Сценарії заходів

Edited by Foxit Reader Copyright(C) by Foxit Corporation,2005-2009 For Evaluation Only. Всеукраїнська газета для засту...

Author: Горбова І.

15 downloads 358 Views 51MB Size Report

This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form

DOWNLOAD PDF

Edited by Foxit Reader Copyright(C) by Foxit Corporation,2005-2009 For Evaluation Only.

Всеукраїнська газета для заступників директорів з виховної роботи;

:класйіІШійІЯШИІЮІИіШіїІ/

1

педагогів організаторів, лідерів дитячих об'єднань, учителів музики

щ

та образотворчого мистецства

"

в 40690

91836

газ. «Шкільний світ»

газ. «Шкільний світ» + «Шкільний світ. Бібліотека»

95533 газ. «Шкільний світ»

91470

із вкладкою «Музика»


(3-й номер місяця)

+ газ. «Психолог»

98940

95011



із вкладкою

+ газ. «Поза ш кілля»

«Образотворче мистецтво» (4-й номер місяця)

98932 газ. «Завуч» + «Класний

ШіШШІР шшвш

01702

керівник. Бібліотека»

«Шкільний світ. Бібліотека»

+ газ. «Шкільний світ»

Ш

ріІ яві

Бібліотека «Шкільного світу» Заснована у 2003 році

СЦЕНАРІЇ ЗАХОДІВ

Позашкілля. Бібліотека

Київ «Шкільний світ» 2011

УДК 37.091.33—027.22:78.091 ББК 74.200.58 П47 Упорядник: І. Горбова Редакційна рада: О. Колонькова — канд. пед. наук, М. Мосієнко — канд. філол. наук, Г. Кузьменко, О. Шатохіна

П47

Сценарії заходів / Упоряд.: І. Горбова, — К. : Шк. світ, 2011. — 128 с. — (Бібліотека «Шкільного світу»). І8ВИ 978-966-451-000-1. І8ВМ 978-966-451-554-9. У пропонованій збірці зібрані найкращі студентські роботи останніх років, які створені під керівництвом викладачів режисури та сценарної майстерності. Крім того, збірку доповнюють сценарні твори самих викладачів: професійних режисерів. Усі сценарії розроблені для втілення на сценічному майданчику актової зали. Вони стануть у пригоді педагогам-організаторам, режисерам-почагківцям та всім, хто самостійно опановує професію режисера-сценариста. УДК 37.091.33—027.22:78.091 ББК 74.200.58

І8ВМ 978-966-451-000-1 (б-ка«Шк. світу») І8ВИ 978-966-451-554-9

© Горбова І.. упорядкування, 2011 © ТОВ Видавництво «Шкільний світ», дополіграфічна підготовка, 2011

ЗМІСТ

Передмова

4

1. Гой. Цей чарівний світ Духовності. До Всеукраїнського дня бібліотек

6

А. Горбов. «О, місто кохане і рідне моє». До Дня визволення Києва

17

А. Горбов. «О, Вкраїно моя, В країно». До Дня Соборності України..,.. ЗО І Юхименш Хіба кохання вмирає?. До Дня закоханих

...39

К. Коваленко. Від першої і до останньої поезії Тараса Шевченка.........43 К. Коваленко. моє чорнобриве, єдинеє свято». До 190-їрічниці«Свято з дня народження Тараса Шевченка

..........53

Р. Віденко. Сценарій театралізованої вистави «Полюбіть серцем Україну» (до Шевченківських свят) А. Горбов. Чорнобильські дзвони. І. Юхименко. Без прошлого будушего нет. Ко Дню Победьі 0. Величко. У войньї не женское лицо. КоДню 9 Мая Н. Павлика. Память будет жить в наших сердцах вечно Ко Дню Победьі 1. Горбова. Червона калина. Театралізована вистава...,*

58 ......69 82 ..........95 ..108 ....119

В, Золотоверха. П'ять гривень на життя. Театралізована вистава....125

і*

ПЕРЕДМОВА

Кажуть, хороший сценарій — це п'ятдесят відсотків успіху будь-якого заходу. Мабуть, це справедливо, тому що під словом «хороший» ми розуміємо «професійний», «нестандартний», «той, що бере глядача «за душу». Щоб написати такий сценарій, треба мати професійні навички сценариста, а також велике бажання до цієї роботи. Адже творчість — явище унікальне, її не можна «поставити на конвеєр». Тому коли вдається створити цікавий сценарний твір — дуже хочеться поділитися ним з іншими. Поділитися не словами, а часточкою душі, натхненням, думками, прагненнями, переживаннями... У пропонованій збірці зібрані най кращі студентські роботи останніх років, які були створені під керівництвом викладачів режисури та сценарної майстерності. Подано тут і декілька сценаріїв самих викладачів, що потім ставали курсовими роботами. Усі сценарії не розмовні, а ігрові, дієві, розраховані для втілення на сценічному майданчику актової зали. Кілька сценаріїв збірки присвячені Дню Перемоги. Здавалося б, одна тема, але скільки ж є можливостей її розкрити! Адже кожного автора хвилює в ній якась своя проблема. Наприклад, чому продаються в наш час ордени, за кожним з яких — чиясь доля? Чи здатна нинішня молодь віддати своє життя за Батьківщину так, як це робили їхні однолітки в далеких 1940-х? Подані сценарії цікаві тим, що передусім нагадують: День Перемоги — не лише історична дата, це привід замислитися й над проблемами сьогодення. Є в збірці сценарії, що розкривають патріотичну тематику: що таке Соборність і що значить «любити Батьківщину»; у чому символіка червоної калини і чому завжди сучасною є поезія Кобзаря... Один 4

Передмова

з кращих сценаріїв — «Дзвони Чорнобиля». На його створення надихнула поема Бориса Олійника «Сім». Зазвичай для вдалого сценарію потрібна «точка відліку». Досить іасто нею є хороший літературний твір або знакова подія, символічна річ, яка потім переростає в художній образ. Так, для «Дзвонів Чорнобиля» художнім образом стала стара пограбована церква, куди люди почали приходити покаятись. У сценарії «9 Травня» знаковим є вальс ветеранів у парку Слави в День Перемоги. А сценарій «5 гривень на життя» взагалі був створений завдяки флаєрочку, випадково отриманому біля станції метро. Стався випадок, який навчив пильності! Адже в потоці безглуздої макулатури у ваших долонях може раптом опинитися людське життя... Кожен сценарій — це біль чиєїсь душі, маленький виклик суворому і, зізнаймося, здебільшого байдужому сьогоденню. І якщо цей біль зачепить, пробудить іншу душу — значить сценарій написаний недарма, значить ця збірка — на варті часу. Викладач сценарної майстерності Київського обласного училища культури Горбова /. В.

ЦЕЙ ЧАРІВНИЙ СВІТ ДУХОВНОСТІ До Всеукраїнського дня бібліотек Ірина ГОЙ, випускниця спеціалізації видовищно-театралізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Три ведучі Духовність Бездуховність Молодь (10 осіб) Вєрка Сердючка Актори для сценок із «Лісової пісні» та «Сорочинського ярмарку» (Звучить музика. Біля задника сцени на підставці лежить «Книга життя». На сцену виходять 3 ведучі.) Ведуча 1. Добрий день, дорогі друзі! Ведуча 2. Сьогодні одне з найкращих професійних свят — Всеукраїнський день бібліотек. Ведуча 3. Ми від щирого серця вітаємо всіх фахівців бібліотечної справи зі святом книги. Ведуча 1. Зі святом мудрості та знань! Ведуча 2. Для мене книга — світло дня. Для мене книга — зорі ночі... Моя сім'я...

Ведуча 3. Моя рідня... Мій розум, серце, мої очі... Ведуча 1. Ми ще раз вітаємо вас зі святом. Ведуча 2. Бажаємо вам щастя, здоров'я. Ведуча 3.1 доброї вам праці на ниві мудрості і знань! (Звучить музика. На сцену виходить дівчина — персоніфікований образ Духовності. Бере в руки «Книгу життя».) 6

«Цей чарівний світ Духовності»

Духовність. Я бачу — тут зібралися люди, які по-справжньому люблять книгу. У подарунок за цю любов я дарую вам книгу — «Книгу життя». Я передаю цей скарб у ваші надійні руки, Хай крізь літа він прокладає шлях. В нім вся духовність вічної науки, Нехай летить вона із ваших рук, мов птах! (Передає «Книгу життя» дівчатам.) Ведуча 1. Дякуємо вам за цей чудовий подарунок! Духовність. Я хочу, щоб ця книга стала символом сьогоднішнього свята. На жаль, останні десять років вона майже не відкривалась.

Ведуча 1. Чому? Духовність. Тому, що багато бібліотек зачинено, молодь майже перестала читати, крім того, з'явилися більш зручні, на їхній погляд, шляхи отримання інформації. Ведуча 2. Так. Але ж ніякі сучасні «шляхи» не замінять «Книгу життя»! Духовність. Ви маєте рацію. «Книга життя» про це попереджала. І як результат, настало духовне збіднення цілого покоління. Усі ці факти породили таке поняття, як «Бездуховність». Відкрийте книгу. Читайте! Ведуча 2. Яких професій лиш нема! Професій різних тьмуща-тьма. Художник, лікар і аптекар, Та є найкраща. Це — бібліотекар! Духовність. Правильно, але читайте далі. Ведуча 3. Є три святих професії: вчитель, лікар і бібліотекар. Бібліотекар стоїть біля витоків мудрості, пізнання, допитливості. Ведуча 2. Професія бібліотекаря — професія скромних і допитливих людей, які вірою і правдою служать книзі все своє життя. Духовність. Усе це правильно. Але ви читайте далі, далі. Ведуча 1. Мабуть, ось це місце, яке ми шукаємо. Я, «Книга життя», попереджаю, що прийде час, коли люди з різних причин перестануть спілкуватися з книгою. І книга не буде для них найкращим другом. Настане час бездуховності. (Звучить музика з мультфільму «Бременські музики» — «Не желаем жить по-другому», під неї виходять у танці 4 молодих людей із пляшками пива. Звучить «Кан-кан» і 6 дівчат танцюють уривок цього танцю. Звучить приспів «Не желаем жить...», і всі 10 дівчат і хлопців таніроють під нього. Запрошують Бездуховність в образі дівчини.) 7

Позашкілля. Сценарії заходів

Бездуховність. Так, справді, ви абсолютно праві, що сучасна молодь зовсім не цікавиться літературою. У світі планує технічний прогрес. Він надає молоді велику кількість різноманітних розваг. А сучасним світом, нагадую вам, керують гроші. Головне —гроші! А для грошей не існує духовності і моралі. Тому молодь не звертає уваги ні на духовність, ні на мораль.

Ведуча 1. Хто ти така? Ведуча 2. Чому ти нам заважаєш? Бездуховність. Самі про мене згадали, а тепер питаєте, хто я така? Я символізую все негативне у вашій «Книзі життя»!

Молодь. Гоп! Ведуча 1 (звертається до іншої ведучої). Можливо, ми відкрили не ту сторінку? Ведуча 2. Не знаю. На сьогоднішньому святі не може бути нічого негативного. Бездуховність. На якій сторінці ви б не відкрили «Книгу життя», завжди буду з'являтися я! Правильно, молодь?

Молодь. Гоп! Гоп! Бездуховність. Бо Духовність і Бездуховність завжди поруч. Скажи їм, сестро, що я маю рацію. Духовність. Моє життя належить людям, на їхніх очах проходить усе воно. Тож хай вони побачать і осудять, чи варта я на світі вічно жить. Бездуховність. Ось і розговорилася берегиня моралі, мудрості і доброти. А ти спробуй свої розмови донести до цієї молоді, яка не знає, чим зайнятися і куди себе подіти. Що, не можеш? Духовність. Це все відбувається тому, що ці молоді люди не знайшли дороги до великої «Книги життя», яка дає людям духовність. Ні комп'ютер, ні інші технічні засоби не можуть замінити книгу, адже саме в книгах зібрана мудрість багатьох віків.

Молодь. Гоп??? Бездуховність (з іронією). Не повірю я, що у вашій «премудрій» «Книзі життя» можна знайти відповіді на всі життєві питання, вирішення будь-яких життєвих проблем. Духовність. Але це дійсно так! Я ж казала, що в «Книзі життя» зібрана вся мудрість віків! От скажи (звертається до Бездуховності), на яке життєве питання ти хочеш знайти відповідь? Бездуховність. Та мені від твоєї «Книги життя» нічого не треба! А от їм (показує на групу молоді), можливо, дещо й буде цікаво, але ж вони не вірять зараз ні в що: ані в Бога, ані в чорта, ані в кохання. 8


Духовність. ї мене це дуже турбує. Мені особливо шкода тих, хто не вірить у таке прекрасне почуття, як кохання! Адже романтичне, світле кохання властиве саме молодим людям! Бездуховність. Ага, саме оцим (показує памолодь і сміється)\ А ти спробуй, зацікав їх романтичним коханням — може, вони тобі й повірять! Ха-ха! Духовність. Саме для цього й існує мудрість «Книги життя». Зараз я розповім їм про кохання, про яке може мріяти кожна молода людина — адже воно прекрасне!

Молодь. Гоп! Духовність. Так, так. Познайомимо всіх молодих людей із кращими сторінками української літератури, відкриємо для них дорогу до найпрекрасніших та найромантичніших людських почуттів, адже як чудово — хоч раз у житті відчути такі почуття! Бездуховність. Як ти гарно говориш. Що ж, подивимось?

Молодь. Гоп!!! Бездуховність. Ну показуй. Уривок із п'еси-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки (На сцені три дерева (декораціїумовні), звучить сопілка.) Лукаш. Та як же будемо сидіти тут? Тож люди кажуть — тут непевне місце.

Голос. То як для кого. Лукаш. Ну, я піду, а ти собі як хочеш. Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай! Лукаш. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку з берези. Мавка. Не точи! Це кров її. Не пий же крові сестроньки моєї! Лукаш. Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така? Мавка. Я — Мавка лісова. Лукаш. А, от ти хто! Я від старих людей про Мавок чув не раз, але ще зроду сам не бачив. А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... А були, як небо, сині... О, тепер вже сиві, як тая хмарка...Ти таки дивна! А чи ти отак завжди сидиш у лісі? Мавка. Я зроду не виходила ще з нього. Лукаш. І все була така, як от тепер? Мавка. Здається, все така. Лукаш. А хто ж твій рід, чи ти його зовсім не маєш? Мавка. Маю. Є Лісовик, я зву його «дідусю», а він мене «дитинко» або «доню». Мені здається часом, що верба оця старенька, то — 9


матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохом м'якеньким устелила для мене ложе. Лукаш. То там ти й зимувала? А що ж ти там робила цілу зиму? Мавка. Нічого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: «Засни, засни...». І снилися мені все білі сни, на сріблі сяяли яснії самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба, — білі, не прозорі — і клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає й мерехтить усюди... Я спала. Дихали так вільно груди. І мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні...

Лукаш. Як ти говориш,.. Мавка. Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені. (Лукаш починає грати.) Мавка. Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає! Лукаш. Ти плачеш, дівчино? Мавка. Хіба я плачу?А й справді... Ні-бо! То роса вечірня. Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман... Дукат Та ні, ще рано. Мавка. Ти б не хотів, щоб день уже скінчився? А ти зо мною хочеш бути? Бачиш, і ти, немов той ясен, розмовляєш. Лукаш. Так треба ж по-тутешньому навчитись, бо буду тут літувати. Мавка, Справді? Лукаш. Так. Завтра й будуватися почнемо. Мавка. Курінь поставите? Дукат. Ні. Може, хижку, а може й цілу хату. Мавка. Ви — як птахи, клопочетесь, будуєте кубельце, щоб потім кинути. Лукаш. Та ні, ми будуємо навіки. Мавка. Як навіки? Ти ж казав, що будеш тута літувати? Лукаш. Бо восени хотять мене женити.

Мата. З ким ? Лукаш. Та я не знаю. Дядько Лев не казали, а може, ще й дівки не питали. Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари? Дукат. Та я, може, й знайшов би, та...

Мавка. Що? Лукаш. Нічого. Голос. Гов, Лукаїне! А де ти? 10


Лукаш. Ось я йду! Голос. Та йди хутчій.

Лукаш. Ото вже нетерплячка. Мавка. А вернешся? Лукаш. Не знаю. Мавка. Коли б ти, нічко, швидше минала. Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна, так, як ти, ніченько, так як ти, ясна! Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестронько, та ж я щаслива! Не рони, вербо, сліз над водою, буде, матусенько, милий зо мною! Як же я ніченьку сюю прогаю? Нічка коротка — довга розлука... Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Духовність. Ну як? Бездуховність. Це, дійсно, красиве романтичне кохання, але ж не кожному воно дарується життям, і тому цей приклад мене не переконав. Тим більше, що кохання і духовність — це трохи, м'яко кажучи, різні речі. Духовність. А давай ще перегорнемо деякі сторінки нашої «Книги життя». Можливо, ми знайдемо там і інші барви людської душі, ім'я яким — духовність. (Звучить вірш у виконанні дівчини-Духовності «Мріє, не зрадь» Лесі Українки.) Мріє, не зрадь. Я ж так довго до тебе молилась Стільки безрадісних днів і стільки безсонних ночей. А тепера я в тебе останню надію вложила. О, не згасни, ти, світло безсонних ночей. Мріє, не зрадь. Ти ж так довго лила свої чари В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть. Вже ж тепер мене не одіб'ють від тебе примари. Не зляка ні примари, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе, Це ж я зрікаюсь не мрій, вже я зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, І тепер вже немає мені вороття. Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, Той не вмре, не здобувши нового добра. Слово, колись ти літало орлом наді мною, 2*

11


Дай мені крила свої, хочу їх мати сама. Хочу дихать вогнем, хочу я жити своєю весною, А як прийдеться загинуть за теє — дарма! Бездуховність. У тебе все так серйозно! Аж голова розболілась. Але я думаю, що нашу молодь ти все ж таки не переконала. Не потрібні їм зараз ні твоє романтичне кохання, ні твоя духовність. їм би грошей побільше — та повеселитись. Особливо — повеселитись, відпочити, посміятись. Духовність. Так і про веселощі можна дещо знайти в «Книзі життя». Можливо, буде навіть краще, якщо я покажу їм щось не з сучасного, а з минулого. Така собі «життєва наука» сімейного життя. Бездуховність. Ну що ж, спробуй. Але мені здається, що сучасну молодь розважити дуже складно — вони ж крім дискотек нічого не бачать і не розуміють. Духовність. Та я все ж таки спробую.

Уривок із п'єси М. Старицького «Сорочинський ярмарок» Хівря. Нема Афанасія Івановича... І за що я його полюбила? Собою непоказний. Борідка, як у цапа, і до того ж руда. І собак він боїться. Зате вчений. Такий уже вчений. За вченість і полюбила. Афанасій. Ку-ку. Хівря. Він! Афанасію Івановичу, ви тут? Афанасій. Тут, безцінна Хавроніє Никифорівно. Не зовсім тут, але тут. Хівря. Геть, геть! О, проклятущий звір. Ось я тобі... Афанасій. Господь з ним, я його завтра доб'ю. О, Хавроніє Никифорівно, нарешті ми з вами зустрілися. Хівря. А я вже думала, чи не схопила Афанасія Івановича якась болячка? Афанасій. Ні, ні, ні, з чим не сравнімая Хавроніє Никифорівно. Ярмарок. Собаки казяться. Я ішед до вас таїнственним кроком, акі лев рикаючий ледве не пожер мя. Хівря. Казала, собак боїться. Афанасій. Дондіже аж не звалився в яму. Хівря. Ай, ай, ай. То ходімте мерщій до хати.

Афанасій. До хати? Хівря. Не бійтеся, господарі — кум Цибуля із своєю Мокрішою ночують біля свого воза на ярмарку. Я й Солопія свого туди спровадила разом з Параскою. Треба ж і свого воза стерегти. Ходімте, ходімте до хати. 12


Афанасій. Прошу вас, а я за вами, акі страж! Хівря. Я вже для вас усе приготувала: пампушечки, галушечки, варенички, товченички і... наливочка. Афанасій. О, великолєпная Хавроніє Никифорівно! Ви, як казали древні латиняни, феміна оптимісіма, що означає, женщина найраспропревосходніша! Як добре, що ви приїхали на ярмарок. Хівря. Ви як скажете щось по-вченому, у мене аж мурашки по спині бігають. Афанасій. Вчення без мурашок не буває.

Хівря. А важко це? Афанасій. Латинь? Як для кого. Для мене — пустяк. До кожного слова я додаю «ус» — і латинь готова. Наприклад, лопата-—лопатус, баба—бабус, вареник—вареникус. Хівря. Хавронія—Хавроніус* Афанасій. Ні-ні, ви особа поважна, ви будете Хавронієндо Никифоровендо. Хівря. Знов мурашки.

Афанасій. І в мене теж. Хівря. Ну як не полюбити такого освіченого. Господи, прости рабу твою. Афанасій. У Святому Писанні сказано і раз назавжди вказано, блажен муж, іже сидить до чарки ближче. Будьте здорові, у кого чорні брови! Ох! Хівря. Кушайте, кушайте, Афанасію Івановичу, кушайте. Я для вас старалася! А пампушечки чому не кушаєте? Ось і сметанка. Афанасій. Ложка малувата. Хівря. Ось більшенька. Випийте ще чарочку. Афанасій. Однак, Хавроніє Никифорівно, серце моє жаждує від вас кушання солодшого за всі пампушечки і галушечки вместе. Хівря. Якого ж вам ще кушання, Афанасію Івановичу? Я вже й не знаю. Афанасій. Розуміється, любові вашої, неймовірна Хавроніє Никифорівно. Хівря. Бог знає що ви вигадуєте, Афанасію Івановичу. То ви, боронь боже, ще, чого доброго, почнете цілуватися. Афанасій. Обов'язково почну і неоднократно. Хівря. А що тоді зі мною станеться? Афанасій. Нічого, во віки віків нічого. Це я зараз такий благолєпний, а от коли я був у бурсі, не токмо молився, але співав, кохав і мазурку танцював... Просю... 13


Хівря. Кого несе нечиста сила?

Солопій. Це я. Хівря. Чоловік! Солопій! Афанасій. Господи! Господи! Господи! О, муки! Таїнства побачення гріховного! Солопій. Хіврусю, одчиняй, не бійся, це я, Солопій. Хівря. О, Господи! Ховайтесь, Ховайтесь кудись... Лізьте в піч. Афанасій. У піч не полізу — там жарко. Хівря. Куди ж мені вас діти? Під стіл. Афанасій. Під'стіл не полізу — там видно. Хівря. Господи... Куди ж? Афанасій. Куди? О, сюди! Сюди! У цей мішок. Хоча б у цей мішок. Хівря. Та в ньому ж вугілля. Афанасій. Мокрий дощу не боїться. Однаково, чорніше сажі не буду. Вугілля мало, а мене багато. Вареничка, Хавроніє Никифорівно, ще вареничка...

Хівря. Це ти? Солопій. Я. Хівря. Оце ти так воза стережеш? Солопій. А там Парася. Хівря. Солопію, Солопію, чи ми для того в Сорочинці на ярмарок приїхали, щоб нас обкрадено було? Твоїй ІІарасці хтось голову заморочить, і вона тобі настереже. І нащо я за тебе, старого та недотепкуватого удівця, заміж виходила? Чи ти змерз отам, біля отих возів? Солопій. Не вигадуй, Хівронько. Хіба я коли мерзну? Та в мені ж вогню! Ого! Ого-го! Гоп, нот, гоп! Хівря, Уже? Нагрівся сивухою, хоч викручуй. Солопій. Ні, Хіврусю, я за ділом прийшов. Хівря. О, Господи, за яким ще ділом? Солопій* Кум Цибуля мене прислав за мішком. Хірвя. За яким мішком? Солопій. За отим, з вугіллям. Хівря. Навіщо йому той мішок? Солопій. Забилися ми з кумом об заклад — на цілий штоф горілки. Кум каже: «Якщо мішок з вугіллям в річку кинути — він, як камінь, зразу бульк, і на дно». А я кажу: «Ні, куме, він спочатку піде на дно, а потім вже бульк...» Хівря. Та що це ви, нехристі п'яні, попридумували?! Афанасій. Господи! Владико живота мого... (Хреститься.) 14


Солопій. Привиділось? Чи не привиділось? Хівре... Мішок зараз неначе хрестився. Хівря. Де мішок? Який мішок? Налив винищем свої очі дурні і сам не знає, що меле. їди, іди, кажу тобі, бо все покрадуть з воза. Солопій. Іду, іду... Ще щось?.. Ага. Ти люльки моєї не бачила? Хівря. Не бачила, не бачила ніякої люльки. Ну іди вже, іди! Солопій. А це щось... Ага. (Хапає мішок.) Хівря. Куди? Куди? Солопій. Ти не хвилюйся, я його тільки втоплю і зразу ж до воза. Хівря. Господи твоя воля. Що ж мені робити? Пропав мій Афанасій Іванович! Утоплять його оті п'яниці. Бездуховність. От посміялись, так посміялись! Але, знаєш, що я тобі скажу: цей твій Афанасій Іванович — це ж мій рідний персонаж. По-твоєму, він—людина вчена. А по-моєму, — нікчема, бо вчені люди так не розмовляють. Ти ж тільки послухай, яка в нього мова! І когось він мені дуже-дуже нагадує, от тільки не можу згадати, кого,.. Берка Сердючка. Здрастє, Україна, здрастє! Прийшло твоє щастя! Скажіть, будь ласка, це тут проходить фестиваль «Крок до зірок»? Бездуховність. О, пригадала, так розмовляє Вірка Сердючка — яскравий приклад бездуховності!

Вєрка Сердючка. Яка це я бездуховноеть? Духовність. Тут проходить свято, присвячене Всеукраїнському дню бібліотек. Вєрка Сердючка. Як добре, що я до вас потрапила, бо мені вже давно «намбкують» на мій суржик, а мені ж нову програму треба готувати.

Бездуховність. І ти туди ж? Духовність. Шановна Віро! Приходь до бібліотеки, бо хто книжок не читає — той мови гарної не має! Вєрка Сердючка. Дякую, прийду. Бездуховність. Я не можу в це повірити! Вєрка Сердючка. Вибачте, що розмовляю поки що на суржику, але я обов'язково буду вчити мову і багато читати. Але ж у вас зараз свято — то прийміть мої вітання. (Лунаєпісня «Чіта-дріта».) Бездуховність. Так, я справді бачу, що не туди потрапила. Бо тут навчаються і пращоють справжні духовні люди. Мені тут не місце, але пам'ятайте, якщо ви зійдете з вашого духовного та творчого шляху — я обов'язково повернусь. (Звертається до молодих людей, які 15


пили пиво.) Пішли звідси, бо тут усі такі духовні зібралися — мене від них просто нудить! Молодь. А нам тут сподобалось. Ми ще трохи тут побудемо — бо тут цікаво. Духовність. Я дуже рада, що ми вас сьогодні переконали. Залишайтесь. Бездуховність. А я піду. До побачення. Ведуча 1. Ось Бездуховність і пішла. Ведуча 2. Але треба пам'ятати, що вона завжди може повернутись.

Ведуча 1. Дорогі друзі! Ми за суперечками забули, що сьогодні в нас свято! Ведуча 2. Ні, ми не забули. І дуже добре, що сьогодні ми дали бій Бездуховності. Духовність. Ні, це не бій! Я гадаю, що це був тільки натяк на бій. А бій — ще попереду. І ми його обов'язково виграємо! Ведуча 1. Ще раз вітаю всіх присутніх у цьому залі зі святом! Ведуча 2. Щастя вам, здоров'я і цікавої роботи! Духовність. І пам'ятаймо: все, що створене людським розумом, усе, до чого прагне людська душа, має своє відображення в скарбниці, що називається бібліотекою. Зі святом Вас, Разом. Дорогі бібліотекарі!

