Міністерство освіти і науки України Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Білоус Олег, Доцяк Іг...
172 downloads
320 Views
1MB Size
Report
This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form
Міністерство освіти і науки України Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Білоус Олег, Доцяк Ігор, Климончук Василь
Євроатлантична інтеграція України: проблеми та перспективи Навчальний посібник
Івано-Франківськ 2007
ББК УДК
О.Білоус, І.Доцяк, В.Климончук Євроатлантична інтеграція України: проблеми та перспективи. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Івано-Франківськ, 2007. – 108с. Рекомендовано до друку науково-технічною радою Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (протокол № від 06 листопада 2007 року)
Рецензенти: Мальський М.З. – доктор економічних наук, професор, завкафедри міжнародних відносинЛьвівського національного університету ім.І.Франка, Бурдяк В.І. – доктор політичних наук, професор кафедри політології Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича
Посібник випущено в рамках фінансованого Міністерством освіти і науки України «Розроблення нвчально-методичних рекомендацій для формування позитивного іміджу НАТО в середовищі наукової, педагогічної, студентської та учнівської громадськості Прикарпатського регіону»
У навчальному посібнику викладений тематичний план та основні матеріали лекційного курсу «Євроатлантична інтеграція України: проблеми та перспективи» для студентів спеціальностей політологія та міжнарордні відносини. Розглядаються особливості інтеграційних процесів сучасності, історія виникнення, принципи та стратегія діяльності НАТО, євроатлантичний вектор інтеграції України. Для викладачів, студентів та усіх тих, хто цікавиться питаннями зовнішньої політики України та процесами євроінтеграції.
ISBN
Навчальний курс «Євроатлантична інтеграція України: проблеми та перспективи» присвячений дослідженню надзвичайно важливої та актуальної проблеми – характеру, перспектив та напрямків інтеграційних процесів сучасної української держави. Інтеграційні процеси є визначальними у світовому розвитку і тому як ніколи зараз для України важливо визначити свою роль та місце в європейському та і світовому геолітичному просторі. Окреслена проблема актуалізується значним поширенням в суспільній свідомості ще радянських стереотипів та міфологічних уявлень стосовно НАТО та відносин із Росією. В програмі курсу розглядається тільки один вектор можливого міжнародного розвитку – євроатлантичний, проте він позиціонується як такий, що найбільше відповідає національним інтересам та національній безпеці України. В той же час, зосереджується увага на аналізі всіх прооблем та ризиків, повязаних із євроатлантичною інтеграцією України. Мета курсу полягає у формуванні у студентів науково обгрунтованих поглядіів стосовно інтеграційних процесів в сучасному світі, утвердження світоглядних позицій позбавлених хибних міфів щодо суті та функцій НАТО, прагматичних підходів щодо геополітичних перспектив України. Завдання курсу полягає у тому, щоб розкрити особливості інтеграційних процесів сучасності та визначити місце України в них, показати переваги євроатлантичного вектора інтерації України із врахуванням суспільних викликів та геополітичних ризиків. Врезультаті вивчення курсу студенти повинні: • засвоїти суть поняття інтеграція, методологічні підходи до її означення; • усвідомити особливості розвитку сучасних міжнародних відносин та роль в них міжнародних організацій; • проаналізувати причини виникнення, еволюцію, структуру та функції НАТО; • розглянути місце та роль НАТО в системі європейської безпеки; • визначити особливості взаємовідносин Альянсу з різними групами країн; • окреслити діяльність НАТО у протидії суспільним загрозам, в першу чергу світовому тероризму; • виробити науковий підхід до проьлеми євроатлантичної інтеграції України; • проаналізувати характер, особливості та динаміку стратегії євроатлантичної інтеграції України.
Тематичний план курсу «Євроатлантична інтеграція України: проблеми та перспективи» №п/п Тема заняття лекції семінари 1 2 Інтеграція як провідна тенденція сучасного 2 міжнародного співробітництва Міжнародне співробітництво, миротворча 2 2 діяльність і контроль над озброєннями 3
НАТО як воєнно-політична організація колективної безпеки і оборони
2
2
4
НАТО у структурі сучасних міжнародних відносин і системі європейської безпеки
2
2
5 6
Основні цілі та функції НАТО. Трансформація структури та технологія прийняття рішень в НАТО. Структура НАТО та механізм її функціонування у сучасних умовах Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам. Механізм функціонування НАТО у сучасних умовах. Євроатлантична інтеграція України як напрямок сучасної державної політики Стратегія євроатлантичної інтеграції України
2 2
7 8 9 10 11
Всього
2 2 2 2
2
2 22
2 10
Тема 1. Інтеграція як провідна тенденція сучасного міжнародного співробітництва œÓÌˇÚÚˇ ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø Ú‡ ‚Óβˆ≥ˇ Ô≥‰ıÓ‰≥‚ ˘Ó‰Ó øø ÓÁ̇˜ÂÌÌˇ. “.œ‡рÒÓÌÒ ÔрÓ ÒÔрˇÏÓ‚‡Ì≥ÒÚ¸ Ú‡ ÒÚрÛÍÚÛрÛ ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ÈÌËı ÔрÓˆÂÒ≥‚. ¬Á‡ ÏÓÁ‡ÎÂÊÌ≥ÒÚ¸ ÔрÓˆÂÒ≥‚ ÂÍÓÌÓÏ≥˜ÌÓø Ú‡ ÔÓÎ≥Ú˘ÌÓø ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø. œрÓ·ÎÂχ ÎӡθÌÓÒÚ≥ ‰Ó ̇‰Ì‡ˆ≥Ó̇θÌËı ÒÚрÛÍÚÛр Ú‡ ≥ÌÒÚËÚÛˆ≥È ‚ ÔрÓˆÂÒ≥ ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø. ≤ÌÚ„р‡ˆ≥ÈÌ≥ ÔрÓˆÂÒË ÒÛ˜‡ÒÌÓÒÚ≥. –ÛÚÌ≥ÒÚ¸,ÒÔрˇÏÓ‚‡Ì≥ÒÚ¸ Ú‡ ˇ ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ÈÌÓ„Ó ÔрÓˆÂÒÛ. Ã≥Ê̇рÓ‰Ì≥ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ø ˇÍ Ù‡ÍÚÓр рÓÁ‚ËÚÍÛ ·‡„‡ÚÓÒÚÓрÓÌÌ≥ı ‚Á‡ ÏÓ‚≥‰ÌÓÒËÌ ‰Âрʇ‚Ë. Тема 2. Міжнародне співробітництво,світові загрози, миротворча діяльність і контроль над озброєннями Ã≥Ê̇рӉ̠ÒÔ≥‚рÓ·≥ÚÌˈڂÓ.Військовий аспект діяльності міжнародних організацій. Демократичний контроль над сферою безпеки.Санкції з боку Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй. Поставки озброєнь. Використання космосу у воєнних цілях.Багатосторонній експортний контроль. Сучасні проблеми
‰≥ˇÎ¸ÌÓÒÚ≥ Û ÒÙÂр≥ ÍÓÌÚрÓβ ̇‰ ÓÁ·рÓ ÌÌˇÏË Ú‡ øı ÌÂрÓÁÔÓ‚Ò˛‰ÊÂÌÌˇÏ. Тема 3. НАТО як воєнно-політична організація колективної безпеки і оборони. ≤ÒÚÓр˘Ì≥ ‚ËÚÓÍË Õ¿“Œ. ‘ÓрÏÛ‚‡ÌÌˇ Õ¿“Œ ˇÍ ÒËÒÚÂÏË Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË ‚ ÛÏÓ‚‡ı ·≥ÔÓΡрÌÓ„Ó Ò‚≥ÚÛ. ƒ≥ˇÎ¸Ì≥ÒÚ¸ Õ¿“Œ: підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони, існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. –Û˜‡Ò̇
ÒËÒÚÂχ Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË. Õ¿“Œ ˇÍ ÒÛ·' ÍÚ Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË.
Тема 4.НАТО у структурі сучасних міжнародних відносин і системі європейської безпеки Євроатлантичне партнерство. Рада євроатлантичного партнерства. Партнерство заради миру. Зміни у ставленні до безпеки і Нова Стратегічна концепці Альянсу (
листопад 1991 року).¬≥‰ÌÓÒËÌË Ï≥Ê Õ¿“Œ Ú‡
—ÓÒ≥ ˛.• Врахування вимог ЗЄС у нових процедурах оборонного планування
НАТО,
спрямованого
на
розвиток
збройних
сил
та
їх
потужності. Впровадження процедур обліку ресурсів та потужностей НАТО, по
які
може
звернутися
ЗЄС
за
згодою
Північноатлантичної
ради.Створення багатонаціональних європейських командних структур в НАТО.
Тема 5. Основні цілі та функції НАТО ŒÒÌÓ‚Ì≥ ˆ≥Î≥ Õ¿“Œ ‚ „‡ÎÛÁ≥ ·ÂÁÔÂÍË:Áабезпечити
стабільне
середовище безпеки в євроатлантичному регіоні, Òлугувати важливим трансатлантичним форумом для консультацій між союзниками з будь-яких питань, що зачіпають їхні життєві інтереси, стримувати будь-яку загрозу агресії проти країн — членів НАТО та обороняти від неї.√ÓÎÓ‚Ì≥ ÙÛÌ͈≥ø
Õ¿“Œ: ̇‰‡ÌÌˇ ÔÓÎ≥Ú˘ÌËı ÔÓр‡‰ ≥ рÂÍÓÏẨ‡ˆ≥È, рÓÁрӷ͇ ≥ ‚Ú≥ÎÂÌÌˇ
Ó·ÓрÓÌÌÓø
ÔÓÎ≥ÚËÍË
Ú‡
‡ÒÔÂÍÚË
Ô·ÌÛ‚‡ÌÌˇ,
Á‡·ÂÁÔ˜ÂÌÌˇ ÓÔÂр‡ÚË‚ÌËı ÁÓ·Ó‚íˇÁ‡Ì¸ Õ¿“Œ Ú‡ ÏÓÊÎË‚ÓÒÚÂÈ ≥ Á‡ÒÓ·≥‚
р‡„Û‚‡ÌÌˇ
̇
ÍрËÁÓ‚≥
ÒËÚÛ‡ˆ≥ø,
ÒÔ≥ÎÍÛ‚‡ÌÌˇ
Á
„рÓχ‰Ò¸Í≥ÒÚ˛. Тема 6. Трансформація структури та технологія прийняття рішень в НАТО “р‡ÌÒÙÓрχˆ≥ˇ ÔÓÎ≥Ú˘ÌÓø Ú‡ ‚≥ÈÒ¸ÍÓ‚Óø ÍÓχ̉ÌÓø ÒÚрÛÍÚÛрË Õ¿“Œ
‚
ÒÛ˜‡ÒÌËı
північноатлантичної
ÛÏÓ‚‡ı.
співпрац
і
ÕÓ‚≥ Рада
≥ÌÒÚËÚÛÚË
Õ¿“Œ.
євро-атлантичного
Рада
партнерства
Дотримання консенсусу та загальної згоди у процесі ухвалення рішень в Альянсі.
Збереження індивідуального досвіду та власної позиції кожної
країни.Розробка
механізмів і процедур, котрі дозволяють вживати
спільних, швидких і рішучих заходів, коли того вимагають обставини. Види розбіжностей між членами Альянсу і шляхи їх подолання.
Тема 7. Структура НАТО ÷Ë‚≥θ̇ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ˇ.Національні делегації
країни — члена
Альянсу: структура та функції. Діяльність та завдання Генерального секретаря НАТО. ¬≥ÈÒ¸ÍÓ‚‡ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ˇ. Верховні головнокомандувачі НАТО — Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) і Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації та їх функції.Структура збройних сил НАТО.Стратегічні
командування
Європі.Верховний
головнокомандувач
обєднаних збройних сил в європі. Дотримання принципу спільних ролей та обовязків у функціонуванні Альянсу.
Тема 8. Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам. —Óθ ¿Î¸ˇÌÒÛ ‚ ·ÓрÓÚ¸·≥ Á ÚÂрÓрËÁÏÓÏ ≥ рÓÁÔÓ‚Ò˛‰ÊÂÌÌˇÏ Á·рÓø χÒÓ‚Ó„Ó ÁÌˢÂÌÌˇ.¬ÔÎË‚ ÚÂр‡ÍÚÛ 11.09.2001 ̇ ÒÚр‡Ú„≥˛ ‰≥ˇÎ¸ÌÓÒÚ≥ Õ¿“Œ. Ã≥Ê̇рÓ‰Ì≥ ÒËÎË ÒÔрˡÌÌˇ ·ÂÁÔˆ≥ ‚ ¿Ù„‡Ì≥ÒÚ‡Ì≥. ¿ÌÚËÚÂрÓрËÒÚ˘Ì≥ ÓÔÂр‡ˆ≥ø ̇ ¡‡Î͇̇ı. ¬≥ÈÒ¸ÍÓ‚‡ ÍÓ̈ÂÔˆ≥ˇ Á‡ıËÒÚÛ ‚≥‰ ÚÂрÓрËÁÏÛ. œÎ‡Ì Ô‡рÚÌÂрÒÚ‚‡ ‚ ·ÓрÓÚ¸·≥ Á ÚÂрÓрËÁÏÓÏ. «‡ıËÒÚ ‚≥‰ Á·рÓø χÒÓ‚Ó„Ó ÁÌˢÂÌÌˇ. ¬‰ÓÒÍÓ̇ÎÂÌËÈ Ô‡ÍÂÚ ‡ÌÚËÚÂрÓрËÒÚ˘ÌËı Á‡ıÓ‰≥‚.
Тема 9. Механізм функціонування НАТО у сучасних умовах. ¬Î‡ÒÌ ‚рÓÔÂÈҸ͇ ÒËÒÚÂχ ·ÂÁÔÂÍË ≥ Ó·ÓрÓÌË (ESDI). Ó̈ÂÔˆ≥ˇ ¡‡„‡ÚÓ̇ˆ≥Ó̇θÌËı Ó· ‰Ì‡ÌËı ÓÔÂр‡ÚË‚ÌÓ-ÚÂıÌ≥˜ÌËı ÒËÎ. ¬р„Û₇ÌÌˇ ÍрËÁр‚Ëı ÒËÚÛ‡ˆ≥È ˇÍ ÙÛ̉‡ÏÂÌڇθÌ Á‡‚‰‡ÌÌˇ ‚ „‡ÎÛÁ≥ ·ÂÁÔÂÍË. —Óθ ‚Á‡ ÏÌËı ÍÓÌÒÛθڇˆ≥È Ï≥Ê ˜ÎÂ̇ÏË Õ¿“Œ. œрÓ·ÎÂχ ÂÙÂÍÚË‚ÌÓÒÚ≥ Ôр‚ÂÌÚË‚ÌÓø ‰ËÔÎÓχÚ≥ø. —‡ÏÍË ÔрÓˆÂÒÛ Ó·ÓрÓÌÌÓ„Ó ÍÓÌÒÛθÚÛ‚‡ÌÌˇ. fl‰Âр̇ ÔÓÎ≥ÚË͇. –ÙÂр‡
ÂÍÓÌÓÏ≥ÍË.”ÒÛÌÂÌÌˇ ÒÛÔÂр˜ÌÓÒÚÂÈ ‚ ÁÓ‚Ì≥¯Ì¸ÓÂÍÓÌÓÏ≥˜Ì≥È ‰≥ˇÎ¸ÌÓÒÚ≥.
Тема 10. Євроатлантична інтеграція України як напрямок сучасної державної політики. ¬≥‰ÒÛÚÌ≥ÒÚ¸ ÍÓÌÒÓÎ≥‰Ó‚‡ÌÓø ÔÓÁˈ≥ø ÛÍр‡øÌÒ¸ÍÓø ‚·‰Ë ÒÚÓÒÓ‚ÌÓ ‚ÒÚÛÔÛ ‰Ó Õ¿“Œ. Ã≥ÙË ÔрÓ ¿Î¸ˇÒ, ˘Ó ÔÓ·ÛÚÛ˛Ú¸ ‚ ÒÛÒÔ≥θÌ≥È Ò‚≥‰ÓÏÓÒÚ≥. Õ‰ÓÎ≥ÍË Ú‡ ÔÂрÒÔÂÍÚË‚Ë ‚ÒÚÛÔÛ ‰Îˇ ”Íр‡øÌË.√рÓχ‰Ò¸Í‡ ‰ÛÏ͇ ÒÚÓÒÓ‚ÌÓ ‚ÒÚÛÔÛ ‚ Õ¿“Œ.‘ÓрÏÛ‚‡ÌÌˇ ÔÓÁËÚË‚ÌÓ„Ó ≥Ï≥‰ÊÛ Õ¿“Œ ˇÍ ÓÒÌÓ‚‡ ÔрÓˆÂÒÛ
‚рÓ‡Ú·ÌÚ˘ÌÓø
≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø ”Íр‡øÌË. œрÓ·ÎÂÏË ÙÓрÏÛ‚‡ÌÌˇ ‰Âрʇ‚ÌÓø ÔÓÎ≥ÚËÍË ‚рÓ‡Ú·ÌÚ˘ÌÓø ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø ”Íр‡øÌË.
Тема 11. Стратегія євроатлантичної інтеграції України. Õ‡ˆ≥Ó̇θ̇ ·ÂÁÔÂ͇ ”Íр‡øÌË ‚ ÍÓÌÚÂÍÒÚ≥ ‚ıÓ‰ÊÂÌÌˇ ‚ Õ¿“Œ. Œ·„рÛÌÚÛ‚‡ÌÌˇ ÔÂр‚‡„ ’‡р‡ÍÚÂр
Ôрӈ‰Ûр
‚рÓ‡Ú·ÌÚ˘ÌÓø ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø ”Íр‡øÌË.
̇·ÛÚÚˇ
˜ÎÂÌÒÚ‚‡
Ú‡
øı
≥ÌÙÓрχˆ≥ÈÌÂ
Á‡·ÂÁÔ˜ÂÌÌˇ. «Ó‚Ì≥¯Ì¸ÓÔÓÎ≥Ú˘Ì≥ ÍрÓÍË Ú‡ Á‡ıÓ‰Ë ÔÛ·Î≥˜ÌÓø ‰ËÔÎÓχÚ≥ø. œÎ‡Ì ‰≥È ”Íр‡ø̇-Õ¿“Œ. œÓÎiÚ˘Ìi i ÂÍÓÌÓÏi˜Ìi ÔËÚ‡ÌÌˇ. ≤ÌÙÓрχˆiÈÌi ÔËÚ‡ÌÌˇ. ÃÂı‡ÌiÁÏË iÏÔÎÂÏÂÌÚ‡ˆiø
Тема №1:
Інтеграція як провідна тенденція сучасного міжнародного співробітництва • ≤ÌÚ„р‡ˆ≥ÈÌ≥ ÔрÓˆÂÒË ÒÛ˜‡ÒÌÓÒÚ≥. • –ÛÚÌ≥ÒÚ¸,ÒÔрˇÏÓ‚‡Ì≥ÒÚ¸ Ú‡ ÁÏ≥ÒÚ ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ÈÌÓ„Ó ÔрÓˆÂÒÛ.
• Ã≥Ê̇рÓ‰Ì≥ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ø ˇÍ Ù‡ÍÚÓр рÓÁ‚ËÚÍÛ ·‡„‡ÚÓÒÚÓрÓÌÌ≥ı ‚Á‡ ÏÓ‚≥‰ÌÓÒËÌ ‰Âрʇ‚Ë.
Інтегрáція (англ. Integration) - Процес об'єднання окремих продуктів та компонентів у процесі роботи таким чином, якби вони були одним продуктом. Однією з закономірностей світового розвитку є розгортання інтеграційних процесів, які посилились на зламі тисячоліть, поєднуючись одночасно з дезінтеграційними тенденціями. Значним є вплив міжнародних інтеграційних процесів на функціонування не лише регіональних міжнародних систем і становлення нового міжнародного порядку, а й окремих суспільств та держав, їхньої внутрішньої політики, на щоденне життя людей. Інтеграція є явищем, що об’єктивно властиве людським спільнотам, і супроводжувала їхній розвиток від початку існування людини, виявляючись на різних рівнях суспільної організації - від міжособистісного до міждержавного. В історичному аспекті первинними були процеси внутрішньої інтеграції (консолідації) спільнот, які стали передумовою для зовнішньої (міжнародної та міждержавної) інтеграції. У загальному розумінні інтеграція (від лат. слів integer - цілий та integratio - відновлювати, поповнювати) означає - поєднання в ціле окремих частин, елементів, які набувають деяких ознак цілого, а отже функцію систем. Як цивілізаційне явище вона пов’язана з прагненням до впорядкованості суспільних відносин та людського соціуму загалом. Т.Парсонс розуміє інтеграцію як структури та процеси, за допомогою яких відносини між частинами соціальної системи впорядковуються способом, що забезпечує їхнє гармонійне функціонування в системі . Загалом, як системне явище, інтеграція може бути інтерпретована як стан пов’язаності окремих диференційованих частин в ціле, як процес, у результаті якого такий стан досягається, а також як процес входження в систему окремого елемента. Інтеграція - це завжди свідома взаємодія (interaction) елементів, а не однобічні дії (action). Результатом, наслідком інтеграційних взаємодій є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування (примусово або органічно) інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності. В такому сенсі інтеграцію інколи визначають як злиття (Йохан Галтунг) .Як бажаний або логічний результат інтеграційного процесу часто розглядають політичне об’єднання. Більшість дослідників інтеграційних процесів справедливо зазначають, що майже до кінця Другої світової війни головними імпульсами міжнародної інтеграції були інтереси та прагнення сильніших держав , які і визначали переважно примусову, імперську форму інтеграції спільнот “згори” - “вертикальну” інтеграцію. Прикладами інтеграції “згори” є еллінська, римська імперії, імперія Карла Великого, колоніальні системи, соціалістична інтеграція. Лише після Другої світової війни, насамперед у Західній Європі та Північній Америці розвиваються нові форми інтеграції “знизу” - добровільної або “горизонтальної”. Інтеграції “знизу”, крім добровільності, властива більш-менш однакова вигода для всіх учасників, а
не лише для одного, як у випадку інтеграції “згори”, а також збереження деякої автономії та ідентичностей елементів системи, що сформувалась внаслідок інтеграції (наприклад, федерації чи співдружності), і якій, як правило, передував етап їхнього самостійного існування та функціонування. Розуміння інтеграції, як системного явища поширюється і на міжнародну, міждержавну інтеграцію. Її особливість визначається насамперед «анархічністю» середовища в сенсі відсутності легітимних центрів влади, які у політичній та соціальній системах є важливими інтегративними чинниками, а також значно більшою мірою його гетерогенності. Сучасні міжнародні інтеграційні процеси розвивались в контексті процесів глобалізації і є одним з її виявів. Тому цивілізаційними і об’єктивними передумовами сучасних інтеграційних процесів є розвиток міжнародного поділу праці, міжнародної господарської кооперації і загалом посилення процесів взаємозалежності та тенденцій до організованості та впорядкованості на рівні глобальної світової системи. Існують твердження, що формування зв’язків взаємозалежності в рамках плюралістичної міжнародної системи є початковим, вихідним пунктом інтеграційних процесів . Ще одним чинником інтеграційних процесів закономірно вважають функціонування міжнародних організацій та міжнародних режимів як центрів міждержавного співробітництва в різних сферах (Д.Мітрані, С.Краснер). Неможливість узгодити в глобальному масштабі світові інтереси та вартості, визначити їхні ієрархії та неможливість домовитись про загальноприйняті способи і засоби їх забезпечення з уваги на гетерогенність (насамперед культурну, цивілізаційну) світової спільноти унеможливлюють формування єдиних глобальних правил гри та єдиних механізмів регулювання. Тому інтеграційні процеси розвиваються в рамках регіональних об’єднань і співіснують з процесами дезінтеграції в інших регіонах планети. Регіональні інтеграційні процеси частково вирішують суперечності між глобальною взаємозалежністю, що вимагає універсалізації та уніфікації, з одного боку, і багатоманіттям інтересів та ідентичностей у світовій спільноті, з іншого. Розгортання глобалізаційних процесів у сфері економіки як процесу відтворення і поширення в світовому масштабі відносин та механізмів регулювання, характерних для ринкової економіки, що поєднувалося з одночасним поширенням та засвоєнням ліберальних вартостей, зумовило вияв інтеграційних процесів насамперед через економічну інтеграцію як секторальну (функціональну), так і ширшу. Тому проблеми інтеграції часто пов’язують з проблемою оптимальної економічної політики. Наприклад, І.Тінберген під інтеграцією розуміє “створення бажаної структури міжнародного господарства через усунення штучних перешкод для оптимальної діяльності та свідомого впровадження всіх елементів координації та уніфікації” . Підтвердженням є історія формування найпотужнішого на сьогодні інтеграційного об’єднання - Європейського Союзу: спочатку утворення Європейського об’єднання вугілля та сталі потім - Євроатому (Європейської комісії з питань атомної енергетики) з одночасним утворенням Європейського економічного співтовариства. Метою цих інтеграційних об’єднань було створення спільного ринку, спочатку в сфері виробництва вугілля, сталі та атомної енергетики, а пізніше в сфері економіки загалом. Реалізація цієї мети передбачала
послідовну реалізацію чотирьох ліберальних свобод - свободи пересування товарів, капіталів, послуг та робочої сили, а також визначила основні етапи економічної інтеграції - створення сфери вільної торгівлі, митного союзу, вільний ринок, економічний та валютний союз, які завершуються етапом повної господарської інтеграції, що означає об’єднання (конвергенцію) економік держав, що інтегруються, в єдиний спільний господарський організм, який є предметом економічної політики спільних інститутів. Спільна економічна політика, єдина валюта, однак, не можуть бути реалізовані та впроваджені без певної міри політичної інтеграції. Подальша ефективність інтегративних взаємодій залежить уже від політичного співробітництва, а не лише від координації економічної політики. Політичне співробітництво зумовлюється потребою координувати та уніфікувати соціальну політику (формування спільних стандартів у соціальній сфері, охороні здоров’я), політику в сфері освіти, екології, згармонізувати правові системи, згодом - формувати спільну зовнішню політику та безпеку. Політичне співробітництво в рамках інтеграційного процесу потребує не лише кооординації політики між учасниками інтеграції, а й їхньої тісної співпраці з інститутами, спільно сформованими та наділеними повноваженнями, необхідними для досягнення цілей інтеграції. Сутністю та основною тенденцією політичної інтеграції є поступова передача державами суверенітету інститутам та загалом об’єднанню, що формуються в процесі інтеграції. Отже, економічний та валютний союз є значним кроком до політичного союзу (саме так протікали процеси західноєвропейської інтеграції, інституціоналізовані та закріплені в Маастрихтській та Амстердамській угодах). Р.Арон справедливо зазначав, що “декотрі натхненники Малої Європи не приховували, що Спільний ринок був радше засобом, ніж метою, засобом економічної інтеграції, що в свою чергу є засобом політичної федерації” . Отже, інтеграційні процеси вимагають координації, узгодження політики та кооперації діяльності в одній чи кількох сферах (секторах) чи політики загалом. Ця обставина зумовила традицію розгляду в теорії міжнародних відносин інтеграції через поняття співробітництво, що є виявом кооперативних взаємодій в міжнародних відносинах. У такому сенсі міжнародна інтеграція є елементом міжнародних процесів серед яких вирізняють, з одного боку, конфліктні взаємодії суб’єктів міжнародних відносин, з іншого боку - кооперативні, що зумовлюються відповідно або відмінністю (розбіжністю), або подібністю (чи спільністю) інтересів. Війна та інтеграція є двома крайніми виявами цих типів взаємодій, наслідком їхнього домінування. (Зазначимо водночас, що у відносинах співробітництва завжди присутній елемент конкуренції, активного відстоювання власних (національних) інтересів, але без крайніх, насильницьких форм). Інтеграцію в такому сенсі розглядають як вищу форму співробітництва, як процес, що має тенденцію до заміни розрізнених міжнародних взаємодій між незалежними одиницями, новими широкими об’єднаннями, які наділені мінімальними повноваженнями рішень в одній або кількох сферах, або в усіх сферах, які входять до компетенції базових одиниць (П.Годінек, Р.Шарвен) . Розвиток інтеграційних процесів, зокрема політичної інтеграції, зумовив розрізнення у літературі таких понять, як співробітництво та інтеграція: інтеграція передбачає інституціоналізацію кооперативних взаємодій, вироблення
спільної політики та передачу державами-учасницями спільним інститутам частини суверенітету; співробітництво як координація політик здебільшого не виходить за рамки, окреслені суверенітетом. Водночасно можна визначити умови, спільні для процесів співробітництва та інтеграції: спільність цілей держав-партнерів, очікування ними вигод від взаємодій та взаємний характер цих вигод. В такому сенсі наявність відносин співробітництва є важливою (але необов’язковою) передумовою для початку та розвитку інтеграційних процесів. Отже, утилітарні, економічні чинники, усвідомлення, за визначенням Дж.Ная, можливості завдяки співробітництву “спекти більший пиріг» [7, 76], стали важливими передумовами розгортання сучасних міжнародних інтеграційних процесів, насамперед економічної інтеграції. Вплив економічних чинників посилювався через усвідомлення народами та їхніми лідерами зменшення можливостей в умовах взаємозалежності та поширення зброї масового знищення вирішувати конфлікти й міжнародні проблеми силою. Саме взаємозалежність, її об’єктивність і неминучість у сучасному світі, підштовхувала країни до кооперації, а на наступних етапах до створення інституцій та вироблення спільних правових норм, які б регулювали відносини та процедури співробітництва в рамках інтегративного об’єднання. Важливі передумови інтеграційних процесів у сучасному світі пов’язані і з проблемами безпеки та можливості її реалізації через розширення взаємовигідного співробітництва. Створення у процесі інтеграції сфери (чи зони) загальних чи частково збіжних інтересів державучасниць зменшує загрозу вирішення суперечностей та конфліктів між ними насильницькими способами. Саме економічна основа спільних інтересів стимулювала учасників до пошуку мирних економічних та політичних засобів вирішення можливих суперечок. Причому такий шлях вважається найефективнішим і найдешевшим. У ліберальних та неоліберальних теоріях міжнародних відносин розвиток співробітництва, досягнення взаємної економічної користі розглядається як чинник стабільності, миру та безпеки в міжнародних відносинах. Відомі ще з часів Середньовіччя проекти “вічного миру”, “Сполучених Штатів Європи”, європейської федерації мали на меті запобігати саме воєнним конфліктам. На сучасному етапі з’явились об’єктивні економічні та політичні передумови для реалізації цих ідей. І справді, як свідчить сучасна історія, військові конфлікти стали немислимими серед країн-учасниць європейської чи північноамериканської інтеграції. Екс-канцлер ФРН Гельмут Коль в одній зі своїх промов сказав: “Європейська інтеграція є насправді питанням війни і миру у ХХІ сторіччі” . Тому економічна інтеграція часто відбувається паралельно з військово-оборонною, а важливою ознакою інтеграції вважають наявність у держав стійких взаємних очікувань, що конфлікти між ними можуть бути мирно вирішені (К.Дойч). Подібно визначає інтеграцію А.Вендт: “Інтеграція - це таке зближення країн при якому збройні конфлікти стали б неможливими” [9, 417]. Отже, інтеграція пов’язана також з прагненням гарантувати безпеку, яка в умовах взаємозалежності та сучасного технологічного розвитку може бути лише колективною, через розширення взаємовигідного співробітництва. Карл Дойч та інші дослідники інтеграційних процесів також вказують, що поряд з утилітарними причинами, пов’язаними з
досягненням більшого добробуту, стабільності та міркуваннями безпеки, суттєвою, якщо не визначальною, передумовою інтеграції є суб’єктивний чинник, тобто ставлення до неї еліти та широких верств населення в країнах, що інтегруються. Важливість цього чинника пов’язана з усвідомленням, сприйняттям інтересів, що лежать в основі інтеграційних процесів, як спільних. Суб’єктивний чинник виявляється через психологічний стан, формування почуттів солідарності, лояльності, довіри, часткового ототожнення з погляду власних образів та інтересів. Такі психологічні почуття можуть формуватися як завдяки передумовам, що існували до початку інтеграційних процесів, так і значною мірою в процесі інтеграції. Передумовами, що існували об’єктивно до початку інтеграції, є територіальна близькість, спільність історичного розвитку в минулому, належність до однієї цивілізації і відповідно спільність соціокультурних вартостей, подібність або однотипність політичних режимів, відносно однаковий рівень взаємної відкритості в економічній сфері та сфері побуту й духовної культури. Особливе значення серед цих чинників надається єдності культури, яка є основою для системних вартостей майбутньої спільноти чи політичного об’єднання та нової спільної ідентичності . Поряд з ними важливе значення у формуванні нової солідарності та ідентичності і відповідно розвитку й поглибленні інтеграційних процесів мають чинники, що з’являються в процесі інтеграції. До них ми відносимо насамперед спільну діяльність по досягненню спільних цілей (прийняття спільних рішень, вироблення спільних політик, стратегій), функціонування інститутів спільноти, яким національні уряди добровільно делегують деякі функції та повноваження, і які формують ще один інтегративний чинник спільні правові норми, що регулюють процедури співробітництва та вироблення спільної політики (наприклад, європейське право) та узгодження з ними норм національного права. Додатковими чинниками, що формують спільну солідарність у рамках інтеграційного об’єднання можуть бути прямі вибори при формуванні деяких інститутів об’єднання (наприклад, до Європарламенту), зняття обмежень у пересуванні громадян та робочої сили через кордони, громадянство спільноти, паспорт (як у ЄС), спільні символи (прапор, гімн) та ін. Значною проблемою в процесах інтеграції є проблема формування лояльності до наднаціональних інститутів об’єднання та їхньої легітимності, особливо на рівні індивідуальної свідомості. Як зазначає Йєл Фергюсон, лояльність, що є явищем обміну, формується стосовно спільнот чи інститутів, які забезпечують матеріальні та психологічні вигоди для індивіда .Поки держава забезпечує їх, на неї спрямована лояльність індивідів. Однак сучасні держави перестають бути самодостатніми економічними та політичними одиницями і можливість національних урядів гарантувати своїм громадянам добробут, стабільність та безпеку частково залежить від процесів та подій, що відбуваються за межами державних кордонів, насамперед від процесів у світовій економіці, діяльності міжнародних інститутів. Тому лояльність може належати не лише нації та державі, а й іншим спільнотам. Лояльність до нової спільноти та її інститутів, які створюються для реалізації спільних цілей через вироблення спільної політики, значною мірою залежить від їхньої ефективності, тобто здатності більше, ніж національні уряди, гарантувати громадянам добробут, безпеку та свободу. Ефективність діяльності нових інститутів є також важливою підставою для формування їхньої
легітимності. Загалом лояльність та солідарність до нової спільноти, що сформувалась у процесі інтеграції, а також легітимність інститутів спільноти, є суб’єктивним і часто емоційним станом. Вони можуть бути поступово перенесені з національних інститутів на інститути спільноти, якщо ті зможуть ефективно задовольняти деякі функціональні потреби та проблеми. Проблема наднаціональності інститутів (тобто право втручання у сфери, що стосуються внутрішньої компетенції держав), пов’язана з поступовою передачею суверенітету від національних урядів до нових структур та інститутів і формуванням квазіфедеративних чи конфедеративних ознак спільноти, також викликає багато суперечностей, зокрема в теоретичній площині (проблеми суверенітету, поглиблення політичної інтеграції є основними розбіжностями між школами у вивченні інтеграційних процесів.Однак слід зазначити, що формування наднаціональних ознак спільних інститутів інтеграційних об’єднань відбувається в контексті процесів зміни природи суверенітету сучасних держав, які вчені називають “розмиванням” чи навіть радикальнішие “відмиранням” суверенітету, і який може суттєво обмежуватися міжнародним правом, міжнародними інститутами, транснаціональними корпораціями. Зокрема, ознаки наднаціональності мають такі міжнародні інститути, як Рада Безпеки ООН, деякі міжнародні фінансові інститути, насамперед, МВФ, Світовий Банк. Загалом, як і з проблемою лояльності, ці тенденції зумовлені економічною несамодостатністю держав, що часто є поштовхом до прагнення інтегруватися в ті чи інші об’єднання. Наднаціональність у діяльності спільних інститутів характерна для етапів розвинутої економічної та політичної інтеграції і є суттєвою ознакою інтеграції, об’єктивним та неминучим її наслідком. Але на початкових стадіях вона може бути гальмом для подальшої інтеграції, оскільки держави часто керуються в рамках інтеграційних об’єднань не лише спільними, а й егоїстичними національними інтересами і уряди з острахом сприймають перспективу втручання у внутрішні справи країни. У процесі інтеграції посилюється взаємозалежність елементів, що знаходить вияв у взаємопроникненні не лише економічної, соціальної чи зовнішньої (на етапі політичної інтеграції) політик, а й у взаємопроникненні суспільств та впливу один на одного. Це зумовлює посилення процесів однорідності (гомогенізації) чи уніфікації в спільнотах, що інтегруються, яка може набувати різних форм: від повної асиміляції до “плюралістичної” або, за висловом Дені де Ружмона, “розмаїтої єдності”, яка не зводиться до сутності одного елемента чи навіть суми сутностей Тенденції універсалізації та гомогенізації, що загрожуть окремішності, ідентичності елементів, найчастіше трактуються як негативне явище, що супроводжує процеси інтеграції чи її наслідки. Інтеграція, яка проявляється більше як процес, незважаючи на суперечливість, може бути проаналізована з погляду вирізнення етапів чи стадій. Зважаючи на виділені особливості міжнародної інтеграції можна виділити такі стадії інтеграції: а) економічна інтеграція (укладення митних, фінансових та інших економічних договорів), що проходить паралельно з військово-оборонною (проти реальних або вигаданих ворогів); б) відкриття кордонів, встановлення єдиного громадянства; в) делегування і зречення деякої частини суверенітету на користь наднаціональних інститутів; г)
