Європейський нейтралітет і невизначеність України

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Дніпропетровський філіал Ю.Бараш, О.Їжак, Г.Мерніков ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НЕЙТРА...

Author: Бараш Ю.Н. | Їжак О.І. | Мерніков Г.І. | Шевцова А.І.

20 downloads 265 Views 1MB Size Report

This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form

DOWNLOAD PDF

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Дніпропетровський філіал

Ю.Бараш, О.Їжак, Г.Мерніков

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ І НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ УКРАЇНИ

Під редакцією професора А.Шевцова

Дніпропетровськ 2002

УДК 359.7=161.2 “02.44” Б24 Затверджено до друку вченою радою Національного інституту стратегічних досліджень. При повному або частковому відтворенні матеріалів даної публікації посилання на видання обов’язкове

Рецензенти: Г.Перепелиця, д-р політ.наук; Б.Парахонський, д-р философ. наук Ю.Н.Бараш, О.І.Їжак, Г.І.Мерніков Б24

Європейський нейтралітет і невизначеність України : Монографія. Під ред. д.-ра техн. наук, професора А.І.Шевцова – Дніпропетровськ: ДФ НІСД, 2002. – 166 с ISBN 966-554-046-7.

Книга, що пропонується читачеві, є першою і на сьогодні єдиною в Україні, що містить всеосяжне дослідження юридичних і воєнно-політичних аспектів європейського нейтралітету. В книзі висвітлюється невідповідність політики позаблоковості, яку Україна проводила протягом більше ніж 10 років, до сучасних європейських норм. Матеріал, що наведено в основних главах і додатках дозволяє читачеві позбутись багатьох міфів, що зазвичай оточують в українському суспільстві поняття нейтралітету, і дозволяє глибше зрозуміти рушення Ради національної безпеки і оборони України відносно стратегічного курсу на членство в НАТО. Для політиків, науковців, викладачів та студентів факультетів міжнародних відносин, усіх, хто цікавиться проблемою інтеграції України до європейської спільноти.

ISBN 966-554-046-7

 Ю.Н.Бараш, О.І.Їжак, Г.І.Мерніков, 2002

ВСТУП Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес наближення до НАТО, результатом якого має стати членство в цій організації, передбачає досягнення національного консенсусу з цього питання. Для фахівців з питань міжнародної безпеки це не в останню чергу означає глибше вивчення сучасного воєнно-політичного статусу України в Європі і можливих альтернатив стосовно його зміни. Метою даного дослідження є з’ясування двох питань: по перше, про сумісність політики нейтралітету з ідеєю європейської ідентичності, по друге — про спроможність України виконувати вимоги нейтралітету. Відправною ідеєю роботи була уява про близьке зникнення нейтралітету та позаблоковості як явища в європейській системі безпеки і, відповідно, про нагальну необхідність перегляду воєнно-політичного статусу України. Результати досліджень змусили відмовитись від такого спрощеного погляду на стан речей. Доктринальні положення політики безпеки України дійсно вимагають змін, але з інших причин. Нейтралітет виявився гнучкою і надійною концепцією, яка, так би мовити, займає занадто специфічний "сектор", щоб бути легко виштовхнутою з загального "ринку" європейської безпеки. Виявилось також, що нейтралітет аж ніяк не є перешкодою для належності країн до європейської системи безпеки. Австрія, Ірландія, Фінляндія, Швейцарія та Швеція не меншою мірою впливають на розвиток загальноєвропейських інститутів, ніж, наприклад, такі члени НАТО як Польща, Угорщина, Чехія та Туреччина. При цьому європейські нейтрали не порушують жодних вимог права нейтралітету. Більше того, можна стверджувати, що бути нейтральною європейською державою — не менша маніфестація належності до Європи, ніж членство в НАТО. Проблема, таким чином, лежить в дещо іншій площині — чи може Україна розраховувати потрапити до тієї специфічної групи, яка зараз налічує п’ять країн, що прийнято називати європейськими нейтралами? Автори прийшли до висновку, що це вкрай проблематично. Тобто, якщо Україна і стане у майбутньому нейтральною європейською країною, це буде суттєво інша форма нейтралітету, ніж та, яка властива Австрії, Ірландії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Ще один важливий висновок полягає у тому, що нейтралітет, як його розуміють п’ять зазначених країн, не має ніякого відношення до політичної та економічної невизначеності. Європейські нейтрали — це 3

Вступ

демократії західноєвропейського зразка, які пов'язують своє майбутнє з інтегрованою Європою. Таким чином, не має сенсу розглядати нейтралітет і позаблоковість як можливість не робити вибір. В даному дослідженні висвітлюються різні аспекти нейтралітету та позаблоковості — юридичні, політичні, воєнні та економічні. З цією метою було поєднано зусилля трьох фахівців ДФ НІСД, які спеціалізуються в різних галузях досліджень. Наслідком цього, можливо, стала певна фрагментарність тексту. Проте, автори вважають, що емпіричність самої теми європейського нейтралітету і необхідність її широкого охоплення виправдовують цю ваду. Робота значною мірою базується на дослідженнях вітчизняних фахівців, які присвячено проблемам українського нейтралітету [1, 2, 3, 4], однак у порівнянні з останніми вона має такі характерні риси. По-перше, європейський нейтралітет досліджується, спираючись безпосередньо на його юридичну базу та доктринальні документи. По-друге, в роботі детально розглянуто проблеми сумісності нейтрального статусу з членством в основних інститутах безпеки. По-третє, нейтралітет європейських країн проаналізовано як цілісне явище, і зроблено спробу окреслити його загальні риси. Політику України, таким чином, порівняно не окремо з політикою, наприклад, Фінляндії, чи Швейцарії, а з політикою європейських нейтралів як цілісної групи країн. Певне виключення було зроблено тільки для Ірландії з причини її відмінностей як острівної держави. По-четверте, проаналізовано еволюцію безпекової політики України протягом останнього десятиріччя і зроблено спробу з’ясувати зв’язок між її зовнішньополітичним статусом і внутрішньою невизначеністю. Автори не розглядали детально таке важливе питання, як співвідношення нейтрального та без’ядерного статусу. Причина цьому — масштабність проблеми та необхідність вдаватись до багатьох технічних аспектів, які б "перевантажили" і без того складну тему. Крім того, це питання вже певною мірою було висвітлено у роботі [1]. Дослідження складається з трьох розділів. Розділ 1, що присвячено проблемам нейтралітету в європейській системі безпеки, а також Додатки 1-9 і 11 виконано старшим науковим співробітником Олексієм Їжаком. Йому ж належить загальне оформлення документу. Розділ 2, в якому розглядаються питання воєнної політики нейтральних країн Європи та України, а також Додаток 10 розроблено старшим науковим 4

Вступ

співробітником Юрієм Барашем. Розділ 3, в якому йдеться про еволюцію безпекової політики України, виконано старшим науковим співробітником Геннадієм Мерніковим. Важливою частиною роботи є додатки, які містять документи і статистичні дані щодо проблем нейтралітету. Ця інформація становить важливу частину джерельної бази дослідження, і автори сподіваються, що вона стане у пригоді фахівцям з даної проблеми. Більшу частину з наведених документів отримано з законодавчої бази даних Верховної Ради України (http://www.rada.kiev.ua). Ті з них, які мають автентичні російські тексти або проходили процедуру ратифікації російською мовою, на українську не перекладались. Відповідні положення конституцій Австрії та Швейцарії, для яких автентичним є німецький текст, перекладались з англійських варіантів. Англійській текст австрійської конституції та конституційного закону про нейтралітет отримано з довідника, що опубліковано канцелярією президента Австрії [5]. Англійський текст швейцарської конституції взято з Інтернет-сайту міжнародного конституційного права (http://www.uni-wuerzburg.de). Декларації нейтралітету США отримано з Інтернет і з джерела [6]. Із серії законодавчих актів, що встановлювали принципи нейтралітету США перед Другою світовою війною, для ілюстрації базових ідей наведено тільки перший з них від 1935 року. Положення базових документів Європейського Союзу, що містяться у додатках, є перекладом з англійського тексту, який було побудовано на основі діючого Амстердамського варіанту консолідованих договорів [7] та змін, внесених Ніццьким договором [8]. Після перекладу ті частини тексту, які залишились без змін, було порівняно з існуючим неофіційним українським текстом Амстердамської версії договорів ЄС, який міститься у джерелі [9]. Автори дозволили собі таку попередню "консолідацію", не маючи сумнівів щодо завершення процедури ратифікації Ніццького договору. Інші документи щодо політики Європейського Союзу є перекладом з текстів, що містяться у джерелі [10]. Наведені у додатках дані про озброєння нейтральних країн Європи базуються, в основному, на джерелах [11, 12]. Автори висловлюють глибоку вдячність керівнику Філіалу Анатолію Шевцову за остаточну редакторську роботу і організаційні зусилля, що дозволили поєднати роботу працівників різних структурних підрозділів. 5

Вступ

Автори дякують начальнику відділу Олександру Шехову за наполегливі зусилля зробити текст дослідження максимально лаконічним і легшим для сприйняття. Автори дякують колегам НІСД і Філіалу, спілкування з якими, підтримка і дослідження яких дозволили глибше зрозуміти проблеми нейтралітету та безпекової політики України.

6

1.

НЕЙТРАЛІТЕТ В СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ 1.1. Право нейтралітету і політика нейтралітету

Слово нейтралітет запозичено з німецької. Відповідне німецьке слово Neutralität походить від латинського neuter, що означає "ні той, ні другий". В оригіналі die Neutralität жіночого роду і має, скоріше, перекладатись як нейтральність. Однак для позначення відповідної юридичної категорії в українській мові використовується саме пряме звукове запозичення — нейтралітет. Згідно з цією традицією далі по тексту в залежності від контексту використовуватимуться два слова — нейтралітет і нейтральність — там, де в німецькій, так само, як і в інших європейських мовах, використовується одне. Цей термін, якщо йдеться про проблеми міжнародної безпеки, використовується для позначення двох близьких, але не тотожних явищ. По-перше, нейтралітет позначає правовий статус держав під час війни, — у цьому розумінні мова йде про право нейтралітету. Подруге, про нейтралітет говорять при розгляді безпекової політики держав, у тому числі в мирний час, — в такому випадку мова йде про політику нейтралітету. В міжнародному праві нейтралітет означає статус держави, що утримується від участі у війні між іншими державами. У строгому юридичному розумінні нейтралітет має відношення тільки до прав і обов’язків держав під час бойових дій, тому вислів "нейтралітет під час війни" є тавтологією, а вислів "нейтралітет у мирний час" — абсурдом. На відміну від цього термін "політика нейтралітету" може вільно застосовуватися для позначення дій держав як у випадках війни, так і в мирний час. Право нейтралітету формувалось, в основному, протягом 18 і 19 століть. Найбільш вагомими подіями, що спонукали цей процес, були два Озброєних нейтралітети 1780 та 1800 років1, акт нейтралітету США 1

Терміном "Озброєний нейтралітет" (з великої літери) прийнято позначати дві конкретні історичні угоди, що стосувались захисту нейтральної морської торгівлі. Перша з них базувалась на декларації Росії 1780 року, яку та зробила на адресу Англії, Франції і Іспанії у зв'язку з боротьбою північноамериканських колоній за свою незалежність. Другий Озброєний нейтралітет було започатковано російсько-прусським договором 1800 року, до якого приєднались Данія і Швеція. Озброєні нейтралітети були формою союзу країн, що не приймали участі в європейських війнах того часу, з метою колективного захисту своєї морської торгівлі. На відміну від цього, термін "озброєний нейтралітет" (з маленької літери) позначає один з видів політики нейтралітету, наприклад, "озброєний нейтралітет Швейцарії".

7

Нейтралітет в системі європейської безпеки

1794 року, юридичні визнання постійного нейтралітету Швейцарії у 1915 і Бельгії у 1939 роках і Паризька декларація 1856 року. Протягом Другої Гаазької мирної конференції у 1907 році права і обов'язки нейтральних країн було юридично кодифіковано у кількох конвенціях, перш за все, за номерами V (щодо сухопутної війни) і XIII (щодо морської війни). З того часу право нейтралітету практично не змінювалось, тому положення згаданих документів прийнято інтерпретувати з поправкою на сучасні технології ведення бойових дій і сучасну воєнну термінологію2. Власно кажучи, має значення не стільки юридична сила конвенцій V і XIII, скільки загальновизнана практика дотримання їх основних ідей3. Те, що ці ідеї мають реальний вплив на воєнну політику європейських країн і загалом на європейську систему безпеки, доводить досвід двох світових війн, "холодної війни" і сучасна політика Швейцарії, Австрії, Швеції, Фінляндії та Ірландії. В будь якому разі, Гаазькі конвенції стали невід’ємною частиною міжнародного воєнного і гуманітарного права. Згідно з Гаазькою конвенцією V (Додаток 1) нейтральні держави отримують такі права • територія нейтральної держави є недоторканою (стаття 1); • державам, що воюють, заборонено проводити через територію нейтральної країни війська і військові транспорти (стаття 2); • державам, що воюють, заборонено створювати, встановлювати і розташовувати на території нейтральної країни радіостанції та інші засоби зв’язку і технічні прилади аналогічного призначення, а ті, що були встановлені до початку бойових дій, 2

Гаазькі конвенції 1907 року за самим фактом часу свого укладення не визначають право нейтралітету для дій воєнної авіації і містять багато застарілих положень щодо морської війни і використання військових інформаційних систем. Поступова мілітаризація космосу становитиме аналогічну проблему додаткових інтерпретацій. 3 Гаазькі конвенції V і XIII згідно їх положень є юридично зобов’язуючими тільки у відносинах між їх учасниками і тільки у конфліктах, всі сторони яких є учасниками Конвенцій. З урахуванням того факту, що ці конвенції не було ратифіковано Великою Британією, Італією, Ірландією (до речі, нейтральною країною) і деякими іншими державами, їх юридична сила у багатьох випадках обмежена. Важливо також, що після розпаду СРСР із усіх нових незалежних держав учасниками Гаазьких конвенцій V і XIII є тільки Росія (як правонаступниця СРСР) і Білорусь, яка приєдналась до них окремо від інших республік СРСР у 1962 році.

8

Право нейтралітету і політика нейтралітету

не повинні використовуватись виключно у воєнних цілях (стаття 3); • державам, що воюють, заборонено займатися вербуванням і створенням відповідних агенцій на території нейтральної країни (стаття 4). Сучасне узагальнене розуміння основного імунітету нейтрального статусу полягає у тому, що територія нейтральної держави не може бути перетворена в театр воєнних дій. В свою чергу, нейтральна країна зобов’язана захищати свій нейтралітет від порушень (стаття 5), причому відбиття такою країною, навіть силою, зазіхань на її нейтралітет не може розглядатися як ворожа дія до будь-якої країни (стаття 10). Нейтралітет в морській війні регулюється Гаазькою конвенцією XIII (Додаток 2). Згідно з нею, в територіальних водах нейтральних країн забороняються будь-які воєнні дії з боку воюючих (стаття 1). В свою чергу, нейтральні держави не повинні надавати воюючим прямо або опосередковано за будь-яких підстав бойові кораблі, бойові припаси і матеріали (стаття 6). На відміну від сухопутної війни, де будь-яке перетинання кордону збройними силами є порушенням нейтралітету, простий прохід або захід на обмежений строк бойових кораблів в територіальні води і порти нейтральних країн не забороняється, причому нейтральні держави, якщо вони встановлюють додаткові обмеження на такі дії, повинні вирішувати ці питання на основі рівного відношення до воюючих (статті від 9 до 12). Спеціальних міжнародних угод щодо режиму нейтралітету в повітряній війні не існує. Згідно з практикою, яка сформувалась протягом 20 століття, в повітряній війні застосовуються загальні принципи, що викладені в інших конвенціях. Найбільш вагомими з них є такі: • повітряний простір над територією нейтральної держави є непорушним, забороняється проліт через нього літальних апаратів воюючих, переслідування супротивника або вступ у бій (на основі статті 1 Гаазької конвенції V, а також статей 1 і 2 Гаазької конвенції XIII); • бойові літаки, що приземлились на території нейтральної держави, затримуються, а екіпажі інтернуються до кінця війни (на основі статті 11 Гаазької конвенції V);

9


• державам, що воюють, заборонено транспортувати через повітряний простір нейтральної країни війська і військові грузи (на основі статті 2 Гаазької конвенції V); • державам, що воюють, дозволяється транспортування через повітряний простір нейтральної країни хворих і поранених (стаття 37 Женевської конвенції I 1949 року). Основне зобов’язання нейтральних держав — не приймати участі у війні між іншими країнами — не кодифіковано в конкретних положеннях, його визначення випливає із загальних ідей воєнного права, а також з інших вимог, що явно кодифіковані. Загальновизнаними є такі складові даного зобов’язання [13, p.13]: 1) не брати участі власними збройними силами в бойових діях, що ведуть між собою інші країни, і не постачати для цих цілей власні збройні сили; 2) не надавати власну територію воюючим для створення ними воєнних баз і для перевезення військ та зброї, у тому числі через повітря; 3) не надавати переваг воюючим через поставки зброї, військової техніки і товарів військового призначення, а також через доступ до власних інформаційних мереж. Перша з цих вимог очевидна. Постачання збройних сил явно заборонено в статті 4 Гаазької конвенції V, а також випливає із статей 6 і 8 Гаазької конвенції XIII. При цьому під постачанням збройних сил не можна розуміти добровільну участь за власною ініціативою окремих громадян нейтральних країн у війні (стаття 6 Гаазької конвенції V). Друга вимога відбиває практику нейтральних країн протягом століть і частково кодифікована у конвенціях: в разі морської війни створення воєнних баз із нейтральних портів явно заборонено статтею 5 Гаазької конвенції XIII, а перевезення військ і зброї наземними засобами є недопустимою дією згідно статті 2 Гаазької конвенції V. Втім, варто зауважити, що знаходження військ воюючих як таке на території нейтральних країн не заборонено, проте ці війська повинні бути інтерновані на весь період бойових дій (стаття 11 Гаазької конвенції V). Гаазька конвенція V не містить будь-яких заборон щодо військових баз воюючих на території нейтральних країн. Очевидно, що це не можна розуміти як дозвіл на такі дії, просто на момент підписання даної конвенції закордонні бази сухопутних військ не мали практичного воєнного значення, а авіабази не існували взагалі. Після Другої світової 10


війни ситуація принципово змінилась. Так, радянсько-фінський договір 1948 року, що значною мірою обумовив фінську політику нейтралітету, так само, як і Конституційний закон Австрії 1955 року про її нейтралітет, містять заборони на розміщення на території цих держав воєнних баз інших країн. Більше того, згідно з визначенням агресії, що дала Генеральна Асамблея ООН, країну може бути визнано агресором, якщо вона дозволяє, щоб "її територія, яку вона надала у розпорядження іншої держави, використовувалась цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави"4. Дві розглянуті вимоги передбачають, що певні дії нейтральних країн є однаково забороненими у відносинах з усіма воюючими державами. На відміну, третя вимога має суттєво інший принцип застосування: поставки зброї, військової техніки і товарів військового призначення, а також доступ до інформаційних мереж нейтральних країн мають бути однаково дозволеними, або однаково обмеженими для воюючих виходячи із рішення самих нейтральних країн (статті 7, 8 і 9 Гаазької конвенції V, а також статті 7 і 9 Гаазької конвенції XIII). Виключення з цього правила — воєнні кораблі, поставки яких протягом війни цілком заборонені (статті 6 і 8 Гаазької конвенції XIII). Відносно того, чи можлива поставка зброї воюючим з боку нейтральних країн, існують певні суперечності. Поширеною, навіть серед фахівців, є думка, що такі дії цілком заборонені [14, p.469]. Якщо мова йде про некомерційні поставки, тобто дарування зброї, то дійсно важко уявити, що такі дії могли б рівною мірою застосовуватись до всіх воюючих. Тобто про некомерційне постачання можна говорити тільки у контексті надання прямої воєнної допомоги одній із сторін, що дорівнювало би постачанню збройних сил і, безумовно, було б порушенням основ права нейтралітету. Комерційне постачання зброї, військової техніки і товарів військового призначення, тобто дії, які прийнято називати торгівлею зброєю, підпадають під інші положення права нейтралітету. Як вже було вказано, згідно із статтями 7, 8 і 9 Гаазької конвенції V, а також статтями 7 і 9 Гаазької конвенції XIII за рішенням самих нейтральних країн торгівля зброєю між ними і воюючими державами має бути або

4

Резолюція ГА ООН № 3314 від 14 грудня 1974 року, стаття 3(f).

11


однаково вільною, або однаково обмеженою для всіх сторін5. Варто зазначити, що саме таке розуміння покладено в основу політики Швейцарії [13, pp.16-18; 15, p.21]. Окрім окреслених вимог щодо воєнної сфери і торгівлі зброєю право нейтралітету не містить будь-яких інших обмежень на дії нейтральних країн в економічній, політичній та ідеологічній сферах. Іншими словами, право нейтралітету не розповсюджується на ідеологічні, політичні і економічні війни, воно не містить вимог до таких речей, як симпатії політичних партій або спрямованість зовнішнього торгового обороту. Додаткові інтерпретації і конкретна практика впровадження нейтралітету є питанням не права, а політики. В узагальненому виді права і обов’язки нейтральних країн наведено в таблиці 1.1. Таблиця 1.1 Узагальнені права і обов’язки нейтральних країн Права

Обов'язки

Мати імунітет від перетворення національної території у театр воєнних дій

Не брати участі у війні між іншими державами ні безпосередньо (через застосування або постачання власних збройних сил), ні опосередковано (через надання для дій іноземних військ своєї території і дискримінацію в постачанні зброї та товарів воєнного призначення)

Захищати нейтралітет від порушень Розглянуті вище правові норми стосуються так званого загального нейтралітету, тобто такого, що охоплює всю територію країни. Проте існує і частковий нейтралітет окремої території в межах держави. Ця форма ніяк не кодифікована в універсальних термінах, і її можна визначити тільки виходячи з прецедентів. Наглядний приклад такого роду — Договір про постійний нейтралітет та експлуатацію Панамського каналу від 1977 року між 5

В даному випадку не йдеться про воєнні кораблі, будь яка форма передачі яких є забороненою згідно статей 6 і 8 Гаазької конвенції XIII.

12


США і Панамою (Додаток 3), до якого приєднались інші країни, у тому числі СРСР. Основна ідея даного договору полягає в наданні бойовим кораблям всіх країн права вільного транзиту через Панамський канал в будь-який час (стаття III(1e)). Проте певна преференція в вигляді права "швидкого транзиту" існує для кораблів США і Панами (стаття VI(1)). Фактично, договір поширює на канал, який за інших умов мав би розглядатися як територіальні води Панами, правил, що діють в нейтральних водах. Аналогічні норми діють по відношенню до Суецького каналу, хоча термін "нейтралітет" в відповідній угоді 1888 року не використовується. Щодо Чорноморських проток, їх режим важко назвати нейтралітетом. Згідно з конвенцією 1936 року, Туреччина, інші прибережні до Чорного моря держави та решта країн мають суттєво різні права на транзит. Єдина норма, що нагадує про нейтралітет — це заборона на прохід воєнних кораблів будь-якої держави, що знаходиться в стані війни (окрім випадків зобов’язань в межах глобальної системи колективної безпеки і повернення в порт). Проте в разі, якщо в стані війни знаходиться сама Туреччина, питання воєнного транзиту залежатимуть виключно від рішень її уряду. Політика нейтралітету визначає у який спосіб держава стає нейтральною в разі війни. В праві нейтралітету не існує яких-небудь специфічних положень щодо процедури набуття країнами статусу нейтральних. Це має зрозумілі причини, якщо прийняти до уваги час укладення Гаазьких конвенцій — 1907 рік. Справа у тому, що до створення Ліги націй у 1919 році війна вважалась законним засобом міжнародних відносин, тобто, за відомим висловом, продовженням політики іншими засобами. В тих умовах необхідне було не стільки визначення процедури набуття нейтралітету, скільки кодифікація правил, за якими у будь-якій війні держави можна було б поділити на ті, що приймають в ній участь, і ті, що не приймають, тобто нейтральні. На той час універсальне визначення обов’язків нейтральних країн і надання їм певних імунітетів було важливим заходом зміцнення міжнародної безпеки. По-перше, це запобігало ескалації конфліктів на країни, що не мали безпосереднього відношення до суперечності між воюючими. По-друге, преференції, які отримували країни в разі дотримання ними обов’язків нейтраллітету, спонукали їх до відмови від війни, як засобу зовнішньої політики.

13


Таким чином, в Гаазькі конвенції V і XIII було закладено принцип набуття нейтралітету по факту неучасті. Ці конвенції, власно, і встановили, що таке факт неучасті, і на які імунітети за це країни можуть розраховувати. Таким чином, було кодифіковано набуття країнами евентуального нейтралітету, тобто обумовленого конкретними обставинами окремих війн. Ніяких специфічних процедур для цього не було потрібно: якщо країна виконувала зобов’язання нейтралітету, воюючі держави, в свою чергу, повинні були поважати її імунітети. Однак зрозуміло, що намір виконувати зобов’язання нейтралітету не рятував країну від декларації їй війни з боку іншої держави, якщо сама ця країна була об’єктом зазіхань. Нейтралітет дозволяв країнам уникнути втягування у конфлікт, якщо він мав місце між іншими державами, не більше того6. Якщо евентуальний нейтралітет країни має місце в ряді послідовних конфліктів упродовж тривалого часу, говорять про нейтралітет за традицією, або традиційний нейтралітет7. Таким чином, традиційно нейтральною можна називати країну, яка розглядає нейтральний статус в разі війни як бажаний, але не прагне до його зобов’язуючого визнання. Тому такий нейтралітет є самопроголошеним, тобто таким, що не накладає на інші держави додаткових договірних зобов’язань поза межами права нейтралітету як такого. В сучасній системі європейської безпеки до категорії традиційно нейтральних можна віднести Швецію і Ірландію8. Варто зауважити, що хоча нейтралітет Швейцарії спирається на традицію значно більшою мірою, ніж у Швеції і Ірландії, цю країну слід розглядати окремо, оскільки обумовленість її нейтралітету значно глибша, ніж просто традиція.

6

7

8

Хоча цей приклад і відноситься до пізнішого періоду існування Ліги націй, варто згадати про невдалу спробу Естонії, Латвії та Литви зберегти суверенітет напередодні Другої світової війни через проголошення у 1938 році свого нейтралітету. Термін "традиційний нейтралітет" в цьому контексті не означає "нейтралітет в традиційному розумінні" як наприклад у фразі "традиційний швейцарський нейтралітет". Швеція визначає свою політику як "неприєднання у мирний час з метою бути нейтральною в разі війни". Ірландське самовизначення своєї політики — "воєнний нейтралітет", який є, по-перше, самопроголошеним, по-друге, таким, що послідовно впроваджується кожним новим урядом.

14


Після розпаду спільної з Норвегією держави у 1905 році Швеція зберігала нейтралітет протягом двох світових війн, не маючи при цьому чітких зовнішніх гарантій. Існує думка, що то була просто хороша вдача і уміння адекватно поступатись зовнішньому тиску. Не маючи на той час міцної армії, Швеція могла у Другій світовій війні бути легко окупованою гітлерівською Німеччиною разом з Норвегією. Проте безперешкодна торгівля, перш за все залізною рудою і підшипниками, а також надання Німеччині тимчасового права на транзит військ відвернули цю загрозу9. Ірландський нейтралітет є великою мірою засобом "тримати дистанцію" від свого східного сусіда. Його не закріплено якими-небудь міжнародними угодами. Ірландія проголосила нейтралітет в 1938 році після повернення Великою Британією під її контроль відкритих портів і зуміла зберегти свій статус протягом Другої світової війни, не піддавшись на тиск з боку союзників щодо надання їм права користатись портами на своєму західному узбережжі. Існують припущення, що заради такого права Велика Британія готова була б погодитись на об’єднання Ірландії [14, p.459]. Не відміну від евентуального, постійний нейтралітет передбачає, що країна залишатиметься нейтральною в будь-якій війні. Така політика, щоб бути дієвою, вимагає визнання з боку тих країн, які не виключають війну із арсеналу своєї зовнішньої політики. Постійно нейтральними зараз є Швейцарія і Австрія. З 1839 по 1915 роки постійно нейтральною була Бельгія, але її правовий статус суттєво відрізнявся. Бельгія була нейтралізованою країною, тобто зобов’язаною бути постійно нейтральною за відповідним міжнародним договором. Швейцарія і Австрія — добровільно нейтральні країни, оскільки не існує будь-яких міжнародних угод, які б не дозволяли їм відійти в разі, якщо вони вбачатимуть це за потрібне, від свого постійного нейтралітету. 9

Швецію часто звинувачують в порушенні нейтралітету через поставки для німецької воєнної промисловості залізної руди і підшипників, проте це не було порушенням, оскільки Швеція не встановлювала обмежень на аналогічні поставки до союзників. Те, що протилежна сторона не використовувала шведську залізну руду і підшипники (через наявність власних ресурсів, брак коштів, чи з інших причин) не можна ставити у провину Швеції. На відміну, надання права на транзит німецьких військ було важким порушенням нейтралітету. Під тиском союзників, і як тільки хід війни було переломлено під Сталінградом, Швеція відмовила Німеччині в цьому праві.

15


Постійний нейтралітет Швейцарії було саме визнано, а не накладено не неї. Відповідний документ — Акт відносно визнання та гарантії постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканності її території (Додаток 4) — ніяк не вимагав приєднання до нього самої Швейцарії, він просто констатував згоду великих європейських країн, що "користі європейської політики потребують нейтралітету, недоторканості Швейцарії і незалежності її від будь-якого стороннього впливу" і що "Швейцарія цілком достойна вигод, що за нею затверджуються". Вважається, що наявність документу, аналогічного процитованому, дозволяє говорити, що нейтралітет є гарантованим. Випадок Австрії дещо делікатніший. В наслідок суперечностей між СРСР і західними союзниками щодо майбутнього цієї країни вона залишалась поділеною на зони окупації до середини 50-х років. СРСР намагався нейтралізувати Австрію, але через протидію західних країн і самої Австрії невдало. В результаті досягнення компромісу, відбитого в так званому Московському меморандумі, в 1955 році Австрія в односторонньому порядку проголосила постійний нейтралітет в обмін на договір з країнами-переможцями про визнання її суверенітету і незалежності, в якому, проте, не було вимог про обов’язковість або гарантій такого статусу. Постійний нейтралітет Австрії станом на сьогоднішній день, таким чином, є добровільним і, враховуючи історію його набуття, визнаним, тобто він відповідає швейцарській моделі [3, c.30-31]. Щоправда, наполягання СРСР на нейтралізації Австрії знайшли відбиток в більш зобов’язуючій формі його проголошення — на рівні конституційного закону (Додаток 5). Форму фінської політики нейтралітету можна визначати по різному для періоду "холодної війни" і в теперішній час. Після Другої світової війни Фінляндія як країна, що приймала участь в бойових діях на стороні Німеччини, була значною мірою позбавлена свободи вибору відносно режиму забезпечення своєї безпеки. Так, Паризький договір 1947 року встановив обмеження на розміри фінських збройних сил і заборонив їй мати певні види озброєнь. В свою чергу, договір із СРСР про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу від 1948 року позбавив Фінляндію права приєднуватись до військових блоків і приймати на своїй території війська, ворожі до Радянського Союзу. Фінляндія була, таким чином, нейтралізована і обмежена в правах на самооборону Нейтралізація Фінляндії була певною мірою "однобічною". Із відповідного договору з Радянським Союзом випливало, що вона не 16


мала права приєднуватись до західних військових блоків, проте членство в системі колективної оборони з СРСР могло стати реальністю. Дотримання політики нейтралітету в таких умовах було єдиною можливістю уникнути радянської гегемонії. Показово, що Радянський Союз не визнавав нейтралітет Фінляндії до 1989 року10. В 1990 році після об’єднання Німеччини Фінляндія денонсувала свої зобов’язання за Паризьким договором, а після розпаду СРСР і укладення нового договору з Росією вона також позбавилась договірних зобов’язань щодо неприєднання до блоків. Таким чином, нейтралітет Фінляндії після "холодної війни" став добровільним. Втім, ця країна не зробила його таким же визначеним, як у Швейцарії і Австрії, або, навіть, таким як у Швеції і Ірландії. Фактично, Фінляндія не декларує свою прихильність ідеї підтримання нейтралітету в разі війни. Те, що поєднує її з іншими нейтральними європейськими країнами, — це перш за все політика мирного часу, найбільш характерна маніфестація якої є неучасть у воєнних союзах. В загалі, союзні зобов’язання щодо взаємної воєнної допомоги в разі війни (як правило, такі зобов’язання незалежні від того, між ким і коли відбуватиметься війна) є формою безпекової політики прямо протилежної до постійного нейтралітету, який декларує саме неучасть в бойових діях у разі війни, незалежно від того, між ким і коли вона відбуватиметься. Таким чином, воєнні союзницькі зобов’язання унеможливлюють нейтралітет. Іншими словами, стан неприєднання до воєнних союзів, або позаблоковості11 у мирний час є необхідною умовою дотримання нейтралітету в разі війни. Зворотне твердження,

10

На цей аспект політики нейтралітету Фінляндії вказано в статті колишнього заступника міністра закордонних справ країни Яко Бломберга [16, pp.12-16]. 11 Для позначення політики України використовується, як правило, термін "позаблоковість". Швеція і Фінляндія визначають свій стан, як "неприєднання". При розгляді проблем участі в європейських і атлантичних інститутах безпеки ці терміни можна використовувати як синоніми, проте в більш широкому розумінні між ними є відмінності. Політика неприєднання передбачає певний цивілізаційний аспект, наприклад, неприєднання до західної системи (яка об’єднує як блокові, так і позаблокові країни) або до мусульманського світу (до якого також входять як блокові, так і позаблокові країни). Причому, це саме аспект, а не цивілізаційне визначення як таке: так звана Коаліція нового порядку денного (один з нащадків колишнього руху неприєднання) об’єднує у тому числі такі різні країни, як Ірландію і Швецію (європейські нейтрали), Фіджі, Бразилію і Свазіленд.

17


втім, невірне: нейтралітет не є необхідною умовою позаблоковості. Позаблокова країна не обов’язково є нейтральною. Політика, спрямована на дотримання стану позаблоковості як такого, має назву нейтралізм. Фактично, нейтралізм не передбачає ніяких зобов’язань щодо дотримання нейтралітету, він просто залишає для цього можливість. В мирний час нейтралізм співпадає з певними формами політики нейтралітету, тому країни, що його дотримуються, часто називають нейтральними. Саме це випадок Фінляндії: її сучасна безпекова політика — нейтралізм. Слід зауважити, що нейтралітет завжди повинен бути озброєним, оскільки нейтральні країни не просто мають право його захищати, а зобов’язані це робити у відповідності до статті 5 Гаазької конвенції V і статті 25 Гаазької конвенції XIII. Коли факт озброєності додатково акцентується, мається на увазі, що опорі на власні збройні сили приділяється особлива увага. Прикладом озброєного вважається нейтралітет Швейцарії. Ця країна доказала дієвість своєї політики під час Другої світової війни, коли під загрозою німецького вторгнення мобілізувала 450-тисячну армію, продемонстрував, таким чином, що порушник її нейтралітету мав би заплатити високу ціну, вищу ніж переваги від можливої окупації [14, pp.459-460; 17]. Шведський нейтралітет після другої світової війни теж мав великій акцент на обороні можливості. Про це свідчить активний інтерес до ядерної зброї у 50-60 роки і "конструктивне" ставлення до країни з боку НАТО, яка вважала, що в разі радянського вторгнення у Європу Швеція, захищаючи свій нейтралітет, зіграла би важливу роль у відбитті агресії [18]. Загалом, озброєний нейтралітет — це на сьогодні спільне визначення політики європейських нейтралів, хоча їхні оборонні можливості суттєво відрізняються від Швейцарії і Швеції до Ірландії (військове будівництво нейтральних країн Європи детально розглянуто в Розділі 2). Таким чином, "неозброєного" нейтралітету існувати не може. В зв’язку з цим корисно розглянути термінологічну плутанину відносно такого феномену, як "неозброєний нейтралітет Японії". Як вже було відмічено, нейтралітет передбачає три базові заборони: приймати участь в бойових діях між воюючими країнами, надавати для цих цілей власну територію і проводити дискримінаційну політику в торгівлі товарами воєнного призначення. За конституцією Японія не має права володіти "потенціалом війни", воювати (окрім самооборони) і розгортати для 18


війни війська за кордоном. Таким чином, воєнне невтручання — це конституційний принцип країни, якій дійсно відповідає першій забороні права нейтралітету. Безпека Японії фактично забезпечується завдяки воєнній присутності США відповідно до американсько-японського договору від 1960 року12. Заради своєї безпеки і можливості проведення політики воєнного невтручання Японія надає свою територію для використання збройними силами США. Саме в цьому полягає порушення другої основної заборони права нейтралітету. Ця країна, таким чином, не є нейтральною, а фраза "неозброєний нейтралітет Японії" означає унікальний для неї режим безпеки, а не особливий вид політики нейтралітету. Характерно, що Німеччина аж до останніх подій на Балканах дотримувалась аналогічного Японії принципу, за яким її збройні сили не повинні були знаходитись за межами національної території. Крім того, Німеччина досі позбавлена права мати генеральний штаб з такими функціями як це типово для інших великих держав, її війська в разі бойових дій повинні передаватися під оперативне командування НАТО, а рівень американської військової присутності в країні не менший, ніж в Японії. Безпековий статус Німеччини, таким чином, є дуже схожим на японський, проте німецьке збройне невтручання ніколи не асоціювалось з будь якою формою нейтралітету13. Розглянуті приклади політики нейтралітету свідчать, що право нейтралітету дає досить широке поле для тлумачення зобов’язань країн у мирний час. Окрім однозначної заборони участі в воєнних союзах воно не дає чітких відповідей щодо членства нейтральних країн в міжнародних інститутах безпеки. У 1954 році в зв’язку з загостренням протистояння у "холодній війні" така невизначеність спонукала міністерство закордонних спав Швейцарії сформулювати принципи, на 12

Цей договір за своєю структурою, змістом і нумерацією базових статей дивовижно нагадує Північноатлантичний договір, що лежить в основі НАТО з тією різницею, що як напад розглядається озброєна атака проти Японії, але не США, і в його тексті явно кодифіковане право США на військове використання японської території. 13 Процедури НАТО не передбачають обов’язкову участь в спільній обороні саме збройними силами. Приклад Ісландії, яка в загалі не має збройних сил, доводить, що вклад в спільну оборону Альянсу можна робити, так би мовити, територією. Правом нейтралітету такого роду участь однозначно забороняється.

19


які часто помилково посилаються як на принципи традиційного швейцарського нейтралітету. Їх суть зводилась до заборони на участь в будь-яких міжнародних організаціях політичного характеру, у тому числі таких, як Рада Європи. Ці принципи, між тим, ніколи не були ратифіковані законодавчим органом Швейцарії і зараз не виконуються [15, p.7]. В таблиці 1.2 наведено данні про форми нейтралітету європейських країн, дати і засіб його введення. Таблиця 1.2 Форми нейтралітету європейських країн Країна Австрія

Форма Власне визначення нейтралітету політики безпеки добровільний постійний постійний нейтралітет

Ірландія

традиційний

воєнний нейтралітет

Фінляндія

нейтралізм a)

неприєднання

Швейцарія добровільний постійний Швеція

традиційний

постійний нейтралітет неприєднання у мирний час з метою бути нейтральною в разі війни

Дата і засіб введення 1955 рік, визнане проголошення на рівні конституційного закону 1938 рік, самопроголошення 1948 рік, міжнародний договір a) 1815 рік b), юридично визнане проголошення 1905 рік c), самопроголошення

Примітки: a)

В наслідок Паризького договору 1947 р. і фінсько-радянського договору 1948 р. Фінляндію було нейтралізовано. Після денонсації договору 1947 р. і укладення нового договору з Росією політику Фінляндії можна визначити як нейтралізм. b) В різних формах і з мінливим успіхом Швейцарія проводила політику нейтралітету з 1516 р. c) Якщо брати до уваги період спільної з Норвегією держави, початком шведської політики нейтралітету можна вважати 1815 рік.