«О, МІСТО КОХАНЕ І РІДНЕ МОЄ» Д о Дня визволення Києва

Анатолій ГОРБОВ, викладач режисури Київського обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Солдат Командир Солдати (7—8)

Епізод 1 (На сцені темно. Ледь чути мелодію вальсу «В городском саду играет духовой оркестр». Пістолетом висвічується солдат, який, не поспішаючи, йде крізь зал. Він виходить на сцену і сідає на ящик, який стоїть біля правих куліс. У руках солдата лист, який він пише. Раптом чути вибухи, стрілянину — і знову звучить вальс. Солдат посміхається своїм думкам і починає вголос читати листа.)

Солдат. Добрий день, мої любі. Ось я і на війні! Десь я чув, що про війну кажуть, що це робота. Мабуть, це правда! Але яка гірка і нікому не потрібна ця робота. Ну, та нехай... Про це якось поговоримо потім, після війни. З нашої групи тут зі мною декілька хлопців, інші — з інших факультетів. Це наш студбатальон. Усі, хто добровільно здав у воєнкоматі свою «броню»... У мене зараз вільна година, а хлопці майже всі після бою сплять. Стомилися. А когось уже з нами нема!!! Зараз я дивлюся на протилежний бік, на дерева, які схилилися над Д ніпром. Згадалася наша вулиця, бульвар у каштанах. Навесні вони вкриваються білими та рожевими квітами, немов свічками. Восени двірники палять листя, а діти набирають повні кишені каштанів. Боже мій, як це все було давно. А може, ніколи і не було, а тільки так—привиділось. З 596

17


(Лунає вальс.) Милий, милий Київ. Як я скучив за твоїми широкими вулицями, за твоїми каштанами, за темно-червоними колонами університету, за Лаврою, Софією... А як я люблю дніпровські схили.,. Невже ніколи більше не буду бігати за ріг — по гарячий хліб, ходити тихими київськими вулицями, які пахнуть квітучими липами, ходити літом на золотий пляж Труханова острова... Боже, як давно ми воюємо! Якими старцями зробила нас війна! Немовби не місяці, а роки, десятиріччя відділяють нас від студентських аудиторій, від бібліотек, від сонця студентської ЮНІ... Благословенний рідний краю, Мені ти так, як батько-мати. Пісні про щастя я співаю, — Це ти навчив мене співати. Шумлять сади багатим плодом, Десь грає скрипка на весіллі. Якого славного ми роду! Які достатки ми посіли! Срібляно дзвонять ясні води, А в ріках гшеще срібна риба... І молодик у травах бродить, Де явори знялися на диби... Це ти навчив мене співати, Мій краю, батько мій і матір. Але не це зараз для нас головне. Ми віримо, що перемога буде за нами. Головне для нас всіх — як будемо жити після війни. Ми дуже часто збираємося всі разом після бою і мріємо, мріємо. Мабуть, чудове буде життя!? Це точно! Ну, а зараз нам усім потрібна тільки одна Перемога! Перемога понад усе! (Лунає мелодія із к/ф «Білоруський вокзал».) Епізод 2 (На сцені гасне світло. Мелодія пісні наростає... Світло на сцені. З різних боків виходять студенти. Усі вони одягнені в костюми. Співають пісню (1—2 куплети), а потім тільки ведуть мелодію.) 18

«О, місто кохане і рідне моє»

Студент 1. «И значит нам нужна одна победа. Одна на всех, мьі за ценой не постоим». Студент 2. Так говорили наші діди і батьки! Тоді, у далекому і страшному 41-му. І співають вони про неї зараз «зі сльозами на очах». Студент 3. Про що вони думають? Про що зараз мріють? Зараз, сьогодні!? Студент 4. Так, вони співали і мріяли! Мріяли і співали. Мріяли в страшному 41-му році. І про яке чудове життя після війни вони мріяли тоді. Мріяли, фантазували кожну вільну годину. Студент 2. А зараз про них забули! Не пам'ятають. Тільки інколи, коли приходить «Червоний день календаря». Студент 1. А чому забули? Чим вони завинили і перед ким? Студент 2, Може, вони жили і воювали тоді якось не так, як декому б бажалося сьогодні? Студент 3. Ні, не віримо! Бо це наші батьки і наші діди. І жити їм тоді було несолодко! І життя було в них і тоді дуже непростим! (Під мелодію вальсу солдати будують землянку. На сцені гасне світло. По проходу йде солдат, підходить до воєнного кітеля, який вістить на одному із порталів сцени, зупиняється, дивиться на кітель і пригадує.) Солдат. 21 червня ми всі здали останній іспит. І всі хлопці і дівчата збиралися роз'їхатися на літо, хто куди. Студент 4. Але думали вони і мріяли— всі про одне: Студент 1. Рідна мати Україно, Чого мені треба: Цвіт-променя ласкавого Та синього неба. Студент 2. Щоб степами широкими Колосилось жито, Щоб кулею червоною Ворога розбито. Студент 3. Щоб сини росли хороші Й дочки ясночолі, Щоб сміялись до схід сонця Вкраїнські тополі. Студент 4. Рідна мати Україно, Чуєш, пісня лине, Твоя слава, твоя воля Повік не загине. (Гасне світло. На сцені звучить мелодія вальсу. Повільно з-за ку3*

19


ліс виринають танцюючі пари. До солдата підходить дівчина, і вони плавно линуть у вальсі. Раптом у вальс вриваються звуки сирени, канонада. Усі зупиняються. Світло на сцені гасне і знову спалахує. Всі пари стоять у різних «стоп-кадрах». Хто дарує дівчинці квіти, хто читає книжку, хто... Чути звуки метронома. Між завмерлими в «стоп-кадрі» йде солдат. Зупиняється біля пари.) Солдат. Борис Синцов — збирався після інституту додому, на Київщину, працювати вчителем у школі — загинув у перші дні війни. (Йде далі.) Петро Степанишин, збирався в аспірантуру; коли ми поранені пробиралися Дніпровськими плавнями — затонув. Степан Піддубний — гроза курсу; коли ми так безславно відступали, залишився добровільно прикривати нас—назад не повернувся. Тарас Галушко — мінер, помилився тільки один раз! (Звуки метронома стихають. Знову звучить мелодія вальсу. Пари «оживають» і плавно, мов спогади, пропливають перед солдатом.)

Епізод З (Світло на сцені. Бійці після бою відпочивають. Розташувалися, хто де. Командир сидить на ящику і вивчає карту. З протилежного боку сидить наш солдат, він продовжує писати листа. Посміхається.) Солдат. Я зараз інколи в мріях гуляю Хрещатиком. Затуляю очі і йду від Бесарабки до Дніпра, а потім звертаю на Нікольську вулицю, йду по Інститутській. Тихі сонні Липки, прохолодні навіть у жаркі червневі дні. А далі Дніпро, і сині далі, і велике небо, а внизу Поділ, і чудовий силует Андріївської церкви, яка нависла над самісінькою прірвою, а внизу пароплави, пароплави, і дзеленчання Дарницького трамваю. Вертлявий (до солдата). Що ти все пишеш і пишеш? Почитав би нам всім. (Не почувши відповіді, звертається до Командира.) Товаришу командир, можна одне невеличке запитання? Командир (відірвався від карти). Так, слухаю вас. Вертлявий. Скажіть, будь ласка. Ось ви дивитесь, приміром, на карту. А скажіть, будь ласка, скільки буде кілометрів від цього місця і до Берліна? Командир. Відразу так важко відповісти, але спробую. (Дивиться на карту.) Ну, коли по прямій, то, мабуть, буде, це приблизно, кілометрів із 1000. Вертлявий. Товаришу командир, а коли їхати поїздом, то за скільки годин можна доїхати до Берліна? 20


Командир. За скільки годин? Мабуть, за 20 годин. Вертлявий. А коли так, як ми з вами. Десь перебіжками, десь по пластунськи, а десь і під'їдемо, то скільки? Боєць (біля задника сцени). Що ти присікався до командира? Не бачиш, він зайнятий. А ти причепився, як реп'ях! Вертлявий. А ти помовч! Тебе не питають! Однаково ти не зможеш відповісти, бо маєш два класи і довгий коридор. (Усі сміються.) А мені дуже цікаво знати, чому ми так біжимо від фриця? Як узяли на кордоні старт, так і біжимо, як полохливі зайці! Що нам казали! Га? Пам'ятаєте? «Якщо завтра війна...» І що? Біжимо?! (Усі мовчать.) Вертлявий (звертається до солдата). Ось ти майже вчений. Навчався в університеті. Скажи мені, як це розуміти? Пакт про ненапад із Німеччиною ми підписали? Підписали! Молотов з РІбентропом ручки один одному тисли? Тисли! Заспокоїли нас, а ми ручки в брючки і пішли. А вони нам під зад... та так сильно, що ми біжимо і не знаємо, де зупинитися. То що ти на це нам скажеш? Га? Вчений? Солдат* А скажу тобі ось що. Віри в мене в цей пакт, ще коли його збиралися підписувати, не було. Бо я не вірю фашистам! Така в них зрадницька натура: слова свого не тримати і бити— коли не чекають. Вертлявий. То ти хочеш сказати, що в нас нерозумні люди підписували цей пакт? Командир. Боєць Хомяков! Що за розмови? Вам що, погано пояснили, чи ви самі не розумієте? Вертлявий (стає струнко). Так точно! Все розумію! (Пішов і сів біля солдата, але не заспокоївся). Розумію, але не все. Як могло статися, що мали таку армію, таку техніку, ми ж про це ще в піснях співали, нам про це увесь час в газетах писали, по радіо говорили — і так драпаємо, що не можемо зупинитися! Ось уже біля Дніпра сидимо! Солдат. Зараз не час розбиратися! Після війни буде час і місце, от тоді і розберемося! А зараз головне — повірити у свої сили і зупинити ворога. Не дати йому зруйнувати те, що з такими труднощами всім народом побудували. А потім розберемося! Неодмінно розберемося! (Повисла пауза, боєць, що сидить біля задника сцени, показує Вертлявому, що в нього щось із головою...) Вертлявий. Товаришу командир. Я дуже перепрошую, але ще одне дуже важливе запитання! Можна? Боєць. Ну що ти присікався? Тобі ж казали! Вертлявий. Ти що, командир? Помовч! Командир. Товаришу боєць, запитуйте. Яке ваше дуже важливе запитання? 21


Вертлявий. Товаришу командир, а правда, що в Гітлера одного ока немає? Командир. Не знаю. Гадаю, що обидва на місці. Вертлявий. А кулеметник Іванов (показує на бійця), казав, що в нього одного ока немає. І що він дітей навіть не може мати. Боєць. Ех, ти! Його газами ще в ту війну отруїли, І взагалі, він не німець, він австріяк, і прізвище в нього не Гітлер, а складне якесь.,, на букву «Ш». Вірно, товаришу командир? Командир. Правильно. Шикльгрубер — його прізвище. Він тіролець. Вертлявий. Товаришу командир, а правда, що Гітлер тільки єфрейтор? Нам так політрук казав. Командир. Правда. Вертлявий. Як же це так? Найголовніший—і єфрейтор? Командир. Це довга історія. Вертлявий. Так. Ото і маєш: австріяк, єфрейтор і ще не Гітлер... Солдат. Шикльгрубер. Марина (до Вертлявого). Облиш свої розмови. (До солдата) Богдане, почитай нам що-небудь. Вертлявий (в 'їдливо). Про любов, про... Марина (перебиває). Про любов, про гарних людей. А тобі про що: скільки років треба, щоб на пузі до Берліна доповзти? (Всі сміються.) Солдат (читає вірша). Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі. Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві, злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж — не проспи!

22


Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя —єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої—одні. Марина. Як добре. Я відразу згадала свій дім, свого чоловіка, сім'ю. (Лине пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» або «Дивлюсь я на небо..,». Виконують усі, хто на сцені.) Командир. Боєць Хомяков! Вертлявий. Слухаю вас. Командир. Ось записка до командира взводу. Одна нога тут, інша там. І попередь його, щоб він придивлявся до того шляху, що біля лісу. Щось мені ця тиша не до вподоби. Марина. Богдане, почитай ще що-небудь! Солдат, Що? Марина. Про нас. Солдат (читає). За горами гори, хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра, серце розбиває. Розбиває, та не вип'є живущої крові, Воно знову оживає І сміється знову. (Виходить хлопець з гітарою і виконує пісню.) Епізод 4 (На сцені темно. Висвічується солдат. Він читає листа. Звучить вальс спогадів «Здесь птицьі не поют...».) Солдат. «Пробач, мамо, що не зміг відразу дописати листа. Не було часу. Ми по маленькому кроку, по метру, але вже йдемо, мамо, на Захід. На Захід. Ми знали і вірили, що прийде і наш час. Тепер не зупинимося, доки не дійдемо до Берліна. А недавно захопили в полон німця. Так знаєш, що він сказав? Ми, каже, німці, звикли до малих відстаней, невеликих територій, а тут у васусе безмежне! Це страшенно тисне на нашу психіку. Ми, німці, не звикли мислити категоріями ваших необмежених просторів, і від цих 23


океанічних степів народилося в нас почуття майже містичне. Вони розбили нашу могутню енергію, вбили бійцівський дух. Нам говорили, що ми, німці, йдемо сюди панувати. Але коли ми, ще наступаючи, дійшли до Запоріжжя і за Дніпром вийшли на горби і побачили грандіозну панораму Дніпрогесу і металургійного заводу в степу, тоді я вже зрозумів: «Мій фюрер, тут нам буде дуже важко». (Чути канонаду, постріли. Входить командир. Усі підхоплюються.) Командир. Сідайте. (Сідає на ящик, розгортає карту, вдивляється в неї. її отім звертається до одного з командирів взво-

ду.) Зв'язок є? Взводний 1. Нема. Десь дріт перебило. Я вже послав полагодити. (Командир дивиться на своїх ротних командирів, бачить, що вони знесилені і засмучені.) Командир (звертається до солдата). Так, ну як тут іти в наступ?

Снарядів нема, людей — нема, танків нам дали три, і ті всі латані-перелатані. Взводний, скільки в тебе залишилося бійців? Взводний 1. 17 бійців. Командир (до другого.) А в тебе? Взводний 2. 12, а в 3-му — 11. Командир. Так, не густо. (Дивиться на похнюплених командирів.)

Не густо. Що маємо? Зв'язку нема. Це раз! І ще не знаємо, що в нас діється на флангах, це два! Солдат. Що ви хочете цим сказати? Командир. Те, що воювати ми не вміємо. Взводний 2. А що таке — вміємо? Командир. Вміти? Це, як у німців, дійти від Берліну до Волги. Ось це і значить — вміти. Солдат. Відійти від кордону до Волги і зберегти сили — це теж треба вміти. (Командир сміється, йому подобається, що вони починають оживати.)

Взводний 2. Чого ви смієтеся? Смішного нічого не бачу. Франція капітулювала фактично за 2 тижні, Бельгія — за 19 днів. А ми вже третій рік б'ємося і вистояли, і не тільки вистояли, а вже йдемо дене-де вперед, на Захід! Командир. Що ви з Францією порівнюєте. 40 мільйонів і 200 мільйонів, 660 кілометрів і десять тисяч кілометрів. І хто там біля влади стояв? Вони вже зараз спокійнісінько працюють із німцями. Ну, а воювати, тобто битися, ми не вміємо. Це факт! 24


Солдат (заводиться). Ось-ось. А в нас такої влади, слава богу, нема! Ви розумієте. Нема! І люди у нас зовсім з іншого тіста, і тому ми і тримаємося. І не тільки тримаємося, а вже потихеньку, і женемо їх. Ось це — факт! І друге: скажіть, будь ласка, яка держава, який народ зміг би вистояти і витримати, коли б у нього забрали б, приміром, таку територію, як Україна та Білорусія? Ні, що не кажіть, а наші люди — герої! Командир (сміється). Це точно! Ніяка б держава і ніякий народ не витримав би! Взводний 2. Ага. Ніяка. Ви самі це визнаєте, що ніяка. Командир. Визнаю. Але мені від цього не легше. Треба на все дивитися тверезо. Одним геройством тут не візьмеш. Геройство — геройством, а танки — танками. Взводний 2. А наші танки кращі за німецькі. Мені один танкіст казав. Командир. Сперечатися не буду. Можливо, і кращі. Я на цьому не розуміюсь. Але одному, навіть дуже хорошому танку не розбити 10 посередніх. Як, по-вашому? Вертлявий. Почекайте. Буде і в нас багато танків. Обов'язково буде. Командир. Коли? Коли нас знову до Дніпра припруть? Солдат (скочив). Хто припре нас знову до Дніпра? Чорта з два. І ви не чудово розумієте. Командир. Чого ви кричите? Спокійно. Можна про все спокійно? Так ось. Що ми маємо? Які перспективи? Економіка зараз — усе! Армія повинна бути одягнена, нагодована і забезпечена боєприпасами і людьми. Це аксіома! А що ми на сьогоднішній день маємо? У вашій роті залишилось 17 бійців, у другій — 12, у третій — 14, а для атаки нам дали три танки. Ось що ми маємо зараз. Ні, нас врятує тільки диво! Інакше нас задавлять. Задавлять нас організованістю, і головне — технікою. Солдат. Диво. Ви кажете — диво! І диво це — наш народ, наші люди. Зовсім недавно йшли повз нас бійці. Вони йшли і співали тихо-тихо. Я навіть не бачив їх, а тільки чув у пітьмі їхньї кроки. Вони розташувалися на відпочинок біля лісу. Чийсь молодий голос, мабуть, продовжуючи з кимось давню розмову, каже: «Ні, Миколо. Ти вже не кажи. Краще нашої землі ніде нема, їй-богу. Як масло земля — масна, справжня. А хліб, як зійде і заколоситься — зайдеш у поле, і він тебе з головою накриє...». І ось у цій пісні, в тих простих словах про землю, жирну, як масло, про хліба, що закривають тебе з головою,


було щось таке... Я навіть не знаю, як це назвати. Можливо, це і є те диво, яке допоможе нам подолати й остаточно перемогти ворога! І це диво сильніше, ніж німецька організованість і танки з чорними хрестами. Це факт. (Пауза) А ну, Марино, давай нашої!!! (Солдат починає танок. Вступає Марина і другий командир.) Командир. Ось тепер я заспокоївся. Бачу, що ви готові до бою. Листи додому віддайте Марині. Ну, а тепер по ротах, до бійців. Червона ракета — початок атаки. Все! (Чути мелодію пісні з к/ф «Білоруський вокзал». Солдат виходить з букетом квітів, починає читати листа.) Солдат* 6 листопада 1943 року наші війська визволили моє рідне місто. І сьогодні я заплющую очі і чую голос Левітана; «Сьогодні, 6 листопада 1943 року, війська Українського фронту під командуванням генерала армії Ватутіна звільнили столицю Радянської України місто Київ». Боже, що тут було... Всю війну я жив тією миттю, коли вона закінчиться і я повернусь у рідне місто, пройду знайомими вулицями, підійду до нашого дому. Стрімко піднімуся на третій поверх і замру біля наших дверей. А потім обережно, щоб тебе не налякати, постукаю в наші двері. Ти підійдеш до дверей і спокійно запитаєш: «Хто там?». А я також спокійно відповім: «Це я, мамо!». Але не судилося мені тебе побачити... Ти пішла, так і не дочекавшись мене... Листи — єдине, що зв'язує солдата з рідною домівкою. Через декілька годин йти в наступ. Хто зна, буде інший солдат чи ні, і тому останні слова матері, коханій, дружині... дітям. Коханій Якоюсь незвичайною Приснилась ти мені, Мов пісня журавлиная У синій вишині. Я бачив, як хилилися Зажурені дуби, Як паслися за річкою Пернасті голуби. І ще рясні антонівки Жовтіли у саду. Ой, ти мені навіяла І горе, і біду. Бо часто увижається У сні і наяву, і Що я броджу над річкою


Або тебе зову. Матері Рідна мати, стара мати, Чим тебе вітати?... Чи пісень тобі співати, Думу написати? Скільки бачила ти горя На своїй дорозі, Скільки днів терпких і журних Провела в тривозі?! Рідна мати, стара мати, Як тебе вітати? Закликай гостей веселих До нової хати. Вже над тихою Десною Зацвіла калина... Вийди ранньою порою Зустрічати сина. Дружині Тихо злітали дівочі пісні, З яблунь спадала пороша. Вперше прийшла ти, неначе вві сні, Мрійна моя і хороша. Ніжний бузок у весняній імлі Віти схиляє до хати. Мабуть, отак рученята малі Буде наш син простягати. Донечці Криє землю сніг-пороша І зчорнілий гай. Ти засни, моя хороша, Баю, баю, бай. Закривай, маленька, очі, Донька золота! Чуєш, круком в нетрях ночі Вітер проліта. А як станеш підростати,


Ніжками ходить — • Буду я пісень співати І тебе учить. Радо жити в цій сторонці, Це казковий край. Тихо спи, моє ти сонце, Баю, баю, бай. Не кажу думок пророчих Про життя твоє, Можна бути ким захочеш, Ким бажання є. Геть, вітрище, із-під хати, Доньку не лякай! Ну, хороша, ну-бо спати, Баю, баю, бай. Моє рідне місто! По тобі теж пройшлася жорстока війна. Ти лежиш у руїнах, пограбоване, розіп'яте, але не скорене. Я бачив тисячі людей, які вийшли на вулиці і почали тебе відбудовувати. (Тихо лине вальс «Спогади». Із-за куліс плавно випливають пари, вони танцюють цей вальс. Перша пара пропливає поруч з солдатом.) Солдат. Зіна Шевченко всю війну працювала в госпіталі, по закінченні війни повернулася в рідне місто. (Підходить друга пара.) Марія Костенко працювала в тилу ворога — загинула десь біля Харкова. (Підходить третя пара.) Надія Левчук усю війну працювала на заводах Уралу. (Підходить четверта пара.) Ріта Штокман була розстріляна в Бабиному Яру. (Звучить мелодія з к/ф «Білоруський вокзал». Весь курс виходить на сцену, співають 1—2 куплети, потім на мелодії цієї пісні йде діалог.) Студент 1. Наші ветерани! Це неправда, що ми про вас забули і згадуємо тільки в червоні дна календаря. Студент 2. І якщо хтось вас забув, і якщо хтось робить вигляд, що так і треба... Студент 3. То знайте: ми завжди будемо з вдячністю пам'ятати тих людей, які в страшні 1941—1945 роки вистояли І перемогли клятого ворога. (По проходу йде духовий оркестр, лине пісня «День Победьі».) Студнт 1. Дорогі наші ветерани! Ми вітаємо вас зі святом — Днем визволення Києва! Зичимо вам міцного здоров'я і довгих років життя!


(Привітання ветеранів.)

Тут небо привітне і сонце ясне Ще й друзі підносять пісні. І кожен із ранком вітає мене — Добридень! — говорять мені. О, місто кохане і рідне моє, Від мене вітання прийми. Тут молодість наша до праці стає, Тут в люди виходимо ми. Ми думаєм про вас в погожі літні ночі, В морозні ранки і в вечірній час, І в свята гомінкі, і в дні робочі, Ми думаєм про вас. І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори, Потоки божевільної брехні. Ми думаєм про вас в погожі літні ночі, В морозні ранки і в вечірній час, І в свята гомінкі, і в дні робочі, Ветерани дорогі, ми дбаємо про вас.

«о,

моя,

»

рц і мщтцщв

ети

щнд ніжтмузмт.) її. Тщ* ш ^ р » б'є Тече тт е датау, І т би надш мені не була, Не кину ш р в д у . Не іірю а щ© десь чужина, Хт \ зт \ шт На рші є одна —Там щ щ т і курличуть. З'мететься сват гщщу, Вкраїна м т , Вкраїна!

Він схиляє

«О, Вкраїно моя, ВкраТно»

Пишна ти, моя родино, Світ безмежний і святий. О, мій Боже, мій Перуне, Ти незгоди пронеси, Ранок новий засвіти. (Дід Дніпро вплітається в хореографічну композицію «Ранок на Дніпрі», де дійовими особами виступають Хвилі Дніпра.) Дід Дніпро» Далеко котяться мої хвилі, зливаються з хвилями Десни та Буїу, Дністра та Пруту, Донця та Прип'яті, омиваючи землю, що зветься Україною, І повертаючись назад, несуть вітання від моїх онуків. А раз на рік, у день, що є згадкою всім поколінням, в день проголошення Соборності України, самі онуки збираються на моїх схилах, щоб поговорити про минуле та майбутнє. Оце і є втіхою мого старого серця. (Звучить пісня Я Яремчука «Родина». З 'являються регіони України: Наддніпрянщина, Слобожанщина, Закарпаття, Прикарпаття, Полісся, Поділля, Волинь, Південь. Хореографічна композиція «Вітання».) Дід Дніпро. В мого роду сто доріг, Сто століть у мого роду. І Соборність ця складалась І в неволі, і в огні. Південь. Дніпре, діду, що робити, Як же їм допомогти? Дід Дніпро. Треба нам, онуче милий, всім про це розповісти. Бо Соборність — це не висохлі чорнила в книзі історії. Це символ боротьби за волю, порозуміння між людьми і часточка віри в майбутнє. Ну що ж, нагадаємо про це всім ще раз,,. (Звучить музика, що ніби переносить пасу минуле: тиха, лірична, імітує шум води і вітру.) Дід Дніпро. Моя дитино — Україно, Зросли вже в росах і вогні Твої і діти, І онуки, Але брати лежать кістьми, Слобожанщина. Та їхні думи, їхні муки Наддніпрянщина, Приносить вітер крізь віки. (Чутно спів птаха, який обривається і переходить у крик. Набирає гучності музика, на сцені пластична композиція «Птах, що рветься на волю». Птах символізує Україну, Темні сили—загарбницькі імперії) Темні сили. Тріпоче серце пійманої птиці, В руках моїх не чує доброти Я дам тобі пшениці і водиці.


Моя пташино, — тільки не лети. Птах. Хіба потоки загубили воду, Хіба в полях уже зерна нема? Пустіть мене, пустіть лиш на свободу — І все що треба, я знайду сама. Темні сили. Ми ж лагідно тебе тримаєм, пташко, В своїх руках легеньких, як вітрець. Хіба неволя це? Хіба це важко — Від мене взяти кілька зеренець? Птах. Пустіть, пустіть, мені лиш мила І дорожча воля, ніж зерно твоє. Страшна, хоч навіть лагідна та сила, Яка розкрити крила не дає. (Птах виривається чутно голоси.)

з уявних

тенет і зникає,

десь

далеко

Козаки. Гей, козаче, не сумуй, До України мандруй! Гей, гей, до України мандруй. (Темні сили розповзаються, мов павуки. Чутно плескіт хвиль та ритмічні звуки весел човна. Ось він зупинився, гучні голоси козаків.)

Сотник (за сценою). Суши весла, хлопці! (На сцені з'являється Сотник, за сценою тиха козацька пісня.)

Сотник. Любо глянути з середини Дніпра на високі гори оті, що, ніби дорогоцінні камені, вставлені в сріблясту оправу води і неба. Ті ліси, що стоять на горбах, не ліси! То волосся, що виросло на патлатій голові лісовика. Ті луги — не луги, то пояс, що оперезав небо з зорями. (Повільно схиляє голову, закриваючи обличчя руками, й схиляється всім тілом.)

Сивий мій Дніпре, багато років плаваю я по твоїх водах із краю в край, і ті води не прозорі, а багряні від кровавих сліз твого народу, що, ніби птах, рветься з клітки, розбиваючись об залізні грати. Моя земле, сходив я тебе з кінця в кінець, і вся ти покрита чорними борознами горя і жаху. І тому я не можу взяти в ці руки плуг чи люку і рубати, рубати всі пута, що стиснули твоє серце й не дають дихнути твоєму народові. Козак. Пане сотнику, пане сотнику. Куліш готовий, ходімте до нашого вогнища. Сотник. Я зараз прийду, хлопці. А ви відпочивайте, відпочивайте, поки ще є час. Втішайтеся життям, милуйтеся дівчатами, що прийшли до вас із гостинцями, відпочивайте. А потім встанемо, брати мої, до бою, бо земля наша, хоч і розп'ята на хресті, та свята вона, свята...