політична інтеграція - укладення союзних договорів (конфедеративних чи федеративних). Отже, міжнародна інтеграція - це об’єктивне, складне й суперечливе явище, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій системі, характеризується процесами об’єднання держав і народів для спільного розв’язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність. Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства. Президент Європейської комісії Романо Проді не безпідставно, на нашу думку, стверджує у своїй книзі: “Жоден лідер і жоден народ не можуть самі подолати минуле і будувати майбутнє. Однак це досяжно для європейських народів і урядів у співпраці. Для цього потрібна спільна Європа: поодинці ми не здатні знайти новий шлях. Поодинці ми не вміємо упоратися навіть з елементарними проблемами сьогодення, найбільша серед яких - стосунки з народами-сусідами, для яких ми правимо за приклад, будуючи власну політичну й економічну прийдешність”
Тема №2:
Міжнародне співробітництво,світові загрози, миротворча діяльність і контроль над озброєннями • Ã≥Ê̇рӉ̠ÒÔ≥‚рÓ·≥ÚÌˈڂÓ. • ƒ≥ˇÎ¸Ì≥ÒÚ¸ Û ÒÙÂр≥ ÍÓÌÚрÓβ ̇‰ ÓÁ·рÓ ÌÌˇÏË Ú‡ øı ÌÂрÓÁÔÓ‚Ò˛‰ÊÂÌÌˇ
Сучасне міжнародне співробітництво здійснюється в контексті глобалізаційних процесів які охопили різноманітні сфери діяльності людини, нації держави. Динамічне міжнародне середовище розвивається у сусперечливому поєднанні двох тенденцій: посилення ролі національних держав та зростання впливу міжнародних організацій. Особливості міжнарордного співробітництва проявляються через: Збройні конфлікти. У 2001р. було зареєстровано 24 крупні військові конфлікти у 22 регіонах світу. Єдиний міждержавний конфлікт, активна фаза якого тривала в 2001р., стався між Індією і Пакистаном. 15 найбільш кривавих конфліктів 2001р. з числом жертв більше 100 осіб були внутрішньодержавними. В більшості випадків вони загрожували
стабільності в сусідніх країнах через потік біженців, перетин кордону бойовиками (а інколи - і національними збройними силами) та руйнацію легітимних економічних і політичних структур внаслідок незаконної торгівлі сировиною і зброєю. 11 із цих 15 конфліктів тривають вісім або більше років, суттєво руйнуючи економічну та соціальну інфраструктуру. Однією з причин їх тривалості є неспроможність жодної із сторін здобути перемогу. У переважній більшості конфліктів повстанці вдаються до тактики партизанської війни, але не мають широкої народної підтримки. Водночас, уряди виявилися нездатними використати всі наявні сили проти невеликих і мобільних формувань противника. Запобігання конфліктам, їх врегулювання та вирішення. Миротворча діяльність - полягає у використанні легко озброєних багатосторонніх сил для роз’єднання ворогуючих сторін. Миротворча діяльність відрізняється від здійснення колективної безпеки обмеженим мандатом, орієнтацією на збереження нейтралітету і необхідністю згоди сторін, на чиїх територіях розміщені миротворчі сили. Війна з тероризмом сприяла формуванню нових, раніше суперечливих, стосунків між державами, нової парадигми в міжнародній політиці. У 2001р. вперше після 1996р. не розпочиналися нові миротворчі місії ООН. Однак, були започатковані п'ять нових багатонаціональних місій, одна з них - Міжнародні сили забезпечення безпеки в Афганістані на підставі повноважень, наданих Радою Безпеки ООН. У 2001р. продовжували виконуватися 51 багатонаціональна миротворча місія. Теракти 11 вересня 2001р. відчутно відбилися на миротворчій діяльності та матимуть важливі наслідки для майбутньої міжнародної практики запобігання конфліктам. Зараз дії із запобігання тероризму охоплюють заходи, спрямовані на припинення діяльності міжнародної терористичної мережі, перекриття джерел фінансової, політичної і військової підтримки терористів та, наскільки це можливо, їх затримання до того, як вони вчинять терористичні акти. Удари по Афганістану привернули увагу до воєнних аспектів і відкрили шлях ідеї глобальних воєнних дій проти тероризму. Військовий аспект діяльності міжнародних організацій. Через 10 років після закінчення холодної війни ЄС зрештою виробив у рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки концепцію Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО). В Європі та в усьому світі робилися спроби протистояти ризикам і викликам безпеці за рахунок виконання повного спектру завдань із врегулювання криз військовими засобами. Побудова ЄПБО вимагає збільшення економічного навантаження на європейські країни, зміни балансу в трансатлантичній співпраці у сфері безпеки. У 2001р. створені та почали діяти військові органи ЄПБО, зміцнилася інституційна співпраця між ЄС і НАТО. Невирішеними залишилися проблеми усунення політичних і фінансових перешкод у повному забезпеченні можливостей Європейських сил швидкого реагування (маються на увазі розвідка, тилове забезпечення, зв'язок, стратегічні перевезення), а також доступу ЄС до ресурсів і можливостей НATO.
Демократичний контроль над сферою безпеки. Хоча реформа сфери безпеки посіла одне із чільних місць у міжнародній проблематиці, на міжнародному рівні досі немає спільного розуміння стосовно змісту галузі діяльності, що визначається цим терміном. Відповідь держав на теракти у США 11 вересня 2001р. може уповільнити реформування сфери безпеки, тобто процеси скорочення збройних сил, демілітаризації, зменшення витрат і забезпечення прозорості. Санкції з боку Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй. Санкції, що вважаються необхідним і важливим інструментом розв'язання конфліктів, не виявились ефективним засобом впливу на поведінку тих, проти кого вони спрямовані, якщо їх застосовують не в комплексі з іншими заходами. Здійснювалися спроби вдосконалення форм і процедур застосування санкцій, а також їх перетворення на ширшу стратегію дій. Враховуючи наявний досвід, ООН у своїх підходах перейшла від всеохоплюючих санкцій до заходів, спрямованих лише проти тих, хто відповідає за неправомірні вчинки. Європейський Союз також виробив власний підхід до санкцій як складової його Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Крім ефективної підтримки рішень ООН, ЄС вдавався до використання санкцій у тих сферах зовнішньої політики, де бракує керівництва ООН, і спрямовував їх, зокрема, на покращання ситуації з правами людини. Військові витрати. Світові військові витрати у 2001р. оцінюються у $839 млрд. у поточних цінах, що в реальних цінах на 2% вище за показник 2000р. Це становить приблизно 2,6% світового валового внутрішнього продукту (ВВП), або $137 на душу населення. Спад у військових витратах після холодної війни тривав 11 років - до 1998р. З 1998р. світові військові витрати знову почали зростати. Сукупне зростання світових військових витрат за цей період склало 7% у реальних цінах. Понад половину загальносвітових витрат припадає на західні країни з високим рівнем доходів: у 2001р. 36% усіх світових витрат припадало на США, за якими йшли Японія - 6% , Франція, Росія і Велика Британія - по 4% кожна. Більшість країн з найвищою часткою військових витрат у ВВП знаходяться на Близькому Сході, де у кількох країн цей показник перевищує 5% ВВП. Африканські країни, задіяні у збройних конфліктах, також відчувають значний тягар військових витрат, хоча, виходячи з їх офіційних даних, вони приховують суттєву частку реальних витрат. Виробництво озброєнь. Реструктуризація виробництва озброєнь, що відбулася після холодної війни, призвела до підвищення його концентрації, особливо серед найбільших компаній - виробників озброєнь у США. В Європі також тривають заходи з підвищення рівня концентрації європейських компаній. У 2001р. для цього була створена певна кількість нових європейських спільних підприємств. Трансатлантична обороннопромислова інтернаціоналізація зустрічає більше проблем, ніж суто європейська. Водночас, участь Великої Британії і британських компаній у керованій США програмі зі створення винищувача майбутнього, що розглядається як взірець перспективного оборонно-промислового трансатлантичного співробітництва, знаменувала важливий крок у цій галузі. Схвалення у червні 2001р. урядами Франції і США проекту
створення великого спільного підприємства також є показником майбутнього трансатлантичних оборонно-промислових зв'язків. Рисами оборонної промисловості Росії у 2001р. залишався надзвичайний ступінь надлишкових потужностей і залежності від експорту озброєнь. Поставки озброєнь. У 2001р. обсяг міжнародних поставок основних видів звичайних озброєнь і військових технологій для іноземного ліцензійного виробництва склав $16,2 млрд. у постійних цінах 1990р., тобто трохи більше, ніж у 2000р. Проте, сумарний обсяг поставок за останні п'ять років продовжував знижуватися (у 1997-2001рр. він склав біля $101 млрд.). США, на які припадали 44,5% світових поставок озброєнь, у 1997-2001рр. залишалися найкрупнішим постачальником, попри скорочення своїх поставок на 65%, порівняно з 1998р. Росія у цей період була другим найкрупнішим постачальником - 17% світових поставок. У 2001р., внаслідок збільшення поставок озброєнь на 24%, порівняно з 2000р., вона вийшла на перше місце (майже 31% загальних поставок). Україна за підсумками п'ятирічки посіла шосте, а за результатами 2001р. восьме місце. З урахуванням даних, що наводилися "Укрспецекспортом" позиції України мали б бути іншими. За висновками СІПРІ, це спричинено недостатнім наближенням України (поряд з багатьма іншими країнами) до практики, прийнятій у провідних демократіях стосовно інформаційного обміну в рамках існуючих міжнародних домовленостей. П'ятьма основними отримувачами озброєнь у 1997-2001рр. були Китай, Індія, Саудівська Аравія, Тайвань і Туреччина. Китай став найбільшим отримувачем у 2001р. (19% світового імпорту), збільшивши імпорт, порівняно з 2000р., на 44%. Індія збільшила імпорт на 50%, що зробило її третім найбільшим отримувачем у 2001р., вслід за Великою Британією. Контроль над озброєннями після 11 вересня. Намагаючись відновити традиційний зв'язок між контролем над озброєннями та воєнною безпекою і ситуацією у сфері безпеки, США підкреслювали, що угоди та домовленості необхідно привести у відповідність до сучасної стратегічної ситуації. Зараз контроль над озброєннями слід розглядати, насамперед, як основу для структурованого діалогу з питань політики в галузі озброєнь. Важко встановити чітку межу між законом і політикою у цій галузі. Якщо правова дискусія використовується як інструмент політичних змін, то на перетині правових і політичних процесів неодмінно існуватимуть розбіжності. У 2001р. ці розбіжності відчувалися під час обговорень Договору ПРО, Протоколу з верифікації Конвенції про бактеріологічну та токсинну зброрю та питання про те, чи слід прийняти загальне правило, яке б забороняло військову допомогу недержавним суб'єктам. Сьогодні, з огляду на переважаючу позицію США, підходи та політика цієї держави найбільшою мірою впливають на формування світогляду, який буде підгрунтям майбутніх угод. Хоча контроль над озброєннями й буде відігравати, як очікується, опосередковану та допоміжну роль - як один з інструментів для застосування в більш широкій кампанії проти тероризму, - його присутність і вплив будуть відчуватися в інших сферах міжнародної безпеки. Контроль над ядерними озброєннями та протиракетна оборона. 13 грудня 2001р. Дж.Буш офіційно повідомив про вихід США з Договору ПРО.
Між Росією і США не було згоди стосовно форми та змісту зниження рівнів їх стратегічних ядерних сил. Сторони не могли домовитися, чи це має бути зроблено в рамках "традиційного" договору з контролю над озброєннями, чи за окремим, юридично необов'язковим документом. Не було також згоди з питання, чи необхідно демонтувати ядерні боєголовки, зняті з засобів доставки, як пропонувала Росія, чи їх можна зберігати на складах, на чому наполягали США. Внаслідок імовірних, а часом і чітко підтверджених випадків порушень державами своїх юридичних зобов'язань, дієвість домовленостей про контроль над озброєннями останнім часом піддається все більш критичному розгляду в США. Причиною є їх глибоко вкорінений скептицизм стосовно ефективності існуючої структури стримуючих домовленостей і багатосторонніх процедур у сфері постачання озброєнь, розроблених з метою запобігання розповсюдженню зброї масового ураження та засобів її доставки. Висновок про те, що формальний контроль над озброєннями є і непотрібним, і небажаним, - це суттєва зміна, що демонструє появу нової стратегічної ситуації, яка, очевидно, дуже відрізнятиметься від тої, що спостерігалася протягом останніх десятиріч. У свою чергу, виразна незацікавленість у багатосторонніх договорах США викликає стурбованість багатьох країн з приводу перспектив побудови системи міжнародної безпеки на засадах стабільності, стриманості та суттєвих скорочень озброєнь. Використання космосу у воєнних цілях. Системи космічного базування стають все більш важливим компонентом воєнного потенціалу, особливо для Сполучених Штатів. Зараз США щорічно вкладають мільярди доларів у розробку та розгортання широкого спектру нових високоточних озброєнь, що здійснюють революційні зміни у засобах ведення бойових дій. Ефективність цих озброєнь значною мірою залежить від інтегрованої надсистеми, що об'єднує військові космічні системи розвідки, зв'язку, навігації та ін. Сьогодні жодна держава не може зрівнятися зі США в опануванні космосу чи перевагах, які надаються їх наземним військовим операціям. Наприкінці 2001р. США мали близько 110 діючих супутників, пов'язаних із військовою діяльністю, що складає близько двох третин від усіх військових супутників на орбіті: у Росії - близько 40 супутників, а у решти країн світу - близько 20. У 2001р. питання "мілітаризації" відкритого космосу знову постало на порядку денному контролю над озброєннями. У світі зростає стурбованість тим, що намагання США "домінувати в усіх сферах" - головним критерієм чого є здатність США панувати в космосі та не допускати його використання іншими країнами, - спричинить дестабілізуючу гонку озброєнь у космосі. Ця тривога стала ще гострішою на фоні планів Адміністрації Дж.Буша створити широку структуру протиракетної оборони з компонентами космічного базування. Китай і Росія взяли на себе ініціативу в організації переговорного процесу стосовно нової багатосторонньої угоди, яка б забороняла розгортання зброї у космосі та обмежувала його використання винятково мирними цілями. Зі свого боку, США не виявили зацікавленості в домовленостях, що обмежуватимуть їх військову діяльність у космосі, де вони користуються абсолютною перевагою. Контроль над звичайними озброєннями. У 2001р. міжнародна спільнота звернула увагу на регіональні та внутрішні джерела конфліктів і
відповідні заходи з контролю над озброєннями, особливо оперативного характеру. В Європі в центрі уваги перебувало виконання узгоджених заходів і пошук нових підходів до воєнно-політичного діалогу. Угода 1999р. з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі виконується, але недотримання Угоди Росією затримало набуття нею чинності. У 2001р. була проведена друга Конференція з огляду дії Договору. Достатньо ефективно працювали режими контролю над озброєннями на Балканах, була успішно укладена угода про регіональну стабілізацію "усередині та навколо Югославії". В Європі була підтверджена дієвість регіональних і двосторонніх заходів зміцнення довіри та безпеки (ЗЗДБ), запроваджувалися нові двосторонні ЗЗДБ. Семінар ОБСЄ з військових доктрин розглянув нові загрози та виклики, визначив нові можливі напрями роботи організації у цій сфері. Після багаторічної затримки, 1 січня 2002р. набув чинності Договір з відкритого неба 1992р., ратифікований Росією і Білоруссю у 2001р. Багатосторонній експортний контроль. Після терактів у США ухвалення окремих рішень у сфері контролю над експортом озброєнь, яке раніше було важким завданням, стане більш реальним - завдяки усвідомленню потреби зменшення ризику придбання організаторами терактів певних видів зброї. В центрі уваги перебувають такі питання, як: вдосконалення процедур передачі інформації стосовно ліцензування та забезпечення виконання його умов; вироблення більш узгодженого підходу до оцінки ризиків і визначення програм, що викликають стурбованість; вироблення спільних підходів до контролю над кінцевими користувачами в країнах, де виконуються програми, що викликають стурбованість; застосування заходів контролю до нових форм торгівлі, що виникають на ринку. Сучасні проблеми На перший погляд може показатися, що події дворічної давнини втратили або поступово втрачають значення та вплив на формування сучасних тенденцій, вирішення сучасних проблем. Це певною мірою справедливо, якщо дивитися на кожну подію, сферу в якій вона розвивається, окремо, без уявлення всеохоплюючого зв'язку, у відриві від історичного, політичного, економічного, соціального контекстів. Але складність пошуку людством нової парадигми свого існування в тому й полягає, що концентрування на окремих проблемах, якими б важливими вони не були, не дозволяє вирватися за рамки існуючих правил, норм, звичок ? жодна проблема не може бути вирішеною "зсередини". З цієї точки зору, близьке ознайомлення з матеріалами Щорічника СІПРІ 2002 та його попередників надає чудову можливість відчути взаємозв'язок усіх сфер безпеки, зв'язок між діями та результатами, виявити тенденції розвитку ситуації у світі, дозволяє зіставити узагальнені знання з сучасною ситуацією, більш об'єктивно оцінити її. Значною проблемою сучасності залишається створення надійних та ефективних систем глобальної і регіональної безпеки, особливо, з урахуванням багатьох аспектів світових глобалізаційних тенденцій. Теракти у США довели, що норми, процедури, механізми та інститути існуючої системи безпеки виявилися неготовими ефективно протидіяти цій загрозі. Терористичні акції виявляються більш системними (охоплюючи
єдиною координацією весь цикл мотивація-підготовка-здійснення), ніж відповіді на них (де діяльність з запобігання тероризму, конфліктам та їх врегулювання, сили та засоби розпорошені по багатьох міжнародних організаціях, окремих країнах, слабо координуються, їх вдосконалення залежить від суперечливих політичних та економічних обмежень, знаходиться під тиском бюрократичних процедур). У цьому сенсі, схильність США до односторонніх дій, їх спроби "перетягнути" на себе центральну роль у протистоянні тероризму мають як негативні, так і позитивні аспекти. З одного боку, не можуть не насторожувати спроби закріпити однополюсну модель світу, що склалася після закінчення холодної війни. Справа в тому, що односторонні дії (навіть із залученням коаліційних сил) призводять до зміцнення позицій саме США (не лише політичних, а й економічних) у конфліктних регіонах, переводячи проблеми із воєнно-політичної сфери в площину економічних стосунків, міжнародної економічної конкуренції. А в багатьох випадках приховані проблеми і полягають саме в економічній сфері. За законами діалектики, така ситуація викликає появу протидії, іншого полюса (полюсів), причому, не завжди конструктивних. Це порушує баланс міжнародної системи безпеки, викликає опір не лише з боку тих, проти кого ведеться боротьба, а й решти світу, навіть з боку союзників (наприклад, суперечки між США та Францією і Німеччиною з приводу Іраку). Така модель не лише не зміцнює стабільність, а й веде до її руйнування. За висновками експертів СІПРІ, збереження існуючої ситуації влаштовує, перш за все, самі США, мотивуючи потребу посилення їх присутності в конфліктних регіонах. З іншого боку, жодна міжнародна організація, у т.ч. ООН (не говорячи вже про окрему країну), не здатні самотужки, без участі США, ні вести повномасштабну діяльність з забезпечення глобальної безпеки (в усіх її аспектах), ні очолити її, ні ефективно координувати діяльність багатьох організацій і країн. Зосередження у США функцій провідного гравця у сфері безпеки надає цим функціям такі властивості, як оперативність, забезпеченість ресурсами, ефективне використання військових можливостей. Більш того, в ідеалі, дослідження різних аспектів функціонування такої моделі, може дати можливість сформулювати вимоги та напрями вдосконалення ООН, регіональних центрів, всієї системи забезпечення безпеки. Інша проблема пов'язана з відповіддю на питання - а з чим, власне боротися? що є найбільш прийнятним, ефективнішим: боротьба з причинами, що породжують негативні явища, чи з самими негативними явищами та їх наслідками? В матеріалах СІПРІ наводяться результати досліджень Комісії фонду Карнегі з запобігання смертоносним конфліктам, з яких випливає, що міжнародне співтовариство витратило приблизно $200 млрд. на сім крупних воєнних втручань у 1990-х роках, тоді як превентивні дії у кожному випадку могли б зберегти міжнародному співтовариству майже $130 млрд. Насправді, слід відмітити значне зростання інтересу до сфери діяльності у запобіганні конфліктам, тероризму. Але розглянемо саме визначення : "Запобігання конфліктам може бути визначене як політичні, економічні або воєнні дії, що ведуться третіми сторонами з метою утримання внутрішньодержавних чи міждержавних протиріч від ескалації до насильства". На наш погляд, натяг на "утриманні … від ескалації до насильства" дещо звужує цю сферу діяльності, обмежує її
ефективність. Переростанню протиріч у насильство передує зародження самих протиріч. Як боротися з цим? Так, існують міжнародні програми допомоги розвитку, форуми з обговорення та вирішення проблемних питань. Але їх діяльність поки що слабо пов'язана між собою, з діяльністю з силового вирішення конфліктів, протидії тероризму. Тобто вона не є системною і, відповідно, не призводить до системного результату потрібного рівня безпеки. Але саме такий виклик (системність, координація, оперативність) кидає сучасний тероризм світовій спільноті. Крім того, можна не погодитися з таким висновком експертів СІПРІ: "…теракти не були війною проти глобалізації. Вони не були виступом бідних проти багатих, хоча волаючі контрасти в розвитку та доходах між купкою країн з високим рівнем життя, … і рештою світу мають важливе значення для розуміння суті конфліктів. … Шукаючи адекватні відповіді на цю нову загрозу, важливо уникати рішень, що грунтуються на вірі в те, що джерелом загроз є конкретні внутрішні умови або такі фундаментальні проблеми, як рівень життя чи несправедливий розподіл між багатою Північчю та бідним Півднем". Так, можна погодитись, що далеко не всі бідні підтримують тероризм. Але й не всі багаті - у захопленні від сучасних методів боротьби з цим явищем. Треба бути свідомими того, що світове розшарування в рівнях добробуту з разючим розривом між бідними та багатими є живильним середовищем для виникнення суперечок, поповнення лав обурених, з яких рекрутуються та виховуються терористичні елементи. Не вирішуючи цю проблему, не можна на глобальному рівні всерйоз розраховувати на успіхи в протистоянні викликам безпеці. Відповідь на питання про методи та напрями протидії загрозам не є простою та однозначною. По-перше, як завжди, виникає питання про забезпеченість потрібних заходів ресурсами (людськими, фінансовими, матеріально-технічними, інформаційними, правовими). Тому широта та глибина комплексу заходів охоплює, як правило, лише ту частину повного циклу дії негативних чинників (зародження, виникнення, ескалація, вплив, наслідки), на яку вистачає існуючих ресурсів. По-друге, не завжди взагалі можливо протидіяти загрозам на ранніх стадіях, бо кожна з них має свій часовий ряд і структурну особливість: одна знаходиться не стадії зародження протиріч, корені іншого мають вікову історію; підгрунтям однієї є суто економічні розбіжності в інтересах сторін, іншої - цілий комплекс етнічних, економічних, політичних протиріч, виявити які на ранніх стадіях дуже складно (хоча й можливо); у протидії одній загрозі зацікавлені практично всі суб'єкти міжнародної діяльності (тероризм), а боротьба з іншою негативним чином зачіпає певні аспекти інтересів окремих гравців (зменшення атмосферних викидів). Тому підхід до проблем забезпечення безпеки має бути, по-перше, системним, по-друге, конкретним і, по-третє, відповідальним. Якщо говорити про адаптацію систем безпеки до нових викликів треба визначитися з напрямами реформування цієї сфери, принципами, загальними правилами. Це стосується як колективних, так і національних систем безпеки. У цій сфері проблем дуже багато. Одна з них ? співвідношення між функціональною доцільністю у сфері безпеки та спрямованістю на демократичні перетворення. На відміну від діяльності в галузі демократизації суспільства, заходи, що зумовлюються функціональною доцільністю (створення силових структур, вдосконалення
їх діяльності тощо) мають, як правило короткий період реалізації і закінчуються конкретними (відчутними) результатами. Якщо ці заходи супроводжуються відповідним зростанням ролі демократичних інститутів суспільства, демократичного контролю над силовими структурами (і державою взагалі) - немає питань. Але якщо держава не дотримується цього правила, якщо влада опікується лише збереженням своїх позицій і заради цього йде на посилення апарату примушення, виправдовуючи свої дії функціональною доцільністю - суспільство очікують великі труднощі. Апарат примушення за цих умов зростає до самодостатнього, перетворюється на "державу в державі", отримуючи важелі вирішального впливу на ситуацію в країні, маючи на меті власні інтереси. Зрозуміло, що не про яку демократію за таких умов не може бути й мови. Дуже небезпечно, коли в суспільстві починають сприйматися виправдання дій з придушення політичної опозиції доцільністю боротьби з тероризмом. Проблемною залишається сфера контролю над розповсюдженням озброєнь. Вона тісно взаємопов'язана з іншими проблемними сферами, такими як: дотримання прав людини в конфліктних регіонах; примушення до цього окремих країн, режимів або певних політичних сил; реформи систем безпеки та роззброєння; виробництво озброєнь, яке має пристосовуватися до глобалізаційних тенденцій в економіці. Режими експортного контролю не завжди спрацьовують ефективно. Вони часто залежать від політичних коливань, перехрещення інтересів впливових суб'єктів міжнародної діяльності, тонкощів економічної конкуренції. Багато правил і процедур режимів експортного контролю (крім тих, що встановлені міжнародними договорами) є політичними, але не юридичними нормами. Тому їх ефективність певною мірою залежить від ефективності національних систем. З цієї точки зору, поширення кола демократичних країн є не лише самоціллю, а й засобом наближення до більшої безпеки у світі.
Тема №3:
НАТО як воєнно-політична організація колективної безпеки і оборони • • • •
≤ÒÚÓр˘Ì≥ ‚ËÚÓÍË Õ¿“Œ. Õ¿“Œ ‚ ÒËÒÚÂÏ Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË. –Û˜‡Ò̇ ÒËÒÚÂχ Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË. Õ¿“Œ ˇÍ ÒÛ·' ÍÚ Ï≥Ê̇рÓ‰ÌÓø ·ÂÁÔÂÍË.
Історичні витоки НАТО Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу
1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія. 4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини. У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами. 17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації-Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб. Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством.11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку. 4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом,
конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО. У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО. Статут НАТО підписали представники Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 рр. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу 3 країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу. Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО. Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський
Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД). Утворення НАТО Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін. Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією. У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою. Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН. Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені “доктрина Трумена”, “план Маршала”, НАТО, атлантичне партнерство і лідуюча роль Америки. Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення “холодної війни” перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки. Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки. 22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн. Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.
Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ державучасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу. Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою.І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде “замовляти музику”, визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році. НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами. Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки. Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів. Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні
основних проблем безпеки. Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню благоприємних умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами. Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати свому політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню. До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння. Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань. Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання. Що таке НАТО? Організація Північноатлантичного договору — це альянс 26 країн з Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року. За Договором головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів за допомогою політичних і військових засобів. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв’язання суперечок і підтримує ці цінності в усьому євроатлантичному регіоні. Вона слугує форумом, на якому країни з Північної Америки і Європи можуть консультуватись зі спільних питань безпеки та здійснювати спільні дії з їх розв’язання. Засадами НАТО є відносини між північноамериканськими та європейськими членами Альянсу. Ці країни поділяють однакові основні цінності та інтереси і відданісправі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки. Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії і розглядає напад на одного або декількох членів як напад на усіх. НАТО залишається міжурядовою організацією, в якій кожен член зберігає свій суверенітет. Усі рішення в НАТО приймаються спільно на основі консенсусу. Найважливішим органом прийняття рішень в НАТО є
Північноатлантична рада, в якій беруть участь представники усіх країн — членів Альянсу на рівні послів, міністрів або глав держав та урядів. Кожна країна — член НАТО бере повноцінну участь у процесі прийняття рішень на рівноправній основі незалежно від її розміру або політичної, військової та економічної потужності. Отже, союзники мають певний простір для індивідуальних підходів до спільних рішень та дій. Але коли рішення Альянсу прийняте, воно забезпечує підсилення спільних узгоджених дій політичною солідарністю. Це проявилось, наприклад, в рішеннях про надання допомоги США після терористичних нападів 11 вересня 2001 року. Вперше у своїй історії НАТО застосувала статтю 5 Вашингтонського договору, яка передбачає, що збройний напад на одного або кількох членів Альянсу вважається збройним нападом на усіх. Усі члени Альянсу беззастережно засудили ці напади і надали підтримку США в доланні їх наслідків. НАТО не має своїх оперативних сил, за винятком тих, що приписані до Альянсу країнами-членами, або надаються країнами-партнерами задля виконання конкретних місій. Для цього існує ряд механізмів — процеси оборонного і ресурсного планування, які є основою співпраці у межах Альянсу, виконання політичних зобов’язань з вдосконалення можливостей та військова структура, яка об’єднує функції багатонаціональної організації з планування збройних сил і широкомасштабної системи командування і управління військовими силами, приписаними до Альянсу. Тобто за керівництва стратегічних командувачів НАТО Організація забезпечує спільне планування, навчання і оперативне розгортання сил, наданих країнами — членами Альянсу відповідно до спільно узгодженого процесу планування збройних сил. У підсумку важливою частиною ролі НАТО є функція каталізатора генерування військових сил як необхідних для виконання завдань Альянсу, так ітаких, які дають змогу країнам — членам Альянсу брати участь в операціях з врегулювання кризових ситуацій, які самостійно вони не змогли б виконати. Діалог і співпраця з країнами — нечленами НАТО допомагають подолати розкол часів холодної війни й поширити безпеку і стабільність далеко за межі кордонів НАТО. Альянс поглиблює і розширює співпрацю з Росією та Україною, а також з іншими країнами-партнерами, які вже набули членства в Альянсі — і країнами — учасницями програми “Середземноморський діалог” та розширеним Близьким Сходом. Він також зміцнює співпрацю з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, з яким він розвиває стратегічне партнерство. Структури і механізми НАТО забезпечують рамки для цих різних форм співпраці, які є невід’ємною частиною повсякденної роботи Альянсу.
Тема №4:
НАТО у структурі сучасних міжнародних відносин і системі європейської безпеки
• —ÓÁ‚ËÚÓÍ
‚рÓ‡Ú·ÌÚ˘ÌÓ„Ó Ô‡рÚÌÂрÒÚ‚‡ .
• Õ¿“Œ ‚ ÒËÒÚÂÏ≥ ‚рÓÔÂÈÒ¸ÍÓø ·ÂÁÔÂÍË. • ¬≥‰ÌÓÒËÌË Ï≥Ê Õ¿“Œ-« – Ú‡ –. • ¬≥‰ÌÓÒËÌË Ï≥Ê Õ¿“Œ Ú‡ —ÓÒ≥ ˛
Євроатлантичне партнерство. Рада євроатлантичного партнерстваі. Партнерство заради миру Політика розвитку партнерства з великою кількістю країн, які не входять до Альянсу, відіграє провідну роль у зміні стратегічного середовища в євроатлантичному регіоні по закінченні холодної війни. Розвиваючи політичний діалог і співпрацю з широкого кола питань, різні форми партнерства допомагають створити євроатлантичну культуру безпеки, яка характеризується рішучим прагненням використовувати міжнародну співпрацю для розв’язання важливих завдань безпеки як всередині,так і поза межами євроатлантичного співтовариства. Стимулюючи і підтримуючи оборонні реформи в багатьох країнахпартнерах, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення. Партнерство допомагає розбудувати сучасні, ефективні і демократично відповідальні збройні сили та інші оборонні інституції, а також допомагає країнам-партнерам пом’якшити соціальні і матеріальні наслідки реформ. Серед сьогоднішніх викликів євроатлантичній безпеці — такі загрози, як тероризм, які мають як внутрішні, так і зовнішні джерела і транснаціональний характер. Дедалі частіше такі загрози походять з периферії євроатлантичного регіону. В такому середовищі міжнародна стабільність і безпека дедалі більше залежать від внутрішніх реформ та далекосяжної міжнародної співпраці. Партнерство відіграє провідну роль в обох випадках. Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) забезпечує відносини з країнамипартнерами загальною політичною структурою. На додаток кожна країна може розвивати індивідуальні відносини з Альянсом через Партнерство заради миру (ПЗМ) — програму двосторонньої практичної співпраці, з якої країни-партнери можуть вибирати заходи відповідно до власних пріоритетів.НАТО також розвиває особливі відносини з Росією, Україною та з країнами середземноморського регіону і розширеного Близького Сходу. Співпраця з цими країнами, розвивається на основі багатьох заходів і механізмів, розроблених у рамках РЄАП і програми ПЗМ — двох стовпів, які доповнюють один одного, і з яких складається євроатлантичне партнерство. Розвиток євроатлантичного партнерства У листопаді 1989 року відбулося падіння Берлінського муру, яке сповістило про кінець конфронтації між Сходом і Заходом, що домінувала в міжнародних відносинах і розділяла Європу після закінчення Другої світової війни. Протягом короткого періоду часу вражаючий поступ змін у Центральній і Східній Європі поставив перед НАТО новий, зовсім інший набір викликів безпеці, що радикально відрізняються від попередніх. Безпрецедентні політичні зміни відкрили чудові можливості для посилення
безпеки в Європі, але водночас принесли нові питання і небезпеку дестабілізації. У відповідь на ці виклики лідери країн — членів Альянсу на своєму засіданні в Лондоні у липні 1990 року запропонували нові відносини співпраці з усіма країнами Центральної і Східної Європи. Події розвивались надзвичайно швидко, і в грудні 1991 року НАТО вже започатковувала першу офіційну інституційну структуру з розвитку нових відносин — Раду північноатлантичної співпраці (РПАС) — форум, покликаний об’єднати НАТО та її нових партнерів для обговорення спільних питань. Вперше вона зібралася 20 грудня 1991 року, саме того дня, коли припинив своє існування Радянський Союз, і запропонувала новим незалежним державам допомогу з реалізації їхніх прагнень взяти широкомасштабну участь як демократичні держави у розв’язанні проблем, які хвилюють усіх як в регіональному, так і в світовому масштабі. Зміни у ставленні до безпеки знайшли свій вираз у новій Стратегічній концепції Альянсу, яка була оприлюднена в листопаді 1991 року. Ця концепція передбачала широкий підхід до безпеки, віддзеркалюючи три елементи, що підсилюють один одного: діалог, співпрацю і збереження здатності до колективної оборони. При цілковитому збереженні оборонного виміру, можливості досягнення цілей Альянсу політичними засобами були великими як ніколи. Діалог і співпраця могли стати важливими елементами підходу до виконання різноманітних завдань, що стоять перед Альянсом. По закінченні холодної війни до них увійшли заходи зі зменшення ризику виникнення конфлікту через непорозуміння або злу волю та з поліпшеного контролювання криз, які впливають на безпеку союзників по Альянсу; кроки з посилення взаємного порозуміння і довіри між усіма країнами Європи; та нові ініціативи з розширення можливостей реального партнерства з розв’язання спільних проблем безпеки. Спочатку консультації РПАС були зосереджені на спадщині холодної війни, такій як виведення російських військ з країн Балтії. Політична співпраця також булла започаткована з ряду питань безпеки і оборони. РПАС відкрила нову добу, підтримуючи реформи та розбудовуючи прозорість і довіру в євроатлантичному регіоні. Однак вона була зосереджена на багатосторонньому, політичному діалозі і не давала країнам-партнерам можливості розвивати індивідуальні відносини співпраці з НАТО, які були б пристосовані до їх конкретних ситуацій і потреб. Ситуація змінилась у 1994 році, коли було започатковано Партнерство заради миру. Ця велика програма практичної двосторонньої співпраці між НАТО і окремими країнами-партнерами стала великим ривком вперед у процесі співробітництва. Протягом трьох років ці досягнення були підсилені створенням Ради євроатлантичного партнерства, яка прийшла на заміну РПАС і розвинула далі її досягнення, проклавши шлях вдосконаленому і більш оперативному партнерству. Процес партнерства складається з розвитку комунікації і взаєморозуміння між усіма країнами, які беруть у ньому участь. Деякі з них були втягнуті у давні регіональні, територіальні, політичні, етнічні або релігійні суперечки. Спільні заходи з пошуку розв’язання спільних завдань у сфері безпеки привели до важливих досягнень у подоланні минулих упереджень і чіткого усвідомлення взаємної вигоди від співпраці. У процесі партнерства вдалося досягти значних результатів, а РЄАП і програма ПЗМ стали ключовими елементами архітектури євроатлантичної
безпеки. Звичайно, були проблеми і труднощі, яких, вірогідно, неможливо уникнути в таких складних процесах політичних, економічних і соціальних змін, які відбуваються в Центральній і Східній Європі та колишньому Радянському Союзі. Однак протягом усього кількох років РЄАП і програма ПЗМ досягли стабільного і динамічного розвитку в міру того, як НАТО і країни-партнери здійснили успішні кроки з розширення співпраці в галузі безпеки, дедалі продуктивніше використовуючи домовленості, досягнуті в сфері партнерства. Сьогодні країни-партнери регулярно консультуються з країнами — членами Альянсу. Вони розвивають індивідуальну співпрацю з різних аспектів оборони і безпеки. Військові регулярно проводять спільні навчання і тренування, а військовослужбовці регулярно беруть участь в операціях з підтримання миру пліч-о-пліч зі своїми колегами з країн НАТО. Вони також співпрацюють з країнами — членами Альянсу в боротьбі проти спільної загрози тероризму. Необхідність далекосяжної трансформації самого Альянсу, викликана новими завданнями в сфері безпеки, великою мірою вплинула на розвиток партнерства і співпраці, заходи і механізми якого мусили адаптуватись до нових пріоритетів НАТО. Більше того, співпраця мала поглиблюватись і розширюватись з метою задоволення прагнень різних країн-партнерів і залишатись привабливою для них пропозицією. Тому на самітах НАТО: у Вашингтоні у 1999 році, у Празі в 2002 році, і в Стамбулі у 2004 році було прийнято нові ініціативи з поглиблення і посилення співпраці між країнами — членами Альянсу і партнерами. По закінченні холодної війни держави НАТО визнали пріоритетом розвиток позитивних відносин і співпраці з Росією. З часом вдалося досягти значного прогрессу в перетворенні старого протистояння, яке ґрунтувалось на ідеологічній, політичній і військовій конфронтації, на офіційно оформлене партнерство, що розвивається і ґрунтується на спільних інтересах і діалозі, який продовжується. Сьогодні країни — члени НАТО і Росія регулярно зустрічаються як рівні в Раді Росія — НАТО для проведення консультацій з поточних питань безпеки і для розвитку практичної співпраці з широкого спектра спільних питань. Розбіжності з деяких питань, для розв’язання яких потрібен певний час, зберігаються, але в основі нового духу співпраці лежить усвідомлення того, що країни — члени НАТО і Росія поділяють стратегічні пріоритети і протистоять спільним викликам, таким як боротьба з тероризмом і розповсюдженням зброї масового знищення. Розвиток відносин Ідеологічний і політичний розкол Європи закінчився у 1989 році з падінням Берлінського муру. Після розпаду Радянського Союзу і Варшавського пакту в 1991 році та виникнення нових загроз безпеці в період після холодної війни, НАТО розпочала розвивати нові форми діалогу і співпраці з країнами Центральної і Східної Європи та країнами — членами Співдружності Незалежних Держав (СНД). У 1991 році Росія приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці (на заміну якій в 1997 році прийшла Рада євроатлантичного партнерства). У 1994 році вона приєдналася до Партнерства заради миру — головної програми НАТО, присвяченої двосторонньому співробітництву. У 1996 році після підписання Дейтонської угоди Росія надіслала свої війська для участі
в миротворчих силах під проводом НАТО в Боснії та Герцеговині і надала допомогу в їх забезпеченні. Співпраця у складних польових умовах значно посилила взаємне прагнення і політичну волю підняти співпрацю між НАТО і Росією на новий рівень. Ця трансформація відбулася у травні 1997 року з підписанням Основоположного акта про взаємні відносини, співпрацю і безпеку, який став офіційною основою відносин між НАТО і Росією. У ньому була виражена спільна мета побудувати тривалий мир та передбачалося створення Постійної спільної ради (ПСР) як орган консультацій і співпраці. В результаті відносини між НАТО і Росією на додаток до оперативного виміру отримали інституційний вимір. Протягом наступних років вдалося досягти значного прогресу в розбудові взаємної довіри і розвитку програми консультацій і співпраці. Але упередження, що залишились з часів холодної війни, не дали ПСР можливості продемонструвати весь свій потенціал. У 1999 році, коли виникли суперечки щодо повітряної кампанії в Косові, Росія призупинила свою участь у ПСР, яка до того часу проводила регулярні засідання на рівні послів або міністрів. Попри це певна діяльність продовжувалась без перерви, зокрема участь у підтримці миру в Боснії та Герцеговині. Більше того, Росія відіграла важливу дипломатичну роль у врегулюванні косовської кризи і в червні 1999 року, коли було розгорнуто сили під проводом НАТО в Косові, російські миротворці увійшли до їх складу. Починаючи з 1999 року відносини між НАТО і Росією почали значно поліпшуватись. Коли лорд Робертсон став у жовтні того року Генеральним секретарем НАТО, він взяв на себе завдання розв’язати патову ситуацію у відносинах між НАТО і Росією. Так само у 2000 році, після обрання президентом Росії, Володимир Путін оголосив про наміри відбудовувати відносини з НАТО в дусі прагматизму. Цей процес прискорили деякі ключові події. 12 серпня 2000 року атомний підводний човен “Курск” затонув, поховавши 118 моряків. Це привернуло увагу до необхідності термінової співпраці між НАТО і Росією з питань реагування на такі трагічні інциденти. Напади терористів на США 11 вересня 2001 року також жорстко нагадали про необхідність узгоджених міжнародних дій для ефективної боротьби з тероризмом та іншими новими загрозами безпеці. Негайно після нападів терористів Росія відкрила свій повітряний простір для учасників міжнародної коаліції в Афганістані та надала підтримку антитерористичній коаліції у вигляді обміну розвідданими. Під час контактів високого рівня між НАТО і Росією протягом наступних місяців,серед яких було дві зустрічі між лордом Робертсоном і президентом Путіним, а також засідання міністрів закордонних справ держав Альянсу і Росії в грудні 2001 року, вивчались можливості надати нового імпульсу і наповнення відносинам між НАТО і Росією. Cпівпраця між НАТО і ЗЄС У результаті цих рішень щодо розвитку власне Європейської системи безпеки і оборони були визначені відповідні організаційні заходи в рамках адаптації Альянсу з тим, щоб забезпечити всіляку підтримку операцій під проводом ЗЄС з боку НАТО. До них увійшли: • врахування вимог ЗЄС у нових процедурах оборонного планування НАТО, спрямованого на розвиток збройних сил та їх потужності. (ЗЄС почав брати участь у процесі оборонного планування НАТО в 1997 році,
зробивши свій внесок у Рекомендації засідання на рівні міністрів 1997 року ; • впровадження процедур обліку ресурсів та потужностей НАТО, по які може звернутися ЗЄС за згодою Північноатлантичної ради; • створення багатонаціональних європейських командних структур в НАТО, які можуть бути використані для підготовки, забезпечення, керівництва та проведення операцій за політичного контролю і стратегічного управління ЗЄС. Згідно з цими положеннями заступник Верховного головнокомандувача об'єднаних сил в Європі (заступник SACEUR) отримує особливу роль як у звичайні часи, так і під час операцій під проводом ЗЄС стосовно підрозділів, що передаються в розпорядження ЗЄС; • досягнення угод щодо консультацій та обміну інформацією длязабезпечення необхідної координації протягом проведення операцій під проводом ЗЄС за підтримки НАТО; • розробка військових планів та проведення навчань з метою підготовки до показових місій ЗЄС. На практиці ці положення означатимуть, що в разі виникнення кризи, в яку ЗЄС вирішить втрутитися (а Альянс - утриматись), він звернеться до Альянсу за допомогою ресурсами та потужностями, з можливим використанням штабів БООТС, для проведення операцій під власним політичним контролем і стратегічним управлінням. Ресурси можуть надаватися Північноатлантичною радою в розпорядження ЗЄС, виходячи з конкретних обставин. Умови їх передачі в розпорядження ЗЄС, нагляд за їх використанням, а також повернення або відкликання мають бути визначені у спеціальній угоді між двома організаціями. Протягом операції НАТО спостерігатиме за використанням своїх ресурсів, а на політичному рівні між нею і ЗЄС буде підтримуватись постійний зв'язок. Європейські командувачі з командної структури НАТО будуть призначатися для виконання обов'язків під політичним контролем ЗЄС. Ресурси мають бути повернені НАТО по закінченні операції або на вимогу. Протягом усієї операції, зокрема підготовчого етапу, НАТО буде проводити тісні консультації із ЗЄС. На Кельнському саміті ЄС у червні 1999 року були прийняті рішення про надання ЄС засобів і можливостей для розбудови Спільної європейської політики в галузі безпеки і оборони (ESDP). За цими рішеннями роль ЗЄС в розбудові власне Європейської системи безпеки і оборони поступово переходить до Європейського Союзу. Тим часом НАТО продовжувало працювати з ЗЄС над завершенням і впровадженням домовленостей із сприяння співпраці між двома організаціями у разі проведення операції з врегулювання кризової ситуації під проводом ЗЄС, яка використовуватиме сили і ресурси НАТО. Була виконана подальша робота з вдосконалення домовленостей про використання таких ресурсів і для обміну інформацією. Проведені спільні випробування та оцінка процедур. У лютому 2000 року були проведені спільні навчання НАТО і ЗЄС з врегулювання кризових ситуацій. На засіданні в Марселі в листопаді 2000 року міністри країн - членів ЗЄС вирішили призупинити механізм рутинних консультацій між НАТО і ЗЄС, окрім тих, що можуть бути необхідні під час перехідного періоду. Відносини між НАТО І ЄС
Гельсінська нарада Ради Європейського Союзу, яка мала місце в грудні 1999 року, визначила “Головну ціль” для країн - членів ЄС щодо їх можливостей здійснювати операції з врегулювання кризових ситуацій. Мета полягає у наданні ЄС можливості розгорнути до 2003 року і утримувати протягом принаймні одного року збройні сили в кількості до 60 000 вояків, які мають виконувати весь спектр так званих “Петерсберзьких завдань”, викладених в Амстердамському договорі 1997 року. До них належать завдання з гуманітарної допомоги та рятування; завдання з підтримки миру; завдання для бойових підрозділів під час врегулювання кризових ситуацій включно з миротворчою діяльністю. Їхня роль полягатиме у проведенні військових операцій під проводом ЄС у відповідь на міжнародну кризу, за умов, коли НАТО в цілому не залучається до військової діяльності. Цей процес є частиною рішення ЄС розвивати спільну європейську політику в галузі безпеки і оборони, яка підсилить Спільну зовнішню політику і політику в галузі безпеки з військового боку. Вона буде уникати зайвого дублювання структур НАТО і не передбачає створення європейської армії. На додаток ЄС вирішив створити постійні політичні та військові структури включно з Комітетом з питань політики та безпеки, Військовим комітетом і Військовим штабом задля забезпечення необхідного політичного керування і стратегічного управління такими операціями. ЄС також вирішив створити можливості для широкомасштабних консультацій, співпраці і гласності у відносинах з НАТО, а також необхідного діалогу, консультацій та співпраці з європейськими країнами-членами НАТО, які не входять до складу ЄС, з питань, що торкаються європейської політики безпеки і оборони та врегулювання кризових ситуацій. Діалог між Альянсом і Європейським Союзом постійно розвивається, як того вимагають рішення, прийняті у Вашингтоні і пізніше, а також в світлі розвитку ЄС. На засіданнях Європейської ради в Ніцці та Північноатлантичної ради в Брюсселі в грудні 2000 року був відзначений подальший прогрес. Міністри закордонних справ країн - членів Альянсу заявили, що вони поділяють мету, яку визначили країни - члени ЄС, щодо реального партнерства між НАТО і ЄС у справі врегулювання криз. Обидві організації погодились розвивати між собою консультації та співпрацю з важливих для обох сторін питань, які стосуються безпеки, оборони і врегулювання кризових ситуацій, задля того, щоб бути готовими зустріти кризу озброєними відповідними військовими засобами і подолати її найефективнішим способом. Внаслідок грудневих засідань відбувся обмін листами між Генеральним секретарем НАТО і Швецією, яка тоді головувала в Європейському Союзі, щодо проведення спільних засідань на рівні послів та на рівні міністрів. Домовленість передбачає не менше трьох засідань на рівні послів і одне засідання на міністерському рівні кожні шість місяців (тобто після кожної зміни головування в ЄС). При цьому обидві сторонни погодились негайно вдаватись до консультацій в разі виникнення кризи. Відтепер засідання Комітету з питань політики і безпеки ЄС та Північноатлантичної ради відбуваються регулярно, і дві організації швидко переходять від теорії ESDI/ESDP до консультацій і співпраці з конкретних актуальних питань, таких як ситуація на заході Балкан. З середини 2000 року спільні спеціальні робочі групи НАТО – ЄС проводять засідання для обговорення питань безпеки (наприклад,
процедури обміну секретною, включно з розвідувальною, інформацією); умови доступу ЄС до ресурсів і сил НАТО; цілі розвитку спроможності (включно з питаннями системи оборонного планування Альянсу) та організація постійних консультацій з огляду на усі відповідні чинники, до яких належать такі, що стосуються участі. Навесні 2001 року Генеральний секретар НАТО був вперше запрошений ознайомити з політикою НАТО Раду ЄС із загальних питань. Влітку 2000 року НАТО і секретаріат Ради ЄС досягли проміжної домовленості з безпеки, які регулюватимуть обмін секретною інформацією. Обидві організації працюють над укладанням постійних угод з безпеки між НАТО і ЄС. Протягом другої половини 2000 року експерти Альянсу надавали військові і технічні поради фахівцям з ЄС із створення каталогу сил і ресурсів для Головної мети ЄС в процесі підготовки до Конференції ЄС з питань виділення ресурсів, яка проходила в листопаді 2000 року. На своїй зустрічі в грудні 2000 року міністри закордонних справ країн – членів Альянсу підтвердили готовність НАТО надавати подальшу експертну допомогу на запит ЄС, якщо таке рішення буде прийнято. В НАТО продовжується робота над основними питаннями подальшого розвитку власне Європейської системи безпеки та оборони, серед яких: вироблення варіантів командування на європейському рівні; гарантія наявності попередньо визначених ресурсів і сил; забезпечення доступу до можливостей оперативного планування НАТО та адаптація оборонного планування Альянсу.
Тема №5
Основні цілі та функції НАТО.
• ŒÒÌÓ‚Ì≥ ˆ≥Î≥ Õ¿“Œ ‚ „‡ÎÛÁ≥ ·ÂÁÔÂÍË. • –ÛÚ¸ Ú‡ ı‡р‡ÍÚÂр р‡Î≥Á‡ˆ≥ø ‚ËÁ̇˜‡Î¸Ì≥ ÙÛÌ͈≥È Õ¿“Œ(Õ‡‰‡ÌÌˇ ÔÓÎ≥Ú˘ÌËı ÔÓр‡‰ ≥ рÂÍÓÏẨ‡ˆ≥È, рÓÁрӷ͇ ≥ ‚Ú≥ÎÂÌÌˇ Ó·ÓрÓÌÌÓø ÔÓÎ≥ÚËÍË Ú‡ ‡ÒÔÂÍÚË Ô·ÌÛ‚‡ÌÌˇ, Á‡·ÂÁÔ˜ÂÌÌˇ ÓÔÂр‡ÚË‚ÌËı ÁÓ·Ó‚íˇÁ‡Ì¸ Õ¿“Œ Ú‡ ÏÓÊÎË‚ÓÒÚÂÈ ≥ Á‡ÒÓ·≥‚ р‡„Û‚‡ÌÌˇ ̇ ÍрËÁÓ‚≥ ÒËÚÛ‡ˆ≥ø, ÒÔ≥ÎÍÛ‚‡ÌÌˇ Á „рÓχ‰Ò¸Í≥ÒÚ˛)
Основні цілі НАТО в галузі безпеки. Найважливішою і незмінною метою існування НАТО, визначеною у Вашингтонському договорі, залишається захист свободи і безпеки її членів як політичними, так і військовими засобами. Спираючись на загальні цінності демократії, прав людини і верховенства права, Альянс з самого початку свого існування працює над забезпеченням тривалого мирного порядку в Європі. Але на перешкоді досягненню цієї мети може стати криза чи конфлікт поза межами євроатлантичного регіону.Отже, Альянс не тільки забезпечує оборону своїх членів, а й допомагає підтримувати мир і стабільність поза географічними межами території країн
Північноатлантичного договору через партнерство і операції з врегулювання кризових ситуацій. Керівним принципом діяльності Альянсу є спільні зобов’язання і взаємна співпраця між суверенними державами заради неподільної безпеки усіх його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу, які проявляються у щоденній співпраці в політичній і військовій сферах, гарантують, що жодна з країн-членів не буде змушена покладатись на свої сили у подоланні головних викликів її безпеці. Не позбавляючи країничлени їхнього права і обов’язку брати на себе суверенну відповідальність у сфері оборони, Альянс дає їм можливість виконати основні завдання національної безпеки завдяки колективним зусиллям. Головні завдання безпеки НАТО описані в Стратегічній концепції Альянсу. Це авторитетна заява про завдання Альянсу, в якій викладено вказівки найвищого рівня щодо політичних і військових засобів, які використовуються для виконання цих завдань. Вона залишається основою втілення політики Альянсу загалом. Але загрози і їх сприйняття з часом змінюються, що приводить до постійного процессу пристосування цієї стратегії для підтримки політичної системи, військових структур та військових можливостей і засобів, необхідних для розв’язання сучасних проблем безпеки. Стратегічна концепція, вперше опублікована у 1991 році, за змістом і за формою радикально відрізнялась від попередніх документів. Вона залишила незмінною головну мету НАТО — безпеку її членів, однак об’єднала її зі специфічним зобов’язанням працювати над вдосконаленням і розширенням загальноєвропейської безпеки через партнерство і співпрацю з колишніми суперниками. На додаток вона була оприлюднена як публічний документ, відкритий для обговорення і коментарів парламентів, фахівців у галузі безпеки, журналістів і широких кіл громадськості. Стратегічна концепція була переглянута у 1999 році, коли союзники взяли на себе зобов’язання забезпечувати не тільки спільну оборону, але й мир і стабільність в ширшому євроатлантичному регіоні. Концепція містить такі політичні елементи: - широкий підхід до безпеки, який охоплює політичні, економічні, соціальні та екологічні чинники, а також оборонний вимір Альянсу; - міцні трансатлантичні відносини; - утримання військової спроможності Альянсу, необхідної для забезпечення ефективності військових операцій; - розвиток оборонних можливостей європейських членів Альянсу; -збереження адекватних структур і процедур запобігання конфліктам і врегулювання кризових ситуацій; - ефективне партнерство з країнами — нечленами НАТО на основі співпраці і діалогу; - розширення Альянсу і політика відкритих дверей для вступу нових членів; - продовження роботи щодо укладання далекосяжних угод з контролю за озброєннями, роззброєння та боротьби з розповсюдженням зброї массового знищення. Така широка дефініція безпеки означає визнання важливості політичних, економічних, соціальних і екологічних чинників на додаток до оборонного виміру. Партнерство і співробітництво з іншими країнами, співпраця з іншими регіональними та міжнародними організаціями,
такими як ООН, а також стратегічне партнерство, яке розвивається між НАТО і Європейським Союзом, — усе це допомагає створити відносини, що взаємно доповнюються і підсилюються, а також ефективніше запобігати конфліктам і долати кризи. У Стратегічній концепції також описано спеціальні завдання Альянсу. Вони такі: Забезпечити одну з невід’ємних основ стабільного середовища безпеки в євроатлантичному регіоні, що ґрунтується на посиленні демократичних інституцій і мирному підході до розв’язання суперечок, у якому жодна країна не буде спроможна залякувати чи примушувати будьяку іншу країну за допомогою загрози або застосування сили. Слугувати, як вимагає стаття 4 Вашингтонського договору, важливим трансатлантичним форумом для консультацій між союзниками з будь-яких питань, що зачіпають їхні життєві інтереси, включно з подіями, які можуть поставити під загрозу безпеку країн — членів Альянсу, та для відповідної координації їхніх зусиль у сферах спільних інтересів. Стримувати будь-яку загрозу агресії проти країн — членів НАТО та обороняти від неї, як цього вимагають статті 5 і 6 Вашингтонського договору. Для посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному регіоні: Бути готовим у кожному окремому випадку і на основі консенсусу, відповідно до статті 7 Вашингтонського договору, взяти участь в ефективному запобіганні конфліктам та брати активну участь у врегулюванні кризових ситуацій, зокрема в операціях з реагування на кризи. Розвивати широкомасштабне партнерство, співробітництво і діалог з іншими країнами євроатлантичного регіону для посилення прозорості, взаємної довіри і здатності цих країн діяти спільно з Альянсом. Внаслідок нападів на Сполучені Штати 11 вересня пріоритет перейшов до таких аспектів, як вдосконалення обміну розвідданими про терористичну загрозу, зміцнення співпраці й партнерства з іншими країнами поза межами Альянсу та широким колом інших організацій, а понад усе — до боротьби із загрозою тероризму, посилення ролі Центру НАТО з питань зброї масового знищення (ЗМЗ) у підтримці військової готовності до боротьби із загрозами ЗМЗ і здатності діяти в середовищі ЗМЗ, адаптації структур збройних сил та вдосконаленні військових можливостей і засобів у інших відповідних сферах. Головні функції НАТО: Надання політичних порад і рекомендацій Політичними аспектами фундаментальних завдань НАТО в сфері безпеки необхідно займатись щоденно. Вони стосуються широкого кола питань, які є пріоритетними для політики Альянсу, серед яких регіональні, економічні справи, питання безпеки, відносини з іншими міжнародними організаціями та відносини з країнами партнерами. Цілий ряд вищих органів потребує інформації про ці політичні питання і порад щодо поточної і майбутньої політики. Генеральному секретарю також потрібні матеріали політичного характеру, такі як фонова інформація, звіти про найостанніші події, а також промови. Крім того, для засідань за участю країн — членів НАТО і партнерів, а також політичних контактів з відповідними національними органами влади, потрібен
політичний супровід процесу консультацій. Він також забезпечується персоналом, який відповідає за політичні справи. Загалом мета полягає у забезпеченні політичних рекомендацій у вищезазначених сферах політики. Наприклад, у зв’язку з процесом розширення НАТО поради, підтримка і допомога під час вступу нових членів надаються країнам — членам Альянсу, запрошеним країнам та відповідним установам НАТО. Те ж саме стосується продовження Плану дій щодо членства, розвитку стратегічного партнерства між НАТО і ЄС та розширення співпраці з країнами-партнерами. Допомога також надається з таких питань, як експертна оцінка політичної ситуації у країні та допомога з оперативних питань у сфері врегулювання криз; координація політичних і економічних аспектів співпраці та ролі НАТО у боротьбі з тероризмом; координація політичних аспектів посилення готовності та ефективності збройних сил союзників в операціях з реагування на застосування зброї масового знищення. Також надається підтримка діяльності Альянсу з інформування громадськості в країнах-членах і партнерах про завдання, політику і цілі НАТО. Розробка і втілення оборонної політики та аспекти планування Розробка і втілення оборонних аспектів фундаментальних завдань НАТО в сфері безпеки охоплює оборонне планування, ядерну політику і захист від зброї масового знищення. До оборонного виміру також належать оперативні питання, але детальніше вони пояснюються у наступному підзаголовку. Як і Генеральному секретарю, країнам-членам і партнерам Альянсу потрібні політичні поради, їм також потрібна підтримка під час роботи над розробкою і втіленням аспектів оборонної політики та планування діяльності Альянсу і партнерів. Це боротьба Альянсу з тероризмом; оборонні перспективи співпраці між НАТО і Європейським Союзом (включно з домовленостями “Берлінплюс”), ООН та іншими міжнародними організаціями; політично-військові аспекти трансформації НАТО та ініціатив з розвитку оборонної спроможності, включно з командною структурою НАТО і структурою збройних сил (зокрема створення Сил реагування НАТО), Празькими зобов’язаннями щодо обороноздатності та політичними рекомендаціями з розвитку можливостей і засобів. Це також допомога в здійсненні процесу планування і аналізу збройних сил в країнах-партнерах та інші оборонні аспекти співпраці у рамках Партнерства заради миру, Середземноморського діалогу та з іншими країнами у разі потреби. Розробка і впровадження ініціатив у сфері політики і планування матеріальнотехнічного забезпечення у рамках НАТО та між штабквартирою НАТО, зовнішніми установами НАТО, стратегічними командуваннями НАТО і країнами — членами Альянсу також підпадає під категорію оборонної політики і планування, як і перегляд рекомендацій щодо ядерної політики НАТО, роз’яснення громадськості ядерних елементів стратегії НАТО і відпрацювання процедур консультацій з ядерних питань. Крім того, Центр зброї масового знищення (WMDC), розташований у штабквартирі НАТО, відповідає за забезпечення обміну інформацією та розвідданими в цій галузі. Забезпечення оперативних зобов’язань НАТО та можливостей і засобів реагування на кризові ситуації
Забезпечення НАТО оперативними можливостями і засобами, необхідними для стримування, оборони і врегулювання кризових ситуацій, є передумовою успіху місій НАТО. Ці зобов’язання включають діяльність НАТО з врегулювання криз та підтримання миру, а також планування і проведення навчань у сфері цивільної готовності до надзвичайних ситуацій. Усе це вимагає оперативної готовності НАТО. Міжнародний секретаріат надає допомогу і поради вищим комітетам, які займаються вищезазначеними питаннями, і готує для них питання для обговорення та розв’язання, а також наглядає за їх виконанням. До цих комітетів належать Група координації політики, Комітет вищого рівня з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій та Комітет Ради з планування і виконання операцій. Міжнародний секретаріат також надає допомогу у виконанні Робочої програми Росія —НАТО, Плану дій Україна — НАТО і Робочої програми Середземноморського діалогу в кожній з конкретних сфер відповідальності. За умови зв’язку з іншими установами НАТО та міжнародними організаціями здійснюється управління процесами комунікації та технологічними аспектами механізмів з врегулювання кризових ситуацій, спільними навчаннями та цивільним плануванням на випадок надзвичайних ситуацій. У сфері операцій Спеціальні оперативні групи опікуються роллю сил під проводом НАТО за різних кризових ситуацій. Виробляються рекомендації щодо подальшої роботи над процедурами і домовленостями Альянсу в сфері врегулювання кризових ситуацій, а Ситуаційний центр забезпечує безперервний і захищений зв’язок між штабами НАТО і столицями держав — членів Альянсу, стратегічними командуваннями, іншими військовими структурами та організаціями. У сфері цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій Міжнародний секретаріат допомагає в роботі спеціальних комісій і комітетів з планування на випадок надзвичайних ситуацій, які відповідають за організацію використання цивільних ресурсів на підтримку операцій НАТО і захист цивільного населення. Він також підтримує контакти і проводить консультації з ООН, Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародним агентством з атомної енергії та з Організацією з питань заборони хімічної зброї, а також з відповідними установами в рамках спільних з ЄС заходів, що стосуються надзвичайних ситуацій цивільного характеру. Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи (EADRCC) координує допомогу у разі катастрофи в країні — члені РЄАП і несе відповідальність за постійне утримання організації та процедур EADRCC в цілковитій готовності відреагувати на надзвичайну ситуацію. Спілкування з громадськістю Організація зобов’язана інформувати широкі кола громадськості у країнах членах і партнерах про діяльність і політику НАТО. Вона робить це в різні способи:через засоби масової інформації, веб-сторінку НАТО, друковані та електронні публікації, семінари і конференції. Це допомагає ознайомити громадськість з питаннями, якими займається НАТО, і сприяє конструктивному обговоренню політики і завдань Альянсу. Персонал, який працює з пресою і в сфері зв’язків з громадськістю, є головним каналом взаємодії з широкими колами світової громадськості. Він допомагає Генеральному секретарю виконувати роль
головного речника Альянсу і організовує брифінги та інтерв’ю з журналістами, прес-конференції, прес-тури, моніторинг преси, аудіовізуальну підтримку і виставки. У різних країнах-членах і кандидатах виконуються програми співпраці, організовуються візити, семінари і конференції за участю лідерів суспільства, депутатів парламентів, представників громадянського суспільства і фахівців з різних питань. Для підтримки спеціальних проектів пропонуються гранти та інші форми допомоги, а публікації в друкованому і електронному форматі розповсюджуються на запит. Як друковані, так і електронні публікації стосуються різноманітної тематики, яка цікавить НАТО. Часто вони випускаються на багатьох мовах країн НАТО і партнерів і розповсюджуються в усьому світі. На веб-сторінці НАТО можна отримати доступ до найостаннішої інформації про політику і діяльність НАТО, зокрема публічні заяви, загальну інформацію і офіційні документи, а також відеоінтерв’ю, аудіофайли, інформація в реальному масштабі часу про основні події, що стосуються НАТО, а також ресурси медіа-бібліотеки НАТО. Персонал, що відповідає за роботу з пресою і зв’язки з громадськістю, також тісно співпрацює з радником Військового комітету і допомагає координувати заходи громадської дипломатії, які здійснюють інші відділи Міжнародного секретаріату та органи НАТО. Тема №6
Трансформація структури та технологія прийняття рішень в НАТО • “р‡ÌÒÙÓрχˆ≥ˇ ÔÓÎ≥Ú˘ÌÓø Ú‡ ‚≥ÈÒ¸ÍÓ‚Óø ÍÓχ̉ÌÓø • •
ÒÚрÛÍÚÛрË Õ¿“Œ ‚ ÒÛ˜‡ÒÌËı ÛÏÓ‚‡ı. ÕÓ‚≥ ≥ÌÒÚËÚÛÚË Õ¿“Œ. œÓÎ≥ÚË͇ ÍÓÌÒÂÌÒÛÒÛ ‚ Õ¿“Œ.