20

Нейтралітет, колективна оборона і колективна безпека

Існують ще такі визначення політики нейтралітету як дружній, диференційований, активний, позитивний, конструктивний. Дружній нейтралітет означає, як правило, таку політику: "ми бажаємо перемоги однієї з сторін, проте утримуємось в рамках положень права нейтралітету". Цікаво, що неодноразово декларуючи свій нейтралітет США звертали увагу саме на те, щоб він не сприймався як дружній. Так, право нейтралітету не обмежує сферу політичних відносин і майже не обмежує економічні стосунки, так само як не забороняє воно участь за власною ініціативою і на свій жах і ризик окремих громадян нейтральної країни у війні. Проте саме ці сфери жорстко регулювалися актами нейтралітету США (Додаток 6). Диференційованим нейтралітетом Швейцарія позначала свою політику, коли вона в середині 30-х років як член Ліги націй приймала участь в економічних санкціях проти Італії. Терміни "активний", "позитивний" і "конструктивний" не мають конкретних визначень. Активним називає свій нейтралітет Швейцарія, розуміючи це як активну участь в зусиллях по зміцненню миру, перш за все через передбачені міжнародним гуманітарним правом для нейтральних країн функції у посередництві і наданні добрих послуг. В свою чергу, активним нейтралітетом називали свою політику США в перші роки Другої світової війни, маючи на увазі торгові відносини з Великою Британією і програму "ленд-ліз". Крім того, активним, позитивним, конструктивним нейтралітетом називали свою політику деякі неприєднанні країни протягом "холодної війни". В останньому розумінні це дорівнювало нейтралізму. 1.2. Нейтралітет, колективна оборона і колективна безпека Участь в міжнародних інститутах безпеки пов’язана із зобов’язаннями, які різною мірою обмежують застосування права нейтралітету і впливають на політику нейтральних країн Європи. В свою чергу, політика європейських нейтралів через їх участь (або відмову від участі) в міжнародних інститутах є одним з елементів, що формують європейську систему безпеки. Обов’язки нейтральної країни несумісні з будь-якими зобов’язаннями щодо участі у війні на боці певної держави або групи держав, які є невід’ємною частиною систем колективної оборони. В 21


сучасній системі європейської безпеки існують два важливих приклада такого роду зобов’язань — Північноатлантичний договір 1949 року, що лежить в основі НАТО, і модифікований Брюссельський договір 1954 року, що лежить в основі ЗЄС14. Стаття 5 Північноатлантичного договору (Додаток 7) встановлює, що озброєна атака проти одного чи кількох учасників розглядатиметься як атака проти всіх них, і кожен учасник в такому разі має прибігти до негайних дій, індивідуальних або спільних, для відбиття агресії. Стаття V модифікованого Брюссельського договору передбачає, що в разі озброєної атаки на одного з учасників кожен інший учасник повинен надати йому всю необхідну воєнну і іншу допомогу. Таким чином, приєднання до Північноатлантичного або модифікованого Брюссельського договору унеможливлює дотримання нейтралітету. Проте співпраця нейтральної країни з НАТО і ЗЄС поза межами зобов’язань про колективну оборону цілком можлива, тією ж мірою як вона можлива з будь-якою окремою країною, що не дотримується політики нейтралітету. Втім слід зауважити, що інституалізація відносин з воєнними блоками у тому вигляді, як вона передбачена програмою Партнерство заради миру (ПЗМ), може призвести до опосередкованих обмежень на набуття нейтралітету в разі війни. Найбільш спірні питання, що виникають в зв’язку з зазначеною співпрацею, пов’язані з такими проблемами, як спільне військове планування та іноземна військова присутність. Процес планування і перегляду (ППП)15, який є одним з основних елементів ПЗМ, за своєю структурою і змістом повторює процес військового планування НАТО, що покладено в основу розбудови спільної оборони цієї організації. Різниця полягає у тому, що в рамках ПЗМ спільне планування відбувається тільки для місій, які не пов’язанні зі статтею 5 Північноатлантичного договору, тобто таких, що не мають відношення

14

Після остаточної передачі організаційних функцій ЗЄС до Європейського союзу з 1 січня 2002 року під ЗЄС треба розуміти скоріше не організацію, а групу країн, що є учасниками модифікованого Брюссельського договору, долю якого по відношенню до договірної системи ЄС ще не вирішено. 15 Planning and Review Process — PARP.

22


до спільної оборони, в той час, як процес військового планування НАТО охоплює весь спектр можливих операцій. Процес планування та оцінки ПЗМ як такий не накладає зобов’язань несумісних з нейтралітетом. Загалом, спільне військове планування НАТО не можна розглядати як еквівалент спільних оборонних зобов’язань. Наприклад, Франція і Ісландія, перша з політичних міркувань, друга за відсутності збройних сил, не приймають участь в цьому процесі. До останнього часу статус Іспанії в НАТО був аналогічним до французького. В той же час, було б однаковою помилкою розглядати Процес планування та оцінки ПЗМ як "іграшковий". Цей механізм набуває все більшого значення в зв’язку з розбудовою Європейського корпусу швидкого реагування і інституалізацією відносин між ЄС і НАТО, а участь в цьому процесі нейтральних країн може відчутно вплинути на їх оборонну політику в напрямку нівелювання характерних відмінностей в розбудові їх збройних сил (дивіться розділ 2). Інше складне питання співпраці в рамках ПЗМ — кодифікація умов можливої іноземної військової присутності через Угоду про статус збройних сил (УСЗС), яка є таким само важливим елементом партнерства, як і Процес планування і перегляду. Фактично, Угода про статус збройних сил ПЗМ (ПЗМ УСЗС) є "надбудовою" над відповідною угодою НАТО (НАТО УСЗС), що є однією з основ функціонування інтегрованої військової структури цієї організації. Звичайно УСЗС — це угода саме про статус сил, і, як така, вона не містить зобов’язань щодо наявності або відсутності іноземної військової присутності. Проте УСЗС обмежує дії приймаючої сторони у разі, коли військова присутність (тимчасова або довготривала) вже має місце за іншими спеціальними угодами. Згідно зі статтею XV(1) Угоди про статус збройних сил НАТО вона "залишатиметься чинною у разі бойових дій, на які поширюється Північноатлантичний Договір". Відповідно до статті I Угоди про статус збройних сил ПЗМ її учасники застосовують положення Угоди між сторонами Північноатлантичного договору щодо статусу їхніх збройних сил таким чином, ніби всі держави – учасниці ПЗМ УСЗС є сторонами НАТО УСЗС. З наведених положень випиває, що нейтральна країна, яка є учасником Партнерства заради миру і підписала ПЗМ УСЗС, в разі 23


бойових дій за участю НАТО або країн-партнерів може бути обмеженою в виконанні певних положень права нейтралітету, якщо у цей момент за будь-яких обставин (наприклад, для проведення спільних навчань) на її території знаходяться війська учасників цієї угоди. Найбільш важливе з таких обмежень випливає з вимоги права нейтралітету інтернувати війська воюючих, які вона прийняла на свою територію, на весь період бойових дій. У той же час, НАТО УСЗС передбачає збереження переважної юрисдикції над іноземними військами в країні, що їх приймає, з боку країни, яка їх відправляє (стаття VII). Крім того, "у разі виникнення бойових дій, кожна Країна, що домовляється, повідомивши за 60 днів інші Країни, може припинити застосування будь-якої умови цієї Угоди.... Якщо це право використовується, Країни, що домовляються, повинні негайно провести консультації з метою прийняття відповідних умов замість призупинених" (стаття XV(2)). Таким чином, ні Процес планування та оцінки, ні Угода про статус збройних сил ПЗМ не накладають на нейтральні країни зобов’язань, несумісних з їх статусом. Проте, безумовно, вони зменшують рівень технічних перешкод для відмови від нейтралітету в разі, якщо відповідне рішення буде прийняте. Щодо військово-технічної взаємодії, то правом нейтралітету ця сфера не регулюється взагалі в мирний час, а під час війни така взаємодія принаймні не забороняється, хоча і підпадає під обмеження. Слід зауважити, що дискусії з приводу співпраці з НАТО у ряді нейтральних країн були досить гострими. Ірландія, наприклад, приєдналась до програми НАТО Партнерство заради миру тільки в 1999 році. Проте на сьогодні серед всіх нейтральних країн існує консенсус відносно того, що доки співпраця з воєнними союзами не набуває характеру зобов’язань про взаємну допомогу в разі війни і не призводить до утворення на нейтральних територіях іноземних воєнних баз, вона не суперечить політиці нейтралітету. Зараз всі нейтральні європейські країни є учасниками програми НАТО Партнерство заради

24


миру (Австрія, Фінляндія і Швеція ратифікували також ПЗМ УСЗС), і всі вони, окрім Швейцарії, мали статус спостерігачів при ЗЄС16. Проблема членства нейтральних країн в глобальній системі колективної безпеки, яка уособлюється Організацією Об’єднаних Націй, є об’єктом багатьох дискусій. Значною мірою вони спираються на той факт, що найбільш "показова" нейтральна країна — Швейцарія — погодилась на приєднання до ООН тільки у 2002 році. При розгляді даної проблеми корисно проаналізувати, по-перше, сферу застосування права нейтралітету в рамках системи ООН, і, по-друге, сумісність політики нейтралітету з примусовими діями з боку ООН. Існує думка, що Статут ООН (Додаток 8) у строгому його розумінні не залишає місця для застосування права нейтралітету. Так, згідно з преамбулою і статтею 2(3,4) війна проголошується поза законом за двома винятками: самооборона відповідно до статі 51 та примусові дії окремих членів або самої ООН за санкцією Ради Безпеки як це передбачено статтями 41-43. Далі, стаття 2(5) встановлює, що "всі члени Організації Об’єднаних Націй надають їй всебічну допомогу..., і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об’єднаних Націй застосовує дії превентивного, або примусового характеру", а стаття 25 вимагає від країн погоджуватись з рішеннями Ради Безпеки і виконувати їх. Крім того, Статут ООН, як це свідчить стаття 103, має переважну силу над будь-якими іншими зобов’язаннями країн-членів і, крім того, універсальне застосування щодо своїх основних принципів, що випливає із статті 2(6), яка вимагає від ООН забезпечувати, "щоб держави, які не є її членами діяли відповідно до цих принципів". Втім, з твердженням про відсутність сфери застосування права нейтралітету в системі ООН не можна погодитись. Наведені вимоги не роблять війну неможливою, вони ставлять її поза законом (окрім випадків самооборони і санкцій Ради Безпеки). В свою чергу, незаконність бойових дій не означає, що в них не має місця для дотримання законів і звичаїв війни, тобто міжнародного гуманітарного права, невід’ємною частиною якого є право нейтралітету. 16

Після передачі організаційних функцій ЗЄС до ЄС інститут його спостерігачів, а також асоційованих членів і асоційованих партнерів, припинив існувати.

25


Більше того, наведенні положення Статуту ООН не забороняють країнам бути нейтральними в війні взагалі, вони забороняють дотримуватись нейтралітету в війні між Об’єднаними Націями і порушниками миру. В останньому випадку бойові дії може санкціонувати лише Рада Безпеки (але не будь-який інший орган, чи окремі країни), бо тільки вона згідно зі статтею 39 Статуту "встановлює існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації, або вирішує про те, до яких заходів треба прибігти". Таким чином, якщо жодна з країн, що ведуть між собою бойові дії, не робить це за санкцією Ради Безпеки, існує база для застосування права нейтралітету. Така ситуація може виникнути або в наслідок недієздатності Ради Безпеки через принципову незгоду її членів, або через неможливість ідентифікувати агресора і жертву в разі рівної провини воюючих. Наведене свідчить, що зобов’язання, які випливають із Статуту ООН, не забороняють застосування права нейтралітету — вони його обмежують випадками невизначеності позиції Ради Безпеки. В дещо спрощеному виді правило, за яким нейтральні європейські країни вирішують питання дотримання нейтралітету в сучасній системі Об’єднаних Націй, можна викласти таким чином: право нейтралітету може застосовуватися тоді і доти, доки за рішенням Ради Безпеки не задіяна система примусових дій з боку ООН. Характерно, що Швейцарія, яка погодилась приєднатися до ООН тільки у 2002 році, протягом останніх 10 років дотримувалась такого ж принципу [13, p.12]. Ще одне важливе обмеження на застосування права нейтралітету в сучасній системі Об’єднаних Націй пов’язане з тим, що воно на відміну від решти базових положень міжнародного гуманітарного права не розповсюджується на внутрішньодержавні конфлікти. Женевські конвенції 1949 року уніфікували застосування законів і звичаїв війни щодо міждержавних і внутрішньодержавних конфліктів. Це було закономірним визнанням тієї ролі, яку партизанські і народновизвольні рухи відіграли у Другій світовій війні. Ці конвенції також конкретизували посередницькі і протекторські функції нейтральних держав в нових умовах, але зробили це тільки по відношенню до міждержавних конфліктів. Два додаткові протоколи 1977 року конкретизують положення Женевських конвенцій окремо для 26


міждержавних (Протокол I) і внутрішньодержавних конфліктів (Протокол II). Про права і обов'язки нейтральних країн йдеться тільки в першому з них. Виходячи з цього, нейтральна країна може посилатись на право нейтралітету щодо внутрішньодержавних конфліктів тільки в тому разі, якщо вона визнає їх учасників як окремі країни, наприклад, в разі війни сепаратистських рухів з центральним урядом. Але в будь-якому разі право нейтралітету не має застосування до терористичних груп, оскільки за міжнародним гуманітарним правом вони не є комбатантами, тобто стороною конфлікту17. Беручи до уваги, що переважна більшість сучасних конфліктів мають внутрішньодержавний характер, окреслена сфера застосування права нейтралітету — тільки міжнародні конфлікти в разі неспроможності Ради Безпеки вжити необхідних заходів — може здатись занадто вузькою для вирішення практичних питань міжнародної безпеки. Між тим, існує обставина, яка за певних умов може кардинально змінити ситуацію. Згідно із сучасною політикою НАТО, її військову силу може бути задіяно для розв’язання конфліктів поза межами зони відповідальності організації, причому не обов’язково за санкцією Ради Безпеки ООН. Відповідна формула використання в таких випадках сили з боку НАТО є такою: за санкцією Ради Безпеки, коли це можливо, і без неї, коли це необхідно. Хоча зазначена формула і не вписана явно в будь-які офіційні документи, експерти НАТО наполягають, що вона випливає із сукупного розуміння Стратегічної концепції [19] та Вашингтонської декларації [20], які було затверджено на ювілейному самміті Альянсу у 1999 році. За таких умов, будь-який конфлікт, міждержавний або внутрішньодержавний, в який НАТО втручатиметься без відповідної 17

Згідно ст. 4 Женевської конвенції III і ст. 44(3) Додаткового протоколу I основними критеріями, відповідно до яких за воюючими визнається статус комбатанта, є такі: воюючі повинні мати на чолі персону, відповідальну за своїх підлеглих, вони повинні мати зримі розпізнавальні знаки, відкрито носити зброю (принаймні на виду у противника і під час операцій) і дотримуватись законів і звичаїв війни. За самим характером своїх дій терористичні групи не відповідають цим вимогам.

27


санкції, у термінах права нейтралітету перетворюватиметься у нерегульований системою ООН міждержавний конфлікт між членами НАТО і країною, або країнами, в які відбуватиметься втручання. Саме така ситуація мала місце протягом періоду від початку бомбардувань Югославії у березні 1999 року в наслідок кризи в Косові до прийняття Радою Безпеки резолюції №1244 у червні того ж року. Протягом цього періоду Австрія і Швейцарія у своїх відносинах з НАТО і СРЮ застосовували право нейтралітету (інші європейські нейтрали зберігали свій статус просто завдяки географічній віддаленості від Балкан). Результатом такого застосування була відмова НАТО з боку Австрії на проліт бойових літаків і відмова Швейцарії приєднатись до нафтового ембарго європейських членів НАТО проти Югославії. Уряд Швейцарії за тих обставин прийшов до висновку, що нафтопродукти в умовах збройного конфлікту відносяться до товарів воєнного призначення, і, виходячи з цього, право нейтралітету вимагало би встановити однакові обмеження як для Югославії, так і для країн НАТО, що було для Швейцарії неприйнятним [13, pp.7-10]. Необхідно також приймати до уваги такі обставини. По-перше, дії постійних членів Ради Безпеки ООН взагалі не можуть бути обмежені самим цим органом. По-друге, набуття власних воєнних можливостей Європейським союзом все ще не регулюється відповідною юридичною базою, в тому числі, щодо повноважень Ради Безпеки. Наведене доводить, що зобов’язання країн в системі ООН хоча і суттєво звужують сферу застосування права нейтралітету, але не знецінюють його. Втім, проблеми членства нейтральних країн в ООН цим не обмежуються. Правило "є резолюція — нема нейтралітету" не може використовуватись надто вільно, бо це матиме наслідком те, що будуть знецінені такі базові принципи політики нейтралітету, як невтручання і неупередженість. Причому ці принципи може бути дискредитовано участю не тільки в міждержавних конфліктах, на які розповсюджується право нейтралітету, але й в тих, на які воно не розповсюджується. Справді, якщо нейтральна країна поводиться принципово по-різному в залежності від наявності або відсутності резолюції Ради Безпеки ООН, втручаючись в один конфлікт і уникаючи участі в іншому, вона навряд чи може розраховувати на повагу свого нейтралітету, коли це дійсно буде необхідне. Питання, таким чином 28


полягає у тому, наскільки сумісна політика нейтралітету з механізмами примусових дій з боку ООН. Варто розглянути окремо примусові дії ООН з застосуванням і без застосування збройних сил. Згідно із статтею 41 Статуту "Рада Безпеки уповноважуються вирішувати, які заходи, не пов’язані з використанням збройних сил, необхідно вживати для здійснення її рішень, і вона може вимагати від Членів Організації застосування цих заходів. Ці заходи можуть включати повну або часткову перерву економічних стосунків, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин". Як бачимо, санкції ООН, які не передбачають застосування збройних сил, є обов’язковими для виконання всіма її членами. Втім, це не є серйозною проблемою для країн, що намагаються дотримуватись політики нейтралітету. Вище зазначалось, що право нейтралітету не накладає вимог до політичних і більшої частини економічних стосунків держав. Таким чином, нейтральні країни можуть без порушень своєї політики приєднуватись до дипломатичних і більшості економічних санкцій. В разі санкцій, що торкаються поставок зброї і товарів воєнного призначення, політика нейтралітету вимагає супроводжувати їх додатковими заходами, які б виключали дискримінацію воюючих, тобто забезпечували однакове застосування обмежень18. Воєнні санкції ООН за механізмом впровадження суттєво відрізняються від невоєнних. Відповідно до статті 42 Статуту РБ може застосовувати "такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться не обхідними для підтримання або відтворення міжнародного миру і безпеки". Однак, згідно статті 43, надання країнами-членами збройних сил для таких заходів, рівно як і права проходу, повинно регулюватися спеціальною угодою між ними і Радою Безпеки, яка "підлягає ратифікації державами, що її підписали, у відповідності до їхньої конституційної процедури". Таким чином, Рада Безпеки не має повноважень примушувати країни надавати збройні сили і територію для забезпечення воєнних 18

Важливим питанням є проблема недискримінаційного доступу або обмежень на доступ до інформаційних мереж нейтральних країн з боку воюючих. Хоча вимоги з цього приводу явно кодифіковані в Гаазьких конвенціях, в сучасному політичному аналізі ця тема практично не розроблена.

29


санкцій ООН. Інша справа, яку аргументацію буде наведено в разі, якщо країна згідно своєї конституційної процедури не надасть на прохання Ради Безпеки війська або територію. Власно кажучи, таке рішення не можна аргументувати виключно прихильністю до базових ідей нейтралітету, оскільки всі члени організації мають погоджуватись з рішеннями Ради Безпеки і підтримувати ООН в її примусових діях проти порушників миру. Тобто відмову від надання військ і права проходу має бути аргументовано не стільки політикою нейтралітету як такою, скільки вагомими обставинами забезпечення національної безпеки. До того ж апелювання до політики нейтралітету може бути недоречним з тієї причини, що країни, проти яких впроваджуються примусові заходи, як правило, є членами ООН і, в силу цього, погоджуються з можливістю введення проти них санкцій цієї організації. На практиці Рада Безпеки не вдається до організації примусових воєнних дій силами самої ООН як то передбачено статями 43-47. Замість цього право на застосування сили надається згідно статті 53 регіональним організаціям, коаліціям країн, або, навіть, окремим країнам, які, на відміну від Ради Безпеки, взагалі не мають повноважень вимагати надання сил і території з боку нейтральних країн. Максимальний рівень залучення сил ООН як організації — це підтримання вже встановленого миру. Така діяльність відбувається в рамках вимог Глави VI Статуту ООН щодо мирного розв’язання конфліктів і не має прямого відношення до примусових дій згідно Глави VII, оскільки операції з підтримання миру передбачають попереднє припинення вогню і укладення відповідних угод за участю всіх зацікавлених сторін. Сформульовані ООН принципи організації цих операцій включають такі, як неупередженість і застосування сили тільки для самозахисту [21, c.11], тому участь в них не перечить ідеям нейтралітету. Наведений аналіз свідчить, що зобов’язання нейтральних країн як членів ООН залишають їм достатній простір для дотримання політики нейтралітету і застосування за певних умов права нейтралітету. Узагальнені данні щодо обмежень, які накладаються правом і політикою нейтралітету на участь в колективних діях, наведено у таблиці 1.3. 30


Таблиця 1.3 Обмеження на участь нейтральних країн в колективних діях Форми залучення до колективних дій

Колективна оборона Членство в воєнних союзах Воєнно-політична співпраця у мирний час Воєнно-політична співпраця під час війни Військово-технічна співпраця у мирний час Військово-технічна співпраця під час війни Колективні дії за мандатом ООН Участь в невоєнних санкціях Участь в операціях з підтримки миру Участь в примусових воєнних діях Колективні дії без мандату ООН Участь в невоєнних санкціях Участь в операціях з підтримки миру Участь в примусових воєнних діях

Обмеження на залучення, що випливають із нейтралітету Право Політика нейтралітету нейтралітету несумісне дозволяє обмежує a) дозволяє обмежує

забороняє обмежує обмежує дозволяє обмежує

не має застосування не має застосування

обмежує дозволяє обмежує

обмежує b) дозволяє b) забороняє b)

обмежує дозволяє забороняє

не має застосування


Йдеться про воєнно-політичну співпрацю в цілях оборони поза контекстом кризового реагування з боку Об’єднаних Націй чи регіональних організацій. В останньому випадку слід говорити про колективні дії проти порушників миру за мандатом або без мандату Ради Безпеки ООН. b) В разі внутрішньодержавних конфліктів право нейтралітету не має застосування.

Взагалі, протягом "холодної війни" основною маніфестацією нейтралітету була неучасть у воєнних союзах, і проблема залучення нейтральних європейських країн до діяльності ООН (яку до того ж більшою частиною було заблоковано через незгоду постійних членів

31


Ради Безпеки) не знаходилась у фокусі уваги. То була, перш за все, їх внутрішньополітична проблема. Особливо це стосується Швейцарії. Ця країна, яка до 2002 року відмовлялась приєднуватись до ООН, і відданість якої ідеям нейтралітету має, мабуть, найглибші коріння, завжди приділяла увагу узгодженості своєї політики у цій сфері. До 1981 року Швейцарія не розрізняла конфлікти за принципом наявності відповідної резолюції Ради Безпеки і вирішувала проблеми участі або неучасті в міжнародних санкціях тільки на основі права нейтралітету. У 1981 році в країні було досягнуто згоди, що участь в економічних санкціях Ради Безпеки не становила би проблеми для виконання зобов’язань нейтралітету, проте участь в воєнних санкціях була б цілком неможлива. Виходячи з такої позиції під час війни у Перській затоці Швейцарія приєдналась до економічних санкцій проти Іраку, але відмовила країнам антиіракської коаліції у праві прольоту бойовими літаками через її повітряний простір незважаючи на те, що бойові дії були санкціоновані Радою Безпеки (на відмову від Австрії, яку Ірак на цій підставі звинуватив у порушенні нейтралітету). З 1993 року, у тому числі під впливом політики інших нейтральних країн, було сформульовано сучасний погляд, згідно з яким ООН і країни, що діють від її імені, не можна розглядати як сторону конфлікту, тому право нейтралітету в разі санкціонованих Радою Безпеки примусових дій не має застосування. Схожою до швейцарської була австрійська еволюція поглядів на сумісність нейтралітету з діяльністю ООН. До 1990 року Австрія виходила в своїй політиці з того, що Об’єднані Нації зобов’язані поважати її статус і не повинні вимагати від неї участі в колективних примусових діях [22, p7]. Після війни у Перській затоці Австрія прийшла до висновку, що її зобов’язання як члена Об’єднаних Націй мають пріоритет над вимогами права нейтралітету. Проте до 2000 року участь австрійських військ в міжнародних силах обумовлювалось зауваженням про їх неучасть в примусових діях. З липня 2000 року це обмеження було знято [23, p.30]. Участь нейтральних країн в регіональних системах колективної безпеки, таких як ОБСЄ або СНД, не накладає на них будь-яких несумісних з нейтралітетом зобов’язань, оскільки ніякі примусові дії неможливі від імені таких організацій без попередньої санкції Ради 32


Безпеки як це випливає із статті 53 Статуту ООН. Єдина проблема, яка може виникнути в цьому зв’язку — це розширене трактування легітимності примусових дій, за яким легітимними можуть вважатись санкції, що вводяться певною впливовою групою країн. За таких умов із сфери застосування права нейтралітету може бути виключено не тільки санкції, накладені Радою Безпеки, але й ті, що вводяться такою групою. Принципова можливість виникнення у майбутньому такої ситуації, особливо в невоєнній сфері, не виключається навіть Швейцарією. Проте на сьогодні критерієм залишається наявність рішення Ради Безпеки [13, p.16]. В таблиці 1.4 наведено данні щодо відношення нейтральних країн Європи до основних міжнародних організацій станом на 1 січня 2002 рік. Таблиця 1.4 Відношення нейтральних країн Європи до колективних дій Участь в міжнародних організаціях Країна

Участь в колективних діях військо- військо- цивільвий ві спостена персонал рігачі поліція

ООН

ОБСЄ

НАТО

ЗЄС a)

Австрія

+

+

b), c)

спостерігач

377

16

110

Ірландія

+

+

b)


271

29

55

Фінляндія

+

+

b), c)


5

37

37

Швейцарія

d)

+

b)

—

1

20

14

+

+

b), c)


1

42

90

Швеція Примітки: a)

Після остаточної передачі організаційних функцій ЗЄС до Європейського Союзу з 1 січня 2002 року інститут його спостерігачів, а також асоційованих членів і асоційованих партнерів, припинив існувати. b) Участь в ПЗМ. c) Ратифікована Угода про статус збройних сил ПЗМ. d) За результатами референдуму, що відбувся на початку березня 2002 року Швейцарія вирішила приєднатись до ООН, і, відповідно, було розпочато процедуру прийому.

33


1.3. Нейтралітет і членство в Європейському Союзі На відміну від ООН і НАТО, Європейський Союз за своїм генезисом і основними функціями не є інститутом безпеки, його безпекова складова активно розвивається, але ще далека від остаточного формування. Поки ще консолідовані договори Союзу не містять будьяких положень щодо взаємної воєнної допомоги в разі війни. За таких умов, ЄС не тільки і не стільки обмежує політику нейтралітету окремих своїх членів, скільки сам знаходиться під її впливом. В цьому полягає "активний" аспект нейтралітету в сучасній європейській політиці. Через вплив на Спільну зовнішню і безпекову політику (СЗБП) Європейського Союзу, розвиток якої відбивається на всьому комплексі стосунків Союзу з ООН, НАТО і ОБСЄ, політика його нейтральних членів — Австрії, Ірландії, Фінляндії і Швеції — стає одним з важливіших факторів інституційного розвитку європейських структур безпеки. Важливо, що проблеми нейтралітету, які виникають у зв’язку з членством в Європейському Союзі, істотно відрізняються для тих нейтралів, які вже є його членами, і тих з них, які можуть приєднатися до нього у майбутньому (зараз це стосується перш за все Швейцарії). З одного боку, процедури ЄС щодо Спільної зовнішньої і безпекової політики дозволяють країнам-членам, у тому числі нейтральним, впливати на неї таким чином, щоб зберігати свій воєнно-політичний статус, з іншого, ЄС як організація ніяк не збирається обмежувати свій інституційний розвиток заради того, щоб задовольняти вимогам нейтралітету будь-яких майбутніх членів. З цього приводу корисно звернутися до висновків Єврокомісії щодо тоді ще можливого членства Австрії, Швеції та Фінляндії, які було зроблено у 1991-1992 роках [24; 25; 26]. З цих документів випливає, що питання про сумісність членства в ЄС з нейтралітетом відноситься перш за все до самих нейтральних країн, тобто вони самі повинні вирішувати, чи сумісна їх безпекова політика з вимогами членства в Європейському Союзі. Умовою ЄС є тільки те, щоб нейтральні країни, які прагнуть до членства, були готові виконувати всі договірні зобов’язання і підтримувати безпекову та оборонну політику Союзу. На початку 90-х років жодна з нейтральних країн Європи, у тому числі Ірландія, яка приєдналась до Європейських співтовариств ще у 1972 році, не вбачала в базових документах Союзу будь-яких обмежень на свій воєннополітичний статус. Проте стало очевидно, що створення умов для 34

Нейтралітет і членство в Європейському Союзі

задоволення вимог нейтралітету майбутніх членів аж ніяк на є турботою ЄС. Зазначене може бути проілюстроване прикладом Швейцарії. У травні 1992 року ця країна подала заявку щодо початку переговорів про приєднання до ЄС, і це рішення було схвалено Єврокомісією і країнамичленами. Проте на референдумі у грудні того ж року швейцарці відкинули базовий договір союзу. Незважаючи на це, офіційні кола Швейцарії продовжують підтримувати ідею членства. Важливо, що таке членство, якщо воно все ж відбудеться, скоріш за все не буде обумовлено тим, чи буде подальший розвиток Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС сумісним з нейтралітетом його членів. В такому разі, скоріше рішення щодо членства в Швейцарії в Європейському Союзі впливатимуть на рішення щодо політики її нейтралітету, ніж навпаки. В разі приєднання до ЄС "Швейцарія прийняла б без застережень цілі спільної безпекової політики союзу... Вона б також віддано приймала участь в розширенні цих цілей. Якщо ЄС судилося б утворити одного дня ефективну і міцну оборонну структуру, Швейцарії було б необхідно кардинально переглянути свій нейтралітет" [15, p.23]. Таким чином, раннє членство в ЄС (ще до початку активної розбудови його воєнно-політичної складової) Австрії, Ірландії, Фінляндії та Швеції призвело до утворення нової функції нейтралітету в європейській системі безпеки, яка була нетиповою для періоду "холодної війни". Нейтралітет став елементом інституційного розвитку європейських структур безпеки. Перед тим як перейти до аналізу цього аспекту, доцільно детальніше зупинитися на змісті найбільш динамічного елемента Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС — Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО). Сама ця назва — спільна політика безпеки і оборони — натякає на можливість колективної оборони в рамках ЄС на кшталт того, що існує в рамках НАТО, і ця обставина стає причиною багатьох непорозумінь при аналізі ситуації. Втім, прогрес в даній галузі не має ніякого відношення до спільних оборонних зобов’язань, так само, як не має він відношення до наднаціональних повноважень ЄС щодо безпеки своїх членів. Більш того, саме відсутність спільних оборонних зобов’язань і наднаціональних повноважень стало передумовою активного інституційного розвиту СЄПБО, що відбувається починаючи з 1998 року. 35


Протягом 1991 – 1998 років реальний прогрес у сфері розбудови в рамках Європейського Союзу спільних механізмів зовнішньої і безпекової політики був майже відсутнім. Така ситуація була обумовлена двома різними, але співпадаючими у даному конкретному випадку чинниками. По-перше, Велика Британія і багато інших членів ЄС вважали, що занадто швидкий розвиток європейської оборонної політики може зашкодити НАТО і зобов’язанням США щодо європейської безпеки. По-друге, Швеція і Фінляндія, меншою мірою Австрія і Ірландія, сприймали такий розвиток як загрозливий для їх політики нейтралітету, якої вони дотримувались протягом останніх 4050 років. З позицією нейтральних країн солідаризуються також інші невеликі країни Європи, перш за все Данія (до речі, член НАТО), які не бажали бути втягнутими в можливі воєнні операції розпочаті за ініціативи інших членів ЄС. В травні 1998 року в міністерстві закордонних справ Великої Британії було проведено конфіденційне дослідження щодо майбутнього країни в Європі. Ключовою рекомендацією цього дослідження, згідно повідомлень, було "використання британського військового потенціалу для розвитку європейських можливостей незалежних дій в галузі оборони" [27, пп.2-4]. Основний сенс даної рекомендації полягав у тому, щоб розвивати автономні механізми кризового реагування безпосередньо в рамках ЄС (а не через ЗЄС, як це передбачалось Маастрихтським і Амстердамським договорами), залишивши функції колективної оборони виключно НАТО. Такий функціональний розподіл дозволяв, по-перше, "розвантажити" НАТО від необхідності втручатись у будь-який локальний конфлікт, що зачіпав інтереси Європи, і зберегти, таким чином, підтримку Альянсу з боку США, по-друге, він спрощував міжінституційні стосунки через відмову від допоміжної ролі ЗЄС, потретє, Велика Британія отримувала можливість підвищити свій вплив в ЄС у порівнянні з Німеччиною і Францією. Під час франко-британського самміту в Сан-Мало 4 грудня 1998 року було узгоджено принципи розвитку автономної воєннополітичної складової ЄС, за якими відбувався весь подальший розвиток СЄПБО. Особливої уваги заслуговують такі з них: • рішення щодо Спільної зовнішньої і безпекової політики повинні прийматись через міжурядові механізми (таким чином, Європейську комісію, яка уособлює конфедеративну ідею ЄС, має бути вилучено з цього процесу); 36


• виконання колективних оборонних зобов’язань за Вашингтонським і модифікованим Брюссельським договорами має залишатись прерогативою НАТО; • розбудова нових механізмів ЄС має враховувати різний статус країн-членів по відношенню до НАТО. Зрозуміло, що британські ініціативи не мали своєю головною метою забезпечення інтересів нейтральних країн, але вони були розраховані на те, щоб отримати їх підтримку. Декларація Сан-Мало певною мірою вступала в протиріччя з положенням Договору про Європейський Союз, яке встановлює, що Європейська комісія "має бути повністю залученою до роботи у сфері спільної зовнішньої і безпекової політики" (стаття 27). Фактично з даного правила було зроблено виключення, яке за своїм масштабом знецінило саме це правило. Комісію було залучено до Спільної зовнішньої і безпекової політики, але виключено з найбільш важливого її компонента — Спільної європейської політики безпеки і оборони. На самміті у Гельсінкі у грудні 1999 року країни-члени ЄС проголосили, що "до 2003 року вони будуть у змозі швидко розгорнути і після цього підтримувати сили, здатні до виконання всього спектру Петерсберзьких завдань,... включаючи найбільш невідкладні з них, в операціях рівня корпусу... Ці сили повинні бути самодостатніми у військовому відношенні... Країни-члени повинні бути у змозі повністю розгортати ці сили за 60 діб... Вони повинні підтримувати розгорнуті сили протягом щонайменше року" (Додаток 9). Самміти Європейського Союзу у Фейрі у червні 2000 року та Ніці у грудні 2000 року створили в рамках Ради ЄС систему прийняття рішень і обмеженого військового планування, що загалом повторює міжурядові механізми НАТО: • Раду з загальних питань, яка зазвичай повинна складатися з міністрів закордонних справ країн-членів (аналог Північноатлантичної ради НАТО під час сесій на рівні міністрів); • Комітет з питань політики та безпеки (аналог Північноатлантичної ради НАТО під час роботи на рівні постійних представників); • Військовий комітет (аналог Військового комітету НАТО);

37


• Військовий секретаріат (аналог Міжнародного військового секретаріату НАТО). Повністю у відповідності з принципами, декларованими у СанМало, ці міжурядові механізми ЄС є організаційно відірваними від Європейської комісії, яка уособлює конфедеративну ідею Європи. Таке розмежування роботи співтовариств і Спільної зовнішньої і безпекової політики, тобто першого і другого "стовпів" ЄС, встановлює принципове обмеження на воєнно-політичну інтеграцію в межах Європейського союзу: вона не може бути більшою, ніж в межах НАТО. Ця обставина має велике значення для визначення ступеню сумісності СЄПБО з нейтральним статусом окремих членів ЄС. Якщо співпраця з НАТО поза межами зобов’язань про колективну оборону не суперечить політиці нейтралітету (як це було зазначено вище), то не суперечить нейтралітету і членство в Європейському Союзі, доки це членство не пов’язане із зобов’язаннями про взаємну воєнну допомогу [28]. З урахуванням зазначеного вище варто розглянути окремо такі складові проблеми сумісності політики нейтралітету з активною розбудовою воєнно-політичної складової ЄС, що активно відбувається протягом останніх п’яти років: • доля положень про колективну оборону, що містяться у модифікованому Брюссельському договорі, після того, як організаційні функції ЗЄС було передано до Європейського Союзу; • опосередковані обмеження на нейтралітет, які можуть випливати із розвитку спільних механізмів кризового реагування в рамках ЄС; • оборонно-промислова інтеграція членів ЄС, яка може призвести до утворення спільної оборони де-факто, поза межами прямих юридичних зобов’язань. Прямих положень про колективну оборону не існувало ні в Маастрихтському, ні в Амстердамському договорі. Їх не існує також в Ніццькому договорі. Введена останнім редакція статті 17(1) Договору про Європейський Союз встановлює, що "Спільна зовнішня і безпекова політика включає всі питання, що стосуються безпеки Союзу, в тому числі, поступове формування спільної оборонної політики, яка може перетворитися на спільну оборону в разі прийняття такого рішення Європейською Радою. У такому випадку, Рада рекомендує Державам38


членам ухвалити таке рішення згідно з їх відповідними конституційними вимогами". Таким чином, спільна оборонна політика ЄС не має своєю метою створити спільну оборону, така політика лише може призвести до спільної оборони в разі, якщо Рада ЄС додатково вирішить таким чином. Але в будь-якому випадку рішення про створення спільної оборони має бути ратифікованим відповідно до конституційних процедур країн-членів. Згідно з рішеннями міжурядової конференції ЄС 2000 року передача організаційних функцій ЗЄС до ЄС не супроводжувалась включенням модифікованого Брюссельського договору до консолідованих договорів Союзу. Новий розгляд даного питання не станеться раніше 2004 року, на який заплановано наступну міжурядову конференцію ЄС. В перспективі можливі такі варіанти: перший — залишити модифікований Брюссельський договір поза межами Європейського Союзу; другий — додати його як окремий необов’язковий протокол до консолідованих договірів ЄС; третій — сформулювати положення Договору про Європейський Союз (перш за все його статтю 11) таким чином, щоб вони передбачали спільну оборону. Крайні варіанти, такі як інкорпорація модифікованого Брюссельського договору до консолідованих договорів ЄС в якості ще одного базового документу або, навпаки, його денонсація, в практичній площині не розглядаються [27, пп.66-67; 29]. Після завершення строку обов’язкової дії цього договору у 1998 році, він, з одного боку, не вимагає неодмінного включення в організаційний контекст, а з іншого — не становить будь-якої перешкоди для розвитку європейських і трансатлантичних структур безпеки. Проблеми сумісності членства в ЄС з політикою нейтралітету можуть виникнути лише в разі реалізації третього із наведених варіантів — включення положення про колективну оборону в Договір про Європейський Союз. Проте цей варіант можна вважати найменш вірогідним оскільки йому бракує підтримки не тільки більшості нейтральних країн (окрім, можливо, Австрії), але й Великої Британії та Данії. Важливо також, що наступна міжурядова конференція ЄС 2004 року, на якій може розглядатись це питання, припадатиме на період головування в Європейському Союзі нейтральної Ірландії, яка зіграла важливу роль в блокуванні подібного рішення протягом попередньої міжурядової конференції у 2000 році [30, pp.13-14]. 39


Для аналізу питання про можливі опосередковані обмеження на нейтралітет, які можуть випливати із спільних дій в рамках СЄПБО, необхідно звернутись до процедурних аспектів діяльності ЄС в цій галузі. Характер спільних воєнних дій в рамках СЄПБО можна встановити на основі аналізу трьох основних джерел. По-перше, це Договір про Європейський Союз, головним чином, його статті 11, 17, та 23. Подруге, це сукупність рішень саммітів і керівних органів ЄС, що інституалізували механізми кризового реагування ЄС і встановили процедури їх функціонування. Третім джерелом є документи, які було розроблено в рамках ЗЄС в підтримку виконання ним Петерсберзьких завдань. Згідно зі статтею 11 Договору про Європейський Союз цілями Спільної зовнішньої і безпекової політики є: "захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту Об’єднаних Націй; зміцнення безпеки Союзу всіма засобами; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних націй, рівно як принципів Гельсінського Заключного Акту та цілей Паризької Хартії, включаючи ті, що стосуються зовнішніх кордонів". Зазначені принципи встановлюють класичні рамки діяльності, характерні для більшості міжнародних організацій безпеки, що базують свою діяльність на ідеях суверенітету і непорушності кордонів. Ця стаття хоча й залишає можливість для спільної оборони території ЄС, не містить самого такого положення. Очевидно також, що застосування сил кризового реагування ЄС має бути сумісним зі всіма зазначеними принципами, тобто відбуватись за класичними нормами колективних дій, які дають необхідний простір для дотримання політики нейтралітету (дивіться розділ 1.2). Стаття 17(2) встановлює такі форми воєнних дій ЄС: "гуманітарні та рятувальні операції, місії з підтримки миру та завдання бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, включаючи миротворчість". Для уникнення термінологічної плутанини, при розгляді даного положення корисно звернутися до історії його появи в тексті Договору. Зазначена формула відповідає змісту так званих Петерсберзьких завдань і є цитатою з більш раннього документу ЗЄС. Коли у 1997 році вона вперше з’явилась в Договорі про Європейський Союз, це стало наслідком того, що країни-члени були схильні скоріше використати 40


визначення, викладене у Петерсберзькій декларації ЗЄС 1992 року, ніж створювати нове. Автори документу 1992 року знаходились під впливом операцій того часу. Очевидно, під гуманітарними місіями вони розуміли операції типу "Provide Comfort", що мала місце у північному Іраку для захисту курдського населення, під рятівними — дії, аналогічні вивезенню європейців із Заїру бельгійськими та французькими військовими у вересні 1991 року. Моделлю визначення операцій з підтримки миру можна вважати операції типу ЮНПРОФОР (UNPROFOR), що була розгорнута ООН в колишній Югославії у 1992 році. За невеликими виключеннями розуміння зазначених трьох типів кризового реагування залишилось незмінним з тих часів. Найбільш проблематичною є інтерпретація фрази "завдання бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, включаючи миротворчість". Згідно коментарів учасників розробки Петерсберзької декларації, під цим мались на увазі дії на кшталт операції міжнародної коаліції проти Іраку у 1991 році, тобто примусові дії. Термінологія того часу інтерпретувала "миротворчість" як "примушення до миру", і його використання мало на меті пом’якшити попередню версію визначення даного класу операцій, яка виявилась неп рийнятною для Німеччини. Це версія звучала як "завдання бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, в обмежених збройних конфліктах і збройних конфліктах" [31, pp.105-106]. Програмний документ ООН під назвою "Порядок денний для миру", що встановив сучасне тлумачення термінів "підтримання миру", "миротворчість" та "примушення до миру", з’явився після Петерсберзької декларації. Згідно з цим документом під миротворчістю слід розуміти використання політичних і дипломатичних механізмів для припинення збройних конфліктів. З урахуванням зазначеного і використовуючи сучасну термінологію ООН, останню фразу статті 17(2) Договору про Європейський Союз треба розуміти таким чином: "завдання бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, включаючи примушення до миру". Таким чином, встановлюється чотири класи операцій ЄС: рятувальні, гуманітарні, з підтримки миру та примушення до миру. Пряме включення положень про конкретні форми колективних воєнних дій Європейського Союзу у базовий договір стало результатом, перш за все, шведсько-фінської ініціативи. Її сенс полягає у тому, що явне окреслення даних класів операцій опосередковано забороняє 41


використання сил ЄС для інших завдань. Тобто, оскільки зазначені місії не пов’язані з колективними оборонними зобов'язаннями, спільна оборона виключається із воєнно-політичних функцій ЄС. Виходячи з цього, проблемою для нейтральних членів Європейського Союзу є не стільки розбудова військових механізмів кризового реагування для виконання Петерсберзьких завдань, скільки проблема повноважень для їх залучення в дію. Причому це торкається тільки тих з нових місій, які носять примусовий характер. В розділі 1.2 було показано, що принциповим для сумісності колективних примусових дій з політикою нейтралітету є наявність санкції Ради Безпеки ООН. Договір про Європейський Союз не містить положень про необхідність такої санкції. Це було зроблено цілком свідомо: введення конкретних процедур залучення сил в базові договори за поглядами більшості європейських країн, у тому числі нейтральних, може виявитись непродуктивним [31, p.107]. Зрозуміти цю обставину дозволяє аналіз воєнних аспектів можливих операцій ЄС. Протягом 90-х років в рамках ЗЄС за допомогою фахівців НАТО була проведена робота із довгострокового воєнного планування нових місій в рамках виконання Петерсберзьких завдань. Їх результатом стало формулювання так званих ілюстративних місій ЗЄС [32; 33, с.34]. Після передачі організаційних функцій ЗЄС до ЄС і набуття останнім власних механізмів кризового реагування, ці місії стали місіями Європейського Союзу. В узагальненому виді їх можна сформулювати наступним образом: • евакуація близько 1 000 громадян країн ЄС із зони конфлікту розташованого на відстані до 10 000 км від Брюсселю; • розгортання місії для запобігання конфлікту в умовах загострення ситуації на кордоні між двома країнами; • встановлення демілітаризованої зони між воюючими сторонами на відстані до 4 000 км від Брюсселю. Кожна з наведених місій за певних обставин може включати або не включати примусовий елемент. Тобто класифікація місій, що випливає із процедур воєнного планування, може виявитись несумісною з суто юридичною класифікацією можливих операцій за принципом обов’язковості або необов’язковості попередньої санкції РБ ООН. Виходячи з цього, країни-члени ЄС включили в базовий договір Союзу положення про необхідність дотримання принципів Статуту ООН, але не про повноваження Ради Безпеки. 42


Згідно зі статтею 25 Договору про Європейський Союз, а також процедурами, узгодженими в рамках ЄС, політичне рішення на застосування сил приймається Радою ЄС за рекомендацією Комітету з питань політики та безпеки. Крім того, згідно статті 23(1) Договору про Європейський Союз, що встановлює процедури прийняття рішень Радою ЄС, "утримуючись від голосування, будь-який член Ради може викласти підстави своєї особистої позиції шляхом офіційної заяви... У такому випадку він знімає з себе зобов’язання виконувати дане рішення, але визнає, що таке рішення є обов’язковим для Союзу". Таким чином, операції ЄС не вимагають обов’язкової участі збройних сил всіх країн, які зробили внесок до Європейського корпусу швидкого реагування. Конкретна конфігурація сил і їх командна структура формуються окремо для різних операцій в залежності від конкретної ситуації [34; 35]. Право і норми політики нейтралітету вимагають від нейтральних країн тільки особистого нейтралітету і не вимагають від них утримувати інші країни від участі у конфліктах. Це означає, що процедур, які дозволяють окремим країнам ЄС не приймати участь в певних випадках застосування Європейського корпусу швидкого реагування, цілком достатньо для дотримання нейтральними членами Союзу їх статусу. Використання таких процедур може стати необхідним для нейтральних країн, наприклад, в разі рішення ЄС вдатися до примусових воєнних дій без попередньої санкції РБ ООН. Таким чином, інтереси нейтральних країн забезпечено завдяки необов’язковому характеру участі в колективних діях. Однак, необхідно зауважити, що згадані процедури виключення не можуть застосовуватись занадто вільно, оскільки дух і буква консолідованих договорів ЄС вимагають від членів Союзу солідарності в діях. Особливо це стосується спільних дій економічного характеру. Раніше вже зазначалось, що право нейтралітету накладає три основні заборони: на участь військ у війні між іншими державами, на надання території воюючим і на дискримінацію в постачанні зброї та товарів воєнного призначення. Виконання нейтральними країнами ЄС перших двох заборон може бути досить легко аргументовано важливими інтересами національної безпеки, тобто застосування процедур виключення із спільних дій навряд чи суперечило би вимогам солідарності. Щодо третьої заборони ситуація може виявитись складнішою.