«О, Вкраїно моя, ВкраТно»

(Сотник повільно виходить, з'являються Дід Дніпро і Регіони України.) Дід Дніпро. Моя доленька-доленька Не плугами ізорана, Моя воленька-воленька Не дощами зволожена. Слобожанщина. Поле моєї Пам'яті Я прошу берегти, Поле моєї Пам яті Не переплисти. Наддніпрянщина. Понад тим, хто убитий, Понад тим, хто заморений, Полем моєї пам'яті Не ходіть, чорні ворони. (Чути спів дівчат («Ой у полі озеречко»). Вони з 'являються в хороводі, потім починають накривати вечерю для козаків.) Дівчина 1. Невже ніщо в житті задарма не дається? Дівчина 2. За все ми платимо, і платимо сповна. Дівчина З. За добрі справи розквітає серце. Дівчина 4. За усмішку всміхається життя. Дівчина 5. За мирний час заплачено боями. Дівчина 6. Та ще слізьми, що милі пролили. Дівчина 7. А за свободу — то дівочими косами, що ворогові віддали. (Дівчат можуть грати самі ж регіони. За сценою шум, крик, голос.) Хлопець. Шляхта, шляхта... Дівчата. Що? Хлопець. Шляхта, Підгірне палять... Дівчина. Ні, мамо, мамо! (Кидається.) Хлопець. Стій! (Не пускає.) Дівчина. Відпусти, відпусти! Хлопець. Ні. (Дівчина сахається зі сторони в сторону і ніби втрачає розум.) Дівчина. О, дух України! Орел... Дух вільний, сміливий і високий. Злети, стурбуй цей мертвий спокій... І влий життя з своїх джерел. Мовчиш? Заснув? Ганебно спи! Ні.., певно, ти поліг в курганах,


Бо ти не зміг би буть в кайданах, Як ці невольники, раби! Ти, дужий в вільності своїй, Розніс би хмари і тумани, Розбив би всіх неволь кайдани, Розбив би, чуєш, краю мій! (На шум і галас з'являється Сотник.) Сотник Що трапилось? Хлопець* Підгірне палять... Сотник. Андрію! Труби підйом, до бою, хлопці! Дівчина. Тату, це ви? Ні, не він... А може... ні, ніяк не пригадаю Його обличчя. Тату, тату, тату... (Вибігає.) Сотник. Боже ж мій, скільки мій народ буде блукати в цьому мороці і жаху, шукаючи нового світлого ранку. Без крику і сліз, без крові знущання, без похоронного дзвону. Не обіцяй нам рай, дай нам мир. І ми не дозволимо розірвати нашу землю, наші душі. А ці руки будуть тримати зброю до останнього подиху, щоб хоч діти могли жити. («Обряд спорядження на бій». Чути молитву, що ніби відтворює чоловіче голосіння. Регіони дають Сотнику рушник, святу землю, замотану в хустинку, і вішають хрест.) Дід Дніпро. Якщо зібрати сльози матерів, Що пролились за дочок й синів, Наддніпрянщина. Які навік у битвах полягли, Які за щастя юність віддали, Поділля. То море створиться зі сліз отих, Зі сліз печально-гнівних і палких. Волинь. В тім морі можна потопить на дні Усіх, хто хоче бачить світ в огні. Слобожанщина. Хто хоче матір з сином розлучити, Південь. Хто хоче в горі землю потопити. (Дзвони, Сотник вклоняється і повільно виходить. Чути молитву. На задньому плані підіймається карта України.) Дід Дніпро. Як хочеться жити у мирі і спокої, Щоб діти росли у теплі та любові. Закарпаття. Та надто вже ласий кусок цей землі. Прикарпаття. І тягнуться руки жорстокі і злі хоч шмат відірвати собі на забаву. Полісся. То й діти повинні боротись, як їхні батьки, захищаючи край.

. .

«О, Вкраїно моя, Вкраїно»

(Чутно шум, і в наростанні музики з'являються Темні силиі, які символізують загарбницькі країни, і виривають карту. Пластична композиція «Карта України». Карту шматують і ділять між собою, як і саму Україну. З 'являється Бабуся.) Бабуся» Матір Божа, згаси у їхнім серці зло. Тоді розшириться над ними прозора тиша і небо буде вказувати шлях вечірніми вогниками. Згаси лиш в їхнім серці зло, згаси в їх серці зло... Ділять іроди прокляті, шматують землю, людей, душі. А вона ж наша, ця земля, наших дітей! Жаль, що діти наші стали гордими, само* впевненими. Одні зліва, другі зправа. Захід-схід, захід-схід. Не розумію. Це ж одна земля, одна країна. Хто ж її захистить?!..» (Бабуся зникає, з'являються два козаки, що уособлюють західну і східну Україну.) Козак І. Добрий день, брате. Козак 2, Добрий і тобі. Козак 1. Та де там добрий, знов австрійці кляті дихнути не дають. За кожен шматок землі складає голову січовий стрілець, та ще й який.. Козак 2Л в нас не краще, все закордонне вороння позліталося. Козак 1. Гаразд, годі час гаяти, перейдемо до діла. Козак 2. Добре. Мене уповноважили говорити про об'єднання і спільну допомогу. Козак 1. Що ж, це своєчасна думка, чи не допоможете ви нам кількома загонами, та ще потрібна зброя... Козак 2. Зачекай, але ж наше становище гірше! Козак І. Що? Та моя земля стогне вже від болю! Козак 2. Послухай, і наша і ваша земля — це ж вся Україна. Козак і, Можливо, але в мене серце болить за ту землю, де лежить мій вуйко. І якщо ви не хочете допомогти, то обійдемося без вас. Самі... Козак 1. Ага... Ну то й ми без вас обійдемось. (Козаки збираються розходитися, з 'являється Дід Дніпро з Регіонами.) Дід Дніпро. Стійте! Стійте, я вам кажу! Невже ви думаєте, що здолаєте ворога, коли кожен з вас, як та гілка, яку вітер клонить у різні боки, а як сильніше дмухне — то й зламає. Закарпаття. А якщо взяти кілька гілок і з'єднати їх? Прикарпаття. Чи спроможеться їх хтось зігнути? Полісся. Напевно, зламати не під силу буде. Дід Дніпро. Так спробуйте зламати ось цей пучок. Що, не можете? Тож запам'ятайте, що нікому ще не вдалося розбити людей, які тримаються один за одного вкупі, як ці гілки. А ті, що поодинці, згинаються навіть від вітру...


Козак 1. Як в морі човен хвилі хитають, так Україну допікають. Козак 2. Або і гірше: човен в морі пливе, в крові країна, гине слава. Козак 1. Над морем, Дніпро, пан ти над вітрами, дай, щоб затихли бурі поміж нами. (Звучать дзвони, Дід Дніпро простягує обидві руки козакам, які з 'єднують свої руки, а потім до та приєднуються і Регіони.) Голос (у запису). Віднині, 22 січня 1918 року зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Віднині є єдина незалежна, соборна Україна. Віднині український народ має змогу з'єднати всі зусилля для утворення Української держави. Козак 1. Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, — українського роду. Козак 2. Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краї панувати не дамо нікому. Дід Дніпро. Та ще сміялись з малоросся При державному стерні, Ще ходила Вкраїна боса По розпеченій стерні. Закарпаття. Хтось її на частки краяв, Кров останню з неї пив Прикарпаття. А Вкраїна не вмирає, Не вмирає, та й усе. Поділля. Що народила на землі вона, Правічна матінка природа, Ти не займай, не вбивай, людино. Волинь. Рости його, плекай одвічний сад життя, Хай розквітне, хай соки п'є земля, Хай ловить сонця сили. Полісся. А прийде час — заплодоносить все Й любов'ю за любов оддячать, І всю себе віддасть до краплини. Наддніпрянщина. Вичовганий старий поріг Сивій неньці в нагороду. Слобожанщина. Сива стежка в сто доріг Розлітається від хати. Полісся. Сто вітрів мій вік запріг Сиву хату розхитати. Поділля. Сто скажених сивих бід Та й сушило ж роду вроду. Закарпаття. Та не висхне зроду рід

«О, Вкраїно моя, Вкраїно»

Ні в погоду, ні в негоду. Волинь. Внучок тупцю тупотить. Тупцю, тупцю, хлопче! Дід Дніпро. Сто стежин у світ лежить, Він сто першеньку протопче. (На сцену вибігає Південь і підхоплює останню фразу.) Південь. Роду рідний не стлумить Нашу жилаву породу. Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу. (Вклоняється.) Дід Дніпро. Десь ти, Південь, забарився, Мабуть, вже забув про нас. Південь. Вибачайте, що запізнився, Таврія вітає вас! Полісся. Де так довго ти блудив? Закарпаття. Що ти бачив? Прикарпаття. Що ти чув? Поділля. З ким в дорозі ти зустрівся? Волинь. І що нового здобув? Південь. Любі мої — Закарпаття, Прикарпаття і Полісся, Слобожанщина й Поділля, Наддніпрянщина й Волинь, Я тому так запізнився, Бо з людиною зустрівся, Про Соборність він не знав, Навіть гадки він не мав, Що таке воно й до чого, І навіщо теє слово. Дід Дніпро. Слушно це питання стало. І чи знають всі чи ні. Дід Дніпро. Зуміли ж вберегти її від жадібності й жорстокості — людину, (Звучить колискова — козаки виносять і вішають колиску. З'являється Мати.) Мати. Спи, мій зайчику, сонечко яснеє. Колисав твою колиску Вітер рідного Поділля, І зливав на сонці вії Степового запах зілля.


Спи, мій котику, в вільному домі, Колисав твою колиску Звук підгірської трембіти, Що від неї зорі меркнуть І росою плачуть квіти. Спи, мій золотку, в незалежній державі. Колисав твою колиску Голос недалеких дзвонів І весінній спів весільний, І гучні пісні соборні. Спи, моя радість, в соборній країні. Поділля. Нехай наша доля Сміється і плаче, Карає і пестить Примхливим життям. Волинь. Ми все таки сильні, Ми щось таки значим, І світ цей здивуєм Щасливим дитям. Дід Дніпро. Дитина ця — це наша Україна. І її майбутнє в руках, які поведуть її крок за кроком у завтрашній день. Ці руки — наші, і від нас залежить, якою виросте вона! Мати. А вирісши в нашій родині, чи зрозуміє, що соборність — це не пустий відголос минулого... Полісся. Не висохли чорнила в книзі історії. Прикарпаття. Соборність — це символ. Закарпаття. Символ боротьби за волю, Поділля. Порозуміння між людьми. Слобожанщина. І часточка надії і віри в майбутнє. Полісся. Так, віри в майбутнє нашої великої родини, що зветься Україною! (Звучить голос, кожен з регіонів відчеплює від свого костюма якусь виразну деталь (квітка, стрічка, намисто) і кладе біля колиски з немовлям.)

ХІБА КОХАННЯ ВМИРАЄ? До Дня закоханих

Ірина ЮХИМЕНКО, випускниця спеціалізації видовищно-театралізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Хлопець Дівчина Дві Зірки Бабуся Виконавці сценки «Клоун», «Була весна», зримої прози «Вишенька» Ф. Кривіна, зримого вірша В. Асадова «Чудачка», вірша В. Асадова «Цінуйте щастя, що дарує небо». Пролог (Звучить музика. На сцені з 'являються хлопець та дівчина.) Хлопець. Яке чудове місце... Дівчина. Ти дивися, скільки зірок на небі... Хлопець. Так, дуже багато... все небо в зірках... Дівчина. Так тепло та світло від них. Хлопець. Вони радіють нашому коханню. Дівчина. Я могла б дивитись і дивитись на них! Хлопець. Чудово! У нас ще є час, давай посидимо ось на тій лавочці. Давай... (Вони йдуть зі сцени. Звучить інша мелодія. Сцена прикрашена в стилі «нічне небо». Сидить бабуся в кріслі-гойдалці й займається рукоділлям. Дві маленькі зірочки граються разом. Раптом вони бачать, що одна зірка впала. У цей час починає звучати тривожна музика. Діти підбігають до бабусі.) Зірка 1. Бабуню, знову... 39

Позашкілля, Сценарії заходів

Зірка 2. Це вже 17-та за сьогодні! Бабуся. Так, наші сестри стали гинути все частіше і частіше. На небі стає все менше зірок. Зірка 1. Чому так відбувається, бабуню? Зірка 2. Ти обіцяла, що розповіси нам! Зірка 1. Розкажи зараз, бабуню! Бабуся. Добре, слухайте. Колись на нашому небі було дуже багато гарних зірочок. Коли там, на землі, між людьми зароджується кохання, то в нас на*небі з'являється нова зірка. Зірка 1. Ми теж так з'явились? Бабуся. Так... Коли на землі поєднуються два серця, то на небі з'являється нова зірочка, і живемо ми лише до того часу, поки живе кохання в тих серцях, що нас зародило. Зірка 1. А коли зірка падає? Бабуся. Коли зірка впала, значить, кохання... вмерло. Зірка 1. Як це? Хіба кохання вмирає? Бабуся. Так... і таке буває.... Кохання може померти, коли хтось розчаровується, коли серцю роблять боляче... Зараз для нас настали тяжкі часи, нас стає все менше і менше. Зірка 2. Чому? Бабуся. Тому що люди розучилися по-справжньому кохати. Зірка 1. Бабусю, а від чого померла та зірка? Бабуся. Зараз подивимось. (Сценка «Клоун».) Зірка 1. Як прикро... Зірка 2. Та зірочка була зовсім молода, як і кохання тих двох сердець. Бабуся. Люди в наш час не хочуть впускати кохання у своє серце. Зірка 1. Чому? Бабуся. Тому що на перше місце вони ставлять гроші та добробут. А інколи кохання вмирає, ще не встигши народитись. Зірка 2. Як це не встигає зародитись? Бабуся. А ось так... пригадую одну історію... (Сценка «Була весна».) Зірка 1. Які ж вони жорстокі, ці люди! Зірка 2. Ми всі помремо, бабуню? Бабуся. Так, на жаль... Якщо люди не зрозуміють, що кохання — це найцінніше, що вони мають на Землі. Що все минає, все проходить, і тільки кохання вічне. Тільки кохання може подолати всі перешкоди і залишитися навіки.

«Хіба кохання вмирає?»

Зірка 1. Ас зірки, які живуть вічно? Зірка 2. А ти, бабуню, ще довго будеш жити? Зірка 1. А як ти з'явилася на світ? Яке кохання тебе засвітило на небі? Зірка 2. Розкажи, бабуню! Бабуся. Ну, добре... Це було восени, коли всі дерева на землі одягайся в жовте та червоне.... (Зрима проза «Вишенька» Ф. Кривіна.) Зірка 1. Ой як гарно! Зірка 2. Він і зараз кохає? Бабуся. Так. Це кохання в його житті назавжди. Як бачите, не все так погано. Однак це велика рідкість у наш час — справжнє, вічне кохання. Всі мріють про нього. Ось зараз, наприклад, на землі дуже багато одиноких сердець ходить... але це ненадовго. Зовсім скоро може зародитися нове кохання, і всі ми сподіваємося, що справжнє, бо нема сил дивитись, як гинуть молоді зірки. Зірка 1. А чому вони не чекають, коли з'явиться в їхньому житті щось справжнє? Тоді б помилок було менше. Бабуся. Бо не вміють. Усе хочуть скоріше. А кохання потребує часу і дуже багато умінь. Ось наприклад, уміння прощати і чекати, уміння бачити закритими очима. Пригадую одну цікаву історію... Зірка 2. Розкажи, будь ласка! (Зримий вірш В. Асадова «Чудачка».) Зірка 1.1 що, бабусю, довго вона чекала? Зірка 2. А дочекалась? Бабуся. Дочекалась. Адже, хто вміє чекати, той завжди дочекається. Кохання — це вміння не просто чекати, а й довго сподіватися. Зірка 2. Та все одно страшно. Ніхто не знає, що буде з нами. Чи довго ми будемо жити... Зірка 2. Прикро, що люди розучилися кохати. Адже кохання — це найпрекрасніша річ на світі. Воно штовхає нас на подвиги, воно робить нас кращими. Бабуся. Люди розучилися вірити та довіряти один одному, тому й кохають не щиро. Зірка 2. А що потрібно, щоб люди знов почали вірити один одному? Довіряти? Кохати? Бабуся. Потрібно вміти цінувати щастя, що приходить до них, цінувати та берегти одне одного. Зірка 1. Я придумала! А давайте зараз засяємо яскраво-яскраво для людей.


Зірка 2. Нащо? Зірка 1. Щоб ті, хто зараз дивиться на нас, побачили наше світло і воно зігріло їхні серця. Бабуся. Давайте спробуємо... До того ж, саме зараз на землі починає зароджуватися нове кохання. (Вірш В. Асадова «Цінуйте щастя, що дарує небо». У цей час на сцену виходить молода пара і сідає на лавочку.) Дівчина. Ніколи не бачила, щоб зірки сяяли так яскраво. Хлопець. Я впевнений, що вони так сяють для нас... Дівчина. Хіба це можливо? Хлопець. Звісно, можливо... потрібно тільки вірити... І ці зірки будуть сяяти так завжди. Дівчина. Але ж настане ранок — і зірок не буде... Хлопець. Вони й далі сяятимуть у наших серцях.... Потрібно тільки вірити. І кохати. (Фінальна пісня.)

ВІД ПЕРШОЇ І ДО ОСТАННЬОЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Катерина КОВАЛЕНКО, народна артистка України

Дійові особи: Ведуча Читці (7) (У заді повністю вимикається світло, У темряві тричі звучать «позивні» вечора:«Реве та стогне Дніпр широкий». Після них звучить запис) Голос. Вельмишановні пані і панове, просимо вас зустріти і прийняти серцем духовні обереги сьогоднішнього вечора: вогонь, який ми нині запалили в Київському храмі Святої Софії; і голос калинової сопілки з її чистим звучанням пралісів прадавньої землі Української. Почесну місію — запалити Святий Вогонь і доставити сюди, — доручено кращим студентам училища! (Заспівує сопілка, і підїїмелодію в темряві «свічкарі» несуть запалені свічі.) Голос. Трепетне полум'я свічі, — долаючи простір і час, — допомагає нашим словом і помислом оберігати Благословенне Світило. А голос калинової сопілки, — то сумний, як зимовий вітер, а то ніжний, як шелест листочків берези, — співає про невмирущу любов. (Свічі поставлено на відповідне місце. Спалахує світло. Входить ведуча.) Ведуча. Добрий день, шановні пані і панове! Приступаючи до складної і відповідальної теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка», ми сумнівалися, як назвати нашу зустріч, щоб назва точніше відповідала її суті. Шукали довго... по-різному, і зупинились... на Сповіді. Ми сподіваємося на приємне спілкування, аби наша Сповідь Вам видалася цікавою, а головне — потрібною. 6*

43


Отже, заспів. Читець 1. Ще малим хлопченям вирушив Тарас, майбутній поет, у дорогу, аби побачити оті залізні стовпи, що підпирають небо. Яка ж тяжка йому судилася дорога!.. Гай-гай! Та не одну ж крутую гору, в собі і за собою, довелося йому подолати!... А він таки знайшов оті три стовпи! Три стовпи — це три субстанції, на яких тримається увесь світ. Це Бог — Людина — Нація! І всі вони, ці три начала, проголошені в Шевченковому «Кобзарі» вершинними. А осягнення їх і служіння їм стало сенсом життя поета. І ми, відчуваючи потребу в розумінні оцих вершинних начал, хочемо бережно і тактовно торкнутися теми «Від першої і до останньої поезії Тараса Григоровича Шевченка». Ведуча. Так трапилось у моєму житті; тема долі і творчості Тараса Григоровича Шевченка стала для мене головною. А доля української жінки-Матері в поезіях поета стала для мене настільки близькою, що їхні думи і сльози стали моїми. Разом з ними я шукала і сподівалася, щось знаходила, а щось втрачала. А коли мені ставало гірко, тоді, як спасіння, я хапала голку... і хрестиком виводила на полотні... «Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами. Нащо стали на папері Сумними рядами!» А часом і таке бувало, —я впадала в розпач... І кому ж тоді було пожалітися? А нікому. І в мені тоді зойком кричали Тарасові слова: «Україно, Україно! Серце моє, Ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько». Я буду рада, як цього рушника прилаштуєте десь біля Тараса Григоровича. Може, йому буде тепліше. А ще теплоти нам додасть калинова сопілка, голос якої ще з правіку кує зозулею або заливається соловієм, від чого калина розквітає, а дика рожа яріє. Голос сопілки допоможе перенестися на два століття назад і зупинитися в давньому Санкт-Петербурзі, у знаменитій Академії мистецтв. Там, «на антресолях», найвищому поверсі, живе Великий поет — Тарас Григорович Шевченко. (Звучить сопілка.)

Ведуча. За одинадцять днів до смерті Тарас Григорович пише останній вірш, останню свою поезію: «Чи не покинуть нам, небого?». Знесилений хворобою, зусиллям волі він намагається перемогти жорстокий біль, а інтуїція підказує йому, що смерть уже близько, зовсім близько. Поруч 44

Від першої і до останньої поезії Тараса Шевченка

нікого нема. І Шевченко береться за олівець... Цього останнього вірша він пише на офорті власного портрета 14 лютого 1861 р. Другого дня, 15-го лютого, він завершує вірш. Перша частина вірша — це своєрідна дружня пропозиція Музі вирушити разом у дорогу, НА ТОЙ СВІТ. Однак який дивний віршований жанр він обирає для ОСТАННЬОЇ поезії! Він бере глибоку іронію, яка межує з сарказмом. Він каже: «Моя сусідонько убога!» І починає він з найважливішого і того, що тримає його на цьому світі. З поезії: «Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать? Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога!» У передсмертну годину поет звертається до Музи... Тієї Музи, яка давно і владно кликала його до поетичного слова. «А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла ї геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала... і співала... . І чари діяла... А який же пророчий був його початок! Адже йому було тоді лише 13 літ! Читець 2. Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога... Уже покликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу... І не знаю, Чого маленькому мені 45


Тоді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнєє небо і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся; Село почорніло, Боже небо голубее — І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!., ї хлинули сльози, Тяжкі сльози!,. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала... Неначе соние засіяло, Неначе все на світі стало Моє,., Лани, гаї, сади! ї ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!, ай досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю,

Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!..


Ведуча. А потім Муза, сестра Феба молодая, завела його до храму, до майстерні Великого Брюлова! І перед талановитим художником відкрилися такі дивні дива, від яких, як він казав, «не міг відвести своїх «духовних очей». Муза вселяє в нього глибоку віру, він здатен творити величні поетичні образи. Та поет дослухається до власного внутрішнього голосу, до художньої правди і поетичної честі: « Я возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово!» Даруючи радість натхненного слова. Муза торкнулася серця поета— і воно, зневажене, забилося, затрепетало і заспівало... Заспівало «Тополею», «Причинною», «Вітром буйним», «Садком вишневим коло хати». А згодом затужило-заплакало «Катериною», «Наймичкою», «Княжною», «Лілеєю», «Марією». Мужніє поет, мужніє і серце поета! І загорілося... Запалало «Розбитою могилою», «Гайдамаками», «Сном», «Кавказом». Загорілось, бо: Читець і. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові, — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога. Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! Встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики


Вовіки і віки. Ведуча. А «мертвим і живим, і ненародженим землякам» Шевченко шле «дружнєє посланіє»: «Розкуйтеся, братайтеся,— У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає Муза зробила Тараса Григоровича великим поетом, однак за це йому довелося заплатити десятьма роками заслання. Та й у тюрмі Шевченко кине своє гумористичне: «Та який же чорт мене сюди заніс, як не оця бісова Муза». Отже, Орські степи... І наша добродійка-сопілка допоможе нам уявно перелетіти тисячі верстов, зупинитися в Кос-Аралі, побачити той пляц, де поета «учили» солдатської муштри. А ще відчути подих чужого, колючого степу. Степу, який Шевченко у своїх снах, рано і пізно, бачив рідним і бажаним, розкішним і пахучим українським полем... Читець 4. Ой, полечко-поле, Туманом повито, А на тому полі Два козаки вбито. Вбитий козаченько — багата родина. Другий козак вбитий — бідна сирота. Над багатим сином — Плаче вся родина. А над сиротою — Молода дівчина. Над багатим сином — висока могила, А над сиротою — червона калина. Ведуча. Та й не муштра, не самотність виявилися для Шевченка такими болючими. Найгірше, що пекло його душу і позбавляло сну, — це байдужість до нього української громади. Читець 5. Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! Без неї, може, обійдусь, А ради жду собі, поради!

Від першої і до останньої поезії Тараса Шевченка * * *

Мій Боже милий! Як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? Для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?.. ...Що я, неначе лютая змія Розтоптана, в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, їй-богу, не знаю! Ведуча. І тільки той гарт великої душі, що відзначує геніїв, допоміг Шевченку перетерпіти байдужість і сліпоту людську, не зневіритися в собі самому і не втратити свої ідеали. Та й Муза поруч, підгримує: «Нічого друже, не журися! В дулевину себе закуй, (в залізо) Гарненько Богу помолися! А на громаду хоч наплюй,— Вона—капуста головата». І за це, вже їдучи із заслання, Шевченко складає Музі слова вдячності у триптиху: «Доля», «Муза», «Слава». У ньому Шевченко-поет співає Гімн Музі — її божественній красі, просить говорити правду «неложними устами», а ще просить «молитву діяти до краю». Читець 6. 0 чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла 1 понадо мною


Полинула, заспівала Ти, золотокршіа... Мов живущою водою Душу окропила. І я живу, і надо мною З своєю божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю!» Ведуча. Вибір Шевченком «Музи-Матері» був підсвідомим. І що цікаво: першим це помітив батько поета, який перед смертю сказав: синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде «абияким» чоловіком: з його буде або щось дуже добре, «або велике ледащо». Григорій Шевченко не тільки відчув «неабияку» натуру свого сина,—він із селянською практичністю визначив, що «Оте», — «Щось дуже добре»,—оповіщувало про людину з великої літери. Тому звертання Шевченка до Музи—«Мати»—цілком закономірні: вона породила його творче «Я», зробила поетом! А тепер про останній вірш поета... Кожна людина, підсумовуючи життя і прощаючись, говорить Про сокровенне. Про що ж думав Шевченко? Що його тривожило? Чим він жив у кінці життєвої дороги, коли ступав на кладку, прокладену вже на другий берег... НА ТОЙ СВІТ? Він пропонує Музі разом ступити на кладку, перейти на другий берег, атам: «В гаю, предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок* Тебе, мов кралю, посаджу, Дніпро, Україну згадаєм» Останнє бажання поета, щоб Муза благословила його Славою Святою. Поет байдужий до смерті тіла... Проте він боїться смерті духу. Він


бажає слави своїм думам, тим думам, які він творив для народу і заради народу. Так він пише 14 лютого. Та наступного дня, коли смерть уже стала за плечима, коли почув її подих, відчув, що оде востаннє береться за олівець, — тоді Тарас знаходить інші слова. Шевченко сміється над смертю... Його останнє бажання: покинути цей світ повноцінним поетом. Його глибинне самовідчуття приводить Його до думки про непотрібність цієї слави... Муза стоїть поруч, у ній його чудесна сила... І його поетична свідомість піднімається над реальною ситуацією і перетворює факти дійсності в естетичні цінності. Ця думка допомагає поету мужньо іти назустріч Останній долі, перебороти страх. Перебороти і піднести передкінцеві, передсмертні переживання до краси мистецтва! Скажіть: а чи не є це сокровенною сповіддю великого поета і великої людини? Отже, остання поезія Шевченка — свідчення боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті. Присутність Музи дала Поету змогу так впевнено й блискуче перемогти. Та навіть більше: щире, чесне служіння своїй Обраниці-Музі зробило душу Шевченка безсмертною. Ведуча. Ось і дійшла кінця наша Сповідь... Сподіваємося, вона відкрила для вас щось нове. Можливо, у когось виникли свої роздуми, ми будемо раді продовжити розмову. Сьогодні нам допомагали наші обереги: калинова сопілка і вогонь, запалений у Святої Софії. Нам належить провести його, сподіваючись, що наступного року він знову прибуде до нас. (Вимикається світло. Свічі «ідуть», сопілка її проводжає.) Ведуча. Зараз, коли ми покладаємо надії на відродження, вогонь справедливого Шевченкового слова нам необхідніший, ніж будь-коли. Нам потрібні його правдоносність і пристрасть, його внутрішня сила, що зрідні потужності слова апостольського. Борис Олійник назвав «Кобзар» біблією нашого народу. Ось у мене в руках невеличкий «Кобзар». Кольором він нагадує захалявну книжечку поета, що для нього була й помічницею, і розрадою. А для нас вона — збережене диво, наша Берегиня. Тож співаймо славу захалявній книжечці: Читець 7. Ода захалявній книжечці Багато книжок ми шануємо й любимо, Кожна—по-своєму славна. Сьогодні тобі ми співаєм хвалу, Книжечко ця захалявна.