ÒÔ≥θÌÓÏÛ ÔрËÈÌˇÚÚ≥ р≥¯Â̸ ‚
Трансформація політичної та військової командної структури НАТО в сучасних умовах 4 квітня 1989 року Альянс святкував сорокову річницю підписання Північноатлантичного договору. Ця подія збіглася з глибокими змінами, що сталися у відносинах між Сходом і Заходом та у міжнародних відносинах в цілому. Водночас відбувалися далекосяжні зміни клімату безпеки. Північноатлантичний альянс відіграв провідну роль у створенні умов для перетворень, які описані на цих сторінках. Забезпечивши основу колективної оборони та спільної безпеки держав-членів та зберігаючи стратегічний баланс у Європі протягом холодної війни, Альянс гарантував їх свободу і незалежність. Згідно з Північноатлантичним договором він продовжує виконувати ці ключові функції, але додає до них нові завдання. Він розбудовує підвалини, які створив для сприяння стабільності, що базується на спільних демократичних цінностях та повазі до прав людини і верховенстві права на усьому континенті. Початки змін у кліматі безпеки Низка не менш важливих подій позначала розвиток відносин Захід Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття у грудні 1979 року рішення
про паралельний розвиток ядерної модернізації і контролю за озброєннями; підписання у грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у Східній Європі, пов'язані з виникненням і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у березні 1985 року Михайла Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. У березні 1989 року в рамках НБСЄ у Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над озброєннями між 23 країнами, членами НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у якій були визначені цілі та напрями політики, якими мали керуватися члени НАТО протягом п'ятого десятиріччя його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями та роззброєння. Декларація саміту 1989 року містила багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались у Радянському Союзі та інших східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного європейського порядку. Події кінця вісімдесятих Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання. Нові інститути: Рада північноатлантичної співпраці На тлі цих подій 1991 рік позначився інтенсивними візитами й дипломатичними контактами між НАТО і країнами Центральної та Східної Європи, що відповідало рішенням, прийнятим главами держав та урядів їx країн НАТО в Лондоні. Публікація Римської декларації у листопаді 1991 року заклала підвалини для переведення цих еволюційних відносин на міцнішу інституційну основу. Прямим наслідком цього рішення стало створення в грудні Ради північноатлантичної співпраці (РПАС), яка звела країни - члени НАТО і спочатку дев'ять країн Центральної та Східної Європи на новому консультативному форумі. У березні 1992 року до РПАС приєднались усі країни-учасниці СНД (див. нижче), а на початок червня 1992 року -Грузія та Албанія. Перше засідання РПАС відбулося 20 грудня 1991 року, якраз коли припинив існування Радянський Союз. Водночас 11 колишніх республік СРСР стали членами Співдружності Незалежних Держав, вступивши в період інтенсивних політичних і економічних перетворень як внутрішнього
характеру, так і в зовнішніх відносинах. На цьому тлі регіональні проблеми набували дедалі більшої ваги. У Нагірному Карабаху, Молдові, Грузії та в інших місцях вибухнуло насильство і розвивалось серйозне напруження як усередині держав, так і у міждержавних відносинах. Однак основним приводом для занепокоєння, що затьмарював перспективи мирного просування вперед до нового клімату безпеки у Європі, залишалась ситуація на території колишньої Югославії, яка постійно погіршувалась, бойові дії, що не припинялись, і людські жертви, що зростали. З початку кризи Північноатлантична рада і Рада північноатлантичної співпраці проводили консультації і підтримували зусилля інших організацій з відновлення миру. Водночас дискусії з приводу заходів, спрямованих на посилення ролі НБСЄ у забезпеченні стабільності і демократії в Європі, зокрема пропозиції, що були включені у Римську декларацію Альянсу, привели до підписання на саміті НБСЄ у липні 1992 року Гельсінського документа (“Завдання змін”). У документі, поміж іншого, описувались нові ініціативи щодо створення форуму НБСЄ для співпраці в галузі безпеки та щодо її миротворчої діяльності, Північноатлантична рада та Рада північноатлантичної співпраці висловили беззастережну підтримку цих ініціатив. Більш детально розвиток Ради північноатлантичної співпраці (РПАС) та Ради євро - атлантичного партнерства (РЄАП), яка прийшла їй на зміну в 1997 році. Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП) Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП) була створена у 1997 році на заміну Раді північноатлантичної співпраці. У ній беруть участь 19 країн - членів Альянсу і 27 країн-партнерів. Рада представляє собою форум для проведення регулярних консультацій і співпраці. Засідання періодично проводяться на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони. Глави держав та урядів 46 країн - членів Ради також зустрічаються в разі потреби, як вони це зробили у Вашингтоні в квітні 1999 року. Саміт РЄАП у Вашингтоні надав можливість відкрито обговорити питання співробітництва в рамках РЄАП в галузі безпеки в ХХІ сторіччі. Керівники держав зосередились на ключових викликах безпеці в межах території РЄАП, зокрема, на ситуації в Косові. Глави держав і урядів ухвалили два документа, пов’язаних з подальшим розвитком програми “Партнерство заради миру”. Перший з них, “Політично-військова структура проведення операцій ПЗМ під проводом НАТО”, стосується питань участі країн-партнерів у процесі політичних консультацій та прийняття рішень, оперативному плануванні та організації управління майбутніми операціями під проводом НАТО, в яких вони братимуть участь. У другому документі, який називається “До партнерства у ХХІ сторіччі вдосконаленого і більш дієвого партнерства”, розглядаються основні елементи, покликані зробити программу “Партнерство заради миру” (ПЗМ) більш дієвою. РЄАП відіграла важливу роль у проведенні консультацій під час кризи у Косові. Для того щоб утримувати партнерів в курсі планів і підготовки НАТО до можливих військових варіантів врегулювання конфлікту в Косові, а також для обміну поглядами на розвиток подій, була проведена серія позачергових засідань. Заходи в межах РЄАП доповнюють
програми Партнерства заради миру (ПЗМ). Вони ґрунтуються на двохрічному плані дій, зосередженому на консультаціях і співпраці з питань політики та безпеки, таких як регіональні питання, контроль за озброєннями, міжнародний тероризм, підтримка миру, питання оборонної економіки, цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій, наука і екологія. Майже усі країни - члени РЄАП, які не входять до НАТО, надіслали до Альянсу свої дипломатичні місії, які працюють над розширенням контактів між НАТО і країнами-партнерами та посиленням ефективності та результативності співпраці. Важливим досягненням РЄАП стало створення Євро – атлантичного центру координації заходів з реагування на катастрофи (EADRCC), що було включено в план дій на пропозицію Російської Федерації. Центр був відкритий у червні 1998 року і до нього негайно звернувся Верховний комісар ООН з питань біженців з проханням надати допомогу Албанії в облаштуванні біженців з Косова. У відповідь на ескалацію кризи біженців в регіоні, що розпочалася наприкінці березня 1999 року, НАТО і країнипартнери почали надавати узгоджену гуманітарну допомогу. EADRCC також зіграв важливу роль в координації гуманітарної допомоги під час повеней у Західній Україні. РЄАП сприяє практичній співпраці в галузі регіональної безпеки через проведення тематичних семінарів, які закладені у план дій Ради. Перший такий семінар з регіональної співпраці був проведений у Грузії в жовтні 1998 року. Відтак подібні заходи мали місце в Литві і Словаччині, Болгарії та Узбекистані. Нині вивчаються пропозиції щодо подальших практичних ініціатив, зокрема, можливі способи підтримки РЄАП глобального гуманітарного руху проти мін та шляхи контролю за переданням ручної вогнепальної зброї.
Політика
консенсусу
у
спільному прийнятті рішень в НАТО
Процес ухвалення рішень в Альянсі базується на консенсусі і загальній згоді, що зберігає індивідуальний досвід та власну позицію кожної країни і, водночас надає в їх розпорядження такі механізми і процедури, котрі дозволяють вживати спільних, швидких і рішучих заходів, коли того вимагають обставини. Щоденний обмін інформацією і проведення консультацій дає змогу урядам, часто заздалегідь обізнаним з проблемами один одного, збиратися, в разі необхідності, на термінову зустріч для вироблення спільної політики. Якщо виникають розбіжності, їх намагаються усунути спільними зусиллями, аби колективні дії спиралися на узгодженні рішення, які підтримують всі члени Альянсу. Ухвалені в такий спосіб рішення віддзеркалюють спільну рішучість усіх держав НАТО виконувати їх у повному обсязі. Це забезпечує додаткову підтримку та довіру до складних політичних рішень, або таких, що пов'язані із конкуруючими вимогами щодо ресурсів. Усі члени НАТО є повноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу, і всі вони однаково зобов'язані виконувати умови Північноатлантичного договору, не в останню чергу Статтю 5, яка є символом неподільності їхньої безпеки і згідно з якою
напад на одну чи кілька держав НАТО вважається нападом на всі країни Альянсу. Водночас процес розвитку Альянсу дав можливість проявляти достатню гнучкість і брати до уваги відмінності у вимогах та політиці різних держав, що складають НАТО. Ця гнучкість проявляється по-різному. В деяких випадках такі розбіжності мають переважно процедурний характер і їх можна подолати без особливих труднощів. Наприклад, Ісландія, яка не має збройних сил, може надсилати цивільного представника для участі у засіданнях військових органів НАТО, якщо бажає. В інших випадках відмінності мають складнішу природу. Франція, яка була серед засновників НАТО в 1949 році, залишається повноправним членом політичних структур Альянсу, але вийшла з інтегрованої військової структури в 1966 році. Іспанія приєдналась до Альянсу у 1982 році, проте, відповідно до результатів національного референдуму 1986 року, також залишається поза межами інтегрованої військової структури НАТО. На саміті НАТО 1997 року в Мадриді Іспанія проголосила свою готовність брати повноправну участь у формуванні нової командної структури НАТО після прийняття відповідного рішення. У грудні 1997 року нова командна структура була узгоджена в цілому, зокрема було прийнято рішення щодо типу, кількості та розташування військових штабів. Наприкінці року міністри оборони та закордонних справ НАТО в своєму комюніке вітали заяву Іспанії щодо приєднання до нової військової структури та повноправної участі в роботі нової командної структури, яка була щойно затверджена. Існують також відмінності між членами НАТО, які зумовлені географічним положенням, політичною чи військовою ситуацією або вимогами національних конституцій. Наприклад, участь Норвегії та Данії у військовій діяльності НАТО має відповідати вимогам їхніх національних законодавств, які забороняють розміщення на території цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час. В іншому контексті до військових заходів, які здійснюються на основі регіональних угод, можуть залучатися лише збройні сили відповідних держав регіону, або формування, які оснащені для виконання конкретних заходів. Це стосується, наприклад, військових частин з різних країн, що увійшли до складу мобільних сил командування ОЗС НАТО в Європі та до військовоморських сил постійного базування НАТО. Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів: 1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень. Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і коммюнікє, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз. У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне. Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу
представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення. 2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони. В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію. 3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача. 4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів. Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана. 5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країнчленів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО. 6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО. Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП. 7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні. Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країнчленів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності. До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон. Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів. Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.
8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО. Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету. 9) Військово-політичний координаційний комітет програми “Партнерство заради миру” - є головним робочим органом програми “Партнерство заради миру” та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць. Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі. Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах. Процес ухвалення рішень в Альянсі базується на консенсусі і загальній згоді, що зберігає індивідуальний досвід та власну позицію кожної країни і, водночас надає в їх розпорядження такі механізми і процедури, котрі дозволяють вживати спільних, швидких і рішучих заходів, коли того вимагають обставини. Щоденний обмін інформацією і проведення консультацій дає змогу урядам, часто заздалегідь обізнаним з проблемами один одного, збиратися, в разі необхідності, на термінову зустріч для вироблення спільної політики. Якщо виникають розбіжності, їх намагаються усунути спільними зусиллями, аби колективні дії спиралися на узгодженні рішення, які підтримують всі члени Альянсу. Ухвалені в такий спосіб рішення віддзеркалюють спільну рішучість усіх держав НАТО виконувати їх у повному обсязі. Це забезпечує додаткову підтримку та довіру до складних політичних рішень, або таких, що пов'язані із конкуруючими вимогами щодо ресурсів. Усі члени НАТО є повноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу, і всі вони однаково зобов'язані виконувати умови Північноатлантичного договору, не в останню чергу Статтю 5, яка є символом неподільності їхньої безпеки і згідно з якою напад на одну чи кілька держав НАТО вважається нападом на всі країни Альянсу. Водночас процес розвитку Альянсу дав можливість проявляти достатню гнучкість і брати до уваги відмінності у вимогах та політиці різних держав, що складають НАТО. Ця гнучкість проявляється по-різному. В деяких випадках такі розбіжності мають переважно процедурний характер і їх можна подолати без особливих труднощів. Наприклад, Ісландія, яка не має збройних сил, може надсилати цивільного представника для участі у засіданнях військових органів НАТО, якщо бажає. В інших випадках відмінності мають складнішу природу. Франція, яка була серед засновників НАТО в 1949 році, залишається повноправним членом політичних структур Альянсу, але вийшла з інтегрованої військової структури в 1966 році. Іспанія приєдналась до Альянсу у 1982 році, проте, відповідно до результатів національного референдуму 1986 року, також залишається поза межами інтегрованої військової структури НАТО. На саміті НАТО 1997 року в Мадриді Іспанія проголосила свою готовність брати повноправну участь у формуванні нової командної структури НАТО після прийняття відповідного рішення. У грудні 1997 року нова командна
структура була узгоджена в цілому, зокрема було прийнято рішення щодо типу, кількості та розташування військових штабів. Наприкінці року міністри оборони та закордонних справ НАТО в своєму комюніке вітали заяву Іспанії щодо приєднання до нової військової структури та повноправної участі в роботі нової командної структури, яка була щойно затверджена. Існують також відмінності між членами НАТО, які зумовлені географічним положенням, політичною чи військовою ситуацією або вимогами національних конституцій. Наприклад, участь Норвегії та Данії у військовій діяльності НАТО має відповідати вимогам їхніх національних законодавств, які забороняють розміщення на території цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час. В іншому контексті до військових заходів, які здійснюються на основі регіональних угод, можуть залучатися лише збройні сили відповідних держав регіону, або формування, які оснащені для виконання конкретних заходів. Це стосується, наприклад, військових частин з різних країн, що увійшли до складу мобільних сил командування ОЗС НАТО в Європі та до військовоморських сил постійного базування НАТО.
Тема №7
Структура НАТО
• ÷Ë‚≥θ̇ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ˇ. ¬≥ÈÒ¸ÍÓ‚‡ Óр„‡Ì≥Á‡ˆ≥ˇ. • ¬ÂрıÓ‚ÌËÈ „ÓÎÓ‚ÌÓÍÓχ̉ۂ‡˜ Ó·í ‰Ì‡ÌËı Á·рÓÈÌËı ÒËÎ. • –Ô≥θÌ≥ рÓÎ≥ È Ó·Ó‚íˇÁÍË Цивільна організація і структури Штаб-квартира НАТО, розташована в Брюсселі, Бельгія, є політичною штаб-квартирою Альянсу. В ній знаходяться національні делегації країн — членів Альянсута представництва або дипломатичні місії країн-партнерів. Підтримку діяльності цих делегацій і місій забезпечує Міжнародний секретаріат і Міжнародний військовий штаб, які також розташовані в штаб-квартирі НАТО.
Якщо рішення, які приймаються країнами-членами, мають військовий характер, НАТО використовує свою військову інфраструктуру і ноу-хау для їх виконання. Військовий комітет виробляє рекомендації щодо необхідних для колективної оборони євроатлантичного регіону заходів і дає рекомендації двом Верховним головнокомандувачам НАТО (Верховному головнокомандувачу з питань операцій, який перебуває в Монсі, Бельгія, і Верховному головнокомандувачу з питань трансформації у Норфолку, Вірджинія, США). Військовий комітет, що розташований у штаб-квартирі НАТО, покладається на підтримку Міжнародного військового штабу, який виконує таку саму функцію, яку Міжнародний секретаріат виконує для Північно-атлантичної ради. На постійній основі у штаб-квартирі НАТО працює майже 4200 осіб. Близько 2100 з них є членами національних делегацій країн — членів Альянсу та персоналом національних військових представників. У Міжнародному секретаріаті (включно з агентствами та іншими установами НАТО) працює майже 1200 цивільних працівників, ще 500 є службовцями Міжнародного військового штабу, з яких до 90 осіб є цивільними. В місіях країн-партнерів НАТО працює близько 400 осіб. Цивільний персонал, який НАТО наймає в усьому світі, включно з персоналом агентств НАТО, розташованих поза межами Брюсселя, та цивільними співробітниками військових штабів НАТО налічує майже 5200 осіб. Національні делегації Національна делегація кожної країни — члена Альянсу має статус посольства і очолюється послом (якого ще називають “постійним представником”), який діє на підставі інструкцій, отриманих зі своєї столиці, і звітує перед керівництвом своєї держави. Персонал делегації складається з державних службовців з Міністерства закордонних справ та інших відповідних міністерств, уповноважених представляти свою державу в НАТО. Генеральний секретар Генеральний секретар виконує три головні ролі: в першу чергу він головує в Північноатлантичній раді, Комітеті оборонного планування і Групі ядерного планування, він також є головою Ради євроатлантичного партнерства, Ради Росія — НАТО,Комісії Україна — НАТО і Групи середземноморської співпраці. По-друге, він є головним речником Альянсу і представляє його у відносинах з громадськістю від імені країн — членів НАТО, репрезентуючи їхню спільну позицію з політичних питань. По-третє, він є керівником Міжнародного секретаріату НАТО і відповідає за призначення працівників Секретаріату та контролює його діяльність. Генеральний секретар призначається урядами країн — членів Альянсу спочатку на чотири роки. Це, як правило, державний діяч міжнародного калібру, який має досвід міністерської роботи в уряді однієї з країн — членів НАТО. Він сприяє прийняттю рішень, керує і спрямовує процес досягнення консенсусу та прийняття рішень в Альянсі. Він може пропонувати теми для обговорення і може пропонувати свої послуги у разі виникнення суперечки між країнами — членами НАТО. Ця роль дозволяє йому суттєво впливати на процес прийняття рішень, дотримуючись при
цьому фундаментального принципу, згідно з яким повноваження приймати рішення належать тільки урядам країн — членів Альянсу. Отже, його вплив полягає у стимулюванні і заохоченні урядів до ініціативи і, в разі необхідності, примиренні їхніх позицій в інтересах усього Альянсу. Як вищий представник організації Генеральний секретар виступає від її імені не лише у відносинах із громадськістю, але й у відносинах з іншими організаціями, урядами країн — нечленів НАТО та міжнародними засобами масової інформації. Генеральному секретарю допомагає заступник Генерального секретаря, який заміщає Генерального секретаря у разі його відсутності. Заступник Генерального секретаря є головою ряду вищих комітетів, тимчасових і робочих груп. Міжнародний секретаріат Міжнародний секретаріат є дорадчим і адміністративним органом, який забезпечує роботу національних делегацій у штаб-квартирі НАТО на рівні різних комітетів. Він виконує рішення комітетів НАТО і забезпечує процес досягнення консенсусу і прийняття рішень. Він складається з персоналу з країн — членів Альянсу, який найнятий безпосередньо НАТО, або відряджений відповідними урядами.
Військова організація і структури Штаб-квартира НАТО в Брюсселі є політичним штабом Альянсу. В ній постійні представники на рівні послів беруть участь у засіданнях Північноатлантичної ради під головуванням Генерального секретаря, на яких обговорюють і затверджують політику НАТО. Військовими компонентами Організації є: Військовий комітет (вищий військовий орган НАТО), два Верховних головнокомандувача та військова командна структура. Підтримку Військовому комітету надає Міжнародний військовий штаб, про що йдеться нижче. Військовий комітет Військовий комітет (MC) є вищим військовим органом НАТО під загальним політичним керівництвом Північноатлантичної ради і, в разі необхідності, Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування. Його засідання проходять під головуванням обраного голови (CMC). Військовий комітет є головним джерелом військових порад Північноатлантичній раді, Комітету оборонного планування і Групі ядерного планування. До складу МС входять старші військові офіцери, які обіймають посади національних військових представників (MILREP) в постійному складі і представляють своїх керівників оборонних відомств (CHOD). Ісландія, яка не має збройних сил, на таких засіданнях представлена цивільною особою. Військовий комітет регулярно проводить засідання на вищому рівні, а саме, на рівні керівників оборонних відомств, коли на засідання запрошуються обидва Верховних головнокомандувача НАТО. У своїй повсякденній роботі військові представники представляють інтереси своїх держав, завжди залишаючись готовими до переговорів і
обговорення з метою досягнення консенсусу. Це часто передбачає необхідність домовленості про компроміси, якщо це слугує інтересам Альянсу в цілому і забезпечує виконання завдань Організації і досягнення цілей її політики. Тому військові представники мають необхідні повноваження для того, щоб Військовий комітет міг виконувати колективні завдання і вчасно приймав рішення. Комітет несе відповідальність за надання політичному керівництву НАТО рекомендацій щодо здійснення заходів, які вважаються необхідними для колективної оборони території Альянсу та для виконання оперативних рішень, прийнятих Північноатлантичною радою. Його головна роль полягає в наданні рекомендацій і порад щодо військової політики і стратегії. Він дає вказівки з військових питань Верховним головнокомандувачам НАТО, чиї представники беруть участь у його засіданнях, і несе відповідальність за загальне ведення військових справ в Альянсі відповідно до повноважень, наданих йому Радою, а також за ефективну діяльність установ Військового комітету. Комітет надає допомогу в розробці загальних стратегічних концепцій Альянсу і готує щорічну довгострокову оцінку сил і можливостей країн і регіонів, які становлять загрозу інтересам НАТО. За часів кризи, напруження або війни, або щодо військових операцій Альянсу (таких як в Косові й Афганістані), Комітет повинен інформувати Раду або Комітет оборонного планування про військову ситуацію та її наслідки і надавати рекомендації щодо застосування військової сили і впровадження планів дій за особливих обставин і розробляти відповідні правила участі у певних діях. Військовий комітет проводить засідання щочетверга після щотижневих засідань Північноатлантичної ради по середах, що створює можливість швидко реагувати на рішення Ради. Якщо є необхідність, і Північноатлантична рада, і Комітет можуть проводити засідання частіше. Внаслідок участі Альянсу у врегулюванні кризи в Косові і Афганістані та його допомоги в Іраку і Судані значно зросла потреба у проведенні більш частих регулярних засідань Ради і Військового комітету з метою обговорення оперативних питань. Внаслідок внутрішньої і зовнішньої трансформації структур Альянсу, інтенсифікації партнерства і співробітництва з іншими країнами, створення відповідних нових установ і особливо появи нових загроз і розвитку ролі Альянсу в боротьбі з тероризмом частотність засідань усіх органів Альянсу, що ухвалюють рішення, за останні роки значно зросла. Військовий комітет на рівні начальників Генеральних штабів, як правило, засідає тричі на рік. Два з таких засідань Військового комітету відбуваються у Брюсселі, а одне по черзі запрошують країни — члени Альянсу. У рамках Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) і Партнерства заради миру (ПЗМ) Військовий комітет проводить засідання за участю країн РЄАП/ПЗМ на рівні національних військових представників (щомісяця) і керівників оборонних відомств (двічі на рік) для обговорення питань військової співпраці. Військовий комітет також проводить засідання в інших форматах у рамках Ради Росія — НАТО і Комісії Україна — НАТО.
