Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002)

ББК63.3(0)6я73 УДК 94 (100) «1945/...» (075.8) 1-19 О.П. Іваницька «Новітня історія країн Європи та Америки» (1945-2002). Навчальний посібник. - Вінниця: Видавництво «Фоліант», 2003. - стр. 560. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України 9.12.2002р, протокол № 14/18.2-2331 Рецензенти: Б.М. Гончар — доктор історичних наук, професор Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. В.О. Горбик - доктор історичних наук, професор Інституту історії України НАН України. А.Л. Зінченко - доктор історичних наук, професор Київського Міжнародного Університету.

В навчальному посібнику на основі широкого конкретно-історичного матеріалу та найновіших здобутків зарубіжної історіографії висвітлюються провідні тенденції та перебіг соціально-економічного, політичного та культурного розвитку країн європейського та американського континентів, з'ясовуються періодизація, особливості становлення та краху світової соціалістичної системи, типологія, хід і результати демократичних революцій кінця 1980-х - початку 1990-х років у східноєвропейському регіоні, аналізується біполярна система повоєнних міжнародних відносин та ISBN 966-96212-1-6 наслідки її розпаду. © Іваницька О.П. © Видавництво "ФОЛІАНТ"

ЗМІСТ

Розділ І. Основні проблеми світу після другої світової війни

1. Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному світі ................................................................................... 10 2. Особливості політичного розвитку. Соціал-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза. Неоконсерватизм: суть та особливості ....................................................................................... :....... 12 3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу... 18 4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне суспільство ........... .20 5. Глобальні проблеми сучасності .............................................................. 21 6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема ............................... 23

Розділ II. Провідні країни Європи та Америки

І.Сполучені Штати Америки .......... ............................................................27 Гаррі Трумен - 33-й президент США .......................................................28 Наслідки другої світової війни для США. Повоєнна реконверсія та економічний розвиток .......................................................30 ''Справедливий курс". Президентські вибори 1948 року. Внутрішня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта-Хартлі..........31 Маккартизм ................................................................................................ 35 Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування" комунізму.. .38 "Доктрина Трумена" ..................................................................................42 Близькосхідна політика............................................................. ; ...............44 США та їхні стосунки з американськими державами ...............................45 Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-й президент США Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки) ..........................................................47 Внутрішня політика адміністрації Д.Ейзенхауера .................................. 50 Зовнішньополітична діяльність 34-го президента США. Стратегія "відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера"....................................56 Американо-радянські відносини...............................................................62 Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді-35-й президент США ......... .'.: ...................... 64 Економічний розвиток США у 1960-х роках ............................................68 Внутрішня політика Дж.Кеннеді ............................................................ .. 68 Демократичні рухи ........................ '.......................................................... 71 Зовнішня політика Дж.Кеннеді .................................................................74 Висадка на Плайя-Хірон ........................................................................ .-.76 Даллаське вбивство ...................................................... ; ...........................79 "Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона Джонсона (1963-1969 роки) ..................................................................... 83 Зовнішня політика..................................................................................... 87 З

Вибори 1968 року і перемога республіканської партії. Річард Ніксон та "нова економічна політика" ...................................................... 89 Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини .................................................................................................... 93 Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона ........................................... 95 38-й президент США Джеральд Форд та його діяльність (1974-1976 роки) ...................................................................................... 97 Президенство Джеймса Картера (1977-1981 роки) ................................... 98 США на рубежі 1970-1980 років. Президентські вибори 1980 року Рональд Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки) ....................103 "Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана ................................106 Зовнішня політика .................................................................................. 109 "Поміркований курс" Джорджа Буша (1989-1993 роки)........................ 111 Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної партії. Уільям Клінтон -42-й президент США (1993-2001 роки) ........... 114 "Нова економіка" адміністрації У. Клінтона .......................................... 118 Зовнішня політика 42-го президента США У Клінтона ....................... 122 Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм з людським обличчям" Джорджа Уокера Буша - 43-го президента США ............... 123 2. Великобританія ....................................................................................... 126 Наслідки війни. Парламентські вибори 1945 року. Перемога лейбористів. Клемент Еттлі..................................................................... 126 Економічний розвиток ............................................................................. 128 Створення "держави загального добробуту"........................... '............... 130 Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської колоніальної імперії ............................................................................. ...131 Правління консерваторів (1951-1964 роки) ........................................... 132 Політика лейбористського уряду Гарольда Вільсона (1964-1970 роки) ...................................................................................... 136 "Нові консерватори" та уряд Едварда Хіта (1970-1974 роки) ................ 139 Правління лейбористів в 1974-1979 роках ............................................... 142 Великобританія наприкінці 1970-1980-х років ....................................... 146 Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії (1979-1990 роки) ...................................................................................... 147 Приватизація, її особливості та створення "демократії власників" ...... : 150 Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове законодавство ........................................................................................... 153 Реформування "держави загального добробуту" ...................................156 Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди............................... 160 Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тетчер... 163 Джон Мейджор та політика "здорового консерватизму" 4

(1990-1997роки) .................................................... ■ .............................. 165 "Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки)... 171 Внутрішня та зовнішня політика ............................................................. 175 3. Франція ..................................................................................................... 178 Результати другої світової війни. Період Тимчасового режиму. Відставка Ш.де Голля .............................................................................. 178 Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток ............ 185 Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність урядів "третьої сили" .............................................................................. 186 Міжнародне становище та зовнішня політика ....................................... 189 П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади ........................................................................................................ 192 Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки ....................... 192 Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки... 194 Зовнішня політика Ш. де Голля .............................................................. 195 Внутрішньополітична діяльність .................. ........................................ 199 "Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля ....................... 201 Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу" ............................... 202 Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен -третій президент П'ятої республіки ...................................................................204 Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. Франсуа Моріс Адріен Марі Міттеран президент Франції. "Лівий експеримент" 1981 -1984 років .................... 206 Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шірака: французький варіант неоконсервативно! політики ................ 210 Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки) ................ 212 Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки) ........................ 215 Президент Франції Жак Шірак ............................................................... 216 4. Італія .......................................................................................................... 219 Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція ............... 219 Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та прийняття Конституції ............................................................................. 223 Діяльність правоцентриєтських урядів (1948-1963 роки) ....................... 230 Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років ................................... 233 Правління "лівого центру" (1963-1976 роки) .......................................... 234 Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її діяльність (1976-1979 роки) ..................................................................... 236 Італія 1980-х років................................................................................... 237 Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки)....238 Італія 1990-х років ............................................................................. ■■-239 5. Іспанія ....................................................................................................... 252 5

в.

Франкізм в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки)...252 Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива"' та міжнародної співпраці (1960-1975 роки) ...................................................................................... 258 Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської демократії (1976-1982 роки) .................................................................... 262 Парламентські вибори 1982 року та перемога 1СРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки) ............................ 267 Перемога Народної партії на иарламенстських виборах 1996 року. Діяльність правоцен і ристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки) ...................................................................................... 274 7. Німеччина ................................................................................................. 277 Проблеми післявоєнного влаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини ............................................................... 277 ФРН ........................................................................................................... 282 Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН .......................................................... 282 К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876-1967).................................... 285 "Ера Аденауера" (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. Німецьке "економічне диво", причини та результати .............................................. 285 "Залізний канцлер" та розвиток повоєнних міжнародних відносин...288 Спадщина "ери Аденауера". Проблеми внутрішньої політики урядів Л. Ерхарда (1963-1966 роки) та К.Кізінгера (1966-1968 роки).. .293 Вибори 1969 року. Створення "малої коаліції". В.Брандт- "канцлер внутрішніх реформ" (1969-1974 роки) ................................................... 296 "Нова східна політика" В.Брандта .......................................................... 299 Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки) ............................................... 301 "Ера Г.Коля" (1982-1998 роки). Внутрішня та зовнішня політика ........ 303 Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер ГШрьодер. Внутрішня та зовнішня політика........................................... 310 НДР .......................................................................................................... 317 Антифашистські перетворення в радянській окупаційній зоні Утворення НДР. Будівництво "соціалізму національних кольорів"...З 17 Берлінський червень 1953 року .............................................................. 321 Крах "соціалізму національних кольорів" в НДР. Демократична революція 1989 року................................................................................. 324 . Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи................................ 327

Розділ III. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості....................................................... 329 Революції кінця 1980-х початку 1990-х років, зовнішні та

6

4

внутрішні передумови, національні форми та особливості.................... 332 1. Албанія ..................................................................................................... 335 Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її наслідки .................................................................................................... 335 Міжнародне становище. Радянсько-албанські відносини..................... 336 Становлення та розвиток тоталітарного режиму ................................... 343 Демократична революція кінця 1980-х - початку 1990-х років, її розвиток та особливості .......................................................................... 351 2. Румунія ...................................................................................................... 355 Період "народної демократії" (1944-1947 pp.)....................................... 355 Соціально-економічний й політичний розвиток румунського суспільства наприкінці 1940-х-1965 років ............................................. .363 Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску ................................... 364 Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток .................... 368 3. Угорщина .................................................................................................. 374 Період "народної демократії" (1944-1947 pp.) ....................................... 374 Особливості соціалістичного будівництва наприкінці 1940-х-1953 років .................................................................................... 378 Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки)............................................................................383 Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень 1956 року) ............................................................................................... .387 Народна революція 1956 року .................................................................. 392 ■ Угорські реформи 1960-1970-х років. "Епоха" Я.Кадара ....................... 399 Революція кінця 1980-х- початку 1990-х років, її розвиток та особливості .............................................................................................. 403

Розділ IV. Країни Латинської Америки

1. Бразилія .................................................................................................... 408 Економічний розвиток після другої світової війни ............................... 408 Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року...408 Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса (1950-1954 роки).................................................................................. ...410 Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж. Варгаса ............................... 411 Серпнева криза 1954 року ...................................................................... 413 Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека (1956-1961 роки) .................................................................................... .414 Президентські вибори 1960 року. Правління Ж.Гуларта (1961-1964 роки) ..................................................................................... 416 7

Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення військового авторитарного режиму (1964-1984 роки) ........................... 418 Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років................................... 422 2. Куба ............................................................................................................ 426 Куба в 1945-1952 роках ........................................................................... 426 Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Батисти( 1952-1959 роки) ........................................................... • ....... 428 "Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року ........................................... 429 Фідель Кастро Рус. Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 років ................................................... : ................................... 438 Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку ................ 444 "Соціалізм або смерть" ............................................................................ 449 3. Мексика .....................................................................................................452 Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки) ............................... 452 Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики модернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки) ..................................................................................... 454 Фінансово-економічна криза 1980-х років та політика уряду Мігеля де ла Мадрида (1982-1988 роки) ................................................ 456 Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої ринкової економіки ................................................................................. 458 4. Чилі ........................................................................................................... 463 Соціально-економічний та політичний розвиток у другій половині 1940-1960-х років .......................................................... 463 Чилійська революція (1970-1973 років) .................................................. 466 Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки) ....................... 469 Чилі в 1990-х роках .................................................................................. 475

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940-х-1950-х років.............479 Утворення ООН, її структура, органи .......................................................479 Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року................................... 481 Нюрнберзький та Токійський судові процеси ........................................ 481 Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини ...................................... 482 Початок та розгортання "холодної війни": періодизація, причини ........ 483 Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна

8

інтеграція в Європі та Америці ...............................................................485 Німецьке питання ..................................................................................... 488 Створення військово-політичних блоків .................................................. 489 Корейська війна 1950-1953 років .............................................................. 491 2. Міжнародні відносини у 1960-х-першій половині 1970-х років ........ 492 Друга берлінська криза 1961 року ....................................................... ",..492 Карибська криза 1962 року та її наслідки ............................................... 494 В'єтнамська війна ..................................................................................... 495 Послаблення міжнародної напруги та прихід короткочасного періоду розрядки...................................................................................... 496 Радянсько-американські відносини ........................................................ 496 Нова східна політика................................................................................ 497 Нарада в Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року ................ 497 3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. Поворот від розрядки до нового витка напруженості ....................... 498 Радянська інтервенція в Афганістан ....................................................... 498 Радянсько-американські відносини ........................................................ 501 4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х років ..................... 501 Об'єднання Німеччини. .......................................................................... 501 Розвиток Гельсінкського процесу. .......................................................... 502 Інтеграційні процеси. Маастріхтські угоди ........................................... 502 Війна у Перській затоці ........................................................................... 503

Розділ VI. Художня культура у другій половині XX століття (Автор О.А. Коляструк)

Загальні тенденції розвитку культури .......................................................504 Освіта ........................................................................................ , ..............506 Наука і техніка..........................................................................................508 Тенденції у розвитку літератури ..............................................................513 Розвиток архітектури ............................................................................... 518 Образотворче мистецтво .......................................................................... 527 Розвиток кіно ........................................................................................... 535 Музична культура ..................................................................................... 544 З історії рок-музики на Заході .................................................................. 549 Джерела та література ..........................................................................552

Розділ І. Основні напрямки розвитку світу після другої світової війни 1. Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному світі.

Боротьба з нацистсько-фашистською агресією у роки другої світової війни продемонструвала, з одного боку, унікальний приклад результативної співпраці країн з протилежними суспільно-політичними системами, з іншого, дала новий шанс для об'єднання їхніх зусиль у повоєнному світовлаштуванні. Проте сподівання народів на співпрацю країн антигітлерівської коаліції у розв'язанні не менш нагальних, аніж розгром фашизму, економічних, політичних та соціальних проблем у мирний час не справдилися. Друга світова війна призвела, як і перша, до насильницької зміни глобальної геополітичної ситуації у світі, яку юридично зафіксовано було рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 року. У результаті перерозподілу зон геоіюлїтичного впливу суттєво змінилася розстановка сил у всіх стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат знову зазнала Німеччина, а також Японія, вони втратили й статус регіональних лідерів. Німеччину до того ж поділено на чотири окупаційні зони, частина її східних земль відійшла до Польщі та СРСР. У Японії відібрали практично всі її володіння у Південно-Східній Азії. Англія і Франція, незважаючи на перемогу у війні, втратили великі зони впливу та колоні)', також позбулися статусу провідних держав і не мали змоги суттєво впливати на хід повоєнної історії. На політичну авансцену вийшли дві наддержави - СРСР та США, які по-різному сприймали наслідки другої світової війни, неодинаковий був їхній погляд на перспективи розвитку світової цивілізації. Економічний потенціал США був вражаючий. Обсяг валового національного продукту зріс з 90,5 млрд. доларів у 1939 році до 211,9 млрд. у 1945, тобто удвічі. Ще 1943 року випуск зброї, військової техніки та бойового спорядження США зрівнявся за своїми масштабами з аналогічним виробництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узятих. 1947 року Сполучені Штати контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, виробляли половину машинного парку, 41 відсоток товарів та послуг. Вони опинилися на вершині своєї могутності і виступили з претензіями на роль єдиної наддержави, яка визначає розвиток однополярного світу. У новій системі міжнародних відносин жодна країна чи коаліція держав були не в змозі конкурувати зі Штатами з основних параметрів економічної, військової та політичної потуги. Відповідно до цього кардинально змінилися настанови зовнішньої пол10

ітики США. Якщо сформулювати коротко, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто політики активної участі в глобальному сві говому регулюванні. Глобалізація зовнішньополітичних пріоритетів США означала відмову від "доктрини Монро" (1823 рік), за якою світ ділився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання Штатів у справи європейських держав як відповідь на відмову останніх від прагнення "поширити свою систему" на Північну та Південну Америки. Після другої світової війни США стали беззастережним лідером усього західного світу. У цих умовах американське керівництво почало ототожнювати свої національні інтереси з глобальними прагненнями всієї капіталістичної системи. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву " Pax Americana" (від латинського - "світ по-американськи"). Сценарій був чіткий і одвертай: перебудова світу за американським проектом та зразком, а підстави очевидні: монополія на ядерну зброю, гегемонія у світовій економіці та культурі ( масована пропаганда "американського способу життя"). Проте шлях Вашингтона до досягнення "глобального лідерства" перепинив не менш могутній у військовому відношенні Радянський Союз, в орбіті якого за домовленістю з партнерами по антигітлерівській колації опинився весь східноєвропейський регіон. Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині, Албанії, Болгарії, Югославії Москва нав'язала так званий соціалістичний шлях розвитку. Жорсткий контроль СРСР у цьому регіоні дав відомі наслідки: за кілька повоєнних років в усіх цих країнах комуністичні та робітничі партії узурпували владу і стали її монополістами. Східноєвропейську модель розвитку було нав'язано і деяким країнам Азії: Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Соціалістичній Республіці В'єтнам, Лаоській Народно-Демократичній Республіці, Народній Республіці Кампучія. На початок 1960-х років про будівництво соціалізму оголосило й керівництво Куби на чолі з Ф.Кастро. Так виникла світова соціалістична система, очолювана Радянським Союзом, яка об'єднала всі країни з соціалістичними та народно-демократичними режимами. Створення та протистояння двох систем та військово-політичних блоків (НАТО та ОВД) породило таке унікальне історичне явище, як холодна війна, яка стала, по-суті, новим типом світової війни. її основним політичним змістом стало протиборство двох розділених ідеологіями гігантських соціально-політичних систем, яке здійснювалося у контексті науково-технічної революції переважно жорсткими невійськовими засобами. Політична гегемонія двох великих держав в очолюваних ними блоках і усвідомлення неможливості використання ядерної зброї, хоча й дозволили уникнути глобаль11

ного воєнного конфлікту, разом з тим зумовили тривале протистояння цих держав практично в усіх кутках планети. Практичним віддзеркаленням холодної війни стали так званий "синдром двох держав" (дві Німеччини, дві Кореї, два Китаї, два В'єтнами), корейська війна 1950-1953 років, в'єтнамська війна, друга берлінська та карибська криза тощо. Крах Радянського Союзу та ОВД призвели до завершення холодної війни й тотальної трансформації міжнародних відносин. Найбільш глибокі зміни сталися в Євразії, де склалася принципово нова геополітична картина, зумовлена практично незаперечним домінуванням США. В результаті Сполучені Штати опинилися в унікальній ситауції: вони стали першою і насправді єдиною світовою державою.

2. Особливості політичного розвитку. Соціальнореформістська модель організації суспільства: становлення та криза.

Домінування ідей соціал-реформізму та їхнє практичне втілення в західних країнах припало на повоєнний період. Інтелектуальним фундаментом цієї політики стала теорія Дж. М. Кейнса з її концепцією регульованої економіки і "повної зайнятості", згідно з якою уряди західних держав узяли на себе відповідальність за стан економіки і соціальних процесів у своїх країнах. Поряд з підтримкою курсу на "повну зайнятість" населення характерними рисами соціал-реформізму у сфері соціально-економічної політики були настанови на суспільний егалітаризм і націоналізацію та інші форми "соціалізації" власності. В 1950-1970-х роках переважала думка, що "повної зайнятості" і забезпечення економічного зростання можна досягти за рахунок часткової інфляції. Мало того, в політично-урядових колах побутувало переконання про необхідність підтримання "повної зайнятості" будь-якою ціною. Високі рівні безробіття вважалися згубними не тільки для тодішніх урядів, а й для західної соціально-економічної системи загалом. Саме ця пересторога й спонукала уряди боротися з безробіттям шляхом стимулювання споживчого попиту навіть в умовах інфляції, що часто-густо спричиняло новий стрибок цін. Проте швидке економічне зростання, відсутність масштабних кризових струсів і суттєве підвищення добробуту населення, які стали відчутними з кінця другої світової війни до 1970-х років, підтверджували переваги та доцільність соціал-реформістської практики. Водночас сформульована у повоєнні роки концепція регулювання пов'язувала підтримання курсу "повної зайнятості", як і інших завдань економічної політики держави, зокрема, стримування інфляції, забезпечення економічного зростання і рівноваги платіжного балансу, із зміцненням господарської могутності держави. Звідси 12

закономірним результатом соціал-реформістської тактики стало не просто активне, а зростаюче втручання держави у процеси відтворення. Найяскравіше це проявилося у перерозподілі суспільного продукту. Після більш-менш поміркованих на початках державні витрати стали згодом потужно зростати. Це відбилося у збільшенні їхньої частки у валовому національному продукті. Так, з 1960 по 1980 рік вона виросла у США з 28,1 до 35,4; у ФРН - з 31 до 46,6; у Франції - з 33,6 до 46; у Великобританії - з 33 до 44,4 відсотка. Збільшення масштабів перерозподілу відбувалося також під впливом низки економічних і соціальних факторів, передовсім за рахунок зростання соціальних витрат у загальній сумі державних витрат: з 1960 по 1980 рік вони зросли у США з 38,7 до 58,5; у ФРН - з 65,3 до 66,1; у Великобританії - з 42 до 49,6; в Італії - з 56,5 до 64, 7 відсотка. Кейнсіанська модель регулювання економічної кон'юнктури передбачала її вирівнювання, попередження криз та різких стрибків. Для цього необхідне було продумане регулювання економіки шляхом компенсаційної політики - стимулювати попит за рахунок збільшення державних витрат у роки погіршення економічної кон'юнктури та обмежувати їх у періоди високого економічного зростання. Передбачалося, що дефіцити держбюджетів, які спричинилися збільшенням державних витрат у кризові роки та в час безробіття, будуть компенсовуватися позитивним сальдо в період високих темпів економічного зростання. Реальність виявилася іншою. Ліквідація зростаючих державних витрат виявилася непростою справою, оскільки такі спроби неминуче наштовхувалися на опір зацікавлених груп (як виборців, так і бізнесу). В результаті розвиток державних фінансів набрав однобічно- . го характеру, він відбувався лише по лінії зростання, а дефіцит держбюджету перетворився у стабільне явище, До середини 1970-х років дефіцитність державних фінансів була практично перманентною. Так, з 1951 по 1975 рік, тобто упродовж 25 років, сальдо державних фінансів Італії ні разу не було позитивним чи нейтральним, а державні бюджети у США і Швеції зводилися 20..разів, у Великобританії і Франції - 18, у ФРН - 17 разів. Осторонь цього ряду перебувала лише Японія, конституція якої вимагала обов'язкового збалансування бюджету. Окрім цього, імпульс збільшення державних трансфертів (переведення) ішов не тільки через політику "точного настроювання" економіки, але й через "відкриті" витратні програми, кошти на які не могли бути заздалегідь і точно визначені (економічні та демографічні зміни, рівень безробіття тощо). Часто-густо свій негативний внесок у зростання державних витрат робили особливості процедури їхнього планування, яка здійснювалася за принципом потреб, а не ресурсів, якими розпоряджалася держава. Суттєве зростання державних витрат закономірно супроводжувалося посиленням податкового тиску. З 1955 по 1980 рік він збільшився в частці 13

від ВВП у США з 23,6 до 30,7 відсотка; у ФРН - з 30,8 до 37,2; у Великобританії- з 29,8 до 35,9; у Канаді - з 21,7 до 32,8 відсотка. Проте підвищення податків не встигало за збільшенням державних витрат і в результаті дефіцитність бюджетів західних країн з кон'юнктурного і змінного перетворилися в структурний і постійний феномен. Масштаби участі держави в економічних процесах у післявоєнні роки зросли також у зв'язку з націоналізацією промисловості. За першою повоєнною хвилею її одержавлення в ряді країн (Франції, Великобританії та інших) піднялася нова. Державний підприємницький сектор у багатьох країнах посідав важливе місце в економіці за кількістю зайнятих на виробництві людей, капіталовкладень та виробленої продукції. Суттєво зросли інтенсивність та ареал адміністративно-правового регулювання. Врешті-решт, у соціалреформістській моделі "змішаної економіки" пропорції між державним та приватним сектором все більше зміщувалися на користь першого. Соціал-реформістська модель мала дві основні вади: практично цілковите заперечення здатності економіки до саморегулювання та акцент на перерозподільчих аспектах відтворення на шкоду власне виробничим. Здатність економіки до саморегулювання заперечувалася і тим, що її суб'єкти, на думку ідеологів соціал-реформізму, нібито керувалися лише приватними, взаємосуперечливими інтересами. Таким чином, соціал-реформістська практика свідомо чи несвідомо обмежувала чи принижувала роль приватних економічних стимулів. До того ж соціал-реформісти вбачали у державному регулюванні лише позитивні моменти, ігноруючи негативні, яких виявилося чимало. Передовсім економічна політика держави деформувала ринкові стимули, а разом з цим і пропорції між споживанням.! нагромадженням, збереженнями та інвестиціями, прибутковістю різних сфер господарювання, які стихійно формувалися. При цьому урядове втручання далеко не завжди правильно орієнтувалося на стимулювання об'єктивних тенденцій соціально-економічного розвитку. Фактори соціальної політики часто суперечили завданням забезпечення максимальної ефективності економіки. В результаті надання економіці більшої контрольованості породжувало диспропорції; субсидовані капіталовкладення (прямі чи з допомогою податкових пільг) спричиняли зростання фондосмкості і зниження капіталовіддачі, заохочення найму робочої сили стимулювало, окрім всього іншого, зниження темпів підвищення продуктивності праці; обмеження «зайвої» конкуренції вело до штучної монополізації. Одержавлення спричинило низку інших негативних явищ, зокрема, розростання державного апарату та гальмівної бюрократизації. Слід вказати на ще один тин деформації - на безсистемне, заплутане, і надмірне оподаткування трудових доходів, яке послаблювало стимули підприємництва, ско14

рочувало пропозицію робочих.рук тощо. На початок 1980-х років гранична ставка оподаткування (прямого чи побічного) на одного робітника, який отримував середню зарплату, складала у США - 48,6 відсотки, у ФРН - 60,9, у Франції - 68,8, в Італії - 62,7, у Великобританії - 54,5 у Швеції - 73 відсотки. Опозиція щодо зростаючого податкового тиску набирала форму ухилення від сплати податків, «податкових бунтів», тобто еміграції коштів у країни з низьким податком, зростанням тіньової економіки тощо. Чимало вад мала і соціальна політика. Амбіційні плани створення «держави добробуту», «боротьби з бідністю», помилкові пріоритети та непродумані методи соціальної політики, паралелізм, відсутність взаємопогодженості створювали передумови поширення соціального паразитизму. Таким чином, на кінець 1970-х років традиційні кейнсіанські важелі економічного регулювання, які лежали в основі соціал-реформізму, вичерпали себе. В умовах бурхливого розвитку техніки та новітніх технологій, необхідності структурної перебудови народного господарства постала проблема пошуків нової соціально-економічної теорії та практики. Неоконсерватизм: суть та особливості. Безпосередньою відповіддю на кризу соціал-реформістеької моделі став неоконсерватизм. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років у працях багатьох західних політологів, у виступах політиків і оглядачів відчутною стала теза про вступ капіталізму в «еру консервативної політики». Якщо раніше термін «консерватизм» був не дуже популярним, то наприкінці 1970-х він знову набрав респектабельності. Прихід до влади в США 1980 року Р.Рейгана і його переобрання на другий термін 1984 року, перемога консервативної партії на чолі з М.Тетчер в Англії тричі підряд, успіх правих на парламентських та місцевих виборах у ФРН, Італії, Франції, активізація расистських і профашистських угруповань у ряді розвинених країн засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися цими політичними силами, є співзвучними настроям досить широких соціальних верств: від великих підприємців до «синьокомірцевих» робітників, що мова йде про масштабний, не обмежений національними кордонами, процес. Консерватизм - це не просто політична програма тієї чи іншої партії чи політичний принцип, а система поглядів на довколишній світ, це тип світогляду і політико-ідеологічних орієнтацій та установок, які не завжди асоціюються з конкретними політичними партіями. Всі варіанти сучасного консерватизму як на національному, так і на міжнародному рівні, об'єднані відповідним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які у сукупності складають течію неоконсерватизму як самостійного різновиду західної суспільно-політичної думки. У західній літературі існує різнобій щодо визначення і характеристики консерватизму: в ньому, як правило, виділяють чотири, п'ять, сім, а то й більше течій чи напрямів. У дифініційному сенсі неоконсерва15

гизм отримав різні назви: власне «неоконсерватизм», «нові праві», «радикальний консерватизм» (Р.Рейган, М.Тетчер), традиціоналістський чи патерналістськмй консерватизм, неолібералізм тощо. Завдання неоконсерватизму в економічній сфері зводилися до відновлення старих, традиційних настанов - економічної свободи, конкуренції, обмеження господарських прерогатив держави, опори на власні сили. Декларувалося, що економіка має високий потенціал до саморегулювання і тому необхідність державного втручання (окрім регулювання конкуренції) повинна бути не апріорною, а винятково обгрунтованою у кожному конкретному випадку. На думку нових консерваторів, наявне державне регулювання перешкоджало розвитку ринку і спричиняло порушення рівноваги в господарській системі. Звідси завдання нового консерватизму у сфері економіки полягало в тому, щоб забезпечити простір для дії ринкових сил, тобто вільної взаємодії приватних інтересів. Слід підкреслити, що першопочатки економічного неоконсерватизму відносяться ще до приходу до влади консервативних урядів. Його відлік звичайно починають з часу урядування адміністрації Дж. Картера в США та кабінету Дж. Каллагена у Великобританії. Саме ці політики першими у своїх країнах усвідомили обмеженість можливостей державного регулювання і зробили спроби, щоправда, дуже помірковані, зменшити його масштаби. Ідеї економічного неоконсерватизму найбільш вичерпно сформулювали й активно спопуляризували Мілтон Фрідмен - голова монетаристського напрямку і Фрідріх фон Хайєк - видатний представник австрійської економічної школи. Зміну економічного курсу підготовали інші науковці-економісти. Все ж головну роль в інтелектуальній атаці на кейнсіанство відіграли монетариста. Вони вважали, що підтримка «цілковитої зайнятості» за рахунок «підкачки» попиту не може бути перманентною. На їхню думку, зростання попиту справді веде на перших порах до збільшення зайнятості і обсягів виробництва, проте вневдовзі це породжус інфляцію. До того ж збереження попередніх рівнів зайнятості в кожний наступний момент досягалося тільки за рахунок "ін'єкції"", а це ще більше динамізує інфляцію. Важливою, хоч і короткотерміновою, метою майбутньої неоконсервативно! економічної стратегії стало подолання інфляції шляхом здійснення рестриктнвної (обмежувальної) кредитно-фінансової політики. Боротьба з інфляцією тісно пов'язувалася з ліквідацією дефіцитності державних бюджетів та зменшенням витрат, а у перспективі - із збалансуванням бюджету. Поширення набула також монетаристська теорія " природного" рівня безробіття . Одним з найважливіших заходів у країнах із сильним профспілковій 16

рухом неоконсерватори вважали обмеження його монопольного впливу на ринок праці. Важливим елементом неоконсервативно']' економічної програми стала приватизація-розпродаж державних підприємств. Нові консерватори загалом негативно ставилися до державної власності. Первинною і природною за моральними, релігійними, політичними і економічними мотивами вони визнавали лише приватну власність. Загалом негативне ставлення до націоналізації, яке сповідували не тільки неоконсерватори, а її широкі верстви, мало під собою реальні підстави. Досвід націоналізації, якщо не у всіх, то у більшості країн розчаровував, оскільки ефективність функціонування державного сектору виявилася нижчою, аніж у приватному; Неоконсерватори пропонували покінчити з проблемами державного сектору шляхом його ліквідації. Консервативна соціальна політика також різнилася від соціально-реформістської філософії, хоча практично ніхто з неоконсерваторів не підтримував ідею повної ліквідації системи допомоги. Стрижнем їхнього підходу стала ідея, за якою умовою добробут знедолених є не державна допомога, а свобода економічної діяльності. "Головний ворог бідності,- заявляв президент США Р.Рейган, - система вільного підприємництва". Вказуючії на негативні наслідки соціальної політики "держави добробуту", він вирізнив передовсім провокування нею паразитизму, нові консерватори пропонували змінити її принципи. Держава, на їхню думку, повинна підтримувати тільки тих, хто через різні обставини, не зможе забезпечити себе засобами до існування. Через це вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви, які насправді потребують допомоги. Значне місце в конструкціях неоконсерватизму займають питання культури, морально-етичних чеснот, соціальних настанов, релігії тощо. Необхідно підкреслити, що інтерес нових консерваторів до цих питань невипадковий і мас під собою життєву основу, а саме: невдоволення широких верств населення типовими для останніх десятиріч тенденціями - розгулом порнографії, вседозволеності, руйнацією сімейних традицій, релігійним нігілізмом тощо. Особливий акцент неоконсерватори робили на зникненні у людей впевненості у своїх можливостях, на занепаді таких "традиційних" цінностей, як "закон і порядок", "дисципліна", "стриманість", "взаєморозуміння", патріотизм тощо. їхня стурбованість соцюкультурними і моральноетичними проблемами знаходила відбиття в одвертій ностальгії за більш простим, більш організованим і гомогенним світом, який, на їхню думку, існував у ХУІІІ-ХІХ століттях, у період вільного капіталізму. Вони аргументовано наполягають на потребі зміцнення родини, громади, церкви і в цьому мали підтримку з боку широких верств населення. Неоконсерватори внесли суттєві корективи ігВгДШЧК¥^фмйкціонування 17

державних інститутів. "Розвантаживши" державу від багатьох, передовсім соціально-економічних функцій, які вона взяла на себе в період функціонування кейнсіанської моделі, скоротивши державний апарат і підвищивши його якість, вони прагнули зміцнити авторитет держави і підвищити її політичну роль. Значну увагу звернули неоконсерватори на питання місцевого самоврядування та регіональної політичної активності. Загалом неоконсерватизм - суперечливе і неоднозначне явище суспільного життя Заходу. При цьому неоконсервативна політика, позначена загальними для розвинених капіталістичних країн рисами, має у кожному конкретному випадку свої національні особливості.

3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу. Інший важливий геополітичний наслідок другої світової війни полягав у руйнації усталеної колоніальної системи. Це сталося невипадково, передовсім тому, що великі європейські метрополії- і переможці і переможені були суттєво ослаблені. Йдеться про Великобританію, Францію, Італію,Бельгію, Голландію. Отже, на відміну від ситуації, яка склалася після пертої світової війни, коли колонії були лише перерозподілені, тепер зробити це виявилося неможливим. Метрополії позбулися змоги контролювати свої підопічні території, що стало однією з причин активізації національно-визвольних рухів та появи нових незалежних держав. У числі перших були Снрія, Ліван, Індія, Алжир, Марокко, Кувейт, Бахрейн та інші. Слідом за країнами Азії та Північної Африки на шлях незалежного розвитку стали народи чорної Африки. При цьому тільки I960 року, названого "роком Африки", політичної самостійності домоглися 17 держав - колишніх колоній Великобританії, Франції, Італії, Бельгії. В середині 1970-х років здобули незалежність колишні португальські колонії. 1989 року колоніальне ярмо скинула остання,, на Африканському континенті країна - Намібія. Передача Китаю Гонконг; (1997 рік) та Макао (1999 рік) завершила історію колоніалізму Заходу Азії. Новостворені незалежні держави з числа колоній та напівколоній так її не змогли одразу домогтися повної незалежності - як економічної, так і пол-"' ітичної. Цей "вакуум влади" активно і небезуспішно почали заповнювати СРСР та США, які ніколи не були чистими метрополіями. СРСР - під гаслами побудови комуністичного раю; США - встановлення демократії. Тому, колишні колонії перетворилися на арену часто доволі гострих зіткнень геополітичних інтересів Радянського Союзу та Сполучених Штатів. Так планета поділилася на "три світи": перший - це група розвішених та близьких до них .країн Західної Європи та Північної Америки, а також 18

низка азіатських країн, які домінували у світовій економіці ( на них припадає 25 відсотків сучасного світу), другий - країни соціалггичного табору (26 країн з населенням в 1.7 млрд. осіб, або 37 відсотків населення планети), та країни "третього світу" - колишні колонії і латиноамериканські країни, об'єднані комплексом відповідних характеристик: відсталістю економік, незрілістю соціально-партійної системи, переважанням аграрного сектору та селянства, збереженням традиційних патріархальних, племінних, кланових структур та їх елементів тощо. За цією - останньою - групою країн закріпилася також назва: "країни, що розвиваються", оскільки провідне завдання їхнього розвитку полягало у подоланні економічної відсталості, модернізації економіки та у досягненні справжньої економічної й політичної незалежності. Процес набуття новоствореними країнами повноцінної самостійності відбувався суперечливо, зі значними труднощами. Через слабкість національної буржуазії, партійних структур політичну владу перебирала армія, яка ініціювала державні перевороти та військові режими. В ряді країн домінували різні національні варіанти соціалізму - ісламський, африканський, індійський тощо. Значного поширення набули антизахідні та антимодерністські настрої, пропаганда ідей особливого шляху розвитку, відкидання загальноцивілізаційних набутків. Незважаючи на складність цих проблем, більшість країн Азії, Латинської Америки та деякі країни Африки перетворилися упродовж другої половини минулого століття з переважно аграрних в аграрно-індустріальні і навіть на передові індустріальні держави. За групою азіатських країн закріпилася назва нових індустріальних, або "азіатських драконів". Це -Гонконг, Сінгапур, Тайвань та Південна Корея. Латиноамериканські країни переорієнтувалися на створення власної імпортнозамінної індустрії і домоглися значних успіхів у різних сферах економіки. Країни, що розвиваються, відіграюють важливу роль у світовій політиці, інтеграційних процесах.

4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне суспільство.

Символом та рушієм змін, що відбулися і тривають на планеті, стала науково-технічна революція (НТР), яка матеріалізувалася 1946 року у США винайденням першої електронно-обчислювальної машини, а у 1970-х роках - виникненням нового постіндустріального суспільства. Попри все розмаїття соціотехнологічних оцінок існує і певний консенсус у визначенні найважливіших особливостей сучасної НТР. Вони полягають у принципово новому рівні розвитку науки п техніки, який зумовлює появу технічних пристроїв та продукції, якості і властивості котрих відсутні у природі; у масні-

табному нарощуванні знань; пріоритетному розвитку досліджень у галузі фундаментальних наук; у безперервному скороченні часу між здобуттям нових наукових знань та їхнім використанням в інженерно-конструкторських розробках; у всезростаючій ролі інформації у галузі матеріального виробництва, хоч, як і раніше, до уваги беруться традиційні джерела енергії та сировини. Сучасна НТР, потужно й кардинально впливаючи на матеріальне виробництво, не меншою мірою позначається і на людській спільноті. Впровадження комп'ютерної техніки не тільки змінює виробничий процес, але трансформує і такі сфери "нематеріального виробництва", як освіта, медицина, система комунікацій тощо, які є важливою складовою частиною сучасного соціуму. Соціальні наслідки НТР настільки очевидні і масштабні, що чимало учених-суспільствознавців упродовж останніх сорока- тридцяти років все частіше звертаються до проблем постіндустріального ("інформаційного", "наукового", постматеріального") суспільства. Поява цієї проблематики спричинена неспроможністю та крахом формаційного підходу та концепції загальної кризи капіталізму кінця XX століття. Постіндустріальне суспільство виростає з індустріального, є його продовженням і в той же час його заміною. Концепцію ж індустріального суспільства було запропоновано ще в середині минулого століття, що збіглося з періодом стабільного економічного розвитку на Заході. її авторами стали Р.Арон, У.Ростоу та інші західні соціологи й політологи. Зовнішніми атрибутами індустріального суспільства вважають пріоритет машинної індустрії у виробництві, зросч ання міст, формування численного робітництва тощо. За головну прикмету такого суспільства автори концепції вважають безперервне зростання виробництва матеріальних благ. У і 970-х роках з 'явилася антитеза індустріальному суспільству - постіндустріальне суспільство. Теорія цього суспільства виникла на основі осмислення специфіки сучасного моменту та напрямків розвитку світової цивілізації. Саме 1970-і кінець 1980-х років теоретики постіндустріалізму сприйняли як історичний етап, який зумовив його появу. 1 хоча класики постіндустріальної теорії досить обережні у використанні "революційної" риторики, все ж його формування вважають глобальною революцією. Незважаючи на значні розходження у підходах та оцінках нового суспільства, переважна більшість прихильників постіндустріалізму відзначають, що найбільш фундаментальною його ознакою є переорієнтація виробництва зі сфери створення матеріальних благ на надання послуг та інформації. Так, до початку 80-х років у США, а кількома роками пізніше і в країнах Західної Європи валовий продукт сфери інтерперсональних послуг переважив валовий продукт сфери матеріального виробництва. 20

Увага до проблеми інформатизації послуг сьогодні настільки велика, що інколи доктрина "інформаційного суспільства" розглядається як відносно самостійна концепція. Російський вчений В.Л.Іноземцев пропонує власну концепцію історії світової цивілізації, яка, на його думку, поділяється натри величезні епохи: доекономічну, коли основним типом діяльності людини була так звана передтрудова активність, вона дозволяла індивідуму протистояти природі у боротьбі за виживання; економічну, яка базується на праці як усвідомленій діяльності для створення для людини комфортного й безпечного середовища; постекономічну, перші ознаки якої стали проявлятися в останні два десятиріччя передовсім саме зміною характеру діяльності людей, яку автор кваліфікує як "творчість". Загалом постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі свого становлення. Спільноти з превалюючими ознаками постіндустріалізму - розвиненою демократією та соціально зорієнтовіаною економікою утвердилися у небагатьох державах, хоча його вплив на світовий розвиток виходить за географічні межі цих країн і має глобальний масштаб.

5. Глобальні проблеми сучасності.

В другій половині XX століття людствозіткнулося з проблемами справді глобальних масштабів. Мова йде про процеси та явища, які охоплюють сферу взаємодії природи та суспільства, людину та її довкілля, а також стосунки між соціальними спільнотами - народами і державами. Загальні особливості всіх цих проблем полягають у тому, що вони набрали планетарного характеру і стосуються народів усіх континентів, загрожують людству серйозним регресом у розвитку продуктивних сил, потребують невідкладних рішень та дій, спрямованих на попередження й подолання небезпечних для життєдіяльності і безпеки громадян явищ та процесів, вимагають колективних заходів і зусиль з боку всіх держав, всієї світової спільноти. Упродовж багатовікової історії людство користувалося дарами природи, не задумуючись над наслідками своєї діяльності. Із розвитком матеріального виробництва і збільшення народонаселення різко зросли потреби людей у природних ресурсах. Проте можливості природи не безмежні. Наслідки людської діяльності позначилися на всіх компонентах довкілля: на атмосфері і кліматі, водних ресурсах, на грунтах, надрах, флорі та фауні. Особливу небезпеку викликає високий рівень забрудненості атмосфери в результаті викидів промисловими об'єктами і транспортом отруйних речовин. В деяких місцях планети у повітрі виявлено до 200 і більше шкідливих для людини речовин, а їхній сумарний вміст перевищує допустимий рівень в десятки і більше разів. 21

Інша загроза - виснаження озонового шару в атмосфері, що супроводжується глобальними кліматичними змінами. З'явився і такий небезпечний феномен як парниковий ефект. У загрозливому стані опинилися водні ресурси не лише річок і озер, а й морів і океанів. З часу другої світової війни споживання води в масштабах планети зросло в 4 рази. У результаті господарської діяльності зникають ріки, озера, цілі моря. Близько 40 відсотків населення планети потерпає від нестачі води. Величезне значення для збереження біосфери, всього живого на Землі мають грунти, оскільки 98-99 відсотків продуктів харчування людина отримує в результаті їх використання. Водночас результат людської діяльності найзгубніше позначився на стані грунтів. Людство вже втратило близько 2 млрд. га колись родючих земель, перетворивши їх в пустелі, або непридатні для рільництва території. Аналогічна доля спіткала і лісові масиви, які за минуле століття скоротилися на одну третину. Гостро посталії проблеми енергозабезпечення та харчування (нині не. доїдають у світі 840 млн. осіб); викликають тривогу демографічні процеси. Демографічні зрушення нині перетворилися у самостійну проблему світового значення. Якщо упродовж першої половини XX століття загальна кількість жителів Землі збільшилася на 1 млрд. осіб -з 1,5 млрд. до 2,5 млрд., або на 2/3, то в наступне десятиріччя вона зросла на 3,5 млрд., або в 2,4 раза, сягнувши 1999 року 6 млрд. осіб. За прогнозами, до 2005 року населення планети може скласти 8 млрд. осіб. При цьому різке зростання народонаселення припадає на країни, що розвиваються, які до того ж потерпають від різних соціальних та економічних негараздів. Внутрішня проблема світового демографічного зрушення - це потужний процес "омолодження" населення в групі країн, що складають "третій світ", і, навпаки, старіння населення в розвинених країнах. Забезпечення зайнятості працездатних молодих людей в країнах, що розвиваються, є сьогодні однією з найгостріших соціальних проблем, яка набрала міжнародного значення. Натомість збільшення людей пенсійного віку у розвинених країнах лягає важким тягарем на систему соціального забезпечення. До інших світових проблем слід віднести необхідність контролю над озброєннями, ліквідацію зброї масового знищення, боротьбу із злочинністю, наркоманією та тероризмом. Таким чином, вперше у світовій історії гостро постало питання: заради збереження життя на Землі, виживання цивілізації потрібно шукати шляхи розумної і справедливої організації взаємин між народами і державами. Це передбачає передовсім виключення насильства з практики міжнародних відносин, орієнтацію на компромісне розв'язання складних, особливо ж конфліктних проблем, які загрожують людству та міжнародній безпеці; здійснен22

пя заходів, які гарантують стабільність світової економіки загалом, її екологізацію і наступний розвиток. Іншими словами, необхідно перейти від моделі світу, базованого на балансах військової сили, рівноваги, страху, протиборства до моделі "позитивного світу", тобто світу, який грунтується на спільних цілях, прагненнях, ідеалах, світу, який визнає і обстоює, хоч би в основному, фундаментальні загальнолюдські цінності.

6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема.

Тероризм має багатовікову історію. Його першопочатки відносяться ще до нашої ери. Саме поняття "тероризм" виникло, на думку деяких дослідників, в роки Великої Французької революції. Масштаби терору швидко розросталися. Вже на початку XIX століття в Європі виникли терористичні організації: серед них такі одверто насильницькі об'єднання, як мафія, камора тощо. Щоправда, тоді терористичні акції багато в чому мали індивідуалістичне, а іноді й романтичне забарвлення, як приміром, боротьба за гідність і свободу особистості. Загалом тероризм до XX століття не мав масового характеру, не було в той час ідеології і тих форм, які притаманні йому у столітті, яке минуло. XX століття залишило чимало трагічних сторінок в історії людства. До найбільших міжнародних злочинів належить перша і друга світова війни, акти агресії проти миру меншого, локального масштабу та всі форми їх підготвки, а також воєнні злочини і злочини проти людства. їх було кодифіковано Статутом Нюрнберзького трибуналу, принципи якого схвалила 11 вересня 1946 року Генеральна Асамблея ООН. Нюрнберзький , а згодом і Токійський процеси над головними воєнними злочинцями - перші в історії суди такого типу. Останнім часом аналогічне завдання поставлено перед створеним у Гаазі Міжнародним кримінальним трибуналом: він має визначити міру покарання воєнних злочинців з колишньої Югославії. У XX столітті небувалого розмаху набрав державний тероризм. У масових масштабах його здійснювали держави, в яких запанував тоталітарний режим. Серед них перше місце посів Радянський Союз, де, починаючи від вбивства царської родини, розгулу "червоного терору" в роки спровокованої більшовиками громадянської війни до розкуркулювання і насильницької колективізації села, штучних голодоморів в Україні, а потім масових репресій 1930— 1950-х років, жертвами яких по всій імперії були десятки мільйонів людей. Жорстокою формою сталінського терору стала депортація і знищення цілих народів - німців Поволжя, калмиків, кримських татар, чеченців, балкарів, інгушів, сотень тисяч українців із західних областей та інших. Неменшою за масштабами політика державного тероризму здійснювалася в маоцзедунівському Китаї, полпотівськін Камбоджі та інших комуністичних державах. 1 Іі злочини стимулювали тероризм в усьому світі. Західні автори часто відносять до політичного терору національно-визвольні рухи. які. на 23

їхню думку, у своїй боротьбі за незалежність використовують терористичні методи. Серед цілої низки світових проблем вперше в історії з усією гостротою постало питання про спільну боротьбу всіх держав проти безпрецедентного розмаху і нового характеру деяких видів злочинності, безжалісного знищення людей і безцінних пам'яток культури. Йдеться передовсім про тероризм, який набрав неймовірних розмірів у другій половині XX століття. Різке посилення його негативного впливу на розвиток міжнародних відносин і внутрідержавного життя засвідчує, що акції кривавого насильства стали одним з найбільш небезпечних викликів міжнародній безпеці. Тероризм визначається як застосування недержавного насильства чи загрози насильства з метою викликати паніку у суспільстві, послабити позиції або добитися відставки посадових осіб і викликати політичні зміни. Це лише одна із багатьох його дефініцій. Інколи його порівнюють з партизанською війною, хоча на відміну від партизанів, терористи не можуть або не хочуть захоплювати і утримувати територію, і навіть ніби підміняють війну між державами. Тероризм багатолике явище. У XX столітті мотиви, стратегія і зброя терористів стали дещо іншими. Тепер у більшості випадків міжнародний та внутрішній тероризм не лівий і не правий, а етнічно-сепаратистський або релігійний за своєю ідеологічною основою. Деякі міжнародні терористичні організації обґрунтовують свої акції промарксистською та прокомуністичною ідеологією. До них належать "Ірландська республіканська армія" (Великобританія) - католицька організація, яка виникла 1914 року і активно діє з 1969 року під гаслом возз'єднання британської провінції Ольстер з Ірландією. Під антиімперіалістичними та прокомуністичними гаслами (окрім цього, ще під гаслами іредентизму) діють баскська терористична організація ЕТА, створена 1959 року; такі угруповання, як "Пряма дія" у Франції з 1979 року; "Фракція Червоної армії" у ФРН (з кінця 1960-х років); "Червоні бригади" в Італії (з 1970 року), відомі вбивством прем'єрміністра Італії А.Моро. В Японії на основі японського мілітаризму 1970 року було створено "Червону армію Японії", яка пов'язана з іншими терористичними організаціями світу. В цьому "чорному" списку необхідно згадати японську "Аум Сінріке", яка відома своїм терактом в японському метро, коли газом-заріном були отруєні люди. УіПеру ще недавно третину країни контролювала організація "Сендеро Ломіносо" ("Світлий шлях"), ідеологічною основою якої стала маоїстська модель комунізму. До організацій, на прапорі яких інтерпретації ісламських принципів, належать "Хамас", створена 1987 року як ісламський рух опору на Близькому Сході, та "Ісламський фронт порятунку", який діє в Алжирі з 1989 року. В

Єгипті на початку 1970-х років розгорнула злочинну діяльність організація "Ісламський джіхад", відома вбивством президента Єгипту Анвара Садата в 1981 році тощо. У США на території штатів Мічиган, Арізона і Монтана криваві злочини скоїла ультраправа організація "Народне ополчення". Вона стала відома влаштованим нею вибухом в Оклахома- Сіті, що спричинив численні жертви. З 1968 року після вбивства Мартіна Лютера Кінга заявило про себе терористичне угруповання чорношкірих американців "Чорні пантери". Зловісної слави зажило в Туреччині праве угруповання "Сірі вовки", яке налічує 30 тисяч членів і має 80 філіалів у різних країнах світу. Не обмежившись терором проти прокомуністичних діячів, вони організували теракт і проти папи Іоанна Павла II. Відома також латиноамериканська терористична організація "Акція національного звільнення". Створив її наприкінці 1960-х років Карлос Маріхелья, якого терористи почали називати "теоретиком тероризму" після того, як він написав "міні-посібник" з тактики ведення "міської партизанської війни". На цьому ж континенті, в Аргентині, виникла "Революційна народна армія", як військове крило троцькістської "Революційної армії" і "Четвертого Інтернаціоналу". І це далеко не повний перелік міжнародних терористичних організацій. У столітті, яке минуло, жертвами терористів стало багато відомих політичних діячів. Достатньо згадати у цьому зв'язку С.Петлюру, С.Бандеру, М.Ганді, братів Джона і Роберта Кеннеді, Індіру та Раджива Ганді, А.Моро, Мартіна Лютера Кінга та інших. На рубежі XX і XXI століть тероризм набрав нової якості, перетворився в один із провідних факторів сучасних міжнародних відносин. Виник феномен міжнародного тероризму, який не пов'язаний напряму з конкретною державою. З'явилися терористичні організації, які мають секретні бази в різних країнах. Наприклад, організація Усами бен Ладена вербує своїх членів в Саудівській Аравії, Алжирі, Іорданії, Пакистані, Афганістані, Малайзії в інших країнах, в тому числі в США. Такі організації не мають атрибутів держави, включаючії політичні та економічні об'єкти, знищення яких завдало б їм непоправної шкоди. Життя показало, що звичайні форми збройних акцій у боротьбі держав з наднаціональним тероризмом не дають бажаних результат ів. Безперечно, шо одним із чинників, які сприяють збільшенню небезпеки тероризму, стало зростання міжнародної злочинності, втому числі наркомафїї. Відзначено чимало фактів тісної взаємодії кримінальних і терористичних організацій. Наркобізнес став потужним джерелом фінансування міжнародного тероризму. Разом з тим, на відміну від "звичайного" криміналу терористичні організації мають відповідну політичну мету та ідеологічну базу. Для багатьох із

24 25

них ідейною опорою є екстремістська течія фундаментального ісламу. Після розпаду СРСР головним об'єктом ворожості для цих течій стали США як джерело загрози традиційним настановам ісламського суспільства. "Гак Усама бен Ладен заявив: "Особистий обов'язок кожного мусульманина полягає в тому, щоб убивати американців та їхніх союзників, цивільних і військових, у будьяікій країні, де можна це зробити". Трагічні події в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня 2001 року приголомшили Америку і, безсумнівно, стануть поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американська територія стала об'єктом зовнішньої агресії. При цьому раптовий напад стався з боку законспірованих терористів, а не іншої держави. їхньою головною мішенью стали мирні жителі: кількість жертв (загинуло приблизно 5 тисяч) майже вдвічі більша, ніж внаслідок атаки японців на Перл-Харбор у грудні 1941 року. Президент США Дж.Буш - молодший назвав цю акцію "першою війною XXI століття". Політичний фанатизм виправдовує знищення всіх "невірних", а не міжнародних політичних противників. Це зближує тероризм такого спрямування з масовим геноцидом людей за етнічною та релігійною ознакою. Міжнародний тероризм зазіхає як на важливі інтереси світової спільноти, так і на життя, права і свободу окремих людей, оскільки він завжди продиктований нетерпимістю та екстремізмом. Як і інші глобальні проблеми, боротьба з міжнародним тероризмом вимагає багатосторонньої співпраці держав. Успіх її можливий тільки за умови її ведення на міжнародно-правовій основі.

?6

Розділ її. Провідні країни Європи та Америки І.Сиолучені Штати Америки

XX століття увійшло в свідомість багатьох людей як «Американське століття». Проте ставлення до країни, яка дала назву цьому відтинкові часу у світі неоднозначне, так само, як суперечливим і неоднозначним є сам американський історичний досвід. Зарубіжні та вітчизняні дослідники розходяться в оцінках політичного та історичного досвіду США. В літературі радянської доби щодо цього побутувало два підходи. Перший, ортодоксальний, полягав у тому, що політична система Сполучених Штатів та її інститути на всіх історичних етапах відбивали волю панівного капіталістичного класу і обслуговували його інтереси. Другий, неортодоксальний. який набув поширення в 60-80-х роках, визнавав відносну самостійність американських політичних інститутів та політичної влади, їхню здатність врегульовувати конфлікти між різними соціальними верствами і групами. Це забезпечувало даній системі стабільність і характеризує її як буржуазно-демократичну. Доцільно нагадати, що радянська ідеологічна доктрина вкладала американський досвід минулого століття в сумнозвісну концепцію загальної кризи капіталізму, розвиток якого поділяли на три великих періоди. При цьому кожен новий період за глибиною кризи - економічної, соціально-політичної та духовної -- начебто набагато переважав попередній. За лихою іронією долі на третьому етапі загальної кризи капіталізму стався крах самої системи т.зв. реального соціалізму і новостворені постсоціалістичні держави за взірець свого подальшого розвитку взяли капіталістичну модель, яку вже понад двісті років уособлюють Сполучені Штати Америки. В середовищі американських учених склалися чотири провідні точки зору на характер політичної влади США в минулому і сьогодні. Перша, яка збігається з національною ідеологічною доктриною, стверджує, що Сполучені Штати с зразковою демократією. її головними ознаками вважають народний суверенітет, який прирівнюють до народовладдя, автономію громадянського суспільства та особистості, політичний плюралізм і поділ влади, федералізм. Друі а. протилежна точка зору, яку відстоюють ліволіберальні і ліворадикальні автори, наполягає на тому, що американське полі нічне управління є елітарно-олігархічним. її прихильники доводять, що реальна влада в США належніь вузькому правлячому клану, або еліті. Наявність демократичних виборів і політичного плюралізму не змінюють суті справи, оскільки лише частина правлячого класу отримала від народу мандат на політичну владу, до чого ж, навіть ця частина далеко не завжди відсчоює інтереси і волю соціальних низів. 27

Між цими двома протилежними точками зору існують проміжні. ОДНЕ з них визначає американське правління як систему політичного плюралізму, або поліархії. Відповідно до неї, в Америці конкурує розмаїття соціальних і політичних груп та інтересів, взаємодія і протистояння яких і продукує реальну політичну владу. Друга точка зору постулює наявність у США системи демократичного елітизму, який і в теоретичному, і в практичному плані складається з двох частин. Перша з них - це демократичний механізм формування політичної влади, який має фактичний вплив на неї, друга - це процедура реалізації самої політичної влади елітою. Кожна із згаданих точок зору оперує різнорідною аргументацією. Проте жодну з них не можна визнати єдино правильною, оскільки в різні періоди американської історії співвідношення демократичного, олігархічного, елітарного і плюралістичного компонентів в політичному житті було неоднаковим. Американський історик А.Шлезінгер-молодший ставить таке питання: США - це справа людських рук, тобто соціальний екперимент, який триває вже понад 200 років, чи це результат Божого провидіння, доля, визначена неземними силами. Сам він схиляється до думки, що йдеться про соціальний експеримент, причиною довготривалості якого є послідовна зміна циклів і домінування в них навперемінку консервативних чи ліберальних ідей та відповідної політики. Шлезінгерівська концепція політичних циклів - це концепція послідовного розвитку США. Разом з тим автор наголошує, що попри всі еволюційні зміни, незмінними, недоторканими, священними в історії США залишаються три «кити»: приватна власність, парламентаризм і демократія та територіальна цілісність країни. Гаррі Трумен - 33-ій президент США. Раптова смерть Ф.Д. Рузвельта 12 квітня 1945 року автоматично перемістила Гаррі Трумена з віце-президентської на президентську посаду. Щоправда, за час свого правління і наступних років 33-й президент США на відміну від свого великого поперед-" ника не зажив серед співвітчизників ні популярності ні слави. Коли він у 1953 році залишав Білий дім, 56 відсотків американців не схвалювали його діяльність. Ще одіознішою політичною постаттю зображала Г.Трумена ра-| дянська історіографія, оперуючи стереотипними ярликами "маленька людина", "безбарвний президент", "яструб холодної війни" тощо. 1 це не дивно, адже його президентство припало на початок глобального протистояння двох надджержав - США та СРСР, тобто так званої "холодної війни". Сус28

цільне визнання до Г.Трумена приходило в Сполучених Штатах поступово. Вже в опитуванні Інституту Геллапа 1980 року він посів третє місце після Дж.Кеннеді та Ф.Д.Рузвельта, піднявшись таким чином до рангу американського національного героя. Гаррі Трумен (1884-1972) народився в сім'ї дрібного фермера. Коли йому виповнилося шість років, його батько Джон Ендерсон Трумен разом з родиною переселився до м. Індепенденсе (штат Міссурі). Тут майбутній президент провів 50 років, згодом, коли став він господарем Білого дому, його називатимуть «людиною з Міссурі». Гаррі не зміг закінчити колледж (аналог незавершеної вищої освіти), оскільки батько, збанкрутувавши на операціях з зерном, переїхав до Канзас-Сіті і почав працювати на елеваторі. Гаррі вирішив разом з своїм братом присвятити себе банківській справі. Та після смерті батька у 1914 році змушений був узяти на себе керівництво фермою, яку родина отримала у спадок від бабусі, і досяг гарних успіхів, ставши ініціатори запровадження сівозмін та розведення продуктивної великої рогатої худоби. Водночас почав вкладати гроші у будівництво цинково-свинцевих шахт та нафтовидобуток. Але великих статків на цій ниві не зажив. Тоді ж зацікавився політикою і визначився зі своїми політичними симпатіями: став демократом. Під час першої світової війни Трумен воював у складі американської армії в Європі під командуванням генерала Дж.Першінга. В квітні 1919 року демобілізувався у званні капітана. Тоді ж побрався з Елізабет Уоллес Ферман, дівчиною з рідного міста, своїм юнацьким коханням. Елізабет стала не тільки матір'ю його дітей, а й вірним другом та порадницею, хоча, на відміну від Елеонори Рузвельт, активної участі у громадському житті не брала. Після війни Гаррі Трумен спробував зайнятися комерцією: заснував крамницю чоловічого одягу, але збанкрутував з 25-тисячним боргом, який виплачував упродовж наступного десятиріччя. Після цього він подався у політику. Цьому сприяла низка факторів: Трумен був демократом, а ця партія була однією з нанвпливовіших на Півдні країни, його добре знали виборці, активно підтримували ветерани війни. В 1922 році Гаррі Трумена обрали суддею округу Джексон (штат Міссурі). Коло його обов'язків охоплювало опіку над комунальними' службами, будинками для людей похилого віку, допомогу нужденним громадянам. За підтримкою впливового канзаського клану Пендергастів, який керував місцевим відділком демократичної партії, Трумена 1934 року обрали сенатором від штату Міссурі до конгресу. Так у 50-річному віці суддя округи Джексон перебрався до Вашингтона. Досвіду у федеральній політиці він не мав, зате добре знав проблеми провінцій, особливо у 29

час «великої депресії». Новий сенатор виявився щирим прихильником «нового курсу» Ф.Д.Рузвельта. Як законодавець, він виявив твердість і безкомпромісність у відстоюванні своїх рішень, розробив низку законів (про регулювання повітряноі'о сполучення, роботу інших видів транспорту, про фінансові зловживання на залізниці тощо). У 1940 році йому випало очолити парламентську комісію для перевірки стану виконання урядової програми озброєнь (згодом її почали називати «комісією Трумена»), діяльність якої після нападу японців на Перл-Харбор набула національного значення, а її керівник став відомим в усій країні. Політичні кола та інституції СІЛА схвально оцінили конструктивну діяльність цієї комісії. Це відкрило Г.Трумену шлях до посади віце-президента на президентських виборах 1944 року, на яких вчетверте переміг Ф.Д.Рузвельт. Новий віце-президент виступав усупереч ізоляціоністській традиції за активну участь США у повоєнних міжнародних організаціях. Гаррі Трумен не плекав думки про власне президентство, оскільки вважав, що для цього йому бракує досвіду. А коли у квітні 1945 року зайняв Білий дім, часто повторював: «Я все ще Гаррі Трумен.» Хоч у статусі віцепрезидента він був непричетний до розв'язання важливих зовнішньо- та внутрішньополітичних питань, не брав участі в роботі міжсоюзницьких конференцій та «Манхеттенського проекту», та, ставши президентом, йому довелося розв'язувати складні, а часто й драматичні проблеми світового характеру. Цікавим був Гаррі Трумен і як людина. Він добре грав на фортеп'яно, підтримав доньку у її бажанні стати співачкою, цінував чужу думку. Серед його друзів були А.Нйнштейн та У.Грехем. Наслідки другої світової війни для США. Післявоєнна реконверсія та економічний розвиток. Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, склало 415 тис, поранених - 671 тис. осіб. Проте США не зазнали, на відміну від європейських держав, npo-g блем, пов'язаних з війною руйнації міст та сіл, проблеми біженців. Зате паї США припала третина воєнних витрат в антигітлерівській коаліції. Війна| обійшлася їм у 341 млрд. доларів. Найголовніший результат американської участі у другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталістичного світу, сталії його економічним та фінансовим центром і незаперечним військово-політичиим лідером. З 1941 по 1945 рік їхні виробничі потужності збільшилися удвоє, а експорт - у п'ять разів. Кількість найманих робітників зросла у промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно і патріотично: робочий тиждень був збільшений до 45,2 години (з 37.5 годин). Профспілки впро-^ ЗО

х

ваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темни промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резервної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах ( у Бреттон-Вудсі 1944 року). Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала у 1945 році 12 млн. вояків, тобто за цим показником США перемістилися з довоєнного 17-го місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-повітряних силах. США монопольно володіли атомною зброєю і мали сотні військових баз по всьому світі. У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утримувати високі темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції. Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначимо такі: 1. Відсутність конкуренції з боку інших держав; 2.Ефективна організація виробництва та високопродуктивна праця американців; 3. Широке застосування здобутків науково-технічного прогресу; 4. Накопичений за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку; 5. Сприятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг; 6.Ефективна інвестиційна політика. США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці. Натомість, обрали ефективний шлях вибіркового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень, співпраці з профспілками, скорочення військової сфери. Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США припадало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт -32 відсоткам світового експорту; з 1946 по 1950 рік експорт товарів переважив імпорт на 25 млрд.доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції США: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд.доларів у 1950 році. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали американську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті і родинні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, надурочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах розпочався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати американців зросли у 1950 році в порівнянні з 1939 роком утричі. "Справедливий курс." Президентські вибори 1948 року. Внутрішня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта - Хартлі. Історики і 31

досі сперечаються: ким був Гаррі Трумен- консерватором чи реформатором? В період свого президентства Г.Трумен повністю ідентифікувався з "новим курсом" свого попередника і продовжував його, хоча іноді йому інкримінували розбазарювання рузвельтівської спадщини, що, на наш погляд, є несправедливим, оскільки 33-ій американський президент діяв як справжній соціальний реформатор. У своєму посланні конгресові від 6 вересня 1945 року, яке по суті стало платформою його президентства, він ініціював програму реформ з 21 пункту. Йшлося, зокрема, про розширення системи страхування для безробітних, підвищення мінімуму зарплатні, прийняття законів про повну зайнятість та ліквідацію расової дискримінації, розгортання житлового будівництва. А згодом запропонував також закони про державне медичне страхування та федеральну допомогу штатам у сфері освіти. Перед президентськими виборами 1948 року в Демократичній партії спалахнули серйозні суперечки, які закінчилися її розколом. Ліволіберальне крило на чолі з колишнім віце-президентом Г.Уоллесом, близьким до Ф.Д.Рузвельта, оформилося у Прогресивну, партію і висунуло програму поглиблених соціально-економічних реформ, навіть вимоги "державної власності у ключевих галузях економіки", нормалізації стосунків з СРСР. Ці гасла і саму партію підтримала на виборах компартія США. До речі, у Штатах час від часу робляться спроби створити третю урядову партію, але успіху вони не мають. Центристи-демократи, очолювані Г.Труменом, відстоювали поміркований варіант розширення "нового курсу" при беззастережній нейтралізації радикальної і особливо "червоної" небезпеки. На президентських виборах 1948 року вони здобули перемогу з перевагою в 3 млн. голосів над республіканцем, губернатором Нью-Йорку Томасом Дьюї. Ставши президентом вже на основі волевиявлення виборців, Трумен сформулював доктрину і програму "справедливого курсу" з 25 пунктів, яка декларувала низку нових ліберальних заходів. Концепція труменівської програми зобов'язувала державу нести відповідальність за безробіття та інші негативні наслідки нерегульованого капіталізму. Наступник Рузвельта обіцяв скасувати закон Тафта-Хартлі, збільшити мімінмум зарплати, продовжити державне гідроенергобудівництво, яке дозволить розв'язати проблему зайнятості, збільшити державні субсидії на освіту і спорудження дешевого житла для низькооплачувних категорій населення. Фактично йшлося про наближення американської соціальної системи до рівня європейських стандартів. Слід зауважити, що Демократична партія та її уряди загалом прихильно ставляться до політики "економіки попшу", тобто запровадження заходів, спрямованих на підвищення купівельної спроможності населення 32

країни. Щоправда, більш послідовно цю політику реалізувала адміністрація Дж.Кеннеді - Л.Джонсона. Серйозним, навіть зірковим, нововведенням "справедливого курсу" стала вимога надати громадянські права чорним американцям. А це означало скасування дискримінації у виборчих правах, при наймі на роботу, користуванні громадським транспортом, у питаннях освіти тощо. Сам президент керувався при цьому прагматичними міркуваннями, розраховуючи зміцнити соціальну базу своєї партії у південних штатах. Водночас його програма суттєво розвивала "новий курс", який проблеми чорних американців майже не торкався. Важливим ідеологічним нововведенням труменівської соціальної програми була пропозиція доповнити державну систему соціального забезпечення всезагальним державним медичним страхуванням. Впродовж свого перебування у Білому домі Г.Трумену вдалося значною мірою реалізувати настанови, які складали як "новий", так і "справедливий курс". 1944 року прийнято солдатський білль про права, який надавав пільги демобілізованим учасника війни. Питання адаптації до мирного життя недавніх вояків було для США, як і для інших держав, досить серйозним, адже демобілізації підлягало 10 млн. осіб. Прийнятий закон передбачав надання упродовж 52 тижнів кожному ветерану війни по 20 доларів щотижня; позики для придбання житла чи улаштування справи; право безоплатної освіти. Цього ж року скасовано контроль над цінами, окрім цін на цукор, рис та розміри квартплати, запроваджено закон про зайнятість, за яким держава перебирала на себе опіку над безробітними та їхнім працевлаштуванням. Крім того, розгорнуто програму державного житлового будівництва ( 810 тис. квартир для малозабезпечених родин), державно-соціальне забезпечення поширено ще на 10 млн.осіб; мінімум погодинної зарплатні підвищено з 40 центів у роки війни до 75 центів у 1947 році (у 1938 році цей мінімум складав 25 центів); ведено в дію закон про підтримку стабільних цін на сільськогосподарську продукцію та закупівлю її надлишків. Що ж до пропозицій про надання рівних громадянських прав чорним американцям, створення системи загального державного медичного страхування, як і скасування закону Тафта-Хартлі, то їх було заблоковано спільними зусиллями конгресменів від республіканської партії та консервативної фракції демократів. Щоправда, розширено виборчі права чорного населення на Півдні країни, де расизм мас давнє коріння: ліквідовано запроваджений ще у XIX столітті так званий виборчий податок та запроваджено закон про заборону лінчування (самосуду). Це був лише початок. Необхідно підкреслити, що стосунки між президентом і конгресом складалися непросто. За час двох президентських термінів Гаррі Трумен пережив чотири склади американського парламенту, які займали праві позМ

33

зиції стосовно його внутрішньої політики. Щоправда, президент активно застосовував право вето для стримування реакційних законодавчих ініціатив. Все ж конгрес прийняв 22-у поправку до Конституції США, яка обмежувала президентство двома термінами, тобто 8-ма роками. Ще під час війни суттєво зросли повноваження президента та чисельність державного апарату. Ця тенденція зберігалася і в повоєнні роки. Першим компонентом труменівських реформ у системі державного управління стала реогрганізація збройних сил: створення єдиного міністерства національної оборони замість двох, які існували доти; другим - створення в 1947 році консультативного органу при президенті - Ради національної оборони та Центрального розвідувального управління у складі 2-3 тис. осіб. Політику Гаррі Трумена у царині робітництва оцінюють по-різному: радянські історики - як винятково реакційну; західні наголошують на тому, що американський президент здійснив певну делібералізацію рузвельтівського робітничого законодавства. Підставою для таких висновків стала, за визначенням американських істориків, "перша повоєнна страйкова війна". Так, у 1946 році відбулося 4700 зупинок роботи на підприємствах Сполучених Штатів (за радянською термінологією "страйків") за участю 5 млн. осіб, що є рекордним показником в історії США. Щоправда, всупереч комуністичній історіографії, страйки та боротьба американських робітників мали не класово-політичний, а винятково економічний характер. Мало хто з робітників ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та політичної системи, однак збільшення зарплатні цікавило майже всіх. До того ж ціни зростали: з 1946 до початку 1948 року індекс роздрібних цін зріс з 150 до 192 пунктів. Зарплата також збільшувалася, але повільніше, тому люди вимагали встановлення паритету між зростанням цін та зарплати. За таких умов конгрес у червні 1947 року ініціював новий закон про регулювання трудових відносин у промисловості, відомий як закон ТафтаХартлі. Цей закон не піддавав сумніву права робітників на колективні договори і на страйки, але мав на меті поставити їх під жорсткий контроль держави, тому критики закону віднесли його до розряду реакційних. За новим законом заборонялися політичні страйки, страйки солідарності, пікети і бойкоти, не мали права страйкувати державні службовці. Профспілки повинні були повідомляти відповідні урядові інстанції про запланований страйк за 60 днів до його початку. За цим законом президентові надавалося право відстрочити страйк на 80 днів, або взагалі заборонити його в разі, якщо він загрожуватиме національним інтересам. При президенті було створено службу посередників для ліквідації трудових конфліктів. 1, нарешті, закон забороняв членам компартії очолювати профспілкові організації, діяльність яких у таких випадках оголошувалася шкідливою. Президент, скориставшись своїм правом, застосував вето щодо закону 34

Тафта-Хартлі, проте конгрес подолав його з вражаючою одностайністю в 2/3 голосів. Зрештою закон виявився досить дієвим. Підраховано, що з кожних 30 трудових конфліктів лише 1 завершувався страйком. І все ж "справедливий курс" Г.Трумена відіграв важливу роль в розробці ліберально-реформістського курсу Демократичної партії, яка зміцнила свій вплив в нижніх та середніх верствах американського суспільства, а також серед його чорних громадян. Зворотньою ж стороною стало поглиблення суперечностей в середовищі самих демократів, передовсім опір консервативної частини партії, яка часто блокувалася з республіканцями. Президентство "людини з Міссурі" завершило двадцятирічний цикл ліберально-реформістської модернізації партії демократів. Цей процес припинився у 50-х роках, почалося навіть його поправіння. Зрештою 50-і роки характеризуються поправінням усієї Америки. Маккартизм. До найсуперечливіших рішень Г.Трумена відносять програму лояльності, спробу забезпечити національну безпеку Сполучених Штатів через контроль над лівими організаціями, їхніми лідерами та членами. Йдеться про так званий маккартизм ( від імені сенатора Дж. Маккарті, одного з ініціаторів кампанії) , який інколи називають антикомуністичним екстремізмом. Сам президент вважав, що ця кампанія набула такого розголосу завдяки журналістам, які перебільшували її масштаби та вплив. Щодо її причин, масштабів та перебігу історики дискутують понині. У всякому разі маккартизм спричинив не лише обмеження громадянських свобод, але й отруєння внутрішньополітичної атмосфери в США. В цьому плані 33-го президента звинувачують у тому, що він надмірно акцентував на радянській загрозі для Штатів з тим, щоб мати в конгресі підтримку своєї політики в Європі та Азії. Щоправда, в останні роки з'явилися свідчення про те, що американська громадськість сама налаштувалася по - антирадянському, особливо після 1946 року, реагуючи таким чином на "радянізацію" Східної Європи. Незважаючи на це, політика лояльності залишилася найпроблемнішою сторінкою президентства Г.Трумена. Поштовхом до кампанії переслідувань за думки, загалом не характерної для Сполучених Штатів, стали зовнішні фактори: передовсім реанімація радянським керівництвом 1947 року Комінтерну у формі Комуністичного Інформаційного бюро і запровадження з його допомогою абсолютного радянського контролю у східноєвропейському регіоні, випробування в СРСР атомної зброї і втрата таким чином Америкою монополії у цій галузі. Остання подія шокувала американців, адже за їхніми прогнозами Радянському Союзові необхідно було як мінімум 10-15 років для створення власної атомної бомби. Звідси нагнітання атмосфери страху, підозрілості в американському суспільстві, переслідування громадян з політичних мотивів, перевірка на лояльність державних службовців (2 млн.300 тис), складання "чорних 3

*

,

35

списків", в які потрапляли, крім осіб, цілі організації, чистки серед журналістів, акторів. В 25 університетах проведено перевірку викладацького складу, відбулися так звані "мавп'ячі" судові процеси про заборону викладання в школах теорії Дарвіна тощо. Профспілки, за законом Тафта-Хартлі, зобов'язані були повідомляти у міністерство праці дані про наявність чи відсутність у їхньому керівництві комуністів. Нарешті, 9 лютого 1950 року сенатор-республіканцеь Джозеф Маккарті (від штату Вісконсин) оголосив, що в нього є список 205 осіб комуністів, які працюють в держдепартаменті. Сенат призначив спеціальну комісію для розслідування. Дані не підтвердилися. Але "полювання на відьом" тривало. В 1949 і 1952 роках відбулися судові процеси над компартією США. Згідно з законом про іноземців, комуністів оголошували іноземцями та агентами СРСР. Внаслідок цього 140 членів американської компартій опинилися за тюремними гратами. До 1950 року в штатах було прийнято близько 300 законів, які оголошували компартію "підривною організацією", в 15 штатах її усунули від участі у виборах. На цій хвилі з'явилося ряд федеральних законів: 1950 року - про внутрішню безпеку (або Маккарена - Вуда) та 1951 року - закон про імігрантів (Маккарена-Уолтера). За першим законом компартії належало щорічно реєструватися у міністерстві юстиції в статусі підривної організації, а її членам як іноземним агентам (за ухиляння - тюремне ув'язнення до 5 років та штраф до 10 тис. дол.); другий закон обмежував квоти на в'їзд імігрантів та зобов'язував взяття у них відбитків пальців. Трагічним вінцем маккартизму став судовий "процес століття" над подружжям Розенбергів, який став результатом активних пошуків тих, хто ви-' дав росіянам секрети ядерної зброї. Відомо, що розробку ядерної зброї в СРСР було прискорено даними, здобутими радянською шпигунською агентурою, яка діяла у США. Матеріали розсекречених американських архівів стверджують, що СРСР у 1943-1945 роках мав у Штатах разгалужену та ідейно віддану розвідувальну агентурну мережу, яка дозволила практично безперешкодно отримувати важливу інформацію як політичного, так і науково-технічного характеру. Провідну роль у передачі Радяннському Союзові важливих деталей атомного виробництва зіграв Клаус Фукс, німецький фізик, комуніст, який з приходом до влади у Німеччині Гітлера емігрував до Великобританії, де отримав громадянство. Ще у Лондоні з ідеологічних мотивів почав працювати на радянську розвідку. З 1943 по 1946 рік він разом з групою англійських вчених перебував у США, де працював над Манхеттенським проектом (розробкою атомної бомби). Перебуваючи в Лос-Аламосі, в штаті Нью-Мексіко (цен грі ядерних розробок), К.Фукс передав через Девіда Грінгласа та Юліуса Розенберга інформацію про американський ядерний проект. Останні були заарештовані навесні 1950 року. Як з'ясувалося останнім часом, Д.Грінглас, проходячи 36

військову службу на секретному об'єкті у Лос-Аламосі, передав своєму шуряку Ю.Розенбергу серед інших таємниць схему підривника, якою була укомплектована атомна бомба "Товстун" (названа на честь У.Черчілля) і яку було скинуто 6 серпня 1945 року на японське місто Нагасакі. В серпні 1950 року за відмову співпрацювати зі слідством прямо на судовому процесі над її чоловіком Ю. Розенбергом, заарештували його дружину - Етель Розенберг. Етель не мала жодного стосунку до розвідки, за свідченням її брата Грінгласа, вона лише допомагала чоловікові передавати фотокопії секретних матеріалів. її арешт було здійснено з метою тиску на Юліуса, щоб схилити його до співпраці зі слідством. Розенберги працювали на СРСР також з ідеологічних переконань.(До речі, їхні батьки були емігрантами з Росії). 29 березня 1951 року суд присяжних визнав подружжя Розенбергів винними у "викраденні секретів атомної бомби". До них застосували закон про шпигунство від 1917 року, який передбачав максимальне покарання 20 років ув'язнення в мирний час і до 30 років або смертну кару - в умовах війни. Але з часу прийняття закону смертні вироки не виносилися навіть до засуджених за шпигунство на користь гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії. І тільки в зв'язку з тим, що США втратили монополію на ядерну зброю, суд виніс їм вирок: страта на електричному стільці. Д.Глшгласа було ув'язнено на 15 років тюрми (м'який вирок пояснюється його активною співпрацею з американським правосуддям). Стійкість Розенбергів викликає повагу: вони не зізналися і не назвали своїх спільників. А Юліус Розенберг залучив до шпигунської діяльності на користь СРСР багатьох свох друзів, більшість яких були членами компартії США. Захист використав усі можливі засоби, щоб скасувати рішення суду. Принаймні, до Етель Розенберг смертний вирок міг бути скасованим, адже навіть співробітники ФБР, які вели справу Розенбергів, рекомендували обмежитися щодо Етель 30-річним ув'язненням. Гаррі Трумен залишив Білий дім, не давши відповіді на прохання Розенбергів про помилування. Новий президент Д.Ейзенхауер відхилив його також. Він вважав, що саме Етель була лідером шпигунської мережі. Розенбергів страчено 19 червня 1953 року. Через два дні їхні тіла були перепоховані на маленькому цвинтарі в Лонг-Айленді під Нью-Йорком. Необхідно підкреслити, що шпигунська група Ю.Розенберга, члена компартії США, здобула і передала до десятка тисяч сторінок матеріалів, серед яких, окрім атомних секретів, була архіважлива інформація з військової, авіаційної, ракетної, радіолокаційної та комп'ютерної техніки. І хоча до провалу групи Ю.Розенберга мала причетність радянська військова розвідка, керівництво СРСР, за звичай, залишило американське подружжя напризволяще. А варто було лише відмовитися від антиамери37

канської істерії, яка зчинилася в СРСР, сформувати групу авторитетних радянських та зарубіжних юристів на допомогу адвокатові підсудних, який не мав досвіду у подібних справах, закликати на його захист багатомільйонні міжнародні організації, які діяли під егідою Москви (Всесвітнє об'єднання профспілок - філіали у 56 країнах світу, Всесвітній союз демократичної молоді з 180 регіональними підрозділами, Всесвітню раду миру з філіалами в 100 країнах та інші) і судовий процес закінчився б інакше, принаймні, для Етель Розенберг. Клауса Фукса було заарештовано 1950 року в Великобританії і засуджено до 14 років тюрми, відсидів 9 років. Після звільнення виїхав до НДР, де отримав громадянство. Перелом у цій гнітючій атмосфері стався у 1952 році під час чергових президентських виборів. Маккартизм та корейська війна підірвали авторитет демократичної партії. Вперше за останні 20 років республіканцям випав реальний шанс зайняти Білий дім. Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування комунізму". У свідомості багатьох ім'я Г.Трумена асоціюється у першу чергу з політикою "холодної війни." І справді, зовнішньополітичний курс його адміністрації значною мірою сприяв її початкові. Проте 33-ій американський президент непричетний до її витоків, вони дісталися йому у спадщину. Слід наголосити, що гегемоністські наміри сталінського режиму до певної міри були підживлені й заохочені самими лідерами провідних держав антигітлерівської коаліції. Ще у 1944 році У.Черчілль визнав Східну Європу (окрім Греції, Югославії та Угорщини) радянською сферою впливу. Відомо, що дві останні країни не вдалося зберегти в орбіті західного контролю. Невдовзі англійський прем'єр, розгадавши справжні наміри Сталіна, вдався до більш жорстких методів щодо СРСР, але не зміг переконати і схилити на свій бік Ф.Д.Рузвельта. 32-ий президент США припустився помилки, наївно вірячи у можливість американо-радянської повоєнної співпраці. На критичній Ялтинській конференції Ф.Д. Рузвельт відхилив спробу У. Черчілля скоординувати американо-англійську політику стосовно радянського партнера. Для президента Сполучених Штатів Америки головне полягало в тому, щоб не викликати у Сталіна підозри, ніби Англія та США діють погоджено. Коли ж на конференції мова зайшла про Польщу, то Ф.Д.Рузвельт домігся згоди радянської сторони про проведення в ній демократичних виборів за участю всіх антифашистських партій, але відхилив пропозицію Британії про міжнародний контроль над виборами на польській території. Такою ж аморфною була і прийнята "Декларація визволеної Європи", яка проголошувала право народів самостійно обирати форму політичного правління. Москва з радістю підписала цю Декларацію, особливо, коли президент США заявив, що американські збрОЙНІ СИЛИ будуть ВИВеденІ 3 ЄврОПИ уПрОДОВЖ 2 рОКІВ. ЗМІЦНЄННЮ 110-

38

зицій СРСР сприяла також відмова західноєвропейських союзників від німецьких активів та майна у східноєвропейському регіоні. Сталін не дотримав свого слова щодо Польщі. Вже 23 березня 1944 року В.Молотов заявив, що вибори у Польщі відбудуться за радянським сценарієм. В останні тижні свого життя Ф.Д.Рузвельт усвідомив "міць"сталінських запевнень, але нічого не зробив для того, щоб забезпечити якнайшвидше просування американських збройних сил до Берліна, Відня, Праги. Можливо, його стримували донесення: генерал Бредлі підрахував, що здобуття Берліна обійдеться їм в 100 тис. жертв; генерал Маршалл запевняв, що Прагу взяти неможливо, генерал Ейзенхауер також був не проти співпраці з СРСР. Всі сподівалися на радянську допомогу у війні з Японією. Англійський генерал Монтгомері з гіркотою писав: "Американці не можуть зрозуміти, що невелика користь від виграшу війни стратегічно, коли програти її політично." Таким чином, Східна Європа та більша частина Балкан залишилася за Радянським Союзом. Після завершення другої світової війни виявилося, що альянс переможців зберегти не вдасться. Фактів було чимало: "радянізація" Східної Європи (фальсифікація виборів, масові депортації, арешти, переслідування), відмова радянської адміністрації в Східній Німеччині погоджувати свою . політику з центральним економічним управлінням в окупованій Німеччині, одностороннє встановлення західного кордону Польщі по річках Одер Нейсе до укладення мирного договору. Москва відмовилася від співпраці у Світовому банку, Міжнародному валютному фонді та інших економічних інституціях, які з точки зору американців були головними установами для відновлення світової економіки. Нарешті, утворення в 1947 році Комуністичного Інформаційного бюро ( фактична реанімація Комінтерну) засвідчувало, що СРСР знову перетворюється у штаб світової комуністичної революції. До цього додалася так звана "Довга телеграма" з 8 тис. слів, яку в січні 1946 року надіслав з Москви радник американського посольства Джордж Кеннан. Зміст її зводився до необхідності перейти до "жорсткого курсу" та політики з позицій сили щодо СРСР. Через кілька тижнів, перебуваючи в США на запрошення Г.Трумена, англійський екс-прем'єр У.Черчілль у промові, виголошеній 5 березня в університеті Фултона, попередив, що "від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через континент спустилася залізна завіса. По ту сторону завіси всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Майже всіма цими країнами правлять поліцейські уряди, і нині, окрім Чехословаччини, в них відсутня справжня демократія. В багатьох країнах світу, далеко від кордонів Росії, створені комуністичні п'яті колони, які діють у повній єдності і абсолютному підпорядкуванні директив, які вони отримують з комуністичного центру", і наголосив, що росіяни "ніщо 39

так не поважають, як силу, і ні до чого не мають найменшої поваги, як до військової слабкості. "Я не вірю,- заявив У.Черчілль, - що Росія хоче війни, але вона жадає плодів війни і безмежного поширення своєї міці та доктрин." Після цього він закликав США та Великобританію і всі західні демократії триматися разом, твердо дотримуватися Статуту ООН і тоді їхній вплив на утвердження і розвиток принципів міжнародного співтовариства ніхто не зможе похитнути, таким чином будуть створені гарантії незборимості системи безпеки, а це дозволить позбутися нестабільної рівноваги, спокусливої для будь-яких амбіцій та авантюризму." Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепартаменту "Форін афферс" стаття "Витоки поведінки Рад" під псевдонімом "Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стримування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти "тривалим, терплячим, але твердим і пильним стримуваням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості "прямого застосування контрсили." Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів ГТрумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополітичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як послідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Незважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на "світового жандарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоністських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намагалася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пентагон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передбачали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим виявився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувана московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у 40

західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність американців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн. Так само не забудьмо, що після другої світової війни Сполучені Штати стали гегемоном в економічній, фінансовій та військовостратегічній сферах. Саме це дало їм підставу перебрати на себе глобальну функцію захисника миру та принципів ліберального світу на планеті. Гаррі Трумен підтвердив це у грудні 1945 року, заявивши: "Хочемо цього чи не хочемо, але ми зобов'язані визнати, що здобута нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше керівництво світом." Це був один бік справи. Інший полягав у тому, що Америка наразилася на протидію другої наддержави (принаймні у військовому відношенні) - Радянського Союзу, який, у свою чергу, оцінив перемогу над нацизмом як трамплін для подальшого поширення свого впливу на світ. Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів ГТрумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики "стримування", внутрішнього послаблення і конфронтації з СРСР. Вже наприкінці війни стосунки між США та СРСР дали першу тріщину, яка з плином часу ставала все більшою в врешті-решт призвела до розвалу коаліції та започаткування "холодної війни." Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму потсдамському щоденнику Г.Трумен писав: "Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керівники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Можливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбардування, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпорядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пишуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців 41

га японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте "атомний синдром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тискові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та дипломатичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Радянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США. "Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Трумена", була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія припиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину, від якої вимагали низку територій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпитися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреччині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик президента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури. Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університету. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попередження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поширення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення. Важливим елементом у плані було створення Європейського платіжного союзу, який гарантував би вільну конвертацію валют у Західній Європі. Одним із наслідків цього стала можливість зовнішніх інвестицій та розвиток торговельних відносин між західноєвропейськими країнами та їхніми партнерами. Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи 42

НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно-Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім 1р Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "друга Греція". Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали. Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім 1р Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру. Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про 43

гарантії Філішнам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території. Парадоксальність ситуації у двосторонніх стосунках між США та СРСР, яка склалася після другої світової війни, полягає у тому, що з точки зору реальної політики Вашингтон і Москва мали багато спільних інтересів: поперше, обидві країни були зацікавлені у встановленні такого світового порядку, який би виключав повторення нової світової війни; по-друге, обидві держави порівняно недавно вийшли на арену світової політики (США дистанціювалися спеціально від системи довоєнних міжнародних відносин, а СРСР не був серед її головних фундаторів); по-третє, між обома країнами не існувало територіальних проблем, ні застарілої ворожнечі, ні кровопролитних воєн; по-четверте, обидві країни, враховуючи співпрацю у роки війни, сподівалися на її продовження (Радянський Союз розраховував на американську допомогу у справі відбудови народного господарства, а США - на величезний радянський внутрішній ринок). Водночас один, але вагомий фактор ускладнював і унеможливлював розвиток американо-радянських стосунків — це була надмірна заідеологізованість підходів у розв'язанні зовнішньополітичних проблем, яка врешті-решт спричинила холодну війну. 1947 року уряд США в односторонньому порядку припинив дію радянсько-американської угоди від 15 жовтня 1945 року про поставку в СРСР американських товарів у кредит; 1948 року ввів експортні ліцензії, які забороняли ввіз до свого колишнього партнера по антигітлерівській коаліції стратегічних товарів (2 тисячі найменувань). У результаті американський експорт у СРСР зменшився з 947 млн. крб. у 1946 році до 2 млн. крб. у 1955 році. 1951 року уряд Г.Трумена анулював торговельний договір з СРСР від 1947 року. Таким чином, торгівля та інші види співпраці між обома державами були зведені нанівець. Близькосхідна політика США. У політиці щодо Палестини існували серйозні розходження між оточенням Г.Трумена та міністерством закордонних справ. Сам президент поставився позитивно до створення Ізраїльської держави в Палестині, оскільки співчував жертвам Голокосту. Він вважав, що державний департамент надмірно обстоює арабські держави та американські нафтові інтереси, а у підтримці єврейської іміграції до Палестини вбачав можливість завоювати єврейський електорат на президентських виборах 1948 року. Щоправда, рішення Г.Трумена визнати Ізраїль у травні 1948 року ще 44

•не означало, що Сполучені Штати гарантують його виживання, але це рішення поклало початок інтеграції США у розвиток близькосхідної кризи, яку не розв'язано й понині. США та їхні стосунки з американськими державами. Друга світова війна сприяла консолідації держав на американському континенті. Одразу ж після нападу Японії на Перл-Харбор шість країн Центральної Америки (Гватемала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама), а також Колумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну країнам осі. Згодом це зробили на спільній конференції в січні 1942 року Бразилія, Уругвай, Перу, Парагвай та Еквадор. Аргентина й Чилі, не оголошуючи війни Німеччині та її союзникам, ухвалили розвивати стосунки з США як з неворожою їм державою. Всього 19 американських держав брали участь у війні. Практична участь цих держав у війні була різною: лише Бразилія - єдина з латиноамериканських країн - відрядила до Свропи ( на італійський фронт) 30-тисячний експедиційний корпус; Мексика поставляла США робочу силу: 300 тис. мексиканців працювали упродовж 1941-1945-го років на американських підприємствах. Більшість країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам території під їхні військові бази ( Мексика, Галапагоські острови, які належали Еквадору; Панама (поза 16-кілометровою зоною Панамського каналу, якою Штати володіли на правах довічної оренди). Всього 134 військові бази дислокувалися на території континенту. Після війни США чинитимуть опір вимогам цих країн демонтувати бази, що погіршило стосунки між ними, зокрема, з Панамою. Щодо країн Латинської Америки США у роки адміністрації Трумена продовжували політику "доброго сусіда", започатковану Ф.Д.Рузвельтом, хоча взаємини між ними іноді набирали напруженого характеру. Передовсім Штати перебрали на себе обороннії функції континенту, дислокувавши власні військові сили на численних військових базах регіону. Питання безпеки, територіальної та політичної цілісності американських держав, рівності прав та дотримання даних настанов обговорювалися на кількох конференціях країн Американського континенту. Перша з них проходила з 21 лютого по 8 березня 1945 року у Мехіко, тобто одразу після Ялтинської конференції, за участю 20 держав. її мета полягала у тому, щоб обговорити питання війни та миру на континенті. На конференцію не було запрошено лише Аргентину через її пронімецьку орієнтацію, у зв'язку з чим Сполучені Штати не визнали її уряд. Учасники конференції ухвалили Чаиультепекський пакт (за назвою одного із палаців Мехіко). Це був по-суті договір про колективну безпеку, який гарантував усім державам рівні права та колективний захист у разі порушення цілісності (територіальної чи політичної) учасників пакту. Так само підписанти зобов'язувалися застосовувати проти держави-агресора необхідні заходи (від розриву дипломатичних відносин до застосування 45

збройної сили). Наступна конференція проходила у серпні-вересні 1947 року в Ріо-деЖанейро за участю 21 держави, крім Нікарагуа, які пережили тоді новий державний переворот. Мова йшла про заміну тимчасового Чапультепекського пакту стабільним панамериканським договором про взаємну допомогу, настанови якого будуть погоджені з Статутом ООН. Такий договір був підписаний і він відомий як Акт Ріо. Найбільш заідеологізваною виявилася панамериканська конференція у Боготі (березень-травень 1948 року), на якій гострій критиці піддавалися європейські країни, які володіли територіями на континенті (Великобританія розпоряджалася Багамами, Барбадосом, Ямайкою, Тринідадом, Британським Гондурасом та Фолклендами; Франція - Мартинікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною; Нідерланди - Кюрасао, Нідерландською Гайаною; США - Пуерто-Ріко, Віргінськими островами). Щоправда, з даного питання жодних рішень не було прийнято. Учасники конференції зійшлися на тому, що необхідно активно боротися діяльністю комуністів та їхньою пропагандою. Найважливіше полягало у тому, що на конференції було підписано статут Організації американських держав, своєрідного аналогу європейського НАТО і плану Маршалла. Це була по суті реорганізація довоєнного Панамериканського союзу, який отримав статус регіональної організації в рамках ООН і в структурному відношенні копіював її. Статут ОАД передбачав систему заходів для мирного врегулювання конфліктів, які могли виникнути між його учасниками, передбачалася співпраця держав з метою підвищення життєвого рівня населення та його культури. Членами ОАД стали 13 держав. США ратифікували даний договір у червні 1951 року і були 13-ю країною, яка зробила це. Певні тертя між латиноамериканськими країнами та Сполученими Штатами викликав план Маршалла, розрахований лише для Західної Європи, тоді як країни регіону вважали, що економічна і фінансова допомога повинна надаватися у першу чергу їм. Вашингтон практикував у регіоні на відміну від Європи приватні інвестиції. Не складалися сприятливі стосунки між США та Аргентиною у зв'язку з приходом до влади в цій країні пероністів. Це ж стосується і Панами. США та Панама мали домовленість про те, що 13 американських військових баз дислокуватимуться на панамській території на правах оренди від п'яти до десяти років. Проте панамський парламент відмовився у грудні 1947 року ратифікувати цю угоду. Американський уряд, щоб засвідчити добросусідство, демонтував свої бази. Загалом європейський та азіатський напрямки домінували у зовнішньополітичній діяльності труменівської адміністрації. Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-ий президент США Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки). З початком 1952 року політичне жит46

тя США все більше зосереджувалася навколо виборчої кампанії. Президентські вибори 1952 року набрали особливого значення у боротьбі між демократами та республіканцями за урядову владу. З часу перемоги А.Лінкольна 1860 року республіканці за півстоліття лише двічі поступалися демократам президентським місцем і кожного разу не більше ніж на чотири роки. У період першої світової війни демократична партія завдяки запевненням вільсонівської адміністрації зберегти мир, а мир завжди був виграшною картою в американській політиці, залишилися у Білому домі на вісім років. Ф.Д.Рузвельт, який переміг на хвилі "великої депресії" на президентських виборах в 1932 році, перемагав на них ще тричі, скориставшись також обіцянкою забезпечити мир. Гаррі Трумена американці сприймали насамперед як продовжувача справи його великого попередника. Таким чином, демократична партія у XX столітті перебувала при владі упродовж 20 років, встановиши своєрідний рекорд в історії США. Але на 1952 рік сили та авторитет демократів були підірвані корейською війною з її численними людськими жертвами та маккартизмом. У республіканців вперше за останні 20 років з'явився шанс повернутися до Білого дому. Але перемогти демократичну партію виявилося нелегко. У США вважається аксіомою, що здобути перемогу над партією, за керівництва якої країна досягла економічного зростання, неможливо. Така ситуація склалася у Сполучених Штатах у 1952 році: економічне пожвавлення було спричинене корейською війною. До того ж безробіття виявилося на найнижчому рівні з часу другої світової війни. Щоправда, економічна політика Г.Трумена водночас давала грунт для критики: дефіцит бюджету склав 10 млрд.доларів. В умовах, які склалися у Штатах на президентських виборах 1952 року, особливий розрахунок покладався на особистість кандидата. За рік до виборів керівництво обох партій претендували на те, щоб дістати згоду генерала Дуайта Ейзенхауера, героя війни, на висунення його кандидатом у президенти. Кожна із партій вважала генерала своєю людиною і кожна з них була впевнена, що він є саме тією людиною, яка забезпечить їй перемогу на виборах. 16 лютого 1952 року Д.Ейзенхауер, якому на той час виповнилося 62 роки, заявив, що балотуватиметься як кандидат у президенти від республіканської партії. Нагадаємо, що у республіканській партії у 1952 році після 20-и років опозиційної діяльності, запанувало розчарування, схильність до критиканства. Особливо нетерпимою була '"стара гвардія", яка, зважаючи на результати Ялтинської конференції, звинувачувала Ф.Д.Рузвельта у зраді. Труменові ж інкримінували втрату Китаю. Причетним до цих подій вважали і Д.Ейзенхауера, адже за Рузвельта він командував об'єднаними збройними силами союзників у Європі, йому закидали втрату Берліна, а зрештою і Китаю, оскільки 1949 року він виконував функції начальника штабу армії США. У 47

республіканській партії генералову довелося також витримати серйозну конкуренцію з іншимии претендентами. Шлях Дуайта Ейзенхауера (1890-1968) з містечка Денісон (штат Техас), де він народився, до Білого дому є переконливим прикладом втілення у життя американської мрії. Батьки Ейзенхауера були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Батько пробував зайнятися комерцією,але успіху не мав, більше того - збанкрутував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м. Абелін (штат Канзас). Батько влаштувався простим робітником на молокозаводі, мати виховувала, крім майбутнього президента, ще п'ятьох синів. Жили надзвичайно скромно. 1952 року Айк (так називали американці свого 34-го президента) зауважив, що розуміння того, що його родина дуже бідна, прийшло до нього пізніше, в дорослому віці, і що він у дитинстві усвідомив тільки ту істину, про яку говорили йому батьки: "Перед вами відкриті всі шляхи. Не лінуйтеся, скористайтеся цим." Ейзенхауери належали до секти меннонітів (одна з протестанських сект у США, Канаді, Голландії та ФРН, виникла ще у 16 столітті), в якій цінуються працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів. Середню освіту Айк здобув у Абеліт. Навчання давалося йому легко, він любив арифметику, диктанти, тобто ті предмети, які вимагали змагальності. Справжнім захопленням стала для нього військова історія. Та найбільше уславився в школі майбутній президент як футболіст та бейсболіст. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгера, який навчався в університеті. Сам мріяв провищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнт, де можна було навчатися безкоштовно. Успішно склавши вступні іспити, Дуайтстав курсантом цього відомого військового закладу. Виглядав він справжнім атлетом-красенем: ріст- понад 1 м 80 см, натреновані м'язи, світлокаштанове волосся, великі блакитні очі, промениста усмішка. Був впевненим у собі і в своїх здібностях. Після закінчення 1915 року Вест-Пойнта виїхав на службу до Техасу. Цього ж року побрався з Мері Дженева Дауд. Меймі, як, за звичай, її називали, виявилася ідеальною офіцерською дружиною. Ніколи не скаржилася, хоча було на шо, адже упродовж перших 35 років їхнього подружнього життя вони переїжджали 35 разів, а до 1953 року Айк і Меймі не мали власного помешкання. Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент 48

на чолі бронетанкового з'єднання він отримав 18 листопада 1918 року, тобто тоді, коли війна вже фактично закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи, зокрема, критикував панівну у США доктрину, яка заперечувала самостійну роль танків у бойових діях. Упродовж 1920-х років , служив на Панамі, навчався у академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військовому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. З 1935 по 1939 рік перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборони цих островів та Південної Азії. У складі армії Дугласа Макартура був серед захисників Філіппін від японської агресії, яка завершилася поразкою американців. З весни 1941 року у званні генерал-майора Ейзенхауер - начальник штабу 3-ої американської армії, наприкінці цього ж року переведений у генштаб американських збройних сил під урядуванням Дж. Маршалла. Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування союзницьких війську Північній Африці. З червня 1942 року-командувач американських збройних сил у Європі і у цьому статусі організовував висадку союзницьких військ в Північній Африці, а після її звільнення - на острів Сицилію. Нарешті, з 1944 року він-головнокомандувач союзницьких військ та організатор підготовки й відкриття у червні 1944 року другого фронту в Європі. Ці акції принесли Айку не лише національну, а й світову славу. Він став найпопулярнішим американцем. З кінця війни і до листопада 1945 року Ейзенхауер губернатор американської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американо-радянську співпрацю, влітку 1945 року висловився проти атомного бомбардування Японії, як і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деіндустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 року він очолює комітет начальників штабів американських збройних сил. У 1948 році подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав президентство Колумбійським університетом. Щоправда, майже не втручався в академічні справи і цілком присвятив себе написанню мемуарів "Хрестовий похід у Європу". Весь цей час генерал-не висловлював одверто своїх політичних симпатій, цілковито був зосереджений на професійних справах. Наприкінці 1949 року Ейзенхауер прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати головнокомандувачем збройних сил щойно створеного НАТО. Північно-Атлантичний блок майбутній президент оцінював не лише як військовий союз, а передовсім як політичну організацію, яка покликана захищати цінності західної демократії. Переїхавши до Парижа, де знаходилася штаб-квартира НАТО, він остаточно переконався в необхідності присутності США в Європі. На його думку, Сполучені Штати мали стати своєрід49

ним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва республіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.їафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Врешті-решт, побоюючись, що висунення Р. Тафта кандидатом у президенти загрожуватиме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952 року. Свою передвиборну боротьбу Айк зосередив здебільшого на питаннях зовнішньої політики, оскільки саме ця сфера діяльності труменівської адміністрації давала грунт для критики. Відома програма Дуайта Ейзенхауера як "три Ка" (Корея, комунізм і захист від нього, корупція і боротьба з нею в уряді, не піддаючи критиці діючого президента). Окрім того, республіканський претендент наголошував на необхідності піднесення ролі штатів, в діяльності яких вбачав гарантію американської демократії. Але найважливішими у його предвиборній програмі були не аргументи, а воєнна слава та неймовірна популярність. За своїм походженням і характером Ейзенхауер був близький до середніх верств американського суспільства, сповідував їхню мораль та чесноти, а себе розумів як відповідального "слугу нації". З обіцянкою бути президентом усіх американців він переміг на виборах 1952 року, набравши 34 млн. (55 відсотків голосів) проти 27 млн.( 44 відсотки) за кандидата демократів Е.Стівенсона. До речі, у цих виборах взяла.участь рекордна за всю попередню історію США кількість американців - 60 млн. осіб. Під час наступних президентських виборів, які припали на 1956 рік, Айк також домігся тріумфальної підтримки з боку співгромадян, хоч і відмовився вести широку передвиборну кампанію: за нього проголосували 36 млн. американців (кандидат демократів Е.Стівенсон набрав 25 млн. голосів). 34ий президент США перебував у зеніті своєї слави. Цього ж року республіканці добилися більшості і на виборах до обох палат парламенту. Радянська історіографія оцінювала президентство Д.Ейзенхауера однозначно, як особисто відповідального за розгортання холодної війни, її апогей, за створення військово-нолітичних блоків, за нагнітання напруги у. світі. Західна, зокрема, американська, історіографія пройшла значний еволюційний шлях в оцінці діяльності 34-го американського президента: від характеристик "випадкового" президента, відсутності у нього державного таланту, "любителя від політики" у 50-60-х роках до визначень як "великого лідера, який залишив непересічний слід в історії", як "президента-миротворця" у 80-90-х років. Внутрішня політика адміністрації Дуайта Ейзенхауера. Початкове розуміння 34-им президентом США характеру і ролі урядового кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів: колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та радники повинні 50

були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поширилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж остаточні рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету міністрів одна з газет зауважила: "Айк сформував кабінет, який складається з восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна, який очолював профспілку водопровідників і який у невдовзі подав у відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні. Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адаптації до тодішніх умов. Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди. У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, прихильники принципів твердого індивідуалізму. У другому ( 50-70-і роки) відбулася модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у 80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму. Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952 рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного оновлення та реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в суперництві консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністського напрямків, при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках. Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному: найчастіше "соціальним консерватизмом", або "новим республіканізмом". Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республіканізм - це не просте відтворення "нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував "соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зокрема, перерозподіл національного доходу. Сам Ейзенхауер, будучи полііиком-прагматиком і незашдозрений в ідеологічних пристрастях, називав цю доктрину "динамічним консерватизмом". "Динамічний консерватизм" еизенхауерівської адміністрації відповідав принципам соціального консерватизму. Вже у першому своєму президентському посланні конгресові Айк твердо підтримав державшу систему охорони навколишньго середовища, регулювання трудових відносин, конт4*

51

роль над сільськогосподарським виробництвом, розвиток соціального страхування. Адміністрація Ейзенхауера зробила важливі кроки у розвитку економічних та соціальних програм, що дозволило впливовій "Вашингтон пост" констатувати 1956 року: "Перебування при владі адміністрації Ейзенхауера сприяло впровадженню у політику республіканців реформізму "нового курсу". Таким чином, свою внутрішню політику 34-й президент США будував у дусі, як він сам називав, "сучасного республіканізму", або "динамічного консерватизму", який передбачав обмеження державного втручання в економіку, зменшення державного апарату та федеральних витрат, в тому числі військових, скасування контролю над цінами та зарплатою, запровадження нового федералізму (розширення повноважень штатів), сприяння розвиткові індивідуального підприємництва тощо. Завдання ейзенхауерівської адміністрації в економічній сфері зводилися до настанов: збалансований бюджет, нульова інфляція, систематичне зростання валового національного продукту і низький рівень безробіття. Необхідно зазначити також, що рузвельтівська модель державного регулювання виробництва, фінансів та розподілу, яку вважають радикальною перебудовою капіталістичної системи США і яку багато хто прирівнює до третьої американської революції, залишалася в силі, хоч і не в однаковій мірі, упродовж всієї наступної американської історії. Д.Ейзенхауер, не вдаючись до прямого втручання у виробничі процеси, все ж успішно здійснював державну політику розширення купівельної спроможності насамперед нижчих верств населення.Так, було збільшено мінімум погодинної зарплатні з 75 центів до 1 долара. Ще на 4 млн. осіб додатково поширено державну допомогу безробітним, термін одержання цієї допомоги продовжено з 26 тижнів до 39. Нагадаємо, що республіканська і демократична партії, визнаючи необхідність державного соціально-економічного регулювання, різняться у виборі методів такого регулювання. Республіканські уряди, як правило, віддають перевагу заходам, які спрямовані на "розвиток пропозиції", тобто стимулюванню конкурентноздатності та розвитку виробничих потужностей американського капіталізму. Активне державне регулювання за часів Д.Ейзенхауера здійснювалося у фінансовій сфері. Нагадаємо, що. починаючи з "нового курсу", одна з найгостріших американських проблем полягала в необхідності подолати державний дефіцит та державний борг, які були зворотним боком розширення соціально-економічної активності держави. На початку свого президентства Айк скасував чимало важелів державного економічного контролю. Проте економічний спад 1953-1954 років, пов'язаний із завершенням корейської війни, реанімував державне регулювання. В хід були пущені три основних елементи банківської (грошової) політики: зниження обов'язкового рівня резервів у банках Федеральної резервної системи, зменшення банківської 5?