Сам він тебе сотворив, Сам окропив сльозою. Від небезпеки прикрив Чоботяною кирзою. Од вітровіїв, сліпих дощів, Граду свинцево-шротного, Лютих морозів, пустельних снів, І... від начальства ротного. Чекання, щоденне чекання,— І бажана вість з України — Смутком в пустині мариться. Рядок — у якому співала мідь — Часом сльозою хмариться. Спасибі тобі, — з ким мужнієм, живем, Думи Тараса сховала ти справно, Оду складаєм і славу співаєм, — Тобі! — Книжечко захалявна. Ведуча, Шановні друзі! Дякуємо за приємне спілкування. Спасибі ще раз калиновій сопілці, яка одним своїм голосом замінила цілий концерт. До побачення! На все добре!

« с в я т о

м о є

ЧОРНОБРИВЕ, ЄДИНЕЄ СВЯТО» До 190-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка Катерина КОВАЛЕНКО, народна артистка України

Дійові особи: Ведучі (3) Веснянка (Завіса, на ній обрамлений рушником портрет Шевченка і цифра 190. Звучить «Веснянка», музика підсилюється, завіса відкривається. На сцені«звивається» Веснянка. Поступово музика спадає, Веснянка зникає, виходять троє ведучих.) Ведуча 1. Благословен той День, що зачинається світлим березневим ранком і пишно розквітає чарівною звивистою веснянкою українського дівоцтва. Ведуча 2. Одного такого березневого дня Господь подарував Україні улюблене дитятко, яке згодом стало земним Пророком України! Ведуча 3. Сьогодні, 9 березня, виповнюється 190 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, батька української поезії, речника українського народу. Ведуча 1. Шановні друзі, доброго дня! Ведучі (разом). Вітаємо всіх вас зі Світлим Тарасовим Днем! (Вклоняються.) Ведуча 1. Святковий творчий вечір, присвячений Т. Шевченку, ми назвали «Свято моє чорнобриве, єдинеє свято». Поговоримо про інтимну лірику поета. Хоча вона незначна кількісно, проте така сердечно-щира, цнотлива і така самобутньо-одержима, як оця: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою. Ведуча 2. Поговорим тихесенько


В неволі з тобою.

ґ~ Ведуча 5. Розкажи, як за горою Сонечко сідає... Ведучі (разом). Як у Дніпра веселочка воду набирає». Ведуча 2.1 знову Веснянка, як тая «Дніпровая Веселочка» всіх нас звеселяє... (Веселка благословляє Тарасів день. Веснянка знову «звивається» і щезає.) Ведуча 2. До недавнього часу вважалося, що кохання до жінки не мало сильного впливу на життя і творчість Кобзаря... Ведуча 3. Проте письменниця Марієтта Шагіньян, дослідивши інтимну лірику Шевченка, стверджує, що це не так. З її слів, ще напівдитяче кохання Тараса до Оксани Коваленко сформувало в нього образ коханої жінки, який він проніс через усе життя. Ведуча 1. Про це перше кохання поета розповідає Його вірш «Мені тринадцятий минало». (Читець виконує вірш.) Ведуча 2. Отак напівдитяча, перша любов до Оксани відкрила тему кохання у творчості поета. Ведуча Ь І навіть в Оренбурзі Шевченко згадує про неї: Ведуча 2. «А я так мало, небагато Благав у Бога. Тілько хату, Ведуча 3. Одну хатиночку в гаю. Ведучі (разом). Та дві тополі коло неї, Та безталанную м о ю Мою Оксаночку». Ведуча 3. Послухаймо пісню на слова Шевченка. (Звучить пісня «По діброві вітер віє»:) Ведуча 2. Але: «Барвінок цвів і зеленів, Слався-розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався...» Ведуча 1, Його Оксана — перше кохання, Ведуча 2. Муза його дитячих літ... Ведуча 3. Беатріче його поезії Ведучі (разом). Була знівечена москалем. Ведуча 3. Послухаймо про цю божевільно-трагічну історію... (Читець виконує вірш «Ми вкупочці колись росли».)

«Свято моє чорнобриве, єдинев свято»

(Звучить пісня «Така її доля,.,») Ведуча 2. Друга любов Шевченка, молоденька швачка, полька з Вільно Дуня Гусаківська. Вона навчила його польської мови і перша дала зрозуміти йому, кріпакові пана Енгельгардта, різницю між долею вільної людини і долею кріпака-раба. Ведуча і* Коли пан зажадав зимою їхати до столиці, за ним пішки по снігу до самого Петербурга йшли і слуги, і раби-кріпаки. Ведуча 3. Та в Петербурзі доля посміхнулася Тарасу! Нові друзіхудожники викупили Його з кріпацтва. Ведуча 2. А далі — навчання в Академії мистецтв. Друк першого «Кобзаря». Ведуча І. І перший приїзд на Україну! На ту Україну, де «Садок вишневий коло хати... ! Ведуча І. Хрущі над вишнями гудуть, Ведуча 2. Плугатарі з плугами йдуть. Ведучі (разом). Співають, ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Ведуча 2. Послухайте пісню у виконан ії ансамблю. (Звучить пісня «Йшли корови по діброві...».) Ведуча 3. Та ось настає 1843 рік» На Петра і Павла в Мосіївці, у розкішному палаці поміщиці Вольховської — бал! Ведуча 2. Молодий письменник Євген Гребінка привіз на цей бал гостя — автора «Кобзаря», Тараса Шевченка. Ведуча 7. Цей період життя поета найщасливіший... Шевченко пережив справжню велику Любов, оте своє «Свято моє чорнобриве, єдинеє свято...» Ведуча 3. Отож — бал! 1 вальс! Вальс, який бентежить молоді серця! (Звучить мелодія вальсу.) Ведуча 3. А бал вирує! Музика! Сміх! Фігури мазурки, каламбури, і божественний романтик, чарівник Шопен... Ведуча 2. Вечорами, при місяці, звучить мелодійний голос Шевченка... він читає гостям поему «Слепая». Цю поему поет присвячує княжні Варварі Миколаївні Рєпніній... Дівчина не на жарт закохалася в поета. Та про це розкаже лист Варвари Рєпніної до свого учителя


Ведуча 1. Так, княжна закохалася, однак такий союз неможливий. Щоб княжна — і син кріпака... Ведуча 2. Для Шевченка ж головне — любов: «Мені ж, мій Боже, на землі подай любов Ведуча 3. Сердечний рай! Ведучі (разом). А більш — нічого, Нічого не давай!» Ведуча 1. Так, у серці поета засвітилася його зіронька, його єдинеє, чорнобривеє свято... Ведуча 2. Та чи до Рєпніної ця любов?.. (Звучить «Зоре моя вечірняя!».) Ведуча 7. Хто ж оте таємне кохання Шевченка? Ведуча 2. Хто вона, ота — єдина? Ведуча 3. Ось що про це говорить Марієтта Шагінян: «Я була вражена, як біографи Шевченка могли пройти і жодним словом не торкнутися того, що лежало у всіх на виду, і тричі, тричі, самим поетом утверджене прямо в листі, у вірші, і, головне, у портреті». Ведуча 2. Подивіться на цей портрет! (Демонстраціярепродукції) Шевченко пише портрет Ганни Закревської, дружини свого друга. На жодному з портретів, які писав поет-художник, жодного разу не було так виписано очі, як у Закревської. Ведуча 1, Скільки в них трагічної душевності... Ці очі здаються чорними, а насправді вони — синьо-сині... (Виконується пісня «Ой маю, маю я оченята».) Ведуча 3. Є ще одне свідчення таємної любові. Шевченка. На засланні в Кос-Аралі в поета було дві захалявні книжечки. Мала — чернетка, більша — для перепису набіло. Ведуча 1, У Шевченка є вірш під назвою «Г. 3.» — Ганні Закревській. Ось як його було надруковано в «Кобзарі»: «Усміхнися моє серце Тихесенько-тихо. Ведуча 2. Щоб ніхто і не побачив Ведучі (разом). А я доленько в неволі Помолюся Богу». Ведуча 1. А ось як було написано в чернетці, у його захалявній книжечці: «Свято моє, єдинеє свято! Ведуча 2. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо.

«Свято моє чорнобриве, єдинеє свято»

А більше нічого. Ведучі (разом). А я, зоренько, в неволі Хвалитиму Бога!» Ведуча 1. Там, на чужині, у захалявній книжці — крик його серця. Ведуча З. Отак сльозами-водою розлилася його любов, його святеє диво: зустріч з чужою коханою — дружиною друга. Ведуча 1. Тож, коли побачите колись портрет Ганни Закревської, зверніть увагу на її очі. Ведуча 2. У творах Шевченка оспівуються карі очі... І лише одинєдиний раз, на картині, — синющо-сині, аж чорні. (Звучать пісні «Обдаруй мене, моя люба» та «Ой ти, мамцю, жалуй мене».) Ведуча 3. Відомо, що Шевченко ніколи не писав Закревській... Але якби таке трапилося, що було б у тому листі? А ось послухайте про це вірш Наталі Баклай. (Читець декламує лист. Звучать пісні «Польова царівна» та «Якби мені черевики».) Ведуча 1. Ми обережно торкнулися таїни Любові поета. Любові гіркої, полиневої, глибоко-щирої, чистої, непокірної, яку він заховав у своєму змученому серці й у синьо-синіх, аж чорних очах. Ведуча 3. Кажуть, любов, навіть нещасна, навіть трагічна, то — відблиск Божественної краси. Ведуча 1. У сяйві любові до Шевченка свою пісню нам дарують виконавці камерного хору. (Звучать пісні «На городі, коло броду», «Ой, вербо, вербо», «У перетику ходила».) Ведуча 2. Святковий творчий вечір завершується. Ми дякуємо всім, хто прийшов вшанувати пам'ять Тараса Шевченка на 190-у річницю з дня його народження. Ведуча 1. Сьогодні Тарасів день почала дівоча веснянка, Ведуча 3. Тож подякуймо їй, нашій чарівній Веснянці, усі разом! (Знову випливає Веснянка.) Ведучі (разом)(на фоні танцю). А вже весна, а вже красна Із стріх вода капле, (2 р.) А по весні, по весні (2 р.) Та й літечко пахне, (2 р.) Ведучі (разом) (поволі закривають завісу). До побачення! На все добре!

СЦЕНАРІЙ ТЕАТРАЛІЗОВАНОЇ ВИСТАВИ «ПОЛЮБІТЬ СЕРЦЕМ УКРАЇНУ» (до Шевченківських свят)

Руслана ВІДЕНКО, випускниця спеціалізації видовшцно-театралЬованих заходів Київсько обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Диктор Три думи Три козаки Дівчата Оля та Юля Леонід Петрович Валентина Іванівна Тамара Петрівна Роман Васильович Секретарка Микола, Світлана і Юля Учасники без реплік Пролог (Звучить музика Чути голос диктора) Диктор. Думи мої, думи мої, Ви мої єдині. Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте ж, мої любі... (Звучить музика, на сцені з 'являються троє—це Думи.) Дума 1. Ось ми, твої думи, на нашій рідній землі. Дума 2. Батьку Тарасе, ж захопливотаписав про неї! Дума 3. Встала весна, чорну землю Сонну розбудила. Уквітчалаїїрястом, барвінком укрила. Дума 2.1 на полі жайворонок, 58

Сценарій театралізованої вистави «Полюбіть серцем Україну»

Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зустрічають. Дума З, Ти мріяв бачити її такою... Дума 1.3 того часу в Україні Жито зеленіє, Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє. Дума 3.1 гармонія, і сшіа, Музика та й годі. А історія! Поема Вольного народа! Дума 2. У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась. Дута 1.1 все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою. Споконвіку вмивається, сонце зустрічає... І нема тому спочину, І краю немає! Дума 1. То все здається любо, тихо, І на Україні добро. Між горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. Дума 3. А понад ним зеленіють Широкії села. А у селах у веселих І люди веселі. Дума 1. Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває, Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії, Витає радість і надія


І всі регочуть, і сміються, І всі танцюють. (Фрагмент веселого українського народного танку.) Дума 2. Ми пам'ятаємо твої слова: Свою Украшу любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть! Дума 3. Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає. І на небі, а не тілько На чужому полі, В своїй хаті своя правда Разом. І сила, і воля. Дума 2. Ось такою, батьку, ти мріяв бачити свою землю,їїнарод. Дума 3. А які ж вони нині — українці, і що для них сьогодні значить Україна? Дума 2. Давайте підемо по рідній Україні і що побачимо — йому розповімо. Дума 1. До речі, там збирається люд, якраз і буде нагода дізнатися. Епізод «На майдані» (Фонограма «Будьмо, гей!» А. Демчука. Під неї з'являються по черзі дві імпозантні дівчини, жебрачка, «новий українець», хлопці з пляшкою, дві дівчини з плакатом «Шукаємо роботу». Усі займають місця на сцені і завмирають. Останніми виходять дві Думи (перша і третя. Музика вимикається.) Дума 3. Ти пам'ятаєш його «Заповіт»? Дума 1. Звичайно, пам'ятаю: І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Не злим, тихим словом... Дума 3. В сім'ї вольній, новій? Дума 1. Так. Дума 3. Здобули вони незалежність, і тепер ми можемо сказати... Дума 1. Не так сталось, як гадалось... Дума 3. Що для них сьогодні Україна?


Давня Січ і буремні походи? Чи багряна ружа біля тину, Чи дівоча чорноока врода? Дута 1. Січ пропала. Дума 3. Маємо січкарню. Дума І. А походи нині... Дума 3. Лиш в буфети... Дума І. Діви в перукарнях, буцегарнях... Дума 3. Грають в карти, смалять цигарки. Дума 1. Як засіли браття біля чари, Від Богдана та аж до Петра, Дума 3. То хай сунуть на Вкраїну хмари, їм від самогону встати не пора. Гоп, мої гречаники, Гоп, мої любі, їм аби дешеве пиво І тараню в зуби. Дума 1. А матінка жебрачкою блукає... Дума 3, Тиша зникла в реактивнім громі.., Дума 1. Ось що для них сьогодні значить Україна. Дума 3. Не хочу нікого бачити, нехай ідуть всі геть. (Знову вмикається музика «Будьмо, гей!». Усірозходяться, як із 'явилися Залишається на сцені лише дума 3.) Дума 3. Ось такі вони, нині українці. Але ж ти, Тарасе, мріяв не про таку свободу, понад усе ти мріяв, щоб українці об'єдналися задля національної мети, мріяв про єдність їхнього духу, і цю думку ти взяв у запорізьких козаків. Ти ж захоплювався цим козацьким духом і ним були наповнені всі твої вірші: «Було колись: в Україні Ревіли гармати, Були запорожці, Вміли воювати». Епізод «На Січі» (Звучить куплет народної пісні. З 'являються троє козаків.) Козак 1. Хлопці, гарне місце, ідіть-но сюди. Козак 2. Допомагай. Козак3. «Гей, гей, червона китайка..! (Наспівує.) Козак 1. Скажіть, це ви про ту червону китайку, якою накривають козака, коли той сходить з цього світу?


Дума 1. Захист материнства і дитинства! Дума 3. Гарантія безоплатної освіти! Дума 1. Працевлаштування! Дума 3. Створеннягідногожитія! Дума 1. Нові люди, які прийшли до влади—це ж добре для України! Дума 3. Я хочу швидше подивитися на те, ж нові депутати впровадять у життя свої обіцянки. Дума. Я, до речі, теж...

Епізод «Нові депутати...» (Думи залишаються на авансцені спостерігати за депутатами Вмикається фонограма «Будьмо, гей!». Депутати виносять і накривають стіл. Коли все готово, гукають Романа Васильовича.) Леонід Петрович. Шановні, шановні! Я хочу сказати тост: За перемогу на виборах Романа Васильовича! Зауважу, Роман Васильович переміг уже вдруге. До речі, у мене для вас, Романе Васильовичу, є подарунок: три путівки на Таїті, від нашої організації. Валентина Іванівна. А від нашої організації—маленька хатинка... Тамара Петрівна. А від нашої— «народне авто — мерседес». Леонід Петрович. За вас! (Усі піднімають келихи і завмирають.) Думи (разом). Ну хто це новими нарік українцями Старих можновладців, що й нині при владі? Нові українці—це ті, що по вінця Залізли у злидні при їхньому ладі. (Депутати оживають. Дзвінок мобільного.) Роман Васильович. Люба, спасибі, що привітала, я сьогодні затримаюсь. Так, важливі державні справи. Не ображайся, у мене для тебе з дітьми є подарунок. Але про це вдома, все, мені ніколи. (До секретарки.) Сонечко, не ображайся, у мене і для тебе є подарунок. (Одягає їй на шию коштовне кольє.) (Депутати знову завмирають.) Думи (разом). Новим українцям бракує вже латок, Щоб ставити їх на старі одежини. Старі українці, ж завше, по блату Отримують крісла, відзнаки, машини. (Депутати відмирають.) Усі за столом. Романе Васильовичу, ідіть до нас! Скажіть тост, будь ласка Роман Васильович. Ну, я хочу сказати тост такий: за людей, без допомоги яких я б не переміг на виборах, так, — це Леонід Петрович і Микола Миколайович, який, на жаль, затримується. Отож, будьмо!


(Депутати знову завмирають.) Думи (разом). Нові українці до краю окрадені, Ховають від болю і сорому очі... Старі українці неправдами й правдами Уже нагребли, скільки можуть і хочуть. (Депутати оживають.) Секретарка, Романе Васильовичу, там до вас люди. Роман Васильович, Нехай заходять. Які люди? Секретарша. Ваші виборці. Роман Васильович, Д ля виборців у мене сьогодні не приймальний день. Секретарша, А завтра? Роман Васильович, І завтра теж (до депутатів). Ну за наше майбутнє, будьмо! (Депутати завмирають.) Думи (разом). Нові українці шахтарськими касками Зарплату свою із держави вистукують, Старі українці партійними казками Дурних забавляють, розумних затюкують. (Не можуть Думи на це дивитися і йдуть. Депутати оживають.) Роман Васильович, Ну, що далі в нашій програмі? Усі Давайте танцювати! (Вмикається фонограма. Вони прибирають стіл і стільці і в танці йдуть за куліси. Виходить дума 2.) Дума 2, Господи, який безлад у країні, і в душах українців, так, ж у тебе у вірші: «У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає— Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину, Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком, у куточку, Гострить ніж на брата А той тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться,

Позашкіяля. Сценарії заходів

Той мудрість би була своя. Дума І. А то залізете на небо: «І ми—не ми, і я—не я, І все те бачив, і все знаю. Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тілько я!» Дума 3. Схаменіться! Будьте люде, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані доде. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками кров у синє море Дітей ваших... Дума 2.. І не буде кому помагати Дума 1. Одцурається брат брата Дума 5.1 дитини мати. Дума 2.1 дим хмарою заступить Сонце перед вами. Дума З.1 навіки проклянетесь своїми синами! Дума 1. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь. Дума 2 Бо хто матір забуває, Того бог карає. Дума 3. Того діти цураються, В хату не пускають. Дума 2. Схаменіться, недолюдки, Діти юродиві! Дума 1. Подивіться на рай тихий, На свою країну. Разом. Полюбіте щирим серцем Велику руїну. (Музика підсилюється. Думи відходять углиб сцени.)

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ

дзвони

Анатолій ГОРБОВ, викладач режисури Київського обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Пророк Жінки (б) Чоловіки(3—4) Добро Зло Працівники атомної станції (4) (Лунають дзвони. Дикторський текст.) Диктор. По всій Україні рознесуть і жалобу дзвони. Дзвони київських соборів і церков Народичів, Поліського, Коростеня, Лугина... Дзвони скорботи за тими, чиї долі, сім'ї, оселі просотав Чорнобиль. Увечері загоряться десятки, сотні, тисячі свічок. Свічок надії в хатах зневірених людей. У цей день нам треба подумати про нове життя. Однак воно прийде до нас лише з каяттям. Мабуть, гріх влади і суспільства вибудуваний і кожним з нас. Ми багато терпіли, ми німували, коли грибниця атомних електростанцій пускала коріння. Ми забули про нашу матір Землю. Сьогоднішній день повинен стати осмисленням нашої сутності. Днем нашого Чорнобильського гріха і бездонної нашої скорботи. Згадаймо всі уроки Чорнобиля. Хай сьогодні пече нас сором. Сором за те, що ми одягнули на Україну-матір хустку скорботи, кинули під ноги тернії, запалили зловісний німб. Йде мати Україна, йде з чорнобильським хрестом. Її ноша стане легшою, коли ми в цей день відчуємо себе народом, здатним пронести свічку свого родоводу крізь страшну трагедію. 69


(Звучить «Реквієм». З'являється пророк. Проходить через весь зал і зупиняється на сцені.) Пророк. Третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, що горіла, як світильник, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім'я тієї зірки — Полин, — і третя частина вод зробилася полиновою, і багато людей померло від вод, тому що вони стали гіркими... І третій ангел затрубив, і я побачив зірку, що впала з неба на землю і дано їй було ключ від колодязя-прірви. Вона відкрила колодязь-прірву, і вийшов Дим з колодязя, як дим з великої печі, і померкло сонце, і повітря від диму з колодязя. (Пророк іде. Лунає вибух, грім, блискавка. Далі тиша: скриплять двері, падають краплі води, чути чиїсь кроки. На сцені пуста закинута церква. Заходить жінка.) Жінка 1. Пусто і тихо. Пусто і тихо. Бач, двері зламані, вода біжить... (Скрип підлоги.) Хто там? Чого ховаєшся? Виходь. (Входить друга жінка.) Жінка 2. Добрий день. Слава Ісусу. Жінка 1. Навіки слава. Це ти, Степанидо? Жінка 2. Я. Жінка /. Давно ти тут? Жінка 2. Ні, тільки прийшла. Увесь час йшла і думала — спочатку до храму, а потім і до хати. Жінка 1. До храму. Де той храм? Дивись, що наробили іроди. Пробач мені, Господи. Жінка 2. А який іконостас був. Боже мій! Все порозкрадали. Що за люди... Жінка 1, Когось із наших бачила? Хтось ще повернувся? Жінка 2. Тихіше! Помовч. Чую голоси! Хтось іде. Жінка 1. Може, міліція? Ховаємось. (Жінки ховаються. Заходять 2 чоловіки з ящиком.) Чоловік 1. Спасибі, що допоміг донести. Чоловік 2. А що ж там лежить? Чоловік і. Та роздивлявся пограбований склад і знайшов свічки. Вони ж там без діла лежать, а тут, я гадаю, знадобляться. Чоловік 2. Я в цій церкві і не був ніколи. Чоловік /. О! Колись ця церква діяла. Такі служби правили, а скільки людей приходило... А потім, після вибуху, все занепало. Дивись «Вася + Маша = любов» — молодь бавилась. (З 'являються жінки.)

Чорнобильські дзвони

Чоловік 2. Я вже два дні тут. Один на всій вулиці живу, всі ж інші хати забиті — страшно й дивитися, наче в війну. Невже це все серйозно, ця радіація? Чоловік 1. І нас теж, як вивезли після вибуху, так серце і болить, вже п'ять років пройшло. А все сниться господарство, що лишили хату, яку ще прадід мій будував. Жінка і. Тихо. Хтось іде. Ховаємось. (Заходить третя жінка. Всі виходять.) Жінка 3. Ох! Добрий день. От вже і не гадала когось тут зустріти. Жінка 2. Із поверненням тебе. Чого ж у церкву прийшла? Жінка 3. Привидівся мені цієї ночі сон, ніби моя бабка жива і каже мені, щоб я взяла ікону. Всі Яку? Жінка 3. Якою ще її хрестили малою, і віднесла в церкву нашу, як каяття. І сказала, що ми забули собор, собор душі своєї. Чоловік 1. Як же ти пробралася сюди? Навколо повно міліції, військових. Жінка 3. Я від них три дні ховалась. Тільки ночами йшла, не пускали, кажуть — радіація. Яка вона, та радіація — її не почуєш і не побачиш. Чоловік 1. А ще кого бачила? Жінка 3. Бачила в Олени — Мирона-коваля дочки, каганець горів. Чоловік 2. Ще ж і Сашко з Тетяною повернулися. Кажуть, що не поїдуть звідси, бо і батько, і мати лежать у цій землі, як же вони їх покинуть. Ще й весілля справляти будуть тут, у Зоні, як тепер на нас кажуть. Жінка 1. Люди, а що ж тепер нам робити? Чоловік 2. Ну, тепер давайте, в кого що є, поприносимо. Он Наталка принесе ікону, дядько Євген принесе підставки для свічок, чоловіки полагодять дах і двері, а жінки приберуть. Жінка 1. Боже мій, скільки на землі зла. А раніш люди були добрі, лагідні, чесні. Де вони поділися? Залишилось одне зло. (Всірозходяться. Грім, шум, звучить музика. З'являється Зло.) Зло. Хто мене кликав? Я тут. Я Зло. (Танець Зла. З'являється Добро.) Зло. О-о! А ось і моя сестриця, Добро. Добро. Хто ж це накоїв? Зло. Твої люди! Куди ж ти дивилась, коли діти твоєї надії,


Заклали реактор, як міну повільної дії, Під саму колиску своїх однокровних братів! Невже ти хотіла злякати природу закляттям, Що в нас пак і смерчі ласкавіші, ніж за бугром? Отямся ж нарешті! Нещадний однаково атом Що в тих над Гудзоном, що в цих над билинним Дніпром. Однаково ділиться він до межі рокової. Чи відаєш ти, що за нею гряде з пелени, Коли над планетою виросте гриб сатани, Посіяний сміло з гордині людської! Добро. Та хто ж ти врешті?! І з яких боліт Явився, враже?! За яким це правом Клюєш ребро, де так мені болить, Що кров скипає сизим переплавом? І хто тебе послав чинити суд Над волею моєю безборонно, Так, ніби ти єдиний знаєш суть, Так, ніби ти один — закон в законі?! Хіба ж вони у ... стремлінні В космічні гони безгомінні Не йшли одчайно проти... Непізнаного, щоб пізнати Таїнь світів надсвітових, І вмирали, як солдати, В ядрі розкушуючи атом Задля живих. Зло. Задля живих?! (Сміх.) Дивись! (Звучить музика «Час». Пластична постановка: робота реактора. Вибух. Молекули розлітаються. Звучить вальс. З'являється дівчинка з лялькою. Молекули торкаються її. Дівчинці стає зле, вона тікає з цього місця. З'являється молода пара, вони сміються, пустують. Дівчина ніби втрачає свідомість, але потім приходить до тями і молода пара зі сміхом зникає. Молекули вилітають за ними. Через секунду з 'являється кортеж із молекул, вони несуть чорні стрічки, ляльку і шарф дівчини. Знову музика Зла, сміх.) Зло. От і всі кінці, Хлопці-моло дці! Самі їли дух і тіло, Доки й корінь переїли! —


Та не просто дуб На криничний зруб, А тисячолітній символ, Під яким щодня місили Для дітей казки: «Ми, бач, козаки». А тепер вже діло часу — Розжувать і стовбур в масу, Щоб і знак погиб, І — вперед, углиб: Дай-но, світе, сили Дожувати їм врешті символ 1 себе самих — без солі, Щоб земля їх не носила. Порятуй нас, доле, Від цієї поторочі, Хай самих себе поточать Шашіллю до пір'я, Щоб на цьому світі Хоч зостались звірі! Добро. Чи так вже завинив рід їх, враже! Люди ж вони такі, ну... не козаки... Але щось й вони робили, А не тільки пхали рило До масних корит. Щось й вони намудрували... А поглянь: летить За космічні перевали Син землі. Живий. Не робот! Зло. В космос, чи до чорта, Тільки — чимскоріше, щоб Змело їх всіх з планети, Як страшні хвороби! Та їхні ж чола розпад мітить! Вони себе як біовид Вичерпали з тої миті, Коли в генах, як бандити, Скальпелем лишили слід... Коли гуси («гуси білі-і-і!»)