З січня 2001 року Військовий комітет НАТО регулярно зустрічається з Військовим комітетом Європейського Союзу для обговорення спільних питань безпеки, оборони і врегулювання криз. У листопаді 2004 року було проведено перше засідання Військового комітету на рівні начальників Генеральних штабів за участю керівників оборонних відомств країн — учасниць Середземноморського діалогу. Голова військового комітету Голова Військового комітету обирається керівниками оборонних відомств на трирічний термін. Він має міжнародний статус і отримує свої повноваження від Військового комітету, перед яким відповідає за виконання своїх обов’язків. Як правило, він головує на всіх засіданнях Військового комітету. У відсутність голови його обов’язки на засіданнях виконує заступник голови Військового комітету (DCMC). Голова Військового комітету є його речником і офіційним представником. Він керує поточною діяльністю Комітету і від його імені дає необхідні розпорядження і керівні вказівки директору Міжнародного військового штабу. Голова представляє Військовий комітет на засіданнях Північноатлантичної ради, Комітету оборонногопланування та Групи ядерного планування і в разі потреби надає цим установам дорадчу допомогу з військових питань. Посада голови Військового комітету зобов’язує його до виконання важливих громадських функцій, він також є головним речником Альянсу з військових питань у контактах із засобами масової інформації та пресою. Він здійснює офіційні візити і представляє Військовий комітет як у державах НАТО, так і в країнах, з якими Альянс розвиває контакти в межах програми “Партнерство заради миру”, Ради євроатлантичного партнерства, Ради Росія — НАТО, Комісії Україна — НАТО і Групи середземноморської співпраці та Ініціативи у Південно-Східній Європі. Голова Військового комітету також виконує обов’язки голови Наукової консультативної ради Оборонного коледжу НАТО. Верховні головнокомандувачі НАТО Верховні головнокомандувачі НАТО — Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) і Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації (SACT) — підзвітні Військовому комітету і відповідають за загальне керівництво військовими справами Альянсу в межах своїх сфер відповідальності. Вони також надають дорадчу допомогу Військовому комітету з питань, які входять в їх компетенцію. Як правило, вони беруть участь у засіданнях Військового комітету на рівні начальників Генеральних штабів, але в разі необхідності можуть бути запрошені виступити на засіданні Військового комітету в постійному складі. Кожен з них має свого представника в НАТО в ранзі генерала або адмірала, який забезпечує постійний зв’язок з політичними та військовими установами штабквартири і ефективний двосторонній обмін інформацією. Представники Верховних головнокомандувачів відвідують засідання Військового комітету і дають поради з питань, які цікавлять Військовий комітет щодо їх командувань. Військова командна структура
Військова командна структура НАТО, на відміну від структури збройних сил НАТО, є механізмом, за допомогою якого військове керівництво Альянсу здійснює командування і управління силами, які надаються йому для проведення об’єднаних операцій за участю декількох родів військ — сухопутних, ВПС та ВМС. Вона ґрунтується на ієрархічній структурі стратегічних і підпорядкованих командувань. Структура збройних сил НАТО складається з організаційних елементів, які допомагають об’єднати збройні сили, передані в розпорядження Альянсу країнами — членами НАТО на тимчасовій чи постійній основі, спільно з відповідними структурами командування і управління, або у складі багатонаціональних сил НАТО, або як додаткові національні внески в Організацію. Ці сили беруть участь в операціях НАТО згідно з попередньо визначеними критеріями готовності. Запроваджені останнім часом зміни структури збройних сил НАТО спрямовані на забезпечення менших, більш мобільних сил, які можна гнучко застосовувати для виконання цілого спектра різних військових завдань, на відміну від великих важко озброєних формувань збройних сил, закріплених за постійними штабами і позиціями, які були типовими для часів холодної війни. В той час як останні були підготовлені й оснащені для широкомасштабних оборонних операцій проти армії агресора, більшість збройних сил, з яких складається сьогоднішня структура збройних сил НАТО, пристосовані до швидкого перекидання до зони кризи чи конфлікту,в якій вони потрібні, і здатні виконувати завдання далеко від своїх баз. Вищезазначені зміни структури збройних сил викликали потребу у внесенні змін в командну структуру НАТО. Вони зосереджені насамперед на скороченні кількості командувань, які входять до її структури, на раціоналізації системи командування і управління, що зв’язує між собою різні елементи, які спільно забезпечують НАТО військовими можливостями і засобами. Ці зміни повинні забезпечити Верховним головнокомандувачам НАТО можливість ефективніше командувати і управляти підпорядкованими військами, покладаючись на весь спектр військових засобів, потрібних для проведення операцій, які можуть від них вимагатись у сьогоднішньому надзвичайно нестабільному середовищі безпеки. Поточна командна структура НАТО віддзеркалює зміни стратегічних обставин, викликані рядом чинників, до яких належать вступ до Альянсу нових країн-членів, розвиток стратегічного партнерства між НАТО і Європейським Союзом, співпраця з країнами-партнерами і відносини з іншими країнами — нечленами НАТО, нові загрози безпеці, зокрема загроза від тероризму і розповсюдження зброї масового знищення. Командна структура має бути здатною упоратись з різними завданнями, ризиками і потенційними загрозами, які можуть постати перед Альянсом, та зробити це тоді і там, де вирішить Північноатлантична рада. У центрі командної структури знаходяться два стратегічних командування.Одне з них зосереджено на плануванні і виконанні усіх операцій, ухвалених Північноатлантичною радою. Інше займається трансформацією військових можливостей і засобів НАТО з метою пристосування їх до нових вимог і забезпечення збройних сил, наданих в розпорядження Альянсу, здатністю виконувати усі військові завдання, які постануть перед ними. Процес трансформації тривалий. Він вимагає активної розробки і впровадження інноваційних концепцій, доктрин і
засобів для вдосконалення ефективності й оперативної сумісності сил, які можуть бути надані країнами —членами НАТО і партнерами для проведення військових операцій під керівництвом Альянсу. У різних країнах — членах НАТО розташовано ряд підпорядкованих військо вих штабів та інших компонентів командної структури. В міру того як відповідальність стратегічних командувань була розділена за оперативними і функціональними обов’язками, уся відповідальність за оперативні питання, яку раніше поділяли між собою Командування об’єднаних збройних сил НАТО в Європі і Командування об’єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці, лежить тепер на єдиному, розташованому в Європі, стратегічному командуванні, яке називається Оперативним командуванням об’єднаних збройних сил НАТО (ACO), що розташоване в місті Монс, Бельгія, під началом Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR). Призначений на цю посаду офіцер несе подвійну відповідальність — він також керує Європейським командуванням США. Подібним чином друге командування стратегічного рівня, яке відоме як Командування об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації (ACT), розташоване в США. Ним керує Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації (SACT), який водночас є Командувачем об’єднаних збройних сил США. Це допомагає підтримувати міцний трансатлантичний зв’язок і водночас забезпечує силам НАТО доступ до процесу трансформації національних збройних сил США. Обидва Верховних головнокомандувачі НАТО під керівництвом Військового комітету виконують ролі і місії, доручені їм Північноатлантичною радою, або, за певних обставин, Комітетом оборонного планування НАТО. Їхні обов’язки і завдання ґрунтуються на завданнях, викладених у Стратегічній концепції Альянсу та відповідних документах Військового комітету. Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі в Оперативному командуванні НАТО (ACO) відповідає за допомогу в забезпеченні миру, безпеки і територіальної цілісності країн — членів Альянсу, здійснюючи оцінку ризиків і загроз, військове планування і визначаючи та збираючи необхідні для виконання усього спектра місій Альянсу збройні сили там і тоді, де це може бути потрібно відповідно до рішень Північноатлантичної ради. SACEUR допомагає забезпечити Альянс необхідними засобами для врегулювання кризових ситуацій і забезпечує ефективну оборону території країн — членів НАТО та їхні збройних сил. У разі агресії, або якщо Північноатлантична рада вирішить, що агресія неминуча, SACEUR здійснює усі необхідні військові заходи та застосовує усі засоби, які є в розпорядженні його командування, для демонстрації солідарності Альянсу і захисту цілісності його території, забезпечення свободи судноплавства, транспортних і торговельних маршрутів, збереження безпеки країн — членів НАТО, або її відновлення у разі порушення. Оперативне командування об’єднаних збройних сил НАТО також бере участь у забезпеченні як сьогодні, так і в майбутньому, супроводження сил,
з яких складається структура збройних сил НАТО, дієвими спільними або об’єднаними військовими штабами, здатними задіяти необхідні для виконання поставлених перед ними завдань військові засоби. При цьому воно консультується з Командуванням об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації, синхронізуючи оперативну діяльність та елементи командної структури, які мають оперативну роль у трансформаційних зусиллях Альянсу. Серед інших завдань Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі є: — внесок у стабільність в євроатлантичному регіоні за допомогою розвитку і участі в контактах між військовими та іншій спільній діяльності і навчаннях, які виконуються в рамках Партнерства заради миру (ПЗМ) та в заходах зі зміцнення відносин між НАТО і Росією, Україною та країнами — учасницями Середземноморського діалогу; — виконання аналізу стратегічного рівня з метою виявлення недоліків у забезпеченні можливостями і засобами та визначення пріоритетності їх усунення; — управління ресурсами, які НАТО виділяє для проведення операцій і навчань, та виконання доручених Північноатлантичною радою оперативних місій і завдань; — у співпраці з Командуванням об’єднаних сил НАТО з питань трансформації розробляти і впроваджувати навчальні програми і навчання з метою відпрацювання спільних процедур і об’єднаних дій у військових штабах та підрозділах НАТО і країн-партнерів. Верховний головнокомандувач об’єднаних сил НАТО з питань трансформації (SACT) Командування об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації (ACT) підпорядковується Верховному головнокомандувачу об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації (SACT), обов’язки якого в підсумку виглядають таким чином: — участь у збереженні миру і безпеки та територіальної цілісності країн — членів Альянсу, виконуючи на рівні стратегічного командування провідну роль в трансформації військових структур НАТО, збройних сил, засобів і доктрин з метою вдосконалення військової ефективності Альянсу; — виконання у співпраці з АСО аналізу операцій на стратегічному рівні для виявлення типу і масштабу майбутніх вимог до спроможності і оперативної сумісності, встановлення їх пріоритетності і включення результатів цієї роботи в загальний процес оборонного планування в НАТО; — інтеграція і синхронізація спільно з АСО трансформаційних зусиль НАТО з оперативною діяльністю та іншими елементами командної структури для підтримки процесу забезпечення збройних сил НАТО як сьогодні, так і в майбутньому ефективними об’єднаними або спільними військовими штабами, здатними забезпечити необхідні для виконання поставлених перед ними завдань засобами; — вивчення концепцій і сприяння розробці доктрини; — проведення експериментів і підтримка досліджень та придбання нових технологій; взаємодія у процесі цієї діяльності з відповідними установами НАТО та радами впровадження проектів з метою виявлення нових можливостей вдосконалення оперативної сумісності і стандартизації
та забезпечення Альянсу якісно трансформованими засобами і можливостями; — управління спільно фінансованими ресурсами, що виділяються для програм трансформації НАТО з метою вчасного і економічно ефективного задоволення оперативних вимог; — запровадження навчальних і освітніх програм для забезпечення Альянсу керівниками, фахівцями і персоналом штабів, підготовленими за єдиними стандартами НАТО і здатними ефективно діяти у військовій обстановці, яка передбачає застосування об’єднаних і спільних збройних сил; — розробка і дотримання процедур, необхідних для постійної адаптації організацій, концепцій, ресурсів і освітніх програм, необхідних для підтримки трансформаційних зусиль НАТО; — задоволення вимог Оперативного командування об’єднаних збройних сил НАТО до навчань, беручи участь в їх плануванні, виконанні й оцінці. Спільні ролі й обов’язки Нова командна структура забезпечує тісну співпрацю між двома стратегічними командуваннями, водночас чіткий розподіл їхніх обов’язків забезпечує уникнення зайвого повторення і дублювання зусиль. Кожне командування має чітко визначені провідні і допоміжні ролі. У певних сферах, де стратегічне командування відіграє провідну роль, воно надає офіційну підтримку Військовому комітету і, в свою чергу, в разі необхідності користується допомогою іншого стратегічного командування. І навпаки, якщо стратегічне командування повинно виконувати допоміжну роль, воно відповідає за надання рекомендацій командно-штабного рівня провідному стратегічному командуванню. Хоча обидва стратегічних командування несуть відповідальність за процес оборонного планування в НАТО, цілісний і цілеспрямований процес вимагає провідної ролі Командування об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації у військових питаннях, таких як аналіз оборонних вимог, планування збройних сил, планування озброєнь і матеріальнотехнічного забезпечення, планування командування і управління, а також у процесі планування і аналізу збройних сил в рамках Партнерства заради миру (ПЗМ). Оперативне командування об’єднаних збройних сил НАТО відіграє провідну роль у військових аспектах цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, ядерному плануванні, а також оцінки відповідності й ризику при плануванні збройних сил. За командування і управління збройними силами, зокрема оперативне планування, відповідає SACEUR. З іншого боку, за спільні й об’єднані концепції, зокрема військові концепції ПЗМ, відповідає SACT, який спирається на досвід проведених операцій і навчань, пропонуючи зміни в концепціях, доктрині й засобах. Усе це формує основу для стратегічних директив і процедур стосовно операцій, які розробляє Оперативне командування. Кожне стратегічне командування має свою структуру управління і бюджет та несе за них індивідуальну відповідальність, зокрема за стратегічний менеджмент, фінансове планування і управління ресурсами.
Управління пакетами можливостей і засобів — це ще один спільний обов’язок обох стратегічних командувань. SACT зосереджується на розвитку можливостей і засобів, необхідних для вдосконалення спільної і об’єднаної ефективності усіх місій Альянсу. SACEUR відповідає за розвиток можливостей і засобів, необхідних для проведення операцій. У сфері розвідки Оперативне командування об’єднаних збройних сил НАТО надає підтримку під час планування і проведення операцій, а Командування об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації зосереджується на довгостроковому аналізі тенденцій розвитку розвідувальних концепцій і засобів. Так само у сфері комунікаційних і інформаційних систем розподіл відповідальності дозволяє ACO зосередитись на оперативному плануванні і визначенні недоліків, а АСТ водночас зосереджене на майбутніх концепціях, засобах і структурах. У сфері навчань, підготовки, оцінки і експериментів провідна роль щодо об’єднаної в рамках НАТО і ПЗМ індивідуальної освіти і підготовки та відповідної політики належить SACT. Підготовка, проведення і оцінка експериментів в інтересах опрацювання та перевірки нових концепцій, доктрини і технологій є частиною цього завдання. Задля вироблення графіків роботи і отримання доступу до підрозділів, які беруть участь у підготовці, навчаннях та експериментах заради досягнення цілей трансформації, здійснюється тісна координація з SACEUR та країнами — членами Альянсу. За колективну підготовку виділених підрозділів та підпорядкованих елементів. Оперативної командної структури в рамках НАТО і ПЗМ відповідає SACEUR, якому допомагає АСТ, яке надає підтримку в розробці, плануванні і оцінці. Командування об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації відіграє провідну роль у науково-дослідній діяльності, хоча Оперативне командування об’єднаних збройних сил НАТО проводить свій оперативний аналіз і забезпечує технічну підтримку командної структури і операцій. Оперативна структура Усі операції НАТО покладаються на мобільні або статичні елементи і засоби, які є у розпорядженні інтегрованої командної структури, та структуру збройних сил, яка пристосована до вимог і завдань конкретних операцій. Це залежить від того, чи ці операції виконуються Альянсом у відповідь на загрозу одній або кільком країнам — членам НАТО і підпадають під дію статті 5 Північноатлантичного договору (відомі як операції за статтею 5), чи є операціями з підтримання миру або іншими військо- вими операціями на виконання рішення Північноатлантичної ради (операції поза межами статті 5). Структура командування і управління функціонує на трьох рівнях: стратегічному, оперативному і компонентному. На стратегічному рівні багатонаціональні об’єднані збройні сили НАТО застосовуються в політично-військових рамках, затверджених Військовим комітетом і схвалених Північноатлантичною радою з метою виконання стратегічних завдань Альянсу. Загальне командування будьякою операцією на стратегічному рівні здійснює SACEUR, який виконує цю функцію зі штаб-квартири Оперативного командування у штабі об’єднаних
збройних сил НАТО в Європі (SHAPE) в Монсі, Бельгія. Згідно з описаним вище розподілом відповідальності між стратегічними командуваннями SACEUR несе відповідальність за підготовку і проведення усіх військових операцій Альянсу. Він дає стратегічні військові вказівки підпорядкованим командувачам і координує багатонаціональну підтримку, підкріплення та розподіл різних елементів і компонентів командної структури. У ситуації, коли політичні рішення приймаються на основі рамкової угоди між НАТО і Європейським Союзом щодо надання підтримки з боку НАТО військовим операціям під проводом ЄС, від SACEUR може вимагатись надання штабної підтримки проведенню таких операцій, відкритих для участі усіх союзників. Подібним чином участь країн-партнерів у командній структурі визначена в узгоджених політично-військових рамках операцій ПЗМ під проводом НАТО. На оперативному рівні за планування і проведення операцій на основі отри маних стратегічних військових вказівок відповідають призначені оперативні командувачі, які здійснюють свої повноваження через загальновійськові постійні або мобільні оперативні штаби. Альянсу належать три оперативні постійні загальновійськові штаби: два штаби загальновійськових командувань (JFC) в Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія, та ще один, менший, загальновійськовий штаб в Лісабоні, Португалія. Їхня робота організована таким чином, щоб в разі необхідності можна було водночас проводити дві операції протягом необхідного періоду часу і щоб різні їхні компоненти можна було міняти. Оперативне командування і управління Силами реагування НАТО по черзі здійснюється усіма трьома загальновійськовими штабами НАТО. Два загальновійськових Командування мають підпорядковані командування за родами військ — сухопутне, морське і військовоповітряне. Третє Командування не має постійних оперативно-командних обов’язків і відповідає в першу чергу за надання підтримки операціям багатонаціональних загальновійськових оперативнотактичних груп. На рівні командувань родів військ ряд штабів забезпечує командувачів об’єднаних збройних сил специфічними знаннями і досвідом на оперативному рівні, а також рекомендаціями щодо планування і виконання загальновійськових операцій. Є два штаби командувань сухопутними військами, один в Німеччині, а другий в Іспанії. Це Командування сухопутними військами в Гейдельберзі, Німеччина, і Командування сухопутними військами в Мадриді. Є також два постійних штаби військовоповітряних сил, один в Рамштайні, Німеччина, а другий в Ізмірі, Туреччина і два постійних штаби військово-морських сил — в Нортвуді, Англія, і в Неаполі, Італія. Кожному зі штабів командувань родів військ надають допомогу інші спеціалізовані установи і підпорядковані елементи, залежно від характеру і масштабу операцій. У разі необхідності їм на допомогу можуть бути надані додаткові елементи і особовий склад відповідного рівня готовності й підготовки. На додаток до вище описаної структури командувань родів військ в Норфолку, Вірджинія, розміщений штаб Командування об’єднаного підводного флоту НАТО, який підпорядкований SACEUR, але фінансується виключно Сполученими Штатами і відповідає за загальну координацію усіх
питань, пов’язаних з підводним флотом Альянсу зі штабами військовоморського командування в Неаполі і Нортвуді.
Тема №8
Протидія
НАТО сучасним викликам та загрозам.
• —Óθ ¿Î¸ˇÌÒÛ ‚ ·ÓрÓÚ¸·≥ Á Ï≥Ê̇рÓ‰ÌËÏ ÚÂрÓрËÁÏÓÏ. • ¡ÓрÓÚ¸·‡ ÔрÓÚË рÓÁÔÓ‚Ò˛‰ÊÂÌÌˇ Á·рÓø χÒÓ‚Ó„Ó ÁÌˢÂÌÌˇ. Роль Альянсу в боротьбі з тероризмом. Терористичні напади на Нью-Йорк і Вашингтон, округ Колумбія, 11 вересня 2001 року підштовхнули до боротьби з тероризмом не лише Сполучені Штати, але й увесь Альянс загалом. Менш ніж за добу після нападів НАТО вперше в свої історії застосувала статтю 5 — положення Вашингтонського договору, що стосується колективної оборони. Політичне значення цього рішення обумовлене тим, що стаття 5 зобов’язує кожного з членів Альянсу вважати напад на одного або кількох з них в Європі, або в Північній Америці нападом на усіх. У результаті ці напади вважаються нападами на усіх членів Альянсу і країни — члени НАТО, і партнери рішуче й неодноразово засудили напади та прояви тероризму в усіх його формах. Практичні наслідки цього рішення стали безпрецедентними, оскільки Альянс вперше застосував військові сили та інші активи для проведення операції з виконання положень статті 5. На прохання Сполучених Штатів держави Альянсу погодилися здійснити вісім спеціальних заходів підтримки. Одним із них було направлення до США літаків Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС), які допомагали патрулювати повітряний простір цієї країни. Ця операція отримала назву “Ігл есист” і тривала до середини травня 2002 року. Іншим заходом була антитерористична операція в Середземномор’ї, названа “Ектив ендвор”, яка розпочалась 26 жовтня 2001 року і досі не завершилась. Застосування статті 5 та відповідних операцій з охорони повітряного простору США і патрулювання у Середземномор’ї не були єдиними заходами, які НАТО здійснює вперше. Альянс виконав свою першу миротворчу операцію поза межами Європи, коли в серпні 2003 року вирішив перебрати на себе відповідальність за Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані (МССБ). Це була перша місія з низки операцій за межами зони відповідальності НАТО.
Паралельно з цим відбувався суттєвий перегляд військових засобів і можливостей, коли було ухвалено Празькі зобов’язання щодо обороноздатності і прийнято рішення створити Сили реагування НАТО (NRF). На додаток до прямої участі у боротьбі з тероризмом НАТО відіграє певнуроль у цій сфері, виконуючи свої операції. Альянс запровадив низку політичних ініціатив і практичних заходів з різноманітних аспектів боротьби з тероризмом. Він розробив військову концепцію захисту від тероризму, посилив співпрацю з країнами-партнерами, ухваливши План дій Партнерства проти тероризму та запровадив заходи проти розповсюдження зброї масового знищення. Було ухвалено розширений пакет антитерористичних заходів і запропоновано нові ініціативи з вдосконалення захисту комп’ютерних мереж, цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій і цивільної оборони. Ці заходи були підсилені прагненням зміцнити співпрацю з іншими міжнародними організаціями в галузі боротьби з тероризмом. Надання негайної допомоги Сполученим Штатам 4 жовтня 2001 року на прохання США союзники по Альянсу узгодили вісім заходів з розширення можливостей кампанії проти тероризму. Серед цих восьми заходів: — поліпшення обміну інформацією; — допомога країнам, перед якими постала загроза внаслідок підтримки коаліції; — посилення безпеки установ США та інших держав Альянсу на їхній території; — поповнення певних активів Альянсу, необхідних для забезпечення антитерористичних операцій; — необмежений дозвіл на прольот повітряним простором країни для військових літаків США та інших держав Альянсу, що беруть участь у антитерористичних операціях; — доступ до портів і аеродромів; — розгортання військово-морських сил НАТО у східному Середземномор’ї; — розгортання елементів Сил раннього повітряного попередження і управління НАТО на підтримку антитерористичних операцій. Як було зазначено, операція “Ігл есист” припинена Північноатлантичною радою у травні 2002 року після того, як було вдосконалено матеріальне забезпечення протиповітряної оборони США, посилено співпрацю між американськими цивільними і військовими органами управління, переглянуто вимоги до внутрішньої безпеки США. Операція “Ектив ендевор” З жовтня 2001 року елементи постійного військово-морського угруповання НАТО виконують антитерористичні операції в Середземномор’ї. В операції під назвою “Ектив ендевор” беруть участь кораблі, підводні човни і літаки, які спочатку здійснювали моніторинг торгового судноплавства у східному Середземномор’ї. У березні 2003 року ця місія була розширена і передбачала супроводження цивільних кораблів з
країн — членів Альянсу через Гібралтарську протоку, а з квітня 2003 року вона передбачає висадку оглядових партій на підозрілі судна відповідно до вимог міжнародного права. Через рік ця операція була поширена на все Середземномор’я. Операції зі супроводу були призупинені у грудні 2003 року, але сили НАТО залишаються в стані готовності відновити ці операції в разі необхідності. З самого початку виконання своєї оперативної ролі в 2001 році сили, які брали участь у цій операції, зустріли понад 70 тис. торгових суден у Середземномор’ї; провели операції зі спостереження і аналізу судноплавства в цьому районі із застосуванням кораблів, підводних човнів і літаків; здійснили висадки на борт близько 100 суден відповідно до правил міжнародного права; і здійснили супровід кількох сот суден через Гібралтарську протоку. На додаток до постійної військово-морської групи НАТО, до якої свої кораблі направили ряд держав — членів Альянсу, в цих операціях взяли участь американські й португальські патрульні літаки морської авіації та інші літаки, іспанські літаки, гелікоптери і фрегати та данницькі, норвезькі й німецькі патрульні катери. З розширенням зони операції на все Середземномор’я у 2003 році масштаб потенційної багатонаціональної підтримки операції “Ектив ендевор” також розширився і охопив країни-партнери НАТО та учасниці Середземноморського діалогу. Керівництво Альянсу також вітало пропозиції Росії і України взяти участь в операції в рамках домовленостей про співпрацю між НАТО і Росією та НАТО і Україною. Під час присутності у Середземномор’ї, сили, які брали участь в операції, декілька разів викликались для участі в надзвичайних операціях, наприклад, для рятування персоналу нафтової платформи під час буревію і шторму та пасажирів порома. Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані Військові операції під керівництвом США в Афганістані завершились усуненням режиму Талібан, його заміною на адміністрацію, яка прагне миру і відбудови країни, та виведенням з ладу значних частин широкомасштабної мережі Аль-Каїди в Афганістані та інших місцях. Відомі під назвою операція “Ендюрінг фрідом”, ці зусилля користуються підтримкою країн — членів НАТО, які, наприклад, направляють групи спецпризначення або літаки і кораблі для спільної роботи з американськими силами спецпризначення і своїми колегами в операціях зі спостереження, загородження і перехоплення. Свої пропозиції про підтримку зробили й інші країни, нечлени НАТО, зокрема Росія і Україна. Водночас підрозділи з країн — членів НАТО відіграють вирішальну роль у багатонаціональних силах під мандатом ООН, які спочатку очолювались окремими державами Альянсу (Міжнародні сили сприяння безпеці — МССБ), а потім у серпні 2003 року перейшли в підпорядкування єдиного командування НАТО. Роль цих сил полягає у наданні допомоги в стабілізації й створенні умов для мирного розвитку.
В цьому відношенні МССБ можуть розглядатись як елемент боротьби НАТО з тероризмом, оскільки вони допомагають, хоча і опосередковано, покласти край діяльності терористів на території Афганістану. МССБ — це багатонаціональні сили з країн — членів НАТО і партнерів. Спочатку ними командувала Велика Британія, потім з червня 2002 року вони перейшли під командування Туреччини, а з лютого 2003 року — під спільне командування Німеччини і Нідерландів, які користуються підтримкою НАТО у певних сферах. Серед внесків держав у цю спільну справу — військово-транспортна авіація надана Бельгією, польовий госпіталь з Чеської Республіки, медична група з Португалії та інженерна і тилова підтримка з боку Польщі. Прохання про підтримку з боку НАТО, яке зробили Німеччина і Нідерланди, готуючись до цієї місії, було задоволене рішенням Північноатлантичної ради від 17 жовтня 2002 року. Допомога з боку НАТО була потрібна передусім в галузі виділення необхідних військових сил, координації розвідки та обміну інформацією. Конференція, присвячена виділенню необхідних військових сил, відбулася за участю країн — членів НАТО і партнерів у штабі Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SHAPE) 27 листопада 2002 року. Вона дозволила країнам зробити свої пропозиції щодо участі в цьому процесі та виявити і обговорити важливі недоліки, які необхідно усунути для посилення майбутнього потенціалу. Це була перша конференція такого роду на підтримку країн, які взяли на себе відповідальність за керівництво операцією не під проводом НАТО на основі резолюції Ради Безпеки ООН. І операція “Ендюрінг фрідом”, і МССБ продовжують користуватись підтримкою країн-партнерів, яких протягом останнього десятиліття НАТО активно залучає до своїх операцій та користується практичним досвідом, набутим країнами-партнерами в миротворчих операціях на Балканах. Допомога, яку країни-партнери надають у проведенні операцій з викорінення тероризму і підтримці зусиль уряду Афганістану зі стабілізації країни, передбачає надання необхідних дозволів на базування і польоти в повітряному просторі — це втілюють країни Кавказу і Центральної Азії; підрозділи піхоти, військової поліції, захисту від ядерної, біологічної і хімічної зброї та транспортні засоби з Румунії, яка згодом стала членом Альянсу; інженерна підтримка з Росії і Словаччини, яка стала членом НАТО у 2004 році; шведський розвідувальний підрозділ, розташований у штабквартирі МССБ. Антитерористичні операції на Балканах Операції НАТО на Балканах допомогли зробити цей регіон менш сприятливим для діяльності терористів. У рамках широкої кампанії проти тероризму сили під керівництвом НАТО здійснили заходи проти терористичних груп, які мають зв’язки з мережею Аль-Каїди. Особливо успішними були заходи з припинення нелегального пересування людей, зброї і наркотиків. Військова концепція захисту від тероризму Військова концепція захисту від тероризму була затверджена на Празькому саміті в листопаді 2002 року. В ній наголошується на готовності Альянсу допомагати захищати від терористичних нападів, стримувати і
запобігати нападам, спрямованим проти населення, території, інфраструктури і збройних сил країн Альянсу, зокрема, через дії проти терористів та тих, хто їх укриває; надавати допомогу національним урядам в доланні наслідків терористичних нападів; підтримувати операції Європейського Союзу чи інших міжнародних організацій або коаліцій, в яких беруть участь держави Альянсу; та в розгортанні збройних сил там і тоді, коли цього вимагатиме виконання таких місій. План дій Партнерства в боротьбі з тероризмом Спільно з країнами-партнерами НАТО виробила План дій Партнерства в боротьбі з тероризмом (РАР-Т). Цей план, оголошений на Празькому саміті в листопаді 2002 року, забезпечує рамки співпраці проти тероризму, в яких визначено ролі партнерства та інструменти з боротьби з тероризмом і долання його наслідків. Країни —учасниці Середземноморського діалогу можуть також брати участь у запланованих заходах. Рада євроатлантичного партнерства, Рада Росія — НАТО, Комісія Україна —НАТО, країни — учасниці Середземноморського діалогу разом з НАТО засудили напади 11 вересня і запропонували Сполученим Штатам свою допомогу. Країни —члени НАТО продовжують активно використовувати механізми партнерства для консультацій з країнамипартнерами щодо подальших кроків. Вони погодились з тим, що для боротьби з тероризмом необхідно здійснювати комплексні заходи політичного, економічного, дипломатичного, військового і правоохоронного характеру; тобто довгостроковий, багатосторонній підхід НАТО як організації загалом, а також усіх членів Альянсу окремо, як членів НАТО, так і членів ООН, Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і Європейського Союзу. Захист від зброї масового знищення На Празькому саміті в листопаді 2002 року уряди країн — членів НАТО ухвалили впровадження п’яти ініціатив із захисту від ядерної, біологічної і хімічної (ЯБХ) зброї, які спрямовані на вдосконалення оборонної спроможності Альянсу в захисті від зброї масового знищення. Ці ініціативи передбачають: • Прототип мобільної лабораторії; • Спільна група з оцінки ЯБХ; • Віртуальний зразковий центр захисту від ЯБХ; • Запаси засобів захисту НАТО від біологічної та хімічної зброї; і • Система спостереження за захворюваннями. Вдосконалений пакет антитерористичних заходів На Стамбульському саміті у червні 2004 року було узгоджено вдосконалений пакет антитерористичних заходів. Ці заходи охоплюють вдосконалення обміну розвідувальною інформацією через Підрозділ антитерористичної розвідки НАТО та за допомогою інших засобів; вдосконалення здатності НАТО швидко реагувати на звернення країн по допомогу у відповідь на напади терористів; допомога в охороні важливих великих заходів, зокрема за допомогою літаків раннього повітряного виявлення і управління НАТО; посилення внеску операцій під проводом НАТО в Середземномор’ї, на Балканах і в Афганістані в боротьбу з тероризмом; зміцнення співпраці з країнами-партнерами та іншими
міжнародними і регіональними організаціями; вдосконалення відповідних можливостей і засобів. Вони також містять спеціальну програму озброєнь, затверджену Нарадою національних керівників у галузі озброєнь на засіданні в травні 2004 року. Ця програма зосереджена на десяти сферах: — боротьба з саморобними вибуховими пристроями, такими як автомобілі з вибухівкою або придорожні бомби; — зменшення вразливості широкофюзеляжних цивільних і військових літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів; — зменшення вразливості гелікоптерів від реактивних гранат; — захист гаваней і кораблів від швидкісних катерів з вибухівкою і підводних плавців-диверсантів; — виявлення, знешкодження хімічної, біологічної і ядерної зброї та захист від неї; — утилізація боєприпасів; — технологія високоточного десантування з повітря сил спеціального призначення та їх оснащення; — розвідка, спостереження і визначення цілей серед терористів і тактична розвідка; — технологія боротьби з мінометними обстрілами; — захист критичної інфраструктури. Захист від кібернетичного тероризму Здійснюються кроки з посилення захисту проти кібернетичних нападів, вдосконалюється захист від можливого порушення критичної інфраструктури НАТО і країн-членів, зокрема систем інформації та зв’язку. Цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій Здійснюються також серйозні заходи з поліпшення готовності долати наслідки можливих терористичних нападів. У жовтні 2001 року було розроблено План дій у сфері надзвичайних ситуацій з вдосконалення цивільної готовності до захисту від можливих нападів на цивільне населення із застосуванням хімічних, біологічних і радіологічних агентів. Це була пряма відповідь на події 11 вересня 2001 року та теракти із застосуванням сибірської виразки в США. Цей План дій постійно оновлюється з огляду на нові можливі загрози і набутий досвід. У рамках Плану дій НАТО і країни-партнери спільно працюють над розробкою додаткових заходів цивільного характеру, спрямованих на боротьбу із загрозами. Серед них: • Набір національних засобів, які можна застосувати на допомогу країні-члену Альянсу або партнеру, враженому терористичним нападом; • Використання Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи при штаб-квартирі НАТО для координації допомоги в доланні наслідків, яку пропонують країни — члени НАТО і партнери у відповідь на запит від постраждалої країни; • Міжнародні навчання з долання наслідків нападів для військових і цивільних підрозділів цивільної оборони; • Розробка рекомендацій і мінімальних стандартів з поліпшення оперативної сумісності засобів, запропонованих країнами, які надають допомогу в доланні наслідків;
• Вдосконалений захист критичної інфраструктури. Цивільна оборона У відповідь на зростання загрози важливим публічним заходам Альянс здійснив спеціальні кроки з посилення захисту усіх учасників таких заходів. Засоби раннього повітряного попередження НАТО та інші форми практичної допомоги декілька разів використовувались для захисту під час проведення важливих заходів, таких як чемпіонат Європи з футболу 2004, Олімпійські ігри в Афінах і саміт у Стамбулі. Вдосконалена співпраця Жоден з описаних вище заходів не відміняє необхідність посилення співпраці з іншими міжнародними організаціями, спроможними зробити свій внесок у вдосконалення захисту від тероризму через інформаційний обмін і узгоджені дії. Наприклад, НАТО і Європейський Союз обмінялись інформацією з питань цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій та в інших відповідних галузях. НАТО бере активну участь у роботі Антитерористичного комітету ООН, проводить регулярні консультації з ОБСЄ і співпрацює з Євроконтролем, Міжнародною організацією цивільної авіації та Міжнародною асоціацією повітряного транспорту над питаннями вдосконалення цивільно-військової координації управління повітряним рухом. Серед заходів, здійснених останніми роками для боротьби з новими загрозами,— національні ініціативи країн — членів НАТО, в яких беруть участь інші держави/ серед яких країни-союзники і партнери. Наприклад, у травні 2003 року Сполучені Штати започаткували Ініціативу із захисту від розповсюдження зброї масовогознищення (PSI), глобальне партнерство країн, які прагнуть припинити потік небезпечних технологій до і від держав і недержавних дійових осіб, що займаються розповсюдженням. Вісім країн — членів НАТО, а також Австралія і Японія беруть участь у цій Ініціативі з самого початку, обмінюючись своїм досвідом і знаннями у виявленні і запобіганні потенційним загрозам. НАТО підтримує і втілює широкий спектр політичних і оборонних ініціатив з боротьби проти розповсюдження зброї масового знищення.