облікової ставки для полегшення доступу до кредиту і, нарешті, відкрито ринкові операції з викиданням державою на ринок валютних запасів з метою активізації економічної діяльності. Окрім цього, президент вдався до низки антикризових заходів, зокрема, скорочення податків на корпорації та особисті прибутки. Згідно із законом податок на корпорації був знижений на 536 млн. дол., індивідуальний подоходний податок - на 827 млн., податкову скидку отримали також люди з низькими доходами. Ці заходи посіли стабільне місце в арсеналі антикризової політики та стимулювання економічного зростання. Упродовж 1956-1957, 1960 років американський бюджет було зведено з позитивним сальдо, середньорічні темпи економічного розвитку склали, хоч і невисокі показники, але стабільні: два-чотири відсотки щорічно. Серйозною слід вважати перемогу Ейзенхауера в питаннях соціального страхування, Щоправда, він відхилив труменівську ідею про національну систему медичного страхування, але й не прийняв пропозицію, за якою, федеральний уряд не повинен займатися питаннями охорони здоров'я. 1954 року з подачі президента конгрес ухвалив закон про збільшення пільг в системі соціального страхування та поширення його ще на 10 млн. осіб додатково.Також було прийнято компромісний законопрект про державне медичне страхування людей з низькими особистими доходами, яким виповнилося 65 років. 1953 року почало функціонувати нове спеціальне Міністерство охорони здоров'я, освіти та допомоги, 1956 року запроваджено соціальне страхування по інвалідності. Економічний спад, викликаний припиненням корейської війни, швидко завершився. Це засвідчувала кількість куплених автомобілів, яка зросла з 60 відсотків, вироблених у 1952році, до 70-у 1955 році. Проте залишалася суттєва проблема - відсутність швидкісних автомагістралей. Генерал-президент пам'ятав своє враження від системи автобанів у гітлерівській Німеччині. Спроби його попередників розв'язати цю національну проблему були невдалими. Ейзенхауер вважав, що будівництво єдиної системи доріг, є справою федерального уряду і що водночас це - колосальна програма розгортання громадських робіт, у якій.братимуть участь мільйони людей. 1955 року конгрес обговорив проект спорудження доріг від ферм до ринків та швидкісних магістралей (хайвеїв) між районами. Проект коштував 5 млрд. дол. і став чи не найбільшою пам'яткою американців про Айка. Президент виступив ініціатором "нового федералізму", тобто розширення повноважень штатів. Так, у відання штатів було передано управління та експлуатацію нафтових шельфів; 1952 року розпочато процедуру надання Алясці та Гавайям статусу 49-го та 50-го американських штатів, яка завершилася 1959 року. Економічний розвиток США ознаменувався у 50-х роках початком на53

уково-технічної революції. Вона несла з собою поряд з соціально- економічним прогресом і низку протиріч: погіршилося становище американців, які працювали в галузях, неохоплених НТР, службовців та інтелігенції, які отримували "тверді оклади", збільшився також розрив між білими та чорними американцями. Але добробут вищого та середнього класів, які складали більшість американської нації, у 1950-х роках значно поліпшився. Це стало підґрунтям для появи доктрин про "суспільство достатку", "масового споживання" і, нарешті, "деідеологізації", суть якої в тому, що високий життєвий рівень більшості людей стирає ідеологічні віддмінності, відпадає потреба взагалі в ідеології, класовій боротьбі тощо. Соціальний консерватизм репрезентував новий важливий напрямок у республіканській партії. Іншим, вже традиційно впливовим, був напрямок ортодоксального консерватизму, на чолі якого у 1950-і роки виступав Джозеф Маккараті. Пік впливу Маккарті та його послідовників припав на 19531954 роки, коли вони підпорядкували собі національний комітет партії та низку ключових посад завдяки розслідуванню "антиамериканської" діяльності у вищих та середніх ешелонах державної влади США. Але маккартисти виступали також з різкою критикою соціально-економічних заходів уряду Ейзенхауера, а самому президентові навіть приклеїли ярлик "свідомого агента комуністичної змови". Президент відчував, за свідченнями його оточення, "відразу" до Маккарті, але вступати з ним у відкритий конфлікт не наважився, покладаючись на неминуче "саморуйнування" маккартизму. Співвідношення сил у республіканській партії змінилося наприкінці 1954 року. В грудні цього року за ініціативою самих республіканців, які усвідомлювали, що діяльність Маккарті може завдати партії непоправної шкоди, усунули його з керівної посади у сенаті і позбавили тим самим владних повноважень. Проте під завісу у 1954 році було прийнято закон про контроль над комуністами, які ведуть підривну діяльність і закликають до зміни існуючого у США ладу. За законом компартії заборонялося брати участь у політичних кампаніях, у президентських та муніципальних виборах. Лише 1967 року цей закон було скасовано. Хоча вплив Маккарті щез, але ортодоксальні консерватори, серед них і керівництво впливової Національної асоціації промисловців, чинили новому республіканізму Ейзенхауера опір до кінця його перебування на президентській посаді. Проголошуючи свободу підприємництва, Д.Ейзенхауер не уник втручання у трудові відносини. Мова передусім йде про обмеження засилля профспілок на ринку праці, корупцію у профспілкових верхах. 1958 року у США розпочалася гучна кампанія про зловживання босів у профспілці складських робітників та водіїв вантажівок. Виявилося, що лідери цієї профспілки отримують зарплатню вищу, аніж президент держави, що їх не переобира54

ють на посадах по 20 і більше років. Спеціальна сенатська комісія провела розслідування і підтвердила наявність корупції, зловживань та їхнього зв'язку з мафією. 1959 року було застосовано закон Тафта-Хартлі до страйку сталеливарників. Кампанія, організована АФТ-КВП, за скасування закону Тафта-Хартлі завершилася судовим процесом та тюремним ув'язненням профспілкових лідерів, також прийняттям закону Лендрема-Гріффіна. Закон проголошував посилення державного контролю за діяльністю профспілок, зокрема, за процедурою виборів посадових осіб, порядком зменшення ними дисциплінарних заходів щодо своїх членів, регламентацією фінансової діяльності та звітності профспілок. Судовим інстанціям належало приймати відтепер позови на профспілки. Д.Ейзенхауеру довелося вирішувати ще одну серйозну внутрішньополітичну проблему - расову, яка набрала особливої гостроти і була названа негритянською революцією. За даними перепису 1950 року, чорні американці складали 9 відстоків всього працездатного населення США ( 20 млн. осіб). При цьому вони давали 25 відстоків всіх некваліфікованих робітників, близько 21 - сільськогосподарських робітників (в основному сезонних), 47,5 - прислуги. Лише 3,6 відсотка чорних американців були майстрами та кваліфікованими робітниками, а серед конторських працівників вони складали 2,6 відсотка. Зауважимо, що Д.Ейзенхауер був людиною свого часу і поділяв чимало пересудів щодо негрів. На виборах 1952 року він заявляв, що у США не існує расової проблеми. Загалом дискримінація чорного населення виглядала анахронізмом. 34-го американського президента вразило повідомленням про те, що з 900 тисяч негрів Міссісіпі тільки 7 тисячам було дозволено брати участь у голосуванні на президентських виборах. Загалом, на нашу думку, історична наука дещо применшує здобутки Ейзенахауера у сфері надання громадянських прав чорним американцям. 17 травня 1954 року Верховний суд США після тривалого розгляду виніс рішення про неконституційність поділу дітей у школах за расовою ознакою. Президент підтримав судову постанову, але не наважився застосувати свої повноваження і навіть силу проти тих, хто не хотів виконувати рішення вищої судової інстанції. Та події, які вибухнули у м. Літл-Рок (штат Арканзас), змусили президента втрутитися у процес. Губернатор штату відмовився виконувати постанову суду про десегрегацію освіти. Події у Літл-Році набрали драматичного характеру. Центральну середню школу цього міста за наказом губернатора блокували національні гвардійці і 9 з 12 школярів-негрів змог- . ли потрапити до шкільного приміщення лише через боковий'вхід. Школу оточив розлючений натовп противників десегрегації. У результаті цього спільне навчання білих та чорних дітей тривало лише три години. Ситуація у місті вийшла з-під контролю. Мер міста направив президентові панічну телеграму з проханням втрутитися й надіслати федеральні війська. Прези55

дент наказав відрядити у Літл-Рок 1000 десантників. З їхньою допомогою вдалося безкровно втихомирити расистів і відновити спільне навчання школярів. До середини жовтня 1957 року ситуація у місті нормалізувалася. Десантники залишили Літл-Рок. а учні-негри відвідували школу без охорони. Щоправда, губернатор згодом наказав закрити центральну середню школу, але у 1959 році вона відновила свою роботу вже як школа інтегрованого навчання білих та чорних. Нова хвиля негритянського руху піднялася на півдні, у м. Монтгомері (штат Алабама), де чорні американці, керовані своїм лідером Мартіном Лютером Кінгом, розпочали бойкот міського транспорту у зв'язку з сегрегацією місць в автобусах. Героїнею цієї акції стала проста чорна швачка Роза Парке. Саме вона відмовилася 5 грудня 1955 року звільнити місце в автобусі, яке призначалося "тільки для білих". Про цей інцидент говорили: "Коли Роза сіла, Америка встала." Згодом бойкот транспорту захопив і заклади громадського харчування. У расовому питання Ейзенхауер притримувався поміркованої, центристської позиції і у 1957 році запропонував перший з часу Громадянської війни та Реконструкції закон про громадянські права чорних американців, згідно з яким було заборонено сегрегацію негрів на виборах; 1960 року прийнято другий закон про громадянські права, який передбачав штрафи та тюремне ув'язнення за дискримінацію чорних американців. Південні штати бойкотували ці закони. Так само була ліквідована сегрегація у громадському транспорті, шпиталях для ветеранів війни і на закордонних військових базах. Зовнішньополітична діяльність адміністрації Д. Ейзенхауера. Стратегія "відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера". Початок президентської діяльності генерала співпав з міжнародною ситуацією, яка нагадувала своєрідну стабілізацію "холодної війни". Зі смертю Й.Сталіна у березні 1953 року з'явився реальний шанс знизити напругу в світі. До того ж 15 березня того ж року радянське керівництво заявило, що між двома державами не існує спірних питань, які не можна було б розв'язати мирним шляхом. Щоправда, деякі американські експерти та ЦРУ пропонували американському президентові скористатися тодішньою політичною нестабільності в СРСР. Проте Д.Ейзенхауер обрав більш відповідальний шлях. У ті дні він признався, що хотів скористатися ресурсом миру: "Минуле говорить само за себе, а я зацікавлений у майбутньому. Тепер і в них, і в нас в уряді нові люди. Відкрито чисту сторінку. Почнемо розмовляти один з одним так, щоб кожна людина на землі змогла це зрозуміти." На розширеній нараді членів адміністрації президент виголосив промову на захист стратегії "стримування", переговорів з Радянським Союзом та врегулювання конфліктів дипломатичними і політичними засобами. 56

Настанови, виголошені тоді Ейзенхауером, вилилися у видатну політичну ініціативу. 16 квітня 1953 рок американський президент звернувся до радянського керівництва і до всього світу з документом "Шанс для миру", в якому підкреслив, що старі підходи у політиці можуть призвести у найгіршому випадку до атомної війни, а в кращому - до життя в постійному страсі. Він закликав розпочати нову війну - війну з "бідністю та злиднями" і запропонував СРСР підтвердити своє прагнення миру конкретними справами, а саме: звільненням німецьких військовополонених, утримуваних з 1945 року, підписанням мирного договору з Австрією та договору про вільну й об'єднану Німеччину, укладенням "почесного" перемир'я у Кореї, визнанням повної незалежності народів Східної Європи. Це звернення було по-суті не тільки закликом до розрядки, а й спробою перегляду самої логіки "холодної війни". У своїй інаугураційній промові американський президент говорив також про "фундаментальний закон всезагальної взаємозалежності", яка зближує народи та країни. Проте сильнішою, як показав час, виявилася сила інерції "холодної війни." Д.Ейзенхауер, як військовий, раніше багатьох інших усвідомив небезпеку і безперспективність гонки озброєнь. 8 грудня 1953 року він виступив з історичною промовою в ООН "Атом для миру", в якій обгрунтував неможливість перемоги у ядерній війні. Така війна, на його думку, неодмінно завершиться руйнацією цивілізації. Він запропонував ядерним країнам створити міжнародне агентство з атомної енергетики, запровадити контроль над виробництвом ядерної зброї. СРСР не відгукнувся на американську пропозицію. МАГАТЕ було створено лише 1957 року. В 1954 році американці приступили до будівництва першої атомної електростанції в штаті Пенсільванія. Ейзенхауер ставився позитивно до ідеї припинення ядерних випробувань, але подолати тиск Пентагону не зміг. Загалом фіаско плану "Атом для миру" спричинив нову гонку озброєнь, появу міжконтинентальних ракет. Безперечно, ідеалізувати політику Д.Ейзенхауера в роки "холодної війни", немає підстав, але він ближче, ніж інші, підійшов до розуміння нових світових реалій, хоча і не спромігся вирватися з тенет традиційного мислення. Не справдилися й сподівання на зміну зовнішньополітичних пріоритетів в СРСР після смерті Сталіна. Американські експерти доводили, що "комуністична загроза" не зменшилася. Загалом адміністрація Д.Ейзенхауера поділяла загальноприйняту точку зору на зовнішню політику Радянського Союзу, яку характеризували задавнена ідеологічна ворожість до Заходу та прагнення до світового панування. Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кампанії. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягузливою. У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову 57

зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політикою "відкидання", "звільнення" від комунізму. її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополітичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє посуті авторитарне керівництво державою. Відмова СРСР приєднатися до програми "Атом для миру" та випробування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву "нового погляду". Програма "новий погляд" зводиласядо скорочення звичайних озброєнь, збільшення чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітряних сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної критики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів: 1) уникати непотрібних воєн і досяг цього; 2) дотримуватися конституційного контролю над військовиками; 3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері. Необхідно підкреслити, що у своєму прагненні збалансувати державний бюджет, зупинити інфляцію, зменшити податки, Айк звернувся до єдиного рецепту - роззброєння, хоч як би це парадоксально не звучало. Правомірність такої позиції підтверджувалася і тим, що військова могутність США не мала впливу ні під час корейської війни, ні громадянського конфлікту в Китаї, ні під час угорських подій 1956 року, ні під час англо-франкоізраільської війни того ж року проти Єгипту. Більш дієвим виявився економічний тиск. На початку ейзенхаурівського президентства військовий бюджет складав 40 млрд. дол., тобто 60 відсотків бюджетних витрат. Дотримуючись оборонної програми "нового погляду", Ейзенхауер суттєво скоротив у бюджеті на 1955 рік витрати на армію і флот. Чисельність сухопутного війська було скорочено з 1.4 млн. до 1 млн.осіб, а витрати на нього з 12,9 млрд. до 8,8 млрд.дол.; чисельність флоту зменшено з 920 тис. до 870 тис. осіб, а асигнування на його утримування - з 11.2 млрд. до 9,7 млрд. дол. Щоправ58

да, бюджетні витрати на військово-повітряні сили збільшилися з 15,6 млрд до 16,4 млрд.дол. На 1958 рік військове відомство зажадало на свої потреби 58 млрд. дол. Його підтримав конгрес, опір якого адміністрації Айка не вдалося зламати. Президент засередився в цих умовах на економії всіх статей військових витрат, де це тільки було можливим: скоротив сухопутні війська на території США, в Німеччині - на 35 тис, в Японії - на 40 тис. в інших регіонах - на 25 тис осіб. На 1960 рік об'єднаний комітет начальників штабів запросив на оборону 50 млрд. доларів. Військове відомство знизило цю цифру до 43,8 млрд. Президент наполягав на 40 млрд.доларів, ставлячи з цього приводу риторичне запитання: "Скільки разів ми маємо знищувати Росію?". Перемога дісталася Айку. 1960 рік було завершено з профіцитом в 1 млрд. дол. Питання про припинення війни на Корейському півострові було центральним у передвиборній боротьбі за Білий дім 1952 року. Перемігши на виборах, Д.Ейзенхауер ще до інаугурації у грудні 1952 року відвідав збройні сили ООН у Кореї, а через шість місяців, 26 липня 1953 року, незважаючи на сильну опозицію в рядах партії, опір держсекретаріату, південнокорейського режиму та ряду військовиків, було підписане перемир'я. Війна припинилася. Корейський півострів було поділено на дві частини: північну та південну; демаркаційна лінія пройшла по 38-й паралелі, по обидві сторони якої встановлювалася демілітаризована зона в 2 км. У своєму щоденнику Айк поставив цю подію на перше місце. При підписанні перемир'я домовилися про скликання у квітні 1954 року у Женеві наради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобританії та Франції. Женевська міжнародна конференція працювала з квітня по липень 1954 року. На ній розглядалося два питання: корейське та індокитайське (війна Франції у В'єтнамі). Дійти згоди щодо об'єднання двох Корей не вдалося. При обговорення другої проблеми США запропонували "інтернаціоналізацію" війни у В'єтнамі. Ідея не була підтримана. Нарада завершилася підписанням Женевських угод, які передбачали припинення військових дій і а тимчасовий поділ В'єтнаму по 17-й паралелі, проведення загальних виборів, заборона ввозу нової техніки у будь-яку зону В'єтнаму, свободу комунікацій (для переходу людей) між обома зонами, створення тристоронньої спостережної комісії. Після корейської війни світ став іншим. У Вашингтоні дійшли висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози. Дії комуніс пічних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординований наступ світового комунізму і підтверджували версію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму. На разі Ейзенхауер пішов на збільшення прямої воєнної до59

помоги французам і відправив перший контингент американських солдатів, хоч і відхилив домагання розпочати широкомасштабну інтервенцію у В'єтнамі. Однією з причин, яка утримала Д.Ейзенхауера від прямого втручання у в'єтнамський конфлікт, було негативне ставлення до цього американської громадськості. До того ж недавня корейська війна стала вододілом американського суспільства. Почалися серйозні реформи в армії, передусім створення частин швидкого реагування і водночас скорочення чисельності сухопутних сил: на 1957 рік вони зменшилися на півмільйона , тобто на третину, але все одно армія США залишалася вдвоє більшою, ніж до корейської війни. До речі, у 1954 році об'єднаний комітет начальників штабів, національна рада з безпеки і державний департамент п'ять разів рекомендували президенту розпочати інтервенцію в Азії і застосувати атомну зброю. Ейзенхауер вибрав мир через укладення оборонних договорів, створення військово-політичних блоків, економічну допомогу. Так, 8 вересня 1954 року було засновано Організацію договору Птденно-Східної Азії (СЕАТО) у складі США, Великобританії, Франції (з 1965 року обмежила свою участь), Австралії, Нової ЗеландіїДайланду,Філіппін і Пакистану (1973 року вийшов з організації); у березні, листопаді та грудні цього ж року США підписали відповідно з Японією, Південною Кореєю та Республікою Тайвань договори про взаємну оборону; а в січні наступного року конгрес прийняв резолюцію, яка надавала головнокамандувачу повноваження використовувати на власний розсуд збройні сили держави за кордоном. Європейський континент посідав провідне місце у зовнішньополітичній політиці США, яка зводилася до економічного і військового об'єднання, до зміцнення західноєвропейської спільноти. Цьому мала слугувати система НАТО під американською ядерною парасолькою, Європейський оборонний союз та інтеграція в усі європейські структури ФРН. Переслідувалася ще одна мета - рівномірно розподілити витрати між США та Європою на систему безпеки. Ідея створення Європейського оборонного союзу зазнала краху, натомість Брюссельський пакт було реорганізовано у Західноєвропейський союз із залученням до нього ФРН та Італії. Продовженням цього процесу стали Паризькі угоди, підписані у жовтні 1954 року дев'ятьма державами, які передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН та входження ФРН у НАТО. Це сталося 9 травня 1955 року. Радянський Союз відповів створенням Організації Варшавського Договору. Незважаючи на доктрину "відкидання", "звільнення"східноєвропейських країн, під час угорських подій 1956 року США, хоч і засудили радянську інтервенцію, проте відмовилися від пропозиції ЦРУ щодо організації польотів літаків над Будапештом для скидання повстанцям зброї та продуктів харчування. На середину 1950-х років у світі склалася певна рівновага. У СРСР 60

почалася відома хрущовська "відлига": на міжнародній арені відбулася нормалізація його стосунків з Югославією, разом з колишніми союзниками підписано мирний договір з Австрією, за яким вона проголошувалася нейтральною; тоді ж за ініціативою радянського керівництва прийнято рішення про нараду на найвищому рівні глав чотирьох держав. Зустріч керівників США, СРСР, Великобританії та Франції відбулася в липні 1955 року у Женеві. Американський президент запропонував, по-перше, об'єднати Німеччину і створити загальнонімецький уряд на основі вільних виборів (СРСР вважав, що це можна здійснити шляхом двосторонніх переговорів між НДР і ФРН); подруге, налагодити належні американо-радянські торговельні зв'язки; потретє, проголосив видатну і далекоглядну ідею - план "відкритого неба", тобто обмінятися картами військових об'єктів і підприємств, надати один одному можливості для аерофотозйомок. Ці пропозиції знаменували великий прорив у військовій сфері: ідею "прозорості", створення особливих інституцій довіри з метою зниження загрози несподіваного нападу. Щоправда, ідею "відкритого неба"деякі дослідники та політики оцінюють скоріше як акт психологічної війни, аніж серйозну пропозицію. Цього ж року за ініціативою США на Близькому та Середньому Сході було створено Організацію Центрального Договору (СЕНТО) у складі Великобританії, Туреччини, Ірану (вийшов 1958 року), Іраку та Пакистану. Перебіг та наслідки англо-франко-ізраїльської війни 1956 року проти Єгипту стали лейтмотивом інаугураційної промови Д.Ейзенхауера після повторної перемоги на президенстьких виборах. Зміст та тональність промови свідчили, що "третій світ" посів перше місце у зовнішній політиці Сполучених Штатів. "Процвітання Америки буде недовготривалим, якщо не будуть процвітати інші нації", - підкреслив президент і одразу доручив своїй адміністрації зайнятися складанням програм допомоги. Ця промова та прийнятий на її підставі закон дістали назву "доктрини Ейзенхауера". Висновок двомісячної аналітичної роботи був однозначним: допомога "третьому світу" сприятиме економічному розвитку, яке. у свою чергу, приведе до політичної стабільності і демократичної еволюції суспільств. 9 березня 1957 року прийнято закон про надання президентові права використовувати американські збройні сили для захисту країн "третього світу" від комунізму. Близькосхідним режимам виділялася фінансова допомога в 200 млн.дол. Спираючись на повноваження, надані йому конресом, Ейзенхауер відрядив 1958 року до Лівану американські частини ВМФ з метою полагодження громадянського конфлікту в цій країні. Великою несподіванкою для адмінстрашї Ейзенхауера стало виведення на космічну орбіті у жовтні 1957 року радянського штучного супутника. Пізніше президент згадував, що найбільше вразив його рівень занепокоєності американського суспільства. Преса перебувала на грані істерії: на дум61

ку коментарів, запуск радянського супутника був для Сполучених Штатів більшою поразкою, ніж Перл-Харбор. Президент не піддався тискові і вимогам відмовитися від збалансування бюджету й розпочати будівництво радіоактивних сховищ та збільшити ядерні запаси. 31 січня 1958 року США запустили на космічну орбіту свій,штучний супутник, хоча і менший за вагою. Весною 1958 року було створено Національне управління з аеронавтики та вивчення космосу (НАСА). Серйозна криза виникла у взаємостосунках між США та Латинською Америкою. Після замирення у 1954 році громадянського конфлікту у Гватемалі Штати розраховували на розвиток "доброго партнерства" з країнами регіону, тому залишилися осторонь громадянської війни 1956-1959 років на Кубі, яка завершилася перемогою революційних сил на чолі з Фіделем Кастро. Однак реформи, ініційовані кубинським революційним урядом, серйозно загрожували американським інтересам, адже США контролювали на кубинській території 40 відсотків виробництва цукру, що складало 80 відсотків кубинського експорту; 50 -ма відсотками залізниць, енергетики та зв'язку. Під кінець свого президенства Д.Ейзенхауер розірвав у січні 1960 року дипломатичні стосунки з новою Кубою і санкціонував підготовку антикастрівської.інтервенціїна прокомуністичний острів. Американо-радянські відносини, започатковані знайомством Д.Ейзенхауера та М.Хрущова на Женевській нараді 1955 року, набули конкретного втілення у 1959 році. Влітку цього ж року з метою підготовки візиту на найвищому рівні США відвідав А.Мікоян (перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР). У вересні вперше за всю історію американо-радянських відносин відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів керівника СРСР. М.Хрущов приїхав з дружиною, дочкою, зятем, його супроводжував великий почет з офіційних радянських посадовців, радників, журналістів. Керівники двох держав домовилися про чотирьохсторонню зустріч у травні 1960 року у Парижі та про візит-відповідь Д.Ейзензауера в СРСР у червні того ж року. Потепління в американо-радянських стосунках перервалося прикрим інцидентом, який стався з американським шпигунським літаком У-2. Необхідно підкреслити, що інтенсифікація "холодної війни" сприяла розвиткові спецслужб, їхній діяльності у формі всіляких "закритих акцій", політичних та економічних диверсій, які набирали небувалої масштабності та значущості у міжнародній політиці. За президенства Д.Ейзенхауера дуже зросла роль Центрального розвідувального управління (ЦРУ). Якщо у попередні роки діяльність цієї інституції зводилася до збору розвідувальних даних та їхнього аналізу, то Айк перетворив її в один із найактивніших засобів "холодної війни." Безсумнівно, що таємні операції ЦРУ були незаконними та аморальними. Так, президент США скористався послугами ЦРУ в Ірані 1953 року при здійсненні операції "Аякс", тобто для усунення прем'єра цієї 62

держави Мохаммеда Мосаддика та повернення до керівництва Іраном шаха. 1954 року Ейзенхауер дозволив ЦРУ витратити 35 млн. дол. на створення 30 висотних одномоторних, реактивних літаків типу "Локхід" У-2, здатних перетинати територію СРСР "без ризику бути збитими." Шпигунські літаки такого типу мали на своєму борту нові фотокамери, які дозволяли робити знімки високої точності. З санкції президента США, починаючи з 1956 року, здійснювали таємні польоти над радянською територією. 1 травня 1960 року американський літак У-2. який летів на висоті 22 км і заглибився на терени СРСР, був збитий радянською ракетою над Свердловськом. Пілот Френсис Гаррі Пауерс, громадянин США, катапультувався і потрапив до рук радянських служб, як і залишки літака з усією шпигунською апаратурою. Перша версія американського держдепартаменту з приводу цієї події зводилася до того, що У-2 опинився над радянською територією випадково через несприятливу погоду , не маючи жодних шпигунських чи диверсійних завдань. Після того як Радянський Союз пред'явив незаперечні докази розвідувальної місії літака, держдепартамент США визнав, що американська авіація здійснює вторгнення у повітряний простір СРСР з шпигунськими завданнями. 12 травня це підтвердив Д.Ейзенхауер, зазначивши, що ці польоти санкціоновані його урядом. Інцидент з У-2 перекреслив усі попередні американо-радянські домовленості. Щоправда, керівники США, СРСР, Великобританії та Франції таки зібралися у травні цього ж року в Парижі, але зустріч було фактично зірвано. М.Хрущов зажадав від Д.Ейзенхауера публічного вибачення та передачі на розгляд радянських спеціалістів усієї американської документації, пов'язаної з польотом У-2 . Американський президент не прийняв цих умов. Тоді радянський керівник відмовив Ейзенхауерові у візиті до СРСР, що був запланований на червень 1960 року. Шанс для подальшої співпраці обидві країни втратили. Д.Ейзенхауер визнав, що після зриву чотиристоронніх переговорів у Парижі, гонка озброєнь вийшла з-під контролю і в своєму прощальному зверненні до співвітчизників у січні 1961 року попередив про небезпеку, яка чатує над країною з боку "військово-промислового комплексу". 1950-і роки були для Сполучених Штатів роками благополуччя, після корейської війни - миру та спокою. США перетворилися у країну "достатку та споживання": більше половини американців за рівнем доходів поповнили середній клас. Проте спадщина 1950-х років була подвійною: з одного боку багата й міцна Америка, з іншого - вона не розв'язала багатьох внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем (найдошкульнішими були втрата Куби, інцидент з У-2, скасування офіційних візитів до Японії та СРСР). США не справлялися з новими світовими викликами, вони втрачали динамізм, Західна Європа і Японія не поступалися Штатам за темпами розвитку. СРСР 63

отримав ракетну зброю, географічна недосяжність американського континента відходила у минуле. В Азії, Африці, Латинській Америці набирали сили антиамериканські настрої. США потребували змін, подальшого поступу та оновлення у всіх сферах соціально-економічного та політичного життя. Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді - 35-й президент СІЛА. Демократична партія наживала політичний капітал упродовж 1950-х років на прорахунках республіканців. Окрім того, 1960-і роки виявилися рубіжними у світовій історії і характеризуються низкою нових реалій в економіці, політиці, військовій сфері, міжнародних стосунках, нарешті, у психології. Разом з тим стало помітним відносне послаблення американської економічної могутності: якщо після другої світової війни на США припадало 54 відсотки промислової продукції капіталістичного світу, то у 1960 році - вже 45. Частка їхнього експорту за ці ж роки знизилася з 32 відсотків до 20. Найдошкульнішим було те, що швидко падала сума золотого запасу Штатів: з 22820 млн. дол. у 1950 році до 17766 млн. дол. у 1960 році. Беззастережна економічна монополія США відходила у минуле, на п'яти наступали такі конкуренти як Західна Європа та Японія, які за темпами економічного розвитку наздоганяли Штати. Чимало проблем США було пов'язано з адаптацією до нового етапу науково-технічної революції, який припав на початок 60-х років і настійно вимагав широкого запровадження нових технологій, інтенсифікації виробництва, структурної перебудови економіки та радикальних змін у структурі найманої праці. До того ж у зв'язку з появою ракетної техніки, всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реалії і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів, а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування "превентивної ядерної війни". Серед міжнародних факторів, які до певної міри вплинули на оновлення стратегічних настанов демократичної партії, був радянський соціалізм. Нині це твердження викликає скептичну усмішку. Але річ у тім, що хрущовські реформи другої половини 1950-х років, динамізм радянського лідера на міжнародній арені, успіхи СРСР у космосі насправді реально вплину64

ли на світ і змусили американських демократів серйозно задуматися над державно-реформістськими методами протидії псевдосоціалістичним ідеалам Москви. Нарешті, останній значущий фактор полягав у тому, що прийшло нове покоління людей, непричетне до участі у другій світовій війні та її наслідків. Це покоління інакше сприймало та оцінювало світ, сповідувало нові цінності, відмінні від тих, в які вірили їхні діди та батьки. Конвент демократичної партії в Лос-Анджелесі уже в першому турі в липні 1960 року висунув кандидатом в президенти Джона Кеннеді, а претендент закріпив успіх тим, що запропонував кандидатом у віце-президенти Ліндона Джонсона популярного представника південних штатів, нейтралізувавши таким чином досить потужні антинегритянські настрої. Чимало неординарного пов'язано було з особою самого кандидата від демократичної партії: ще жодного разу у своїй історії Америка не обирала такого молодого президента (Джону Кеннеді в листопаді 1960 року виповнилося 43 роки); ніколи ще на посаді президента не було католика; тільки один раз на президенстких виборах США переміг сенатор (у даному випадку - Дж. Кеннеді), а не губернатор провідного штату чи лідер партії. Також уперше в історії США під час президенстських виборів відбувалися теледебати між кандидатами, очевидцями яких стали 100 млн. американців. У дискусіях зі своїм опонентом республіканцем Річардом Ніксоном, котрий як віце-президент мав перевагу щодо популярності та досвіду, Кеннеді обстоював соціальні реформи, ідею прогресу, просування вперед у всіх сферах. На республіканців він покладав відповідальність за втрату престижу США у світі і обіцяв стримати небезпечний занепад американської влади. При цьому будив почуття жертовності у американців, закликаючи їх служити батьківщині. Це знайшло відгук серед молоді та інтелектуалів. Гроші, широкі родинні зв'язки схиляли виборців на бік Дж.Кеннеді, так само як і організаторський талант його брата Роберта і комунікабельність самого демократичного претендента, його вміння ладити з людьми. Багато спостерігачів і вчених стверджують, що чотириразові телевізійні дебати між Кеннеді та Ніксоном зіграли вирішальну роль у перемозі кандидата від демократів. Якщо Р.Ніксон закликав дотримуватися спадкоємності у зовнішній та внутрішній політиці 1950-х років, що їх інколи називають "застійними", вважаючи за необхідне підтримувати добропорядні принципи республіканізму, то Дж. Кеннеді, навпаки, обстоював думку про оновлення, взяття нових рубежів, закликав сміливо сприйняти виклик 1960-х років. Він гостро критикував попередню адміністрацію за низькі темпи економічного зростання, занедбаність та відсталість освіти (переповненість шкіл, низьку оплату праці вчителів тощо), расову дискримінацію, яка перешкоджала раціонально використати талант і здібності багатьох американців. Лейтмотивом його вис65

тупів була необхідність подальшого поступу США у всіх сферах. Дослідники стверджують, що кандидат від демократів у своїй перевиборній програмі дав 220 обіцянок, в тому числі 54 , які стосуються зовнішньої політики, 41 соціального забезпечення і праці, 21 - сільськогосподарської сфери. Зрозуміло, що багато виборців сприйняли програму Кеннеді як ознаку широких змін. До речі, серед розробників його програми, яка дістала назву "Нові рубежі", були три лауреати Нобелівської премії. "Нові рубежі" декларували амбіційну програму піднесення економіки через зменшення податків, поліпшення системи соціального страхування, розширення медичної допомоги та підтримку освіти, оздоровлення міст і прогрес у расовому питанні. Однак, як показав час, чимало ініціатив уряду Кеннеді конгрес забалотував. Загалом шанси обох претендентів були однаковими. За плечима Р.Ніксона був багатий досвід державного управління, але йому приписували промахи ейзенхауерівської адміністрації Дж.Кеннеді ж обіцяв реформістську (прорузвельтівську) діяльність. Він переміг з перевагою в 100 тисяч голосів (за Кеннеді проголосували 34 млн.200 тисяч осіб, азаР.Ніксона-34млн.Ю0 тисяч). Родина Кеннеді походила з Ірландії, яка переїхали до Америки 1850 року. Батько майбутнього президента Джозеф був американцем у третьому поколінні. Загальна сума капіталів родини Кеннеді напередодні президенстських виборів 1960 року, за різними даними, становила 200-400 млн.доларів. Сфера капіталовкладень була різноманітною: нерухомість, нафтові й газові компанії, кіноіндустрія. Після скасування Ф.Д.Рузвельтом "сухого закону" Джозеф Кеннеді зайнявся легальним імпортом алкогольних напоїв (до цього, за різними свідченнями, вкладав гроші у нелегальну торгівлю спиртним). Джон Фіцджеральд (Джек) Кеннеді народився 29 травня 1917 року в Брукліні (штат Массачусетс) і був другим з дев'яти дітей в ірландсько-католицькій родині. 1929 року Джозеф створив спеціальний фонд для своїх дітей і вже наприкінці 40-х років кожному з них належало по 10 млн. доларів. Діти росли енергійними, допитливішії, честолюбними. З ранніх літ були привчені до спорту. З-поміж братів та сестер майбутній президент відзначався слабким здоров'ям, найбільше допікали йому болі у хребті і мабуть з цієї причини, він,чи не единим в родині, багато і залюбки читатав. В юнацькому віці віддавав перевагу історії та географії. Середню освіту здобув у приватних школах. Потім навчався у престижній Лондонській школі економіки. Саме тоді його батько, захопившись політикою та иіддтримуючи Ф.Д.Рузвельта, отримав посаду посла США у Великобританії. Згодом Джон студіюс в Гарвардському університеті, де вивчає державне право та управління. 1940 року він закінчив університет, успішно захистивши дипломну 66

роботу "Умиротворення в Мюнхені" (мова йшла про рішення мюнхенської наради у вересні 1938 року), яку пізніше видав масовим тиражем під назвою "Чому спала Англія?" Вона принесла молодому Кеннеді гонорар у 40 тисяч доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехоловаччину, Туреччину, Палестину. Зі вступом США в другу світову війну Джон за сприянням батька домігся призову на військову службу (через хворобу йому відмовляли у цьому) і отримав призначення у військово-морські сили США. Як командир швидкохідного торпедного катеру брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 року його катер японці потопили, Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. Наприкінці 1944 року після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. 12 серпня того ж року під час виконання бойового завдання (знищення стартових майданчиків німецьких ракет ФАУ-2 на французькому узбережжі) загинув його найстарший брат Джо, на якого родина покладала великі надії як на майбутнього політика. Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 року пішов у політику. Цей крок гаряче схвалила вся родина, допомагала і заохочувала його в цьому. 1947 року його, 29-річного, обирають членом палати представників американського парламенту від округу Бостон; 1952 року року він став сенатором від штату Массачусетс, 1958 року-знову переобирають на цю посаду. Як конгресмен і сенатор Джон Кеннеді виступав за соціальні реформи, за поліпшення життєвих умов національних меншин та робітників; у зовнішній політиці підтримав план Маршалла і створення НАТО, але критикував політику Г.Трумена щодо Китаю. Як член сенатського комітету закордонних справ Кеннеді виявляв інтерес до проблем деколонізації. Важливою подією, на яку Кеннеді і багато американців його покоління зреагував гостро, став "супутниковий шок" 1957 року. З радянського космічного успіху він зробив висновок про необхідність подолання американського відставання у багатьох сферах, починаючи з освіти і закінчуючи ракетним озброєнням. Корисним у політичному плані виявився його шлюб 1953 року з красунею Жаклін Лі Бувьс. Інаугураційна промова Джона Кеннеді. виголошена 20 січня 1961 року, віддзеркалювала його тривоги та амбіції. З одного боку, він попереджував про небезпеку можливого знищення ядерною зброєю людської цивілізації, а з другого -- будив життєву наснагу, патріотизм своїх співвітчизників. Лейтмотивом його звернення стала фраза: "Не питай, що може зробити для тебе твоя країна, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни". При формуванні свого кабінету Кеннеді керувався професійними, а не партійними критеріями. Він оточив себе молодими фахівцями, менеджера5*

67

ми та інтелектуалами, середній вік яких становив 45 років (проти 56 в адміністрації Д.Ейзенхауера). Разом з Кеннеді у Білому домі запанувала нова атмосфера і новий стиль управління та взаємостосунків. Популярності новій адміністрації сприяло телебачення, регулярні прес-конференції та зустрічі Кеннеді з журналістами. Важливим чинником популярності 35-го президента США став його ораторський хист. Все це надавало Кеннеді ореолу харизматичного лідера. Економічний розвиток США у 1960-х роках. Підтримка та розвиток конкурентноздатності американської економіки, тих галузей, які забезпечують провідні позиції і прибутки на світовому ринку - пріоритетні для всіх сучасних американських президентів, незалежно від їхньої партійної приналежності. На думку дослідників, 1960-і роки ввійшли в американську історію як етапний і класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектору і творчої думки провідних економістів стосовно ститмулювання економічного зростання і структурної перебудови народного господарства США. Це роки форсованих темпів НТР, розвитку автоматики, мікроелектроніки, модернізації усіх галузей, економіки. Саме в цей час Сполучені Штати здобули перевагу над іншими індустріальними державами у стратегічних напрямках науково-технічної революції, передовсім у створенні та запровадженні електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Так, 1959 року у США діяло 2034 ЕОМ, а 1969-близько 56 тисяч. У країнах Західної Європи і Японії, разом узятих, 1969 року функціонувало лише 24 тисячі ЕОМ. Того ж року Сполучені Штати витратили на виробництво ЕОМ в 2,5 раза більше коштів (4,2 млрд. дол.), ніж Японія, ФРН, Франція та Англія. Приблизно на десять років раніше, аніж інші капіталістичні країни, розпочали вони виробництво електронного обладнання, різних видів пластмас, синтетичних матеріалів тощо. Одночасно відбувалася оптимізація сільського господарства, запровадження машинних технологій, хімізація. Узагальнюючим показником науково-технічної переваги США над своїми основними конкурентами стала продуктивність праці, яка складала у ФРН та Англії 45, а в Японії - 17 відсотків від американської. 1960-і роки називають іноді роками процвітання, оскільки для них характерні високі темпи економічного розвитку: в середньому до 7 відсотків щорічно. Все це спричинило структурні зміни у формуванні найманої праці: збільшення кількості висококваліфікованих робітників, зменшення питомої ваги ручної праці, кількісне зростання робочої сили в інфраструктурі, сфері обслуговування тощо. Внутрішня політика Джона Кеннеді. Однією з головних ідейно-георетичних підвалин демократичної партії у 1960-і роки продовжувало залишатися кейнсіанство. Але у тлумаченні кейнсіанських доктрин виникли серйозні розбіжності. Чітко визначилися ліві та помірковані прихильники кейн68

сіанства. Ліві виступали за збалансовану економіку, яка б гарантувала гармонійний розвиток і забезпечення споживчих інтересів різних верст суспільства, у тому числі людей похилого віку, малозабезпечених, безробітних, інвалідів, тому ліві не тільки допускали, але й вимагали поступитися ідеєю "збалансованого бюджету". На їхню думку, контрольована інфляція навіть сприяє економічному зростанню. Помірковані ж демократи робили акцент на державному стимулюванню економічного розвитку шляхом скорочення оподаткування корпорацій, підтримання стабільності ринку через контроль над цінами і зарплатою. Джон Кеннеді, а після його загибелі і Ліндон Джонсон, робили спроби поєднати обидва кейнсіанські рецепти. Відповідно до рекомендацій так званої "нової економічної теорії", прихильники якої домінували серед економічних радників Кеннеді, адміністрація взяла курс на активне стимулювання основних факторів економічного зростанн, а саме: капіталовкладень, науково-технічного прогресу, освіти, підвищення кваліфікації робочої сили та рівня зайнятості тощо. Щоб реалізувати ці завдання необхідно було оновити й поповнити арсенал державного регулювання, широко запровадити важелі державної, бюджетної, податкової і кредитно-грошової політики. З цією метою вже 1961 року адміністрація Кеннеді запропонувала скоротити терміни амортизації основного капіталу для всіх корпорацій, а також піти на семивідсоткову скидку на капіталовкладення у будівництво нових заводів і закупівлю нового обладнання. Конгрес у 1962 році погодився з пропозиціями президента. Прагнучи одночасно не допустити розкручування інфляційної спіралі, уряд Кеннеді вперше в обстановці мирного часу запровадив побічний котроль за цінами і зарплатою у вигляді так званих "орієнтирів" для підприємців та профспілок. Вони передбачали обмеження зростання заробітної платні й цін рівнем досягнутого приросту продуктивності праці. Це викликало загострення стосунків між президентською адміністрацією та капіталом, який неприязно поставився до ідеї "орієнтирів" у сфері цін та взагалі до соціальної політики Кеннеді. Кульмінацією цього загострення стало зіткнення адміністрації^ сталеливарними компаніями, а згодом і електротехнічних, які, незважаючи на введення "орієнтирів" щодо цін, демонстративно пішли на різке підвищення цін на сталь. Білий дім застосував антитрестівське законодавство, скоротив державні замовлення неслухняним компаніям. Таким чином вдалося повернутися до статусу-кво у ціновій політиці. Водночас для нормалізації відносин з промислово-фінансовими колами Кеннеді в січні 1963 року направив конгресу програму скорочення податків на прибутки з корпорацій (з 52 до 47 відсотків) і зниження ставок подоходного податку з громадян (з 20-91 до 14-65 відсотків) на загальну суму близько 10 млрд. доларів. 69

Економічна стратегія адміністрації Кеннеді спрямована на довготривалий курс стимулювання економічного піднесення втілилася у лютому 1961 року в програму "Економічного оздоровлення та зростання", яка передбачала підвищення купівельної спроможності населення, а саме: підвищення мінімуму погодинної зарплатні (до 1 долара 60 центів; 1955 року він складав 1 долар), збільшення термінів виплат (хоча і тимчасово) допомоги безробітним, ряд заходів, спрямованих на підтримку незаможних фермерів, збільшення пенсійних виплат, зменшення квартплати та розширення житлового будівництва (було виділено 6 млрд.дол.), 1 млрд. 100 млн. доларів.було виділено на організацію громадських робіт. Окрім цього, пропонувалася комплексна система заходів для "перетворення" районів хронічної депресії (особливо вугільних), дотації.підприємцям, які засновували нові виробництва у таких районах, збільшення допомоги на оздоровлення міст. Найважливішим у стратегії Кеннеді було прийняття 1962 року першого в історії країни федерального закону про розвиток державної системи перепідготовки та професійного навчання робочої сили, за якою 400 тисяч осіб опанували нові професії. Загалом упродовж 1960-х років - у період правління демократів - асигнування на соціальні потреби склали 40 відсотків загальних державних витрат. Так само адміністрація Кеннеді помітно розширила та вдосконалила механізм співпраці держави з підприємцями та профспілками. При президенті був заснований Консультативний комітет, який складався з міністрів праці і торгівлі, керівників корпорацій та профспілок. Головне його завдання полягало у відверненні трудових конфліктів. И цьому сенсі Білий дім всіляко заохочував створення різноманітних "комітетів людських відносин" та "дослідницьких комітетів" у різних галузях промисловості. Особливе місце у політиці "нових рубежів" посідало негритянське питання. За своєю гостротою та глибиною воно було, за висловом радника президента А.Шлезінгера-молодшого, "найважчою проблемою для президента". Негритянське населення США складало на час президентства Кеннеді 25 млн. осіб. Наприкінці 1950-х-початку 1960-років почалася масова міграція чорних американців з південних штатів у великі міста. 1966 року понад 70 відсотків афро-американців жили у містах, що породжувало низку соціальних, житлових та морально-психологічних проблем. У зверненні 1963 року до конгресу Джон Кеннеді підкреслив: " Негритянська дитина, народжена у США, має у два рази менше шансів отримати спеціальність, удвоє більше шансів стати безробітною; життя її буде у сім разів коротше, аніж життя білого, а прибутки вдвоє менші". У расовому питання тактика 35-го президента США була обережною: з одного боку, він намагався зменшити невдоволення білого населення південних штатів та досягти громадянського консенсусу, з іншого, визнавав не70

обхідність припинення дискримінації чорного населення, яка суперечить демократичним ідеалам Америки. На першопочатках адміністрація Білого дому у законодавчому плані обмежилася скасуванням перевірки грамотності при реєстрації виборців (цей закон був провалений у сенаті), підтримкою конституційної поправки про анулювання виборчого податку, схваленого конгресом 1963 року, призначенням афро-американців на державні посади, налагодженням стабільних контактів з їхніми лідерами. У листопаді 1962 року президент підписав указ про антидискримінаційні заходи щодо чорного населення в житловому будівництві, яке здійснювалося за сприяння федерального уряду; у лютому наступного року конгрес прийняв до розгляду низку урядових законопроектів про допомогу школам, які зароваджують десегрегацію, та про забезпечення виборчих прав чорних американців. Проте "новий виток негритянської революції" (рейси свободи на автобусах, "сидячі страйки" у закладах громадського харчування, криваві сутички з поліцією у травні 1963 року у Бірмінгемі) примусив Кеннеді продемонструвати авторитет та силу федерального уряду. Він неодноразово посилав на південь федеральну поліцію, чи федеральні війська, або й використовував національну гвардію для втихомирення расових заворушеньта інцидентів, що виникали під час заборони доступу чорних у школи та університети. Напередодні злочинних пострілів у Далласі конгрес ратифікував законопроекти про федеральну допомогу колледжам; на стадії затвердження була програма скорочення податків, законопроекти про охорону довкілля; з'явилися шанси для прийняття законів про державну медичну допомогу людям похилого віку, збільшення зайнятості молоді та розвитку громадського транспорту. 1963 року президент направив до конгресу новий законопроект про громадянські права чорного населення США, який гарантував їм рівноправність на виборах, на ринку праці, в громадських закладах. Законопроект дебатували упродовж 83 днів і прийняли вже після загибелі 35-го президента США. Таким чином, більшу частину програми "великого суспільства" було складено Дж.Кеннеді, але запровадив її у життя вже наступний президент. Демократичні рухи США 1960-х років. 1960-і роки відзначилися небаченим досі піднесенням молодіжного, передовсім, студентського, руху. На зміну "мовчазному поколінню 1950-х років" прийшло бунтарське покоління 1960-х років. Феномен так званого "студентського бунту" визначив у багато в чому своєрідність соціально-політичного і в ще більшій мірі культурноідеологічного клімату Сполучених Штатів цього десятиріччя. Студентський рух 1960-х років пришов у своєму розвитку ряд етапів: у попередні роки переважали ненасильницькі форми боротьби (сидячі страйки, мітинги, демонстрації); лейтмотивом студентського руху у другій поло71

вині 1960-х років стали виступи проти війни у В'єтнамі, зводився він до страйків, захоплення навчальних закладів та установ, сутичок з поліцією. В основі студентського руху лежали перш за все соціальні причини (демократизація студентства: поповнення його рядів вихідцями з робітництва, середніх та дрібних верств; зміна соціальної ролі інтелігенції: перетворення вищої школи із закладів, які гарантували привілейований статус їхнім випускникам, у фабрики масової підготовки спеціалістів; відсутність гарантій і перспектив працевлаштування) та авантюрні зовнішньополітичні акції (наприклад, в'єтнамська війна) американського уряду. Найпомітнішу роль у розвитку молодіжного руху зіграло об'єднання "Студенти за демократичне суспільство" (1962 рік), яке ідейно сформувало рух "нових лівих". Таку назву він дістав через те, що "нові ліві" виступали з гаслами заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою на базі соціальної справедливості, рівності, ліквідації расової дискримінації, поваги до прав національних, конфесійних та інших меншин, вдосконалення системи освіти. Щоправда, програмні документи студентства мали еклектичний характер, поєднуючи лібералізм з анархізмом, лівий екстремізм з реформізмом тощо. Все це часто виливалося в авантюрні проповіді і орієнтацію на "абсолютне насильство", силу зброї, лунали навіть заклики до організації негайної "партизанської війни у джунглях великих міст", до заснування спеціальних громад зі своїми власними нормами економічного, політичного і культурного життя. Такі громади ідеологи студентського руху розглядали як перші вогнища ідеального ладу, "оази добра" серед "моря зла". Студентська молодь вдалася навіть до спроб своєрідного "ходіння у народ" з метою створення таких громад (згодом виникали комуни хінні). З другої половини 1960-х років у зв'язку з активною участю США у в'єтнамській війні розпочався новий етап потужного молодіжного і студентського руху. По всій країні вибухали марші і демонстрації, розгорнулася кампанія ухиляння від призову до армії, спалення призовних карток. Яскравим проявом цього руху стала облога 300-ма тисячами демонстрантів Пентагону, яка тривала кілька діб. Антивоєнний рух відіграв важливу роль у припиненні Штатами в'єтнамської війни, а з її завершенням - пішов на спад. Негритянський рух другої половини 1950-х-1960-х років, відомий як негритянська революція, пройшов два етапи: 1) боротьби за прийняття конгресом США законів про громадянські права чорних американців; 2) боротьби за впровадження цих законів у життя. На 1960-і роки припадає пік негритянської революції. 1961 року всю країну охопили масові "сидячі демонстрації", учасники яких вимагали покінчити з расовою сегрегацією у сфері послуг; годі ж виникла нова форма боротьби, а саме: "рейси свободи", які розпочалися 4 травня 1961 року і тривали до серпня цього ж року, коли групи чорних і білих американців на 72

автобусах вирушили з Вашингтону через південні штати Віргінію, Північну Кароліну, Джорджію, Алабаму до Нового Орлеану. Учасники рейсів домагалися, щоб афро-американців нарівні з білийи обслуговували у місцевих ресторанах, автовокзалах, буфетах, бензозаправках, мотелях і т. п. На літо 1963 року рух за громадянські права охопив близько 50 млн. осіб. У квітні 1963 року боротьба чорних американців вилилася у криваве зіткнення з поліцією у Бірмінгемі (штат Алабама): були вбиті, поранені та ув'язнені. Щоб попередити подальший розвиток цих трагічних подій, 13 травня цього ж року за наказом президента до Бірмінгема вирушив тритисячний загін солдатів. Негритянські організації, так звані "шістки", організували влітку 1963 року масовий "похід на Вашингтон" з метою тиску на американський конгрес щодо прийняття закону про громадянські права. Понад 25 млн. американців - чорних та білих - вирушили 28 серпня у похід ("поїзди свободи" прямували у столицю США). У ті дні до Вашингтона прибуло понад 200 тисяч осіб. Не працювала значна частина столичних урядових установ, банків, магазинів. На всю країну пролунали слова Мартша Лютера Кінга, виголошені на мітингу: "Су мене мрія...". Акція дала свої наслідки: в липні 1964 року закон про громадянські права набрав чинності. З негритянського руху всередині 1960-х років виділилися угруповання, які виступали з гаслами насильницької боротьби за свої права. Це, зокрема, відбилося у стихійних масових зіткненнях 1965 року на вулицях Лос-Анджелеса. Приводом стало вбивство негра-водія, який відмовився сплатити штраф. В результаті сутичок загинуло 33 особи. Про масштаби цих подій засвідчує той факт, що на втихомирення їх учасників було відряджено 10 тисяч національних гвардійців та поліцейських. Американська преса пояснювала вибух невдоволення з боку чорного населення нестерпною спекою, яка охопила 1965 року Сполучені Штати. Проте це повторилося і в наступні роки. Посилювалася радикалізащя негритянського руху. У відповідь виник гак званий "білий бумеранг", тобто білі американці вдалися до адекватних заходів щодо афро-американців. Його жертвою став лідер негритянського руху, священик Мартін Лютер Кінг, підступно вбитий 4 квітня 1968 року у Мемфісі. У похоронній процесії взяло участь 150 тисяч осіб. Після смерті М.Л.Кінга рух чорних американців розколовся на два угруповання: перше виступило за продовження мирних, ненасильницьких дій; друге- за перехід до збройної боротьби. Одвертим апологетом насильницьких методів боротьби виступила 1966 року організація "Чорна пантера", яка закликала до расової війни, діяла під сепаратистськими й націоналістичними гаслами, наприклад, "Вся влада неграм!", вважаючи за необхідне замінити американську капіталістичну систему соціалістичною. У і ой же час фе73

деральна влада розпочала кампанію переслідування лідерів та членів '"Чорної пантери". У 1960-і роки в США сформувався радикальний жіночий рух, який мав на меті завоювати найширші громадянські права для жінок. При цьому тлумачення громадянських прав набрало розлогого сенсу: феміністки домагалися зрівняння у правах жінок та чоловіків в економіці, соціальній та політичній сферах, у побуті й родинному житті. Фактично у США розпочалася безпрецедентна і для них, і для всього світу феміністська революція, спрямована на заміну не тільки законодавства, а й провідних соціокультурних (в тому числі морально-етичних) норм, на радикальне оновлення традиційного місця жінки в суспільстві. Найрадикальніші кола феміністського руху розглядали чоловіків та жінок на взірець двох соціальних класів, при цьому чоловіки поставали в ролі експлуататорів, а жінки - експлуатованих. Для визначення статі використовували термін "тендер", який на відміну від терміну "стать" включав усю сукупність характеристик чоловіків та жінок, в тому числі, і навіть у першу чергу, їхні соціальні позиції та ролі. Програма та ідеологія фемінізму розкололи американське суспільство. Кількість американців, як жінок, так і чоловіків, які поділяли принципи фемінізму, неухильно зростала. Водночас відбувалася консолідація їхніх опонентів. Хоча феміністський рух не досяг повної реалізації усіх своїх програмних вимог, але його успіхи були вражаючими. У 1970-і роки конгрес прийняв серію законів, які забороняли дискримінацію жінок і зрівняли їх у правовому відношення з чоловіками. Федеральний уряд схвалив принципи преференцій для жінок, коли йшлося про заміщення вакансій в установах і на підприємствах, які виконували федеральні замовлення. Феміністський рух успішно протидіяв консервативним колам, які виступали за заборону у США абортів. Водночас феміністки домоглися широкого правового і морального засудження практики та різноманітних форм "сексуальних домагань" щодо жінок. Жіноча проблема утвердилася в університетській науці.Створювалися кафедри з жіночих та тендерних досліджень. Тендерна соціологія стала одним із провідних напрямків у соціологічній науці. Таким чином, фемінізм увійшов у теорію і практику як вагоме соціальне явище США. Зовнішня політика Джона Кеннеді. Найважливішою складовою частиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість проявити свою волю і іалант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів. До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до "глобальної оборони", породжувало необхідність демонструвати 74

волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобутті міжнароднополпичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої риторики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стримати ризик ескалації. «Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реальних можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зовнішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянськоамериканських відносинах. Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Латинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - заявив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американський президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демократією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модернізацію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кеннеді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із деколонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим допомоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», який передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «третього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуністичного впливу. 1 Це до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато говорили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідності. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961 75

року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон). Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноамериканським країнам. її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. -урядова допомога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розроблялися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, технічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру». їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми допомоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлення Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної проблеми як «третій світ». Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух адміністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю операцію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими компаніями). Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинського плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно поставились би до висадки 76

біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кеннеді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кардони було утворено «Революційну кубинську раду». її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозуміти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та Підводних човнів в межах 20-мильної зони (30 км) від місця висадки десанту. На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбережжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Матансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висаджено невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинського уряду. Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині документи засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинське керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн.доларів. Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відповідальність Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда, головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили. У січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними иринипами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні держави Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика - проголосували проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на зростання закупівель і поставок СРСР, виявилася ізольованою від решти світу. /

77

Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж.Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш.де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берлінському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці. В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського президента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема статус Західного Берліна - залишилилася неврегульованою. За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції ЄРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни «антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кордоні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для американського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, США та СРСР підійшли «ризиковано близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, символічно підвердивши це мовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець». Карибська криза. На грані атомної війни виявилися США та СРСР у драматичній карибській кризі в жовтні 1962 року. 1 тут позиція Дж.Кеннеді характеризувалася обережністю та стриманістю, хоча розташування радянських ракет середньої дії з атомними боєголовками на Кубі означало безпосередній виклик Сполученим Штатам. У штабі, який засідав майже безперервно упродовж двох тижнів, Кеннеді відхилив пропозиції як ракетного бомбардування радянських ракетних позицій, так і вторгнення на острів. Замість цього він обрав «м'який» варіант військово-морського "карантину" та шлях переговорів. Керівники обох держав дійшли порозуміння і знайшли вихід з надзвичайно складного і небезпечного для долі світу конфлікту. Фінал карибської кризи зміцнив авторитет американського президента. На кінець третього року свого правління Дж.Кеннеді все більше хвилювали питання війни та миру. Він зрозумів, що у джунглях В'єтнаму не повинна вирішуватися доля Америки. 2 вересня 1963 року 35-й президент США заявив, що це війна в'єтнамського народу і у кінцевому підсумку в'єтнамці повинні самі або програти, або виграти її. 5 серпня 1963 року США приєдналися (разом з СРСР та Великобританією) до безстрокового Договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах. Того ж року Кеннеді дозволив СРСР закупити в США пшеницю. Відтоді ці закупівлі стали регулярними. Було встановлено також 78

прямий телефонний зв'язок («червоний телефон») між Вашингтоном та Москвою. Нарешті, 10 червня 1963 року в Американському університеті у Вашингтоні пролунала знаменита промова Дж.Кеннеді про необхідність перегляду відносин з СРСР, оскільки у випадку війни з Радянським Союзом США стануть об'єктом руйнівного ядерного удару. Та можливість такого політичного повороту обірвала злочинна куля. Даллаське вбивство. З того часу, як пролунали постріли у Далласі, минуло майже сорок років, але таємниця "вбивста століття" і досі залишає і ься нерозкритою і хвилює світ. Друга половина 1963 року проходила для Дж.Кеннеді під знаком підготовки до чергових президентських виборів. 12 листопада 1963 року він скликав перше засідання з цього питання. Чи не найбільше йшлося про південні штати, в тому числі про Техас, де Дж.Кеннеді отримав на виборах 1960 року всього 46 тисяч 233 голоси, що було в два-три рази менше у порівнянні з іншими штатами. Демократична партія в Техасі давно переживала внутрішню не-, стабільність та чвари. Основна причина полягала в неадекватності дій партійного апарату та позиції, так званих «ліберальних демократів»,незадоволених засиллям і всевладдям у штаті «людей великої політики», завдяки яким 1962 року губернатором штату обрали Коннеллі. Головним режисером цих подій був місцевий нафтовий король Л. Джонсон . На виборах до конгресу 1956 року демократам все ж пощастило перемогти і сенатором від штату став РЯрборо. Ця перемога не сприяла консолідації демократів. Свідченням цього стало те, що Р Ярборо голосував на з'їзді демократичної партії в Лос-Анджелесі наперекір Л.Джонсону і його прихильникам голосував за висунення кандидатом у президенти Дж.Кеннеді. Наступні три роки показали, що сенатор Р. Ярборо користувався підтримкою Кеннеді. На осінь 1963 року у РЯрборо були всі підстави вважати, що в разі об'єднання низових організацій демократів у Техасі, йому і його прихильникам вдасться перебрати контроль над партапаратом у штаті і таким чином вирвати його з під опіки Коннеллі. 1964 року Ярборо планував при підтримці Дж.Кеннеді виставити свою кандидатуру на виборах губернатора штату. 22 листопада 1963 року одна з техаських газет, яка прихильно ставилась до Коннеллі, опублікувала результати соціологічного опитування, котре показало, що 57 відсотків техаських виборців висловились за кандидатуру РЯрборо. Отже, Дж.Кеннеді зіткнувсяз низкою проблем у штаті Техас. Найважливіше полягало в тому, що він не врахував сили і можливостей техаських нафтових королів. Готуючись до наступних президентських виборів, Дж.Кеннеді вирішив добитися більшої прихильності до себе з боку техасців. Залишаються не до кінця з'ясованими питання, хто був ініціатором поїздки Дж.Кеннеді до Теха79

су, коли ця ідея виникла і як сам президент реагував на неї? Відомо, що 4 жовтня 1963 року губернатор Техасу Коннеллі поставив перед Білим домом питання про необхідність відвідин Дж.Кеннеді і Л.Джонсоном Техасу. Один із мотивів цієї пропозиції полягав у тому, щоб «примирити перед виборами ворогуючі фракції місцевих демократів». Дж.Кеннеді дав згоду на поїздку, хоч і висловився за те, що краще, якби цим займався сам Л. Джонсон як голова осередку партійної організації демократів у штаті. Пропозицію Коннеллі підтримав Л. Джонсон , який мав бесіду з Дж. Кеннеді сам на сам. Пізніше Л. Джонсон признався, що вони з президентом насправді «обговорювали політичну ситуацію у Техасі». Дослідники підтверджують, що саме після цієї розмови Дж.Кеннеді погодився на поїздку, хоча бажання їхати в нього не було. Про це він одверто сказав своєму помічникові з питань преси П'єру Селінджеру (" Я не хочу їхати до Техасу") і міністру фінансів Дугласу Ділону, який саме тоді збирався до Японії ("Я хотів би помінятися з вами місцями"). Чому розмова з Л. Джонсоном стала вирішальною у питанні щодо поїздки? Можливо, тому, що Дж.Кеннеді не хотів одверто виказувати своє ставлення до віце-президента, ведучи свою традиційну «подвійну гру». Але яке б припущення ми не робили, найважливіше було б знати зміст бесіди Л.Джонсона з Дж.Кеннеді перед поїздкою до рідного штату віце-президента. На початку 1970-х років Л .Джонсон опублікував свої мемуари «З командних висот», в яких причини поїздки Дж.Кеннеді до Техасу виглядають так: "Дуже багато в написано і пишеться про мету тієї фатальної поїздки до Техасу. Дуже багато в чому написано неправильно. Президент Дж.Кеннеді відправився туди для збору грошей у передвиборний фонд демократичної партії і для того, щоб проторувати шлях наступній перемозі демократів на президентських виборах 1964 року." Л.Джонсон не обмовився жодним словом про те, яку роль відводили брати Кеннеді техаському сенатору Р. Ярборо. Екс-президент не наважився оприлюднити власну версію своєї розмови з Дж.Кеннеді, після якої президент погодився на поїздку до Техасу. Можна припустити, що зміст цієї розмови залишиться назавжди таємницею. Або залишається повірити в те, що писав Л.Джонсон у своїх мемуарах. 22 листопада 1963 року об одиннадцятій годині 35 хвилин на далласький аеродром приземлився літак військово-гювітряних сил США під № 2, в якому прибув віце-президент Л. Джонсон. Через 5 хвилин приземлився ще один літак американських ВПС - під №1. В ньому знаходився 45-річний президент США Дж.Ф.Кеннеді з дружиною. Важко сказати, про що думав Дж.Кеннеді, готуючись покинута літак, перед яким уже зібрався великий натовп. Підготовкою програми та маршруту президента займався губернатор 80

штату Коннеллі і спеціальний помічник президента. Кортеж повинен був їхати по Мейн-стріт до ділового і торговельного центру міста, далі вулицею, яка перетинає навпіл майдан Ділі-нлаза. Після цього мав бути проїзд під залізничним мостом і перехід на шосе, яке вело до Будинку виставок, де президент повинен був виступити з промовою. Відомо, що у маршрут було внесено зміни. Даллаські газети вийшли вранці 22 листопада з описом зміненого маршруту Перед самою Ділі-плаза процесія повернула ліворуч на Л.-стріт. яка, перетинаючи по краю майдан Ділі-плаза, вела, як і Мейн-стріт, до згаданого залізничного моста і - до Будинку виставок. Вважають, що два повороти зменшили швидкість автомашини, і це полегшило ведення прицільного вогню по президентському автомобілю, коли він проїжджав по Л.-стріт. Стрілянина почалась о 12 годині ЗО хвилин після того, як президентська машина минала складське приміщення шкільних підручників. Саме з цього приміщення пролунав перший постріл. Так стверджує більшість дослідників. У президентському автомобілі разом з Джоном та Жаклін Кеннеді були губернатор Д.Коннеллі та його дружина. Після першого пострілу президент перестав махати рукою натовпові, схопився за горло і весь зігнувся вперед. Губернатор Коннеллі, який сидів перед президентом, повернувся праворуч, а тієї миті, коли почав повертатися протилежний бік, друга куля влучила у нього. Третя куля вдарила у верхню частину голови президента. Тільки після третього пострілу з деяким запізненням водій президентського автомобіля натиснув на акселератор. Під звук сирени автомобіль зі смертельно пораненим президентом помчав у напрямі Парклендської лікарні. За ним рушила машини зі співробітниками Білого дому, журналістами та охороною. Біля шпиталю зібралося декілька сот осіб. Без охорони був залишений президентський «Лінкольн», хоча на ньому були сліди злочину. За твердженнями очевидців, біля шпиталю з'явилися підозрілі особи: один видавав себе за агента ФБР, другий - за агента ЦРУ. Обидва намагались проникнути в приміщення невідкладної допомоги, де знаходився Кеннеді, але згодом вони зникли. О 13 годині наступила клінічна смерть 35-го президента США. Ввечері 22 листопада о 7.35, за офіційною версією, а за іншими даними, о 6.45, тіло Дж. Кеннеді привезли до військово-морського шпиталю у Бетесді ( у приміській зоні столиці США). При розтині тіла президента були присутні тринадцять осіб. Всі вони дали письмову клятву про нерозповсюдження даних експертизи. Офіційна інфромащя про судову медичну експертизу зводилася до того, що на тілі президента знайдено маленьку (3,5мм) рану на горлі і вдвічі більшу - на спині. Рентгенівське просвічування заперечувало наявність куль в середині тіла. Рану в голові президента також по6

"

.

81

різному описали лікарі Далласу і Бетесди. Існують серйозні розходжен-. ня і між тим, що бачили хірурги, які зробили розтин тіла 1963 року, і тим, що бачили інші хірурги, котрі вивчали фотодокументи у 1969 та 1972 роках. Навіть на офіційному протоколі висновку судової медичної експертизи відсутня дата його складання, що, за американськими стандартами, є серйозним порушенням. До того ж існує версія, що протокол набув свого остаточного вигляду не 22 листопада, а значно пізніше. У той самий час, коли тіло президента везли до шпиталю, в іншому місці Далласу, на тихій Десятій вулиці, знову пролунали постріли, і один із поліцейських упав мертвим поряд зі своєю патрульною машиною. Очевидці цієї події одностайно заявили, що злочинець на ходу перезаряджав пістолет. На місці злочину при спробі втечі був спійманий Лі Харві Освальда, який мав при собі зброю. До створення урядової комісії справою далласького вбивства займалася місцева поліція. Затриманого Лі Харві Освальда було доставлено до поліцейського відділення. Десь біля дев'ятої години вечора , згідно з офіційною версією, у поліції почала складатися думка, що Освальдові можна пред'явити звинувачення і в замаху на Дж.Кеннеді. На чому ж воно ґрунтувалося ? Перед поліцією був службовець складу зі зброєю, за свідченнями одного з поліційських, дуже схожий на стрільця, якого він встиг розгледіти у вікні 6-го поверху складу шкільних підручників. Через два дні Лі Харві Освальд був убитий Джеком Рубі. власником кабаре. Це сталося при переведенні Освальда з однієї тюрми до іншої у підвальному гаражі у присутності багатьох людей. Журналісти, не чекаючи офіційної версії, у своїх перших повідомленнях оголосили, що вбивство Дж.Кеннеді є політичним. До такого висновку дійшли члени урядового кабінету Кеннеді. -і акої думки дотримувалися деякі військові керівники. Було віддано навіть наказ про спеціальну готовність усіх збройних підрозділів, які дислокувалися в районі Вашингтону. 29 листопада 1963 року наказом президента Л.Джонсона було створено спеціальну комісію для розслідування обставин убивства президента Дж.Кеннеді. Складалася вона з семи осіб, очолив її голова Верховного суду США Ерл Уоррен. Він рішуче відмовлявся від цього призначення і тільки особисте звернення Л.Джонсона примусило Уоррена взятися за розслідування. Комісія Уоррена приступила до роботи в перших числах грудня 1963 року. Працювала вона упродовж десяти місяців. 24 вересня 1964 року комісія Уоррена подала в Білий дім звіт, який містив свідчення 552 осіб. Основний її висновок зводився до того, що стріляв у президента Лі Харві Освальд. Так з'явилася офіційна версія про вбивцю-одинака. Нині в Америці мало хто вірить у цю версію і вважають, що слідство, здійснене сумнозвісною комісією Уоррена, с найяскравішою акцією, спря82

'

мованою на приховування причин і учасників злочину. До того ж понад 20 найголовніших свідків, починаючи з Лі Харві Освальда, також загинули за загадкових обставин. Нова спеціальна комісія, створена конгресом через 15 років після вбивства Дж.Кеннеді, визнала, що президента США було вбито у результаті змови. Чимало американських експертів, які займалися розслідуванням трагедії, раз-у-раз натикалися на сліди американських спецслужб. Прокурор Нового Орлеану Джім Гаррісон, який провів власне розслідування, одверто заявив, що убивство Дж.Кеннеді було організоване ЦРУ за участі мафії і кубинських контрреволюціонерів. Мотивами цього організованого злочину, на думку Гаррісона, були: помста за відмову Дж.Кеннеді дати санкцію на пряму участь ВПС США у вторгненні кубинських "контрас" у затоці Свиней у квітні 1961 року: за намір Дж.Кеннеді згорнути інтервенцію США у В'єтнамі та перейти від конфронтації до переговорів з СРСР, що загрожувало інтересам Пентагону та військово-промисловому комплексу; за підготовку президентом відміни через конгрес великої податкової скидки нафтовим компаніям; за ініційовану братами Кеннеді кампанію боротьби з організовною злочинністю у США тощо. Важко сказати, чи дізнається коли-небудь світ справжні прізвища натхненників та організаторів убивць американського президента? "Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона Джонсона (1963-1969 роки). Через дві години після трагічної загибелі Дж.Кеннеді віце-президент Джонсон склав на борту військового літака присягу як глава Сполучених Штатів Америки. За час свого президентства та й після він не зажив слави свого попередника. На його долю випало чимало подій, які залишили негативний слід в історії Сполучених Штатів XX століття: починаючи з насильницької смерті Дж.Кеннеді і закінчуючи вбивством афро-американського поборника за громадянські права, лауреата Нобелівської премії миру Мартіна Лютера Кінга, братаДж.Кеннеді. претендента на президентську посаду Роберта Ф.Кеннеді та безуспішним фіналом в'єтнамської війни. Ліндон Бейнс Джонсон (1908-1973) народився у шта І і Техас. Його батько був фермером, маклером, службовцем на залізниці і деякий час - депутатом легіслатури Техасу. Мати, за фахом журналістка, після заміжжя обмежилась родинним життям. Ліндон ріс кмітливим, честолюбним, але чуйним хлопцем. Джонсони жили скромно, але не бідно. Щоб надати Ліндонові можливість навчатися у педагогічному коледжі, довелося влізти в борги. Успіхи його були посередніми. Але безмежна енергія і працездатність (упродовж усього життя він спав менше 4 годин на добу) дали позитивні наслідки. Особливо проявилося це під час проходження педагогічної практики в одній із сегрегаційних мексиканських шкіл, що й визначило подальшу 83

долю юнака. Конгресмен-демократ Р.Клебер 1931 року запропонував Л .Джонсону місце працівника свого бюро у Вашинітоні. Тут Ліндон налагодив корисні зв'язки та знайомства, набув досвіду. 1934 року одружився з Клаудією Алтс Тейлор. 1935 року Ф.Д.Рузвельт призначив його керівником відомства у справах безробітної молоді у штаті Техас. Прихильність до "нового курсу" та активна участь у ньому забезпечили 28-річному Ліндону Джонсону успіх на додаткових виборах 1937 року та місце у палаті представників парламенту США. Будучи конгресменом, йому вдалося направити на потреби рідного штату 70 млн. доларів. Водночас він не погребував участю у маніпулюванні фінансами заради власних інтересів. У бойових діях під час другої світової війни Ліндон участі не брав. Але як член Комітету збройних сил конгресу, старший лейтенант Л.Джонсон 1942 року був відзначений за сумліне виконання обов'язків військового спостерігача. 1948 року він став сенатором, а 1951 - керівником парламентської демократичної фракції. Характерною рисою його програмних заяв та діяльності було уважне ставлення до інтересів та потреб різних верств американського суспільства. Л.Джонсон виявився досвідченим тактиком і одночасно одним з найвпливовіших американських політиків. Активно боровся з маккартизмом, у 1957-1958 роках зініціював закони про громадянські права афроамериканців та створення національного управління з аеронавтики і вивчення космосу (НАСА). 1960 року надії Л .Джонсона кандидатувати на посаду президента США не справдилися. Конвент демократичної партії віддав перевагу Дж.Кеннеді, а Джонсон мусив задовольнитися почесною посадою віце-президента. Поряд з випускником Гарварду Дж.Кеннеді, він комплексував і почував себе невпевнено. Проте, ставши президентом, Джонсон прагнув перетворити популярність Кеннеді у власний політичний капітал. Завдяки цьому здобув блискучу перемогу на президентських виборах 1964 року (за Л.Джонсона проголосували 43 млн. американців, за представника республіканської партії Б.Голдуотера - 27 млн. ). Будучи неперевершеним знавцем законодавчої сфери, слабких та сильних сторін американської політичної системи, новий президент зосередив у своїх руках важелі не лише зовнішньої, але і внутрішньої політики США. контролював усі урядові справи та політичні процеси. На відміну від Дж.Кеннеді знаходив порозуміння з конгресом, сенаторами, вичікував сприятливого моменту і проштовхував законопроекти. Всі реформаційні задуми, які не встиг втілити в життя Дж.Кеннеді, перейняв його наступник на президентській посаді Л.Джонсон. Але не бажаючи бути лише тінню Кеннеді, він дав реформаторським програмам нові гучні та амбіційні назви: "Велике суспільство" , "Війна з бідністю" ( за офішйни84

ми даними, 20 відсотків американців перебували нижче "межі бідності"). За час свого президентства (1963-1969) Л.Джонсон виступав у двох ролях: з одного боку, нарощував ескалацію війни у В'єтнамі, що створювало йому імідж консерватора, а, з іншого, здійснював активну реформаторську політику в межах країни, незмінно виділяючи як пріоритетні забезпечення рівних громадянських прав для чорних американців та боротьбу з бідністю. Таке поєднання в особі Джонсона консерватора і ліберала мало на увазі відповідний стратегічний маневр: реформаторський курс всередині країни повинен був пом'якшити протест громадськості проти війни у В'єтнамі. 8 січня 1964 року у першому посланні про становище в країні президент Л.Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної боротьби з бідністю в Америці". Щоправда, адміністрація президента відмовилася від популярної у 1930-1950-х роках ідеї "соціальної добродійності" і відстоювала концепцію "вкладення в людський капітал". Закон 1964 року про економічні можливості передбачав чотири види заходів у боротьбі з бідністю ("вкладень в людський капітал"): професійне навчання та підготовку, програми так званих "громадських дій", здійснюваних під егідою місцевої влади; спеціальні програми допомоги для сільської місцевості та дрібного бізнесу; діяльність організації місіонерського типу "Добровольці на службі Америки". У проведенні внутрішніх реформ Л.Джонсон переважив навіть Дж. Кеннеді. Щоправда, не все робилося з його власної волі, його політику активно стимулював і підштовхувалася могутній демократичний рух ("нових лівих", жінок, негрів). Реформаційні успіхи Л.Джонсона пояснюються також тривалим терміном його президентства і тим, що чимало реформаторських проектів були зініційовані та підготовані його попередником. Таким чином, Л.Джонсон значною мірою пожинав плоди, посіяні Дж.Кеннеді та його "мозковим трестом". Так, закон про громадянські права, запропонований ще попереднім президентом та який застряг у парламентських тенетах, Л.Джонсон зумів відстояти і затвердити у найкоротший термін. Афроамериканці здобули нарешті рівні права у всіх сферах громадського життя, це ж стосується жінок тощо. Четвертий закон 1968 року визначив різні форми покарання за дискримінацію афроамериканців. Необхідно зазначити, що програма "великого суспільства" була підпорядкована не економічній (антикризовій), а одверто ідеологічній меті - історичній суперечці з соціалізмом. Вона стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв - бідняків, багатодітних матеріводиночок, дітей, людей похилого віку. Це були непродуктивні витрати, оскільки не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, вони лише ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції. До того ж закладена у "великому суспільстві" егалітари85

стська тенденція в цілому суперечила основам американської цивілізації. Водночас з цим активно, масштабно й успішно провадилася державна політика, спрямована на розширення купівельної спроможності населення, переважно нижчих його верств. Соціальні .витрати особливо різко зросли в і 960-і роки: тоді в рамках оголошеної президентом Л.Джонсоном програми "війни з бідністю" було визначено офіційну межу бідності, і десяткам мільйонів американців, які опинилися за цією межею, почали виплачувати допомогу та видавали продовольчі талони. З 1965 року почали діяти державні програми з фінансування медичних послуг людям похилого віку (понад 65 років) і незаможним громадянам. Іншими законами передбачалися аналогічні заходи у сфері освіти, зокрема модернізація вищих навчальних закладів, надання позик студентам, розв'язання проблеми їхнього працевлаштування, а також фінансова допомога музеям, бібліотекам, розробка економічних програм. Загалом же щорічні федеральні витрати на "людські ресурси", за термінологією держбюджету, або на "соціальний добробут", як їх інколи називають дослідники, збільшилися за 60 років з часу запровадження "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта - з 4 млрд. до майже 1 трлн. доларів і склали в кінці XX століття 60 відсотків державних витрат. Кількість бідних протягом 1964-1968 років зменшилася з 34,4 млн. до 25,4 млн. осіб (офіційно встановлений у США "рівень бідності" для сім'ї з 4-х осіб у 1960 році становив 3 тисячі доларів на рік). Наприкінці 1960-х років на соціальні програми виділялось до 40 відсотків федерального бюджету. Середній прибуток американської родини зріс у 1969 році порівняно з 1947- им майже на 4 тисячі доларів на рік. Новий іміграційний закон скасував дискримінаційні статті 1920-х років щодо азіатських імігрантів, 1964 року скасовано також статтю закону Ландрема-Гріффіна про заборону комуністам займати посади у профспілках, а через рік Верховний суд визнав неконституційним закон Маккарена-Вуда і сприяв iMiqoauifiHHM процесам. На фоні процвітаючої економіки Л.Джонсонові вдалося здійснити заплановане ще Дж.Кеннеді зниження податків для дрібних власників. Наступним його кроком став білль про мінімум погодинної зарплати з 1,25 до 1,4 долара. 1965 року було прийнято закон про забезпечення житлом громадян США, за яким федеральний уряд гарантував субсидії сім'ям при оренді житла, якщо орендна плата перевищувала 25 відсотків їхніх прибутків. Загалом середній дохід американських родин реально зріс упродовж 1960-х років на 85 відсотків. Щоправда, вже з 1967 року почалося скорочення ряду соціальних програм і знову було підвищено податки, оскільки війна у В'єтнамі поглинала величезні кошти. Проте, незважаючи на окремі прорахунки, успіхи "великого суспільства" вражають: якщо 1965 року 90 відсотків афроамериканців південних штатів не могли брати участь у виборах і тільки декілька 86

сотень з них займали в країні високі державні посади, то через двадцять років участь чорних американців у виборах стала стовідсоткова, 6000 негрів перебували на високих державних посадах; якщо 1965 року більше половини всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила нижче офіційного рівня бідності, то через двадцять років ці диспропорції були усунені. Загалом внутрішньополітичні програми Кеннеді-Джонсона при всіх їхніх суперечностях відзеркалювали тенденції соціал-демократизащї демократичної партії США. Наслідки реформаційного курсу, спрямованого на створення держави загального добробуту, стали відчутними в першій половині 1970-х років, вже за президентства Р.Ніксона. Тоді ж конкретних обрисів набрали такі негативні явища як: ріст цін, зниження темпів економічного розвитку, безробіття. Позначилося й те, що з середини 1960-х років, тобто з часу прийняття Л.Джонсоном програми "великого суспільства" та "війни з бідністю", темпи збільшення соціальних витрат в 3-4 рази переважали темпи зростання валового національного продукту, а на середину 1970-х років соціальні витрати вже становили половину федерального бюджету і 2/3 бюджетів штатів та органів місцевої влади. Зовнішня політика Л.Джонсона. Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1). Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосив нову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". «Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор-О.1.), щоб захистити їх,» - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року американський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу. У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраїлю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейтралітету, започатковану ще Д.Ейзенхауером. Фатальною для Джонсона і взагалі для американців с і ала в'єтнамська 87

війна. Саме її безславний для США фінал призвів до забуття діяльності глави Білого дому у внутрішній сфері, до одіозних оцінок його президентства. Якщо корейська війна вибухнула в точно означений час, то у в'єтнамські події США втягувалися поступово. У липні 1954 року Франція замирилася з В'єтнамом. Сполучені Штати почали підтримувати Південний В'єтнам, проголошений республікою. В Сайгон прибуло кілька сот американських військових радників, які не мали права брати безпосередню участь у воєнних діях. Урядова політика Нго Дінь Д'єма у Південному В'єтнамі невдовзі викликала загальне невдоволення: всіх своїх опонентів він вважав комуністами і тому у в'язницях опинилося чимало лібералів; зазнавала утисків буддистська більшість населення. Відомо, що з 15-мільйонного населення Південного В'єтнаму -2,5 млн. -становили католики, 10,5 млн. - буддисти, 2,5 млн. - китайці. Нго Дінь Д'єм був католик, синекури він щедро роздавав своїм родичам. Це викликало посилення комуністичного опору у Південному В'єтнамі, учасники якого отримували допомогу з Півночі. Американці називали їх в'єтконгівцями, вони ж іменували себе "Національним фронтом визволення". В листопаді 1963 року сім'ю Д'ємів усунули від влади у Південному В'єтнамі. Було створено Тимчасовий уряд. Л.Джонсон, скориставшись сутичкою в 1964 році американських кораблів з північнов'єтнамськими у Тонкінській затоці, вдався 1968 року до прямої військової інтервенції, кількість американців у В'єтнамі склала 500 тисяч осіб. Але сухопутні американські війська не переходили 17-у паралель, тобто не вторгалися на територію Північного В'єтнаму, діяли вони у складі південнов'єтнамських збройних сил. Однак, уже в лютому 1965 року Джонсон віддав наказ про бомбардирування Північного В'єтнаму, розраховуючи зламати опір Ханою. Результат виявився зворотній: СРСР та Китай значно збільшили допомогу Хо Шіміну (помер у 1969р.). На теренах Південного В'єтнаму діяло на той час вже 50 тисяч північнов'єтнамських партизанів. Особливо активізувалися вони в січні 1968 року, навіть обстрілювали із ракет Сайгон. Починаючи з 1966 року, тема в'єтнамської війни домінувала в американських засобах масової інформації. Телевізійні канали день у день транслювали жахливі кадри війни. Американські втрати склали на кінець 1968 року 23 тисячі вояків, заяви ж Л.Джонсона, що США крокують дорогою перемог, звучали як глузування. До того ж війна забрала 25-27 млрд. доларів із 75 млрд. доларів військового бюджету. Весною 1968 року почалися переговори між США і Північним В'єтнамом, але згоди не було досягнуто. Таким чином, успіхи реформаторського курсу Л.Джонсона перекрес88

лили невтішні наслідки в'єтнамської війни. Американське суспільство опинилося на грані соціального вибуху. В таких умовах восени 1968 року відбулися чергові президентські вибори. Шанс на перемогу отримала республіканська партія. Л.Джонсон, прагнучи підтримати кандидата від демократичної партії Х.Хемфрі, ЗО жовтня 1968 року за п'ять днів до виборів оголосив про початок мирних переговорів з Північним В'єтнамом. Але цього виявилося замало для перемоги демократів. В січні 1969 року Джонсон повернувся на своє ранчо у Техасі. Втомлений і психічно надломлений, він уже до самої смерті (27 січня 1973 року) майже не брав участі у громадському житті країни. Аналіз його діяльності триває: з одного боку, Л.Джонсона як соціального реформатора можна віднести до когорти великих президентів США (А.Лінкольн, Ф.Д.Рузвельт); з іншого, його ім'я назавжди і нерозривно пов'язане з американським фіаско у В'єтнамі, котре, як і Л.Джонсона, американці не хочуть згадувати. Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон та "нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року демократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів економічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з невиправданими численними жертвами у в'єтнамській війні. Після вбивства Роберта Кеннеді, молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших претендентів на президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм кандидатом віцепрезидента Х.Хемфрі, якого американці повністю індентифікували з невдачами адміністрації Л.Джонсона. Натомість республіканці цілком скористалися сприятливою для них ситуацією. Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася певна рівновага в республіканській партії міжпомірковано-консервативними і ортодоксальними діячами. На президентських виборах 1960 року республіканці висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який тривалий час виконував роль своєрідного "моста між двома партійними фракціями". Ідеологічно Ніксон стояв ближче до ортодоксальних республіканців, але справжньою суттю цього політика був прагматизм, здатність модифікувати свої погляди і симпатії відповідно до вимог часу, що робило його кандидатуру прийнятною і для поміркованих республіканців. В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку, озброївшись програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські ідеї, ніж програма 1960 року; загалом це була найбільш ирогресистська програма республіканської партії в XX столітті. Вона вимагала розширення соціальної і медичної допомоги людям похилого віку та незаможним, обіцяла забезпечити доступ до сучасної освіти незалежно від майнового стану, деклару89

вала абсолютну рівність чорної і білої рас. І, нарешті, республіканський кандидат спокушав своїх співгромадян обіцянкою відновити законність і порядок у країні та укласти "почесний мир" з Північним В'єтнамом. Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0,7 відсотка голосів, тобто майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8 років тому. 1972 року він знову став переможцем у президентських перегонах і його правління тривало з 1969 по 1974 роки. Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в південнокаліфоршйському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів (члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують доброчинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо, працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, нарешті, придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-Анджелеса. Дитинство та юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент. Інтелігентний, спортивний, музично обдарований, він виділявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 року студіював право в університеті Північної Кароліни. Одержавши диплом, повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. 1940 року одружився з учителькою Телмою Кетрін ("Пет") Ріан. У них народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним захистом від усіх життєвих негод. У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув прихильність як вищого начальства, так і підлеглих. Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати республіканським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого округу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У боротьбі з політичними конкурентами не гребував навішуванням на них ярликів "прихованих комуністів". З 1950 року Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти від республіканської партії на посаду президента намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рік обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957 року, під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візитом у 61 країнах. Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь Р.Ніксона у президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з перевагою у 108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для ексвіце-ирезидента: поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Калі 90

форнії. Р.Ніксон повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії реалізувати "американську мрію". Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи: суспільство лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у В'єтнамі, політичні вбивства, падіння авторитету демократичної партії. Президентство Р:Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968 по 1992 рік, за винятком чотиріччя президента- демократа Дж. Картера, яке припало на 1976-1980 роки. Так само 1970-і роки стали для Америки "десятиріччям криз". Жоден із попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х років, не позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед них галопуюча інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну, різке зниження темпів розвитку промислового виробництва, зростання чисельності армії безробітних. Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ. Це занепокоєння вилилось в те, що в 1973 році з ініціативи Рокфеллерів було створено "тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний парламент провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під керівництвом З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні внутрішніх процесів на Заході, названому "Криза демократії", комісія зазначила, иго "незадоволення діяльністю демократичних інститутів, "криза довіри до влади" пронизують усі сфери суспільства." Лідери західного світу закликали зробити все, щоб зміцнити "керівництво соціальноекономічним і політичним механізмом США". Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж.Форда стало також періодом найбільшого зближення реформаторської політики двох провідних партій -республіканської та демократичної. У внутрішній політиці республіканської адміністрації спостерігається своєрідне поєднання лібералізму та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати перехідними до політики неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом Р.Рейган. Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована головним чином на розв'язання економічних проблем. Перші заходи нового уряду були спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження інфляції) у країні шляхом підвищення облікової ставки, тобто запровадження високого відсотку на кредити -до 6 відсотків (такий високий процент був визначений лише під час "великої депресії" 1929-1933 років). 1 хоч було досягнуто позитивного бюджету (дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25 млрд. доларів), але зупинити інфляційні процеси не вдалося. До того ж з другої половини 1969 року почався економічний спад. Тому на початку 1971 року 91

ніксонівська адміністрація почала послаблювати політику кредитно-фінансових обмежень. З серпня цього ж року Р.Ніксон спеціальним декретом запровадив "надзвичайний стан" і проголосив "нову економічну політику", спрямовану передовсім на скорочення державних соціальних програм та витрат на державний апарат, зменшення субсидій та дотацій. Одночасно він надав податкові пільги капіталу, підвищив пенсії й допомогу багатодітним сім'ям та сім'ям, дохід яких був нижчим прожиткового мінімуму. Наприкінці свого президентського терміну Ніксон навіть оголосив себе кейнсінцем і з метою приборкання інфляції спробував запровадити державний контроль над цінами та заробітною платнею, обмеживши їхнє зростання на рівні 2,5 відсотка в рік. Один із американських історіографів так оцінив ніксонівські реформи:" Пропозиція налагодити урядовий контроль над заробітною платою і цінами означала не тільки розрив з усією традиційною республіканською філософією і етикою бізнесу, переконаного, що вільна ринкова філософія врешті-решт принесе найбільше блага максимальній кількості людей. Це був розрив з усім американським економічним минулим, масштаби якого можна порівняти з тим, що здійснив ЗО років тому Рузвельт". Щоправда, у цій сфері 37-й президент успіху не мав: 1973 року інфляція зросла до 5,2 відсотка, а 1974 - до 12, досягши найвищого рівня з часу завершення другої світової війни. Сл ід, однак, зазначити, що причини інфляції 1970-х років були закорінені у попередніх роках. Так, 1960-і роки дали для США, з одного боку, розквіт економіки, з другого, започаткували ряд негативних тенденцій: перш за все зменшення запасів золота, що пов'язане було з допомогою слаборозвинутим країнам, в'єтнамською війною, утриманням власних окупаційних військ, експортом капіталу за кордон та дефіцитом торговельного балансу. Якщо у 1957 році золотий запас країни становив 28 млрд. доларів, то у 1968 році - лише 14 млрд. доларів. Якби рантом сталося загальне падіння довіри до долара, американці не мали б достатніх запасів золота, щоб відповідно до Брегтон-Вудської угоди обміняти свою валюту на дорогоцінний метал. До того ж ще у 1965 році Шарль де Голль заявив,що "валюти Західної Європії відновилися до такого рівня, що загальні запаси золота шести країн дорівнюють нині американським запасам. Це означає, що загальна згода визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на первісній основі, коли США володіли левовою часткою світових запасів золота". В цих умовах 15 серпня 1971 року уряд США відмовився від ргшень Брегтон-Вудської міжнародної фінансової конференції, тобто на невизначений термін (отже, назавжди) погодився на обмін доларових резервів інших країн на золото за визначеним курсом. Щоправда, справу вже було зроблено: долар став найбільш поширеною і ліквідною грошовою одиницею світу. 92

Разом з тим скасуванняобміну доларів на золото поховало автоматично всю систему фінансових валютних курсів: на валютних ринках запанував хаос. Ставало очевидним, що кейнсіанські методи регулювання економікою вичерпали себе. Новий етап НТР, широкий вихід американських товарів на зовнішні ринки, створення транснаціональних компаній, конкуренція Західної Європи і Японії вимагали нових економічних підходів, навіть нових економічних теорій. Загалом новий республіканізм зберігав свої позиції до середини 1970-х років, після чого його вплив почав слабнути. На зміну йому йшов неоконсерватизм. Інший напрямок внутрішньої політики Р.Ніксона-Дж. Форда полягав у прийнятті ряду антипрофспілкових та антистрайкових законів, у вжитті заходів, спрямованих проти негритянського та молодіжного руху, радикальної організації "Чорних пантер", організованої злочинності та наркоманії. Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини. Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо. Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'-єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США. Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях. Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардирування швнічнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 93

днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці. У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню"' прийшло "реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: "Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність". У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї. Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концепцією "достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чисельність армії (з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). 1 лише 1973 року Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до створення професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділялася формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося право голосу з 18 років. Барометром політичної розрядки були американо-радянські відносини. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполученими Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непоширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракетної оборони та стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдосконалення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбулося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року - візит президента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року - візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року-зустріч Р.Ніксона і Л .Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року - зустріч Дж.Форда та Л.Брежнєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного 94

роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських стосунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянського законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у космосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в галузі науки й техніки. Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський експеримент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в космосі кораблів двох країн - "Союзу" та "Аполлона". Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розривом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики "малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський експорт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН. Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона. Драматичним апофеозом правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з президентськими виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову перемогу. Цей скандал дістав назву "Уотергейтської справи". Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових органів уже давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами, але за "уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і особиста причетність американського президента набрали нової якості. Передісторія цієї справи така. Ще 1971 року газета "Нью-Йорк Тайме" опублікувала підбірку секретних документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь Білий дім санкціонував створення спеціального секретного підрозділу, названого "сантехнічним", завдання якого полягало у попередженні витоку небажаної інформації. Незабаром його почали використовувати і для інших цілей. У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів "бригади сантехніків" були затримані в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити 95

нові "жучки". Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося, що завдання "сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити компрометуючі Р.Ніксона матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в листопаді 1972 року ця справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув переконливу перемогу. Згодом репортери почали розкручувати уотергейтські події, доводячи, що в Овальному кабінеті провадилися таємні магнітофонні записи всіх розмов. Незважаючи на опір Ніксона, записи врешті-решт були оприлюднені і з'ясувалося, що президент особисто причетний до проникнення в офіс демократів його людей. Сам Ніксон у своїх мемуарах "На арені. Спогади про перемоги, поразки та відродження" (М., 1992), пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з підготовкою до нових президентських виборів, попалися на встановленні підслуховуючих телефонних пристроїв у штаб-квартирі національного комітету демократичної партії, яка знаходилася в готелі "Уотергейт" у Вашингтоні. Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї справи ФБР; намагання заплатити людям і таким чином прикрити розслідування; знищення плівок, на яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за які Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його належало піддати процедурі імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20 років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінувати над тобою. Краще подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати тобі. Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих випадках, коли втягують тебе у боротьбу з ними, відволікаючи тебе від прагнення досягти своєї мети; 3) Став перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради задоволення або для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну спадщину. Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура велелюдного державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що американці віддали шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед нацією, безперечні. 38-й президент США Дж.Форд, його діяльність (1974-1976 роки). 9 серпня 1974 року віце-президент Джералд Рудолф Форд перебрав після відставки Р.Ніксона функції президента США. Він був не причетним до "уогергейтської справи", мав солідний політичний досвід. Дж. Форд народився 1913 року і виріс в штаті Мічіган в релігійній родині. Отримавши державну стипендію, вивчав юриспруденцію в Польському університеті. Брав участь у другій світовій війні, служив офіцером на авіаносці. 1948 рокуйого обрали конгресменом від 5-го округу штату Мічіган.