приймав рішення, є Голобородько, який заварив цю кашу, є Нечипоренко, який розгубився у критичний момент. Добре, що я не поставив підпис на Гол обородьковій пропозиції. Чистий, ніде не залишив своїх слідів. Чижов вивернеться, поїде до міністра, використає свої зв'язки, винних покарають. Так... покарають. (Виходить. Чути диявольський сміх.) Зло. Ну що? Як тобі твої люди? Добро. Так, я знаю, є такі, але ж є інші. Зло. Що? Ти досі віриш у своїх людей? У їхню порядність і людяність? Добро. Вірю. Зло. Ну добре! Зараз я покажу тобі й інших. Поглянь. Тут теж висока радіація. Добро. А які чудові ліси, чудова... Слухай, тобі не здається, ніби хтось сюди іде? Зло. Це йдуть твої інші люди. (З 'являються дві бабусі з кошиками. Зло і Добро знімають маски.) Добро. Здрастуйте. Бабця 1. Здрастуйте, здрастуйте. Зло. Ви нібито гриби тут збираєте? Бачу — повні кошики. Добро. Ці ліси багаті на гриби. Бабця 2.1 не кажіть! На кожному кроці зустрічаються. Зло. Та ви що, їсте ці гриби? Бабця 1.1 маринуємо, і смажимо, і варимо. їмо... Зла Не боїтесь? Добро. Перевіряли на радіацію? Бабця 1. Перевірять не перевіряли, але люди кажуть, їсти можна. Зло. Зараз багато назбирали. Чи ж завжди так? Бабця 2. По-різному. Буває один кошик, а буває й три. Добро. Багато. А що ж ви з ними робите? Бабця 1. А то ви наче не знаєте! Сушимо, а із в'язанками на поїзд та в Москву, Київ, Ригу. Куди прийдеться. Добро. А давайте, ми зараз їх перевіримо. У цьому місці велика радіація, то й у грибах ЇЇ, мабуть, багато. Вони ж втягують у себе, Бабця 1. Перевіряйте, але що воно дасть. Добро. Так я і думала. їх же їсти ніяк не можна. Бабця 2. А то ви мені розкажете, не можна! Що ж із ними робити? Добро. їх потрібно викинути. Бабця 1. Оце ми скільки збирали — і викинути?! Добро. Зрозумійте, ви їх відвезете до міста, люди куплять і тяжко


захворіють. Зло. Хтось, може, й помре. Бабця 2. Не помре. Ми ж живі. Добро. Чому ви не хочете зрозуміти? Бабця Л Ходімо звідси. Добро. Почекайте! Чому вони не хочуть зрозуміти? Зло. Тобі і цього замало. Подивися, там ще хтось іде. Давай відійдемо і подивимось. (З'являються два чоловіки з пакунками.) Чоловік 1. Давай трохи відпочинемо. Якраз перевіримо, чи нічого не забули. Чоловік 2\ Став сюди. Ох і важкі ці деталі. Чоловік 1. Ти карбюратор не забув? Я щось не пам'ятаю, щоб його клали. Чоловік 2. Залишилося пройти ще трохи, кілометрів зо три, а потім іншою дорогою. Чоловік І. Чому? Чоловік 2. На тій, якою ми йшли, тепер стоїть міліція. Чоловік 1. Гадаєш, що все обійдеться? Ніхто нас не зупинить і не стане перевіряти на радіацію? Чоловік 2. Гадаю... Ти не чув голоси? Чоловік 1. Чув. Та то грибники. Вони нас не закладуть, самі такі. Гриби ж везуть далеко. Чоловік 2. Пішли. Вже перепочили. Скоро нас уже будуть чекати. Часу мало. (Чоловіки зникають. З 'являються Добро і Зло.) Зло. Ще не забиті двері і не розбиті вікна, Ще павучок у сінях собі постельку тче. Іще не мертва хата — вона когось чекає, Лежить буханка хліба — іще не поцвіла. Іще не пахне смертю, іще нічим не пахне, Далеко ще до прапора над фермою ЧАЕС. А вже рука огрубла, липка і волосата Залізла у світлицю і вже гребе, гребе. Пішли із хати ложки, полумиски і миски, А золота немає, його ж і не було. Пішло з комори сало посолене у бодні, Пішла із кухні пляшка домашнього вина. Зостався телевізор... Пробачте, не зостався, Печально серед хати стоїть його скелет.


Він піде по дротинці, по гвинтику малому І по шматочку смерті у Київ на товчок. Добро. Досить. Зло. Досить, так досить! (Сміх, Зло виходить.) Добро. Люди! Ви ж сівачі, ви — сонця діти, Спроможні зупинити смерть. Чорнобильська пересторога До вас волає — зупинись! (Добро зттає. Знову дія в церкві, чути голоси людей. Вони закінчують прибирати.) Жінка 1. Ось і добре. Тепер тут чисто і, сподіваюся, буде й затишно. (Заходить інша жінка.) Жінка 2. Двері і дах хлопці відремонтували і дзвони міцніше закріпили, бо хтось намагався їх зрізати. Жінка 1. А навіщо дзвони чіпати? Жінка 2. Що, ти не знаєш? Жінка 1. Ні! Жінка 2. Так вони ж мідні. А мідь зараз у ціні. Жінка І. Господи, спаси і помилуй їхні душі. Вони не розуміють, що творять! Жінка 2»Розуміють. Вони зараз матір рідну за гроші продадуть. За копійку заріжуть. Жінка і. Не розумію, як так вийшло? 75 років говорили про совість, про чесність, про любов до ближнього. І ось на тобі. Все починай спочатку. Жінка 2. Мені розповідав син моєї сусідки, який навчався в Києві, в університеті. Був якийсь давньогрецький філософ... забула його прізвище. Він мав своїх учнів. Водив їх по місту і вів розмови на різні філософські і житейські теми. І ось одного разу проходила повз них найкрасивіша гетера чи куртизанка, а по-нашому, ну, ти розумієш... Жінка 1. Ну, і далі? Жінка 2. А далі вона послухала, про що розповідав філософ, і каже: «А знаєш що, філософе. Я зараз покличу будь-кого з твоїх учнів — і він піде за мною». Філософ подумав і каже: «Мабуть, ти права. Бо вниз по сходах іти значно легше, ніж дертися нагору». Жінка 1. Твоя правда! Ой, твоя правда! Жінка 2, Ото й ми 75 років дерлися нагору, дерлись, а потім і побігли вниз сходами, аж засвистіло у вухах.


(Заходять кілька чоловік. Принесли підставки для свічок та ікону. Ладнають їх на місце.) Жінка І. Йшла сьогодні додому та й зайшла до сусідки баби Катерини. Казали, що вона раніше ворожила. Так вона розповіла мені свій сон. Ніби стоїть вона посеред поля. Піднімає голову, а небо ніби на дві половини поділене. Одна половина світла і на ній декілька хмаринок, а друга — чорна, на якій безліч чорних хмар, що і кіндя-краю не видно. Раптом почула голос, який три рази повторив: «Верба, верба, верба!». Як цей сон розгадати? Жінка 2. А може, світла половина — то світлі і чисті думки, а чорна— то гріхи наші. Жінка 3. А я оце зустріла Володю, онука баби Катерини. Так як побачила його, то і пригадала, як 26 квітня 1986 року мати його Галина народила в міському пологовому будинку. Не знала, що перший ковток повітря в дитини буде отруйним. Приїхала додому з дитиною, а тут переселяють. На наступний день згоріла хата, а в ній була Галина. Залишилися діти сиротами. А вони ж потребують тешга, ласки, турботи. Хто ж їм дасть? Я як працювала медсестрою в районі, так такого надивилася, що й жити не хочеться. Дітки народжуються каліками, вже з пороками серця, лейкемією. А це ж наше майбутнє. Все це так жахливо. Жінка 4. Останнім часом переслідує мене сон, який кожної ночі повторюється ось уже п'ять років. Мені сниться жах переслідування. Я не знаю, куди мені подітися, я хочу закричати і, змахнувши руками, непомітно злітаю. Я лечу над лісом, полем, дорогою бачу щити: «Зона!». Лечу далі, бачу села: Чудяни — 140 кюрі, Малиновка — 78 кюрі, Олександрівка — 44 кюрі, Хойники, Брагін, Наровля... Брат худий та щасливий: спіймав золотого ляща, озирнувся та й сховав у кошик. — Не ховай, ми його захоронимо. Брат: Чому? — П'ять на дозиметрі. Стрілка повзе за межу. Час розпаду стронцюя — 300 років. Брат: А плутонію? — П'ять мільярдів. Брат: А що ж нам їсти? Жахливий вітер несе й притискає мене до урвища. Мати збирає щавель. Я хапаю його й пускаю за вітром. Мати вслід промовляє: — Не замерзни в дорозі, синку! Залітаю в хатину — ніде нема ні крихти їжі.


— Дай хоч трошки сала. Господиня: Льох не можу відкрити. — Ключ загубила? Господиня: Ось ключ, тільки там гроза. — Яка гроза? Господиня: Страшна хмара. Я її закрила, послухай... все там, а дістати не можу. Йде загін, втомилися, хочеться їсти, а вони все йдуть і йдуть. Вожак: Тут не можна зупинятися, давайте пройдемо далі. Попереду ріпка, отож привал. Вожак: Тут дуже заражено, давайте пройдемо ще. Поховальні звуки линуть над полями, над річкою Сожем. Когось ховають. На червоних оксамитових подушках блищать уклейки, ракушки, сріблясті чехоні і лящі. — Кого ховають? — Ховаємо річку Сож. Сонце згасає за лісом. А пам'ятаєш? На цій землі до 26 квітня 1986-го картоплю пекли в попелі? (Хтось покликав жінок, і вони вийшли з церкви. Заходять Добро і Зло.) Добро. Що ти ходиш за мною? Чого тобі треба? Вклонитися тобі й забути людей?! Ніколи не буде такого! Ніколи! Зло. Сестро! Ти ж бачила їх! Чого тобі ще треба? Відвернися! Благаю, відвернись! Добро. Бачила! Та ж мені показували тільки тих, в яких совісті давно нема! Показували тих, з якими і привітатися соромно. (Зло щось хотіло сказати.) Добро. Не перебивай! Ти багато говорила. А тепер скажу я. Чому ти не говорила про тих людей, які після вибуху не побігли геть додому, не похапали своїх дітей і валізи і не поїхали геть звідси? А чому не говорили про них? А ті люди кинулися в саме атомне пекло, щоб загасити його. Вони не думали про своє життя. Вони думали про свою країну, про свій народ. Нагадати тобі їх імена? Не хочеш! А я нагадаю! Бо цим людям треба низько-низько вклонитися. Бачиш, ось стоять: Віктор Кібенок, Микола Ващук та Василь Ігнатенко, поруч Микола Титенок, Володимир Тищура, Володимир Правик і Володимир Шевченко. Я можу нагадати ще багато людей, які ризикували своїм життям, боролися за нас. Не хочеш? Досить! Хай буде так!


А тепер іди звідси! Я не хочу тебе бачити й чути. Зараз сюди, у цю пограбовану церкву прийдуть люди, люди, в яких є совість. І мені треба побути з ними. Щоб разом з ними помовчати і покаятися! (Зло, зіщулившись, виходить. Добро підходить і запалює свічку. Починає звучати «Аве Марія». Заходять люди, вішають ікони, запалюють свічки. Заходить жінка, яка збирала гриби. До неї підходить Добро.) Добро. Чого ти прийшла? Бабця. Соромно стало, ось і прийшла за себе і подругу покаятися. (Заходить один із тих чоловіків, що несли деталі. Добро підходить до нього.) Добро. А ти чого прийшов? Чоловік. Треба. Ось і прийшов! (Заходять усі і запалюють свічки. Пішов дощ.) Добро. Добрий дощ! До врожаю! Хтось. А це значить — до життя! , Диктор. Багато років пройшло з того пам'ятного дня. Почався новий вимір часу — післячорнобильський! Що змінилося в нас, у нашій психології? Та, мабуть, нічого. Коли ведуть вбивати худобу, вона це розуміє і спочатку пручається, а потім змиряється і вже спокійно йде сама... Ось так і ми. Спочатку голосили, розмахували кулаками, били себе в груди, а потім змирилися і спокійно пішли... Що буде з нами? Про це, мабуть, ніхто не знає. А поки що — покаймося за наші гріхи... гріхи близьких і далеких. Покаймося.

БЕЗ ПРОШЛОГО БУДУЩЕГО НЕТ • Ко Дню Победьі Ірина ЮХИМЕНКО, випускниця спеціалізації видовищно-театрадізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв • -

Действующие лица: Ордена (4) Журналжтка Торговец старийой Парень Слеша Черннш, его однополчане (Звучиш «Майский вальс». На сцену вшодят 4 челтека в военной форме, Зто персонифищрованнш образи — «ордена». На их лщах улибки. От приветствуют друг друга, поздравляют с праздником, с днем великой Победьі, общаютея, танцуют вальс. Появляєшся журналистка. «Ордена» переходят на задний тан сцени.) Журналистт. Вьі сльїшите? Сегодш по всем улицам разносится музика. На лицах прохожих светятся ульїбки, а в воздухе пахнет Весной и Победой! Победой 45-го года. И сегодня так же, как и в первьій день Победьі, виновники торжества собрались на главной площади. Сегодня их день! Сегодня они снова молоди и красивьі. Они надели все свои боевме ордена и медали. (Появляєшся торговец.) Торговец старити» Продаю значки большие и маленькие, а также ордена и медшш Великой Отечественной войньї! Продаю наградьі великой Победьі! Никакой подделки — все ордена с документами. Недорого! Подходите. Вибирайте. Продаю! Журналистка. Продает ордена и медали в о й н ь ї ? Продает наградьі Великой Победьі? Вьі сльїшали зто? Как такое возможно? Ведь 82

Без прошлого будущего нет .

наградьі — зто память о наших де душках и бабушках! Они полупали зти ордена и медали за свои героические подвиги, за стойкость и мужество в бою! Разве можно купить мужество и честь солдата за деньги? Как только хватает совести торговать памятью наших предков! Нашим прошльїм! Торговец старими,, Продаю ордена и медали. Совсем не дорого. С настоящими документами — никакой подделки! Подходите! Сегодня, в день Великой Победьі скидки! Журналистт. Я — начинающий журналист, и первьім моим заданием стало написание статьи, посвяшенной Великой Отечественной войне. С чего начинать? Представьте себе, если бьі герой Великой Отечественной имели возможность сейчас все зто видеть и сльїшать. Видеть, как их боевьіе наградьі вьібросили на прилавки! Что бьі они об зтом подумали!? Страшно и стидно! Вот теперь я знаю, о чем писать! (Журналистка уходит. Музика умолкает, начинает звучать метроном. «Ордена» вьіходят на авансцену. Читают главу 1 Реквиема «Вечная слава героям!».) Вечная слава героям! Вечная слава! Вечная слава! Вечная слава героям! Слава героям! Слава!! ,..Но зачем она им, зта слава, — мертвим? Для чего она им, зта слава, — павшим? Все живое — спасшим. Себя — не спасшим. Для чего от им, зта слава, — мертвим?.. Если молнии в тучах заплещутся жарко, и огромное небо от грома оглохнет, если крикнут все люди земного шара, — ни один из погибших даже не вздрогнет. Знаю, солнце в пусше глазниш не брьізнет! Знаю, песня тяжелмх могил не откроет! Но от имени сердца, от имени жизни, повторяю! Вечная Слава Героям!.. И бессмертньїе гимнм, прощальньїе гимньї над бессонной планетой пльївут величаво... Пусть не все герой, — те, кто погибли, — павшим вечная слава! Вечная слава! Вспомним всех поименно,


Горем вспомним своим... Зто нужно — не мертвим! Зтонадо — живим! (В коице чтения Реквиема «ордена» разворачиваются и отходят на середину сцени. Стоят спинами кзрителям. Появляєшся торговец стариной.) Торговец стариной. Предлагаю ордена и медали Великой Отечественной Войньї. Все ордена с документами! («Ордена» поворачиваются, продавец раскладьівает товар на лавку.) Вот, пожалуйста, медали «За отваїу», «За боевне заслуги», «Золотая Звезда Героя Советского Союза», ордена «Отечественной войньї» и «Красной звезди»... Подходите, вибирайте. Сегодня у нас акция! Скидка на ЗО процентов. Товар на любой вкус. (Один «орден» подходит к прилавку с медалями.) Орден 1. Я родом из-под Запорожья. Когда началась война, я училась в седьмом классе. Ручки с тетрадями сменились кирками и лопатами, и вместо того чтоби сдавать зкзаменн, ми всем классом рьіли окопи. Сотни метров земли ми перекопали, и зто било нашим вкладом в общее дело. Потом я окончила школу связистов и добровольно пошла на фронт. Свой первий орден я получила за успешно вьіполненное задание в тьілу врага. Нам, девчонкам, било очень нелегко и страшно. Но обида за всех наших ребят, чьи жизни зависели от зтого задания, придавала нам сили. (Второй «орден» подходит к прилавку с медалями.) Орден 2. Я — младший сержант Мудрецова. Такое звание я носила в 1942 году. Когда началась война, я только окончила второй курс педагогического училища. Узнав о существовании курсов по обучению снайперской стрельбе, обратилась в военкомат с заявлением. Меня направили в Центральную женскую школу снайперской подготовки. В зтой школе собралась целая рота маленьких — по годам и по росту — девушек. Нас так и прозвали — «рота карандашей». На фронте мне бьіло очень трудно. Я не могла стрелять в людей, хотя и понимала, что стреляю по врагам. Вскоре в моем сознании произошел перелом. Видя людское горе, слези и кровь родной земли, я поняла, что не может бить жалости к лютому захватчику. За уничтожение первих 10 немцев меня наградили медалью «За отвагу». (Ордена становятся на свои места. Снова появляется торговец. Он вьіходит не один. Рядом с ним молодой парень... Торговец осматривается пугливо по сторонам.)


Торговец. Ну, что у тебя новенького єсть для меня? Показьівай... Парень Слава. У меня для тебя сюрприз... Вот. (Протягивает дневник) Торговец. Что зто? Слава. А тьі открой. Торговец (вьірьіваятетрадь). Ну-ну... посмотрим (открьівает.). Орден 4. Зто мой дневник. Я узнал его. Я вел его с тех пор, как бьш направлен в Сталинград. Писал для свого сьіна... Торговец (открьівает и читаєш). «10 августа 1942 года. Я ночью уснуть не могу...» Орден 4. «Я ночью уснуть не могу... Как будто кто-то плачет рядом... Я — на войне... Не первую неделю идет битва за Сталинград, Тяжелая битва. На зтот город бьши брошеньї десятки немецких дивизий. Они рвались в город. Днем и ночью шли бои. Нам всем несльїханно тяжело, но мьі держимся...» Орден З. Я тоже помню зтот дневник. Когда появлялась хоть малейшая возможность отдохнуть, все отдьіхали, а тьі все что-то писал. Теперь я знаю, о чем. Тьі ведь никому не давал читать свой дневник... Торговец. Зто же дневник солдата. Вот так находка! Он же за десяток орденов потянет! Молодец, Слава! А тьі сам его читал? Слава. Конечно, читал, весь его прочел. Интересно ведь, о чем думали тогда молодьіе ребята, что чувствовали. Торговец ( продолжает читать). «11 августа 1942 года. Мьі поднялись в атаку, а нас давай косить из пулемета. И батальона не стало». Орден 4. Мьі поднялись в атаку, а нас давай косить из пулемета. И батальона не стало. Нет. Они не бьши все убитьі. Все лежали прижавшись к земле. Но среди них бьшо много раненьїх. Немцьі продолжали бить, огонь не прекращали. Совсем неожиданно для всех из траншей вьіскочила сначала одна девчонка, потом вторая, третья... Они стали перевязьівать раненьїх и оттаскивать их подальше в укрьітие. Даже немцьі, видя такую невиданную смелость, на какое-то время онемели от изумления. Орден 3. И я бьіла среди тех девчонок. ...Тебя искала... трудно бьіло в таком аду кого-то найти. Искала под развалинами, среди руин. Везде бьіли раненьїе, раненьїе, а тебя не бьшо. Первого раненого тащила, у самой ноги подкашивались. Ташу и шепчу, перевязьіваю его, и плачу, и что-то говорю ему, говорю, ласковое. Вот тогда я и тебя нашла... несколько часов тащила тебя под пулями...


Журналистка. Простите, а можно мне поинтересоваться, что зто вві читаете? Торговец. Дневник. Слава. Не просто дневник, а дневник павшего солдата. Журналистка. Ой, как интересно, разрешите и мне взглянуть. Интересно, как жили тогда люди, о чем они мечтали. (Ей нехотя отдают дневник. Откривает его. «Ордена» подходят ближе к авансцене и читают главу 8 Реквиема «Зто ми говорим, мертвие».) % Слушайте! Зто мьі говорим. Мертвьіе. Ми. Слушайте! Зто ми говорим. Оттуда. Из тьми. Слушайте! Распахните глаза. Слушайте до конца. Зто мьї говорим, мертвьіе. Стучимся в ваши сердца... Зто ми говорим! Слушайте! (Всеуходят. Остаєшся журналистка. Звучит музика.) Журналистка (откривает дневник). «Лето 1943-го юда, Сейчас на посту тихо... Только где-то вдалеке слишнн вьістрельї. Ми уже не можем без зтой музики, музики взрнвов и автоматньїх очередей. Как только все умолкает—тишина давит нас тяжельш камнем молчанья. (Звучат взрьгвьі снарядов, автоматние очереди. На сцене: Черньж, Травкин, снайпер и санитарка с раненим.) Черньїш. Как только все умолкает — тишина давит нас тяжельш камнем молчанья. Сьшок, пока спокойно, я решил сделать еще одну запись в дневнике. Недавно в глубине оборони в наших войсках происходила перегруппировка. А нам приказали произвести разведку в тилу противника, и все данние передать командованию по рации. (Вбегает Вера.) Бера. Товарищ гвардйи лейтенант, связистка рядовая Симакова прибила к вам из... Черньїш. Отставить, а мама с папой как назьівают? Вера. Вера. Черньїш. И давно тьі на фронте, Вера? Вера. Двоє суток. Черньїш. Красивое у тебя имя, Вера... Побольше би нам зтой вери, чтоб дойти до конца. Санитарка. А когда он, зтот конец?


Травкин. Здравия желаю, товарищ лейтенант. Новенькая? Бера. Здрасьте... Черньїш. Связистка... к нам направили... Травкин (представляєшся девушке). Разведчик сержант Травкин. Черньїш. Ну, Травкин, такие дела... В разведку надо идти. Травкин. Как? Какую разведку? У нас же людей нету... мне что, самому идти? (Черньїш многозначительно молчит.) Травкин. Все понял, когда виступать? Черньїш. Сегодня ночью. Дай бог, чтобьі ночь бьіла темная. Травкин. Товарищ лейтенант, а как рация? Будет со мной рация? Черньїш. Будет. Бражников пошел за ней. Травкин. А радист? Черньїш. И радист... ка... Вера! (Обрагцаетсяк девушке.) Пойдешь на задание с Травкиньїм. Вера. Есть! Черньїш. Значит так, слушайте... Танки противника обозначаются цифрой 49, пехота — цифрой 21, а карта расчерчена на квадрати. Вот, например, нужно сообщить, что танки вот в зтом районе. Тьі передасть: 49 квадрат Бьік четьіре. Если пехота, значит, 21 Бьік четьіре и так далее. Вера. А какие позьівньїе? Травкин. Позьшньїе разведфуппьі «Крейсер», а тут как всегда «Земля». (Вера пробуєш позиване.) Черньїш. Все поняли? Ну вот и хорошо.., а теперь на спецподготовку шагом марш. Стоп. Вот еще что... Тут бумага, ручки... Возьмите напишите на всякий случай, ну, сами понимаете... (Ребята кивают в знак понимания,берут бумагу и ручки и расходятся кто куда.) Черньїш. П шийте, пишите, я не буду мешать. (Ребята пишут.) Черньїш. Я попросил их написать письма. Кто знает, что будет дальше? Судьба солдата непредсказуема! (Достаєш листики.) Журналистка. Смотрите, тут что-то есть. Торговец,, А может, зто и есть те письма. Давайте почитаєм, интересно, кому и о чем писали солдатьі, перед тем как идти в бой. Журналистка. Мама! Тебе зти строки пишу я, Тебе посилаю, родная, привет.


Вера. Мама! Тебе зти строки пишу я, Тебе посилаю, родная, привет, Тебя вспоминаю, такую родную, Такую хорошую — сдовдаженет! Читаешь письмо тьі, а видишь девчонку, Веселую вечно и вечно не в срок Бегущую утром с портфелем под м ь і ш к о й , Свистя беззаботно, на первьій урок. » Мьї бьіли беспечньїми, глупьши бьши, Ми все, что имели, не очень ценили, А поняли, может, лишь тут, на войне: Приятели, книжки, московские спори — Все — сказка, все в димке, как снежние горн... Пусть так, возвратимся — оценим вдвойне! (

Сейчас передишка. Сойдясь у опушки, Застили орудья, как стадо слонов, И где-то по-мирному в гуще лесов, Как в детстве, мне сльшштся голос кукушки... За жизнь, за тебя, за родньїе края Йду я навстречу свинцовому ветру. И пусть между нами сейчас километри — Ти здесь, ти со мною, родная моя! В холодной ночи, под неласковим небом, Склонившись, мне тихую песню поешь И вместе со мною к далеким победам Солдатской дорогой незримо идешь. И чем би в пути мне война ни грозила, Ти знай, я не сдамся, покуда дишу! Я знаю, что ти меня благословила, И ночью, не дрогнув, в разведку йду! Журналистка. А вот второе письмо... Наверное, Травкина. Давайте я прочитаю. «Здравствуй, любимая! Я скучаю по тебе. Травкин».


Торговец. Получается, что они не вернулись с того задания, раз письма в дневнике Черньїша. Журналистка. Получается, что так. Торговец. А задание? Они вьіполнили задание? Журналистка. Сейчас посмотрим... Вот... датировано днем позже... «Я отправил в тьіл врага двух молодьіх солдат... Им удалось узнать расположение противника и передать зту информадию по радим в наш штаб. С зтого задания вернулась только Вера и сразу же бьіла направлена в госпиталь с тяжельїми ранениями в грудь. Письма, которьіе они отдали мне, перед тем как уйти на задание, лежат в моем дневнике, как единственное напоминание об зтих молодьіх бойцах, которьіе бьши героями». Торговец. Интересно, что стало с Верой. Журналистка. А ведь они бьши еще молодими... Торговец. Грустно... Получается, что письма войньї — зто единственньїе свидетели того времени. Журналистка. А еще их медали и ордена, которьіе вопиют к нам с прилавков, чтобьі мьі не забьівали те страшньїе годьі, не забьівали людские жизни, сожженньїе войной. Торговец. А давайте почитаєм, что там еще написано? Журналистка (читаєш). «Наши разведчики взяли в плен одного немецкого офицера...» (Та же мизансцена.) Черньїш. Наши разведчики взяли в плен одного немецкого офицера. На допросе он сказал, что его командование бьшо очень озабочено, что всю его роту бьшо перебито еще до наступления, и попадание бьши все в голову солдат. Они поняли, что зто работа снайперов. А когда он узнал, что снайперами бьши наши девушки и что одна из них стоит сейчас рядом с ним, он бьіл крайнє поражен. Он долго молчал. Мудрецова. Вьізьівали, товарищ гвардии лейтенант? Черньїш. Вьізьівал, сержант Мудрецова, да вьі присаживайтесь... угощайтесь... Мудрецова. Шоколадньїе? Черньїш. Они самьіе... Мудрецова. Откуда, товарищ лейтенант? Черньїш. Наш посьільньїй постарался, вместе с письмом доставил. «Орден славьі» тебя ждет, Мудрецова. Так что крути дьірочку в гимнастерке. Мудрецова. Пуля прокрутит.