Тема №9
Механізм функціонування НАТО у сучасних умовах
• • • • •
¬Î‡ÒÌ ‚рÓÔÂÈҸ͇ ÒËÒÚÂχ ·ÂÁÔÂÍË ≥ Ó·ÓрÓÌË (ESDI). ¬р„Û₇ÌÌˇ ÍрËÁ. Œ·ÓрÓÌÌËÈ ‡ÒÔÂÍÚ. fl‰Âр̇ ÔÓÎ≥ÚË͇. –ÙÂр‡ ÂÍÓÌÓÏ≥ÍË
Власне європейська система безпеки і оборони (ESDI) Альянс вважає за необхідне посилити свій європейських елемент через розвиток ефективної власне Європейської системи безпеки і оборони (ESDI), яка могла б задовольнити вимоги європейців і водночас підсилила безпеку Альянсу. Беручи на себе більшу відповідальність за власну безпеку, європейські країни - члени НАТО допомагають розвити міцніший і краще збалансований трансатлантичний зв’язок, який підсилить Альянс в цілому. Відповідно на зустрічі у Вашингтоні у квітні 1999 року глави держав та урядів країн - членів Альянсу схвалили роботу з подальшого розвитку власне Європейської системи безпеки і оборони. Було розпочато обговорення ряду специфічних питань, а саме: • засоби забезпечення ефективних взаємних консультацій, співпраці і гласності між Європейським Союзом (ЄС) і Альянсом, які ґрунтувались би на механізмах, що існують між НАТО і Західноєвропейським Союзом (ЗЄС); • участь європейських членів Альянсу, які не входять до ЄС; • практичні можливості доступу ЄС до планувальних можливостей НАТО, а також до ресурсів і потужностей Альянсу. Важливим елементом розвитку ESDI є посилення європейської військової потужності. Ініціатива з обороноздатності Альянсу (DCI), започаткована у Вашингтоні, спрямована на забезпечення ефективності майбутніх багатонаціональних операцій при виконанні будь-яких місій НАТО і відіграватиме вирішальну роль в цьому процесі. Завдання DCI і зусилля ЄС з посилення європейської обороноздатності взаємно доповнюють одні одних. Наступні принципи, що становлять основу майбутньої роботи над ESDI, були визначені на Вашингтонському саміті та подальших засіданнях: Альянс визнає наміри Європейського Союзу бути здатним до самостійних дій і приймати рішення та ухвалювати військові заходи в разі, коли Альянс в цілому не задіяний до цього. В міру розвитку цього процесу НАТО і ЄС повинні забезпечити ефективні взаємні консультації, співпрацю і гласність на основі механізмів, які існують між НАТО і ЗЄС. Керівництво НАТО вітало рішення країн членів ЄС та інших європейських членів Альянсу здійснити необхідні кроки з посилення своєї обороноздатності, особливо з огляду на нові місії, і уникаючи зайвого дублювання. Першочергове значення надається якомога повному залученню європейських членів Альянсу, які не входять до ЄС, до операцій з врегулювання кризових ситуацій під проводом ЄС на основі існуючих процедур консультацій з ЗЄС, зважаючи на заінтересованість Канади в участі у таких операціях за відповідних умов. Рішення, прийняті в Берліні в 1996 році, зокрема концепція застосування відокремлених, але не окремих ресурсів та сил НАТО для операцій під проводом ЗЄС, мають виконуватись і розвиватись. Робота над
цими процедурами, в яких мають бути взяті до уваги вимоги до операцій НАТО і єдність її командної структури, пов’язана з такими питаннями: надання ЄС доступу до планувальних можливостей НАТО, які спроможні допомогти у військовому плануванні операцій під проводом ЄС; забезпечення передання в розпорядження ЄС для застосування в операціях під проводом ЄС попередньо визначених сил і спільних ресурсів НАТО; ідентифікація різних варіантів європейського управління операціями під проводом ЄС і подальша розробка ролі заступника Верховного головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі, який має активно і повною мірою перебрати на себе відповідальність за європейські операції; подальша адаптація системи оборонного планування НАТО до повнішого охоплення питання надання сил для проведення операцій під проводом НАТО. На початку 90-х років багато хто в Європі і Північній Америці зрозумів, що вже час переглянути баланс відносин між сторонами по обидва боки Атлантики, а європейським країнам-членам здійснити конкретні кроки з метою перебрати на себе більше відповідальності за спільну безпеку і оборону. Європейські країни розпочали процес забезпечення власне європейської військової потужності без дублювання структур управління, планувальних штабів і військових ресурсів та сил, що вже є в розпорядженні НАТО, водночас посилюючи свій внесок в місії та заходи Альянсу. Такий підхід відповідає бажанню європейців розвивати спільну зовнішню політику і політику в галузі безпеки, а також необхідності збалансованого партнерства між північноамериканськими та європейськими країнами - членами Альянсу. Посилення власне Європейської системи безпеки та оборони (ESDI) стало невід'ємною частиною адаптації політичних та військових структур НАТО. Водночас вона є важливим елементом розвитку Європейського Союзу (ЄС). Обидва процеси відбуваються на ґрунті Маастрихтського, 1991 р., та Амстердамського,1997 р., договорів Європейського Союзу та відповідних декларацій Західноєвропейського Союзу, а також рішень, прийнятих Альянсом на Лондонському, 1990 р., Брюссельському, 1994 р., Мадридському, 1997 р., Вашингтонському, 1999 р. самітах, а також на засіданнях міністрів країн - членів НАТО. У Договорі Європейського Союзу, який був підписаний у грудні 1991 року в Маастрихті й набував чинності 1 листопада 1993 року, керівники Європейського Співтовариства погодились розвивати спільну зовнішню політику і політику в галузі безпеки (CFSP), “що включає формування спільної оборонної політики, яка з часом може привести до створення спільної оборони”. Ця угода містила посилання на Західноєвропейський Союз (ЗЄС) як на невід'ємну частину розвитку Європейського Союзу, який було створено Договором. Вона пропонує самому ЗЄС ретельно готувати і втілювати рішення, а також здійснювати заходи Європейського Союзу, які мають оборонне значення. На засіданні ЗЄС, яке відбулося в Маастрихті в грудні 1991 р. паралельно із засіданням Європейської Ради, країни - члени ЗЄС оприлюднили заяву, в якій вони погодилися з необхідністю розвивати власне Європейську систему безпеки і оборони та підвищувати відповідальність європейців за оборонні справи. У січні 1994 року глави держав та урядів країн-членів НАТО вітали набуття Маастрихтським договором чинності і створення Європейського Союзу як засобу підсилення європейського елемента Альянсу, який дасть змогу
європейським членам НАТО робити більш вагомий внесок у безпеку усіх членів НАТО. Вони ще раз наголосили на тому, що Альянс є важливим форумом для проведення консультацій між його членами, а також засобом узгодження політики з огляду на відповідальність за безпеку і оборону союзників, яку несуть учасники згідно з Вашингтонським договором. Вони також схвалили зростаюче тісне співробітництво між НАТО і Західноєвропейським Союзом, що ґрунтується на засадах узгоджених принципів взаємодоповнення і прозорості. Вони оголосили, що готові надати ЗЄС доступ до ресурсів НАТО за умов консультацій у Північноатлантичній раді для проведення європейськими членами Альянсу операцій під проводом ЗЄС в рамках реалізації їхньої спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Глави держав та урядів країн - членів НАТО запропонували Північноатлантичній раді вивчити можливості розвитку та адаптації політичних і військових структур Альянсу з метою досягнення трьох цілей: виконувати місії Альянсу, зокрема миротворчі, більш ефективно і гнучко; вдосконалити співпрацю з ЗЄС; відобразити власне Європейську систему безпеки і оборони, що розвивається. В межах цього процесу булла розроблена концепція Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС). Концепція БООТС, спрямована на забезпечення більшої оперативної гнучкості, а також на більш швидке і мобільне розгортання сил, необхідних для виконання нових вимог до всіх місій Альянсу. Серед іншого, вона має забезпечити відокремлювані, але не окремі військові ресурси для використання їх ЗЄС. На засіданнях у Берліні та Брюсселі в червні 1996 року міністри закордонних справ та оборони країн - членів НАТО вирішили, що власне Європейська система безпеки та оборони має розбудовуватись у межах НАТО як важлива складова частина процесу внутрішньої адаптації Альянсу, що триває. Це дасть змогу усім європейським членам Альянсу робити більш вагомий спільний внесок в місію і діяльність Організації, що буде виявом їхньої спільної відповідальності. Це дасть змогу їм в разі необхідності діяти самостійно та підсилить трансатлантичне партнерство. Використовуючи повною мірою переваги концепції БООТС, посилена власне Європейська система безпеки та оборони ґрунтуватиметься на здорових військових принципах, підтриманих відповідним військовим плануванням, і дасть змогу створити єдині та ефективні збройні сили, спроможні діяти за умов політичного контролю і стратегічного керівництва з боку ЗЄС. На Мадридському саміті у липні 1997 року глави держав та урядів країн - членів НАТО схвалили важливі кроки, зроблені в напрямі створення власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу. Північноатлантичній раді на постійній сесії було запропоновано спільно з ЗЄС якнайшвидше завершити роботу в цій галузі. Врегулювання криз Значення, яке країни - члени НАТО надають питанням врегулювання кризових ситуацій, відбиває оприлюднена у 1999 році Стратегічна концепція, яка вважає врегулювання кризових ситуацій фундаментальними завданнями в галузі безпеки. В ній зазначено, що задля
посилення безпеки і стабільності в євро-атлантичному регіоні НАТО готове зробити свій внесок в запобігання конфліктам та активно залучитись до врегулювання кризової ситуації (включно з операціями з реагування на кризу) в разі консенсусу між її членами, з огляду на кожну конкретну ситуацію і відповідно до статті 7 Вашингтонського договору. Утримання загальної здатності успішно врегульовувати кризи є невід’ємною рисою стратегії Альянсу із збереження миру та посилення євро-атлантичної стабільності і безпеки. Політика Альянсу з врегулювання криз після закінчення холодної війни адаптувалась до радикально нового характеру ризиків, з якими він нині стикається. Вона ґрунтується на трьох взаємодоповнюючих елементах: діалозі; співпраці з іншими країнами; утриманні колективної обороноздатності НАТО. Кожен з них має забезпечити мирне запобігання або розв’язання кризових ситуацій, що зачіпають безпеку євро-атлантичного регіону. Консультації між членами НАТО відіграють ключову роль у врегулюванні криз, а за часів, коли зростає напруженість і виникають кризи, вони набувають особливого значення. За таких обставин саме відвчасних і постійних консультацій між урядами держав Альянсу залежить швидке досягнення консенсусу і ухвалення рішень щодо здійснення політичних i військових заходів, а також щодо дій цивільних організацій в умовах надзвичайних ситуацій. Головними форумами НАТО для проведення інтенсивних консультацій в таких ситуаціях є Північноатлантична рада та Комітет оборонного планування, яким надають підтримку Група координації політики, Політичний комітет, Військовий комітет та Головний комітет планування на випадок надзвичайних ситуацій. Інші комітети НАТО також виконують певну роботу, якщо виникає потреба. Методи та процедури цих органів становлять механізм врегулювання криз. Зв'язок та інші технічні засоби, необхідні для забезпечення всього процесу, надає Ситуаційний центр, що працює цілодобово. Для випробування i вдосконалення заходів з врегулювання криз систематично проводяться військові навчання за спільною участю головнокомандувачів НАТО та національних урядів. Всю роботу, пов'язану із заходами, процедурами та засобами врегулювання криз, а також з підготовкою і проведенням відповідних військових навчань, координує Комітет Ради з питань операцій і навчань, який також відповідає за співпрацю з країнами-партнерами в цій галузі. Країни-партнери роблять важливий внесок в цю роботу і врегулювання криз є одним з узгоджених напрямів діяльності, передбачених Робочим планом в межах Партнерства заради миру, а також Індивідуальними програмами партнерства. Діяльність в цій галузі включає брифінги і консультації, курси та участь країн-партнерів у щорічних навчаннях НАТО з врегулювання криз, а також розробку базових документів з цих питань для країн-партнерів. Врегулювання криз також належить до сфери консультацій і співпраці в “Основоположному акті про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і Російською Федерацією” та у “Хартії про Особливе партнерство між НАТО і Україною” .Дискусії з цієї тематики ведуться також в контексті Середземноморського діалогу. Оборонний аспект
У сучасних політичних і стратегічних умовах Європи, успіх НАТО у справі збереження миру та запобігання війні більше, ніж у минулому, залежить від ефективності превентивної дипломатії та успішного врегулювання криз, які негативно позначаються на безпеці. Таким чином політичні, економічні, соціальні та екологічні чинники безпеки і стабільності набувають дедалі більшої ваги. Проте оборонний компонент залишається необхідним чинником і сприяє зміцненню стабільності в Європі і врегулюванню криз. Реорганізація збройних сил Альянсу після закінчення холодної війни зробила НАТО спроможною ефективно реагувати на значно більшу кількість варіантів обстановки за нових умов. Проте наявність необхідного військового потенціалу і безумовна готовність до виконання спільних дій для забезпечення колективної оборони і надалі залишаються основними складовими політики Альянсу в галузі безпеки. Військова спроможність у поєднанні з політичною солідарністю мають запобігти будь-яким спробам вдатися до насильницьких дій чи залякувань і не допустити, аби збройна агресія проти Альянсу могла розглядатися як потенційно успішна альтернатива, і тим самим гарантувати безпеку і територіальну цілісність держав НАТО, а також захистити Європу від негативних наслідків, які може мати будь-яка загроза безпеці Альянсу. Рамки процесу оборонного планування в НАТО забезпечуються фундаментальними принципами, які є основою колективної безпеки: політичною солідарністю між країнами-членами; розвиток співпраці та тісних зв’язків між ними в усіх галузях, де це йде на користь їх спільним та індивідуальним інтересам; спільні ролі та обов’язки і визнання взаємних зобов’язань; спільне утримання адекватних збройних сил для підтримки стратегії та політики Альянсу. Держави НАТО самостійно і незалежно визначають обсяги і характер свого внеску в колективну оборону. Однак особливості оборонної структури НАТО потребують, аби країни приймали незалежні рішення з урахуванням загальних потреб Альянсу. Тому вони дотримуються узгоджених процедур, методів і механізмів оборонного планування, за допомогою яких визначається чисельність сил, необхідних для забезпечення політики Альянсу, координуються національні плани оборони та планові завдання, які відповідають інтересам НАТО в цілому. Процес планування враховує різні показники, такі, зокрема, як зміна політичних обставин; кількісні оцінки військових командувачів НАТО щодо збройних сил, необхідних для виконання покладених на них завдань; розвиток технологій; справедливий розподіл функцій, ризиків та відповідальності в межах Альянсу; індивідуальні економічні та фінансові можливості держав-членів. Таким чином цей процес забезпечує спільне обговорення усіх чинників з метою найдоцільнішого використання національних оборонних ресурсів. Щорічний обмін інформацією щодо планів окремих країн забезпечує координацію діяльності міжнародного цивільного і військового персоналу, військових органів НАТО та урядів держав Альянсу. Це дає можливість зіставити наміри кожної держави з потребами НАТО в цілому і, в разі необхідності, переглянути їх відповідно до нових політичних директив, ухвалених на рівні міністрів, вимог щодо модернізації збройних сил та змін у їхніх функціях і відповідальності. Усі ці аспекти ретельно переглядаються і аналізуються на всіх етапах процесу оборонного планування.
Складовою процесу адаптації Альянсу був перегляд процессу оборонного планування. Висновки цього перегляду були схвалені міністрами НАТО в червні 1997 року. Тепер використовується вдосконалений, послідовний і чіткий процес, спрямований на формування таких збройних сил і ресурсів, які будуть спроможні виконувати усі завдання Альянсу. Зокрема, передбачається підтримка операцій, які можуть здійснюватись під проводом Європейського Союзу (ЄС) в контексті власне Європейської системи безпеки і оборони. Новий процес оборонного планування передбачає також підтримку всіх європейських членів Альянсу в галузі їх індивідуального планування для вищезгаданих операцій. Вихідною точкою процесу оборонного планування впродовж останніх років стало затвердження в 1991 році Стратегічної концепції НАТО, що визначила цілі Альянсу та засоби їх досягнення. Перша Стратегічна концепція поступилась місцем новій Стратегічній концепції, яка булла ухвалена главами держав - членів НАТО у Вашингтоні на саміті в квітні 1999 року. Детальні напрями роботи визначаються кожні два роки міністрами оборони в документі “Керівні вказівки міністрів”. Цей документ містить директиви щодо оборонного планування взагалі і формування збройних сил зокрема. Він враховує політичні, економічні, технологічні та військові фактори, що можуть вплинути на розвиток збройних сил і оборонних ресурсів Альянсу; визначає пріоритетні та проблемні галузі планування для військових органів НАТО і для окремих держав Альянсу. Йдеться про формування збройних сил і ресурсів, призначених забезпечити колективну оборону та на випадок виконання завдань поза межами дії Статті 5 Вашингтонського договору. Документ також визначає напрями співпраці з іншими організаціями, якщо в тому є потреба. В результаті виконаного у 1997 році перегляду процесу оборонного планування керівні напрями тепер містять окремий розділ політичних директив Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), що визначають вірогідний обсяг операцій під керівництвом європейських структур. Конкретні цілі формування та планування збройних сил кожної країни визначаються на основі цього базового документа. Ці конкретні цілі планування, відомі як “Цільові завдання”, як правило, охоплюють період у шість років, але в окремих випадках можуть сягати і далі. Так само, як і керівні напрями, визначені міністрами, вони переглядаються кожні два роки. Щороку міністри оборони переглядають плани Альянсу в галузі оборони і укладають спільний “Щорічний аналіз оборонних питань”, який містить керівні вказівки міністрів. Цей аналіз спирається на інформацію щодо планів розвитку збройних сил та оборонних витрат на п'ять років, яку уряди держав Альянсу щороку розробляють і подають до Альянсу відповідно до запитань Анкети оборонного планування (АОП) НАТО. Мета щорічного аналізу оборонних питань - оцінити внесок кожної країни у колективну оборону з урахуванням її можливостей та труднощів, а також виконання “Цільових завдань” збройних сил. Підсумком щорічного аналізу є укладення спільного Плану збройних сил НАТО, на основі якого розробляються п'ятирічні плани Альянсу в галузі оборони. Інформація, що надається країнами відповідно до запитань Анкети оборонного планування, водночас розглядається спеціалістами Міжнародного секретаріату (МС) та військовими органами НАТО. Міжнародний секретаріат готує проекти “Національних розділів”, окремих планів по кожній країні, в яких детально викладається все, що стосується
неузгоджених розбіжностей між “Цільовими завданнями” НАТО та національними планами оборони, зокрема відповідність цих планів вимогам операцій під проводом ЄС. В документі також зазначається досягнутий чи розрахунковий обсяг виконання зобов'язань щодо національних збройних сил на поточний рік, подаються пояснення існуючих недоліків та аналізуються зусилля держави з урахуванням її можливостей і труднощів. До проекту “Національного розділу” додається оцінка Верховних головнокомандувачів НАТО військової спроможності збройних сил стосовно оперативних вимог та завдань, до виконання яких вони мають бути готовими. Проекти “Національних розділів” розглядаються на багатосторонній основі, зокрема аналізується обсяг виконання зобов'язань щодо підготовки збройних сил на поточний рік. Такий аналіз має забезпечити узгодження можливих розбіжностей між оборонними планами окремих країн та “Цільовими завданнями” або планами НАТО. Враховується також і те, наскільки плани окремих членів Альянсу відповідають вимогам забезпечення операцій під проводом ЗЄС і здатні посприяти узгодженню оборонних планів окремих союзників. “Національні розділи” та оцінка Військового комітету НАТО використовуються для укладення Загального звіту, що подається на розгляд Комітету оборонного планування. Комітет розробляє п'ятирічний план будівництва збройних сил НАТО, що має бути затверджений міністрами оборони, та аналізує загальний баланс, здійсненність та прийнятність плану. В плані також подаються відомості щодо виконання окремими країнами зобов'язань на поточний рік та оцінка рівня досягнення загальних і конкретних цілей, зокрема тих, що стосуються операцій під проводом ЄС, які містяться в “Керівних вказівках” міністрів. Складовою загального процесу консультацій є позачергові консультації з окремими членами Альянсу, які проводяться у випадках внесення суттєвих змін у національні плани та зобов'язання, що були затверджені міністрами в процесі аналізу оборонного планування та розробки “Цільових завдань”. Такі консультації проводяться також, якщо час прийняття національних рішень не дає можливості відкласти їх розгляд до наступного чергового аналізу оборонного планування. Ядерна політика Перегляд ядерної стратегії НАТО та її позиції щодо ядерних сил є гарним прикладом тих позитивних змін, до яких вдався Альянс з метою адаптування до нової ситуації. За нових умов безпеки йому вдалося значно зменшити свою залежність від ядерних сил. Стратегія Альянсу і нині спрямована на запобігання війні, але можливість ядерної ескалації вже не є домінуючим чинником цієї стратегії. Ядерні сили НАТО є чинником збереження миру і стабільності в Європі, оскільки роблять безглуздим будьякий широкомасштабний збройний конфлікт в євро-атлантичному регіоні. Звичайні озброєння не є достатніми для гарантії безпеки, а наявність ядерних сил позбавляє сенсу і робить неприйнятним ризик розв'язання агресії проти держав НАТО. Цей фактор також робить непевними плани тих країн, які могли б розраховувати на досягнення політичних чи військових переваг шляхом використання ядерної, біологічної або хімічної (ЯБХ)3 зброї проти країн Альянсу. Ядерні сили НАТО слугують не тільки інтересам Альянсу, але і країн-партнерів та Європи в цілому, оскільки вони
зміцнюють європейську стабільність, протистоять загрозі використання зброї масового знищення і є суттєвим фактором стримування. Значні скорочення ядерних сил засвідчили зменшення важливості цього фактора оборонної стратегії НАТО. В 1991 році Альянс прийняв рішення про скорочення ядерної зброї субстратегічних сил4 в Європі на 85 відсотків порівняно з рівнем періоду холодної війни. Окрім скорочень субстратегічних сил, відбулися також скорочення стратегічних ядерних сил, що перебувають у розпорядженні країн НАТО. З усього арсеналу ядерних сил наземного базування НАТО в Європі нині залишились тільки бомби для літаків подвійного призначення. Запаси цієї зброї також були значно скорочені, як і кількість місць її складування, де наявний резерв зберігається в умовах посиленої безпеки. Рівень бойової готовності літаків подвійного призначення, які необхідні для використання цієї зброї, також поетапно знижується, оскільки дедалі більшого значення набуває використання цих літаків у складі звичайних збройних сил. Жодна одиниця ядерних сил НАТО не є націленою на будь-яку країну. Держави Альянсу погодились, що таких субстратегічних сил достатньо для досягнення цілей НАТО в сучасних умовах і в близькому майбутньому. Як було офіційно проголошено, розширення НАТО не передбачає зміни ядерної політики Альянсу. Держави НАТО не мають намірів, планів або підстав для розташування ядерної зброї на території нових членів Альянсу чи для зміни будь-яких аспектів сучасного підходу до ядерної політики. Вони також не вбачають можливості виникнення такої потреби в майбутньому. Ядерні сили НАТО забезпечують надійність колективної безпеки для всіх держав Альянсу і додають впевненості тим країнам, які інакше відчували б себе незахищеними. Присутність приписаних до НАТО дерних сил США в Європі забезпечує важливий політичний і військовий зв'язок між європейськими та північноамериканськими членами Альянсу. В свою чергу, участь неядерних держав НАТО у формуванні спільної ядерної політики свідчить про солідарність країн Альянсу, спільну відповідальність у галузі безпеки і готовність ділити між собою пов'язані з цим витрати і ризики. Політичний контроль над ядерними силами НАТО також є спільною справою країн Альянсу. Незалежно від ядерного статусу країни, міністри оборони держав Альянсу зустрічаються в складі Групи ядерного планування НАТО для обговорення підходів до формування ядерних сил та розробки спільної ядерної політики Альянсу. Сфера економіки Засади, на яких здійснюється економічне співробітництво в межах Альянсу, визначені у Статті 2 Північноатлантичного договору, в якій записано, що держави - члени НАТО “намагаються усувати суперечності у своїй зовнішній економічній політиці та сприяють економічній співпраці між окремими або між усіма учасниками Договору”. Економічний комітет НАТО, створений з метою сприяння співпраці в цій галузі, є єдиним форумом НАТО, діяльність якого зосереджена виключно на консультаціях щодо питань економічного характеру, безпосередньо пов'язаних із політикою в галузі безпеки. Аналіз та колективна оцінка пов'язаних із безпекою показників економічного розвитку належать до ключових складових здійснюваної Альянсом координації оборонних планів і охоплює
такі питання, як порівняльні аналізи військових витрат, розвиток оборонної промисловості, наявні ресурси для реалізації планів у галузі оборони та забезпечення ефективного використання коштів уоборонному секторі економіки державами членами Альянсу.Економічне співробітництво в рамках НАТО ґрунтується на розуміннітого, що співробітництво в галузі політики несумісне з економічнимпротистоянням, тому всі члени Альянсу повинні щиро прагнути взаємодії в економічній та політичній галузях та охоче консультуватись між собою з приводу питань, які стосуються всіх членів НАТО і належать до сфери спільних інтересів. Держави Альянсу усвідомлюють, що інші міжнародні організації та форуми, які опікуються проблемами економічної співпраці, ставлять перед собою й реалізують цілі та керуються принципами, які сформульовані в Статті 2 Північноатлантичного договору. Тому НАТО уникає дублювання заходів інших організацій і посилює співробітництво між членами Альянсу в економічній галузі, зокрема у вирішенні проблем, пов'язаних з питаннями безпеки і оборони. НАТО діє як форум, де розглядаються різні взаємопов'язані аспекти політичних, економічних та військових проблем і забезпечує реалізацію конкретних економічних заходів, спрямованих на захист спільних інтересів. Широкий спектр економічних питань потребує ретельного аналізу в контексті пріоритетів загальних інтересів безпеки членів Альянсу. До таких питань належать, зокрема, видатки на потреби оборони і формування оборонного бюджету, перебудова оборонної промисловості, тенденції у структурі зайнятості в оборонній промисловості та планування витрат на оборонні цілі, доцільність цих витрат та їхній вплив на розміри і структуру збройних сил. Відповідно до узгоджених Робочих планів економічна співпраця НАТО з країнами-партнерами розвивалась в галузях аналізу економічних аспектів безпеки, зокрема формування оборонних бюджетів і видатків та їхній зв'язок з економікою і реструктуризацією оборонної промисловості. Питання економічних аспектів оборони були включені і в План дій Ради євро-атлантичного партнерства на 2000-2002 роки. План дій охоплює такі питання: • управління ресурсами в оборонних видатках; • прозорість в оборонному плануванні та формуванні бюджету; • перехід від військової повинності до професійної армії; • використання територій, що належали закритим військовим базам; • перебудова оборонної промисловості, зокрема, приватизація; • регіональні питання. Між Альянсом та країнами-партнерами відбувається плідний діалог у розгляді питань формування оборонного бюджету, аналізу фінансової ефективності скорочення видатків на оборону, планування та управління національними програмами оборони, законодавчого контролю оборонного бюджету, економічних аспектів системи військової повинності та професійної армії, а також ролі приватного сектора в обороні. Економічні аспекти формування оборонних бюджетів та видатків залишаються ключовими питаннями співпраці між НАТО і країнами- партнерами. Зокрема, зусилля держав НАТО, спрямовані на застосування економічних критеріїв в управлінні оборонними бюджетами, є особливо актуальними. Галузі, в яких використовується досвід країн НАТО, охоплюють:
• нові принципи управління на основі досвіду комерційного сектора, спрямовані на створення оборонних агентств, відповідальних за надійне постачання товарів та послуг у межах певного бюджету; • поширення конкуренції на оборонну галузь у формі укладання контрактів, ринкового тестування та зовнішнього фінансування; • вдосконалення методів обмеження витрат та перегляд пріоритетів у контексті скорочення наявних ресурсів. Економічна співпраця є також важливим чинником перебудови оборонної промисловості. Питання конверсії оборонної промисловості є одним із важливих аспектів співпраці між НАТО І Росією, що стоїть на порядку денному консультацій між двома сторонами. Не менш важливе місце це питання займає і в розвитку співпраці між НАТО і Україною. На відміну від спеціалізованих фінансових інституцій, НАТО не має повноважень та ресурсів для фінансового забезпечення конкретних програм економічної співпраці. Проте Альянс докладає зусиль заради розвитку діалогу та обміну досвідом із спеціалістами з країн-партнерів, в яких відбувається процес перебудови. Досвід співпраці в цій галузі свідчить про те, що не існує єдиної моделі перебудови оборонної промисловості. Хоча є багато спільних проблем і труднощів, кожна країна заінтересована у впровадженні своєї політики в цій галузі, з належним урахуванням національних, політичних, економічних та соціальних особливостей. Отже, з метою кращого розуміння цього дуалізму та узагальнення спільного досвіду, особлива увага приділяється суто практичним аспектам перебудови оборонної промисловості. Ця галузь співпраці охоплює конкретні проектні дослідження, аналіз досвіду відповідних організацій, національних адміністрацій, певні аспекти управління приватними та державними компаніями, роботу регіональних та місцевих органів влади. Це дозволяє приділити належну увагу галузевим та регіональним складовим перебудови оборонної промисловості. Співпраця в цій галузі буде і надалі зосереджена на практичних аспектах перебудови та адаптації оборонної промисловості з урахуванням регіональних особливостей. Тобто зміни попиту на ринку оборонної індустрії та відповідні зміни в пропозиції у процесі перебудови, так само, як і економічні наслідки цього процесу в цілому, будуть уважно відстежуватись. Оборонна промисловість дедалі більше втрачає свою виключну позицію і дедалі більше підкоряється законам ринку. Тож не менш важливим є аналіз економічного ефекту, який може мати приватизація оборонних підприємств. Аспекти безпеки в контексті економічного розвитку обговорюються на щорічному колоквіумі НАТО з питань економіки та інших семінарах і конференціях. На колоквіум збираються представники підприємницьких структур, університетів, національних та міжнародних адміністрацій, які використовують цей форум для розширеного обміну ідеями та практичним досвідом в галузі економіки. Теми, які обговорювались на останніх колоквіумах з питань економіки, охоплювали соціальні та гуманітарні аспекти економічного розвитку і реформ у країнах-партнерах; статус цих реформ, їхні наслідки для безпеки, пов'язані з ними можливості та проблеми; процес приватизації в країнах-партнерах.