1905 року він очолив парламентську фракцію республіканців. На пропозицію Р.Ніксона в жовтні 1973 року (після відставки віце-президента С.Егню, якому інкримінували хабарництво та підкуп) Дж Форда призначено віцепрезидентом . Першою акцією, яка фактично позбавила його ймовірної перемоги на майбутніх президентських виборах 1976 року, стало помилування Р.Ніксона. Як заявив сам президент, цим він прагнув уберегти націю від тривалого й болісного процесу. Більшість істориків відкидають версію, що цей жест був наслідком закулісних переговорів. Вразливість президента Дж.Форда полягала і в тому, що він був першим американським президентом, якого не обрали, а призначили. До того ж на проміжних виборах до конгресу восени 1.974 року демократи отримали більшість у сенаті та дві третини в палаті представників. За таких умов Фордові важко було провадити власну політику, і він обмежувався тим, що застосовував право вето на законопроекти конгресу (66 разів упродовж шести місяців), а здебільшого плив за течією. Дж.Форд намагався приборкати інфляцію, яка в результаті енергетичної кризи досягла 10-відсоткового рівня, обмежив державні витрати, що у свою чергу спричинило спад виробництва та зростання безробіття на 11 відсотків. Власне, для змін, навіть малосуттсвих, йому забракло часу. Так само у зовнішньополітичній сфері президентство Дж.Форда припало на той час, коли розрядка завершувалася. Потужнім залпом по американо-радянських відносинах, а отже, і по розрядці, стала поправка Джексона - Веніка 1974 року. До того ж поразка Південного В'єтнаму і встановлення комуністичного контролю над усією в'єтнамською територією не додало популярності республіканській адміністрації. Щоправда, під її завісу відбулася зустріч Дж.Форда з Л.Брежнєвим у Владивостоці, на якій обговорювався проект укладення не тимчасової, а довготривалої угоди про обмеження стратегічних озброєнь, але яка так і не була реалізована, та Нарада з безпеки і співпраці в Європі 1975 року в Гельсінкі за участю 33 європейських країн, а також США і Канади. Тим часом у лавах республіканської партії сформувалася внутріпартійна опозиція на чолі з Р.Рейганом, яка рішуче заперечувала соціал-реформістські акції, у соціально-економічній сфері, критикувала розрядку і вимагала рішучих дій у зовнішній політиці. Дж.Форд зі значними труднощами здобув перевагу на конвенті партії над своїм суперником Р.Рейганом при процедурі висунення кандидатур на участь у президентських виборах 1976 року. Але поступився правим однонар гінцям, висунувши гасло «мир з допомогою сили», збільшення військового бюджету та розгортання виробництва нових видів озброєнь (бомбардирувальпик Б-1, підводний човен «Трайдент» тощо). Проте шанси у респуб-7І4

7

96

97

ліканської партії на перемогу на президентських виборах були ілюзорними, за нею тягнувся шлейф поразки у В'єтнамі, Уотергейт, корупція та хабарництво у вищих ешелонах влади. Президентство Дж. Картера (1977-1981 роки). 1976 року Сполучені Штати урочисто відзначили двохсотріччя з часу проголошення своєї незалежності. Славний ювілей дещо затьмарював комплекс розмаїтих проблем і що, найголовніше, морального плану, які переживало американське суспільство. Цього ж року відбулися чергові президентські вибори, на яких кандидат від демократичної партії Джіммі Картер обіцяв американцям позбавит їх політичного та психологічного приниження, яке вони пережили після уотергейтської справи та безславного фіналу в'єтнамської війни. Кандидат-демок рат пропонував співвітчизникам обрати президентом морально чисту людину, яка відновить традиційні американські цінності та чесноти, скоротить військові витрати та безробіття, поліпшить систему охорони здоров'я та освіти. Американці повірили Джіммі Картеру і віддали йому перевагу: 51 відсоток голосів проти 48 відсотків, відданих за його опонента Дж.Форда. Та політична доля зіграла з 39-м президентом злий жарт. У тих драматичних обставинах Штати потребували професіонала, досвідченого і сильного політика, а не провінційного дилетанта, яким був Джіммі Картер. Він народився 1 жовтня 1924 року в Плейнсі, на півдні Джорджи", і виріс у провінційному містечку у відносно заможній сім'ї. Батько був фермером і вирощував арахіс, мати, освічена жінка, медсестра за фахом, у 68-річному віці працювала в Індії в «корпусі миру». Від неї Джіммі успадкував інтерес до політики. 1945 року він завершив навчання у військово-морській академії, тоді ж побрався з Розалією Сміт, подругою юності, яка стала йому надійною порадницею і опорою у житті. 1953 року після смерті батька Дж.Картер залишив військову службу і продовжив його справу - вирощував арахіс, що допомогло йому стати мільйонером. На початку 1960-х років він почав займатися політикою. 1970 року його обирають губернатором штату Джорджія від демократичної партії. На президентських виборах 1976 року американці голосували, за різними даними, не так за Джіммі Картера, як проти республіканців в особі Дж.Форда. Свою діяльність Дж.Картер розпочав із заходів, які можна назвати «символічним популізмом». Так, в день інаугурації 39-й президент США відмовився від лімузина і своїм ходом подолав шлях від Капітолію до Білого дому, спростив помпезний характер інаугураційних урочистостей, дав розпорядження продати президентські яхти, скасував супровід президентського гімну, дозволив іменувати його в офіційних документах по-панібратськи -Джіммі Картером, а не Джеймсом Ерлом Картером. Замість того, щоб шукати контактів з відомою політичною елітою, він оточив себе вихідцями з Джорджії ? часто-густо молодими, які не мали досвіду політичної діяльності. Спроба > 98

Дж.Картера зосередити в своїх руках всі важелі державного управління виявилася невдалою. Тим часом проблеми, які успадкував новий президент, і які вимагали для свого розв'язання високого професіоналізму, компетентності та опори на вашингтонські політичні й фінансові кола. Першим рядком у переліку завдань нової адміністрації були економічні питання: країна знаходилася в стані переборення негативних наслідків в'єтнамської війни, енергетичної та економічної кризи 1973-1975 років; давалися взнаки інфляція, яка досягла високої позначки, безробіття, дефіцит держбюджету та зовнішньоторговельного балансу. Економічна програма адміністрації Дж.Картера передбачала підвищення темпів економічного розвитку та стимулювання капіталовкладень в економіку. З цією метою передбачалися нові податкові пільги для бізнесу, збільшення асигнувань на громадські роботи і створення додаткових робочих місць, організацію виробничого навчання та перекваліфікації безробітних. 1978 року Картер підписав новий податковий закон з пільгами для бізнесу, але досягти бажаного зниження подоходного податку для малозабезпечених йому не вдалося. У цьому ж році було оприлюднено інфляційну програму, в основі якої- принцип «добровільних обмежень»: приватний сектор повинен був відмовитися від підвищення цін на свою продукцію, а профспілки - від вимог підвищення зарплатні. Щоправда, програма декларувала більше добрі наміри, аніж реальні шляхи подолання інфляції. Однією з найголовніших проблем Сполучених Штатів і надалі залишалася енергетична. На середину 1970-х років країна імпортувала половину необхідних енергоресурсів. Проте конфліктні ситуації у провідному нафтопостачальному регіоні - на Близькому Сході, підвищення країнами ОПЕК цін на нафту робили упродовж 1970-х років непрогнозованими її поставки до США. Енергетичні негаразди спричинили певною мірою дефіцит державного бюджету та торговельного балансу, а також зростання інфляції. Розв'язання енергетичної проблеми Дж.Картер вважав одним із пріоритетів своєї внутрішньої політики. Його програма передбачала комплекс заходів у цій сфері, зокрема, збільшення видобутку нафти та вугілля в США; створення в країні великих стратегічних запасів нафти; запровадження режиму економії нафти в промисловості та побуті; розробка та виробництво за сприяння держави нових видів палива та джерел енергії. Після тривалих дебатів конгрес затвердив більшу частину енергетичної програми Дж. Картера. В її прикінцевому варіанті скасовувався поетапно державний контроль над цінами на нафту та газ, водночас запроваджувався податок на додаткові прибутки, які отримували від цієї пільги нафтові компанії; заохочувалися заходи, спрямовані на ощадливе використання енергоресурсів, створювала7

*

99

ся корпорація з синтетичного палива, фінансована державою. Складовою частиною антиінфляшйної політики адміністрації демократів стало скорочення федеральних витрат, а саме, замороження зарплати державним службовцям, призупиненння асигнувань на виробництво бомбардувальника Б-1, застосування вето на розробку авіаносця з ядерним двигуном та на затверджений конгресом «водний проект» - будівництво каналів та дамб у різних штатах. Проте ні звичайні, ні «пожежні» заходи уряду демократів не запобігли інфляційним процесам. Інфляція досягла 1980 року 18 відсотків, хоча темпи приросту ВНП склали 4 відсотки. Тому у проект бюджету на 1981 рік було внесено суттєву корективу - зменшення витратної частини на 15 млрд. доларів, головним чином за рахунок військової та соціальної сфер. Проте збалансувати бюджет урядові не вдалося. Втілення в життя адміністрацією Дж.Картера продекларованих у передвиборній програмі соціальних заходів наштовхнулося на опір консервативної частини конгресу, особливо після парламентських виборів 1978 року, в ході яких консерватори, хоч вони і не здобули більшості, проте зміцнили свої позиції. Однак скоротити чи заморозити урядові асигнування на працевлаштування безробітних, громадські роботи, медичну допомогу для ма лозабезпечених та житлове будівництво їм не пощастило. Більшість заходів Дж.Картера соціального характеру припала на др гу половину його президентства. Так, зазнала фіаско спроба підвищити п даткові відрахування з підприємців у фонд державного соціального страхування. Це ж сталося і з урядовою пропозицією в умовах високого рівня безробіття частково фінансувати соціальні витрати за рахунок бюджету . За протидії консервативних сил були відхилені закони про рівні права жінок, про запровадження національної системи медичного страхування та створення федерального відомства захисту споживачів. Більш успішною виявилася діяльність картерівського уряду в сфері охорони навколишнього середовища: були прийняті закони про державне регулювання умов вуглевидобутку відкритим способом та утилізацію відходів хімічної промисловості. В руслі традиційної політики демократичної партії щодо профспілок уряд Дж.Картера підтримав низку спрямованих на реформу трудового законодавства проектів, у яких ішлося про розширення права робітників-будівельників на страйки, підвищення мінімуму зарплати, право на створення профспілок тощо.Але реформа трудового законодавства також зазнала невдачі, конгрес відхилив її. Загалом у другій половині президентського терміну помітним був дрейф адміністрації Картера у сфері соціальної політики від лібералізму до кон100

серватизму. То ж не дивно, що у своєму посланні конгресові 1978 року Дж.Картер фактично зрікся ліберально-реформістського кредо своїх попередників Дж.Кеннеді та Л.Джонсона. «Ми повинні зрозуміти, що роль і функції уряду мають обмежений характер. Уряд не може розв'язати всі наші проблеми. Уряд не може покінчити з бідністю, забезпечити економічне процвітання, знизити темпи інфляції, врятувати наші міста, покінчити з неписьменністю, забезпечити країну енергією чи досягти всезагальної добродійності»,- заявив 39-й президент США. Відповідну роль у цьому повороті зіграли зміни у настроях консервативної частини американського суспільства, підтримані засобами масової інформації, не на користь "держави загального добробуту". Саме в цій теорії та практиці чимало політичних сил вбачали причину негараздів США. Тоді ж зафундувалися громадські організації, так званих "нових правих", які апелювали до рядових американців, афішуючи свою стурбованість розгулом злочинності, деградацією моральних підвалин, падінням престижу та довіри до влади. Як панацея для відновлення в американському суспільстві таких традиційних цінностей, як родина, релігія, мораль, патріотизм пропонувалася нова консервативна ідеологія та політика, яка набрала завершеного характеру в роки президентства Р.Рейгана. Зовнішньополітична діяльність адміністрації 39-го президента США здобула суперечливі та неоднозначні оцінки. Вона давала чимало підстав для критики Дж.Картера. Разом з тим до активу картерівського уряду слід віднести спробу розв'язання близькосхідного конфлікту. В березні 1979 року після тривалих переговорів Бегіна й Садата у заміській резиденції американських президентів Кеми-Девіді був підписаний сепаратний мирний договір між Сгиптом та Ізраїлем, який фактично вивів Єгипет з блоку країн, які боролися проти Ізраїлю. Зате підписання з Панамою договору про повернення їй до кінця століття Панамського каналу викликало значні труднощі з його ратифікацією у конгресі та не слугувало престижу Дж.Картера. Ще важче склалися стосунки з СРСР. 1977 року збіг п'ятирічний термін дії ОСО-1. Ще за три роки до цього під час зустрічі Дж.Форда і Л.Брежнєва у Владивостоці було розроблено базу для укладення довготривалої угоди про обмеження стратегічних озброєнь. Проте підписання договору ОСО-2 Дж.Картер пов'язав з двома несумісними для радянського уряду умовами - поступками у сфері "прав людини" та запровадженням контролю над озброєннями. Нарешті, в червні 1979 року під час зустрічі на вищому рівні у Відні був підписаний договір про ОСО-2. Американський конгрес затягував його ратифікацію, хоча обидві сторони за обопільною згодою й дотримувалися провідних положень договору. Картер змушений був погодитися на різке збільшення військового бюджету, що не тільки спричинило бюджетний дефіцит, а й знизило довіру до 101

президента, який на першопочатках свого правління виступав за скорочення військових витрат. СРСР поклав кінець усяким сподіванням на дієвість ОСО-2, коли наприкінці 1979 року вторгся в Афганістан і тим самим перекреслив всі здобутки періоду розрядки. Адміністрація Картера, як відомо, почала одразу надавати підтримку афганському руху опору, застосувала ряд санкцій щодо СРСР, зокрема, запровадила ембарго на продаж зерна та бойкот Олімпійських ігор у Москві 1980 року. 1 нарешті, за наполяганням США керівництво НАТО на Брюсельській нараді в грудні 1979 року прийняло рішення про розміщення в країнах Західної Європи, починаючи з 1983 року, ракет середнього радіусу дії. Таким чином, американо-радянські відносини знову відкотилися від розрядки до глухих кутів "холодної війни". Завершального удару по престижу Дж.Картера завдали події іранської революції 1979 року. Нагадаємо, що ще 1953 року Д.Ейзенхауер оголосив Іран зоною американських інтересів. Того ж року ЦРУ організувало державний переворот і відновило на іранському престолі шаха Мухаммеда Резу Пехлеві. Під час революції 1979 року США недооцінили ситуацію в цій країні, вплив духівництва і зокрема аятолли Хомейні на іранське суспільство, що мало драматичні наслідки. Коли хворий на рак шах наприкінці листопада знайшов притулок у Штатах, найбільш радикальні учасники революції ("стражі ісламської революції") захопили в Тегерані американське посольство і оголосили 60 його співробітників заручниками. Перші стримані заяви Дж.Картера щодо цього інциденту американська іромадськість сприйняла з розумінням. Але в міру того як конфлікт затягувався, невдоволення американців зростало: уряд все більше демонстрував свою безпорадність. Щоправда, у своєму зверненні до конгресу 23 січня 1980 року президент заявив про поворот у зовнішній політиці, названий пізніше "доктриною Картера", відповідно до якого спроби будь-якої іншої держави насадити свій вплив у регіоні Перської затоки оцінювалися як зазіхання на життєво важливі інтереси США, які могли захищати їх силовими методами. Проте спроба США військовою силою визволити заручників у Тегерані ганебно провалилася. Громадськість сприйняла це як вияв американського безсилля. Тема американських заручників домінувала на президентських виборах 1980 року. Тільки в день інаугурації нового президента - республіканця Р.Рейгана дипломатизакладники повернулися на батьківщину. Дж.Картер та його дружина глибоко пережили цю драму. Та з часом гострота тих подій пригасла, екс-президент завоював навіть повагу. В Атланті він створив президентську бібліотеку, названу його ім'ям, узяв участь у розв'язанні деяких міжнародних проблем. Дж.Картер виступив миротворцем 1994 року на Гаїті, а 1995 року-в Боснії. Справедливим видається твердження про недооцінку діяльності 39-го президента США. Слід врахувати й те, що він дістав у спадщину низку проблем і взявся їх розв'язувати у склад1П?

ний час. Заслуговує на повагу те, що йому випало виступити ініціатором цілої низки перспективних політичних заходів, зокрема в енергетичній сфері, у реформуванні системи соціального страхування та охорони здоров'я. У зовнішньополітичній сфері саме він поставив на порядок денний питання про права людини та нормалізацію стосунків з противниками у часи "холодної війни". США на рубежі 1970-1980-х років. Президентські вибори. Р.Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки). Ситуацію, яка склалася у Сполучених Штатах у 1970-і роки, часто порівнюють зі становищем 1930-х років, в період "великої кризи", коли в країні сформувалася політична стратегія та ідеологічна система, яка домінувала до початку 1970-х років. Паралелі насправді очевидні. По-перше, у згадані періоди країна переживала кризи, хоча і неспівставимі за масштабами економічних та політичних струсів та їх соціальних наслідків. По-друге, і це головне - і 1930-і і в 1970-і роки - правляча еліта була поставлена перед необхідністю ідейно-політичного вибору: як іти далі, як мобілізувати потенціал суспільно-економічного розвитку. Очевидно, банкрутство вільно-ринкових відносин у 1930-і роки не залишало альтернативи: інтереси економічного розвитку вимагали створення ефективного регульованого механізму. Тоді вибір було зроблено на користь регульованого державою капіталу, корпоративізму. соціальних реформ, соціальної відповідальності держави. У ліберальній формі варіант державного втручання в економічну та соціальну сфери суспільного життя віддзеркалився в "новому курсі" Ф.Д.Рузвельта. На початку 1970-х років виявилося, що система державного регулювання має свої межі, що низка її механізмів працює з перебоями, а деякі з них взагалі зжили себе. А ще через десять років вже мало хто сумнівався, що американська економіка переживає передкризовий стан. Чимало економістів та політиків стверджували, що США відстають у темпах економічного розвитку від інших розвинених країн, передовсім, Японії, що врешті-решт може привести до втрати ними провідних позицій у світі. Вперше з часу завершення першої світової війни інфляція досягла двозначної цифри ( у 1980 році - 12,4 відсотка). Американська частка у світовому промисловому виробництві скоротилася з 54 відсотків у 1948 році до 35-у 1982 році, у світовому експорті - з 35 до 12 відсотків, а золотий запас зменшився з 78 відсотків у 1948 році до 27 - у 1980-х роках. Упродовж 70-х років XX століття США мали позитивний торговельний баланс і вважали це своїм своєрідним символом. Проте вже у 1960-і роки американський експорт переважав імпорт на 4 млрд. доларів. 1971 року торговельний баланс країни вперше був зведений з дефіцитом в однозначну цифру, а 1978-1979 років він дорівнював 30 млрд. доларів. США втрачали провідні позиції щодо зростання продуктивності пращ. Так, за цим показни103

ком в обробній промисловості, на яку припадало 70 відсотків американського експорту, США відставали від Японії, ФРН і Франції. Якщо 1960 року кожен другий автомобіль, випущений у світі, був зібраний у США, то 1984 року світове виробництво автомобілів зросло в 2,5 рази, але американським був лише кожен четвертий. До того ж Сполучені Штати на невійськові науково-дослідні і конструкторські роботи виділяли 1,5 відсотка від ВНП, тоді як її конкуренти - 2 відсотки. Додамо дефіцит державного бюджету, який склав на 1980 рік 74 млрд. доларів, та державний борг, що наближався до 1 трлн. доларів. Зовнішньополітичні події - тегеранську історію з американськими заручниками і радянську окупацію Афганістану в грудні 1979 року - більшість американців також сприймали як приниження національної гідності. Країна опинилася на стратегічному перехресті. Все свідчило про необхідність нагальної розробки нової стратегічної лінії. її запропонувала республіканська партія, яка бачила вихід у неоконсерватизмі, зокрема, в його американському варіанті -рейганізмі. Звернення до неоконсервативних рецептів економічного та соціального регулювання в різних західних країнах відбулося відносно синхронно і. безперечно, диктувалося в першу чергу внутрішніми факторами. У США політика неоконсервативних контрреформ розпочалася у Каліфорнії за губернаторства Р.Рейгана. Саме в цьому штаті пройшли випробування організаційні форми та ідеологічні рішення рейганізму, перенесені пізніше на всю країну. Колишнього каліфорнійського губернатора Р.Рейгана на парламентських виборах восени 1980 року було висунуто кандидатом на "посаду президента. Правління демократа Дж.Картера республіканському претендентові давало чимало підстав для критики. Щоправда, були мінуси і в Р.Рейгана, передусім - вік: йому виповнилося 69 років, у такому віці жодеі-із претендентів не став господарем Білого дому. По-друге, за каліфорнійським губернатором закріпилася репутація екстреміста, з цим були пов'язані побоювання, що він демонтує всі державні соціальні програми, вдасться де необдуманих кроків на міжнародній арені; нарешті, йому бракувало політичного досвіду, адже за плечима Р.Рейгана було лише два терміни на посаді губернатора. Проте претендент від республіканської партії виявив на виборах колосальну енергію та працездатність. Він незмінно заявляв, що виражає інтереси не якогось одного класу, а всієї нації, проголосив себе архітектором нової республіканської партії, яка широко відчиняє двері перед великим і малим бізнесом, мільйонами простих трудівників, білими і чорнимк співвітчизниками. Риторика його була майстерна: монополії привертав на свій бік обіцянками різко знизити податки на надприбутки, а дрібний бізнес переконував, що саме він є справжнім творцем багатств нації, нових технологічних ідей. Президент підгравав ідеології ультраправих, але засуджував 104

расизм і схиляв голову перед пам'яттю Мартіна Лютера Кінга. Ідеологічною основою єднання американців він вважав заповіти Дж.Вашингтона та А.Лінкольна, які здобули для Америки вічні демократичні цінності. Важливим компонентом президентських виборів у США є теледебати претендентів. У 1980 році вони відбулися на користь Р.Рейгана. Він постав перед виборцями гуманнішим і простішим. У наступ перейшов у останні хвилини, поставивши перед американцями такі зрозумілі їм питання:" Чи живете ви краще, ніж чотири роки тому? Чи легше вам придбати те, що ви хочете? Збільшилося чи зменшилося безробіття?" Ці запитання були не на користь Дж.Картера. Результати виборів були такі:.із 160 млн. американців, що мали право голосу, 44 млн. проголосували за Р.Рейгана (76 млн. американців взагалі залишилися вдома); 40 млн. - за Дж.Картера. На чергових президентських виборах 1984 року громадяни США вдруге висловили довіру Р.Рейгану: таких було 54 млн. осіб. Його популярність і авторитет зросли того року до рівня таких видатних президентів Сполучених Штатів, як Д.Ейзенхауер, Дж.Кеннеді і навіть Ф.Д.Рузвельт. Рональд Уілсон Рейган народився 6 лютого 1911 року в сім'ї зі скромними статками в містечку Тампіко (штат Іллінойс). Родина походила з Ірландії. У 10-річному віці дізнався, що його батько.- алкоголік. Це було причиною того, що сім'я Рейганів не затримувалася довго на одному місці. Мати, протестантка англо-шотландського походження, була авторитетом для сина, захоплювалася сценічним мистецтвом. Юний Ронні брав участь у виставах. У 14 років почав заробляти на хліб: розвозив молоко, працював будівельником, рятувальником на річковому пляжі. У школі був "твердим середнячком", хоча мав феноменальну пам'ять. Систематичні заняття спортом зробили його фізично розвиненим і привабливим. 1928 року Рейган вступив до коледжу, вивчав економіку, соціологію, був лідером на бігових і плавальних доріжках, на футбольному полі та в студентських спектаклях, очолював студентську раду. Закінчив коледж з дипломом бакалавра суспільних наук та економіки. Після цього працював диктором на радіо, публікував у місцевій газеті статті на спортивні теми. 1937 року коментував бейсбольний турнір поблизу Лос-Анджелеса.Тоді ж відвідав Голлівуд і загорівся бажанням стати актором. Допомогла йому імпозантна зовнішність. У 26 років Рональд Рейган розпочав кінокар'єру в Голлівуді. Знявся у 54 фільмах, його герої - переважно коханці та ковбої. Сам він оцінював свої ролі скептично. Але актором став знаним і добре оплачуваним. 1942 року Р.Рейган пішов на військову службу, але медики визнали його непридатним для участі у бойових операціях через короткозорість. Довелось йому обмежитись озвучуванням військово-навчальних фільмів. У грудні 1945 року він звільнився з армії у званні капі гана й повернувся до Голлівуду. 105

Через два роки його обрали президентом профспілки гільдії кіноакторів. На цій посаді взяв участь у антикомуністичній кампанії - маккартизмі. Після війни розпався його перший шлюб з акторкою; 1952 року -одружився вдруге і щасливо - з Ненсі Девіс, також артисткою. З 1954 року Р.Рейган працює на телебаченні, завдяки чому стає відомим в усій країні. За своїми суспільно-політичними поглядами він був демократом рузвельтівського типу, але 1962 року оголосив себе республіканцем. Показово, що вже 1965 року група каліфорнійських бізнесменів створила організацію "Друзі Рональда Рейгана" й забезпечила йому участь у виборах губернатора Каліфорнії. Р. Рейган переміг свого опонента з великою перевагою, і був переобраний на цю посаду і 1975 року. (За такими показниками, як валовий внутрішній продукт, Каліфорнія поступалася тоді лише самим США, СРСР, ФРН, Японії та Франції.) Восьмирічна губернаторська діяльність висвітлила такі риси характеру і стиль роботи, як оптимізм, упевненість у своїх силах, прагматизм, уміння виділяти пріоритети й знаходити компроміси, політична інтуїція. Мав він ораторський хист, його виступи завжди ідентифікувалися з американськими цінностями і традиціями. Все це імпонувало і його підлеглим і широкій громадськості. Першу спробу перебратися до Білого дому Р.Рейган зробив 1976 року, але тоді переміг демократ Дж. Картер. Зусиллями преси, радіо і телебачення, як американських, так і зарубіжних, склався негативний політичний імідж Р.Рейгана як особистості невиразної, інтелектуально поверхової, а в державних справах - байдужої і лінивої. Це не відповідає реаліям. Бо як же тоді ця людина двічі перемагала на президентських виборах? Як увійшла до до числа найпопулярніших президентів США XX століття. Успішна діяльність Р.Рейгана на президентській посаді значною мірою пояснюється особливостями американської системи виконавчої влади, підбором співробітників, поєднанням колективного та індивідуального підходів у розв'язанні державних проблем. Рейган не займався дрібними поточними справами (як, наприклад, Дж.Картер), натомість концентрував увагу на питаннях стратегічних, що, власне, й має робити політик такого рангу. Він оточив себе професіоналами високого класу (віце-президент Дж.Буш, керівники управління адміністрацією Дж. Бейкер, К.Уайнбергер, Дж. Шульц), довіряв колективній думці, виявляв твердість при реалізації рішень. "Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана. Економічна політика ("рейганоміка") нової республіканської адміністрації була сформульована 1981 року у програмному документі, що дістав назву "Новий початок для Америки. Програма економічного відновлення". Серед основних засобів 106

та механізмів реалізації цієї програми пропонувалися такі: вільне, нічим не обмежене, підприємництво, підтримка дрібного бізнесу, скорочення "великого уряду" та обмеження економічної функції держави, пільги для стимулювання приватного капіталу (зниження податків), збалансування федерального бюджету, зміцнення долара та зниження темпів інфляції, зменшення державних витрат, особливо на нераціональні соціальні програми, стимулювання інвестицій у нові технології, науку й техніку. Концепція "економіки пропозиції", яку традиційно сповідували республіканці, набрала завершеною вигляду і практичного втілення саме у роки президентства Р.Рейгана. Вільний ринок і вільну конкуренцію він оголосив як найбільш надійний засіб забезпечення економічного зростання, відтворення і розподілу робочої сили. Державне ж регулювання, на його думку, повинне лише забезпечувати сприятливі умови для цієї конкуренції. Суттєве зниження податків на бізнес сприяло активізації підприємницької діяльності, створенню мільйонів нових робочих місць, зменшенню безробіття. Вищими стали показники американської промисловості на світовому ринку. Уряд Рейгана відповідно до монегаристської концепції зменшив "уприскування" грошей в обіг, що призвело до різкого зниження інфляції (з 18 відсотків напередодні приходу Рейгана до влади до 3,5-4 відсотків у роки його правління). Щоправда, концепції "економіки попиту" та "економіки пропозиції" при їхній зовнішній несумісності репрезентували насправді дві взаємодоповнюючі стратегії державного впливу на економіку. Стратегія "економіки пропозиції" виступала як знаряддя економічного зростання, яка збагачує заможні верстви, а "стратегія попиту" зарекомендувала себе як засіб перерозподілу національного доходу з метою розширення купівельної спроможності основної маси населення. Зворотною стороною стратегії "економіки попиту" було збільшення бюджетного дефіциту і зниження можливостей приватнокапіталістичного нагромадження, в результаті чого у відповідний момент знову довелося повертатися до "економіки пропозиції". В ході економічної реструктуризації 1980-1990-х років у США було закрито багато неконкурентноздатних підприємств і дано потужній поштовх до розвитку високотехнологічнпх галузей. Про масштаби реструктуризації свідчать такі цифри: було ліквідовано 48 млн. старих робочих місць і створено 73 млн. нових. Тільки за перший термін президентства Р.Рейгана виникло 600 тисяч нових фірм, що вдвічі переважило їхню кількість за 10 попередніх років. На 1988 рік безробіття виявилося на найнижчому рівні за останні сім років і становило 6 відсотків. Адміністрація 40-го американського президента розробила цілу низку заходів "неопротекціонізму". тобто захисту внутрішнього ринку від напливу іноземних товарів. Тільки и І півріччя 1985 року в палату представників ■ '

107

конгресу було внесено 300 законопроектів протекціоністського характеру. Науково-технічна перевага США у 1980-1990-х роках стала безперечною, їм належало 40 відсотків усіх світових інвестицій на комп'ютеризацію; комп'ютерів у цій країні на одного працюючого було в кінці XX століття в шість разів більше, ніж у Західній Європі чи Японії. Адміністрація Р.Рейгана здійснювала жорстку антипрофспілкову політику. У 1981 році заборонено у зв'язку зі страйком професійну спілку авіадиспетчерів. Внесено деякі зміни до іміграційного закону Маккарена-Уолтера, прийнятого у 1952 році (нагадаю, що за цим законом бралися відбитки пальців, обмежувався в'їзд до США людей, запідозрюваних у комуністичній діяльності). З часу прийняття закону і по 1980-і роки понад ЗО тисячам іноземців було заборонено в'їзд до США (серед них були Грем Грін, Альберто Моравіа, Габріель Гарсіа Маркес). За даними американської преси, в електронній пам'яті комп'ютера зовнішньополітичного відомства США зафіксовано прізвища 40-50 тисяч осіб, в'їзд яких до США був небажаний. Необхідно наголосити на тому, що різке зменшення у США кількості профспілок - це стійка тенденція. Так, у 30-50-х роках XX століття членами профспілок було до 35 відсотків робітників, у 80-х - лише 20, а у другій половині 90-х - 15 відсотків. Одна із причин цього процесу полягає в тому, що конфлікт робітничого класу та капіталу набирав латентного характеру, оскільки "білокомірцевий" пролетаріат інтегрувався в середній клас і позбувся радикалізму. Сучасна соціальна напруга в американському суспільстві спричинюється переважно не класовим, а расово-етнічним фактором. Типова аргументація та атаки Р.Рейгана на концепцію "держави загального добробуту" зводяться до такого: збільшення державних витрат веде до гальмуючої інфляції та дорожнечі; підвищення державних податків на доходи бізнесу -до падіння підприємницької активності і зрештою до економічної стагнації та безробіття; державна допомога малозабезпеченим та бідним сім'ям нівелює у цих людей здатність до "самовиживання", а, отже, веде до деградації особистості; гарантована соціальна допомога спричиняє злочинність, оскільки в індивідума в умовах "держави загального достатку" формується переконання, що йому суспільство завинило, а він нічим йому не зобов'язаний. Щоправда, президент США зумів зіставити свої світоглядні засади з реальним життям та його потребами. Він часто поступався принципами, вміло балансував між різними соціально-політичними інтересами, чим викликав невдоволення правих консерваторів. Передовсім необхідно підкреслити, що прогнозоване різке скорочення соціальних витрат за роки президентства Рейгана не сталося. Власне, відбулася деяка корекція та уніфікація 83 федеральних соціальних програм. Так. були зменшені витрати на медичну допомогу, на виплати і підтримку безро108

бітних. Термін виплати грошової допомоги безробітним скоротився з 65 тижнів до 39 (допомога безробітним у США - це повна, або 3/4 зарплати); 5 млн. американців частково або повністю втратили право користуватися продовольчими картками. Воднораз Рейган підписав понад 100 інших соціальних програм - вони були уніфіковані і більшість їх передано у відання штатів. Як і раніше, 34 млн. американців отримували державну допомогу, яка складала до 60 відсотків федерального бюджету, а це 850 млн. доларів Пріоритетним у державних соціальних програмах і надалі було забезпечення людей похилого віку. Тільки за першу половину 1980-х років їхні доходи зросли з 9,5 до 15 відсотків. 1991 року було визначено нову мінімальну погодинну зарплату в 4,5 долара ( у 1938 році - 25 центів). Загалом соціальна структура американської-о суспільства наприкінці 1980-х років мала такий вигляд: найнижча верства з річним доходом в 25 тисяч доларів складала 30 відсотків населення; до середньої верстви належало 60 відсотків осіб, щорічний прибуток яких складав від 25 до 100 тисяч доларів; 10 відсотків американців належали до верхнього прошарку, їхній щорічний дохід переважав 100 тисяч доларів. При цьому третина афроамериканського населення поповнила ряди середнього класу. Зовнішня політика адміністрації Р.Рейгана. Якщо внутрішня політика 40-го президента США мала в цілому прагматичне спрямування, то зовнішня видається більш заідеологізованою. Він послідовно і рішуче відстоював американські інтереси на міжнародній арені. Його обіцянки повернути Америці втрачені позиції, відвоювати виняткове місце у світі були популярними, вони пожвавили патріотичні почуття, сприяли відродженню "морального духу" нації. Зовнішня політика Р.Рейгана була антирадянською, проізраїльською і спрямована на атлантичну співпрацю та солідарність. У зовнішньополітичній діяльності президента Рейгана варто розрізнити два періоди (відповідно до термінів президентства): 1981-1984 роки -час різкої конфронтації з СРСР, курсу на військову перевагу США у світі, домінування силових методів у розв'язанні міжнародних конфліктів, дії "доктрини Рейгана" - "доктрини неоглобалізму" - тобто протистояння з СРСР у будь-якому куточку планети; 1985-1989 роки - період пошуку шляхів для виходу із політики глобального протистояння з СРСР, нормалізації стосунків з СРСР, підписання кардинальних договорів щодо ядерного роззброєння. Під час президентських кампаній 1976 і 1980 років складалося враження, що Р.Рейган є абсолютним противником переговорів з СРСР щодо співпраці та скорочення стратегічних озброєнь. Широко відомимі його характеристики Радянського Союзу, як "імперії зла", "держави монстрів", "держави безбожного комунізму". Красномовні і його висловлювання про ймовірність локальної ядерної війни. Однак, ставши 40-м президентом США. 109

він виявився прагматиком та реалістом. Іноді перший термін президентства Р.Рейгана називають роками втрачених можливостей у царині американо-радянських відноси. Якщо у 1970-і роки між США та СРСР було укладено кілька десятків різноманітних угод, то у 1981-1984 роках -лише дві: 1) про вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Вашингтоном та Москвою; 2) про закупівлю Радянським Союзом у США фуражного зерна (17 млн. тонн вартістю 2 млрд. доларів). Водночас американський уряд здійснював тиск на своїх західноєвропейських партнерів щодо обмеження торгівлі з СРСР. 1982 року США заборонили дочірнім фірмам у Європі, які працювали за американськими ліцензіями, продавати свою продукцію в СРСР. Зауважимо, що Радянський Союз давав підстави для конфронтаційної позиції з боку США (окупація Афганістану, розміщення ракет середньої дії у країнах Східної Європи, польські події 1980 - 1981 років). У серпні 1983 року радянський винищувач збив над територією СРСР цивільний пасажирський літак південнокорейської авіакамианії з 269 пасажирами на борту (в тому числі 60-ма американцями). У ці дні у США прокотилася хвиля протестів проти вандалізму Москви, обурені американці палили перед ООН радянські прапори, розбивали вітрини магазинів, які торгували радянськими товарами. Чимало громадян і політиків вимагали від президента країни рішучих дій. Проте вже наприкінці 1983 року Р.Рейган заявив, що дотримуватиметься, з одного боку, політики переговорів з Радянським Союзом, з другого - нарощування виробництва нової зброї. Щодо другого пункту своєї заяви американський президент був послідовним. Програма модернізації американських ядерних озброєнь, вартість яких оцінювалася в 180 млрд. доларів, передбачала завершення будівництва міжконтинентальних ракетних систем MX, випуск 100 стратегічних бомбардувальників та підводних човнів "Трайдент", вдосконалення радарно-супутникової системи попередження ядерного удару, продовження наукових пошуків з метою виведення ядерних оборонних засобів у космос. У березні 1983 року у своєму виступі по телебаченню, який дістав назву "Промова про зоряні війни". Р.Рейган наголосив на необхідності "стратегічної оборонної ініціативи" (СОІ), тобто розгортання у космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. СОЇ здобула підтримку низки західноєвро-. пейських партнерів США. У жовтні цього ж року США під приводом можливого державного перевороту і виникнення загрози життю американських громадян (студентівмедиків) висадили десант морських піхотинців на о.Гренаду. Тут з допомо110

гою СРСР споруджували аеродром із злітною смугою в 3 км. Реакція американців була ейфористичною. Тоді ж почалося розміщення в Західній Європі 572 американських ракет-носіїв ядерної зброї. v Проте вже в кінці 1984 року Р.Рейган зробив офіційну заяву про перспективи розвитку американо-радянських відносин: США, на думку президента, досягли такого рівня, коли готові вступити в переговори з СРСР. Він виділив три основні вузлові проблеми у стосунках з СРСР: 1) відмова від використання сили і погрожування силою у розв'язанні міжнародних конфліктів; 2) скорочення світових запасів зброї; 3) налагодження більш продуктивних робочих відносин між обома країнами. Причина такого різкого повороту була очевидною: 1984 рік - рік чергових президентських виборів. Військова конфронтація двох наддержав хвилювала американську спільноту. Справжній же поворот у американо-радянських стосунках відбувся після 1985 року, коли генсек КРПС М.Горбачов проголосив так звану "перебудову". Відтоді відбулося п'ять зустрічей Р.Рейгана М.Горбачова. Перша у листопаді 1985 року у Женеві була свого роду зустріччю-знайомством. Але керівники обох держав підписали заяву про те. що у ядерній війні не може бути переможців і альтернативи мирному співіснуванню немає. Наступні зустрічі -у жовтні 1986 року в Рейк'явіку; в грудні 1987 року - у Вашингтоні, яка ознаменувалася підписанням Договору про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5,5 тисяч км) та їхніх пускових установок, додаткових споруд і обладнання. Мова йшла про ліквідацію двох класів ракетно-ядерного озброєння СРСР та США. 1 червня 1988 року договір набрав юридичної сили. 1990 року американський президент з дружиною прибув з офіційним візитом до Москви. Цього ж року сторони розпочали переговори про сворочення звичайних озброєнь у Європі, які завершилися підписанням відповідного договору. Безпосереднім результатом американо-радянських переговорів стало розширення співпраці обох держав у торгівлі, космосі й науці, надання американської допомоги Вірменії, що постраждала від землетрусу. "Поміркований курс" Дж. Буша (1989-1993 роки).Своєрідність президентських виборів 1988 року полягала в тому, що вони по-суті перетворилися у всенародний референдум американців щодо статусу-кво рейганівської моделі управління державою. Так само вперше за останні 40 років теза про радянську воєнну заірозу не стала головною темою передвиборних дебатів у США, як і питання про негаразди в економіці через сприятливу економічну кон'юктуру. яку залишив Р.Рейган своєму спадкоємцю. Обидва претенденти - від республіканців Дж.Буш - віце-президент у рейганівській адміністрації та від демократичної партії М.Дукакіс - колишній губернатор штату Массачусетс - зосередилися передовсім на соціальних та моральноетичних проблемах (зміцнення інституту сім'ї, скасування смертної кари. 111

доступність для всіх соціальних послуг, заборона абортів, боротьба з наркоманією). Чимало залежало від особистих якостей претендентів, симпатій виборців. Вразливим місцем у передвиборній боротьбі для претендента від демократичної партії були його сімейні проблеми. Дж.Буша американці добре знали, як віце-президента. Він мав славу "свого хлопця", відповідну роль зіграли тут короткі телевізійні кліпи: Буш у колі родини, з онукою, з падчеркою свого сина тощо. Треба відзначити активну участь Дж.Буша в діяльності адміністрації Рейгана як віце-президента. Відомо, що за Конституцією США посада віцепрезидента передбачає спадковість повноважень на випадок звільнення президентської посади. Він також головує в сенаті і бере участь у голосуванні, якщо голоси сенаторів поділяються порівно. Проте історично склалося так, що статус віце-президента США визначається не тільки статтями Конституції, а й залежить від президента і в кожній конкретній ситуації може бути різним. Президент може доручити своєму заступникові важливі та відповідальні справи і, навпаки, має право тримати його на віддалі від урядових заходів. Виконання Бушем своїх обов'язків упродовж двох термінів (рідкість в історії США !) засвідчує важливу роль, яку вій відігравав в адміністрації. Ще до вступу на посаду віце-президент уклав з Рейганом угоду про характер своєї діяльності. Відповідно до цієї домовленості він на регулярних особистих зустрічах з президентом міг висловлювати свою точку зору з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики. Окрім цього, йому надавали копії конфіденційних документів, які були у розпорядженні президента, а також дозволялося бути присутнім на всіх нарадах, які відбувалися у Білому домі, що робило його одним з найвпливовіших осіб у найвищих коридорах влади. Дж. Буш очолював низку урядових комісій, керував групою співробітників Білого дому, яка займалася розблокуванням міжнародних конфліктів. Він виконував роль своєрідного координатора (часто і арбітра) у процесі вироблення і погодження рішень між Радою національної безпеки, Міністерством оборони і держдепартаментом. Віце-президент користувався значним авторитетом в американських політичних колах. На посаді віце-президента Дж.Буш уник помилок, уміло примножував ряди своїх прихильників серед виборців та політиків і тому наприкінці другого терміну президентства Р.Рейгана в очах мільйонів американців став майже єдиною можливою кандидатурою для зайняття Білого дому. Лояльність до Р.Рейгана, свого колишнього політичного суперника, а пізніше патрона і соратника, забезпечила Бушу його активну підтримку в ході виборчої кампанії. Все це разом узяте вирішило політичну долю Дж.Буша, його було обрано 41-м президентом США. Свої голоси йому віддали 54 відсотки виборців, Дукакісу - 46. 112

Джордж Герберт Уолкер Буш народився 12 червня 1924 року в м. Мілтон (штат Массачусетс), у заможній родині. Його батько Прекотт Шелдон Бушбув шанованим банкіром, з 1952 по 1963 рік-сенатором. Мати Дороті Уокер походила з багатого нью-йоркського видавничого клану. Джордж виховувався в аристократичній обстановці. Разом з тим у родині панували строгі, майже суворі правила: постійна праця, скромність і особиста чесність. Джордж відвідував академію Філіпса в Андовері - один з найпрестижніших навчальних закладів на східному узбережжі. З 1942 по 1945 рік служив доброволь-.цем у військово-морській авіації США - літав на бомбардувальнику. У 18 років Дж. Буш, один з найкращих пілотів ВПС США, вже був нагороджений орденом і трьома бойовими медалями. Після війни навчався у престижному Йєльському університеті і був одночасно капітаном університетської бейсбольної команди. Ще 1945 року одружився з Барбарою Пірс, а 1948 року подружжя переселилося у Техас. Родина розрослася: у ній - чотири сини і донька, десять онуків. Ділову кар'єру Дж.Буш розпочав у нафтовій кампанії. 1953 року він заснував власну нафтобурову компанію. У Техасі почалося його сходження на політичний Олімп: спочатку брав участь в акціях місцевої організації республіканської партії; згодом продав своє підприємство і повністю переключився на політичну діяльність. Упродовж 1966-1971 років вш - конгресмен; 1971-1972 років — голова національного комітету республіканської партії; 1973-1974 років - представник ЄНІ А в ООН; 1974 - 1975 років - на дипломатичній службі у Китаї; 1976-1977 -директор Центрального розвідувального управління; нарешті, з 1982 по 1989 рік - віце-президент США в адміністрації Р.Рейгана. Таким чином, Дж.Буш досконало вивчивши політичну систему США, набувши досвід дипломатичної, політичної і партійної роботи, був цілком підготований до виконання функцій президента США. Зайнявши Білий дім, 41-й президент США оточив себе людьми, схожими на нього: поміркованими, врівноваженими і професійними політиками. Але несподівано виявилася одна з рис нового президента, він не мав яскравого лідерського хисту Не було в нього даних, щоб наелектризовувати, мобілізувати громадськість чи тим більше маніпулювати нею. Основний принцип діяльності Буша, особливо у внутрішній політиці, можна сформулювати так: "Головне - жодних різких рухів". І як переконаний консерватор, 41-й американський президент не відзначався кипучою діяльністю. У спадщину від Рейгана він отримав і проблеми: дефіцит бюджету, державні борги і банкрутство ряду банків, які збагатилися у роки буму на зростанні цін на землю і житло. Загалом результат внутрішньої політики Дж.Буша скромний: були прийняті закони про охорону навколишнього середовища та допомогу інвалідам. Не виконав він однієї із своїх передвиборних обіцянок - не підвищувати старих і не запроваджувати нових податків. Зага113

лом економічна політика і економічний розвиток були ахіллесовою п'ятою для адміністрації Дж.Буша: вони переживали застій, зовнішньоторговельний дефіцит, передусім з Японією, продовжував зростати і число безробітних збільшилося на 3 млн. осіб. Це, власне, коштуватиме 41-му американському президентові повторного обрання у 1992 році. Улюбленим заняттям "Поипі" (скорочене ім'я Дж.Буша) була зовнішня політика. Можливо, йому трохи пощастило. Розвал комуністичної системи у СРСР та Східній Європі дав американським лідерам унікальний шанс, і вони скористалися ним, щоб міцно ввійти в історію. Сорок перший президент не дуже вірив у миролюбство більшовицьких Рад, але підписав дві угоди щодо обмеження озброєнь — СТАРТ-1 і СТАРТ-2 (1991 та 1993 pp.). Глава Білого дому узяв активну участь у процесі об'єднання Німеччини 1990 року. Під час панамської кризи Дж.Буш намагався вплинути на генерала Антоніо Мануеля Норьегу, але той не пішов на жодні поступки, і тоді у грудні 1989 року президент США віддав наказ про вторгнення до Панами. Генерала Норьегу було захоплено в полон, вивезено до Сполучених Штатів і, звинувачено у зв'язках з терористами та наркобаронами, засуджено. У серпні 1990 року Ірак окупував Кувейт, і Буш відрядив американські війська до Саудівської Аравії для захисту своїх стратегічних партнерів. Склалася коаліція західних держав проти Іраку. Півмільйонна армія чекала наказу. Після того, як Саддам Хусейн відкинув основні вимоги союзників, у ніч з 16 на 17 січня 1990 року під командуванням американського генерала Нормана Шварцкопфа почалася операція "Буря в пустелі". Упродовж 42-х днів опір іракців було зломлено. Дж.Буш не завоював високу популярність на міжнародній арені, за Буша в Америці розвивалася економічна криза. Тому в лютому 1992 року на президентських виборах перемагає демократ Уїльям Білл Клінтон. З того часу Дж.Буш залишив не тільки Білий дім, а й політику взагалі, оселився Х'юстоні, зайнявся бізнесом. Щасливий і гордий за своїх дітей, зокрема,] старших синів, які також стали політиками, були обрані губернаторами "Іе хасу і Флоріди. Його сина Джорджа Буша-молодшого 2000 року обрано президентом США. Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної партії. Уільям Клінтон - 42-й президент США (1993- 2001 роки). Демократична партія, упродовж 20 років перебуваючи в опозиції, на рубежі 1970-1980-х років виробила нову платформу, відому під назвою неоліберальної. Вона аж ніяк не відкидає традиційні демократичні цінності нації. Спадкоємність виявилася в першу чергу в прийнятті концепції соціальної відповідальності держави. Проте одним із головних пріоритетів неолібералів стала турбота про стабільність економічного зростання. На одному з перших місць у їхньому політичному словнику стоїть поняття "індустріальна політика". її провідни114

ками на грунті національного консенсусу повинні стати держава, бізнес і робітники. Ці сили спільно виступають як регулятори ринку. На відміну від консервативної концепції абсолютної свободи ринку, неоліберали наполягали на тому, щоб держава брала участь у створенні ринку, їй належить визначати умови і межі підприємницької діяльності на основі прийнятих суспільних норм та відповідальності уряду за здорове функціонування економіки. Неоліберали висунули програму державного фінансування технологічного переозброєння промисловості, допомоги малому бізнесу та зміцнення енергетичної збалансованості США. Демократи розробили також концепцію трипартизму - тристоронньої співпраці бізнесу, держави і профспілок з метою підвищення ефективності американської економіки. Підвищенню зацікавленості і причетності робітників до процесу технологічної перебудови і прискорення економічного зростання мало слугувати поширення серед них акцій підприємств. Ідеологи неолібералізму наводили переконливі цифри, які засвідчили, що поширення акцій серед працівників американських заводів і фабрик сприяло швидкому зростанню на них продуктивності праці і прибутків у півтора рази. Неолібералам імпонував японський досвід діяльності робітничих "гуртків якості", покликаних напряму залучати робітників до НТР. Постіндустріальна економіка, на їхню думку, базується не тільки на найбільш досконалих технологіях, але й на високоємному людському капіталі, і тому вона потребує "освічених робітників з високим рівнем знань і здатних швидко перебудовуватися залежно від нових завдань та змін у промисловості". Технологічний підхід, погляд на життя через призму економічної вигоди характеризував ставлення неолібералів до соціальної політики держави. Вони переконували, що подальше розширення соціальних програм розорить економіку, і вимагали, щоб урядові субсидії витрачалися не на продовольчі талони і всілякі допомоги, а на систему освіти, підготовку і перепідготовку робітничих кадрів. У 1980-х роках неоліберали посіли провідні позиції в демократичній партії. Окрім них, у партії помітною була група традиційних лібералів (Е.Кеннеді, У.Мондейл та інші) та радикально-реформістське крило, очолюване негритянським лідером Д.Джексоном. 1992 року, коли Дж.Буш домагався переобрання на посаду президента США, в хід виборчої кампанії втрутився техасський мільярдер Росе Перо, як незалежний позапартійний кандидат. Виступаючи з програмою, близькою до платформи республіканської партії, він "перетягнув" на свій бік частину голосів, які могли дістатися Дж.Бушу В результаті перемогу здобув представник демократичної партії губернатор штату Арканзас Білл Клінтон. Він отримав 43 відсотки голосів, Буш - 38. а Перо - 19 відсотків. Новому президенту Сполучених Штатів Біллу Клінтону сповнилося тоді 8

*

115

46 років. Він став наймолодшим главою американської держави після Дж.Кеннеді і першим президентом США, який народився після другої світової війни. Білл Клінтон, названий при народженні Уїльямом Джефферсоном Блайтом, народився 19 серпня 1946 року в арканзаському містечку Хоуш (19 тисяч мешканців) через три місяці після того, як в автомобільній катастрофі загинув його батько. Хлопчика виховували дідусь та бабуся, оскільки мати поїхала вчитися на медсестру. Повоєнні роки у Хоупі були нелегкими. Дід був власником невеликої бакалійної крамниці у бідному районі зі змішаним чорно-білим населенням. Родина мала убогі статки, мешкала у маленькому будиночку без зручностей. 1950 року мати вийшла заміж за торгівця Роджера Клінтона і родина переїхала до Хот-Спрінгса. Клінтони жили заможно, але хоч і не без прикрощів- вітчим зловживав алкоголем. Відраду Білл знаходив у школі. Був старанним учнем, активно займався громадськими справами, він грав на саксофоні у шкільному оркестрі, співав у хорі баптистської церкви. Вже тоді шкільні друзі жартома пророкували йому посаду президента країни. Труднощі дитячих та юнацьких літ, родинні негаразди, пов'язані з вітчимом, сформували у нього співчутливий характер. Питання вибору майбутньої професії вирішилося під час однієї непересічної події: влітку 1965 року Білл брав участь від штату Арканзас у семінарі молодих лідерів, який проходив у Вашингтоні. У програмі семінару була також зустріч його учасників з президентом у Білому домі. Фотограф зафіксував момент, коли президент Дж.Кеннеді потискував руку 17-річному Б.Клінтону. З 1964 року юнак навчався в Джорджтаунському університеті у Вашингтоні. 1968 року він отримав професію політолога-мгжнародника і одночасно престижну стипендію для продовження навчання в Оксфордському університеті в Англії. З 1200 американців, які претендували на цю стипендію, було відібрано 32-х. Серед них був і Б.Клінтон, який став душею Оксфордського студентського товариства. 1970 року Клінтон повернувся на батьківщину і продовжив навчання на юридичному факультеті Иєльського університету. Тут він зустрів свою майбутню дружину Хілларі Родем, з якою побрався 1975 року, а ще через п'ять років у них нарддилася донька Челсі. Навчання в Нільському університеті Клінтон поєднував з політичною діяльністю: очолював і успішно провів виборчі кампанії ряду конгресменів і навіть кандидата на посаду президента від демократичної партії. Клінтон отримав диплом юриста 1973 року. Його успіхи у навчанні забезпечували блискучу кар'єру в столиці. Та він повертається до рідного штату і почав трудову діяльність на посаді доцента права. 1974 року вперше 116

спробував зайнятися політикою: взяв участь у виборах до конгресу. 1 хоч зазнав поразки, але зібрав 48,5 відсотка голосів виборців, що засвідчило перспективність його як політика. Через два роки Клінтон, у 29-річному віці, виставив свою кандидатуру на посаду головного прокурора штату і переміг. А вже 1978 року його обрали губернатором штату. У першому випадку журналісти назвали його "вундеркіндом-демократом". а в другому, після перемоги на губернаторських виборах - "хлопчиком-губернатором". Клінтон виявився наймолодшим на цій посаді (з 1938 року). Ставши губернатором, Клінтон почав складати амбіційні плани. Першочергово вирішив модернізувати шосейні дороги штату, запровадивши для цього податок на бензин та збір за номерні знаки автомашин. Серед мешканців штату, який був одним із найбідніших у країні, ці заходи нового губернатора викликали обурення. 1 це була не єдина помилка. Розплата настала через два роки, коли Б.Клінтон повторно балотувався на губернаторську посаду і зазнав фіаско. Слід, проте зауважити, що екс-губернатор умів визнавати свої помилки і вчитися на них. 1982 року він знову балотувався на посаду губернатора і переміг. Губернаторська діяльність Клінтона упродовж десяти років була успішною: ряд заходів сприяли удосконаленню системи освіти (підвищено заробітну плату вчителям, а водночас запроваджено екзамен на їхню професійну придатність та систему тестів для учнів). Під його керівництвом життя штату, хоч і повільно, але поліпшувалося: податки були найнижчими серед інших п'яти штатів. Арканзас носів третє місце в країні за витратами на освіту. Думка про президентство все частіше навідувала енергійного губернатора. Клінтон брав провідну участь у ряді загальнонаціональних організацій: Національній асоціації губернаторів штатів та Раді демократичного керівництва, створеній 1985 року групою демократів з метою оновлення партії після нищівних поразок 1980 та 1984 років. З жовтня 1991 року Клінтон оголосив у столиці штату Арканзас ЛітлРоці про свій намір балотуватися на посаду президента США. В ході гострої внутріпартійної боротьби з'їзд демократичної партії затвердив його кандидатом у президенти країни на виборах 1992 року. Під час передвиборної кампанії Клінтон обнародував загальнонаціональну програму, якій дав назву: "Головне - це люди". Він переконував: "Нам потрібен економний і більш гуманний уряд. Робочі місця. Охорона здоров'я. Освіта. Наша мета зрозуміла. На першому місці у нас повинні бути люди". Як президент Б.Клінтон, поділяючи ідеї неолібералізму, задекларував намір розширити зайнятість у країні шляхом вдосконалення інфраструктури, транспортної системи, освіти, переведення частини оборонних витрат 117

на цивільні потреби, реконструкції міст, заохочення приватних капіталовкладень та радикальної перебудови системи соціальної допомоги незаможним. Планував він також запровадити систему загального медичного обслуговування, реформувати страхові програми, переглянути оборонну стратегію США у зв'язку із завершенням "холодної війни". Йшлося про зменшення чисельності збройних сил, переорієнтацію їх на розв'язання регіональних конфліктів, про скорочення ядерного арсеналу США. При цьому новий президент звернувся до американців із закликом допомогти йому та сумлінно виконувати свої громадянські обов'язки. Неоліберальна ідеологія дозволила Б.Клінтону зайняти Білий дім, а її успіхи, незважаючи на скандали під час першого терміну президентства, дозволили йому виграти президентські вибори 1996 року і залишитися у Білому домі ще на один термін. "Нова економіка" адміністрації Б.Клінтона. "Справа в економіці, дурнику", - улюблене гасло передвиборної кампанії Б.Клінтона 1992 року життя підтверджувало його актуальність. Якщо взяти за "точку відліку" 1992 рік, то президент-демократ отримав у спадщину 10 млн. безробітних американців, високі процентні ставки, дефіцит федерального бюджету на рівні 290 млрд. доларів із тенденцією до подальшого зростання, державний борг, який за останні 12 років збільшився вчетверо. Економічна стратегія, що її 1993 року обрала демократична адміністрація, базувалася на трьох основних принципах: дотримання бюджетно-податкової дисципліни, збільшення "інвестицій у людські ресурси" та торговельно-економічна експансія. Втіленню в життя економічних планів 42-го президента США сприяв ряд обставин: з'явилися перші позитивні наслідки господарської реструктуризації, ініційованої ще адміністрацією Р.Рейгана; розпад СРСР і завершення "холодної війни" дозволили Клінтону зупинити зростання військових витрат, в результаті чого за останнє десятиріччя XX століття на цивільні потреби було витрачено додатково як мінімум 1 трлн. доларів; на середину 1990-х років припав апогей економічного циклу. Економічна доповідь Б.Клінтона конгресові, яку він виголосив 12 січня 2001 року, була останньою і підсумковою. Цікаво, що вражаючі результати своєї економічної діяльності президент-демократ назвав "новою економікою". Цей термін тепер повторюють економісти та науковці, характеризуючи ним наступний етап економічного розвитку розвинених капіталістичних країн. Поки-що не зовсім зрозуміло про що йде мова, чи про "вищу" фазу постіндустріального суспільства чи про цілком новий етан розвитку, щось на взірець "надпостіндустріальну" стадію. В цілому адміністрація Б.Клінтона прагматично прокладала так званий "третій шлях"розвитку економіки - поєднання сучасних ринкових методів з ефективним механізмом її державного регулювання. 42-й президент 118

США намагався уникнути надмірного втручання держави в господарські справи, не відмовляючись від її соціальної функції. Це зближує його позицію з поглядами європейської соціал-демократії, яка очолює уряди ряду західних держав. Вірогідно, що "третій шлях" стане на початку XXI століття домінуючим напрямком в соціально-економічному житті США та Західної Європи. Як би там не було, зміни, які сталися в економіці США упродовж 1.990-х років, називають "фундаментальними". По-перше, сім років безпрецедентного зростання ВВП стали одним з найтриваліших в історії США періодів економічного процвітання. Щорічний приріст ВВП за президентства Клінтона склав у середньому 3 відсотки, що значно вище, аніж в інших розвинених країнах. При цьому інфляція знизилася до рівня менше 2 відсотків у рік. Як заявив Б.Клінтон 3 грудня 1999 року, на США припадає лише 4 відсотки населення планети, але 22 відсотки світового доходу. Це забезпечило американцям один з найвищих у світі рівнів життя - на 27 відсотків вищий, ніж в Японії, і на 41 відсоток вищий, ніж у ФРН. По-друге, однією з найвизначальніших характеристик розвитку американської економіки у 1990-і роки стало потужне; зростання сектору, пов'язаного з інформаційними технологіями (виробництво комп'ютерів і комунікаційного обладнання, програмного забезпечення, а також обслуговування цих галузей). Важливу роль відіграло тут швидке зближення ключових технологічних систем, пов'язаних з обробкою, збереженням і передачею інформації, які дозволили трансформувати технологічні новації в реальні економічні результати. Прибутки американського сектору інформаційних технологій виросли за 1990-і роки на 120 відсотків, в той же час як ціни на комп'ютери знизилися на 80 відсотків. Розширення Інтернету сприяло виникненню тисяч нових компаній, ринкова вартість яких складає мільярди доларів. Достатньо зазначити, що обсяг електронної торгівлі по Інтернету у США склав у 1998 році 50 млрд. доларів. Цьому потужному розвиткові технологічних нововведень та їхньому практичному використанню сприяли винятково сприятливі обставини, які склалися на рубежі ХХ-ХХІ століть. Вони зумовили суттєвий попит в економіці на продукцію нових технологій. Різко зросла кількість венчурних фірм та інвестицій у них. Якщо у 1980-і роки інвестиції у венчурний капітал щороку збільшувалися на 17 відсотків, то у 1990-і роки темпи зростання капіталовкладень подвоїлися, а загальна вартість інвестицій у венчурні фірми стрибнула з 14,3 млрд. доларів у 1998 році до 54,5 млрд. - за перші гри квартали 2000 року. Випереджаючими темпами зростали витрати на наукові і конструкторські розробки: з 1995 до 1999 рік вони збільшилися майже на 40 відсотків, тобто випередили темпи зростання всієї економіки. Кількість фірм, зайнятих у сфері інформаційних технологій, подвоїлися протягом 1990 119

- 1997 років. По-третє, починаючи з "нового курсу", однією з найгостріших американських проблем - зворотною стороною посилення сошально-економічної . активності держави - став дефіцит державного бюджету та державний борг. Упродовж 1930-х до початку 1990-х років державний бюджет США (за винятком 1947-1949, 1956-1957,1960, 1969років)був дефіцитним. У порівнянні з рузвельтшськими часами дефіцит до 1990-х років збільшився у десятки разів, наблизившись до 300 млрд. доларів. Відповідно зростав і державний борг, який в середині 1990-х років склав 4,7 трлн. доларів. З 1986 року державний борг жодного разу не опускався нижче 40 відсотків валового внутрішнього продукту. Чимало спеціалістів та й рядових американців у зростаючому боргові вбачали загрозу національної катастрофи, інші ж вважали, що боятися нічого, поки економіка динамічно розвивається, а держава стабільно збирає податки і ефективно обслуговує державний борг. Проте в керівництві країни взяла гору думка, що зменшення боргу і скорочення дефіциту повинно стати одним з найголовніших пріоритетів національної політики. Можливості ефективної боротьби з першим і другим злом зросли після закінчення холодної війни. В роки першого президентства Б.Клінтона (19931997) бюджетний дефіцит був зменшений у 2,5 раза - з 290 до 117 млрд. доларів. В 1997 році він упав до 40 млрд. доларів, або до 0,4 відсотка ВВП. Тоді ж було прийнято п'ятирічний план ліквідації бюджетного дефіциту і прийнято відповідні закони. Це, однак, не означало відмову від основних напрямків соціально-економічної політики держави. Зміни стосувалися лише співвідношення і конкретного наповнення цих напрямів. 1998 року перевищення доходів над витратами склало 1,3 відсотка ВВП, а 2000 року - 2 відсотки. Таким успіхом не могла похвалитися жодна з великих держав світу. Поступово розв'язувалася і проблема державного боргу, який міг стати важким тягарем для наступного покоління американців. Якщо 1993 року він склав 68 відсотків ВВП, то 1999 року він скоротився до 57, а 2004 року знизиться, за різними прогнозами, до 35 відсотків. По-четверте, вплив нових технологій відчутно позначився на міжнародних торговельних зв'язках США. За період після 1996 року понад 70 відсотків американського експорту складала продукція високих технологій, включаючи такі вироби, як комп'ютери, напівпровідники і телекомунікаційне обладнання. В той же час імпорт, найбільшою часткою якого було обладнання, підтримував'політику Сполучених Штатів у сфері інвестицій. За приклад можна взяти комп'ютери: за рахунок імпорту забезпечувалося понад 60 відсотків попиту на цю техніку в країні, незважаючи на те, що експорт комп'ютерів із США зростав швидкими темпами (розширенню експортних поставок сприяла наявність необхідних дешевих імпортних компонентів). Саме така глобалізація, на думку президентської адміністрації, вигідна всім аме120

риканцям: споживачі виграють від розширення конкуренції та зниження цін. а фірми мають прибуток від розширення мережі постачальників з усього світу і експортних ринків. По-п'яте, до числа найпомітніших результатів тривалого економічного зростання і стимулюючої політики у сфері нових технологій належить високий середньорічний дохід, який склав у 1999 році 40 816 доларів. Бідність у США скоротилася до найнижчого рівня за останні 20 років, а безробіття також упало до найнижчої позначки за останню третину XX століття, склавши 1998 року 4,5 відсотка (1992 року - 7,5 відсотка), що у півтора рази менше, ніж в інших розвинених країнах. За сім років у США створено понад 20 млн. нових робочих місць, з них третина- в інформаційному секторі. Піднесення загального рівня життя позначилося і в тому, що кількість людей, які жили за рахунок державної допомоги, після 1993 року скоротилося на 8.3 млн. осіб, або на 59 відсотків, при цьому багато з тих, хто користувався державною добродійністю, перейшли у розряд працюючих. По-шосте, важливу роль у становленні "нової економіки" відіграла політика організованої допомоги, яку федеральний уряд почав надавати системі народної освіти. Федеральна адміністрація заохочує нові інвестиції та нововведення у цій сфері, особливо у школах, де навчаються діти з родин з низькими доходами. За рахунок федеральних коштів купується четверта частина всіх нових комп'ютерів в американських школах і з цих же джерел виділяється 2,25 млрд. доларів щорічно на оплату телекомунікаційних послуг, якими користуються школи та бібліотеки. Так само використання здобутків найновіших технологій дозволило поліпшити діагностику й лікування багатьох захворювань. Але в зв'язку з цим збільшилися витрати на охорону здоров'я. Щоправда, уряд Клінтона спробував запровадити державну систему загального медичного страхування, тобто здійснити те, що не вдалося Г.Трумену півстоліття тому. В країні, де панує приватне медичне страхування і де, як наслідок. 40 млн. осіб (тобто більшість нижчих верств суспільства) взагалі не можуть придбати медичної страховки, це завдання вельми актуальне. Клінтон та його прихильники мали за приклад канадську модель. Вони доводили, що запропонована ними система медичного страхування потрібна і ефективна. Проте всі їхні зусилля були нейтралізовані лобістськими організаціями бізнесу, страхових компаній та медиків. Не зупиняючись перед пропагандистськими витратами, вони зуміли переконати суспільство і законодавців, що "соціальна медицина" зруйнує здоров'я американців. Ініціативу Б.Клінтона конгрес США відхилив. Більш успішним виявився пакет законів, які стосувалися боротьби із злочинністю. Зважаючи на очевидне загострення криміногенної обстановки, конгрес у серпні 1994 року схвалив розроблені президентською адміністрацією закони. Вони передбачали витрати в розмірі 30,2 млрд. доларів для 121

збільшення поліцейських сил на 100 тисяч осіб, розширення тюрем та опрацювання урядових програм, як, наприклад, заборону 19 типів напівавтоматичної зброї. Нарешті, найяскравішою рисою діяльності адміністрації Б.Клінтона стала соціалізація (чи "гуманізація") урядової економічної політики. Частка федеральних витрат на розвиток людських ресурсів сягнула двох третин загальної суми витрат державного бюджету. Зовнішня політика Б.Клінтона. Зовнішньополітична діяльність демократичної адміністрації Б.Клінтона припала на специфічний період в історії міжнародних відносин: завершення "холодної війни" та біполярного світу, пов'язаних з розпадом СРСР та Варшавського договору. США залишились єдиним світовим лідером, їхнє домінування у світовій політиці було безперечним. Щоправда, зосередженість 42-го президента США на внутрішньоекономічних проблемах відбилася на американській зовнішній політиці. Тепер же акцент було перенесено з проблем безпеки на зовнішньоекономічні. Цьому сприяли заходи, спрямовані на лібералізацію світової торгівлі. Серед них - ратифікація Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА) між США, Канадою та Мексикою. її можна розглядати як особистий успіх президента, оскільки йому довелося подолати значний протекціоністський опір як у конгресі, так і у власній партії. Свідченням активної зовнішньоекономічної політики адміністрації Клінтона став потужний тиск на Японію з метою відкрити її ринок для американських товарів і тим самим послабити хронічний негативний торговельний баланс. У стосунках з державами Європейського Союзу також спостерігалося прагнення американського уряду досягти зрівноваженого співвідношення між відповідальністю за безпеку і економічним розрахунком. У цей сценарій вписується і те, що Б.Клінтон висловився за прийняття економічно міцних "супердержав" Німеччини та Японії до Ради Безпеки ООН. США, не зрікаючись своїх провідних позицій у міжнародно-політичному житті, вважали, що їхні союзники в Європі та Азії повинні значною мірою перебрати на себе регіональну відповідальність, і тоді Штати зможуть позбутися ролі всюдисущого "світового жандарма". Зникнення спільного ворога - Радянського Союзу -змусило переглянути завдання та форми діяльності найважливішого військово-політичного альянсу - НАТО. На пропозицію США до його функцій колективної оборони додались нові. По суті Північноатлантичний союз почав виконувати функції колективної безпеки в Європі, відтіснивши ОБСЄ на задній план. Разом з тим схвалення на вашинпонському самміті в квітні 1999 року нової стратегічної концепції НАТО передбачало забезпечення "спільних інтересів" західних держав, у тому числі "проектування сили" у глобальних масштабах. 122

Цю концепцію було апробовано на практиці в ході війни проти Югославії в березні - червні 1999 року і цим" було створено прецедент використання Північноатлантичним альянсом, військової сили з метою, яка суперечила нормам міжнародного права, включаючи Статут ООН і навіть Вашингтонський договір 1949 року про створення НАТО. Підмінивши Раду Безпеки ООН і ОБСЄ, НАТО фактично діяло як самозваний світовий поліцейський, а не в інтересах самооборони проти агресії. Водночас розпочався процес розширення катівського блоку; до його складу ввійшли Польща, Чехія та Угорщина. Потенційними членами альянсу стали ще десять східноєвропейських держав. Окрім цього, 25 країн, у тім числі Україна, беруть участь у програмі "Партнерство заради миру", яку в січні 1994 року прийнято на конференції НАГО у Брюсселі. Відмовою ж Білорусії, Казахстану і України від ядерної зброї Б.Клінтон домігся важливого, хоч і часткового, успіху у своєму намірі попередити розширення клубу ядерних держав. Важливим напрямком американської зовнішньої політики були відносини з Росією. Б.Клінтон підтримав президента Росії Б.Єльцина під час путчу восени 1993 року, фактично схвалив тотальну війну Москви проти чеченського народу. Росію було залучено до політичних консультацій держав "сімки". Надання їй економічної допомоги конгрес США пов'язав із проблемою остаточного виведення російських військ з країн Прибалтики. Динамічними і більш визначеними стали американо-українські взаємини. Це стосується не лише політичного, а н економічного співробітництва. На початку серпня 1994 року з офіційним візитом до Києва прибув віцепрезидент США А.Гор. Він підтвердив зацікавленість своєї держави у подальшому розвитку двосторонніх відносин з Україною. Державний візит до США президента Л.Кучми 19-23 листопада 1994 року започаткував якісно новий етап міжнародної співпраці, сторони підписали "Хартію українськоамериканського партнерства, дружби і співробітництва". На шляху поглиблення партнерських відносин важливими стали: державний візит президента США Б.Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 року та робочий візит президента України Л.Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 року, в ході яких підписано спільну заяву про підтримку демократичних та ринкових процесів в Україні, її політичного суверенітету і а територіальної цілісності. Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм і людським обличчям" Дж. У. Буша - 43-го президента США. У політичному житті Сполучених Штатів 2000 рік позначений різного роду збігами. Передовсім, на цей рік випали останні президентські вибори XX століття. Відбувалися вони одночасно з загальнонаціональним переписом населення, який провадять один раз в десять років. На основі даних про чисельність і склад грома123

дян країни "перекроюються" межі 435 округів для виборів до палати представників конгресу США. Питання, яка партія зуміс найбільш успішно скористатися з цього розмежування, залежить від співвідношення сил між республіканцями та демократами у законодавчих органах окремих штатів. Тому особливу увагу 2000 року було звернено на вибори у штатах. Подібні збіги періодичні, вони трапляються кожні 20 років. Були вони і 1960 та 1980 років, коли проходили президентські вибори, пов'язані з Дж.Кеннеді та Р.Рейганом, внаслідок яких сталися зміни політичного курсу. Тому експерти, намагаючись знайти якісь закономірності, прогнозували, що 2000 року на американській політичній арені відбудуться серйозні зміни. Безперечно, визначальною подією на політичному ландшафті США 2000 року стали президентські вибори. Обидві партії плекали надію завоювати Білий дім. Власне, демократи намагалися залишитися в ньому, використовуючи справді вражаючі соціально-економічні результати президентства Б.Клінтона. У демократичній партії питання про нового претендента на найвищу посаду виконачої влади було розв'язане швидко: віце-президент А.Гор офіційно оголосив про свій намір брати участь у президентських перегонах. Передвиборна стратегія демократів базувалася на "двох китах" - протиставленні "інтелектуала Гора" "антиінтелектуалу Бушу" та в аргументації того, що Сполученим Штатам не потрібні зміни, оскільки 8-річне правління Клінтона-Гора забезпечило країні небачене досі процвітання. Дещо інша ситуація склалася в республіканській партії: в її списку виявилося десять претендентів. Щоправда, фаворитом став Дж.У.Буш-молодший, "звичайний хлопець" з елітарної родини. Команда республіканців вибивала з рук своїх опонентів-демократів головний козир - економічне процвітання Америки. Контраргументи Бушапретендента були переконливі. По-перше, пояснював він, нову економіку створив не уряд, а підприємці. По-друге, він запропонував визначити мету процвітання країни. Великої шкоди демократам завдали скандали, пов'язані з недотриманням Б.Клінтоном морально-етичних норм поведінки. Пріоритетами виборчої кампанії республіканців стали зниження податків, реформа системи освіти, соціального забезпечення, зміцнення збройних сил США. Буш доводив, що четверту частину фінансового профіциту федерального бюджету необхідно повернути людям, а то вашингтонські бюрократи розтринькають його. Претендент-ресиубліканець запропонував збалансовану економічну програму: половину профіцитних грошей ( на майбутнє п'ятиріччя профіцит прогнозували в сумі 5 трлн. доларів) спрямувати на потреби соціального забезпечення, (зокрема, на відкриття персональних пенсійних рахунків), четверту частину - на зменшення податків, а решту на реформу освіти, охорону здоров'я та інші соціальні потреби. Внаслідок реформи, міркував Буш. багаті будуть сплачувати менший федеральний по124

даток, а шість мільйонів бідняків не сплачуватимуть жодного цента. У сфері оборони мова йшла про відновлення довіри між президентом та військовиками, про захист США з допомогою ефективної системи національної протиракетної оборони, про створення сил. які матимуть змогу відповісти на виклики XXI століття. "Краще озброєння, краща підготовка, краща оплата праці!" -таким було одне із гасел Буша. Президентські вибори 2000 року, крім сказаного вище, виявилися найскандальнішими. Демократи поставили під сумнів достовірність результатів у штаті Флоріда, губернаторській парафії молодшого брата республіканського кандидата. Для перевірки вдалися до процедури ручного перерахунку голосів. Тривала вона до спеціального рішення Верховного суду про припинення перерахунку та визнання перемоги у цьому штаті Дж.У.Буша. Він став господарем Білого дому, отримавши більшість голосів виборщиків (271 проти 266), але обраний меншістю виборців (49 млн.700 тис. проти 50 млн. 148 тис, які проголосувати за А.Гора). 43-й президент США Джордж Уокер Буш народився 6 липня 1946 року в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Дитинство минуло в Техасі. Джордж ріс як звичайний американський хлопець, захоплювався бейсболом, хоча, на відміну від Б.Клінтона, він належав до однієї із найзнаменипших родин сучасної Америки. У 22-річному віці завершив навчання в Йєльському університеті з димломом бакалавра-історика. Згодом здобув ступінь магістра з управління економікою в Гарвардській школі бізнесу. Служив пілотом у Національній гвардії, літав на винищувачах. Після навчання повернувся до Техасу, де із змінним успіхом займався нафтогазовим бізнесом. 1977 року одружився з Лорі Велч - вчителькою та бібліотекарем за фахом. 1981 року у подружжя Бушів народилися двійнята, названі на честь бабусь - Барбарою та Дженною. Поворотним у житті Дж.У.Буша став 1986 рік. Йому виповнилося 40 років, він відмовився від алкоголю, яким, за чутками, зловживав, серйозно зацікавився релігією. Джордж-син упродовж тривалого часу не виявляв інтересу до політики. 1977року спробував балотуватися у палату представників американського конгресу, але програв вибори. Проте участь у виборчій кампанії 1988 року, в результаті якої Дж.Буш-старший став президентом США, стала для сина президента доброю політичною школою. Після повернення до Техасу він заявив 1989 року, що буде балотуватися на посаду губернатора. Проте відкрито у політичну боротьбу за цю посаду він вступив після поразки батька на президентських виборах 1992 року. 1994 року його обрали губернатором Техасу, 1998 року переобирали вдруге. Це була переконлива перемога: за Дж.Буша-молодшого проголосували 70 відсотків голосів громадян штату. У тому числі 65 відсотків жінок. 49 - іспаномовних та 27 - афроамериканських ви■ 125

борців. Ці цифри спростовують створений пресою, близькою до демократів, його імідж як легковажного, провінційного політика, до того ж антиінтелектуала. Адміністрацію 43-го президента США, яку часто порівнюють з рейганівською. було сформовано не з ідеолопв-ортодоксів, а з реалістично мислячих, прагматичних людей, чимало з яких працювали з його батьком-президентом. Ці люди мали досвід державного управління. Склад кабінету характеризувався непритаманним республіканським урядам етнічним та соціальним складом. Фактично, його склад вперше відповідав принципові "Американська адміністрація повинна виглядати так, як сама Америка." Одразу після інаугурації Дж.У.Буш направив до конгресу низку законопроектів, які випливали з його передвиборчої програми, в тому числі про заборону абортів, реформу системи освіти, федеральний бюджет і програму скорочення податків. Трагічні події у Нью-Йорку та Вашингтоні і 1 вересня 2001 року стали поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американська територія стала об'єктом зовнішньої агресії. При цьому раптовий напад вчинила група строго втаємничених терористів, а не іноземна держава. їхньою жертвою стали мирні жителі: (загинуло приблизно 5 тисяч осіб). Це майже вдвічі більше від людських втрат під час нападу японців на американську військово-морську базу ГІерл-Харбор. У результаті терористичної операції, у якій використано було цивільні літаки, зруйновано частину Пентагону і повністю висотні вежі Всесвітнього торговельного центру у Нью-Йорку. Президент Дж.У.Буш-молодший назвав цю акцію "першою війною XXI сто-ліття".