43


Декларація Сан-Мало і стаття 17(1), підпункт 3, Договору про Європейський Союз заохочують держави-члени до кооперації в галузі озброєнь. Така кооперація, безумовно, може зробити майже неможливим дотримання недискримінаційного підходу з боку нейтральних країн ЄС у постачанні зброї у випадку, якщо до конфлікту з третьою стороною буде втягнуто іншого члена ЄС. Хоча, правила виключення існують і в цій галузі, перш за все через статтю 296 Договору про заснування Європейського Співтовариства, даний аспект проблеми заслуговує уваги. Такі впливові західноєвропейські обороннопомислові механізми як Організація спільної кооперації з озброєнь (Organisation de Co-operation Conjointe en Matière d'Armement, OCCAR19) і Рамкова угода щодо сприяння ре структуризації і діяльності європейської оборонної промисловості можуть згодом стати органічною частиною європейських співтовариств. В такому разі ситуація з сумісністю зазначеної норми нейтралітету з членством в ЄС може змінитись. Проте на сьогодні такої проблеми не існує і загроза її появи пов’язана не стільки з членством в ЄС як таким, скільки розвитком механізмів, участь в яких спрощується завдяки членству в ЄС. Щодо оборонно-промислової інтеграції членів ЄС, яка могла б призвести до утворення спільної оборони де-факто поза межами прямих юридичних зобов’язань, можна зазначити таке. Досвід світових союзних і федеративних утворень свідчить, що необхідною умовою створення єдиних збройних сил є наявність єдиного оборонного бюджету, з якого фінансуються як збройні сили, так і ключові замовлення оборонній промисловості. Очевидно, Європейський Союз в передбачуваній перспективі не досягне такого стану інтеграції. Консолідовані договори Європейського Союзу мають положення, які виключають оборонне виробництво з компетенції спільних механізмів. Так, Стаття 296 Договору про заснування Європейського Співтовариства дає країнам-членам право діяти виходячи виключно із своїх національних інтересів там, де це торкається виробництва і торгівлі продукцією військового призначення (до статті додається конфіденційний перелік такої продукції). Крім того, Стаття 28(3) виключає з бюджету співтовариств витрати, які пов’язані з питаннями 19

Серед нейтральних країн Європи найбільш залученою до західноєвропейської оборонно-промислової кооперації є Швеція. Ця країна є учасником Рамкової угоди і має великі шанси на участь в OCCAR.

44


військового і оборонного характеру. Іншими словами, консолідовані договори ЄС в їх сьогоднішньому виді унеможливлюють створення в рамках Союзу єдиного оборонного бюджету. Внаслідок цього процеси оборонно-промислової інтеграції в Європі відбуваються, головним чином, за межами спільних механізмів ЄС. Наведений аналіз свідчить, що зобов’язання нейтральних країн, які випливають з їх членства в Європейському Союзі, не суперечать їхньому воєнно-політичному статусу ні прямо ні опосередковано. Таким чином, членство в ЄС є повністю сумісним з безпековим статусом Австрії, Ірландії, Фінляндії та Швеції. Більш того, законодавство Союзу дозволяє цим країнам активно впливати на розвиток його воєннополітичної складової з тим, щоб такий стан речей залишався і в майбутньому. Втім, позиції нейтральних країн в даному питанні помітно відрізняться [27, пп.44-48]. Країною, що демонструє найбільший скептицизм щодо перетворення ЄС в оборонний союз, є Швеція. Уряд країни чітко розрізняє кризове реагування і оборону території. Швеція готова приймати участь в операціях ЄС за мандатом Ради Безпеки ООН, але зауважує, що межа, за якою її міжнародне військове залучення стає неможливим — це зобов’язання про колективну оборону. Ірландія дотримується позиції, близької до шведської. З урахуванням консерватизму Ірландії щодо питань нейтралітету (до ПЗМ країна приєдналась тільки у 1999 році) можна очікувати продовження різкої опозиції цієї країни ідеям спільної оборони в рамках ЄС. Фінляндія, хоча і ототожнює свою позицію з позицією Швеції, не виключає можливості колективної оборони в рамках ЄС у майбутньому. Фінські урядовці неодноразово проголошували про важливість відносин з НАТО і ЗЄС, однак країна залишається чутливою до позиції Росії, яка наполягає на збереженні нейтралітету Фінляндії. Найбільший інтерес до тіснішої оборонної співпраці в рамках ЄС виявляє Австрія. Хоча ця країна більшою мірою, ніж інші європейські нейтрали, обмежена в своїх діях власним законодавством, вона не обумовлює можливість своєї участі в операціях ЄС наявністю попередньої санкції з боку Ради Безпеки ООН. Багато політиків країни взагалі наполягають на відмові від нейтралітету і наданні ЄС функції спільної оборони [22, p.9]. Важливо зауважити також, що різко против колективної оборони в рамках ЄС виступають Велика Британія і Данія. Позиція останньої 45


виглядає найбільш радикальною: Данія, на відміну від нейтральних країн, відмовляється від участі в будь-яких воєнних структурах ЄС, і цю позицію зафіксовано в спеціальному протоколі до консолідованих договорів Союзу. В таблиці 1.5 узагальнено позиції нейтральних країн щодо розвитку деяких ключових аспектів Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС. Таблиця 1.5 Відношення нейтральних членів Європейського Союзу до деяких ключових аспектів Спільної зовнішньої і безпекової політики Країна

Створення спільної Наявність санкції оборони Ради Безпеки для в рамках ЄС участі в операціях ЄС

Сили, надані до Корпусу швидкого реагування ЄС

Австрія

підтримує

необов’язкова

2 батальйони

Ірландія

заперечує

обов’язкова

850 військових

Фінляндія

допускає


1 430 військових та мінний тральщик

Швеція

заперечує


1 батальйон та 1 рота військової поліції

46

2.

ОБОРОННА ПОЛІТИКА НЕЙТРАЛЬНИХ КРАЇН ЄВРОПИ ТА УКРАЇНИ

Актуальне для України питання невизначеності її нейтрального та позаблокового статусу привертає увагу до досвіду оборонного будівництва нейтральних країн Європи: Австрії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Прихильники наслідування цього досвіду посилаються на те, що Україна схожа з цими державами по багатьох важливих ознаках [36]. Нижче наводиться інтегрована характеристика нейтральних країн, аналіз їхньої воєнної та воєнно-технічної політики (Додаток 10). Результати дослідження дозволяють визначити, чим нейтральні країни Європи схожі з Україною, чим відрізняються, та в якому ступені досвід їх оборонного будівництва може бути використаний Україною. 2.1. Австрія Австрія є економічно розвинутою державою: її ВВП у 1999 році досяг 198 млрд. дол., воєнні витрати — 1,7 млрд. дол. (0,86%від ВВП). Населення країни нараховує 8,138 млн. осіб, у тому числі чоловіків у віці від 18 до 32 років приблизно 833 тис. [12, p.85]. Площа території Австрії — 83,85 км., довжина кордону — 2 496 км. Місцевість у східній частині Австрії відкрита рівнинна, частково пагорбкувата та лісиста, у західній частині — лісово-гірська, що утворює своєрідний природний "бастіон". На північному сході країни існує велика водна перешкода — Дунай. Ліси займають 38%території [37, p.76; 38, c.12; 44]. Австрія розташована в центрі Європи і межує з чотирма країнами-членами НАТО — Німеччиною, Італією, Чехією, Угорщиною та із двома кандидатами в НАТО — Словаччиною і Словенією, а також з нейтральною Швейцарією. Тобто з дружніми їй державами, з якими вона тісно пов'язана економічно. Рівень воєнної небезпеки досить низький (хоча і вищий, ніж у Швейцарії). Раніше Австрія знаходилася на лінії протистояння систем Захід-Схід, тобто НАТО-ОВД, межуючи з Чехословаччиною і Угорщиною, розділяючи ФРН і Італію. Воєнний конфлікт між НАТО і ОВД загрожував їй важкими наслідками, але після розпуску ОВД рівень воєнної загрози значно знизився. Громадянська війна в Югославії призвела до тимчасового його підвищення, але в теперішній час він розглядається як відносно низький [39; 40]. Будівництво ЗС Австрії здійснюється на основі закону про військову повинність і міліційної системи комплектування. Військова 47

Оборонна політика нейтральних країн Європи та України

служба включає період підготовки в рекрутських школах (7 місяців) і перебування в резерві територіально-міліційних формувань до 50річного віку. При цьому протягом 10 років здійснюються призови в сукупності на 30 діб чи додаткова служба протягом 8 місяців, але без наступних призовів. Офіцери, унтер-офіцери та фахівці призиваються додатково в сукупності на 60-90 діб і перебувають у резерві до 65річного віку. Щорічно призивається на короткий термін до 66 тис. резервістів. Рекрути, що пройшли первісну підготовку, приписуються до міліційних військових частин, розташованих у районі їхнього місця проживання. Під час заклику вони повинні прибувати туди з особистою зброєю, обмундируванням і спорядженням. Чисельність ЗС Австрії складає 35,5 тис. чол. (включаючи 18 тис. кадрових і 17,5 тис. призовників), організований резерв — 75 тис. чол. (призивається протягом трьох діб), неорганізований резерв — 990 тис. чол. [12, p.85]. Сухопутні війська мирного часу (ВПС входять до СВ) складаються з кадрових формувань і територіально-міліційних формувань (армійські корпуси, окремі бригади і т.д.), останні мають бази збереження озброєння і техніки. Розгортання їх до штатів воєнного часу здійснюється на період навчань і при оголошенні мобілізації. У воєнний час чисельність цілком відмобілізованих СВ (включаючи територіальні війська і неорганізований резерв) може досягати 1,1 млн. чоловік. У їхньому складі планується мати: 2 штаби армійських корпусів, 5 бригад (2 механізовані і 3 піхотні), 2 артилерійські полки та 6 окремих батальйонів (протитанковий, 2 розвідувальних і 3 інженерні). У корпусі буде по 1-2 піхотній і механізована бригади, артполк, протитанковий, розвідувальний і 1-2 інженерних батальйонів. Дев’ять провінційних військових командувань будуть у сумі мати по мобілізації піхотний полк та 20 піхотних батальйонів [12, pp.85-86]. ВПС мирного часу включають 6 500 чоловік (у тому числі 3 400 призовників) і 52 бойових літака. Річний наліт пілотів складає 130 годин. Усього у ВПС одна авіаційна дивізія, що складається з трьох полків, 3 полки ППО, 1 полк повітряного спостереження [12, p.86]. Технічна політика Австрії у сфері озброєння збройних сил переважно базується на закупівлі його за кордоном. У ряді випадків озброєння виробляється на власних підприємствах по власних проектах. Воєнна промисловість орієнтується в значній мірі на зовнішній ринок. Австрійські БТР і легкі танки постачаються в багато країн світу. Останнім часом почато оснащення механізованих бригад сучасними 48

Фінляндія

танками "Леопард-2", закупленими за рубежем (замовлено 114 одиниць). Постачаються БМП ASCOD (112 одиниць) і БТР "Пандур" (269 одиниць) власної розробки. Раніше були закуплені закордонні танки М-60А3, САУ М-109, ПТРК Bill, легкі танки і БТР власної розробки. Закуповуються німецькі самохідні ПТРК "Ягуар-1". Озброєння і авіатехніка для ВПС імпортується [12, pp.49-50]. Таким чином, у збройних силах Австрії територіально-міліційний принцип комплектування реалізований частково в сухопутних військах. Це обумовлюється тим, що воєнно-політичне керівництво вважає рівень воєнної небезпеки досить низьким, тому що Австрію оточують дружні держави. Ландшафт країни сприяє обороні: є природний гірський "бастіон", укріплений оборонними спорудами. Кадрова чисельність ЗС мала (35,5 тис. чол.), але за три доби вони можуть бути розгорнуті до приблизно 110,5 тис. При цьому в навчальних центрах ведеться постійна підготовка резервістів. Також закуповується сучасне озброєння. Цьому сприяє розвинута економіка, наявність воєнної промисловості, високі ВВП і воєнні витрати. Збройні сили Австрії відповідають потребам і можливостям країни. 2.2. Фінляндія Воєнно-політичний курс Фінляндії спрямований на підтримку дружніх відносин із сусідніми країнами, збереження зони нейтралітету і забезпечення стабільності в Північній Європі. Він визначився після Другої світової війни. Паризький мирний договір 1947 року забезпечив її демократичний розвиток і наклав обмеження на її збройні сили і озброєння мирного часу. Чисельність ЗС не повинна була перевищувати 41,9 тис. чол., у тому числі СВ — 34,4 тис., ВПС — 3 тис. і 60 бойових літаків, ВМС — 4,5 тис. (тоннаж флоту — до 10 тис. т). Заборонялося мати ядерну зброю, бомбардувальники, керовані ракети та торпеди, підводні човни та торпедні катери. У 1963 році Фінляндії було дозволено мати ПКР, ЗРК і ПТРК, а в 1990 році фінський парламент скасував статтю договору, що обмежувала чисельність ЗС і можливість мати певні види озброєнь. Після цієї події Фінляндія має право на використання будь-яких видів зброї, за винятком зброї масового знищення [36; 41]. Воєнна доктрина Фінляндії базується на концепції "територіальної оборони", що передбачає одночасне розгортання і бойове застосування ЗС на всій території країни. 49


Фінляндія є економічно розвинутою державою: її ВВП у 1999 році досяг 123 млрд. дол., воєнні витрати — 1,7 млрд. дол. (1,4%від ВВП). Населення країни нараховує 5,183 млн. осіб, а чоловіків у віці від 18 до 32 років — 506 тис. [12, p.94]. Площа країни — 337,03 тис. кв. км., довжина сухопутного кордону (з Росією, Норвегією і Швецією) — 2 628 км., а берегової лінії — 1 126 км. [37, p.96; 38, c.1280; 44]. Через Балтійське море Фінляндія межує з країнами Балтії, Польщею, Німеччиною і Данією. Місцевість у південній частині Фінляндії відкрита рівнинна, частково горбкувата і лісиста, у центральній частині — горбкувата і лісиста, у північній — лісово-гірська. Ліси займають 61%території країни, а річки і озера — 9%[37, p.96; 38, c.1280]. Оскільки Фінляндія знаходиться в оточенні дружніх держав, з якими вона тісно пов’язана економічно, рівень воєнної загрози є відносно малим. Останнім часом він ще більше понизився, особливо з боку Росії, яка значно зменшила кількість військ у Ленінградському військовому окрузі. Чисельність ЗС Фінляндії (у складі трьох видів — СВ, ВПС і ВМС) — 31,7 тис. чол., включаючи 23,1 тис. призовників. Тривалість служби від 6 до 12 місяців — для офіцерів, унтер-офіцерів і солдатівфахівців. Загальний резерв — 485 тис. чол., у тому числі 285 тис. у головних силах і 200 тис. у місцевих силах. До 35 тис. резервістів у рік залучаються для військової підготовки на 40 діб (75 для унтер-офіцерів і 100 для офіцерів) у період від закінчення служби і до 50 років (для унтер-офіцерів і офіцерів — до 60 років) [12, p.94]. Сухопутні війська в мирний час нараховували 24 тис. чол. (у тому числі 19 тис. призовників). У випадку війни чисельність польових і територіальних військ може досягати 315 тис. чол. Усі бригади, що входять у СВ у мирний час, є резервними і деякі з них виконують функції навчальних. У складі СВ три військових округи — Західний, Північний і Східний, що називаються також командуваннями. Західний військовий округ включає 6 військових губерній (провінцій), де дислокуються 14 бригад — 2 бронетанкові, 3 єгерські (навчальні) та 9 піхотних, Північний — 2 військові губернії (з 3 єгерськіми бригадами), а Східний — 4 військові губернії, де дислокуються 9 бригад (4 єгерські та 5 піхотних). Усього в межах 12 військових губерній у випадку війни може бути розгорнуто 26 бригад: 2 бронетанкові, 10 єгерських і 14 піхотних. 50

Фінляндія

Війська місцевої оборони включають до 150 окремих батальйонів і рот [12, p.94]. ВПС мирного часу нараховують 2 700 чоловік (1 500 призовників) і 84 бойових літаків. Існують 3 райони ППО і 3 бойових крила. Річний наліт пілотів досягає 120 годин. ВМС мирного часу нараховують 5 000 чол. (у тому числі 2 600 призовників). Бази флоту розташовані в Хельсінкі і Турку. У складі ВМС чотири ескадри — 2 ракетних катерів і 2 мінної війни. Половина кораблів укомплектована особовим складом повністю, інші знаходяться на збереженні і періодично укомплектовуються на період навчань. Усього в складі ВМС: 1 корвет, 9 ракетних катерів, 10 мінних загороджувачів, 13 тральщиків, 5 десантних катерів, 37 допоміжних кораблів та одна бригада берегової оборони (навчальна) [12, p.94; 42]. Воєнно-технічна політика в сфері озброєнь СВ орієнтується переважно на придбання закордонного і частково національного виробництва. Зокрема, були закуплені за кордоном (здебільшого в СРСР і Росії) танки, БМП, БТР, буксировані гармати і САУ, РСЗВ, ПТРК, зенітні гармати, ЗСУ, ПЗРК, ЗРК і вертольоти. У США заказані сучасні ПТРК "Джавелін". Разом з тим постачається озброєння національного виробництва. У тому числі БТР "Пасі", 155-мм гаубиці, міномети, безоткатні гармати і гранатомети. БТР і міномети експортуються. Розробляються нові БМП ТА 2000 [12, p.50]. Оснащення озброєнням ВПС здійснювалося шляхом придбання бойових літаків закордонного виробництва (спочатку Міг-21 і "Дракен" у СРСР і Швеції, потім F/А-18C/D і "Хок" у США і Великобританії). Планується також закупити ракети АМRААМ. Національна промисловість виробляє тільки легкі літаки L-70/90. Військова техніка ВМС виробляється на національних судноверфях (бойові і допоміжні кораблі та катери), а зброя цих суден — закордонного виробництва. Для озброєння катерів і формувань берегової оборони закуплені ПКРК RBS-15. Загальний висновок є таким: у збройних силах Фінляндії територіально-міліційний принцип комплектування реалізований переважно в сухопутних військах і частково у ВМС (частина бригад СВ скадрована до навчальних формувань). Утім, середній рівень їхньої укомплектованості особовим складом (26%) вище, ніж у шведських (3%). Однак ВПС укомплектовані особовим складом до рівня, що забезпечує їхню боєздатність. ВМС розгорнуті лише на 50%. Це можна пояснити тільки 51


тим, що воєнно-політичне керівництво вважає рівень воєнної небезпеки з повітря і моря більш високим, ніж із суші. Фінляндію оточують дружні держави, але вона має протяжний вихід до моря (небезпека з нього присутня) і їй потрібні ВМС, що посилені береговою обороною. Ландшафт сприяє обороні (лісиста місцевість із великою кількістю водних перешкод). Кадрова чисельність ЗС досить мала (31,7 тис. чол.), але за три доби вони можуть бути розгорнуті до 485 тис. чол. (включаючи формування територіальної оборони). При цьому в навчальних центрах проводиться постійна підготовка резервістів. Також закуповується сучасне озброєння. Цьому сприяє розвинута економіка, наявність воєнної промисловості, високі ВВП і воєнні витрати. Збройні сили Фінляндії відповідають вимогам оборонної достатності і можливостям країни. 2.3. Швейцарія Швейцарія є постійно нейтральною державою. Такий міжнародноправовий статус забороняє їй вступати до воєнних блоків, що можуть затягти державу у збройні конфлікти, а також передбачає відмову від війн, за винятком самооборони [43]. Швейцарія — економічно високо розвинута держава: її ВВП у 1999 році досяг 246 млрд. дол., воєнні витрати — 3,2 млрд. дол. (1,3% від ВВП). Чисельність населення країни — 7,09 млн. осіб, у тому числі чоловіків у віці від 18 до 32 років — 764 тис. Швейцарія розташована в центрі Європи, її площа — 41,29 тис. кв. км., а довжина кордону — 1 852 км [12, p.104; 37, pp.189-190; 38, сс.1365-1366; 44]. Місцевість у північній половині Швейцарії відкрита рівнинна, частково пагорбкувата і лісиста, у південній половині — лісово-гірська. Ліси займають 24%території, а південна Швейцарія є своєрідним природним гірським "бастіоном". Вона межує з Німеччиною, Францією, Італією і Австрією, з якими тісно зв'язана економічно. Рівень воєнної небезпеки дуже низький. Однією з причин цього є те, що Швейцарія — міжнародний банківський центр. Будівництво ЗС Швейцарії здійснюється на основі закону про військову повинність і міліційної системи комплектування. Військова служба включає період підготовки в рекрутських школах (15 тижнів) у віці 19-20 років і перебування продовж 22 років в резерві територіальноміліційних формувань (між 20-42 роками). Наприклад, у 1999 році було призвано 200 тис. чоловік. Рекрути, що пройшли первісну підготовку, 52

Швейцарія

приписуються до міліційних військових частин, розташованих у районі їхнього місця проживання. Під час призову вони повинні прибувати туди з особистою зброєю, обмундируванням і спорядженням. Кадрова чисельність ЗС Швейцарії у складі двох видів — сухопутних військ і ВПС налічує 3 470 чоловік, а резерв — 351,2 тис. чоловік [12, pp.104105]. Сухопутні війська у мирний час складаються з територіальноміліційних формувань, що мають бази збереження озброєння та техніки. Розгортання їх (за 2 доби) до штатів воєнного часу відбувається на період навчань і при оголошенні мобілізації. У воєнний час чисельність відмобілізованих СВ повинна досягати приблизно 321 тис. чол. У їхньому складі планується мати: чотири штаби армійських корпусів, 13 дивізій (6 польових, 3 гірські і 4 територіальні), 10 бригад (5 бронетанкових, 3 фортечних і 2 територіальні) та 23 полкі (2 піхотних, 2 гірських, 5 фортечних, 3 мотоциклетні, 4 артилерійські, 6 інженерних і 1 аеропортів). У період загрози планується розгорнути три польових корпуси в північній (рівнинній) частині країни (у кожному 2 польові і територіальна дивізія, бронетанкова бригада, артилерійський, інженерний, мотоциклетний і фортечний полки) і гірський корпус — у південній (для оборони гірського "бастіону", має 3 гірських і територіальну дивізії, 3 фортечних і 2 територіальні бригади, 2 гірських, 2 фортечних і інженерний полки). Формування центрального підпорядкування (2 бронетанкові бригади та 6 полків) складають резерв [12, p.105]. Чисельність особового складу ВПС після мобілізації — 32,6 тис. чол., з якого формуються бригади: авіаційна, зенітна, аеродромна і керування. Льотчики основного складу мають річний наліт 150-200 годин, а резервного — приблизно 50 годин [12, p.105]. Сили ППО включають бригаду, оснащену ЗРК "Рапіра" і зенітними установками калібру 20 мм і 35 мм. Технічна політика Швейцарії щодо озброєння СВ орієнтована на виробництво зброї на власних підприємствах по власних проектах чи по ліцензії, на модернізацію застарілих зразків. У ряді випадків озброєння закуповується за кордоном, виходячи із критерію технічної та економічної доцільності. Воєнна промисловість орієнтується в значній мірі на зовнішній ринок. Швейцарські БТР і зенітні гармати експортуються в багато країн світу [45].

53


Останнім часом закінчено оснащення бронетанкових бригад сучасними танками "Леопард-2", виготовленими по ліцензії. Танки власної розробки Рz-68 модернізуються. Закуповуються БРМ "Ігл" і БТР "Пірана" власної розробки. Модернізуються також БМП М-63/73 та САУ PzHb-66/74/79. Закуплені американські ПТРК ТОУ-2, якими оснащені БТР "Пірана" власної розробки [12, p.52]. Стратегія технічної політики щодо озброєння ВПС базується на ліцензійній зборці сучасних винищувачів F/А-18C/D і ДПЛА "Рейнджер", на закупівлі французьких вертольотів AS-532 і американських ракет AMRAAM, а також модернізації зенітних систем "Скайгард" [12, p.105]. Загальний висновок є таким: у збройних силах Швейцарії територіально-міліційний принцип комплектування реалізований у максимальному ступені — взагалі відсутні бойові формування, що укомплектовані особовим складом. Це можна пояснити тільки тим, що воєнно-політичне керівництво країни вважає рівень воєнної загрози надзвичайно низьким, а раптовий напад — неможливим. Швейцарію оточують дружні держави, вона не має виходу до моря. Ландшафт країни сприяє обороні: існує природний гірський "бастіон", укріплений оборонними спорудженнями. Кадрова чисельність ЗС украй мала (3,47 тис. чол.), але за дві доби вони можуть бути розгорнуті до 321 тис. чоловік. При цьому в навчальних центрах проводиться постійна підготовка резервістів. Також закуповується сучасне озброєння. Цьому сприяє розвинута економіка та наявність воєнної промисловості, високі ВВП і воєнні витрати. Збройні сили Швейцарії відповідають завданням забезпечення національної безпеки. 2.4. Швеція В основу політики безпеки Швеції покладений принцип "неучасті у воєнно-політичних союзах у мирний час з метою збереження нейтралітету у війні" [46]. Суворе його дотримання дозволило країні протягом 185 років залишатися осторонь від воєнних конфліктів. Найважливішими факторами забезпечення нейтралітету вважається потужна національна оборона і готовність населення виступити на захист своєї країни. З метою найбільш ефективного використання ресурсів суспільства для організації відсічі потенційному агресору створена система загальної (тотальної) оборони, основний компонент якої — збройні сили [47]. 54

Швеція

Швеція є економічно розвинутою державою: її ВВП у 1999 році досяг 230 млрд. дол., а воєнні витрати — 4,5 млрд. дол. (2%від ВВП). Населення країни нараховує 8,947 млн. осіб, чоловіків у віці від 18 до 32 років — 861 тис. чол. [12, p.103]. Площа території країни — 449,96 тис. кв. км., довжина сухопутного кордону (з Норвегією і Фінляндією) — 2 205 км., а берегової лінії — 3 218 км. [37, p.182; 38, с.1366; 44]. Через Балтійське море Швеція межує з країнами Балтії, Калінінградській областю Росії, Польщею, Німеччиною та Данією. Місцевість у південній частині Швеції здебільшого відкрита рівнинна, у центральній частині — пагорбкувата та лісиста, на півночі — лісово-гірська. Ліси займають 57%території, а річки та озера — 9%[37, p.182; 38, с.1366]. В основу будівництва збройних сил покладена концепція "адаптованої оборони", яка передбачає відповідність рівня їхньої боєздатності та боєготовності ймовірним загрозам національної безпеці, а також можливість виділяти військові підрозділи до складу міжнародних миротворчих сил. Воєнна доктрина Швеції має оборонний характер і припускає утримування у мирний час невеликих за чисельністю збройних сил (~ 53 тис.), можливість їхнього нарощування (до ~ 623 тис.) в ході мобілізації за рахунок підготовленого резерву [47]. Рівень воєнної небезпеки для Швеції сьогодні вважається малим із обох напрямків — сухопутного і морського, в той час, як при існуванні СРСР і ОВД небезпека з морського напряму вважалася досить високою. У мирний час основним завданням збройних сил Швеції (у складі трьох видів — сухопутних військ, ВПС і ВМС) є охорона території країни і підготовка особового складу. Збройні сили організовані по територіальному принципу у три об'єднаних командування: Південне, Центральне та Північне. У кожному з них є одна дивізія і декілька районів оборони сухопутних військ (СВ), авіаційне командування, військово-морське командування (у Центральному об'єднаному командуванні — 2) і полки тилового забезпечення. Термін служби у СВ і ВМС 7-15 місяців, а у ВПС — 8-12 місяців. Кількість резервістів (у віці до 47 років) — 570 тис., у тому числі у СВ (включаючи формування місцевої оборони і "хемверна") — 450 тис., у ВПС — 70 тис. та у ВМС — 50 тис. До 48 тис. резервістів призиваються щорічно на короткий термін: офіцери — на 31 добу, унтер-офіцери та фахівці — на 24, інші — на 17. За період перебування в резерві вони

55


беруть участь у п’ятьох навчаннях та додаткових мобілізаційних тренуваннях [12, p.103]. Сухопутні війська мирного часу нараховують 35,1 тис. чол. (у тому числі 24,2 тис. призовників і резервістів). У їхньому складі 3 дивізії, що поєднують 6 механізованих, 4 піхотні, 3 арктичні бригади, 3 штаби артполків (всього 12 дивізіонів). У такій дивізії може бути 3-5 бригад (1-3 механізовані, 2-3 піхотних чи арктичних) та 1 артполк. Є також 15 районів оборони. У випадку війни чисельність польових і територіальних військ може досягти 485 тис. [12, p.103; 37]. ВПС мирного часу нараховують 8,4 тис. чол.., включаючи 2,6 тис. призовників і 1,8 тис. резервістів. На їх озброєнні знаходилося 250 бойових літаків. У склад ВПС входять три авіаційних командування — Південне, Центральне і Північне. Льотчики мали річний наліт 110-140 годин. Система ППО "Стрік" напівавтоматичного керування і спостереження координує усі компоненти ППО. ВМС мирного часу нараховують 9,2 тис. чол. (у тому числі 4 200 резервістів). Військово-морські бази Швеції знаходяться у Хорс-фіорді-Мускьо (головна), Карлскруні і Ґетеборзі, та у чотирьох пунктах базування ВМС — в Харньосунді, Стокгольмі, Гулмарс-фіорді та Форесунді. Організаційна структура флоту — 4 військово-морські командування (Західне, Південне, Східне і Північне) і військово-морський район Мальмьо. ВМС призначені для захисту території країни і ведення оборонних дій у її територіальних і внутрішніх водах, а також у прилеглих морських районах. Флот не має великих кораблів, здатних діяти тривалий час на значному віддаленні від баз. У складі ВМС знаходяться флотилія підводних човнів (9 одиниць), дві флотилії бойових катерів (20 ракетних і 25 патрульних), флотилія мінних загороджувачів (2 одиниць) і два окремих дивізіони тральщиків (20 одиниць), десантні катери (120 одиниць) і 23 допоміжні судна [42; 48; 49; 50]. Берегова оборона мирного часу нараховує 1 100 чоловік. У складі військово-морських командувань у воєнний час планується розгорнути 6 бригад (у тому числі 2 мобільної берегової артилерії). Усього до них входить 6 амфібійних батальйонів, 3 мобільних артилерійських дивізіони (120-мм гармати) і 12 стаціонарних (75-мм, 105-мм і 120-мм) та мобільна ракетна батарея [12, pp.103-104; 51; 52; 53]. Воєнно-технічна політика Швеції базується на принципах виробництва озброєнь для збройних сил на власних підприємствах по 56

Швеція

власних проектах чи по ліцензії, модернізації застарілих зразків та закупівлі зброї за кордоном. Визначальним критерієм при цьому є технічна та економічна доцільність. Воєнна промисловість орієнтується в значній мірі на зовнішній ринок. Шведські зенітні гармати постачаються в багато країн світу, експортуються також БМП, гаубиці, ПТРК, ПЗРК і протитанкові гранатомети. Необхідно відзначити, що СВ були оснащені озброєнням переважно власного виробництва. Зараз застарілі танки Strv-103B виведені до резерву. Проводиться переозброєння бойових бригад сучасними танками "Леопард-2", частина з яких (160 одиниць) закуплена за кордоном, а 120 одиниць поліпшеної модифікації "Леопард-2S" виготовляється по ліцензії. Проводиться переозброєння СВ також власними та імпортними бойовими машинами (БМП Strf-9040 і БТР МТ-ЛБ) [12, pp.51-52; 47]. Оснащення озброєнням ВПС у значній мірі базується на воєннотехнічному співробітництві з іншими країнами (зокрема, виробництво винищувача JAS-39, ракет "повітря-повітря" IRIS-T і "повітря-земля" Taurus), а також на закупівлі французьких та італійських вертольотів (AS-532 та АВ-412) і американських ракет AMRAAM [12, pp.51-52; 47]. Військова техніка ВМС виробляється на національних судноверфях (підводні човни, бойові і допоміжні кораблі і катери), зброя для їх оснащення — також власного виробництва. Планується прийняти на озброєння ВМС 4 ракетних корвети типу YS-2000, а для берегової оборони — 165 десантних катерів LCA SRC-90E/H [12, p.51; 48; 49]. Таким чином, у збройних силах Швеції територіально-міліційний принцип комплектування реалізований переважно в сухопутних військах (бригади скадровані до навчальних батальйонів чи рот). Однак ВПС і ВМС укомплектовані особовим складом до рівня, що забезпечує їхню боєздатність. Швецію оточують дружні держави, але вона має протяжний вихід до моря і їй необхідні ВМС та посилена берегова оборона. Ландшафт сприяє обороні (лісиста і лісово-гірська місцевість з великою кількістю водяних перешкод). Кадрова чисельність ЗС досить мала (52,7 тис. чол.), але за дві доби вона може бути збільшена до 623 тис., включаючи формування територіальної оборони. При цьому в навчальних центрах проводиться постійна підготовка резервістів. Також закуповується сучасне озброєння. Цьому сприяє розвинута економіка, наявність воєнної промисловості, високий ВВП і обсяг воєнних витрат. Збройні сили Швеції відповідають потребам і можливостям країни. 57


2.5. Україна Україна є молодою державою, яку було створено у 1991 році після розпаду СРСР. Вона має перехідну економіку, що впродовж 10 років страждала від постійного спаду. ВВП України у 1999 році складав 49 млрд. дол., а воєнні витрати — 0,385 млрд. дол. Населення країни нараховує близько 50 млн. осіб, чоловіків у віці від 18 до 32 років — 5,445 млн. чол. Площа території країни — 603,7 тис. кв. км., довжина сухопутного кордону — 4 558 км., а берегової лінії — 2 782 км [37, p.223; 38, с.1246]. На заході Україна межує по сухопуттю з двома країнами НАТО (Польщею та Угорщиною), з двома кандидатами у цей блок (Румунією і Словаччиною), та Молдовою, яка має щільні зв’язки з Румунією. На території Молдови розташована Придністровська республіка, яка межує з Україною — потенційне джерело внутрішнього конфлікту, до якого можуть бути втягнені інші держави. На півночі та сході Україна межує з республікою Бєларусь та Росією. Через Чорне море Україна межує з Румунією, Болгарією, Туреччиною, Грузією та Росією. У Криму розташовані російські воєнні бази (орендовані до 2 017 року). Місцевість в Україні здебільшого відкрита рівнинна, гори (Карпати на заході та Кримські на півдні) займають не більше 5%території. Воєнна доктрина України має оборонний характер, але не відкидає можливості воєнних союзів та нанесення ударів по території держави, яка напала на Україну. Чисельність збройних сил (310 тис. чол. на 2000 рік), була визначена Верховною Радою. До 2015 року її заплановано зменшити до 240 тис. чол. У цей же термін ЗС повинні стати повністю професійними [36]. Рівень воєнної небезпеки для України сьогодні вважається досить великим із обох напрямків — сухопутного і морського, на заході і півдні її частково оточують країни НАТО, на півночі і сході — Росія в союзі з республікою Білорусь. Ці країни мають великі збройні сили. В той час, рівень воєнної загрози є відносно низьким. Збройні сили складаються з чотирьох видів — сухопутних військ, ВПС, військ ППО і ВМС. Планується до 2005 року об’єднати ВПС і війська ППО. Термін служби у СВ і ВПС 18 місяців, а у ВМС — 2 роки. Кількість резервістів (які проходили військову службу впродовж останніх п’яти років) — 1 млн. чол. [12, p.105]. За період перебування в резерві з ними 58

Україна

ніяка підготовка не проводиться, тому вони втрачають бойовий вишкіл. Щоб здійснити мобілізаційне розгортання ЗС та привести їх у боєздатний стан потрібно не менше півроку. Територіальні війська — відсутні. Військова служба у народі не є популярною і багато призовників намагається вад неї ухилитись. Низька заробітна плата офіцерів та відсутність перспектив не сприяє сумнівному виконанню ними службових обов’язків. Сухопутні війська мирного часу нараховують 151,2 тис. чол. У їхньому складі 3 оперативних командування (Західне, Південне та Північне). Всього СВ мають 5 штабів армійських корпусів, 15 дивізій (9 механізованих, 2 танкові, аеромобільна, 2 артилерійські, ракетна), та 38 окремих бригад і полків (5 механізованих, танкова, 3 аеромобільні, 5 артилерійських, 4 ракетні, 5 реактивних, 5 протитанкових, 4 армійської авіації та 6 інженерних). Також є 3 великих учбових центри. Планувалось до 2005 року переформувати 4 механізовані дивізії у бригади, а одну — в базу зберігання ОВТ. По останнім даним також планується переформувати у бригади обидві танкові дивізії [12, p.106]. На сьогодні бойова підготовка особового складу є незадовільною. Якщо стрільбі ще проводяться, то водінь бойових машин майже нема (через брак пального). З тієї ж причини влаштовуються лише командноштабні навчання (без застосування техніки). ВПС і сили ППО мирного часу нараховують 96 тис. чол.. На озброєнні ВПС знаходилося 911 бойових літаків (у тому числі поза строєм — 98 застарілих Міг-23 та 31 Су-15). У склад ВПС входять 2 авіаційних корпуса, 1 транспортна дивізія і великий учбовий центр. Пілоти бойових літаків мали річний наліт менше 10 годин (3%від мінімально необхідного) і більшість з них вже втратила навики пілотування. Щоб привести ВПС до боєздатного стану потрібно не менш півроку (більш реально — рік). До складу сил ППО входили 3 корпуси ППО. На їх озброєнні ЗРС та ЗРК С-200, С-300П, С-300В, С-75, С-125, "Бук". В тому числі є 43 дивізіони сучасних ЗРС С-300П. ВМС мирного часу нараховують 13 тис. чол. (у тому числі 2,5 тис. у морській авіації, 1,5 тис. у морській піхоті, 2 тис. резервістів) [12, p.106]. Військово-морські бази України знаходяться у Севастополі (головна), Донузлаві, Одесі, Керчі, Очакові та Чорноморському. У складі ВМС знаходяться підводний човен (небоєздатний), 3 фрегати, 4 59