Тема №10
Євроатлантична інтеграція України як напрямок сучасної державної політики • Ã≥ÙË ÔрÓ Õ¿“Œ.œÂрÒÔÂÍÚË‚Ë ‰Îˇ ”Íр‡øÌË. • √рÓχ‰Ò¸Í‡ ‰ÛÏ͇ ÒÚÓÒÓ‚ÌÓ ‚ÒÚÛÔÛ ‚ Õ¿“Œ. • œрÓ·ÎÂÏË ÙÓрÏÛ‚‡ÌÌˇ ‰Âрʇ‚ÌÓø ÔÓÎ≥ÚËÍË ‚рÓ‡Ú·ÌÚ˘ÌÓø ≥ÌÚ„р‡ˆ≥ø ”Íр‡øÌË . Євроатлантична інтеграція, питання вступу України до НAТО – достатньо контроверсійне питання державної політики. Традиційною вже стала дискусія стосовно того, бути чи не бути Україні в альянсі. В країні завжди існували політичні когорти північноатлантичних оптимістів і скептиків. Багатовекторність зовнішньополітичного курсу Л. Кучми час від часу здіймала на гребінь політичної хвилі то одних, то інших. Але сьогоднішня ситуація є докорінно іншою. Якщо раніше виключно Президент мав повноваження щодо остаточного визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави та контролю за реалізацією відповідної політики, то за умов політичної реформи, тобто за посилення ролі парламенту й урядової коаліції його роль і вплив на імплементацію зовнішньої політики обмежено. актори тривалий час достоту вміло Вітчизняні політичні використовують дискусії навколо вступу до Північноатлантичного альянсу в своїй передвиборчій та поствиборчій риториці. А внутрішньополітичні домовленості щодо консолідованої політики Президента та уряду й Верховної Ради України в питаннях темпів та рівнів інтеграції до НАТО сьогодні представляють собою радше ілюзію компромісу. Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави. Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки. Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши
суспільству об’єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі. Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО – агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.Частково це пов’язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав’язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу. Розвіяти туман міфів про Північноатлантичний Альянс – це дати можливість людям побачити справжнє обличчя НАТО та потенційне місце України в цій Організації.
Міф 1. НАТО - агресивний блок Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом. Ідея об’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д.Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об’єднаних Націй 1942 року, а пізніше – ООН.
Міф 2. Членство в НАТО зовсім необов'язкове для країни. Можна залишитися нейтральними Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки. При цьому, забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати
початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування.
Міф 3. Вступ до НАТО вимагатиме від України значних додаткових витрат бюджетних коштів Членство в НАТО не спричинить значного перебільшення запланованих витрат бюджетних коштів на військові цілі. В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП. Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей. В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.
Міф 4. Вступ України до НАТО зіпсує відносини з Росією На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія в цілому випереджає Україну, яка заявила про своє прагнення набути членства в Альянсі. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії зі вступом України до Альянсу. Росії вигідно мати в Україні як країні-члені НАТО стабільного, передбачуваного, економічно розвиненого сусіда, а не потенційне джерело напруженості. Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися. Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, членство України в Альянсі значно підвищить гарантії національної безпеки України, а відтак – безпеки нашого стратегічно важливого сусіда – Росії. Підприємства оборонно-промислового комплексу Росії активно співпрацюють виробниками озброєнь в країнах НАТО, проводиться спільна
модернізація військової техніки Збройних Сил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.
Міф 5. Для України членства в ЄС досить і тому НАТО не потрібно НАТО, на відміну від Європейського Союзу, вже сьогодні пропонує надійну, вивірену роками структуру безпеки, здатну встановлювати, підтримувати мир та боротися з викликами і загрозами безпеці. Шлях до НАТО для України може бути набагато коротший, ніж до ЄС. Опинившись в «клубі» НАТО за одним столом переговорів з переважною більшістю країн ЄС, ми зможемо на рівних спілкуватися, краще вивчимо одне одного, призвичаїмося до вимог і стандартів Євросоюзу, зможемо досягти такого рівня політичного, соціально-економічного та безпекового розвитку, коли Європейський Союз виявить не тільки готовність до інтеграції України, а й сам запропонує членство.
Міф 6. У сучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО Спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однак принцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об'єднаних спільними цінностями. Можна сказати, що змінилося сучасне розуміння безпеки. Разом з тим, необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніж наприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовж свого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню до видозмін архітектури глобальної безпеки.
Міф 7. Членство в НАТО відверне від України іноземних інвесторів Відомо, що будь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання. Процедура вступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й
економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.
Міф 8. Зі вступом до НАТО Україна втратить суверенітет Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.
Міф 9. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією. Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу. Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями. Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.
Міф 10. Вступ України до НАТО призведе до перетворення її на військовий табір, заповнений базами НАТО Стаття 17 Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади. Водночас, слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу. Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2017 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом.
Міф 11. Україна як член НАТО посилатиме своїх солдатів строкової служби для участі у військових операціях Альянсу До участі у міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.
Міф 12. Україна буде зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.
Що думають українці про перспективи євроатлантичної інтеграції Різноманітні соціологічні дослідження постійно демонструють, що суспільство загалом має замало об’єктивної інформації про Північноатлантичний альянс, а відтак налаштоване до нього переважним чином негативно. Так, за даними Фонду "Демократичні ініціативи", у 2000-
му році проти вступу України в НАТО виступали 33,5% населення, але навесні 2006 року таких було вже 64,4%. Згідно з цьогорічними вересневими соціологічними опитуваннями Українського інституту соціальних досліджень та центру "Соціальний моніторинг", наразі проти вступу нашої держави до НАТО висловлюються 61% респондентів. Тож якщо референдум про приєднання України до альянсу буде проведено незабаром, наприклад найближчої неділі, позитивно за таке рішення проголосували би лише 20% громадян, 9% узагалі бойкотували би голосування, 10% – не змогли б визначитися з відповіддю. За цього більшість супротивників ідеї вступу України в Північноатлантичний альянс проживає в Автономній Республіці Крим, де проти членства висловлюються 99% опитаних. За даними соціологів, рівень довіри до альянсу суттєво відрізняється в різних регіонах, де проводилося дослідження. Зокрема, найбільше не довіряють НАТО в Криму (90%), на Півдні (86%) та на Сході України (80%). Показник недовіри до НАТО є найнижчим на Заході України, де він становить 35%. Не в останню чергу розширення кола тих, хто незгодний із можливим вступом України до Північноатлантичного альянсу, пояснюється поствиборчим синдромом – усталенням комплексу міфологем навколо натовської тематики та співпраці України з альянсом. Вони склалися в основному в період виборчої боротьби, але продовжують з’являтись і понині. У формуванні громадської думки щодо оцінки натовських перспектив України не останню роль відіграють традиційні радянські стереотипи. Адже НАТО в рамках радянської традиції трактувалося тодішніми партійними пропагандистами та агітаторами як виключно агресивний блок, якому, мовляв, гідно протистоїть 1/6 частина світу. З іншого боку, стара традиційна навколополітична риторика постійно підкріплюється та підживлюється сучасними політичними силами, які активно використовують антинатовську риторику в своїй діяльності. Це дозволяє їм, з одного боку, віднайти спільну тему для розмови, а з іншого – посприяти "мобілізації" виборців навколо контроверсійних тем. Регіональні особливості у ставленні до НАТО відображають, зрозуміло, різні моделі бачення українського майбутнього в широкому сенсі цього поняття мешканцями різних берегів Дніпра. До того ж негативи в регіональному ставленні до НАТО та подальшому тиражуванню й експлуатації антинатовських стереотипів вміло підігрівають політики, переслідуючи й тактичні, й стратегічні цілі. Всі мляві просвітницькі заходи на рівні державної політики на кшталт інформування, поїздок МЗСівців по регіонах, співпраці з регіональними організаціями нейтралізується яскравими політичними виступами та справжньою інформаційною антинатовською війною, що їх веде на нашій території та ж РФ. У травні-червні всі громадяни України стали свідками фактичного зриву спільних із силами НАТО військових навчань української армії на своїй території. Відомі політичні сили розгорнули тоді вельми активну протестну діяльність усередині нашої країни. Акції протесту проходили на тлі складних і затяжних переговорів між переможцями парламентських виборів з приводу формування парламентської та урядової коаліції. Їх також можна було розцінити не стільки як демонстрацію активного несприйняття українськими політиками ідеї євроатлантичної інтеграції, скільки як спробу своєрідного політичного тиску на Президента та
апробування технологій застосування зусиль уперше обраних за пропорційним принципом місцевих органів самоврядування, а власне, тих місцевих рад, де представники ПРУ становили більшість представницького корпусу. Ситуація у Феодосії викликала тоді низку запитань щодо позиції представників органів самоврядування та сфери їхніх повноважень. Так, низка місцевих рад прийняли ухвали про оголошення своїх міст "територіями без НАТО". Феодосійські події відбувалися фактично на тлі “гарячих" повідомлень у російських ЗМІ про масові акції протесту в Україні проти членства в альянсі. Розповсюджувалась і відверто неправдива інформація, ніби до акцій протесту приєдналися Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса й Миколаїв. Ішлося навіть про “мобільні групи народного ополчення", які блокують усі входи і виходи у Феодосійський порт. За цього, за інформацією українських спецслужб, багато хто з учасників протестних акцій у Феодосії мав далеко не українське громадянство ("Зеркало недели", 3 червня 2006 р.). Але ж у зв’язку із цим виникали логічні запитання щодо діяльності низки українських політичних партій, яка пролягала у фарватері інтересів іншої держави. Можна констатувати, що політичне керівництво РФ видозмінює стратегію впливу на український політичний простір. Якщо раніше перевага віддавалася прямим діям, то сьогодні для втілення в реалії української політики та громадської думки власних стратегій політики РФ використовують інформаційні приводи (війни), вдаючись до вигідних для себе інтерпретацій історичних подій. Вдало використовуються також і внутрішньоукраїнські політичні сили, які можуть виступати провідниками інтересів політичного керівництва РФ. Використовуються й мотивації зі сфери економіки, й засоби, що їх прийнято характеризувати як інструменти "візантійської політики", хоча до справжньої візантійської політичної практики це не має реального стосунку.... Нинішня ситуація та натовські вагання українських політичних гравців демонструють, що для них тактичні цілі, які вони помилково трактують як стратегічні, набагато значущіші, ніж імідж України у світі та стабілізація ситуації в державі, безпекові цілі. Політичні ігри навколо альянсу У п. 27 Універсалу національної єдності, підписаного напередодні позитивного голосування за кандидатуру В. Януковича на посаду прем’єра, зазначається, що пріоритетним узгодженим напрямом державної політики в цьому питанні є "взаємовигідна співпраця з НАТО у відповідності із Законом України "Про основи національної безпеки України" (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу)", а остаточне вирішення питання про вступ до НАТО буде ухвалено "за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур". Кожна політична сила та владна персона, що поставили свій підпис під цим документом, інтерпретують підписане з власних позицій та позицій політичного бекграунду. До речі, сьогодні ніхто не дасть гарантії стосовно того, що курс на євроатлантичну інтеграцію, проголошений ще за часів багатовекторної політики Л. Кучми, хоча би збережеться в новій редакції згадуваного в тому ж Універсалі закону "Про основи національної
безпеки України", який якраз виноситься на обговорення. Скоріше навпаки. Публічно високопосадовці озвучують різновекторні думки стосовно темпів і рівня залучення України до НАТО. Наприклад, В. Ющенко 26 жовтня цього року повідомив, що процес інтеграції України до альянсу перебуває “в активній стадії”. Ця думка, яку процитували інформагенції, пролунала на прес-конференції в Гельсінкі, де глава держави провів переговори з президентом Фінляндії Тар’є Халоне. Зокрема він сказав: "Інтеграція України в Європу припускає інтеграцію з політичного, економічного й оборонного напрямків. Інтеграція в НАТО знаходиться в активній стадії". Щоправда, принагідно Президент зазначив, що всередині країни з питання вступу в НАТО йде "непроста дискусія", але підтвердив, що Україна в своїй зовнішній політиці збирається найближчим часом дотримуватися обраного курсу. Своєю чергою, формулювання прем'єра з приводу курсу уряду на інтеграцію до НАТО йдуть урозріз із президентським оптимізмом. Можна банально пригадати завуальований, але достатньо чіткий антинатовський спіч В. Януковича під час офіційного візиту до Брюсселя 14 вересня, коли прем’єр-міністр України відокремив питання про членство в НАТО від питання про “нормальну взаємовигідну співпрацю" з альянсом. Було заявлено за цього, що промовець представляє “уряд держави, сформований парламентською більшістю в суворій відповідальності з новою Конституцією України, – уряд, діяльність якого базується на узгоджених основними політичними силами принципах, зокрема, збереження суверенності й цілісності України, гарантування дотримання прав людини, послідовного розвитку таких безумовних демократичних надбань, як свобода слова, вільне вираження поглядів і переконань, повага до прав опозиції, продовження європейського курсу розвитку держави...” Відтак було твердо заявлено позиції нової влади: “...ми досягли головного – відокремили питання про членство в НАТО від нормальної взаємовигідної співпраці з Альянсом. Це ключовий орієнтир для подальшої роботи уряду в напрямку відносин з Альянсом. Віднині питання про входження України до НАТО буде вирішуватись на загальнонаціональному референдумі. Час покаже, коли виникне необхідність його проведення". Отже, прем’єр переконаний, що сьогодні слід “зосередитись на поглибленні відносин партнерства з Альянсом на основі інтенсифікованого діалогу щодо членства та щорічних цільових планів дій". Про перспективи же членства в НАТО у спічі й близько не йшлося. Натовські чиновники лише знизували плечима, а вітчизняні політичні сили в особі "НУ" навіть звинуватили прем'єра в нехтуванні національними інтересами України. Проте лідер Партії регіонів та керівник українського уряду певен, що не вчинив нічого такого, що б суперечило Універсалу національної єдності. Такі “чудеса” можна було передбачити заздалегідь, адже й під час виборів політичні сили, які сьогодні складають правлячу парламентсько-урядову коаліцію, використовували в своїй передвиборній риториці або обережні посилання на референдум з відповідного питання, або ж яскраву антинатовську агітацію та слогани. В офіційній виборчій програмі блоку Віктора Януковича декларувалася підтримка позаблокового статусу України та проведення референдуму щодо питання вступу до НАТО. Програма КПУ пропонувала просто не допускати втягування України в “агресивний” блок НАТО, протиставляючи цьому ідею зміцнення дружніх
зв’язків з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та іншими країнами СНД. Соціалісти, своєю чергою, декларували, що ставлення до НАТО визначатиметься народом тільки на всеукраїнському референдумі, і також єдиним реченням говорили про добросусідські, взаємовигідні відносини з Росією та іншими країнами. Не в останню чергу антинатовські спічі використовуються українськими політичними акторами і як неспростовний аргумент на користь того, що вступ до НАТО суттєво погіршить україно-російські взаємини. Адже не є державною таємницею, що північний сусід України не зацікавлений у наближенні НАТО до своїх кордонів, мріючи натомість про посилення свого контролю за Україною. Важливі тут і питання політичного тиску та конкуренції у військовій сфері. Однак, використовуючи подібні антинатовські аргументи, наші політики свідомо лукавлять. Зокрема, сама РФ набагато активніше за нас співпрацює з Північноатлантичним альянсом. Нещодавно міністр оборони України А. Грищенко, порівнюючи рівні співпраці НАТО з РФ та Україною, навів такі приклади: "Росія створила 19 спільних робочих груп з альянсом, а Україна тільки п’ять. Росія стукається в усі двері НАТО, особливо якщо це стосується просування на ринки альянсу продукції її ВПК. На території Росії проводяться навчання за участю країн НАТО. Причому там ніхто не перешкоджає їхньому проведенню, включаючи тих російських політиків, які заважають їх проводити нам на Україні" (“Інтерфакс”, 23 жовтня 2006 року). Проте й за цього міністр зазначає, що в України залишається шанс стати членом НАТО в найближчі роки. Російські інтереси та питання співпраці з України з альянсом може розглядати і як аргумент у сфері україно-російських взаємин, наприклад в енергетичній сфері. Але тут ідеться не про публічні домовленості, а про політику кулуарів. Наприклад, ідеться про те, що питання формування ціни на блакитне паливо для України залежить не тільки від економічних, але й від політичних домовленостей із РФ. І тут кулуарний рівень таких перемовин може звестися до банальної тези: політичні поступки Україні в сфері ціноутворення в обмін на закриті домовленості різноманітного ґатунку, в тому числі й антинатовські. "Поки в офіційних документах і протоколі, підписаному прем'єрами двох країн (йдеться про нещодавню зустріч В. Януковича та М. Фрадкова – прем'єр-міністра РФ. – Ю.К.) за підсумками переговорів політична складова не простежується, але це не означає, що її не існує як такої, вона може існувати в проговореному вигляді або в намірах", – указав новий голова РНБОУ В. Гайдук в інтерв'ю виданню "Дзеркало тижня" 28 вересня 2006 року, відповідаючи на запитання про зв'язок політичних домовленостей (про синхронізацію вступу до СОТ, приватизацію української ГТС, інтеграцію до НАТО) з результатами чергового витка енергетичних перемовин. Сьогодні в політичній риториці частини урядовців, зокрема віцепрем'єра Д. Табачника, спостерігаються більш ніж прозорі антинатовські пасажі, зокрема й щодо невигідності для Росії та ЄС вступу України до альянсу. Хоча варто зазначити, що шлях західних українських сусідів до ЄС пролягав якраз через членство в цій атлантичній спільноті. Проте Д. Табачник заявив у виданні "Российские вести", що курс на інтеграцію України в НАТО суперечить інтересам Росії і ЄС: "...не випадково останнім часом, коли міжнародні позиції США різко ослабли, країни старої Європи, які є одночасно членами ЄС і НАТО, стали посилати Україні і Грузії
сигнали, що їхній вступ до НАТО буде відкладатись у всі можливі способи". Його висновок полягає в тому, що лише "інтеграція в рамках ЄЕП відповідає довгостроковим інтересам як Росії, так і України, значно полегшуючи вирішення пріоритетних стратегічних проблем, які стоять перед обома країнами". Останнім часом скидається на те, що в усій урядовій вертикалі зацікавленими щодо поступу до НАТО залишаються лише нинішній керманич Міністерства оборони України А. Гриценко та глава МЗС Б. Тарасюк, але для "Антикризової коаліції" подібний "людський вимір" є принципово другорядним. А на позиції Президента не варто надто зважати, адже міністрів можна завжди відправити у відставку або ж у ході бюджетного процесу максимально урізати грошові можливості реалізації державних програм щодо інформування українських громадян про перспективи та здобутки євроатлантичної інтеграції. Принагідно нагадаємо, що сьогодні реалізується Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр., причому скоріше з малим, аніж великим успіхом. Адже вжиті заходи не приносять очікуваних результатів. Це може пояснюватися незначними витратами на них, браком виконавців та їх слабкою скоординованістю під час реалізації заходів, але також і тим, що попри зусилля зацікавлених сторін та євроатлантичних оптимістів дискусії про перспективи членства відбуваються переважним чином проходять на рівні експертної спільноти. Доволі мало враховується і регіональна специфіка донесення подібної інформації до цільової аудиторії, не вистачає цікавих громадських ініціатив та тендерів для ЗМІ на висвітлення натовських питань. Зокрема й того факту, що левова частина Плану дій "Україна–НАТО" на той же 2006 рік стосується не так питань військової сфери та реформування армії, як запровадження демократичних суспільних стандартів в житті України, сприяння прозорому проведенню політичної реформи, розробці оновленого законодавства щодо громадянського суспільства та співпраці НУО з владою, свободи совісті, проведення чесних виборів, всебічного забезпечення прав національних меншин... Сьогоднішні уявлення більшості громадян України все ж таки не дозволяють їм асоціювати НАТО з безпекою – й не тільки у воєнній сфері, але й у сфері побудови демократичного та стабільного суспільства. І тут потрібно не просто думати, але діяти, причому не завдяки, але всупереч. Адже євроатлантичним оптимістам варто зважати, що вже завтра може бути оголошено референдум. І що тоді? Відповіді співвітчизників не важко передбачити... Проблеми формування державної політики євроатлантичної інтеграції України Протягом 2004 року Національний центр євроатлантичної інтеграції України, Національний інститут стратегічних досліджень, Національна академія державного управління при Президентові України, а також низка неурядових організацій проводили науково-дослідну роботу на тему “Удосконалення системи державного управління і регулювання процесів євроатлантичної інтеграції України”. Результатом цієї роботи стала підготовка проектів Концепції та Стратегії євроатлантичної інтеграції Україні, а також проекту Закону України "Про основні засади державної політики євроатлантичної інтеграції України".
Виконання зазначеної роботи показало, що існує низка складних проблем, без вирішення яких формування ефективної державної політики євроатлантичної інтеграції України неможливе. Серед них на особливу увагу заслуговують такі: розбудова національного консенсусу щодо євроатлантичної інтеграції; створення державної управлінської вертикалі євроатлантичної інтеграції; розв'язання кадрових питань. Перше з цих питань має як політичний, так і суто юридичний вимір. Відносини України з НАТО підійшли до межі, коли інтеграційні процеси не можуть розвиватися без визначеності щодо їх остаточної мети та темпів. В термінологічному сенсі мова йде про те, чи є євроатлантична інтеграція України та членство України у НАТО одним й тим самим? І якщо так, як швидко це має статись? В українському суспільстві та політикумі термін "євроатлантична інтеграція" сприймається загалом позитивно, або, принаймні, нейтрально. Однак, с приводу членства існують протилежні погляди. Проведення державної політики євроатлантичної інтеграції України передбачає втілення сукупності правових та організаційних заходів державного управління у цій сфері, що неможливо без визначення їх остаточної мети. Принцип, який закладено у згадані документи, полягає у тому, що державна політика євроатлантичної інтеграції повинна відбуватись у два етапи. Перший пов'язаний з досягненням Україною сукупної відповідності критеріям членства в НАТО, другий - з виконанням специфічної політико-правової процедури вступу до НАТО. При цьому одним з пріоритетів першого етапу має стати розбудова національного консенсусу стосовно перспективи приєднання України до Альянсу, оскільки без цього наступні кроки неможливі. Принцип двоетапності зменшує проблеми формування державної політики євроатлантичної інтеграції України, однак не усуває їх повністю. Справа в тому, що перший етап може стати і останнім, якщо не поквапитись з його реалізацією. Україна не може вступити до НАТО коли їй заманеться, просто розпочавши відповідні процедури. НАТО має власну внутрішню логіку і традиції щодо розширення. За цією логікою політичні рішення про запрошення приймаються на п'ятирічних саммітах. Перше після закінчення "холодної війни" запрошення нових членів мало місце у 1997 році, друге - у 2002, третє очікується у 2007. Після цього більше року триватимуть юридичні процедури, які мають завершитись до чергового ювілейного самміту 2009 року, на якому відзначатиметься 60 років утворення НАТО. Якщо у 2007 році розпочнеться черговий раунд розширення (серед кандидатів на який Албанія, Македонія та Хорватія, причому, позиції Хорватії, з якою ЄС починає переговори про вступ, у цьому питанні дуже міцні), а Україну запрошено не буде, то наступної можливості треба буде чекати до 2012 року. Зрозуміло, є різниця - запрошення у 2007 році і запрошення у 2012. 2007 рік - це, фактично, вже завтра, натомість, 2012 за сучасних бурхливих процесів у світі - це, можливо, ніколи. Тобто визначатись щодо остаточної мети та темпів євроатлантичної інтеграції України треба вже сьогодні.
Таким чином, основна політична проблема у відносинах України з НАТО стосується намірів самої України. Щоб отримати запрошення у 2007 році, необхідно встигнути успішно пройти принаймні один річний цикл підготовки у рамках Плану дій заради членства (ПДЧ), а для цього НАТО має розглянути заявку України на членство, якої, станом на початок 2005 року, не існує. НАТО не може розпочати ніяких процедур, доки Президент України, який згідно з Конституцією представляє державу в міжнародних відносинах, у письмовій формі не звернеться до керівних органів НАТО з офіційним проханням розглянути питання приєднання України до Альянсу. Можливо, для НАТО це зайвий клопіт, однак будь-яка офіційна заявка буде розглянута. З 18 офіційних звернень щодо членства, які НАТО отримала за свою історію, на сьогодні вдоволено 14, ще три перебувають у стані розгляду з перспективою позитивного рішення. В результаті, з 1952 по 2004 рік НАТО розширилась з 12 до 26 членів. Негативна відповідь була тільки на одну заявку - з боку СРСР. Навряд чи цей єдиний приклад мав би зупиняти Україну. Якими б не були думки у середині НАТО щодо перспектив членства України, увага, яка їй приділяється і значення, яке надається розвитку відносин з нею, незаперечні. Президент України - єдиний серед лідерів країн - не членів Альянсу, кого було запрошено на позачерговий самміт НАТО 22 лютого 2005 року, присвячений вирішенню найважливіших питань трансатлантичних відносин. При цьому Україна, на відміну від Албанії, Македонії та Хорватії не є офіційним кандидатом на вступ. Очевидно, що якщо Україна подасть заявку, вона має великі шанси стати офіційним кандидатом у НАТО з перспективою отримати політичне запрошення у 2007 році. Однак, це неможливо без національного консенсусу. Теоретично, Президент України має необхідні повноваження, щоб форсовано подати письмову заявку, керуючись Статтею 106 (3) Конституції (щодо зовнішньополітичних повноважень Президента) та Статтею 8 Закону України "Про основи національної безпеки України" (у якій йдеться про набуття членства у НАТО). Однак на практиці, при загальновідомому, зокрема у НАТО, розколі українського суспільства та політичної еліти з цього питання, такий крок не мав би одностайної підтримки всередині країни і не справив би негайного ефекту на НАТО. Альянс все одно очікував би підтвердження, що така заявка відбиває позицію народу України, а не тільки виконавчої влади. За досвідом інших країн, на етапі подачі заявки щодо членства в НАТО референдум не обов'язковий. Однак обов'язковою є узгодженість позиції різних гілок влади і їх готовність проводити таку внутрішню політику, яка б готувала країну до членства. Згідно статті 85(5) Конституції України до повноважень Верховної Ради належить визначення засад зовнішньої політики. Останній раз відповідна постанова з таким визначенням приймалась у 1993 році. Той документ міг трактуватись, як такий, що допускає членство у НАТО, однак він безповоротно застарів. Прийняття Верховною Радою нового документу, який визначав би основні засади зовнішньої політики, є наріжним каменем розбудови національного консенсусу щодо базових зовнішньополітичних питань, зокрема, стосовно членства у НАТО, і стало б опорою для дій Президента. Розгляд у Верховній Раді принципового питання про членство у НАТО необхідний і для вирішення основної юридичної проблеми на цьому шляху. Йдеться про внесення конституційних змін стосовно процедур розгортання
та використання Збройних Сил України і розміщення іноземних сил та міжнародних штабів на території України. Насамперед, це стосується статті 17 Конституції України. Без цих змін членство у НАТО неможливе. Звичайно, такі зміни могли б бути прийняті постфактум - в рамках процесу ратифікації Україною Північноатлантичного договору, якщо до цього дійде. Однак без попередніх консультацій і впевненості, що це врешті-решт буде зроблено, подавати заявку про вступ і розпочинати необхідні процедури не має сенсу. Друга основна проблема формування державної політики євроатлантичної інтеграції України стосується власно державного управління. Існуюча державна система у цій сфері - еклектична, яка створювалась, часто-густо, стихійно і безсистемно під впливом політичної кон'юнктури. В Україні номінально діють Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Національні координатори зі співробітництва з НАТО. Перший заступник Прем'єрміністра у старому уряді виконував функції Уповноваженого України з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Їх зусилля, якщо такі мали місце, були помітні тільки в окремих сферах, перш за все, у військовому співробітництві. Між тим, процес євроатлантичної інтеграції, починаючи з першого кроку - розбудови національного консенсусу, - вимагає централізованих і скоординованих на загальнонаціональному та регіональному рівнях зусиль. Державна політика у сфері євроатлантичної інтеграції повинна мати свою визначальну, керівну і виконавчу складові. За поглядами фахівців Національної академії державного управління, які приймали участь у згаданій науково-дослідній роботі, функції у цій сфері мають бути розподілені так: визначальною складовою є Верховна Рада (зокрема, Комітети з питань європейської інтеграції та безпеки і оборони), керівною Рада національної безпеки й оборони (РНБО) на чолі з Президентом, виконавчою - Уряд (система органів державної виконавчої влади). До виконавчої ланки повинні відноситись також органи місцевого самоврядування в межах специфіки їх повноважень. Громадські організації на засадах добровільної участі мають долучаються до вказаної політики у законодавчо визначений спосіб. У рамках Секретаріату Кабінету Міністрів пропонується створити Управління євроатлантичної інтеграції. Додатково на відомчому рівні можуть створюватися відомчі робочі групи (ВРГ), які підпорядковуватимуться керівникам цих відомств. У разі необхідності Урядом можуть утворюватися міжвідомчі робочі групи (МРГ), які, проте, не можуть підміняти діяльності вищезазначеного Управління. Діяльність і повноваження існуючих державних спеціальних органів має бути приведена у відповідність з новими умовами функціонування. Загалом, йдеться про утворення загальнодержавної управлінської вертикалі у сфері євроатлантичної інтеграції. Її загальні контури тільки починають обговорюватись. Фінансування заходів у рамках євроатлантичної інтеграції України повинно здійснюватись за рахунок бюджету з широким залученням небюджетних коштів та програм допомоги Україні з боку міжнародних організацій. Кадрові проблеми, пов'язані з євроатлантичною інтеграцією України, мають кілька вимірів. Перш за все, ті, хто працюватимуть у цій сфері
повинні лояльно відноситись до самої ідеї євроатлантичної інтеграції. Не має сенсу повторювати ситуацію останніх років, коли функції Уповноваженого України з питань європейської і євроатлантичної інтеграції виконувала людина, яка відверто віддавала перевагу протилежному напряму інтеграції. По-друге, люди, що працюють у сфері євроатлантичної інтеграції України, повинні викликати довіру з боку НАТО. У разі прийняття рішення про вступ, Україна приєднається до єдиного безпекового простору, де діють узгоджені правила, у тому числі, кадрові. Це означає, що перед тим, як допустити представників України до спільних цивільних та військових структур, які діють у рамках НАТО, а її керівників до спільних політичних інститутів, де приймаються рішення стосовно спільної безпеки і оборони, Альянс вимагатиме тієї чи іншої форми люстрації кадрів в Україні. Цей шлях пройшли всі східноєвропейські країни, що приєднались до НАТО. Метою таких заходів у вузькому процедурному аспекті набуття членства було виключення попадання до спільних структур Альянсу людей, залежних від третіх країн, тобто країн, які не є членами НАТО. Зрозуміло, що перспектива проходження через таке соціальне випробування буде не останнім фактором, який відбиватиметься на розбудові національного консенсусу щодо членства в Альянсі. Наведені проблеми є основними. Без їх вирішення, принаймні, концептуального, формування ефективної державної політики євроатлантичної інтеграції України неможливе. Звичайно, вони не охоплюють всього кола питань, які існують у цій сфері, як і не заперечують тих досягнень, які вже є.