2. Великобританія

Наслідки війни. Вибори 1945 року. Перемога лейбористів. Клемент Еттлі. .Друга світова війна завершилася для Великобританії "тріумфом та трагедією" (за назвою останнього тому воєнних мемуарів У.Черчілля). Тріумфом стала перемога над найнебезпечнішим ворогом - гітлерівською Німеччиною та її сателітами, входження Великобританії до числа країн-иереможниць, участь у післявоєнному світовлаштуванні та забезпеченні миру. Трагедія полягала в "драматичному занепаді британської могутності". Людські втрати склали 245 тисяч осіб убитими (разом з імперією 700 тисяч), 278 тисяч пораненими і 53 тисячі тих. хто пропав без вісті, що було майже вчетверо менше, аніж під час першої світової війни. Війна обійшлася британцям в 30 млрд. доларів, що становило четверту частину її національного багатства. У зв'язку з цим уряд змушений був продати свої закордонні активи на 5 млрд. доларів і заборгував іншим країнам 12 млрд. доларів. Загалом зовнішній борг Великобританії наприкінці війни сягнув 21 млрд. фунтів 126

стерлінгів, а її експорт 1945 року склав менше третини експорту 1938 року. Щоправда. Британія не зазнала спустошливих руйнувань від німецьких бомбардувань: 1946 року промисловість виробляла 90 відсотків продукції від довоєнного рівня, тобто за роки війни промислове виробництво знизилося лише на 10 відсотків. Але до цього слід додати втрати більшої частини військового та торговельного флоту, потужне піднесення національно-визвольного руху в колоніях , послаблення з ними зв'язків. 24 травня 1945 року було оголошено про відставку коаліційного уряду У.Черчілля. про розпуск палати громад і нові парламентські вибори, які не проводилися у зв'язку з війною вже 10 років. Консервативна партія всі надії на майбутніх виборам покладала на авторитет та популярність свого лідера У.Черчілля. Це засвідчив програмний документ торі, названий "Декларацією про політику містера Черчілля". В ньому йшлося про підтримку вільного підприємництва та стабільності фунта стерлінгу, розширення експорту, різні заходи у сфері житлового будівництва, охорони здоров'я, соціального забезпечення, підтримки високого рівня зайнятості та перебудову системи освіти. Що ж до зовнішньої сфери, то тут наголошувалося на необхідності збереження союзу з СРСР та тісної дружби із США. Натомість лейбористи видрукували ще в квітні 1945 року свою передвиборчу програму, названу "Обличчям у майбутнє", в якій викладалася концепція "демократичного соціалізму" та ідея створення в Англії "держави всезагального добробуту". Головними пунктами лейбористської програми були: збереження контролю держави над економікою та націоналізація Англійського банку, вугільної і металургійної промисловості, енергетичного господарства і транспорту. Лейбористи запевняли співвітчизників у тому, що будуть боротися з безробіттям, розширювати і вдосконалювати систему соціального страхування, освіти та охорони здоров'я, розширювати житлове будівництво. Обіцяли цілковите забезпечення продуктами, корисну працю для всіх, комфортабельне з усіма зручностями житло, високий рівень життя; у зовнішньополітичному плані продовження союзницьких стосунків з США та СРСР. Необхідно підкреслити, що теоретики лейборизму з перших днів інституювання своєї партії відмовилися навіть вербально від марксизму, заявляючи про його непридатність до англійських умов, і не приховували того, що вони є прихильниками реформування, а не революційної ліквідації капіталістичної системи. Упродовж десятиріч фундатори та ідеологи англійського лейборизму створювали та шліфували особливу концепцію соціалізму, названого "демократичним". Головне завдання творців лейборизму полягало у тому, щоб .повести самозникнення капіталізму, його стихійну, спонтанну, автоматичну трансформацію у соціалізм. 127

Боротьба класів розкладається лейборизмом як "пережиткове явище", як "спадок минулого століття". На їхню думку, класова боротьба немає об'єктивних основ і викликана лише "відсутністю порозуміння", "помилковими оцінками та рішеннями", "відсутністю доброї волі й справедливості". Звідси усунення класових антагонізмів залежить від свідомості людей, від правильного взаємопорозуміння "адміністрації та робітників." . До того ж лейборизм наполягає на тому, що з розвитком науково-технічної революції щезає робітничий клас як такий. Натомість вони пропагують "революцію менеджерів", згідно якої реальна влада зосереджується у руках управлінців (менеджерів) - людей ділових та незалежних, які мають на меті раціоналізувати виробництво в інтересах всього суспільства. У програмних настановах лейбористів "демократичний соціалізм" грунтується на "змішаній економіці", за якої державний сектор у промисловості мирно співіснує з приватним капіталом. До ідеологічного арсеналу лейбористів необхідно віднести також гасло націоналізації та "рівних можливостей". Компартія Великобританії (КПВ) запропонувала виборцям підтримати лейбористів і висунула своїх кандидатів у 21 округах. В Англії, як відомо, участь у виборах беруть усі громадяни віком від 21- го року (окрім осіб духовного сану, банкротів, суддів, військових і поліцейських); вибори добровільні, таємні і проходять за мажоритарною системою. Перемогу на виборах, які відбулися 5 липня 1945 року, здобула лейбористська партія: за неї проголосувало 12,1 млн. виборців (48,5 відсотків) і вони зайняли абсолютну більшість місць у палаті громад 343 з 640 (62 відсотки). Консерватори зібрали 10 млн. голосів (39,8 відсотків) і отримали разом з націонал-лібералами 213 місць (33 відсотки), ліберальна партія - 12 місць. Стали депутатами парламенту також два комуністи - У.Галлахер та Ф.Піретін Лейбористи сформували свій - уже третій - уряд на чолі з Клементом Еттлі, який керував державою з 1945 по 1951 рік. Міністром закордонних справ був призначений Ернест Бевін. . Клемент Еттлі (1883-1967) - син досить успішного адвоката. Вихованець Оксфорду. В родині панувала атмосфера поваги до вікторіанських моральних цінностей, до традицій, порядку і закону. К.Еттлі був людиною дещо романтичною і щиро вірив у можливість організації справедливого суспільного ладу. До першої світової війни брав активну участь у громадській і просвітницькій роботі. Це привело його в лави лейбористської партії, лідером якої він став у 1935 ропі після розколу лейбористської партії, викликаного співпрацею Р.Макдональда з консерваторами. Економічний розвиток. Новий уряд зіткнувся передусім з серйозною фінансовою проблемою, яка набрала гостроти у зв'язку з тим, що у серпні 1945 року США оголосили про припиння поставок по ленд-лізу. Відтепер 128

країна змушена була розплачуватися за матеріальні та продовольчі поставки готівкою. В грудні того ж року Англія і США підписали фінансову угоду, за якою лейбористський уряд отримав кредит в 4 млрд. 400 млн. доларів. Важливу роль у стабілізації національної валюти та приборканні інфляційних процесів могла б зіграти грошова реформа (як це було в інших країнах). Але такої реформи в Англії не відбулося. З інфляцією тут намагалися боротися з допомогою зовнішніх позик, котрі, однак, гальмували економічний розвиток країни. А це спричинило великий зовнішній борг і перехід до політики жорсткої економії, що вело до замороження зарплати та прибутків, збільшення податків та запровадження продуктових карток. Високі податки і режим нормування продуктів стримували ціни (картки на продукти зберігалися до 1954 року). Заходи, до яких вдався уряд, не дозволили збалансувати платіжний баланс, хоча держава контролювала як імпорт, так і експорт. Британський уряд змушений був здійснити ще один захід. США, які прагнули якнайшвидше лібералізувати світову торгівлю і надати Великобританії довгострокові позики, поставили вимогу конвертувати до кінця 1947 року фунт стерлінгів. Лейбористи оголосили повну конвертованість національної валюти достроково - в липні. Це викликало ажіотаж серед громадян, які масово почали обмінювати фунти стерлінгів на долари. Через два тижні уряд призупинив вільний обіг фунтів. 1948 року вступив у дію план Маршалла. За час його дії Англія отримала 2 млрд. 351 млн. доларів у вигляді поставок та 337 млн. доларів позики. 1950 року вона вийшла з плану Маршалла через критичне ставлення англійської громадськості до зростаючої фінансової залежності країни від американських капіталів (Англію іноді називали 49 американським штатом). Влітку 1949 року її золотовалютні резерви складали на 400 млн. доларів нижче тієї суми, яку вважали мінімально необхідною для безпеки англійської фінансової системи. З метою припинення втечі золотовалютних резервів, поліпшення англійського експорту уряд К.Еттлі прийняв 1949 року рішення про девальвацію фунту стерлінгів на 30,5 відсотків. Цей захід суттєво стимулював розширення англійського експорту і наїромадження золотовалютних запасів, що дозволило Англії припинити 1950 року свою участь у плані Маршалла. Стимулювання та активізація експортних галузей сприяла загальному піднесенню промислового виробництва. Вже 1948 року випуск промислової продукції не тільки досяг. а й перевищив довоєнний рівень. А 1951 року було перевершено рівень 1937 року на 31 відсоток. Найшвидше розвивалися нові галузі: машинобудівна, хімічна, електроенергетична, суднобудівна. Зате традиційні для Англії галузі - такі як вугільна і текстильна - не досягли 1951 року довоєнного рівня. Ситуація у вугільній сфері не поліпшилася, і хоч Англія мала запаси вугілля, імпортувала його. 914

Необхідність задовольнити потреби країни у продуктах харчування за рахунок внутрішніх ресурсів і тим самим заощадити валюту спонукала уряд прийняти в серпні 1947 року чотирирічну програму розвитку сільського господарства, яка передбачала збільшення сільськогосподарського виробництва на 50 відсотків у порівнянні з довоєнним часом. З метою активізації фермерства, поліпшення грунтів, підвищення врожайності та розвитку тваринництва було запроваджено систему урядових субсидій та гарантування мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію. Програма у аграрній царині була виконана, довоєнний рівень сільськогосподарського виробництва досягнутий і перевершений у 1951-1952 роках. Однак свої потреби в сільськогосподарській продукції Англія покривала лише на 40 відсотків. Створення "держави загального добробуту". Виконуючи передвиборну програму, третій лейбористський уряд К.Еттлі здійснив широку націоналізацію, яка, на думку урядовців, мала стати рушієм економічного прогресу. Першим був націоналізований Англійський банк, так вперше в історії країни виник державний банк. Згодом у державний сектор було переведено вугільну та газову галузі промисловості, електростанції, телеграф і радіозв'язок, цивільну авіацію, річковий та залізничний транспорт, дальні автовантажні перевезення. В останню чергу 1950 року була націоналізована частина сталеливарної промисловості. Загалом у державному секторі на цей час сконцентрувалося 20 відсотків промисловості і майже стільки ж робітників. Необхідно підкреслити, що бажаного ефекту націоналізація не принесла, державні підприємства виявилися нерентабельними; негативні наслідки одержавлення низки галузей вдалося подолати в середині 1950- х років. Упродовж 1946 - 1948 років було проведено реформу системи охорони здоров'я, тобто перетворено її у державну. Передбачалося надання населенню безкоштовних медичних послуг. Почала функціонувати Національна служба охорони здоров'я. Тоді ж було реформовано систему соціального страхування, що дозволило збільшити кількість громадян до 25 млн. осіб, які мали право на різні пенсійні доплати. Нова система гарантувала також виплату допомоги при втраті працездатності на виробництві, безробітним, вдовам, у зв'язку з хворобою, вагітністю, на виховання дітей і за віком: жінкам з 60, чоловікам з 65 років. Фонд допомоги формувався з третини внесків '.відповідно держави, підприємців та робітників. Державні витрати на соціальне страхування зросли в 2,5 рази. Повільно розв'язувалася житлова проблема, гострота якої пояснювалася тим, що за роки війни в Англії було зруйновано 4 млн. помешкань, тобто 30 відсотків від загальної кількості. Вдалося побудувати в перші повоєнні роки лише 313 тисяч будинків. 1946 року було скасовано закон 1927 року про профспілки, 1949 року реформовано палату лордів, яка відтепер могла затримати закони, прийняті

палатою громад, не більше як на рік замість двох, як було раніше. Необхідно наголосити також на тому, що, починаючи з 1949 року, уряд змушений був у зв'язку з економічними та фінансовими труднощами різко скоротити соціальні програми, що викликало невдоволення значної частини електорату партії. Програма реформ, здійснена лейбористами, дала їм підставу стверджувати, що третій лейбористський уряд здійснив революцію ("обережну," "непомітну", "мирну"), перетворив країну в "державу загального добробуту", "повної зайнятості", Англія, на їхню думку, стала державою некапіталістичною. Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської колоніальної імперії. Діяльність лейбористського уряду на міжнародній арені дещо контрастувала з його внутрішнім курсом. Великобританія відчутно втрачає свої економічні зв'язки з СРСР: у сім разів скоротилася її торгівля з недавнім союзником у другій світовій війні. 1947 року припинила в односторонньому порядку переговори з Москвою про продовження англо-радянського договору від 1942 року. Саме в роки лейбористського правління Великобританія перетворилася в послідовного і активного учасника Паризької мирної конференції, "холодної війни", розколу Німеччини і першої берлінської кризи, плану Маршалла, створення НАТО. Прямим наслідком другої світової війни став розпад Британської імперії, як і інших світових колоніальних імперій. Прагнучи закріпити свій вплив, лейбористи виявилися далекоглядними політиками стосовно колоній, оскільки усвідомили, що старими методами попередити розпад імперії неможливо. Вони зініціювали політику неоколоніалізму, взялися за перетворення імперії у співдружність, яка існує і сьогодні, таким чином зберегли економічні, політичні та військові зв'язки зі своїми колишніми колоніями, стерлінговий блок. Так, з 1947 року в офіційних документах лейбористського уряду назву "Британська імперія" замінено терміном "Британська співдружність націй", а замість визначення "домініон" застосовано термін '""член співдружності". В квітні 1949 року конференція прем'єрміністрів країн Співдружності скасувала статтю Вестмінстерського статуту 1931 року про вірність "короні" і визнала англійського монарха "символом вільної асоціації націй". Упродовж 1946-1951 років було надано незалежність Іорданії, Індії, Цейлону, Бірмі та іншим азіатським і африканським колоніям. Трансформація Британської колоніальної імперії у Співдружність тривала і в наступні роки. В лютому 1950 року К.Еттлі оголосив дострокові парламентські вибори, прагнучи попередити негативні наслідки девальвації фунта стерлінгів та прийняття нового військового бюджету, пов'язаного з корейською війною. На виборах лейбористська партія втратила 78 мандатів, а, отже, абсолютну 9*

131

перевагу у парламенті, консерватори ж отримали 83 нових мандати. Лейбористи стали заручниками консерваторів. До цього додалися суперечки в самому лейбористському уряді з приводу нового військового бюджету. Уряд поділився на дві групи, що спричинило нові дострокові парламентські вибори в жовтні 1951 року. Правління консерваторів (1951-1964 роки). Після поразки на парламентських виборах 1945 року чимало консерваторів, зокрема членів провінційних парторганізацій вимагали адаптації партії до нових умов, "модернізації" її ідеологи та політики. Незважаючи на протидію ортодоксальних консерваторів, було підготовано "Промислову хартію", "Сільськогосподарську хартію", "Робітничу хартію", інші партійні документи, в яких викладалися партійні принципи та настанови з урахуванням нових умов як у самій Англії, так і за її межами. їх назвали "новим консерватизмом". Попри традиційні настанови щодо "святості" і недоторканості приватної власності, заперечення націоналізації, ці документи декларували "консервативне" планування, обмеження діяльності монополій, скасування ряду їхніх несправедливих привілеїв. Робітникам обіцяли стабільний рівень зайнятості і повагу до їхніх прав, рівну оплату праці чоловікам та жінкам, визнавалася винятково важлива роль профспілок у розвитку національної економіки, в сільськогосподарській сфері - гарантували стабільні ціни на продукцію, збільшення капіталовкладень у розбудову сільських районів (будівництво водоводів, каналізації, телефонної мережі в кожному населеному пункті). Консерватори підтримали ідею лейбористів про створення в Англії "держави загального добробуту", обіцяючи знизити пенсійний вік, поліпшити систему соціального страхування, фінансово забезпечити охорону здоров'я та освіти. Особливий акцент робився на зміцненні в країні "приватновласницької демократії" замість пропонованого лейбористами контролю держави над засобами виробництва, обміном та розподілом. У сфері зовнішньої політики консерватори обіцяли зберегти і зміцнити "велич Британії". Зміни в настроях англійських громадян на користь консерваторів засвідчили вже лютневі вибори 1950 року, коли торі відібрали у лейбористів 83 мандати. Після цих перегонів консерватори, перебуваючи в опозиції, здійснили структурні зміни у партійному механізмі: створили низку нових комітетів, скоординували роботу центральних та місцевих організацій (Уельсу, Ольстеру, Шотландії), активізували свою діяльність серед молоді, тред-юніонів, розширили співпрацю з ліберальною партією, депутати якої часто підтримували консерваторів при блокуванні законопроектів правлячої лейбористської партії. Торі врахували також прорахунки лейбористів, наприклад, невиконання ними житлової програми. Вони включили у свою програму пункт про спорудження 30 тисяч будинків щорічно. Лідер партії У.Черчілль назвав 149

це першочерговим завданням партії в умовах мирного часу. Йому належить також гасло: "Робота, харчі, дім". З жовтня консерватори видрукували текст своєї передвиборної програми під назвою "Британія - могутня та вільна". У ній наголошувалося на "вільному підприємництві", "приватновласницькій демократії", "свободі індивідумів". Чимало місця було відведено критиці прорахунків лейбористського уряду. Йшлося про це і в брошурі "Чорні результати. Сумна історія шести років соціалізму". Торі не піддавали сумніву доцільність та ефективність лейбористських реформ, проте виступали проти будь-яких форм колективної організації виробництва. Обіцяли денаціоналізувати лише ті галузі, які є рентабельними для приватного капіталу. У документі було чимало антикомуністичної риторики. Натомість у лейбористській партії та кабінеті міністрів набирали сили чвари. Весною 1951 року подали у відставку міністри праці і національних послуг та торгівлі Е.Бівен і Г.Вільсон, ряд інших діячів партії. Все це разом вирішило результати виборів, які відбулися 25 жовтня 1951 року. Торі здобули 321 депутатське місце (з 625), лейбористи - 295, ліберали - 6, "незалежні" - 3. Комуністи втратили свої мандати. Таким чином, за консерваторів проголосувало лише 48 відсотків англійців, але завдяки мажоритарній системі вони стали правлячою партією, до того ж - з урахуванням результатів наступних виборів - на ІЗ років,- які лейбористи назвали "втраченими роками". Уряди Англії послідовно очолювали У.Черчілль (1951-1955 pp.), Антоні Іден (1955-1957 pp.), Гарольд Макміллан (1957-1963 pp.) і Алек Дуглас-Х'юм (1963-1964 pp.). 26 жовтня 1951 року 77-річний У.Черчілль (1874-1965) був призначений прем'єр-міністром, кабінет міністрів сформували з представників "старої гвардії". Міністром закордонних справ став А.Іден. Державний курс консервативних урядів не зазнав радикальних змін, він був виваженим та стабільним. Вони ренриватизували лише сталеливарну промисловість та вантажний автотранспорт, не відмовилися від засобів регулювання виробничих процесів, стимулювали розвиток атомної та електротехнічної промисловості, субсидіювали сільське господарство. Економіка розвивалася стабільними, але повільними темпами. Великобританія продовжувала посідати друге місце в економіці Заходу, але її частка у світовому виробництві скоротилася з 11 відсотків у 1948 році до 9 - у 1960 році. За динамікою розвитку її випереджали наприкінці 1950-х років Франція. ФРН, Японія. Причини цього були старими: невисока частка капіталовкладень та недостатнє використання здобутків науково-технічної революції, малочисельність кваліфікованої робочої сили, значні військові витрати (трете місце після СРСР та США), втрата колоній, імпортно-експортна залежність від зовнішніх ринків, дефіцит платіжного балансу. Разом з тим. консерватори інтенсифікували свою діяльність у мілітарній 133

сфері, заявляючи, що і економічна політика мас бути підпорядкована кардинальним завданням національної! оборони. Першочерговим завданням торі оголосили створення власної атомної та водневої бомб. Цим пояснюється виділення величезної суми - близько 664 млн. фунтів стерлінгів на військові,, в першу чергу термоядерні дослідження. Великобританія досягла цієї мети якраз за правління торі: 1952 року випробувала власну атомну бомбу, 1955 року - водневу. Водночас соціальні програми попереднього лейбористського уряду були збережені, деякі навіть поглиблені. Розрекламоване консерваторами перед виборцями успішне розв'язання житлового питання («гаузінг») і обіцянка споруджувати щороку 300 тисяч будинків була перевиконана вже у 1953 році. Так само різко зросла у сфері "гаузінга" роль приватного капіталу, на який припадала 1955 року половина житлового будівництва країни. Сприяючи перетворенню пересічних англійців у домовласників, консерватори розширювали свою соціальну базу і, створивши версту медіократії, пропагували ідею перемоги "приватновласницької демократії" в Англії. Водночас зменшилася ціна на житло та стабілізувалася квартплата. Активно здійснювалися реставрація та ремонт старих осель - 1 , 5 млн. будинків (до 1955 року). Новий п'ятирічний план (1956-1960 роки) з гаузінгу передбачав ліквіда'шю 400 тисяч старих будинків. Уряд У.Черчілля виконав зобов'язання стосовно двох інших складових свого гасла: роботи та харчів. Безробіття фактично було ліквідоване (1955 року склало 208 тисяч осіб), як і будь-яке нормування продуктів у 1954 році. Торі залишили без змін створену лейбористами систему охорони здоров'я, до того ж збільшили асигнування на цю сферу. До активу консерваторів необхідно віднести скорочення до мінімуму витрат пацієнтів у приймальній лікаря, дозвіл батькам відвідувати хворих дітей, заснування оздоровлювальних цен грів, запровадження транспортування хворих для нестаціонарного лікування. Щоправда, 1952 року торі встановили плату в 12 пенсів за кожен рецепт: 1956 року - 1 шилінг за кожен припис у рецепті, було підвищено до 1 фунта стерлінга плату за відвідини дантиста, запроваджено плату за ортопедичне взуття, медичні бандажі, панчохи та перуки; 1961 року збільшено в чотири рази ( з 8,5 до 32,5 пенса) внески громадян до бюджету Національної служби охорони здоров'я. До речі, середня щотижнева зарплата службовця складала в Англії наприкінці 1940-х років 106 шилінгів (понад 5 фунтів стерлінгів), а промислового робітника - 138 шилінгів (близько 7 фунтів стерлінгів), сільськогосподарського робітника-92 шилінги. В 1955 році середня щотижнева зарплата англійського робітника складала вже 182,3 шилінга. У сфері освіти не відбулося суттєвих'змін, окрім деякого збільшення державних асигнувань та кількості школярів. 134

Реорганізація системи вищої освіти розпочалася з кінця 1950-х років, коли уряд ГМакміллана розробив проект будівництва семи нових університетів. Це було спричинено серйозним відставанням Англії у сфері вищої освіти. Згідно даних ЮНЕСКО, навіть у 1967 році Великобританія за кількістю студентів знаходилася на одному з останніх місць в Європі. Зовнішньополітична діяльність консервативних урядів розвивалася в дусі фултонської промови У.Черчілля ( 5 березня 1946 року) і базувалася на концепції "трьох кіл", суть якої полягала в тому, що Англія забезпечувала собі особливий вплив на хід міжнародних подій у зв'язку з її потрійною роллю: головного партнера США, провідної західноєвропейської держави та лідера Співдружності націй. Разом з тим торі проголосили "гідний курс", який передбачав самостійність дій та підвищення ролі Англії в НАТО. Саме цим пояснюється створення 1955 року Західноєвропейського військового союзу у складі семи європейських держав (без США), завдання якого цілком відповідало принципам Північноатлантичного договору. За активного сприяння Великобританії були підписані 1954 року Паризькі угоди, які легалізували переозброєння ФРН та її вступ до НАТО. Співпрацюючи із Західною Німеччиною, уряд торі погодився на дислокацію на своїй території частин бундесверу. Наприкінці 1950-х років консерватори запропонували ідею рівноваги у стосунках між США та СРСР. Після 1953 року вони переглянули перелік товарів, експорт яких у СРСР був заборонений. У травні 1959 року Гарольд Макміллан відвідав Радянський Союз з офіційним візитом, в результаті чого було підписано торговельну угоду терміном на 5 років та першу угоду про англо-радянський обмін у сфері науки, техніки й освіти на 1960-1961 роки. 1963 року Великобританія приєдналася до Договору про заборону ядерних озброєнь у трьох середовищах: під водою, в космосі та у повітрі. Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності консервативних урядів стала європейська інтеграція. Англія залишалася осторонь створеного 1957 року Європейського економічного сцівтовариства ("Спільного ринку"). Це пояснюється рядом факторів: передовсім традицією та прагненням зберегти стабільні зв'язки в межах Співдружності націй (вступ до ЄЕС передбачав запровадження Англією високих митних зборів у торгівлі з іншими країнами, які не входили до співтовариства). Разом з тим перебування поза "Спільним ринком" продукувало для Англії низку негативних наслідків, зокрема, відставання у сфері модернізації економіки та ізоляцію від континенту. В країні точилися гострі дебати довкола участі в ЄЕС. Нарешті, в серпні 1961 року уряд торі розпочав переговори на предмет вступу до "Спільного ринку", йому відмовили через протидію Франції. На противагу "Спільному ринку" Лондон ініціював створення в 1960 році Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). яка об'єднала Австрію. Данію, Норвегію, Португалію, 135

Швейцарію та Швецію. В центрі уваги консерваторів перебували колоніальні проблеми. Прикладом ультраколоніальної політики торі стала участь у жовтні-листопаді 1956 року разом з Францією та Ізраїлем у війні проти Єгипту. Ця війна завершилася поразкою тристоронньої коаліції та відставкою прем'єрміністра А.їдена. Після цього Англія змушена сплачувати Єгипту мито за користування Суецьким каналом. Незважаючи на те, що уряд торі був прихильником збереження імперії, йому все ж довелося на рубежі 1950-х 1960-х років визнати розпад Британської імперії. Тоді були об'єднані посади міністра із справ Співдружності та із справ колоній. 1964 року до Співдружності націй входило 27 країн (800 млн. осіб). Англійська метрополія зберегла суттєвий вплив у Співдружності: продовжувала функціонувати система імперських преференцій, стерлінгова зона, створювалися військові блоки тощо. Після відставки А.їдена уряд 1957 року очолив Гарольд Макміллан, який проголосив гасло "вітрів перемін", тобто створення динамічної і прогресивної національної моделі економічного та соціального розвитку країни. З усією гостротою ця проблема постане перед наступними урядами Великобританії. Політика лейбористського уряду Г.Вільсона (1964-1970 роки). Останні роки правління консерваторів засвідчили, що Великобританія все більше втрачає свої позиції у світі, падали темпи економічного розвитку, як і її частка у світовому промисловому виробництві. Про Англію стали говорити, як про "'хвору людину Європи". Ідея створення "сильної Англії" набирала все більшої популярності. Лідер лейбористів Гарольд Вільсон, колишній викладач економіки Оксфорду, який очолив партію наприкінці 1950-х років, не лише підхопив цю ідею, але й зробив її своєю головною зброєю у боротьбі за владу. Його яскраві виступи на користь "модернізації та оновлення" країни, поліпшення системи освіти з метою підготовки технократичних кадрів, використання здобутків НТР громадськість сприймала з ентузіазмом. Передвиборний маніфест лейбористської партії мав багатонадійну назву:" 3 лейбористами - за нову Британію", він повторював провідні настанови програмного документу партії "Віхи 60-х років". Лейбористи обіцяли виборцям оновлення - впорядкування і планування британської економіки, соціальну справедливість, зайнятість населення, націоналізацію сталеливарної промисловості, реорганізацію транспорту, боротьбу із дорожнечею, нову політику доходів. З листопада 1964 року, після парламентських виборів (відбулися 15 жовтня того ж року), на яких лейбористи вибороли на 4 депутатських мандати більше, ніж їхні опоненти тронною промовою королеви Єлизавети 11 136

відкрилася сесія нового парламенту. Текст промови за традицією підготував новий прем'єр-міністр Г.Вільсон. Це була по-суті програма формальних змін, чергова спроба побудувати у Британії соціалізм: йшлося про модернізацію системи охорони здоров'я та освіти, розширення житлового будівництва, допомогу відсталим регіонам країни; у зовнішній сфері декларувалося прагнення послабити напругу між Заходом та Сходом, підтримувати НАТО та плани оборони "вільного світу". Перші 18 місяців лейбористи, зважаючи на незначну перевагу в парламенті, керували, оглядаючись на консерваторів, тому в березні 1966 року Г.Вільсон призначив дострокові парламентські вибори. Його партія отримала 48 відсотків голосів і перевагу у палаті громад у 94 депутатських мандати. Г.Вільсон визначив три найважливіші проблеми, які належало розв'язати його урядові: економічну, фінансову та соціальну. Основним важелем стимулювання економічного розвитку за програмою лейбористів стала націоналізація. Влітку 1967 року сталеливарну галузь (14 компаній), на які припадало 90 відсотків виробництва чавуну, сталі та заліза, було викуплено за 700 млн. фунтів стерлінгів, що на 120 млн. фунтів стерлінгів перевищувало її ринкову вартість, і переведено в державний сектор. Згодом націоналізація торкнулася суднобудівної та авіабудівної галузей. Великі сподівання покладав уряд Г.Вільсона на "національний" п'ятирічний план розвитку націоналізованого сектору (1965-1970 роки), який передбачав збільшення національного доходу на 3,8 відсотка, продуктивності праці - на 3, 4 відсотка, замороження військових витрат на 2 млрд. доларів, що дорівнювало 6 відсоткам (замість 7) національного доходу. Проте "національний план" виявився мертвонародженим. Фінансові проблеми, зокрема дефіцит платіжного балансу у 800 млн. фунтів стерлінгів (золотовалютний резерв складав тоді 400 млн. фунтів стерлінгів), лейбористи полагодили традиційним способом: черговою позикою МВФ у 3.5 млрд. фунтів стерлінгів; девальвацією національної валюти (з 2,8 долара за 1 фунт до 2,4 долара), що стимулювало англійський експорт, але водночас спричинило стрибок цін на імпортні товари всередині країни. Уряд скоротив імпорт, збільшив податки та підвищив ціну на газ, електроенергію, меблі, одяг та деякі інші товари. Таким чином, наприкінці 1969 року вдалося ліквідувати дефіцит платіжного балансу. В соціальній сфері відповідно до закону 1966 року було оголошено політику цін Та доходів, що по-суті означало замороження цін та зарплати, а, отже, і доходів. 1968 рік розпочався з "удару сокирою". Прем'єр-міністр заявив, що державні витрати упродовж найближчих 2-3 років необхідно зменшити на 1 млрд. фунтів стерлінгів за рахунок скорочення військових статей, асигнувань на житлове будівництво та спорудження доріг. З цією метою, на думку Г.Вільсона. слід відкласти на кілька років запровадження обов'язко137

вої освіти, підвищення оплати послуг дантистів. До того ж , будівництво житла ускладнювалося дорожнечею земельних ділянок у містах. Водночас уряд всіляко сприяв приватним інвестиціям, в тому числі іноземним. 1967 року американський капітал, укладений в економіку Британії, становив 5,6 млрд. доларів. Так, лейбористи шукали стимули для прискорення економічного розвитку. Пішли вони і на низку непопулярних заходів: обмежили зростання зарплати 3,5 відсотка в рік, запровадили процедуру попередження про страйки з боку профспілок ( мало того - уряд отримав право заборонити страйки взагалі), весною 1968 року збільшили податки. Зростання вартості життя при одночасному замороженні зарплати і скороченні державних витрат на соціально-культурні потреби, у тому числі на оплату праці вчителів та лікарів, призвели до того, що з Англії щороку виїжджало до 400 тисяч спеціалістів. Це явище дістало назву "брейн дрейн", тобто "втеча мізків". Правління лейбористів збіглося з потужним страйковим рухом: упродовж першого року їхнього урядування страйкувало 2 млн. осіб, другого 4 млн., що склало 10 відсотків найманих робітників. Новим у страйковому русі було те, участь у ньому брали не тільки люди робітничих професій, а й працівники сфери обслуговування (сміттярі, санітари, службовці вузлів радіомовлення), яка перебувала у державному секторі. Таким чином, страйкарі виступали проти державних органів. Падала чисельність лейбористської партії. Барбара Касл, одна із лідерів лейбористів, розробила законопроект "Про промислові конфлікти", метою якого було попередження страйків. Закон передбачав надання колективним договорам юридичної сили, заборону "диких страйків", тобто без санкції БКТ ( 90 відсотків страйків були саме такими), посилення державного контролю за діяльністю профспілок: схвалення державними інстанціями їхнього статуту, попереднє (за 27 днів) повідомлення про початок страйку тощо. Довкола законопроекту спалахнули гострі дискусії. БКТ різко протестували проти нового закону, і уряд Г.Вільсона відступив, відкликавши його з парламенту. У другій половині 1960-х років загострилася у Великобританії ольстерська проблема. Виникла вона у жовтні 1968 року, коли сталися зіткнення громад католиків і протестантів у Белфасті, головному місті Північної Ірландії (Ольстері). Католики-ірландці виступили за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, натомість протестанти-англійщ. які поселилися тут ще в часи О.Кромвеля, наполягали на необхідності нерозривних зв'язків цього регіону з Великобританією. Слід зауважити, що ольстерська проблема має не тільки національний, але й релігійний та соціальний характер. Ірландці-католики (35 відсотків населення Ольстеру) були найбільш дискримінованою верствою у політичному і соціальному плані. 1967 року вони створили 138

1 Іівнічноірландську асоціацію борців за громадянські права, яка восени на ступного року організувала масові демонстрації. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції; постраждало 77 осіб. Нова таємна воєнізована орган ізація - Ірландська революційна армія (ІРА) відповіла на поліцейські акції, спрямовані проти співвітчизників, терором. Лейбористський уряд в серпні 1969 року увів в Ольстер в підрозділи регулярної армії, що започаткувало довготривалу й трагічну ольстерську кризу. Зовнішньополітична діяльність Г.Вільсона, орієнтована на повернення Великобританії репутації "сильної держави" та відновлення її попередньої ролі на міжнародній арені, мала очевидне зідеологізоване спрямування. У передвиборному маніфесті лейбористи проголосили боротьбу за мир, загальне роззброєння, мирне розв'язання міжнародних конфліктів, співпрацю між Заходом і Сходом, зміцнення Британської Співдружності націй як альтернативи вступу Англії до СЕС. Разом з тим Г.Вільсон заявив про "особливі відносини" з США, відвідав 1965 року Сполучені Штати, підтримав їхню участь у війні у В'єтнамі та заходи, спрямовані на переозброєння. Позитивні зрушення намітилися в англо-радянських відносинах. Упродовж 1964-1970 років почастішали двосторонні контакти державних та політичних діячів обоїх країн, розширилися торговельні, науково-технічні, культурні та інші зв'язки, було підписано низку важливих документів. У 1965 році відбувся візит міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика в Англію, Майкла Стюарта - до СРСР. 1966 року сталася помітна подія в англорадянських взаєминах: офіційний візит прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона до Москви, його зустріч з тодішніми керівниками Радянського Союзу; аналогічна 1976 року- офіційний візит Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна до Великобританії. В цьому ж році підписано угоду про встановлення прямого телефонного зв'язку між Кремлем та резиденцією прем'єрміністра Великобританії. 1968 року відбувся новий триденний офіційний візит до СРСР прем'єрміністра Великобританії Г.Вільсона. Найпотужніше розвивалося торговоекономічне та культурно-технічне співробітництво. Цьому сприяло те, що Великобританія послабила і усунула деякі перепони, які гальмували розвиток обопільної торгівлі. Зокрема, на СРСР були поширені кредитні умови торгівлі, які Англія надавала іншим своїм торговельним партнерам. Загалом протягом 1964-1970 років обсяг англо-радянської торгівлі зріс більше ніж у 2 рази і склав 1970 року 641 млн. крб. Таким чином, Великобританія посіла перше місце серед капіталістичних країн у торгівлі з СРСР. Щоправда, після 1968 року, тобто придушення "празької весни" у ЧССР, англо-радянська співпраця загальмувалася. "Нові консерватори" та уряд Е.Хіта (1970-1974 роки). Г.Вільсон, 139

скориставшись сприятливою економічною кон'юктурою кінця 1969 - початку 1970 років (позитивне сальдо платіжного балансу, зростання зарплати на 15 відсотків, а цін - лише на 8) оголосив дострокові парламентські вибори на літо 1970 року. Черговій перемозі лейбористів мав посприяти новий виборчий закон, який надавав право голосу громадянам, яким виповнилося 18 років. Таким чином, лейбористи очікували підтримку 3,5 млн. молодих англійців. Саме тоді відбулося повне замирення в Ольстері, обнадійливими були для лейбористів і дані громадського опитування.. Передвиборний маніфест їхньої партії мав дещо рекламний характер, що засвідчує його назва "Тепер Британія сильна - зробімо ж її прекрасним місцем для життя!" Лейбористи знову обіцяли державне житло тим, хто потребує, турботу про людей похилого віку, ліквідацію безробіття і вкотре більш справедливий розподіл багатств. Лідери партії висловили вірність принципам НАТО та бажання домогтися членства Англії в ЄЕС. Проте вибори, які відбулися .18 червня 1970 року, принесли перемогу консерваторам, які здобули 46 відсотків голосів та 330 депутатських мандатів. За лейбористів проголосувало 43 відсотки виборців, а в парламенті їм дісталося 287 мандатів. Новий уряд очолив Едвард Хіт - один із найпопулярніших політиків того часу, високоосвічений, інтелігентний діяч, підполковник у відставці, учасник другої світової війни, знавець класичної музики, яхтсмен. Він імпонував англійцям своєю твердою волею та цілеспрямованістю. Е.Хіт очолив політичні сили, названі "новими консерваторами". Будучи однією з провідних держав, займаючи за обсягом промислового виробництва 5-е місце у капіталістичному світі і 2-е після США за обсягм зарубіжних інвестицій та наукових розробок, Великобританія разом з тим поволі втрачала свої світові пріоритети. Англійська економіка вступила у 1970-і роки, переживаючи серйозні труднощі, пов'язані передовсім з застоєм та падінням темпів виробництва, необхідністю структурних змін, енергетичною та валютною кризами, безробіттям та інфляцією. Нові консерватори прийшли до влади під лозунгом "відродження принципів старого консерватизму": свободи конкуренції, індивідуалізму, утвердження демократії "власників". Власність, на їхню думку, забезпечувала справжню свободу і незалежність особистості і разом з тим створювала всі необхідні умови для розвитку суспільства в епоху науково-технічного прогресу. Скептично ставилися вони до лейбористської концепції "держави загального добробуту". Нові консерватори, очолювані Е.Хітом, були передтечею ідеології, під знаком якої у 1980-1990-х роках відбулася глибока трансформація англійського суспільства. Реалізувати настанови "нових консерваторів" урядові Е.Хіта не вдалося. Спробу подолати відставання Великобританії та здійснити модернізацію економіки він намагався шляхом "повзучої денаціоналізації", тобто поетап140

мої реприватизації національних галузей, запровадженням вільного курсу фунта на світових ринках, скороченням соціальних асигнувань, зняттям обмежень на квартплату, ціни та зарплату. Одночасно були ліквідовані декілька заснованих лейбористами відомств: з реорганізації промисловості, національне управління з цін та доходів, департамент у справах зайнятості та продуктивності праці. Важливим заходом консерваторів, спрямованим проти робітничого руху, став закон "Про відносини в промисловості", схвалений парламентом 5 серпня 1971 року. Закон передбачав обмеження прав профспілок, обов'язкову реєстрацію тред-юніонів, штрафи за "дикі страйки" (за недотримання закону профспілки підлягали штрафам у 100 тисяч фунтів стерлінгів) та створення спеціальних судів ("промислових трибуналів") для розгляду трудових конфліктів.Слід зазначити, що правочинність цього закону на осінь 1972 року визнали лише 32 невеликих профспілки (25 тисяч осіб). У березні 1973 року консервативний уряд вступив у другу фазу своєї антиінфляційної політики. Були створені управління контролю за зарплатами, цінові комітети, яким надано повноваження регулювати ставки оплати праці та рівень цін, розміри дивідендів, орендну та квартирну платню. Підприємці отримали право в ряді випадків підвищувати ціни. 1973 року роздрібні ціни на продукти виросли на 158 відсотків. Результати соціально-економічної політики консерваторів, так званої "тихої революції", були невтішними. Англія закінчила 1973 рік з найбільшим за всю історію дефіцитом платіжного балансу в 2,3 млрд. фунтів стерлінгів. У результаті запровадженого з 1 січня 1974 року примусового триденного робочого тижня обсяг промислового виробництва скоротився на 30 відсотків, що, у свою чергу, негативно позначилося на матеріальному становищі трудящих. За даними міністерства зайнятості та продуктивності праці, армія безробітних (разом з тимчасово звільненими) сягла 2 млн.250 тисяч осіб ( на початку 1970-го року вона нараховувала 800 тисяч, а у січні 1972 року - 1 млн. осіб). Проте найдраматичніші проблеми консервативного правління були пов'язані зі страйковим рухом. Яскравим прикладом цього може слугувати виступ суднобудівників Верхнього Клайду в Шотландії, який тривав з липня 1971 по лютий 1972 року. Страйкарі протестували проти закриття верфі та звільнення робітників. Захопивши верф, вони вигнали керівництво, організували самоуправління і домоглися зростання продуктивності праці. Новий удар завдали урядові шахтарі, які в липні 1973 року зажадали підвищення зарплати. Уряд, здійснюючи антиінфляційну політику, відповів відмовою. Почався страйк. Е.Хіт оголосив надзвичайний стан, запровадив триденний робочий тиждень, зменшив постачання електроенергії для побутових потреб. Країна фактично була паралізована, кількість безробітних 141

досягла 2 млн. осіб. Прем'єр-міністр призначив дострокові вибори. Вперше в історії Англії вибори були спричинені активізацією страйкової боротьби. Преса назвала їх "пожежними". Консерватори сподівалися перекласти всю вину на страйкарів і одержати від виборців новий мандат на наступні п'ять років. Уряд консерваторів запровадив пряме управління Ольстером з Лондона, 1972 року розпустив стормонт (парламент) в Ольстері. Головним досягненням уряду Хіта в зовнішньополітичній сфері стало приєднання Великобританії до "Спільного ринку", що сталося 1 січня 1973 року і спричинило відповідну перебудову економічної структури в країні та низку фінансових реформ, необхідних для адаптації до загальних вимог ЄЕС. Якісні технічні зрушення в англійській промисловості дозволили підвищити продуктивність праці та збільшити англійські інвестиції в країни співтовариства. Разом з тим при вступі до ЄЕС Великобританія поступилася своїми претензіями щодо сільськогосподарських преференцій, відмовилася від особливих торговельних угод з країнами Співдружності та використання фунта стерлінгів як резервної валюти у міжнародних розрахунках. Правління лейбористів в 1974-1979 роках. Дострокові вибори 28 лютого 1974 року завершилися поразкою стратегії консерваторів, які мали намір збільшити кількість своїх мандатів і сформувати "сильний уряд". Лейбористи отримали 301 депутатський мандат (38 відсотків голосів виборців), а консерватори - 295 (37 відсотків). Незначна перевага (1 відсоток голосів виборців), яку здобули лейбористи, також не дала їм можливості сформувати міцний і стабільний уряд. Напередодні виборів лейбористи затвердили на своїй конференції нову"Лейбористську програму для Великобританії", найлівіший документ з часу прийняття програми 1945 року. Керівництво британських "соціалістів" обіцяло домогтися "соціальної справедливості", "змін у балансі влади і розподілу матеріальних благ на користь трудящих." З цією метою передбачалося націоналізувати 25 найбільших компаній країни ( у будівництві, верстатобудуванні, транспорті, нафто- та газовидобутку, авіаційній сфері, частково у фармацевтичній), викупити землю під забудову муніципального житла, запровадити податок на майно, збільшити пенсії, ліквідувати інфляцію, знизити квартплату, розширити житлове будівництво; у зовнішній сфері - скоротити на 600 млн. фунтів стерлінгів витрати на військові потреби, переглянути умови участі Великобританії у "Спільному ринку", поліпшити стосунки з СРСР. Найнагальніші проблеми (інфляція, безробіття, низькі темпи зростання виробництва) лейбористи пропонували розв'язати шляхом активного втручання держави в економічну сферу, розширення державного сектору та планування. Новий уряд, який очолив 58-річний Г.Вільсон, розпочав свою 142

діяльність із врегулювання проблем страйкарів. Зокрема, шахтарям було підвищено на 20 відсотків зарплату і запроваджено щорічну тритижневу оплачувану відпустку. Наступним кроком лейбористського уряду стало «замороження» квартплати до кінця 1974 року, згодом - скасування «надзвичайного стану» та закону «про відносини у промисловості», збільшення державних виплат низькооплачуваним категоріям населення (субсидій, пенсій та стипендій), виділення 300-мільйонної субсидії на житлове будівництво та 500-мільйонної для підтримки стабільних цін на м'ясо, борошно, хліб, молоко, сир, чай. Широко розрекламовану націоналізацію було зведено врешті-решт до передачі в державне підпорядкування суднобудівної, авіаційної промисловості та земель, відведених під забудову житла. Водночас підвищено ціни на продукцію націоналізованих секторів промисловості (газ та електроенергію). Програми, які стосувалися націоналізації та планування, репрезентували частину «соціального контракту», укладеного між лейбористським урядом та профспілками. За задумом лейбористів, цей «контракт» мав забезпечити «національну єдність», тобто погоджену поведінку провідних груп нації шляхом взаємних поступок з метою подолання економічних труднощів і стабілізації політичної ситуації в країні. «Соціальний контракт», повторюючи по суті «політику доходів», запроваджену лейбористами у 1960-х роках, передбачав інший критерій збільшення зарплати, за яким профспілки зобов'язувалися висувати вимоги щодо відвищення заробітньої платні тільки відповідно до росту цін та продуктивності праці. Натомість уряд мав контролювати ціни, збільшити асигнування на охорону здоров'я та освіту, розгорнути громадські роботи та професійну перепідготовку робітників. Щоб здобути абсолютну більшість у парламенті, лейбористи провели 10 жовтня 1974 року позачергові вибори і перемогли, отримавши 319 депутатських місць, а торі - 276. Головною турботою лейбористського уряду у 1975 році залишалися економічні проблеми. Міністр фінансів нагадував співвітчизникам, що країна живе не на зароблені гроші: з кожних 100 фунтів стерлінгів, витрачених англійцями, 5 - позичені. Не дивно, що бюджет країни на цей же 1975 рік базувався на згортанні державних витрат та збільшенні прямих і непрямих податків: державні субсидії на продовольчі товари скорочувалися на 150 млн. фунтів стерлінгів, на житлове будівництво - на 65 млн., на потреби націоналізованого сектору вони впали з 550 млн. до 70 млн. фунтів стерлінгів. Антиінфлящйні заходи («атака на інфляцію»), схвалені парламентом, передбачали обмеження зростання зарплати десятьма відсотками, хоча роздрібні ціни підвищувалася щорічно на 20 відсотків. Різке зменшення золотовалютних резервів (фунт стерлінгів знецінився наприкінці 1975 року на 30 відсотків) змусило ГВільсона звернутися до МВФ. Навесні 1976 року Англія отрима143

ла кредит від цієї світової фінансової організації в 5,3 млрд. доларів. 1975 року лейбористи вперше в історії країни зініціювали референдум з питання вступу Великобританії до «Спільного ринку»: 67 відсотків англійців проголосували за збереження членства своєї країни в ЄЕС. Проте «соціальний контракт» давав збої, про що засвідчила відставка з «особистих мотивів» Г.Вільсона, яка сталася у березні 1976 року. Цей несподіваний крок лейбористського прем'єра посіяв чимало сумнівів щодо щирості названих ним мотивів відставки (зокрема, вік, йому виповнилося лише 60 років). Найбільш вірогідним є те, що йому, досвідченому державному діячеві, інтуїція підказала, що далі керувати по-старому неможливо, тому краще в інтересах країни і своїх власних дати дорогу до державного керма молодим людям і тим прискорити процес змін. Цілком ймовірно, на цей крок підштовхнула Г.Вільсона зміна у керівництві консервативної партії (в лютому 1975 року її очолила М.Тетчер). Новим лідером лейбористської партії було обрано міністра закордонних справ Джеймса Каллагена, який 5 квітня сформував новий уряд, уклавши з лібералами пакт про співпрацю. Цим обранням лейбористські парламентарі висловилися за продовження попереднього «консенсусного» курсу. За своїм походженням Дж.Каллаген був рядовим англійцем. Рано втратив батька. Родина не отримувала пенсії, жила бідно. Прихильність до лейбористських принципів хлопець відчув тоді, коли депутат-лейборист з Портсмуту домігся для родини Каллагенів пенсії (36 шиллінгів на тиждень). У 19 років він вступив до цієї партії. Працював тоді у портовому управлінні. Під час другої світової війни служив на флоті. З 1945 року Дж.Каллаген - депутат палати громад. У 1964-1970 роках обіймав посади міністра фінансів та міністра закордонних справ у кабінетах Г.Вільсона. Новий прем'єр-міністр, на чотири роки старший за Вільсона, і незважаючи на те, що був розробником попереднього курсу, проголосив остаточний перехід до політики бюджетної економії, антиінфляційних заходів, відмови від планів націоналізації. Швидко й ефективно відреагував уряд Дж. Каллагена на перше серйозне випробовування, яке випало йому одразу після заміни лідера партії, а саме, на фінансову кризу, котра практично унеможливила продовження взятого 1974 року соціал-реформістського курсу. Безпосередньою причиною кризи стало різке, більше ніж на 5 відсотків падіння курсу фунта стерлінгів стосовно долара та інших західних валют. Глибша ж причина цього полягала у падінні довіри міжнародного капіталу до міці британської економіки. Пропонувалося два варіанти виходу з кризи: 1) запровадження протекціоністських бар'єрів щодо імпорту та вивозу за кордон ка- . піталів; 2) обмеження державних витрат і оздоровлення на цій основі фінансового стану країни (ініціатива міністра фінансів Д.Хілі). Уряд та прем'єр обрали другий варіант. Вийшло так, що всупереч своїй прихильності до кей144

нсіанства, вони вдалится до антикейнсіанських, монетарних методів «лікування» економіки і домоглися успіху. Це, до речі, було однією з умов МВФ при наданні нової позики 1977 року в 2,3 млрд доларів. Позики Міжнародного валютного фонду, перші дивіденди від видобутку нафти у Північному морі, а також режим обмеження зарплати дозволили закінчити 1977 рік з активним торговельним балансом, у чотири рази збільшити золотовалютні резерви (до 20 млрд. доларів). Рішуче були припинені спроби тред-юніонів поширити свій контроль на сферу інвестиційної політики та виробничої інформації. Успішно подолав уряд Дж.Каллагена і політичну кризу, яка підстерігала його. Суть її полягала в тому, що мінімальну перевагу у три депутатські мандати, яку мали лейбористи у палаті громад після виборів 1'974 року, вони на 1977 рік втратили. Консерватори скористалися цим і винесли у парламенті вотум недовіри урядові лейбористів. Прем'єрові довелося піти на безпрецедентний у повоєнній історії Британії крок: укласти з лібералами, фракція яких нараховувала 13 осіб, пакт про взаємопідтримку. Це дозволило відбити атаку консерваторів і продовжити ще на два роки діяльність парламенту. Щоправда, пакт з лібералами сприяв поправінню урядового курсу лейбористів. Були остаточно відхилені проекти широкомасштабної націоналізації та перерозподілу доходів та багатства, що їх декларували лейбористські програми 1973 і 1976 років. Зміцнилися певною мірою позиції Англії на міжнародній арені. Референдум підтвердив умови її вступу до ЄЕС та представництво в Асамблеї Співтовариства ( нині "Європейський парламент"). Англія взяла участь у нараді в Гельсінкі 1975 року та підписанні Заключного акту, поліпшилися стосунки з СРСР ( 1975 року ГВільсон здійснив візит до Москви і підписав договір про співпрацю на 10 років). Лейбористський уряд домігся високого рейтингу. Громадські опитування восени 1978 року зафіксували навіть деяку перевагу лейбористів над консерваторами. Рівень інфляції на цей час складав усього 8 відсотків. Обставини були найсприятливіші для проведення дострокових парламентських виборів. Але Дж. Каллаген спростував чутки про вибори восени 1978 року, він сподівався на ще сприятливішу ситуацію для партії і припустився грубої політичної помилки. Як це було і в попередні роки, найслабшим місцем у діяльності уряду виявилися стосунки з профспілками. Британські тред-юніони, уклавши соціальний контракт, дотримувалися його упродовж трьох років. А вже 1977 року вони фактично розірвали контракт, а з'їзд Британського конгресу тред-юніонів (БКТ), який відбувся у вересні 1978 року, більшістю голосів схвалив резолюцію про перехід до опозиції щодо урядової політики. Уряд не надав серйозного значення цій акції і поплатився за це. Коли восени 1978 року почався процес підвищення зарплати у приватному секторі, проф145

спілкові організації державного сектору висунули аналогічні вимоги. І а к и й був початок "спекотної зими" 1979 року, в ході якої страйки робітників державних служб набрали масового деструктивного характеру, поставивши під загрозу не тільки вплив та авторитет уряду, а й загальну соціально-політичну ситуацію в країні. Так, внаслідок страйку сміттярів вулиці і майдани багатьох міст перетворилися на звалища відходів та джерело антисанітарії. У багатьох випадках, навіть екстренних, не працювала медична швидка допомога. Ситуація ускладнювалася розгулом злочинності. "Тривожна зима", (під такою назвою увійшла в історію зима 1979 року), суттєво збільшила перевагу торі. Тільки весною 1979 року становище в країні дещо стабілізувалося, хвиля страйків почала спадати. Та уряд Дж.Каллагена "спіткнувся" на питанні чисто політичного характеру: наданні автономії Шотландії та Уельсу. 1 березня 1979 року референдум в Уельсі і Шотландії не дав лейбористам бажаних 40 відсотків голосів. Цим скористалися консерватори: 22 березня 1979 року вони внесли до палати громад резолюцію про вотум недовіри урядові лейбористів. За це проголосувало 311 депутатів, проти - 310. Подібне сталося з лейбористами 1924 року. Парламент був розпущений, нові вибори призначено на 3 травня 1979 року. Великобританія кінця 1970-х - початку 1980-х років. В 1970-х роках країна пережила цілий комплекс складних проблем. Найважливішою серед них був стан економіки: катастрофічне падіння вартості фунту стерлінгів, принизливі, як для великої держави, умови Міжнародного валютного фонду при отриманні кредитів. Частка Великобританії в промислово-, му виробництві капіталістичного світу продовжувала неухильнозменшуватися: з 11,6 відсотка в 1950 році до 9,3 відсотка - у 1960 році, до 8,3 відсотка - у 1965 році і 7,1 відсоток - у 1970 році. Середньорічний темп зростання валового національного продукту знизився з 3,2 відсотка в 1958- 1961 роках до 2, 2 відсотка в 1965-1970 роках і був значно нижчим, ніж в інших західних державах. На кінець 1970-х -початок 1980-х років рівень життя у Великобританії виявився на 20-25 відсотків нижчим, ніж у Франції та ФРН, і складав 92 відсотки від середньоєвропейського. Крім зазначеного, очевидними були й інші прогалини в соціально-економічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкової верхівки, часто надто віддаленої від трудящих, вона виступала монополістом на ринку праці і тому ультимативно вимагала підвищення заробітної плати без будь-якого узгодження зі зростанням продуктивності праці; 2) надмірне оподаткування: на 1979 рік, тобто на початок правління М.Тетчер, вища ставка податку на підприємницькі прибутки складала 83-98 відсотків; 3) висока 146

інфляція, у зв'язку з чим - постійні дотації на нерентабельні державні підприємства, нескінченна спіраль "зарплата - ціна" породжувала дефіцит бюджету та посилювала інфляцію, яка складала 15-20 відсотків; 4) надмірна влада в руках держави, що здійснювалась все зростаючим бюрократичним апаратом; 5) збільшення соціальних витрат за відсутності різкого зростання виробництва. В 1970-х роках лейбористський уряд у Великобританії проявляв надмірну активність у сферах, не притаманних капіталістичній системі. Так, сталеливарна, вугільна, газова, електроенергетика і нафтова галузі були націоналізовані. Державному контролю підлягали не лише ці галузі промисловості, а значною мірою і вся британська економіка. Держава постійно втручалася у справи, які найкраще регулюються природним шляхом - попитом та пропозицією. Функціонування вільного ринку гальмувала величезна кількість обмежувальних інструкцій, постанов, важелів контролю та регулювання. Британська бюрократія, хоч і не так корумпована, як в СРСР та пострадянських державах, оскільки є високооплачуваною, все ж використовувала своє становище повною мірою. Іншими словами, Британія в 1970-і роки перетворилась в застійне суспільство з застійною економікою. За таких обставин до влади в Британії прийшли нові політики з новими ідеями на чолі з М.Тетчер. Ії програма була проста й зрозуміла для більшості англійців. Основне полягало у тому, що М.Тетчер та її прихильники виступили проти будь-яких форм монополізму (чи то в сфері економіки, чи то в сфері виробничих відносин) і взагалі проти активного і широкомасштабного втручання урядових органів в господарські процеси. До речі, ще Адам Сміт говорив про ідеальне державне управління як про функції "нічного охоронця". Саме такого "нічного охоронця", правда, іноді з великою палицею, спробувала створити М.Тетчер, намагаючись обмежити владу лише сферою законності та правопорядку. Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії (1979-1990 роки). Ще ніколи в історії Англії преса й інші засоби масової інформації не відігравали такої важливої ролі на виборах, як 1979 року. З 18 найпопулярніших газет лише дві не підтримали торі. Програму консерваторів газета "Гардіан" 1 травня 1979 року схарактеризувала украй лаконічно:" Торі розігрують червону карту". Кульмінацією атаки на лейбористську партію і профспілки, які її підтримували, стала стаття, опублікована 25 квітня у найконсервативнішій англійській газеті "Дейлі мейл" під заголовком "Дюжина брудних лейбористських трюків". "Грандіозною брехнею" було названо 12 гасел - передвиборних обіцянок лейбористів, які стосувалися безробіття, податків, профспілок, відновлення законності і порядку. Вислів " 12 трюків" став найпоширенішим у передвиборні дні. Тож не випадково, що за лейбористів про10*

147

голосувало менше половини (45 відсотків) робітників. Консерваторів підтримала молодь, яка вперше взяла участь у виборах. Вибори 3 травня 1975 року принесли успіх консервативній партії та її лідеру М.Тетчер. У парламенті завдяки мажоритарній системі вона отримала абсолютну більшість - 339 місць ( з 635), лейбористи - 269, а ліберали 11. 4 травня, о пів на третю, Дж. Каллаген подав королеві Єлизаветі II у Букінгемському палаці прохання про відставку. А через годину М.Тетчер цілувала руку королеві вже як прем'єр-міністр країни. Вперше в історії найвищу посаду у Сполученому Королівстві зайняла жінка. Маргарет Гільда Тетчер (дівоче прізвище - Роберте) народилася 13 жовтня 1925 року в сім'ї найманого робітника Альфреда Робертса ( пізніше власника невеличкої бакалійної крамниці, а згодом і двох) у містечку Грентем (графство Лінкольншир). Це була типова провінційна родина середнього статку, працьовита, дуже ощадлива і глибоко релігійна (Робертси належали до методистської церкви). Мати займалася хатнім господарством, а батько, ставши помітною постаттю у містечку,хоч і не мав вищої освіти, почав брати участь у діяльності місцевого осередку консервативної партії. В роки другої світової війни його обрали мером міста. Саме він справив на Маргарет найбільший вплив, сподіваючись, що його улюблена донька досягне того, що не вдалося йому. Маргарет зростала допитливою, наполегливою і впевненою в своїх силах дівчинкою. Весь вільний від навчання час допомагал'а батькам у крамниці. Вже у 10-річному віці стала брати участь у шкільному дискусійному клубі. Закінчила школу із відзнакою. Це дозволило їй стати студенткою Оксфордського університету (тоді дівчатам нелегко було потрапити до цього привілейованого навчального закладу). Тут вона вивчала органічну хімію. Водночас вступила до консервативної партії, активно працювала в одному з її осередків. Керівники партії звернули увагу на її енергійність, відданість суспільним ідеалам та цілеспрямованісті у роботі. На третьому році навчання Маргарет, першу жінку, обрали президентом університетської консервативної асоціації. 1946 року 21-річна дівчина взяла участь у роботі з'їзду консервативної партії. Промова У.Черчілля справила на неї незабутнє враження. Щоправда, на шляху до політичного Олімпу М. Тетчер довелося пережити не одну прикру невдачу. Так, двічі, 1948 і 1951 року, їй не пощастило виграти парламентські вибори й потрапити до парламенту. Але поразки тільки гартували її політичну волю. Оксфордський університет Маргарет закінчила з посередніми успіхами. Почала працювати за фахом і швидко відчула, що хімія — не її покликання. 1950 року вона познайомилася з Девідом Тетчером, успішним бізнесменом, старшим за неї на 10 років. Через рік вони стали подружжям. Шлюб з 148

Девідом дозволив Маргарет попрощатися з хімією і присвятити себе цілковито політиці. Для цього вона здобуває ще юридичну освіту, провадить упродовж 1954-1957 років успішну адвокатську практику, бере активну участь в організації "Консервативні адвокати" та Асоціації консервативних адвокатів, заводить знайомства серед провідних діячів партії, шукає надійний виборчий округ. Ним виявилося багате, заселене переважно євреями, передмістя Лондона - Фінчлі. 1954 року, у 34-річному віці М.Тетчер стала депутатом парламенту. За неї віддали голоси 53 відсотки виборців. Відтоді вона незмінно перемагала в цьому окрузі на всіх парламентських виборах. З 1961 по 1964 рік Тетчер обіймає посаду молодшого міністра (заступника міністра) з пенсійного забезпечення та соціального страхування в уряді Г.Макміллана. З 1970 по 1974 рік - міністр освіти. Після поразки консервативної партії на виборах 1974 року постало питання про обрання нового лідера. Консерватори гостро відчували необхідність нової програми, нових підходів. Е.Хіт та У.Уайтлоу не запропонували нових ідей. Зате М.Тетчер не тільки подала нову програму, айв роки, які передували виборам, зуміла переконати рядових членів партії, що саме вона здатна стати лідером-новатором. "Маргарет Тетчер очолила партію тому, що запропонувала змінити курс",- зазначає її біограф. За час виборчої кампанії Тетчер відвідала чимало міст і містечок Великобританії, третину цього часу провела в дорозі, подолавши 5 тисяч кілометрів. Щодня робила шість зупинок для участі в мітингах і зустрічах. А під вечір поверталася до столиці, щоб взяти участь у прес-конференціях, проводити консультації. її аргументація за програму консерваторів виявилася сильнішою, а головне, доступнішою рядовим англійцям, аніж аргументація лейбористів. "Новий консерватизм" був у тлумаченні Тетчер та в уяві багатьох рядових англійців не черговою політичною чи філософською теорією, а близьким і зрозумілим поняттям, яке Тетчер часто висловлювала мовою, доступною і домогосподарці. Вона не любить абстракцій, майже не вживає таких слів, як монетаризм, етатизм (чи антиетатизм), кейнсіанство, трудові відносини тощо. Зате користується висловами, зрозумілими широкій аудиторії: "велика держава", "велич держави", "чесно зароблені гроші", "жорстока економія", "тиранія профспілок" (профспілки, маючи монополію на ринку праці, "наганяють" зарплату, гальмують зростання продуктивності праці, сприяють підвищенню цін, а, отже, спричиняють втрату Британією позицій), "вміння стояти на власних ногах". "Моя політика,- переконувала М.Тетчер,грунтусться не на економічній теорії, а на прикладах, на яких я була вихована разом з мільйоном мені подібних": чесна робота і чесний заробіток, життя відповідно до можливостей, заощадження на чорний день, власний дім, власна справа, своєчасна оплата рахунків, підтримка поліції". Ці чесноти 149

прийнято називати дрібнобуржуазними, а вона нагадує про них упродовж майже 50 років. Основні ідеї нового консерватизму зводилися до: денаціоналізації, дерегулювання, дебюрократизации до змін у системі соціальних послуг, оподаткування, у трудовому і профспілковому законодавстві. Найбільшою теоретичною абстракцією, якою оперувала перша англійська жінка прем'єр-міністр, був вислів "демократія власників", яка мала запанувати у Британії. Державу, як уже сказано вище, Тетчер пропонувала перетворити, за А.Сміхом, у нічного сторожа, в руках якого має бути кий, оскільки опікуватися вона повинна передусім сферою законності та правопорядку. М.Тетчер, безперечно, видатна особистість. Оглядачі відзначають насамперед її колосальну працездатність, блискучий ораторський талант, уміння висловлюватися чітко, логічно, дохідливо, переконливо. Широко відома глибока релігійність М.Тетчер. Будучи лідером партії і головою уряду, вона вважала, що в її особі усі повинні бачити передусім жінку. Одягалася модно і гарно, любила компліменти. її родинне життя і політика - то різні сфери, співіснують вони паралельно. У подружжя Тетчер двоє дітей-близнюків Марк і Керол. 1989 року вона стала бабусею: у Марка народився син. Вже легендою стали розповіді про те, як "залізна леді" щодня сама готує сніданок своєму чоловікові, про якого завжди говорить з великою повагою. Водночас М.Тетчер приписують інші риси: незвичайне честолюбство, самовпевненість, безапеляційність тощо. Приватизація, її особливості та створення "демократії власників". Одним із найперших завдань кабінету М.Тетчер у галузі економіки була приватизація державних підприємств, часто неприбуткових. У вигляді дотацій вони поглинали левову частку державного бюджету. На 1979 рік націоналізований сектор промисловості давав лише 10 відсотків валового національного продукту. Чимало державних підприємств стали символом неефективності. Отже, причини приватизації відомі: неефективність державних підприємств, низька продуктивність праці на них, висока капіталомісткість, низька прибутковість. Щодо її мети, то вона зводилася не тільки до підвищення ефективності, але мали скоротити державні витрати, ліквідувати державний дефіцит, надати широкі права підприємствам, послабити роль та вплив профспілок, розширити коло індивідуальних акціонерів. Реалізація цих завдань, за словами М.Тетчер, дозволила побудувати суспільство " народного капіталізму", інакше - створити "демократію власників" замість проголошеної лейбористами "держави загального добробуту". Щоправда, М.Тетчер довелося витримані низку атак своїх опонентів щодо методів приватизації. Пропонувалось два шляхи: безкоштовна роздача

акцій робітникам компаній і купівля акцій. Британський прем'єр-міністр та її однодумці відкинули перший варіант. Вони виходили з того, що цінується лише те, що важко дістається. Було взято курс на продаж державних підприємств. У приватизаційній політиці консервативного уряду можна виділити ряд етапів: з 1979 по літо 1984 року здійснювався переважно продаж підприємств конкурентоздатних галузей. Пояснюється це тим, що уряд прагнув зменшити потреби державного сектору в позиках. Це був період так званої "малої приватизації": в приватний сектор передавалися невеликі за розмірами компанії; з літа 1984 року по осінь 1987 року процес приватизації визначався в основному прагненням розширити коло власників акцій. Уряд продавав великі компанії; з 1987 року розпочався процес розпродажу галузей комунального господарства. Надзвичайно цікавий аналіз форм продажу державних підприємств зробив московський вчений-економіст В.Б. Студенцов За його спостереженнями, державне підприємство можна було продати лише на відкритих торгах або ж приватно (закрито). Кожна із форм мала свої позитивні та негативні сторони. Купівля на відкритих, публічних торгах передбачала обов'язкове перетворення роздержавленого підприємства у відкрите акціонерне товариство. У цьому випадку більш достовірною була і ціна, яка формувалася на необмеженій конкурентній основі. Водночас існувала класична купівля акцій за фіксованими цінами. Основна мета цього нововведення, тобто купівля акцій за фіксованими цінами, полягала в залученні до придбання акцій дрібних інвесторів та вкладників. Так, 75 відсотків акцій Британського управління аеродромів було продано за фіксованими цінами і можливість придбати їх надавалася лише британським громадянам. При приватній торгівлі (з рук у руки чи на закритих торгах) ціна підприємства визначалася в ході переговорів, а, отже, в результаті обмеженої за масштабами конкуренції. Враховано було ще одну обставину, яка неминуче виникне і в Україні, якщо процес приватизації в ній триватиме і набере масового характеру: бралося до уваги, хто стане власником державних денаціоналізованих підприємств. Українська періодика переповнена пересторогами на предмет того, що державне майно буде скуплено західними державами, корумпованими структурами, а народ залишиться осторонь цього процесу. В Англії цю проблему вирішували чітко. Уряд строго контролював структуру тих, хто купував акції. Методи були різні: 1) шляхом визначення різних цін для різних категорій населення; 2) запроваджувалося пряме квотування акцій. За приклад тут може стати - продаж 12 електропостачальних компаній, який здійснено останнім часом. Для індивідуальних покупців було виділено 34,4 відсотка, для британських інституцій - 45,6 відсотка і для зарубіжних фізичних і 151

юридичних осіб - 20 відсотків акцій. Проте пропорції могли змінюватися на користь індивідуальних акціонерів у тому випадку, коли вітчизняні заявки на акції в 1, 75 раза перевищували виділену з самого початку їхню кількість, тоді 20 відсотків акцій, призначених для зарубіжних інвесторів, передавалися громадянам Англії. Існувала також практика передачі акцій, які виділялися британським економічним та фінансовим інститутам, знову ж таки на користь індивідуальних вкладників. В цілому питома вага індивідуальних інвесторів могла зрости до 53 відсотків. Щоправда, на практиці власниками акцій ставали все-таки переважно британські фінансові інституції, перед якими були поставлені надзвичайно складні завдання, а саме: сприяти перебудові економіки. Нова лінія в економічній політиці стала відповіддю британських консерваторів на проблеми, що їх диктував сучасний.етап НТР. Треба визнати, що М.Тетчер швидше від своїх політичних конкурентів як опозиційних, так і у власній консервативній партії, вловила нагальні потреби часу. Вона без вагань відкинула старі догми і своєю політикою підкреслила необхідність радикальних технологічних перетворень, структурної перебудови суспільного виробництва на базі наукових технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики та автоматичних систем управління. Головні важелі у цьому надзвичайно складному процесі було передано в руки приватного бізнесу та підприємництва. Водночас дрібним інвесторам і працівникам компаній під час приватизації надавалися відповідні пільги: оплата вартості акцій частинами, власне, в кредит терміном від 2 до 60 місяців; преміювання лояльних робітників та пенсіонерів однією безкоштовною акцією на кожні 10 куплених; створення резерву пільгових акцій -до 5 відсотків від загальної кількості. В цілому за 1980-і роки 500 тисяч працівників підприємств, що приватизувалися (це до 90 відсотків від загального числа) купили акції у "своїх" компаніях. Ще одним важливим моментом в економічній політиці М.Тетчер була ставка на розвиток дрібного та середнього бізнесу. Значною мірою тут відзеркалювалось її соціальне походження та симпатії, а також серйозні ідеологічні та політичні фактори: саме середні верстви - традиційна соціальна база торі. Враховано було й те, що дрібний і середній бізнес перетворився в нову економічну силу в структурі капіталістичного господарства. Він дуже ефективно взаємодіє з великим бізнесом, а в деяких галузях суттєво доповнює його, особливо в сфері обслуговування. Це можна підтвердити фактами: у 1989 році у Великобританії щотижня виникало 1 500 дрібних підприємств. Фірми, на яких працювало менше 20 осіб, складали 96 відсотків від усіх 2,5 млн. наявних тоді англійських фірм. Уряд М.Тетчер запровадив також велику кількість безкоштовних про- .. грам, покликаних готувати безробітних до відкриття ними власної справи, юридичного чи підприємницького консультування. Держава надавала пільгові 152

кредити, запровадила пільгове оподаткування дрібного бізнесу. Не дивно, що з липня 1986 року по квітень 1990 року безробіття в Англії скоротилося майже вдвічі. Важливо також підкреслити, що приватизація суттєво зміцнила мотиви діяльності працівників, перш за все - менеджерів. В 75 відсотках компаній після приватизації було змінено структуру управління, хоча перед тим планувалося зробити це тільки в 50 відсотках підприємств. 15 компаній взагалі ліквідували окремі ланки управління. Відбулося скорочення центрального управлінського апарату. Його переорієнтували виключно на стратегічне планування і проблеми фінансування. Так, центральний апарат управління аеропортів зменшився з 800 до 60 службовців. Приватизовані компанії почали активно запроваджувати бригадні та інші сучасні методи організації преміювання. У масштабах усієї країни зменшено тривалість робочого дня , виросла продуктивність праці, зросла прибутковість підприємств. Важливою сферою приватизації стало житло. Уряд М.Тетчер ставив при цьому за мету: зменшити дотації на обслуговування муніципального житла та сформувати розлогий контингент домовласників. Цим заходом М.Тетчер різко збільшила лави своїх прихильників серед робітників і рядових урядовців. За роки її правління 1 млн. англійських родин стали власниками будинків, що становить 25 відсотків муніципального житла. Якщо, в 1979 році власні будинки мали 53 відсотки британців, то в 1987 році таких було вже 68 відсотків. Продаж квартир часто супроводжувався скидкою в ціні до 70 відсотків. Загалом на початок 1991 року близько половини британського державного промислового сектору було передано в приватні руки. Серед них - нафтова та газова галузі, телефонний зв'язок, водопостачання, авіакомпанії, енергетика, металургія. В державній власності залишалось лише 4 галузі: вугільна, залізниці, поштова служба та атомна енергетика. Близько чверті всього дорослого населення, тобто 11 млн. осіб, стали власниками акцій підприємтсв (замість 3 млн. у 1979 році). До середнього класу у часи М.Тетчер зараховували себе понад 40 відсотків населення Великобританії. Отже, за час прем'єрства М.Тетчер в країні, на думку багатьох, відбулося "економічне диво": Британія вийшла з кризового стану, темпи зростання виробництва у 1980-х роках склали 5 відсотків, це більше, ніж в інших великих країнах світу, крім Японії; продуктивність праці зросла протягом 1979 - 1989 років на 3,5 відсотка. Англія перейшла з сьомого місця в групі найбільш розвинутих індустріальних країн на п'яте . Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове законодавство. Серед цінністних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму зокрема особливе місце належить індивідуалізмові, чи, що майже тотожне, антиколективізму. По суті індивідуалістична (антиколективістська) філосо153

фія лежить в основі всієї Соціально-економічної політики М.Тетчер. Найвиразніше ця філософія почала проявлятися після її перемоти на парламентських виборах 1983 року, зокрема, у сфері відносин між капіталом та працею. Основним носієм колективістських засад виступають тут профспілки. До речі, як у керівництві консервативної партії, так і серед частини лейбористів, ще наприкінці 1960-х років сформувалося тверде переконання що однією з головних причин "англійської хвороби", точніше хвороби британської економіки, є надмірна влада і вплив профспілок, які неухильно домагаються необгрунтованого підвищення зарплати, зайнятості, а це шкодить інтенсифікації праці, організаційно-технічним нововведенням і тим самим знижує конкурентноздатність британської промисловості. Звідси пріоритетним напрямком тетчеризму стала політика обмеження влади та впливу профспілок. Однак, незважаючи на радикальну риторику, "залізна леді" діяла поступово і обачно. Перші законопроекти обмежували пікетування (повторне транспортних засобів, підприємств), "солідарні дії" та свободу профспілкової діяльності на підприємствах. Демократизації британських профспілок сприяли, на думку тетчерівських урядовців, запроваджене голосування по пошті при виборах керівництва та прийнятті рішень про страйки більшістю членів профспілки, обмеження прав "закритого цеху", сплата штрафів за недотримання законів. Водночас прем'єр-міністр, окрім прийняття законів, прагнула сформувати громадську думку, спрямовану проти засилля профспілок та корпоративну. Вона суттєво скоротила функції і повноваження Національної ради економічного розвитку (НРЕР), її галузевих органів, обмежила участь профспілок в інших державних органах, звела їхню діяльність до приватних питань (охорона праці, перепідготовка і працевлаштування людей). Корисним для уряду виявилося і падіння чисельності профспілок, особливо в традиційних галузях, працівники яких були найактивнішими учасниками профспілкового руху. Проте тетчерівський кабінет усвідомлював, що конфлікту з профспілками не уникнути. Іноді здавалося, що він шукає приводу для такого конфлікту. Так було сприйняте урядове рішення 1984 року про ліквідацію профспілкової організації і заборону персоналові вступати у профспілки у військовому розвідувальному комплексі містечка Челтенхем. Драматично розгорталися події і в ході конфлікту друкарів з власником газет "Тайме" і "Сан" Р.Мердоком, який у процесі технічного оновлення друкарні радикально зменшив чисельність її працівників. Уряд підтримав власника газет, кинувши проти страйкарів загони кінної та нічної поліції. Проте головне випробування для М.Тетчер та її уряду було попереду. Воно пов'язане з тим, що ще 1981 року уряд оголосив про закриття 23 нерентабельних шахт. Щоправда, тоді це рішення було відкликано, але підготовка до майбутньої сутички з шахтарями розпочалася (робилися запаси ву-

гілля на електростанціях, нафти, добутої у Північному морі). Уряд дійшов порозуміння із суміжними профспілками електриків, працівників водопостачання, надав їм щедрі пільги, тим самим запобіг їхню участь у страйку шахтарів. Наступним кроком у підготовці консервативного керівництва до конфлікту з шахтарями, що назрівав, стало призначення (вересень 1983 року) керівником Національного управління вугільної промисловості (НУВП) Я.Макгрегора, якого було запрошено із США для запровадження американських методів модифікації промисловості. Цей діяч зажив собі слави "знищувача профспілок". Очоливши НУВП, заохочуваний згори, 72-річний Я.Макгрегор негайно приступив до здійснення урядового плану модифікації вугільної промисловості. Узяв він "курс на ліквідацію неекономічного виробництва". На початку березня 1984 року НУВП оголосило про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тисяч робітників. Шахтарі відкинули диктат уряду і 20 березня 1984 року розпочали страйк, на чолі якого став лідер Національної спілки гірників Артур Скаргілл. Страйк тривав майже рік. Особливістю цієї акції стала не тільки її тривалість, масовість і наполегливість шахтарів: від самого її початку супроводжували жорстокість і насилля, до яких вдався уряд. Заздалегідь підготовані для придушення страйків поліцейські підрозділи, мобільні пікети, спеціально дібрані штурмові групи з бронемашинами, гранатометами, пожежним устаткуванням та могутніми водометними пристроями тільки й чекали команди, щоб завдати удару страйкарям. Такого масштабу поліцейських операцій у мирний час, зазначали англійські газети, Британія ще не знала. Відразу ж після початку страйку керівництво профспілки попередило усі місцеві організації про підготовку поліцейських операцій, найбільш масштабних після історичного страйку 1926 року. Під захист поліції було взято штрейкбрехерів (скебів), проти страйкарів велася цілеспрямована пропагандистська кампанія у пресі. "Білі перуки" (так називають у Великій Британії судових чиновників) штампували вироки про накладення на місцеві організації профспілки шахтарів штрафів, арешт їхнього майна, позбавлення керівників права розпоряджатися страйковими фондами. Кожен крок керівників профспілки був під контролем відповідних органів, діяла система підслуховування телефонних розмов А.Скаргілла та більшості лідерів Національної спілки гірників. М.Тетчер не раз кидала шахтарям звинувачення в тому, що вони є "п'ятою колоною політичних авантюристів, які прагнуть підірвати основи британського способу життя". Що ж стосується зарубіжної допомоги, то, як з'ясувалося пізніше, Скаргілл намагався одержати її не від споріднених з британськими трейд-юніонами міжнародних та національних профцентрів. а з Радянського Союзу та від лідера Лівії полковника Каддафі. 1Fr

На початку 1985 року шахтарський страйк пішов на спад, а 5 березня того ж року НСГ прийняла рішення про його організоване завершення. Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протягом 1985-1989 років стало значно менше, ніж у попередні роки. За підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані національній економіці через непоступливість уряду, становили понад шість млрд. фунтів стерлінгів. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Лоусон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад. Для закріплення успіхів у боротьбі з страйкарями палата громад 1987 року прийняла закон про подальше розширення повноважень поліції в її протидії "масовим заворушенням". Уряд торі асигнував 2 млн. фунтів стерлінгів на спорудження поблизу Лондона центру підготовки підрозділів поліції спеціального призначення. Видано було підручник, що популяризував такі методи, як "врізання" у натовп демонстрантів клином, "терор проти всіх без розбору", "виведення з ладу" тощо. 1990 року ухвалено ще один білль, у якому заборонялися акції солідарності, дозволялося звільняти робітників у разі їхньої індивідуальної участі в неофіційних акціях, запроваджувалася посада незалежних контролерів для проведення і перевірки підсумків голосування в тред-юніонах тощо. Закон 1988 року захищав штрейбрехерів від заходів профспілок, навіть якщо страйк був визнаний законним і за його початок проголосувала більшість членів профспілки. Не можна ігнорувати і той факт, що тодішнє законодавство прагнуло протиставити особу окремого робітника профспілкам. Британське право у своїй основі, як відомо, індивідуалістичне, колективна праця і свободи обмежені. Закон 1988 року робив особливий наголос на судовому захисті штрейбрехерів від "невиправданих" заходів профспілок. Враховуючи непопулярність антипрофспілкового законодавства, уряд пішов на значні витрати (у розмірі 277 337 фунтів стерлінгів) для випуску пропагандистських листівок на захист Робітничого акту 1988 року. Цей факт, щоправда, став приводом для гострих парламентських дебатів. Послідовна і цілеспрямована діяльність уряду щодо законодавчого обмеження страйкової боротьби і активні дії проти страйкарів зрештою дали позитивні наслідки, якщо мати на увазі суто економічний ефекг. Значно зменшилася також і кількість членів профспілок - з 12,2 млн. у 1979 році до 9,1 млн. наприкінці 1987 року. Реформування "держави загального добробуту". Поряд з реформуванням відносин власності та обмеженням прерогатив тред-юніонів важливою метою тетчерівського наступу стала перебудова системи державних соціальних послуг, або лейбористської "держави загального добробуту". На думку тетчеристів, докорінна реорганізація цієї системи покликана позбавити співвітчизників зрівнялівки у сфері послуг, сприятиме утвердженню свобо156

ди вибору і в соціальній сфері. Це, в свою чергу, стимулюватиме ініціативу і підприємництво, прагнення у всьому покладатися тільки на себе і на свої власні сили. Необхідно підкреслити, що нічого принципово нового у цьому не було. Частину заходів такого спрямування задовго до М.Тетчер запроваджував Е.Хіт. Так само не був тетчерівський уряд піонером в ініціюванні приватного соціального страхування, яке досить поширилося ще в 1950-х роках. Разом з тим тетчерівська політика у цій царині була не простим продовженням усталеної практики, оскільки на відміну від своїх попередників, мета її уряду полягала в досягненні такого рівня роздержавлення, який надав би соціальним послугам нової якості. Ця стратегія вимагала, з одного боку, послідовності і політичної волі, а з другого - поступовості і навіть обережності, що зумовило тривалий, а часом і болісний для уряду характер перебудови соціальної системи. Особливо серйозних зусиль потребувало реформування системи охорони здоров'я та шкільної освіти, де довелося не тільки вишуковувати нові підходи, а й долати опір численних опонентів. Тетчер почала запроваджувати "ринкові" засади в медицині, активізувала процес передачі приватному капіталу на контрактній і конкурентній основі різного роду допоміжних служб (прання білизни, прибирання, догляд за хворими). Вартість цих послуг, за даними Національної служби охорони здоров'я (НСОЗ), склала 1983 року 1 млрд. фунтів стерлінгів, тому конкуренція виявилася вельми жорсткою. Чимало фірм, прагнучи закріпити за собою перспективний ринок, погоджувалися навіть на низькі розцінки послуг. За офіційними даними, запровадження систем конкурентного контракту на допоміжні медичні послуги дозволило державі заощадити майже 100 млн. фунтів стерлінгів щорічно. Цей процес поглиблювався і приватні фірми перебирали на себе інші види послуг: охорону приміщень, обслуговування пацієнтів удома, керівництво господарством великих лікарень та поліклінік, утримання автостоянок. Мало того, вони почали прибирати до своїх рук і основні медичні служби: чергування в палатах, медичну допомогу на дому, окремі види лабораторних аналізів тощо. Одним із негативних наслідків цієї діяльності стало скорочення медперсоналу, що викликало його невдоволення. Важливим нововведенням тетчерівського уряду в діяльність НСОЗ стала реформа його структур та керівництва, переведення їх на ринкові засади, запровадження методів сучасного менеджменту. Поширювалася практика передачі приватним фірмам права на'управління різними функціональними підрозділами в системі охорони здоров'я. Крім комерціалізації державної системи охорони здоров'я, уряд неоконсерваторів всіляко заохочував розвиток приватних лікарень, клінік, ап157

тек і приватного медичного страхування. В результаті, якщо 1979 року ними користувалося 2 млн. осіб (5 відсотків населення), то 1986 року ці цифри зросли відповідно до 5 млн. та 9 відсотків. Дещо інший шлях роздержавлення пройшла система шкільної освіти, станом якої були невдоволені як батьки, так і широка громадськість. Завдання торі полягало в тому, щоб не допустити реалізації ідеї "загальної і рівної" середньої освіти, яку запроваджували лейбористські уряди. Річ у тім, що на базі двох основних типів шкіл, які функціонували в Англії - "граматичних", в які діти вступали на підставі екзаменів та тестів, і після її закінчення могли вступати до вищих навчальних закладів, та "сучасних", які не давали права вступу до вищої школи, лейбористи створювали так звані "об'єднані" школи. Вже у першій програмній заяві "Правильний підхід", яка лягла в основу "Хартії батьків", неоконсерватори сформулювали свою програму у системі освіти. Зводилася вона до того, щоб надати батькам всю інформацію про існуючі школи, а, отже, свободу вибору, право брати участь у шкільних радах тощо. Як один із варіантів запланованих змін пропонувалася система запровадження ваучерів, тобто сертифікатів, які видавали батькам з правом передачі їх у будь-яку обрану ними школу. Кількість набраних школою ваучерів мала визначати її фінанси, а, отже підбір учителів, обладнання, будівництво приміщень тощо. Щоправда, згодом від "ваучеризації" шкіл консерватори відмовилися. Зате, щоб піднести стандарти навчання, передбачалося відновити "плюралізм" у шкільній освіті, створити систему стипендій для обдарованих дітей. Так само батькам надавалося право, якщо дитина не виявила бажання мати середню освіту, забирати її зі школи і віддавати учнем на підприємство, або на курси профосвітньої підготовки. Всі ці ідеї були відзеркалені в законах 1980, 1986 і 1988 років. Передовсім було скасовано лейбористське законодавство про "об'єднані" школи, таким чином 260 граматичних шкіл, які ще залишилися (з 5 тис. державних) здобули шанс на виживання. Закон від 1986 року був спрямований на підвищення стандартів освіти, реорганізацію управління школами і процесом навчання, розширення складу шкільних рад із залученням бізнесових структур. Відповідно до цього закону в об'єднаних школах запроваджувалася більш диференційована оцінка знань учнів. Так, діти, які досягай 16 років, отримували за результатами екзаменів сім видів атестатів, які визначали їхнє подальше навчання чи спеціалізацію. Законом від 1988 року передбачалося впорядкування всієї системи навчально-виховної роботи на базі єдиних шкільних програм. Необхідність структурної перебудови економіки, її оновлення на основі сучасного науково-технічного розвитку гостро поставила питання про нагальну потребу різнопланової і якісної технічної освіти. У зв'язку з цим закони від 1986 та 1988 років передбачили створення мережі міських техно158

логічних коледжів. їх фінансували як держава, гак і приватний бізнес. Серед заходів, які мали наблизити шкільну освіту до потреб економіки, слід згадати організацію стажування вчителів на фірмах та підприємствах, проходження учнями виробничої практики. Необхідно зазначити, що теоретична модель реформування шкільної освіти, яку пропонували неоконсерватори, завжди корегувалася життям і тетчеризм діяв не шляхом відмови від старої практики, а через поєднання старої, соціал-реформістської, та нової, неоконсервативно! моделей. Лейбористи у 1970-х роках прогнозували, що запровадження об'єднаної школи призведе до занепаду незалежних та приватних шкіл. Цього не сталося, навпаки, їхня кількість у 1980-х роках зросла. Збереглася й "егалітарна" модель освіти, але уже у синтезованому вигляді. Важливим компонентом "держави добробуту" поряд із продуманою організацією охорони здоров'я та освіти була система соціального страхування і допомоги тим, хто через різні обставини, не міг заробляти собі на життя. Відомо, що соціальна активність держави у попередні роки породила врешті-решт суттєві проблеми в цій царині і економічну в тому числі. Для їх розв'язання консерватори висунули, як лікувальний засіб, принципи свободи вибору та заохочення різноманітних видів приватного страхування. Водночас ставилося завдання піднести роль державного соціального страхування і збереження його лише для тих, хто був у змозі користуватися послугами приватного сектору. Через низку законів консервативний уряд істотно зменшив допомогу безробітним, головним чином шляхом скасування практики визначення цієї допомоги відповідно до розмірів зарплати і подальшого її підвищення залежно від зростання цін. Що ж до пенсій, то тетчерівський уряд відмовився від їх періодичного підвищення у зв'язку із зростанням зарплати й запровадив систему "прив'язки" до рівня цін. Таким чином, розрив між зарплатою і пенсіями помітно зріс. За таким же принципом були скасовані і надбавки до пенсій інвалідам, удовам, матерям-одиночкам. За деякими даними, тільки "економія" держави на пенсіях склала в 1979-1988 роках 4 млрд. фунтів стерлінгів. Загалом, якщо лейбористи прагнули "європеїзувати" британську систему соціального страхування, то консерватори, навпаки, "американізували" її. Проте і в роки консервативного правління, особливо у сприятливі економічні періоди, розмір державних соціальних виплат, особливо пенсій, зростав (на 1987 рік він збільшився на 29 відсотків). Консерватори ставили собі в заслугу те. що помітно зросли недержавні джерела доходів пенсіонерів, оскільки 3/4 з них засвідчили, що мають особисті заощадження, завдяки чому їхні прибутки збільшуються щорічно на 7 відсотків. Загалом наприкінці 1980-х років процес комерціалізації пенсій159

ного оослу] овування розширився і майже половина економічно активних британців брала участь .у пенсійних фондах своїх підприємств. Що ж стосується самих пенсіонерів, то на початок 1990-х років майже 90 відсотків з них мали, крім державної пенсії, ще одне джерело існування. Таким чином, у соціальній сфері тетчеристи запровадили своєрідний гібрид європейської та американської систем. При цьому уряд торі аніскільки не скоротив загальні витрати на соціальну сферу у порівнянні з своїми попередниками. Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди. У зовнішньополітичних пріоритетах консерваторів основний акцент було зроблено на поверненні Британії гідного місця у світовому співтоваристві, на підвищенні її ролі у стосунках між Сходом і Західом, у всій системі міжнародних відносин, на заміні концепції "малої Англії" концепцією "Великої Британії". Виконання такого неординарного завдання залежало передусім від успіхів на таких важливих напрямках, як стосунки з США, СРСР і Західною Європою. У всіх цих трьох сферах М.Тетчер сказала своє слово, змінила на краще не тільки підходи, а й пріоритети. Про серйозність намірів "залізної леді" засвідчила війна за Фолклендські острови (гак їх називають англійці, аргентинці ж вживають назву Мальвшські острови). Розташовані вони у Південній Атлантиці і складаються із двох великих і 200 малих островів; загальна площа - 12,2 тис. кв.км, населення 2,1 тис. осіб (за даними 1991 року), відстань від Британії до Фолклендських островів - 14 824 км. Фолкленди відкрито 1594 року і упродовж століть вони були предметом суперечок між кількома державами. 1833 року острови захопили британські війська і вигнали аргентинських поселенців. Британія оголосила їх своєю власністю. Проте Аргентина не визнала прав британської корони на архіпелаг. Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 1960 і 1965 років пропонували Великобританії та Аргентині дипломатичним шляхом змінити колоніальний статус Фолклендів. Проте переговори через обструкцію лондонських політиків зайшли у глухий кут. 2 квітня 1982 року аргентинські війська висадилися на Фолклендах. Цій акції передувало проголошення в Аргентині військової диктатури на чолі з генералом Галтісрі. І хоч британська розвідка попереджала саме про такий розвиток подій, вторгнення аргентинців на острови підігріло політичну атмосферу в країні. Прем'р-міністр прийняла відставку міністра закордонних справ лорда Карршгтона, і незважаючи нате, що низка компетентних організацій висловлювала сумнів щодо успіху війни за Фолкленди, реагувала на дії аргентинського диктатора рішуче та енергійно. Через Раду Безпеки ООН поквапливо було прийнято резолюцію, яка засуджувала дії Аргентини, Євро160

пейське економічне співтовариство підтримало Британію, почалися також інтенсивні консультації зі США та деякими латиноамериканськими державами. Ставку було зроблено на силовий метод розв'язання конфлікту. 2 квітня, в день аргентинського вторгнення, уряд прийняв рішення про формування експедиційного корпусу та передислокацію його в район конфлікту. Одночасно був сформований військовий кабінет для стратегічного планування та керівництва воєнними діями, який особисто очолила М.Тетчер. Про масштаб воєнної операції засвідчує той факт, що всього в ній було задіяно понад 100 надводних і підводних кораблів з 25 тисячами обслуги. Разом з тим це була досить ризикована акція, розгорталася вона на відстані 14 824 км від Британських островів. Немаловажну роль у силових діях англійського уряду зіграв той факт, що, за свідченнями американських спеціалістів, у шельфі між Антарктидою та Південною Америкою знаходяться колосальні запаси нафти, у 13 разів більші ніж у Північному морі. Початок активних воєнних дій поклало, за санкцією М.Тетчер, раптове торпедування 2 травня 1982 року британським підводним човном аргентинського крейсера "Генерал Белграно", в результаті якого загинула 321 особа, а корабель потонув. Трагедія "Белграно" розвіяла ілюзії про можливість мирного врегулювання конфлікту. Через два дні аргентинські морські сили потопили британський міноносець, загинув 21 військовослужбовець, десятки були поранені. Слід підкреслити, що уряд "залізної леді" вловив невдоволення британців падінням престижу і авторитету країни на світовій арені і те, що конфлікт з Аргентиною більшість співвітчизників сприйняла як "приниження "великої нації", спробу примусити її схилити голову перед аргентинським диктаторським режимом. Саме такий політичний та психологічний контекст надав фолклендському конфліктові значення, яке вийшло за межі воєнної події. Твердість і високий професіоналізм військово-політичного і оперативного британського командування забезпечили швидке пересування експедиційного корпусу, який уже в середині травня, подолавши величезну відстань, досяг театру воєнних дій. 25 квітня британці повернули собі острів Південна Джорджія. Меьине, ніж за місяць вони захопили адміністративний центр архіпелагу м. ПортСтенлі і відновили британський суверенітет над Фолклендами. Утім Аргентина не відмовилася від своїх претензій на острови (1990 року Великобританія і Аргентина відновили дипломатичні відносини). Блискуче завершена операція за мінімальних втрат (255 убитих з британського і 650 - з аргентинського боку) радикально вплинула на політичну ситуацію в країні. "Фолклендський фактор" затінив більшість інших, зокрема, внутріполітичних, що мали негативний відтінок. Різко зріс рейтинг конN

n

161

серваторів і самої М.Тетчер, яка, скориставшись цим, оголосила в червні 1983 року дострокові парламентські вибори. Разом зі своєю партією досягла на них перемоги. У зовнішньополітичній діяльності М.Тетчер можна виділити дві чіткі лінії: з одного боку, твердість та безкомпромісність (приклад - фолклендська війна); з другого - прагматизм, гнучкість, врахування балансу інтересів (угода щодо подальшої долі Гонконгу, врегулювання родезійської проблеми, нові оцінки й підходи щодо СРСР після 1985 року). Характер англо-американських відносин, який склався за неоконсервативного правління, називають "особливим". Цьому сприяло й те, що між М.Тетчер та Р.Рейганом склалися особисті дружні й довірливі стосунки. Одним з найважливіших факторів, які визначали "особливий" характер взаємин двох держав, стало співробітництво у військовій галузі. Британський уряд підтримав 1983 року розміщення 572 американських ракетносіїв середнього радіусу дії у Західній Європі, в тому числі 160 - на території Англії. В липні 1980 року було досягнуто угоди з США про модернізацію британської ракетно-ядерної техніки (заміна ракет "Поларіс" новими, типу "Трайдент", будівництво нових підводних човнів з 16 ракетами тощо). 1984 року британський прем'єр-міністр оголосила про підтримку амери канської програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОЇ) за умови, що її розробка вестиметься в рамках договору про протиракетну оборону. Водно час консервативний уряд відхилив пропозицію щодо врахування англійсько го ядерного арсеналу при підписанні договору про скорочення ракет серед нього і малого радіусу дії. Так само М.Тетчер не приєдналася до оголоше них США санкцій на постачання в СРСР обладнання для споруджуваного газопроводу Уренгой-Ужгород. Найяскравіше характер відносин між Великобританією та США проявився під час міждержавних конфліктів. На 1980-і роки припадає три найголовніші з них - інтервенція США на Гренаді, яка була членом Британської співдружності націй; бомбардування американським літаком Лівії, причетної, на думку американських урядовців, до вибуху 1986 року в західноберлінській дискотеці, внаслідок якого загинуло чимало військовослужбовців США; події у Перській затоці 1987 року. У цих конфліктах "особливі стосунки" між Великобританією і США зазнали серйозних випробувань. Що ж стосується Гренади, то британський прем'єр-міністр публічно засудила американську акцію, проте під час бомбардування американцями Тріполі Британія дозволила авіації США використовувати свої аеродроми. У серпні 1987 року у Перську затоку були відправлені англійські тральщики. Цілком природно, що європейський напрямок залишався одним з найважливіших у зовнішньополітичних пріоритетах тетчерівського уряду. Варто нагадати, що британський прем'єр-міністр провадила жорстку і навіть 162

конфронтаційну лінію у стосунках зі своїми партнерами по Європейському економічному співтовариству. Серйозним об'єктом розходження Британії з ЄЕС стала його сільськогосподарська політика (ЄСJ1), на яку у 1980-х роках витрачалось дві третини бюджету співтовариства. Річ у тім, що витрати Великобританії на ЄСП значно перевищували виплати їй з бюджету ЄЕС, тому й вимагала вона серйозного реформування сільськогосподарської політики Співтовариства, а Франція, Італія і Греція чинили цьому опір. Не підтримала М.Тетчер і проект максимальної інтеграції, усунення бар'єрів не тільки у торгівлі, а й у сфері фінансів та зміцнення політичної ролі ЄЕС у житті Європи, як і план створення європейського центрального банку та надання йому права контролювати курс валют і включити фунт стерлінгів у "європейську валютну систему". "Залізній леді" у цих питаннях опонували її однопартійні Е.Хіт та М. Хезелтайн. Чи не найбільші розходження між англійським урядом і партнерами по ЄЕС стосувалися запровадження єдиної валютної системи в Західній Європі. Англо-радянські стосунки пройшли за час тетчерівського правління тривалий еволюційний шлях: від фактичного застою (у зв'язку з ганебною роллю Москви у подіях початку 1980-х років у Польщі, запровадження санкцій у торгівлі з СРСР, висилкою радянських дипломатів, розгортанням кампанії за дотримання прав людини в країні "розвинутого соціалізму") до налагодження розмаїтої співпраці (обміну державними візитами 1989 і 1990 років, підписанням низки угод у сфері економіки та торгівлі, вивчення космосу, культурного обміну, вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Лондоном та Москвою, про взаємне надання земельних ділянок під будівництво нових посольських комплексів у столицях обох держав тощо). Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тетчер. Вісімдесяті роки XX століття увійшли в історію Великобританії як "тетчерівське десятиріччя". Консерватори прийшли до влади 1979 року і знову домоглися успіху на виборах 1983 і 1987 років. Всі ці роки консервативний уряд очолювала Маргарет Тетчер, особистість та політичний стиль якої безпосередньо відбилися на ідеології та практиці британського неоконсерватизму. Переломним у "тетчерівській революції" став 1985 рік. Починаючи з середини 1980-х років, низка показників засвідчувала економічне піднесення Англії. Темпи приросту ВВП склали в цей період 3-4 відсотки (вдвічі більші проти 1979 року, коли М.Тетчер очолила уряд). За цим важливим показником Великобританія обігнала в 1986-1988 роках більшість промислово розвинених країн, за винятком хіба що Японії; за зростанням продуктивності праці поступалася також лише Японії (2.5 відсотка щорічно). В окремих галузях спостерігався справжній бум. Так. в обробній промисловості після різкого падіння (на 14 відсотків у 1979-1981 роках) темпи росту склап» 163

ли 6-7 відсотків. Такими ж і навіть вищими темпами розвивалися будівельна галузь, торгівля, транспорт, зв'язок. Зросла загальна ефективність виробництва і конкурентноздатність британських товарів. Починаючи з 1983 року, статистика фіксувала збільшення середнього реального доходу (на 3-4 відсотки щороку). Водночас у ті ж 1980-і роки знизилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 відсотка, тоді як 1979 - 13,6. Значно зросли споживчі витрати (1988 року на 30 відсотків у порівнянні з 1979 роком), особливо витрати на товари тривалого користування: на електроніку та електротехніку, на автомобілі. Протягом 1981-1987 років помітно знизився рівень інфляції, склавши всередньому 5,3 відсотка в рік (наприкінці 1970-хроків він становив понад 15 відсотків). Динаміка зниження безробіття виглядає дещо суперечливо. Перші реформаторські заходи тетчерівського уряду спричинили зростання загальної кількості тих, хто залишився без роботи. Сплеск цього процесу припав на 1986 рік (11,2 відсотка), у 1989 році цей показник був уже найнижчим за останні 8 років - 6,1 відсотка. Загалом неоконсерваторські реформи надали динамізму британській економіці, вивели її зі стану "небезпечно хворої людини". Водночас тетчеризм давав чимало підстав і для критики. Пов'язані вони були з поглибленням соціальної напруги, згортанням функцій держави у сфері економіки та соціальних послуг, стимулюванням індивідуалістичної психології тощо. На травень 1989 року припало 10-річчя приходу М.Тетчер до влади. Такого рекорду упродовж протягом останніх 150 років не досяг жоден із прем'єр-міністрів Великобританії. Проте через 1,5 року після ювілейних урочистостей М.Тетчер подала у відставку, що для багатьох було великою несподіванкою. Підкреслимо, що її відставка сталася не в результаті провалу, чи неефективної політики, а з її власної ініціативи. Вона втратила стовідсоткову підтримку своєї парламентської фракції і навіть деяких міністрів. Причина - низка її непопулярних заходів. Подаючи прохання про відставку, М.Тетчер ще раз виявила державну мудрість і патріотизм: інтереси партії для неї були важливіші, ніж власні амбіції. Головне, на її думку, полягало в тому, щоб партія зберегла владу і неоконсервативний курс. Що ж конкретно спричинило відставку "залізної леді"? По-перше, з метою подальшого розширення "демократії власників" М.Тетчер запропонувала змінити систему місцевого оподаткування. Якщо раніше основними платниками податку були власники нерухомості, то відтепер, щоб звільнити їх від цього, оподаткуванню мав підлягати кожен громадянин, незалежно від його прибутків. Пропозиція викликала гостру критику, в тому числі з боку однопартійців. Друга причина пов'язана була з позицією М.Тетчер стосовно "Спільного 164