корвети, 5 ракетних катерів, 5 тральщиків,7 десантних кораблів та 9 допоміжних суден. Морська авіація налічує 11 протичовнових літаків, 2 протичовнові вертольоти, 16 транспортних літаків і 6 транспортних вертольотів. Морська піхота налічує 2 батальйони. Воєнно-технічна політика України базується на принципах модернізації застарілих зразків, закупівлі зброї за кордоном (останнє — у мінімальних кількостях для підтримки існуючого ОВТ) та виробництві озброєнь на власних підприємствах по власних проектах чи тих, що залишились від СРСР. В Україні виробляються танки, БТР, артилерійські гармати, міномети, ЗСУ, транспортні літаки та бойові кораблі. Але в неї немає бази для виробництва таких важливих видів озброєння як воєнні літаки, ЗРК, корабельне озброєння, тощо. Оскільки оборонне замовлення українських ЗС дуже невелике, воєнна промисловість орієнтується в значній мірі на зовнішній ринок. Українські танки, БТР, десантні кораблі постачаються за кордон. Необхідно відзначити, що СВ оснащені тим озброєнням, що залишилось від СРСР. Значна його частина морально застаріла (танки Т-64, БМП-1, БТР-60/70, САУ 2С1, тощо), інша потребує модернізації (Т-72, БМП-2, САУ 2С3). Нове озброєння майже не закуповується. До 2010 року вичерпається встановлений термін служби у ЗРК, вертольотів та більшості боєприпасів. ВПС, сили ППО та ВМС також оснащені озброєнням, що зосталось від СРСР. Більше половини бойових літаків є небоєздатними і потребують капітального ремонту, на який немає коштів. Запланована закупівля п’яти транспортних не вирішить проблем бойової авіації [12, p.52]. До 2010 року вичерпається встановлений термін служби авіаційного озброєння (бомб і ракет, в першу чергу керованих), у більшості ЗРК і ЗРС та майже усіх зенітних ракет. Більшість кораблів та суден небоєздатна. Планується прийняти на озброєння ракетний крейсер, але на добудування його немає коштів. На формування воєнних потреб України впливають такі фактори. По-перше, Україну оточують держави, які мають великі збройні сили, тому рівень воєнної небезпеки достатньо суттєвий. По-друге, Україна не володіє ядерною зброєю і не може розраховувати на ядерне стримування, вона не входить до воєнних союзів і не може покладатись на воєнну допомогу якоїсь сильної держави, чи її "ядерну парасольку". По-третє, Україна має великі кордони та протяжний вихід до моря, які 60

Основні тенденції та спільні риси в оборонному будівництві нейтральних країн

не захищені природними перешкодами, її ландшафт не сприяє обороні (місцевість переважно рівнинна). На формування воєнних можливостей України впливають слідуючи фактори. Вона має перехідну економіку, малий ВВП, незначні воєнні витрати та воєнну промисловість, яка не може задовольнити усіх її потреб, навіть коли б були фінансові можливості. Від СРСР українські ЗС отримали значну кількість озброєння, але воно морально і фізично старіє. Велика чисельність населення теоретично дозволяє мати значні ЗС мирного часу (303,8 тис. чол.), але низькі воєнні витрати не дозволяють закупати нове озброєння, у необхідній мірі підтримувати у сучасному та боєздатному стані існуюче та мати задовільний рівень бойової підготовки особового складу. Майже усі кошти витрачаються на утримання особового складу. При цьому бойова підготовка резервістів не проводиться, що може розтягнути мобілізаційне розгортання ЗС на значний термін. Боєготовність і боєздатність ЗС на низькому рівні. Збройні сили України не відповідають її потребам. 2.6. Основні тенденції та спільні риси в оборонному будівництві нейтральних країн Нейтральні країни гнучко реагують на зниження рівня воєнної небезпеки та загрози. В останній час вони суттєво зменшили витрати на оборону. В таблиці 2.1 наведено динаміку витрат на оборону протягом 1998 – 2001 років [12; 11]. Таблиця 2.1 Витрати на оборону нейтральних країн протягом 1998 – 2001 років Країна Австрія Фінляндія Швейцарія Швеція

Зменшення Витрати на оборону, млрд. дол. a) витрат, % 1998 рік 1999 рік 2000 рік 2001 рік 1,8 1,7 1,5 1,5 17 2 1,7 1,6 1,6 20 3,8 3,2 2,9 2,8 26 5,5 4,5 4,5 4,8 13


бюджетний план

61


Усі визначені країни з 1998 по 2001 рік зменшили свої воєнні витрати на 13-26%. Разом з цим, чисельність особового складу ЗС з 1998 по 2000 рік суттєво зменшилась лише у Австрії (з 45,5 тис. чол.. до 35,5 тис.). Щодо кількості озброєнь і військової техніки, їх збройних сил то по деяких категоріях вона зменшилась, по деяких — зросла, а у ряді випадків залишилась незмінною. Динаміку змін рівня озброєнь нейтральних країн наведено в Таблиці 2.2. Таблиця 2.2 Динаміка змін рівня основних озброєнь нейтральних країн та деяких членів НАТО у 1998-2000 роках Країна

Танки

БМП/БТР

Артсистеми

Бойові літаки

1998

2000

1998

2000

1998

2000

1998

2000

Австрія

458

568

0

0

546

559

53

52

Фінляндія

230

230

273

/ 790

1 917

91

84

Швейцарія

769

556

513

/ 958

1 351

1 308

171

154

/

1 371

1 050

362

250

/

459

457

450

429

1 082

193

211

/ 533

/ 533

273

/ 790 1 947

435

/

1 103

Швеція

537

537

716

/ 527

1 210 646

В. Британія Іспанія

545

586

616

1 883

725

665

5

538

/

/ 1 995

1 888 14

/ 1 624 1 260

1 299 699 0 / 2 703 20 / 2 647 1 567 895 345 336 Італія Як свідчать наведені данні з 1998 по 2000 рік кількість танків у ЗС Швеції і Фінляндії не змінилась, у Швейцарії вона зменшилась, а у Австрії зросла. Кількість БМП зросла тільки у Швеції, у Австрії і Фінляндії вона не змінилась, а у Швейцарії — зменшилась. Кількість БТР зросла у Швеції та Швейцарії, а у Австрії і Фінляндії вона не змінилась. Кількість артилерійських систем і бойових літаків суттєво зменшилась лише у Швеції, а у інших — незначно. Одночасно у ЗС цих країн йде процес переозброєння на більш ефективне ОВТ, і знімаються з озброєння застарілі типи, тому ці зміни відображають лише намагання оптимізувати їх структури озброєнь. Зростання кількості ББМ у СВ Швеції та Швейцарії можна пояснити прагненням покращити мобільність та захищеність їх піхоти. Ця тенденція поширюється також 62

Основні тенденції та спільні риси в оборонному будівництві нейтральних країн

на Австрію і Фінляндію, які планують закупити додаткові БМП і БТР національного виробництва. Цікаво, що кількість основного озброєння ЗС нейтральних країн можна порівняти з цим показником у таких розвинених країнах НАТО, як Великобританія, Італія та Іспанія. Це можливо пояснити зменшеними воєнними потребами, внаслідок географічного положення цих країн НАТО. Великобританія — це взагалі острівна держава, а Італія та Іспанія розташовані на периферії Європи, на півостровах і мають невеликі сухопутні кордони, захищені гірськими хребтами. Схоже розташування мають Швеція і Фінляндія. До того ж вони так само, як і Швейцарія з Австрією, оточені дружніми державами, з якими мають щільні економічні зв’язки. Воєнна організація нейтральних країн має такі загальні відмінні признаки: 1) територіально-міліційна система укомплектування та утримання в мирний час відносно невеликих скадрованих формувань (особливо у сухопутних військах) при постійній і якісній підготовці великої кількості резервістів і забезпеченні можливості розгортання за малий термін великих за чисельністю особового складу збройних сил, а також, при необхідності, великих за чисельністю територіальних військ; 2) оснащення збройних сил сучасним озброєнням та військовою технікою, у тому числі національного виробництва, яке за кількістю та ефективністю не поступається озброєнню таких розвинутих країн НАТО, як Великобританія, Італія чи Іспанія. Раніше були спроби створити спеціальні "оборонні" зразки озброєння, наприклад, танки Strv-103 та Ikv-91 у Швеції, "Кірасір" у Австрії. Зараз нейтральні країни відмовились від цих спроб і закуповують краще світове озброєння багатоцільового призначення (танки "Леопард-2", літаки F-18), або виготовляють ОВТ власної розробки (БМП Strf-9040, літаки JAS-39); 3) оборонний характер структури збройних сил та їх спрямованість на дії у межах національної території. У СВ — це комбінація піхотних, артилерійських, протитанкових і зенітних формувань, призначених для стаціонарної оборони (в останній час вони значно збільшили свою мобільність) та танкових і механізованих формувань, призначених для мобільної оборони, 63


при повній відсутності аеромобільних формувань; у ВПС — формування, в основному, винищувачів, меншою мірою ударних літаків і розвідників (в останній час закуповуються багатоцільові літаки); у ВМС — формування кораблів ближньої дії (підводних човнів, ракетних катерів і мінних загороджувачів) та формування берегової оборони (артилерійські, ракетні та єгерські). В останній час оборонна структура ЗС нейтральних країн поступово наближується до прийнятої в НАТО. Воєнно-технічне співробітництво між нейтральними країнами проявляється, частково, у тому, що на озброєння їх ЗС приймаються кращі зразки ОВТ, яке виробляється у визначених країнах. Наприклад, шведські бойові літаки закупляли Австрія і Фінляндія, шведські ПТРК — Австрія, швейцарські БТР — Швеція, швейцарські зенітні гармати — Австрія і Фінляндія. Прагнення нейтральних країн до взаємної стандартизації ОВТ їх збройних сил також проявляється у закупівлі однакових (кращих) зразків закордонного озброєння. Наприклад танки "Леопард-2" закупляли Швеція, Швейцарія та Австрія, БТР МТ-ЛБ — Швеція і Фінляндія, САУ М109 — Швейцарія і Австрія, вертольоти Bell 204/206 і "Алуетт-ІІІ", УР АМРААМ та ПТРК ТОУ — Швеція, Швейцарія та Фінляндія, винищувачі F-18 та учбові літаки "Хок" — Швейцарія і Фінляндія. УР "Сайдуіндер" закупляли усі визначені країни. 2.7. Порівняння нейтральних країн з Україною Для отримання відповіді на запитання щодо можливості використання у воєнному будівництві України досвіду нейтральних країн Європи корисно провести порівняльний аналіз основних показників, які впливають на зміст оборонної стратегії нейтральних країн і України. Серед основних параметрів, що визначають характер воєнного будівництва певної країни можна виділити такі. По-перше, економічні показники, серед них, рівень розвитку економіки, розміри ВВП (у тому числі на душу населення), воєнні видатки (у тому числі на 1 військовослужбовця); наявність власної оборонної промисловості та її можливості. По-друге, політичні фактори, такі як зовнішня політика країни, патріотизм населення, його свідомість та відповідальність, 64

Порівняння нейтральних країн з Україною

бойовий дух збройних сил. По-третє, демографічна характеристика країни, у тому числі, загальна чисельність населення та чоловіків молодшого і середнього призовного віку (18-32 роки). По-четверте, географічна характеристика країни, перш за все, площа території, довжина кордонів (у тому числі сухопутних і морських), переважний рельєф місцевості (сприятливий чи несприятливий для оборони), кліматичні умови (сприятливі чи несприятливі для оборони). По-п’яте, воєнні фактори, такі як рівень воєнної небезпеки та воєнної загрози, чисельність збройних сил, кількість озброєнь і військової техніки, боєготовність і боєздатність збройних сил, принципи комплектування збройних сил. Деякі з цих параметрів мають між собою певний зв’язок (наприклад, розміри ВВП та воєнних видатків, чисельності населення та збройних сил), але цей зв’язок не є жорстким, тому можна розглядати ці параметри окремо. Для подальшого аналізу використовуватимуться данні, отримані на основі статистичної інформації джерела [12]. Основні з них наведено у таблиці 2.3. Економічні параметри Рівень розвитку економіки, розміри ВВП. Всі нейтральні країни мають високий рівень економічного розвитку та стабільну економіку. Економіка України переживає перехідний період і є нестабільною. Нейтральні країни мають рівень ВВП від 123-246 млрд. дол. ВВП України — 49 млрд. дол., що у 3-5 разів менше. Нейтральні країни мають високий рівень ВВП на душу населення, який складає 20,9-34,7 тис. дол./чол. В України цей показник складає 980 тис. дол./чол., що в 21-35 разів менше. Розміри воєнних витрат. Нейтральні країни мають високі військові витрати (1,7-4,5 млрд. дол.). В України вони складають 385 млн. дол., що у 4,4-11,7 разів менше. Нейтральні країни мають високі військові витрати відносно чисельності ЗС (47,5-114,4 тис. дол./чол.), порівнянні з аналогічним показником у Німеччини та Франції (96,9-100,2 тис. дол./чол.). В України — 1,27 тис. дол./чол., що у 37-90 разів менше, ніж у нейтральних країн.

65


Таблиця 2.3 Співвідношення основних показників нейтральних країн Європи та України Основні показники

Австрія Фінлян- Швей- Швеція Україна дія царія

Економічні показники ВВП, млрд. $ 198 123 ВВП на одного мешканця, тис. $ 20,9 23,7 Воєнні витрати, млрд. $ 1,7 1,7 Воєнні витрати на одного 47,5 53,6 військового, тис. $. Демографічні та географічні показники Чисельність населення, тис. 8 137 5 183 осіб Чоловіки 18-32 років, тис. осіб 833 506 Площа країни, тис. кв. км 83,85 337,03 Довжина сухопутного кордону, 2 496 2 628 км Довжина берегової лінії, км 0 1 126 Воєнні показники Чисельність збройних сил: мирного часу, тис. осіб 35,5 31,7 воєнного часу, тис. осіб 110,5 485,0 Танки 568 230 ББМ, у тому числі: 533 1 063 БМП 0 273 БТР 533 790 559 1 917 Артилерія, у тому числі: 978 105 букс. гармати 90 189 САУ 789 241 міномети 60 0 ПУ РСЗВ ПУ ЗРК 0 38 Зенітні гармати 468 424 Бойові літаки, у тому числі: 52 84 ударні літаки 29 64 винищувачі 23 20 розвідники 0 Ударні вертольоти 0 0 66

246 34,7 3,2 114,4

230 25,7 4,5 85,39

49 0,98 0,385 1,27

7 090

8 947 49 980

764 861 5 445 41,29 449,96 603,70 1 852 2 205 4 558 0

28,0 355,0 556 1 538 435 1 103 1 308 216 558 534 0 59 630 154 0 134 20 0

3 218

2 782

52,7 303,8 622,7 1 303,8 537 3 895 2 067 4 818 1 210 3 048 646 1 770 1 050 3 680 501 1 117 24 1 366 604 525 593 0 48 1 330 600 400 250 911 105 300 130 521 15 90 20 247


Наявність ОПК та його можливості. Нейтральні країни та Україна мають воєнну промисловість, що дозволяє виробляти озброєння по власних і спільних проектах, а також по ліцензії. Озброєння виробляється не тільки для власних потреб, але у великих кількостях йде на експорт. У Швеції виробляються танки, БМП, гармати, міномети, ПТРК, ПЗРК, зенітні гармати, бойові літаки та бойові кораблі, у Швейцарії — танки, БТР, гармати, міномети, зенітні гармати, бойові літаки, в Австрії — легкі танки, БМП, БТР, гармати, у Фінляндії — БТР, гармати, міномети. В Україні виробляються танки, БТР, артилерійські гармати, міномети, ЗСУ, транспортні літаки та бойові кораблі. Політичні параметри Зовнішня політика країни. Нейтральні країни у мирний час дотримуються політики нейтралітету: Швейцарії та Австрії він постійний та визнаний світовим співтовариством, у Швеції — традиційний, у Фінляндії це нейтралізм. Україна має на своїй території іноземні військові бази, тому фактично вона не дотримується політики нейтралітету. Патріотизм населення. Високий життєвий рівень у нейтральних країнах викликає прагнення їхнього населення захистити його і сприяє підтримці патріотизму і морального духу військ. Низький життєвий рівень населення України (та її військовослужбовців) у цьому контексті не сприяє патріотичним настроям. Демографічні параметри Чисельність населення та чоловіків молодшого і середнього призовного віку. Нейтральні країни мають близьку чисельність населення (5,193-8,947 млн. чол.) та кількість чоловіків населення у віці 18-32 років (0,506-0,861 млн. чол.). В України — до 50 млн. чол. та 5,445 млн. чол. відповідно. Географічні параметри Площа території країни. Площа території Швейцарії та Австрії (41,29-83,85 тис. кв. км) значно менше, ніж України (603,7 тис. кв. км), але у Фінляндії і Швеції (337,03-449,96 тис. кв. км) вона порівнянна з нею. Довжина кордонів. Довжина сухопутного кордону нейтральних країн (1 852 — 2 628 км) порівнянна з українською (4 558 км). 67


Довжина берегової лінії Фінляндії і Швеції (1 126 — 3 218 км) порівнянна з українською (2 782 км). Але Швейцарія та Австрія не мають виходу до моря і потреби у ВМС. Рельєф території країни. Рельєф території нейтральних країн більш сприяє обороні, ніж рельєф України, бо він є важко прохідним для бронетанкових сил потенційного агресора. Значна частина Швеції та Фінляндії вкрита лісами (57-61%), ріками та озерами (9%). Швейцарія і Австрія теж частково вкриті лісами (на 24-38%), крім того (і це найважливіше), вони мають гірські "бастіони". Особливості території України не є сприятливими для її оборони: площа вкрита горами (5%), лісами, озерами та ріками невелика, в основному переважає степ. Кліматичні умови. Кліматичні умови Швеції і Фінляндії більш сприятливі для оборони, ніж в України, особливо в холодний період року. Сувора, тривала зима, важко прохідний для бронетанкових сил сніжний покрив перешкоджають наступу потенційного агресора. Кліматичні умови України не дають їй особливих переваг в обороні. Кліматичні умови Швейцарії і Австрії у цьому плані порівнянні з українськими. Воєнні параметри Рівень воєнної небезпеки та воєнної загрози. Воєнна небезпека та воєнна загроза нейтральним країнам значно менше, ніж Україні. Вони оточені дружніми державами, з якими підтримують міцні економічні зв'язки. Рівень зовнішньої загрози для України вище за рядом факторів: вона знаходиться в "буферній зоні" між НАТО і Росією, через її територію проходять комунікації, життєво важливі для інших країн, до неї пред'являються територіальні претензії, у безпосередній близькості від її кордонів відбуваються військові конфлікти, на її території розташовані іноземні військові бази. Чисельність збройних сил. Чисельність ЗС мирного часу в нейтральних країн (28-52,7 тис. чол.) значно нижче українських, які мають 303,8 тис. чол. (у 6-11 разів). Кількість основного ОВТ. Кількість озброєнь ЗС нейтральних країн значно нижче українських (за винятком бойових кораблів). Боєготовність і боєздатність збройних сил. У нейтральних країнах ведеться регулярна та якісна підготовка особового складу ЗС і перепідготовка резервістів. ЗС України неспроможні це робити. Тому рівень бойової підготовки ЗС нейтральних країн значно вищий. 68


Наприклад, середні річні нальоти пілотів їх ВПС складають 110-150 годин, а українських — менше 10. Принципи комплектування збройних сил. Нейтральні країни використовують для комплектування ЗС територіально-міліційний принцип. Їх СВ скадровані до учбово-мобілізаційних частин, навчальних центрів і баз збереження озброєнь. Австрія, що раніше знаходилася на лінії протистояння НАТО і ОВД, мала більш розгорнуті збройні сили. Сьогодні, після різкого зменшення міжнародної напруженості, вона скадрувала частину своєї армії. Фінляндія межує із дружніми скандинавськими країнами і Росією, з якою вона пов’язана економічно і навіть закуповує у неї озброєння. Україна використовує кадрово-призовну систему. Наведені результати зіставлення показують, що нейтральні країни Європи абсолютно несхожі з Україною по таким найважливішим параметрам, як політичні, демографічні, воєнні та економічні (за винятком наявності ОПК). Якщо розглянути географічні параметри, то по одному параметру нейтральні країни порівнянні з Україною (довжина сухопутного кордону), по одному несхожі з нею (рельєф території), а по трьох (площа території, довжина берегової лінії та клімат) половина нейтральних країн порівнянна з Україною, а половина — несхожа. Якщо виходити з якісної оцінки цих параметрів, то можна відзначити, що схожі параметри не є вагомими у формуванні воєнної системи. За результатами проведеного аналізу можна зробити висновок, що досвід будівництва збройних сил нейтральних країн Європи не може бути перенесений на Україну по основних параметрах. ЇЇ воєнні потреби значно більші, ніж у нейтральних країн, а можливості їх задовольнити — значно менші. Щодо сфери практичного використання цього досвіду для України, то на сьогодні можна запропонувати до реалізації принципи підготовки резервістів та комплектування територіальних військ.

69

3.

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ (1991-2001)

3.1. Міжнародне право й проблеми геополітичного статусу України. Геополітичний статус, основні напрями зовнішньої політики України залежать від її реальних економічних та оборонних можливостей. Спроможність держави мати власну точку зору на ті чи інші питання міжнародного життя обумовлюється її здатністю підтримувати та відстоювати свій вибір. Виключно дипломатичні механізми в цьому процесі вже не є переконливими, тому що сучасний світ живе категоріями сили, для якої майже не існує пересторог правового характеру. Це дослідження має допомогти знайти відповідь на запитання: якою буде українська держава в найближчі 7-10 років у контексті міжнародних відносин? Чи відбувся геополітичний проект "суверенна демократична європейська держава Україна"? Якщо ще ні, то: чи залишається Україні якийсь шанс вибороти собі місце в сім’ї європейських народів, об’єднаних структурно Євросоюзом? Одним з перших завдань дослідження було намагання розібратися з міжнародно-правовим статусом України, як з точки зору її міжнародних зобов’язань, участі в безпекових, економічних та інших наддержавних структурах, так і з огляду на внутрішньополітичні реалії, стан національної економіки, ступінь відповідності еліт та населення державотворчим зусиллям. Хронологічними межами праці є 1991-2001 роки: від перших постанов Верховної Ради про підпорядкування всіх збройних сил на території Україні й до заяви Президента Л.Д.Кучми про намагання України не раніше 2011 року почати "..виведення всього комплексу відносин Україна–ЄС на якісно новий рівень— на рівень практичної реалізації завдань, пов’язаних зі створенням необхідних передумов щодо вступу нашої країни до Євросоюзу."20 При цьому ми виходимо з положень, які є фундаментальними для України за будь-яких геополітичних колізій.

20

Формувати громадянське суспільство в країні потрібно відповідно до європейських принципів. Виступ Президента України Л.Д.Кучми на нараді з питань європейської інтеграції 8 лютого 2002 року// Україна і світ, №30, 2002

70

Міжнародне право й проблеми геополітичного статусу України.

• головним завданням держави є збереження національного суверенітету й територіальної цілісності в межах кордонів колишньої УРСР на 24 серпня 1991 року; • Україна є без’ядерною державою; • на всій території України діє виключно українське законодавство, будь-яке втручання в її внутрішні справи інших держав чи наддержавних інституцій є неприпустимим; • у зовнішній політиці Україна діє виключно виходячи з власних національних інтересів та загальновизнаних норм міжнародного права. Автори переконані, що зміст дослідження повинен прямо чи опосередковано віддзеркалювати фактори, що впливають на зовнішню та внутрішню політику України, а саме: • позиція Російської Федерації як спадкоємниці СРСР, котра намагається повернути притаманний Радянському Союзу статус світової наддержави; • позиція США — єдиної зараз світової наддержави, яка намагається максимально ефективно використати переваги свого статусу; • позиція Європейського Союзу, який об’єднав 15 європейських держав, прагне розширитися до 25 й мати можливість на рівних вести діалог з США та Росією; • позиція наднаціональних структур, що сконцентровані у ТНК, які в умовах посилення тенденцій глобалізації, використовуючи важелі геоекономічного впливу, намагаються "замістити" національні уряди в їх зовнішній та внутрішній політиці. На першому етапі українського державотворення значне місце займала проблема ракетно-ядерного роззброєння, входження України до системи міжнародних домовленостей у сфері ядерної зброї та засобів її транспортування. До певної міри й зараз проблема відповідності України стану міжнародно-правових угод у цій сфері впливає на її місце на геополітичній карті світу. Щодо проблеми ракетно-ядерного роззброєння можна певно припустити, що позиція Україна стала результатом тиску з боку США і Росії, й до певної міри не відповідала національним інтересам держави. Україна добровільно відмовилась від статусу ракетно-ядерної держави в обмін на "негативні гарантії" незастосування проти неї ядерної зброї 71

Еволюція української невизначеності (1991-2001)

США, Російською Федерацією, Великою Британією, Францією та Китаєм. Безумовно, цей крок не давав жодних інших гарантій підтримання Україною свого суверенітету, але гіпотетично вважалося, що таке безпрецедентне у міжнародній практиці рішення гарантує Україні особливу увагу з боку Великих держав. Цього в цілому не сталося. Про ці зобов'язання дуже швидко забули не тільки гаранти, але й сама Україна Специфічними для України, на наш погляд, є енергетичні проблеми, що суттєво впливають на внутрішню й зовнішню політику національного уряду. В цьому ж контексті ми розглядаємо й суперечливий досвід економічної трансформації в Україні, результати якої прямо впливають на соціальний стан в державі, ступінь впливу державотворчих потуг на свідомість населення, опосередковано — на направленість зовнішньої політики держави, її результативність. При цьому, на думку авторів, суттєвим здавалось вивчення стану обороноздатності держави, стану національного ОПК і боєздатності Збройних Сил як факторів спроможності країни відстоювати свій суверенітет. Автори намагалися також дослідити феномен нейтральності й політики нейтралітету, визначитись стосовно відповідності України цим поняттям. Одним з головних приводів, що спонукав до цього дослідження й зумовив його актуальність, стали не до кінця виважені заяви окремих політологів й навіть політичних діячів про доцільність набуття Україною нейтрального статусу. Деякі вчені навіть намагалися запропонувати перенести досвід таких розвинених європейських нейтральних держав як Австрія, Швейцарія чи Фінляндія на український ґрунт. Привабливою виглядала підкреслена позаблоковість цих держав, їх незалежність у зовнішній політиці від будь-яких інших, навіть найбільш потужних держав. Між тим, нейтральність поступово зникає з міжнародно-правового простору України, поступаючись місцем позаблоковості та курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Ця організація розумілася виключно як економічне співтовариство, участь в якому отримали й нейтральні європейські держави: Швеція, Австрія та Фінляндія. Досвід вдалого геополітичного позиціонування європейських нейтральних країн: Швеції, Швейцарії, Австрії та Ірландії, конкретні прояви їх зовнішньої політики в мирний та воєнний час можуть слугувати для 72


України виключно в якості своєрідного лакмусового папірця, який ілюструє відповідність нашої держави проголошеному зовнішньополітичному курсу. Проблему ракетно-ядерного роззброєння, органічно пов’язану з проблемою геополітичної невизначеності України, на наш погляд, необхідно розглядати крізь призму двох взаємно-пов’язаних складових. По-перше, слід визначити суттєвий зміст українського державотворчого проекту. Потрібно проаналізувати за яких обставин і завдяки чому (кому) суверенітет України став геополітичною реальністю, якою була мета будівничих. По-друге, необхідно зрозуміти роль та місце України в системі геополітичних координат, що докорінно змінюється, перспективи збереження та укріплення національного суверенітету української держави у контексті перетину геополітичних інтересів Російської Федерації, США та Європейського Союзу. Необхідно чітко усвідомлювати за якої геополітичної ситуації починалась розбудова незалежної української держави. Проблема відповідності однієї з квазі-держав у складі СРСР геополітичному статусу, можливостям та зобов’язанням суверенної європейської держави, яка до того ж задекларувала принципи позаблоковості і нейтральності, — одна з ключових у цьому дослідженні. В зв’язку з цим, одним з найболючіших було й залишається питання відповідності та відповідальності національної еліти, вищого політичного керівництва держави, населення України на загал завданню побудови незалежної демократичної держави. Чи була готова Україна до "вільного плавання" по геостратегічним хвилям? Що таке "позаблоковість": Позиція сили чи позиція слабкості? Випадковість, збіг обставин, чи геополітична "Фата Моргана"? Президент Л.Кучма на початку першого та другого строків свого правління неодноразово задавав уряду, парламенту й певно собі-самому запитання: "А що ж ми будуємо?" Зараз настав час, можливо востаннє, запитати: "Камо грядеши ?" Міжнародне право епохи "холодної війни" виросло з права Вестфальського мирного договору 1648 року, який сповістив про закінчення Тридцятилітньої війни в Європі. Вестфальська система стала основою нового міждержавного порядку, що спирався на договори між країнами. Саме "Вестфальський мир" закріпив непорушність кордонів 73


більшості сучасних європейських держав. На найвищому рівні було підтверджено незалежність Швейцарської республіки. З тих пір, війна перестала бути основною (єдиною) формою відстоювання державами своїх національних інтересів на міжнародній арені. Вестфальська система утвердила цивілізованість у зовнішній політиці європейських країн. Навіть невелика держава могла за рахунок входження до коаліцій, військових союзів відстояти свій суверенітет. Міжнародний мир поступово став незаперечною цінністю, передусім для самих європейців. Однак, така “цивілізованість” по відношенню до країн Третього світу виключалась, а відтак і збройне втручання у справи неєвропейських націй залишалось нормою. До останнього часу основою діючого ( дієвого) міжнародного права була спроможність національних урядів здійснювати на власний розсуд внутрішню та зовнішню політику. З огляду на це, нейтральність та позаблоковість мали зміст у контексті екстремальної ситуації загрози іншої держави суверенному праву національного уряду. Класичний досвід Швейцарської конфедерації дозволяє нам вирізнити деякі непорозуміння стосовно можливої нейтральності та позаблоковості України. Посол Швейцарії у Росії Вальтер Фечерін відзначає наступні чинники нейтралітету свої держави: "1. Ми цураємося військових блоків, але в стані захистити себе самостійно. 2. Рішення приймаються зборами громадян кантонів, а не в Брюсселеві, Нью-Йорку, Страсбурзі. 3. Не будучи членом ООН, ми беремо участь у її спеціалізованих організаціях (типу ЮНЕСКО), платимо не менш 500 млн. доларів на різні проекти Об'єднаних Націй. Останній референдум по питанню вступу в ООН дав негативний результат. Ми економічно інтегровані в ЄС, навіть без членства в ЄС." 21,22 Не менш повчальним для України виглядає, принаймні теоретично, державотворчі потуги Туркменістану. У жовтні 1995 року під час самміту глав держав-учасниць Руху неприєднання, було оголошено про підтримку ініціативи президента С.Ніязова про набуття Туркменістаном статусу постійної нейтральної держави. Генеральна Асамблея ООН 12 21

Результати референдум у 3 березня 2002 року засвідчили, що громадяни Швейцарської Конфедерації прийняли рішення про вступ свої країни до ООН. 22 Московские новости №31, 2001

74


грудня 1995 року своєю спеціальною резолюцією закликала країничлени ООН визнати та всіляко сприяти нейтральному статусу Туркменістану. В самому Туркменістані переконані, що це дозволило значно зменшити витрати на оборону, більш ефективно діяти в регіоні, грати самостійну роль у відносинах між США та Російською Федерацією. Однак, на наш погляд, ключовою характеристикою нейтралітету Туркменістану є повна енергетична незалежність держави та особливості національного менталітету, що дозволило С.Ніязову створити потужний, дійсно майже повністю незалежний авторитарний режим. Сучасні реалії свідчать, що проблеми забезпечення індивідуальних приватних інтересів окремих осіб, національних меншин, релігійних громад, інших об’єднань осіб поступово приходять на зміну Вестфальській системі абсолютного права держави здійснювати дії на свій розсуд. З цього приводу, Р.Коен зазначає :"Вестфальская концепція більш не є прийнятної ні для ліберальних демократичних держав, ні для членів таких міжнародних організацій як ООН. Концепцію державного суверенітету не можна розглядати як ширму, за якої можна безкарно робити масові порушення безпеки окремих людей, навіть якщо це відбувається в межах визнаних державних кордонів" [54]. Не всі погоджуються з таким станом речей. На думку деяких експертів, і за сучасної геополітичної ситуації нейтральний статус України залишається гарантією її територіальної цілісності, не дозволяє повторити долю Білорусії. А.Павленко переконаний, що на разі проголошення Україною нейтралітету "з огляду на розміри її території і чисельність населення, вона згодом дійсно могла б стати одною з основних нейтральних держав світу й одержати новий імпульс для свого розвитку і європейської інтеграції" [2]. Ця точка зору не є достатньо реалістичною, оскільки обходить реалії економічного, політичного, оборонно-промислового та соціального-економічного становища в Україні. Нейтральна держава (за визначенням, прецедентами, міжнародним правом) є такою, що за будь якого розвитку подій має достатньо сил, щоб відстоювати виключно національні інтереси. Лише надзвичайно заможна Швейцарія (Швеція, Фінляндія) може собі дозволити розкіш не входити до жодного з військових блоків, за рахунок територіальних формувань, навчених

75


резервістів та оснащення найсучаснішим озброєнням, вирішувати завдання по захисту власної території (дивіться Розділ 2). Існує точка зору, що "Нейтралітет України — або вкрай дурной, шитою білою ниткою політичний блеф, або небезпечна ілюзія, у якій перебуває військове і політичне керівництво країни, а також значна частина її населення. Україні в її нинішньому стані необхідний військовий союзник" [55, с.16]. Випадок з Союзною Республікою Югославією в зв’язку з цим є класично показовим. Адже саме ця держава була одним з лідерів "Міжнародного руху, країн що не приєдналися". В період холодної війни СФРЮ на всіх рівнях демонструвала відповідність цінностям міжнародного права, пріоритету національного уряду самостійно здійснювати свою зовнішню та внутрішню політику. Без огляду на позицію Москви, Вашингтона чи Бонна Белград намагався зберегти єдність у Федерації південних слов’ян. Однак геоекономічні виклики новітнього часу виявили зростаючу значимість Балканського регіону для провідних геополітичних гравців. США, Туреччини, ФРН, деякі інші зацікавлені сторони використали застарілі етно-конфесійні проблеми регіону у власних геостратегічних цілях. Белград крок за кроком втрачав важелі впливу на власній території. Велика впливова держава внаслідок комплексу різних заходів, зацікавлених сторін розпалася на кілька дрібних країн-сателітів Заходу. На пострадянському просторі розгорталися схожі процеси. Перед вищим політичним керівництвом України, яке природно не мало досвіду самостійних дій як на внутрішній, так і, тим більше, на зовнішній арені, постало завдання збудувати суверенну незалежну державу, виходячи з незаперечної необхідності досягнення наступних результатів: 1) збереження за будь-яку ціну всієї території Української РСР, включаючи Крим, континентальний шельф Азовського та Чорного моря, включно з островом Зміїним; 2) розбудова (делімітація та демаркація) державного кордону, виходячи з Гельсінських (1975 року) рішень про непорушність кордонів у післявоєнній Європі. Виведення іноземних збройних формувань з національної території, недопущення використання території України у воєнних цілях будь-якою іншою державою; 3) визнання України в якості суб’єкта міжнародного права всіма міжнародними інституціями та всіма суверенними державами. Формування всіх атрибутів суверенної національної держави, 76


входження та участь у всіх впливових міжнародних організаціях з питань безпеки та економічного розвитку; 4) відмова від статусу ракетно-ядерної держави, цілковите ракетно-ядерне роззброєння взамін на негативні гарантії безпеки та тимчасове вирішення паливної проблеми вітчизняних АЕС; 5) збереження громадянського миру в державі, з огляду на існуючі етнічні, конфесійні, геополітичні орієнтації Західної, Східної України та Криму. Формування єдиної загальнодержавної стратегії зовнішньої політики у розділеному майже навпіл суспільстві; 6) формування дієвих національних збройних сил з метою захисту від зовнішньої агресії; 7) максимально ефективне використання транзитного потенціалу України як засіб зменшення залежності від експортерів енергоносіїв; 8) створення конкурентоспроможної національної економіки після розвалу єдиного народногосподарського комплексу Радянського Союзу, виходячи з реалій правонаступництва Російської Федерації на всі активи СРСР та переходу до Росії всіх повноважень на рівні Ради Безпеки ООН та інших міжнародних інституцій; 9) впровадження механізму конверсії оборонно-промислового комплексу, як однієї з ключових ланок радянської індустріальної спадщини, виходячи з неможливості використання надмірних потужностей ОПК за їх прямим призначенням. Вирішення всіх цих завдань було покладено на фахівців, більша частина яких складала колишню радянську партійно-господарську номенклатуру, а також на незначну групу колишніх дисидентів, переважно з кола українофільськи налаштованих гуманітаріїв. На відміну від країн Балтії, Чехії, Польщі деяких інших Нових незалежних держав ( де було здійснено люстрацію й департизацію), ця частина дисидентів-державотворців була дуже швидко відтіснена від реальних процесів. Примарною виявилась надія на суттєву допомогу української діаспори, яка виявила свою розгубленість, неготовність до конструктивної співпраці з Києвом.