Тема №11
Стратегія євроатлантичної інтеграції України
• Õ‡ˆ≥Ó̇θ̇ ·ÂÁÔÂ͇ ”Íр‡øÌË ‚ ÍÓÌÚÂÍÒÚ≥ ‚ıÓ‰ÊÂÌÌˇ ‚ Õ¿“Œ. • œÎ‡Ì ‰≥È ”Íр‡ø̇-Õ¿“Œ. • œÓÎiÚ˘Ìi i ÂÍÓÌÓÏi˜Ìi ÔËÚ‡ÌÌˇ. • ≤ÌÙÓрχˆiÈÌi ÔËÚ‡ÌÌˇ. • ÃÂı‡ÌiÁÏË iÏÔÎÂÏÂÌÚ‡ˆiø
Національна безпека України, зокрема її політична незалежність і територіальна цілісність, демократичність її політичної системи, рівень економічного розвитку, співвідношення між витратами на оборону і здатністю воєнної організації, визначальною мірою пов'язана з рівнем стосунків і перспектив у сфері відносин з міжнародною системою безпеки. Україна зацікавлена у приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО вже найближчим часом як першому кроку на цьому шляху.
Очевидно, що успішність реалізації зазначених завдань великою мірою залежить від цілеспрямованої внутрішньої і зовнішньої політики держави. А найголовнішим при цьому є розуміння і підтримка цієї політики з боку народу. Виходячи з цього, громадяни мають знати: чому Україні потрібне членство в НАТО; якими є механізм, часові рамки і процедура приєднання і якими політичними заходами має забезпечуватися цей процес. Необхідна інформація із зазначених та інших питань щодо призначення, функціонування і реформування НАТО формує в громадян власні знання, які є основою особистої громадянської позиції. За позицію, сформовану на власних знаннях і досвіді, людина готова боротися, здатна надати інформацію іншим, бути переконливою і вміти переконувати, використовуючи свій авторитет, який знову ж таки грунтується на знаннях предмета дискусій. Необхідність євроатлантичної інтеграції України формується комплексною оцінкою потреб і можливостей держави, що визначає оптимальний підхід у вирішенні двоєдиного завдання: забезпечення сталого економічного розвитку і гарантованої безпеки. Ця оцінка може складатися з таких висновків. Україна - європейська країна і вона природно прагне бути серед країн Європейського Союзу, тому що цей союз є демократичним об'єднанням розвинених країн з соціально орієнтованою економікою. Україна - європейська країна і в її інтересах бути елементом нової архітектури європейської безпеки, що створюється і де її життєво важливі інтереси вирішуватимуться за її участю. Україна, маючи з одного боку бажання фінансового забезпечення виконання програм соціального розвитку, а з іншого - нагальну потребу у гарантованій власній безпеці, що напряму пов'язано із необхідністю збільшення витрат на оборону, дедалі більше постає перед дилемою або/або. Україна не має можливостей збільшення своїх економічних, фінансових і людських ресурсів для утримання воєнної організації за мирного часу і відповідних мобілізаційних резервів у "достатніх" для протистояння зазначеним викликам її безпеці структурах і чисельності. Збільшення оборонного потенціалу України до рівня сукупного воєнного потенціалу НАТО, де шість з дев'яти країн - наших сусідів є її членами, і/або до рівня воєнного потенціалу Росії, без згубних наслідків для економіки держави, є неможливим. Збалансованість між достатністю оборонних можливостей країни і можливостями впровадження і здійснення соціальних програм забезпечується скороченням національного оборонного потенціалу із переходом водночас до колективного способу його використання. Оборонний потенціал нових членів НАТО, лише за рахунок переходу до колективного способу його використання, збільшився в десятки разів (за чисельністю регулярних військових сил: Польщі у 15 разів, Угорщини -у 75 разів, Чехії - у 51 раз; за бойовими літаками: у 20, 85,61 раз відповідно, і так далі). Сьогодні основу майбутньої архітектури європейської безпеки уособлюють Європейський Союз і НАТО, що трансформуються на основі спільної європейської політики безпеки і оборони, в основу якої покладено принцип безпеки для всіх через безпеку кожного з їхніх членів. Цей принцип реалізується використанням сукупного оборонного потенціалу союзників, який здатний протистояти сучасним викликам безпеці: міжнаціональні конфлікти, поширення зброї, міжнародний тероризм та інші, що можуть перетворитися у збройні конфлікти і стати джерелом агресії проти окремих країн. Військовополітичний союз, яким є НАТО, є ефективним механізмом концентрації спільних зусиль на забезпеченні безпеки його членів за оптимальних,
збалансованих витрат на утримання і розвиток національних систем безпеки і оборони. Приєднання України до НАТО є передумовою її членства в Євросоюзі, оскільки готовність країни взяти на себе зобов'язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею спільних цінностей, таких як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна і іреса та інших. Усі нові члени ЄС останньої "хвилі" розширення (крім Мальти і Кіпру) раніше набули членства в НАТО (Польща, Угорщина, Чехія: у 1999 і 2004 роках відповідно ; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія: у листопаді і грудні 2004 року; Болгарія і Румунія: у 2004 році в НАТО і до ЄС будуть прийняті пізніше за готовністю). Відкладання цього року розгляду в Євросоюзі питання членства Хорвати зумовлено недостатньою ефективністю ЇЇ співробітництва з Міжнародним карним трибуналом для колишньої Югославії в Гаазі, але, за оцінками експертів, не меншого мірою воно пов'язано з неготовністю цієї країни до вступу в НАТО, як здатної забезпечити власну безпеку і стати контри-бутором у безпеку міжнародну. Отже, дорожня карта "До Євросоюзу через НАТО'1, хоча й не є офіційною вимогою, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема в частині мобілізації її матеріальних ресурсів на досягнення високих оборонних й економічних показників.За сучасних умов основним механізмом приєднання прийнято вважати План дій з набуття членства (ПДЧ). Всі сім країн останньої хвилі розширення НАТО (Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія і Естонія) пройшли через прийняття і виконання національних ПДЧ. Щодо України, то у Брюсселі у лютому цього року Президентом України Віктором Ющенком внесено пропозицію щодо політичної підтримки з боку Північноатлантичної Ради НАТО прагнення України прийняття ПДЧ в осяжний період часу як першого кроку на шляху до її членства в Альянсі. І хоча за таку підтримку ще належить серйозно позмагатися, засідання Комісії Україна-НАТО, що відбулося на рівні міністрів закордонних справ у Вільнюсі від 21 квітня 2006 року, стало поворотним пунктом у відносинах України з Організацією. Україна як країна - особливий партнер НАТО стала країною-аспірантом. Цей новий рівень відносин встановлено започаткованим Інтенсифікованим діалогом з Альянсом про членство і відповідні реформи, що з ним пов'язані. Під час візиту до України Генерального секретаря НАТО Яап де Хооп Схеффера у червні цього року міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком йому було передано Початковий дискусійний документ. Однією з головних результативних складових діалогу в поточному році є Цільовий План Україна-НАТО 2005. Саме повнота і якість його виконання будуть визначальними параметрами для оцінки готовності України іти далі у реалізації її планів. Політична воля, яку сьогодні демонструє держава, є надійною основою для пропонування Альянсу повернутися до питання ПДЧ у грудні цього року під час офіційного міністерського засідання КУН у Брюсселі. Далі ми виходитемо з часових рамок приєднання, які визначатимуться часом, необхідним для здійснення прийнятих процедур.
Будемо розраховувати, що буде розроблено і схвалено Альянсом наш ПДЧ, виконання і оцінка якого відбуватимуться за аналогічною процедурою і в часових рамках набуття членства в НАТО зазначеними країнами. Часові рамки приєднання зазначених країн в основному визначалися терміном, який вони потребували для цієї роботи.
Найважливішою складовою всього зазначеного вище процесу є організація його забезпечення. Забезпечення спеціальними і цілеспрямованими заходами зовнішньої політики - у сфері відносин України з країнами НАТО, у сфері відносин України з Росією і внутрішньої політики - у сфері відносин держави з власним народом, публічної дипломатії. Всі зазначені заходи мають бути скоординованими за метою, змістом і часом для кожного етапу процедури приєднання. Для підготовки необхідних домовленостей у Брюсселі з нашого боку, крім високих показників у виконанні планів, потрібне політичне сприяння НАТО у пошуку консенсусу щодо приєднання України до ПДЧ. Протягом вересня грудня необхідна робота з членами парламентів, урядів Російської Федерації та країн, що дотримуються окремої позиції щодо приєднання України до ПДЧ (на час проведення засідання КУН у Вільнюсі таких країн було не так вже й мало). Під час роботи над завданнями ПДЧ необхідним є регулярне (за нашою ініціативою) інформування робочих органів НАТО (Міжнародний секретаріат, Міжнародній військовий штаб, Політичний комітет, Політиковійськовий керівний комітет), парламентські комітети і державні органи країн-членів Альянсу щодо ходу й якості виконання ПДЧ. Особлива увага має приділятись інформуванню представників Державної думи і уряду РФ щодо нашого бачення місця України у військово-політичному союзі, з яким Росія має особливе партнерство і відкритий діалог у форматі "27," та подальшого розвитку добросусідських стосунків з Росією. З початком процедури приєднання до ПДЧ одним з основних напрямів внутрішньої політики України має стати публічна дипломатія. II мета формування суспільної підтримки інтеграційної політики держави - може бути досягнуто шляхом: - Інформування суспільства щодо необхідності проведенняреформ політичної, економічної, воєнної навіть без приєднання України до політико-військового союзу. Інформування щодо фінансових витрат на оновлення системи національної безпеки за його одноосібного проведення державою і за допомогою майбутніх союзників; - роз'яснення, що членство в НАТО є передумовоюприйняття України до Європейського Союзу, що є вигідним для держави з економічної точки зору і підтримується значною частиною громадян України (на запитання "якби найближчого тижня відбувався референдум щодо членства в ЄС" голоси розподілилися так: "за вступ до ЄС" - 44%, "проти вступу доЄС" - 28%, не визначилися - 28%); - інформування про рівень особливого партнерства Росії і НАТО, формат її постійного діалогу "27," колопитань, що відкрито обговорюються і з яких приймаються рішення, у тому числі і щодо інтересів Україниі без її участі; - інформування щодо планів України, у разі набуття членства в НАТО, жодною мірою не зашкодити безпеці Росії, чітко дотримуватися попередньої домовленості з НАТО щодо нерозміщення на нашій території військових угруповань Альянсу; - інформування політичних партій, депутатських фракцій і груп, громадських об'єднань і організацій, у тому числі з широким використанням надійніших засобів щодо ходу виконання окремих етапів процедури приєднання, роз'яснення подальшого розвитку ситуації, що може стати наслідком цього і викликати занепокоєння громадян або неправильно трактуватися;
- інформування щодо зростання оборонного потенціалу країн - нових членів НАТО після їхнього приєднання до сукупного оборонного потенціалу Альянсу, вивільнення економічних ресурсів на проведення урядами соціальних програм; - інформування колективів промисловців, зокремапідприємств обороннопромислового комплексу, щодо так званих стандартів НАТО. Роз'ясненняпризначення STANAGS як принципів взаємної сумісності військової техніки і озброєнь національноговиробництва, так і підготовки персоналу, процедур прийняття рішень і управління; - окремої організації потребує ініціювання з боку МЗС, інших міністерств уточнень і змін з метою приведення національного законодавства увідповідність до майбутніх союзницьких зобов'язань України. Завершенням цієї роботи має бути інформування суспільства щодо переваг нового статусу України у реалізації її національного інтересу з безпеки і планів щодо майбутнього членства в Європейському Союзі. План дій Україна-НАТО Вступ Цей План дiй було розроблено вiдповiдно до рiшення Комiсiї УкраїнаНАТО з метою поглиблення i розширення вiдносин Україна-НАТО; вiн вiдображає Стратегiю вiдносин України з Органiзацiєю Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО). Вiн базується на Хартiї про особливе партнерство, пiдписанiй у Мадридi 9 липня 1997 р., яка залишається основою вiдносин Україна-НАТО. Метою цього Плану дiй є чiтке визначення стратегiчних цiлей i прiоритетiв України для досягнення її мети v повної iнтеграцiї у євроатлантичнi структури безпеки i для створення стратегiчних рамок для iснуючого i майбутнього спiвробiтництва Україна-НАТО вiдповiдно до Хартiї. У цьому контекстi вiн буде перiодично переглядатися. План дiй мiстить спiльно погодженi принципи i цiлi. З метою забезпечення досягнення цих цiлей i принципiв згiдно з Роздiлом V розроблятимуться Щорiчнi Цiльовi плани (ЦП), якi включатимуть конкретнi внутрiшнi заходи України та вiдповiднi спiльнi заходи Україна-НАТО . РОЗДIЛ I. ПОЛIТИЧНI I ЕКОНОМIЧНI ПИТАННЯ 1. Полiтика i безпека А) Внутрiшньополiтичнi питання Принципи З метою бiльш тiсної євроатлантичної iнтеграцiї Україна продовжуватиме проводити внутрiшню полiтику, основану на змiцненнi демократiї та верховенствi права, повазi до прав людини, принципi розподiлу влад i незалежностi судiв, демократичних виборах вiдповiдно до норм Органiзацiї з безпеки та спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ), полiтичному плюралiзмi, свободi слова, повазi до прав нацiональних та етнiчних меншин та недискримiнацiї за полiтичними, релiгiйними або етнiчними ознаками. Це включатиме забезпечення адаптацiї чинного законодавства для втiлення зазначеної полiтики. Зважаючи на орiєнтацiю зовнiшньої полiтики України на європейську i євроатлантичну iнтеграцiю, включаючи її заявлену
перспективну мету v членство в НАТО, Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократiї та мiжнародного права. Важливим елементом реформування правової системи є участь у конвенцiях Ради Європи, якi встановлюють спiльнi стандарти для європейських країн. Зусилля мають бути спрямованi на реформування правоохоронних структур, удосконалення механiзмiв забезпечення дотримання i виконання всiма державними та громадськими структурами принципу верховенства права, посилення ролi структур, що захищають громадянськi права. Цiлi I.1.А.1 змiцнення демократичних i виборчих iнституцiй; I.1.А.2 змiцнення повноважень та незалежностi судової влади; I.1.А.3 сприяння постiйному розвитку i змiцненню громадянського суспiльства, верховенству права, захисту основних прав людини i громадянських свобод; I.1.А.4 забезпечення свободи вiросповiдання; I.1.А.5 забезпечення свободи зiбрань; I.1.А.6 завершення адмiнiстративної реформи; I.1.А.7 змiцнення цивiльного демократичного контролю над Збройними Силами i сектором безпеки в цiлому; I.1.А.8 боротьба з корупцiєю, вiдмиванням грошей та незаконною економiчною дiяльнiстю шляхом економiчних, правових, органiзацiйних i правоохоронних заходiв; проведення необхiдних заходiв для вилучення зi списку FATF, зокрема прийняття та iмплементацiя закону, який вiдповiдає стандартам FATF; I.1.А.9 забезпечення рiвноваги мiж трьома гiлками влади v законодавчою, виконавчою та судовою v шляхом конституцiйних i адмiнiстративних реформ i забезпечення їхньої ефективної спiвпрацi. В) Зовнiшня полiтика i полiтика у галузi безпеки Принципи Повна iнтеграцiя у євроатлантичнi структури безпеки є прiоритетом i стратегiчною метою зовнiшньої полiтики України. У цьому контекстi майбутнi процеси внутрiшнього розвитку країни будуть здiйснюватися на основi рiшень, спрямованих на пiдготовку України для досягнення її мети щодо iнтеграцiї в євроатлантичнi структури. Україна i НАТО мають спiльне бачення об-єднаної i вiльної Європи i спiльну рiшучiсть боротися з тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ), регiональною нестабiльнiстю та iншими загрозами безпецi. Iнтереси нацiональної безпеки та iснуюча мiжнародна ситуацiя вимагають iстотного поглиблення вiдносин мiж Україною i НАТО. Цiлi I.1.B.1 оновлення зовнiшньої полiтики i полiтики у галузi безпеки з метою вiдображення мети України щодо повної євроатлантичної iнтеграцiї; I.1.B.2 реформування державних органiв у сферi нацiональної безпеки та оборони, яке б вiдображало євроатлантичну полiтику України; I.1.B.3 ствердження України як ключового донора регiональної стабiльностi та безпеки, включаючи збiльшення внеску України до
мiжнародного спiвробiтництва з врегулювання конфлiктiв та пiдтримання миру; I.1.B.4 продовження i розширення участi у вiдповiдних операцiях з пiдтримання миру; I.1.В.5 повне дотримання мiжнародних зобов-язань з контролю над озброєннями; I.1.В.6 подальший розвиток цивiльно-вiйськових вiдносин; I.1.В.7 розширення участi у мiжнароднiй боротьбi проти тероризму, включаючи повне виконання всiх пов-язаних з цiєю проблемою резолюцiй Ради Безпеки Органiзацiї Об-єднаних Нацiй, а також участь у заходах, передбачених Планом дiй Партнерства проти тероризму; I.1.В.8 подальше запровадження необхiдних внутрiшнiх заходiв у галузi боротьби з тероризмом, зокрема шляхом змiцнення безпеки кордонiв i системи експортного контролю з метою боротьби з розповсюдженням ЗМЗ та засобiв її доставки, а також вiдмиванням грошей. 2. Iнформацiйнi питання Принципи Принципи свободи слова i преси та вiльне поширення iнформацiї є нарiжними каменями для утвердження демократичної держави i суспiльства, що керуються верховенством права. Положення Конституцiї України щодо свободи слова та iнформацiї вiдповiдають статтi 19 Загальної декларацiї прав людини i статтi 10 Конвенцiї про захист прав людини i основних свобод. Україна пiдтримує Резолюцiю 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН, яка проголошує, що свобода iнформацiї є основним правом людини i критерiєм для усiх iнших свобод. Хоча вiдповiдне українське законодавство мiстить важливi положення щодо забезпечення свободи слова та iнформацiї, Україна сповнена рiшучостi покращити загальне та правове середовище, в якому працюють засоби масової iнформацiї (ЗМI), а також змiцнити свободу висловлювань i сприяти усуненню перешкод у дiяльностi ЗМI. У зв-язку з цим, суттєве значення має тiсне спiвробiтництво України з вiдповiдними мiжнародними органiзацiями, зокрема Радою Європи та ОБСЄ. Цiлi I.3.1 вдосконалення i забезпечення реалiзацiї гарантiй свободи думки i слова, свободи преси, вiльного висловлення поглядiв i переконань та доступу до iнформацiї; I.3.2 забезпечення вiльного отримання, публiкацiї та поширення iнформацiї засобами масової iнформацiї; I.3.3 iмплементацiя вiдповiдного законодавства для усунення перешкод дiяльностi ЗМI; I.3.4 поглиблення iнформацiйного вимiру спiвробiтництва УкраїнаНАТО, включаючи парламентське спiвробiтництво; I.3.5 пiдвищення рiвня обiзнаностi громадськостi з НАТО шляхом спiвробiтництва України з НАТО у сферi iнформацiї, включаючи спiвробiтництво з Центром iнформацiї i документацiї НАТО в Українi; РОЗДIЛ III. ЗАХИСТ I БЕЗПЕКА IНФОРМАЦIЇ Принципи
Україна сповнена рiшучостi розвивати i гармонiзувати свою нацiональну систему захисту iнформацiї з обмеженим доступом вiдповiдно до критерiїв i стандартiв НАТО. Доступ до iнформацiї з обмеженим доступом та її захист грунтуються на вимогах НАТО i нацiональному законодавствi України, зокрема на Угодi про безпеку мiж Урядом України i НАТО, пiдписанiй 13 березня 1995 р., та ратифiкованiй Верховною Радою України 12 вересня 2002 р. Україна готова здiйснювати поточний обмiн з НАТО вiдповiдною iнформацiєю з обмеженим доступом, що є передумовою поглибленого спiвробiтництва України з НАТО. Цiлi III.1 повна iмплементацiя Угоди про безпеку мiж Урядом України та НАТО, зокрема затвердження та iмплементацiя LПравил поводження та забезпечення охорони iнформацiї НАТО з обмеженим доступом¦; III.2 покращання системи взаємного захисту iнформацiї з обмеженим доступом, включаючи дiяльнiсть Центру реєстрацiї секретних документiв НАТО; III.3 досягнення домовленостей з НАТО, якi нададуть можливiсть обмiну з НАТО iнформацiєю з обмеженим доступом в галузi вiйськового планування i реформи; III.4 модернiзацiя державних систем телекомунiкацiї та iнформацiї, по яких може передаватися iнформацiя НАТО з обмеженим доступом, вiдповiдно до вимог i стандартiв НАТО; III.5 розробка i проведення навчальних програм для особового складу у рiзних галузях iнформацiйної безпеки. РОЗДIЛ V. МЕХАНIЗМИ IМПЛЕМЕНТАЦIЇ Україна щорiчно представлятиме свiй проект Цiльового плану (ЦП) для досягнення принципiв i цiлей, викладених в Планi дiй (ПД). У рамках Комiсiї Україна-НАТО (КУН) країни-члени НАТО надаватимуть поради щодо запропонованих конкретних заходiв та термiнiв виконання, а КУН погоджуватиме усi спiльнi заходи УкраїнаНАТО. Пiсля цього, Україна затверджуватиме на найвищому рiвнi свiй ЦП, який включатиме як спiльнi заходи України з НАТО, погодженi КУН, так i внутрiшнi заходи. Рiчнi плани i програми iснуючих i нових Спiльних робочих груп, зокрема СРГ ВР, Робочий план Вiйськового комiтету Україна-НАТО, а також робочi плани i програми iнших вiдповiдних спiльних робочих органiв/груп Україна-НАТО i надалi визначатимуть рамки та ключовi елементи спiвробiтництва мiж Україною i НАТО з метою досягнення визначених цiлей та орiєнтирiв. Україна повнiстю користуватиметься iснуючими механiзмами КУН i ПЗМ для сприяння досягненню цiлей, визначених у Планi дiй. Хоча основну вiдповiдальнiсть несе Україна, країни-члени НАТО продовжуватимуть пiдтримувати реформи шляхом надання допомоги i ознайомлення з власною оцiнкою i досвiдом. КУН щорiчно розглядатиме результати виконання цiлей Плану дiй, включаючи реалiзацiю спiльних заходiв України з НАТО та заходiв, що їх Україна здiйснила сама згiдно ЦП. Доповiдь про здiйснену роботу готуватиметься Мiжнародним секретарiатом/Мiжнародним вiйськовим штабом та передаватиметься для коментарiв держав-членiв i України.
Проводитимуться пiдсумковi пiврiчнi та рiчнi спiльнi засiдання Полiтичного комiтету та Полiтико-вiйськового керiвного комiтету у форматi КУН, пiсля чого проект щорiчної Доповiдi про здiйснену роботу передаватиметься до вiдома послiв КУН. Пiсля цього Доповiдь передаватиметься до вiдома мiнiстрiв закордонних справ КУН.
Рекомендована література 1. Актуальні проблеми інтеграції України в НАТО: громадська думка та експертні оцінки: Зб. науково-аналітичних матеріалів / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України / В.П. Горбулін (ред.). — К. : Євроатлантикінформ, 2005. — 224с. — Актуальні проблеми інтеграції України в НАТО: громадська думка та експертні оцінки: Зб. науково-аналітичних матеріалів / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України / В.П. Горбулін (ред.). — К. : Євроатлантикінформ, 2005. — 208с. 2. Амбарян Давид Арменакович. Развитие в рамках евроатлантического сотрудничества после "холодной" войны и взаимоотношения Армения - НАТО: Автореф. дис... канд. полит. наук: 23.00.02 — Ереван, 2005. — 21с. 3. Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії: Матеріали міжнар. наук. семінару, Чернівці, / О.В. Добржанський (ред.кол.). — Чернівці : Золоті литаври, 2003. — 129с.
4. Біла Катерина Олегівна. Особливе партнерство Україна-НАТО як проблема національної та європейської безпеки: Дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2002. — 197с.
5. Брежнєва Тетяна Вікторівна. Трансформація стратегії НАТО (1949-1954 рр.): сучасне бачення: Дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Дніпропетровський національний ун-т — Д., 2002. — 223арк 6. Будаков Максим Олександрович. Організаційно-правові засади діяльності спеціальних служб держав НАТО / СБУ. Науковий координаційний центр Національна академія. — К. : Видавництво АН СБ України, 2004. — 188с.
7. Відносини Україна - НАТО: економічні аспекти / Інститут трансформації суспільства / Олег І. Соскін (ред.). — К. : ІТС, 2003. — 119с. 8. Власенко Вікторія Іванівна. Українська преса як фактор впливу на міжнародну діяльність держави (проблеми становлення і розвитку відносин України та НАТО у 90-х роках):
Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.08 / Київський національний ун-т ім. Т.Шевченка. Інститут журналістики. — К., 2000. — 24 с. 9. Дем'янець Валерій Іванович. Інтеграційна політика владних органів країн Вишеградської групи щодо ЄС і НАТО у 1989-1999рр.: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України;
Інститут
політичних
і
етнонаціональних
досліджень
—
К.,
2001.
—
17с.
10. Демократичні трансформації в процесі підготовки до членства в НАТО. Досвід країнкандидатів для України: Аналітична доповідь / Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України / Олександр Сушко (ред.), Олександр... Сушко (авт.-упоряд.), Сергій Сегеда (ред.). — К., 2002. — 53с. Дергачов О. П., Корендович В. С., Мітряєва С. І., Муляр Г. М., Мунтіян В. І. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства / Національний ін-т стратегічних досліджень ; Фонд ім. Фрідріха Еберта. Представництво в Україні / Г.М. Перепелиця (ред.). — К. : Видавничий дім "Стилос", 2004. — 407с. 11. Довідник НАТО / Організація Північноатлантичного договору. — К. : Молодь, 1999. — 543с. — Довідник НАТО., 2001. — 608с. 12. Економічні аспекти розширення НАТО / Українська Академія держ. управління при Президентові України; Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів / Баррі Лессер (ред.), Іван Розпутенко (ред.). — К. : К.І.С., 2002. — 82с. 13. Європейський Союз і НАТО - випробування для України: Зб. наук. статей. — К. : УНІСЕРВ, 2002. — 91 с. 14. Лосев Игорь Петрович, Панюков Сергей Вениаминович, Савин Нтколай Иванович, Образцов Андрей Владимирович, Балашов Сергей Юрьевич. Управление и связь в ВС США и ОВС НАТО: Учеб. пособие для военного обуч. студ. по программе подгот. офицеров запаса в Воронежском гос. техн. ун- те / Воронежский гос. технический ун-т — Воронеж, 2001. — 158с. : 15. НАТО та євроатлантична інтеграція України: Метод. посіб. з англ. мови для слухачів спец. "Державне управління" / Національна академія держ. управління при Президентові України; Одеський регіональний ін-т держ. управління / Валентина Михайлівна Кривцова (ред.), Лілія Львівна Шатух (уклад.). — О. : ОРІДУ НАДУ, 2005. — 103с 16. НАТО: Довідник. — К. : Основи, 1997. — 430с. 17. Ольховой Ігор Олександрович. Французько-українсько-російський словник термінів та скорочень протиповітряної оборони країн НАТО / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : РВЦ "Київський ун-т", 1998. — 101с. 18. Организация Североатлантического договора (НАТО)=North Atlantik Treaty Organisation (NATO): Служебный справочник / Российский ин-т стратегических исследований / Ю.Е. Сцепинский
(ред.),
В.П.
Васютович
(сост.).
—
М.,
1992.
—
192с.
19. Організація Північноатлантичного Договору та співробітництво України з НАТО: Інформ. матеріал до засідання Ради національної безпеки і оборони України. — Б.м., 2002. — 27с.
20. Особливе партнерство між Україною та НАТО: Нормативно-правова та організаційна база. — Б.м., 200-. — 16с.
21. Особливе партнерство між Україною та НАТО: Нормативно-правова та організаційна база. — Б. м., Б. р.. — 14 с.
22. Перепелиця Г. М., Голопатюк Л. С., Гончаренко М. Т., Гудима В. М., Карновале Марко Миротворча
діяльність
України:
кооперація
з
НАТО
та
іншими
структурами
європейської безпеки / Національний ін-т стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України; Королівський ін-т міжнародних справ / Г.М. Перепелиця (підгот.). — К. : Стилос, 2002. — 313с.
23. Петухов Юрий Дмитриевич. Геноцид. Общество Истребления: Русский Холокост: Тактика и стратегия режима апартеида в России. Проведение целенаправленной политики уничтожения народонаселения, как одна из целей Четвертой Мировой войны, которую США и НАТО ведут в Восточном полушарии. Тайны режима и "оппозиции". — М. : Метагалактика, 2004. — 382с 24. Полторацький Олександр Сергійович. Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Київський національний унт ім. Тараса Шевченка — К., 2003. — 18с.
25. Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення НАТО: Матеріали науковопрактичного семінару, Чернівці, 9 листопада 2000р / Буковинський політологічний центр; Центр інформації та документації НАТО в Україні / П.П. Брицький (ред.). — Чернівці : Букрек, 2001. — 120с. 26. Розанов Анатолий Аркадьевич. НАТО: проблемы трансформации и расширения. — Минск : Завигар, 1996. — 66с. 27. Роль парламенту в демократичному контролі за збройними силами і політика безпеки: Матеріали міжнар. "круглих столів" на підтримку воєнної реформи в Україні / Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони ; Штаб-квартира НАТО ; Парламентська Асамблея НАТО ; Женевський центр демократичного контролю за збройними силами ; Європейський Центр досліджень проблем безпеки ім. Джорджа Маршалла / Д.С. Поліщук (наук.ред.). — К. : Парламентське видавництво, 2002. — 330с
28. Суд народов: Материалы четырех заседаний Междунар. Обществ. Трибунала по преступлениям НАТО в СР Югославии- 14 декабря 1999г. (г.Ярославль); 23 января 2000г. (г.Киев); 27-29 марта 2000г. (г.Белград); 1 октября 2000г. (г.София):Заявление конф. "Интервенция и права человека" в рамках первого европ. мирного конвента по случаю второй годовщины вторжения НАТО в Югославию, Берлин 23 марта 2001г.:Европа за мир, 24 марта 2001, Берлин / Славянский комитет Украины. — К., 2001. — 80с.
29. Томашевич Олександр. Програми партнерства НАТО наприкінці XX - початку XXI ст.: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2004. — 20с.
30. Труды 1-го рабочего совещания по проекту НАТО SfP-973799 Semiconductors "Разработка радиационно стойких полупроводниковых приборов для систем связи и прецизионных измерений с использованием шумового анализа", апрель 2001=Proceedings of the NATO Project SfP-973799 Semiconductors Ist Worshop "Design of radiation-hard semiconductor devices for communication systems and precision measurements using noise analysis", Russia, Nizhni Novgorod, April 2001 / Нижегородский гос. ун-т им. Н.И.Лобачевского / А.В. Якимов (ред.). — Нижний Новгород : ТАЛАМ, 2001. — 170с 31. Україна - НАТО: майбутнє в руках минулого: Зб. матеріалів / Людмила Шангіна (ред.україномов.частини), Наталя Партач (ред.україномов.частини). — К. : Заповіт, 2004. — 176с. 32. Україна- НАТО: стратегічне партнерство: Матеріали міжнародної науково- практичної конференції / Міжнародний науково- технічний ун-т; Луцький біотехнічний ін-т; Центр інформації та документації НАТО в Україні / Ю.М. Бугай (ред.), П.Б. Вовк (упоряд.), Г.С. Стеценко (ред. ). — Луцьк : Надстир'я, 2001. — 360с. Вип. 5 — 360с. 33. Умулис Улдис. НАТО и безопасность Латвии. — Рига : Latvijas Republikas Arlietu ministrija, 2003. — 59с. 34. Doliwa-Klepacki Zbigniew M. Integracja Europejska. Bialystok, 2000. 36. Wendt A. Anarchy is What States Make of It: the Social Construction of Power Politics //International Organization. – 1992. – Vol.46. – № 2. 37. Schneider Heinrich. The dimensions of the historical and cultural core of a European identity// Reflections on European Identity/ Edit.by Thomas Jansen. – European Commission, Forward Studies Unit, 1999.- P.7-20
Інтернет ресурси http://www.nceai.gov.ua/plan.phtml http://www.db.niss.gov.ua/docs/polmil/138.htm