ринку". Британський прем'єр-міністр зайшла надто далеко по шляху лібералізації економічних відносин, зняття бар'єрів, створення єдиного економічного простору в рамках ЄЕС. Проте вона завжди була надзвичайно чутливою до того, що стосується суверенітету Англії, рішуче виступала проти всього, що може зменшити його.. Для прикладу можна згадати ситуацію, коли країни "Спільного ринку" вирішили запровадити для інтегрованих держав єдину валюту, посилити роль "спільноринківських" політичних інститутів. Окрім побоювання, що ці заходи підірвуть суверенітет Англії, М.Тетчер вважала, що створення європейської "супердержави" зведе нанівець усе, що їй вдалося зробити. Ряд міністрів, зокрема М.Хезелтайн, вважали, що комплексна структурна перебудова англійської економіки найшвидше можлива лише в разі абсолютної інтеграції Англії з країнами "Спільного ринку" та за умови посилення ролі державних структур в економіці. М.Тетчер же, як відомо, всі надії у цій справі покладала на "розкріпачення" ринкових сил, на приватизацію соціальних послуг, денаціоналізацію тощо. Таким чином, напрошується висновок, що передусім європейська політика "залізної леді" призвела до бродіння у партії та до відставки одного із найлояльніших прихильників тетчеризму міністра закордонних справ Дж.Хау. Апотегм внутрішньопартійного конфлікту стали чергові щорічні перевибори парламентською фракцією лідера партії, які відбулися в листопаді 1990 року. Конкурентом М.Тетчер на них виступив М.Хезелтайн. Під час першого туру попередньому лідерові партії для остаточної перемоги не вистачило 4 голоси (за М.Тетчер проголосувало 204 з 372 депутатів; за М.Хезелтейна - 152, 16 парламентаріїв утрималося). У парні назрівав очевидний розкол. М.Тетчер провела консультації зі членами свого кабінету, 12 з яких порадили прем'єр-міністрові не виставляти свою кандидатуру у другому турі перевиборів. Так завершилося десятирічне правління цієї непересічної жінки. Новим лідером партії було обрано Джона Мейджора. Дж. Меіїджор та політика "здорового консерватизму" (1990-1997 роки). Відставка М.Тетчер поставила з усією гостротою питання лідерства в консервативній партії. Сама екс-прем'єр підтримувала міністра фінансів Дж. Мейджора, який на її очах зробив карколомну кар'єру і, щонайголовніше, був її однодумцем. З ним пов'язувала вона свої плани продовжити "тетчерівський" курс. Завдяки підтримці М.Тетчер, яка зуміла вплинути навіть на найбільш непіддатливих парламентарів, шанси цього політичного діяча вже на стадії виборів лідера виявилися найкращими. В ході другого туру голосування Дж.Мейджору для перемоги не вистачило всього двох голосів. Проте його перевага над Д.Хердом та М.Хезелтайном була настільки вели165

кою, що обидва суперники, не вагаючись, зняли свої кандидатури і заявили про свою підтримку Мейджора. якого визнано було переможцем. З обранням Дж.Мейджора лідером партії та прем'єр-міністром продовжилася лінія, започаткована "залізною леді", висунення на вищі партійні та державні посади вихідців з "простого народу"'. Джон Мейджор народився в 1943 році в Брікстоні, одному з районів Лондона, в сім'ї циркового артиста, який згодом зайнявся дрібною торгівлею і збанкрутував. Родина Мейджорів пережила серйозну фінансову скруту. Закінчивши школу з посередніми успіхами, Джон працював на різних роботах, був безробітним. Вищої освіти не здобув. Займався активно самоосвітою. В 22 роки працював банківським службовцем. З 1965 року почав підтримувати консервативну партію. Вже у 1968 році його обрали до муніципальної ради одного із округів Лондона. 1979 року - до парламенту. Туї він блискуче пройшов шлях від парламентського секретаря до міністра закордонних справ та міністра фінансів у 1989 році в уряді М.Тетчер. Новий прем'єр-міністр мав врівноважений характер, організаторські здібності, умів порозумітися з людьми, схильний був до лібералізму. Преса відгукнулася на призначення нового прем'єр-міністра по-різному: лейбористська писала, що він "сіра подоба Тетчер у штанях"; консервативна називала його "іМейджором-меїеоритом", "людиною видатних здібностей". Але епітет "сірий" міцно прилий до Мейджора з перших же днів його урядування. Щоправда, він був людиною, яка, незважаючи на дружні стосунки з М.Тетчер, ніколи, навіть на початку своєї партійної та урядової кар'єри, догідливо не підтакував їй. На урядові посади новий прем'єр призначав діячів скоріше посттетчерівського, аніж тетерівського спрямування, що заперечувало балачки про те. що він буде "маріонеткою" в руках "залізної леді". Так само Дж.Мейджор відійшов і від тетчерівського "президентського" стилю у прийнятті рішень, повернувся до колегіального стилю керівництва та діяльності кабінету міністрів. Перші публічні виступи нового прем'єр-міністра засвідчували також більш конструктивні підходи у питаннях "соціальної держави" та європейської інтеграції. Твердо заявив він про скасування "подушного податку". Єдина прикрість, яку відчував новий лідер торі, був брак легітимності свого урядування: адже як глава уряду він не отримав мандату виборців і став лише спадкоємцем М.Тетчер. Разом з тим ставка Дж.Мейджора на те, щоб не зрікаючись тетчеризму, все ж відійти від його крайнощів, виправдала себе. На виборах 1992 року торі здобули перевагу й у палаті громад 338 місць із 651 (проти 375 з 650 після виборів 1987 року). Перемога на виборах 1992 року давала новому урядові вагомий шанс реалізувати свої нові підходи у сфері державної політики, в тому числі в 16В

царині економіки. Проте перші кроки в цьому напрямі засвідчили несхитність базових принципів тетчеризму, передусім "демократії власників", свободи конкуренції, приватизації, підтримки малого бізнесу, зниження прямого оподаткування тощо. Найвідчутніше спадковість цих принципів виявилася у продовженні приватизації. Вже 1990 року, ще до виборів, було оприлюднено п'ятирічний приватизаційний план, який передбачав передачу у приватні руки таких життєво важливих секторів економіки, як вугільна, залізниці, автобусні компанії, водо- і електропостачання Північної Ірландії. Так, на весну 1994 року із 50 діючих шахт (1955 року їх було 850) було приватизовано 34. Того ж року уряд готував грунт для приватизації пошти. Водночас вживалися активні заходи для підтримки малого бізнесу, в тому числі в інноваційній сфері. З цією метою було підготовано "Хартію малого бізнесу", що гарантувала йому режим найбільшого сприяння у сфері кредитування, а також ряд законодавчих пільг, зокрема в оподаткуванні. Дієвими були заходи і в царині реалізації програми "демократії власників". Тривав, зокрема, пільговий розпродаж муніципальних будинків, створювалися сприятливі умови для кредитування будівництва власного житла, було прийнято спеціальний закон, який заохочував робітників ставати акціонерами приватних підприємств, стимулював поширення акцій серед населення. Формулюючи промислову політику, новий уряд торі надав підтримку національному бізнесу, особливо тим його структурам, які займалися впровадженням нових технологій. З цією метою були створені ради з науки і технології за участю відомих вчених та бізнесменів; вони розробляли рекомендації для уряду з питань інноваційної стратегії. Упродовж 1993-1994 року на гранти, надані державою, було розпочато 320 інноваційних проектів. Великобританія активно включалася у різного роду європейські інноваційні програми (так, у проекті "Юрека" брало участь 1995 року 500 англійських фірм). Одним із пріоритетних напрямів діяльності уряду і надалі залишалася регіональна політика, спрямована на ліквідацію диспропорцій у розвитку різних регіонів країни та на заохочення корпорацій, які займалися розвитком міст. У соціальній політиці уряд Дж.Мейджора поєднував як засади радикального тетчеризму. гак і посттетчерівські новації. Основоположним принципом соціальних заходів стала політика створення "змішаної" держави добробуту, в якій мала запанувати рівновага між приватним та державним сектором, тоді як М.Тетчер віддавала перевагу приватному підприємництву. 1992 року були опубліковані урядові "Хартія громадян", "Хартія батьків", "Хартія пацієнтів", "Хартія споживачів". "Хартія квартиронаймачів". "Хартія тих, хто шукає роботу", "Хартія пасажирів" та інші. На 1994 рік їх нараховувалося вже близько сорока таких державних документів. Створювалися соціальні 167

установи, які займалися реалізацією настанов "Хартій". Найбільш суттєві зміни, природно, мали відбутися в таких підвалинах соціальної держави, як система народної освіти, охорони здоров'я та соціального страхування. В '"Хартії батьків" акцент був на розмаїтті та якості навчання, на необхідності збереження незалежних державних ("стипендіальних") шкіл, які не контролювалися місцевими шкільними відділами і фінансувалися державою, а також приватних шкіл, як органічної частини системи середньої освіти. Кількість "стипендіальних" шкіл швидко зростала і у 1994 році вони складали вже 16 відсотків усіх загально-освітніх навчальних закладів, тобто приблизно удвічі більше, ніж незалежних приватних шкіл. Уряд виділяв також додаткові кошти для підвищення стандартів навчання у депресивних міських районах, хоч суттєвих зрушень тут не відбулося. У відповідності з принципами розмаїття (чи плюралізму) у навчанні та орієнтацією на підвищення його якості уряд удосконалив систему тестів і екзаменів, запровадив систему перевірки кваліфікації вчителів і спеціальне "Агентство з підготовки вчителів"; удосконалив професійну підготовку і перепідготовку кадрів для виробництва та економіки. Було розроблено також заходи для вдосконалення позашкільної системи професійного навчання молоді. З цією метою засновано технологічні коледжі, при університетах відкривалися школи бізнесу для осіб, які мали вищу освіту. Аналогічні заходи, спрямовані на підвищення рівня і якості послуг, вживалися і у сфері охорони здоров'я, виграти на які зросли , як і в системі освіти, у порівнянні з тетчерівським періодом. Дещо інакше складалася ситуація в одній з найважливіших сфер - у системі соціального страхування. Незважаючи на деяке поліпшення державного пенсійного обслуговування та збільшення розмірів пенсій, акцент постарому робився на заохочення особистих заощаджень і участі в приватних пенсійних фондах та внутрішньофірменному страхуванні. Основні урядові ініціативи по лінії державного страхування були спрямовані на піднесення добробуту найменш захищених пенсіонерів, інвалідів, удів, одиноких матерів і багатодітних сімей. Проте допомога, отримувана цією категорією населення, залишалася, як правило, нижчою базової державної пенсії, яка складала 1994 року 57 фунтів стерлінгів на тиждень для одиноких та інвалідів і 92 фунти стерлінгів для подружжя. Допомогу безробітним виплачували відповідно до настанов 1980-х років. її сума визначалася незалежно від розміру попередньої зарплати і виплачувалася упродовж року. Причому, якщо молода людина відмовлялася від запропонованої роботи, допомогу притіняли. 1994 року вона складала 45,5 фунта стерлінгів на тиждень для самотнього безробітного і 73 фунта стерлінгів для подружжя.Варто зазначити, що витрати на соціальну сферу займали перше місце у загальній сумі державних витрат (83 млрд. фунтів 1RR

стерлінгів упродовж 1994-1995 років). Як захід, що покликаний був пом'якшити соціальні контрасти у житловій сфері, уряд торі виділив 150 млн. фунтів стерлінгів на будівництво нічліжок для бездомних. Вживалися заходи, на жаль, недостатні, щоб надати цій категорії населення нормальне житло. Наполегливі зусилля уряд Дж.Мейджора, як і попередній, доклав для заохочення приватного житлового будівництва, переважно шляхом зниження відсоткової ставки на кредити, а також відстрочки термінів їх повернення. Припинилося виселення мешканців з будинків, придбаних у кредит у разі його несплати. Нові нюанси були внесені у розвиток піклувальних закладів (так називають у Британії численні установи, що надають медичну допомогу хронічним хворим, інвалідам, людям похилого віку, дітям-сиротам тощо). Так, податкові пільги передбачено приватним особам та фірмам, які перерахували кошти на цю сферу. Таким чином, уряд Дж.Мейджора, дотримуючись принципів тетчеризму, запровадив у внутрішню політику низку нововведень, головне ж - посилив роль держави у соціальній сфері. В галузі зовнішньої політики урядові Дж.Мейджора у спадщину від попереднього дісталася проблема участі Британії в європейському інтеграційному процесі. 1992 року Англія підписала Маастріхтські угоди, котрі, як відомо, зобов'язують усі держави-учасниці зняти практично всі обмеження на вільне просування товарів, капіталів і робочої сили, запровадити єдиний європейський паспорт для всіх громадян регіону, підвищити роль і прерогативи інститутів ЄЕС. передусім його Комісії та Європарламенту. Британський уряд повинен був прийняти конкретні рішення,-оскільки згадані угоди мали вступити в дію після їх ратифікації 1993 року. Про серйозність намірів, що їх запланувало Європейське економічне співтовариство, засвідчив той факт, що цю міжнародну організацію було перейменовано в "Європейський союз". Лише під загрозою розпуску парламенту прем'єр-міністрові вдалося домогтися ратифікації в червні 1993 року Маастріхтських угод. Щоправда. Британія так і не підписала Соціальну хартію ЄЄ. Залишалося нез'ясованим питання щодо прийняття нею єдиної європейської валюти. З новою силою спалахнули дискусії наприкінці 1994 року, коли постало питання про сплату - внеску Великобританії до бюджету Союзу на суму 100 млн. фунтів стерлінгів. Лише за підтримки фракції ольстерськнх юніоністів консерваторам вдалося схвалити це рішення. Зате восьмеро непокірних торі, які голосували прочи цього рішення, було виключено зі складу фракції, і таким чином консервативна партія позбулася абсолютної більшості в парламенті. Успіху Дж.Мейджор досяг в іншій царині, в якій зазнавали невдач його 169

попередники - у стосунках з Північною Ірландією (Ольстером). Громадянська війна у цій провінції спричинила не тільки людські жертви, але й завдала великої шкоди її економіці, соціальній сфері, всьому громадському життю. Після довгих і виснажливих переговорів з прем'єром Ірландської республіки було погоджено проект угоди, за якою в Ольстері створювався повноважний парламент з правом розв'язувати не лише проблеми регіону, а й визначати його статус. У відповідь Ірландська республіканська армія (1РА) припинила терористичні акти і майже на півроку кровопролиття було зупинено. Вразливим місцем цієї угоди було те, що у її підготовці не брали участі ворогуючі сторони, в тому числі лідери наймасовішої протестантської громади! Проте найголовнішою проблемою консервативної партії у післятегчерівський період стали гострі внутріпартійні суперечки, особливо в керівництві партії, які після парламентських виборів 1992 року почали виходити з-під контролю. Основним предметом чвар залишилася, як і наприкінці 1980-х років, європейська політика уряду. Від 30 до 50 парламентарів рішуче заперечували Маастріхтські угоди, які. як уже зазначалося, Дж.Мейджору вдалося ратифікувати з великими труднощами. Проте так звані "євроскептики" не склали зброю і фрондували з будь-якого питання, яке стосувалося європейської інтеграції. Окрім європейських справ, виникали зіткнення і з низки інших питань, зокрема стосовно темпів і масштабів приватизації, реформування державної служби, бюджетної та податкової політики. Ареною зіткнень думок і концепцій був парламент і біляпарламентські кола. Водночас важливим фактором нестабільності стали суперечності в стінах кабінету міністрів і, що найголовніше, з приводу самої стратегії реформ. Гак звана група "консолідаторів". до якої належали міністр закордонних справ Д.Херд, міністр внутрішніх справ М.Хоуард, лідер палати лордів лорд'Уейкхем та інші. Вони виступали за поступову приватизацію, закликали до стриманості у реформуванні місцевого самоврядування. Інші члени уряду, зокрема, міністр фінансів К.Кларк, міністр торгівлі та промисловості М.Хезелтайн, навпаки, вимагали прискорити темпи реформаторської діяльності консерваторів. Саме підтиском міністра фінансів було прийняте малопопулярне рішення про приватизацію пошт, він же наполягав на передачі у приватні руки ядерної промисловості. Виступала ця група і за беззастережну інтеграцію з ЄС та перехід в середині 1990-х років на єдину валюту. 1 в пресі . і в свідомості громадськості склалася уява про консерваторів як "розколоту" партію, а про кабінет Дж.Мейджора як про "виснаженим"; Престиж кабінету падав через випадки "нестандартної" поведінки міністрів, частіше на сексуальному грунті та у зв'язку з причетністю до корупції. Зазнала поразки консервативна партія на місцевих виборах до Європарламенту 1993 і 1995 років. А якщо до цього додати закономірну вто170

му співвітчизників від більше ніж 15-річного правління торі, то їхні сподівання на перемогу на майбутніх парламентських виборах виглядали досить ілюзорно. "Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки). Ентоні Чарлз Лінтон Блер - наймолодший англійський прем'єр за останні 200 років. Народився він 6 травня 1953 року в родині успішного юриста, а згодом університетського викладача юриспруденції. Батько майбутнього прем'єра в юнацькі роки пережив захоплення комуністичними ідеями (був секретарем молодіжної комуністичної ліги Шотландії), а в зрілому віці став палким і ірихильником консерватизму, точніше - одного з його сучасних різновидів - тетчеризму. Матеріальний добробут родини погіршився, коли у старшого Блера стався інсульт. Тоні виповнилося тоді 10 років. Проте хлопець отримав гарну освіту. Навчався спочатку у приватній підготовчій школі,а потім у престижній, едінбургській школі-інтернаті. яку називали "Едінбурським Ітоном", і де панували спартанські порядки. Це так пригнічувало малого Тоні, що він утік з інтернату. Щоправда, йому дозволили повернутися і завершити на відмінно навчання, шо стало гарантією його вступу до Оксфордського університету. Тут вивчав він юриспруденцію. Політикою ж майбутній прем'єр у студентські роки не цікавився. Серйозно ставився до навчання, багато читав, захоплювався музикою (грою на гітарі та вокалом) , театром, спортом, мав успіх у дівчат. Після закінчення університету Тоні повернувся у Дерхем та невдовзі подався до столиці, де зайнявся як стажер юридичною практикою. Тоді ж вступив до місцевої організації лейбористської партії, яку незабаром і очолив. У професійній сфері молодий Блер заслужив репутацію "блискучого юрисі а". 1980 року одружився з Чері Бут, також талановитим юристом, яка залишилася вірною обраній професії і в часи, коли чоловік її став лідером парі її, і тоді, коли йото обрали прем'єром. В травні 1982 року Тоні Блер вперше балотувався на додаткових виборах кандидатом у депутати від лейбористської партії, але програв, не набравши навіть мінімуму голосів, необхідних для повернення заставного внеску. Загалом упродовж 1980-х та першої половини 1990-х років лейбористська партія, будучи в опозиції, переживала складні часи: серед чільних партійців запанувала зневіра у можливості позитивних змін у партії. Чотири відомі лейбористські діячі, названі "бандою чотирьох" (Д. Оуен, Р.Дженкшс, Ш. Уїльямс та Р.Роджерс) навіть ініціювали 1981 року створення соціалдемократичної партії, пов'язуючи з нею політичне майбутнє країни. Тоні Блер не поділяв поглядів песимістів. Напередодні загальних парламентських виборів 1983 року він домігся (за надзвичайно складної процедури) висунення своєї кандидатури в одному із престижних лейбористських округів у Лондоні і переміг на фоні нищівної поразки самої партії ( її парламентська фракція зменшилася на 60 осіб). 30-річний. стильно одягне171

ний парламентар Блер вже нічим не нагадував екстравагантного патлатого студента. Ще до свого обрання до парламенту Тоні Блер почав публічно заявляти про необхідність ревізії політичних засад та структур лейбористської партії. Перше, чого він домігся, правда, лише в межах партійної організації свого округу, це скасування фіксованого членського внеску і дозволу членам партії сплачувати не 15 фунтів стерлінгів в рік, а стільки, скільки дозволяє їхній гаманець. Експеримент вдався, і на початку 1990-х років кількість партійщв в окрузі зросло з 400 до 2000. Ставши лідером партії,Т.Блер успішно поширив цей досвід на всю партію. Керівники лейбористської партії, зокрема, її лідер Ніл Кіннок. помітили ініціативного і ерудованого, до того ж молодого члена партії і 1984 року кооптували його до тіньового уряду, призначивши відповідальним за конструктивні зв'язки партії з фінансовим центром країни - лондонським Сіті. Блер успішно справився з цим дорученням. Нова поразка лейбористів на чергових парламентських виборах 1987 року змусила керівництво партії переглянути програмні настанови й усунути в них прояви надмірної лівизни. Так було започатковано '"нову" лейбористську партію. її програмний документ, в розробці якого Т.Блер не брав участі, пропонував конституційну реформу, тобто надання автономних прав Шотландії та Уельсу, а згодом і регіонам самої Англії, ліквідацію спадкового статусу палати лордів і перетворення її у другу виборну палату парламенту. У документі вже не йшлося про традиційні гасла лейбористів - націоналізацію, перерозподіл та соціалізм; а про те, що державі належить сприяти розвиткові ринку і становленню конкурентоздатної економіки. Майбутнє Британії автори документу вбачали в ЄЕС та НАТО. Тим часом Т.Блер піднімався по партійній драбині: 1989 року він обійняв посаду тіньового міністра зайнятості, що передбачало тісну співпрацю з тред-юніонами, які часто-густо робили "погоду" в партії. Але керівництво партії прагнуло позбутися надмірного впливу профспілок, оскільки в очах співвітчизників партія асоціювалася з робітничим рухом. Це не додавало їй популярності, бо страйки працівників швидкої допомоги, медичних установ, сміттярів, транспортників 1970-х років та взимку 1979 року лихоманили країну. До речі, негативне ставлення громадськості до страйку шахтарів 1984-1985 років допомогло М.Тетчер зірвати його. Разом з тим лідер лейбористів, призначивши Т.Блера на таку серйозну посаду, певною мірою ризикував, адже для лейбористів конфлікт з тред-юніонами, тобто 10-ма мільйонами своїх членів, на фінанси та голоси яких партія опиралася, був абсолютно небажаний. Йшлося про необхідність дипломатичного полагодження проблеми. Тоні Блер блискуче з ним справився: було ліквідовано практику "закритого цеху", знято вимоги скасувати частину тру172

дового законодавства торі (закону, за яким страйк міг розпочатися лише за згоди більшості членів профспілки та юридичної відповідальності профспілок за порушення закону). У ході переговорів профспілки відмовилися від практики масового та "повторного" пікетування. Щоправда, тіньовий міністр не домагався у профспілок односторонніх поступок. Він запропонував низку заходів, спрямованих на уточнення колективних договорів і прав працівника на підприємстві. Профспілки пішли на компроміс, запропонований Блером. І хоча на парламентських виборах 1992 року лейбористська партія не перемогла, зате вона змогла презентувати себе як загальнонаціональна, а не як корпоративна політична сила. Після цих виборів Н.Кіннок подав у відставку, новим лідером було обрано Дж. Сміта, а Т.Блер став відповідальним у тіньовому кабінеті за внутрішню політику. Свою увагу він зрсередив на найболючіших суспільних питаннях - боротьбі з організованою злочинністю та наркоманією. Навіть Дж.Мейджор змушений був реагувати на виступи Т.Блера з цього приводу. Раптова смерть Дж.Сміта (від інфаркту) відкрила Т.Блеру дорогу до лідерства у партії. Він успішно провів виборчу кампанію і отримав переконливу перемогу над своїми суперниками. Очоливши партію, новий секретар зміцнив свої "тили", висунувши своїх прихильників на головні партійні посади та посиливши контроль над парламентською фракцією лейбористів. Після приступив до реалізації найамбіційнішого свого проекту - реформування партії. Для цього 1994 року здійснив безпрецедентно тривале пропагандистське турне по країні, під час якого зустрівся з 80 тисячами осіб. Передовсім новий лідер лейбористів висунув вимогу скасувати статтю 4 статуту партії, яка декларувала право на усуспільнення засобів виробництва. Свої наміри Т.Блер пояснював тим, що "після колапсу комунізму стало очевидним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом. Цей соціалізм базується на ліберальному постулаті і вимагає такої політики, в межах якої ми поділяємо відповідальність за боротьбу з бідністю, забобонами і безробіттям і яка дозволяє нам створювати одну націю - терплячу, справедливу, ініціативну націю, яка об'єднує нас усіх". Концепції об'єднаної нації відповідала блерівська ідея національної, а не класової партії. Вперше в історії лейбористської партії було запроваджено плебісцитарну, внутріпартійну форму прийняття рішень. До виборів 1997 року Т.Блеру та його однодумцям вдалося суттєво зміцнити соціальну базу лейбористів, піднести її роль та авторитет у країні. Цьому сприяло певне розчарування виборців політикою консерваторів, особливо серією скандалів, які стрясали партію. Результати парламентських виборів у травні 1997 року підтвердили це. Лейбористська партія набрала 13,5 млн. голосів, або 43,2 відсотка (418 місць у палаті громад), консерватори 173

відповідно - 9,6 млн. (30,7 відсотка) та 165 місць. Після перемоги лейбористської партії та призначення Т.Блера прем'єрміністром знову гостро постало питання про необхідність всебічної модернізації країни, основні принципи якої виклав новий прем'єр у брошурі "Третій шлях: нова політика для нового століття". Автор пропонував синтезований рецепт побудови " відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства. До уваги брався досвід попередніх урядів -як правих, так і лівих (" третій шлях") - з урахуванням вимог сучасності. Провідна ідея "третього шляху" вкрай проста. Якщо "перший шлях" базувався на принципах індивідуалізму, що їх обстоювали неоконсерватори, а другий був традиційний, зорієнтований на одержавлення, соціалізм і соціал-демократизм, то третій являв собою рух до справедливого суспільного ладу, заснованого на цінностях комунітарнзму. Цей шлях передбачав не заміну капіталізму, а лише його перебалансут вання, усунення негативних рис, вважав за доцільне поставити на службу суспільству такі його переваги, як ринок, конкуренція, вільні зовнішньогосподарські зв'язки. "Третій шлях" не відмовлявся від цінностей та принципів індивідуалізму, він лише збагачував їх принципами колективізму. Заперечуючи державний соціалізм і тотальну націоналізацію, у той же час визнавав необхідність державного втручання в економіку та соціальної ролі держави. Провідна ідея "третього шляху" - "комунітаризм" - полягає, на думку Т.Блера та його однодумців, у підтримці різних форм участі населення та його окремих груп у розв'язанні соціальних, економічних та політичних проблем суспільства на всіх рівнях, в усіх основних його сферах. У теоретичному плані вона знайшла свій вияв у концепції "суспільства співучасті", широко пропагованій прем'єром-лейбористом. Наступна сходинка взаємодії "суспільства співучасті" - це економіка, до управління та прийняття рішень в якій залучаються не тільки власники, а й наймані-робітники та їхні організації, споживчі товариства, екологи, наукові, технічні і освітні установи. І, насамкінець, "суспільство співучасті" - це " суспільство, яке грунтується на різних формах взаємодії знизу доверху". У сфері соціальних иоСлуг ідея "третього шляху" зводилася до інвестування і скасування інших методів соціальної політики: диригування та зрівняння. Держава брала на себе роль активного інвестора в інфраструктуру, науку і технологію. Ставилося також завдання стимулювати розвиток громадянського суспільства як партнера уряду шляхом заохочення плюралізму: терпимості "в межах загальноприйнятих норм", а також скорочення зон соціальної маргіналізації. Передбачалися, зокрема, заходи, спрямовані на зміцнення родини, посилення турботи про дітей, активізації боротьби із злочинністю. Загалом проголошувався курс на формування "держави достатку", який полягав у 174

переході від простої роздачі грошей усім підряд до надання комплексної допомоги тим, хто може працюватита та збільшення допомоги непрацездатним. Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. Еклектизм концепції "третього шляху" став причиною його критики з боку всього спектру британських політичних сил. Разом з тим діяльність блерівського уряду під гаслами "третього шляху" дала відчутні результати. Передовсім було впорядковано фінансово-економічну сферу: скорочено дефіцит бюджету до 0,1 відсотка ВВП у 1998 році і заплановано зведення державного бюджету у наступні роки з профіцитом; запроваджено "золоте правило" держвитрат (уряд бере позики лише для інвестицій та підтримки державного боргу у "розумних межах"). Одним із перших заходів "нових лейбористів" стало надання Банкові Англії права самостійно визначити базові процентні ставки на короткотермінові кредити, дотримуючись лише встановленої урядом межі інфляції (2,5 відсотка у 1999 році). Державі вдалося повністю погасити зовнішній борг. Загалом за економічними показниками Великобританія вигідно різнилася від інших країн Західної Європи і навіть США. Значних змін зазнало податкове законодавство, що дозволило активніше використовувати фіскальну політику для розв'язання економічних та соціальних проблем. Так, з одного боку, було введено додатковий податок на осіб, які придбали денаціоналізовані урядом торі підприємства інфраструктури (наприклад, системи водо- і електропостачання). З іншого-знижено у два рази податок на корпорації, який став найнижчим в ЄС. Суттєві податкові знижки надано малим і середнім підприємствам (з прибутком до 10 тис. фунтів стерлінгів у рік). До 22 відсотків знижено базу подоходного податку. Про економічну політику лейбористів говорять як про "економіку співволодіння", а останнім часом її називають "економікою знань": держава здійснила серію програм щодо перенавчання безробітних та підвищення кваліфікації трудових резервів країни. Важливим напрямом податкової реформи є стимулювання інвестицій, переваги надаються капіталовкладенням у розвиток НТР. Велику участь бере в цьому держава. їй належить половина інвестицій (загальна сума 2 млрд. фунтів стерлінгів) у наукові дослідження та конструкторські роботи. Вперше в історії Великобританії з 1 квітня 1999 року визначено рівень мінімальної зарплати (3,6 фунта стерлінгів на годину), збільшено тривалість декретної відпустки для жінок з 14до 18 тижнів, законодавчо визнано профспілки на підприємствах як представників трудового колективу (у цьому статусі їх визнала також адміністрація 45 відсотків підприємств). Рівень безробіття склав шість відсотків, який є найнижчим за останні 40 років. Започатковано реформи національної служби охорони здоров'я, розрахованих на 10 років. Упродовж трьох років виділено додатково 20 млрд. фунтів 175

стерлінгів, в тому числі - 8 млрд. на будівництво нових лікарень, клінік, медпунктів; 300 млн. - на створення по всій країні "центрів здоров'я". Передбачено забезпечити принципи справедливості та рівного права всім на безплатне медичне обслуговування. Для зміцнення родин "нові лейбористи" запровадили низку податкових пільг; родині з двома дітьми гарантовано заробіток в 220 фунтів стерлінгів на тиждень; розширено мережу ясел та дитсадків, введено доплати на дітей. Зміни внесено у судову практику, що сприяло зменшенню правопорушень. Перш за все удосконалено діяльність спеціальних "судів у справах молоді", створюються спеціальні групи молодих злочинців (свого роду патронаж над молодими людьми, які відбувають умовне покарання). 1998 року прийнято жорсткий (сам Блер назвав його драконівським) "Закон про тероризм і зм'ови", який значно спрощував судову процедуру щодо учасників незаконних організацій, які не склали зброї. Полеміку в країні викликала розпочата конституційна реформа, яка полягає у децентралізації влади (т.зв."деволюція" - повернення), тобто передачі низки урядових функцій владним структурам на місцях. Деволюцію "нові лейбористи" розуміли як всезагальний процес. Так, запроваджується система виборних органів самоврядування у столиці, 1999 року відбувся референдум та вибори у законодавчі органи Шотландії та Уельсу. На початку того ж року уряд опублікував програму модернізації палати лордів, перший етап якої названо "перехідним". Передбачається передовсім позбавити спадкових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати, мати спрощений доступ у приміщення парламенту, а також користуватися його службами. За домовленістю з Єлизаветою 11, ці права втрачають і члени королівської родини - сини королеви, чоловік, двоюрідні брати. Щоправда, з 750 нинішніх спадкових перів 92 залишено право засідати і голосувати у палаті лордів. Безперечно, модернізація Сполученого Королівства відбувається не без труднощів. Відчутні перебої у динаміці економічного розвитку . фермерство потерпає від криз і тримається за рахунок державних компенсаційних виплат, не вдалося спростити структуру податків, реформу освіти супроводило запровадженням у вузах Англії та Уельсу додаткової платні в 1 тис. фунтів стерлінгів ("гонорар за кураторство"). Далека від завершення програма нормалізації в Ольстері, реформа державних інститутів тощо. Разом з тим результати оздоровлення соціально-економічної ситуації в країні очевидні і вони сприяли активізації зовнішньої політики Лондона. В її основі залишаються такі атрибути британської державності, як володіння ядерним потенціалом, постійне членство в Раді Безпеки ООН, участь у "великій вісімці" та провідних світових і європейських організаціях. У першій половині 1998 року Великобританія головувала у Євросоюзі, упродовж всього 176

року - у "великій вісімці", підтримує особливі стосунки зі США, зберігає вплив у своїх колишніх колоніях ("Співдружність" нараховує 54 держави), і, нарешті, має вона одну з найрозвинутіших та найвідкритіших економік. Цілком логічно, що зовнішньополітичні орієнтації уряду Т.Блера залишаються традиційними, але якщо порівняти їх з настановами консерваторів, особливо тетчеристів, помітні і серйозні відмінності. З одного боку, як і консерватори. Т.Блер є твердим прихильником особливих стосунків зі США. Це найбільш предметно виявилося у спільних бомбардуваннях Іраку 1998 і 1999 років, у ході підготовки та здійснення воєнної операції НАТО в Югославії навесні 1999 року (військові сили Великобританії, які брали участь у ній, склали 35 літаків, 8 бойових кораблів, 13 тисяч вояків). З іншого боку, якщо порівняти європейську політику Т.Блера, помітні суттєві розходження з консерваторами. На відміну від останніх лейбористи, дотримуючись "третього шляху", налаштовані на більш тісну і конструктивну співпрацю з членами Європейського союзу, у більшості з яких при владі знаходяться соціал-демократичні партії. Щоправда, як і консерватори, вони поки що не прийняли валюту "євро" і віддають перевагу збереженню фунта стерлінгів в як національної валюти. Т.Блер обіцяє розв'язати плебісцитар-ним шляхом проблему запровадження "євро" на Британських островах. Уряд Блера, будучи лояльним союзником США. водночас домагається лідерства в Європі і розглядає її як партнера рівнозначного США. Характерним у цьому сенсі є підтримка британським прем'єром ініціативи президента Франції Ж.Шірака щодо створення власних, незалежних від США, "європейських" збройних сил. Лейбористи підписали також європейську Соціальну хартію, яку упродовж років ігнорували консерватори. Водночас "нові лейбористи" виступають за реформу Європейського союзу, а саме за його децентралізацію, тобто перенесення "головного фокусу" у прийнятті рішень на національний рівень (інтегровані рішення вважають доцільними лише у разі гострої потреби), за зниження зарегульованості та бюрократизації в діяльності цієї європейської структури. Так само пропонують вони нову "концепцію міжнародного співтовариства", яка передбачає перебудову структур міжнародної безпеки та міжнародного права. Таким чином, як всередині, так і за межами країни, Т.Блер та його уряд, по суті, продовжують, хоча й іншими методами, оновлений курс, який так успішно започаткувала М.Тетчер. Британці гідно оцінили реформаторські спроби і конкретні результати діяльності "нових лейбористів" , тому в червні 2001 року знову віддали їм перевагу на парламентських виборах, лейборис-. тська партія отримала 413 місць у палаті громад (на 5 осіб менше, ніж у попередньому складі). 177

3. Франція

Результати другої світової війни для Франції. Період Тимчасового режиму. Відставка Шарля де Голля. 25 серпня 1944 року Париж був звільнений від німецької окупації, а наприкінці року - вся Франція. В історії країни розпочався період, названий Тимчасовим режимом ( з кінця 1944 до кінця 1946 року). Завершення другої світової війни стало підсумком одного з найскладніших та найважчих періодів в історії французької нації. Повного краху зазнав режим Віші, очолюваний маршалом Петеном. Разом з тим були остаточно підірвані конституційні основи Третьої республіки. Людські втрати в роки війни склали 1 млн. 100 тис. осіб, матеріальні - 3000 млрд. франків, від руйнувань постраждало 80 департаментів, промислове виробництво скоротилося на 70 відсотків, не оброблялося 1400 тисяч гектарів землі, наполовину зменшилися закордонні інвестиції, були повністю паралізовані транспортна і фінансова системи, з 17 тис. локомотивів залишилося З тисячі, дефіцит бюджету 1945 року склав майже 200 млрд. франків, втрачений був весь військовий і торговельний флоти; зруйновано 2 млн. помешкань (20 відсотків від загальної кількості); через брак продовольства функціонувала карткова система. Генералові Шарлю де Поллю ще на початку 1943 року вдалося об'єднати всі національно-патріотичні організації і політичні сили, усі загони французького руху Опору. В травні того ж року було створено Національну Раду Опору, до якої увійшло 16 провідних організацій, які боролися за визволення Франції від фашистських загарбників. У складі Ради були й комуністична та соціалістична партії. Всі визнавали верховенство де Голля. Залишалося уладнати справи з французькими патріотами, які дислокувалися у Північній Африці під командуванням генерала Жіро, який також претендував на одноособове керівництво патріотичним рухом Опору французів. З червня 1943 року де Голль і Жіро підписали в Алжирі ордонанс про створення уряду в екзилі - Французького комітету національного визволення (ФКНВ) з двома співголовами - де Голлем та Жіро і його першу декларацію, яка передбачала повне цілковите очищення французьких територій від ворога, відновлення демократичних свобод та республіканського режиму. Згодом склад ФКНВ розширився, були сформовані комісаріати (міністерства), під його егіду перейшли французькі колонії. Упродовж серпня-вересня 1943 року ФКНВ визнали СРСР. США. Англія і ще 19 держав антигітлерівської коаліції. Згодом генерал Жіро поступився де Голлю у керівництві ФКНВ і відійшов від справ. За ініціативою де Голля 17 вересня 1943 року був підписаний ордонанс про створення в Алжирі репрезентативного органу (парламенту)-Тимчасової Консультативної Асамблеї з представників різних політичних сил руху 178

Опору. На початку 1944 року в рамках ФКНВ створено інститут регіональних комісарів республіки (замість вішістських префектів), в середині того ж року до емігрантського уряду ввійшли комуністи. Таким чином, на час визволення Франції були фактично створені всі структури тимчасової державної влади. 9 вересня 1944 року Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки. До його складу ввійшли соратники де Голля і всі представники руху Опору: від правого до лівого табору, в тому числі комуністи. 12 вересня голова Тимчасового уряду виступив перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французькими демократичними колами з програмою дій, яка передбачала: відновлення незалежності Франції та її статусу великої держави, участь країни у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників, конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галузей; відновлення господарства; підвищення в міру можливостей життєвого рівня народу. У політичній сфері генерал задекларував обов'язковість проведення загальних виборів до Національних зборів, яким належить розв'язати проблему майбутнього політичного ладу Франції. Вже у грудні 1944 року генерал де Голль видав ордонанс про націоналізацію вугільних шахт у департаментах Hop і Па-де-Кале, великих автомобільних і авіаційних підприємств, торговельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки газу і нафти, Французького банку, потужних депозитних банків, страхових компаній. При цьому мова не йшла про порушення принципу власності: власникам було гарантовано ту чи іншу форму компенсації. Тільки заводи "Рено" перейшли до рук держави без компенсації, оскільки їхній колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Загалом було націоналізовано 20 відсотків виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 відсотків промислової продукції та 35-40 відсотків капіталовкладень. Водночас за де Голля закладаються основи державного управління націоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соціальними відносинами, так званого "дирижизму": було створено Верховний комісаріат "плану модернізації і оснащення", в 1945 році засновано Державну вищу школу адміністративних керівників; розширено підготовку високваліфікованнх адміністраторів. Ефективною і розлогою виявилась деголлівська соціальна політика: були відновлені профспілкові свободи, на 40-50 відсотків збільшено зарплату, введено оплачувані відпустки, систему допомоги багатодітним сім'ям, страхування у зв'язку з захворюванням, ваптносію, пенсії за віком та інвалідносте. Допомогу виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких екла12*

179

далися з із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представники профспілок і підприємців. 1945 року здійснено чистку державного апарату від вішістш: майже 4 тисяч осіб за вироком судів було ув'язнено, з них 2 тисячі - засуджено до смертної кари. Маршалу Петену смертну кару замінили довічним ув'язненням. П'єра Лаваля за вироком суду розстріляли. Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, діста ла схвалення з боку французів та провідних політичних сил. Проте у зовнішньополітичній сфері перед головою Тимчасового уряд Французької республіки постало ряд серйозних проблем: перша з них полягала у тому. щоб. незважаючи на складні стосунки між французьким генералом, У.Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом, домогтися активної участі Франції у післявоєнному врегулюванні Європи та світу. Річ у тім, що керівники Англіїї і США погоджувалися визнати деголлівський уряд лише де-факто. Ф.Д.Рузвельт планував навіть передати управління Францією "військовій адміністрації союзників". Врешті-решт 23 жовтня 1944 року Великобританія, США, СРСР та багато інших держав з огляду на широку народну підтримку де Голля визнали Тимчасовий уряд де-юре. Докладаючи зусиль, щоб відновити міжнародний авторитет і престиж своєї країни, рівновагу у відносинах із союзниками, посилити тиск на Німеччину, де Голль вирішив опертися на СРСР. Крім того, генерал виношував далекоглядні плани - перетворити Францію у свого роду арбітра у стосунках, які щоразу ускладнювалися між західними державами та СРСР. З цією метою він здійснив візит до Радянського Союзу. Цю поїздку де Голль планував ще 1942 року, коли СРСР визнав його організацію "Франція, що бореться". В грудні того ж року він відрядив до СРСР ескадрилью "Нормандія" (ЗО офіцерів та ЗО механіків). З огляду на "бурхливі" стосунки з англійським прем'єром генерал розглядав навіть можливість передислокації своєї штаб-квартири з Лондона до Москви. Так само в контексті майбутнього франко-радянського зближення необхідно розглядати амністію де Г'оллем 6 листопада 1944 року керівника ФКП Моріса Тореза, який з 1939 року перебував у СРСР і якого він вважав відповідно до судового вироку дезертиром. Річ у тім, що ще у жовтні 1939 року М.Торез за вказівкою Комінтерну втік з військової частини, в якій проходив службу, а вже 7 листопада він об'явився у Москві. Французький суд заочно засудив його за дезертирство до шести років тюремного ув'язнення, а урядовим декретом від 17 лютого 1940 року М.Тореза позбавили французького громадянства. Упродовж 1939-1944 років один з керівників французької компартії, живучи в СРСР, знаходився у "подвійному підпіллі". Керівництво ФКП оголосило, що їхній лідер залишив військову службу для того, щоб нелегально керувати антифашистською боротьбою на території Франції, тому 180

перебування М.Тореза на радянській території було строго засекречено. Після того як два представники Французької компартії увійшли до складу деголлівського ФКНВ, М.Торез почав наполягати перед своїми радянськими патронами, щоб його відрядили до Алжиру. Цю проблему було поставлено перед де Голлем. від розв'язання якої залежав його візит до СРСР. Глава Тимчасового уряду дозволив повернення М.Тореза на батьківщину. Шарль де Голль прибув до СРСР 26 листопада 1944 року. Він здійснив переліт на своєму власному літаку через Північну Африку, Єгипет, Сирію, Іран до Баку, звідки вже добирався до Москви потягом. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчилися укладенням договору про союз та взаємодопомогу між Францією та СРСР терміном на 20 років. Головні пункти договору визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх необхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стаття 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язувалися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї з сторін цього договору (стаття 5) та надавати одна одній усіляку можливу економічну допомогу. Договір значною мірою посприяв поверненню Франції статусу великої держави. Водночас французький генерал залишився вірним собі. Незважаючи на наполягання радянської сторони, він відмовився визнати так званий Люблінський комітет прорадянський уряд Польщі, обмежившись лише обіцянкою відрядити до Польщі свого представника. Французькі збройні сили, реорганізовані Тимчасовим урядом, дбрали участь у завершальному етапі воєнних дій проти Німеччини та Японії. Представники Франції разом з представниками СРСР, США та Великобританії поставили свої підписи під актами капітуляції гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії, ці держави підписали угоду про створення спеціального Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями. За підтримкою Радянського Союзу Франція одержала окупаційну зону в Німеччині, їй було надано статус фундатора Організації Об'єднаних Націй і місце постійного члена Ради Безпеки ООН. Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зводилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій. Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 року з різних католицьких організацій (на зразок європейських християнсько-демократичних партій). Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман. Чисельність МРП складала у 1945 році 235 тисяч осіб, в ньому переважали представни181

ки середніх верств. 20 відсотків склали робітники та службовці. Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної та соціальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулювання економікою; вони заперечували деголлівську ідею "сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії. На правому фланзі діяла також політичне Республіканська партія свободи (ПРЛ), яка взяла на озброєння програму традиційних французьких правих: свободу підприємництва, невтручання держави в економіку, відмову від націоналізації промисловості та соціального законодавства. Сформувалася тут і "поміркована течія", до якої увійшли Республіканська партія свободи, Селянська партія соціальної дії та група "Незалежних республіканців". Соціальну базу "поміркованих" склали підприємницькі верстви і заможні землевласники. її ж ідеологічні засади зводилися до ідеї верховенства ліберальних принципів у політиці та економіці, до свободи ринку, атлантичної солідарності у зовнішній політиці. Відновило свою діяльність одне з найстаріших політичних об'єднань Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, на чолі з її попереднім лідером Едуардом Ерріо. Ця партія дискредитувала себе причетністю до краху довоєнного республіканського ладу. Тепер вона виступила за відновлення Третьої республіки і тому була в опозиції до генерала де Голля. На лівому фланзі знаходилися Французька компартія, на початку 1945 року нараховувала вона понад 500 тисяч членів, (очолювали її Моріс Торез та Жак Дюкло) і Соціалістична партія (СФЮ), у лавах якої було 350 тисяч осіб. З обранням у 1946 році на посаду генерального секретаря партії Гі Молле в СФЮ посилилися антикомуністичні настрої та орієнтація на співпрацю з правими республіканськими партіями. Ідеологи партії активно розробляли концепцію «демократичного соціалізму» чи «гуманного соціалізму», яка стала базою політичного курсу соціалістів. До лівого флангу належав також Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР). створений у середині 1945 року Рене Плевеном і Франсуа Міттераном. Особливе місце у партійному спектрі повоєнної Франції займали голлісти. які не були ще організовані в політичну партію. Сам генерал де Голль прагнув, як і в роки війни, залишатися єдиним лідером французької нації і не бажав ототожнювати своєї постаті з будь-якими політичними об'єднаннями. Необхідно підкреслити, що із закінченням війни завершився перший етап голлістського руху, так званого воєнного голлізму, упродовж якого вся діяльність генерала та його соратників була спрямована на досягнення єдиної мети — перемоги над ворогом. Новий етап цього руху - політичного голлізму почався з 1947 року, зі створення де Голлем партії- Об'єднання французького народу. 1945-1946 роки стали своєрідним містком між першим та другим етапами голлізму, під час яких де Голль абстрагувався від приналеж-

ності до партій, хоча активно співробітничав з ними. Щоб реалізувати свій ідеал влади у повоєнній Франції, де Голль вирі шив з допомогою референдуму попередити відновлення Третьої республіки та скликати Установчі збори з обмеженими функціями - для підготовки і схвалення нової Конституції. У липні 1945 року Тимчасовий уряд призна чив на 21 жовтня вибори до Установчих зборів та референдум, на якому фран цузи мали відповісти на два запитання: 1. Чи хочуть вони, щоб обрані На ціональні збори функціонували як Установчі (якби відповідь була «ні», це означало б повернення до Третьої республіки); 2. Чи згодні вони, щоб кері вництво державою до прийняття Конституції здійснювалося за законом, про ект якого був вміщений на звороті бюлетеня (цей закон передбачав обме ження повноважень Установчих зборів сімома місяцями). Французи відпов іли "так" на обидва запитання (на перше - 96,4 відсотка учасників референ думу, на друге - 63, 6). ' Одночасно з референдумом відбулися за пропорційною системою вибори до парламенту, якому належало стати установчим. Найбільше голосів здобула ФКП - 26,2 відсотка, а, отже, 159 мандатів, СФЮ - 23,4 відсотка (146 мандатів), а далі відповідно ЮДСР - 4,6 та 42; МРП - 23,9 та 150, радикали - 5,7 і 29; 15,6 відсотка голосів було віддано правим угрупуванням, які отримали 53 мандати. Переважна більшість партій нового парламенту тією чи іншою мірою заперечувала конституційні плани де Голля. Установчі збори ж виявили особливу повагу до генерала і одностайно надали йому право сформувати уряд. Тут же виник перший конфлікт з комуністами, які, завоювавши найбільше місць у парламенті, вимагали хоч би один із найважливіших міністерських портфелів: внутрішніх чи закордонних справ. Ш.де Голль погодився формувати уряд з представників усіх політичних партій, але виконувати вимоги комуністів відмовився. Досяіти компромісу вдалося лише в січні 1946 року після того, як був сформований уряд з 4 комуністів, 2 членів ЮДСР, 1 радикал - соціаліста, 4 членів МРП та 5 деголлівців. ФКП отримала портфелі заступника прем'єра, міністра озброєння, промисловості та праці. Найголовнішим для нового прем'єра було визначитися, як разом парламентом і партіями, які засідали у ньому, керувати країною. Адже саме довоєнний "режим партій" призвів, на думку де Голля, до національної катастрофи 1940 року, а тепер партії знову мали намір диктувати свої умови. Це швидко підтвердилося. Наприкінці грудня 1945 року деголлівський уряд надіслав до Установчих зборів для обговорення і затвердження бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували на 20 відсотків скоротити військові витрати. їх підтримали комуністи. Генерал запротестував. 1 хоча дійшли компромісу, де Голль зрозумів, що керувати країною без тиску партії він не зможе і вирішив піти у відставку. 183

Після короткочасної відпустки він 20 січня 1946 року на засіданні уряду заявив про свою відставку, мотивуючи це рішення тим, що не мас змоги протидіяти обструкції з боку парламенту: "Повернувся монопольний режим партій. Я його не схвалюю, тому вирішив залишити свою посаду". Дослідники й.досі сперечаються, наскільки послідовним був у своїх діях генерал, чи насправді прагнув він спокою і відсторонення від політичної діяльності? Його соратники стверджують, шо де Голль розраховував невдовзі повернутися в політику, сподіваючись, що в країні розгорнеться широкий рух за його повернення і тоді він зможе продиктувати Установчим зборам свої умови. Проте цього не сталося. Наприкінці січня 1946 року соціаліст Фелікс Гуєн сформував новий кабінет з представників трьох партій: ФКП, СФЮ та МРП. Так у Франції розпочався період правління трипартійного блоку. Навесні 1946 року Установчі збори завершили розробку проекту нової конституції і схвалили її ("за" проголосували 309, "проти" - 249 депутатів). Провідну роль у державно-політичному житті країни пропонований основний закон відводив однопалатним Національним зборам. Вони обирали президента, який фактично не мав реальної влади, контролювали діяльність уряду. Референдум, який проходив 5 травня, 51,6 відсотків голосів відхилив цей конституційний проект. Після референдуму 2 червня 1946 року були проведені нові вибори до Установчих зборів, яким належало розробити новий проект основного закону країни. Голоси розподілилися: ФКП - одержала 153 мандати, СФЮ 128, МРП-166. Де Голль, не втручаючись у попередній референдум та парламентську кампанію, тепер вирішив ознайомити французів зі своїм проектом нової конституції. Це сталося 16 червня 1946 року у нормандському містечку Байо. Його було обрано не випадково. Саме Байо стало першим французьким містом, з якого почалося визволення Франції від німецької окупації і куди прибув де Голль після тривалої лондонської еміграції. У червневі дні 1946 року населення Байо зустрічало його як національного героя - дзвонами, прапорами, квітами. Конституційна ідея, виголошена генералом перед жителями міста, ( її коментували по радіо та в пресі), зводилася до того, що виконавча і законодавча гілки влади мають бути розділені, глава виконавчої влади, тобто глава держави, повинен володіти найширшими повноваженнями. Він призначає прем'єра, міністрів, затверджує закони і видає декрети, виступає арбітром у різних конфліктних ситуаціях, є гарантом національної незалежності і договорів. Проте Установчі збори залишилися байдужими до деголлівського конституційного проекту. Три провідні парламентські партії (ФКП, СФЮ, МРП) розробили свій компромісний проект, який передбачав обрання загальним. 1Й4

таємним і рівним голосуванням двопалатного парламенту - Національних зборів та Ради Республіки. Національні збори (нижня палата) зосереджували в своїх руках усю владу, вони ухвалювали закони, контролювали діяльність уряду. Президента обирав парламент на 7 років, йому відводилися представницькі функції, президентські акти мав затверджувати уряд, розширювалися права місцевого самоврядування. Разом з тим нова Конституція продукувала досить децентралізовану державно-політичну структуру у Франції, оскільки пропорційна система виборів у маленьких округах дозволяла проходити до парламенту невеликим партіям. Це перешкоджало б створенню парламентської більшості і зумовлювало б перманентні урядові кризи у роки Четвертої республіки. Референдум, який проходив 13 жовтня 1946 року, 52,5 відсотками голосів схвалив новий проект конституції Франції. 10 листопада вже за новою конституцією відбулися вибори до Національних зборів. Комуністи отримали 182, соціалісти - 102, Народно-республіканський рух- 173 мандати. Радикали і ЮДСР - відповідно 43 і 26 мандатів. За створений восени того ж року "Союз голлістів" французи віддали всього 3 відсотки голосів-. Через міжпартійні суперечки було сформовано спочатку перехідний (на один місяць) однопартійний соціалістичний уряд, який очолив Леон Блюм, а в січні 1947 року - коаліційний трипартійний уряд на чолі з соціалістом Полем Рамад'є. Президентом Французької республіки було обрано одного із лідерів СФЮ - Венсана Оріоля. Почалася дванадцятирічна історія Четвертої республіки у Франції. Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток Франції проходив украй нерівномірно. Лише в 1948 році обсяг промислового виробництва перевищив довоєнні показники. Наступного року було скасовано карткову систему, досягнуто рівня національного доходу, який Франція мала напередодні другої світової війни. 1950 року виробництво продукції сільського господарства зрівнялося з довоєнним рівнем. До 1948 р. країна не могла подолати дефіциту в державному бюджеті. Прийняття Францією плану Маршалла і отримання триміліардної допомоги стимулювало темпи економічного розвитку (крім цього, близько 2 млрд. доларів вона одержала за попередніми франко-американськими угодами). Початок 50-х років ознаменувався стабілізацією франка та цін. Обсяг промислового виробництва з 1952 по 1955 рік зріс на 27 відсотків, а у 1957 році обсяг цієї продукції удвічі перевершив довоєнний рівень. Особливо швидко розвивались нові галузі: електроніка, нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування. Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж' промисловість. Його продукція перевершила 1957 року довоєнний рівень лише на 15 відсотків. Відбувалася, хоч і повільними темпами, технічне переозброєння 185

сільськогосподарського виробництва (електрофікація, механізація, хімізація). Водночас тривала концентрація земельної власності. Франція стала значним експортером продовольства. Вивіз капіталу за кордон скоротився і здійснювався у формі продуктивного, а не позичкового. Основна маса капіталовкладень тепер припадала на промисловість, сільське господарство й торгівлю в самій Франції. Французький капіталізм втрачав свій лихварський характер. Важливою рисою французької економіки післявоєнного часу став швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму. Так, у державному секторі вироблялося 20 відсотків промислової продукції, націоналізовані банки зосереджували в своїх руках 35-40 відсотків капіталовкладень. Набуло поширення "державне програмування" економіки, що охоплювало як державний, так і приватний сектор. З 1946 року у Франції функціонує Генеральний секретаріат з планування, який розробляє плани економічного розвитку країни. Правда, французька система "програмування економіки" мас не обов'язковий, а рекомендаційний характер. В 1947 році уряд приймає перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції народного господарства, відомий під назвою "плану Монне" (за прізвищем його ініціатора). Після виконання "плану Монне" був розроблений "другий план" (1951-1957), над реалізацією якого країна працювала до кінця Четвертої республіки. Ці плани передбачали низку преференцій для новітніх галузей (кредити, контракти, забезпечення сприятливих податкових пільг тощо). В роки Четвертої республіки націоналізацію було припинено. За переписом 1954 року понад 37 відсотків активного населення було зайнято в промисловості, понад 3 5 - у сфері обслуговування, 28 - в сільському господарстві. Процес індустріалізації і урбанізації Франції прискорився, хоча його темпи відставали від аналогічних процесів у США, Японії, ФРН. Наприкінці 1940-х років сталися важливі зміни у сфері трудових відносин: запроваджено 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки (до трьох тижнів), рівність в оплаті праці чоловіків та жінок, розширено мережу соціального страхування і допомоги безробітним. Проте у 1950-х роках ситуація змінилася. Правлячі партії зробили ставку на систему вільного підприємництва, лібералізацію ринкових відносин, тоді як структурна перебудова економіки, спричинена НТР. вимагала чіткого стратегічного планування, збільшення інвестицій, широкого залучення науково-технічних кадрів. Це спричинило відставання Франції за динамізмом розвитку від провідних світових держав, скорочення французького експорту на світовому ринку, загострення соціальної напруги в країні. Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність урядів "третьої сили". Через рік після прийняття Конституції Четвертої 186

республіки урядова коаліція, яка склалася з СФЮ, МРП і ФК11 розпалася. 5 травня 1947 року прем'єр-міністр П.Рамадьє опублікував декрет про усунення з уряду міністрів-комуністів. яким інкримінували недотримання правил "урядової солідарності". Національні збори більшістю голосів схвалили це рішення. Слід нагадати, що у перші повоєнні роки ФКП, 75 тисяч членів якої полягло в боротьбі за визволення країни, залишалася найчисленнішою та найвпливовішою серед інших компартій Заходу. Правда, її стратегію і тактику визначала Москва, хоч вказівок щодо організації у найближчому майбутньому збройного повстання для захоплення влади в країні, чи створення комуністичного "контруряду" у московських директивах того часу не виявлено. Під час війни та у перші повоєнні роки французькі комуністи за вказівкою Москви співробітничали з голлістами і цим зміцнили свій політичний вплив як провідна національна сила. Вони виступали активними провідниками радянської зовнішньої політики, її знаряддям. Перші конфлікти в трипартійній системі виникли з приводу зовнішньополітичного курсу уря;.у П.Рамадьє, який солідаризувався з Великобританією та США. підтримував "доктрину Трумена". Міністри-комуністи виступили проти цього курсу, так само як і проти урядових методів колоніальної політики. Та найгострішими виявилися розбіжності в царині соціально-економічних проблем. У квітні 1947 року застрайкували робітники заводу "Рено", вони вимагали підвищення зарплати. Комуністи підтримали ці вимоги. їхні партнери по урядовій коаліції, СФЮ та МРП. виступили проти підвищення зарплати, мотивуючи свою позицію необхідністю боротьби із зростанням цін, які з 1946 по 1957 рік зросли в 25 разів, тоді як зарплата за цей час збільшилася лише в 21 раз. тобто існувало відставання зарплати від рівня цін. Зміна внутрішньополітичного становища у Франції та послаблення позицій комуністів у травні 1947 року викликали занепокоєння і невдоволення Кремля. З червня В.Молотов дав вказівку радянському посольству в Парижі запроси ти М.Тореза (лідера ФКП) та ознайомити його з листом секретаря ЦК ВК11(6) А.Жданова, в якому вказувалося, що французькі комуністи без погодження з Москвою припустилися помилки, проголосувавши в парламенті 4 травня 1947 року проти політики уряду П.Рамадьє в сфері заробітної плані. На думку дослідників, самовільна акція лідерів ФКП стала однією з причин відновлення Комінтерну, покликаного посилити координацію дій керівництва зарубіжних компартій з Кремлем. Через рік після своєї відставки генерал де Голль кинув виклик Четвертій республіці і розпочав відкриту боротьбу за втілення в життя своїх ідей. Так почався другий етан голлістеького руху, названого "політичним голлізмом", або "опозиційним голлізмом". У квітні 1947 року екс - прем'єр, 187

будучи противником партій, виступив із заявою про створення під своїм керівництвом надкласової організації (асоціації) - Об'єднання французького народу (РГІФ), завдання якого полягало у боротьбі за реформу конституції в дусі ідей, виголошених в Байо. Вже наприкінці літа того ж 1947 року РПФ нараховувало 1 млн. осіб. Генерал поставився схвально до усунення комуністів з уряду, назвав їх "сепаратистами" і звинуватив у зраді національних інтересів країни. Таким чином, антикомунізм став невід'ємною частиною настанов РПФ. Деголлівське об'єднання не мало програми у звичному розумінні цього слова, заміняли її ідеї генерала, які дістали назву голлізму. Ще в роки війни де Голль зрозумів неможливість відновлення довоєнних порядків, а тому наполягав на необхідності серйозних змін у керівництві економікою і політикою. Суть його головних ідей відзеркалювали слова "нація", "сильна держава", «велика Франція", "соціальні реформи". Висхідним пунктом деголлівської доктрини була ідея "нації". У відповідності з цією націоналістичною тенденцією де Голль вважав головною силою історичного процесу не класи, а нації. Класові інтереси, з його точки зору, мають приватний характер і тому їх слід підпорядковувати загальнонаціональним, виразником яких є держава. Щоб держава могла успішно відстоювати загальнонаціональні інтереси, вона повинна бути "сильною", тобто мати широкі повноваження і якнайменше залежати від партій. Боротьба партій і класів, на думку де Голля, підриває стабільність і авторитет уряду, послаблює націю, а отже, є шкідливою. Лише сильна держава, що спирається на підтримку всієї нації, здатна спрямувати її до вищої мети - "величі". Важливим елементом політики, спрямованої на створення "сильної держави", "згуртування нації і досягнення величі", де Голль вважав соціальні реформи. До їх числа він відносив: відновлення всіх демократичних свобод, часткову націоналізацію, державний контроль над економікою, систему соціального страхування, покращення умов праці. Провідне зовнішньополітичне завдання голлізму зводилося до розв'язання проблеми національної незалежності. Структура РПФ характеризувалася строгою централізацією та авторитаризмом, подібно до ФКГІ, все підпорядковувалося владі та ідеям його фундатора. В жовтні 1947 року РПФ взяла участь у муніципальних виборах і тріумфально перемогла, отримавши 40 відсотків голосів виборців. Проте головну ставку було зроблено на участь та перемогу на парламентських виборах, які припали на 1951 рік. Генерал домагався влади, але законним шляхом. Ще задовго до виборів він закликав до добровільно розпустити Національні збори. Несподіванкою для голлістів став новий виборчий закон, схваленні! Національними зборами напередодні виборів. Він передбачав заміну пропорційної системи виборів мажоритарною з правом апарантування, тоб188

іо можливістю партій укладати між собою угоди про об'єднання з метою отримати додаткові парламентсьіх мандати. Генерал де Голль, як відомо, був принциповим ирот ивником будь-яких угод з політичними партіями і наполягав на тактиці "принципової опозиції", "відмови від співпраці з правлячими партіями. Хоча РПФ виборола на парламентських виборах до Національних зборів 118 мандатів, тобто більше ніж будь-яка інша партія (ФКГІ 103; СФЮ - 104; МРП - 85). але не набрала абсолютної більшості, необхідної для формування уряду. До того ж у таборі голлістів зростало невдоволення авторитаризмом генерала, що спричинило кадрові перестановки в об'єднанні, падіння впливу РПФ та врешті-решт його розпуск 1955 року. Для блокування впливу комуністів та деголлівців в урядових колах виникла ідея "третьої сили". Суть її полягала в тому, що так звані "справжні республіканці" повинні були відстоювати середню лінію між комуністами і деголлівцями, виступати як проти перших, так і проти других. До нової урядової коаліції увійшли центристські партії: СФЮ, МРП і радикали. 1951 року місце соціалістів в уряді зайняли "помірковані", або "незаможні" (права партія, яка виникла 1948 року). Соціалісти перейшли в опозицію через незгоду із законом про субсидії релігійним школам. Правоцентристська коаліція залишалася при владі до 1955 року. Повернення до влади в другій половині 1950-х років соціалістів не змінило справи на краще: Четверта республіка переживала перманентні урядові кризи (з 1946 по 1958 рік змінилося 14 урядів), нестабільність урядового курсу, неспроможність розв'язати нагальні проблеми. Разом з тим уряди "третьої сили" припинили судові процеси проти вішістів. Ті з них, хто ще перебував у в'язницях, вийшли на волю. На 1951 рік було амністовано 24 тисячі вішістів із 40 тисяч засуджених,Наприкінці 1940-х - першій половині 1950-х років відбулося ряд страйків. Найбільшим був виступ шахтарів восени 1948 року, які вимагали введення рухомої шкали зарплати. В лютому 1950 року уряд прийняв закон про колективні договори, в яких визначався мінімум зарплати. Після тритижневих страйків улітку 1953 року за участю 4 млн. осіб уряд змушений був підвищити страйкарям заробітну платню. Міжнародне становище та зовнішня політика. Найдошкульнішими для урядів Четвертої республіки виявилися зовнішньополітичні проблеми, які врешті-решт привели до її падіння. В першій половині 1950-х років головними серед них стали дві: переозброєння Західної Німеччини та колоніальні війни. У роки Четвертої республіки відбулася зміна зовнішньополітичної орієнтації Франції. Спершу, за Тимчасового режиму, вона намагалася бути сполучною ланкою між СРСР та США. Після відставки де Голля країна переходить до односторонньої орієнтації на англо-американський блок та захід189

носвропейську інтеграцію. Так, у березні 1948 року Франція виступала одним із фундаторів Західного союзу (Брюссельський пакт)-договору про військову, економічну, культурну співпрацю; цього ж року вона започаткувала свою участь у плані Маршлла; навесні 1949 року в обмін на гарантію приєднаний» Саару погодилася на створення Три юнії, НАТО та Ради Європи. Доповідаючи в Національних зборах про заснування Організації Північноатлантичного договору (НАТО), міністр закордонних справ Робер Шуман запевнив, що НАТО буде знаряддям контролю над Німечиною, яка ніколи не матиме змоги переозброюватися. 1950 року Франція з метою контролю над відновленням промислового потенціалу Західної Німеччини ініціювала створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у 1954-1955 роках погодилася замість відхиленого у 1952 році Національними зборами проекту «Європейського оборонного товариства"' на ремілітаризацію ФРН та її прийняття до НАТО (у відповідь СРСР анулював радянсько-французький договір про союз і взаємну допомогу від 1944 року). Проте у другій половині 1950-х років ініціативу у подальшому розвитку інтеграційних процесів перебирають ФРН та країни Бенілюксу, які відіграли провідну роль і організації 1957 року на основі ЄОВС Європейського економічного товариства ("Спільний ринок"). Франція втрачала свою роль, вплив та самостійність на міжнародній арені. Колоніальні війни, які вели уряди Четвертої республіки, руйнували її структури і врешті-решт призвели до краху імперії. Франція була другою за значенням після Британії світовою колоніальною імперією. Якщо в метрополії після другої світової війни проживало 43 млн. осіб, то в колоніях - 52 млн. Уряди періоду Четвертої республіки прагнули шляхом воєн та репресій попередити розпад імперії. В перші повоєнні роки Франція намагалася придушити національно-визвольний рух в Індокитаї - в Лаосі та Камбоджі. В 1946 році вона почала війну у В'єтнамі, яка завершилась 1954 року, але безрезультатно для метрополії. Щороку на цю війну витрачалося 100 млрд. франків. За сім років воєнних дій у В'єтнамі загинуло 320 тис. французьких солдатів та офіцерів. За цих умов найбільш далекоглядні політики пропонували переглянути колоніальну політику Франції в дусі неоколоніалізму, закликали відмовитися від безнадійних спроб силою зброї придушити національно-визвольну боротьбу і перейти до дипломатичних переговорів, надання політичної незалежності колишнім колоніям і таким чином зберегти економічні позиції метрополії. Провісником цього курсу став радикал П'єр Мендес-Франс, який очолив уряд навесні 1954 року. Цього ж році він ініціював переговори з В'єтнамом, які завершилися визнанням його незалежності, як і Лаосу та Л СІМ

Камбоджі, зобов'язанням вивести упродовж 1954- 1956 років французькі війська з регіону. Міжпартійні суперечки, різні підходи в царині зовнішньої та колоніальної політики спричинили розкол у партії радикалів, поставили на грань розколу і партію французьких соціалістів. Саме ці обставини спричинили припинення повноважень Національних зборів та їхній розпуск у листопаді 1955 року, а, отже, й призначення дострокових парламентських виборів на січень 1956 року. Участь у парламентських виборах 1956 року взяли дві провідні політичні сили: ФКГ1 та Республіканський фронт (блок соціалістів, радикалів, частини деголлівців) і Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР) на чолі з Франсуа Миттераном. Жодне із угруповань не вибороло абсолютної підтримки з боку виборців (ФКП - одержала 150 мандатів; СФЮ - 95; радикали з ЮДСР -91, МРП - 73, "незалежні" - 95, деголлівці - 21 мандат). Відкинувши пропозицію французьких комуністів щодо створення трипартійного уряду, лідери Республіканського фронту сформували уряд меншості, що зумовило хронічну нестабільність наступних урядів ( з 1 лютого 1956 року і до падіння Четвертої республіки - 28 травня 1958 року змінилося чотири прем'єри.) Для урядів, що формувалися після парламентських виборів, 1956 року, каменем спотикання виявилася саме колоніальна політика. На давши незалежність Тунісу та Марокко, вони спіткнулися на алжирській проблемі. Слід нагадати, що Алжир був однією з найперших колоній Франції - з 1830 року. Тут проживало, окрім 9 млн. арабського населення. 1 млн. 200 тисяч осіб європейців, в основному французів, у володінні яких були кращі землі, промисловість, торгівля. Не дивно, що в метрополії Алжир розглядали як невід'ємну частину Франції (на зразок Ельзасу та Лотарінгії), він мав статус заморського департаменту. Коли 1954 року в Алжирі розпочався національно-визвольний рух за незалежність, усі французькі політичні партії, окрім ФКП. наполягали на його збройному придушенні. Проти алжирських повстанців діяла півмільйонна французька армія. Перший уряд, сформований після початку алжирських подій 1956 року, очолюваний соціалістом Гі Молле пообіцяв мирне розв'язання проблеми Алжиру, але натомість пішов на розширення воєнних операцій в регіоні. Окрім цього, уряд Гі Молле втягнувся ще в одну серйозну зовнішньополітичну авантюру - у війну разом з Англією та Ізраїлем проти Єгипту, лідер якого Гамаль Абдель Насер здійснив націоналізацію Суецького каналу, в результаті чого арабські держави бойкотували Францію, зменшившії на третину необхідні їй поставки нафти. Для Четвертої республіки зима 1957 року виявилася суворою: нестача бензину, застиглі шеренги автомобілів, зростання цін. До цьоіо додалися страйки, пік яких припав на той же 1957 рік. 191

8 лютого 1958 року стався новий інцидент. Французька авіація бомбардувала на кордоні з Алжиром туніське селище Сакієт-Сіді-Юсеф, в якому перебували алжирські повстанські з'єднання. Бомбардуванння, мало виправдане з погляду міжнародного права, призвело до жертв серед мирного населення і викликало обурення в усьому світі, а ткож з боку французької громадськості. США та Великобританія, ставлячись до Франції як до другорядної держави, запропонували створити спеціальну комісію для розгляду конфлікту, що було розцінено у французьких політичних колах як втручання у внутрішні справи держави.Одночасно з цим уряд Фелікса Гайяра, переживаючи суттєві економічні труднощі, запросив у США позику в 650 млн. доларів взамін на право дислокації на французькій території американських ракетних баз. 15 квітня 1958 року уряд Ф.Гайяра подав у відставку, започаткувавши травневу урядову кризу, яка закінчилася 13 травня обранням нового прем'єра, члена МРП П'єра Пфлімлена. Це був останній уряд Четвертої республіки, який впав 28 травня 1958 року. Почалася "операція воскресіння де Голля". П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади. В умовах повного розладу в державних структурах Четвертої республіки активізувалися прихильники де Голля, які перебували в тотальній опозиції до неї. Деголлівш прагнули ліквідувати Четверту республіку, скасувати Конституцію 1946 року, припинити'безкінечну чехарду кабінетів, встановити в країні тверду виконавчу владу на чолі з президентом. Ним мав стати Ш. де Голль. Єдиний шлях повернення до влади де Голля його прихильники вбачали в залученні на свій бік двох провідних сил: алжирських ультраколоністів та армію, в руках якої знаходилася вся влада в Алжирі. Голлісти докладали всіх зусиль, щоб переконати французів та військове командування в Алжирі, що їхній лідер здатен вивести країну з кризи, очоливши уряд "громадського порятунку". 29 квітня голлісти організували в Алжирі демонстрацію за участю 30 тисяч осіб переважно європейського походження під гаслами: "Геть систему!", "Геть уряд!". 13 травня тут розпочався антиурядовий заколот військових, які вимагали створення Комітету громадського порятунку та зміни уряду у Парижі, погрожували десантуванням у метрополію. 29 травня генерал дав згоду за відповідних умов очолити новий уряд. 1 червня Національні збори 329 голосами "за" та 224 - "проти" схвалили інвеституру Ш.де Голля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала історією. Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки. Основне

завдання де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б відзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися "за" чи "проти" нової Конституції. Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі статтею 5-ю, президент є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем «нормальне функціонувння влади «. Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декрети та ордонанси . Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі повноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламентом. Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єрміністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом року після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому. Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він мас право оголошувати в країні надзвичайний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпускалися і країна управлялася на основі президенських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави. Традиційними прерогативами президента є представництво в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, оголошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції 11 'ятої Республіки стало те, що голова держави зобов'язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надавало йому в цих питаннях усю повноту влади. Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За Конс гитуцією, він «гарант незалежності судової влади». Вищу Раду магістратури очолює президент. Він, по суті, виносить остаточне рішення про призначення суддів і про помилування . із"

192

193

Конституція 1958 року надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референдуми тільки проблемні питання. Так, шляхом референдуму було доповнено Конституцію законом від 1962 року "Про зміни щодо виборів президента Республіки загальним голосуванням". Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Коституцією роль партій зводилась до такого: "Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії." 21 грудня 1958 року генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки. Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки народився 22 листопада 1890 року у Парижі, у дворянській родині. Його батько викладав філософію та літературу у паризькому католицькому колежі і був симпатиком монархії. Мати - глибоко релігійна жінка. Свою п'ятірку дітей вони виховували у дусі католицизму та патріотизму. Нація і Вітчизна - ці два поняття були найсвятішими в родині. Де Голль отримав ґрунтовну й широку гуманітарну освіту. Батьки схвалили намір сина стати офіцером: вступив він до привілейованої військової школи Сен-Сір. Перед кожною молодою людиною, яка закінчувала цей навчальний заклад, відкривалася перспектива успішної кар'єри. Ш. де Голль закінчив школу Сен-Сір 1912 року. Двадцятирічний юнак твердо вірив, що сенс його життя полягає в тому, "щоб здійснити в ім'я Франції видатний подвиг і що настане такий день. коли йому випаде така нагода." Серед слухачів училища Шарль вирізнявся своїм богатирським зростом і не безпідставно придбав такі прізвиська, як Подвійний Метр, Великий Шарль, Довга Спаржа. Недруги, яких дратували його успіхи у навчанні і незалежна поведінка, називали його Півнем, або Павичем . Офіцерська служба посилила і поглибила риси його характеру. У французській армії панував дух корпоративізму, зневажливого ставлення до політиків та політики. Військові не мали виборчих прав і формально були поза політикою. Проте ці обставини тільки посилювали своєрідну опозицію офіцерів до урядових кіл. Такими симпатіями і антипатіями жив де Голль. Молодший лейтенант Ш. де Голль, як один з кращих випускників училища, мав право вибору місця служби. Обрав він найменш престижний рід військ - багатостраждальну піхоту. 1914 рік застав де Голля в 33-му полку 5-ї французької армії. Вже в перші дні війни лейтенант, якСМу не минуло й 24 роки, пройшов бойове 194

хрещення: 15 серпня, захищаючи місі на річці Мез, був поранений. Після короткочасного перебування у шпиталі він знову у полку. 18 січня 1915 року його нагороджено Військовим хрестом, у вересні цього ж року прсвоєно звання капітана. Існує чимало свідчень хоробрості де Голля. 1916 року, будучи важко пораненим, потрапив до німецького полону, де пробув майже три роки. На батьківщині його вважали загиблим і нагородили орденом Почесного легіону. З першого ж дня полону Шарль де Голль планує втечу. Таких спроб він здійсниі п'ять. За риття підземного ходу його перевели до табору для невиправних. Дві останні спроби коштували йому 120 днів суворого режиму. 1 лише Комп'єнське перемир'я принесло йому волю. Повернувшись з полону, він наймається до армії Ю.Геллера. Незабаром ускладі польської армії взяв участь у бойових діях проти Червоної армії на Волині і під Варшавою, командував піхотно-танковим гарнізоном. В лютому 1919 року завершив свою кар'єру найманого вояка і повернувся до Франції з нагородою - Хрестом Святого Венцлава. В жовтні 1919 року де.Голль знову у Сен-Сірі, але уже в ролі викладача воєнної історії, якою захоплювався. В листопаді 1922 року він вступає до дворічної Вищої військової школи (аналог академії генштабу). Правдолюбна вдача, непохитне прагнення жити відповідно до своїх переконань негативно позначилися на його військовій кар'єрі. Тож невипадково упродовж 12 років він перебував у званні капітана. З 1925 року Шарль де Голль працівник військового міністерства, активно виступає за реформу французької армії. Свої думки з цього приводу виклав у книгах "Розлад у стані ворога", "За професійну армію", "Франція та її армія". Де Голль піддав критиці військову доктрину Франції, яка грунтувалася на оборонній стратегії, наводив численні аргументи на користь створення професійної, мотомеханізованої армії. На жаль, тоді ніхто не прислухався до його пропозиції. А тимчасом доктриною французького генерала скористалися у нацистській Німеччині. Зовнішня політика президента Ш.де Голля. Пріоритетною цариною Шарль де Голль вважав зовнішню політику. Він домагався піднесення Франції в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і духовного життя, забезпечення їй статусу великої світової держави. Вся політична діяльність першого президента П'ятої республіки була підпорядкована цій меті. Особливо піклувався про зміцнення обороноздатності своєї батьківщини. Не раз говорив: "Потрібно, щоб оборона Франції і була французькою, якщо такій країні як Франція доведеться вести війну, треба, щоб це була її війна". Діючи відповідно до своїх поглядів, він докладав зусиль, щоб змінити орієнтацію французької зовнішньї політики. Одне з головних завдань президента полягало в тому, щоб поступово звільнитися від дещо васальних форм із* 195

і метолів співробітництва Франції і США. Пізніше він згадував: "Мій план зводився до того, щоб звільнити Францію від Атлантичного союзу, від інтеграції, яку здійснює НАТО під американським керівництвом". Франція, на його думку, мас стати рівноправним партнером США. Як відомо, на той час на французькій землі перебувало 26 тисяч американських солдатів та офіцерів, 29 військових баз і склади атомної зброї США. Це викликало тривогу: на випадок війни, чи якогось серйозного непорозуміння, Франція може стати об'єктом нападу, її, як союзницю США, в будь-який момент можуть втягнути у збройний конфлікт. 24 вересня 1958 року де Голль направив Д. Ейзенхауеру і Г. Макміллану меморандум, у якому зажадав влаштувати низку тристоронніх консультацій між Францією, США та Великобританією з тим, щоб розробити нову політичну та військову стратегію союзницьких відносин. Цю пропозицію американський президент і британський прем'єр відкинули. Тоді де Голль дав наказ вивести з-під командування Північноатлантичного союзу французький Середземноморський флот, заборонив утримувати на території Франції американську ядерну зброю та будувати установки для запуску ракет. Згодом було запроваджено систему контролю за польотами військових літаків над територією Франції. Так було започатковано курс на вихід французької держави з військової організації НАТО. Не зустрівши підтримки з боку США і Англії, де Голль, прагнучи підкреслити свою незалежність, почав діяти всупереч політиці Вашингтону. В березні 1966 року він повідомив президента США та уряди 14 країн членів НАТО про рішення Франції припинити свою участь в інтегрованому військовому командуванні і про виведення своїх збройних сил з-під юрисдикції натівського командування. В меморандумі з приводу цього рішення де Голль навів такі аргументи: Європа перестала бути центром міжнародних конфліктів, а Сполучені Штати втратили монополію на атомну зброю. Генерал якось висловився, що операція з НАТО - "це остання битва у моєму житті". Дії Шарля де Голля щодо НАТО дають підстави вважати, що .він був реально мислячим політиком і усвідомлював, що світ постійно змінюється і потребує адекватних рішень: якщо раніше президент схвалював підписання Атлантичного договору, то в 1960-ті роки стало очевидним, що блок, який заснований був на принципі інтеграції під керівництвом США, став неперспективним для Франції. Де Голль одним з перших визнав, що атомна війна - це війна на самознищення. Справедливими є слова одного з американських кореспондентів про те, що в цей період де Голль "не пропускав жодної нагоди, щоб завдати удар по англосаксах". Одне із підтверджень цього - публічна критика де Голлем мілітаристських акцій США. Особливо засуджував він воєнні дії американців 196

у В'єтнамі. Так, виступаючи в Пномпені у вересні 1966 року, де Голль зажадав припинити бомбардування і вивести американські війська із В'єтнаму. Звичайно, що це не могло не призвести до загострення франко-американсь-ких відносин. Слід звернути увагу на ту підтримку, яку Франція надавала Індокитаю під час його війни зі США. На знак протесту про втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи цієї країни Париж відкликав своїх представників із СЕАТО. Такі дії Франції стали прикладом для інших держав. Так, уряд Пакистану також заявив, що не буде брати участі в військових маневрах СЕАТО. Вже в 1958 році де Голль зумів критично оцінити досвід колоніальних воєн в Індокитаї і Алжирі і визнати неминучість деколоніалізації. Він цілком усвідомив усю матеріальну збитковість колоній для метрополій, її економічну і моральну нерентабельність. З цьго приводу писав: «Я розумію, що колоніалізм віджив свій вік. Тому я надав незалежність тринадцяти африканським країнам -колишнім колоніям Франції. Я надіюсь розв'язати алжирське питання на основі принципу самовизначення. Але тоді, в 1958 році, через виняткову гостроту цієї проблеми розв'язати її не вдалося. Пізніше де Голль зауважив: "Якби в червні 1958 року я заявив, що хочу надати Алжиру незалежність, я позбувся б своєї посади того ж дня. Але я завжди знав, чого я хотів." Головною причиною останньої колоніальної війни Франції, що тривала до 1962 року була діяльність могутньої організації ультраколоніалістів, яку потрібно було нейтралізувати, а водночас виторгувати в алжирців такі умови незалежності, які були вигідні Франції. Тому де Голль діяв поступово, але цілеспрямовано. Спочатку запропонував план економічного і політичного реформування Алжиру. Потім, 16 вересня 1959 року, офіційно заявив, що Алжир є алжирською територією і має право на самовизначення. Згодом 1960 року виголосив в Алжирі промову, в якій визнав, що ця країна є державою з власним урядом, установами і законами. 1, нарешті, в березні 1962 року, були підписані Евіанські угоди про припинення вогню, про суверенітет, про подальші відносини між Францією і незалежним Алжиром. Де Голль довів справу до кінця, припинивши семилітню війну і визнавши політичну незалежність Алжиру. Цим самим він звільнив Францію від непомірної для неї колоніальної відповідальності, відкрив перспективу прискореної модернізації французької економіки і можливість перейти до широкої зовнішньої політики, перш за все в Європі. Головними напрямками європейської політики П'ятої республіки були: поперше, курс на зміцнення двосторонніх відносин Франції з ФРН, що дістали назву "вісь Париж - Бонн", і, по-друге, співпраця з "Спільним ринком". Переконавшись у нереальності своїх планів щодо політичного союзу захід197

ноєвронейських країн, в якому б Франція не лише здійснювала власну незалежну політику, але й мала б вирішальний вплив на діяльність співтовариства, генерал звернув увагу на співробітництво з ФРН . У де Голля сформувалось власне бачення ролі цієї країни. Він розумів, що Німеччина - найближчий сусід Франції і вирішив зробити свого суперника - ФРН - союзником. Справедливою є думка одного із соратників генерала про те, що де Голль і Аденауер багато в чому не погоджувались між собою, але розуміли необхідність союзу. Конрад Аденауер, канцлер ФРН, прагнув зблизитися з Францією, щоб зміцнити свої позиції в Західній Європі та заручитися підтримкою Франції у своїх планах щодо німецького питання (об'єднання Німеччини). Таким чином, союз був вигідний обом державам . Щоправда, стосунки між де Голлем та К. Аденауером справляли враження своєрідної гри-змагання: хто кого перехитрить? Але разом з тим ця гра в січні 1963 року привела до підписання угоди про співдружність між ФРН та Францією. Вона передбачала регулярні консультації урядів двох держав з усіх питань військової стратегії й тактики, і по суті, офіційно проголошувала кінець давній ворожнечі двох країн. Ця угода викликала сенсацію: адже в Західній Німеччині ще пам'ятали наміри Шарля де Голля розчленувати Німеччину. Відносини між ФРН і Францією були непростими. Де Голль і Аденауер допомагали один одному. Так, останній обіцяв підтримати президента Франції в питанні перебудови НАТО, в утворенні «Малої Європи», у визнанні інтересів сільського господарства Франції в «Спільному ринку», в нейтралізації спроб Англії вступити до ЄЕС. Аналогічними були дії де Голля при дислокації складів та навчальних баз бундестагу на території Франції. Де Голль підтримав канцлера ФРН з німецького питання . Водночас де Голль завжди намагався підкреслити контроль Франції над ФРН. Так. він не підтримав Аденауера в його спробі одержати від США право самостійно розпоряджатися атомною зброєю. Постійно наголошував також на незмінності кордону по Одеру-Нейсе. "Ми не зацікавленні в зміні кордону Німеччини ні сьогодні, ні в майбутньому. Німеччина повинна примиритись із заслуженим покаранням за свою агресію." Особлива сторінка в зовнішньополітичній діяльності де Голля належала його стосункам з Радянським Союзом. Не можна погодитися з твердженнями радянських істориків, що ніби причиною зближення Франції з СРСР було лише те, що де Голль вважав СРСР гарантом миру. Більш переконливим є те, що це зближення він розглядав як певний тиск на ФРН та США. Деякі дослідники виділяють у франко-радянських відносинах два періоди: 1958- 1964 роки, зв'язаний з ім'ям М.С. Хрущова та 1965- 1969 роки з ім'ям J1.1. Брежнєва . Шарль де Голль відводив Радянському Союзу значне місце в світовій політиці, враховуючи йоговнесок у розгром гітлерівської Німеччини та наявність в СРСР атомної бомби. Налагодженню контактів з •шя

Москвою сприяло прагнення де Голля зупинити нагнітання "холодної війни", навести мости економічного, гуманітарного, політичного співробітництва між двома військовими блоками - НАТО і Варшавським договором. Але це упиралося насамперед у позицію СРСР. Зі спогадів де Голля видно, що надії на поліпшення стосунків між державами виникли в березні 1960 року під час відвідин М.С.Хрущовим Парижу. Саме в ході цього візиту уряди СРСР і Франції підписали угоду про мирне врегулювання всіх питань. Було домовлено про розвиток радянсько-французських торговельних і наукових звязків, про співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях. Після від'їзду М.С.Хрущова де Голль писав: "На заключному етапі переговорів радянський прем'єр пообіцяв мені свою активну участь у нараді голів чотирьох урядів. Він вплинув на мене силою і енергією своєї особи і породив надії на те, що всупереч усьому, мир на землі набув шансу, Європа - своє майбутнє." Дві авантюри М.С. Хрущова викликали осуд Шарля де Голля. Перша з них стосувалася « німецького питання», а саме ініціативи керівника радянської держави щодо зміни статусу західних держав в Західному Берліні. Тоді ж де Голль разом з лідерами США і Великобританії зайняв жорстку позицію проти перегляду статусу-кво. Відомо, що 1960. року, після дискусій і навіть провалу паризької зустрічі на вищому рівні, статус-кво в Західному Берліні було збережено. Авантюра М.С. Хрущова не привела ні до чого, окрім побудови "берлінської стіни" , яку де Голль засудив. Непродумані зовнішньополітичні кроки СРСР прискорили підписання франко-західнонімецького договору 1963 року. Загострила франко-радянські відносини і відмова де Голля приєднатися до тристоронньої угоди про часткову заборону ядерних випробовувань. У Московському договорі (липень 1963 року) де Голль вбачав небезпеку ліквідації французьких ядерних сил. Одним з атрибутів національної незалежності у повоєнні роки стало володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США (до 1949 року) спричиняли, на переконання голлістів, залежність Парижа від Вашингтона. 1962 року Франція набула статус ядерної держави. Внутрішньополітична діяльність. Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалежності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни , в червні 1958 року випущено внутрішню позику на вигідних для власників золотих зоощаджень умовах. Протягом року їх звільняли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював 199

100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 року досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику. Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 з лишком відсотків. Темпи зростання промислової продукції складали 7-8 відсотків нарік( у 1959-1963 роках). В 1964-1968роках вони знизились до 3 - 4 відсотків . Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - нафтова, хімічна,автомобільна, електротехнічна. У промисловості прискорився процес концентрації і централізації виробництва. Так, лише в 1958 році зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінансово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку. Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 року було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 відсотків. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 відсотків нижчий, ніж у місті. В липні 1960 року вийшов закон про "сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквідацію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному товариству. 1962 року почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати надлишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі. Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індустріалізаціцю сільського господарства. Так, в 1965 році тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів. Упродовж 1959 - 1964 років значно зросла врожайність зернових: пшениці - з 22,8 центнера до 23,4 , ячменю-з 23,4 до 27,3, кукурудзи - з 26,1 до 28,8 центнера. За 10 років виробництво сільськогоиодарських продуктів збільшилося на 66 відсотків. Зростала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось поголів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней. Політика уряду проводилась в інтересах великих ефективних госпо9ПГ!

дарств. які давали значні прибутки . В 1968 році 12 відсотків загальної кількості ферм виробляли 50 відстоків сільськогосподарської продукції. 60 відсотків дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шукало роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тисяч чоловік . "Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля. Чим же були зумовлені травневі події 1968 року? Комуністична і прокомуністична література трактує їх як соціально-політичну кризу, як піднесення революційного руху трудящих.,Насправді на початку 1968 року Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безробітних досягла 500 тисяч. Проте оцінювати події травня 1968 року, як суто соціальну кризу, як вияв "класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го ставли ідеологія та рух молоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав глобальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволення старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 відсотків його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів приводила до того, що 70 відсотків студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек. Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські демонстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі. Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, самоврядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: "Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити". 13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робітники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: "Юроків-достатньо!", "Де Голля в архів!" Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійого віку. Про це говорили гасла : "1000 франків!", "40 годин!", "60 років!" Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах робітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уря201

ду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти. Уряд поступився. Прем'єр-міністр Ж.Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані "Гренельські угоди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу безробітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністичрої диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихильники уряду вийшли під гаслами: "Де Голль не один!" Страйковий рух поволі почав слабнути і до середини червня припинився. ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягай успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і завоювала у парламенті більшість. Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як "розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кроком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референдумі 27 квітня 52 відсотки виборців відхилили деголлівський проект. З юридичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. Але де Голль дотримав свого слова і подав у відставку. А в листопаді 1970 року перестало битися його серце. Засновник П'ятої республіки відійшов у вічність. Відставка генерала-президента започаткувала новий період в історії. П'ятої республіки, названий періодом "постголлізму." Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу." Спадкоємцем де Голля на посаді президента та лідера голлістської партії став Жорж Помпіду (1911-1974). Він народився у вчительській родині, здобув вищу педагогічну освіту, викладав літературу і на все життя зберіг імідж інтелектуала-гумаштарія. При цьому Помпіду працював тривалий час генеральним директором банку Ротшільдів і таким чином завів у діловому світі серйозні зв'язки. До голлістського руху примкнув після війни, але швидко увійшов до найближчого оточення генерала. З 1962 по 1968 рік Ж.Помпіду очолював уряд. Щоправда, його стосунки з президентом були непрост ими. і під час референдуму 1969 року він відкрито заявив про свою незгоду з політикою де Голля. В червні 1969 року відбулися позачергові президентські вибори. Як кандидат на посаду президента Ж.Помпіду висунув гасло "Спадковість та діалог", яким підкреслив намір продовжити голлістську політику, а водно202

час намір іти на зближення з тими угрупованнями, які опонували де Голлю. Ж.Помпіду переміг у другому турі виборів, за нього проголосувало 56 відсотків виборців. Новий президент Франції призначив прем'єр-міністром одного із найближчих соратників де Голля Жака Шабан-Дельмаса, увівши до уряду "незалежних республіканців", очолюваних Валері Жіскар д"Естеном, та представників правої опозиції. Головною опорою Ж.Помпіду стали не старі соратники де Голля ("барони", як їх називали у партії), а молодше покоління голлістів ("молоді вовки") на чолі з Жаком Шіраком. У президентських перегонах 1969 року брали участь ліві партії, які не змогли дійти згоди щодо єдиного кандидата. СФЮ висунула своїм претендентом на найвищу в державі посаду Гастона Деффера, а комуністи Жака Дюкло і програли президентські вибори. У діяльності Ж.Помпіду - Ж.Шабан-Дельмаса чітко окреслилися контури постголлізму - голлізму без де Голля, тобто відповідному коректуванню були піддані як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні настанови де Голля. На зміну пафосному гаслу "величі Франції" Ж.Помпіду запропонував ідею "нового суспільства" та "промислового імперативу", тобто стабільного промислового росту, випереджаючого розвитку індустрії, її модернізації і розв'язання усіх соціальних проблем. Система державного регулювання, створена де Голлем, зберегалася, але вона набрала більшої гнучкості. Замість деголлівської зідеолопзованої програми "асоціації праці та капіталу" Ж.Поміду висунув ідею "конкретної участі", тобто зміцнення матеріальної зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Таким чином уряд прагнув попередити повторення соціального вибуху 1968 року. Він запровадив так звані "контракти прогресу", тобто своєрідні колективні договори, у відповідності з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно забезпечувати підвищення зарплати в обмін на відмову профспілок від страйків. 1970 року набрали чинності закони: про запровадження "робітничих акцій" на заводах, які належали державі, та про професійну перепідготовку робітників із збереженням попередньої зарплатні. Було встановлено також новий порядок визначення мінімуму зарплати, який щорічно переглядався з урахуванням росту цін і національного доходу. З метою пом'якшення невдоволення крайнощами деголлівського "дирижизму" було розширено повноваження муніципалітетів, девальвовано франк, надано пільги приватному капіталу, заохочувалися експортні промислові галузі. Загалом політика "промислового імперативу" забезпечила зростання життєвого рівня французів. Корекції зазнала в цей період і зовнішньополітична стратегія Франції. Пріоритетним напрямком залишався процес західноєвропейської інтеграції. 1969 року Ж.Помпіду виступив з ініціативою "завершення, поглиблення й розширення" інтеграційних процесів. Пропозиції французького президента 203

було покладено в основу програмного документу "Про обличчя Європи", прийнятого 1973 року державами-членами "Спільного ринку". Ж.Помпіду відмовився також під деголлівської політики блокування вступу Великобританії до ЄЕС і до 1973 року Великобританія, Данія та Ірландія стали членами Співтовариства. Новий французький президент пішов на зближення з двома наддержвами - СРСР та США, відмовившись від деголлівської політики формування "третьої сили". Визнаючи політичне лідерство США в західному світі, Ж.Помпіду домагався відмови американського керівництва від політики диктату у стосунках з союзниками. Перемогою французької дипломатії стало укладення 1974 року нової Атлантичної хартії, яка зміцнювала принципи колегіальності у діяльності НАТО. Франція отримала можливость політичної співпраці з блоком. Так само нових імпульсів набрало франко-радянське співробітництво в економічній та культурній сферах. Упродовж 1970-1971 років Ж.Помпіду відвідав Москву, Л.І.Брежнєв - Париж з офіційними візитами. Політику щодо країн "третього світу" новий президент П'ятої республіки провадив у відповідності з принципами де Голля. Франція підтримувала ці країни, Ж.Помпіду відвідав Китай, а Північну Африку оголосив "сферою життєвих інтересів" Франції. Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен - третій президент П'ятої республіки. 1974 року перед Францією постала проблема дострокових президентських виборів у зв'язку з раптовою смертю Ж.Помпіду. Внутрішні чвари роздирали голлістську партію (з 1971 року вона стала називатися "Союз демократів на захист республіки" - ЮДР). Группа "баронів" запропонувала в якості претендента на президентську посаду Ж.Шабан-Дельмаса - прихильника повернення до ортодоксального голлізму. Лідери "молодих вовків" на чолі з Ж.Шіраком сформували непримириму опозиції і розкололи фактично партію. Політичній гегемонії голлізму прийшов кінець. 1976 року голлістська партія реформувалася і стала називатися Об'єднанням на підтримку республіки (ОПР). У лівому таборі гору взяли доцентрові тенденції. їхні лідери врахували гіркий досвід президентських виборів 1969 та 1972 років. Комуністична та Соціалістична ( СФЮ було переіменовано 1970 року у Французьку соціалістичну партію ) партії виробили "Спільну програму лівих сил" (вперше з часу створення Народного фронту), яка передбачала націоналізацію, в тому числі банків та 13 монополістичних об'єднань, податкову реформу ( оподаткування великого капіталу), зміцнення позицій профспілок та парламентської влади, запровадження робочого тижня в 35-40 годин, розширення системи соціального страхування, зміну виборчої системи. Як і 1965 року, єдиним претендентом блоку лівих партій став Франсуа Міттеран.