Черньїш. Тьфу га... типун тебе на язьш. Мудрецова. Товариш гвардии лейтенант» а єсть новоети о Кате? Как она там после ранения — поправляется? Черньїш. Боец Куликова уже отвоевала. Мудрецова (молчит). Черньїш. У тебя теперь новая напарница,.., она еще совсем зеленая. .., но отважная девушка, так что тьі ее не обижай... Мудрецова. Не надо мне никого, я на войну пришла, а не в няньки нанималась. Черньїш. Йу-ну, не кипятись. Есть новое задание, нужно взять язьїка сегодня ночью. Чувствую, что немцьі что-то затевают, сильї собирают, видимо, к атаке готовятся. Необходимьі подтверждения. Вьі с новенькой будете прикривать наших. Дан приказ подойти как можно ближе и замаскироваться получше, чтоб не бьіло видно, откуда ведете наблюдение. Задание понятно? Мудрецова. Понятно. Черньїш. У тебя есть пять часов, чтобьі ввести новенькую в курс дела и подготовиться. А вот и боец Орлова. Знакомьтесь, девушки, пока я постьі проверю. Мудрецова. Как тебя звать? Давно служишь? Новенькая. Валя, служу недавно. Мудрецова. Уже стреляла? Новенькая. Только по мишеням... а скажите, страшно убивать? Мудрецова. Умирать страшнее. Новенькая. ... Мудрецова. Первьій раз страшно... Очень страшно. Когда я убила первого немца, меня так затрясло, что я сльїшала, как стучали мои кости. Стала плакать. Когда по мишеням стреляла — ничего, а тут я убила! Я! Убила какого-то незнакомого мне человека. Я ничего о нем не знаю... Новенькая. Вот и мне страшно... зто же человек... Мудрецова. Зто враг, Валя... Иногда так близко к ним находишься, что сльїшна их речь, смех. Сначала страшно бьіло. А потом уже не думаешь, что зто человек, зто враг, которьій палит твои дома, убивает твои семьи... Нет, Валя, не страшно. Черньїш. Ну что, девчата, познакомились?... А теперь идите к старшине — получите спецодежду. Совсем скоро стемнеет. .. Идите, девчата... идите.... Новенькая. Есть! Мудрецова. Есть!

Без прошлого будущего нет

.

Черньїш. Идите, девчата... Торговец» Вернулись? Журналистка, Пишет, то язьїка взяли..., а вот о Мудрецовой ничего... Торговец. Знаете, трудно представить себе такое, Раньше девчата имели военние профессии — санннструктор, снайпер, пулеметчица, командир зенитного орудия, сапер, а сейчас они— бухгалтери, лаборантки, зкскурсоводьі, учительницьі... читаешь как будто о других людях. А зто же бьши наши девчата, молодне, красивьіе.,. Что их заставляло идти воевать? Журналистка. Я думаю, разньїе причини... вот и Черньїш в своем дневнике задает тот же самий вопрос. Торговец, Давайте почитаєм, может, ему удалось узнать ответ. Журналистка. Зтим летом какая-то особенная тишина, Черньїш (повторяєш фразу). Зтим летом какая-то особенная тишина. Она меня с середини июня угнетает... Все спят, кроме меня, связистки Ани и санитарки Люби. Люба. А ви все пишете, товарищ лейтенант. Поспали би немного, передохнули. Черньїш. Еще виспимся. Ви посмотрите, какая ночь звездная. Аня. У нас на Україні ночі теж тихі і зоряні... Люба. Скучаєш по родине? Черньїш. Конечно, скучает. Все скучают. Всех ждут дома. Вот смотрит сейчас, как ми, на звезди и надеется. Сколько вам лет, связист Бордова? А ня. 19. Черньїш. Папа с мамой есть? Аня. Нема. Черньїш. А братья или сестри? Аня. Нема. Черньїш. Значит, кто-то другой дожидается? Аня. Ні. Був у мене батько та три брати. Та вже нема нікого, всіх земля до себе забрала. Черньїш. А мама? Аня. А мати — посивіла, коли брати пішли воювати, а коли отримала звістку, що не стало їх, то серце не витримало. (Тихо фоном звучиш песня «Степом, степом...».) Торговец. Война—зто страшное явление. Сейчас нам всем трудно представить, как молодие ребята и девушки в холод, в стужу и жару стояли на смерть в сражении с врагом. А те, кто вижил и вернулся с зтой страшной войньї, — герой.


Журналистка. Герой?.. Да, герой! Их остались единицьі, а вон где их ордена и медали, их геройские заслуги... На прилавке! Вот скажите... у вас тоже ведь есть бабушка или дедушка? Торговец. Есть. Журналистка,. Значит, они тоже герой, раз вьіжили и прошли ту страшную войну. Пусть не все они совершали подвиги и героические поступки, но то что они там бьіли, и то, что они вистояли — зто уже подвиг. Уже зтим они заслуживают уважения к себе. А чем они заслужили то, что их геройские наґрадн сейчас продаются и меняются на базарах, как залежалий товар? (Вьіходят «Ордена». Читают реквием.) Не путайтесь! Однажди ми вас потревожим во сне. Над полями свои голоса пронесем в тишине. Ми забили, как пахнут цвети. Как шумят тополя. Ми и землю забили. Какой она стала, земля? Как там птици поют на земле без нас? Как черешни цветут на земле без нас? Как светлеет река? И летят облака над нами без нас? Ми забьгли траву. Ми забили деревья давно. Нам шагать по земле не дано. Никогда не дано! Журналистка. А вот еще одна запись, из дневника Черниша. «Ночь перед наступлением...» Черньїш. Ночь перед наступлением. Для кого-то последняя ночь. Так тихо, что даже слишно, как темнота говорит:«Друзья, кому нинче из нас умирать?» О чем сейчас думают бойцьі, не знаю... О разном... (Звучиш музика. Взрьгв.) Черньїш. Однажди Вера спросила меня, знаю ли я пути птиц? А кто их знает? А утром она погибла при форсировании реки. Вражеский снаряд разорвался совсем близко, и ее ранило осколком в самое сердце. Тем же снарядом вибило целую стаю журавлей. (Песня — взрьгв.) Черньїш. Какое счастье дано человеку — вон какой огромний мир, на скольких би хватило! Снайпер Мудрецова погибла в снайперском поединке. А подвело ее то, что она забила снять красний шарф,


подарок от подруги и напарницьі — бойца Куликовой. (Песня — взрьі в.) Черньїш. Они ветретились на войне. Но обе погибли в бою, так и не дожив до зтого дня! (Песня — взрьів.) Мой дорогой сьіночек, когда ти будешь читать зтот дневник, возможно, меня уже нет в живьіх. Не имея возможности видеть, как тьі растешь, все свободньїе минутьі на войне я писал для тебя в своем дневнике. Прочитав его, тьі будешь знать, какой нелегкой бьіла наша фронтовая жизнь. Всю войну мне приходилось находиться среди пожарищ, взрьівов и крови, и всегда перед моими глазами стояли тьі и мама. Читай зтот дневник и помни обо мне! Завтра йдем в бой. Не знаю, вернемся ли мьі с него, позтому целую тебя, мой любимьій сьіночек, на всю жизнь, крепко-крепко. (Взрьів.) Орлова. Лейтенант Черньїш погиб под танками. Бьіл приказ держаться до 10 утра, и он продержался. Схватив гранату, он бросился на немецкий танк и погиб, ровно в 10. 00. Теперь я продолжу писать зтот дневник. Неизвестно, что будет с нами и кто из нас дойдет до победного конца, но, кто б зто ни бьіл, зтот дневник должен попасть к адресату... Журналистка. Зто последняя запись в дневнике. Торговец. Значит, зто бьіл их последний бой. Журналистка. Знаете что, подарите мне зтот дневник. Торговец. Зто невозможно. Журналистка. Тогда продайте! Я хочу оставить его себе. Ведь зто ваша робота, торговать памятью войньї, памятью героев, памятью наших дедов и прадедов. Сколько вьі хотите за него? У вас сегодня в честь Великой Победьі акция! Ну, сколько? Торговец. Я не продам вам дневник. Журналистка. Но зачем он вам? Торговец. Я уже не один год занимаюсь продажей реликвий войньї и знаю, что ни один орден по цене не сравнится с такой находкой, как зти записи. Журналистка. Скажите, неужели вам ни разу не бьшо совестно за то, что вьі делаете? Как вьі можете смотреть в глазам ветеранам? А представьте себе, если бьі рядом с прилавком, на котором лежат наградьі, стояли бьі те, кому они принадлежат. Что бьі вьі им сказали? Торговец. Вьі правьі, я не знаю, что бьі я им сказал. Смог бьі.ли


вообще что-то говорить. Я многое понял благодаря зтому дневнику. Позтому не продам его вам. Герой войньї заслуживают большего... Прошлое нельзя продать и его невозможно купить, а будущее надо заслужить сейчас. Журналистка, У меня есть идея! А давайте отнесем его в музей и, возможно, там помогут нам найти адресата. Торговец, Согласен! Если бьі зто я писал сину, я бьі очень хотел, чтобьі он получил его, хоть когда-нибудь, но получил. Сльшште, музика. Сегодня такой радостннй праздник! День Великой Победи. Давайте присоединимся к ним! («Ордена» читают.) Помните! Через века, через года, — помните! О тех, кто уже не придет никогда, —- помните! Не плачьте! В горле одержите стоньї, горькие стони. Памяти павших будьте достойнн! Вечно достойньї! Хлебом и песней. Мечтой и стихами, Жизнью просторной, каждой секундой, каждьім дьіханьем будьте достойнн! Люди! Покуда сердца стучатся, — помните! Какою ценой завоевано счастье, — пожалуйста, помните! Песню свою отправляя в полет, — помните! О тех, кто уже никогда не споет, — помните! Детям своим расскажите о них. Чтоб запомнили! Детям детей расскажите о них, чтоби тоже запомнили! Во все времена бессмертной Земли помните! К мерцающим звездам ведя корабли, — о погибших помните! Встречайте трепетную весну, люди Земли. Убейте войну, прокляните войну, люди Земли! Мечту пронесите через года и жизнью наполните!.. Но о тех, кто уже не придет никогда, — заклинаю, — помните!

у войньї НЕ ЖЕНСКОЕ ЛИЦО КоДню9Мая Ольга ВЕЛИЧКО, випускниця спеціалізації видовищнснпеатралізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв

Двйствующие лица: Студенти, девушки (4) и парень Актерьі для постановок сценок «Молодая гвардия», «А зори здесь тише», сценьг допроса

ник погибшим солдатам, которьгй освещается крастлм светом. Звучат позьівньїе. Звучит воєнний вальс. На сцену вьгходит група студентов. Они амотрят вдаль и видят танщющих ветеранов в парке.) Майя. Посмотрите, какие они красивьіе! Галя. Да! Я просто не могу налюбоваться! Сяешь Наши дедушки и бабушки! Майя. А как танцуют! Ера. Я смслрю и не могу поверигь, что они старше нас на два школення. Глаза как искрятся-то! Галя. Для моего дедушки зтот день дороже дня рождения. Света. Нет, ну вьі тсшько посмотрите, какие они сейчас красивьіе, счастливьіе. Галя Да! Ира, Посмотрите, сколько орденов у того седого дедушки. Света. Ой, посмотрите, посмотрите! А у бабушки, с которой он танцует, больше. Майя. Ну, разве в зтом депо? Света. А в чем? Майя. А в том, что все они прошли, как принято говорить, огонь, воду имедньїетрубьі. 95


Галя. Да, тьі права. И не дай Бог, чтобьі кому-нибудь пришлось пережить то, что пережили они. Петя. Зх, жалко, что я родился так поздно. Галя. Правда, мьї бьі им показали, зтим фашистам, показали би! Майя. Помолчите, герой, посмотрите на них, какая виправка, сколько радости в глазах! Света. А сколько же им бьшо в 41-ом? Петя. Да, они бьши такие жел как мьї сегодня. Ира. Вот смотрите, на лавочке сели, наверное, устали. Галя. А что тьі хочешь, сколько им лет. Майя. Тише. Петя. Они поют, сльшште? (Сльгшится песня «А нам нужна одна Победа».) Ира. Не знаю, как вас, а меня песня за душу берет. (Звучиш песня) Петя. Знаете, я читал опубликованньїе письма немецких солдат домой и бьш поражен. Галя. Почему? Петя. Они писали, что никогда не думали, что можно оказьюать такое жестокое сопротивление. Майя. Наверное, зто правда. Петя. Вот, а еще они писали, что начатая война — не прогулка по Европе. А теперь, вот самое главное (задумайся). Цитирую: «Видит Бог, противник достоин того, чтобьі перед ним поклонились, иііи хотя бьі ценили». Галя. Да? Прямо так и било написано? Петя. Да Света. Действительно, серьезньїе слова Ведь если так говорят о противнике, с таким уважением, значит — зто самое большое доказательство храбрости наших воинов. (Песня) Ира. Смотрите, вон моя бабушка пришла. Галя. И моя бабушка с дедушкой тоже должньї подойти. Майя. Слушай, Ира, а расскажи о своей бабушке. Галя. Кем она бьша на войне? Ира. Зто очень длиная история. Давайте в следующий раз. Света, Ну, расскажи. Ира. Хорошо! Моя бабушка родом из Краснодона. Зто небольшой городок на Донбассе. Когда фашисти заняли зтот город, ребята и девчонки организовали подпольную организацию. И назвали ее «Молодой гвардией». (Уходят.)

У войньї не женское лицо

«Молодая гвардия» (Вьіходят ребята.) Сережа (обращаясь ко всем). Что будем делать, ребята? А? Что молчите?! Так и будем сидеть и смотреть, как фашиста топчут нашу землю? Валя. А что мьї можем? У них оружие. А у вас (поправляясь), у нас даже винтовки нет. Ульяна. Так сидеть мьї не будем. Вот для згош мьї здесь и собрались. Люба. Я только знаю, что наши в городе остались. И есть подпольная организация. Валя А как мьї с ними свяжемся? И возьмут ли они нас к себе? Люба. Свяжемся потом. А сейчас я предлагаю организовать свою подпальную организадию. И назовем ее «Молодая гвардия». Сережа. Вот зто здорово, зто по-нашему. Люба. Вьі согласньї? Ульяна. Согласньї. (Входиш Олег.) Олег. Вот, готово, написал. Послушайте. Клятва: — Я, всіупая в рядьі членов «Молодой гвардии», перед лицом своих друзей по оружию, перед лицом родной многострадальной земли, перед лицом всего народа, торжественно клянусь беспрекословно вьшолнять любьіе задания организации, хранить в глубочайшей тайне все, что касается моей работьі в «Молодой гвардии». Я клянусь мстить беспощадно за сожженньїе, разоренньїе города и села, за кровь наших людей, за мученическую смерть героев-шахтеров. И если для зтой мести потребуется моя жизнь, я отдам ее без минутьі колебания. Если же я. нарушу зту священную клятву под пьітками или из-за трусости, то пусть моє имя, мои родньїе будут навеки проклятьі, а меня самого покарает суровая рука моих товаршцей. Кровь за кровь, смерть за смерть. Все. Кровь за кровь, смерть за смерть. Олег. Я—Олег Кошевой, клянусь! Ульяна. Я—Ульяна Громова, клянусь! Сережя. Я — Сергей Тюленин, клянусь! Люба. Я—Любовь Шевцова, клянусь! Валя. Я—Валентина Борц, клянусь! (Уходят. Входиш група студентов.) Ира. Вот так бьіла создана подпольная организация «Молодая гвардия». Зто бьши десятки девушек и парней. Они бьош настоящими патриотами своей Родиньї. Ребята расклеивали листовки о положений на фронтах. Призивали людей не бояться оккупантов. Подцерживали их дух. Мешали немцам угонять в Германию наших людей. На 1 Мая они развесили по всему городу красньїе знамена, хотя Краснодон бьіл переполнен фашистами. Но


самое трудное бьшо доверяться друг другу. (Уходят. Входят ребята «Мо~ лодой гвардии».) Ваш Привет, ребята. Люба приехала? Ульяна. Да, приехала. Ждем. Стахович. Ну что, рассказьшай, как твоя поездка в Ворошиловград? Тьі все сделала? Все передала? Люба. Да. Все, сейчас расскажу, но самое главное, что хочу сказать, ребята, там, в Вороіпиловграде, я встретила случайного человека, бьюшего из твоего отряда. (Посмотрепа на Стаховича) Стахович. И кого же? Люба. Зто не столь важно. Так вот, он сказал, что тьі мог побьівать в руках у немцев. (Все посмотрели на Стаховича сужасом и притихли.) Стахович. Он... он так сказал? Он могтак подумать? (Сел, опустиллицо вруки, нескапько секунд так просидел.) На меня упало такое подозрение, что я... Почему же он тебе не сказал, что нас уже неделю шняли и нам говорили, что надо расходиться по тропам? Я, когда лежал в кустах, подумал: они идут на прорью, чтобьі спастись, и большая часть, если не все, погибнет, и я, может, погибну вместе с ними. А я моїу спастись и бьпь еще полезен. Я теперь, конечно, понимаю, что зто бьша лазейка. Огонь бьш такой, очень страшно бьшо. Но все-таки я не считаю, что совершил такое уж большое преступление, Ведь они тоже спасали себя. Уже стемнело, я и подумал: плаваю я хорошо, одного меня немцьі могут и не заметать. Когда все убежали, я еще полежал немного, огонь здесь прекратнлся, потом начался в другом месте, очень сильньїй. Я подумал: пора, и попльш на спине, один нос наружу. Вот так я и спасся. Ульяна. Положим, так, ну, тьі спасся, а почему тьі нам сказал, что тьі послан от штаба оіряда? Стахович. Потому что меня правда хотели послать. Я подумал, раз я остался жив, ничего же не отменяется! В конце концов, я же не просто шкуру спасал, я же хотел и хочу бороться с захватчиками. У меня есть опьгг, я же участвовал в организации отряда, и бьш в боях — вот почему я так сказал! (В сторону отошлиЛюба с Олегом.) Олег* Ну, понятно, что он говорит правду. Но тьі посіупші дурно, и дурно рассказьіваешь о своем посгіуже. Люба. Но обццно, и непонятно зто. И неговестно, как поступить с ним. Стахович. Ну, послушайте. Ну почему, в самом дає, я дсшжен бьш іюгибнутц а не спастись, как другае, как зтот партизан, которого тьі встретила? Олег. Солдат д сшжен вюпошшь приказ. А тьі сбежал во время боя. Короче гоаоря, дезертировад в бою. У нас на фронте за зто рассгреливали шш


ставили в штрафной батальйон. Люди кровью искупают свою вину. Стахович, Я крови не боюсь. Люба. Тьі просто зазнайка, вот и все. Сергей. Я думаю, что он вовсе не признает дисцшшиньї... Может ли такой человек бнть в штабе нашего отряда? Люба. Ведь мьї вместе давали клятву, как же та мог давать ее, когда на совесш бьштакойпоступок? Как же тьі мог не сознаться в нем? СпшмиЧч Неужели ви мне не верите? Давайте мне любое испьітание... Олег* Но та понимаешь сам, что тебя нельзя оставлять в штабе? Важно, чтобьі та сам понимал зто, А задание ми тебе дадим, и не одно. У тебя будет много возможностей восетановить своє доброе имя. Сергей, Нужно голосовать. Кто за искгоочение Стаховича из организапшї «Молодая гвардия»?

О ш ш Мне очень тяжедо, ви самитонимаегге,Но я знаю, ви не могли пощулить ишче, й я не обижаюсь щ вас, Я клянусь,.. и он тібежст ю кшнатьі.) і, А ш думашє, на фронте таких случаев не бьшает? Молодой а потом т о й ш него ещ£ солдат, любо-дорого. Олег. Ну что ребяш, уже время. Скоро комещантский час, Расходимся шсщшшших, Они-тодади, Но Стахович бьш сшш только тєлом, а вот духом.. Ира Да, предад. У шго не хватило духу модчать. Как мсшчали другие. Когда Стжовта арееташш и нитками довели до измученного состояния, он т щ т себе ощш* предавая своих тшарщдай, И «Молодую гвардию»

зтого им нужно бшо разойтиеь, но зто бьшо очень тяжело, еемья.

ь что есть наводчик. , Как нам теперь пошушта? Ш кто же зтот шводчик? Ребята не могли видать.


Олег. Нам нужно решить судьбу нашей организации. Люба. Пять месяцев мьі шли рядом друг с другом, под властью немцев. Сколько же мьі познали вьісокого и ужасного, доброго и черного. Сколько вложили светльїх, прекрасньїх сил своей души в общее дело и в друг друга! ... И теперь мьі должньї покинуть «Молодую гвардию»? (Оля иВаля тихо тачут.) Сергей. Я думаю, нам нужно уходить. Мьі уже ничего не изменим. Олег. Я согласен с Сергеем. Как бьі трудно ни бьшо. Но нужно всех предупредить о решении организации. Тьі (обращаясь к Сергею) свяжись с первомайцами. Ви, девчонки, (к Любе и Вале), с остальньши в Доме культурьі. А тьі, Уля, с Поповьш и Сумским. (Все соглаиіаются. Пауза) Олег (чуть ожішеяиее). Ну что, ребята, значит до встречи сдесь же, все будем в рядах Красной Армии. (Проіцаются и обиимаются.) Сергей (Любе и Вале) Спасибо, спасибо за то, что вьі бьши и есть! Олег (подошел к Уле, обнял ее, а она обняла его). Помнишь, как я один раз пристал к тебе, все просил разрешить поцеловать в щеку, помнишь? Как я говорил: «только в щеку», ну помнишь, просто в щеку? И вот когда пришлось поцеловать. Тьі помнишь? Уля. Я помню, я все помню, я помню больше, чем тьі думаешь... Я всегда буду помнить тебя, я буду ждать тебя,... сльппишь? Валя Будьте все осторожньї. (Уходят. Вьіходит группа студентов.) Света. Ну, они скрьшись? Ушли из города? Ира. Некоторьіх арестовали сразу же, когда они зашли домой взять свои вещи. Некоторьіе питались пройти через фронт, но их там арестовьівали. Тюрьмьі бьши забитьі «молодогвардейцами» и их родньши. Галя. Родньїми? Ира. Да, потому что арестовьгоали всех. Света. Их пьітали? Ира. Да, пьітали, а они молчали. И молчание делало их сильньми. Галя Они от пьггок умерли? Ира. Нет, их сбросили в шахту. Песню «молодогвардейцев», которую они пели по дороге на казнь, сменшш стоньї. Майя. Какой ужас! Какие тяжельїе испьітания для таких юньїх мальчишек и девчонок! Гшія Так страшно. Петя. А они такие мужественньїе и смельїе. Ира. Как хорошо, что сейчас нет войньї и наши бабушки и дедушки сейчас тандуют.


Света. Пусть таннуют. Ведь они в жизни столько видели-перевидели. Не дай Бог никому. Петя. Нет, все-таки очень жаль, что я не успел на войну. Майя. Я тоже попша бьі на войну. Света. Я тоже. Петя. Вьі знаете, девчонки, а ведь у войньї не женское лицо. Галя. Красиво сказано. А как зто понимать? Петя. Я думаю, что женщина рождена не для войньї, у нее другое предназначение. Она мать, продолжательница рода. Галя. А ведь он прав. Но женщиньї много сделали для победьі. Петя. Ну, подумайте, что может сделать хрулкая женщина ттротив злого врага, среди пушек и танков? Галя. Хорошо, тогда послушай. Мой дедушка воевал на Севере. О многом на войне он мне рассказьшал. Значит, тьі говоришь, у войньї не женское лицо? Слушай. (Под музику меняются декорации. На сцену виходиш старшина и 5 девчонок в форме.) «А зори здесь тихие» Старшина (к девушке-сержанту). Стройте людей. Осянина. Стройся. (Строй из 5 человек Старшина входиш в стройі) Старшина, Нелщев йдем ловить—не рьібу. Так чтоб стрелять умели. Осянина. Умеют. Старшина. Да вот еще. Немецкий кто знает? Гурвич. Я знаю. Старшина. Что? Что такое я? Докладьшать надо. Гурвич. Боец Гурвич. Старшина. Ох-ох-ох] Как по ихнему руки вверх? Гурвич. Хенде хох. Старшина. Точно! (Махнул рукой.) Ну ладно. Йдем скрьггно с переводчицей. В случае обнаружения противника или чего непонятного... Кто по-звериному или там по-птичьему кричать может? (Девчонки захихикали.) Я серьезно спрашиваю! В лесу сигнальї голосом не подают. У немца тоже уши есть. Гурвич. Я умею по-ослиному. Иа-иа-иа! Старшина. Осльї здесь не водятся. Ладно, по дороге научу вас крякать, как утки. А теперь внимание. Йдем на Вьіпь-озеро. Ежели немцьі к железке идут, им озеро не миновать. До места нам верств 20. К обеду придем. Взять сухой паек, патронов по пять обойм. Через 40 минут вьісіупаем. Разойтись. (Уходят. Вьіходит група студентов.)


Галя. Так онн пошлн на своє первое задание. Они не боялись трудностей, потому что знали, что делают они зто все ради Родиньї. Они думали, что немцев в лесу будет двоє. Но их оказалось намного больше. (Уходят. На сцене — декорации песа, звучат звуки природи. Вьіходит старшина идевушки.) Старшина. Вот здесь мн их и подовдем. Осянина. А почему здесь? Старшина. А потому, что другой дороги к озеру у них нет. Осянина. Вьі бьі поспали пока, товариш старшина. На зорьке разбужу. Старшина. Какой там к лешему сон? Будет мне, понимаешь ли, вечньш сон, ежели фрицев провороним. Осянина. А может, они тоже спят? Старшина. Спят? Осянина. Н-да, люди же они. Старшина. Ну да, тьі права. Осянина. Вот и вьі отдохните, а я разбужу. Старшина. Тише. Осянина. Что? Старшина. Тише. Сльшшшь? Птидьі кричат. Сороки. Значит, цдет ктото. Не иначе как гости. (Вишли другие девушки.) Старшина. Не вьісовьіваться. (Кнемцам.) Ну идите же,вдите...идите! Гурвич. Вот они. Осянина. 1,2,5,10,16. Товариш старшина—16. (Старшина подозвал Бричкищ что-то сказал, та побежста.) Старшина. Плохо депо, девчата. Стало бьіть, их 16. Бричкину я в расположение послал. На помощь можно к ночи расчшьюать. На зтой позиции нам не продержаться. Камелькова. Что же, смотреть, как они м ш ї о пройд}т? Старшина. Нельзя их тут пропустить через гряду. Надо их с пуги сбить, вокруг Лешнтова озера направить. А как? Помогите, девчата! (Уходят. Виходиш группа студенток) • Галя И вот так и сошлись 16 вооруженньїх до зубов фрицев и 5 девчонок со старшиной. Майя. А что дальше бьшо? Галя. А дальше все девчонки погибли. Света. А как же подмога? Неужели наши не успели? Галя. Нет, не успели. Не добежала девушка. Ира. А старшина? Галя А старшина знад, что нужно спасать Родину. Но сиш бьши


неравньїе. И вот они пошли, 5 прошв 16. А Петя сказал, что у войньї не женское лицо. (Уходят, Лес. Вьіходит старшина и девушкгі) Старшина. Видел я их, десяток человек едят. Д воє в секрете, таки видел. Остальньїе, полагать надо, службу с других концов несут. А теперь, товаршци бойцьі, слушай мой приказ. (Все пострашись.) Здесь мьі встретим немца, действовать по моей команде. Здесь наш последний рубеж. А отступать и пропускать врага мьі не имеем права. Здесь наша земля, наша Родина (Все замерли в строю. Звучит метроном.) Осянина. Я бьіла тяжело ранена гранатой в живот. Я знала, что зто конец. И чтобьі не сдаваться враіу, застрелилась (вьістрел). Камелькова. Я их ненавидела лютой ненавистью. Они расстреляли всю мою семью. Я уводила немцев от наших девчат, которьіе со старшиной отстреливались из последних сил. Зто бьш последний мой бой. (Вьістрел.) Четвертак Немцьі проходили рядом со мной. Я их ненавидела и боялась до смерти. И не вьщержав зтот ужас, я бросилась прямо на них. (Внстрел.) Бричкина. Я хорошо знала лес. И старшина послал меня за подмогой. Я так спешила, так спешила, и на острове, что посреди болота, оставила сяеіу. Й болото не простило меня за зто. (Вьістрел.) Гурвич. А я видела, как старшина мучается без курева, побежала за его кисетом, которьій он во время боя обронил. (Вьістрел.) Старшина. 5 девчат, 5 девчат положили. Пять. Оборвалась ниточка жизни, а они бьі могли нарожать детей, а их дети других. Но мьі вьіполншш свой долг, мьі не позволили фрицам поганить нашу землю. Не позволили. Спасибо вам, девчата! Девчата. Служим Родине. (Уходят. Вьіходит группа студентов.) Галя. С первнх дней войньї девушки встали на защиіу Родиньї, плечом к плечу с мужчинами: братьями, отпами, дедами, сьіновьями. Ира. И кто знает, сколько неизвестньїх нам подвигав єовершили девушки. Петя. Нет, все-таки у войньї не женское лицо! Майя. Петя, как тьі можешь говорить такое после всего усльїшаного. Петя. Девушки, они красивьіе, прекрасньїе, а у войньї лицо из страха, ран, крови, смерти. Света. Действигельно, у войньї не женское... Галя Не светлое, не искреннее лицо. Ира. Но девушки заслуживают звання Героя. Майя. Девчонки, я тоже могу рассказать одну из таких историй.