77


Таким, чином з огляду на об’єктивні чинники, одним з найголовніших завдань держави було формування нової національної еліти, налаштованої на реалізацію власного державницького проекту, а першим кроком на цьому шляху повинна була стати легітимізація державного статусу України у світі шляхом створення відповідної правової бази. 3.2. Інституціоналізація української державності Серед багатьох ілюзій "молодої" української влади чи не найголовнішою було своєрідне ставлення до законодавства. З одного боку, на всіх рівнях проголошувався примат законності у внутрішньому житті, неухильне прагнення слідувати нормам права на міжнародній арені., з другого, — домінуючим було ставлення до інституту "правової держави", як явища формального і декоративного. Глибоке переконання вітчизняного істеблішменту в тому, що прийняття правових документів й реальна політика — явища різнопорядкові, призвело до міфологізації правової бази в Україні. З часом, на наш погляд, виник феномен "міфологізації суспільної свідомості". Населення України (істеблішмент не виключення) було переконане, що всі справи можна вирішити шляхом різного роду приватних домовленостей чи ( як другий варіант) шляхом силового тиску. При цьому йшов постійний процес прийняття відповідних законів, указів та постанов, спрямованих на правове оформлення всіх сторін суспільного життя. До останнього часу в економіці, внутрішній політиці на загал такий розвиток подій продовжував залишатися чи не єдино можливим. Декоративність правової бази визнавалась фактором реалій пострадянської трансформації. У зовнішній політиці ситуація була схожою. Міфологізація сутності міжнародно-правових відносин майже повністю витіснила прагматизм у зовнішній політиці. Бажання України мати з усіма державами світу однаково взаємовигідні стосунки на тривалу перспективу, не витримує перевірки дійсністю. Надто небагато держав у світі сповідують таку геополітичну філософію. Найчастіше стратегічні союзники України між собою перебували й перебувають в стані "холодного миру", якщо не гірше. В цьому контексті вдалою виглядає твердження Судді Конституційного Суду України В.М.Шаповала

78

Інституціоналізація української державності

стосовно сприймання в нашій державі правових положень, та співвідношення цього сприймання з дійсністю: "В останній період радянської доби найбільшою мірою спостерігався потяг до міфологізації суспільного буття. Розмова про пряму дію положень Конституції могла здивувати навіть юристівтеоретиків. Одним із наслідків "соціологізації" правових механізмів було виникнення завищених сподівань і очікувань щодо їх реалізації, а згодом і до подальшого нігілізму на побутовому рівні. Подібне полегшене сприймання функцій основного закону певною мірою існує і сьогодні" [56]. На першому етапі державотворення, Україна задекларувала про готовність у майбутньому отримати статус "постійно нейтральної" без’ядерної держави. Цей намір знайшов відображення в "Декларації про державний суверенітет України", в "Концепції оборони та будівництва Збройних Сил України" та Законі "Про збройні сили України". В Декларації "Про державний суверенітет України" (Додаток 11), яка була затверджена Верховною Радою УРСР в якості закону (№ 55XXII від 16 липня.1990 року) було заявлено про намагання України "стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках й відповідає трьом неядерним принципам: не мати, не виробляти й не набувати ядерним зброю". В Декларації (Розділ X) підкреслюється, що вона "є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод". Саме в Декларації були закладені підвалини сучасної складної геополітичної ситуації, в яку потрапила наша держава. Логічним продовженням Декларації була прийнята Верховною Радою 24 жовтня 1991 року “Заява про без’ядерний статус України”, яка фактично визначила зміст стратегії зовнішньої політики держави та її реальний геополітичний статус на пострадянському просторі. В Заяві було наголошено, що "Україна, підтверджуючи намір, висловлений у Декларації про державний суверенітет, дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї …заявляє: 3. Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави. Вона має намір зробити це у

79


мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових та інших можливостей 4. Україна, як одна з правонаступниць колишнього Союзу РСР, додержуватиме положень Договору між США та СРСР про скорочення стратегічних наступальних озброєнь 1991 року в частині, що стосується ядерних озброєнь, розташованих на її території." Намагання України здійснювати незалежну зовнішню політику, відстоювати національний суверенітет власними силами було відтворено через перепорядкування всіх військових формувань, дислокованих на її території, Верховній Раді України. Відповідна Постанова ВРУ “Про військові формування в Україні” була підписана Головою Верховної Ради Л.Кравчуком вже 24 серпня 1991 року. Указ Президії Верховної Ради України "Про підпорядкування Україні дислокованих на її території військових частин..." від 7 жовтня 1991 року закріпив український суверенітет над усіма без винятку збройним формуванням номінально ще існуючого Радянського Союзу, всією військовою інфраструктурою, озброєнням та військовою технікою. Це стосувалося також стратегічного ядерного озброєння, кораблів Чорноморського флоту, об’єктів СПРН. Після складної і наполегливої дипломатичної роботи у відповідь на прийняття Верховною Радою “Акту про без’ядерний статус” Україна отримала гарантії безпеки, які однак, не мають юридично зобов'язуючої сили. Знаковими в цьому питанні стали рішення Будапештського самміту ОБСЕ 1994 року про гарантії безпеки для України. Досягши (шляхом безпрецедентного дипломатичного тиску) від України згоди на приєднання до ДНЯЗ в якості без’ядерної держави, лідери США, Великобританії, Франції, Росії та Китаю гарантували територіальну недоторканість України. Так в російско-американсько-британскому Меморандумі про гарантії безпеки Б.Єльцин, У.Клінтон, Дж. Мейджор та Л.Кучма завірили своїми підписами наступні зобов’язання щодо забезпечення безпеки національного суверенітету й територіальної цілісності Нової незалежної держави України: "2.... утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, ніяка зброя ніколи не буде використовуватися проти України; 3.... утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав,

80


притаманних її суверенітету, і таким чином отримувати будь-які переваги; 4.... домагатися негайних дій з боку РБ ООН з метою надання допомоги Україні, якщо Україна стане жертвою агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї" [57, с.91]. Заява китайського уряду про надання Україні гарантій безпеки та Декларація французької республіки майже ідентичні положенням "Меморандуму". Таким чином, територіальну цілісність й національний суверенітет України в період їх інституціонального закріплення потрібно розглядати в якості своєрідного геополітичного феномену, який на той час, влаштував усі зацікавлені сторони. Правові неузгодженості виникають тоді, коли система домовленостей вже не влаштовує одну зі сторін. У випадку з Україною, жодна з країн-гарантів національної безпеки до останнього часу не виявляла надбажань порушити статус-кво. Інша справа, що такий стан речей суттєво звужує геополітичні горизонти держави, - Україна здійснює свою зовнішню політику з огляду на позицію держав-гарантів. Нова Воєнна доктрина України багато в чому ґрунтується на правових засадах української позаблоковості. Точніше — українського уявлення про геополітичний статус нашої держави. Про те наскільки цей статус відповідає реаліям міжнародних загроз суверенітету красномовно свідчать положення Воєнної доктрини. Так в статті 14 наголошується, що: "Стратегічною метою зовнішньої політики України є інтеграція до європейських структур, повноправна участь у системах загальноєвропейської безпеки... Поглиблення подальшого співробітництва з СНД і НАТО у політичній, воєнній, військовотехнічній, і інформаційних сферах, у галузі озброєння і цивільновійськових відносин; розвиток співпраці з Європейським Союзом у рамках реалізації ним спільної політики у галузі безпеки і оборони" Такий сценарій стратегії зовнішньополітичного курсу України тим чи іншим чином реалізовувався на протязі останніх десяти років. Дуже важко стверджувати зараз про можливості України в 1992-93 роках самостійно реалізовувати свій геополітичний проект. Однак зараз перед державою постав момент вибору власного місця на карті "Нової

81


Європи". Здається, що задекларовані у Воєнній доктрині принципи втратили свій сенс. Тим більше, що серед механізмів захисту національного суверенітету пропонується наступний: " У разі загрози агресії чи акту агресії Україна звертається до Ради Безпеки ООН, до країн (коаліції держав) згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до ДНЯЗ, Активізує спільні консультації з НАТО відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО" (Ст.15) Меморандум та Хартія не є юридично зобов’язуючими документами. Ці документи знаходяться в одній правовій площині з українською "позаблоковістю" та "нейтральністю". Ухвалені Верховною Радою України 2 липня 1993 року "Основні напрями зовнішньої політики України" крім зрозумілої застарілості деяких положень, страждають більш серйозними вадами : всеосяжністю, багатоплановістю, нечіткістю. Саме цей документ, за великим рахунком започаткував "багатовекторність української зовнішньої політики". Цілком адекватними реаліям сучасної геополітичної ситуації є його наступні положення: "1. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. 7. Україна виходить із того, що в сучасних умовах додержання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав. 8. Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. У своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе — через безпеку для всіх"". Однак, прямо суперечать фактичній ситуації наступне положення Напрямів: "12. Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН" Слабкість відповідних інституцій незалежної України, нездатність використати якісь інші, окрім дипломатичних, інструменти 82


забезпечення національної безпеки виразно проілюстровано в ключових положеннях цього документу: "Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах: 1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин. 2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві. 3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав. 4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтриманню регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства." Декларативність, завищенні очікування, застарілість більшості положень, успадкованих від часу руйнації "Залізної завіси",— ґрунтовні вади Документу, який продовжує залишатись головним легітимним дороговказом зовнішньої політики України. В Конституції України, яка була прийнята лише в 1996 році, чіткі та однозначні положення Декларації про позаблоковість нашої держави та курс на здобуття "постійного нейтралітету" вже не були зазначені. Зовнішня політика України легітимізувалася замість цього в положеннях, що закріпили сучасний стан невизначеності. Це насамперед стосується Статті 18 Основного закону нашої держави: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" Вкрай суперечливою виглядає та частина Розділу XV "Перехідні положення", що трактує статус іноземних військових баз на українській території: "14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе лише на умовах оренди в порядку визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України." По перше, Перехідні положення суперечать нормі Статті 17 Загальних засад Конституції: 83


"На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. На території України не допускається розташування іноземних військових баз." По-друге, не визначено граничний термін дії Перехідних положень в цій їх частині. На відміну від п’ятирічного терміну статті 13 про судочинство, хоча, з точки зору верховенства права, статус Перехідних положень є нижчим відносно положень Загальних статей правового акту. Питання перебування (допуску) на територію України підрозділів збройних сил інших держав за Конституцією (стаття 85, пункт 23) визначено наступним чином : "належить до повноважень Президента держави..: схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України". Надзвичайно ускладнила перспективи України на рівноцінність у взаємостосунках з іншими держави, реальність стану її позаблоковості положення Закону "Про ратифікацію Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України". Справа навіть не у самому факті перебування військової бази іноземної держави на території України, а у механізмах реалізації цієї Угоди. Так, важко назвати такою, що відповідає національним інтересам України “Угоду між Урядом Російської Федерації та Урядом України про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.” В статті 2 цього документу визначено, що "нарахування сум платежів за використання Чорноморським флотом Російської Федерації зазначених земельних ділянок і розміщених на них об'єктів берегової інфраструктури, акваторії бухт, радіочастотного ресурсу, відшкодування екологічного збитку, зв'язаного з перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України здійснюються з дати підписання даної Угоди, а розрахунки робляться Російською Стороною починаючи з 1998 року шляхом щорічного зменшення рівними частками державного боргу України перед Російською Федерацією, що залишається після відрахування 84


компенсаційної вартості кораблів, судів і плавзасобів (526,509 млн. доларів США) у відповідності зі статтею 1 даної угоди і компенсації за матеріали, що розщеплюють, (200 млн. доларів США) відповідно до окремої угоди" [58]. Підписана тодішніми прем'єр-міністрами В.Черномирдіним та П.Лазаренком, Угода сформувала ситуацію "геополітичної бомби уповільненої дії". Навіть без огляду на очевидну фінансову абсурдність цього рішення, україно-російським взаєминам на весь подальший час було надано імпульс нерівноправності. Україна закріпила за собою синдром меншовартості. Розподіл Флоту, що знаходився на момент розпаду СРСР на території України, ніяким чином не був пов’язаний з розподілом інших активів Радянського Союзу. Росія "за фактом", здобула на 20 років свою присутність на території іншої суверенної держави. В Статті 25 цієї Угоди, остаточно визначено статус російської військової бази в Україні: "Дана Угода полягає на 20 років, відлічуваних з дати початку його тимчасового застосування. Термін дії Угоди буде автоматично продовжуватися на наступні п'ятилітні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Угоди не пізніше чим за один рік до закінчення терміну її дії" [58]. На думку Г.Перепелиці, "Базування на території Кримського півострова, як розташування сильної шахової фігури у центрі дошки, дає можливість контролювати максимальну кількість "клітинок", докладаючи при цьому мінімальних зусиль. Зважаючи на стратегічне значення півострова, Росія ніколи не відмовиться від свої військової присутності в Криму" [1]. Таким чином, правове врегулювання протиріччя між позаблоковістю України та перебуванням на її території до 2017 року бази Російського Чорноморського флоту вимагало окремого законодавчого акту з цього приводу. Еволюція взаємовідносин України та Росії не призвела до суттєвого удосконалення правової бази нашої держави у галузі національної безпеки. Разом з тим, 22 лютого 2000 року Президент Л.Кучма підписав Закон України “Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”, який встановив порядок допуску збройних сил інших держав на територію України та умови їх перебування в Україні. З огляду на те, що на території України на постійній основі знаходяться лише частини російського 85


Чорноморського флоту, положення Закону регламентують суперечливі моменти Угоди про статус і умови їх перебування в Україні. Ключовою серед Загальних положень Закону є стаття 4 в якій окреслені обмеження допуску підрозділів збройних сил інших держав на територію України: "1. Забороняється допуск та перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав, оснащених ядерною, хімічною, бактеріологічною та іншими видами зброї масового ураження... 2. Потенційні носії ядерної зброї, інших видів масового ураження допускаються відповідно до міжнародного договору України для короткострокового розміщення на території України за умови належного реконструювання, що засвідчується відповідним документом. 3 Забороняється допуск та перебування на території України підводних човнів та надводних суден, які обладнані ядерними енергетичними установками.. Забороняється допуск на територію України підрозділів збройних сил держав, які не визнали її незалежність та територіальну цілісність або висувають до неї територіальні претензії". Прийнявши цей Закон, Україна намагалась максимально обережно підійти до питання розміщення на своїй території іноземних збройних сил. Партнерські відносини з Російською Федерацією, обмежені можливості застосування без’ядерних сил РЧФ дають можливість Україні розглядати функції російської військової бази в Севастополі виключно у контексті традиційних для міжнародного права вимог : Стаття 5. пункт д: "Незастосування підрозділів збройних сил інших держав всупереч воєнно-політичним та іншим інтересам України, Вимогам статуту ООН щодо дій по підтриманню миру та безпеки, іншим нормам міжнародного права." Найкраще ілюструє зміни в правовому просторі, що відбулись у воєнно-політичних стосунках між Україною та РФ положення Статті 6, підпункти: в, г та е: "Підстави для денонсації міжнародних договорів України щодо тимчасового перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав" до яких віднесено такі дії: "в. Втручання або загрози втручання підрозділів збройних сил інших держав у внутрішні справи України;

86


г. Використання або загрози використання підрозділів збройних сил інших держав, які перебувають на території України проти третіх держав; е. Якщо держава, підрозділи збройних сил якої перебувають на території України, увійшла у воєнний конфлікт з третьою державою, внаслідок чого виникла загроза національним інтересам України" З огляду на положення цього закону, на разі жорсткого дотримання Україною його духу та букви, перебування Російського Чорноморського флоту втрачає фактор потенційної загрози національному суверенітету України й стає реліктом воєнно-політичної могутності Москви — правонаступниці СРСР. В Концепції (основах державної політики) національної безпеки було визначено перелік національних інтересів України. Серед них ключовими є наступні: "– забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів. – налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту." В Системі забезпечення національної безпеки України участь у міжнародних системах безпеки включає: "– входження в існуючі та утворення нових систем безпеки; – утворення та участь у роботі двохсторонніх і багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючи органів (політичних, економічних, воєнних тощо); – розробку відповідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами та їх взаємодію в галузі безпеки; – спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних систем безпеки". За великим рахунком, проблема зовнішньополітичної невизначеності Україна є нічим іншим, як проблемою тактики і стратегії збереження національного суверенітету. Десять років складної, суперечливої, малозрозумілої для пересічного громадянина дипломатичної гри, призвели до стану "національної втоми". Зараз важко навіть здогадуватися наскільки важливою для нації є власне Україна, як європейська держава, наскільки українці почувають себе європейцями. З цього приводу відомий філософ Мирослав Попович зауважує: "що зрештою найбільш турбує західний світ, так це питання, чи 87


повернеться Україна в російські обійми. Врешті, це мало б бути найнагальнішим і для пересічного українця. Адже і комуністичний уряд змінився б рано чи пізно на антикомуністичний, і економіка врешті якось вилізе з боргової ями, але якщо самостійність України буде знову втрачено, то це, вважайте, практично назавжди" [59]. В Західному світі, представленому потужними об’єднаннями держав, як США і Європейський Союз, визріла принципово нова система міжнародно-правових відносин. Її зміст полягає у створенні системи безпеки на базі співробітництва, що включає в себе гармонійне поєднання чотирьох елементів: індивідуальної безпеки, колективної безпеки, колективної оборону та забезпечення стабільності. Лідери ЄС і НАТО переконані, що "система безпеки на базі спів робітництва потребує від демократичних держав, що входять до її складу, готовності до тісного взаємного співробітництва, а в разі потреби – і до втручання в регіонах, що знаходяться за межами їхніх територій і здатних зробити негативний вплив на їх єдиний мир і стабільність" [54]. Таким чином, необхідно констатувати, що складний процес утвердження української державності, геополітичного статусу України в світі здійснювався вкрай повільно. Зважаючи на суттєві поступки своїм стратегічним партнерам і гарантам, Україна отримала, певною мірою, обмежений суверенітет та обмежені можливості у здійснені зовнішньої політики. Збереження сформованої за ці 10 років нормативно-правої бази і надалі є дещо ризикованим. Невизначеність може досить швидко перетворитись у небуття. За нової геополітичної ситуації, перед Києвом постало болюче й невідкладне завдання — переосмислити десятиріччя незалежності крізь призму надмірних очікувань та ілюзій, з урахуванням вимог суворого сьогодення. 3.3. Шлях України в світі. Очікування та реалії Досвід успішних трансформацій країн Балтії, Польщі, Угорщини та Чехії доводить, що реалізація ефективного зовнішньополітичного курсу можлива лише за умов чітко і однозначно сформульованої мети цього курсу. Для України він мав означати остаточний та беззастережний розрив з Москвою, насамперед. Весь суттєвий зміст української незалежності полягав в отриманні незалежності від Росії. Нова влада 88

Шлях України в світі. Очікування та реалії

намагалась за будь-яку ціну перенести центр прийняття рішень з Кремля на Банкову. Фундаментальна проблема українського проекту полягає в тому, що на той час ще не була сформована українська політична еліта. Єдиним консолідуючим фактором стало бажання населення Української РСР знайти вихід з економічного колапсу через поховання геополітичного проекту СРСР. Домінантами на той час залишались: "енергетичний тиск" з боку Російської Федерації й бажання США не допустити відновлення за рахунок приєднання України нової Російської імперії. Головна лінія стратегії Заходу після виграшу холодної війни і формування фактично монополярної моделі світу спрямована на закріплення статус-кво і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як кандидати на роль такої сили звичайно розглядається РФ, ісламський світ і КНР. Зовнішній політиці Росії притаманна євразійська парадигма, суттєвий зміст якої полягає у домінуванні Кремля на євразійському просторі. В Концепції національної безпеки РФ зазначено, що Москва вважає територію СНД сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання у справи колишніх радянських республік. Всі ці чинники, на наш погляд, не були аж надто серйозними пересторогами до здійснення Україною власного цілеспрямованого зовніньополітичного курсу. Як би існував до цього конструктивний імпульс. Як, відомо, допомога США була скоріше символічною. США, як і Росія, намагались за будь-яку ціну змусити Україну зректися свого ракетно-ядерного статусу. Всі інші речі було віддано на розсуд Києву. Кремлівський режим часів "раннього" Єльцина також не відзначався аж надто великодержавними амбіціями. Імпульсивний заклик президента Російської Федерації "Брати суверенітету скільки можете винести" створив для пострадянських республік цілком пристойне поле для гри. Незалежна Україна стала головною стратегічною втратою для Росії. Економіка України складала 25% сільскогосподарського виробництва, 22%— промислового і 30%— оборонно-промислового. Теплі порти України були вікном у світ для СРСР, через них йшло більше 20% всього загально союзного експорту. Через територію України проходила більша частина стратегічних шосейних доріг, залізничних шляхів, магістральних трубопроводів, що 89


з’єднували Росію з Західною Європою. Найбільш оснащені та боєздатні дивізії "першого ешелону" також залишились в Україні. Однак, Кремль у першій половині 90-х не дуже цим опікувався. За свідченням політиків з першого демократичного "призову" Б.Єльцина, ейфорія перемоги над комуністичним режимом М.Горбачова, дуже довго не дозволяла Новій адміністрації чітко сформулювати стратегічні цілі в СНД, Європі та світі. Міністр МЗС РФ Андрій Козирєв діяв у межах ілюзорної концепції примату "загальнолюдських цінностей", рівноправного партнерства з усіма світовими державами, насамперед з США. Відомий російський політолог Л.Шевцова з приводу сутнісної природи Кремлівського режиму того періоду зазначала: "У розколотому суспільстві, що приступило до демократизації до того, як підведена історична риса під минулим і забезпечена згода політичного класу відносного того, якої бути майбутньому, минуле проростає в сьогоденні відразу в двох іпостасях: у виді залишків колишнього режиму, що пристосовується до демократичних процедур, і у виді режиму нового, що впроваджує ці процедури, але лише в тій мері й у тім обсязі, що дозволяють йому зберегти істотні особливості свого антагоніста попередника" [60]. Режим Б.Єльцина мав надто багато проблем у внутрішній політиці, щоб серйозно опікуватися зовнішньополітичними проектами. Державотворчий досвід таких суб’єктів РФ, як Татарстан, Башкортостан, Якутія та (особливо) Чечня засвідчив, відверту слабкість тогочасного федерального центру, неспроможність Москви ефективно "освоїти" геополітичну спадщину СРСР. Заплутавшись у хитросплетіннях "сімейних" приватизаційних процесів, Кремль крок за кроком втрачав свої позиції у світі. Лише легендарний "поворот літака над океаном” Є.Примакова ознаменував початок змін в російській зовнішній політиці. Класичним прикладом неефективності російської зовнішньої політики, став досвід успішної трансформації держав Балтії від повної залежності від Москви, до фактичного членства у європейському економічному та воєнно-політичному співтоваристві. Країни Балтії стали єдиними на пострадянському просторі, що були беззастережно підтримані США в їх курсі на інтеграцію до ЄС та НАТО. Ніколи не визнаючи факт входження Балтійських республік до СРСР, Сполучені Штати вже наприкінці 80-х років недвозначно заявили 90


Москві, що не існує ніяких "червоних ліній", — зони особливих інтересів Росії у Східній Європі. Залишивши Балтію, Росія, за підрахунками експертів, "втратила майже 80%військово-морських баз і пунктів базування флоту, значну частину військової інфраструктури — аеродромів, об’єктів ППО, 60% судноремонтних та суднобудівних заводів, вдвічі порівняно з 1986 роком скоротилася чисельність особового складу Балтфлоту і втричі — кількість кораблів та літаків морської авіації" [61]. Серед російських політологів домінуючою є точка зору про суб’єктивний, штучний характер балтійських зовнішньополітичних успіхів. Незрозуміла поступливість Москви Вашингтону цьому сприяла чи не найбільше. Суттєвим чинником успішності євроінтеграції Латвії, Литви та Естонії стали погляди першого президента Російської Федерації: "Почуваючи себе морально в боргу перед ними, що визнали суверенітет Росії в період протистояння Горбачова і Єльцина, останній, проте, заднім числом усвідомлював масштаб промахів, допущених по його провині й у поспіху російською дипломатією, що визнала незалежність прибалтійських держав, невирішені територіальні, гуманітарні і соціально-економічні проблеми у взаємних відносинах. Як і у випадку з Україною, Єльцин не хотів визнавати помилки і відігравати упущене. Його відношення до країн Балтії сполучило в собі сховану образу на невдячність "підступних прибалтів", що пускають у хід несправедливі виверти з позою показної величі Росії" [62]. У випадку з Україною, на жаль цього не сталося. Змарнувавши час на внутрішньополітичні перетворення, не визначившись зі своїм статусом у світі, Україна рік за роком втрачала подарований Росією геополітичний гандикап. Стратегічним та єдиним зовнішньополітичним курсом України в XXI столітті є інтеграція до Європейського Союзу. Певно, що досвід таких країн як Австрія, Швеція та Фінляндії для вітчизняного істеблішменту виглядає найбільш прийнятним. Між тим, усередині українського суспільства за ці десять років так і не склався консенсус щодо геополітичного майбутнього держави. Згідно з даними соціологічного опитування, здійсненого УЦЕПД ім. О.Разумкова, 31% населення віддає перевагу поглибленню інтеграції в рамках СНД, 29%— євроінтеграції, 26%— російсько-українському союзу. Ці результати змусили експертів УЦЕПД прийти до невтішного висновку: "інтеграція 91


України до ЄС, яка проголошена ключовим зовнішньополітичним пріоритетом в інавгураційній промові Президента Л.Кучми (листопад 1999 року) і визначена в урядовій програмі стратегічною метою держави (початок 2000 року), підтримується національною елітою, але поки що не стала домінуючим пріоритетом у зовнішньополітичних симпатіях населення, не стала загальнооб’єднуючою ідеєю" [63]. За даними однієї з провідних вітчизняних соціологічних агенцій у східних регіонах Соціо-маркет, зовнішньополітичні орієнтації українців також не на користь європейської інтеграції нашої держави. Так, на початок 2001 року, курс на "Зміцнення взаємовідносин перш за все насамперед з Россією" підтримувало 30,1% респондентів, за "Пріоритет взаємовідносин з країнами СНД", — 28,8%, за "Пріоритет взаємовідносин з країнами Східної Європи" — 2,6%, "Пріоритет взаємовідносин з країнами Заходу" — 2,6%. За цих обставин, дуже важко стверджувати про курс на інтеграцію до ЄС, як єдино можливу основу зовнішньополітичного курсу України. Мінімум половина всіх громадян нашої країни мають діаметрально протилежні орієнтації. Цікаво, що в цьому опитуванні так званий "Збалансований зовнішньополітичний курс" отримав 30,1% симпатиків23. Не менш показовими, у зв’язку з цим, є дані опитування здійсненого в Україні провідною російською соціологічною фундацією Фонд "Суспільна думка". На запитання: "В якої спільноті держав краще було б жити народу України?" респонденти відповіли наступним чином: • в Союзі з Росією і Белорусією – 57%; • в Європейскому Союзі – 31%; • утрудняюся відповісти – 12% Це доводить, що геополітичні орієнтації українців з огляду на перспективи входження до Союзу Росії-Білорусії, інтеграції до Європейського Союзу чи збереження сучасного стану позаблоковості розділили державу на три нерівні частини. При чому на рівні регіонів ці розбіжності ще більш загострені.За даними російських соціологів в Європейському союзу прагнуть жити 71% мешканців Західної України, тоді як на Сході 81% громадян України підтримує курс на вступ до

23

http: www.socio-market.dp.ua

92


російсько-білоруського союзу. В Центральному регіоні погляди розділилися відповідно на –51% та–35%24. Таким чином, стратегія "багатовекторності зовнішньої політики" не виглядає аж надто не природною. Влада та народ таким чином демонструють спільну зацікавленість у збережень геополітичного статус-кво на максимально тривалий термін. Можливо, це є, навіть непоганий варіант для держави, що поступово, з перепочинками здійснює соціально-економічну трансформацію, без огляду на зовнішні чинники. Рішення Ніццького самміту ЄС 2000 року засвідчили, що реєстр постсоціалістичних держав, здатних бути абсорбованими Великою Європою, — вичерпано. На період до 2007 року наша держава не є навіть кандидатом на вступ до європейського спільного ринку товарів та послуг. Як засвідчили результати грудневого 2001 року Самміту ЄС у Лакені (Бельгія) навіть серед 15 "старих" членів Союзу ще досі не склалась єдина точка зору на майбутнє об’єднаної Європи. Самі європейці ще до кінця не зрозуміли як можна безболісно "переварити "10 нових членів, які тільки є кандидатами на вступ до ЄС. В Декларації про майбутнє Європейського Союзу визнається: що "глибокий рів відокремлює керівні інститути ЄС від рядових громадян,... що повноваження ЄС, що розширюються, багато хто сприймають як погрозу їхньої національної самобутності, що громадяни незадоволені бюрократичними методами роботи органів ЄС" [64]. В ЄС ще й досі не прийнято десятки договорів, директив та правил, які повинні скласти умови функціонування Євросоюзу в розширеному до 25 країн форматі. Серед європейців не існує жодних ілюзій стосовно перспектив вступу до ЄС України. Таким чином, лише Сполучені Штати до останнього часу залишались основним "донором" українського суверенітету, курсу нашої держави на інтеграцію до "європейської сім’ї народів". Можливо у значному ступені всупереч бажанням як самої Європи, так і самих українців. Серед обмежуючих умов, пов’язаних з європейським вибором, найважливішою є недостатня площина контактів України із Західною 24

Дані соціологічного опитування Фонду “Общественное мнение» наведені на 26 березня 2002 року, представлені на http://www.ukraine.ru/sociology/fom/

93


Європою. Не існує реального проукраїнського лоббі в ЄС. В середовищі європейських експертів з проблем інтеграції пануючою є точка зору, що "США з міркувань стратегічної безпеки, розхвалює Євроатлантичний вибір для України, але швидше за все не стали б витрачати на це свої кошти. Багатовекторність України, відсутність реальних кроків на шляху до демократичних та ринкових перетворень "охолонуло" ентузіазм американців. "Польща є дійсно підтримуючою, але вона сама не є державою-членом" [65]. В будь-якому випадку, американці за ці 10 років знайшли альтернативу "геополітичній винятковості" України. В США переконані, що Україна повинна за рахунок власних зусиль почати реалізовувати свій державницький проект у "сусідстві" звісно з значно зміцнілою (хоча б на рівні політичної волі Кремля) Російською Федерацією. Дж.Сорос в листопаді 1999 року в інтерв’ю "Вашингтон Пост" досить жорстко зазначив: "Захід повинний чітко дати зрозуміти Україні, що одного її геополітичного положення не досить для того, щоб гарантувати їй підтримку. Президенту варто взяти на замітку, що західні уряди, що підтримують його, не потерплять статус-кво. Неефективна система і корумпований уряд могли вижити винятково завдяки геополітичному положенню України. Однак система номенклатурного капіталізму, при якому збагачується вузький прошарок, а все 50-мільйонне населення живе в убогості і під п'ятої бюрократів, не може існувати довго" [66]. За умов стрімкої девальвації колись непорушних норм міжнародного права (війна у Косово, вторгнення в Афганістан, одностороння денонсація Договору ПРО 1972 року та інш.), на перший план виходить здатність кожної окремої держави за рахунок власних аргументів захищати національні інтереси, відстоювати територіальну цілісність. В Державній Адміністрації США прийшли до висновку, що "доля України залежить від енергетичної незалежності, управління боргом, економічної ефективності, прозорості приватного сектора. Україна стає вирішальним фактором того, чи поширить Росія сферу свого впливу і встановить гегемонію над своїми сусідами в XXI столітті. На карті стоїть безпека таких членів НАТО, як Польща та Туреччина" [67]. В аналітичній доповіді "Global trends 2015: A Dialog About the Future With Nongovernment Experts", підготовленій ЦРУ для 94


Адміністрації США, прогноз щодо геополітичного майбутнього України не виглядає оптимістичним. На думку американських експертів, "рух України на Захід буде стримуватися через всеосяжну корупцію, потужні кримінальні організації, слабку схильність до "права закону". Київ буде залишатись чутливим до тиску Росії, передусім через свою енергетичну залежність, але українці усіх політичних напрямів набагато більше схилятимуться до незалежності, ніж до потрапляння в сферу впливу Росії"25. Там таки наголошується, що Росія буде залишатися найважливішим гравцем на території колишнього СРСР, однак вона буде з кожним роком втрачати важелі впливу та сили нав’язування своєї волі сусідам. В контексті євро інтеграції, автори Доповіді прогнозують, що складна радянська економічна спадщина буде поступово руйнувати Росію, термін "Євразія" зникне в єдиному політичному, економічному та культурному просторі. Нові виклики безпеці з боку міжнародного тероризму, регіонального сепаратизму, неконтрольованого розповсюдження ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї – створюють принципово нові відносини між колись антагоністичними супротивниками. Цілком можливо, що пророчими виявляться слова З.Бжезинського стосовно перспектив "Нової Європи", – Європи разом з Росією: "Не варто забувати, що всього лиш 10 років тому, коли ми казали "Європа", йшлося тільки прозахідну Європу. Усе на схід від Ельби ми вважали Східною Європою. Сьогодні ця Східна Європа називається Центральною Європою, а на схід від неї лежать Україна та Росія. Разом із розширенням Європейського Союзу та НАТО зовнішні кордони Європи і надалі зазнаватимуть переозначень. Тому сьогодні аж ніяк не маячнею є передбачення, що можливо, мине якийсь час, і самміт ЄС відбудеться у Москві, а самміт НАТО у Києві"26 Одним з найголовніших уроків, який Україна повинна винести з 10 років свого "вільного геополітичного плавання" полягає в тому, що вище політичне керівництво держави, національні еліти, українське суспільство в цілому не осягнуло змісту подарованого історією завдання 25 26

www.odci.gov/cia/publications/globaltrends2015 Бжезінскій З. Розширити альянс, побільшити Європу. Виступ на конференції прем’єр-міністрів держав Центральної Європи (Братислава, 11 травня 2001) // www.ji-magazine.lviv.ua

95


– будівництва суверенної держави. Зовнішня політика України, — одна з ключових похідних національної державної політики здійснювалася з огляду на ритуальну необхідність всіх формальних атрибутів суверенної держави. На всіх рівнях, від основних легітимізуючих документів й до щоденних контактів з суб’єктами міжнародних відносин, — зовнішня політика України не здобула змістовного наповнення, залишається декларативною. Багатовекторність не була в повному розумінні стратегією української зовнішньої політики. Вона була скоріше тактикою виживання України як суверенної держави, історично майже навпіл розділеної на російськомовну та україномовну частини. Ілюзія стратегічного партнерства одночасно зі США, Росією, Польщею та Туреччиною, — змушений крок керівництва нашої держави. Зовнішня політика з позиції слабкості — не є слабкістю вітчизняної дипломатії. Не існує зараз ґрунтовних передумов для України вести власну геополітичну гру. Наша держава історично змушена відповідати своїм сусідам. Інша справа — яким чином, і якою ціною. Президент України Л.Д.Кучма досить раціонально оцінив перспективи української державності: "В силу специфіки економічних, соціально-політичних та гуманітарних обставин справа утвердження та зміцнення державного суверенітету виявилася для України набагато складнішою, ніж це уявлялось. Не можна не відмітити у зв’язку з цим і російський чинник — жорстку офіційну і ще більшою мірою неофіційну протидію утвердженню та зміцненню економічного суверенітету України, особливо на старті реформ. Така основна позиція зберігається і до цього часу. Ми не маємо права цього не враховувати. Треба визнати і надмірно перебільшені розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка здійснюваних в Україні реформ надавалося, як правило, з явно необґрунтованими застереженнями та вимогами і супроводжувалася такими умовами, у тому числі і політичними, які далеко не в усьому були адекватними об’єктивним обставинам та реальним процесам."27 Серед експертів Адміністрації Дж.Буша пануючою є точка зору про бажання керівництва Російської Федерації і особисто В.Путіна 27

Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє.// Виступ на науковій конференції. 16 листопада, 2001.

96


підпорядкувати енергетику та ОПК України російській гегемонії в обмін на збільшення обсягу енергетичних поставок та реструктуризації боргів. На думку провідного експерта The Heritage Foundation Аріеля Коена, "…повторне входження 50-мільйонної України до російської супердержави призведе до появи квазі-імперської та недемократичної Великої Росії. Наслідки такої залежності матимуть винятковий вплив на геополітичну ситуацію в Європі. Україна втратить будь-яку можливість на інтеграцію до ЄС (на найближчу та середньострокову перспективу), підвищиться напруженість між Російською Федерацією та НАТО, призведе до реанімації антагоністичного протистояння часів "холодної" війни". Заяви тих російських політиків, що реально формують геополітичний світогляд Кремля, переконують у реальності такого розвитку подій. Голова комітету Державної Думи Росії з міжнародних справ Д.Рогозін постійно вказує на історичне "право російського народу на возз’єднання та зміну кордонів". На думку лідера Конгресу російських громад, Крим повинен мати статус багатонаціонального територіального утворення-автономії при встановленні російськоукраїнського кондомініуму. "Щоб знищити Росію, необхідно відірвати від неї Україну," — вважає Рогозін, — "однак у сьогоднішніх стосунках з Україною Росія має керуватися власними прагматичними національними інтересами...ідеологія російського відродження полягає в тому, що росіяни повинні повернути собі Росію, яка належить їм по праву. Росії варто керуватися принципом розумного егоїзму. Особливо в умовах, коли нам не дуже легко живеться."28 Трансформаційні процеси в балтійському регіоні засвідчили, що політична воля керівництва Нових незалежних держав у поєднанні з цільовою підтримкою впливових міжнародних інститутів – достатня запорука для реалізації незалежного зовнішньополітичного курсу. Такий розвиток подій міг вважатися реалістичним протягом усіх 10 років пострадянської трансформації. Навряд чи виправданими є розрахунки на виключно сприятливі зовнішньо- та внутрішньополітичні обставини для України у новому столітті. Геополітичне маневрування переконливе лише за умов міцного економічного фундаменту. В інформаційному суспільстві результати десятиріччя української трансформації не приваблюють нікого, оскільки 28

"Герой дня", 15 травня, 2000.

97


воно не надало необхідного імпульсу економічній трансформації колись потужному індустріально-аграрному уламку союзного господарського комплексу. Адже, XXI століття – епоха геоекономіки, тоді як геополітика залишилась у XX столітті. 3.4. Геоекономічні характеристики суверенітету України За роки незалежності в Україні було впроваджено основи інтеграції національної економіки до світового господарського комплексу. Було підписано та ратифіковано ВРУ угоди про економічне співробітництво з усіма сусідніми країнами. Прийнято цілу низку законодавчих актів, що сприяють надходженню прямих іноземних інвестицій. Співпраця з Всесвітнім Банком та Міжнародним Валютним Фондом давала змогу передбачити перехід господарського комплексу України на режим прийнятих у всьому світі правил і норм ринку. Однак, реалії соціально-економічного стану в нашій державі переконують у недостатньому рівні економічних перетворень. За результатами опитування тижневика Economist у 1998 році Україна отримала найвищий бал за рівнем корумпованості серед 97 країн світу, а за оцінками експертів ЄБРР, частка тіньового сектору економіки сягає 49% ВВП. Міжнародний кредитний рейтинг України у світі за даними компанії Moody’s Investors Service знаходиться в межах літери "С". Іноземні облігації українського уряду вважаються фінансово не підкріпленими. Рейтингові агенції не рекомендують інвестувати кошти в українську економіку, ймовірність їх повернення є дуже низькою За результатами опитування експертами УЦЕПД ім. Разумкова, 83% іноземних фахівці вважає Україну маловпливовою європейською державою, що знаходиться в пошуках свого місця в світі. Точка зору українських громадян є дуже схожою: "Це маловпливова європейська держава "буферної зони", яка ґрунтує свою власну політику на балансі інтересів Заходу і Росії і 74% українців погоджуються з характеристикою України як маловпливової європейської держави. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 80% іноземних підприємців переконані, що без "неформальних відносин" з місцевими чиновниками вони не могли б вести бізнес в Україні.