Відновлений з середини 1970-х років французький центристський рух ("незалежні республіканці") висунули свого лідера Валері Жіскар д'Естена кандидатом на посаду президента, який запропонував політичну програму - доктрину "передового ліберального суспільства", проголошуючи традиційні гасла республіканців - пріоритет приватної власності і вільного ринку, ліберальні моральні цінності, демократію та політичний плюралізм. В другому турі переміг з невеликою перевагою В.Жіскар д"Естен, за нього було віддано 50,6, а за його головного опонента Ф.Міттерана - 49,3 відсотка голосів виборців. Новий президент був одним з наймолодших лідерів європейських країн. 1974 року йому виповнилося 48 років. Син крупного промисловця, родич знаменитих Шнейдерів, В.Жіскар де'Естен закінчив два привілейовані вузи Франції: Політехнічну школу та Національну школу адміністрації. Учасник руху Опору. У 30-річному віці його було обрано депутатом парламенту, він мав репутацію висококваліфікованого фінансиста. З 1962 по 1974 рік В.Жіскар де'Естен міністр економіки та фінансів. Уряд, сформований новим президентом, складався переважно з його однопартійців та деголлівщв ("молодих вовків") на чолі з Жаком Ш Іраком, якого було призначено прем'єр-міністром. Діяльність В.Жіскар д'Естена співпала з початком економічної та енергетичної кризи 1974 року. Вибираючи стратегію антикризової політики, він намагався поєднати принципи державного регулювання і економічної лібералізації: з одного боку, було надано додаткові субсидії нафтовим монополіям і виділено засоби для закупівлі нафти на світових ринках; з іншого, підвищено мінімум зарплатні, пенсій і допомогу сім 'ям, знижено віковий ценз на виборах з 20 до 18 років, зпрощено процедуру споживчого кредиту, виділено додаткові асигнування на будівництво житла, шкіл, дитячих установ. Проте поглиблення 'кризи супроводжувалося ростом безробіття, яке склало 1976 року 1 млн. осіб. Колосальні витрати на соціальні програми, які охопили до 90 відсотків населення, стали причиною.бюджетного дефіциту. Ця обставина заставила уряд перейти до жорсткої монетарної політики та згортання соціальних програм. Таким чином, результати політики "жіскардизму" були невтішними. Третьому президенту П'ятої республіки не вдалося реалізувати повністю і свою зовнішньополітичну стратегію. Проголошуючи курс на атлантичну співпрацю та покращення стосунків з Сполученими Штатами, В.Жіскар д'Ехчен підкреслював водночас важливість продовження деголлівського курсу - політики порозуміння та політичного співробітництва з СРСР. Президент Франції побував двічі з візитами в СРСР. 1979 року було підписано сім угод у науково-економічній та гуманітарній сферах. З ініціативи французького президента здійснено фінансову реформу в рамках ЄЕС - запроваджено нову грошову одиницю - ЕКЮ та створено механізм кординації курсів національних валют, вироблено процедуру прямих виборів до Євро205

204

парламенту, започатковано регулярні зустрічі керівників "сімки" (провідних країн Західної Європи). Не повертаючись до військових структур НАТО, французькі збройні сили брали участь у натовських військових маневрах. Передбачаючи гостру політичну боротьбу на наступних президенстськмх виборах, В.Жіскар д'Естен запропонував тактику "виснаження крайніх блоків" та ініціював створення 1978 року нової партії "Союз за французьку демократію" (СФД). Цей блок виграв парламентські вибори 1978 року та вибори до Європарламенту 1979 року. Проте на час президентських виборів 1981 року СФД втратив свій політичний вплив. Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. "Лівий експеримент" 1981-1984 років. Президентські вибори у Франції, як і в США, справедливо називають головним "нервом" політичного життя Франції. Річ у тім, що конституція П'ятої республіки надає президентові, якого обирають загальним прямим голосуванням на 7 років, широкі повноваження. Тому його посада є найвищою і ключовою в державній структурі Франції. З 64 осіб, які заявили про своє бажання балотуватися 1981 року, до участі у виборах було допущено лише 10 як офіційних кандидатів. Вони подали до Конституційної ради не менше 500 рекомендацій виборних осіб щонайменше з 30 департаментів. Шести із них, що мали малі шанси, преса наклеїла етикетку "малих кандидатів". Вирішальну роль у президентських перегонах відігравали 4 лідери: від лівих - Ф.Міттеран (ФСП) та Ж.Марше (ФКП)" від правих - Ж.Шірак (ОПР) та діючий президент В.Жіскар д'Естен (СФД). У другий тур пройшли тільки Ф.Міттеран та В. Жіскар д'Естен. Ф.Міттеран запропонував співвітчизникам програму уряду "ПО пропозицій", яка передбачала державне регулювання (у прогресивному варіанті), створення державного сектору (націоналізація низки банківських, страхових і промислових компаній, частково військової сфери) і нових робочих місць, нову систему соціальної допомоги, підвищення мінімуму зарплати, 35-годинний робочий тиждень, прогресивне оподаткування. Натомість В. Жіскар д'Естен пропонував статус-кво. 10 травня 1981 року відбувся другий тур виборів. За підтримки комуністів Ф.Міттеран зібрав 52,21 відсотка голосів і переміг. Президентом П'ятої республіки вперше став соціаліст. Більше, ніж 20-річне, правління правих партій завершилося. Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в невеликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служилими людьми. Ного батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Дитячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей) 206

католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у дитинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регулярно грав у гольф до останніх днів життя. В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського університету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику. У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася. У квітні 1938 року був призваний на військову службу (на цей час закінчив юридичний факультет Сорбонни і школу політичних наук). Брав участь у другій світовій війні; за мужність і високі моральні якості нагороджений "Військовим хрестом" і срібною Зіркою. Потрапив до німецького полону. Після третьої спроби йому вдалося втекти. З 1943 року - учасник руху Опору. Щоправда, в 1942 рот деякий час служив в адміністрації Віші, що потім активно використовували його противники. Із Ш.де Голлем стосунки у Ф. Міттерана не склалися. З початком 4-ї республіки обійняв посаду міністра в справах колишніх фронтовиків. У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого політичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових кабінетів. З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах. Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37,7 відсотка виборців (9,3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44 парламентських мандати. Французи, зазнавши наприкінці 1970-х років погіршення економічної кон'юктури, безробіття, зростання цін, з коаліцію лівих сил пов'язували свої сподівання на реформування суспільства та створення ефективної економіки. За них віддали голоси не лише прихильники соціалістів та комуністів, а 207

й чимало виборців, що належали до правих і центристських партій, значна частина інтелігенції та молоді. Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коаліційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очолив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністерства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони навколишнього середовища та туризму). Соціалістично-комуністичний уряд розпочав серію реформ, названих "лівим експериментом", і які можна розділити на чотири напрямки. По-перше,-заходи, спрямовані на розширення державного сектору. 1982 року було націоналізовано 39 найбільших приватних банків з капіталом в 4 млрд. франків кожен, дві провідні фінансові компанії та п'ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом .з банками і підприємствами, що були націоналізовані упродовж 1944-1946 років, державний сектор охопив 95 відсотків кредиту і 32 відсотки промислової продукції. Під контроль держави перейшло 84 відсотки авіаційної та ракетної промисловості, 80 - чорної та 63 - кольорової металургії, 54 - хімічної продукції. Такого величезної о державного сектору не було у жодній капіталістичній країні. Соціалісти оголосили одержавлені сфери локомотивом економіки, який'дозволив позбутися кризових явищ. По-друге, реформування сфери трудових відносин та зайнятості. Проблема безробіття загострилася на рубежі 1970-1980-х років, воно склало на той час 10 відсотків, або 2 млн. осіб. Соціалісти запропонували дворічний план ліквідації безробіття: йшлося про створення профучилищ для молоді, заиочаткування великих державних будівельних програм (будівництво стадіонів, транспортних артерій, тонелю під Ла-Маншем). Було запроваджено також систему соціального партнерства, а саме: залучення робітників до управління виробництвом; прийнято закони про колективні договори; про обмеження прав власників на звільнення робітників; про право заснування профспілок на дрібних та середніх підприємствах; про створення на підприємствах робітничих комітетів для контролю за фінансовою сферою, умовами праці. Водночас уряд виступив посередником у переговорах між профспілками та патронатом, внаслідок яких робочий тиждень скорочено до 39 годин, а оплачувані відпустки збільшено з 4 до 5 тижнів. По-третє, заходи у сфері соціальних послугта податкової політики. Уряд лівих сил скасував податки з осіб, які отримували мінімальні зарплати і запровадив податок на велике майно (понад 3 млн. франків); мінімум зарплати підвищили на 10 відсотків, пенсії за віком - на 20, допомогу сім'ям - на 25; 208

пенсійний вік зменшено із 63 до 60 років; розміри пенсій доведено до 75 відсотків від зарплати; скасовано податки на лікарські препарати. По-четверте, реформування політичної сфери, яке відповідно до закону про децентралізацію полягало у розширенні повноважень місцевих органів влади та обмеження прав префектів, призначуваних центром, у скасуванні смертної кари, запровадженні пропорційної системи виборів. Всі ці реформи дістали назву "великої хвилі". Проте величезні державні витрати спричинили державний дефіцит (1983 року 92 млрд. франків) та дефіцит кас соціального страхування. Зменшилися прибутки бізнесу. До того ж патронат організував витік капіталів за кордон, зокрема, у США, де адміністрація Р.Рейгана запровадила високі відсоткові ставки. 1982 року із Франції було вивезено близько 500 млрд. франків (10 відсотків національного багатства). Інфляція "підскочила" до 14 відсотків, а темпи промислового розвитку не перевищували 2 відсотки на рік. Зіткнувшись із серйозними економічними труднощами та невдоволенням співвітчизників, президент Ф.Міттеран і соціалістична урядова більшість вирішили відмовитися від подальших реформ. Навесні 1983 року уряд, незважаючи на протидію комуністів, оголосив перехід до політики "суворої економії": заморозив зарплату, підвищив податки на товари широкого вжитку (алкоголь, тютюнові вироби, бензин), зменшив витрати на соціальне страхування, зрізав кредити і дотації державним підприємствам. Профспілки запротестували. Патронат консолідував свої зусилля, демонстрацію сил великого капіталу підтримали інші соціальні верстви. Почалися страйки. Так, на вулиці столиці під гаслами: "Ні націоналізації!", "Геть диктатуру уряду!" вийшли 20 тисяч власників дрібних та середніх підприємств. їх підтримали 30 тисяч представників вільних професій. Напруги додала поразка соціалістів на виборах до Європарламенту в червні 1984 року: вони втратили більше половини електорату 1981 року. За цих умов президент вирішив оновити уряд і замінити прем'єрміністра. Ним став діяч правого крила соціалістичної партії Лоран Фабіус, який пообіцяв модернізувати економіку, але нічого не сказав про соціальні реформи. Новий прем'єр-міністр відмовився прийняти розроблені комуністами заходи.боротьби з безробіттям, і вони вийшли з уряду. Коаліція лівих розпалася і в складі кабінету міністрів залишилися тільки соціалісти та ліві радикали. У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн "Спільного ринку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах "простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено "вільне пересування товарів, капіталів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенденція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбуло14ы

209

ся сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом. Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шірака: французький варіант неоконсервативно! політики. ФСП підійшла до нових парламентських виборів 1986 року із серйозним негативним багажем: найголовніше,-кількість безробітних зросла за час її правління до 2,5 млн. осіб (10 відсотків активного населення). Президент назвав його "головною невдачею соціалістів". Цим самим соціалістична партія підірвала віру французів у "ліву альтернативу". "Суспільний проект ФСП,- підкреслює російський політолог І.М.Бунін, - виявився погано пристосованим до реалій 1980-х років. Французькі соціалісти недооцінили глибину кризи традиційної моделі нагромадження, швидкого наближення розвитку масового виробництва і масового споживання до меж можливого. Вони не врахували такі фактори, як зростаюча залежність французької економіки від її місця у міжнародному поділі праці. По суті, теоретична модель французьких соціалістів і їхня практична діяльність на першому етапі "лівого експерименту" були спрямовані більшою мірою на відновлення післявоєнного механізму нагромадження, ніж на пошук нової моделі розвитку". Ліві партії брали участь у виборах 1986 року окремо. Щоправда, соціалісти перебуваючи ще при владі, навесні 1985 року здійснили реформу виборчої системи. Суть її полягала у переході від мажоритарної системи до пропорційного представництва: кількість депутатів у Національних зборах було збільшено до 577 (замість 491) - по 2 депутати від кожного департаменту; запроваджено 5- процентний відбір; вибори вирішено проводити в один тур. Цією реформою соціалісти поставили перед собою честолюбну мету досягти перемоги на виборах і правити країною самостійно, без коаліції. Для правих партій, зокрема, ОПР, перебування в опозиції стало періодом серйозних змін як в ідейному, так і в тактичному плані. Хоча організаційно партія є спадкоємницею голлізму, переважна більшість її членів вступила до ОПР вже після смерті фундатора руху. Лише незначна частина партії зберігає відданість ідеям Ш. де Голля - національної незалежності, "дирижизму", "співучасті". Радикальний відхід ОПР від традиційних голлістських установ пов'язаний певною мірою зі значними змінами у соціальному складі партії. Основною соціальною базою ОПР стали фермери, половина членів ОПР - власники. У свдомості членів партії міцніло переконання в необхідності "консервативної революції", яка полягала б, на їхню думку, в реабілітації прибутків, конкуренції, підприємництві, ризику, відповідальності і порядку. При розробці програмних настанов голлісти багато в чому виходили з досвіду республіканців США та консерваторів Великобританії. У цьому переконує зміст оприлюдненої в січні 1983 року політичної програми партії,

яка передбачала, що обмеження ролі держави в управлінні економікою відбудеться через денаціоналізацію промислових компаній, банків, фінансових груп, ліквідацію монополії держави в енергетичній та вугільній промисловості, на залізниці. ОПР планувала різко скоротити бюджетні асигнування на соціальні потреби, частково демонтувати і приватизувати деякі соціальні програми. Передбачалося також розширити права підприємців щодо наймання та звільнення робітників і службовців, скасувати запроваджені лівим урядом додаткові податки на велике майно, обмежити права трудящих і профспілок. Слід зазначити, що чимало настанов своєї програми ОПР простонапросто запозичила в англо-саксонській моделі неоконсерватизму, не врахувавши національної специфіки своєї країни, її традицій та наслідків політики соціалістів. Так само спрощено трактували праві еволюцію суспільної думки, в якій відбилася реабілітація таких понять, як прибуток, конкуренція, підприємництво. Слід пам'ятати, однак, що французи, підтримавши на виборах 1986 року праві партії, жодним чином не схильні були жертвувати своїми соціальними завоюваннями та правами. На цих виборах серйозної ваги набрала ультраправа партія "Національний фронт" (25 тисяч осіб), у програмі якої простежувався крайній націоналізм, расизм, ідея "народного капіталізму", денаціоналізація тощо. Праві домоглися перемоги, зібравши 40,2 відсотка голосів і отримавши більшість місць у Національних зборах (276 з 574). За кількістю парламентських мандатів (35) Національний фронт порівнявся з комуністами, а за кількістю виборців випередив компартію, яка знову пропонувала побудувати "соціалізм по-французьки" шляхом націоналізації найбільших фінансово-иромислових груп. Соціалісти одержали 216 депутатських місць. Відповідно до результатів виборів президент Ф.Міттеран призначив лідера ОПР Жака Шірака прем'єр-міністром і доручив йому сформувати уряд. Так, з березня 1986 року розпочався безпрецедентний за всі роки П'ятої республіки період "співіснування" ("двовладдя") президента-соціаліста і уряду правої більшості, людей з протилежними ідейно-політичними поглядами (з часу де Голля і він сам, і Ж.Помпіду, і В. Жіскар д'Естен опиралися на парламентську більшість). Ф. Міттеран був сповнений рішучості залишатися на своїй посаді до 1988 року. Конституція допускає таку ситуацію, яка склалася у вищому ешелоні державного керівництва у Франції. ( Не слід забувати, що президент має широкі повноваження: призначає прем'єра, командує збройними силами, може розпустити Національні збори (від одного розпуску до іншого має пройти 1 рік), має право звернутися до народу шляхом референдуму, підписує декрети й закони уряду та парламенту). Стратегія правого уряду базувалася на чотирьох найважливіших елементах: денаціоналізації, обмеженні податків на підприємства і велике май14*

210

211

но, дерегламентащї трудових відносин, зміцненні авторитету адміністрації та правоохоронних органів. Уряд здійснював свою політику авторитарними методами, ігноруючи профспілки та небезпеку загострення соціального клімату в країні. Передовсім упродовж 1986-1987 років у приватну власність перейшли (були продані) 13 найбільших фінансово-промислових компаній, у тому числі націоналізованих ще у 1944-1946 роках; скасовано податок на велике майно і зменшено інші податки; ліквідовано державний контроль за ввозом і вивозом валюти; скасовано державну перевірку законності звільнення робітників і службовців, зменшено витрати на соціальне страхування тощо. У результаті цих заходів інфляція знизилась до 3 відсотків на рік, але темпи економічного розвитку залишалися невисокими, а безробіття знову зросло до 2,6 млн. осіб. Серйозною проблемою став тероризм. Протягом 1980-х років екстремістські мусульманські організації влаштували низку вибухів у метро, кафе, магазинах. У відповідь уряд посилив поліцейський контроль, дозволив перевіряти документи у перехожих, було вжито ряд заходів, які ускладнювали в'їзд іноземців до Франції і отримання ними французького громадянства. Спроба реформувати вищу школу - удосконалити систему відбору абітурієнтів, підвищити платню за навчання - наштовхнулася на опір студентства, яке вийшло на вулиці. 1988 року закінчився термін повноважень президента Ф.Міттерана і у Франції відбулися чергові вибори глави держави. Незважаючи на вік (72 роки) і важку хворобу (рак простати), яку ретельно приховували, Міттеран висунув свою кандидатуру на повторний термін. Цього разу він виступав не як лідер лівих, а як вождь нації, найважливіше гасло для якого -"Єдина Франція". Головним суперником Ф.Міттерана став Ж. Шірак, який заради участі у виборах залишив посаду прем'єр-міністра. Окрім цього, у виборах взяли участь ще сім кандидатів, у тому числі кандидат СФД Раймон Бар, кандидат ФКП Андре Ляжуані, кандидат Національного фронту Жан-Марі Ле Пен і кандидат екологістів Антуан Вехтер. У першому турі Ф. Міттеран зібрав 33,9 відсотка голосів, а Шірак 19,7. У другому турі комуністи підтримали Ф. Міттрана, і він був переобраний на посаду президента. За нього проголосували 53,8 відсотка виборців, які вбачали у ньому великого державного діяча, який прагнув об'єднати французів, досвідченого політика, здатного підтримати рівновагу між правими і лівими, не порушити стабільність у суспільстві, гарантувати громадянські свободи і соціальні завоювання. Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки). Для закріплення успіху лівих Ф. Міттеран, я к і 1981 року, розпустив Національні збори, в яких домінували праві, і призначив позачергові парламентські ви919

бори. Вони принесли успіх соціалістам, які отримали 37,5 відсотка голосів і 260 депутатських мандатів. Соціалістична партія разом з лівими радикалами та близькими до неї групами забезпечила собі більшість у парламенті, хоча і не абсолютну. Комуністи вибороли лише 27 депутатських мандатів. Прем'єр-міністром було призначено одного з найпопулярніших керівників ФСП Мішеля Рокара, який шляхом компромісу з ФКП сформував уряд. Комуністи до нього не ввійшли; всі провідні міністерства зайняли соціалісти, кілька міністерських посад було віддано СФД та безпартійним. Дотримуючись проголошеного Міттераном принципу: "Ні націоналізації, ні приватизації", уряд М.Рокара призупинив розпочатий кабінетом Шірака розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податок на велике майно, а прибутки від нього спрямовував на соціальну допомогу особам, які не мали засобів до існування; переглянув законодавство на користь імігрантів; обмежив права підприємців на звільнення робітників. У подальшому уряд соціалістів утримався від значних реформ і продовжив політику "суворої економії". Загалом же економічна політика "соціалістичного" уряду не мала успіху, безробіття склало 3 млн. осіб; популярність ФСП падала і президент Ф. Міттеран у зв'язку з наближенням парламентських виборів оновив склад уряду, призначивши у травні 1991 року вперше в історії Франції прем'єр-міністром жінку Едіт Крессон, колишнього міністра з європейських справ, відому діячку ФСП. Новий прем'єр-міністр, людина енергійна й рішуча, розпочала часткову приватизацію державного сектору через нерентабельність націоналізованих підприємств та через прагнення позбутися дефіциту в бюджеті. Так соціалісти почали відхід від однієї з традиційних своїх догм - ставки на державний сектор, хоч він залишився ще досить потужним (25 відсотків промисловості, 2/3 банків, 1/3 страхових компаній). Через рік у Е.Крессон склалися конфліктні стосунки з багатьма міністрами. До цього додалася невдача ФСП на кантональних та муніципальних виборах у березні 1992 року. Е.Крессон подала у відставку. Вона поступилася місцем іншому лідерові соціалістів, сину емігранта Берегового, вихідця з України, колишньому робітникові, а тепер економісту і політику без вищої освіти П'єру Береговуа, який урядував аж до чергових парламентських ви- ■ борів. Новий прем'єр, як пріоритетні в діяльності свого кабінету, визначив боротьбу з безробіттям і корупцією, забезпечення соціальної справедливості, захист громадян і довкілля, ратифікацію Маастріхтських угод. Але Береговуа мав у запасі лише один рік, до нових парламентських виборів. На роки правління соціалістів припали видатні події міжнародного життя: завершення "холодної війни", об'єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, новий етап інтеграції країн Західної Європи. Франція підтримала політику "перебудови " в СРСР, у жовтні 1990 року під час перебування М. Горбачова у Парижі було підписано "Договір про злагоду та співпрацю". 213

Після розвалу СРСР та Варшавського договору франко-російські контакти продовжилися на основі нового договору. 1996 року Франція виділила Росії значні кредити, а Росія зобов'язалася виплатити компенсацію в 400. млн. доларів французьким власникам позик царської Росії, анульованих більшовицьким урядом 1918 року. 8 січні 1991 року французький уряд погодився на участь своїх військо вих підрозділів в операції "Буря в пустелі", яку країни НАТО із санкції Ради Безпеки ООН організували проти Іраку з метою вигнання його збройних сил з Кувейту. Франція тісно співробітничає з іншими країнами НАТО, але го ловну увагу приділяє інтеграційним процесам у Європі. 1990 року в Люксембурзі, в містечку Шенген, Франція разом з іншими учасниками "Спільного ринку" підписала' угоду про вільне переміщення людей і товарів, яка мала набрати чинності 1995 року. За Шенгенською угодою, громадяни країн, які її підписали, не потребували віз та митного контролю. 9 грудня 1991 року у голландському містечку Маастріхт 12 країн "Спільного ринку" за ініціативою Японії та ФРН уклали договір про ство рення Європейського Союзу. Його учасники зобов'язалися провадити по годжену політику в галузі економіки, міжнародних відносин, безпеки, пра восуддя, освіти, боротьби із злочинністю, охорони довкілля. Взято було та кож зобов'язання усунути всі перешкоди на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів на території Європейського Союзу, запро вадити для своїх громадян поряд з національним єдине європейське грома дянство та єдину грошову одиницю - "євро" (з 1 січня 1999 року). Кожна країна зберігала свій уряд, але одночасно діяли наднаціональні загальноєв ропейські установи: Європейський парламент. Європейська Рада міністрів, Європейський суд і Європейський банк. Фактично замість "Загальноєвро пейського дому" виникла конфедерація країн Західної Європи. Оскільки Маастріхтські угоди обмежували суверенітет Франції (як і інших країн-підписантів), вони викликали хвилю протестів. Комуністи, Національний фронт, частина голлістів та СФД пропонували відкинути Маастріхтський договір, а соціалісти, радикали, більшість членів ОПР і СФД підтримати його. У вересні 1992 року у Франції відбувся референдум, в ході якого 51 відсоток виборців, які взяли в ньому участь, схвалили Маастріхтський договір. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набрав чинності. 1994 року до Європейського Союзу приєдналося ще чотири держави: Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція; кількість його членів досягла 16. Тим часом більше ніж десятирічне урядування соціалістів (за винятком 1986-1988 років) не принесло тих результатів, на які сподівалися їхні прихильники. 1993 року обсяг промислового виробництва і валового внутр214

ішнього продукту дещо скоротився (на 1,5 відсотка). Дефіцит бюджету збільшувався, інфляція була невелика (близько 2 відсотки), проте безробіття вперше в історії Франції перевалило за 3 млн. осіб (понад 10 відсотків самодіяльного населення). До того ж всередині ФСП наростали суперечності й чвари. Опонуюча преса вишукувала матеріали, які компрометують соціалістів. Виявилося, що на їхні виборчі кампанії надходили нелегальні кошти, деякі міністрисоціалісти були причетні до фінансових махінацій з акціями. Великий політичний скандал розгорівся довкола "справи про заражену кров". 1985 року Національний центр з переливання крові, знаючи, що частина крові заражена вірусом ВІЛ, все-таки видавав її. Цю кров було перелито 1 300 хворим гемофілією, 300 з яких згодом померли. Винуватцем цієї трагедії вважали екс-прем'єр-міністра Л.Фобіуса, але пляма лягла на всю ФСП. 1993 року черга дійшла до П.Береговуа, якому інкримінували недобросовісність при поверненні боргу. Ця історія надламала душевні сили прем'єр-міністра, який ще не оговтався після нищівної поразки соціалістів на виборах, і він наклав на себе руки. Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки). Соціалістична партія втрачала свій вплив і внутрішню єдність. За п'ять років у ній змінилося п'ять перших секретарів. Ця обставина, а також невдачі у соціально-■ економічній діяльності стали причиною поразки партії за мажоритарною системою на парламентських виборах 1993 року. Соціалісти втратили половину голосів своїх виборців, зібрали лише 14 відсотків голосів і отримали всього 52 місця у Національних зборах (замість 260 - в 1988 році). Комуністи вибороли 23 місця в парламенті. Натомість ОПР та СФД здобули разом 39,5 відсотка голосів і 484 парламентських мандати з 577. Національний фронт не отримав жодного мандату, але за нього проголосувало 12 відсотків виборців. Знову почався період "співіснування" лівого президента і правого уряду. Очолив уряд Едуард Балладюр, соратник Ж.Шірака, противник "дирижизму", один з головних ідеологів та практиків економічного лібералізму. Ж.Шірак не захотів зв'язувати себе обов'язками прем'єра, оскільки готувався до президентських виборів 1995 року. Новий уряд відновив приватизацію, розпочату Ж.Шіраком 1986-1987 років, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще у державному секторі. У приватні руки перейшло 20 великих банків, авіаційних, автомобільних та нафтопереробних заводів, в тому числі такі широко відомі, як фірма "Рено", банк Ліонський кредит, хімічний концерн Рон-Пуленк та інші. У державному секторі залишалися залізниці, метро, електростанції, пошта, одна з програм телебачення, декілька вугільних шахт. 215

Важливим компонентом внутрішньої політики уряду Балладюра стали заходи, спрямовані на обмеження іміграції та посилення поліцейського контролю за нею; запроваджено депортацію з країни імігрантів-нелегалів (1993-1994 року депортовано 20 тисяч осіб). Соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, прискорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося-зростання безробіття. Заходи щодо імігрантів підтримала громадськість. Е.Балладюр став у Франції дуже популярним політиком і міг цілком виграти президентські вибори 1995 року, тим паче, що важкохворий Ф. Міттеран переніс дві хірургічні операції і відмовився від участі в них. Головною подією стали президентські вибори. Кандидатом від соціалістичної партії був висунутий Ліонел Жоспен, який мав репутацію чесного політика. Праві запропонували дві кандидатури Ж.Шірака і Е.Балладюра (СФД підтримувала Балладюра), комуністи - Робера Ю, який змінив 1994 року Жоржа Марше. Від Національного фронту у виборах знову брав участь Ле Пен. В другий тур виборів вийшли Л.Жоспен (23,5 відсотка голосів) та Ж.Шірак (20,6 відсотка). Комуністи голосували за Жоспена, а Балладюр віддав свої голоси Шіраку. В результаті Ж.Шірак набрав 52,6 відсотка голосів і був обраний президентом Франції. Через півроку - 8 січня 1996 року на 80-му році життя помер Ф.Міттеран. Президент Ж.Шірак. Новий президент Франції Жак Шірак належить до повоєнного покоління голлістів. Народився він 1932 року в департаме. Каррез, в центрі Франції, в родині банківського службовця, який згоді став директором авіабудівної фірми. В юнацькі роки Шірак захоплювався культурою Сходу: вивчав санскрит, китайське мистецтво, російську літературу, навіть спробував перекласти французькою мовою роман О.Пушкіна "Євгеній Онєпн". Потім плавав матросом на торговельному кораблі, але врешті-решт закінчив престижний Паризький інститут політехнічних наук, потім Національну школу адміністрації- головний центр підготовки французької правлячої еліти, а крім^того, ще й-літню школу американського бізнесу при Гарвардському університеті (США). 15-річним юнаком Шірак вступив до створеної де Голлем партії "Об'єднання французького народу"; в 35 років став депутатом Національних зборів і членом уряду. Енергійний, наполегливий, цілеспрямований, (його жартома назвали "бульдозером"), Шірак заявив про себе у національному масштабі у 1970-і роки, коли займав посаду прем'єр-міністра за президента В.Жіскар д'Естена і реорганізував голлістську партію. 1977 року Шірака обрано мером Парижа, і він залишався на цій посаді.до 1995 року. 216

Головним у своїй внутрішній політиці Ж.Шірак як президент вважав боротьбу з інфляцією шляхом масштабного скорочення державних витрат і соціальної допомоги. Активним провідником її став прем'єр-міністр Ален Жюппе, переконаний прихильник економічного лібералізму та технократії. Парламент схвалив прем'єрську програму, але французи виявилися не готовими до таких жертв, що знайшло своє відзеркалення у хвилі страйків державних службовців, студентів та інших верств населення восени і взимку 1995 року. Передісторія цих подій така. Жак Шірак у ході передвиборної кампанії 1995 року висунув три основні програмні настанови в економічній сфері: зменшення податків, боротьба з безробіттям, збільшення зарплати. Саме це принесло йому перемогу Проте призначений прем'єром Ален Жюппе, якого вважають "символом технократії", вдався до урядових заходів, протилежних президентській програмі. Він запропонував Національним зборам, а вони схвалили новий податковий закон, згідно з яким обов'язкові відрахування мали скласти в 1996 році 45 відсотків валового національного продукту. Одночасно було прийнято рішення про замороження зарплати державних службовців, профспілка яких у жовтні 1995 року організувала страйк. Президент підтримав дії прем'єра і заявив про намір уряду впродовж двох найближчих років домагатися жорсткої економії коштів та модернізації промисловості, які поширяться і на державний сектор. Персонал державних підприємств, чисельність якого складала 4,5 млн. осіб, мав ряд пільг, зокрема, пенсійних, у порівнянні з працівниками приватного сектору. 15 листопада 1995 року А.Жюппе оголосив у парламенті про намір змінити статус державних службовців, позбавити їх частини соціальних пільг, переглянути систему пенсійного забезпечення цієї категорії працівників. Через два дні прем'єр оприлюднив план реорганізації Національної компанії залізниць, загальний борг якої перед державою склав 175 млрд. франків; йшлося, зокрема, про часткову приватизацію ряду залізничних гілок та скорочення робочих місць. При цьому А.Жюппе припустився кількох тактичних помилок, а саме: відмовився від діалогу, свої рішення намагався нав'язати силою, його заяву про те, що мета запропонованого плану - виконати умови Маастріхтського договору про створення валютно-економічного союзу, було сприйнято взагалі як загрозу національному суверенітетові Франції. Обидва рішення, прийняті урядом без попередніх консультацій з профспілками, викликали масові протести з боку трудівників державного сектору. Першими у боротьбу за збереження своїх соціальних прав виступили залізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енергетики, поштовики, а також учні ліцеїв та студенти університетів, які вимагали 217

збільшення асигнувань на освічу і створення нових робочих місць, працівники системи охорони здоров'я, метеослужби. Наприкінці листопада Франція була паралізована загальним страйком. Уряд змушений був ужити альтернативних заходів, зокрема, створити в столиці паралельну транспортну мережу з автобусів та річкових теплоходів. Услід за Парижем до страйку приєдналися' інші міста. З 24 листопада до 16 грудня у провінції у масових виступах взяло участь 2 млн. осіб. Загальні втрати, пов'язані зі страйками, склали, за різними оцінками, від 5-до 20 млрд. франків. Уряд відступив. 10 грудня А.Жюппе заявив, що спеціальні режими не будуть переглядатися. 21 грудня з ініціативи прем'єра відбулася зустріч представників профспілок, патронату та держави. Хоча конкретних результатів не було досягнуто, проте уряд відмовився від плану реформування системи соціального захисту: пенсійний режим державних службовців залишався без змін; укладення договору з Національною компанією залізниць відкладалося. Разом з тим соціальний конфлікт 1995 року у Франції знову реанімував дискусію про майбутнє державного сектору. "Золота епоха" високих темпів економічного зростання і пов'язаних з ним соціальних пільг та привілеїв завершилася. Французи мали зробити вибір на користь структурної перебудови економіки та підвищення її ефективності. Державний сектор потребував реформовання, а профспілки змушені були визнати модель перехідного періоду шляхом переговорів. Відлуння страйків позначилося на чергових виборах до Національних зборів у березні 1996 року: праві програли. Соціалістична партія завоювала 246 парламентських мандатів з 577, а комуністична партія - 36. Загалом ліві здобули більшість у парламенті. У ситуації, що склалася, Ж.Шірак також, як свого часу Ф. Міттеран застосував тактику "співіснування". Він призначив прем'єр - міністром Ліонеля Жоспена, лідера ФСП. В уряді соціалісти, щоправда, молодого "післяміттеранівського" покоління, зайняли 18 із 27 міністерських посад. Це були прихильники інтегрованої Європи і поміркованих соціальних реформ. Комуністи після 13-річної опозиції також увійшли до уряду, отримавши міністерство промислового обладнання, транспорту і житлового будівництва, молоді і спорту, а також посаду державного секретаря з туризму. Вісім міністерських посад зайняли жінки. Л.Жоспен запропонував французам "республіканський пакт розвитку і солідарності", який передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, пом'якшення іміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забезпечення свободи інформації. Збільшено було на 4 відсотки мінімальну зарплату, допомогу школярам - з 500 до 1600 франків. Почався поступовий 218

перехід до 35-годинного робочого тижня. Уряд та місцеві органи влади збільшили кількість робочих місць у державному секторі. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП склали 3 відсотки, інфляція не перевищувала 1 відсотка, дефіцит державного бюджету доведений був до 3 відсотків ВВП. 1997 року в країні скасовано обов'язкову військову повинність. Влітку 1999 року Франція брала участь у воєнній операції НАТО проти Югославії в Косовому, проте не повернулася до цього військового альянсу. 2002 року відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що у першому турі на друге місце після Жака Шірака вийшов Ж.-М. Ле Пен - лідер Національного фронту. Коментарі цього факту як у Франції, так і за її межами були вкрай схвильованими. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж.Шірака, який отримав 82,2 відсотка голосів, а Ле Пен - 17,8 відсотка. Під час парламентських виборів 16 червня 2002 року права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць (68 відсотків) з 577 (абсолютна більшість Е Національних зборах становить 289 мандатів). Такої переваги правих Франція ще не бачила за всю повоєнну історію. Соціалісти вибороли 140 депутатських мандатів, комуністи - 23 (мінімальна кількість, достатня, щоб сформувати свою фракцію). Ультраліві, як і ультраправі, залишилися за стінами парламенту. Провідною темою парламентських, як , власне, і президентських сил, стала боротьба із злочинністю та гарантії безпеки громадянам. Цю тему потужно експлуатував лідер Національного фронту Ле Пен. Ж.Шірак перехопив її і взяв на озброєння. Він пообіцяв, зокрема, підняти мінімальну зарплату, зменшити податок на прибуток на 5 відсотків, створити нові робочі місця. Новий прем'єр Жан-П'єр Рафарен очікує аудиту фінансової діяльності попереднього уряду. Щоправда, прогнози тут негативні: дефіцит бюджету може досягти 2,6 відсотка (за Маастріхтськими угодами, його стеля - 3 відсотки).

4.Італія

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція. Війна завдала Італії величезної шкоди: в результаті бойових дій загинуло 444, 5 тисячі вояків та мирних громадян. Національне багатство країни зменшилося, за офіційними даними, на третину. З 33,6 млн. квартир 1,8 млн. були повністю зруйновані і 0,95 млн. - частково. Було виведено з ладу 60 відсотків паровозів, половину потягів, 90 відсотків портового обладнання, стільки ж вантажівок, 30 відсотків автобусів, 50 відсотків суднобудівного обладнання, 2 965 великих мостів і 5 629 - малих. Найбільше постраждала металургія: її 219

виробничі потужності скоротилися до 67 відсотків довоенного рівня у чавуноливарній і до 34-у сталеплавильній промисловості. Обсяг промислового виробництва становив лише 40 відсотків того, що мала країна перед початком війни. Особливих руйнувань зазнала Південна Італія. Відбудову гальмувала відсутність сировини. Так, 1946 року італійська промисловість мала у своєму розпорядженні лише 45 відсотків необхідного їй вугілля. 2 млн. осіб не мали роботи. Аналогічна ситуація склалася і в сільському господарстві, індекс виробництва якого знизився до 63 відсотків ( 1938 року - 100). На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба становила 200 грамів. Процвітав "чорний ринок", спекуляція. Національна грошова одиниця - ліра - знецінилася, кількість надлишкових грошей, що знаходилися в обігу навесні 1945 року, у 19 разів перевищувала рівень 1938 року, а ціни зросли у 20 разів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40 разів. Проте збитки, завдані Італії війною, не обмежувалися лише матеріальними втратами, вони позначилися і на моральному самопочутті нації. Ідея національної переваги та імперської величі, пропонована фашизмом, зазнала фіаско в результаті поразки у війні. Водночас інші цінності, національні демократичні настанови та ідеї були в зародковому стані. Навіть довкола проблеми нової форми державної влади точилися гострі суперечки й жорстка політична боротьба. Загалом перспективи Італії, яка опинилася у двоїстому статусі переможеної і переможниці, були невтішними. Подолання повоєнної розрухи вимагало розв'язання, з одного боку, таких злободенних проблем, як приборкання інфляції, стабілізації грошової системи, відбудови промисловості та сільського господарства, налагодження нової системи виробничих стосунків між робітниками та підприємцями, скорочення безробіття, виходу Італії на міжнародний ринок і забезпечення конкурентноздатності її продукції тощо. З іншого, необхідно було визначитись, які принципи будуть покладені в основу подальшого економічного розвитку Італії - лібералізм чи дирижизм, ринок і вільне підприємництво або ті чи інші форми державного регулювання. Нарешті належало ліквідувати важкий спадок минулого: хронічну відсталість Півдня, засилля латифундистської системи землеволодіння, державний промисловий протекціонізм, автаркію тощо. Всі політичні сили та всі верстви суспільства були одностайні в усвідомленні нагальної необхідності відродження господарства. Інша річ, що вони розходилися у виборі шляхів та засобів економічної реконструкції. Ліві політичні сили не висували гасел завоювання влади і соціалізації промисловості, для цього тоді явно не існувало реальних умов. На першому етапі реконструкції вони виступали за радикальні методи, а саме: запровад220

ження надзвичайного податку і реквізицію великого майна, нажитого в роки фашизму, проведення грошової реформи, боротьбу з інфляцією та безробіттям тощо. Разом з тим ліві не завжди пропонували конструктивні методи ров'язання конкретних економічних проблем. Зокрема, комуністи на противагу політиці свободи приватного підприємництва наполягали на використанні фіскальних важелів. Відома ідеологічна зашореність та переважання старих схем, недієвих у нових умовах, заважала комуністам виробити економічну програму, придатну для послідовного і швидкого здійснення реконструкції. Італійське суспільство відхилило програму боротьби " за прогресивну демократію", яку запропонував 5-й з'їзд Італійської компартії (1945 рік). Ця програма передбачала радикальні демократичні перетворення, що стосувалися державних інститутів та соціальної структури країни. Комуністи пропонували запровадити контроль над державним апаратом, націоналізувати великі промислові монополії та банки, створити систему народного контролю в економіці у формі рад управління, ліквідувати поміщицькі латифундії і обмежити велике землеволодіння, здійснити перехід до сільської кооперації. Представники приватного капіталу більш-менш одностайно домагалися повернення до вільної ринкової економіки, незважаючи на те, що за фашистського режиму їхній статус був сприятливий: держава підтримувала їх, захищала від іноземної конкуренції, забезпечувала високі прибутки і мінімальні витрати на зарплату. Разом з тим представники промислових кіл наполягали на ліквідації інструментарію фашистської економічної політики і переходу до ліберальної економіки. Таких же поглядів щодо повоєнної економічної реконструкції дотримувалася Християнськодемократична партія. Слід зауважити, що становище, в якому опинилася Італія після другої світової війни, суттєво різнилося від того, що було з нею після першої світової війни. Після поразки держав "осі" в Італії склалися умови, за яких з'явилися певні можливості для здійснення іншої моделі реконструкції економіки. Передовсім внаслідок припинення воєнних дій раптово і різко скоротилися витрати з деяких статей державного бюджету, а поразка у війні зменшила державний борг, звела до нуля витрати на оборону, на колонії, зменшила витрати на чиновницький аппарат та громадські роботи. Іншою суперечливою обставиною стало те, що у порівняно короткий термін вдалося довести виробничий потенціал деяких стратегічних промислових галузей, таких, як металургія і машинобудування, до рівня, який дозволяв розпочати великомасштабні програми розвитку всієї економіки. Текстильна промисловість допомогла, з свого боку, стимулювати експорт. Нарешті, наявність масового і на відповідному етапі достатньо міцного антифашистського фронту, який об'єднував як світські угруповання, так і католиків, як і лібералів, так і комуністів і соціалістів, дала змогу створити 221

мирним шляхом демократичну систему та деякі її економічні органи. Вже на першому етапі реконструкції (1944- 1947 роки) було досягнуто помітних успіхів у відбудові економіки. Сільськогосподарське виробництво досягло у 1946 році 79 відсотків від рівня 1938 року, промисловість - 71 відсоток, а наступного 1947 року - 80 відсотків. Проте потреби в продуктах харчування і сировині забезпечувалися переважно за рахунок американської допомоги, що спричинило у 1946 році дефіцит платіжного балансу у 5-12 млн. доларів. Прем'єр Альчіде Де Гаспері звернувся по допомогу до відомих спеціалістів та теоретиків концепції вільного підприємництва - Л.Ейнауді, Е. Корбіно та інших, які очолили всі економічні міністерства. Луїджі Ейнауді, призначений віце-головою кабінету міністрів і керівником міністерства фінансів, приступив до запровадження політики жорсткого регулювання грошово-кредитної системи. Ця політика, яка дістала назву " лінії Ейнауді - Менікелла", спрямована була на зменшення інфляції, порятунок ліри і нормалізацію економіки країни. "Лінія Ейнауді - Менікелла" відбилася, з одного боку, в кредитних і валютних рестрикційних (обмежувальних) заходах і обмеженні особистого споживання, в запровадженні жорсткої економії, а з іншого,- в державній підтримці капіталу шляхом податкових пільг та бюджетних субсидій. Ці "драконівські", як їх інколи називають, заходи, спрямовані на стабілізацію ліри та цін, спричинили обмеження обігу і скорочення емісії грошей. З метою стабілізації курсу ліри в міжнародній торгівлі і створення валютних резервів у країні здійснювалася закупівля іноземної валюти. Безпосереднім наслідком "курсу Ейнауді" стало припинення зростання інфляції та цін. Завдяки новому паритету ліри стосовно долара зріс експорт, що забезпечувало нагромадження валютних резервів. Іншим його результатом, але негативним, стало безробіття і сповільнення темпів відбудови, що викликало хвилю соціального протесту. 1947 року Італія одержала від Імнортно-ексиортного банку кредит у 100 млн. доларів, уряд США сумою у 50 млн. доларів компенсував італійські витрати на утримання американських військ на своїй території. Сполучені Штати передали також 50 кораблів, почали поставляти зерно і вугілля. З 1948 року Італія - учасник плану Маршалла. Таким чином, початок економічної реконструкції був обнадійливий. 1948 року обсяг продукції обробної промисловості досягнув довоєнного рівня, а 1950 року цих же показників домоглося і сільське господарство. Національний доход 1950 року перевищив показники 1939 року. Тоді ж було завершено економічну реконструкцію і с творено умови для переходу до перебудови економіки на базі докорінної модернізації промислового потенціалу. Внаслідок реконструкції в Італії склалася економічна система змішаного 222

типу - ринкової економіки та регульованої державним втручанням. Успішна реконструкція забезпечила умови для переходу до нового курсу економічної політики. Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та прийняття Конституції. "Італійський феномен" переходу від тоталітарної диктатури до парламентської демократії мав свої особливості. Демократизація проходила тут як наслідок воєнної поразки тоталітарного фашистського режиму. Проте на відміну від Німеччини цей процес в Італії спирався на потужний внутрішній потенціал, основою якого був рух Опору. Розпочався він ще в ході другої світової війни, коли в результаті двірцевого перевороту 25 липня 1943 року Б.Муссоліні був усунутий від влади і новий уряд очолив маршал П.Бадольйо, який розпустив ряд інституцій режиму: фашистські партію і профспілки, масові організації, Палату фаші і корпорацій; ув'язнив деяких фашистських ієрархів - Д.Боттаї, А.Стараче та У.Кавальєро. Але окремі корпорації ще залишалися, серед них секретна поліція, спортивні організації, повільно проходила заміна фашистських кадрів. У той час, як на півночі Італії у 1943-1945 роках реакційні сили прагнули відродити режим Б.Муссоліні у формі неофашистської "республіки Сало", на півдні країни, в Італійському королівстві, процеси дефашизації та демократизації контролювали англо-американська військова адміністрація (АМГОТ) та Союзна Контрольна комісія у справах Італії. За так званими "Розлогими умовами перемир'я", укладеними 29 вересня 1943 року між генералом Д.Ейзенхауером і П.Бадольйо, італійський уряд зобов'язаний був виконати настанови Організації Об'єднаних Націй,1 спрямовані на ліквідацію фашистських інститутів, звільнення фашистського персоналу, контроль над фашистськими фондами, заборону фашистської ідеології та пропаганди. Деталізовану програму дефашизації було сформульовано в "Декларації про Італію", яку в жовтні 1944 року прийняли на нараді міністри закордонних справ США, Великобританії та СРСР у Москві. Союзники вимагали, щоб усі фашистські установи та організації були ліквідовані, а ті, хто співробітничав з тоталітарним режимом, усунені з органів управління, а проводирі заарештовані й притягнені до кримінальної відповідальності. Відповідно до цих настанов в Італійському королівстві ще до закінчення війни були створені юридичні основи та інституції для очищення держапарату. 26 травня 1944 року уряд П.Бадольйо видав декрет про покарання фашистських злочинців (аж до смертної кари). 1 вересня цього року був створений з цією метою Верховний Суд. Новий декрет, виданий 4 жовтня, передбачав санацію органів місцевого самоврядування. Проте дефашизація у той час не набрала в Італії широкого розмаху, їй чинили опір правоцентристські сили. 223

Комісія, яка займалася чисткою держапарату, на чолі з комуністом М.Скоччімарро спрямувала головний удар проти урядовців високого рангу і розглянула 5184 справи. Згодом нова комісія, також очолювана комуністом, розглянула ще 12 тисяч справ. Загалом з державних установ було звільнено 508 осіб. Паралельно з процесом дефашизації в Італійському королівстві, на Півночі, де розгорнувся рух Опору, декілька декретів про покарання урядовців та ієрархів "республіки Сало" видав Комітет національного звільнення Північної Італії (КНЗПІ). Були створені також підпільні комісії КНЗ для чисток та підпільні надзвичайні суди (народні трибунали), жертвами яких стали на початок липня 1945 року 20 тисяч осіб: їх було засуджено до розстрілу. Після приходу на північ Італії союзників владні функції перебрала на себе військова адміністрація, народні трибунали розпущено й замінено судами, сформованими відповідно до королівського декрету. Щоправда, несанкціоновані розправи над фашистами тривали. Союзники ж вважали офіцерів та солдатів "республіки Сало" військовополоненими, і це врятувало багатьом із них життя. Після звільнення Італії дефашизація вступила в завершальну стадію. 19 червня 1945 року було сформовано новий коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій КНЗ на чолі з Ф.Паррі, лідером Партії дії та відомим організатором руху Опору. Його заступником став лідер Італійської соціалістичної партії П.Ненні. Він же виконував функції голови Верховного комісаріату з санкцій проти фашизму. П.Паррі декларував у своїй урядовій програмі конфіскацію великої власності фашистів та прибутків, нажитих під час війни. 9 листопада 1945 року вийшов декрет королівського намісника, в якому йшлося про чистку насамперед серед вищих урядовців, а також поширення її на приватний економічний сектор. Комісії КНЗ розпочали розслідування на підприємствах. Методи, якими провадилися чистки, викликали протидію правоцентристських політиків, які вбачали в них спосіб зміцнення влади комуністів. У пресі розгорталися дискусії про характер дефашизації: 3 літа 1945 року почався її саботаж. В лютому 1946 року уряд Ф.Паррі доповів союзникам про результати дефашизації: з 394 тисяч справ державних службовців, що їх розглянули комісії, було звільнено 1 580 осіб, відправлено на пенсію 531 особу. Фашистські ієрархи втратили в Італії будь-яку владу. Діячі найвищого рангу: Муссоліні. Стараче, Фаршаччі, Паволіні, Буффаріні-Гуіді, Муті - були страчені, інші - Ачербо. Боттаї, Кавальєро - ув'язнені, деякі - Бадольйо. Роатта емігрували. 224

Згортання чисток супроводжувалося новими самосудами над фашистами. Це привело врешті-решт до відставки уряд Ф.Паррі. Новий уряд на чолі з християнським демократом Альчіде Де Гаспері скасував 31 березня 1946 року Верховний комісаріат з чисток і припинив звільнення колишніх фашистів з держапарату. 22 червня 1946 року було оголошено амністію, декрет про яку підготував П.Тольятті - міністр юстиції та водночас лідер італійських комуністів. Якщо в жовтні 1945 року тюремне ув'язнення відбували 40 000 фашистів, то через декілька місяців - лише 400 осіб. Більше того, з кінця 1946 року поліція почала активно діяти проти колишніх партизанів. Тюрми тепер заповнювали комуністи і представники інших лівих сил. Так, у болонській тюрмі серед ув'язнених 1947 року були троє фашистів, 321 - комуніст і 18 - соціалістів. Залишки фашизму давалися взнаки насамперед у судовій сфері (діяв старий фашистський кримінальний кодекс). Відносини між державою та Ватиканом регулювали Латеранські угоди, укладені ще за Муссоліні. Нові уряди відмовилися від політики автаркії та жорсткого контролю за економікою, але корпоративні структури, контрольовані урядом, зберігалися, наприклад, Інститут промислової реконструкції (1РІ), великі приватнодержавні об'єднання у важкій промисловості тощо Згодом почали відроджуватися праворадикальні і неофашистські партії. Так, 1946 року виникла партія Італійської соціальної дії, яка оголосила себе опозиційною до державно-політичної системи, що формувалася в країні. Найважливішою проблемою, що викликав процес демократизації після звільнення Італії, стало формування органів центральної та місцевої влади. Країну фактично поділили "санітарним кордоном" на дві зони. На півночі влада знаходилася в'руках КНЗПІ та її низових Комітетів національного звільнення (обласних, комунальних, заводських). Провінційні КНЗ призначали префектів, мерів і начальників місцевої поліції (квесторів). На конфісковані підприємства направляли надзвичайних комісарів. У червні 1945 року за розпорядженням союзників інститут надзвичайних комісарів був скасований. Тоді ж почалося розформування партизанських загонів: частина партизанів поповнила ряди поліції, іншим - надавали робочі місця на підприємствах. Траплялися випадки саботажу з боку частини партизанів, які приховували зброю, влаштовували таємні склади зброї та набоїв. У південній і частково центральній Італії КНЗ не мали функцій інститутів влади, а були лише дорадчими органами при урядових та місцевих владних структурах. Верховна влада в цьому регіоні належала королю. Питання про об'єднання політичних структур різних частин Італії обговорювалося декілька разів. Незважаючи на протидію лівих партій (Партії дії та лівих соціалістів), було прийнято рішення про надання комітетам КНЗ 225

консультативних функцій, а заводські КН3 трансформувалися в профспілкові організації. Таким чином зазнали невдачі спроби лівих сил перетворити місцеві КНЗ в знаряддя соціалістичних змін. Італійські уряди до обрання парламенту мали законодавчі функції. Кабінет Ф.Паррі, хоч і проіснував лише до кінця 1945 року, встиг прийняти низку важливих декретів, зокрема, про дефашизацію і, найголовніше, - про порядок створення нової демократичної держави. Було скликано Консультативні збори, які ухвалили новий виборчий закон, призначили дату референдуму з питань державного ладу та виборів до Установчих зборів. З метою усунення префектів, призначених КНЗ. новий уряд А.Де Гаспері ( з грудня 1945 року) упродовж березня-жовтня 1946 року провів за згодою союзників вибори до місцевих органів влади (дві третини комун), перевагу на яких здобула християнсько-демократична партія (1,2 млн. голосів). Префекти КНЗ були замінені новими людьми. В Італії склалася багатонартійна політична система. Спектр антифашистських партій був розлогим. Лівий фланг складали комуністи, соціалісти та Партія дії (ПД). Серед лівих сил на перше місце висунулася Італійська комуністична партія (1КП), у лавах якої наприкінці 1945 року налічувалося 1,8 млн. осіб. її лідером був Пальміро Тольятті. П'ятий з'їзд 1КП (грудень 1945 року) прийняв програму створення в Італії республіканської "прогресивної демократії" як альтернативної радянській моделі; перепоною до вступу до компартії не могли стати розходження в філософських чи релігійних переконаннях. Щоправда, в керівництві ІКП були й інші точки зору. Так, П.Секкья був прихильником прямого захоплення державної влади. Такої ж думки дотримувалась і частина її низових організацій. У своїй зовнішньополітичній орієнтації компартія залишалася одверто прорадянською. Другою за чисельністю лівою партією була Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ; 700 тисяч членів) на чолі з П'єтро Ненні. Вона була зв'язана пактом з ІКП, підтримувала стратегію прогресивної демократії та опори на СРСР. На XXIV з'їзді партії виділилося праве крило на чолі з Дж. Сарагатом. Він виступив за "соціалістичну модель" скандинавського типу. Його прихильники заснували Італійську соціал-демократичну партію (ІСДП), яка ввійшла до блоку правлячих партій. Після виходу Дж. Сарагати соціалісти назвали свою партію Італійською соціалістичною партією (ІСП). Партія дії (ПД) базувалася на різних ідеологічних течіях, але домінувала ідеологія ліберал-соціалізму, яка поєднувала ліберальні ідеї політичної і економічної свободи ( в тому числі свободу приватної власності) з соціалістичними ідеями соціальної справедливості, участі трудящих в управлінні економікою та суспільством. Проте партія не змогла стати масовою і 1947 року саморозпустилася. 226

Центр та праве крило було репрезентоване Християнсько-демократичною (ХДП) та Італійською ліберальною (ІЛІТ) партіями. ХДП, чисельність якої складала 1 млн. осіб, відстоювала республіканську систему в країні (шляхом референдуму) та ідею широких соціальних реформ у дусі християнських принципів (свобода совісті, особистості, приватної власності). ХДП мала широку опору в суспільстві, її підтримував Ватікан, що й перетворило її у провідну партію повоєнної Італії. Одним з її видатних лідерів був Альчіде Де Гаспері (1880-1954), політик рангу К.Аденауера, Шарля де Голля. Палкий прихильник релігії він виступив як антипод Б.Мусоліні, ідеї якого називав "більшовизмом у чорному". 1927 року фашистський режим ув'язнив А. Де Гаспері, він врятувався лише завдяки Латеранським угодам, підписаними у 1929 році. Папа Пій XI домігся його звільнення. Упродовж 14 наступних років Де Гаспері працював у ватиканській бібліотеці. Таким чином, після падіння фашизму він залишився фактично єдиною видатною особистістю, незаплямованою співпрацею з режимом Муссолші. Італійська ліберальна партія, очолювана відомим філософом Бенедетто Кроче, обстоювала ідеали класичних свобод, засуджувала економічну політику фашизму. Відроджувалися • й інші складові громадянського суспільства: молодіжні, жіночі та профспілкові організації. Скликана 23 вересня 1945 року відповідно до урядового декрету Консультативна асамблея (430 осіб) сформувала комісію на чолі з П.Ненні для підготовки законопроекту про вибори до Установчих зборів. Щодо функцій Установчих зборів між політичними силами точилися дискусії. Проте під тиском США їхні повноваження обмежилися лише підготовкою проекту конституції та ратифікацією мирного договору. Консультативна асамблея прийняла також новий виборчий закон, який підтвердив принцип загального рівного і таємного голосування та пропорційної системи представництва. 9 травня 1946 року король Італії Віктор Емануїл III зрікся престолу на користь свого сина Умберто, який виконував до цього функції намісника короля. 10 травня Умберто 11, названий італійцями "травневим королем", у зверненні до італійців пообіцяв "дотримуватися основних законів держави". Монархісти влаштовували численні демонстарції на підтримку нового короля. 2 червня 1946 року відбулися всенародний референдум з питання державної системи в Італії і водночас вибори до Установчих зборів. Більшість італійців - 12,7 млн. осіб - висловилися за республіку, але перевага була всього у 2 млн. осіб. Південь проголосував за монархію. Монархісти протестували й апелювали до Касаційного суду, який підтвердив результати референдуму. 18 червня 1946 року Італія була проголошена республікою. 13 чер227

вня Умберто II, заявивши, що підкоряється "насильству" та "революції", покинув країну. Він поселився у Португалії. На виборах до Установчих зборів християнських демократів підтримало 8 млн. італійців (32,9 відсотка), соціалістів - 4,7 млн. (20 відсотків), комуністів - 4,6 млн. (18,9 відсотків). Решта голосів розподілилися між дрібними партіями. Збори відкрилися 25 червня 1946 року. Вони обрали Тимчасового голову держави ліберала Енріко Де Ніколу, за дорученням якого 13 липня 1946 року А. Де Гаспері сформував новий уряд за участю християнських демократів, комуністів, соціалістів та представників інших партій. Установчі збори сформували також "Комісію 75-ти", метою якої була підготовка конституції. В січні 1947 року її проект був представлений зборам, його обговорення тривало майже 1-2 місяців. Більшість Установчих зборів 22 грудня 1947 року схвалила Конституцію Італії, а 1 січня 1948 року вона набрала юридичної сили. Е.Де Нікола перебрав функції президента республіки. Конституція проголосила Італію демократичною республікою, яка базується на праці. її завдання полягало в усуненні перешкод економічного та соціального порядку, які порушують свободу й рівність громадян, заважають розвиткові особистості, ефективній участі всіх трудящих у політичній й соціальній організації країни. Вищим законодавчим органом держави став парламент, обраний загальним таємним голосуванням, а главою Італійської республіки - президент, якого, у свою чергу, обирали обидві палати парламенту (палата депутатів та сенат) і представники автономних областей терміном на 7 років. Нова Конституція відзначалася демократизмом і до певної міри радикалізмом, її статті передбачали децентралізацію державного управління та широку автономію областей, гарантували недоторканність приватної власності, права трудящих на участь в управлінні підприємствами та інші демократичні права. Йшлося про визначену тривалість робочого дня й рівну оплату за однакову працю, право на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, соціальне забезпечення, право на страйки. Стосунки між Італійською республікою та Ватіканом будувалися, за Конституцією, відповідно до Латеранських угод 1929 року. 10 лютого 1947 року в Парижі був підписаний мирний договір союзників з Італією (15 вересня того ж року він набрав юридичної сили). Договір констатував відмову Італії від імперських завоювань фашистського режиму: вона визнавала незалежність Албанії та Ефіопії, повернула Греції острів Додеканес, відмовилася від Істрії і Далмації на користь Югославії, а Трієст набував статусу "Вільної території". Італія сплачувала репарації на користь СРСР, Югославії, Греції та Албанії. В січні 1947 року на запрошення американської сторони Де Гаспері 228

здійснив офіційний візит до США. Однією з умов надання Італії економічної допомоги американці висунули вимогу усунути з уряду комуністів та соціалістів. 31 травня 1947 року Де Гаспері сформував свій четвертий уряд - однопартійний, тільки з ХДП - без комуністів і соціалістів. Його підтримали Установчі збори. Важливою причиною виведення лівих з уряду стала також їхня протидія участі Італії у плані Маршалла. 18 квітня 1948 року відповідно до нової Конституції відбулися парламентські вибори. Комуністи і соціалісти створили єдиний блок - Народнодемократичний фронт, який задекларував аграрну реформу, націоналізацію великих монополій, дотримання Італією політики миру та нейтралітету. В італійській публіцистиці гостро постало питання про загрозу заколоту комуністів. Цю проблему досліджують і сучасні історики, які дійшли висновку про "двоїстість" політики італійських комуністів та їхнього лідера П.Тольятті: проголошуючи курс прогресивної демократизації, П.Тольятті та ІКП насправді готували наприкінці 1947 - на початку 1948 року збройне повстання з метою захоплення влади. Найновіші наукові дані, однак, стверджують, що П. Тольятті не був прихильником цієї акції, хоч питання про можливість її обговорювалося на зустрічах представників ІКП з керівництвом ВКП(б), а також у матеріалах Комінформбюро. Водночас необхідно' пам'ятати, що італійські комуністи мали вдосталь схованої зброї, як і відповідних кадрів, здатних підготувати збройний заколот. Сталін підтримав П.Тольятті, оскільки сам усвідомлював безперспективність цієї прокомуністичної авантюри в Італії. Разом з тим Комінформбюро вимагало від західних комуністів, у тому числі і від ІКП, активної мобілізації мас проти плану Маршалла і на захист СРСР. Італійська компартія прийняла цю тактику, перейшовши до жорсткої опозиції до ХДП та її союзників. Головним пунктом передвиборної програми урядового блоку партій (християнських демократів, лібералів, республіканців і соціал-демократів) стала заява про те, що тільки їхній прихід до влади гарантує Італії економічну допомогу США, в іншому випадку народ залишиться без хліба, а промисловість - без палива та сировини. Цей аргумент спрацював. Християнські демократи отримали на виборах до Палати депутатів 12,7 млн. голосів, або 48,5 відсотка проти 35,2 відсотка на виборах до Установчих зборів у червні 1946 року. За народнодемократичний фронт проголосувало 8,1 млн. осіб, тобто 31 відсоток, проти 39 відсотків, що їх набрали комуністи і соціалісти в червні 1946 року. Результати виборів ліві розцінили як поразку. В серпні 1948 року за наполяганням соціалістів НДФ саморозпустився. Після парламентських виборів 1948 року А.Де Гаспері сформував свій п'ятий уряд, до складу якого ввійшли, крім християнських демократів, які домінували, ліберали, республіканці, пізніше - соціал-демократи. Уряд за 229

своїм партійним складом був правоцентристським. Почалася ера правління ХДП. Діяльність правоцептристських урядів (1948-1963 роки). Соціально-економічні питання були визначальними у діяльності уряду А. Де Гаспері. Сам прем'єр сповідував економічну доктрину "неолібералізації", тобто повної свободи ринку, конкуренції і приватної ініціативи. Проте ліві групи ХДП вимагали запровадження політики державного контролю за економікою. В результаті боротьби у ХДП та парламенті перевагу здобула політика державного регулювання економічних пррцесів. Цьому сприяла також слабкість приватного капіталу. Наприкінці 1940- 1950-х років було розроблено ряд галузевих (металургія, нафтохімія) і регіональних (Південь) програм розвитку, виникла могутня державна компанія для видобутку і переробки рідкого і газоподібного палива - ЕН1, створено Касу Півдня: в середині 1950-х років було запропоновано так звану "схему Ваноні" - план розвитку італійської економіки. Держава перетворювалася таким чином у фактор стабілізації, який підтримував рівновагу між зростаючим попитом і виробництвом, забезпечував координацію і безперервність виробничого процесу, погодження міжгалузевих пропорцій, необхідний рівень освіти, технічної і професійної підготовки. Вона регулювала також рівень і структуру споживання, що було необхідною умовою масового виробництва а, отже, технічного прогресу. Аграрне питання залишалося у повоєнній Італії одним із найважливіших. Гостроту земельної проблеми засвідчували стихійні селянські виступи, самовільне захоплення поміщицьких земель тощо. З іншого боку, закони розвитку та модернізації капіталістичної індустрії, її реорганізації у відповідності з сучасними вимогами диктували необхідність ліквідації архаїчних форм сільського господарства, його перебудови та перетворення в ринок, адекватний промисловості і всій економічній системі. Мета аграрної реформи, за задумом її ініціаторів, полягала в тому, щоб створити широкі верстви власників дрібних, середніх і великих товарних селянських і капіталістичних господарств. Конституція гарантувала проведення демократичної аграрної реформи. Ще 1948 року були скасовані кабальні статті договорів про земельну оренду (обов'язок робити подарунки й надавати безоплатні послуги власнику землі). З кінця 1949 року парламент розпочав дебати навколо поданого християнськими демократами законопроекту про аграрну реформу, тривали вони майже рік. Наприкінці 1950 року замість єдиного загального документу було прийнято три окремих аграрних закони для окремих регіонів - Центральної Італії, Півдня та Сицилії. Запровадження нового законодавства розтягнулося на 5 років (19501955 роки). Селяни отримали за викуп частину поміщицьких земель. Окрім того, тривав вільний продаж поміщицьких земель, а селянам надавався дер230

жавний кредит на їхнє придбання. В результаті цих заходів до рук селян перейшло 1, 5 млн. га землі; це позначилося на загальній картині розподілу земельної власності в країні. Були практично ліквідовані великі латифундії, а разом з цим зник клас поміщиків-лаї ифундистів. Аграрна реформа мала і негативні наслідки, оскільки основні проблеми - малоземелля селян і сільськогосподарського безробіття - залишилися нерозв'язаними. Разом з тим аграрна реформа сприяла подальшій концентрації сільськогосподарського капіталу та виробництва, стимулювала бурхливі темпи механізації сільського господарства, що було неможливе при збереженні дрібнотоварного виробництва. Технічний прогрес на селі, механізація сільськогосподарського виробництва супроводжувалися витісненням селян із землі, їхньою масовою міграцією у міста. Цей безпрецедентний за своїми масштабами процес, який з різною інтенсивністю тривав майже до початку 1980-х років, набравши драматичного характеру. Інша специфічна проблема Італії - регіональні диспропорції, тобто розрив між традиційно відсталим аграрним Півднем та розвиненою індустріальною Північчю. Південь Італії - це 6 областей південної частини Апеннінського півострова та острови Сицилія і Сардинія, на яких проживає третина населення країни. Одразу після війни уряд вжив заходів, спрямованих відновлення економіки цього регіону: підтримав приватний капітал шляхом надання пільгових кредитів, відкрив спецрахунки для кредитування дрібних та середніх промислових підприємств; скасував на 10 років податки на підприємницькі прибутки тощо. З 1950 року уряд А.Де Гаспері перейшов до більш-менш послідовної економічної політики, основними віхами якої стали економічна реконструкція Півдня, часткова аграрна реформа, заснування Каси Півдня (державного фонду) для фінансування індустріалізації (терміном на 10 років), створення спеціалізованих кредитних установ для південної Італії, будівництво "полюсів розвитку"тощо. В 1952 році було реорганізовано Касу Півдня: 1) термін її діяльності пролонговано до 12 років; 2) збільшено грошовий фонд з 1000 млрд. до 1 280 млрд. лір; 3) дозволено іноземні позики. В наступні роки Каса Півдня еволюціонувала: від вузької системи кредитування промислового розвитку вона перейшла до широкої фінансової програми індустріалізації. Величезні фінансові витрати упродовж 40 років перетворили Південь з аграрного в індустріально-аграрний регіон, проте економіка його залишалася залежною від промислової Півночі, розрив у рівнях життя населення обох частин країни був відчутний. Зміни на міжнародній арені, пов'язані з корейською війною, спричи : нили поправіння урядового курсу християнських демократів. Упродовж 1951231

1952 років Рада міністрів розробила низку "надзвичайних заходів"; серед них: закони про обмеження прав трудящих на страйки, про запровадження попередньої цензури, про громадянську оборону. Щоправда, парламент ухвалив лише закон про громадянську оборону, але в дуже урізаному вигляді, який так не був запроваджений у життя. Втративши на муніципальних виборах 1951-1952 років 4 млн. голосів, ХДП, заклопотана майбутніми парламентськими виборами 1953 року, запропонувала новий виборчий закон, який заміняв пропорційну систему виборів мажоритарною. За новим законом блок чи партія, які отримають 50 відсотків голосів виборців плюс один голос, мають право на 2/3 місць у парламенті. Довкола законопроекту ("шахрайського") спалахнули запеклі баталії. Все ж ХДП, якій у парламенті належала абсолютна більшість, до того ж підтримана соціал-демократами, домоглася ухвали цього закону. Та все одно на парламентських виборах у червні 1953 року християни-демократи втратили 2 млн. голосів, а разом з цим і абсолютну більшість у парламенті. А.Де Гаспері сформував уряд лише зі своїх однопартійців, проте і цей 8-ий його уряд протримався всього один місяць. В серпні 1953 року прем'єрміністр подав у відставку. Наступні уряди, очолювані демохристиянами, їхніми партнерами по урядовій коаліції стали ліберали, соціал-демократи. Новим президентом Італії був обраний 1955 року також один із лідерів ХДП, її лівого крила - Джованні Гронкі. Новий уряд прийняв закон про підвищення пенсій та соціальне забезпечення сільськогосподарських робітників. Середина 1950-х років характеризується спадом робітничого руху. Високі темпи економічного розвитку спричинили серйозні зміни в структурі робітництва, яке поповнилося мігрантами з Півдня, молоддю, жінками. А одночасно намітилося падіння впливу на нього Всезагальної італійської конфедерації праці (ВІКП). Нові загони робітників поповнювали ряди католицьких профспілок. Важливим наслідком економічного піднесення стала нова "патерналістська" політика підприємців. Власники підприємств запроваджували антистрайкові премії, розгорнули будівництво житла для робітників, дитсадків тощо. До того ж із середини 1950-х років почався процес соціал-демократизаиії другої за значенням політичної організації - Італійської соціалістичної партії. Однією з причин цього процесу було рішення XX з'їзду КПРС про культ особи Сталіна, польські події влітку 1956 року та народне повстання в Угорщині восени того ж року. В жовтні 1956 року 1СП розірвала пакт про єдність дій з комуністами, ХХХП з'їзд партії (лютий 1957 року) схвалив це рішення, яке відкрило можливості співпраці італійських соціалістів з урядовими партіями. На парламентських виборах 25 травня 1958 року знову домінувала ХДП. 232

яка набрала 42,4 відсотка голосів. Вона й формувала уряди - сама або в союзі з соціал-демократами. Щоправда, уряди змінювалися майже щороку. Під впливом нової хвилі страйків 1960 року був прийнятий закон про рівну оплату праці чоловіків та жінок; 1962 року націоналізовано великі енергетичні підприємства, їхнє керівництво передано Національному товариству електроенергетики (ЕНЕЛ). Було ухвалено також закон про передачу напівспільникам оброблюваних ними земель; заборонено звільняти з роботи жінок після їхнього заміжжя; прийнято серію законів про запровадження пенсій для наймитів, селян, ремісників та домогосподарок; виділено кошти на безоплатні медичні послуги для деяких категорій трудящих. Незважаючи на це, італійське трудове законодавство все ж відставало від середніх європейських стандартів. Загалом страйковий рух, активізація неофашизму, перманентні урядові кризи засвідчували поглиблення кризи ХДП, її прагнення знайти нових партнерів та виробити нову політичну орієнтацію. Зовнішньополітична діяльність демохристиянських урядів була спрямована на зміцнення атлантичної солідарності. 4 квітня 1949 року К.Сфорца від імені італійського уряду підписав у Вашингтоні договір про вступ Італії до НАТО. Цьому передувала гостра політична боротьба, яка завершилася голосуванням у парламенті: 317 депутатів висловилися за приєднання до Північноатлантичного блоку, 175 (комуністи і соціалісти)-проти. Відповідно до договору на італійській території з 1950 року розміщувалися військові формування та штаби НАТО. Цього ж року Італія та США підписали угоду "Про взаємну допомогу з метою оборони". В грудні 1955 року Італія стала членом ООН. Тоді ж на її території дислокувалися сухопутні американські сили, виведені з Австрії. 1957 року Італія вступила до ЄЕС, а в березні 1959 року уклала з США угоду про спорудження на її теренах американських військових баз для запуску ракет середньої дії. Поліпшилися італо-радянські стосунки, зокрема, торговельні. Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років. Повоєнна відбудо ва та економічна реконструкція в Італії були завершені на початку 1950-х років. Тоді ж провідні галузі промисловості досягай довоєнного рівня ви робництва. Після цього в Італії розпочалося потужне економічне піднесен ня, за якого середньорічні темпи приросту промислової продукції склали у 1952-1957 роках 11, а у 1959 - 1962 роках - 14 відсотків. За десятиріччя (1951 -1961 роки) обсяг цієї продукції в 2.5 раза перевищив довоєнний рівень, вдвічі збільшився національний дохід. Особливо швидкими темпами розви валася металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі, які стали рушієм структурних змін в економіці Італії. ' Економічному піднесенню, що ввійшло в історю під назвою "економічного дива", сприяла низка факторів, а саме: завершення до початку 1950-х 233

років модернізації промисловості; розробка нових родовищ нафти і метану; надходження доларів у зв'язку з розвитком туризму; аграрна реформа, розширення внутрішнього ринку і зростання попиту на промислову продукцію; американська фінансова підтримка та допомога за планом Маршалла (З млрд. доларів); успіхи НТР; ефективна експортна політика, участь Італії в європейській економічній інтеграції, наявність*дешевої робочої сили ( її вартість в італійській промисловості становила 1/5 аналогічного показника в США); низький рівень військових витрат. Таким чином, післявоєнна переможена Італія перетворилася в одну із найрозвинутіших країн світу. "Економічне диво" визначило нові споживацькі стандарти і зміни у побуті італійців. Італійські крамниці у 1950-х роках почали заповнюватися моторолерами, малолітражними автомобілями, електропобутовими приладами, телевізорами. 1955 року в країні було налагоджено випуск машини марки "Фіат - 600", а впродовж наступних десяти років їх зійшло з конвеєра 2 млн. 300 тисяч штук. Поява через два роки "Фіату 500" викликала справжній бум. Визначною подією стало народження 1954 року італійського телебачення. Продаж товарів у кредит збільшував купівельну спроможність населення. Підвищення рівня зайнятості і зарплати зумовило зростання квоти прибутків трудящих у загальному обсязі національного доходу: в 1960 році на-65, в 1963 -на 68 відсотків. Був і інший, негативний бік "економічного дива": циклічність та нерівномірність економічного розвитку, відставання сільського господарства, міграція сільського населення в міста і зростання безробіття, нерозв'язані житлова і транспортна проблеми, і надалі гостре "питання Півдня". Правління "лівого центру" (1963-1976 роки). Піднесення страйкового руху, апогей якого припав на 1960 рік, незавершенність демократичних реформ, ініційованих демохристиянськими урядами, перманентні урядові кризи, заклик Другого Вселенського Ватиканського собору співробітничати з інакомислячими, спричинили пошуки ХДП нових політичних партнерів у лівому таборі. 1962 року християнський демократ А.Фанфані сформував уряд "лівого центру" із демохристиян, соціал-демократів та республіканців. Серед найважливіших соціально-економічних заходів уряду А.Фанфані були націоналізація електроенергетичної промисловості, підвищення зарплати та пенсій, запровадження обов'язкової початкової та середньої освіти. Але через протидію парламенту уряд "лівого центру" не зміг скасувати напівспільщину і запровадити обласну автономію. Парламентські вибори у квітні 1963 року не дали жодній із партій абсолютної переваги. XXXV з'їзд 1СП (жовтень 196,3 року) прийняв рішення про участь соціалістів в уряді "лівого центру". Щоправда, за умови, що урядова коаліція здійснить низку соціальних реформ. У грудні 1963 року уряд, 234

до складу якого увійшли соціалісти, очолив християнський демократ Альдо Моро (1916-1978 pp.) Народився він у традиційно-релігійній родині. Батько і мати були вчителями. Здобув вищу університетську освіту і в 25 років став професором права. Замолоду брав активну участь в юнацьких католицьких організаціях, а у 23-річному віці став членом президії Університетської католицької студентської організації (ФУ 41). Слід зазначити, що чимало італійських політиків свого часу належали до ФУЧІ. 1946 року А.Моро обрали депутатом Установчих зборів, він став членом "Комісії 75-и", яка розробила проект конституції, а до свого прем'єрства обіймав різні міністерські посади. Лівоцентристська урядова коаліція упродовж 13 років (до 1976 р.) сформувала п'ять урядів. Останній з них, п'ятий, функціонував з 10 лютого по 29 липня 1976 року і був розпущений, оскільки не отримав вотуму довір'я при обговоренні закону про право жінок на аборти. Діяльність лівоцентристської коаліції збіглася з припиненням дії факторів, що спричинили італійське "економічне диво", із сповільненням темпів економічного розвитку, початком "свинцевих років" (розгулу ультрачервоного та ультрачорного терору), новим загостренням соціальної напруги в суспільстві. З метою пом'якшення соціального протистояння уряди "лівого центру" здійснили низку реформ. Гостра боротьба розгорнулася довкола запровадження державного програмування економічного розвитку країни, надання йому форми багаторічного загальнонаціонального "плану розвитку" і виділення для цього відповідних державних коштів. Перша п'ятирічна програма, прийнята 1965 року (так званий "план П'сраччіні"), передбачала прискорений розвиток Півдня, розгортання житлового будівництва, підвищення пенсій та зарплати відповідно до зростання продуктивності праці. Були ліквідовані зональні відмінності в рівнях оплати праці, запроваджено 40годинний робочий тиждень, розширено права профспілок. Поступки "лівого центру" трудящим, економічні труднощі, світова енергетична й економічна кризи (1974-1975 років) та безробіття активізували тероризм, який з кінця 1960-х років і особливо в 1970-і роки вилився у форму політичних замахів та вбивств, висадження в повітря важливих державних об'єктів та інші акти насильства. В 1975-1979 роках кількість терористичних угруповань зросла з 8 до 219. Найбільш відомими серед них стали "Брігате россе" ("Червоні бригади"), які у вересні 1971 року надрукували свій програмний документ з 18 пунктів. В ньому вказувалося, що "Брігате россе" - це перша ланка створюваної "Озброєної партії пролетаріату", ідеологічною базою якої є марксизм-ленінізм, китайська культурна революція та досвід міської герільї, тобто традиції міжнародного робітничого руху. "Червоні бригади" визнавали 1КП як велику демократичну силу, але не погоджувалися з її стратегічними настановами і методами. їхні ультраліві гас235

jia знайшли відгук серед безробітної молоді. Брігатісти підпалювали установи, викрадали автомобілі, а згодом стали на шлях політичного терору. Першою їхньою жертвою став головний прокурор Генуї Франческо Коко. Наприкінці 1960-у першій половині 1970-х років внутрішньополітична ситуація в Італії все більше загострювалася. З одного боку, консолідувалися праві партії, терористичні організації та мафія; з іншого, зростала активність та вплив лівих сил. Три' найбільші профспілкові центри країни Всезагальна італійська конфедерація праці, яка перебувала під впливом комуністів та соціалістів; Італійська конфедерація профспілок трудящих ( на неї мала вплив ХДП); Італійський союз праці ( тут лідерами були соціалдемократи та республіканці) все частіше домовлялися про єдність дій і виступали спільно, особливо "гарячої осені" 1969 року. Ліві домоглися успіху у прийнятті закону, який дозволяв розлучення, тоді як католицька церква вважала шлюб священним. На обласних і муніципальних виборах 1975 року ліві партії також домінували (ІКП отримала 33,4 відсотка голосів, ІСП - 12, ХДП - 35, 2 відсотка; вперше в історії Італії комуніст був обраний мером Риму). Разом з тим італійську демократію часто називають "спеціальною" чи демократією " з винятками". Після 1947 року ІКП, яка посіла друге місце за кількістю голосів, отриманих на парламентських виборах, позбавили фактичного права участі в управлінні державою. Ще у 1973 році лідер ІКП Енріке Берлінгуер, перебуваючи під враженням військового перевороту в Чилі, запропонував ідею "історичного компромісу". В одній із статей він писав:" Гострота проблем, які стоять перед країною, постійна загроза реакційних авантюр і необхідність спрямувати Італію на шлях економічного розвитку, соціального оновлення і демократичного прогресу диктують невідкладність того, що можна назвати новим великим "історичним компромісом" між силами, які об'єднують і репрезентують більшість італійського народу". Конкретно мова йшла про союз комуністів, соціалістів і католиків. Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її діяльність (1976-1979 роки). Результати парламентських виборів 1976 року дали змогу реалізувати "історичний компроміс", запропонований Е.Берлінгуером. Італійська компартія отримала рекордну за весь час свого існування кількість голосів виборців - 34,4 відсотка, соціалісти - 9,6, християнські демократи - 38,7 відсотка. Парламентська фракція комуністів нараховувала 343 особи (з 945). Проте до складу нового уряду увійшли лише представники ХДП. Прем'єр-міністром був призначений один з найбільш "гнучких" лідерів демохристиян 57-річний Джуліо Андреотті. Комуністи спільно з іншими лівими і республіканськими партіями утворили в парламенті "коаліцію тих, хто утримався" - блок депутатів, які підтримували уряд Д.Андреотті. В історію Італії цей час увійшов як триріччя "національної солідарності", або "демократичної солідарності". Разом з комуністами і соціалістами уряд Д.Ан236

дреотп розробив програму реформ, спрямованих на стабілізацію економіки, боротьбу з тероризмом, ухвалили закон про працевлаштування молоді. Один з найбільш тверезо мислячих керівників ХДП А.Моро усвідомлював неможливість ігнорування ролі ІКП в політичному житті країни. Починаючи з 1975 року, він виступав за те, щоб демохристияни враховували статус і роль компартії, залучали комуністів, хоча б опосередковано, до прийняття важливих урядових рішень. З цією метою А.Моро декілька разів зустрічався з Е.Берлінгуером, що викликало невдоволення ультраправих та ультралівих терористичних угруповань. 16 березня 1978 року, в день засідання парламенту, бойовики "червоних бригад", розстрілявши охорону, викрали Альдо Моро.Терористи зажадали звільнення своїх лідерів з тюрми. Уряд вирішив не йти на поступки. Через декілька тижнів країна була шокована: екс-прем'єра було знайдено вбитим. Влада виявилася неефективною. В пошуках А.Моро брали участь 35 тисяч осіб, не менше півтори тисячі військових контролювали блок-пости. Обшуки провадилися надзвичайно ретельно - квартал за кварталом, будинок за будинком, але безрезультатно. Більше того, брігатисти продовжували орудувати, були вони добре поінформовані, їхні зв'язківці вільно ходили столичними вулицями, телефонували, поширювали свої комюніке. У цьому контексті випливла діяльність горезвісної таємної масонської ложі "Пропаганда - 2", або, як її почали називати, "П2", розкритої 1981 року. В списках членів "П-2" фігурувало вище керівництво армії та секретних служб, міністри, депутати, представники приватного і державного сектору економіки, фінансових кіл тощо. Рішення та дії учасників "П-2" стосувалися широкого кола питань: від особистої кар'єри того чи іншого політика - до великих політичних проблем країни, її міжнародних зв'язків, питань миру та війни. Найбільша активність "П-2" припала на 1976-1978 роки. Загалом за ту чи іншу причетність до злочинного вбивства А.Моро було ув'язнено пожиттєво 33 особи. Проте, за різними свідченнями, судовий процес залишився не доведеним до кінця, не розкрито зв'язки підсудних з правлячими колами, з "червоними бригадами", нарешті, з ЦРУ. Відповіді на питання: "Хто був організатором вбивства А.Моро?" немає і до сьогоднішнього дня. Італійська компартія зазнала важких звинувачень, їй інкримінували зв'язок з "червоними бригадами". Комуністи відмовилися в січні 1979 року від підтримки уряду, вийшли з парламентської більшості і перейшли в опозицію до ХДП. Італія 1980-х років. З часу червневих 1979 року парламентських виборів в Італії формуються п'ятипаргійні уряди з християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів. У соціально-економічній сфері гору взяли консервативні тенденції. 237

Країна перебувала під враженням скандалів, пов'язаних з нафтовою корупцією та "П-2", як паралельним центром влади. В листопаді 1980 року стався руйнівний землетрус, урядові кола знову виявилися не на висоті. Ситуація погіршилася новою світовою економічною кризою 1980-1982 років. Вихід соціалістів весною 1983 року з п'ятипартійного уряду через відхилення парламентською більшістю закону про оподаткування нафтових компаній спричинив чергову урядову кризу. Спроби створити новий коаліційний уряд виявилися безрезультатними. У відповідності з конституцією президент А.Пертіні підписав декрет про розпуск парламенту і проведення 26 червня цього ж року позачергових парламентських виборів. З часу завершення другої світової війни в Італії змінилося 43 урядових кабінети. Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки). Після виборів було сформовано п'ятипартійний коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Бенедетто (Беттіно) Краксі. Вперше за післявоєнні роки ХДП поступилася ключовою посадою в уряді. Головне завдання нового кабінету міністрів полягало в тому, щоб подолати наслідки кризи 1980-1982 років, дефіциту торговельного балансу в три трильйони лір та держбюджету, інфляції тощо. Італійський уряд на чолі з соціалістом Б. Краксі керував країною рекордно тривалий час-до літа 1987 року. Йому випало здійснити свого роду "неоконсервативну революцію" на взірець тієї, яку здійснили в США Р.Рейган, у Великобританії - М.Тетчер, у ФРН - Г.Коль. Першочерговим постало питання про статус державного сектору, в якому зосереджувалося 3/4 добувних підприємств і видобутку чавуну, понад 50 відсотків сталеливарної", 70 - суднобудівної та дві третини електромеханічної промисловості і майже вся інфраструктура. Новий підхід стосовно державного сектору передбачав часткову приватизацію та ліквідацію нерентабельних підприємств. Водночас було дано поштовх бурхливому розвиткові дрібного підприємництва. Щорічно засновувалося 250-300 тисяч нових приватних підприємств (при банкрутстві - 100-150 тисяч). Мініпідприємства виростали на базі ремісничих майстерень, надомного виробництва, у дворах і садах селян-напівсшльників. Таким чином відбувалася індустріалізація, чи реіндустріалізація цілих регіонів - Північно-Східного. Центрального, почасти і Південної Італії. Технологічна перебудова спричинила великі соціальні зміни: на 1, 5 млн. скоротилася чисельність фабрично-заводських робітників; на кожного промислового працівника тепер припадало двоє, зайнятих у сфері обслуговування. Разом з тим підприємці, спекулюючи гаслом звільнення економіки, перейшли в наступ на соціальні завоювання трудящих. Конфіндустрія (об'єднання промисловців) висунула гасло:" Менше держави, менше промисловості, менше профспілок!" Уряд Б.Краксі запровадив режим жорсткої економії та підтримав Конфіндустрію своїм декретом від 14 лютого 1984 року 238

про обмеження дії рухомої шкали зарплати, яка регулювала збільшення зарплатні відповідно до зростання вартості житла; зменшення витрат на охорону здоров'я, соціальне страхування та освіту. Водночас уряд здійснив активну атаку на мафію, підвищив зарплату поліції, притягнув до судової відповідальності багатьох її учасників; дещо обмежив відповідно до нової угоди з Ватиканом вплив католицької церкви на освітні та сімейні відносини. У зовнішньополітичній сфері уряд Б.Краксі взяв курс на зміцнення атлантичної солідарності. Однією з перших Італія приєдналася до американської стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво у Комізо, на Сицилії, баз для 112 ядерних крилатих ракет; італійські військові брали участь в акціях багатонаціональних збройних сил тощо. Водночас Італія приєдналася до "антирадянської коаліції", пов'язаної із справою Антонова, болгарського підданого, організатора замаху на папу Іоанна-Павла П. В 1986 році Б.Краксі відвідав СРСР і зустрівся з М.Горбачовим - ініціатором нового політичного курсу, спрямованого на перебудову радянської системи. Після відставки уряду Б.Краксі 1987 року, уряди очолювалися демохристиянами і часто змінювалися. Серйозні пертурбації пережила у 1980-х роках Італійська компартія. З часу "епохи" Е.Берлінгуера, його переходу на позиції "єврокомунізму" (відмови від найголовніших одіозних постулатів марксистсько-ленінського вчення) партія вступила в період розброду, чвар та розчарувань, падала її чисельність та вплив. ІКП стояла перед порогом суп свого реформування. Італія 1990-х років. У 1990-і роки Італія вступила як розвинена індустріальна країна, яка посіла п'яте місце у світі за валовим внутрішнім продуктом. Провідною галуззю стало машинобудування: за кількістю вироблених верстатів країна займала четверте місце. Концерн ФІАТ називають "індустріальним міфом XXI століття". Водночас в економіці Італії збереглися такі негативні явища, як міжрегіональні (північ-південь) та міжгалузеві диспропорції, високі темпи зростання вартості життя, безробіття (1993 року 10 відсотків; це друге місце у Європі після Іспанії), деяке відставання у сфері високих технологій, дефіцит бюджету та державний борг, висока інфляція, неефективність державного сектору (50 відсотків економіки та 70 відсотків банків контролює держава). Головне завдання італійської спільноти полягало у досягненні економічних та політичних стандартів провідних європейських держав, зокрема, необхідно було домогтися ефективної системи державного управління (за 52 повоєнні роки помінялося 55 урядів). Чи не найбільше підривають італійську політичну систему гучні справи про корупцію вищих урядових осіб. Про нездатність політичної системи Першої республіки вирішувати завдання, які висуває сучасність, йшлося давно. Жвава дискусія на цю тему тривала, починаючи з кінця 1970-х років. Саме тоді соціальні зміни в італ239

ійському суспільстві, а також тенденції, які розвивалися у світі і які вилилися в те, що пізніше було означено терміном «глобалізація», змусили італійську правлячу еліту замислитися над тим, чому наявна в країні система політичних інститутів діє так неефективно. Коли Б.Краксі, тодішній лідер ІСП, найдинамічнішої на той час партії, якій пощастило залучати на свій бік виборців із нових соціальних верств, у 1979 році вперше порушив питання про потребу «великої реформи», його, як він сам підкреслював, сприйняли за «божевільного чи претендента у диктатори». Політична еліта і громадська думка країни розцінили його пропозицію як «атаку на демократію». Лідер соціалістів чудово розумів, що він порушив табу: торкнувся найбільшої святині - конституційної системи Італійської республіки. Це табу утвердилося з післявоєнних часів за мовчазною домовленістю між шістьма політичними партіями, які брали участь у антифашистському опорі. Висунуті Б.Краксі ідеї зводилися до п'яти основних пунктів: 1) збереження двох палат парламенту, але зі зміною їх ролі; 2) прискорення процесу прийняття рішень; 3) забезпечення стабільності урядів; 4) деполітизація судових органів і контроль за їхньою діяльністю з боку парламенту; 5) реформа виборчого закону з метою створити умови, щоб малі партії могли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малося на увазі застосувати в майбутньому п'ятивідсотковий бар'єр, який існує в інших країнах). Соціалісти вважали, що корені некерованості країною-у структурних деформаціях інституціональної системи. На їхню думку, глибока криза італійського суспільства могла призвести до демонтажу соціальної держави. Пропоновані ними перетворення мали послужити її модернізації. Необхідно було здійснити «очищення» соціальної держави від усього дегенеративного в її структурах, перейти до «кращого управління». Усе це соціалісти пропонували ще до того, як їхній лідер Б> Краксі обійняв посаду прем'єр-міністра, на якій перебував найдовше за весь післявоєнний період в історії Італії. 1 все ж, хоч формально уряд очолював соціаліст, якихось змін в системі влади ХДП, яка панувала у Першій республіці, не сталося. Прем'єр-міністрові Б.Краксі і створеним під пропоновані соціалістами проекти парламентським структурам мало що вдалося зробити. Незважаючи на їхні зусилля, на почату з їхньої ініціативи широку дискусію та діяльність спеціальної парламентської комісії з питань інституціональних реформ, усі проекти залишилися лише на папері. Однак, імпульсом, що їх у 1990-х роках внесли соціалісти й інші зацікавлені у реформах сили, викликали лавину, яка за іронією долі поховала і її ініціаторів, причому не лише малі італійські партії, яких теж не влаштовувало панування ХДП і цілковите домінування в опозиції ІКП, але й саму ІСП. 240

Аналіз причин краху Першої республіки не можна робити без урахування системи фінансування італійських партій, яке з самого початку являло собою досить темний бік політики, не з'ясовано, як слід, і досі. До цієї сфери завжди були причетні корупція і моральна деградація. Партії, а часто і підпорядковані їм організації, політичні клани, окремі діячі одержували фінансову підтримку в різних формах, поєднуючи декларовані кошти з коштами не декларованими, які завжди залишалися в тіні. «Історію республіканської демократії можна розглянути і з точки зору комплексної історії фінансування політичних суб'єктів, які відігравали провідну чи помітну роль у розвитку демократичного життя», - зазначив той же Б.Краксі. Навколо джерел фінансування оберталося все- вплив на владу, діяльність економічних груп і соціальних структур, міжнародні справи. Роки, коли ІСП, яка виступила ініціатором проведення інституціональних реформ, була біля державного керма, виявилися змарнованими, всі сили партії пішли на безплідну політичну боротьбу з головними конкурентами ХДП та ІКП. Ці дві партії, в свою чергу, знесилившись у жорсткому політичному протистоянні, також мало що могли запропонувати для реформування партійно-політичного режиму, який проіснував майже півстоліття. Довіра громадськості до політичних партій неухильно падала, і коли в внаслідок горбачовської перебудови впала берлінська стіна і зникла комуністична загроза зі сходу, "аномальна" італійська партійна система втратила свою головну опору - антикомунізм. Органічний недолік системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на беззастережне панування на політичний арені єдиної партії ХДП. Ця обставина вже сама по собі суперечила принципам демократії, під якими розумілося чергування при владі альтернативних політичних сил. ХДП стала перманентним недоліком системи, її "аномалією" порівняно з політичними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявилася недосконалою, оскільки ХДП, яка гуртувала довкола себе всі антикомуністичні сили, була її незмінним лідером і не мала рівноцінного партнера-опонента, що спирався на легітимну санкцію виборців. ІКП, незважаючи на її близькість до поставленої мети наприкінці 1970-х років, так і не вдалося зробити рішучий поворот і сформувати уряд лівої альтернативи. Починаючи з моменту проголошення Республіки, атавістичний поріг італійської аномалії завжди був пов'язаний з ідеологічним протистоянням, яке підтримувала «холодна війна» між двома партіями, а це робило їх не просто опонентами, а смертельними ворогами. Саме тому вони не могли бути альтернативою одна одній. З падінням берлінської стіни і трансформуванням комуністичної партії на Партію демократичних лівих сил наступав 241

момент, коли Італія змогла нарешті стати нормальною країною. Однак сподіванням багатьох щодо швидкого розблокування політичної закостенілості попередніх структур та зміни стереотипів, що склалися, як і вилікування скутої попередніми хворобами політичної системи не одразу судилося здійснитися. Країна мала пройти крізь низку подій, які докорінно змінили характер її політичного життя. Отже, вирішальний момент кризи італійської иартійно-політичної системи настав лише на початку 1990-х років. Це було викликано, повторимо, не тільки внутрішньополітичними причинами, а й, значною мірою, зовнішніми факторами, насамперед розвалом режимів так званого реального соціалізму у Східній Європі. Італія виявилася єдиною західною країною, яка пережила глибокі зміни партійно-політичної системи одночасно зі східноєвропейськими державами. Італійська «блокована демократія» несподівано зрушила з місця. Ліквідація конфлікту Захід - Схід, який тривав десятиріччями, загострення економічної кризи в країні, прогресуюча втрата впливу політичних субкультур, політичні скандали, що спалахнули, розкриті афери з хабарями у величезних розмірах, до яких причетні були партії та їхні лідери, - усе це поставило під сумнів легітимність традиційних партій і викликало справжній політичний землетрус. Таким чином, початок 1990-х років був позначений цілковитою зміною декорацій на політичній арені країни. Італійські комуністи, які встигли реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цієї кризи, мабуть, з найменшими втратами. Християнські демократи пережили кілька розколів і втратили свої провідні позиції у партійно-політичній системі, хоч здавалися раніше несхитними. Криза ж третьої за значенням у старій партійній системі Італійської соціалістичної партії пов'язана зі звинуваченням її лідерів у корупції і крадіжках, була настільки глибокою, що призвела мало не до зникнення її з політичного обрію. Не лише Італійську соціалістичну, а й багато інших партій, які визначали політичне обличчя країни протягом усього післявоєнного періоду, спіткала подібна доля. Так, традиційно центристські соціал-демократична, республіканська і ліберальна партії в результаті виборів 1994 року виявилися навіть не представленими у парламенті. Два гіганти - ХДП та 1КП, між якими головним чином і точилася політична боротьба у післявоєнне п'ятдесятиліття і які іноді набирали разом до 2/3 голосів, на початку 1990-х років також потрапили в смугу струсів. 1КГІ фактично перетворилася на соціалдемократичну політичну організацію. ХДП пережила розкол і втратила свої передові позиції. Якщо у 1992 році, як і протягом усього післявоєнного часу, вона посіла перше місце в політичному спектрі, набравши на виборах 29.7 відсотка голосів, то в 1994 році Італійська народна партія і «Пакт Сеньї», які вийшли з ХДП і стали її спадкоємцями на політичній арені, завоювали відио-