Позащкілля. Сценарії заходів

Майя. Да, у моеш дедушки бьша боевая подруга, которая погибла в плену. Она своим молчанием спасла жизни товарищей. (Убирают декорацж леса. На сцене остаєшся один стул. Немецкий солдат виводиш девушку-солдашку.) Немец. Фамилия, имя, отчество? Девуїика. СорокинаАннаСергеевна. Немец. Звание? Девуїика. Младший сержант. Немец. Ну что, мьї говорить будем? (Цевуиікамолчит.) Немец. Молчишь? Девуїика. Я с предателями не разговариваю. Немец. Куда ушли все остальньїе? И сколько их осталось? Девуїика. Не знаю. Немец. Не знаешь? Или не хочешь отвечаїь? Девуїика. Не знаю. Немец. Тьі понимаешь, вас взяли четверо. Тьі не скажешь, другие скажут. СЦевушкамолчит.) Немец. Молчишь? Я повторяю еще раз вопрос. Сколько и куда ушли? (Кричиш.) Отвечай! Девуиіка. Не знаю. Немец. Скажи, ну зачем тебе упорствовать? Ну, будем мьї тебя пьггать, ну кому от зтого станет лучше? Допустим, тьі умрешь под пьггками, не сказав ни слова., ну и что! Для тебя должно бьіть важно то, что тебя больше не будет. Тьі же совсем еще девчонка. Может бьггь, где-то тебя ждет любимьій? Ну, о маме тьі о своей подумала? (Немиого помолчав.) У тебя есть неіянош времени, подумай. (Уходит.) Девуїика. Мама, родньїе, если бьі вьі знали, как мне сейчас тяжело. Любимьій, где т ь і ? (Меняешся свет, сугла сцени появляєшся парень.) Парень. Пустеют окна, в мире тень. Давай молчать с тобой, Покуда не ворвется день В недолгий наш покой. Я так люблю тебя такой — Спокойной, ласковой, простой... Давай молчать под тишину Про дни, и про дела


Поделим пополам. Но город ветром унесет, И солнпу не бьгоать. Я расскажу тебе твой сон, Пока тьі будешь спать... Пустеют окна, в мире тень, Давай молчать с тобой. Девушка. Видишь, как трудно? Сльїшишь, как бсшьно? У меня на реснице слеза. Но я зто делаю все добровольно! Мне поступать по-другому нельзя. (С другого угла сцени появляєшся мама.) Мама. Сама я тебя отпустила, Сама угадала конец. Мой ласковьгй, рьгженький, мильїй... Мой первьш, мой лучший птенец... Как дико пустует жил и ще, Как сшнут обьятья мой. Разьятьіе руки не сьішут Весельїх ручонок твоих. Они ль хлопогали, они ли, Теплом озарив бьпие, Играли, и в ладушки били, И сердце держали моє? Зачем я тебя отпустила, Зачем угадала конец? Мой ласковьій, рьіженький, мильїй, Мой первьій, мой лучший нгенец. Девушка. Вспоминай мой легкий, нежньїй голос. Мотив детской песенки простой. Для меня уж не осталось бельїх полос. Прости, мама,—человек родной. Всей земною радостью и болью Навсегда останусь я с тобой. Мама (йдеш на авансцену, становишся слевой сторони). Зачем я тебя отпустила, Зачем угадала конец, Мой ласковьій, рьіженький, мильїй,

Позащкілля. Сценарії заходів

(Парень идет на авансцену и становишся с правой сторони.) Парень. Я расскажу тебе твой сон, Пока тьі будешь спать. Пустеют окна, в мире тень. Давай молчать с тобой. (Входиш немец.) Немец. Итак, я повторяю вопрос. Куда ушли и сколько осталось? Девуїика. Я вам ничего не скажу, потому что не признаю за вами права судить меня. Десанте со мной все что хохите, но ви больше ничего от меня неусльшшге. Немец. Печально... Очень печально. Тьі нас вьінуждаешь бьіть жестокими. Начинайте! (Девуита подходит к авансцене.) Девуїика. Граждане, не стойте, не смотрите! Я живая,—голос мой звучиг. Убивайте их, травите, жгиге! Я умру, но правда победит. Лучше бьі скорей, пускай уж сразу, Чтобьі больше не коснулся враг. Мама. И уже без всякого приказа Делает она последний шаг. Смело подьшаешься сама та. Шаг на ящик, к смерти и вперед. Вокруг тебя немецкие солдатьі. Вот оно! Морозно, снежно, мгливо... Розовьіе дьшьі... Блеск дорог... Девуїика (кричиш). Родина! Парень. Тупой сапог фашиста Вьібивает ящик ш-под ног. (Они отходят назад, на сцену вьіходят девуиіки-сстдатки и ребята из «Молодой гвардии». Вьлстраиваются клинам. Сцена освещается красним светом. Звучиш грустнаямелодия.) Все. Граждане, не стойте, Не смотрите. Мьіживьіе, И голос наш звучит. (Стали так, чтоби било видно памятник. Клином, только наоборот.) Первьій. Наши очи померкли, Огонь в серце погас. На земле, на поверке


Второй. Нам свои боевьіе Не носить ордена Вам все зто, живьіе, Нам отрада одна. Третий. Что не даром боролись Мьі за Родину-мать. Пусть не сльїшен наш голос, Вьі должньї его знать. Четвретьш. И у мертвьіх безгласньїх Есть отрада одна Все мьі за Родину пали, Ноона—спасена! (Мелодкя стихаєш, всеуходят. Входит груша студентов.) Майя. Какая смелая и храбрая девушка Галя. Вот тебе и «у войньї не женское лицо». Петя. Ну девчонки, ну что вьі в самом деле. Я понял, что бьш не прав. Майя. А сколько же сил, терпения, крови отдали наши бабушки и дедушки! Галя. И я думаю, что никто, кроме них, не знает ценьї победьі. Света. И только они знают, как бьшо трудно. Майя. Но посмотрите на них, зто трудносте не смогли погасить ульїбки ирадостькжизни. Света. И война не смогла погасить искринки в их тазах. Галя. И счасіье. Да. Ведь победа—зто счастье! (Уходят. Звучиш вальс; сначала танцует пера в военной форме, они в шанце уходят, и на сцене появляютея две парьі в бальньїх платьях. Когда закончтея вальс, все испстнители вьхходят на авансцену,,) Девушка 1. Дороте наши бабушки и дедушки, спасибо вам за Победу! Девушка 2. За то, что мьі учимся, живем, любим и радуємся жизни. Парень. И все зто благодаря вам! Все. Спасибо вам!

ПАМЯТЬ БУДЕТ ЖИТЬ В НАШИХ СЕРДЦАХ ВЕЧНО КоДнюПобедьі Настя ПАВЛИКА, випускниця спеціалізації видовищно-театралізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв

Действующие лица: Ведущая Девушки и парни — одноклассники, они же солдати, медсестри. (Звенит звонок. Голос Диктора) Диктор. Уважаемьіе старшеклассники! Для вас сегодня звенит последний школьньш звонок. Вьі стали взросльїми. Жизнь распахнула перед вами двери. Идите и вибирайте тот жизненньїй путь, которьій будет вам по душе. Счастливого лути! (Под звуки вальса, кружась, вьіходят пари.) Диктор. А сейчас фото на память. (Все мальчишки и девчонки вибежсти на сцену. Они сгруппировались для общей фотографии. Вспишка — и фотография готова. Роздается взрив. От неожиданности ребята застивают вразних позах, а потом разбегаются кто куда) Ведущая. Зтот день запомнился всем нам навсегда. Запомнился на всю нашу жизнь — 22 июня 1941-го. Мьі и представить не могли, что всем нам придется прощаться с нашим городом, с нашей юностью и, может бьіть, навсегда. Все мьі бьши возбужденьї, все мьі рвались в бой. Мьі готовьі бьши идти и защищать свой город, своих родньїх и близких, свою Родину. Прощаться бьшо трудно... Ах, война, что ж тьі, подлая, сделала. (Звучит песня «Священная война». Мальчики уходят со сцени. Девушки собрались небольшой группкой, смотрят на мальчишек, которьіе собрались возле призивного пункта.) Девушка 1. Ах, война, что тьі, подлая, сделала, Стали тихими наши дворьі. 108

Память будет жить в наших сердцах вечно

Наши мальчики голови подняли, Повзрослели они до порьі. (На сцену вьіходят ребята, которьіе переоделись в воєнную форму. Сльїшна команда: «Становись. Смирно. Шагом марш». Колонна солдат двинулась вперед.) Девуїика 2. На пороге едва помаячили И ушли за солдатом солдат. До свидания, мальчики! Мальчики, постарайтесь вернуться назад. Девушка З. Нет, не прячьтесь ви, Будьте високими, Не жалейте ни сил, ни гранат. И себя не щадите. И все-таки, постарайтесь вернуться назад. Парень 1. Ах, война, что іьі, подлая, сделала. Вместо свадеб — разлуки и дьім. Наши девочки платьица бельїе Раздарили сестренкам своим. Парень 2. Сапоги—ну куда от них денешься, Да зеленьїе крьшья погон. Вьі наплюйте на сплетников, девочки. Мьї сведем с ними счетьі потом. Парень 3. Пусть болтают, что верить вам не во что, Что йдем мьї войной наугад. До свидания, девочки! Девочки, постарайтесь вернуться назад. (Сльїшен перезвон курантов, а потом и победньїй салют.) Ведущая. (Берет в руки фотографию. Сльїшен школьньїйзвонок. Колонна ребят и девчонок сгруппировались для последней школьной фотографии. Все они в военной форме.) И теперь, рассматривая нашу старую випускную фотографию, я вижу, сколько наших мальчишек и девчонок не вернулись домой С ВОЙНЬЇ.

Парень 1. Близнецьі Боря и Николай Калашникови погибли в первне дни войньї. (Снимает пилотку.) Парень 2. Меня и Зою Кравцову командование отправило в тил врага. Ми били в диверсионной группе. Погибли, вьіполняя задание. (Снимает пилотку.) Девушка І. А я, Клава Петрова, дошла до самого Берлина и расписа-


Парень 3. А наша рота попала в окружение под Витебском. Погибли все, а кто бьш контужен и без сознания, попал в конплагерь Дахау. Потом бьш Освенцим. Бьтло несколько побегов. Нас ловили, били и снова бросаяи в конплагерь, мьі снова бежали. Последний побег удался. Погибли в Норвегии, когда сражались в рядах сопротивления. (После зтих слов три парня сняли лагерньїе шапки,) Девушка 4. А мьі с Тарасом партизанили и прошли с Ковпаком от Путивля и до Карпат. Награжденьї орденами и медалями. А сейчас мьі жених и невеста. (После зтих слов жених прикрепляет к гимнастерке бельїй цветок, %а невеста одевает на голову фату.) Ведущая (обращается к парню). А что тьі молчишь, Шеремет? Шеремет. А что мне говорить!? Я живой, в бою потерял друга, но нашел любовь — Наденьку. Ведущая,. А почему тьі молчишь, любимьій мой? Парень. Молчу. Мне трудно говорить. Ведущая. Любимьій мой! Так вьішло, что тьі погиб, а я осталась жива! Прости меня за зто! Свою любовь к тебе я пронесу через всю мою жизнь. Парень (снял пилотку). Да, я погиб! Так уж вьішло. Но, если би мне в ту последнюю атаку пришлось идти еще раз, я все равно пошел бьі первьім, потому что иначе поступить я не мог. Командир, давая мне в руки знамя, сказал: «Если погибнешь, то умрешь, как человек, а вьіживешь — будешь жить как человек». Ведущая. Я понимаю тебя, любимий мой. Как би мне хотелось хотя бьі еще один раз в жизни увидеть вас всех вместе живьіми и веселими, как тогда на нашем вьшускном. И, конечно, тебя, мой дорогой и любимьій. Ти погиб, и тебя уже нет. Нет! Почему нет!? А память, а письма, твои письма! Парень. Да, ваши письма очень помогали нам, солдатам. Помогали, когда ми мерзли в окопах, когда форсировали реки и непроходимьіе болота, когда подихали от жарьі и во фляге не бьшо даже шотка води. И ми писали вам и очень, очень ждали ответа. (Звенит школьньїй звонок. И снова звучиш вальс. Пари, танцуя, уходят со сцени... Осталась только ведущая. .Под музику «Темная ночь» на сцену с одной сторони виходиш солдат, с другой — санишарт. Солдат Петя пишеш письмо.) Петя. Здравствуй, любимая. Я часто в мечтах гуляю с тобой по нашему родному городу. Как он прекрасен... Какие удивительньїе краски, а как благоухают цветущие деревья. (Сзади гіодбегают девочки и питаются заглянуть ему через плечо.)


Медсестра /. Ладно-ладно, не мешаем. Медсестра 2. Мьї больше не будем. (Заходиш командир с разведчицей, они садятся в углу. Он ей что-то обьясняет, и она уходиш. Заходиш солдат, Олег, хромает.) Медсестра 1. Что случилось? Олег. Ничего, все нормально. Медсестра 2. Может, чем-нибуть помочь? Олег. Солдат должен делать все сам. (Заходят две разведчицьг, подходят к командиру. Он им дает задание, и они вместе уходят. Олег подходит к солдату.) Олег. Петя, давай сгшяшем? Петя. Отстань. Олег (девочкам). Где его гитара? (Девочки показьівают, где гитара, Олег берет ее и начинает неумело играть, Петя не вьідерживает и говориш.) Петя. Ну давай уже, липучка. Что играть? Олег. Давай нашу. (Петя играет песню «Смуглянка», все поют. Вбегает девушка.) Девушка. Ребята, письма пришли!!! (Они все в ожидании, девушка роздаєш письма, и последнее письмо отдает Пете. Девушки подходят к нему.) Девушки. Петя, прочитай. Петя (прячет письмо). Девочки, не моїу. (Онирасходятся, парень начинает читать письмо.) Девушка. Здравсгвуй, мой родной. Вчера получила от тебя письмо. Очень рада, что у тебя все хорошо. Родной мой, я по тебе очень скучаю... Парень. Скучает. Девушка. Очень люблю, и с нетерпением жду, и знаю, что мьї с тобой обязательно встретимся в нашем родном городе, будем гулять по его прекрасним улицам и наслаждаться каждой минутой, проведенной вместе. Парень. Жди меня, и я вернусь, Только очень жди... Девушка (продолжает письмо). Вот и пришла весна, но она не похожа на те другие, которьіе мьї проводили с тобой вместе. Помнишь, как мьї гуляли по Подолу, любовались Днепром, синими далями и пароходами, которьіе пропливали вдалеке? А сейчас все не так, вокруг все серое, пасмурное и мрачное, потому что идет война. Ти знаешь, у меня есть


мирное небо, ясное солнце и зеленую траву. И знать, что со мной есть тьі, и что тьі всегда будешь рядом. Я знаю, что когда-нибудь моя мечта осуществится. Ну вот, пока-что и все. Не прощаюсь. Я за тебя молиться стану. Но тьі смотри, мой хороший, живи. Парень (повторяєш). Я за тебя молиться стану. Медсестра 1. Как хорошо! Медсестра 2,. Я за тебя молиться стану... (Одна медсестра уходиш вглубь сценьї, а вторая устраивается на авансцене.)

Парень. Как больно, милая, как странно Сроднясь в земле, сплетясь ветвями, Как больно, милая, как странно Раздваиваться под пилой. Не зарастет на сердце рана, Прольется чистьіми слезами. Не зарастет на сердце рана, Прольется пламенной смолой, Девушка. Пока жива, с тобой я буду, Душа и кровь неразделимьі. Пока жива, с тобой я буду. Любовь и смерть всегда вдвоем. Тьі понесешь с собой, любимьш, Тьі понесешь с собой повсюду, Тьі понесешь с собой, любимьш, Родную землю, М И Л Ь Н І дом. Парень. Но если мне укрьіться нечем От горести неисцелимой, Но если мне укрьіться нечем От холода и темноіьі. Девушка. За расставаньем будет встреча. Не забьівай меня, любимьш. За расставаньем будет встреча. Вернемся оба, я и тьі. Парень. Но если я безвестно кану. Короткий путь луча дневного. Но если я безвестно кану За звездньїй пояс, Млечньїй Путь. Девушка. Я за тебя молиться стану, Чтоб не забьіл пути земного. Я за тебя молиться стану,

;


Чтоб тьі вернулся невредим. (Они расходятся и уходят со сценьї. Медсестра 2 раскрьівает полученное письмо, начинает читать.) Медсестра 1 (обращаеться к подруге). От мами?

Медсестра 2 От мами. У меня больше никого нет. Я очень по ней скучаю. Медсестра І. А я уже месяц не получаю писем. Что с моими?.. Можно, я послушаю, что пишет тебе мама? Медсестра 2 (освобождает ей место рядом с собой). Здравствуй,

доченька. Получила от тебя письмо, очень рада, что тьі жива, здорова. За меня не волнуйся, у меня все хорошо. В городе уже тихо. К сожалению, много чего разрушено, разрушен и твой любимьій Крещатик. Но ми его потихонечку отстраиваем. Доченька, я очень за тобой скучаю, мне очень тебя не хватает. Я знаю, что твоя жизнь постоянно в опасности, но надеюсь, что моя вера и любовь помогут тебе в трудньїх ситуациях. Доченька, я тебя прошу, будь осторожна, ведь тьі знаешь, как я за тебя волнуюсь. Целую. До встречи. Мама. Медсестра 1. «Целую. До встречи. Мама». Снег да снег, да седьіе камни. Да в молчанье дозор ракет. Как живешь без меня тьі, мама? Ми не виделись тисячу лет. Ньінче снова у нас ученье. Одеваемся на беїу. И, как в омут, в ночную темень Из казармьі бросок в пуріу. Медсестра 2. Грянет час, по крутим ступеням В отчий дом ти легко вбежишь, А пока тьі уходишь в темень, Но вернуться назад поспеши. (Звучиш боевая тревога Все разбегаются.)

Ведущая. Да, действительно, письма бьши единственньїм связующим звеном с домом, с родньши и близкими, источником сил для наших ребят. Они несли веру, надежду и любовь. Беру в победу, надежду на скорое возвращение домой и любовь... Медсестра 1. Любовь... Я, к сожалению, не испьітала зтого чувства, но говорить о нем можно бесконечно. Медсестра 2 А что значит любить? Медсестра І. Ведь зто


Ползти ползком, бежать вслепую, Идти и падать. Бить челом. й все ж любить такую! Забить про дом и сон, Про то, что Твоим обидам нет числа, Что мимо утренняя почта Чужое счастье пронесла. Забить последние потери, Вокзальньїй свет, Его «прости» И кое-как до старой двери, Почти не помня, добрести. Войти, как новьіх драм зачатье. Нащупать стеньг, холод плит... Швьірнуть пальто на виключатель, Забив, где вешалка висит. И свет включить. И сдвинуть польї Крамольной тьмьі. Погомонять Достать конверти с дальних полок. По строчкам письма разбирать. Искать слова, сверяя числа, Не помнить слов. Хотя б крича, Любой ценой дойти до смьісла. Понять и снзнова начать. Медсестра 2. Не спать ночей, гнать тишину из комнат. Сдвигать столи, последний взять редут, И женщин тех, которне не помнят, Не звать обратно, знать, что не придут. Не спать ночей, не досчитатьея писем. Не чтить посулов, доводов, похвал. И видеть те, не снившиеся виси, ьіх прежде шаз не досяші. вещей извечние основи, вспомнить жизнь, В лицо узшть ее.


Уйти, забьіть и возвратиться снова, Моя любовь, могущество МОЄ! Медсестра 1. Мне кажется, что мьі боролись за свои жизни, чтобьі еще хотя би один раз увидеть свою любовь, увидеть, а потом можно и умереть. Медсестра 2. Умереть? Нет! Жить! И если к любимому придет беда, то бороться с ней и бьіть с ним до конца! Ведущая. Правильно и сильно сказано. Бить до конца! Как у Шеремета и Нади. Он сидел за задней партой, а она—отличница—за первой. Он тогда уже ее любил, а она. Отрьівок из пьесьі А. Арбузова «Домик на окраине» (Надежда (слепая) осталась одна в комнате. Она шарит рукой по столу и натьїкается на патефон, опускает мембрану и ощупью ищет край пластинки. Музика. Входная дверь медленно отворяется, на пороге ее Шеремет. Потрескивает печурка. Играет патефон. Шеремет оглядивает полутемную комнату и замечает сидящую Надю.)

Шеремет (все еще не веря). Надя...Наденька! Надя (привстала, ее руки дрожат, и она потянулась туда, откуда слишится его голос). Ти,.. (вскрикнула). Тьі! (Шеремет хочеш кинуться к ней, по сдерживает себя, и прошянутьіе руки Надеждьі медленно опускаются. Играет музика.)

Шеремет. Давно приехали? Надя. Вчера вечером. Шеремет. Загадочная картинка! Что же зто вас от людей прячут? Надя. Я устала с дороги. Шеремет. Бьівает. Надя. Ти ничего не знаешь? Тебе про меня ничего не говорили? Шеремет (стойко). Надежда Петровна, насколько я помню, ми с вами на «ти» не переходили. (Пауза.) А впрочем, отвьік от вашего общества и забьш ваш характер. Надя, Забили? Шеремет. А ви что думали — я ночью не сплю, ваш характер вспоминаю? (Надежда берет книгу, делает вид, что читаєш.)

Шеремет. Видать, не номните ви, кто такой Женька Шеремет. (Остантливает патефон.) А теперь тихо! Я вам об истинной любви расскажу. Ви счастливая, Надежда Петровна, ви, правда, очень счастливая, потому что один человек вас так глубоко любил, как никто на свете несумеет.


Шеремет. Вот, смотрите, мьї с ним у Наро-Фоминска снимались. (Винимает фотографию.) 10 ноября, мьї стоим возле танка. Зто вот Думбадзе — теперь убитьш, зто я — с папироской, а вот он стоит, ульїбается. Надя. Кто? Шеремет. Алексей. Надя. Алешенька... Шеремет (протягивая ей фотографию). Вот он... глядите. Надя. Гляжу. Шеремет. Видите? Надя. Да. Шеремет (всматривается в нее и все понимает). Наденька,.. (Медленно опускаєшся на колени.)

Надя (тихонько). Вот так... (Пауза.)

Шеремет. Нет! Я все, все тебе скажу — всю правду... Прости, Алепіка! (Береш Надиньї руки.) Я люблю тебя, Надя, больше жизни, как Алексей... Может бьіть, сильнее! Надя (вьірьіваясь). Я не верю тебе... Тьі жалеешь, тьі жалеешь меня, Женя! Шеремет (обнимает ее и целует). Ну? Разве зто жал ость? Надя Нет... Нет... (Ласково проводиш рукой по волосам.) Как все хо-

рошо, правда? Шеремет. Да. (Долгое молчание.)

Шеремет. Сльїшишь, ходики тикают? Надя (тихо). Зто время бежит, Женя... Шеремет. Куда? Надя. Нам навстречу. (Ульїбнулась.) Мьї очень с тобой счастливьіе, правда? Шеремет. Очень. (Посмошрел на часи.) А теперь прощай. Надя. Так скоро? Шеремет. Да. Пора. (Берет Надежду за руки.) Пусть без меня тебе будет всегда весело. Надя. Пусть тебе без меня будет всегда не страшно, иди. (Ведущая и медсестри остаюшся есе время на сцене.)

Медсестра 1. Какие все-таки страшньїе судьбьі у любви. Какие необьїкновенньїе. Ведущая. Да, судьбьі у любви необьїкновенньїе. Но человек обязан


Медсестра 1. И зто правильно! Иначе зачем мьі здесь. Отрьівок из пьесьі КСимонова «Парень из нашего города» (На сцену виходиш телефонисшка.)

Телефонистка. Алло... Алло... Я вас не сльїшу... Алло... Что... Да... Да... Хорошо. (Отводит трубку от уха.) Товарищ командир, вас вьізьівают! (Виходиш командир, береш трубку.)

Командир. Да, товарищ «Первьій»... Слушаю вас, товарищ «Первьій...» Я понимаю, товарищ «Первьій», что вьісоту надо к вечеру взять. Будет сделано. Товарищ «Первьій», у меня просьба, пусть артиллерия там поработает... Вот спасибо... Слушаюсь. (Кладет трубку. Солдат заводиш парня.)

Солдат. Товарищ командир, вот, труса поймали. Командир (к трусу). Ну, и что прикажешь с тобой сделать? Трус. Я испугался... Командир. Испугался? Под трибунал пойдешь! Понял? Трус. Испугался... Больше не буду... Извиннте... Командир. Ну, прямо, как мальчишка... Тьі понимаешь, что зто война... А он, больше не буду,., извините! Трус. Испугался... Больше не буду... Поверьте. Командир. Верните ему оружие. Дайте знамя в руки. И пусть он первьім идет в атаку. Тьі понял? Зто знамя воткнешь там — на вьісоте. Если погибнешь, то умрешь как человек, а вьіживешь — будешь жить как человек. Идите! (Виходят ведущие.)

Ведущая. И зтот парень оправдал надеждьі и одним из первьіх ворвался в Киев. Медсестра 1. Да, но многие не дошли до конца и так и не увидели победу. Медсестра 2. Но любовь и память о них будет жить в наших сердцах вечно. (Звучиш музика Моцарта «Реквием». На сцену виходят девушки со свечами. С конца зала солдати несут гирлянду слави и кладут ее на авансцене. Уходят.)

Ведущая. Помолчим над памятью друзей, Тех, кого мьі больше не усльшшм.


Вместе с нами в день грядущий вьішел. Медсестра 2. Помолчим. Не потому, что нам Нечего сказать об уходящих, Мьї их назовбм по именам, Как живьіх, живущих настоящим. Медсестра 1. Помолчим, чтобьі сказать о них Не холодньїм равнодушньїм словом, Чтоб они воскресли хоть на миг Всем звучаньем голоса живого. Ведущая. Всем живьш биением сердец, И ульїбкой, и рукопожатьем, Нашим спором, ссорой, наконец. Примиреньем, дружеским обьятьем. Шла зпоха в полиханьи гроз, Но никто из нас не ш&і сторонкой. Всяк свой клад в сокровищницу нбс, Не скупясь, монетой самой звонкой. Пусть же слова нашего зачин Прозвучит, как запевала в хоре! А пока — ни слова. Помолчим, Затаив потери, бсшь и горе. (На сцену вьгходят все участити представлений. Они по очереди подходят к солдатской каске, которая как часть художественного оформлений находишся на авансцене, и ставят свечи.)