98

Геоекономічні характеристики суверенітету України

За розрахунками Гарвардського інституту міжнародного розвитку, офіційне податкове навантаження в Україні є у півтора рази вищим ніж у країнах з таким же рівнем ВВП. За оцінками СБУ, сектор тіньової економіки вже фактично зрівнявся з офіційними [68]. З отриманих під гарантії Уряду кредитів, вітчизняні підприємці повертають грошима лише 5%. На 1 жовтня 2001 року позичальники не повернули до державного бюджету 943 млн., доларів США. Сировинні та енергоємні галузі дають 57% загального обсягу промислового виробництва, 40% обладнання працює понад 20 років. Питомі витрати енергії на одиницю ВВП України у 5-6 разів вищі ніж у розвинених країнах. Зовнішній борг наближається до небезпечної межі - 54,2% ВВП. Сумарний банківський капітал України в 8,2 рази менший ніж у країнах ЦСЄ, став у 16,3 рази менший ніж у державах ОЕСР [69]. За всіма макроекономічними показниками Україна суттєво відстає від всіх без винятку держав ЦВЕ — кандидатів на вступ до ЄС. Європейський Союз все ще не визнає Україну державою з ринковою економікою, постійно накладає антидемпінгові санкції стосовно українських експортерів металів, труб, мінеральної сировини, — основи національної експорту. Провідні українські промисловці не виглядають в очах своїх потенційних західних партнерів достатньо цивілізованими. Національна економіка залежить майже виключно від вольових рішень, кланових чи інших уподобань олігархів. За цих обставин, надії на рівноправне (рівноцінне) партнерство з Україною в очах іноземних інвесторів не виглядають економічно виправданим. Серед негативних сторін економічної трансформації в Україні за ці 10 років ключовими є наступні : 1) бідність зростає і за різними джерелами (методологіями) охоплює від 30 до 80% населення; 2) інституційна база національної економіки продовжує перебувати у перехідному стані, старі (радянські) та нові (ринкові) правила діють паралельно, що призводить до неефективного управління державним та приватним сектором економіки. Стратегічне мислення на макроекономічному рівні певним чином було виявлено лише в останні роки; 3) витрати на здійснення бізнесових операцій надзвичайно високі, внаслідок здійснюваної анти-конкурентної практики та корупції; 99


4) не існує зворотного зв’язку між органами державного управління, суб’єктами господарської діяльності та окремими громадянами. Громадянське суспільство надто слабке і не здатне впливати на рішення влади; 5) гіперболізовано виключне значення географічного становища держави, її транзитного потенціалу. Не вдалося "навантажити" вітчизняну зовнішню політику суспільно-корисним фінансовоекономічним змістом. На разі можна констатувати, що десять років економічної трансформації призвели до зрушень, що за будь-яких обставин роблять нереальним реанімацію "радянської" економічної системи. Разом з тим, 10 років економічних реформ "по-українськи" відкинули колись потужну частину індустріальної наддержави на периферію світового ринку товарів і послуг. Прагнення України будь-що інтегруватися до ЄС, організації, що за своєю природою є економічним співтовариством, не є реальним з огляду на принципову нову пануючу геоекономічну парадигму та зазначений вище фактичний стан справ. Нове століття—століття глобалізації, ТНК та інформаційного розвитку. Міжнародні фінансові інституції, неформальні клуби підприємців формують правила гри в світовому економічному просторі. Закони інформаційного суспільства "світу ТНК" є неприйнятними для України сьогоднішньої з огляду на невідповідність її потреб цьому ринку. Економічній системі, головним завданням якої є забезпечення мінімально-можливого прожиткового мінімуму громадян не має місця в новій світовій геоекономічній парадигмі. Тим більше, що навіть цього першочергового завдання українська економічна система поки що не здатна виконати. В цьому контексті найбільш ілюстративними є показники Індексу людського розвитку (ІЛР) за методологією ООН, який включає ВВП на душу населення, тривалість життя, рівень дитячої смертності, рівень освіти, екологічний рівень та інші показники. За цим інтегральним показником, що ні яким чином не пов’язаний з геополітичними орієнтаціями тієї чи іншої держави, Україна на 2000 рік займала 102 місце (45 — у 1991 році). Ситуація вкрай ускладнилась в останні роки. За прогнозами Інституту Економіки НАНУ, цьогорічний перепис зафіксує зменшення населення України на 2,2 млн., чоловік у порівнянні з переписом 1989 року, а на 2025 рік населення держави складатиме 42 млн., чоловік. Нація старіє, частка осіб пенсійного віку уже зараз 100


наближається до 25%, в той час коли за показником тривалості життя Україна займає зараз 120 місце у світі. За даними експертів International Labour Organization (ILO) на 2000 рік, 40% працездатного населення України — безробітні. 40% працюючих не отримували заробітну плату впродовж останніх трьох місяців, 80% не мають вільного доступу до адекватного медичного обслуговування, кожний сьомий — працює у вкрай небезпечних умовах. Експерти ILO прогнозують, що протягом наступних декількох років, ситуація на ринку праці України призведе до різкого скорочення тривалості життя населення та зростання еміграції до країн ЄС. В таких умовах, ключовою ланкою, може стати реалізація принципово нової стратегії економічного розвитку. Такою стратегією, на думку академіка О.Білоруса, повинна стати Національна стратегія випереджувального інтелектуально-іноваційного розвитку. Вчений переконаний, що лише одна чимала проблема, яка може загальмувати реалізацію цього унікального шансу — “невідповідність калібру нинішніх державних лідерів масштабам і складності історичних завдань України” [70]. На відміну від країн Балтії та ЦСЄ численні реформаторські уряди виявили свою нездатність не тільки успішно виконати завдання мобілізації суспільства для постіндустріальної модернізації, але й "не зуміли навіть осягнути та сформулювати стратегічну перспективу України" [71]. Постійно асоціюючи національну економіку із так званим "колишнім загальносоюзним народногосподарським комплексом", вітчизняні управлінці мислили та діяли шляхом шаблонних механізмів Держплану СРСР. Економічні реформи, як правило впроваджувалися за "російським сценарієм" з 1,5-2 річним запізненням та однаково невдалими результатами. Спроби німецьких, американських та (особливо) польських економістів перевести дії українського уряду на рейки радикальних реформ (тотальне роздержавлення, впровадження інституту банкрутств, відкриття національного ринку іноземцям, ліквідація будь яких бюджетних преференцій) натикалися на спротив з боку "справжніх" господарів промисловості й сільського господарства. Шлях поступових еволюційних змін в рамках "радянської спадщини" природно призвів до моральної та фізичної деградації промислових підприємств,

101


сплюндрування земель, декваліфікації робочої сили та (як результат), — деіндустріалізації національної економіки України. Геоекономічна невизначеність України спровокувала фінансовоекономічну експансію інших, більш потужних держав. Насамперед мова йде про Російську Федерацію. Сучасний стан української економіки, — закономірний результат комплексу взаємопов’язаних факторів та завдань, що так і не були остаточно вирішені: • неконкурентоспроможність на світових ринках традиційних галузей промисловості; • проголошена та нездійснена конверсія високотехнологічного воєнно-промислового комплексу; • стагнація одіозного колгоспного устрою в потенційно надприбутковому сільському господарстві; • руйнація традиційних зв’язків у рамках колишнього єдиного технологічного циклу з республіками СРСР та країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ); неефективніст вирішення питань геоекономічного характеру, належною мірою сприяти реалізації експортного потенціалу висотехнологічної, майже ексклюзивної продукції авіа- та суднобудування, ракетно-космічної галузі та інших видів продукції ВПК. Для України головною проблемою залишається недосконала товарна структура експорту, — спадщини народногосподарського комплексу СРСР. Орієнтована на пріоритетність важкої та оборонної промисловості, екстенсивний видобуток мінеральної сировини та реалізацію надкоштовних геостратегічних проектів протистояння з США, національна економіка пострадянської України втратила зміст свого просування та (найголовніше) орієнтири свого існування. Готові вироби цивільного призначення (за умови неприйняття білоруського чи північно-корейського курсу) неконкурентоспроможні не лише на світовому, але й на внутрішньому ринку. Тоді як, нафта, природний газ, чорні та кольорові метали, інша мінеральна сировина, продукти землеробства й тваринництва безумовно мають і матимуть попит у потенційного споживача. Рівень енергетичної незалежності держави визначається станом готовності її ПЕКу протистояти дестабілізуючій дії внутрішніх і зовнішніх чинників, що створюють

102


загрозу незалежній політиці держави у сфері енергозабезпечення національного господарства. За даними 2000 року найбільша частка електроенергії виробляється на теплових електростанціях — 48%, на АЕС — 45,3%, на гідроелектростанціях — 6,7%. Загальна встановлена потужність АЕС України становить 11,8 ГВт. Більшість атомних енергоблоків з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в експлуатації близько 15 років ( проектний термін роботи — 30 років). Значна частка електротехнічного та тепломеханічного обладнання АЕС (відповідно 2 000 і 5 000 одиниць) потребують заміни. Сумарна потужність гідроелектростанцій на початок 2000 року становила 4 700 МВт. Обладнання ГЕС і споруди гідровузлів внаслідок тривалої експлуатації мають високий ступінь фізичного зносу та потребують реконструкції. В ПЕК продовжує існувати стійка тенденція до падіння базових показників, що значно погіршує енергонезалежність держави На думку експертів, протягом наступних 20 років економіка України залишатиметься енергодефіцитною, що зумовить щорічну потребу в імпорті паливно-енергетичних ресурсів в обсягах 110-140 млн. тон умовного палива. Відповідно до Закону України "Про електроенергетику" майно, що забезпечує цілісність об’єднаної енергетичної системи України не підлягає приватизації. Однак шляхом реалізації механізмів банкрутства підприємств вдається провести приховану вторинну приватизацію. Як це відбулося з компанією "Донбасенерго", що виробляє до 15% електроенергії в Україні. Ситуація з продажем майна "Донбасенерго" викликала негативну реакцію в світі, ускладнила відносини з ЄБРР та іншими іноземними інвесторами, що ще більше погіршило міжнародний імідж України. Одним з основних районів видобутку й експорту нафти та газу в Україну й через територію України залишається Росія. Розвідані запаси нафти зараз складають 12%від світових, а відповідний рівень видобутку — 8,6%, що забезпечує 3 місце у світі. Некомпетентність, несанкціоновані відбори палива, корупція, непотрібні містечкові амбіції, штучне збільшення заборгованості призвели до девальвації певних геополітичних активів України по відношенню до Російської Федерації, — одного з головних постачальників енергоносіїв до Європи. Енергетична криза 2000-2001 років підштовхнула європейців до 103


поглиблення діалогу з російськими постачальниками, вилучивши зайвих посередників. Введення магістральних трубопроводів "Голубий потік" та "Ямал-Західна Європа" в обхід території України суттєво зменшить потенціал "транзитної спадщини". Проблема загострюються через фізичне старіння мережі трубопроводів. Фахівці ДФ НІСД переконані, що "Україна має значення стратегічного транзитного маршруту енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні потужності може стати важливою ланкою енергетичної безпеки Європи. Використання території України дає можливість більше ніж удвічі скоротити довжину транспортування нафти з Близького Сходу до Європи. Географічне розташування України дозволяє мати багато джерел енергопостачання окрім Росії Азербайджан, Казахстан, Близький і Середній Схід, Північна Європа" [72]. Ситуація з забезпеченням потреб національної економіки нафтою й нафтопродуктами характеризується залежністю від зовнішніх поставок. Україна лише на 15% самостійно забезпечує себе нафтою й нафтопродуктами. Маючи розвинену нафтопереробна галузь: 6 НПЗ загальною потужністю 52,5 млн. тон на рік, на 1999 рік потужність вітчизняних НПЗ використовувалася на 20,8%. Зараз російські компанії контролюють 4 з 6 українських нафтопереробних заводів (НПЗ): • Лисичанський НПЗ (ОАО Лінос) належить Тюменській нафтовій компанії ("ТНК-Україна"); • Одеський НПЗ належить "Лукойлу"; • Надвірнянський НПЗ "Нафтохімік Прикарпаття" контролюється "Альфа-групою"; • Херсонський НПЗ знаходиться у власності національної компанії "Казахойл" і керується російською "Групою Альянс" Поза російським впливом знаходиться лише НПЗ "Галичина", який для повноцінної роботи також повинен купувати імпортну нафту (російську чи казахську). На сьогоднішній день російські нафтові компанії володіють більш ніж двома третинами українського ринку нафтопродуктів, оцінюваного в 3,5 млрд. доларів на рік і фактично починають диктувати ціни на нафтопродукти в Україні [73]. Десять років незалежності не призвели до формування зрозумілої й ефективної політики співробітництва з країнами Центральної Азії та 104


Близького Сходу, як потенційного джерела диверсифікації енергопостачання в Україну. Зосередившись на геополітичному маневрування у трикутнику "Росія – Європейський Союз – США", Україна втратила потенційні можливості використання у своїх інтересах потужних ринків країн Третього Світу, серед яких Індія, Бразилія, Індонезія, країни Магрібу. Інертність та недосвідченість вітчизняних дипломатів не дозволила використати фінансово-економічний потенціал української діаспори. Досвід "хуацяо" (китайців у діаспорі), який дозволяє Пекіну шляхом різноманітних пільг та заохочень "китайцяміноземцям" класти до державної скарбнички десятки мільярдів доларів щорічно, не став у пригоді Україні. Ситуація погіршується, оскільки кожен рік Україну залишає кілька десятків тисяч остарбайтерів, які у пошуках засобів виживання намагаються за будь-яку ціну влаштуватись закордоном. Економічні дивіденди Україна не отримує, іммігранти як правило повністю втрачають зв’язок з батьківщиною. Проблема "втечі мізків" в останні роки поєдналась з проблемою "втечі робочих рук". Ефективність вітчизняної зовнішньої політики у геоекономічній сфері виявилась мізерною, що суттєво вплинуло на перспективи українського суверенітету на загал. На сьогодні, концептуальна проблема забезпечення національної безпеки кожної окремої суверенної держави перенесена в принципово нову площину. Для ключових геополітичних гравців головним чинником системи міжнародного права є стабільність і прогнозованість. Це пов’язано з приматом геоекономічних інтересів ТНК, що прямо чи опосередковано контролюють ситуацію в Нових незалежних державах та (традиційно) в державах "Третього" світу пропонують щоб "жорстка" система політичного виживання була змінена на "м’яку" систему економічного процвітання.Підсумовуючи, можна підкреслити наступні наслідки геоекономічної невизначеності України: • ринкові перетворення. так і не були здійснені, Україна не отримала статусу країни з ринковою економікою, не входить до ВТО; • інвестиційний клімат залишається незадовільним як для зовнішніх так і для внутрішніх інвестицій, що обумовлює відтік капіталу за кордон; • енергоємність виробництва є неприпустимо високою, що є одним з головних факторів, який визначив низьку 105


конкурентоспроможність національної економіки на міжнародних ринках; • система зовнішньої заборгованості призвела до процесу "передачі" частини суверенітету "світовому фінансовому уряду" — різноманітним неурядовим геоекономічним акторам, підпорядкованим керівництву ТНК. Вже незаперечним є факт, що в інформаційному постіндустріальному світі, ціна не відтворюваної сировини, землі, питної води, чистого повітря постійно зростатиме. За таким сценарієм, виходячи з низьких технологічних й матеріальних витрат, майже повної відсутності екологічних витрат, низького рівня заробітної платні відносно висококваліфікованих спеціалістів, Україну може спіткати доля квазієвропейської напівколонії. 3.5. Геополітичні сценарії для України. Що нас чекає далі Зараз, на відміну від 1991 року, майже неможливо довести громадянину України переваги національної економіки, національного суверенітету на загал. На переконання більшості українців, без зовнішнього патронату наша держава не в змозі відстояти свій суверенітет. Тому Integrationist Temptation ("спокуса інтеграцією") для українців залишається чи не єдино можливим варіантом "національного порятунку" Перелік сценаріїв розвитку подій, в зв’язку з цим, є вкрай обмеженим. Найвірогідніше, на наш погляд, виглядає подальше нарощення військової присутності Сполучених Штатів на території СНД, передусім у Центральній Азії та на Закавказзі. У стратегічних точках, що гарантували свого часу СРСР, а тепер Росії контроль над євразійським простором, поступово закріпляться американські контингенти, які у найкоротший термін можуть бути за обопільною згодою перетворені на військові бази. Це стосується, насамперед, Грузії, Узбекистану й Азербайджану. Яскраво ілюструють наміри американців стосовно перерозподілу сфер впливу на пострадянському просторі останні події в Молдові. Загострення протистояння між комуністичним офіційним Кишиневом та демократично налаштованим студентством й творчою інтелігенцією, й це зараз уже очевидно, йде за югославським сценарієм 2000-2001 років. Безумовно, діяльність уряду президента Вороніна 106

Геополітичні сценарії для України. Що нас чекає далі

неможливо порівнювати з правлінням колишнього президента СФРЮ Мілошевича. Це і не потрібно. Найважливішим є той факт, що відверто проросійський й антиамериканський бєлградський уряд шляхом заходів громадської непокори було змінено. Домінування США на Балканах було закріплено. Між тим, досвід "касетного скандалу" доводить, що ситуація в Україні— ключовій ланці в геополітичному ланцюгу ГУУАМ, є набагато складнішою й не піддається якимось шаблонним рішенням. Без однозначної підтримки США проект ГУУАМ може втратити свій зміст. Американці це чудово розуміють. В документах аналітичних служб МО США визначається необхідність "включення фактору України" в планування глобальної американської зовнішньої політики. Десятиріччя правління демократів у Сполучених Штатах було означене індиферентним відношенням до економічних проблем України, інших пострадянських республік. Американці визнають, що колишня політика, збудована тільки на спробах приєднання України до процесів скорочення стратегічних наступальних озброєнь та приєднання її до ДНЯЗ за нових геополітичних реалій є малозмістовною. На думку американських військових, для того щоб не допустити відродження Росії в якості авторитарної наддержави, Сполучені Штати повинні прикласти максимум зусиль для створення сильної й стабільної української держави, здатної виконувати роль балансира російської воєнної могутності у Східній Європі. На думку відомого німецького експерта у сфері російськоукраїнських відносин Ф.Умбаха, Україна стоїть перед загрозою регіоналізації та дестабілізації, культурного розколу між євроорієнтованими католицькими західними та російськомовними, православно-орієнтованими східними та південними регіонами. Серед західних політологів зростає занепокоєння у зв’язку з можливим міжетнічним напруженням, сепаратистськими тенденціями чи навіть можливістю громадянської війни між Східною та Західною Україною. Російські політики цілком однозначно усвідомлюють яким чином потрібно будувати відносини з відсталою, напівколоніальною з геоекономічної точки зору державою. В статті "Living with Russia" З.Бжезинский таким чином ілюструє перспективи "суверенного плавання" пострадянських держав: "Нова команда президента Володимира Путина повністю складається з таких людей, що, існуй Радянський Союз, вони цілком 107


могли трудитися на всіх керівних радянських посадах. Хоча багато хто з цих людей згодом і утішвся, зумівши нажитися на клептократичній приватизації державної економіки, вони, проте, відчувають втрату Росією її колишнього міжнародного статусу як особисту втрату" [74, с.142]. Такий розвиток подій не є чимось несподіваним, чи неймовірним для Росії. Місця для суверенної України в геополітичній трансформації "Радянський Союз – "Острів-Росія" – "Росія в Європі" не існує. Ступінь компромісу Москви за сучасних обставин дозволяє передбачити, що вступ країн Балтії до ЄС та НАТО — остання змушена поступка Кремля. Стосовно України, будь-які компроміси будуть вже вимагати значних зусиль. Найбільш концентровано російське бачення українських перспектив визначено в класичній праці О.Дугіна [75]. Провідний російський експерт у сфері геополітики та геостратегії наголошує на наступних тезах: "– український фактор є найбільш уразливим у західному поясі Росії; – факт існування "суверенної України" є на геополітичному рівні оголошенням Росії геополітичної війни; – Україна на практиці починає виконувати роль атлантистського "санітарного кордону", якщо незабаром вона не включається активно в інтеграційні процеси з Москвою чи (щонайменше) не розпадається на окремі геополітичні складові". Ідеологічне "забарвлення" нової кремлівської адміністрації, зліт кар’єри самого Дугіна як лідера суспільно-політичного об’єднання "Евразия" — одного з "мозкових центрів" режиму В.Путіна, свідчить про ймовірність реалізації наступного геополітичного сценарію: "Подальше існування унітарної України неприпустимо. Ця територія повинна бути поділена на кілька поясів... 1. Східна Україна (усе, що лежить на схід Дніпра — від Чорного моря до Азовського моря, — добре освоєна, технічно розвита область цілком може складати самостійний геополітичний регіон, із широкою автономією, але в безумовному і найміцнішому союзі з Москвою. 2. Крим — особливе геополітичне утворення, що традиційно відрізняється етнічною мозаїчністю. …необхідне додання Криму особливого статусу і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролі Москви, але з урахуванням соціально-

108


економічних інтересів України і етнокультурних вимог кримських татар. 3. Центральна частина України від Чернігова до Одеси, куди попадає і Києве, — закінчена область, де етнічно домінує малоросійский етнос і мова. Самостійна геополітична реальність, що безумовно входить у євразійську геополітичну систему. 4. Волинь, Галичина і Закарпаття можуть скласти загальну "західноукраїнську федерацію", але з умовою виведення всієї цієї області з-під атлантистського контролю і створення на цьому місці комплексу євразійської континентальної оборони, що складається з воєнностратегічної кооперації Росії з Європою в цілому" [75]. Недопущення здійснення цього геополітичного сценарію вже не лежить виключно у площині рішень Києва. Ступінь впливу Кремля на українських партнерів дозволяє прогнозувати будь-який розвиток подій. Проблеми фінансово-економічного характеру, неминучі за випадку реалізації "проекту Дугіна", для росіян не є фатальними. Значна частина російського істеблішменту переконана у потенційній можливості реанімації статусу Росії як світової наддержави. З остаточним приєднанням України до сфери російського впливу цей статус із примарного стане реальним. Досвід минулих геополітичних проектів Кремля доводить, що погіршення соціально-економічного становища преважної частини населення ніколи не зупиняв росіян перед можливістю розширення свого впливу у світі. В доповіді впливового аналітичного центру STRATFOR "Європа здає Україну Росії" (вересень 2000) зазначено, що курс на європейську інтеграцію може бути ефективним лише тоді, коли сама Європа буде зацікавлена в ньому і Україна отримає щось реальне, крім віртуальних заклинань про її стратегічне значення для безпеки Західного світу. В іншому випадку за ймовірної нової енергетичної кризи ФРН та інші держави ЄС можуть піти на кроки назустріч Росії у реалізації "білоруського варіанту " в Україні в обмін на нафту. Політолог А. Марушновський слушно зауважує з приводу єврооптимістів, чомусь переконаних у надзвичайно великому геополітичному значенні України для світу Західних демократій. На думку цього експерта, актуальним постало запитання "Чому б не задуматися: якщо Західний світ зовсім не бідував в умовах твердого протистояння з усім соціалістичним блоком на чолі з могутнім Радянським Союзом, те чому він не зможе обійтися без однієї, нехай 109


дуже важливої України — в умовах розширених НАТО і ЄС, при слабкої, відсталої від Заходу Росії" [66]. Збереження Києвом стану геополітичної невизначеності відповідає стратегічним інтересам Російської Федерації. Україна залишається єдиною країною в СНД, що здатна чинити справжній опір Росії на разі виникнення "моменту вибору": остаточно підкоритися волі Москві чи кинути їй виклик? При всій складності соціально-економічної ситуації, апатії та байдужості населення, недовіри до влади, Україна має достатньо боєздатну армію, оснащену величезною кількістю відносно сучасного радянського озброєння щоб не допустити відтворення Придністровського чи Абхазького сценарію. В Кремлівській адміністрації пануючою є точка зору про тимчасовість "геостратегічного відкату" Москви з своїх традиційних "вотчинних" територій. Так, директор впливового Інституту США і Канади РАН С.Рогов, розмірковуючи про роль та місце Росії в антитерористичній війні в Афганістані досить прямолінійно зазначив: "Навіть при всіх нинішніх слабостях Росії ми можемо зіграти на світовій арені дуже сильно. Усе залежить від двох речей: від наявності продуманої стратегії з нашої сторони; від готовності американців визнати, що в Росії є законні інтереси у світі взагалі й у цьому регіоні зокрема" [76]. Надзвичайно жорстко визначив причини економічної відсталості України та її низький міжнародний авторитет відомий вітчизняний політолог В. Дергачов: "Україна втратила в 90-х роках геополітичне і геоэкономічне положення через добровільне відмовлення від статусу ядерної держави і значного руйнування ВПК, фінансової й енергетичної залежності від зовнішніх джерел, стійкого економічного спаду, ослаблення комунікаційного каркаса країни через утрату транзитних функцій і загибелі торгового флоту, великомасштабної імітації реформ, відсутності стратегічного бачення і політичної волі. Україна не має власної геостратегії, крім "багатовекторної політики протягненої руки", є пасивним суб'єктом геополітики великих держав" [77]. Такий стан речей, на наш погляд, не провина, а біда української влади. Можна припустити, що фаховий рівень національних еліт не відповідає необхідному для вирішення завдань державотворення, що лише ілюструє можливості й бажання українського суспільства самостійно вирішувати свої соціально-економічні проблеми, власними 110


зусиллями розбудовувати незалежну, економічно розвинену державу. Можливо й з цих причин, Президент Л.Кучма таким чином підсумовував 10 років вітчизняної економічної трансформації: "Розрахунки показують, що нинішній рівень диференціації доходів в Україні відповідає рівню соціальної диференціації країн Заходу в останню третинну XIX ст.,- періоду формування більшовизму. Антицивілізаційний вектор українських реформ утверджується на цій основі"29 Узагальнюючи, необхідно відзначити, що проблема геополітичного статусу України у XXI столітті, перспективи збереження нею територіальної цілісності й національного суверенітету вже не залежать виключно від дипломатичних чинників. Період "бракоразводного процесса" з колишнім СРСР повністю завершено. Механізми "нейтральності", "позаблоковості" й "багатовекторності" зіграли свою позитивну роль у процесі легітимізації української державності у світі. Разом з тим, варто визнати, що цей процес невиправдано затягнувся. Вирішуючи завдання "позиціонування" в трикутнику Росія – Європейський Союз – США, Україна втратила необхідний темпоритм. Ситуація суттєво ускладнилась через повільність, суперечливість, слабку результативність економічних реформ в Україні. На геоекомомічній карті світу Україна крок за кроком відтіснялась на периферію. Фінансові, енергетичні, технологічні, інформаційні потоки, як правило, обминали незалежну державу Україну. За сучасних геополітичних реалій, фактично не залишилось місця для "третього" шляху. Примат суверенної держави на власний розсуд здійснювати не лише зовнішню, а й внутрішню політику втрачено. Намагання воєнно-політичних блоків і транснаціональних компаній реалізовувати свої завдання будь-якою ціною в будь-якому регіоні світу веде до формування принципово нової парадигми міжнародного права. В цих умовах, Україні необхідно довести гравцям на "Великій шахівниці" свою потрібність, що створить умови до продовження "вільного плавання" суверенної української держави. А для цього необхідно передусім розпрощатися з "десятиліттям невизначеності".

29

Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє.// Виступ на науковій конференції. 16 листопада, 2001.

111

4.

ВИСНОВКИ

Право нейтралітету містить три базові заборони на дії нейтральних країн: не приймати участі і не надавати збройні сили для війни між іншими державами; не надавати свою територію для використання воюючими; не дискримінувати воюючих у поставках їм зброї і товарів воєнного призначення. Перші два зобов’язання передбачають однакову заборону, останнє — однакове обмеження або навіть його відсутність. Правом і, одночасно, обов’язком нейтральних країн є захист їх нейтралітету від порушень. Окрім цих вимог, право нейтралітету не містить будь-яких обмежень в ідеологічній, політичній, або економічній сфері. Воно не регулює симпатії населення, політичну самоідентифікацію, або спрямованість економічних відносин. Членство в ООН, ОБСЄ і ЄС цілком сумісне з нормами права нейтралітету. Щоправда, Статут ООН виключає із сфери його застосування всі випадки, коли війна йде від імені Об’єднаних Нації за мандатом Ради Безпеки. Несумісним з нейтральним статусом слід вважати членство (але не співпрацю поза членством) в будь-якій міжнародній організації або договорі, що мають положення про колективну оборону. Такими організаціями є НАТО і ЗЄС. Політика нейтральної країни у мирний час правом нейтралітету не регламентується. Власно кажучи, визначення того, що означає термін "нейтральна країна" за умови відсутності війн становить складну задачу. Фактично, всі країни, що не обмежені зобов'язаннями про колективну оборону і не мають на своїй території іноземних військових баз, є потенційно нейтральними в разі збройних конфліктів між будь-якими іншими державами. Однак, використовувати термін "нейтральна країна" тільки за цим принципом було б помилково. Міжнародна традиція на сьогоднішній день визнає нейтральними п’ять європейських країн — Австрію, Ірландію, Фінляндію, Швейцарію і Швецію. Таке визначення вони отримали не тільки завдяки неучасті в воєнних блоках і відсутності іноземних військових баз на своїй території. Від решти держав з такими ознаками їх відрізняє те, що вони проводять специфічну політику, яку можна характеризувати як політику нейтралітету. Незважаючи на те, що самі ці країни по-різному визначають свій воєнно-політичний статус: "постійний нейтралітет" – у випадку Австрії та Швейцарії, "воєнний нейтралітет"– у випадку Ірландії, 112

Висновки

"неприєднання" – у випадку Фінляндії та Швеції. Політика безпеки і оборони цих країн має притаманні тільки їм спільні риси. По-перше, нейтральні країни Європи при прийнятті кожного рішення, що пов’язано з питаннями безпеки і оборони, перевіряють його на сумісність з вимогами права нейтралітету — будь то питання про приєднання до Партнерства заради миру НАТО, надання права на проліт над своєю територією, або формування позицій відносно розвитку Спільної зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу. Як свідчить досвід міжнародних відносин, після завершення "холодної війни" у більшості випадків право нейтралітету не застосовується. Втім, виникають ситуації, коли воно владно нагадує про себе, як це було, наприклад, у рішеннях Австрії і Швейцарії стосовно повітряної операції НАТО проти Югославії у 1999 році. Головним є те, що відповідність рішень і дій зазначених країн праву нейтралітету перевіряється ними завжди. Найбільшою інституційною маніфестацією застосування права нейтралітету в європейській політиці можна вважати вплив нейтральних членів ЄС на розвиток його Спільної зовнішньої і безпекової політики. На сьогодні жоден аспект цієї політики не суперечить нейтралітету окремих членів Союзу. Важливо, що позиція Ірландії, Фінляндії і Швеції, меншою мірою Австрії, щодо майбутнього оборонної політики ЄС цілком співпадає з позицією таких адептів НАТО, як Велика Британія і Данія. Як не парадоксально це звучить, але через протидію перетворенню ЄС у оборонний союз політика європейських нейтралів стає однією з основ збереження ключової ролі НАТО в забезпеченні європейської безпеки. По-друге, нейтральні країни Європи підтримують дієвість свого статусу не завдяки міжнародним юридично зобов’язуючим документам, а через традицію і прецеденти. Кожне нове рішення, що приймається виходячи із права нейтралітету стає формою проголошення або підтвердження нейтрального статусу. Характерним в цьому зв’язку є приклад Швейцарії, яка ніколи не включала в основні положення своєї конституції, що декларують фундаментальні цілі і принципи держави, посилань на нейтралітет. Це робилось цілком свідомо, виходячи з того, що нейтралітет — не самоціль, а засіб забезпечення суверенітету держави, який може бути змінено. Така позиція контрастує з формами проголошення нейтралітету за межами Європи.

113

Висновки

По-третє, оборонна система Австрії, Фінляндії, Швейцарії і Швеції має характерні відмінності від інших європейських країн, що потенційно можуть бути нейтральними, перш за все такі : • територіально-міліційна система укомплектування та утримання в мирний час відносно невеликих військових (скадрованих) формувань при постійній і якісній підготовці достатньої кількості резервістів і забезпечення можливості розгортання за короткий термін збройних сил необхідної чисельністі, а також територіальних військ; • оснащення збройних сил сучасним озброєнням та військовою технікою, яке за кількістю та ефективністю не поступається озброєнню розвинених країн НАТО, переважно шляхом закупівлі кращого світового озброєння багатоцільового призначення, а також частково зразків власного виробництва; • оборонна структура збройних сил та їх спрямованість на дії у межах національної території, хоча в останній час організація збройних сил поступово наближується до прийнятої в НАТО. Австрія, Ірландія, Фінляндія, Швейцарія і Швеція — європейські країни, їх нейтралітет є невід’ємною частиною європейської системи безпеки. Кожна з них свого часу цілком свідомо обрала свій безпековий статус як засіб захисту європейських цінностей розвитку. Бути європейською нейтральною країною — не менша маніфестація належності до Європи, ніж членство в НАТО, проте, стати нейтральною європейською країною може виявитись значно складніше, оскільки для цього не існує процедур. Взагалі, досвід будівництва збройних сил нейтральних країн Європи не може бути перенесений на Україну. Її воєнні потреби значно більші, ніж у нейтральних країн, а можливості їх задовольнити — значно менші. Несхожими є і суто юридичні аспекти воєннополітичного статусу України і статусу нейтральних європейських країн. Хоча деякі з них і називають себе скоріше неприєднаними і позаблоковими, ніж нейтральними, цей статус все одно дозволяє їм бути нейтральними в разі війни. Щодо України, то з причини наявності на її території іноземної військової бази її статус можна визначити як позаблоковість без права на нейтралітет! Цінність подібної форми безпекової політики сумнівна. У свій час принципи нейтральності і позаблоковості зіграли виключно позитивну роль у процесі ствердження національного 114

Висновки

суверенітету України. На сьогодні ці принципи звелись скоріше до невизначеності. Ухвалені Верховною Радою України у 1993 році "Основні напрями зовнішньої політики України" давно не відповідають новим реаліям й потребують перегляду та замін. Невизначеність згубно вплинула на соціально-економічну ситуацію в Україні. За всіма визнаними в світі індикаторами людського розвитку, Україна перебуває в стані колапсу. Однією з головних вад процесу трансформації України від одного з потужних уламків колишнього загальносоюзного народногосподарського комплексу до ринкової, соціально-орієнтованої, залученої в світовий глобальний ринок товарів і послуг європейської держави, стали перебільшені очікування дивідендів від виключно сприятливого геополітичного становища. Ефективність його використання виявилась невеликою, що суттєво вплинуло на перспективи забезпечення українського суверенітету. Прагматична політика нової Президентської адміністрації Росії, суттєве зближення позицій Вашингтона та Москви після подій 11 вересня свідчать про фактичну втрату Україною реального ґрунту для гри на протиріччях у трикутнику США – ЄС – Росія. За умов, коли примат національного уряду на власний розсуд здійснювати внутрішню та зовнішню політику фактично втрачено, від України світ очікує чітких та однозначних дій на користь того чи іншого стратегічного напряму. При цьому, утвердження правил і норм громадянського суспільства є обов’язковим. Строк оренди Російським Чорноморським флотом військової бази в Криму завершується лише у 2017 році. Перехідні положення Конституції дозволяють російським військовим перебувати в Україні фактично безстроково. Такий стан речей суттєво зменшує можливості України здійснювати незалежну зовнішню політику, консервує проблему російської меншини в Україні й залишає Автономну республіку Крим потенційним джерелом геополітичної напруги. Саме тому, нейтральність та позаблоковість України не можуть розглядатися як юридично забезпечені належним чином. Зовнішньополітичні орієнтації населення України не є цільними. Курс на євроінтеграцію, вступ до Союзу Росії-Білорусі чи нейтральність — всі ці стратегії не отримали підтримки переважної більшості населення України. Такий стан речей змушує вище керівництво держави робити вкрай обережні кроки у зовнішній політиці, що й було однією з ключових причин невизначеності держави. Вкрай 115

Висновки

незадовільним залишається рівень обізнаності громадян України відносно реалій процесу європейської інтеграції, проблем і перешкод на цьому шляху. Один з найболючіших висновків, що випливає зі здійсненого аналізу полягає у суттєвій невідповідності внутрішнього законодавства, міжнародних договорів, підписаних Україною, реальному стану речей в державі, впливу України на міжнародні процеси, перебіг яких може за певних обставин поставити питання про подальше існування України як суверенної держави. Основні напрями зовнішньої політики України необхідно переглянути з огляду на принципово нову геополітичну ситуацію для України, суттєво скоротити перелік головних завдань й напрямів вітчизняної дипломатії. При цьому головну увагу необхідно зосередити на визначенні реальних механізмів інтеграції України до Європейського Союзу з конкретним визначенням як термінів реалізації кожного з етапів євроінтеграції, так і переліку державних структур, відповідальних за кожну окрему частину цього проекту.

116

ДЖЕРЕЛА 1. 2. 3.

4. 5. 6. 7.

8.

9. 10.

11. 12. 13. 14. 15.

16.

Перепелиця Г. Без’ядерний статус і національна безпека України: Монографія. – К.: НІСД, 1998. – 109с. Павленко А. Перспективы нейтральной политики для Украины / Зеркало Недели. — №42(366). — 2001. Гончаренко О. Нейтралітет, позаблоковість і національна безпека: європейський досвід та альтернативи України // Стратегічна панорама. – 2000. – №1-2. – с.27-36. Брилева О. Игры в нейтралов / Русский Журнал. – 16 июля 2001. – http://www.russ.ru/politics/west/20010716-bri.html Österreichische Bundesverfassungsgesetze (Auswahl) // Herausgegeben vom Bundespressedienst. – Wien. – 2000. – 201s. Peace and War: United States Foreign Policy 1931-1941 // United States Government Printing Office. – Washington. – 1943. – 874p. European Union: Selected instruments taken from the Treaties, book I, volume I // Office for Official Publications of the European Communities. – 1999. – 1088p. Treaty of Nice Amending the Treaty on European Union, the Treaties Establishing the European Communities and Certain Related Acts // Official Journal of the European Communities (English). – 10 March 2001 – PP. C 80/1-C 80/87. Європейський Союз: консолідовані договори // Європейська комісія в Україні. – К.: "Port-Royal", 1999. – 208с. Maartje Rutten. From St-Malo to Nice: European Defence Core Documents // Institute for Security Studies. Chaillot Paper 47. – Paris. – May 2001. – 225p. The Military Balance 1998-1999 // IISS. – London. – 1999. The Military Balance 2000-2001 // IISS. – London. – 2001. Swiss Neutrality in Practice: Current Aspects. Report of the interdepartmental working group of 30 August 2000. – 21p. Vagts D.F. Neutrality Law in World War II // Cardozo Law Review. – Vol.20. – 1998. – PP.459-482. White Paper on Neutrality. Annex to the Federal Council's Report on Swiss Foreign Policy for the Nineties of 29 November 1993. No.93.098. – 29p. Blomberg J. Finland's Evolving Security Policy // NATO Review. – No.1. – February 1993. – PP.12-16. 117

Джерела

17. Swiss Neutrality / Swiss Federal Department of Defence, Civil Protection and Sports, Swiss Department of Foreign Affairs. – Web version: http://www.vbs.admin.ch/internet/e/vbs/PUB/Neutral-E/Active.htm 18. Sloan S. NATO Enlargement and the Former European Neutrals / Congressional Research Service, Library of Congress, USA. – Web version: http://www.fas.org/man/crs/crs2.htm. 19. The Alliance's Strategic Concept Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Washington D.C. on 23rd and 24th April 1999 20. The Washington Declaration Signed and issued by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Washington D.C. on 23rd and 24th April 1999. 21. Доклад Группы по операциям Организации Объединенных Наций в пользу мира / Организации Объединенных Наций. – A/55/305-S/2000/809. – 21 Августа 2000. – 93c. 22. Security and Defence Doctrine, Resolution by the Austrian Parliament,Vienna, 12 December 2001. 23. Security and Defence Doctrine / National Defence Academy. Draft expert report. – Vienna. – 23 January 2001. – 41p. 24. The European Commission's opinion of July 31, 1991 on Austria's application. 25. The European Commission's opinion of July 31, 1992 on Sweden's application. 26. The European Commission's opinion of October 31, 1992 on Finland's application. 27. WEU and European Defence: Beyond Amsterdam / The Interim European Security and Defence Assembly. Report submitted on behalf of the Political Committee. – Document 1636. – 16 March 1999. – Web version: http://www.assembleeueo.org/en/documents/sessions_ordinaires/reports/1636.html. 28. White Paper on Defence / Government of Ireland. – February 2000. – Web version: http://www.irlgov.ie/defence/whitepaper.htm 29. Gustav Gustenau. Towards a Common European Policy on Security and Defence: an Austrian View of Challenges for the "Post-Neutrals" // Institute for Security Studies. Occasional Paper 9. – Paris. – October 1999. – Web version: http://www.weu.int/institute/occasion/occ09.html

118

Джерела

30. Daniel Keohane. Realigning neutrality? Irish defence policy and the EU // Institute for Security Studies. Occasional Paper 24. – Paris. – March 2001. – 37p. 31. Martin Ortega. Military Intervention and the European Union // Institute for Security Studies. Chaillot Paper 45. – Paris. – March 2001. – 133p. 32. WEU Today // WEU Secretariat-General. – Brussels. – 1998. 33. Боланд Ф. Планування збройних сил у новій НАТО // НАТО Ревю. – №2. – осінь-зима 1998. – СС.32-35. 34. Military Bodies in the European Union and the Planning and Conduct of EU-led Military Operations / Meeting of European Union defence ministers, Sintra, 28 February, 2000. 35. Presidency Report on the European Security and Defence Policy / The European Council, Nice, 7-9 December 2000. 36. Поляков Л. І досвід фінів знадобиться при розбудові Збройних Сил України / Народна армія. – №46. – 2000. 37. World Defence Almanac 2000-2001 // Military Technology. – No.1. – 2001. 38. Большой энциклопедический словарь // М.: Большая российская энциклопедия, С-П.: Норинт. – 2000. 39. OMZ. – №5. – 1986. 40. Шапочкин С. Во что обойдется Австрии вступление в НАТО // Зарубежное военное обозрение. – №2. – 2000. – СС.6-9. 41. Марков И. Вооруженные силы Финляндии // Зарубежное военное обозрение. – № 3-5. – 1992. – СС.25-29. 42. Львов С. ВМС скандинавских стран // Зарубежное военное обозрение. – №12. – 1995. – СС.41-51. 43. Васильев А. Вооруженные силы Швейцарии // Зарубежное военное обозрение. – №3. – 1984. – СС.34-36. 44. Основные характеристики инфраструктуры иностранных государств и их некоторых заморских территорий // Зарубежное военное обозрение. – № 3. – 1998. – СС.10-15. 45. Wanner H. Die Mechanisierung unserer Armee in absehbarer Zukunft // ASMZ. – No.9. – 1987. 46. Марков И. Вооруженные силы Швеции // Зарубежное военное обозрение. – №4. – 1993. – СС.5-10. 47. Марков И. Вооруженные силы Швеции // Зарубежное военное обозрение. – №10. – 1999. – СС.6-11. 119

Джерела

48. Акулов А. Военно-морские силы королевства Швеции // Морской сборник. – №10. – 1998. – СС.46-48. 49. Осипов В. Ракетные корабли и катера ВМС Швеции // Зарубежное военное обозрение. – № 9. – 1996. – СС.51-53. 50. Мирошник А., Мальцев И. Военно-морские базы и порты стран Балтийского моря // Зарубежное военное обозрение. – № 8. – 1994. – СС.49-55. 51. Федечкин А. Береговые ПКРК ВМС Швеции // Зарубежное военное обозрение. – №10. – 1998. – СС.46-48. 52. Федечкин А. Амфибийные батальоны береговой артиллерии ВМС Швеции // Зарубежное военное обозрение. – №3. – 1998. – СС.44-45. 53. Федечкин А. Комплектование личным составом береговой артиллерии ВМС Швеции //Зарубежное военное обозрение. – №3. – 1998. – СС.47-48. 54. Коэн Р. От индивидуальной безопасности к международной стабильности. Безопасность на базе сотрудничества: новые перспективы международного порядка // Европейский центр по изучению вопросов безопасности им. Джорджа К. Маршалла. – 2001. 55. УНИАН. – №29. – 2001. 56. Шаповал В.М. Конституція незалежної України у світовому вимірі // Політика і Час. – №4. – 1997. 57. Меморандумі про гарантії безпеки Україні // Політика і час. – №1. – 1995. – с.91. 58. Дипломатический вестник / МИД Российской Федерации. – №8. – Август 1997. 59. Попович М. Український шлях до об’єднаної Європи. // Незалежний культурологічний часопис "Ї". – №22. – вересень 2001. – http://www.ji.lviv.ua/n22texts/popovych.htm 60. Клямкин И., Шевцова Л. Внесистемный режим Бориса II // Московский центр Карнеги. – Москва. – 1999. 61. Бодрук О. Цілеспрямованість, рішучість, послідовність-характерні ознаки політики країн Балтії // Стратегічна панорама. – №3. – 1999. 62. Богатуров А. Пять синдромов Ельцина и пять образов Путина // Pro et Contra. – Том 6, № 1-2. – 2001.

120

Джерела

63. Україна на шляху європейської інтеграції // Національна безпека і оборона. – №9. – 2000. 64. Итоги саммита Европейского Союза в Лакене // Компас. – №51. – 2001. 65. Україна на шляху до Європи // За редакцією Л.Хоффмана, Ф. Мьоллерса. – Київ. – 2001. 66. Марушновский А. Поезд набрал ход и намеревается взлететь / Голос Украины – 21 ноября, 2001. 67. Криза в Україні загрожує демократії та підриває регіональну безпеку // The Heritage Foundation. – 19 March 2001. 68. Деркач Л. Тотальный контроль над полит структурами – это миф / Зеркало недели. – 5 февраля 2000. 69. Султан Х., Мішев Д. Роль фінансової системи в економічному зростання перехідних економік: банківська система України // Гарвардський інститут міжнародного розвитку. – Жовтень 1999. 70. Белорус О. Императивы стратегии развития Украины в условиях глобализации // Экономика Украины. – №11. – 2001. 71. Вовк В. Україна в контексті сучасних тенденцій і сценарій світового розвитку // Незалежний культурологічний часопис "Ї". – №22. – вересень 2001. – http://www.ji.lviv.ua/n22texts/vovk.htm 72. Напрямки розвитку шляхів транспортування нафти та енергетична безпека України / ДФ НІСД. Науково-технічний звіт за ред. проф. А.Шевцова. – Дніпропетровськ. – 2001. 73. Шевцов А., Земляний М. Енергетична незалежність: шляхи та ціни забезпечення / ДФ НІСД. – Дніпропетровськ. – 2001. 74. Pro et Contra. – Том 6, №1-2. – 2001. 75. Дугин А. Основы геополитики: геополитическое будущее России // Арктогея. – Москва. – 1997. 76. Рогов С. Враг по расчету // Московский комсомолец – 11-18 ноября, 2001. 77. Дергачев В. Геополитика. Киев, 2000

121

ДОДАТКИ Додаток 1. Права та обов’язки нейтральних держав у сухопутній війні КОНВЕНЦИЯ О ПРАВАХ И ОБЯЗАННОСТЯХ НЕЙТРАЛЬНЫХ ДЕРЖАВ И ЛИЦ В СЛУЧАЕ СУХОПУТНОЙ ВОЙНЫ, Гаага, 18 октября 1907 года (Перечень Договаривающихся Сторон) Дабы точнее установить права и обязанности нейтральных Держав в случае сухопутной войны и определить положение воюющих, нашедших убежище на нейтральной территории; желая равным образом дать определение, что такое "нейтральный", в ожидании, когда окажется возможным установить в полном объеме положение нейтральных частных лиц в их отношениях к воюющим; решили заключить для сего Конвенцию и посему назначили своими уполномоченными: (перечень уполномоченных), каковые по представлении своих полномочий, признанных составленными в надлежащей и законной форме, согласились о нижеследующем. Глава I. О правах и обязанностях нейтральных Держав Статья 1 Территория нейтральных Держав неприкосновенна. Статья 2 Воюющим запрещается проводить через территорию нейтральной Державы войска или обозы с военными или съестными припасами. Статья 3 Равным образом воюющим воспрещается: а) устраивать на территории нейтральной Державы станции беспроволочного телеграфа или всякого рода приспособления, предназначенные служить средством сообщения с воюющими как на море, так и на суше, б) пользоваться всяким сооружением такого рода, установленным ими перед войною на территории нейтральной Державы в целях исключительно военных и не открытым для надобностей общего пользования. Статья 4 На территории нейтральной Державы в пользу воюющих не могут быть формируемы военные отряды и открываемы учреждения для вербовки. Статья 5 Нейтральная Держава не должна допускать на своей территории ни одного из действий, предусмотренных в пунктах 2-4. Она обязана карать действия, противные нейтралитету, только в том случае, если эти действия совершены на ее собственной территории.