відно всього лиш 11,1 і 4,6 відсотка голосів. Як і у випадку з ІСП, багато відомих керівників партії виявилися замішаними у злочинах. їх було викрито під час операції «Чисті руки», що проводилася з 1992 року за ініціативою міланського судді Дж. Ді П'єтро. Такого «динозавра» італійської політики, як Дж. Андреотті, екС-прем'єр -міністра, міністра, члена керівництва ХДП, пожиттєвого сенатора, було звинувачено у зв'язках з босами мафії, яка на початку 1990-х років діяла особливо нахабно, вбиваючи високопоставлених чиновників італійської юстиції та відомих політичних діячів. 1КП, головний і незмінний конкурент ІСП на лівому фланзі, на початку 1990-х років зазнала помітних змін. Крах соціалістичної системи, відхід у небуття Радянського Союзу, з керівництвом якого були тісно зв'язані протягом усієї своєї історії італійські комуністи, змусили ІКП переглянути свої погляди і позиції. Партія довела до логічного завершення процес ревізії ціннісних комуністичних установок, який почався ще в 1950-х роках і пройшов багато стадій, у тому числі і стадію єврокомунізму. Було змінено назву партії, і визнанням її переорієнтації стало входження до Соціалістичного Інтернаціоналу. Прийняла вона назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а частина комуністів-традицюналістів, які від неї відкололися, заснувала нове об'єднання - "Комуністичне відтворення". Єдина ІКП отримала на парламентських виборах 1987 року 26,6 відсотка голосів, у 1992-му ДПЛС набрала 16,1, a KB - 5,6 відсотка, у 1994-му, відповідно, - 20,4 і 6,0, а на останніх виборах 1996 року ДПЛС - 21,1 і KB - 8,6 відсотка. Таким чином, комуністам за умов, коли всі інші традиціоналістські партії втратили позиції, вдалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, якого вони досягай у післявоєнний період - аж до 1970 - 1980-х років. Зміни в ІКП зумовили й зникнення тієї підпори італійської партійнополітичної системи у вигляді антикомунізму, якою тривалий час користувалися ХДП, ІСП та інші урядові сили з тим, щоб залякати італійського виборця привидом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуністичних режимів на сході Європи, саме існування яких стимулювало підтримку антикомуністичних сил в Італії як «прифронтовій державі», а тим самим і стабільність системи, в якій ХДП домінувала і тримала монополію після війни, призвів до розвалу і саму ХДП та створений нею режим. Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, які відбулися в 1992 році, відбили розклад політичних сил Італії, що утвердився, починаючи з перших післявоєнних років. Сформовані внаслідок цих виборів кабінети - спочатку соціаліста Д'Амато, а потім - колишнього керівника банку країни К. А. Чампі - по суті продовжували лінію попередньої п'ятипартійної коаліції під верховенством ХДП. їхні програми конституційних реформ, яким належало змінити обличчя італійських політичних інститутів, так і за16*

242

243

лишилося на папері. У своєму зверненні до нового парламенту 28 травня 1992 року президент Оскар Луїджі Скальфаро запропонував створити Двопалатну комісію з представників усіх політичних сил країни «з метою глибокого й органічного перегляду Конституційної хартії». Хоч та комісія діє до нашого часу, однак результати її роботи не дуже відчутні. Нині робляться спроби надати їй ваги і значення, достатніх для того, щоб приступити до перегляду італійської Конституції. Ставиться завдання внести в Основний закон зміни, які б забезпечили еволюцію політичної системи Італії в бік створення президентської чи напівпрезидентської республіки. Італійську партійну систему, яка виникла після Другої світової війни і діяла фактично до 1993 року, було Грунтовно шституціоналізовано. Саме це дало підстави говорити про зростаючу роль партійних пільг, що стало характерною рисою італійської демократії. Кадри різних партій, хоч і мало різнилися, але дружно відмежувалися від простих громадян. Це зумовило кризу традиційних партій, що й поставило на порядок денний питання про необхідність радикальної реформи виборчої системи. Ставало все зрозуміліше, що відкладати її неможливо. Це питання з ініціативи багатьох провідних політиків було винесено на референдум. Отримавши схвальну відповідь (переважна більшість італійців висловилася за зміни виборчої системи), італійські парламентарі розробили і прийняли нове виборче законодавство. Уряд К. А. Чампі протягом трьох з половиною місяців підготував два нових законопроекти про вибори до сенату й палати депутатів. У них фіксувалися основні принципи розподілу місць між одномандатними й регіональними округами, які користуються пропорційною системою. Сенат належало обирати на регіональній основі за умови, що кількість місць (315) ділиться на кількість жителів. 18 із 20 італійських областей при цьому перебувають у приблизно рівних умовах і лише два регіони - Валле д'Аоста і Молізе, - в яких не зберігається пропорційність при розподілі місць, посилають, як це обумовлено в Конституції, відповідно одного і двох депутатів. Було проведено також розмежування між одномандатними й регіональними виборчими округами. Система виборів до палати депутатів полягала в тому, що 630 місць належало поділити між областями залежно від кількості населення. Три чверті місць при цьому відводиться одномандатним округам, одна чверть розподіляється на основі пропорційного принципу. Два нових закони, що стосуються виборів до сенату й палати депутатів Італійської Республіки, прийняті в серпні 1993 року, докорінно змінили виборчу систему країни. Зміни торкнулися механізму голосування і розподілу місць у сенаті й палаті депутатів, способу висунення кандидатур, критеріїв формування списків кандидатів, можливостей виставляти одну й ту ж кандидатуру в різних виборчих округах. Вони торкнулися й таких важливих 244

моментів, як порядок визначення місць в одномандатних округах, спосіб заповнення місць, що звільнилися, межі виборчих округів. Парламент XI скликання у грудні 1993 року затвердив також новий порядок проведення виборчих кампаній. Йшлося в ньому про отримання доступу до засобів масової інформації, про затрати на передвиборчу кампанію та їх державне відшкодування, про організацію і оприлюдення результатів всенародних опитувань. Важливі зміни у виборчій системі відзначив президент Італії Л. Скальфаро, який розпустивши парламент у січні 1994 року, призначив чергові вибори на 27 - 28 березня того ж року. Своє рішення він обгрунтував прийняттям нового, радикально відмінного від попереднього, виборчого закону, що відповідає волі народу, висловленій під час референдуму 18 квітня 1993 року. Таким чином, внутрішні й зовнішні фактори і події зумовили настільки гостру кризу італійської держави, що аналітики-політологи заговорили про кінець періоду Першої республіки і перехід до Другої республіки, загальні контури якої були визначені референдумами 1991 та 1993 років. Італійці висловилися за оновлення системи влади, прийняття нового вибочого закону, в основу якого покладено мажоритарний принцип. Це дозволило вийти на політичну авансцену тим силам, які раніше були не дуже помітними або ж яких взагалі не існувало, - ІСД, Національному Альянсу, Лізі Півночі та створеній відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлусконі новій партії «Вперед, Італіє!». (В1). Партія Італійський Соціальний Рух - Національні праві сили, яка завжди займала праві та крайні праві позиції і вважалася неофашистською, перейменувала себе в Національний Альянс і домоглася помітних успіхів на парламентських виборах: 1992 року набрала - 5,4 відсотка голосів, 1994-го - 13,5, 1996-го - 15,7 відсотка. Ліга Півночі, яка з'явилася на політичній арені наприкінці 1980-х років з гаслами федералізації, завойовувала дедалі більше симпатій виборців у південних областях. Якщо у 1987 році «лігісти» мали всього 0,5 відсотка голосів, то на наступних загальнонаціональних виборах у 1992-му - 8,6, у 1994-му- 8,4, а в 1996-му- 10,1 відсотка голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італіє!» добилося величезного успіху на перших же для себе парламентських виборах 1992 року - завоювала 21 відсоток голосів, що дало змогу С.Берлусконі зайняти посаду прем'єр-міністра. Свої позиції об'єднання втримало і на наступних виборах 1996 року: за його кандидатів проголосувало 20,6 відсотка виборців. Загалом правоцентристське об 'єднання «Вперед, Італіє!» - Ліга Півночі - Національний Альянс разом отримало на виборах 1994 року 42,8 відсотка голосів і завдяки прийнятому перед тим новому виборчому закону, за яким 75 відсотків депутатів мають обирати за мажоритарною системою, а 25 - за старою пропорційною, здобуло понад 58 відсотків місць у палаті депутатів 245

італійського парламенту. Саме ці три політичні сили утворили після виборів 1994 року правлячу коаліцію правого спрямування. Вони й зайняли командні висоти в італійській політиці. Березневі вибори 1994 року та їхні наслідки іноді називають в Італії кінцем Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням ХДП. З італійської політичної арени зійшла ціла плеяда старих діячів. Сформований у травні 1994 року С.Берлусконі уряд став першим урядом Другої республіки. Щоправда, результати правління цих партій виявилися не дуже втішними для багатьох італійців. Внаслідок внутрішніх чвар у коаліції з неї поспішили вийти представники Ліги Півночі, їм здавалося, що уряд ігноруг їхні вимоги. Це, а також нові корупційні скандали, в які був втягнений концерн С. Берлусконі «Фінінвест», змусило правий уряд піти у відставку 22 грудня 1994 року. Він проіснував лише 225 днів (Середній термін тривалості життя післявоєнних кабінетів у Італії, за підрахунками українського політолога М.Примуша, становив 315 днів). У січні 1995 року новий уряд сформував Л. Діні, який був міністром казначейства при С.Берлусконі. Його кабінет, кваліфікований як уряд технократів-спеціалістів, проіснував майже рік-до грудня 1995-го. Ситуація у країні різко змінилася, коли праві після парламентських виборів у квітні 1996 року опинилися в меншості, їхнім партіям - «Вперед, Італіє!», Ліга Півночі, Національний Альянс - в основному пощастило зберегти голоси виборців, набрані ними на попередніх виборах. Проте через їх роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася увійти в коаліцію «Полюс», створену двома іншими її колишніми союзниками) і через те, що цього разу, згідно з новим виборчим законом, у більшому виграші опинилися їхні супротивники, правим не вдалося завоювати більшість. Перемога коаліції лівих сил на виборах у квітні 1996 року позначила початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни у 1990-х роках. Провідна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманій іншими лівими силами, у тому числі й соціалістами. Так, колишні комуністи після постійного перебування в опозиції нарешті опинилися при владі на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто добивалися успіху і формували правлячі органи самі чи в коаліції з соціалістами й іншими політичними силами). Передвиборна боротьба, що розгорнулася, проходила вже за інших умов. Політична криза, яку переживала країна у зв'язку з розкриттям афер політичних діячів, прийняття нових законів і голосування за новими правилами - усе це істотно змінило ставлення італійських виборців до партій та угруповань. Результати голосування за новими правилами виявилися досить несподіваними. Вони призвели до втрати рівноваги партійно-політичної системи, 246

яка залишалася від Першої республіки. Ініціатори запровадження нових законів - серед них були і ліві демохристияни та ДПЛС - сподівалися на легку перемогу на виборах, причому з великою перевагою над іншими - і традиційними, і новими - партіями та рухами - Лігою Півночі, «Вперед, Італіє!», Національним Альянсом. Однак вибори виграли праві, причому з великим відривом від конкурентів. Очевидним був їхній повний тріумф. На думку М.Примуша, переважне голосування італійських виборців за праві партії, які раніше не входили до політичного істеблішменту, можна пояснити насамперед психологічними, соціальними й економічними причинами. Традиційні партії, які протягом півстоліття утримували і ключові позиції в партійній системі, скомпрометували себе причетністю до корупційних скандалів, тому і втратили довіру італійців. їм приписували тепер, багато в чому справедливо, усі біди і недоліки функціонування нинішньої держави та її інститутів. Агресивно настроєні щодо традиційних партій нові популістські партії зуміли стати привабливішими в очах виборців, вловити саме ту струну суспільних настроїв, граючи на якій їм і вдалося завоювати значну більшість у парламенті. Однак їхня коаліція через цілковиту різнорідність інтересів і висунутих ними програмних положень, від самого початку не могла бути міцною. Уряду С.Берлусконі, сформованому із представників ВІ, НА і Ліги Півночі, судилося недовге життя. "Віртуальна партія" або "партія-примара", тобто партія, якої насправді не існує, як прозвали не без іронії деякі дослідники створену С.Берлусконі партію-pyx «Вперед, Італіє!», являла собою одне з типово неопопулістських угруповань. її обіцянки зупинити в Італії просування комуністів до влади і створити мільйон нових робочих місць упали на сприятливий грунт. Партію було створено за два місяці до парламентських виборів, і вона зуміла добитися шаленого успіху, отримавши на перших же національних виборах 21 відсоток голосів. Кількість членів ВІ у 1994 році становила 300 тисяч осіб. Головним її козирем у передвиборній кампанії, безумовно, стала вдало проведена агітаційна робота через засоби масової інформації, насамперед на каналах телебачення, які належали С.Берлусконі. Зрозуміло, що кампанію було непогано профінансовано. Це зробили сам С.Берлусконі та його союзники із середовища італійських бізнесменів. «Вперед, Італіє!» була і залишається партією одного харизматичного лідера, який завоював симпатії певної частини італійського електорату своєю успішною діяльністю у сфері менеджменту. Свою телевізійну імперію С.Берлусконі створив і керував нею сам, здобувши протягом короткого часу своє місце під сонцем за умов жорсі кої конкурентної боротьби. Він має значно легшу будівлю порівняно з громіздкими структурами традиційних партій. 247

Складається вона лише з лідера харизматичного типу - самого С.Берлусконі, центрального органу - президентського комітету, клубів і фракцій у палаті депутатів та сенаті. Як п'ятий компонент слід згадати ще фірму «Фінінвест», що також належить С.Берлусконі й виконує головну, але не офіційну роль у діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень є координаційний комітет, до якого входить п'ятеро осіб. Однак повною і неподільною владою у всіх структурах користується лідер партії «Вперед, Італіє!». (Цю назву взято з лексикону італійських футбольних болільників -"тіффозі", вона мала стати привабливою для людей зі спортивним азартом, пофарбованим у кольори національного прапора з помітною домішкою шовінізму). Найкращим союзником цієї неопопулістської партії-руху став Національний Альянс (НА) Дж. Фіні. Йому вдалося реформувати колишній Італійський соціальний рух (ІСР), надати йому необхідних «демократичних» рис з метою увійти до коридорів верховної влади. Діаметрально протилежні одна одній за ідеологією ІКП та ІСР, що завжди конкурували в межах старої партійної системи, реформувалися приблизно в один і той самий час. За збігом обставин - закономірним чи ні - від них при трансформації в помірнішу політичну силу відкололися угруповання, в яких залишилися діячі, що не захотіли розлучатися з початковими ідеалами цих крайніх - лівої і правої - партій. Ще одним спадкоємцем ІСР, крім НА, який після виборів 1994 року увійшов до складу уряду, став Триколірний (кольори прапора) рух на чолі з традиціоналістом П. Рауті - прихильником ідеалів крайньоправих сил. Наслідком проведених Дж.Фіні перетворень стало завоювання його альянсом довіри значної частини італійських виборців. Він набрав на виборах 1994 року чимало голосів - 13,5 відсотка. У 1996 році йому вдалося не тільки втримати досягнуті позиції, а й додати 2,2 відсотка, зайнявши друге за кількістю депутатів (105) місце у парламенті в три партійній коаліції ВІ НА - Ліга Півночі. (ВІ отримала 101 депутатське місце, Ліга - 118). Представники НА зайняли у сформованому С.Берлусконі уряді пости міністрів та їх заступників з великими владними повноваженнями. Регіоналістська партія-pyx Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату саме на виборах 1994 року. її представницю І. Піветті обрали головою палати депутатів парламенту. Ліга завжди виступала за радикальні форми федералізму та широкі права для розвиненої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Виборці Ліги зосереджені головним чином у промислових областях Півночі і Центру країни. Трипартійна коаліція була при владі менше одного року. Запропоновані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не знайшли підтримки у населення. Загалом її програма повністю так і не реалізована, мало чим відрізнялася від програм неолібералів в інших країнах Заходу. Подібну політику навряд чи могла підтримати 948

більшість італійців, які звикли розраховувати на допомогу соціальної держави, створеної під керівництвом християнських демократів під впливом лівих партій, насамперед ІКП та 1СП, а також профспілок. У напружений переломний момент, який переживала країна у 1990-ті роки, єдиними великими суспільними структурами, які не лише не втратили, а й зміцнили свій потенціал, залишаються саме вони - італійські профспілки. Належали вони до різних політичних напрямків, але щоразу, коли виникала потреба створити єдиний фронт з метою захистити інтереси робітників і службовців, легко знаходили спільну мову і виступали разом. У період правління правої коаліції профспілки, відчувши, що за неоліберального курсу обмежуються права трудівників, об'єднали свої зусилля і вчинили опір урядовій політиці. (Загальний страйк у жовтні 1994 року, коли С.Берлусконі змушений був перервати візит до Росії). Змінився і психологічний настрій італійців, які не дочекалися виконання обіцянок, що їх дали праві сили, посилення ефективності державних структур, поліпшення економічного становища, продовження разчистки авгійових стаєнь в італійській політиці. Тому, коли після фактично проміжного уряду під керівництвом Л. Діні постало питання про новий вибір шляху в умовах переходу від Першої до Другої республіки, італійські виборці віддали перевагу програмі лівоцентристських сил, рушійним двигуном яких були колишні комуністи з партії ДПЛС. Перемогу на парламентських виборах 1996 року одержала ліва коаліція, яка виступила під назвою "Оліва". її очолив Романо Проді - відомий економіст і колишній глава великого державного тресту 1Р1. За короткий час він зумів оздоровити цей концерн, справи якого були у цілковитому занепаді. Програму оновлення італійського політичного, економічного і суспільного життя Р.Проді виклав у своїй книзі «Управління Італією: Маніфест реалізації змін», яка вийшла в березні 1995 року. В цьому документі чітко викладалися ідеї майбутньої лівоцентристськоі коаліції - правих лібералів, католицького центру і лівих сил. Таким чином, об'єднання «Оліва» відразу ж зробило заяву про широке представництво в ній різних політичних напрямків. Ще у грудні 1995 року Р.Проді конкретизував свою програму у 88 тезах. Він заперечив спроби наклеювати анахроністську етику комунізму цим силам, хоч вони і не стали під прапори правих. Разом с тим Р. Проді засудив як насильницьке експериментування над історією, так і політику "ультралібералізму", провідники якої, за прикладом М. Тетчер, "по суті справи ставляться до суспільства як до лабораторії для експериментів". Уже після парламентських виборів Р.Проді заявив, що рух "Оліва" не підміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, допускається подвійна партійна приналежність. Рух об'єднує в собі 249

великі демократичні традиції - народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальну, республіканську. Організований він за автономним принципом і має динамічну федералістську структуру. ' Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи із ДПЛС, їх підтримали у парламенті депутати від ІКП, які теж збільшили своє представництво порівняно з попередніми виборами. Коли впала берлінська стіна, ІКП була ще компактною партією, хоча внутрішні суперечності в ній проявлялися ще з часів єврокомунізму. Починаючи з 1979 року, партія неухильно втрачала голоси і на місцевих виборах 1989 року за неї проголосувало 22,6 відсотка виборців, що означало повернення до рівня 1953 року. На відміну від таких партій, як ІСП і ХДП, комуністів мало зачепила хвиля звинувачень у хабарництві, оскільки вони ніколи не були біля керма правління країною. Ставши на виборах 1994 року першою за кількістю зібраних голосів опозиційною партією, ДПЛС на наступних виборах 1996 року здобула перше місце у таборі переможців-лівоцентристів. Цього разу саме ліві вдало використали переваги і недоліки нового виборчого закону, об'єднали свої сили і добилися успіху. Так вперше за весь післявоєнний період колишні комуністи прийшли до влади на національному рівні. Відповідаючи на питання, у чому ж усе-таки полягає своєрідність Другої республіки, яка поставала в Італії, необхідно зупинитися на таких моментах. Після краху колишньої політичної еліти і очолюваних нею провідних суспільних інститутів саме життя висунуло вимогу створити замість попередніх структур нову, менш суперечливу систему політичного керівництва державою. Нові правила виборчої системи й посприяли несподіваному для багатьох успіху нових, які не мали раніше доступу до влади, політичних угруповань. Цей факт показав, що в італійському суспільстві відбулися глибокі зміни. Ідеологічні настанови, які діяли раніше, зокрема, антифашизм, на основі якого й постала післявоєнна Італія, виявилися вихолощеними, такими, що втратили вплив у італійському суспільстві. Значно змінилося і саме суспільство, трансформувалися і ті соціальні сили, які раніше підтримували традиційні партії (ХДП, ІКП, ІСП), вони послабилися і поступилися місцем новим силам, які виникли і зміцніли в ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть. Нездатність правих оперативно розв'язувати проблеми, що їх ставило життя, безладдя у самій коаліції правого центру, яка мала досить штучний характер, призвели до втрати ними важелів управління і зумовили тимчасове загальмування процесів перехідного періоду. Розвинути цей процес належало лівоцентристському об'єднанню, яке прийшло до влади на основі виданого йому виборцями мандату 1996 року. 250

Разом з тим це об'єднання не мало необхідних даних для того, щоб бути на висоті історичних завдань і довести до завершення процес реформування струкгур італійської держави. З-поміж усіх політичних акцій, про які потім будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Першої до Другої республіки, можна назвати чистку самої правлячої верхівки і структур, які вона посідала, починаючи з 1992 року; всенародний референдум 1993 року і прийняття на його основі нового виборчого закону; наслідки перших проведених за новою системою парламентських виборів, цілковите перегрупування політичних сил із входженням до структур влади зовсім іншого прошарку політичної еліти, включаючи колишніх неофашистів, які змінилися, але ніколи раніше не допускалися до влади. Крім того, після деякого затишшя в середині 1990-х років, коли у прийнятті рішень відчувалася участь правих, які перемогли на попередніх виборах, рух маятника почався у протилежний бік - уліво, і сталася перемога лівоцентристського об'єднання. Основу його склали члени ДПЛС, тобто колишні комуністи. Однак спроби об'єднати ліві сили в один потужний блок, заснувати «велику демократичну партію лівих сил» і забезпечити тим самим передумови для створення в країні двополюсної партійної структури наштовхнулися на застарілі підозри і ворожість усередині самої італійської лівої партії і не дали відчутного результату. Отже, в Італії триває перехідний період від Першої до Другої республіки. Кожна з діючих нині на політичній арені країни сил прагне по-своєму знайти кращий вихід зі становища і найбільш оптимальний, на її погляд, шлях розвитку партійно-нолітичноі системи. Правоцентристські сили, як показали недавні (червень 1998 року) часткові місцеві вибори, мають чимало прибічників в італійському суспільстві. Правлячі лівоцентристські кола намагаються, в свою чергу, консолідувати своїх прихильників і суспільство загалом, щоб подолати цей період якомога швидше і з можливо меншими соціальними втратами. При цьому як політики, так і відомі італійські політологи усвідомлюють усі "небезпеки незавершеного переходу". Труднощі й небезпеки значно уповільнюють процес реформування післявоєнної держави. Для успішного його завершення треба довести до кінця зміни у суспільному житті, що сталися, в тому числі переглянути і втілити в нові форми італійську партійно-політичну систему, в чому зацікавлені всі політичні сили сучасної Італії. У травні 2001 року на парламентських виборах переміг блок С.Берлускош "Вперед. Італіє!". Італійський магнат знову обійняв посаду прем'єрміністра. Його уряд задекларував розлогу програму реформ неоконсервативного спрямування. Стосується вона податкової і пенсійної систем та трудового законодавства, створення нових робочих місць, реформування системи освіти та охорони здоров'я, припинення паї оку імігрантів. Серйозним 251

випробовуванням для кабінету С.Берлусконі став загальнонаціональний страйк, що його навесні 2002 року оголосили найбільші профспілки країни на знак протесту проти планів уряду змінити трудове закондавство. Необхідність змін у відносинах між капіталом та працею в Італії - давно назріла проблема. її розв'язання життєво важливо для подальшого розвитку економіки країни. Прем'єр-міністр планує передовсім скасувати 12-й параграф закону, за яким практично неможливо звільнити з роботи робітника чи службовця державного (і недержавного) сектору. Окрім цього, потребу змін у трудовому законодавстві диктує європейський інтеграційний процес.

5. Іспанія

Франкістський режим в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки). Громадянська війна 1936-1939 років в Іспанії завершилася перемогою антиреспубліканських сил. В країні утвердився авторитарний режим, очолюваний генералом Франсиско Франко Баамонде (1892-1975). Громадянська війна завдала країні значних втрат: було зруйновано 0,5 млн. будівель, виведено з ладу 40 відсотків залізниць, 20 - флоту, промислове виробництво становило 30, а сільськогосподарське - 20 відсотків довоєнного рівня. На півострові розгорталася, підтримувана Москвою, нова громадянська (партизанська) війна, яка тривала до середини 1950-хроків. Лишез 1943 по 1952рік партизани здійснили 5963 напади, вчинено диверсії, пограбування поїздів, банків, кас. Слід зазначити, що іспанські макі погано орієнтувалися у реаліях своєї країни, їхні сподівання на всенародне повстання виявилися марними. Більше того, їхня, хоч і мужня, боротьба спричинила консолідацію іспанців, які не прагнули пережитти нове страхіття громадянської війни, довкола режиму. Разм з тим боротьба з іспанськими макі потребувала значних матеріальних засобів та військових сил франкістської держави. До того ж франкістська Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції. Конференція країн-фундаторів ООН в Сан-Франциско прийняла 19 червня 1945 року резолюцію, в якій йшлося про відмову приймати в ООН ті країни, політичні режими яких засновані за допомогою сил, що боролися проти Об'єднаних Націй. На Потсдамській конференції розгляд питання про режим в Іспанії і заходи проти нього розпочався з ініціативи Сталіна. Проте сталінські заклики розірвати будь-які стосунки з режимом та допомогти "іспанським демократичним силам" усунути Франко союзники не підтримали. Розгляд "іспанського питання" завершився 12 грудня 1946 року прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, в якій франкістський режим було визнано фашистським та причетним до розпалювання другої світової війни. Країнамчленам ООН пропонувалося згорнути зв'язки з Іспанією, відкликати своїх послів. Іспанію позбавили також права на членство ООН та вступ до міжна252

родних організацій, які діяли під її егідою. Всі країни, окрім Португалії, Ірландії, Аргентини та Ватікану, виконали рекомендації ООН і відкликали своїх послів з Мадрида. Міжнародний бойкот франкістської Іспанії призвів до майже повного згортання зовнішньоторговельних відносин з іншими країнами, вона не змогла також взяти участь у плані Маршалла. Це ускладнило її внутрішнє становище, особливо на продовольчому ринку. Щоправда, було укладено у жовтні 1946 року аргентино-іспанську угоду, яку пролонгували 1948 року, про поставки сільськогосподарської продукції. Тривала співпраця з Португалією. В цих умовах розпочався процес адаптації режиму до нових післявоєнних умов. Голова іспанської держави визначив майбутній курс країни: вона мала стати авторитарною і правовою у визначених межах. Завдання полягало у тому, щоб під режим підвести відповідну правову базу, яка б гарантувала основні громадянські права, використання католицизму та посилення конфесійносту у державному будівництві при одночасному усуненні з нього фалангістських прикмет. Основні риси авторитарної франкістської державності складалися поступово, її правовою базою стали "основні закони", що мали конституційний характер. За всю історію франкізму їх було сім, починаючи з "Хартії праці" 1938 року. Основні громадянські права та обов'язки іспанців знайшли законодавче закріплення в конституційному законі "Хартії іспанців", прийнятому 17 липня 1945 року. Цей закон базувався частково на конституції 1876 року і традиційних середньовічних іспанських фуерос (законах). Попри те, що даний законодавчий акт по-різному тлумачиться в літературі, його слід вважати важливим і принциповим документом конституційного рівня. У преамбулі "Хартії іспанців" проголошувалися "недоторканість і свобода особи", визнавалося, що людина має "обов'язки і права, здійснення яких гарантується в порядку загального блага". Серед обо'язків, що перераховувалися у "Хартії", іспанським громадянам належало "вірно служити Вітчизні, голові державі і коритися законам". Закон також гарантував іспанцям спільні із західними демократіями: права на повагу особистості та сімейну честь, на виховання й освіту, участь у державному управлінні, вільного вибору місця проживання в межах національної території, свободу листування, слова, зборів, об'єднань. Кожен іспанець, зазначалося в статті 12, може вільно висловлювати свої думки, якщо вони не будуть суперечитимуть основним принципам держави, не будуть спрямовані проти духовної, національної та соціальної єдності країни. Воднораз стаття 25 надавала право державі при потребі тимчасово призупиняти дію цих статей, так само як кожен іспанець міг бути затриманий без санкції суду на 72 години. Згідно з даним законом іспанці мали право на працю та її справедливу 253

винагороду, яка забезпечить добробут і моральний спосіб життя; визнавалось також право на допомогу у старості, на випадок смерті, хвороби, пологів, травми на виробництві, при інвалідності та безробітті. "Хартія іспанців" стверджувала, що сповідування католицизму, який є релігією іспанської держави, користується її офіційним заступництвом. Вона характеризувала режим як державу органічної демократії, що об'єднує всі політичні асоціації та групи; має представництво "природних джерел" - соціальних та професійних груп, муніципалітетів, громад, родин. Окрім прийнятої "Хартії іспанців", Ф.Франко у липні 1945 року провів реоргнізацію уряду, яка є симптоматичною, оскільки міністром закордонних справ було призначено Альберто Мартіна Артахо - лідера Католицької дії (світської організації, створеної Ватіканом, яка почала активно діяти в Іспанії у 1940-1950х роках). Це стало очевидним свідченням зміщення ідеологічних акцентів франкізму, його звернення до католицизму як засадничої ідеології режиму. Ще за законом від лютого 1939 року було заборонено діяльність партій та профспілок, заснованих за партійною ознакою, та громадських організацій. Комуністи, анархісти, троцькісти і соціалісти були оголошені поза законом. У березні 1941 року прийнято закон про державну безпеку, в якому кваліфікувалися як злочини акти саботажу, поширення провокаційних чуток, що викликають паніку у суспільстві, організація страйків, пропаганда сепаратизму. Скасовувалася також національна автономія (Каталонії, Галісії та Країни Басків). Починаючи з другої половини 1939 року, голова іспанської держави підписував декрети про політичну амністію. Загалом же, за даними провідного американського іспанознавця С.Пейна, на кінець другої світової війни в іспанських тюрмах відбували покарання 17 тисяч політв'язнів, 90 відсотків яких складали комуністи. Слід наголосити, що при утвердженні авторитарної системи закономірним було неминуче обмеження демократії та її засад. Іспанія у цьому випадку не стала винятком, тим більше, що авторитарний характер влади спричинила громадянська війна. Проблема, однак, полягає у тому, якої міри сягало це обмеження. Треба зважити, чи авторитарна система впродовж свого існування здійснювала тотальну заборону демократії і відігравала деструктивну роль, чи в міру розв'язання соціально-економічних та політичних завдань сприяла поступовій демократизації суспільства і таким чином переходові до повноцінного демократичного ладу, що й сталося в іспанському випадку. Наступним кроком у матеріалізації "органічної демократії" став Закон про народний референдум від 22 жовтня 1946 року. 6 липня 1947 року іспанці схвалили на референдумі "Закон про спадкоємність посади глави держави", перша стаття якого визначала державний статус країни: "Іспанія як політич254

не ціле є католицькою, соціальною і представницькою державою, яка у відповідності зі своєю традицією проголошує себе конституйованою як королівство". Друга стаття містила постанову про те, що керівництво державою належить каудильйо Іспанії і Хрестового походу, генералісимусу збройних сил дону Франсиско Франко Баамонде." Загалом в Іспанії склалася вельми оригінальна ситуація; посада глави держави без зазначення терміну зберігалася за Франко, який не був ні королем, ні регентом. Він залишався верховним головнокомандувачем, очолював уряд, володів законодавчою ініціативою, кортеси (парламент) було позбавлено права приймати закони, які б обмежували його владу. За Франко зберігалося також право пропонувати кортесам кандидатуру короля чи регента. Власне, важко уявити інший напрямок цього процесу в Іспанії в умовах авторитарного режиму. "Закон про спадкоємність" передбачав також створення нових органів: Ради королівства та Ради регенства, які сприяли "розширенню лімітованої колективної влади у франкістській Іспанії". З прийняттям "Закону про спадкоємність" іспанський каудильйо розв'язав цілу низку проблем: 1. Припинив внутрішні чвари, що перманентно спалазували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу; 2. Підтримав демократичне реноме франкізму на міжнародній арені; 3. Інституював Іспанію у монархію; 4.Обумовив момент та порядок переходу влади до представників королівської династії. Утвердження статусу королівства мало доленосне значення для Іспанії, і в цьому проявилася далекоглядність Франко, оскільки монархізм став однією з провідних тенденцій у громадській думці та політичних орієнтаціях як франкістів, такі опозиційних сил, котрі вважали, що відновлення монархії буде тим політичним компромісом, який дозволить зберегти майбутнє Іспанії. Претендентом на іспанський престол було обрано принца Хуана Карлоса, онука короля Альфонсо ХШ, 1938 року народження, який у 17-річному віці переїхав на батьківщину. План навчання та виховання майбутнього іспанського короля склав сам каудильйо. Хуану Карлосу належало навчатися у військових училищах, академії генерального штабу, засвоїти в Мадридському університеті гуманітарний та природничий-курси. Водночас принц повинен був вникнути у суспільно-політичні справи Іспанії, у діяльність профспілок, франкістської партії, знайомитися зі специфікою роботи міністерств та інших державних установ і, насамкінець, стати істинним католиком. На нашу думку, потребує спростування версія радянських істориків про те, що франкістський режим є тоталітарною фашистською диктатурою. Перш за все підкреслимо, що життєвий шлях та військова кар'єра Ф.Франко пролягали рівнобіжно з діяльністю іспанських фашистів- фалангістів, але їхні дороги ніколи не перетиналися. На середину 1930-х років "Іспанська фаланга і ХОНС" так і не спромоглася стати масовою партією, в її лавах 255

перебувало всього 5 тисяч членів, переважно студентська та штелігенстська молодь. На парламентських виборах 1936 року фаланга не виборола жодного депутатського мандату в іспанському парламенті. Достатньо підтверджено і той факт, що іспанські фашисти-фалангісти - непричетні до підготовки та організації антиреспубліканського виступу військових у липні 1936 року. Але існує й інший бік справи, який полягає у тому, що з розгортанням громадянської війни фаланга поступово почала набирати ваги і кількісно зростати. її радикальний націоналізм, авторитаризм, агресивна термінологія приваблювали частину членів інших партій, представників аполітичних середніх класів. Це сталося через те, що з початком громадянської війни ліві та ліберальні партії були заборонені у національній зоні і припинили свою діяльність. Лише карлісти та фалангісти трималися на плаву. 19 квітня 1937 року Франко видав декрет про створення "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" (ФЕТ і ХОНС), який неоднозначно трактується науковцями. Рішення Франко заснувати синкретичну і гетерогенну партію на базі фаланпзму видається логічним й раціональним. Поперше, слід узяти до уваги загальноєвропейський політичний контекст, коли більшість держав перебували у процесі створення синкретичних національно-авторитарних систем, наслідуючи італійський досвід, формували державні партії і застосовували корпоративні методи регулювання економіки. По-друге, спектр політичних сил, що репрезентували національну зону, був дуже розмаїтим. Передовсім фалангу роздирали чвари, керівника якої Хосе Антоніо Прімо де Ріверу було страчено у республіканській зоні. Серед монархістів альфонсистів та карлістів - тривало уперте протистояння щодо кандидата на іспанський престол. Тліла постійна ворожнеча між фалангістами та монархістами. Карлісти, до речі, називали фалангістів "нашими червоними". Військові уникали будь-якої політизації, але теж не бажали віддати результати перемоги у чужі руки. Таким чином, основна мета створення блоку, що отримав назву "Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС" - очевидна, вона полягала в об'єднанні та консолідації соціальних груп та політичних сил, які підтримували Франко. Йшлося про те, щоб запобігти конфліктам між силами, що перебували у національній зоні, і, нарешті, поставити під контроль екстремістські елементи фаланги, які закликали до чистої" революції на кшталт націоналсоціалістичної. Об'єднання політичних сил у національній зоні стало запорукою перемоги франкістів у громадянській війні. Каудильйо зробив те, чого не могли досягти республіканці, які врешті-решт зазнали поразки. Реорганізацією "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" в Національний рух згідно з законом від 17 травня 1958 року глава іспанської держави здійснив остаточну "дефалангізицію" режиму, який характеризувався як традиційна, католицька і представницька монархія. Новостворений 256

Рух, у свою чергу, визначався як співдружність політичних сил. Відтоді саме слово "фаланга" зникло з політичного лексикону, а групи найбільш ортодоксальних фалагістів почали відігравати деструктивну роль у суспільстві. Найбільш дієвою державною структурою була Рада Міністрів. За час франкізму змінилося 19 урядів і 120 міністрів. Уряди каудильйо формував за схемою, що мала репрезентувати весь франкістський політичний спектр. З 1939 по 1945 рік в уряду переважали фалангісти, з 1945 по 1957 -представники політичного католицизму, з 1957 по 1973 - технократи та опусдеїсти. Кабінети міністрів 1974 і 1975 років було сформовано за цією ж схемою. "Холодна війна",-конкретизація якої припадає на 1947 рік, та відновлення монархічного режиму в Іспанії спричинили різкі зміни у взаєминах між франкістською державою та міжнародним співтовариством. З 1949 року відновлюють свою діяльність у Мадриді посольства західних держав. У 1951 році почалися переговори між іспанським урядом та Ватіканом, які завершилися підписанням 1953 року конкордату, за яким глава римсько-католицької церкви визнав режим Франко законним. 1953 року було укладено військово-політичний договір між Іспанією та США. Два роки поспіль Іспанію було включено до списку із 16 держав - майбутніх членів ООН. 1955 року вона стала повноцінним членом цієї міжнародної організації. Апогеєм іспано-американських взаємин став візит президента США Д.Ейзенхауера до Іспанії в грудні 1959 року. Цього ж року, 1 квітня, в день 20-ї річниці перемоги у громадянській війні, в Долині загиблих, в горах, неподалік Ескоріалу, було споруджено меморіал, який став місцем перепоховання та останнього спочинку переможених й переможців у громадянській війні. На ньому викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог." Найбільшою турботою режиму стали питання економічного розвитку країни та поліпшення добробуту іспанців. Заповітною мрією Франко було залишити у спадок співвітчизникам процвітаючу та багату країну. Економічний курс режиму доцільно поділити на два чітко окреслені періоди: перший з 1939 по 1959 рік як період відбудови, автаркії та державного регулювання; другий - з 1960 по 1975 рік - період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці. Характер економічної політики франкізму на першому етапі визначили не лише важкі наслідки громадянської війни, але передусім зовнішня ізоляція та особливості попереднього капіталістичного розвитку Іспанії. Основні компоненти автарктичної економічної політики зводяться до такого: націоналізації, але у значно менших розмірах, ніж це робилося у Франції та Великобританії в повоєнні роки; обмеження іноземних інвестицій та імпорту (вимушений захід); індустріалізація та структурно-галузева перебудова, стимулювання приватного підприємництва, аграрна колонізація, контроль 17"

257

держави над цінами й зарплатами, нормування продуктів, регульований валютний курс тощо. Загалом, завдяки антарктичній політиці та державному регулюванню режим не зробив жодного кроку назад в економічному розвитку країни. Середньорічні ремпи росту валового національного продукту склали 4,5 відсотки. Прискорено розвивалися електроенергетична, металургійна, хімічна та цементна галузі, видобуток корисних копалин. Так, виробництво електроенегргії у 1960 році склало 18 млрд. квт.-год. проти 3 млрд. у 1931 році. В електротехнічній галузі було налагоджено виробництво-генераторів, електромоторів, трансформаторів, електрокабелю, телеграфного і телефонного обладнання, радіоприймачів, телевізорів. Досі всю цю продукцію Іспанія імпортувала. В кінці 1940-х на початку 1950-х років відбулося фактичне народження автотранспортної промисловості. Виробництво ж верстатів зросло протягом 1940-1960 років у 268 разів. З 1959 року режим почав поступово нагромаджувати валютний запас. Аграрний сектор залишався провідним у народному господарстві Іспанії. Тут було зайнято близько 50 відсотків працездатного населення. Головна мета аграрної політики режиму полягала в тому, щоб досягти самозабезпечення країни продуктами харчування та сировиною. Зміни у аграрній сфері зводилися лише до техніко-економічних. Всі експерименти перерозподілу та колективізації землі, здійснені у республіканській зоні, були ліквідовані.Діяльність режиму в аграрному секторі зводилася до освоєння нових земель, захисту оренди, надання преференцій в кредитах та позиках на купівлю техніки тощо. Проте через брак державних коштів суттєвих змін у сільськогосподарському виробництві упродовж 1940-х років не сталося. Рівень життя іспанців залишався низьким. Лише з початком 1950-х років стали відчутними зрушення у сільському господарстві, передовсім завдяки збільшенню капіталовкладень, які зросли з 4 відсотків у 40-х роках до 9,3 у 1952 році. Цього ж року було скасовано карткову систему. Але водночас з цими першими успіхами режим з середини 1950-х років зазнав серйозних випробовувань. Розпочалися страйки робітників та демонстрації студентів. Річ у тім, що величезні грошові видатки спричинили дефіцит державного бюджету, уряд змушений був вдаватися до перманентних емісій паперових грошей,що, у свою чергу, викликало інфляцію та зростання цін. Причини соціально-економічної та фінансової напруги полягали ще і у тому, що наприкінці 1950-х років все очевиднішим ставало, що політика автаркії вичерпала себе, більше того, вона продукує негативні явища: валютно-фінансову неспроможність країни, вузькість внутрішнього ринку, неучасть у міжнародному поділі праці. Іспанське суспільство потребувало нових суттєвих змін. Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової еко258

номіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). В цих умовах франкістський режим не обмежився "косметичним ремонтом фасаду" і поліпшенням функціонування існуючих інституцій, а відкрив "зелене світло" лібералізації та відкритості (апертурі). Це було справді принципове і водночас видатне рішення глави іспанської держави. Свою долю, як і всього режиму, він пов'язав з цього часу з "Опус Деї" ("Божа справа"), католицькою організацією, визнаною 1941 року Ватіканом та очолюваною Хосе Ескривою де Балагером. Головна мета "Опус деї" полягала у відродженні католицизму, а сумлінна праця та професіоналізм її членів вважався найвищою чеснотою людини, що обрала "дорогу апостола". Під виливом "Опус деї" перебували вже чимало високопоставлених інтелігентів, менеджерів та політиків франкістської Іспанії, що забезпечило їм широку участь у державних справах, 25 лютого 1957 року каудильйо сформував новий уряд, в якому основні посади в господарських міністерствах зайняли опусдеїсти. Преса спочатку кваліфікувала їх як технічних спеціалістів, а згодом - як технократів. Почали вони з адміністративної реформи. Наступним кроком став закон (1958 рік) про укладення колективних договорів, спрямований на попередження страйків. Було також запроваджено нову податкову реформу, яка збільшила фінансові надходження у бюджет,запроваджено єдиний реальний обмінний курс песети, відчинено двері (хоча і вузькі) для надходжень іноземного капіталу. Друга фаза лібералізації почалася з переговорів з Міжнародним валютним фондом. В липні 1959 року було підписано "План економічної стабілізації", який передбачав виконання програми-мінімум: поступове скасування адміністративного контролю над господарською діяльністю, цінами та зарплатою, девальвацію песети та її конвертацію, ліквідацію дефіциту державного бюджету, відмову від обмежень у зовнішній торгівлі та переведення імпорту на режим митного регулювання. Упродовж перших півтора року дії "плану" ситуація в країні не змінилася, більше того, почався спад промислового виробництва, зросло безробіття через закриття нерентабельних підприємств, не поліпшилася якість життя. З 1960 року почалася масова міграція іспанців до європейських країн: за 10 років виїхало майже 1 млн. осіб. Лише з середини 1961 року Іспанія вступила у смугу промислового піднесення, яке тривало упродовж десятиріччя. Вже у 1961 році досягнуто позитивного балансу державного бюджету; іноземні інвестиції зросли з 12 млн. доларів у 1958 році до 86,6 млн. у 1960, за ці ж роки подвоїлася кількість туристів: з 3 млн. осіб до 6 млн. і продовжувала зростати. В контексті іспанської історії успіхи десаррольйо (розвитку) були епохальними, в світі заговорили про "іспанське економічне диво". Впродовж 259

1961-1975 років, які називають роками розвитку, економіка Іспанії зростала щорічно на 7 відсотків, швидше, ніж у будь-якій країні капіталістичного світу, крім Японії. Динаміка росту виробництва в деяких галузях була феноменальною. Наприклад, випуск автомобілів збільшився протягом 1962-1974 років з 67 тисяч до 707 тисяч. За ці ж роки потроїлося виробництво електроенергії, сталі та цементу. За історично короткий час Іспанія перетворилася з відсталої, переважно аграрної країни в індустріально-аграрну, посівши 1972 року за розміром валового внутрішнього продукту 5-е місце в Західній Європі і 8-е в капіталістичному світі. Але найкрасномовнішим показником економічного статусу країни стало зростання національного доходу на душу населення. В Іспанії він зріс за роки розвитку з 517 доларів на одну особу до 1300 доларів у 1975 році, а частка заробітної плати склала у валовому внутрішньому продукті 64 відсотки, що поставило її на один рівень з провідними європейськими країнами. Іспанія перетворилася у туристичну "Мекку". В 1974 році прибуток від туризму склав 3 млрд. доларів., а золотовалютні запаси Іспанії склали 5 млрд. доларів. Зміни у сільському господарстві були ще більш разючими, ніж у промисловості. Хоча проблеми на селі залишалися, воно набрало разом з тим сучасного вигляду. Лише за десятиріччя (1960-1970) кількість тракторів в іспанському селі зросла у 5 разів, комбайнів -у 6,5 рази. Наближення Іспанії до розряду індустріально розвинених країн закономірно спричинило кризу традиційної агрокультури, що конкретно проявилося у поступовому переході надлишку сільського населення в промисловість. Щодо кількості селян, які мігрували в міста та за кордон протягом 1960-1974 років, немає єдності: від максимальної в 2,5 млн. до мінімальної в 1,5 - 1,3 млн. осіб. Це означає зменшення частки селянства в загальній кількості працездатного населення країни з 41,3 відсотки до 23. Ці показники є типовими для країн, що прискорено піднімаються до рівня індустріально розвинених. Політика лібералізації та модернізації "революціонізувала" спосіб життя іспанців. Якщо на початку 1960-х років телефон, телевізор, автомобіль були рідкістю, доступними лише заможнім сім'ям, то у 1970-х роках до цих благ цивілізації долучилася більшість іспанських родин. Ще у 1940-х роках було започатковано скромну систему соціального захисту, яка поширилася сполчатку на робітників промисловості та сфери обслуговування. В 1964 році до неї було включено сільське населення - 2 млн. осіб; в 1971 році - дрібні власники. Щоправда, виплати були ще невисокі. Успіхи у сфері освіти та медицини стали доказом великої трансформації суспільного життя. На початок 1970-х років початковою освітою було охоплено всіх дітей, за винятком тих, що жили ізольовано у горах; кількість університетів подвоїлася, а студентів збільшилося в 10 разів. Показником 260

рівня розвитку медичного обслуговування може бути такий приклад: дитяча смертність на кожну 1000 народжених неухильно знижувалася: з 123 дітей у 1930 році до 18-у 1974 році. За цим показником Іспанія випереджала Великобританію та США. Найголовніший революційний результат іспанського "економічного дива" полягав у появі численного та впливого середнього класу, який став стабілізаційною основою іспанського суспільства, його мирної трансформації в повноцінне, демократичне. З процесом переходу франкізму до відкритої ринкової економіки пов'язаний широкий спектр поміркованих політичних реформ, що стимулювали становлення громадянського суспільства в Іспанії. З кінця 1950-х років Іспанія стала відкритою країною з вільним правом виїзду та в'їзду, на батьківщину почали повертатися політемігранти, було проголошено свободу віросповідань, виникають та розгортають діяльність політичні асоціації (партії), яких на середину 1970-х років було від 300 до 400; видано закон про пресу (1966 рік), який скасовував попередню цензуру, дозволено публікацію книг лівого спрямування, вийшли друком всі твори К.Маркса; знято політичну й карну відповідальність за події, пов'язані з громадянською війною; 1965 року офіційно дозволено економічні страйки тощо. Упродовж двох років (1974-1975) Іспанія переживала незнану раніше свободу преси, яка зіграла вирішальну роль у формуванні демократичного світогляду та політичної культури в країні. Засоби мосової інформації відкрито й правдиво сповіщали про страйки, теракта, наводили висловлювання лідерів опозиції, в тому числі комуністичної. Толерантне ставлення виявлялося до діяльності християнсько-демократичної, ліберальної та соціал-демократичної опозиції та їхніх лідерів. Своєрідною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті країни став новий конституційний проект "Органічного закону про державу", схвалений на референдумі 1966 року. Цим законом завершувалася інституційно-правова історія франкізму. У відповідності з законом каудильйо як главу держави оголошено "верховним представником нації, який уособлює національний суверенітет; здійснює верховну політичну і адміністративну владу." Єдиним обмеженням його всеосяжної влади стало за новим законом розмежування посад голови держави та голови уряду. Закон регулював також правове поле у діяльності всіх інституцій режиму. Нарешті, 22 липня 1969 року надзвичйнв сесія кортесів з ініціативи Ф.Франко оголосила Хуана Карлоса офіційним наступником іспанського престолу. Водночас режим підточувався активізацією терористичної діяльності ЕТА, сепаратизмом каталонців та басків, корупційними скандалами, розгортанням опозиційного руху. Франкістська система все частіше давала збої. Це було переконливим свідченням того, що вона трималася на автори261

теті та владі каудильйо. Важким ударом для режиму стало вбивство ЕТА Карреро Бланко, незмінного соратника Ф.Франко з 1941 року, згодом вщепрем'єра, а з 1973 року - прем'єра. Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської демократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демократії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 року). На цей час, в країні "склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної еволюції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспільства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи. Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники "бункера". У програмній заяві нового кабінету міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загальних рисах про "процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співтовариства та здійсненя "деяких перетворень". Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 березня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична координація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлісти), нові профспілки тощо. Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація "вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним націям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права виішувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Демократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціальноекономічних питань. Блокування реформ і жорстоке придушення опозиційного руху загострювали ситуацію в країні. Король санкціонував 1 липня 1976 року відставку уряду А.Наварро. Новим прем'єр-міністром став 44-річний адвокат, генеральний секретар єдиної офіційно дозволеної партії у роки франкізму "Національного руху" Адольфо Суарес. Саме з його ім'ям традиційно пов'язу262

ють успішний "мирний перехід" від авторитарної диктатури до демократії. Його кабінет був сформований з міністрів, які не відігравали провідної ролі за франкізму і не брали участь у громадянській війні. Першочерговим завданням А.Суарес вважав у нейтралізацію "бункеру", подолання протидії реформам в армії, кортесах, "Національному русі", а також забезпечення юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії. Якщо до 1976 року в країна була лише одна добре організована опозиційна партія, що діяла у підпіллі (КПІ), то в 1976-1977 роках, ще до прийняття закону про партії, виникло понад 150 партій. Незважаючи на потужний потенціал, опозиція мала доволі аморфний характер. Прийняттям Основного закону про політичну реформу уряд забезпечив юридичну базу для демократичних нововведень. Важливо те, що цей закон не містив норм, які скасовували б попереднє законодавство, за своєю формою він був виконаний як закон про реформу ( а не скасування) семи Основних франкістських законів, тому дехто навіть називав його восьмим Основним законом. Нечітке формулювання деяких його положень можна було трактувати як збереження чинного законодавства. Цей законопроект передбачав також заміну франкістських кортесів двопалатним парламентом, що обирався на основі загального, прямого і таємного голосування, а також визначав функції нижньої і верхньої (конгрес депутатів і сенат) палат майбутнього законодавчого органу. Політична реформа, безсумнівно, була кроком уперед. Проте в ній нічого не говорилося про відповідальність уряду перед парламентом, проголошувалося, що голова уряду і голова парламенту не обираються, а призначаються королем. Недемократичний характер мало і: положення реформи, яке при затвердженні законопроектів наділяло однаковими правами конгрес депутатів і сенат, хоча шосту частину членів останнього не обирали, їх призначав король. Франкістські кортеси затвердили законопроект (425 висловились "за", 59 - "проти", 13 - утримались) 18 листопада 1976 року. Так, за влучним висловлюванням зарубіжних іспаністів, вони здійснили "власне політичне харакірі". 5 грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політичну реформу. Саме в цей час відбулося перше зіткнення Суареса з антифранкістською опозицією (ліві радикали, в тому числі соціалісти і комуністи), яка вимагала швидкої демократизації і була невдоволена компромісним характером закону, тому й закликала громадян бойкотувати референдум, не брати в ньому участь. У результаті референдуму за підтримку законопроекту висловились 94,2 відсотка виборців, які взяли участь у голосуванні, проти - лише 2,6 відсотка прибічників франкізму. В той же час 22 відсотки виборців не взяли участі в голосуванні, продемонструвавши свою незгоду з політикою уряду. 263

Проведення загальнонаціонального референдуму на початковому етапі реформи став першим важливим елементом іспанського досвіду трансформування суспільства. Склавши реформаторську програму, іспанське керівництво насамперед винесло її на суд громадян країни, щоб почути їхню думку і отримати "згоду" на проведення перетворень. Отже, впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців. Про це свідчать не лише результати референдуму 15 грудня, а й опитування громадської думки, проведені інститутом Геллапа в липні 1976 року: 61 відсоток іспанців висловили задоволення усуненням від влади А.Наварро, 15 відсотків опитаних вбачали у цьому погану ознаку і 24 відсот ки не змогли визначити свою позицію в даному питанні. Уряд Суареса підтримали 74 відсотки іспанців, 5 відсотків були проти, 21 відсоток утри малися від відповіді. Законодавча діяльність іспанського уряду після прийняття Закону про політичну реформу була досить активною. На перший план, безумовно, вийшли заходи щодо реформування соціально-політичних структур режиму. 4 квітня 1977 року було прийнято закон, який дозволяв вільне об'єднання робітників і підприємців у самостійні профспілки. Держава відмовлялась від прямого контролю за профспілковим рухом. Так були реформовані франкістські "вертикальні профспілки" і забезпечені демократичні норми соціального життя країни. Вагомим політичним кроком уряду у цьому питання та ліквідації франкістських владних інститутів став декрет-закон про розпуск "Національного руху", прийнятий 2 квітня 1977 року. Розпустити Національний рух, який часто неправомірно називають "Фалангою", виявилося не важко: ця партія не була ні тоталітарною, ні правлячою чи такою, що масову соціальну базу режиму. Діячі цього політичного об'єднання перейшли в державне підпорядкування. А майно Руху передано Міністерству фінансів. Уряд руйнував стару систему, а не вів боротьбу з її представниками. Демократію в країні запроваджували згори, легально і за участю державних діячів франкістської доби. Для подальшої нормалізації політичної і соціальної ситуації напередодні парламентських виборів було прийнято ще ряд законів. Так. 8 лютого 1977 року ухвалено декрет-закон про політичні асоціації, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ втратило право відмовляти в легалізації пол ітичним партіям, а уряд не мав права тимчасово припиняти легальну діяльність тієї чи іншої партії без санкції суду. Завдяки новому закону було легалізовано компартію Іспанії. Таким чином у політичний процес інтегру валися всі наявні опозиційні політичні сили. Законом від 4 березня 1977 року визнавалося право на страйки та визначалися шляхи полагодження трудових конфліктів. 11 березня 1977 року уряд розширив амністію для пол ітв'язнів. У березні 1977 року за наполяганням правої та лівої опозицій було 9R4

прийнято закон про виборчу систему, за якою право обирати і бути обраним надавалось усім громадянам, які досягай 21 року; позбавлялися цього права міністри, держслужбовці, військовослужбовці. Політичні партії отримували рівні можливості для доступу до мас-медіа. Цей закон був доповнений законом про свободу інформації і друку. Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократичного центру (СДЦ). Це була коаліція "обновленців - франкістів", християнських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозволив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і майбутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжував керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у новоствореній демократичній системі. Перші демократичні парламентські вибори, які показали реальну розстановку політичних сил, відбулися 15 червня 1977 року. З'ясувалося, що з десяти зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: СДЦ - 34 відсотки голосів (167 місць у парламенті), ІСРП - 29,2 відсотка (118 місць), КПІ - 9.2 відсотка (20 місць), Народний альянс - 8,4 відсотка голосів (16 місць у парламенті). Успіх СДЦ закріпив перегрупування сил, а саме: вихід на авансцену суспільного життя промислово-фінансових кіл, які прагнули перетворити політичну систему країни на кшталт західноєвропейської та відтіснити від державного керма ті групи олігархів, які панували за франкізму. Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної системи в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами. Головний ініціатор і конструктор реформ А.Суарес, напевне, був дещо розчарований результатами голосування, оскільки доволі успішний хід реформ дозволяв йому сподіватися на більшу підтримку виборців. Розуміючи, що без підтримки лівих партій СДЦ важко буде завершити процес демократизації, голова уряду висунув ідею "національного консенсусу", після досягнення якого буде прийнято Основний закон - Конституцію. 22 липня 1977 року в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії кортесів. Невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, до якого увійшли члени однієї партії - СДЦ- на чолі з А.Суаресом. Другий уряд А.Суареса. як і попередній, був урядом підприємців та фінансистів. Дев'ять його членів поєднували керівництво міністерствами з перебуванням на 13 посадах в адміністративних радах компаній, пов'язаних з транснаціональними корпораціями. Першою акцією нового демократичного парламенту стало прийняття закон про амністію. В цей час це було вкрай важливо. Необхідний був 2G5

справжній закон із зворотною силою, який би передбачав не тільки негайне звільнення всіх без винятку політичних в'язнів, але й отримання ними колишніх робочих місць, повернення власності, відновлення пенсій тощо. Цей закон став першим загальнодержавним нормативним актом, виробленим шляхом переговорів і угод. ЗО вересня 1977 року соціалісти, комуністи і націоналісти представили єдиний текст закону про амністію. В терміновому порядку уряд підготував свій варіант, щоб мати можливість вести переговори з опозицією. В результаті цих переговорів і виник кінцевий текст закону, затверджений кортесами (парламентом) 14 жовтня 1977 року. Тоді ж багато відомих політиків Іспанії обмірковували ідею глобального договору всіх великих політичних сил, в рамках якого могли б регулюватися всі важливі політичні проблеми перехідного періоду. В ситуації, що склалася, необхідним стало скликання широкого форуму, щоб почати переговори. У вересні 1977 року уряд направив всім лідерам парламентських груп нижньої палати запрошення на форму в Монклоа (урядова резиденція в Мадриді). Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями тривали три тижні і завершились досягненням фундаментальної угоди - пакту Монклоа (9 жовтня 1977 року), що передбачав взаємні зобов'язання і взаємні гарантії політичним силам. Обопільні зобов'язання та гарантії підписантів торкались наступних питань: бюджетної та монетарної політики, соціального страхування, цін та зарплати, зайнятості. "Пакт Монклоа" складався з двох окремих документів: 1) програми оздоровлення і економічної реформи (з X розділів) та 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій (з IX розділів). Після ухвали кортесами (листопад 1977 року) пакт вступив у Дію.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізуючих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою масою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпечення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, "політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного оподаткування. Участь лівої опозиції у переговорах визначила радикальний характер політичної частини пакту, яка передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, право на політичні об'єднання; перегляд кримінального і військового кодексів; розробку ряду демократичних законопроектів щодо порядку проведення зборів і маніфестацій, дотри266

мання громадського порядку; реорганізації сил безпеки. Таким чином, пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і можливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на розумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа - це свідчення політики "співробітництва і поступок головних політичних партій", "розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". "Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до компромісу з боку політичних еліт". Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації - розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демократичної перебудови іспанського суспільства. Вибори 1982 року та перемога ІСРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки). У березні 1982 року уряд Леопольдо Кальво Сотело, сформований на базі СДЦ, зазнав невдачі у парламенті: було відхилено, розроблений партією, проект статуту автономії Валенсії, однієї з історичних земель країни (через вихід із парламенту фракції СДЦ - 17 депутатів, партія втратила більшість). В цих умовах було призначено на 26 жовтня 1982 року дострокові парламентські вибори, треті за час постфранкізму. В передвиборчу кампанію включилось близько 20 загальнонаціональних і регіональних партій. Взагалі, в Іспанії нараховувалося близько 300 політичних партій, асоціацій, гуртків, груп і офіційно зареєстровано 250 партій. Щоправда, багато з них існували лише на папері. Союз демократичного центру, зареєстрований 1978 року, нараховував 1981 року 88 тисяч осіб. СДЦ - це коаліція декількох самостійних партій і груп, які виникли на розвалинах франкістського "Національного руху". Іспанська соціалістична робітнича партія - друга іспанська ліва партія за числом виборців, які за неї голосували. її чисельність склала 1981 року 200 тисяч осіб (в 1976 році - 10 тисяч осіб). Це одна із старих політичних партій Іспанії, яка утворена ще 1876 року. В 1974 році генеральним секретарем ІСРП обрано 30-річного Ф.Гонсалеса. Іспанська соціалістична робітнича партія запропонувала конструктивну програму під назвою "За справедливе і рівноправне суспільство". Вона передбачала нормалізувати становище в економіці, зменшити армію "зайвих людей" (зокрема, протягом чотирьох років створити 800 тисяч нових робочих місць), розгорнути боротьбу з тероризмом, зміцнити громадський порядок, скоротити пенсійний вік до 64 років, підвищити зарплату, посилити державний сектор в економіці, вирішити житлові проблеми, завершити процес автономізації провінцій. У сфері зовнішньої політики ІСРП виступає за мир, роззброєння, розрядку, за розвиток зв'язків із соціалістичними 267

країнами, розширення і зміцнення співробітництва з державами Латинської Америки, за негайне замороження переговорів про участь у НАТО. І нарешті ІСРП виступає за відмову від розміщення на її території ядерної зброї і за створення безядерних зон, зокрема в Середземномор'ї. "Народний альянс" - четверта за впливом права партія. Вона створена 1976 року і об'єднала частину колишніх франкістів на чолі з колишнім міністром франкістського режиму Мануелем Фрагою Ірібарне. Ця партія мала імідж "неофранкістської". Вона вбачала шлях подолання кризи у збільшенні капіталовкладень в приватний сектор, у лібералізації економіки, у стимулюванні підприємництва. Комуністична партія Іспанії - третя політична сила в країні - в 1981 році нараховувала 160 тисяч членів. В листопаді 1982 року обрано генеральним секретарем Херардо Іглесіаса На виборах в жовтні 1982 року у парламент обрано лише 4 депутата-комуніста. Компартія виступає за вихід країни з НАТО, проти проамериканської орієнтації у зовнішній політиці. Для вирішення внутрішніх проблем КПІ наголошує на створенні широкого демократичного фронту з участю всіх сил прогресу. 3-иоміж багатьох інших, офіційно дозволених-республіканська партія, що притримується лівої ідеології та права партія "Нова сила", яка відкрито пропагує встановлення в країні авторитарної диктатури за франкістським взірцем. Окрема стояла світська католицька організація "Опус деі" - "Справа Божа" - 72 тисячі членів, що розкидані по 87 країнах світу. Перемога на виборах 28 жовтня 1982 року забезпечила ІСРП 202 з 350 мандатів в конгресі депутатів і 134 з 208 у сенаті. Соціалістам, вперше в історії Іспанії, створившим однопартійний уряд, дісталася важка спадщина. Щорічні темпи інфляції складають майже 15 відсотків, 16 відсотків працездатного населення не має роботи. Недаремно найпопулярнішим пунктом передвиборної програми була обіцянка створити у найближчі чотири роки 800 тисяч додаткових робочих місць. Кабінет міністрів Іспанії очолив лідер ІСРП Ф.Гонсалес. Він народився 1942 року в Севільї. Батьки мали невелику ферму. В сім'ї панувала атмосфера працьовитості, організованості, єдності слова та справи. В коледжі і в середній школі не був ні першим, ні серед відстаючих. Дуже комунікабельний, веселий, багато друзів..Захоплення-футбол. Читав мало, лише після того, як у 13 років захворів астмою, посилено займався самоосвітою. В 1960 році вступив на юридичний факультет Севільського університету (хоча батьки наполягали на професії інженера). В університеті вступає до соціалістичної партії. Опісля працює в Севільї юристом. 1970 року обирається до виконкому ІСРП від Севільї; 1974 року у 32-річному віці 268

- генеральний секретар ІСРП. Серед характеристик, якими наділяють Ф.Гонсалеса, виділяють гнучкість та прагматизм. Урядова програма соціалістичного уряду передбачала як необхідні ре-| форми з модернізації та технологічної перебудови суспільства, так і низку) соціальних зобов'язань, спрямованих на те, щоб підтягнути іспанське суспільство до європейських стандартів. При цьому соціалісти орієнтувалися на демократизацію держави, підвищення ефективності всіх систем виконавчої влади, з тим, щоб, як підкреслив Ф.Гонсалес, заставити Іспанію функціонувати. На думку партійних ідеологів, саме держава повинна стати "гарантом соціальних змін", "гарантом демократичного розвитку і солідарності між іспанцями, між націями та регіонами, що складають Іспанію", і двигуном соціального прогресу і справедливості. Держава виступала як консолідуюча загальнонаціональна, загальногромадська сила, яка найкращим чином організує суспільство на розв'язання завдань, поставлених сучасним моментом та станом держави. Ситуація, в якій прийшли соціалісти до влади, вимагала термінових та І енергійних заходів. Темпи росту ВВП впали до 1,2 відсотка на рік, інфляція, [ незважаючи на заходи СДЦ, залишалася на рівні 16 відсотків, безробіття складало 16,5 відсотків економічно активного населення, зростала соціальна напруга у суспільстві. Оскільки на першому етапі постфранкізму 1975-1982 років була здійснена загальна політична модернізація, соціалістичний уряд зосередився на соціально-економічних проблемах. Для зменшення соціальної напруги перші урядові закони стосувалися соціальної сфери: було запроваджено 40-годинний робочий тиждень, відпуски до 30 днів, зниження на першопочатках пенсійного віку до 65 років; збереження за звільненими з роботи 80 відсотків попередньої зарплати аж до нового працевлаштування. Водночас політика соціалістів була обережною щодо підприємців, вона- враховувала їхні інтереси. По суті, ІСРП продовжувала в основному курс, започаткований СДЦ. План реконструкції СДЦ 1981 року було розвинуто в плані реіндустріалізації соціалістів. Розвиток нових передових галузей виробництва, які базувалися на мікроелектроніці та роботехніці, оздоровлення неефективного й дефіцитного держсектору уряд Ф.Гонсалеса провадив через стимулювання приватного сектору. Тим підприємцям, які вкладали свої кошти у розвиток новітнього виробництва, зменшувався податок на прибутки на 40 відсотків. Модернізація трудових відносин у контексті європейських стандартів, запровадження монетаристських методів боротьби з інфляцією (девальвація песети, збільшення цш на нафтопродукти, замороження зарплати) були другою стороною медалі політики уряду соціалістів. Політичний курс уряду Ф.Гонсалеса, в якому "жорстка економія" поєднувалась з політикою перерозподілу доходів і вдосконаленням державних 269

соціальних систем, отримала в літературі досить влучну назву "політики розрахованої амбівалентності". Необхідно підкреслити, що якщо на першому етапі демократизації (1975-1982 роки) більшість трудящих погоджувалась на зниження вимог заради стабілізації "тендітної демократії", то після перемоги ІСРП на виборах 1982 року політика затягування поясів і необхідності "жертв" з боку всіх соціальних верств відбувалася під гаслами національного відродження країни. При цьому сама перебудова і економічний ріст ставали основою і гарантією процвітання як країни, так і процвітання кожного громадянина. Таким чином, соціалісти намагалися у політиці та на практиці поєднати ідеї національного відродження, економічного прогресу, демократизації і соціальної справедливості і надати країні на основі цих ідей нового динамізму. Проте та обставина, що тодішній іспанець був тільки пасивним та інертним створювало труднощі в реалізації запланованих соціалістичних програм. Соціалісти, як це не видається дивним, вимушені були виступати пропагандистами буржуазних цінностей - ініціативи, діловитості, підприємництва, здорової конкуренції, щоправда, пов'язуючи їх з ідеями національного відродження, демократії та соціалізму. Соціалісти, перехопивши неоконсервативні ідеї, вдалися до послідовно жорстких заходів, як, наприклад, замороження зарплати на 2 відсотки, заохочення приватних інвестицій, денаціоналізації, приватизації провідних підприємств кризових галузей держсектору тощо. Соціалістична партія, пристосовуючись швидко до сучасних умов, здійснювала ідейно-політичну еволюцію, відмовившись від марксизму і багатьох концепцій попередніх літ. Разом з тим соціалістичні заходи сприяли покращенню економічних показників, передовсім, росту ВВП на 5,4 відсотки у 1988 році, інтеграції в ЄС, зменшенню безробіття та створенню за останні три роки близько 1 млн. нових робочих місць. Це, у свою чергу, помітно змінювало соціально-психологічний клімат в країні. Люди вже не задовольнялися своєю роллю тільки в день виборів, свідченням цього став страйк у грудні 1988 року за участю 8 млн. осіб, які вимагали демократизації при прийнятті рішень, відповідальності уряду, налагодження зв'язків між виконавчою владою та суспільством. Гонсалеса критикували за президентський стиль керівництва. Він визнав факт недостатності зв'язків влади із суспільством і у ході тривалих переговорів з профспілками дійшов порозуміння. На чергових парламентських виборах 29 жовтня 1989 року соціалісти підтвердили прихильність до старої формули влади, яка поєднувала "соціальну солідарність" з адекватним економічним ростом, і зуміли отримати підтримку (40 відсотків) іспанців для повторного формування однопартійного уряду. 270

Модернізація та впорядкування системи соціального забезпечення стали для соціалістичного уряду однією із найскладніших справ. Нагадаємо, що в період франкізму в Іспанії існувала досить розлога система соціального страхування та допомоги. У постфранкістський період конституція 1978 року зберегла державний характер системи соціального забезпечення, До початку 80-х років консервативні уряди розробили і прийняли нові закони і декрети, які стосувалися зайнятості, зниження вікового цензу для виходу на пенсію до 64 |эокш, запровадження нових норм забезпечення інвалідів, безробітних тощо. До розробки нової концепції соціальної політики уряд залучив, незважаючи на серйозні розходження, профспілки та патронат (Іспанська конфедерація підприємницьких організацій - ІКПО). В січні 1985 року закон про реформування системи соціального забезпечення було схвалено кортесами. Серед його новацій були такі: внески держави на соціальне забезпечення склали наприкінці 80- х років 25,3 відсотки ВВП, що відповідало середньоєвропейським стандартам; водночас за прикладом країн Західної Свропи заохочувався розвиток всіляких фондів, які фінансувалися приватним капіталом; скорочувалися внески підприємців у соціальну сферу у відповідності до рівнів держав ЄС ( в Іспанії на долю підприємців припадало 70 відсотків внесків у систему соціального страхування, тоді як в країнах ЄС тільки 38,5 відсотків); окрім пенсій за віком, запроваджувалися соціальні пенсії (за рахунок податків) в межах 50 відсотків міжгалузевої зарплати (40 тисяч песет на місяць) тим, хто не працював, або не платив соціального внеску (таких було 460 тисяч осіб); з'явився новий тип пенсій-відстрочені пенсії; змінено страховий стаж з 10 до 15 років; пенсії за віком ставали базою для інших видів пенсій (по інвалідності, вдівству, втрати годувальника, сирітству TODJO) і вони становили 65 відсотків міжгалузевої гарантованої зарплати замість 50 відсотків, виплачуваних раніше. 1988 року уряд соціалістів, виконуючи своє зобов'язання, прийняв декрет про підвищення пенсій в середньому на 5 відсотків. Це стосувалося близько 6 млн. пенсіонерів. Серед політичних реформ, здійснених соціалістичним урядом, необхідно вказати на військову реформу, яка була викликана бажанням позбутися синдрому військового перевороту. Вперше було створено генеральний штаб оборони у складі командувачів та начальників штабів трьох родів військ, скорочено кількість військових округів та вищих кадрових військовиків. Командувачі сухопутними силами, ВВС та ВМС позбавлялися автономності у прийнятті рішень, їх треба було погоджувати з генштабом, як колегіальним та консультативним органом при главі уряду. Щоправда, проблема технічного переозброєння армії залишалася нерозв'язаною. ІСРП, тричі підтримана іспанцями на парламентських виборах (1982. 271

1986, 1989 років), оголосила 1993 року дострокові вибори. Дві головні причини заставили Ф.Гонсалеса піти на цей крок: рівень безробіття (понад З млн. осіб, тобто понад 20 відсотків активного населення країни). Йому нагадували слова, сказані 1982 року, коли він вперше очолив уряд: "Мені було б соромно керувати країною з двома мільйонами безробітних". Другим ударом по репутації ІСРП став скандал про незаконне фінансування партії і пов'язана з цим корупція у вищих ешелонах соціалістичного керівництва: прем'єр-міністр, не чекаючи розголосу скандалу, під гаслом "позбавити країну від політичних корчів" оголосив дострокові вибори, сподіваючись, що вони дозволять йому вчетверте завоювати владу. Тим більше, що сам Ф.Гонсалес користувався великою популярністю. Значної шкоди ІСРП нанесла низка фінансових скандалів напередодні виборів, до яких були причетні її речники. Ф.Гонсалес знайшов у собі сили визнати допущені прорахунки і тим самим зберіг свій високий моральний авторитет. І виборці дали шанс голові уряду. Проте ІСРП ослаблювалася серйозними суперечками між центристами, лінія яких уособлювалася у Ф.Гонсалесі, і групою на чолі з А.Геррою, яка виступала за лівіший урядовий курс, за блок з об'єднаними лівими, кістяк яких складали комуністи. У подальшому фактором дестабілізації позицій урядової партії став 24-годинний страйк (27 січня 1994 року) проти запланованих урядом змін у трудовому законодавстві. В центрі виборів 1993 року став економічний спад та питання економічної стратегії. В 1992 році ВВП Іспанії зріс всього на 1 відсоток. Це був найнижчий показник за останнє десятиріччя. Скоротилися інвестиції і прибутки, ріст числа банкротів і колективні звільнення сприяли масовому безробіттю, яке перевищувало 20 відсотків економічно активного населення. Дефіцит держбюджету і платіжного балансу за рік збільшився вдвічі. Песета девальвувала за 8 місяців тричі. Наявні запаси валюти перестали покривати зростаючу зовнішню заборгованість. Економіка була найболючішим місцем в діяльності ІСРП, яка по-старому наполягала на політиці "ріст на основі пропозиції" і широких соціальних програмах. її головними орієнтирами були надзвичайний план боротьби з безробіттям і маастрихтська програма заходів подальшої конвергенції з ЄЕС. Проте у ході теледебатів з Х.М.Аснаром Ф.Гонсалес привів досить переконливі позитивні результати в соціально-економічній сфері. За десятиріччя правління в ІСРП розрив між Іспанією та середнім рівнем СЕС за величиною національного доходу на душу населення скоротився з 27 до 20 відсотків, реальна купівельна вартість національної валюти збільшилася на 10 відсотків. Створено 280 тисяч нових місць. Населення пенсійного віку забезпечується автоматично індексованими пенсіями: 80 відсотків (проти ЗО відсотків у 1982 році) отримують допомогу. Кількість людей, охоплених

національною системою охорони здоров'я, збільшується на 6-7 млн. осіб. У вузах країни навчалося вдвоє більше студентів, аніж 10 років тому. 1982 року, коли соціалісти прийшли до влади, річний дохід на душу населення складав 4 тисячі доларів, 1993 року - 14 тисяч. В той же час песета чотири рази девальвувала. Нарешті, все це досягнуто при збереженні головного - "історичного вибору" Іспанії на користь демократії та інтеграції з ЄС. Проте в іспанському суспільстві перемогла орієнтація виборців на підтримку статусу-кво. На виборах 1993 року ІСРП отримала 39 відсотків голосів іспанців і 159 мандатів, (недостатня кількість для формування однопартійного кабінету), тоді як 1989 .року вона виборола абсолютну більшість 175 місць з 350. Провідна опозиційна Народна партія, навпаки, різко збільшила свою присутність в конгресі з 106 до 141 місця. Таким чином, позачергові парламентські вибори в Іспанії 6 червня 1993 року завершили тривалий період безроздільного політичного домінування Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) і відкрили новий етап в розвитку країни, яка зуміла у 80-і роки здійснити серйозну структурно-галузеву перебудову економіки і суттєво наблизитися до західноєвропейських стандартів життя. Хоча соціалістам і на цей раз вдалося втриматися при владі здебільшого завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф.Гонсалеса, загальний баланс політичних сил в результаті виборів суттєво змінився. Вперше за иостфранкістський період в країні з'явилася в особі Народної партії, сильна опозиція "цивілізованих правих", очолюваних молодим, динамічним Х.М. Аснаром, яка опиралася на широкі підприємницькі верстви Головний опонент соціалістів - консервативна Народна партія, утворена 1976 року, вперше отримала також шанс отримати владу шляхом демократичних виборів. Ії лідер Хосе Марія Аснар зумів перетворити партію в реального конкурента ІСРП, переклавши на соціалістів відповідальність за ріст безробіття, девальвацію песети, корупцію. Народна партія, головний опонент соціалістів, виступила з програмою, що повторювала настанови неоконсерватизму: зниження податків та процентних ставок, прискорення приватизації. Іспанські ділові кола схилялися до підтримки опозиції.НП набрала нового іміджу, коли її очолили нові та молоді політики, які сформувалися вже в період демократії, не пов'язані з франкістським минулим. Таким був і її лідер Х.М.Аснар. Серед іншого необхідно назвати дві обставини, які завадили Народній партії перемогти на виборах: слабкість її впливу в ряді регіонів (передовсім у Каталонії, Країні басків, Андалузії) та відсутність опори у профспілок. Все ж на попередніх парламентських виборах 1982. 1986. 1989 років НП домоглася стабільних результатів: 25-26 відсотків голосів виборців.Успішний старт Народної партії приведе її до перемоги 1996 року. 18N

272

273

Значні зміни відбулися за період соціалістичного правління у зовнішньополітичній сфері. Найголовнішими подіями стали: вступ Іспанії до НАТО (рішення про це було прийнято попереднім урядом) та 31 січня 1986 року до "Спільного ринку". Парламентські вибори 1996 року та перемога Народної партії. Діяльність правоцентристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки). Весною 1996 року в Іспанії відбулася зміна влади. В результаті дострокових парламентських виборів, які відбулися 3 березня, відносну більшість голосів і право на формування уряду отримала правоцентристська Народна партія (НП). 4 травня її лідер Хосе Марія Альфредо Аснар Лопес, юрист за фахом, склав присягу як голова уряду і зайняв палац Монклоа. Так було перервано майже 14-річне урядування Іспанської соціалістичної робітничої партії. Х.М. Аснар народився 1953 року в аристократичній родині, традиції якої мали великий вплив на становлення політичних поглядів нинішнього іспанського прем'єра. Його дід був директором однієї з найбільших правих газет "Ель Соль" і одним із біографів Ф.Франко. Батько - директором радіостанції і одночасно школи кіно у часи, коли міністерство інформації та туризму в уряді Франко очолював М.Фрага Ірібарне. У 18-річному віці Х.М. Аснар, ще у роки франкізму, примкнув до правого руху, а 1979 року вступив до партії Народний альянс (НА), яка в січні 1989 року була переіменована в Народну партію. Саме у партії завдяки своїм діловим та вольовим якостям Х.М.Аснар зробив блискучу кар'єру. Коли на виборах 1982 року НА перетворилася на провідну опозиційну партію, Аснара обрана депутатом конгресу (до нижньої палати парламенту). 1985 року він очолив регіональну організацію партії в автономній провінції Кастилія та Леон, а менше ніж через два роки - уряд цієї автономії. На цій посаді молодий політик енергійно та сміливо запроваджував неоконсервативну політику, нерідко конфліктував з центральною владою з питань державної політики у галузі повноважень автономій. Ставши членом національного виконавчого комітету НА, брав активну участь у внутріпартійних дискусіях з приводу стратегічних напрямів цієї партії. На Х-му з'їзді НП у квітні 1990 року Аснара було обрано головою партії. У вересні цього ж року в результаті таємного голосування (на цьому наполіг сам Аснар) він стає кандидатом від НП на посаду голови уряду Іспанії ("проти" не було жодного голосу, лише п'ятеро "утрималися"). Новий лідер взяв курс на реорганізацію і омолодження партійних рядів, розширення соціальної бази НП. більш тісне об'єднання трьох її провідних компонентів - консерваторів, демократів і лібералів. На парламентських виборах 1993 року НП вперше за весь постфранкістський період заявила про себе як сильна й організована опозиція "цивілізованих правих", яка опи274

рається на широкі підприємницькі верстви. 1995 року Х.М. Аснар, враховуючи те, що упродовж років партію сприймали як вкрай консервативну, авторитарну та неофранкістську, вдався до продуманого та точно розрахованого ходу і висунув гасло перетворення НП в центристську політичну силу, як спадкоємицю партії Союз демократичного центру (СДЦ), яка у складний післяфранкістський перехідний період взяла на себе місію здійснення демократичних перетворень і опісля зійшла з політичної арени. Використовуючи прихильність населення до СДЦ, особисті контакти з центристами і свій досвід взаємодії з ними, Аснару вдалося фактично монополізувати на загальнонаціональному рівні весь політичний спектр, який знаходився правіше 1СРП. Водночас "перебудував під себе" керівництво НП та її апарат і домігся перемоги 1996 року. Незважаючи на образливі характеристики соціалістичної преси (типу "сеньйор Посередність"), прихильники Аснара відзначають такі його якості як великодушність, висока самодисципліна, почуття відповідальності, твердість переконань і професіоналізм. За цими критеріями він підбирає і свою "команду". Коло людей, з яким народнопартійний прем'єр підтримує дружні зв'язки, дуже вузький, йому закидають пихатість, схильність до авторитарних методів керівництва, надмірну серйозність, що позбавляє його харизми. Він має репутацію люблячого сім'янина. У них з дружиною Анною Ботелья троє дітей (два сини і донька), які закінчили релігійні коледжі. Щонеділі родина відвідує месу. У прем'єра склалися гарні стосунки із засобами масової інформації, а його бездоганний зовнішній вигляд сприяє створенню йому в ЗМ1 досить привабливого іміджу. Народна партія прийшла з гаслами "нової більшості", стабільності, формування "міцного, ефективного, чесного уряду", "світових змін та модернізації" Іспанії. Х.М. Аснар не раз заявляв про свій намір провадити діалог і шукати компроміси з усіма політичними силами країни. Зокрема, ним висунута ідея двох загальнонаціональних пактів - широкого соціального і між органами влади всіх рівнів. Разом з тим він рішуче налаштований на боротьбу з тероризмом, який приносить іспанцям стільки бід, і з корупцією. Нове керівництво Іспанії виступає за "розкріпачення" економічного потенціалу країни з метою розв'язання проблеми безробіття, якнайшвидшого досягнення маастрихтських критеріїв Європейського союзу з метою запровадження у числі перших єдиної європейської валюти. У зовнішньополітичній сфері Аснар і його соратники наголошують на рішучому захисті національних інтересів Іспанії, втому числі перед партнерами по ЄС, посиленні ролі та ваги Мадрида у міжнародних справах, водно-. час зберігаючи курс, який вже склався. Шлях Іспанії в нове тисячоліття в багато дечому визначали результати березневих парламентських виборів 2000 року. Вони знову принесли пере275

конливу перемогу правлячій Народній партії та її лідеру Х.М. Аснару. За партію проголосувало 10,2 млн. іспанців (44,5 відсотків). Вона отримала 183 депутатських мандати (всього у парламенті 350 місць), значно обігнала свого головного суперника ІСРП, за яку проголосувало 7,8 млн. голосів (34 відсотки) і, відповідно, 125 депутатських мандатів. Таким чином, вперше з 1976 року правоцентристська партія НП, домоглася у парламенті абсолютної більшості, що дозволило їй сформувати стабільний однопартійний уряд. Головною причиною перемоги НП стало ефективне керівництво країною у попередні чотири роки, здатність "бути поміркованим, не перетворюючись при цьому у слабкого" та розлад в стані опозиційної ІСРП. Невдача соціалістів на виборах 2000 року спричинила відставку генсека партії Х.Альмуніа, було сформоване тимчасове політичне керівництво на чолі з головою уряду Андалузії М.Чавесом. Відчутно послабила свої позиції і Об'єднана ліва, яка виборола на виборах 2000 року лише 8 депутатських місць (1996 року - 21). В її рядах набирає сили протидія лінії ортодоксального керівництва компартії Іспанії на чолі з Ф.Фрутосом. Іспанська економіка з року в рік демонструє стабільний ріст, а з 1996 року, за час правління кабінету Аснара, ВВП зріс на 1/5. 1999 року він зріс на 3,7 відсотка, що виявилося найвищим показником серед країн ЄС. Основні економічні показники дозволили Іспанії інтегруватися в зону єдиної європейської валюти. Безробіття, яке традиційно є найболючішою іспанською проблемою, складало 1996 року 23 відсотки, 2000 року- 15 відсотків. Число ж іспанців, які зареєструвалися на отримання допомоги по безробіттю, ще менше - близько 10 відсотків (на 2000 рік). Загальний рівень зайнятості в Іспанії упродовж 1996 по 2000 рік зріс на 13 відсотків - це втричі вище середнього показника Європейського союзу. Успішними виявилися урядові заходи в царині удосконалення фінансової системи. Процентна ставка стабільно тримається на рівні 3,5 відсотка, тоді як на початку 90-х років вона була вп'ятеро вища. Ціна ж акцій іспанських компаній неухильно зростає. За обсягом продажу акцій мадридська біржа займає сьогодні п'яте місце в Європі - після лондонської, франкфуртської, паризької та стокгольмської. Лідер іспанських правоцентристів успішно, хоча і обережно, здійснює приватизацію, яка, щоправда, ще не торкнулася таких національно важливих і великих галузей, як газовидобувна, залізничний транспорт, інші приватизовані галузі, такі як енергетична, залишаються монополістами на іспанському ринку. Збиткові галузі економіки позбавлялися державних субсидій поступово, що мінімізувало негативні наслідки. Уряд знизив також іюдоходний податок з 56 до 48 відсотків. Інфляція контролюється в рамках середньоєвропейських показників, бюджетний дефіцит зменшився вчетверо, впер276

ше за 20 років відбулося зниження податкових ставок. В січні 1999 року Іспанія вступила в Європейський Економічний і Валютний союз (ЄВС), зовнішні інвестиції в країні за 1999 рік стали 12 млрд. евро. Досягнуті результати інколи називають "аснаристським економічним дивом". Натхненний успіхами, уряд Х.М. Аснара обіцяє співвітчизникам досягти у 2010 році повної зайнятості, в недалекому майбутньому приєднатися до "великої сімки", стати членом "клубу" найрозвиненіших країн сучасного світу. На цьому шляху доведеться виправити регіональні економічні диспропорції, зрівнятися этакими показниками, як доходи на одного іспанця із середньостатистичним показником країн ЄС (нині він складає 83 відсотки від середнього по ЄС), і, чи найголовніше, припинити терористичну діяльність бакських сепаратистів з угруповання ЕТА.

6. Німеччина

Проблеми післявоєнного облаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини. Питання про майбутню долю Німеччини, її багатомільйонного народу та великого промислового потенціалу виникло вже в роки другої світової війни, коли до розгрому нацистської держави було ще далеко. В жодному з серйозних планів, висунутих керівними колами США і Англії, післявоєнна Німеччина не фігурувала як єдина держава. Основним у всіх їхніх пропозиціях було те чи інше її розчленування. Вперше мова про розділ Німеччини зайшла в грудні 1941 року під час зустрічі У. Черчілля й Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Після цієї зустрічі американський державний апарат почав розробляти декілька варіантів поділу Німеччини і створення на її території трьох, п'яти і навіть семи окремих держав. Щодо поглядів СРСР на дану проблему, то однозначну відповідь сьогодні важко дати, існують архівні джерела, які засвідчують, що Сталін вже. в грудні 1941 р. висловлював думку про поділ Німеччини. Так, у Державному архіві Швеції знайдено текст шифрограми шведського посла в СРСР, в якій ішлося про переговори Сталіна і В. Молотова з міністром закордонних справ Англії А. Іденом. На цю подію в московській пресі з'явився відгук: «Відбувся вичерпний обмін думками з питань, що стосуються ведення війни та післявоєнної організації світу і безпеки в Європі». В згаданій шифрограмі шведський посол писав: «Сталін вважає, що в результаті укладення миру в стратегічному плані перш за все повинні бути забезпечені кордони СРСР, а цього можна досягти частково шляхом розділу Німеччини, а частково - згодою на анексію Радянським Союзрм Прибалтики і Бессарабії, а також фінської території, яка відійшла після зимової війни до СРСР.» Британські урядовці поставилися до цих планів загалом прихильно. Ще взимку 1941 р. Сталін заявив, що найбільш оптимальним варіантом міг би бути розподіл Німеччини. Але, прагнучи приховати свої наміри, 277

пін наказав дипломатичній службі лише вислуховувати думки західних союзників. Водночас не раз говорив, що СРСР не збирається знищувати чи ділити Німеччину. Отже, Сталін вів подвійну гру. До плану поділу Німеччини союзники знову повернулися під час зустрічі у Вашингтоні А. їдена з Ф. Рузвельтом (березень 1943 року ). Вони констатували спільну точку зору: Німеччина не повинна залишитися після капітуляції єдиною державою. Підтвердженням цього може слугувати також бесіда глави чехословацького уряду Е. Бенеша з У. Черчіллем, в ході якої британський прем'єр-міністр заявив, що хотів би розчленувати Німеччину і перетворити її в конфедерацію. Ця бесіда відбулася в квітні 1943 року Вперше ідею поділу Німеччини, щоправда, лише у попередньому варіанті, висунули західні союзники на Московській конференції міністрів закордонних справ у жовтні 1943 року. Англійський міністр А. Іден висловився так: «Ми хотіли б розділити Німеччину на окремі держави, зокрема, ми хотіли б відокремити Пруссію від основної частини Німеччини, Можливість здійснення цього не виключає застосування сили." У відповідь радянська сторона заявила, що уряд СРСР вивчає проблему майбутньої Німеччини і що він підтримує всі заходи, спрямовані на максимальне ослаблення Німеччини як агресивної держави.» Наступним кроком у постановці «німецького питання» стала Тегеранська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 року ). На цій конференції керівників трьох союзних держав Ф. Рузвельт і У. Черчілль вже конкретно висловилися про розчленування Німеччини. У. Черчілль знову повторив свої пропозиції щодо цього. Майбутнє Європи він бачив у федеративному ладі: у створенні Дунайської та Балканської федерацій, до складу яких мали ввійти окремі німецькі землі. Пруссії, на його думку, слід надати якогось особливого статусу. Його ідеї схвалював Ф. Рузвельт, який вважав, що «Пруссія повинна бути послаблена та зменшена в своїх розмірах. Пруссія повинна складати окрему самостійну частину Німеччини». Сталін заперечив ці пропозиції: «Мені не подобається план нових об'єднань. Якщо'буде вирішено поділити Німеччину, то немає потреби створювати нові об'єднання, не потрібно створювати єдине життєздатне об'єднання дунайських держав». У. Черчілль переконував Сталіна такими аргументами: якщо розділити Німеччину на кілька частин і не створити комбінації з цих частин, то прийде час, коли німці об'єднаються. Дійти згоди керівники трьох великих держав на своїй першій зустрічі не змогли. Проблему було 'передано на розгляд Європейської консультативні' комісії. Союзники продовжували працювати над «німецьким питанням». У вересні 1944 року на англо-американській конференції в Квебеку Ф. Рузвельт і У. Черчілль схвалили план, розроблений міністром фінансів США Г. Моргентау, який передбачав поділ Німеччини на дві автономні незалежні дер278

жави: Південнонімецьку державу, яка включатиме Баварію, Вюртемберг, Баден та ряд дрібних регіонів, та Північнонімецьку, яка складатиметься з Пруссії, Саксонії, Тюрінгії та деяких інших територій. Крім того, Моргентау пропонував перетворити майбутню Німеччину у сільськогосподарську державу з забороною мати будь-який значний промисловий потенціал (так званий план аграризації). З такими планами, дещо модернізованими, англо-американські союзники прибули на Кримську конференцію керівників трьох союзних держав (4-11 лютого 1945 року). США пропонували розчленувати Німеччину на п'ять самоврядних держав під управлінням Організації Об'єднаних Націй. Великобританія виклала свої плани розчленування Німеччини. Сталін брав активну участь в обговоренні німецької проблеми і запропонував: 1) розчленувати Німеччину; 2) створити центральний уряд в Німеччині або кілька урядів; 3) зажадати від Німеччини беззастережної капітуляції. Кримська конференція завершила свою роботу такою постановою: збройні сили трьох держав будуть займати в Німеччині особливі окупаційні зони, буде створено Координаційну адміністрацію, Союзну Контрольну Комісію трьох держав, яка працюватиме в Берліні і здійснюватиме контроль над Німеччиною; Франції виділити в майбутньому зону окупації і прийняти її в статусі четвертого члена до Контрольної комісії. Згідно з рішенням до англійської зони окупації відходили північнозахідні землі Німеччини площею 97, 7 тис. кв. км з населення 22,3 млн. осіб. Це найбільша зона з усіх чотирьох за кількістю населення та промисловим потенціалом. До неї увійшла Рурська область, яка давала 45 відсотків експорту Німеччини. Американську зону мали скласти південно-західні терени Німеччини площею 107, 4 тис. кв. км з населенням 17, 3 млн. осіб. Це майже третина німецької території та 30 відсотків оброблюваних земель. Французька зона охоплювала Захід Німеччини площею 42, 7 тис. кв. км з населенням 5, 9 млн. осіб, тобто 15 відсотків території з 12 відсотками населення країни. До її складу ввійшла Саарська область, яка поступалася лише Рурській області за обсягом видобутку вугілля і виплавки сталі. Під управління французів переходили важливі хімічні підприємства. Радянська зона окупації - це східна частина Німеччини ( 26 відсотків населення та 30 відсотків території). 1936 року тут виробляли 30 відсотків промислової продукції, експорт складав 25 відсотків від загальнонімецького. Наступним кроком на шляху до «німецького питання» стала Берлінська (Потсдамська) конференція (17 липня - 2серпня 1945 року). На ній було досягнуто згоди про спільні політичні та економічні принципи союзників щодо Німеччини. Для цього були визначені конкретні заходи: повне роззброєння і демілітаризація Німеччини, ліквідація німецької військової промис279

ловості, знищення націонал-соціалістської партії, покарання воєнних злочинців, децентралізація німецької економіки шляхом ліквідації монополістичних об'єднань (програма так званих «чотирьох Д» - демілітаризація, денацифікація, демократизація, декартелізація)). Отже, Ялтинська і Потсдамська конференції підтвердили рішення про поділ Німеччини на окупаційні зони, які охоплювали її територію станом на 1937 рік. Ці рішення стали також підґрунтям для діяльності Союзної Контрольної Ради (СКР). За короткий термін СКР прийняла 95 законів, інструкцій, постанов для здійснення верховної влади в Німеччині. Але вже в 1946 році союзники почали відходити від спільних рішень і дій. Радянська історіографія однозначно звинувачувала США і Англію в агресивних намірах та в односторонньому порушенні ними Потсдамських угод. В західній літературі робляться акценти на грабіжницькій політиці СРСР, який вдався до тотального вивезення із східної та інших зон німецького капітального обладнання. Першочергове завдання союзників полягало в тому, щоб сформувати в своїх зонах органи місцевого самоврядування. Найоперативніше з ним упоралися американці. Вже протягом перших післявоєнних місяців у трьох землях - Баварії, Гросс-Гесені та Баден-Вюртемберзі, які входили до американської зони відбулися вибори, створено уряди, прийнято конституції. Водночас почала діяти спільна для цих земель Рада прем'єр-міністрів. 11 грудня 1945 року держдепарамент США заявив про необхідність скоротити вивіз із зони промислового капітального обладнання в рахунок сплати репарацій СРСР і спрямувати всі зусилля на відбудову економіки Німеччини. Дещо пізніше аналогічні заходи були вжиті у французькій зоні. Англійці не поспішали. В їхній зоні продовжувала діяти Веймарська конституція, оголошена в американській та французьких зонах недійсною. Але наприкінці 1946 року земельні уряди з'явилися і в англійській зоні окупації. Тим часом економічна ситуація в Західній Німеччині погіршувалась. Випуск промислової продукції у 1946 році не перевищував третини того, що вироблялося 1936 року. В зруйнованих містах без даху над головою опинилося 5 млн. осіб, до цього треба додати біженців з Польщі, Чехословаччини, Східної Німеччини. Бракувало коштів для закупівлі продовольства, оонівської допомоги, яка надходила переважно зі США, не вистачало. До того ж 1947 рік виявився неврожайним. Денний раціон харчування ще в березні 1946 року знизили до 1015 калорій, що, за оцінками окупаційної влади, було рівнозначне голодній смерті. Палива практично не було. Транспорт і зв'язок не працювали. Важким був психологічний стан німецької нації, одна частина якої перебувала у стані шоку й апатії, внутрішньої спустошеності, інша - продовжувала сповідувати нацизм. У східній Німеччині СРСР впроваджував у життя потсдамські рішен-

ня, виходячи з власного розуміння майбутнього переможеної країни. Політичні та економічні перетворення тут відбувалися за радянським взірцем. Події 1945-1947 років засвідчили, що Москва мала на меті створити на підконтрольній їй німецькій території сепаратну централізовану державусателіта. Вже влітку 1946 року виявилися принципові розходження між західними державами та Радянським Союзом у питанні щодо майбутнього Німеччини. Практично стало неможливим приймати погодженні рішення. Виходячи з потреби об'єднати зусилля для економічної відбудови західнонімецьких земель, у квітні 1946 року відбулася спільна нарада делегацій американської та британської зон (до речі, в ній взяли участь і представники КПН), на якій було прийнято рішення об'єднати обидві зони у так звану Бізонію і створити виборну Двозональну економічну раду. Це рішення підтримали всі партії, за винятком комуністів. 2 грудня 1946 року угода про Бізонію була підписана. В червні 1947 р. відбулися перші вибори до Економічної Ради яка мала законодавчі повноваження, тобто перетворилася у парламент. До її складу ввійшли 52 представники всіх відновлених партій. Слід зазначити, що американці справедливо побоювалися, що в центрі Свропи може виникнути політична нестабільність, спровокована економічною руїною. Саме тому вони прийняли рішення включити Західну Німеччину в «план Маршалла». Від нього пролягав прямий шлях до грошової реформи в західних зонах, до нового і справді вирішального кроку в розколі Німеччини. В даному випадку економічні інтереси поєднувалися з політичними міркуваннями. Західні держави розуміли, їм не вдасться одночасно стримувати прибічників державності в Німеччині і СРСР. До того ж і «холодна війна» набирала розмаху. Всі ці обставини логічно вели до створення на території західних окупаційних зон стабільної демократичної держави. В 1948 році події розвивалися по висхідній лінії. Бізонія набувала перших ознак політичного утворення, водночас почалися приготування до створення Тризонії. У лютому 1948 року уряд Франції приєднав до Бізоніі свою окупаційну зону. Тоді ж, у лютому 1948 року, у Лондоні відбулася конференця представників трьох держав - США, Великобританії та Франції (без СРСР), на якій, окрім створення Тризонії, йшлося про майбутній державний лад Західної Німеччини, про контроль над Руром та проблеми біженців і безпеки. Сепаратні дії західних союзників суперечили рішенням Потсдаму, згідно з якими радянський представник мав право на участь в управлінні всіма чотирма зонами. У ноті від 13 лютого Радянський Союз засудив акції США, Великобританії та Франції. Маршал Соколовський, який очолював радянську зону окупації, 20 березня назвав Лондонську конференцію « таємною змовою» і оголосив про свій вихід з СКР. 1 квітня радянський військовий комендант Берліна генерал-лейтенант Дратвин повідомив про запро281

280

надження нових правил, які регламентують сполучення між 'західними зонами та Західним Берліном. За укладеною до цього чотиристоронньою угодою було визначене через відповідні коридори безперешкодне, без будьяких митних процедур, сполучення громадян західних зон з Західним Берліном. У цей ж день радянська окупаційна влада зупинила американський та англійський потяги для митного догляду, пасажири відмовилися виконувати наказ і потяги були відправлені назад. Так розпочалася перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року. Згодом були перекриті мости через Ельбу та інші шляхи сполучення. Союзники натомість створили «повітря-, ний міст» для сполучення з Західним Берліном. З початком 1948 року у західних зонах розпочалася грошова реформа, яку провадили за планами американського уряду. З останніх публікацій стало відомо, що вже у травні 1946 року США мали детально розроблений план цієї реформи. На кінець 1947 року в США були віддруковані і перевезені до Західної Німеччини нові грошові знаки. 18 червня 1948 року нова марка з'явилася в обігу. Потік старих грошей ринув у радянську зону. Спекулянти збували в Східній зоні знецінені грошові знаки, вилучаючи весь наявний товар. Запровадження нових грошей у західних зонах перетворило територіальні кордони у державні. Військово-полгтичний та державний розкол Німеччини став реальністю.