Девуїика 1. За силу духа! Девушка 2. За преданность! Парень 1. За мужество! Девушка 3. За храбрость! Парень 2. За отвагу! Девушка 4. За смелость! (Музика умолкает. виходиш ведущ ая.)

Начгтают тикать часи. На передний план

Ведущая. Ви знаете, сегодня сбнлась моя мечта. Я увидела всех своих одноклассников, как тогда на внпускном, в том далеком 41-ом. (Звенит звонок.)

Диктор. Уважаемне старшеклассники! Для вас сегодня звенит последний шкальний звонок. Ви стали взрослими. Жизнь распахнула перед вами двери. Идите и вибирайте тог путь, которий будет вам по душе. Счастливош пути! А сейчас — фото на память.

ЧЕРВОНА КАЛИНА Театралізована вистава

Інна ГОРБОВА,

викладач культури і мистецтв

сценарної

майстерності

Київського

обласного

училища

Дійові особи: Ведучі (7) Дід Дівчата Хлопець Дівчина Дівчина-калина Козак

Пролог (Звучить пісня у виконанні Ніни Матвієнко: «У полі калина, у полі червона Хорошенько цвіте. Ей, роде наш красний, Роде наш прекрасний,, Не щраймося, признаваймося, Бо багацько нас є». Починається пісня «Ой, у лузі червона калина похтшасяж Під неї на сцену виходять ведучі Після пертого куплету пісня переходить у музичний супровід тексту\ На фоні музики йде розповідь ведучих.)

Ведуча 1. Багато народів мають за символ своєї землі квітку, птаха чи якусь іншу живність. А в нас, на Україні — це червона калина. Вона є символом української землі. Ведуча 2. Червона калина — це також знак любові і вірності. На калині присягають закохані. Калина цвіте у весільному короваї. Ведуча X Відомий український історик, фольклорист і етнограф М. Костомаров писав: «Калина — дерево в вьгсшей степени 119


позтическое у малороссов. Калина — дерево погребальное и свадебное, символ девственности и ч и с т о т ь і » . Ведуча 4. Дуже любив калину Т. Г. Шевченко. У своєму «Кобзареві» слово «калина» він вжив аж 385 разів. Ведуча 5. Із давніх-давен наш народ опоетизував калину, оспівав у легендах, казках, віршах, піснях. Образ калини входить у свідомість з дитинства разом з маминою колисковою. Ведуча 6. Кущ калини — це не тільки краса, це ще й наша спадщина. У кожній квітці і ягоді — і дивина, і давнина. Протягом віків вона супроводжувала розвиток нашого українського народу. Ведуча 7. Червоні китиці калини Горять вогнями усіма, Без калини — нема України, Без народу — Вкраїни нема. (Знову звучить пісня «Ой, у лузі червона калина похилилася» у виконанні ведучих та хору за кулісами. Після фіналу пісні всі виходять.)

Епізод 1 (За лаштунками звучить пісня «Місяць на небі» (дует). Входить дід, сідає на лаві, струже сопілку і мугикає пісню. Входять дівчата.)

Дівчина 1. Дівчата, дівчата, ідіть сюди! Тут калина, та ще й яка красива! Дівчина 2. Ай справді — яка красива! Дівчина 3. Давайте її ламати! Всі. Давайте. Дід. Стійте! Не ламайте! Дівчина 1. Здрастуйте, діду! Дівчина 2. Добрий день вам! Всі. Здрастуйте! Дід. Здрастуйте, дівчата! Дівчина 3. А що це ви, діду, стругаєте? Дід. Калинову сопілку. Дівчина 3. Калинову? А яка різниця: калинова вона чи дубова? (Дівчата сміються.)

Дід. Е ні, не кажіть... Різниця, та ще й яка! Калинова сопілка як заграє, то ніби сонечко весняне пригріє, а як сопілка засумує, то ніби дівчина заплаче... Отож не ламайте, дівчата, калину, бо то — гріх. Дівчина 1. Дідусю! Та цієї калини скрізь повним-повно! Чого ж її жаліти? Дід. Ой, дівчата, так було не завжди! Ось послухайте! Колись дав-


но також була весна. Скільки сягало око — стелилися зелені луки... Йшла тим лугом людина, та й побачила маленьке стебельце. Підпушила землю біля нього, підв'язала його, полила—та й пішла у світ сіяти, орати... Через рік повернулася, а на тому стебельці — листочки, а між ними білий-білий цвіт, такий чистий та ніжний — як вірная дівчина. .. Восени той цвіт став червоними ягідками... Й почали дівчата про неї співати пісні, і назвали її Червоною Калиною. Дівчина 1. А ми знаємо іншу історію про калину. Дівчата, а ну заспіваймо! (Звучить пісня «Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюди?».)

Дід. От бачите, дівчата, а ви хотіли ламати калину! А чи ще яку пісню про калину знаєте? Всі. Аякже! Знаємо! Дід. Ну, то заспівайте! (Звучить пісня «Ой у лузі калина, ой у лузі качина, калина, калина, чубарики-чубчики, калина».)

Дівчина 1. Діду, розкажіть нам ще щось про калину, ви так гарно розповідаєте! Дід. Ну, то слухайте старовинну козацьку пісню (виконується речитативом під супровід бандури).

Горіхове сіделечко, ще й кінь вороненький, Десь поїхав з України козак молоденький. Десь поїхав з України — та там і загинув, Свою рідну Україну навіки покинув. Звелів собі насипати високу могилу, А в головах посадити червону калину. Будуть птахи прилітати, калиноньку їсти, Будуть мені приносити з України вісті. Дід. Дівчата! А що ви знаєте Шевченкового про калину? (Дівчата починають хоровод.)

«Зацвіла в долині червона калина, Ніби засміялась дівчина-дитина. Любо-любо стало, пташечка зраділа, Пташечка зраділа і защебетала». (Після першого куплета на перший план виходить дівчина, читає вірш на вокалізі.)

«Тече вода з-під явора, яром на долину, Пишається над водою червона калина. Пишається калинонька, явір молодіє,


позтическое у малороссов. Калина — дерево погребальное и свадебное, символ девственности и чистотьі». Ведуча 4. Дуже любив калину Т. Г. Шевченко. У своєму «Кобзареві» слово «калина» він вжив аж 385 разів. Ведуча 5. Із давніх-давен наш народ опоетизував калину, оспівав у легендах, казках, віршах, піснях. Образ калини входить у свідомість з дитинства разом з маминою колисковою. Ведуча 6. Кущ калини — це не тільки краса, це ще й наша спадщина. У кожній квітці і ягоді — і дивина, і давнина. Протягом віків вона супроводжувала розвиток нашого українського народу. Ведуча 7. Червоні китиці калини Горять вогнями усіма, Без калини — нема України, Без народу — Вкраїни нема. (Знову звучить пісня «Ой, у лузі червона калина похилилася» у виконанні ведучих та хору за кулісами. Після фіналу пісні всі виходять.)

Епізод 1 (За лаштунками звучить пісня «Місяць на небі» (дует). Входить дід, сідає на лаві, струже сопілку і мугикає пісню. Входять дівчата.)

Дівчина 1. Дівчата, дівчата, ідіть сюди! Тут калина, та ще й яка красива! Дівчина 2. А й справді — яка красива! Дівчина 3. Давайте її ламати! Всі Давайте. Дід. Стійте! Не ламайте! Дівчина 1. Здрастуйте, діду! Дівчина 2. Добрий день вам! Всі. Здрастуйте! Дід. Здрастуйте, дівчата! Дівчина 3. А що це ви, діду, стругаєте? Дід. Калинову сопілку. Дівчина 3. Калинову? А яка різниця: калинова вона чи дубова? (Дівчата сміються.)

Дід. Е ні, не кажіть... Різниця, та ще й яка! Калинова сопілка як заграє, то ніби сонечко весняне пригріє, а як сопілка засумує, то ніби дівчина заплаче... Отож не ламайте, дівчата, калину, бо то — гріх. Дівчина 1. Дідусю! Та цієї калини скрізь повним-повно! Чого ж її жаліти? Дід. Ой, дівчата, так було не завжди! Ось послухайте! Колись дав-


но також була весна. Скільки сягало око — стелилися зелені луки... Йшла тим лугом людина, та й побачила маленьке стебельце. Підпушила землю біля нього, підв'язала його, полила — та й пішла у світ сіяти, орати.,. Через рік повернулася, а на тому стебельці — листочки, а між ними білий-білий цвіт, такий чистий та ніжний — як вірная дівчина. .. Восени той цвіт став червоними ягідками... Й почали дівчата про неї співати пісні, і назвали її Червоною Калиною. Дівчина 1. А ми знаємо іншу історію про калину. Дівчата, а ну заспіваймо! (Звучить пісня «Ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюди?».)

Дід. От бачите, дівчата, а ви хотіли ламати калину! А чи ще яку пісню про калину знаєте? Всі. Аякже! Знаємо! Дід. Ну, то заспівайте! (Звучить пісня «Ой у лузі калина, ой у лузі калина, калина, калина, чубарики-чубчики, калина».)

Дівчина 1. Діду, розкажіть нам ще щось про калину, ви так гарно розповідаєте! Дід. Ну, то слухайте старовинну козацьку пісню (виконується речитативом під супровід бандури).

Горіхове сіделечко, ще й кінь вороненький, Десь поїхав з України козак молоденький. Десь поїхав з України — та там і загинув, Свою рідну Україну навіки покинув. Звелів собі насипати високу могилу, А в головах посадити червону калину. Будуть птахи прилітати, калиноньку їсти, Будуть мені приносити з України вісті. Дід. Дівчата! А що ви знаєте Шевченкового про калину? (Дівчата починають хоровод.)

«Зацвіла в долині червона калина, Ніби засміялась дівчина-дитина. Любо-любо стало, пташечка зраділа, Пташечка зраділа і защебетала». (Після першого куплета на перший план вюсодить дівчина, читає вірш на вокалізі.)

«Тече вода з-під явора, яром на долину, Пишається над водою червона калина. Пишається калинонька, явір молодіє,


А кругом них верболози й лози зеленіють. Сонце гріє, вітер віє з поля на долину, Над водою гне вербою червону калину . На калині одиноко гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Рано вранці на калині пташка щебетала, Під калиною дівчина весело співала. (Пісня звучить фоном без слів. Дівчата продовжують другий куплет пісні, потім хоровод забирає діда, і всі виходять.)

Епізод 2 (За сценою звучить пісня «Ой, у полі калина стояла, ту калину дівчина ламала». На фоні пісні виходить парубок, тягне за руку дівчину.)

Хлопець. Чому ж так довго не йшла? Завжди я тебе чекаю... Дівчина. Закрий очі, ну закрий! (Дарує хлопцеві калину, та й сама убрана у вінок калиновий.)

Хлопець. Калина... Де це ти вже встигла її наламати? Дівчина. Там її стільки. Хлопець. Красива та пишна... А ти знаєш, що калину дарують перед розлукою? Дівчина. Ні, неправда! Хлопець. Неправда? А ось послухай! Давно це було, дуже давно... Якось зібралися дівчата пісні поспівати та хоровод поводити... (Виходять дівчата з піснею «Ой під калиною трава зеленая». Після першого куплета пісні хлопець продовжує.)

Дивуються старі люди і малії діти, Що такої пригодоньки не видали в світі! А чия ж то могилонька в полі при дорозі? А над нею калинонька цвіте на морозі? А на тій калині — листя кучеряве, А між цвітом білесеньким ягідки криваві. (Виходять дівчина-калина та козак.)

Дівчина-калина. Як солодко грає, як глибоко крає, Розтинає білі груди, серденько виймає... Козак. Козак умирає, дівчинонька плаче... Дівчина-калина. Візьми мене в сиру землю з собою, козаче! Козак. Ой, коли ж ти справді вірная дівчина, —


Буде з тебе на могилі хороша калина, Дівчина-калина. Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха, Щоб я мала червоніти серед мого лиха? Чи ж тобі стане миліш домовина, Як я буду зеленіти, німа деревина? (Розповідь продовжує хлопець, який виходив на початку другого епізода)

Хлопець. Так не затужить і рідная ненька, Як тая калинонька мила, жалібненька, Ой, ще ж над миленьким не зросла травиця, Як стала калиною дівчина-жалібниця! (Жіночий ансамбль доспівує пісню «Ой під калиною трава зеленая».)

Хлопець. От бачиш, люба, калину даровано на розлуку... (Пісня затихає.)

Дівчина. А тепер послухай, милий, що я тобі розповім... Була тепла липнева ніч. Надворі місяць ніби витанцьовував між зірками. Десь скрипне перелаз, спурхне нічна пташка — і знову тихо. У селі всі відпочивали, натрудившись за день. Тільки пугач шугав над землею. Уже місяць вийшов на середину неба, як раптом удалині щось загуло, затріщало, залунав шалений тупіт кінських ніг, закричали чужою мовою кочівники... Чорна монгольська орда насунула на село. Ще палахкотіло полум'я над хатами, а круки-ординці вже поверталися додому з багатою здобиччю... (Підходить до жіночого ансамблю і разом з ними співає.)

Летіла зозуля, та й стала кувати, Ой то ж не зозуля, то рідная мати, Вона прилетіла дочку рятувати. Якби ж вона знала, яка в неї біда, Вона б передала горобчиком хліба, Горобчиком хліба, синицею солі, Ой мамо, ой, мамо, як тяжко в неволі. Дівчина (продовжує розповідь). Українські полонянки тікали з неволі, але їх ловили поганці. На катуванні дівчата високо піднімали горді голови і сміялися катам в очі. І злякалися кочівники гордих чарочей дівочих. І блиснули над їхніми головами сокири. А де падали краплини дівочої крові — там виростав кущ калини... Тому калина — знак вірності в любові. На калині присягають закохані, калина цвіте у весільному короваї. Так що калину, любий, дарують не на розлуку, а на щиру і вірну любов...


Епізод З (Хор виконує «Ой, дівчино, шумить гай». Дівчата підхоплюють пісню. Після пісні молодь грає в різні ігри: «Зніми шапку», «Затанцюй гопака», «Калинонька». Після ігор усі разом виконують пісню «На калині мене мати колихала» — по ходу пісні хлопця та дівчину зв 'язують весільним рушником, виносять коровай із калиною. Звучить вірш про калину.)

Я віру в єдину лиш віру, єдину Узяв, наче пісню, в далекий шлях, Я вірю в людину, я вірю в людину, Що гілку калини тримає в руках. Червона калино! Червона калино! Корогво свята непомерклих сторіч. Стліває, минає усе швидкоплинне, А наша червона калина — стоїть. Стаю на коліна, на збиті коліна І землю цілую під регіт і свист. Червона калина, червона калина Дала мені думу, і душу, і хист. Калино! Цвіти і палай! І ніколи Не згасне розкішне багаття твоє. Я вірю в безсмертя народу, якому Червона калина свій цвіт віддає. Фінал Ведуча 1. Рано-пізно всі колись ми рушим, — Будуть в нас калини брати сік! Та чи стануть сопілками душі? А якщо і стануть, то чи всі? Ведуча 2. Хто пройде, як чумаки по світі? Й цю сопілку гордо пронесе? Виростай, калино, ми в одвіті І за рідну пісню, і за все! (Усі співають пісню «Ойу лузі червона калина похилилася...».)

Ой у лузі червона калина похилилася... Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину піднімемо, А ми нашу славну Україну гей, гей, розвеселимо.

П'ЯТЬ ГРИВЕНЬ НА ЖИТТЯ Театралізована вистава

Вероніка ЗОЛОТОВЕРХА, випускниця спеціалізації видовиїцно-театралізованих заходів Київського обласного училища культури і мистецтв

Дійові особи: Ведуча Хлопець Дівчина Медсестра Лікар Батько з донечкою (Ведуча йде крізь зал і роздає флаєрки.)

Ведуча. Читаєте? Дивно... А он той хлопець уже згорнув і поклав у кишеню. Нічого, я теж так роблю: подумаєш, якийсь папір. Ми щодня отримуємо безліч таких папірців. Ось пригадайте, як ми виходимо з метро. Нам у руки тичуть десятки таких папірців, і ми знаємо, що нічого цінного в них нема — хіба якась реклама. Проте на деякі з них все ж варто звернути увагу. Ви запитаєте, на які? А на ті, що не є рекламою товару. Ось про це я і хочу з вами поговорити. Ви думаєте, що мені це потрібно більше за всіх? Ні, але поки ти сам із цим не зіткнешся... та нехай, як кажуть, краще один раз побачити, ніж 10 разів почути. Уявіть собі, м. Переяслав-Хмельницький, пологове відділення районної лікарні... (Сценка коло вікна пологового будинку. На сцені з'являється хлопець з квітами. У вікні з'являється дівчина. Вони про щось домовляються, і хлопець сідає на лаву.)

Дівчина. Ку-ку. Хлопець. Привіт, ти таки прийшла. Дівчина. Ну, звичайно, але я втекла. 125


Хлопець. Ти що? А якщо побачать? Сідай. Розповідай, як ти себе почуваєш? Усе добре? Дівчина. Ну, звичайно. Але маленький уже починає гарно битись. Мабуть, буде футболістом, як і ти. Хлопець. А ти все жартуєш. Слухай, а давай малого назвемо Славком, добре? Ой, я забув, я ж тобі квіти приніс, ось, тримай. Дівчина. Не хвилюйся, все буде добре, ми ж тебе любимо. (На сцену виходить медсестра.)

Медсестру. А, ось ти де? А ну ходім. (Хлопець не пускає дівчину.)

Медсестра. Ходімо, ходімо, ну, як малі діти. Хлопець. Добре, йди, тільки дивись мені, щоб усе було добре! (До медсестри.) А ви бережіть її. (Йдуть.) (Виходить ведуча.)

Ведуча. Ось так! І ніхто з них навіть не уявляв, що біда вже поспішає... Він хотів назвати малого Славком. І навіть не здогадувався, що буде далі. А далі ви побачите самі. (На сцену виходить хлопець.)

Хлопець. Ура! У мене буде син! (На сцену виходить лікар.)

Хлопець. Ну що? Ну як? У мене хлопчик? Хлопчик? Та кажіть уже! Чи дівчинка? Лікар. Ми — невеличка районна лікарня, спеціальної апаратури немає. Хлопець. Ну? Я нічого не розумію. А до неї можна? Лікар. Мені дуже шкода...Співчуваю. А з дружиною все буде добре. Хлопець. Я нічого не розумію. До неї можна? Лікар. Ще раз прийміть мої співчуття. Приходьте завтра. (Вибігає маленька дівчинка з м'ячиком.)

Дівчинка. Тату, тату, дивись! (Впускає м 'яч. Хлопець довго дивиться на м 'яч, а потім повільно подає його дівчинці. Вона тікає. Виходить тато. Бере м 'яч у хлот\я.)

Батько. Доню! Йди-но сюди — подякуй! (Дівчинка дякує.)

Батько. Пробачте їй. Вона, як немовля. (Хлопець мовчить.) До речі, вона народилася саме в цьому пологовому будинку. Хлопець. Так, народилась... Батько. На все добре. (Йде.) Ведуча. Зараз в Україні працює лише два Республіканських цен-

П'ять гривень на життя

три по догляду за новонародженими. Якщо в Києві вони знаходяться при пологових відділеннях, то в обласних центрах їх узагалі не облаштовують, і лікарі змушені користуватися апаратурою, в якої давно вийшов термін експлуатації. Ви скажете, що цим повинна займатися держава? Хлопець. Такі Та зараз вони будують нову державу. їм не до нас! І поки ми дочекаємось... Я теж сидів і мовчав, поки біда не торкнулася мене. І тепер я вирішив, що краще самим почати допомагати нашим близьким та рідним, бо тільки ми в змозі створити майбутнє для наших дітей. Тільки ми — і більш ніхто! От скажіть, невже п'ять гривень — так багато, щоб відправити 8М8? Ми ж щодня витрачаємо набагато більше на різні дрібнички. Лише п'ять гривень — такою була ціна життя мого сина... Ведуча. Будьте уважними... Хлопець. І пам'ятайте: інколи в потоці безглуздої макулатури у ваших долонях може опинитись... Ведуча. Чиєсь життя! (Ідуть удвох у зал, роздаючи рекламні флаєрки )

Науково-виробниче видання

Бібліотека «Шкільного світу»

Сценарії заходів Упорядник: Горбова Інна Василівна

Літературний редактор Г. Верозубова Коректор Т. Сак Верстка Ю. Давидов Формат 60x84/16. Умови, друк. арк. 7,44. Наклад 1000 пр. Зам. 596. ТОВ Видавництво «Шкільний світ» 01014, м. Київ, вул. Тимірязєвська, 2 Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 775 від 21.02.2002 Видрукувано з готових діапозитивів в ОП «Житомирська облдрукарня», 10014, Житомир, вул. Мала Бердичівська, 17 Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ЖТ № 1 від 06.04.2001

1 ІЛ "ЕДПЛАТИТИ ЗА «КАТАЛОГОМ ВИДАНЬ УКРАЇНИ», який є в кожному поштовому вІддіінчпіі.У розділі «Газети України» знайдіть Вашу улюблену фахову газету за назвою предт і >. який Ви викладаєте. А трохи нижче шукайте книжкову серію цієї газети. Наприклад, «нци Ни математик, то, відповідно, Ваша газета - «Математика», а книжкова серія - «Матем и ми., і Ьібліотека». Якщо Ви працюєте у дитячому садку, Вам потрібна серія «Дитячий садок. |.кка

Гаврилюк Олена Андріївна

сл.тел.: (0-432)-67-18-13

Йммиж і.ка

Майко Світлана Михайлівна

сл. тел.: (0-3322Н-71-52; моб. тел.: 0-97-472-28-46

Дніпропетровська Донецька

Банковська Алла Аркадіївна

сл. тел.: (0-56)-776-84-18; моб. тел.: 0-96-373-16-33

Сьомова Раїса Сергіївна

сл. тел.: (0-62)-304-21-14; моб. тел.: 0-97-524-38-52

^иіомирська

Білецька Леся Володимирівна

сл. тел.: (0-412М7-36-58; моб. тел.: 0-97-325-82-16

4ін*|іплтсі>ка

Лемак Марина Василівна

сл. тел.: (0-3122)-3-73-38; моб. тел.: 0-50-927-79-53

Іанка Ірані. Франківська

Круть Тетяна Валеріївна

сл. тел.: (0-61 )-220-51 -88; моб. тел.: 0-66-301 -81-87

Скоморовська Наталія Богданівна

сл. тел.: (0-3422)-3-11-84; моб. тел.: 0-97-510-38-72

Й)|«адська

Супрун Людмила Миколаївна

сл. тел.: (0-522}-24-66-08; моб. тел.: 0-93-849-04-81

Муі ка

Бондарева Людмила Миколаївна

сл. тел.: (0-642)-50-52-18; моб. тел.: 0-97-482-54-59

ІИ'НІїн і.ка

Синьова Ірина Іванівна

сл. тел.: (0-32)-243-71-11; моб. тел.: 0-97-477-01-49

Миноллїнська

Гоцуляк Марія Федорівна

моб. тел.: 0-97-559-71-31

Ацабріка Ірина Федорівна

сл. тел.: (0-48)-729-45-12; моб. тел.: 0-67-785-61-56

Ним і пін і.ка

Стадник Світлана Михайлівна

сл. тел.: (0-5322)-2-49-56; моб. тел.: 0-97-512-29-74

СІиионі і.на

Подкопаєва Тетяна Віталіївна

сл. тел.: (0-362)-43-80-54; моб. тел.: 0-97-398-22-96

1 ум< |.ика

Сіньковська Інна Михайлівна

сл. тел.: (0-352)-43-57-83; моб. тел.: 0-97-523-59-39

х яркіш ііка

Столяренко Ганна Андріївна

сл. тел.: (0-57)-756-89-69; моб. тел.: 0-97-502-03-86

Им|и омська

фоміна Лариса Анатоліївна Неннова Олена Василівна

моб. тел.: 0-66-377-65 68

< міііі.ипці.ка

Ганчевська Марина Павлівна

сл. тел.: (0-382)-76-48-51; моб. тел.: 0-50-611-50-07 сл. тел.: (0-472)-64-95-22; моб. тел.: 0-97-773-79-50

Уй*'

|,нл

сл. тел.: (0-552)-41-08-11; моб. тел.: 0-50-952-54-05

Чи|іил< і.кл

Бондаренко Олена Андріївна

Мн|іиІі>ш говому відділенні. Наша адреса: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 15, «Шкільний світ» Довідки за телефонами: (0-44) 284-24-50,537-32-00

я Загальнопедагогічний напрям Управління Дошкілля Початкова освіта

• • ш •

в

Гуманітарний напрям Природничо ми і смліичнийнапрям Психологія Соціальний педагог

ВИСОКА ЯКІСТЬ ДОСТУПНА ЦІНА

СІЧЕНЬ • Шкільна бібліотека. Інформаційний

• • •

та виховний центр школи Класному керівнику. Виховні години. 5—7 класи Сценарії заходів Імідж сучасного вчителя. Я Мартинець Школа майбутнього Музей у дошкільному навчальному закладі Інтегровані уроки. 1—4-класи Підготовка до ЗНО. Власне висловлювання Трудове навчання. Українська вишивка. 5—11 класи Оригінальні математичні завдання. 5—11 класи Програмуємо в Скретч. Ігри, анімація, діалоги Уроки біології. 10 клас. II семестр Рухливі ігри для учнів. 5—9 класи Психологія дитячих страхів. Н. Пов'якель, О. Скляренко Інструментарій соціального педагога. М. Зайченко

ЛЮТИЙ • Технології громадянського виховання • Свята. Весняна палітра Педагогічний глосарій Громадсько -активні школи Самодіяльні ігри дитини. К. Карасьова, Т. Піроженко Інтерактивні уроки у початковій школі •і Ігри в середній школі • Вчимося писати німецькою (ділова німецька) • Дистанційне навчання — це просто. В. Габрусев Я Хімія каменю • Діагностика навчальної мотивації учнів та студентів. Л. Дзюбко, Л. Гриценюк

БЕРЕЗЕНЬ ••

Класному керівнику. Виховні години. 8 - 9 класи Авторські сценарії для музично-драматичного театру Формування соціальної компетенції старшокласника. Н. Кнорр Інноваційні підходи до організації навчального процесу. В. Ковальчук Розкажемо без прикрас про те, як казка в гості прийшла до нас. С. Садовенко Година здоров'я. Для учнів 2-4 класів Мистецтво ручної праці: техніки рукоділля Задачі практичного змісту з геометрії. 9-11 класи Вчинок як міра духовності. /. бех Вибір професії, або Як не помилитися вибираючи. М. Стрільник

КВІТЕНЬ • Планування робоїи по іашкільного начального закладу Національне виховання учніж ькоі молоді • Художня культура для < гаршокл.к ників: ігри, розваги та творчі мвданни • Мультимедійна дошка • Цікава хімія. М. Василееа я Ділова людина. Програма іаннгьдля 10 11 класів. Л. Мартинець Перші кроки англійською Ходить гарбуз по городу. 11. Любарова

ТРАВЕНЬ • Тезаурус. Інноваційні технології навчання • Свята. Осіння палітра Управлінський калейдоскоп: педради, моніторинги, атестації, накази Супровід розвитку дітей раннього віку в дитячому садку. Т. Гурковська ю Перші кроки німецькою • Українська мова за новою програмою. 11 клас • Збірник олімпіадних задач з інформатики. Ю. Пасіхов Я Структуровані конспекти з біології. 11 клас • Учителю фізкультури. Конспект уроку • Алгебра за новою програмою. 11 клас. С Нцєнко я Соціально-психологічні театри. Збірник

ЧЕРВЕНЬ Ш Класному керівнику. Як згуртувати колектив Планування роботи ЗНЗ на навчальний рік • Предметні декади в школі. Організація та проведення Секрети, секретики про найважливіше. Цікаві уроки філософії для дітей. Н. Гавриш Нестандартні уроки з мови. 2-4 класи н Українська література за новою програмою. 11 клас. І семестр • Творчі проекти. Банк ідей • Біологія. Уроки. 10 клас. І семестр • Робота психолога з дошкільниками. О. Проценко

З питань розповсюдження звертайтеся за тел.:

(044) ™

"

Сценарії заходів

Recommend Documents