122

Додаток 1. Права та обов’язки нейтральних держав у сухопутній війні

Статья 6 Ответственность нейтральной Державы не возникает вследствие того, что частные лица отдельно переходят границу, чтобы поступить на службу одного из воюющих. Статья 7 Нейтральная Держава не обязана препятствовать вывозу или транзиту за счет того или другого из воюющих оружия, военных припасов и вообще всего, что может быть полезно армии или флоту. Статья 8 Нейтральная Держава не обязана воспрещать или ограничивать пользование в интересах воюющих телеграфными или телефонными кабелями, а равно аппаратами беспроволочного телеграфа, составляющими либо ее собственность, либо собственность компании или частных лиц. Статья 9 Все ограничительные или запретительные меры, принятые нейтральной Державой относительно предметов, указанных в статьях 7 и 8, должны быть ею применяемы к воюющим одинаково. Нейтральная Держава будет следить за тем, чтобы та же обязанность выполнялась компаниями или частными лицами, собственниками телеграфных или телефонных кабелей или аппаратов беспроволочного телеграфа. Статья 10 Не может рассматриваться как враждебное действие отражение нейтральной Державой, даже силою, покушений на ее нейтралитет. Глава II О воюющих, водворенных в нейтральном государстве, и о раненых, находящихся у него на излечении Статья 11 Нейтральное государство, принявшее на свою территорию войска, принадлежащие к воюющим армиям, обязано водворить их по возможности далеко от театра войны. Оно может содержать их в лагерях и даже подвергнуть заключению в крепостях или приспособленных для этой цели местах. От него зависит решить, могут ли офицеры быть оставлены на свободе, под честным словом не покидать нейтральную территорию без дозволения. Статья 12 Если не имеется особого соглашения, то нейтральное Государство принимает на себя довольствие водворенных пищею и одеждою, а также оказывает им помощь, требуемую человеколюбием. Расходы по содержанию водворенных возмещаются при заключении мира. Статья 13 Нейтральная Держава, принимающая бежавших военнопленных, оставляет их на свободе. Если она допускает их пребывание на своей территории, то она может им назначить местопребывание. То же постановление может применяться к военнопленным, приведенным войсками, ищущими убежища на территории нейтральной Державы.

123

Додатки

Статья 14 Нейтральная Держава может разрешить перевозку по своей территории раненых и больных, принадлежащих к воюющим армиям, под условием, чтобы везущие их поезда не перевозили бы ни войск, ни военных припасов. В этом случае нейтральное Государство обязано принять необходимые меры предосторожности и надзора. Доставленные при этих условиях на нейтральную территорию одним из воюющих раненые и больные, принадлежащие его противнику, должны быть содержимы нейтральной Державой так, чтобы они не могли снова принять участие в военных действиях. Такие же обязанности лежат на ней и по отношению к раненым и больным другой армии, вверенным ее попечению. Статья 15 К водворенным на нейтральной территории больным и раненным применяется Женевская конвенция. Глава III О нейтральных лицах Статья 16 Почитаются нейтральными подданные Государства, не принимающего участия в войне. Статья 17 Нейтральный не может ссылаться на свой нейтралитет: а) если он совершает действия, враждебные по отношению к воюющему; б) если он совершает действие в пользу воюющего, а именно если он добровольно поступает на службу в ряды военных сил одной из сторон. В таком случае нейтральный не должен подвергаться более суровому обращению со стороны воюющего, во вред которому он отказался от нейтралитета, чем то, которому подвергся бы за подобное же деяние подданный другого воюющего государства. Статья 18 Не будут рассматриваться как действия, совершенные в пользу одного из воюющих, в смысле статьи 17, литера б: а) поставки или займы, совершенные для одного из воюющих, если только поставщик или заимодавец не проживает ни на территории другой стороны, ни на территории, занятой ею, и поставленные предметы не происходят из этих территорий; б) услуги, оказанные в области полиции или гражданского управления. Глава IV О подвижном составе железных дорог Статья 19 Подвижной состав железных дорог, происходящий из территории нейтральных Держав, принадлежит ли он этим Державам или частным обществам или лицам, и могущий быть как таковой опознанным, не может подлежать реквизиции и употреблению со стороны воюющего иначе как в том случае и в той мере, когда и как того требует крайняя необходимость. Он будет отсылаем в возможной скорости в страну происхождения.

124

Додаток 1. Права та обов’язки нейтральних держав у сухопутній війні

Нейтральная Держава может равным образом в случае необходимости, задержать и употреблять в соответственном количестве подвижной состав, происходящий из территории воюющей Державы. Вознаграждение уплачивается с обеих сторон в соответствии с употребленным подвижным составом и сроком пользования. Глава V Заключительные постановления Статья 20 Постановления настоящей Конвенции применяются только между договаривающимися Государствами и в том лишь случае, если все воюющие участвуют в Конвенции. Статья 21 Настоящая Конвенция будет ратификована в возможно скором времени. Ратификации будут сданы в Гаагу. О первой сдаче на хранение ратификаций составляется протокол, подписываемый Представителями Держав, которые в этом участвуют, и Нидерландским Министром Иностранных Дел. Последующие сдачи на хранение ратификаций совершаются посредством письменных оповещений, направляемых Нидерландскому Правительству и сопровождаемых актами ратификации. Засвидетельствованная копия с протокола о первой сдаче на хранение ратификаций, с оповещений, помянутых в предшествующей части статьи, а равно с актов ратификаций немедленно передается при посредстве Нидерландского Правительства и дипломатическим путем Державам, приглашенным на Вторую Конференцию Мира, а равно другим Державам, присоединившимся к Конвенции. В случаях, указанных в предшествующей части статьи, сказанное Правительство сообщает им в то же время день, в который оно получило оповещение. Статья 22 Державам, настоящую Конвенцию не подписавшим, предоставляется присоединиться к ней. Держава, которая желает присоединиться, письменно извещает о своем намерении Нидерландское Правительство, передавая ему акт присоединения, который будет храниться в архиве сказанного Правительства. Это Правительство немедленно передает всем другим Державам, приглашенным на Вторую Конференцию Мира, засвидетельствованную копию оповещения, а равно акта присоединения, указывая день, когда оно получило оповещение. Статья 23 Настоящая Конвенция вступит в силу в отношении Держав, участвовавших в первой сдаче на хранение ратификаций, шестьдесят дней спустя после дня протокола этой сдачи, а в отношении Держав, которые ратификуют позднее или присоединяться, шестьдесят дней после того, как оповещение о их ратификации или о их присоединении будет получено Нидерландским Правительством. Статья 24 В случае, если бы одна из договаривающихся Держав пожелала отказаться от настоящей Конвенции, об этом отказе письменно оповещается Нидерландс-

125

Додатки

кое Правительство, которое немедленно сообщает засвидетельствованную копию оповещения всем другим Державам, уведомляя их о дне, когда оно его получило. Этот отказ будет действительным лишь в отношении Державы, сделавшей о нем оповещение, и лишь год спустя после того, как оповещение было получено Нидерландским Правительством. Статья 25 Список, составляемый в Нидерландском Министерстве Иностранных Дел, будет заключать указание дня сдачи на хранение ратификации, произведенной согласно статье 21, части 3 и 4, а равно дней, в которые будут получены оповещения о присоединении (статья 22, часть 2) и об отказе (статья 24, часть 1). Каждая договаривающаяся Держава может знакомиться с этим списком и просить о выдаче засвидетельствованных копий. В удостоверение сего уполномоченные подписали настоящую Конвенцию. Учинено в Гааге восемнадцатого октября тысяча девятьсот седьмого года в одном экземпляре, который будет храниться в архиве Нидерландского Правительства и засвидетельствованные копии коего будут сообщены дипломатическим путем договаривающимся Державам.

126

Додаток 2. Права та обов’язки нейтральних держав у морській війні

Додаток 2. Права та обов’язки нейтральних держав у морській війні КОНВЕНЦИЯ О ПРАВАХ И ОБЯЗАННОСТЯХ НЕЙТРАЛЬНЫХ ДЕРЖАВ В СЛУЧАЕ МОРСКОЙ ВОЙНЫ, Гаага, 18 октября 1907 года (Список Договаривающихся Сторон) В целях согласования различных мнений, которые все еще сохраняются по поводу отношений между нейтральными Державами и воюющими Державами в случае морской войны, и в целях предупреждения трудностей, к возникновению которых может привести такое различие мнений; принимая во внимание, что даже если представляется невозможным в настоящее время договориться о мерах, применимых при всех обстоятельствах, которые могут иметь место в действительности, тем не менее несомненную пользу будет иметь выработка правил общего применения для случая, когда война, к несчастью, уже началась; принимая во внимание, что в случаях, на которые не распространяется настоящая Конвенция, целесообразно принимать во внимание общие принципы международного права; принимая во внимание желательность того, чтобы Державы издавали подробные законоположения, определяющие их действия в случае, когда они занимают нейтральную позицию; принимая во внимание, что общепризнанной обязанностью нейтральных Держав является беспристрастное применение этих правил к нескольким воюющим; принимая во внимание, что согласно этим идеям такие правила не должны изменяться нейтральной Державой в течение войны, кроме тех случаев, когда опыт указывает на необходимость такого изменения для защиты прав этой Державы; согласились соблюдать следующие общие правила, которые, однако, не могут изменить положений, установленных существующими общими договорами, и назначили своими Уполномоченными:

(список уполномоченных), каковые по предоставлении своих полномочий, признанных составленными в законной и надлежащей форме, согласились о следующих постановлениях. Статья 1 Воюющие обязаны уважать верховные права нейтральных Держав и воздерживаться на нейтральной территории или в нейтральных водах от всяких действий, которые составили бы со стороны Держав, которые их допускают, несоблюдение их нейтралитета.

127

Додатки

Статья 2 Всякие враждебные действия, включая захват и осуществление права осмотра, совершенные военными судами воюющих в территориальных водах нейтральной Державы, составляют нарушение нейтралитета и строго воспрещаются. Статья 3 Когда судно было захвачено в территориальных водах нейтральной Державы, эта Держава должна, если приз находится еще в пределах ее юрисдикции, употребить средства, находящиеся в ее распоряжении, чтобы приз был отпущен вместе с офицерами и его экипажем и чтобы экипаж, посаженный на судно взятелем, был подвергнут водворению. Если приз находится вне пределов юрисдикции нейтральной Державы, Правительство взятеля обязано по просьбе последней отпустить приз вместе с его офицерами и экипажем. Статья 4 Никакой призовой суд не может быть образован воюющим на нейтральной территории или на судне в нейтральных водах. Статья 5 Воспрещается воюющим создавать из нейтральных портов и вод базу морских операций против своих неприятелей, в частности устраивать там станции радиотелеграфа или всякие приспособления, предназначенные служить средством сообщения с воюющими силами на суше или на море. Статья 6 Передача по какому то ни было основанию, прямо или косвенно, нейтральною Державою Державе воюющей военных судов, боевых припасов или всякого материала воспрещается. Статья 7 Нейтральная Держава не обязана препятствовать вывозу или транзиту за счет того или другого из воюющих оружия, боевых припасов и вообще всего, что может быть полезно армии и флоту. Статья 8 Нейтральное Правительство обязано прибегать к тем средствам, которые находятся в его распоряжении, чтобы препятствовать в пределах своей юрисдикции снаряжению и вооружению всякого судна, которое оно имеет разумные основания считать предназначенным для крейсерства или для содействия военным операциям против Державы, с которою оно находится в мире. Оно равным образом обязано таким же порядком следить за тем, чтобы препятствовать выходу из пределов его юрисдикции всякого судна, которое предназначено для крейсерства или для содействия военным операциям и которое было в целом или в части приспособлено в указанных пределах для военных надобностей. Статья 9 Нейтральная Держава должна применять одинаково к обоим воюющим условия, ограничения или воспрещения, установленные ею относительно допущения в ее порты, рейды или территориальные воды военных судов воюющих или их призов.

128


Однако нейтральная Держава может воспретить заход в свои порты и свои рейды воюющему судну, которое пренебрегло бы исполнением приказаний и распоряжений, изданных нею, или которое нарушило бы нейтралитет. Статья 10 Нейтралитет Державы не считается затронутым простым проходом через ее территориальные воды военных судов и призов воюющих. Статья 11 Нейтральная Держава может предоставить военным судам воюющих пользоваться ее коронными лоцманами. Статья 12 При отсутствии иных особых постановлений в законодательстве нейтральной Державы воспрещается военным судам воюющих оставаться в портах и на рейдах или в территориальных водах этой Державы долее 24 часов, за исключением случаев, предусмотренных настоящей Конвенцией. Статья 13 Если Держава, получившая известие об открытии военных действий, узнает, что военное судно воюющего находится в одном из ее портов и рейдов или в ее территориальных водах, она обязана оповестить это судно, что оно должно уйти в течение 24 часов или в течение срока, предписанного местным законом. Статья 14 Военное судно воюющего может продолжить свое пребывание в нейтральном порте долее законного срока лишь по причине аварий или ввиду состояния моря. Оно должно уйти, как только причина замедления исчезнет. Правила ограничения срока пребывания в нейтральных портах, рейдах и водах не применяются к судам, исключительно предназначенным для целей религиозных, научных или филантропических. Статья 15 При отсутствии иных особых правил в законодательстве нейтральной Державы наибольшее число военных судов воюющего, могущих находиться одновременно в одном из ее портов или рейдов, будет равняться трем. Статья 16 Когда военные суда обеих воюющих сторон находятся одновременно в нейтральном порте или рейде, должно протечь по крайней мере 24 часа между выходом судна одного воюющего и выходом судна другого. Очередь выхода определяется очередью прихода, за исключением случая, когда судно, пришедшее первым, находится в положении, при котором допускается продление законного срока пребывания. Военное судно воюющего не может покинуть нейтральный порт или рейд ранее истечения 24 часов после выхода торгового судна, носящего флаг его противника. Статья 17 В нейтральных портах и рейдах военные суда воюющих могут исправлять свои аварии лишь в той мере, в какой это необходимо для безопасности их плавания, и не могут увеличивать каким бы то ни было образом свою военную силу.

129

Додатки

Нейтральная власть удостоверяется в свойствах необходимым исправлений, которые должны быть выполнены в возможной скорости. Статья 18 Военные суда воюющих не могут пользоваться нейтральными портами, рейдами и территориальными водами для возобновления или увеличения своих военных запасов или своего вооружения, а равно для пополнения своих экипажей. Статья 19 Военные суда воюющих могут снабжаться в нейтральных портах и рейдах только для пополнения своего нормального запаса мирного времени. Эти суда могут равным образом брать топливо только для достижения ближайшего порта их собственной страны. Они могут, однако, брать топливо, необходимое для заполнения своих угольных ям в собственном смысле, когда они находятся в нейтральных странах, которые приняли этот способ определения подлежащего доставлению угля. Если, согласно закону нейтральной Державы, суда получают уголь лишь через 24 часа после своего прихода, законный срок их пребывания продолжается на 24 часа. Статья 20 Военные суда воюющих, которые взяли топливо в порту нейтральной Державы, могут возобновлять свои запасы в порте той же Державы лишь по истечении трех месяцев. Статья 21 Приз может быть приведен в нейтральный порт лишь по причине неспособности к плаванию, дурного состояния моря, недостатка топлива или примасов. Он должен уйти, как только причина, которая оправдывала вход, перестала существовать. Если он этого не сделает, то нейтральная Держава обязана дать ему приказание немедленно удалиться; в случае, если бы он тому не подчинился, нейтральная Держава должна прибегнуть к находящимся в ее распоряжение средствам для того, чтобы освободить приз с его офицерами и экипажем и подвергнуть водворению экипаж, посаженный на судно взятелем. Статья 22 Нейтральная Держава обязана равным образом освободить приз, который был бы приведен вне условий, предусмотренных статьей 21. Статья 23 Нейтральная Держава может дозволить доступ в свои порты и рейды призам как под конвоем, так и без него, когда они приведены туда для того, чтобы оставаться под сквером в ожидании решения призового суда. Она может распоряжаться отводом приза в другой из своих портов. Если приз конвоируется военным судом, офицеры и нижние чины, посаженные на приз взятием, имеют право перейти на конвоирующее судно. Если приз идет один, то личный состав, посаженный на него взятием, остается на свободе.

130


Статья 24 Если, несмотря на оповещение со стороны нейтральной Державы, военное судно воюющего не уходит от порта, в котором оно не имеет права оставаться, нейтральная Держава имеет право принимать меры, кои она будет считать необходимыми, для того, чтобы сделать судно неспособным выйти в море в продолжение войны, и командир судна должен облегчить осуществление этих мер. Когда воюющее судно задерживается нейтральной Державой, то равным образом задерживаются офицеры и экипаж. Офицеры и экипаж, задержанные таким образом, могут быть оставлены на судне или помещены ином судне или на берегу, и они могут подвергаться действительно ограничительных мер, которые окажется необходимыми к ним применять. Однако на судне должны быть всегда оставлены люди, необходимые для его содержания. Офицеры могут быть оставлены на свободе под условием принятия под честное слово обязательства не покидать без разрешения нейтральной территории. Статья 25 Нейтральная Держава обязана по мере средств, коими она располагает, озабочиваться предупреждением нарушений в ее портах или рейдах и в ее водах предшествующих постановлений. Статья 26 Осуществление нейтральною Державою прав, определенных настоящей Конвенцией, никогда не может быть сочтенным за действие недружелюбное тем или другим из воюющих, принявшим относящиеся к сему статьи. Статья 27 Договаривающиеся Державы сообщают друг другу своевременно все законы, распоряжения и другие постановления, определяющие у них положение военных судов воюющих в их портах и водах, посредством общения, направляемого Нидерландскому Правительству и передаваемого им немедленно другим договаривающимся Державам. Статья 28 Постановления настоящей Конвенции применяются только между договаривающимися Державами и в том лишь случае, если все воюющие участвуют в Конвенции. Статья 29 Настоящая Конвенция будет ратифицирована в возможно в скором времени. Ратификации будут сданы в Гаагу. О первой сдаче на хранение ратификаций составляется протокол, подписываемый Представителями Держав, которые в этом участвуют, и Нидерландским Министром Иностранных Дел. Последующие сдачи на хранение ратификаций совершаются посредством письменных оповещений, направляемых Нидерландскому Правительству и сопровождаемых актами ратификации. Засвидетельствованная копия с протокола о первой сдаче на хранение ратификаций, с оповещений, упомянутых в предшествующей части статьи, а равно

131

Додатки

с актов ратификаций немедленно передается при посредстве Нидерландского Правительства и дипломатическим путем Державам, приглашенным на Вторую Конференцию Мира, а равно другим Державам, присоединившимся к Конвенции. В случаях, указанных в предшествующей части статьи, сказанное Правительство сообщает им в то же время день, в который оно получило оповещение. Статья 30 Державам, настоящую конвенцию не подписавшим, предоставляется присоединиться к ней. Держава, которая желает присоединиться, письменно извещает о своем намерении Нидерландское Правительство, передавая ему акт присоединения, который будет храниться в архиве сказанного Правительства. Это Правительство немедленно передает всем другим Державам, приглашенным на Вторую Конференцию Мира, засвидетельствованную копию оповещения, а равно акту присоединения, указывая день, когда оно получило оповещение. Статья 31 Настоящая Конвенция вступит в силу в отношении Держав, участвовавших в первой сдаче на хранение ратификации, шестьдесят дней спустя после дня протокола этой сдачи, а в отношении Держав, которые ратификуют позднее или присоединятся, шестьдесят дней после того, как оповещение о их ратификации или о их присоединении будет получено Нидерландским Правительством. Статья 32 В случае, если бы одна из Договаривающихся Держав пожелала отказаться от настоящей Конвенции, об этом отказе письменно оповещается Нидерландское Правительство, которое немедленно сообщает засвидетельствованную копию оповещения всем другим Державам, уведомляя их о дне, когда оно его получило. Этот отказ будет действительным лишь в отношении Держав, сделавшей о нем оповещение, и лишь год спустя после того, как оповещение было получено Нидерландским Правительством. Статья 33 Список, составляемый в Нидерландском Министерстве Иностранных Дел, будет заключать указание дня сдачи на хранение ратификации, произведенной согласно статье 29, части 3 и 4, а равно дней, в которые будут получены оповещения о присоединении (статья 30, часть 2) и об отказе (статья 32, часть 1). Каждая Договаривающаяся Держава может знакомиться с этим списком и просить о выдаче засвидетельствованных копий. В удостоверение сего уполномоченные подписали настоящую Конвенцию. Учинено в Гааге восемнадцатого октября тысяча девятьсот седьмого года в одном экземпляре, который будет храниться в архиве Нидерландского Правительства и засвидетельствованные копии коего будут сообщены дипломатическим путем Державам, приглашенным на Вторую Конференцию Мира.

132

Додаток 3. Документи щодо нейтралітету Панамського та Суецького каналів

Додаток 3. Документи щодо нейтралітету Панамського та Суецького каналів ДОГОВОР О ПОСТОЯННОМ НЕЙТРАЛИТЕТЕ И ЭКСПЛУАТАЦИИ ПАНАМСКОГО КАНАЛА (Вашингтон, 7 сентября 1977 года) (Витяг) Соединенные Штаты Америки и Республика Панама согласились о следующем: Статья I Республика Панама заявляет о том, что Канал как международный транзитный водный путь является постоянно нейтральным в соответствии с режимом, устанавливаемым в настоящем Договоре. Тот же режим нейтралитета применяется к любому другому международному водному пути, который может быть построен либо частично, либо полностью на территории Республики Панама. Статья II Республика Панама объявляет о нейтралитете Канала для обеспечения того, чтобы как в мирное время, так и во времена войны он оставался безопасным и открытым для мирного транзита судов всех стран на условиях полного равенства с тем, чтобы не было дискриминации против любой страны или ее граждан, или подданных в отношении условий или транзитных сборов, или в силу любой другой причины, и с тем, чтобы Канал и, таким образом, Панамский перешеек не являлись объектом репрессалий в любом военном конфликте между другими странами мира. Вышеуказанное оговаривается следующими требованиями: a) выплатой сборов и других видов платы за транзит и вспомогательное обслуживание при условии, если они устанавливаются в соответствии с положениями статьи III "c"; b) выполнением применимых норм и правил при условии, если такие нормы и правила применяются в соответствии с положениями статьи III; c) требованием о том, чтобы транзитные суда не совершали враждебных актов, находясь в Канале, и d) таким другим условиям и ограничениям, которые устанавливаются настоящим Договором. ... Статья IV Соединенные Штаты Америки и Республика Панама соглашаются сохранять режим нейтралитета, устанавливаемый настоящим Договором, который будет поддерживаться для того, чтобы Канал постоянно оставался нейтральным вне зависимости от прекращения действия любых других договоров, заключенных двумя Договаривающимися Сторонами. ... Статья VI 1. В знак признательности за важный вклад Соединенных Штатов Америки и Республики Панама в строительство, эксплуатацию, обслуживание, защиту и оборону Канала военные и вспомогательные суда этих стран имеют право, не-

133

Додатки

смотря на любые другие положения настоящего Договора, на транзит через Канал вне зависимости от их внутреннего распорядка, средств тяги, происхождения, места назначения, вооружения или перевозимого груза. Такие военные и вспомогательные суда имеют право на быстрый транзит через Канал. 2. Пока Соединенные Штаты Америки несут ответственность за эксплуатацию Канала, они могут по-прежнему обеспечивать Республике Колумбия бесплатный транзит ее войск, судов и военных снаряжений через Канал. После этого Республика Панама может предоставить Республике Колумбия и Республике Коста-Рика право на транзит без взимания сборов. ...

ПРОТОКОЛ К ДОГОВОРУ О ПОСТОЯННОМ НЕЙТРАЛИТЕТЕ И ЭКСПЛУАТАЦИИ ПАНАМСКОГО КАНАЛА (Вашингтон, 7 сентября 1977 года) (Витяг) Договаривающиеся Стороны этого Протокола пришли к соглашению о следующем: Статья I Договаривающиеся Стороны настоящим признают режим постоянного нейтралитета Канала, устанавливаемый в Договоре о постоянном нейтралитете и эксплуатации Панамского канала, и присоединяются к его целям. Статья II Договаривающиеся Стороны соглашаются соблюдать и уважать режим постоянного нейтралитета Канала во времена войны, так же, как и в мирное время, и обеспечивать строгое выполнение применимых правил судами их регистрации. Статья III Настоящий Протокол открыт для присоединения всех государств мира и вступает в силу для каждого государства в момент сдачи на хранение Генеральному секретарю Организации американских государств документа о присоединении. ...

КОНВЕНЦИЯ ОТНОСИТЕЛЬНО ОБЕСПЕЧЕНИЯ СВОБОДНОГО ПЛАВАНИЯ ПО СУЭЦКОМУ КАНАЛУ Константинополь, 29 октября 1888 года (Витяг) Во имя Бога Всемогущего … уполномоченные, сообщив друг другу свои полномочия, признанные правильными и законными, договорились в нижеследующих статьях: Статья 1 Морской Суэцкий канал как в военное, так и в мирное время будет всегда свободен и открыт для всех коммерческих и военных судов без различия флага. В виду сего Высокие Договаривающиеся Стороны обязуются ни в чем не нарушать свободного пользования Каналом как в военное, так и в мирное время. К Каналу никогда не будет применяемо право блокады. ...

134

Додаток 3. Документи щодо нейтралітету Панамського та Суецького каналів

Статья 4 Так как по смыслу статьи 1 настоящего трактата Морской канал остается открытым в военное время для свободного прохода даже военных судов воюющих сторон, то Высокие Договаривающиеся Стороны постановляют по взаимному соглашению, что никакие действия, допускаемые войною, и никакие действия, враждебные или имеющие целью нарушение свободного плавания по Каналу, не будут допускаемы в Канале и в его входных портах, равно как и в районе трех морских миль от этих портов, даже в том случае, если бы Оттоманская Империя была одною из воюющих сторон. Военные суда воюющих сторон будут иметь право снабжаться в Канале и во входных портах провиантом и запасами лишь в пределах строгой необходимости. Проход означенных судов по Каналу будет совершаться в самый короткий срок, сообразно действующим правилам, и без всяких остановок, за исключением тех, кои будут вызываемы потребностями службы. Срок пребывания судов в Порт-Саиде и на Суэцком рейде не будет превышать 24 часов, за исключением случаев вынужденной остановки. В последнем случае суда будут обязаны уходить как можно скорее. Между отходом из выходного порта судна воюющей стороны и отходом судна, принадлежащего враждебной державе, всегда должен быть соблюдаем промежуток в 24 часа. Статья 5 В военное время воюющие державы не будут ни высаживать, ни принимать на суда в Канале и его входных портах войск, снарядов и военных принадлежностей. Но если встретится в Канале случайное препятствие, можно будет принимать и высаживать во входных портах войска, разделенные на группы, численностью не более 1000 человек каждая, с соответственными количествами предметов военного снаряжения. Статья 6 Призы будут во всех отношениях подчиняться тому же порядку, как и военные суда воюющих сторон. Статья 7 Державы не будут содержать в водах Канала (включая в оные озеро Тимсах и Горькие озера) никаких военных судов. Но во входных портах, Порт-Саиде и Суэце, они будут иметь право держать военные суда числом не более двух для каждой державы. Этим правом не будут пользоваться воюющие стороны. ...

135

Додатки

Додаток 4. Акт визнання нейтралітету Швейцарії АКТ ОТНОСИТЕЛЬНО ПРИЗНАНИЯ И ГАРАНТИИ ПОСТОЯННОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ШВЕЙЦАРИИ И НЕПРИКОСНОВЕННОСТИ ЕЕ ТЕРРИТОРИИ, Париж, 8(20) ноября 1815 года (Витяг) … державы, утвердившие Венскую декларацию 8(20) марта, ныне сим Актом торжественно признают всегдашний нейтралитет Швейцарии и ручаются в целости и неприкосновенности владений ее в новых пределах, кои означены актом Венского конгресса, Парижским трактатом сего дня и будут означены впоследствии, сообразно с приложенным у сего в выписке Протоколом 22 октября (3 ноября); оным утверждаются за Гельветическим Союзом новые владения, кои будут отделены от Савойи, для округления области Кантона Женевского и освобождения части оного, вдавшейся во владение Короля Сардинского. Державы также признают и обеспечивают нейтралитет частей Савойи, означенных в Акте Венского конгресса 8(20) мая 1815 года и в Парижском трактате сего дня и долженствующих пользоваться выгодами нейтралитета Швейцарии на том же точно основании, как если б оные были частью владений Гельветического Союза. Державы, подписавшие Декларацию 8(20) марта, признают торжественно через сей Акт, что пользы европейской политики требуют нейтралитета, неприкосновенности Швейцарии и независимости ее от всякого чуждого влияния. Они объявляют, что никакого, противного правам Швейцарии, нейтралитету ее и неприкосновенности ее владений, заключения не должно выводить из происшествий, принудивших союзные войска пройти по некоторой части Швейцарии. Сей переход, на который кантоны добровольно согласились через конвенцию 8(20) мая, был естественным следствием приступления Швейцарии к правилам, провозглашенным державами, подписавшими Союзный трактат 13(25) марта. Державы с удовольствием признают, что в сих затруднительных обстоятельствах Швейцария доказала, к каким важным усилиям и пожертвованиям она готова была для блага общего и успехов дела, которое защищали все державы Европы и, наконец, что Швейцария вполне достойна выгод, утверждаемых за нею определением Венского конгресса, Парижским трактатом сего дня и настоящим Актом, к коему предлагается всем европейским державам Во уверение приступить. чего сия Декларация подписана в Париже 8(20) ноября 1815 г. (Подписи) Акт подписали представители Австрии, Франции, Великобритании, России, Португалии, Пруссии.

136

Додаток 5. Конституційне законодавство Австрії та Швейцарії щодо їх нейтралітету

Додаток 5. Конституційне законодавство Австрії та Швейцарії щодо їх нейтралітету КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАКОН ПРО НЕЙТРАЛІТЕТ АВСТРІЇ Відень, 26 жовтня 1955 року Стаття I (1) З метою постійного підтримання своєї зовнішньої незалежності та заради непорушності своєї території Австрія, виходячи із власної волі, декларує цим свій постійний нейтралітет, який вона сповнена рішучості підтримувати й захищати усіма доступними їй засобами. (2) З метою забезпечення цих цілей Австрія ніколи у майбутньому не приєднуватиметься до жодного воєнного союзу і не дозволятиме створення воєнних баз інших країн на своїй території. Стаття II Федеральний уряд уповноважується ввести в дію необхідне законодавство.

КОНСТИТУЦІЯ АВСТРІЇ Відень, 1929 рік (Витяг) Розділ I A. Загальні положення ... Стаття 9а (Поправка 1975 року) (1) Австрія дотримується всеосяжної національної оборони, яку спрямовано на збереження зовнішньої незалежності федеральної території, її непорушності та цілісності, особливо що стосується підтримання та захисту постійного нейтралітету. У цьому зв’язку повинна також забезпечуватись безпека та захищеність від зовнішнього збройного нападу конституційних установ та їх спроможність функціонувати, рівно як і демократичні свободи мешканців. (2) Всеосяжна національна оборона включає воєнну, інтелектуальну, цивільну та економічну національну оборону. (3) Кожен чоловік Австрії є військовозобов'язаним. Чоловіки, що відмовляються від проходження обов’язкової військової служби з причини своїх переконань та отримують увільнення, повинні пройти альтернативну службу. Деталі має бути врегульовано законодавством. ... B. Європейський Союз ... Стаття 23f (Поправка 1998 року) (1) Австрія приймає участь в Спільній зовнішній і безпековій політиці Європейського Союзу згідно Розділу V Договору про Європейський Союз з поправками, встановленими Амстердамським договором. Це включає участь в задачах відповідно до статті 17, пункт 2 даного Договору, рівно як і в заходах, в результаті яких економічні стосунки з однією або кількома третіми країнами призупи-

137

Додатки

няються, обмежуються, або повністю припиняються. Рішення Європейської Ради відносно спільної оборони Європейського Союзу та інтеграції Західноєвропейського Союзу в Європейський Союз вимагають прийняття резолюцій Національною Радою та Радою Федерації згідно статті 44, пункти 1 і 2 відповідно. (2) Стаття 23e, пункти з 2 по 5, залишаються у силі при голосування в рамках Спільної зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу згідно Розділу V і в рамках співпраці у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах згідно Розділу VI Договору про Європейський Союз з поправками, встановленими Амстердамським договором. (3) Голосування з рішень, що стосуються завдань підтримання миру та завдань бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, включаючи миротворчість, рівно як з рішень згідно статті 17 Договору про Європейський Союз з поправками, встановленими Амстердамським договором, стосовно поступового формування спільної оборонної політики та більш близьких інституційних відносин з Західноєвропейським Союзом вимагають згоди між Федеральним Канцлером та Федеральним Міністром закордонних справ. (4) Якщо рішення, які має бути прийнято, можуть призвести до зобов’язання про направлення підрозділів або окремих персон, заходи, що передбачені пунктом 3, можуть бути схвалені тільки з зауваженням, що вони все ще вимагають дотримання процедури, введеної конституційним законом, що регулює направлення підрозділів та окремих персон в інші країни. ...

КОНСТИТУЦІЯ ШВЕЙЦАРІЇ Цюріх, 18 грудня 1998 року (Витяг)

... Розділ 2. Федеральний Парламент ... Глава 3. Повноваження ... Стаття 173. Подальші завдання та повноваження (1) Федеральний Парламент має такі подальші завдання та повноваження: a. Він має приймати заходи для захисту зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії; b. Він має приймати заходи для забезпечення внутрішньої безпеки; c. У надзвичайних обставинах, якщо це необхідно, він може видавати укази та прості федеральні декрети на виконання завдань відповідно до пунктів a та b; d. Він видає наказ про активну військову службу і мобілізує з цією метою всю або частину армії; ... Розділ 3. Федеральний Уряд і Федеральна Адміністрація ... Глава 2. Повноваження ...

138

Додаток 5. Конституційне законодавство Австрії та Швейцарії щодо їх нейтралітету

Стаття 185. Зовнішня та внутрішня безпека (1) Федеральний Уряд приймає заходи для захисту зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії; (2) Він приймає заходи для забезпечення внутрішньої безпеки; (3) Він може виходити з даної статті для видачі розпоряджень та указів з метою уникнути існуючих або ймовірних масових заворушень, загроз зовнішньої та внутрішньої безпеки. Такі накази мають бути тимчасовими; (4) В термінових обставинах він може мобілізувати підрозділи. Якщо він мобілізує для активної служби більше ніж 4 000 членів збройних сил, або якщо очікується, що мобілізація для активної служби триватиме більше трьох тижнів, Федеральний Парламент має бути скликано без зволікань. ...

139

Додатки

Додаток 6. Декларації нейтралітету США ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЙТРАЛІТЕТУ США ПРЕЗИДЕНТОМ ДЖОРДЖЕМ ВАШИНГТОНОМ 22 квітня 1793 року Приймаючи до уваги, що існує стан війни між Австрією, Прусією, Сардинією, Великою Британією та Нідерландами з одного боку та Францією з іншого і що обов’язок та інтерес Сполучених Штатів вимагає від них щиро і в дусі доброї волі прийняти та проводити дружню та неупереджену політику по відношенню до воюючих Держав; Я знайшов, таким чином, необхідним проголосити цим документом намір Сполучених Штатів зі всією повагою дотримуватись зазначеної політики по відношенню до цих Держав і закликати та попередити громадян Сполучених Штатів сумлінно уникати будь-яких дій та вчинків, які можуть в будь-якій формі вести до протиріччя з таким наміром. Цим я також повідомляю, що будь-який громадянин Сполучених Штатів підлягатиме покаранню або конфіскації згідно законів націй за здійснення, допомогу або співучасть у ворожих діях проти будь-якої із зазначених Держав або за доставку до будь-якої з них речей, які вважаються контрабандою в сучасному житті націй, і не отримає захисту від Сполучних Штатів проти такого покарання або конфіскації. Додатково до цього я зробив розпорядження тим посадовцям, до кого це стосується, починати переслідування поти всіх персон, які в межах юрисдикції судів Сполучених Штатів порушуватимуть закони націй по відношенню до воюючих Держав або до будь-якої з них. В підтвердження цього я приклав до даного документу печать Сполучених Штатів Америки та власноручно підписав його. Учинено у місті Філадельфія двадцять першого квітня тисяча сімсот дев’яносто третього року та сімнадцятого року Незалежності Сполучених Штатів Америки.

ДЕКЛАРАЦІЯ НЕЙТРАЛІТЕТУ ПРЕЗИДЕНТОМ США ВУДРО ВІЛЬСОНОМ У ПОСЛАННІ ДО КОНГРЕСУ 19 серпня 1914 року Наслідки війни для Сполучених Штатів залежатимуть від того, що американські громадяни кажуть і роблять. Кожна людина, яка любить Америку буде діяти та говорити в дусі справжнього нейтралітету, який є духом неупередженості, справедливості та дружності до всіх сторін. У цій критичній справі дух нації визначається більшою частиною тим, що окремі люди, суспільство та ті, що збираються на відкритих мітингах, роблять і кажуть, тим, що містять газети та журнали, тим що міністри промовляють з трибун і тим, що люди проголошують не вулицях. Люди Сполучених Штатів є вихідцями з багатьох націй, головним чином тих, які зараз знаходяться у війні. То є природнім і неминучим, що між ними існуватиме крайня різниця у симпатіях і бажаннях відносно проблем і обставин

140

Додаток 6. Декларації нейтралітету США

конфлікту. Дехто буде бажати успіху одному, дехто іншому народу в цій важливій боротьбі. Буде легко збудити пристрасті і важко їх заспокоїти. Відповідальні зі їх збудження нестимуть важку відповідальність, відповідальність не меншу ніж та, що люди Сполучених Штатів, чия любов до своєї країни та чия відданість уряду має єднати їх як американців, покликаних з повагою і любов’ю думати перш за все про свою країну та її інтереси, можуть бути поділеним на табори з ворогуючими поглядами, непримиренні один до одного, самі втягнуті у війну через наміри та погляди, якщо не дії. Такий розділ між нами був би фатальним для нашого душевного спокою та міг би серйозно зашкодити належному виконанню наших обов’язків як єдиної великої мирної нації, єдиного народу, який є постійно готовим відігравати роль неупередженого посередництва та давати поради миру та врегулювання не як прибічник, а як друг. Мої співвітчизники, я наважуюсь, таким чином, урочисто проголосити попередження вам проти цього найглибшого, найневідчутнішого, найсуттєвішого порушення нейтралітету, яке може виникнути з прихильності, з пристрасного прийняття сторін. В ці дні, які випробовують людські душі, Сполучені Штати повинні бути нейтральними як фактично, так і за назвою. Ми повинні бути неупередженими у думках та вчинках, повинні накласти обмеження на почуття, рівно як і на справи, які може бути трактовано як надання переваги одній стороні в її боротьбі з іншою.

"АКТ НЕЙТРАЛІТЕТУ" 31 серпня 1935 року (Спільна резолюція в забезпечення заборони на експорт озброєнь, боєприпасів і знарядь війни воюючим країнам; заборони на транспортування озброєнь, боєприпасів і знарядь війни суднами Сполучених Штатів для використання воюючими державами; реєстрації та ліцензування осіб, забучених до виробництва, експорту або імпорту озброєнь, боєприпасів або знарядь війни; та обмеження подорожей американських громадян кораблями воюючих протягом війни) (Витяг) Сенат і Палата представників Сполучених Штатів Америки, зібравшись у Конгрес, вирішили, що з початком або протягом війни між двома або більше іноземними державами Президент має проголосити цей факт, і після цього буде незаконним експортувати озброєння, боєприпаси або знаряддя війни з будь-якого місця Сполучених Штатів або їх територій в будь-який порт таких воюючих держав чи в будь-який нейтральний порт для перевантаження і відправки до воюючої країни або для використання нею. Президент шляхом проголошення має точно вказати озброєння, боєприпаси або знаряддя війни, експорт яких заборонено цим Актом. Президент може час від часу шляхом проголошення розширювати таке ембарго на експорт озброєнь, боєприпасів або знарядь війни в інші країни по мірі того і коли вони стають залученими до такої війни. Будь-хто, хто в порушення будь-якого з положень даної секції експортуватиме, або намагатиметься експортувати, або спричинятиме експорт озброєнь,

141

Додатки

боєприпасів або знарядь війни із Сполучених Штатів чи з будь-яких їх територій, буде оштрафований на більше ніж $10 000, або заарештований не більше ніж на п’ять років, або і те і інше, а власність, судна або транспортні засоби, що містять зазначене, підпадатимуть під положення секцій від 1 до 8 включно глави 6 розділу 30 Акту. що затверджено 14 червня 1917 року. У випадку конфіскації будь-яких озброєнь, боєприпасів або знарядь війни з причини порушення даного Акту відкриті чи закриті розпродажі не проводитимуться, проте такі озброєння, боєприпаси або знаряддя війни передаватимуться Воєнному секретарю для їх використання чи розпорядження ними згідно санкції Президента. Коли за оцінкою Президента умови, які стали причиною проголошення, припинили існувати, він може відкликати таке проголошення і з цього моменту його положення втратять силу. ...

142

Додаток 7. Положення про колективну оборону НАТО та ЗЄС

Додаток 7. Положення про колективну оборону НАТО та ЗЄС ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ ДОГОВІР Вашингтон, 4 квітня 1949 року (Витяг) ... Стаття 3 З метою більш ефективного досягнення цілей даного Договору Сторони, як окремо, так і спільно, через постійну та ефективну самодопомогу та взаємодопомогу підтримуватимуть і розвиватимуть свої індивідуальні та колективні можливості для протидії збройному нападу. ... Стаття 5 Сторони погоджуються, що збройний напад на одну з них або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх, і, відповідно, вони домовляються, що в разі такого нападу кожна з них, реалізуючи своє право на індивідуальну або колективну самооборону, визнане Статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть Стороні або Сторонам, які зазнали такого нападу, допомогу негайним здійсненням, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, таких дій, які вважатиме необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки Північноатлантичного регіону. Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв’язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи буде припинено після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки. ... Стаття 9 Цим Сторони засновують Раду, в якій кожна з них повинна бути представлена для розгляду питань, що стосуються реалізації даного Договору. Раду має бути організовано таким чином, щоб вона була здатною швидко збиратися в будь-який час. Рада має встановити такі допоміжні органи, які буде необхідно; у тому числі, вона має негайно заснувати оборонний комітет, який повинен давати рекомендації щодо заходів для реалізації Статей 3 та 5. ...

143

Додатки

МОДИФІКОВАНИЙ БРЮССЕЛЬСЬКИЙ ДОГОВІР 23 жовтня 1954 року ( Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону, який підписано у Брюсселі 17 березня 1948 року, з поправками згідно Протоколу, що модифікує і доповнює Брюссельський договір, що підписано у Парижі 23 жовтня 1954 року ) (Витяг) ... Стаття IV При виконанні даного Договору високі Сторони, що домовляються, та будь-які органи, засновані ними згідно цього Договору працюватимуть в тісній кооперації з Організацією Північноатлантичного договору. Визнаючи небажаність дублювання військового персоналу НАТО, Рада та її Агентства спиратимуться на військове керівництво НАТО для інформації та порад з військових питань. Стаття V Якщо будь-яка з Високих Сторін, що домовляються, стане об’єктом збройного нападу у Європі, інші Високі Сторони, що домовляються, відповідно до положень Статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, нададуть Стороні, яка зазнала такого нападу, всю воєнну та іншу допомогу і підтримку, що є в їх розпорядженні. ...

144

Додаток 8. Положення про примусові дії з боку ООН

Додаток 8. Положення про примусові дії з боку ООН УСТАВ ОРГАНИЗАЦИИ ОБЪЕДИНЕННЫХ НАЦИЙ Сан-Франциско, 26 июня 1945 года (Витяг) ... Мы, народы Объединенных Наций, преисполненные решимости избавить грядущие поколения от бедствий войны, дважды в нашей жизни принесшей человечеству невыразимое горе, и вновь утвердить веру в основные права человека, в достоинство и ценность человеческой личности, в равноправие мужчин и женщин и в равенство прав больших и малых наций и ... проявлять терпимость и жить вместе, в мире друг с другом, как добрые соседи, и объединить наши силы для поддержания международного мира и безопасности, и ... обеспечить принятием принципов и установлением методов, чтобы вооруженные силы применялись не иначе, как в общих интересах, и использовать международный аппарат для содействия экономическому и социальному прогрессу всех народов, решили объединить наши усилия для достижения этих целей. ... Глава I. Цели и принципы ... Статья 2 Для достижения целей, указанных в статье 1, Организация и ее члены действуют в соответствии со следующими Принципами: 1. Организация основана на принципе суверенного равенства всех ее членов; 2. Все члены Организации Объединенных Наций добросовестно выполняют принятые на себя по настоящему Статуту обязательства, чтобы обеспечить им всем в совокупности права и преимущества, вытекающие из принадлежности к составу членов Организации; 3. Все члены Организации Объединенных Наций разрешают свои международные споры мирными средствами таким образом, чтобы не подвергать угрозе международный мир и безопасность и справедливость; 4. Все члены Организации Объединенных Наций воздерживаются в их международных отношениях от угрозы силой или ее применения как против территориальной неприкосновенности или политической независимости любого государства, так и каким-либо другим образом, несовместимым с Целями Объединенных Наций; 5. Все члены Организации Объединенных Наций оказывают ей всемерную помощь во всех действиях, предпринимаемых ею в соответствии с настоящим

145

Додатки

Статутом, и воздерживаются от оказания помощи любому государству, против которого Организация Объединенных Наций предпринимает действия превентивного или принудительного характера; 6. Организация обеспечивает, чтобы государства, которые не являются ее членами, действовали в соответствии с этими Принципами, поскольку это может оказаться необходимым для поддержания международного мира и безопасности; 7. Настоящий Статут ни в коей мере не дает Организации Объединенных Наций права на вмешательство в дела, по существу входящие во внутреннюю компетенцию любого государства, и не требует от членов Организации Объединенных Наций представлять такие дела на разрешение в порядке настоящего Статута; однако этот принцип не затрагивает применения принудительных мер на основании главы VII. ... Глава V. Совет Безопасности ... Статья 25 Члены Организации соглашаются, в соответствии с настоящим Статутом, подчиняться решениям Совета Безопасности и выполнять их. ... Глава VII. Действия в отношении угрозы миру, нарушений мира и актов агрессии Статья 39 Совет Безопасности определяет существование любой угрозы миру, любого нарушения мира или акта агрессии и делает рекомендации или решает о том, какие меры следует предпринять в соответствии со статьями 41 и 42 для поддержания или восстановления международного мира и безопасности. ... Статья 41 Совет Безопасности уполномочивается решать, какие меры, не связанные с использованием вооруженных сил, должны применяться для осуществления его решений, и он может потребовать от членов Организации применения этих мер. Эти меры могут включать полный или частичный перерыв экономических отношений, железнодорожных, морских, воздушных, почтовых, телеграфных, радио или других средств сообщения, а также разрыв дипломатических отношений. Статья 42 Если Совет Безопасности сочтет, что меры, предусмотренные в статье 41, могут оказаться недостаточными или уже оказались недостаточными, он уполномочивается предпринимать такие действия воздушными, морскими или сухопутными силами, какие окажутся необходимыми для поддержания или восстановления международного мира и безопасности. Такие действия могут включать демонстрации, блокаду и другие операции воздушных, морских или сухопутных сил членов Организации. Статья 43 1. Все члены Организации для того, чтобы внести свой вклад в дело поддержания международного мира и безопасности, обязуются предоставлять в рас-

146


поряжение Совета Безопасности по его требованию и в соответствии с особым соглашением или соглашениями необходимые для поддержания международного мира и безопасности вооруженные силы, помощь и соответствующие средства обслуживания, включая право прохода. 2. Такое соглашение или соглашения определяют численность и род войск, степень их готовности и их общее расположение и характер предоставляемых средств обслуживания и помощи. 3. Переговоры о заключении соглашения или соглашений предпринимаются в возможно кратчайший срок по инициативе Совета Безопасности. Они заключаются между Советом Безопасности и членами Организации или между Советом Безопасности и группами членов Организации и подлежат ратификации подписавшими их государствами, в соответствии с их конституционной процедурой. Статья 44 Когда Совет Безопасности решил применить силу, то прежде чем потребовать от члена Организации, не представленного в Совете, предоставления вооруженных сил, во исполнение обязательств, принятых им на основании статьи 43, Совет Безопасности приглашает этого члена Организации, если последний этого пожелает, принять участие в решениях Совета Безопасности относительно использования контингентов вооруженных сил данного члена Организации. Статья 45 В целях обеспечения для Организации Объединенных Наций возможности предпринимать срочные военные мероприятия, члены Организации должны держать в состоянии немедленной готовности контингенты национальных военно-воздушных сил для совместных международных принудительных действий. Численность и степень готовности этих контингентов и планы их совместных действий определяются Советом Безопасности с помощью Военно-Штабного Комитета в пределах, указанных в особом соглашении или соглашениях, упомянутых в статье 43. Статья 46 Планы применения вооруженных сил составляются Советом Безопасности с помощью Военно-Штабного Комитета. Статья 47 1. Создается Военно-Штабной Комитет для того, чтобы давать советы и оказывать помощь Совету Безопасности по всем вопросам, относящимся к военным потребностям Совета Безопасности в деле поддержания международного мира и безопасности, к использованию войск, предоставленных в его распоряжение, и к командованию ими, а также к регулированию вооружений и к возможному разоружению. 2. Военно-Штабной Комитет состоит из Начальников Штабов постоянных членов Совета Безопасности или их представителей. Любой член Организации, не представленный постоянно в Комитете, приглашается Комитетом сотрудничать с ним, если эффективное осуществление обязанностей Комитета требует участия этого члена Организации в работе Комитета. 3. Военно-Штабной Комитет, находясь в подчинении Совета Безопасности, несет ответственность за стратегическое руководство любыми вооруженными

147

Додатки

силами, предоставленными в распоряжение Совета Безопасности. Вопросы, относящиеся к командованию такими силами, должны быть разработаны позднее. 4. Военно-Штабной Комитет может, с разрешения Совета Безопасности и после консультации с надлежащими региональными органами, учреждать свои региональные подкомитеты. Статья 48 1. Действия, которые требуются для выполнения решений Совета Безопасности в целях поддержания международного мира и безопасности, предпринимаются всеми членами Организации или некоторыми из них, в зависимости от того, как это определит Совет Безопасности. 2. Такие решения выполняются членами Организации непосредственно, а также путем их действий в соответствующих международных учреждениях, членами которых они являются. ... Статья 51 Настоящий Статут ни в коей мере не затрагивает неотъемлемого права на индивидуальную или коллективную самооборону, если произойдет вооруженное нападение на члена Организации, до тех пор пока Совет Безопасности не примет мер, необходимых для поддержания международного мира и безопасности. Меры, принятые членами Организации при осуществлении этого права на самооборону, должны быть немедленно сообщены Совету Безопасности и никоим образом не должны затрагивать полномочий и ответственности Совета Безопасности, в соответствии с настоящим Статутом, в отношении предпринятия в любое время таких действий, какие он сочтет необходимым для поддержания или восстановления международного мира и безопасности. Глава VIII. Региональные соглашения Статья 52 1. Настоящий Статут ни в коей мере не препятствует существованию региональных соглашений или органов для разрешения таких вопросов, относящихся к поддержанию международного мира и безопасности, которые являются подходящими для региональных действий, при условии, что такие соглашения или органы и их деятельность совместимы с Целями и Принципами Организации. 2. Члены Организации, заключившие такие соглашения или составляющие такие органы, должны приложить все свои усилия для достижения мирного разрешения местных споров при помощи таких региональных соглашений или таких региональных органов до передачи этих споров в Совет Безопасности. 3. Совет Безопасности должен поощрять развитие применения мирного разрешения местных споров при помощи таких региональных соглашений или таких региональных органов либо по инициативе заинтересованных государств, либо по своей собственной инициативе. 4. Настоящая статья ни в коей мере не затрагивает применения статей 34 и 35. Статья 53 1. Совет Безопасности использует, где это уместно, такие региональные соглашения или органы для принудительных действий под его руководством. Од-

148


нако никакие принудительные действия не предпринимаются, в силу этих региональных соглашений или региональными органами, без полномочий от Совета Безопасности, за исключением мер, предусмотренных статьей 107, против любого вражеского государства, как оно определено в пункте 2 настоящей статьи, или мер, предусмотренных в региональных соглашениях, направленных против возобновления агрессивной политики со стороны любого такого государства до того времени, когда на Организацию, по просьбе заинтересованных Правительств, может быть возложена ответственность за предупреждение дальнейшей агрессии со стороны такого государства. 2. Термин "вражеское государство", как он применен в пункте 1 настоящей статьи, относится к любому государству, которое в течение второй мировой войны являлось врагом любого из государств, подписавших настоящий Статут. ... Глава XVI. Разные постановления ... Статья 103 В том случае, когда обязательства членов Организации по настоящему Статуту окажутся в противоречии с их обязательствами по какому-либо другому международному соглашению, преимущественную силу имеют обязательства по настоящему Статуту. ...

149

Додатки

Додаток 9. Принципи організації спільних військових механізмів ЄС ДОГОВІР ПРО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ Ніцца, 26 лютого 2001 року ( Договір про Європейський Союз, підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 року, з поправками, встановленими Амстердамським договором від 2 жовтня 1997 року, та з поправками, встановленими Ніццьким договором від 26 лютого 2001 року ) (Витяг) Розділ V. Положення про спільну зовнішню і безпекову політику Стаття 11 1. Союз визначає і реалізує спільну зовнішню і безпекову політику, що охоплює всі сфери зовнішньої та безпекової політики, цілями якої є: – захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту Об’єднаних Націй; – зміцнення безпеки Союзу всіма засобами; – збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних націй, рівно як принципів Гельсінського Заключного Акту та цілей Паризької Хартії, включаючи ті, що стосуються зовнішніх кордонів; – сприяння міжнародному співробітництву; – розвиток і зміцнення демократії та законності, повага прав людини та основних свобод. 2. Держави-члени мають активно і беззастережно підтримувати зовнішню та безпекову політику Союзу в дусі відданості та взаємної солідарності. Держави-члени мають спільно працювати для підвищення та розвитку взаємної політичної солідарності. Вони повинні утримуватись від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу або здатні ослабити його ефективність як з’єднаної сили в міжнародних відносинах. Рада має забезпечувати дотримання цих принципів. ... Стаття 17 1. Спільна зовнішня і безпекова політика включає всі питання, що стосуються безпеки Союзу, в тому числі, поступове формування спільної оборонної політики, яка може перетворитися на спільну оборону в разі прийняття такого рішення Європейською Радою. У такому випадку, Рада рекомендує Державамчленам ухвалити таке рішення згідно з їх відповідними конституційними вимогами. Політика Союзу відповідно до даної Статті не повинна завдавати шкоди особливому характеру політики безпеки та оборони певних Держав-членів, які вбачають свою спільну оборону втіленою в Організацію Північноатлантичного договору (НАТО) через Північноатлантичний договір, і повинна бути сумісною із політикою спільної безпеки і оборони, встановленою в цих рамках.

150

Додаток 9. Принципи організації спільних військових механізмів ЄС

Поступове формування спільної оборонної політики буде підтримуватись, коли Держави-члени вважатимуть це доцільним, кооперацією між ними в галузі озброєнь. 2. Завдання, про які йдеться в цій статті, включають гуманітарні та рятувальні операції, місії з підтримки миру та завдання бойових підрозділів у розв’язанні кризових ситуацій, включаючи миротворчість. 3. Рішення оборонного значення, про які йдеться в цій Статті, мають прийматися без шкоди для політики та зобов’язань, що згадуються у пункті 1, другому підпункті. 4. Положення цієї Статті не повинні перешкоджати розвитку тіснішої співпраці між двома чи більше Державами-членами на двосторонньому рівні, в рамках Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) і НАТО за умови, що така співпраця не суперечить і не заважає тому, що передбачено цим Розділом. 5. З огляду на сприяння цілям цієї Статті положення цієї Статті будуть переглядатися відповідно до Статті 48. ... Стаття 19 1. Держави-члени мають координувати свої дії в міжнародних організаціях і міжнародних конференціях. Вони повинні дотримуватись спільних позицій на таких форумах. В тих міжнародних організаціях і міжнародних конференціях, де приймають участь не всі Держави-члени, ті, що приймають участь, повинні дотримуватись спільних позицій. 2. Не порушуючи пункту 1 і статі 14(3) Держави-члени, представлені в міжнародних організаціях і міжнародних конференціях, де на всі Держави-члени приймають участь, мають інформувати останніх про будь-які питання, що становлять спільний інтерес. Держави-члени, які є також членами Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, мають у повній мірі інформувати інші Держави-члени. Держави-члени, які є постійними членами Ради Безпеки, мають при виконанні своїх функцій забезпечувати захист позицій та інтересів Союзу не порушуючи своєї відповідальності згідно Статуту Організації Об’єднаних Націй. ... Стаття 23 1. Рішення, про які йдеться в цьому Розділі, приймаються Радою одностайно. Неучасть у голосуванні членів, що присутні персонально або представлені, не повинне унеможливлювати ухвалення таких рішень. Утримуючись від голосування, будь-який член Ради може викласти підстави своєї особистої позиції шляхом офіційної заяви згідно цього підпункту. У такому випадку він знімає з себе зобов’язання виконувати дане рішення, але визнає, що таке рішення є обов’язковим для Союзу. В дусі взаємної солідарності Держава-член, про яку йдеться, має утримуватись від будь-яких дій, що можуть вступати в протиріччя або заважати діям Союзу на основі цього рішення, так само, як і інші Держави-члени мають поважати її позицію. Якщо члени Ради, які аргументували таким чином свою неучасть у голосуванні, становлять більше

151

Додатки

третини голосів, зважених згідно Статті 205(2) Договору про заснування Європейського Співтовариства, рішення не повинне ухвалюватись. 2. Частково скасовуючи положення пункту 1, Рада має діяти на основі кваліфікаційної більшості: – в разі ухвалення спільних дій, спільних позицій або прийняття будь-яких інших рішень на основі спільної стратегії; – в разі ухвалення будь-якого рішення на виконання спільної дії або спільної позиції; – в разі призначення спеціального представника відповідно до Статті 18(5). Якщо член Ради заявляє, що з вагомих і постійних міркувань національної політики він має намір чинити опір ухваленню певного рішення, яке має прийматися на основі кваліфікаційної більшості, голосування не відбувається. Рада може вимагати діючи на основі кваліфікаційної більшості, щоб справу було передано до Європейської Ради для рішення на основі одностайності. Голоси членів Ради зважуються відповідно до Статті 205(2) Договору про заснування Європейського Співтовариства. Для ухвалення рішень необхідно не менше 62 голосів на їх підтримку, поданих принаймні 10 членами. Цей пункт не застосовується до рішень, що мають військове або оборонне значення. 3. З процедурних питань Рада діє на основі більшості голосів своїх членів. ... Стаття 27 Комісія має бути повністю залученою до роботи у сфері спільної зовнішньої і безпекової політики. Стаття 28 1. Статті 189, 190, з 196 по 199, 203, 204, з 206 по 209, з 213 по 219, 255 і 290 Договору про заснування Європейського Співтовариства застосовуються до положень, що мають відношення до сфер, про які йдеться в даному Розділі. 2. Адміністративні витрати установ, які пов’язані з положеннями, що мають відношення до сфер, про які йдеться в даному Розділі, покладаються на бюджет Європейських Співтовариств. 3. Поточні витрати, до яких призводе реалізація цих положень, також покладаються на бюджет Європейських Співтовариств за винятком таких витрат, які виникають в наслідок діяльності, що має військове або оборонне значення, та у випадках, коли Рада діючи одностайно вирішить таким чином. У випадках, коли витрати не покладаються на бюджет Європейських Співтовариств, вони розподіляються між Державами-членами відповідно до обсягу їх валового національного продукту, якщо тільки Рада діючи одностайно не вирішить інакше. Щодо витрат, які виникають в наслідок діяльності, що має військове або оборонне значення, Держави-члени, чиї представники в Раді зробили офіційну заяву згідно Статті 23(1), другий підпункт, знімають з себе зобов’язання робити внесок до такого фінансування. 4. Бюджетна процедура, встановлена Договором про заснування Європейського Співтовариства, застосовується до витрат, покладених на бюджет Європейських Співтовариств.

152

Додаток 9. Принципи організації спільних військових механізмів ЄС

ДОГОВІР ПРО ЗАСНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА Ніцца, 26 лютого 2001 року ( Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства, підписаний у Римі 25 березня 1957 у викладенні Маастрихтського договору від 7 лютого 1992 року, з поправками, встановленими Амстердамським договором від 2 жовтня 1997 року, та з поправками, встановленими Ніццьким договором від 26 лютого 2001 року ) (Витяг) Частина шість. Загальні та заключні положення ... Стаття 296 1. Положення цього Договору не перешкоджають застосуванню наступних норм: (a) жодна Держава-член не зобов’язана надавати інформацію, розголошення якої вона вважає таким, що суперечить невід’ємним інтересам її безпеки; (b) будь-яка Держава-член може здійснювати такі заходи, які вона вважає необхідними, для захисту невід’ємних інтересів її безпеки, що пов’язані з виробництвом або торгівлею зброєю, боєприпасами та матеріалами воєнного призначення; такі заходи не повинні негативно впливати на умови конкуренції на спільному ринку щодо продукції, яка не використовується безпосередньо у військових цілях. 2. Рада може діючи одностайно за пропозицією від Комісії зробити зміни до переліку продукції, що підпадає під дію пункту 1(a), який було складено 15 квітня 1958 року. ...

СПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ БРИТАНСЬКО-ФРАНЦУЗЬКОГО САММІТУ у Сан-Мало 3-4 грудня 1998 року Глави Держав та Урядів Франції та Великої Британії погоджуються, що: 1. Європейський Союз повинен бути у змозі грати повноцінну роль на міжнародній арені. Це означає перетворення на реальність Амстердамського договору, що забезпечить основні засади для дій Союзу. Важливим є досягнення повної та швидкої реалізації амстердамських положень щодо СЗБП. Це включає відповідальність Європейської Ради вирішувати відносно поступового формування спільної оборонної політики в рамках СЗБП. Рада має бути здатною на міжурядовій основі приймати рішення, які охоплюють весь спектр діяльності, встановленої в Розділі V Договору про Європейський Союз. 2. З цією метою Союз повинен бути здатним до автономних дій, що спираються на надійні збройні сили, механізми для прийняття рішень щодо їх залучення та готовність робити це для реагування на міжнародні кризи. При виконанні наших цілей колективні оборонні зобов’язання, які підписали держави-члени (встановлені Статтею 5 Вашингтонського договору та Статтею V Брюссельського договору), повинні підтримуватись. Зміцнюючи солідарність між державами-членами Європейського Союзу з метою, щоб голос Європи був чутним в міжнародних справах, діючи при цьому у згоді з нашими відповідними зобов’язаннями в НАТО, ми робимо внесок до життєздатності модернізованого Атлантичного Союзу, який є основою колективної оборони його членів.

153

Додатки

Європейці будуть діяти в інституційних рамках Європейського Союзу (Європейська Рада, Рада з загальних питань та зустрічі Міністрів оборони). Зміцнення європейської солідарності повинне враховувати різні позиції європейських країн. Різниця статусу країн відносно НАТО повинна поважатись. 3. З метою прийняття рішень Європейським Союзом і ухвалення військових дій, коли Альянс як ціле не залучується, Союзу мають бути надані відповідні структури та здатність до аналізу ситуації, джерела інформації та можливостей для адекватного стратегічного планування без зайвого дублювання і враховуючи існуючі засоби ЗЄС та еволюцію його відносин з ЄС. В зв’язку з цим Європейський Союз потребуватиме також використання відповідних військових засобів (попередньо призначені європейські потужності в межах європейської складової НАТО або національні та багатонаціональні засоби за рамками НАТО). 4. Європі необхідні зміцнені збройні сили, які можуть реагувати на нові ризики та які підтримуються міцною і конкурентноздатною європейською оборонною промисловістю і технологією. 5. Ми рішуче налаштовані єднати наші зусилля щоб дозволити Європейському Союзу дати конкретний вираз цим цілям.

"ГЕЛЬСІНСЬКІ ЗАВДАННЯ" (Доклад головуючої держави щодо прогресу у зміцненні Спільної європейської політики безпеки і оборони Європейській Раді в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 року) (Витяг) ... Військові можливості для Петерсберзьких завдань З метою розвитку європейських можливостей Держави-члени взялись за здійснення провідного завдання: до 2003 року вони, добровільно співпрацюючи, будуть у змозі швидко розгорнути і після цього підтримувати сили, здатні до виконання всього спектру Петерсберзьких завдань, як це встановлено Амстердамським договором, включаючи найбільш невідкладні з них, в операціях рівня корпусу (до 15 бригад або 50 000 – 60 000 персоналу). Ці сили повинні бути самодостатніми у військовому відношенні і мати необхідні елементи командування, контролю і розвідки, інфраструктуру та інше бойове забезпечення і, додатково, де це необхідно, повітряні та морські елементи. Країни-члени повинні бути у змозі повністю розгортати ці сили за 60 діб і підтримувати в рамках цих сил менші елементи швидкого реагування з дуже високим ступенем готовності. Вони повинні підтримувати розгорнуті сили протягом щонайменше року. Це вимагатиме додаткового резерву (та елементів підтримки) з меншим рівнем готовності для ротації сил. ...

154

Додаток 10. Озброєння нейтральних країн Європи

Додаток 10. Озброєння нейтральних країн Європи Види озброєнь

Австрія

Фінляндія

Сухопутні війська Танки 568, у т.ч.: 230, у т.ч.: 169 М-60А3, 70 Т-55М, 114 "Леопард-2", 160 Т-72М 285 "Кірасир" (легкі) БМВО

—

БМП

—

БТР

533, у т.ч.: 465 4К4Е/F, 68 "Пандур"

БРМ — Артилерія, у т.ч.: 559 Буксирована 105-мм: 108 М-2А1

Швейцарія

Швеція

556, у т.ч.: 186 Pz-68/88, 370 Pz-87 ("Леопард-2")

537, у т.ч.: 60 "Центуріон", 239 Strv-103B, 160 Strv-121 ("Леопард-2"), 78 Strv-122 ("Леопард-2S") — — 211 Ikv-91 (легкі танки) 273, у т.ч.: 435, у т.ч.: 1210, у т.ч.: 163 БМП-1, 120 М-63/73, 647 Pbv-302, 110 БМП-2 315 М-63/89 202 Strf-9040 (М-113 з 20-мм 361 Pbv-501 гарматою) (БМП-1) 790, у т.ч.: 1103, у т.ч.: 646, у т.ч.: 120 БТР-60, 812 М-63/73 550 Pbv-401A 450 ХА-180/185 (М-113), (МТ-ЛБ), "Пасі", 291 "Пірана" 96 Pskbil M/42 220 МТ-ЛБ — 233 "Ігл" — 1917 1308 1050 978, у т.ч.: 105-мм: 501, у т.ч.: 105-мм: 54 Н61-37; 216 Модель-46 105-мм: 127 122-мм: 486 Д-30; m/40; 130-мм: 36 М-46; 155-мм: 206 152-мм: 324: Д-20, Н88-40, FH-77A, МЛ-20, М-10; 168 Тип F 155-мм: 108 М-74 (К-83), 24 К-98

Самохідна

Фортечна Міномети

155-мм: 189 М109/А2/А5О

122-мм: 72 2С1; 155-мм: 558 155-мм: 24 152-мм: 18 2С5 РzHbВК-1С 66/74/79/88 (М-109U) 155-мм: 24 М-2 — — — 81-мм: 1469 81-мм: 498; 81-мм: 800; 81-мм: 160; М-33, М-72; 120-мм: 525 120-мм: 241 120-мм: 789 120-мм: 534: М-43 КRH40 і 402 М-87, KRH92 132 М-64 (на М-113)

155

Додатки

Продовження табл. Види озброєнь РСЗВ

Австрія —

Фінляндія 122-мм: 24 БМ-21, 36 RM-70 ПТРК 378 переносних 100, у т.ч.: 24 переносних RВ-56 Bill, "Фагот", 89 самохідних ХОТ ("Ягуар-1") 76 самохідних: 12 ТОУ-2, 64 "Конкурс" Протитанкові 105-мм: 227 — гармати L7А1 у баштах від танків "Центуріон" 23-мм: 400 ЗУ-23; Зенітні 20-мм: 468 35-мм: GDF-005букс., гармати

Швейцарія —

Швеція —

3012 переносних "Дракон", 303 самохідних ТОУ-2 (на БТР "Пірана")

переносні: RB-56 Bill, ТОУ, 55 самохідних: Pvrbv-551 (ТОУ);

—

—

20-мм: 630

40-мм: 600

"Марксман" GDF-005 смх; 57-мм: 12 С-60 букс., 12 ЗСУ-57-2 смх

ЗРК

—

"Гила", "Игла-М", "Стінгер" 20 "КротальNG", 18 "Бук-М1" Вертольоти — 4 Хьюз 500D, 60 "Алуетт-3" 7 Мі-8 Військово-повітряні сили Бойові літаки, 1 крило 3 крила 10 ескадрилій у т.ч.: Ударних — 2 крила: — літаків 57 F/А-18С Багатоцільових 1 крило: 23 2 ескадрильї: літаків SAAB J-35O 26 F/A-18C Винищувачів — 1 крило: 20 6 ескадрилій: "Хок-51/51А" 89 F-5E Протичовневі — — — Літаків— кілька "Хок-51" 2 ескадрильї: розвідників 16 "Міраж-3RS" Учбово-бойових 29 SААВ-105О 1 частина: літаків 7 F/А-18D; Літаки радіо- і радіотехнічної розвідки Літаки ДРЛО

156

—

1 F-27, 3 "Лірджет-35А"

—

—

RBS-70, RBS-90, "Удосконалений Хок" — 8 ескадрилій ½ ескадрильї: 15 AJS-37 5 ескадрилій: 90 JAS-39 2 ескадрильї: 130 JА-37 1 С-212 ½ ескадрилья: 15 AJSH-37 / AJSF-37 1 ескадрилья: 14 SK-37

12 F-5F, 7 F/А-18D, 4 "Міраж-3DS" — 2 S-102В —

6 S-100В

Додаток 10. Озброєння нейтральних країн Європи

Продовження табл. Види озброєнь Транспортні літаки Літаки зв’язку

Навчальні літаки

Вертольоти

ДПЛА Ракети "повітряповітря" Ракети "повітряземля" Зенітні гармати ЗРК

Австрія

Фінляндія

Швейцарія

Швеція

2 "Скайвэн-3М" 1 ескадрилья: 1 ескадрилья: 1 ескадрилья: 2 F-27, 19 легких літа8 С-130, 3"Лірджет-35А" ків 5 легких літаків 12 РС-6В 14 Пайпер — — (8 "Чероки Ерроу", 6 "Чіфтен"), 9 L-90 "Редіго" 16 РС-7 22 "Хок-51", 19 "Хок" 106 Sk-60, 28 L-70 "Він- Мк66, у т.ч. 66 легких ка" 38 РС-7, штурмовиків, 11 РС-9 38 SK-61 11 ОН-58В — 3 рятувальні 1 крило: 15 (зв’язку); ескадрильї: Веll/АВ-204 22 АВ-212 15 "Супер Пума", (трансп. та рят.); (транспортні); 10 Алуетт-3 14 КV-107 11 АВ-206А (протичовн., (навчальні); 23 "Алуэтт-3" трансп. та рят.); (рятувальні) 25 Хьюз-300 (навч.); 29 АВ-206 (загального призначення); 20 ВО-105Р з ПТУР ТОУ (протитанкові); 12 "Супер Пума", 5 АВ-412НР (рят.) — "Рейнджер" "Рейнджер" — — Р-60, АІМ-9 "Сайдуіндер" і "Скайфлеш", "Сайдуіндер", AMRAAM АІМ-9L "СайдуАІМ-120 індер", АІМ-120 АМRААМ. АМRААМ — — — RВ-15F, "Мейверік", ВК-39 20-мм: 89; — 5 полків: 20-мм; — 35-мм : 74 35-мм 76 "Містраль" — 1 полк: 59 — "Рапіра"

157

Додатки

Продовження табл. Види озброєнь

Австрія

Фінляндія

Швейцарія

—

—

3 "Пірана-3"

—

75-мм, 105-мм, 120-мм ("Ерста")

— — —

100-мм: Д-10Т (у танкових баштах); 130-мм: 195 К-54 0 0 5 RBS-15

— — —

— —

— —

— —

120-мм: 24 "Карін" 81-мм і 120-мм: 70 90 ПУ RBS-17 ("Хеллфайр"), 6 ПУ RBS-15KA 40-мм: L/70 RBS-70

—

—

—

5

— —

— —

— —

12 типу РС1 16 типу LСМ, 52 LСU, 123 LСА.

Берегова артилерія БТР — Берегові гармати, у т.ч.: Стаціонарні —

Мобільні Міномети Протикорабельні ракетні комплекси Зенітні гармати ЗРК Катера, у т.ч.: Мінні загороджувачі Патрульні Десантні

158

Швеція

Додаток 11. Базові положення про воєнно-політичний статус України

Додаток 11. Базові положення про воєнно-політичний статус України ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ Київ, 16 липня 1990 року (Витяг) ... IX. Зовнішня і внутрішня безпека ... Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. ...

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ПРО ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ Київ, 2 липня 1993 року (Витяг) ... III. Напрями, пріоритети та функції зовнішньої політики України ... Б 1. Забезпечення національної безпеки Україна виступає за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Україна концентрує свої зовнішньополітичні зусилля на створенні і розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях. Україна має розвивати широке співробітництво з іншими державами, зокрема сусідніми, та міжнародними організаціями, включаючи військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності і довіри, взаєморозуміння і партнерства, побудови всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки в Європі та вдосконалення існуючих в рамках ООН механізмів глобальної безпеки. В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки. З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки.

159

Додатки

Виходячи з катастрофічних наслідків для всього людства ядерної війни Україна вважає застосування ядерної зброї неприпустимим. Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності активно виступає за загальне ядерне роззброєння. Ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування, виключає з арсеналу своєї зовнішньої політики загрозу використання ядерної зброї. Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без'ядерною державою. Україна пов'язує скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з наданням ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій її національної безпеки. Україна виступає проти розповсюдження технологій виробництва ядерної, хімічної та біологічної (бактеріологічної) зброї. Одночасно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки Україна дбає про розбудову власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова доктрина України має оборонний характер і передбачає створення мобільної модерної армії, озброєної сучасними видами високоточної зброї, та налагодження військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед, сусідніми державами та міжнародними організаціями, зокрема НАТО та ЗЄС. Створюючи національні Збройні Сили, Україна докладає зусиль до активізації процесу обмеження озброєнь і роззброєння, в тому числі ядерного, з метою систематичного зменшення в світі воєнних загроз і узгодження практичних кроків по реалізації оборонної доктрини України з динамікою процесів формування європейських та універсальних структур безпеки. В цьому контексті Україна сприятиме здійсненню заходів, спрямованих на повне знищення всіма державами хімічної і біологічної зброї та повне припинення будь-яких випробовувань ядерної зброї. Невідкладний характер має завдання остаточного підтвердження і юридичного оформлення існуючих державних кордонів України та забезпечення їх надійного захисту Прикордонними військами та Збройними Силами України. Спираючись на міжнародне право і використовуючи потенціал партнерства із західними демократіями, Україна активно виступатиме за виведення із сусідніх з нею держав іноземних військ та проголошення Чорного моря зоною миру, вільною від ядерної зброї. Забезпечення національної безпеки України вимагає узгодженості її військової політики з демографічною, еміграційною, економічною, екологічною, морською та авіаційною, космічною та інформаційною політикою. Згадані напрями державної політики є складовими елементами концепції національної безпеки України в широкому плані.

160

Додаток 11. Базові положення про воєнно-політичний статус України

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ Київ, 28 червня 1996 року (Витяг) Розділ I. Загальні засади ... Стаття 17 Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. На території України не допускається розташування іноземних військових баз. ... Розділ XV. Перехідні положення ... 14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.

ВОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ Київ, 19 жовтня 1993 року (Витяг) 1. Воєнно-політичні аспекти 1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки ... Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довір'я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності. ...

161

Додатки

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ЩОДО ВІДНОСИН УКРАЇНИ І ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНО-АТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ (НАТО) Київ, 23 квітня 1999 року (Витяг) Динамічні зміни геополітичної обстановки у нинішньому однополюсному світі, складність і нестійкість військово-політичної ситуації в Європі, тривале внутрішнє кризове становище України обумовлюють необхідність активізації зусиль, спрямованих на зміцнення її міжнародних позицій, відстоювання національних інтересів, забезпечення надійної безпеки і обороноздатності. Необхідними передумовами цього Верховна Рада України вважає послідовність, виваженість, передбачуваність зовнішньої політики, її багатовекторність, розбудову відносин України з іншими державами, міжнародними організаціями на засадах збалансованості і взаємоповаги, рівноправності і взаємовигоди, відкритості і взаєморозуміння, неучасті у військових блоках, невтручання у внутрішні справи – за принципом "Безпека для себе – через безпеку для всіх". Цим має визначатися і позиція щодо участі України у системах регіональної, загальноєвропейської і універсальної безпеки. … Зважаючи на зазначене вище, Верховна Рада України постановляє: 1. Комітетам Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, всім державним органам при здійсненні заходів у рамках співробітництва з міжнародними, в тому числі європейськими і євроатлантичними, структурами послідовно і твердо обстоювати державні інтереси України, інтереси її народу, керуючись вимогами Конституції України та виходячи з проголошеного у Декларації про державний суверенітет України і закріпленого у затверджених Верховною Радою України Основних напрямках зовнішньої політики України позаблокового статусу України, що не виключає співробітництва з існуючими і створюваними системами універсальної і регіональної безпеки, які діють відповідно до вимог Статуту ООН, але не допускає входження у воєнно-політичні блоки. 2. Враховуючи зміни, що сталися за останні роки у геополітичній обстановці, внутрішньому і міжнародному становищі України, вважати за необхідне прискорити затвердження відповідно до пункту 5 статті 85 Конституції України засад внутрішньої і зовнішньої політики, внести відповідні зміни у Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України та Воєнну доктрину України, чітко визначивши умови участі України в міжнародній миротворчій діяльності та співробітництва з міжнародними системами колективної безпеки при неухильному додержанні позаблокового статусу України. Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони разом з іншими комітетами Верховної Ради України та за участю відповідних міністерств й інших центральних органів виконавчої влади України внести у тримісячний термін пропозиції з цього питання на розгляд Верховної Ради України з урахуванням того, що основи національної безпеки, організації Збройних Сил України визначаються згідно з Конституцією України виключно законами України.

162

СКОРОЧЕННЯ ББМ — БМП — БТР — ВВП — ВМС — ВПС — ГА — ДПЛА — ЄС — ЗЄС — ЗРК — ЗС — ЗСУ — НАТО — ОБСЄ — ОВД — ОВТ — ООН — ОПК — ПЗМ — ПКР — ПКРК — ППО — ППП — ППС — ПТРК — ПУ — РБ — РСЗВ — САУ — СВ — СЄПБО — СЗБП — УР — УСЗС —

бойова броньована машина бойова машина піхоти бронетранспортер валовий внутрішній продукт воєнно-морські сили Воєнно-повітряні сили Генеральна Асамблея (ООН) дистанційно пілотований летальний апарат Європейський Союз Західноєвропейський Союз зенітний ракетний комплекс збройні сили зенітна самохідна установка Організація Північноатлантичного договору Організація з безпеки і співробітництва в Європі Організація Варшавського договору озброєння і військова техніка Організація Об’єднаних Націй оборонно-промисловий комплекс Партнерство заради миру (НАТО) протикорабельна ракета протикорабельний ракетний комплекс протиповітряна оборона процес планування і перегляду (НАТО) протиповітряні сили протитанковий ракетний комплекс пускова установка Рада Безпеки (ООН) реактивна система залпового вогню самохідна артилерійська установка сухопутні війська Спільна європейська політика безпеки і оборони (ЄС) Спільна зовнішня і безпекова політика (ЄС) універсальна ракета угода про статус збройних сил (НАТО)

163

Зміст Вступ........................................................................................................................ 3 1. Нейтралітет в системі європейської безпеки ................................................. 7 1.1. Право нейтралітету і політика нейтралітету .......................................... 7 1.2. Нейтралітет, колективна оборона і колективна безпека..................... 21 1.3. Нейтралітет і членство в Європейському Союзі ................................. 34 2. Оборонна політика нейтральних країн Європи та України ....................... 47 2.1. Австрія...................................................................................................... 47 2.2. Фінляндія ................................................................................................. 49 2.3. Швейцарія ................................................................................................ 52 2.4. Швеція ...................................................................................................... 54 2.5. Україна ..................................................................................................... 58 2.6. Основні тенденції та спільні риси в оборонному будівництві нейтральних країн ................................................................................... 61 2.7. Порівняння нейтральних країн з Україною ......................................... 64 3. Еволюція української невизначеності (1991-2001) ..................................... 70 3.1. Міжнародне право й проблеми геополітичного статусу України. .... 70 3.2. Інституціоналізація української державності ...................................... 78 3.3. Шлях України в світі. Очікування та реалії ......................................... 88 3.4. Геоекономічні характеристики суверенітету України ........................ 98 3.5. Геополітичні сценарії для України. Що нас чекає далі .................... 106 4. Висновки ........................................................................................................ 112 Джерела ............................................................................................................... 117 Додатки................................................................................................................ 122 Додаток 1. Права та обов’язки нейтральних держав у сухопутній війні ........................................................................................................ 122 Додаток 2. Права та обов’язки нейтральних держав у морській війні.... 127 Додаток 3. Документи щодо нейтралітету Панамського та Суецького каналів .................................................................................................... 133 Додаток 4. Акт визнання нейтралітету Швейцарії.................................... 136 Додаток 5. Конституційне законодавство Австрії та Швейцарії щодо їх нейтралітету....................................................................................... 137 Додаток 6. Декларації нейтралітету США ................................................. 140 Додаток 7. Положення про колективну оборону НАТО та ЗЄС ............. 143 Додаток 8. Положення про примусові дії з боку ООН ............................. 145 Додаток 9. Принципи організації спільних військових механізмів ЄС .. 150 Додаток 10. Озброєння нейтральних країн Європи .................................. 155 Додаток 11. Базові положення про воєнно-політичний статус України. 159 Скорочення ......................................................................................................... 163

164

Наукове видання

БАРАШ Юрій Наумович ЇЖАК Олексій Іванович МЕРНІКОВ Геннадій Іванович

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ І НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ УКРАЇНИ монографія

Редакція, коректура та комп’ютерна верстка А.М.Чумаков

Оригінал-макет підготовлено у Дніпропетровському філіалі Національного інституту стратегічних досліджень

Дніпропетровському філіалі Національного інституту стратегічних досліджень Вул.Криворізька 3, 49008, м.Дніпропетровськ Тел.: (0562) 34-03-09, факс: (056) 770-00-93 E-mail: [email protected], http://www.db.niss.gov.ua

Європейський нейтралітет і невизначеність України

Recommend Documents