ФРН Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення Конституції та проголошення ФРН. Відповідно до потсдамських рішень у західних зонах були заборонені та розпущені нацистська партія і всі пронацистські організації. Почалося відродження старих партій. Ще до початку другої світової війни в Німеччині набула поширення ідея створення міжконфесійної, християнської партії, що дозволило б подолати конфесійну обмеженість партії Центр (партії католиків, заснованої 1871 року). Після нищівного краху, якого зазнала гітлерівська Німеччина, єдиною духовною опорою мільйонів німців залишалися церква, християнство, тим більше, що у роки нацизму католицька й протестантська церкви зазнавали утисків та переслідувань. Однією з перших політичних партій, яка скористалася ідеєю об'єднання всіх християн, стала центристька партія Християнсько-демократичний союз (ХДС), яку в червні 1945 року заснував у Кельні Конрад Аденауер. Саме він запропонував альтернативу «Христос чи Маркс», виступив як поборник «соціалізації» капіталізму. У програмах християнських демократів Аленської (лютий 1947 року) та Дюссельдорфської (червень 1949 року) ішлося про пошук «третього шляху» розвитку: між радянським соціалізмом та крайнощами американського капіталізму. В їх основу лягли ідеї христи2Я2

янського соціалізму, демократії, позакласової солідарності, соціальної справедливості, соціальної ринкової економіки, участі робітників в управлінні виробництвом тощо. Соціальний склад партії був досить розлогий: від великих підприємців до робітників. Споріднена з ХДС земельна баварська партія мала назву Християнсько-соціальний союз (ХСС). Обидві партії виступили єдиним блоком - ХДС/ ХСС. Ліберали створили Вільну демократичну партію (ВлДП), одним із організаторів якої був Теодор Хейс. Вільні демократи обстоювали принципи приватної власності та вільного ринкового господарства і об'єднували середніх та дрібних власників, чиновництво, службовців. Відновила свою діяльність соціад-демократична партія (СДПН), яку очолив Курт Шумахер. Програма соціал-демократів, проповідуючи усуспільнення низки галузей, великих банків, аграрну реформу, участь трудящих управлінні виробництвом, тобто соціалізм без насильницької революції, не передбачала, однак, докорінних суспільно-економічних перетворень та ліквідації ліберально-демократичних підвалин суспільства. Легалізувалася також Комуністична партія Німеччини Поряд з інституюванням Бізоніїта Тризонії на Лондонській конференції було схвалено рішення про заснування Парламентської ради, завдання якої полягало у підготовці нової конституції для Західної Німеччини. Парламентська рада була створена 1 вересня 1948 року. До неі увійшли представники всіх партій ( 65 депутатів, в тому числі іі комуністи), які репрезентували інтереси 46 млн. осіб. Варто зауважити, що компартія була єдиною партією, яка відігравала деструктивну роль в суспільно-політичному житті західних зон. Очолив Парламентську раду Конрад Аденауер. Робота над проектом нової конституції була не з легких. Він мав відповідати тезам Лондонської угоди, а водночас задовольняти вимоги представників різних партій, предс ґавлених у Парламентській раді. Конраду Аденауеру доводилося не раз силою свого авторитету та зв'язків з союзним командуванням відхиляти занадто широкомасштабні чи ультраліві вимоги. 8 травня 1949 року, в річницю капітуляції Німеччини, конституцію майбутньої західнонімецької держави було проголосовано й прийнято в Парламентській раді 53 голосами проти 1 2 ( 3 від КПН). Основний закон був схвалений землями та трьома військовими губернаторами союзників. Закриваючи останнє засідання Парламентської ради Конрад Аденауер сказав: «Ми сподіваємося, що скоро настане той день, коли весь німецький народ об'єднається під цією Конституцією». При підготовці Основного закону було враховано правові прорахунки

Веймарської конституції, яка дозволила прийти в 1933 році до влади Гітлеру. Цей закон являє собою компроміс між федералістською та централістською концепціями державотворення. Він проголошував Західну Німеччину, яка складалася з 10 земель, федеративною, соціальною та правовою республікою. Кожна земля мала власну конституцію. Було вироблено міцні демократичні противаги тоталітаризму, зведено до мінімуму функції президента, якого наділено лише представницькими функціями. Канцлер не міг бути усунутий з посади без одночасного обрання нового канцлера. Цей механізм отримав назву конструктивного вотуму недовіри. Так була сформована складна і водночас ефективна структура розподілу влади, повноважень державних структур і контролю над ними. Чотири інституції у ФРН беруть пряму участь у виробленні політичних рішень: канцлер одноособово, уряд, парламент та політичні партії. Згідно конституції, главою ФРН є федеральний президент, який обирається Федеральними зборами на п'ятирічний термін. Законодавчим органом ФРН, згідно з Основним законом, є двопалатний парламент, який складається з бундестагу (палата депутатів) та бундесрату (палата земель). Депутатів бундестагу обирають терміном на 4 роки: половину з них обирають за .мажоритарною системою, другу половину - за партійними списками. Партія, яка набрала менше 5 відсотків голосів, позбавляється парламентського представництва. Членів бундесрату призначають уряди земель. Конституція ФРН забезпечує широкі права і свободи громадян; закріплює її мирний характер; німецькі війська не могли використовуватися за межами країни. Вона узаконює соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, яка працює на забезпечення потреб та інтересів громадян. 14 серпня 1949 року відбулися вибори до бундестагу, в яких взяли участь 78,5 відсотка виборців. За їхніми результатами блок ХДС/ХСС отримав 139 з 402 депутатських мандатів, що становило 32,1 відсотка голосів. СДПН виборола 132 депутатські мандати, ВлДП - 52. Всього до першого бундестагу увійшли представники 10 партій. КПН в бундестазі була представлена 15 депутатами, Німецька народна партія - 17. Першим президентом ФРН став лідер ВлДП Теодор Хейс. Він обіймав цю посаду два терміни: з 1949 по 1959 роки. Наступні два п'ятирічні терміни з 1959 по 1969 рік - президентом ФРН був представник ХДС Г.Любке, у 1969-1974 роках - Г.Хайнеман (СДПН); у 1974-1979 -В.Шеель (ВлДП); у 1979-1984 -К.Карстенс (ХДС); у 1984-1994 - Р.фон Вайцзеккер (ХДС); у 1994 - 1999 роки - Р.Херцог (ХДС); з 1999 року цю посаду обіймає Й.Рау (СДПН). Посада канцлера є найголовнішою у системі виконавчої влади, його кандидатуру пропонує президент, а обирає більшість бундестагу. Канцлер займає домінуючу позицію в уряді. Лише його одного з усіх членів уряду 284

обирає парламент. Він призначає і звільняє міністрів, число яких необмежене. Канцлер - єдиний міністр, на якому з конституційної точки зору лежить відповідальність перед бундестагом. Він визначає зовнішню та внутрішню політики держави, яка є обов'язковою для федеральних міністрів. 15 вересня 1949 року Федеральні збори за пропозицєю президента з' 402 присутніх депутатів 202 голосами обрали канцлером 73-річного К.Аденауера. Цій людині випало непросте життя, що дозволяє відкинути закиди у корисливих мотивах діяльності першого канцлера ФРН. К. Аденауер був типовим прагматиком, далеким від сентиментів та романтики у політичних питаннях., В уряді, сформованому К. Аденауером, домінував блок ХДС/ХСС, якому належало з 13 міністерських посад 8, ВлДП - 3, Німецькій народній партії - 2. При утворенні ФРН союзники обмежили її незалежність низкою умов.Так звана Троїста угода про окупаційний статут від 8 квітня 1949 року передбачала збереження союзницького контролю над зовнішньою політикою та торгівлею, валютними операціями та дотриманням Конституції ФРН до 2005 року. Було обумовлено також скорочення програми репарацій і демонтаж військових підпрємств; Рурський та Саарський статути передбачали відповідно міжнародний контроль та французькі преференції. К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876- 1967). Шлях Конрада Аденауера до вершин влади почався у м. Кельні, де він народився у сім'ї службовця канцелярії міського суду. Отримав юридичну освіту. Працював адвокатом. Свою політичну діяльність розпочав у партії Центр. 3 1912 року - перший помічник обер-бургомістра Кельна. Цього ж року став мером міста (до 1933 року). З приходом до влади нацистів був усунений з посади. Брав участь у змові проти Гітлера 1944 року. В 1945 році окупаційна влада призначила його мером Кельна. Організатор ХДС та перший канцлер ФРН. Ера Аденауера (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. «Німецьке економічне диво», причини та результати. Напередодні післявоєнних реформ народне господарство Німеччини перебувало у критичному стані. 1947 року обсяг промислової продукції сладав лише 36 відсотків продукції, виробленої 1936 року. Причини застою полягали у відсутності належної організації праці та недостатньому використанні робочої сили, якої було більше, ніж достатньо: до Західної Німеччини перебралося 13 млн. переселенців із земель, які відійшли від Німеччини. Тривалість робочого тижня фактично становила лише 60 відсотків зайнятості робітника у 1936 році. Решта часу люди витрачали на пошуки їжі. на стояння у чергах, поїздки на села. Стимулів до праці не було, оскільки існувала фіксована зарплата: за 8-годинний робочий 285

день робітник отримував 10 марок, тоді як І кг житнього хліба коштував на чорному ринку 9,8 марки. 1 яйце - 8 марок. Набував поширення примітивний натуробмін. У повному розладі знаходилися фінанси: гіперінфляція, державний борг, який 1946 року втричі перевищував обсяг валового національного продукту. Тривалість такої складної економічної ситуації могла породити серйозні соціальні конфлікти. Вірогідність такого сценарію розуміла і значна частина німецьких політиків, і окупаційна влада. К.Аденауер коротко і чітко сформулював пріоритетне завдання своєї діяльності: «Економіка - наша доля.» Постало питання: яким чином розв'язувати економічні проблеми? Пропонувалося два альтернативні шляхи: перший, (його безкомпромісно відстоювала СДПН), полягав у запровадженні планової централізованої економіки; другий ( на його прийнятті наполягали ХДС, ХСС і ВлДП) зводився до ідеї соціального ринкового господарства. Щоправда, автори другого варіанту побоювалися хаосу при лібералізації економіки. Термін «соціальне ринкове господарство» в економічній програмі ХДС/ХСС можна розшифрувати такими поняттями, як «справедливі ціни» (тобто ринкові), «вільний вибір професії», «справедливий розподіл економічних доходів», «заохочення приватної власності», «власність для всіх», «мінімізація ролі держави в економіці», «зниження податків» тощо. Важливу роль у виборі економічної стратегії цими партіями зіграло соціальне вчення католицької церкви, викладене в енцикліці папи Пія XI 1931 року; воно проголошувало кончу потребу подолати індивідуалізм, служити справі загального добробуту, стверджувало право на приватну власність, чесну працю, відповідну зарплату, захист непрацездатних тощо. Отже, необхідність реформ ніхто не заперечував. Першою серед них стала фінансова, яка включала зміни в грошовій та ціновій сферах. Грошова реформа розпочалася 21 червня 1948 року анулюванням старих рейсмарок та запровадженням нових дойчмарок. Кожен житель західних зон отримував на руки 40 дойчмарок, згодом ще 20. Пенсії, зарплата і квартплата і надалі підлягали виплаті у співвідношенні 1 до 1. Готівку та половину приватних заощаджень обмінювали у співвідношенні 10 до 1. Доступ до решти зоощаджень, які були на рахунках у банках, на тривалий час перекрили. Цим вдалося швидко зменшити інфляційну грошову масу. Через три дні було оголошено реформу цін: скасування принципів «примусового господарювання», адміністративного розподілу ресурсів та контролю за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи став Л.Ерхард, професор права Мюнхенського університету, міністр економіки баварського земельного уряду, міністр економіки в уряді К.Аденауера, згодом канцлер. Свою економічну теорію від виклав у праці «Добробут для всіх». Водночас Економічна рада, запропонувала, а парламент затвердив низку 286

законів: про декартелізацію, про основи економічного управління, про політику після грошової реформи, про участь в управлінні виробництвом, про стимулювання праці, про соціальну допомогу про незалежність федерального банку, а також закон проти самовільного підвищення цін. Регулюючу роль держави в економічних процесах було суттєва зменшено; в її віданні залишалися лише традиційні інструменти грошової політики (процентна та кредитна ставки, валютні курси) та регулювання фінансових витрат. Особливу роль відігравала політика дотацій: держава підтримувала житлове будівництво, сільське господарство, транспорт, вугільну та металургійну галузі тощо. Успіхові господарської реформи сприяли і такі фактори, як заборона обігу іноземних валют на території західних зон. жорсткий контроль за імпортом та експортом. Серйозним стимулюючим важелем реформи стала успішно здійснена демонополізація, яка відбулася у два етапи. Перший припав на 1947-1948 роки, коли концерни перетворювалися в акціонерні підприємства. Другий етап розпочався з осені 1948 року, коли окупаційна влада почала повертати підприємства колишнім власникам. Ці підприємства також трансформувалися в акціонерні. Реорганізація тривала до 1954 року. Щоправда, у банківській сфері в цілому збереглося централізоване керівництво. Поступово й обережно відбулася реконверсія військово-промислового комплексу. Прогнозованого спаду еконрміки у ході реформ не сталося , хоча восени 1948 року Західна Німеччина пережила велику соціальну напругу, пов'язану з відпуском цін. Наприкінці цього ж року ціни стабілізувалися, намітилося економічне зростання. 1950 року виробництво промислової продукції первищило рівень 1936 року. Темпи щорічного приросту склалалн упродовж 1950-1966 років 9,6 відсотка, а у 1951 році - навіть 18 відсотків. У першій половині 1960-х років ФРН зайняла друге місце у світі за обсягом промислового виробництва. За 15 років валовий внутрішній продукт зріс більше ніж у чотири рази, середня зарплата - утричі (з 3000 до 8500 марок). 1958 року було досягнуто повної конвертації марки.Потужний експорт дозволив створити золотий запас, який дорівнював англійському, французькому та швецькому разом узятими. Ці показники засвідчили феномен, названий «німецьким економічним дивом». Серед його чинників виділимо такі: оновлення основного капіталу відбувалося за активної участі держави (80 відсотків капіталовкладень йшло на розвиток новітніх галузей): відсутність досередини 1950-х років військових витрат; надходження за «планом Маршалла» 2,7 млрд. доларів; здійснення успішних господарських реформ; високопродуктивна праця громадян. Важливим був не тільки економічний бік справи, але й моральний, тобто пробудження духу німецького народу, віри у свої сили та можливість відродження. 287

Важливою складовою соціальної ринкової економіки і а «економічного дива» став західнонімецький варіант регулювання трудових відносин. К.Аденауер став ініціатором законів 1951-1952 років про співучасть в управлінні виробництвом робітників і роботодавців, відповідно до яких на підприємствах були створені на паритетних засадах спостережницькі ради з робітників та власників (згодом лише з третини робітників), запроваджено посади робітничого директора з метою попередження страйків та придбання робітниками акцій підприємств, на яких вони працювали, засновано преміальну систему тощо. Результатом гуманізації трудових відносин стала практична відсутність у ФРН до початку 1960-х років страйків. Соціальна сфера діяльності уряду відповідала концепції соціальної ринкової економіки. Соціальна держава - це держава, яка, ставлячи собі за мету реалізацію права людина на гідне життя, бере на себе соціальні, функції: працевлаштування людей, допомогу на випадок безробіття, будівництво житла, заходи в галузі освіти, охорони здоров'я. Характерною ознакою соціальної держави є забезпечення нею рівних можливостей для громадян у сфері освіти й виховання, справедливої податкової політики, регулювання ринку праці і контролю за умовами праці, захисту економічних та політичних прав громадян. За роки канцлерства К.Аденауера було запроваджено нову пенсійну систему з переходом від «статичної» до «динамічної» пенсії (пенсійний вік становив 65 років, а мінімальний страховий стаж 15 років). Було розроблено також програму « соціального житлового будівництва», тобто спорудження відносно дешевих будинків для робітників та службовців. Держава заохочувала індивідуальну забудову шляхом надання пільгових кредитів, преміюванням внесків на індивідуальне будівництво в ощадкасах, звільнення від податків фірм, які будували житло, заборонила підвищувати квартплату. Загалом упродовж 1949 - 1965 років у ФРН було побудовано 8,5 млн. квартир, що фактично означало розв'язання житлової проблеми в країні. Цілком логічно, що внутрішньополітична діяльність першого канцлера ФРН позначена антикомуністичною спрямованістю. Були заборонені різні радянсько-німецькі товариства, а 1956 року - КПН, інкримінуючи їм антиконституційну діяльність, комуністів не приймали на державні посади тощо. «Залізний канцлер» та розвиток повоєнних міжнародних відносин. Розкол Німеччини, утворення ФРН та НДР з усією очевидністю поставили на порядок дня питання про майбутнє німецької нації, а в зв'язку з цим і проблему зовнішньополітичних пріоритетів. На час свого утворення ФРН займала площу у 248 тис. км. і межувала з НДР, Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом. Францією, Швейцарією, Австрією та Чехословаччиною і таким чином посідала важливе геополітичне й стратегічне становище в Європі. Міжнародна ситуація склалася так, що ФРН опинилась у центрі 288

подій, пов'язаних із повоєнною конфронтацією між Сходом і Заходом. Той факт, що Конрад Аденауер поєднував посади канцлера та міністра закордонних справ, засвідчує пріоритетність зовнішньої політики, яка інколи уособлювалась у самому К. Аденауерові. Стрижнем зовнішньої політики ФРН та Конрада Аденауера був союз з США, інтеїрація у європейські структури, особливі стосунки з Францією. Безумовно, на зовнішньополітичній арені ФРН в особі К. Аденауера мала єдину мету - крок за кроком розширювати німецькі права та свободи, перетворити ФРН з об'єкта у повноправного суб'єкта міжнародних відносин. Понад усе для К. Аденауера було відновлення своєї держави - політично, економічно, духовно. Дилеми, яку модель обрати при цьому - радянську чи західну - для нього не існувало. З перших же повоєнних днів він визначився: курс на атлантичну співпрацю. Важко погодитися з твердженням, що Конрад Аденауер був «канцлером союзників». Як досвідчений політик він володів майстерністю тактичного маневрування, не роблячи винятку і для союзників, керувався лише національними інтересами; західних союзників використовував для досягнення власної мети - відродження Німеччини, унеможливлення контролю СРСР над обома частинами розшматованої країни. Той факт, що США опікувалися долею післявоєнної ФРН слід віднести до заслуг К. Аденауера. Канцлер ФРН зумів таким чином побудувати відносини з могутньою заокеанською державою, що остання, порушуючи власні традиції і всупереч власним інтересам, не поспішала виводити з Західної Німеччини свої війська і взяла на себе довгострокові договірні зобов'язання в рамках союзу. К. Аденауер писав у своїх «Спогадах»: «Коли я в 1949 році став канцлером, то найважливішим завданням для мене була нормалізація стосунків зі США, Англією та Францією Вся Європа мала усвідомити нашу добру волю до співробітництва. Вона мала зрозуміти нашу поведінку як свідчення нашого прагнення до відновлення.» К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирення не може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфліктували між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Канцлер справедливо зауважив: «Союз між Францією та Німеччиною вдихнув би нове життя в Європу. Я вважаю,' що це єдиний шлях до об'єднання.» Такого роду міркування підштовхнули К. Аденауера до вступу 1950 року у Європейське об'єднання вугілля й сталі. «Якщо ми доведемо, що серйозно ставимося до контролю за стратегічними ресурсами, то страх щодо нас зменшиться», - переконував канцлер ФРН членів свого уряду. Урядові кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення. Можливо, зіграло свою роль і те, що французький президент Ш. де Голль був політичним однолітком К. Аденауера й добре розумів його 289

тривогу за майбутнє Німеччини, оскільки його самого хвилювало все, що пов'язано було з долею Франції. Конрад Аденауер і Шарль де Голль були політичними діячами, які мислили історично, масштабно і далекоглядно. На початковому етапі стосунків між лідерами обох країн була певна напруга. Аденауер остерігався де Голля через французькі претензії на німецькі землі та її схильність до співпраці з СРСР. У свою чергу, де Голль не довіряв Аденауеру, пам'ятаючи драматичну історію франко-німецьких відносин, його непокоїло зміцнення впливу ФРН на міжнародній арені завдяки США. Зрештою особиста зустріч двох лідерів зняла цю упередженість і повну взаємну недовіру. 22 січня 1963 року було підписано Єлісейський договір про співробітництво у сфері зовнішньої політики, освіти та культури. Де Голль про цю угоду відгукнувся вельми красномовно: «Цей акт перегорнув сторінку довготривалої історії воєн, відчинив двері нового майбутнього для Франції, Німеччини, Європи, і, відповідно, усього світу.» Західнонімецький канцлер погодився з цією думкою. 16 травня бундестаг майже одноголосно схвалив угоду. Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН. Відомо, що за рішеннями Вашингтонської конференції від 8 квітня 1949 року Західну Німеччину було позбавлено права мати армію та здійснювати мілітаризацію країни. Проте відкритість політики ФРН, її прагнення до співпраці призвели до припинення стану війни з нею. 2 травня 1950 року Західна Німеччина ввійшла як повноправний учасник до Ради Європи та до Комітету міністрів. ФРН надано також право на провадження власної зовнішньої політики. 19 вересня цього ж року Західній Німеччині було дозволено створити міністерство закордонних справ і налагодити дипломатичні відносини з усіма державами. Західні союзники дбали не лише про міжнародне визнання ФРН, а й про її військову могутність. Сильний тоталітарний режим в НДР, війна в Кореї - це були фактори, якими США аргументували свою пропозицію, надіслану до Атлантичної Ради, про переозброєння Німеччини. 22 вересня 1950 року Рада НАТО одностайно визнала за доцільне забезпечити бундесвер сучасною зброєю. Продовженням процесу інтеграції ФРН у міжнародну громаду став проект створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС), до якої мали ввійти і німецькі формування. 27 травня 1952 року в Парижі було підписано договір про заснування ЄОС. Однак французькі Національні збори 30 серпня 1954 року відхилили ратифікацію ЄОС 319 голосами проти 264. Тоді почали пошук альтернативної ЄОС структури. Першим кроком у цьому напрямку стала конференція у Лондоні (28 вересня - 3 жовтня 1954 року), на якій прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до Північноатлантичного пакту. Франція одержа-

ла натомість гарантії британської співпраці; створювалося «Агентство контролю за озброєннями». Німеччина зобов'язувалась не виробляти атомної, хімічної та біологічної зброї, ракет великої дальності, військових кораблів тоннажністю понад 3 тис. тонн та бомбардувальників стратегічної авіації. Після того, як Франція ратифікувала постанову Лондонської конференції, 20-23 жовтня 1954 року у Парижі відбувся другий тур переговорів. Було досягнуто домовленості щодо відродження німецької армії (12 піхотних дивізій) зі своїм генеральним штабом, власними службами, військово-морськими і військово-повітряними силами; визначено також права і обов'язки іноземних військових формувань на території ФРН. Для контролю за західнонімецьким військовим потенціалом було створено Західноєвропейський союз під егідою НАТО, куди ввійшли 9 країн, у тому числі і ФРН. 5 травня 1955 року-офіційна дата вступу ФРН до НАТО. 17 липня бундестаг схвалив «Закон про добровольців», який започаткував офіційне формування західнонімецької армії. 1 січня 1956 року в містечку Андернах був сформований перший батальйон нової західнонімецької піхоти. ФРН в особі свого канцлера на середину 1960-х років серйозно заявила про себе на міжнародній арені. Конрад Аденауер послідовно, крок за кроком, але наполегливо, відвойовував поле діяльності для майбутньої держави. На початку 1949 року здавалося, що ФРН набуде статус суверенної держави лише у далекій перспективі. Та сталося це вже у 1955 році, коли Конрад Аденауер поїхав до США. Під час покладання вінків до могили Невідомого солдата на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні було винесено німецький прапор і виконувався німецький гімн. Процесу відновлення державності та посилення могутності ФРН викликав невдоволення з боку керівництва Радянського Союзу. Міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико у спогадах про цей період писав, що, «порушуючи дух та букву Потсдаму, було взято курс на ремілітаризацію Західної Німеччини та включення її до військового блоку НАТО». За умов «холодної війни» така позиція не була новою : СРСР одразу став на шлях конфронтації та непримиренності до ФРН. Спроби пом'якшити ситуацію були. Однак взаємна непоступливість зводила їх нанівець. 10 березня 1952 року СРСР виступив з пропозицією скликати «Раду чотирьох» з метою опрацювання в чотиримісячний термін договору про мир з Німеччиною і заявив про свою згоду на перегляд проблеми об'єднання ФРН і НДР. Незважаючи на перспективність пропозиції, Конрад Аденауер відхилив ноту СРСР. По-перше, він вважав, що Москва лише зміцнює орієнтири і робить ставку на німецький націоналізм, що є найбільшою загрозою планам загальноєвропейської інтеграції, по-друге, побоювався, що об'єднана «нейтралізована» Німеччина рано чи пізно потрапить під вплив СРСР, що негативно позначиться на долі інших вільних

290

19*

291

народів Європи. Макс Рейман, лідер КПН, у своїй книзі «Рішення 1945-1956» зауважив, що К. Аденауер перетворив ворожість до СРСР у державну доктрину. Таке твердження безпідставне. Канцлер ФРН не був ворогом СРСР чи росіян; він лише заперечував комунізм як правлячу ідеологію, не вірив, що вона запанує в усьому світі, навпаки, передбачав недовговічність радянської імперії. Післясталінська радянська дійсність, так звана «хрущовська відлига», дала шанс докорінно змінити ситуацію. 8 червня 1955 року уряд ФРН одержав радянську ноту, в якій висловлювалося бажання нормалізувати та встановити прямі відносини між СРСР і ФРН. Канцлера запрошували відвідати Москву в «найближчому майбутньому». Сам факт, що таке запрошення надійшло через місяць після вступу ФРН до НАТО, ще раз засвідчує, що СРСР поважав силу і реально оцінював вагу входження Західної Німеччини до НАТО. На перше радянське запрошення ФРН відповіла лише нотою, в якій схвалювала наміри керівництва СРСР. З серпня 1955 року радянський уряд вдруге запросив канцлера відвідати Москву. 12 серпня Бонн дав ствердну відповідь і візит Конрада Аденауера було призначено на 9 вересня. Пізніше канцлер писав, що його переговори з росіянами виявилися «найделікатнішими з тих, які я проводив. Я мав зробити все можливе аби використати будь-який шанс для об'єднання Німеччини, але й не зробити нічого такого, що пошкодило б нашому становищу на міжнародній арені.» Переговори в Москві тривали 4 дні. Питання об'єднання двох Німеччин залишилося невирішеним. Єдиним результатом зустрічі став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі відносини і обмінятися послами. Спочатку К.Аденауер не виявив схильності до цього, але змушений був погодитися з пропозиціями Москви, оскільки вона погрожувала не повернути німецьких військовополонених. За даними радянського уряду, в СРСР їх залишалося ще 9626 осіб ( до 7 жовтня 1953 року до ФРН повернулося близько 20 тис. полонених). Було підписано також угоду про торговельно-економічне співробітництво. Потепління взаємин СРСР і ФРН виявилося короткочасним. Вибухонебезпечна проблема Західного Берліну та друга берлінська криза 1961 року, яка завершилася будівництвом берлінського муру, звела нанівець спроби налагодити добросусідські відносини між двома державами. Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверджувати, що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 - 1960-х років був її перший канцлер Конрад Аденауер. Пріоритетними напрямками його діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з європейськими економічними та військовими структурами, налагодження стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була 292

спричинена деструктивними діями радянського керівництва. Конрад Аденауер був далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема, об'єднання Німеччини та розпад СРСР. Спадщина «ери Аденауера». Проблеми внутрішньої політики урядів Л.Ерхарда (1963-1966 роки) та К. Кізінгера (1966-1968роки). Результати «ери Аденауера» можна вважати неоднозначними. З нацистською спадщиною було покінчено. ФРН перетворилася у процвітаючу країну, німецьке «економічне диво» стало реальністю. Але з початком 1960-х років джерела цього «дива» вичерпалися, темпи економічного зростання почали знижуватися, тобто почалося нормальне функціонування економіки. В політичному плані все більше невдоволення в суспільстві викликав авторитарний стиль керівництва Аденауера, його твердий консерватизм та непоступливість. 1963 року відбулася заміна на посаді канцлера. Аденауер подав у відставку, йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який у порівнянні з Аденауером справляв протилежне враження: зовні - добротливий товстун з незмінною сигарою, мав репутацію романтика та екстрапрофесіонала, батько «економічного дива». На парламентських виборах 1965 року ХДС/ХСС на чолі з Ерхардом знову перемогла. Передумовами її успіху були популярність ідей християнського соціалізму, що їх проповідували ХДС/ ХСС, та роль таких лідерів, як Аденауер, Ерхард, особливо в 1950-1960-х роках, коли відбувався швидкий економічний розвиток ФРН. Проте на середину 1960-х років ці ресурси популярності ХДС/ХСС були вичерпані і тому в 1966 році виникла і на практиці була втілена ідея співпраці ХДС/ХСС з СДПН. Так було створено «велику коаліцію» на чолі з К. Кізінгером, а В.Брандт, лідер СДПН, обійняв посади віце-канцлера та міністра закордонних справ. Нагадаємо, що СДПН стала «державною партією» ще в роки Веймарської республіки. З того часу коаліція СДПН з буржуазними партіями розглядалася як найбільш раціональний еволюційний шлях розвитку країни в інтересах усього суспільства. Ця стратегія соціал-демократів залишалася провідною і в повоєнній ФРН. «Велика коаліція» стала можливою через значні зміни у програмі СДПН. Прийня і а 1959 року ця програма декларувала своєю кінцевою метою соціалізм як дуже віддалену перспективу. Водночас соціал-демократи визнавали приватну власність як основу свободи індивіда, заперечували і викреслили з програми поняття і практику класової боротьби. СДПН заявила про повну підтримку конституції ФРН і різко критикувала світовий комуністичний рух та соціалістичне будівництво у Східній Європі. Партія і в нових умовах залишалася масовою (750-900 тисяч осіб) і впливовою. Основу внутрішньої політики Л.Ерхарда - К.Кізінгера склало пере293

довсім утвердження соціальної ринкової економіки. Високі темпи економічного розвитку ФРН у 1960-і роки зберігалися, щоправда, «загальне зростання» досягалося за рахунок окремих галузей, причому найновіших. Зате застій переживали традиційні галузі - вугледобувна, кораблебудування, деякі галузі легкої промисловості. В цілому частка ФРН у промисловому виробництві капіталістичного світу зростала: в 1961 році вона станввила 9,9 відсотка; 1970 - 12,5 відсотка. У 1969 році понад 90 відсотків" західних німців мали рахунки в ощадних касах та банках. Разом з тим, уперше за останні 12-13 років у ФРН з'явилося безробіття: у 1965 році було зареєстровано 155 тисяч безробітних, 1967 року - 700 тисяч; 1988 року - 2.1 млн., тобто 8 відсотків працездатного населення. До 1960-х років існував у країні попит на робочу силу; наплив імігрантів (4,5 млн. осіб) ускладнив ситуацію. У 1966-1967 роках ФРН пережила першу повоєнну кризу перевиробництва. Уряд вдався до антикризових заходів і запропонував концепцію «глобального регулювання. "Закон про сприяння стабільності і пожвавлення економіки" 1967 року передбачав систему федерального і регіонального планування та розвиток інвестиційної політики і фінансування відстаючих галузей. Таким чином пощастило стабілізувати економічну ситуацію. Але проти політики «глобального регулювання» виступили консервативні сили правлячої коаліції. Лейтмотивом внутрішнього життя ФРН протягом 1960-х років була боротьба навколо прийняття «надзвичайних законів». їх суть зводилася до припинення дії конституції, зосередження всієї повноти влади в руках виконавчих органів та запровадження у країні надзвичайного режиму. Йшлося про скасування за умов «надзвичайного стану» демократичних прав, ув'язнення без суду тощо. Влітку 1965 року проекти цих законів були поставлені на голосування, але прийнято їх лише 1968 року. Інша лінія внутрішньої політики уряду Л.Ерхарда-К.Кізінгера зводилася до боротьби лівих сил за легалізацію комуністичної партії. Це питання ще більше активізувалося після того, як 1964 року в Ганновері відбувся з'їзд різних угруповань неофашистів і було створено національно-демократичну партію на чолі з Адольфом фон Тадденом, загальна кількість членів якої складала 27 тисяч осіб. Партія мала свої відділення в 7 із 10 земель. Вона заявляла про визнання парламентського ладу у ФРН і конституції, що дало їй можливість легалізуватися. В програмі націонал-демократів переважали ідеї нацизму і шовінізму, звучали вимоги скасувати заборону ФРН на ядерну зброю, надати їй рівні права в озброєнні, відновити кордони ФРН за станом на 1937 рік. Націонал-соціалізм вони оголошували винятково як захист західної демократії від «східного дикунства», заперечували злочини нацистів. 9Q4

У вересні 1968 року був створений федеральний комітет з конституювання марксистсько-ленінської партії під назвою «Німецька комуністична партія». У квітні 1969 року в Ессені відбувся установчий з'їзд, який затвердив статут та програму її діяльності: демократичне оновлення держави й суспільства, боротьба проти неонацизму та надзвичайних законів, участь трудящих в управлінні виробництвом, демократичне планування економіки в інтересах більшості трудящих, усуспільнення провідних галузей промисловості. НКП нараховувала 22 тисячі членів. Головою було обрано Курта Бахмана. На час урядування канцлерів Л.Ерхарда та К.Кізінгера припала активізація студентського руху. Чисельність студентів у ФРН збільшилася у зв'язку з НТР у 1950-1960-і роки в п'ять разів, чимало з них були вихідцями із середніх і нижчих верств (1952 року таких було 4. а 1972 го - вже 18 відсотків). П'яту частину студентства складали жінки. Разом з тим система вищої освіти не відповідала часові, її фінансування було загалом залишковим. До цього додалися зміни на міжнародній арені, поява ідеології «нових лівих», які заперечували матеріальні цінності суспільства споживання. Студентство вимагало демократизації навчального процесу, припинення дії надзвичайних законів, протестувало проти гонки озброєнь, локальних воєн. Організаційним ядром руху став Соціалістичний німецький союз студентів. Форми боротьби студентської молоді були різні - мітинги, сутички з поліцією, захоплення університетських містечок, демонстрації, «походи миру» проти війни у В'єтнамі, поширювалося гасло:» Влада студентам!», проповідувалася тактика «прямої демократії», виникали терористичні «червоні громади». Рух характеризувався ідеологічним еклектизмом (ідеї маоїзму, даосизму, анархізму тощо). Наприкінці 1960-х років студентський рух пішов на спад: далися взнаки урядові репресії та застосування «надзвичайних законів», негативне ставлення до нього громадськості. У вересні 1969 року прокотилися робітничі «дикі страйки». Під впливом усіх цих подій у західнонімецькому суспільстві стався певний злам, з'я-, вилися сумніви щодо здатності ХДС/ХСС стабілізувати ситуацію в країні. У зовнішній політиці уряди Л.Ерхарда та К.Кізінгера пом'якшили консервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від «доктрини Гальштейна». Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Наприкінці 1960-х років започатковується німецька «нова східна політика», яку було втілено в життя вже . за канцлерства В.Брандта. В той же час західнонімецькі урядовці продовжували не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядерної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав. Тим часом у стосунках між партіями «великої коаліції» почали накопичуватися непорозуміння, передовсім щодо методів розв'язання внутрішніх 9QR

проблем та в питаннях зовнішньополітичного курсу. До цього додався скандал довкола особи К.Кізінгера, який у роки другої світової війни працював у відділі політичної пропаганди міністерства закордонних справ. Відбувалася поляризація у суспільстві (легалізація неофашистської та комуністичної партій, студентський рух та політизація «руху зелених», страйки, тероризм). Все це спричинило розпад «великої коаліції» Вибори 1969 року. Створення «малої коаліції». В.Брандт - «канцлер внутрішніх реформ» (1969-1974 роки). Рубіж 1960-1970-х років виявився для ФРН в цілому переломним і вимагав радикальних внутрі- і зовнішньополітичних змін. Це засвідчили результати парламентських виборів у вересні 1969 року, на яких ХДС/ХСС отримала 46,1 відсотка голосів, СДПН - 42,7, ВлДП - 5,8 відсотка. Виникла вірогідність блоку СДПН і ВлДП. Справа в тому, що ще напередодні виборів лідер ВлДП Вальтер Шеель заявив про можливість коаліції з соціал-демократами. Ця заява була зумовлена певною еволюцією ВлДП, її перетворенням у консервативно-реформістську партію, особливо у сфері зовнішньополітичній: вільні демократи, як і СДПН, вважали за необхідне прискорити нормалізацію відносин з СРСР та державами Східної Європи. Щоправда, в соціальній сфері партія залишалась консервативною, вона виступала проти вимоги профспілок, підтримуваних СДПН, щодо поширення закону 1951 року про паритетну співучасть на вугільну, металургійну та інші галузі промисловості. І хоча СДПН та ВлДП сходилися у поглядах «за мінімумом», як висловився пізніше В.Брандт, «малу коаліцію» було створено 21 жовтня 1969 року. В.Брандт став четвертим канцлером ФРН, а В.Шеель (лідер ВлДП) - віцеканцлером та міністром закордонних справ. Щоправда, «мала коаліція» мала у парламенті перевагу лише на 12 депутатських мандатів. В.Брандт (його справжнє прізвище Герберт Ернст Карл Фром), народився 1913 року в Любеку, виховувала його мати, яка працювала в магазині. Ще замолоду вступив до соціал-демократичної партії. Після приходу до влади Птлера емігрував, закінчив університет в Осло, працював журналістом. В роки другої світової війни - учасник руху опору у Бельгії. З 1957 року по 1966 рік - бургомістр Західного Берліну. З 1976 року - голова Соціалістичного Інтернаціоналу. Помер 1992 року. 28 жовтня 1969 року В.Брандт виступив з урядовою заявою про всебічне реформування суспільства шляхом глобального регулювання та фінансового планування, яке ХДС оголосила причиною криз. Реформи, на його думку, мали створити умови для утвердження в країні демократичного соціалізму, суть якого зводилася до двох проблем - участі трудящих в управлінні виробництвом та досягненні високої якості життя. Провідними завданнями зовнішньої політики В.Брандт вважав врегулювання відносин з СРСР і

східноєвропейськими країнами та розв'язання «німецького питання», тобто об'єднання Німеччини через нормалізацію стосунків з НДР, відмову від територіальних претензій тощо. Відповідно до оголошеної В.Брандтом ідеї глобального регулювання та планування різко зріс як апарат канцлера - з 250 до 400 осіб, так і чисельність створеного у 1967 році штабу планування. Обидва відомства займалися перспективним плануванням. В кожному міністерстві був уповноважений з питань планування. У 1971 році підготовано план розвитку на 19691975 роки, тобто на час дії «малої коаліції». Значна роль у системі планування відводилася міністерству фінансів: на перше місце ставилося виконання державного бюджету. Водночас було розроблено довгострокову програму на 1975-1985 роки із щорічним економічним зростанням у межах 4,4-5 відсотків. Щоправда, ідеї планування у соціал-демократів поєднувалися (як і в Кейнса) з принципами ринкової економіки, тільки вільна конкуренція доповнювалася активністю держави з метою забезпечення стабільності економічного розвитку. Проте реальність виявилася серйознішою, і економічна криза 1974-1975 років збила ейфорію планування перших років правління «малої коаліції». Уряд цієї коаліції характеризується як уряд реформ, на відміну від офіційних заяв ХДС/ХСС, які виступали проти « будь-яких експериментів». Постала потреба, перш за все, в новому законодавстві у сфері регулювання трудових відносин та частковій модернізації цивільного кодексу. 1972 року бундестаг обновив закон 1952 року про статус підприємства, за яким, як і раніше, в спостережницькій раді мало бути не більше 1/3 осіб найманої праці, заборонено було партійно-політичну діяльність на виробництві, зате полегшено доступ профспілок на підприємства, розширювалося представництво молодих робітників у виробничій, раді, яка отримувала більші права у розв'язанні особистих та соціальних проблем. Закон про паритетну участь в управлінні (1974 р.) вийшов компромісним і набрав силу з 1976 року. Щоправда, його дія поширювалася лише на підприємства, де працювало понад 2 тисячі осіб. Формально закон передбачав склад спостережницької ради з рівної кількості представників капіталу та найманих робітників. Але в квоту найманих робітників ввійшли також керівники - службовці, які належали до еліти виробництва. До цієї ж квоти входили представники профспілки. 2/ З голосів Обирали голову ради, який мав 2 голоси. Обидві сторони були незадоволені законопроектом. Профспілки перш за все тим, що не домоглися паритетної участі у спостережницькій раді. Не влаштовувала ця обставина і вільних демократів. Інша група законопроектів була спрямована на те, щоб зробити найманих робітників власниками майна. Це фактично було продовженням політики ХДС/ХСС, які у 1961 і 1965 роках прийняли закон про «утворення влас297

ності» у робітників шляхом запровадження системи «інвестиційної зарплати» та заохочення ощадної діяльності. Третій соціал-демократичний закон про «перерозподіл власності» 1970 року мав на увазі створення «фонду нагромадження» інвестиційної зарплати з відрахувань підприємств та дотацій держави. На руки робітникам видавали сертифікати та інші документи на власність. Цей закон інтенсивно рекламували. Висловлювалася навіть безглузда ідея викупу власності корпорацій. Закон практично не давав робітникам жодних можливостей, щоб забезпечити себе виробничою власністю. В кращому випадку він стимулював нагромадження для придбання машини, телевізора тощо. Закон про пенсії визначав мінімальний рівень матеріального забезпечення громадян коштом держави та його підвищення, запроваджував пенсії для домогосподарок та дрібних («самостійних») виробників. Закон охопив близько 500 тисяч осіб. Було збільшено пенсії для учасників війни; передбачено різні додаткові виплати, що складали 57 відсотків генсії, їх поширено на 10 млн. пенсіонерів; запроваджено також рухому шкалу для пенсійного віку: її знизили з 65 до 63, а для деяких категорій - до 60-62 років. Таким чином, за 3 роки (1970-1972) загальна сума пенсійних виплат зросла в 3,5 раза. З 1970 року збільшено допомогу на дітей і доплати на житло. З 1974 року громадяни ФРН почали одержувати виплати на дітей незалежно від достатку сім'ї та кількості дітей, а відповідно до Закону 1970 року про охорону прав наймачів житла одержали півмільйона соціальних (дешевих) квартир. Основними джерелами фінансування соціальних реформ були внески застрахованих та підприємців. Внески перших збільшились (з 1970 по 1978) з 8, 2 до 11,3 відсотка валового заробітку робітників. Загальна сума витрат на соціальне страхування на випадок хвороби зросла з 4,7 відсотка до 7,6 відсотка національного доходу. При реформуванні системи освіти мова йшла про професійне навчання, середню та вищу школи. 1969-1971 років було прийнято закон про стипендії, про безплатне навчання та відкриття нових вищих навчальних закладів. До кінця 1970-х років кількість студентів зросла втричі; витрати на освіту - з 11,2 до 15,2 відсотка бюджету країни. Відповідну роль у появі цього законодавства зіграли студентські страйки. Важливим засобом піднесення громадського статусу молоді у суспільстві став закон 1970 року про зміни у виборчому праві, який знизив віковий ценз на виборах з 21 року до 18. Плани створити єдиний тип державної школи через протидію ХДС/ ХСС не були реалізовані, як і намір реформувати профосвіту. Після гострих дискусій 1974-1975 років було проведено податкову реформу. Проте принципових змін у ти сфері не сталося. Певні пільги одер298

жали лише люди з низькими доходами, також дрібні й середні власники. Але водночас збереглися пільги і державні субсидії великому капіталу. Сам В.Брандт говорив, що податкова реформа не стала «славною сторінкою в діяльності його уряду». «Нова східна політика» В.Брандта. Окрім внутрішніх реформ, 4-й канцлер ФРН важливого значення надавав розв'язанню зовнішньополітичних проблем. Принциповими залишилися ставлення західнонімецького уряду до територіальних змін у Європі, врегулювання відносин з НДР (у ФРН її називали «східною зоною», «режимом Ульбріхта», «так званою НДР», «другою частиною Німеччини», «другою німецькою державою»). Перш за все боннська дипломатія засвоювала новий лексикон і відмовилася від попереднього принципу «застосування сили», що не означало відмову від територіальних претензій як таких. 1969 року ФРН приєдналася до договору про непоширення ядерної зброї, підтримала ідею скликання конференції з безпеки та співпраці у Європі. В.Брандт усвідомлював нереальність возз'єднання Німеччини у найближчому майбутньому. Він підкреслював, що воно може відбутися лише в результаті розрядки в Європі, послаблення військового протистояння у світі. Розроблена його однодумцем, одним із активних діячів СДПН, статс-секретарем Е.Баром концепція «змін через зближення» виходила, по суті, із розуміння неминучості краху «ортодоксально-комуністичних структур» у державах Варшавського блоку. Розвал цього блоку Е.Бар також розглядав як передумову формування «європейського мирного порядку», в рамках якого планувалося розв'язання німецького питання. Вже у грудні 1969 року розпочалися переговори з СРСР, згодом - з Польщею та НДР. Складність московських переговорів полягала в тому, що необхідно було розв'язати цілий комплекс принципових питань у стосунках між СРСР та його союзниками і ФРН. Згодом сторони дійшли згоди і виробили текст з 10 тез, відомий як документ Бара (чи «Громико-Бара»). Договір між ФРН та СРСР був підписаний 12 серпня 1970 року у Москві. Обидві держави зобов'язувалися поважати європейські реалії, розв'язувати спірні питання мирним шляхом, утримуватися від взаємних погроз силою та її застосування. Стрижнем договору стало питання про кордони, і сторони прийняли рішення «неухильно оберігати територіальну цілісність усіх держав у Європі в їхніх нинішніх кордонах», заявивши, що не мають жодних територіальних претензій і не будуть висувати їх у майбутньому. Це стосувалося східного кордону з Польщею (по Одеру-Нейсе) і кордону між ФРН та НДР. Боннські політики домоглися, щоправда, формули «непорушності» кордонів у Європі тільки стосовно кордонів Федеративної Республіки. їхні зусилля були спрямовані на те. щоб залишити відкритим шлях до об'єднання Німеччини у відповідності з основним законом ФРН. Таким чином, Мос299

ковський договір фіксував збереження територіальних реальностей в Європі, які склалися після другої світової війни, що гарантувало стабільність і мир на континенті. В той же час, і це підтвердилося через два десятиріччя, договір не становив перешкод до об'єднання двох німецьких держав. Паралельно з московськими переговорами у Варшаві йшло обговорення проблем нормалізації стосунків між ФРН і Польщею. Це питання мало для обох держав величезне політичне і психологічне значення, враховуючи те, що друга світова війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і беручи до уваги величезні жертви польського народу в цій війні. 7 грудня 1970 року (в час підписання договору) В.Брандт, ставши навколішки, вшанував пам'ять жертв варшавського гетто. За договором ФРН та Польща визнавали непорушність західних кордонів по Одеру-Нейсе. Важливу роль у врегулюванні німецько-німецьких відносин мала угода 1971 року чотирьох держав (СРСР, США,. Великобританія, Франція) про Західний Берлін. Німецьку столицю колишні союзники не визнали складовою частиною ФРН, разом з тим ФРН мала представляти інтереси Західного Берліну на міжнародній арені, зберігався контроль 4-х держав в анклаві та розширювалися зв'язки зі Східним Берліном. Додатково були підписані угоди про транзит через НДР, транспортне сполучення між ФРН та Західним Берліном, відвідини родичів тощо. Винятково складний характер мали переговори між ФРН та НДР, які врешті-решт завершилися підписанням 1972 року договору про відносини між обома сторонами «на основі повної рівноправності, відмови від дискримінації, поваги незалежності і самостійності» обох німецьких держав. Все ж між ФРН та НДР залишились «особливі стосунки», не обумовлювався обмін послами. Договір обійшов питання державної приналежності жителів НДР, що практично означало невизнання ФРН громадянства НДР, відсутньою була угода з питань власності, що засвічувало невизнання ФРН соціальних перетворень в східній німецькій державі. Позитивним результатом договору стало визнання НДР більшістю держав світу, прийняття ФРН та НДР до ООН. Упродовж 1973-1974 років були підписані договори між ФРН та ЧССР, які не визнавали рішень Мюнхенського договору 1938 року, а також з Болгарією, Угорщиною та МНР. Миротворчу діяльність В.Брандта відзначено Нобелівською премією миру. Тим часом у бундестазі склалася рівновага між «малою коаліцією» та опозицією - патова ситуація: обидві сторони мали по 248 осіб. У бундестазі, який мав право вето, більшість голосів належала опозиції. Це означало, що уряд Брандта-Шееля міг займатися лише поточними справами, а законодавчій діяльності загрожував параліч. Виникла урядова криза. Спроба ХДС/ХСС скористатися весною 1972 року винесенням вотуму конструктивної недовіри В.Брандту, не мала успіху. Постало питання про позачергові парла300

мснтські вибори. Тоді за погодженням з урядовими фракціями опозиція знову внесла пропозицію про вотум недовіри урядові. В.Брандт зазнав «запланованої» поразки. Вибори були призначені на 19 листопада 1972 року. Загальна політизащя західнонімецького суспільства, заангажованість населення, різко підвищилася в ході виборчої кампанії. Лауреат Нобелівської премії, канцлер «малої коаліції» перебував у зеніті своєї слави. У виборах взяв участь 91 відсоток населення - найвищий показник в історії країни. СДПН набрали 45,8 відсотка голосів (230 мандатів), вона вперше стала наймогутнішою фракцією бундестагу. ВлДП отримала 8,4 відсотка голосів (41 мандат). ХДС/ХСС підтримали 44,9 відсотка громадян (225 мандатів). Партії урядової коаліції мали перевагу в 46 мандатів. 13 грудня В.Брандт, якому в ці дні зробили складну операцію, був переобраний канцлером. У своїй урядовій заяві він зосередив увагу на ідеї «якості життя». 7 травня 1974 року В.Брандт подав президентові Хайнеману прохання про відставку. За найпоширенішою версією сучасників, він зробив це з моральних мотивів: у квітні 1974 року було заарештовано співробітника бюро канцлера Г.Гільйома, який виявився офіцером спецслужби НДР. Про це В.Брандт розповів у своїх «Спогадах». Проте, були й інші підстави для відставки: послаблення через хворобу контролю за партією, розходження з профспілками та погіршення з 1973 року внутрішньополітичної ситуації в країні. Останнє пов'язане було з різким підвищенням цін на нафту, а тому вже наприкінці 1973 року її споживання зменшилося на 25 відсотків. Зросли інфляція (7 відсотків в 1974 році), ціни (на 8 відсотків у порівнянні з 1972 роком), безробіття. З різкою критикою уряду виступили такі видатні політики СДПН як Г.Шмідт, Г.-Й. Фогель. Згадуючи про ті часи, В. Брандт з гіркотою писав пізніше, що друзі байдужіли до нього, він не відчував підтримки. Разом з тим, канцлерство В.Брандта залишило помітний слід в історії ФРН. Його пошуки нових шляхів і засобів керівництва державою суттєво збагатили інструментарій управління сучасним суспільством. «Нова східна політика» ФРН зіграла важливу роль у наближенні кінця «холодної війни», у послабленні конфронтації блокових систем і в кінцевому результаті - у формуванні європейської моделі сучасного світу. Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки). Після відставки В.Брандта змін у правлячій коаліції не сталося. Новим канцлером ФРН було обрано Гельмута Шмідта, колишнього міністра фінансів та заступника В.Брандта по партії. Він попросив Брандта залишитися на посаді голови СДПН і до 1987 року екс-канцлер керував цією масовою партією, одночасно очолюючи з 1976 року і до кінця своїх днів - 1992 року, Соціалістичний Інтернаціонал. Віце-канцлером та міністром закордонних справ став лідер ВлДП ГансДітріх Геншер. У наступні роки Г.Шмідт заслужив звання «залізний канц301

лер». Його твердий характер і раціональний стиль керівництва контрастував з м'якістю та романтизмом В.Брандта. У СДПН Г.Шмідт очолював консервативні, прагматичні кола. Так само його внутрішньополітичний курс характеризується значним поправінням і запровадженням неоконсервативних методів у соціально-економічній політиці. Приводом для згортання реформ стала енергетична й економічна кризи 1973-1975 років, падіння промислового виробництва на 11 відсотків, безробіття (2 млн. осіб), страйковий рух. Уряд спробував запровадити антикризову програму. В квітні 1976 року було підписано погоджувальну угоду між підприємцями та профспілками, за якою уряд зобов'язувався вжити заходів, спрямованих на стримування інфляції, збільшити представництво робітників у спостережницьких радах на підприємствах, запровадити державну програму професійної перепідготовки робітників. Профспілки натомість погоджувалися на підвищення зарплати лише на 3,5-5,5 відсотка щорічно. Через два роки стало очевидним, що погоджувальна акція не дала бажаних наслідків. Розпочалася нова хвиля страйків. Ресурси кейнсіанської моделі вичерпували себе. Уряд Г.Шмідта вдався до згортання державного планування і прямого інвестування, до заохочення і стимулювання приватної ініціативи. Ця політика виявилася більш успішною. 1975 року було прийнято закон про радикалів (закон про заборону на професії), за яким члени екстремістських організацій не могли займати державні посади - від міністра до вчителя початкових класів. Окрім неофашистів, до потенційних ворогів держави та демократії були зараховувані й комуністи. Також запроваджувалися заходи щодо зменшення кількості імігрантів, позбавлення їх соціального забезпечення. Успіхи СДПН на виборах 1976 та 1980 років підтвердили ефективність дій Г.Шмідта. Зовнішньополітична діяльність уряду Г.Шмідта -Г.-Д. Геншера позначена двома тенденціями, з одного боку, акціями, спрямованими на зміцнення міжнародної розрядки, з іншого - переходом до консерватизму та орієнтацією на атлантичне співробітництво. 1975 року ФРН приєдналася до рішень Гельсінської наради з безпеки та співпраці у Європі. 1978 року до Бонну з офіційним візитом прибув Л.Брежнєв, а через два роки відбувся візит-відповідь урядової делегації ФРН до Москви, в ході якого вперше в історії двох країн було підписано довгостроковий договір про співпрацю. Активну роль відіграв західнонімецький канцлер у розвитку європейського інтеграційного процесу, у формуванні європейської фінансової системи з уведенням в обіг особливої грошової одиниці - екю, у запровадженні прямих виборів до Європарламенту та розширенні функцій структур ЄЕС тощо. Разом з тим ФРН підтримала рішення НАТО 1979 року про розміщен302

ня американських ракет-носіїв ядерної зброї в Європі, в тому числі на своїй території . Щоправда, Г.Шмідт домігся так званого «подвійного рішення» НАТО, тобто про дислокацію ракет з одночасним продовженням переговорів про роззброєння з СРСР. Разом з тим західнонімецький соціал-демократичний уряд різко засудив радянське вторгнення в Афганістан і відмовився від участі в Олімпійських іграх 1980 року у Москві. Але 13-річний період соціал-демократичного правління добігав кінця. Нагромаджувалися проблеми, пов'язані насамперед з необхідністю структурних змін в економіці, з формуванням нових позитивних ідеологічних цінностей, які були б адекватні вимогам сучасного світу. 1 жовтня 1982 року фракція ХДС/ХСС при підтримці ВлДП, міністри якої вийшли з уряду Г.Шмідта, внесли у бундестазі вотум недовіри «його урядові». Наближалася ера німецького неоконсерватизму на чолі з Г.Колем. Ера Г.Коля (1982-1998 роки). Внутрішня політика. В кінці 1970-х початку 1980-х років ФРН зіткнулася з рядом негативних тенденцій, а саме: з неефективністю традиційного державно-монополістичного регулювання, тобто кейнсіанства; безробіттям (1,8 млн. в 1982 році), інфляцією (8 відсотків), дефіцитом державного бюджету, труднощами з експортом, падінням курсу марки на 30 відсотків. Нагадаємо, що з початком 1980-х років увесь світ пережив нову циклічну економічну кризу. Симпатії німецького населення почала завойовувати «неоконсервативна», або «неокласична» концепція, інакше - «рейганоміка» в західнонімецькому варіанті. її основні настанови такі: відповідальність за рівень зайнятості слід перекласти на підприємців і профспілки; емісійний банк повинен прагнути до стабільності цін і підтримання певного валютного курсу; держава має найзагальніший вплив на економічний розвиток, сприяючи структурній перебудові економіки та підтримуючи необхідні темпи народногосподарського зростання. Особливі суперечності у попередній урядовій «малій коаліції» викликало рішення НАТО про розміщення крилатих ракет та Першингів - 2 в Західній Європі, в тому числі на території ФРН. Канцлер Г.Шмідт був за, але інші стовпи СДПН, такі, як В.Брандт і Е.Бар, були проти. Це в основному й викликало урядову кризу. До цього додалося загальне ускладнення міжнародної ситуації: 1979 року почалася окупація радянськими військами Афганістану, 1980-1981політична криза в Польщі; кінець 1970-х - початок 1980-х років - фундаменталістська революція в Ірані на чолі з Хомейні тощо. Перехід влади до ХДС/ХСС відбувся без парламентських виборів. Християнські демократи вдалися до активної критики діяльності «малої коаліції». В той же час у партії Вільних демократів, яка перебувала у союзі з СДПН, тривала дискусія щодо поступок профспілкам, що, як вважають, ста303

ло складовою частиною урядової кризи. У вересні 1982 року 4 мінісгривільні демократи заявили про вихід з уряду і запропонували оголосити йому конституційний вотум недовіри. Г.Шмідт наполягав на дострокових парламентських виборах. Більшість голосів набрала пропозиція про вотум недовіри. Іжовтня 1982 року Г.Шмідт пішов у відставку, був створений новий уряд з ХДС/ХСС плюс ВлДП на чолі з Гельмутом Колем. Він отримав при голосуванні у парламенті 256 голосів, на сім голосів більше, ніж потребувала норма. Міністром закордонних справ став ГДеншер - лідер ВлДП. Ця зміна уряду була не просто парламентським маневром, а досить суттєвим поворотом у концепції здійснення влади, запровадженням у ФРН неоконсервативно! моделі правління економікою та суспільством. Останнє десятиріччя XX століття політичний горизонт Заходу виявився багатим на видатні постаті. Йдеться про феномен Рейгана, Тетчер, Миттерана. Після жовтня 1990 року почали говорити про феномен Г.Коля, за партію якого німці чотири рази - 1983 , 1987, 1990 та 1994 років - віддали голоси. Після об'єднання Німеччини крива популярності Коля пішла різко вгору. Власне, як би не оцінювали особистість німецького канцлера, він реаліст, наділений політичним чуттям, професіонал, прагматик. А це набагато більше, аніж імідж інтелектуала. Щоб досягти чогось принципово важливого, Г.Коль готовий пожертвувати особистою популярністю. Народився Гельмут Коль 1930 року у землі Рейланд- Пфальц. У 1946 році 16-річним юнаком вступив до ХДС і тоді ж вирішив присвятити себе політиці. Закінчив школу, потім Франкфуртський університет, де вивчав історію, державне право, філософію, політологію. 1957 року захистив докторську дисертацію на тему: «Відродження політичних партій в Пфальці після війни». Отримав ступінь доктора філософських паук. Швидко зробив політичну кар'єру: в 25 років став членом правління земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальц і, в 33 - лідером партійної фракції у земельному парламенті, в 35 - головою земельної організації ХДС, в 39 років - прем'єр-міністром Рейнланд-Пфальц. Його політична зоря зійшла 1 жовтня 1982 року: Г.Колю сповнилося 52 роки, і він був уже найпопулярнішим канцлером в історії ФРН. У березні 1983 року відбулися парламентські вибори, які підтвердили перемогу консервативної коаліції: ХДС/ХСС отримали 49 відсотків голосів, ВлДП - 7, а разом - 58 відсотків. За головного їхнього суперника - СДПН - проголосували 38 відсотків виборців, тобто найменше з часу завершення війни. В.Брандт подав у відставку з поста лідера, партію очолив Г.- Й. Фогель. Новиною парламентських виборів 1983 року було те, що партія «зелених» подолала 5-процентний бар'єр, набрала 5,6 відсотка голосів і створила в парламенті фракцію із 27 депутатів. Це були переважно молоді люди, які 304

епатували респектабельних депутатів своїм виглядом -джинсовим одягом, патлатими головами. Привабливими видаються чисто людські риси Г.Коля: він шанобливо ставиться до всього, що стосується рідних місць і до чого він щиро прив'язаний, зберіг теплі стосунки зі старими друзями, любить посидіти з ними за келихом пива, в сауні, походити у пфальцькому лісі. У темі «Коль і влада» варто нагадати його слова про те, що необхідно бути господарем свого часу, тому він завжди веде свій діловий щоденник. Канцлер не належить до тієї до категорії політиків, які вимагають, щоб уранці їм вручали план робочого дня, розписаного до останньої хвилини. Він любить перервати ділову поїздку і запропонувати високому гостеві випити чашку кави у кав'ярні, повз яку вони проїжджають, чи коротку прогулянку в лісі. Легендарними стали його романтичне юнацьке кохання до Геннелори Коль, яке він зберіг назавжди, трагедія, яку він пережив у зв'язку з її трагічною смертю. 1990 року федеральний монетний двір відлив срібну колекційну монету з профілем Г.Коля, а преса нагородила його титулами: «Супер-Коль», «ЧудоКоль», «Коль - король», «Шарль де Коль» тощо. Щоправда, самому канцлерові не можна відмовити в реалізмі і політичній тверезості. До всіляких лестощів, порівнянь (наприклад, з Бісмарком) він ставиться стримано. «Будькому відомо, по-філософському розмірковує Г.Коль в одному з інтерв'ю, що саме в політиці і передовсім на такій посаді, як моя, гасла «Осанна!» і «Розіпни його!» нерідко змінюють одне одного». Він ніколи не зрадив раз і назавжди обраному принципу: прагненню за будь-яких умов виконувати свій обов'язок. Новий уряд, очолюваний Г.Колем, зразу ж запропонував програму «невідкладних заходів» для оздоровлення економіки. Разом з тим уже у першій урядовій заяві канцлер попередив, що для суттєвого поліпшення соціальноекономічної ситуації і модернізації народного господарства з метою його пристосування до нових умов НТР і нової конкурентної боротьби на світових ринках потрібні роки напруженої праці. Зауважимо, що Коль завжди прагнув провадити самостійну політику, ігнорував поради прихильників «рейганоміки» чи «тетчеризму», беручи до уваги лише те, що є благом для ФРН та її громадян, завжди діяв у дусі часу та в руслі свого розуміння історії. «Діагноз хвороби» західнонімецької соціально-економічної системи, який поставила правляча коаліція, був ємко й точно сформульований у «Штутгартських тезах ХДС (1984 рік)». В них вказувалося: «В результаті соціалдемократичної політики 1970-х років надто зросла роль держави у випуску валового суспільного продукту, надмірно підвищилися державні витрати 'і державна заборгованість, посилилися бюрократизація і державна регламен305

тація. Внаслідок цього частково паралізована особиста ініціатива в державі і суспільстві, заблоковано структурні зміни в економіці, знизилися інвестиції, що поряд з іншими причинами породило безробіття». Так само поступово окреслилися контури короткотермінової соціально-економічної програми уряду, яка включала: «консолідацію» бюджету, податкову реформу, зменшення субсидій, «відтиснення» держави, надання «більшої гнучкості» ринку праці, звуження прав і сфери діяльності профспілок. Головним засобом «оздоровлення» державних фінансів і системи соціального страхування стало обмеження витрат на соціальні потреби. З прийняттям бюджету на 1984 рік і низкою інших законів було зменшено розміри допомоги на дітей та асигнування на освіту, знижено пенсійне забезпечення, підвищено суми страхових внесків тощо. У системі страхування (на випадок безробіття) передбачалося, що допомога безробітним терміном на шість місяців у подальшому буде надаватися тільки особам, які сплачували страхові внески не менше півтора року (раніше достатньо було однорічного страхового стажу), а на один рік - особам, які упродовж чотирьох років зробили 36 місячних внесків (раніше достатньо було 24 внесків протягом трьох років). Самі внески зросли з 4 до 4,6 відсотка валового місячного доходу (внески сплачувалися порівну підприємцями і робітниками). Щоправда, 1989 року було виділено 1,5 млрд. марок як дотацію фондам зарплати підприємствам, які працевлаштовували безробітних, і 250 млн. марок для підтримки безробітних, які перебували у цьому статусі тривалий час. З 1983/84 навчального року скасовувалася допомога учням, які жили разом з батьками і недалеко від місця навчання, окрім сімей з низькими доходами. Проте для цієї категорії максимальний місячний розмір допомоги знижувався з 490 до 200 марок, однак, з одночасним запровадженням неоподаткованого мінімуму доходу батьків в 1 100 марок. Із зимового семестру 1983/84 навчального року повністю скасовувалися стипендії для студентів, натомість їм надавали позики, які необхідно було повертати після навчання. З 1 січня 1983 року підвищувалися ціни на ліки - з півтора до двох марок за кожен рецепт. 1989 року набрав чинності закон про охорону здоров'я, за яким участь застрахованих в оплаті амбулаторного, стаціонарного і санітарно-курортного лікування розширювалась, а їхня частка - збільшувалася. Як перший крок на шляху «лібералізації житлової політики» (іншими словами, скасування всіх попередніх обмежень щодо розміру квартплати) уряд прийняв закон, який дозволяв домовласникам укладати з квартиронаймачами житлово-орендні угоди на 10 років із заздалегідь зафіксованими поетапними підвищеннями квартирної плати. Домовласники зобов'язувалися 306

лише дотримуватися річного інтервалу між окремими підвищеннями. До того ж. закон значно послаблював захист квартиронаймачів на випадок їх виселення. На початку 1984 року було зменшено розміри допомоги безробітним і матерям, відкладено чергове підвищення заробітної плати державним службовцям, зменшено ще на 13 відсотків асигнування на освіту. Загалом частка соціальних витрат (державних та приватних) у ВВП ФРН скоротилася у першій половині 1980-х років не суттєво - з 32,8 до 31 відсотка, а відповідна стаття федерального бюджету, як і раніше, залишалася найбільшою (понад 70 млрд. марок проти 55 млрд. на оборону). Водночас відбувалася реформа податкової системи. Пройшла вона два етапи. На першому етапі (1986 рік) знизили подоходні податки в основному на зарплату багатодітних сімей. Тоді ж запровадили річні відпустки для догляду за дітьми, а одночасно й допомогу на їх виховання. Другий податковий «пакет» почав діяти з 1 січня 1990 року. Він передбачив зниження неоподаткованого мінімального доходу, вирівнювання ставок прогресивного подоходного податку та зменшення мінімальної і максимальної ставок відповідно з 22 до 19 і з 55 до 53 відсотків. Окрім цього, були знижені з 56 до 50 відсотків податки на прибутки корпорацій. Особлива роль в стратегії уряду відводилася заходам, спрямованим на «витіснення» держави. Мова йшла головним чином про приватизацію державної власності і скасування низки обтяжливих для бізнесу адміністративних вимог. Кабінет Г.Коля розпочав часткову приватизацію великих напівдержавних концернів, іпотечного та земельно-рентного банків, домобудівельних компаній, залізниць і пошти. Були скасовані або переглянуті численні постанови з охорони довкілля, техніки безпеки і захисту прав молоді, жінок та інвалідів на підприємствах, а також інструкції, які регулювали промислове й житлове будівництво. В інтересах підприємців уряд прийняв низку законодавчих актів, які спрощували перехід до більш гнучких методів організації виробництва на базі нових технологій. Показовим у цьому відношенні став закон про сприяння зайнятості 1985 року, який з метою боротьби з безробіттям надавав широкі можливості для «флексібілізації» (гнучкого підходу до нормування) робочого часу. Він применшував також роль колектнвно-тарифцих угод, дозволяв передавати врегулювання багатьох конкретних питань на розгляд адміністрації та колективів окремих підприємств або навіть окремих найманих робітників. 1986 року набрав чинності закон про нейтралітет федерального відомства праці у трудових конфліктах. Йшлося в ньому про зміну компенсаційних виплат трудівникам, які «побічно постраждали від страйку» (припинення виробничого процесу через участь у страйку суміжних підприємств). Згідно з новим законом таких робітників могли позбавити компенсаційних -70*

•

307

виплат. Виступаючи за зменшення економічної та соціальної ролі держави. ХДС/ХСС виступали водночас за державу, сильну у політичному сенсі, здатну забезпечити «закон і порядок». Під гаслом гарантування «внутрішньої безпеки» ХДС/ХСС прагнули обмежити право громадян на демонстрації, зробити більш жорстким законодавство про іноземців, вдосконалити державний репресивний апарат. Проте звинувачення ХДС/ХСС у намаганні запровадити авторитарні форми правління були безпідставні, оскільки християнська права коаліція діяла в межах конституції та законів ФРН. Після осінніх антивоєнних страйків 1983 року, пов'язаних з протестами проти дислокації на німецьких теренах американських ядерних ракет, в ході яких було заарештовано 500 осіб, уряд вніс на розгляд бундестагу законопроект, який передбачав притягнення до кримінальної відповідальності кожного учасника демонстрації, в ході якої було порушено громадський порядок. 1985 року цей закон вступив у дію. Наступним кроком став «пакет» з семи законопроектів, серед них закон про співробітництво секретних служб і поліції, про посвідчення особи і «європейський паспорт», про охорону даних про громадян, про посилення боротьби з тероризмом. Першими почали діяти закони про посвідчення особи і «європейський паспорт». З 1 січня 1988 року громадянам ФРН видають єдині для країн ЄС закордонні паспорти пластикові картки з особистими даними: кодом, який неможливо підробити. У серйозну проблему перетворилася іміграція етнічних німців з Польщі таСРСР, а з осені 1989 року і німців з НДР. Виступивши 27 квітня 1989 року в бундестазі з урядовою заявою, канцлер Г.Коль засудив будь-які прояви ксенофобії в країні. Досить прагматичними виявилися заходи уряду щодо «витіснення» з економіки держави. Це стосувалося, зокрема, підприємництва (так званого «ринкового бізнесу» ), на який припадало 50 відсотків державних субсидій, інвестицій та інновацій. Роль держави було зведено до мінімуму. У 1980 роках витрати на науку досягай у ФРН 2,7 відсотка ВВП. Більше ніж у ФРН на ці погреби витрачали лише США - 2,8 і Японія - 2,9 відсотка ВВП. Позитивні зміни були внесені і в систему допомоги безробітним тощо. Втілюючи в життя соціально-економічну програму, західнонімецькі консерватори вивели ФРН на новий етап розвитку: темпи економічного розвитку зросли з 1,9 відсотка 1981 року до 5,4 - у 1985 році; інфляція знизилася з 8-9 відсотків до 3; значне підвищилася купівельна спроможність західних німців. Подолати ж проблему безробіття до кінця не вдалося. Далеко просунулася структурно-технологічна перебудова промисловості, сформувався модернізований високоефективний економічний потенціал, поліпшилися умови для відтворення капіталу і економічного зростання, підвищилася конкурентноздатність західнонімецьких компаній на світо-5ПЙ

вих ринках, вони повернули собі втрачені позиції. Майже третина промислової продукції ФРН йшла на зовнішні ринки. Обсяг зовнішньої торгівлі країни перевищив на середину 1980-х років 342 млрд. доларів, а експорт 183,9 млрд. доларів. її золотовалютні запаси 1989 року оцінювалися сумою понад 40 млрд. доларів, а запас золота в злитках досяг майже 3 тисяч тонн. На середину 1980-х років ФРН утвердилася як третя за економічним розвитком держава у світі після США і Японії. При населенні 60 млн. осіб країна виробляла 12,4 відсотка світової промислової продукції. Зовнішньополітичну діяльність канцлера ФРН Г.Коля можна схарактеризувати упродовж першої половини 1980-х років як типово консервативну. ,її основні напрямки: курс на атлантичну солідарність, відвернення загрози зі Сходу, розміщення американських ядерних ракет на західнонімецькій землі, підтримка вашингтонського плану зоряних війн, участь у європейській інтеграції тощо. Виявляючи солідарність зі стратегічними партнерами по НАТО, західнонімецький уряд підтримав Великобританію у війні за Фолкленди, запровадивши санкції проти Аргентини, схвалив висадку американського десанту на Гренаді. На урядовому рівні ФРН приєдналася до американської програми СОЇ, погодилася на розміщення з 1983 року на своїй території ракетної зброї. Федеральний канцлер Г.Коль мріяв про возз'єднання Німеччини, але вважав, що це справа віддаленого майбутнього. Він тверезо оцінював ситуацію, що склалася внаслідок другої світової, вимушено мирився з розколом країни, тому в 1987 році прийняв лідера НДР Е. Хонеккера у Бонні з усіма необхідними за протоколом формальностями і при цьому незмінно повторював думку про «нерозв'язаність німецького питання». Після 1985 року, коли в СРСР почалася перебудова, сталася помітна еволюція зовнішньополітичного курсу ФРН щодо Москви. Коль передовсім погодився на те, щоб 72 ракети Першинг-2, дислоковані території ФРН, були демонтовані відповідно до договору між СРСР та США про скорочення ракет малої та середньої дії; ФРН відмовилася від демонстрації реваншистських настроїв, що засвідчив візит до СРСР 1987 року лідера ХСС Йозефа Штрауса; 1988 року відбувся візит Г.Коля до Москви, де він взяв участь у переговорах про скорочення звичайних озброєнь у Європі. Загалом було укладено з СРСР 30 угод економічного характеру. В червні 1989 року відбувся візит М.Горбачова до Бонна, в результаті якого укладено 12 угод і прийнято спільну заяву, в основу якої покладено принцип «нового мислення». Г.Коль визнав також необхідність скорочення стратегічних озброєнь на 50 відсотків. Після розпаду СРСР німецько-російські відносини набрали позитивного й стабільного характеру. Цьому сприяли зустрічі й особиста дружба Г.Коля з першим російським президентом Б. Єльциним.

Апогеєм зовнішньополітичної діяльності канцлера ФРН стало об'єднання Німеччини, яке завершилося 3 жовтня 1990 року. Яке б місце не відводили Г.Колю в історії, у свідомості німців він перш за все стоятиме поруч з Бісмарком як другий канцлер, що об'єднав німецькі землі. Важливим і здебільшого пріоритетним напрямком зовнішньої політики ФРН у 1980-1990-х роках була її участь у європейському інтеграційному процесі. В ініціюванні низки зовнішньополітичних ініціатив ФРН визначальну роль відіграв міністр закордонних справ Г.-Д. Геншер - лідер ВлДП. Німецька дипломатія упродовж десятиріч послідовно виступала за розширення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), за поглиблення в його рамках співпраці. Об'єднана Німеччина з її зрослим потенціалом посіла центральне місце у союзі європейських держав, проголошеному 7 лютого 1992 року в договорі, що його підписали 12 держав у голландському місті Маастріхт. Німецький бундестаг ухвалив 2 грудня 1992 року закон про ратифікацію договору переважною більшістю (586 голосів - «за», 17- «проти», 8 - «утрималися»). 18 грудня цього ж року бундестаг схвалив Маастріхтський договір. Тоді ж західнонімецький парламент прийняв рішення про ' зміни в конституції ФРН відповідно до настанов Маастріхту. Німецька дипломатія виступила одним із ініціаторів Шенгенської конвенції, яку було підписано ще 1985 року, а чинності вона набрала лише через 10 років- 1995 року. Провідна роль ФРН у розширенні сфери діяльності ЄС виявилася в активному залученні до економічної співпраці не тільки європейських держав, але й країн Азії, Африки і Латинської Америки. Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер Г. Шрьодер. Внутрішня та зовнішня політика. 27 вересня 1998 року 60 мільйонів 500 тисяч німців учотирнядцяте обрали свій бундестаг. До цієї події була прикута увага не лише громадськості ФРН, а й сусідів: адже сьогодні це четверта країна у світі за обсягом промислового виробництва, друга - у світовій торгівлі, а серед європейських країн - один із найбільших виробників сільськогосподарської продукції. Німеччина друга за кількістю населення країна Європи після Росії відіграє ключову роль у європейській інтеграції, є третім за внеском донором ООН. На відміну від інших парламентських демократій керівника уряду Німеччини формально обирає парламент. Хоч виборці й не обирають свого федерального канцлера прямим голосуванням, проте саме вони вирішують, хто, перебуваючи на цій посаді протягом наступних чотирьох років, формуватиме уряд та визначатиме політичний курс країни. Бундестаг є єдиним конституційним органом на федеральному рівні, депутатів якого обирає безпосередньо народ. Крім того, Основний Закон (конституція ) ФРН не передбачає проведення загальнонаціональних референдумів, за винятком питань, що стосуються нового адміністративного поділу. 310

Оскільки президент Федеративної республіки має досить обмежену владу, хоч і вважається першою особою у державі, але не має повноважень видавати нормативні акти, які були б рівнозначні законам, то ключове місце у нинішній політичній системі ФРН належить федеральному канцлерові. Саме він, згідно зі статтею 65 Конституції ФРН, «визначає основні напрями політики і несе за неї відповідальність». До його компетенції входять такі важливі питання, як визначення стану війни і миру, а також функції: формування зовнішньополітичного курсу країни, проведення переговорів і участь в укладанні міжнародних угод, визначення зовнішньополітичних повноважень урядових органів, міністерств і відомств. Важливість посади канцлера ФРН підкреслюється фактом його безпосереднього обрання бундестагом. Канцлер обіймає самостійну і найвищу посаду в уряді. Він головує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на формування кабінету: обирає міністрів і подає федеральному президентові пропозиції щодо їх призначення чи звільнення, президент же зобов'язаний схвалити їх. Канцлер приймає рішення про кількість міністрів та визначає коло їх обов'язків. Сильна позиція голови уряду базується передусім на його директивній компетенції у визначенні напрямів урядової політики, а федеральні міністри керують своїми міністерствами виключно у рамках цих директив. Німецькі вибори традиційно відзначаються високим рівнем участі виборців. Цього ж разу у них взяли участь 79 відсотків осіб, наділених правом голосу. У виборах 1998 року як по загальнонімецькому списку, так і по мажоритарних округах були представлені 33 загальнонімецькі та регіональні' політичні партії й об'єднання, а це - майже на третину більше, ніж у 1994 році. Розрив між опозиційною СДПН та християнськими демократами Г.Коля постійно скорочувався і майже зник у переддень виборів. Аналітики назвали ці вибори найбільш непередбачуваними за останні десятиліття. їхньою важливою ознакою була наявність великої (близько 20 відсотків усього електорату) групи так званих «змінних виборців», які не могли визначитися, за яку партію вони голосуватимуть. Фактично на цих виборах змагалися два політики і особистості - федеральний канцлер Г.Коль і молодий лідер соціал-демократів Г.Шрьодер. Г.Коль назавжди увійшов у німецьку історію як канцлер об'єднання. Двадцять п'ять років він очолював ХДС і шістнадцять - уряд ФРН. На роки правління Г.Коля припали справді визначні, а нерідко й драматичні повороти німецької історії: розміщення на території Німеччини американських ракет середньої дальності (1983) й історичний офіційний візит до ФРН керівника комуністичної НДР Еріха Хонеккера (1987), крах комуністичного режиму в НДР й падіння берлінського муру, возз'єднання німців в єдиній державі і підписання Маастріхтських угод. Більшість німців бачить заслугу Коля 4-М

у зростанні міжнародного престижу ФРН, примиренні Німеччини із сусідами на Сході і Заході, народженні Європи без кордонів. Не дивно, що Г.Коль зміг утриматись на канцлерській посаді найдовше у цьому столітті, перевершивши самого К.Аденауера. Водночас проблем у Німеччини вистачає (безробіття, злочинність, зменшення народжуваності, державні борги). Г.Колю вдалося зберегти стабільність німецької марки у жорстоких умовах економічної кризи, але останні чотири роки у житті країни позначені економічним спадом, а безробіття досягло 4 мільйонів осіб. Воно й стало головною темою виборів. Особливо гострою є проблема зайнятості на сході Німеччини. Фактором, що додатково ускладнює ситуацію на ринку праці, є відсутність достатньої кількості навчальних місць для молоді. Скорочення бюджетних витрат на освіту стало причиною масових виступів студентів вищих навчальних закладів, які відбулися наприкінці листопада у багатьох містах ФРН і завершилися 27 листопада 1998 року масовою демонстрацією в Бонні, в якій взяли участь понад 35 тисяч студентів. Однією з провідних тем, обговорюваних як у бундестазі, так і у ЗМІ ФРН, стала проблема так званої «роботи за 610 марок». Йдеться про тимчасові робочі місця у сфері обслуговування, які, як правило, не вимагають відповідної кваліфікації і не обкладаються податками. Для сотень тисяч безробітних та працівників з низькою зарплатою ці робочі місця стали суттєвим джерелом доповнення до сімейного бюджету. Але плани федерального уряду щодо їх скорочення викликали різко негативну реакцію широких верств населення країни. Інтеграція східних земель вже коштує німецьким платникам податків близько трильйона стабільних німецьких марок і потребує подальших колосальних витрат. Герхард Шрьодер, як соціал-демократ, задекларував своє бачення сучасного та майбутнього Німеччини. Соціал-демократичну політику, на думку лідера СДПН, визначають нині п'ять провідних принципів: заохочення людей до самостійної діяльності; усвідомлення реалій і близькість до громадян; прозорість дій і можливість їхньої перевірки; перетворення соціальної держави з допомогою інновацій в нову «модель Німеччини»; консенсус і кооперація з усіма силами, які готові до активної діяльності в цьому напрямку. Г.Шрьодер оперує такими термінами, як «нова середина», «союз заради праці, оновлення і справедливості», «модернізація». Він виходить з того, що у німецькому суспільстві, особливо в останні роки, відбулися значні соціальні зрушення. За своїми звичками, способом житгя, характером праці значна кількість людей, у першу чергу найманих робітників, пересуваються до середини, виявляючи при цьому схильність до ліберальних цінностей. Саме вони є «новою серединою».

Орієнтуючись на «нову середину», лідер СДПН виступає за створення «союзу заради праці, оновлення і справедливості». При цьому він пропонує взяти за взірець «голландську модель», за якої профспілки, підприємці та держава дійшли консенсусу у розв'язанні суспільних проблем. Першочерговим для Шрьодера є забезпечення зайнятості працездатного населення. Його гасло:» Робота, робота і ще раз робота». Вузловим поняттям у стратегії соціал-демократії вважається «модернізація». Г.Шрьодер переконує: «Не треба боятися технологічного оновлення, більше того, його треба заохочувати, переконуючи підприємців у потребі вкладати кошти у нові галузі». Він підкреслює, що «інновація» - це не тільки нова техніка, нові технології - це створення нових ринків, нових напрямків розвитку. Особливе ж значення надає розвиткові малих і середніх підприємств, підкреслюючи, що в Німеччині саме ці підприємства забезпечують 80 відсотків усіх робочих місць та місць для професійного навчання. В цьому сенсі соціалдемократи вважають малоефективною роль держави та її втручання у ринкові відносини. При цьому ринок для СДПН не «самоціль», а інструмент. Висхідна константа зовнішньополітичної стратегії соціал-демократів полягає в тому, що світ нестабільний. Йому загрожує низка небезпек, і в першу чергу, фундаменталізм, фанатизм, організована злочинність, поширення зброї масового знищення. Тому Г.Шрьодер пропонує зовсім по-новому визначити глобальну роль Сполучених Штатів. США, Європа і об'єднана Німеччина повинні пристосуватися до нової політичної ситуації у світі й будувати трансатлантичні стосунки таким чином, щоб вони стали ядром світового порядку XXI століття і забезпечили мир, свободу і зростаючий добробут. В цьому контексті Шрьодер розглядає трансформації у східноєвропейському регіоні, виступає за розширення НАТО і вважає, що без Росії, яка йтиме по шляху реформ, не може бути загальноєвропейської стабільності. Виходячи з цих ідеологічних настанов, Г.Шрьодер побудував свою передвиборну тактику на необхідності змін та модернізації і запропонував стандартний соціал- демократичний набір заходів, які відповідають інтересам пересічних громадян: зниження податків, ліквідація безробіття, збільшення допомоги матерям до 2 500 марок на рік на кожну дитину, збереження безкоштовної освіти, у тому числі і вищої, фінансова допомога молоді. Щоправда, лідер СДПН не є прибічником активного втручання держави в економіку, зокрема, шляхом підвищення податків для середніх класів. Поповнити державний бюджет соціал-демократи збиралися шляхом посиленого оподаткування великого капіталу. За результатами виборів політичний ландшафт бундестагу має такий вигляд: кількість його членів скоротилась з 672 до 669 (разом з додатковими місцями), вибори принесли перемогу СДПН, вона здобула 41,4 відсотка го313

лосів й отримала 298 мандатів (проти 251 у бундестазі тринадцятого скликання). Це дає їй можливість створити найбільшу парламентську фракцію вперше з початку 1980-х років. Блок Християнсько-Демократичного і Соціального союзів (ХДС/ХСС) на чолі із канцлером Г.Колем зібрав лише 34,6 відсотка голосів, а, отже, 245 місць у парламенті (у минулому їх було 295). Причому 47 із них займатиме баварський ХСС. Практично зберегли свої голоси, отримавши 6,5 відсотка голосів, тобто 47 місць замість 48 у минулому, «Зелені». Вільна демократична партія, яка репрезентує ліберальну інтелігенцію і промислово-фінансові кола, зазнала поразки, ледве зберігши 44 місця замість 47, здобутих минулого разу. Тепер їй належить лише 6,6 відсотка голосів, що засвідчує поступову втрату нею свого електорату. Несподіванкою виборів став успіх ПДС, спадкоємниці Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) - колишньої державно-правлячої партії НДР. Вона досягла мети, поставленої перед виборами, отримавши 35 місць або 5,2 відсотків мандатів. Соціал-демократи уклали угоду із «зеленими» і сформували уряд, який часто називають «червоно-зеленим». Основні контури їхньої програми відбито у Коаліційній угоді між СДПН та "Зеленими", укладеній 20 жовтня 1998 року, а згодом і в урядовій декларації від 27 жовтня цього ж року. Г.Шрьодер став федеральним канцлером, а лідер "Зелених" Йошка Фішер - міністром закордонних справ Німеччини. 1998 року вдруге в історії ФРН заміна федерального канцлера сталася внаслідок виборів до бундестагу (першим був Курт-Герберт Кізінгер у 1969 році). В інших випадках це відбувалося у міжвиборчий період після розриву урядового союзу або внаслідок вимоги з боку власної партії (К. Аденауер 1963 року, Л.Ерхард - 1966 року, В.Брандт - 1974 року, Гельмут Шмідт 1982 року). Вересневі вибори засвідчили також зміну не лише правлячих партій, а й зміну поколінь у німецькій політиці. До влади у ФРН прийшли політики, які народилися у повоєнні роки. І те, що у традиційно консервативній країні до влади прийшла людина, яка чотири рази була одружена, свідчить про зміну цінностей у громадській думці. Герхард-Курт-Фрідріх Шрьодер, новий канцлер Німеччини народився 1944 року у родині робітника. Батько загинув на східному фронті через декілька днів після народження сина. Крім нього, у родині було ще шестеро дітей. Мати працювала прибиральницею. З п'ятнадцяти років Герхард працював на будівництві, торгував залізними виробами. У 19-річному віці вступив до лав соціал-демократів. 1976 року закінчив"юридичний факультет Геттінгенського університету і до 1990 року працював як незалежний адвокат у Ганновері. Наприкінці 1970-х років очолював молодіжне крило партії. 1980 року вперше обраний до бундестагу. 1986 року став депутатом ландтагу Ниж314

ньої Саксонії і очолив там фракцію соціал-демократів. 1990 року його обрали головою уряду цієї федеральної землі. У березні 1998 року висунутий кандидатом на посаду федерального канцлера від СДПН. Перший рік урядування соціал-демократів, 1999 -й. збігся з низкою видатних дат в історії Німеччини - 50-річчям створення Федеративної Республіки та 10-річчям об'єднання двох частин країни - західної і східної, які упродовж 40-а років перебували в різних соціально-економічних системах. 23 травня 1999 року, в день 50-річчя ФРН, Федеральні збори обрали президентом країни одного із найстаріших діячів СДПН Иоганнеса Р-ау, який 20 років очолював уряд найбільшої землі ФРН Північний Рейн-Вестфалія. Разом з тим соціально-зорієнтована економіка Німеччини на порозі XXI століття переживає кризові явища. Стан її економіки на рубежі тисячоліть найбільша проблема всієї Західної Європи, адже на Німеччину припадає третина промислової продукції ЄС. Якщо звернутися до макроекономічних показників, то за перше півріччя 1999 року у Німеччині зафіксоване падіння ВВП на 0,4 відсотка, що безпосередньо позначилося на стабільності євро. Однією з головних причин спаду в економіці країни вважають жорстку монетарну політику, а також повільне реформування соціальної сфери ринку робочої сили, якому, на відміну від США, бракує гнучкості. Серйозним випробуванням для німецької економіки стали також фінансові кризи у країнах, які розвиваються. Близько 70_ відсотків ВВП Німеччини складають її зарубіжні інвестиції, особливо у південно-східній Азії. Відповідну негативну роль зіграла серпнева криза 1998 року в Росії, адже в німецькому експорті російський ринок за обсягом зайняв друге місце. Новий канцлер зробив спробу здійснити реформу малоефективної податкової системи та системи оплати праці. До речі, в Німеччині найвищі податки на корпорації - від 43 до 56 відсотків (в США - 40, Голландії - 35, Великобританії -31, Франції - 28 відсотків). Але уряд відступив під тиском найбільших промислових компаній, які пригрозили перенесенням своїх штабів за кордон. Головний сенс податкової реформи полягає в тому, щоб зменшити у 2000 році податкові ставки майже на 20 відсотків, а податок на зарплату - на 40. Водночас намір дещо підвищити оподаткування представників низькооплачуваних категорій, щоб компенсувати можливі втрати, відхилено, оскільки підраховано, що така акція спричинить втрату близько 500 тисяч робочих місць. Проте податкова система - не єдина причина, яка гальмує збільшення інвестицій у німецьку економіку. Зумовлює його, як стверджують експерти, і надто дорогий ринок пращ. Німецькі робітники славляться високою продуктивністю праці, але витрати на утримання робочої сили у Німеччині, що 315

є результатом соціально-орієнтованої економіки, створеної ще за часів К.Аденауера, на 50 відсотків більші, ніж в інших країнах ЄС. Відчувається нагальна потреба нових механізмів регулювання ринку робочої сили та її оплати. Але канцлер Шрьодер на виборах 1998 року пообіцяв не знижувати рівень життя трудівників. Лідер СДПН отримав перемогу на парламентських виборах 1998 року над блоком ХДС/ХСС, який утримував владу упродовж останніх 16 років значною мірою завдали задекларованій програмі різкого зменшення кількості безробітних (до 3,5 млн. осіб). Щоправда, соціал-демократичному кандидатові не вдалося повністю виконати цю програму: на початок 2002 року безробіття досягло 4,3 млн. осіб, що склало 10 відсотків робочої сили в країні. До того ж знизилися темпи розвитку економіки, а разом з цим і податкові надходження до бюджету, зростає заборгованість країни. Профспілкові лідери звинувачують канцлера у копіюванні економічної моделі екс-канцлера Г.Коля, у потуранні великим підприємцям, надаючи їм податкові пільги, в ігноруванні комплексу заходів щодо створення нових робочих місць та соціального забезпечення трудящих мас, тих заходів, які виявилися результативними в Данії, Голландії та Швеції. Американська рецесія після 11 вересня 2001 року болісно позначилася на німецькій економіці. «Зелені», боячись втратити дов*іру виборців на останніх 2002 року парламентських виборах, критично оцінюють погоджувальну політику свого однопартійця міністра зарубіжних справ Йошки Фішера щодо дій США, відправки німецьких солдатів до Афганістану. Федеральний канцлер оголосив, що випробувальним каменем наступних виборів (21 вересня 2002 року) стане економіка. Проте у 2001 році зростання ВВП виявилося нульовим. Дефіцит бюджету досяг 2,7 відсотка ВВП. В 2001 році було оголошено про банкрутство 32 компаній, що на 14 відсотків більше, ніж роком раніше. За прогнозами, 2002 року ця цифра збільшиться. Шрьодер прагне переконати виборців у своєму «ринковому» іміджі - він усувається від розборок між профспілками і підприємцями. В результаті вперше за останні сім років у Німеччині прокотилася хвиля страйків. 6 травня 2002 року на роботу не вийшли понад 50 тисяч робітників 21 компанії, в тому числі Даймлер Крайслер, Ауді, Порш. 7 травня до них приєдналися ще 20 тисяч робітників і службовців інших 20 машинобудівних заводів. Щоправда, страйк тривав всього один день. ХДС, перебуваючи в опозиції, через міжпартійні інтриги зазнала втрат: подав у відставку талановитий політик Вольфганг Шойбле. Розгублена партія вперше в історії Німеччини висунула своїм лідером жінку - Ангелу Маркель, яка всупереч традиції не католичка, а лютеранка, не юрист, чи економіст, а фізик. Шрьодер, який користується авторитетом у жіночих колах країни, сподівався перемогти свого опонента - жінку. Проте 11 січня А.Маркель поступилася своїм місцем лідера блоку баварському прем'єр-міністрові, лідеру ХСС Едмунду Штойберу. Новий лідер блоку ХДС/ХСС Е.Штойнбер мав значно кращі позиції. Його батьківщина Баварія - нині найбагатша земля в ФРН, упродовж ос316

танніх п'яти років вона розвивається найшвидше. Загалом у соціал-демократичного канцлера немає альтернативи: у нього єдиний шлях - здійснення непопулярних реформ, щоб звільнити економіку від пут і стимулювати її розвиток. 22 жовтня 2002 року німецький бундестаг вдруге обрав Г.Шрьодера за результатами парламентських виборів (СДПН отримала 38,5 відсотків голосів, ХДСАХСС - також 38,5, Партія Союз 90\3елені - 8,6, ВлДП - 7,4, Партія демократичного соціалізму не подолала п'ятивідсоткового бар'єру) головою уряду ФРН. За нього проголосували 305 із 306 членів фракцій СДПН та Партії зелених. Старий новий канцлер керуватиме найменш численним урядом повоєнної Німеччини. Лише 13 міністрів, десять із них - від соціал-демократів і троє від зелених. У новому уряді шестеро міністрів - жінки. "Червоно-зелена" урядова коаліція оприлюднила пріоритетні напрямки своєї діяльності: соціальні реформи, зниження рівня безробіття, екологія. У зовнішньополітичній сфері поряд принципом спадковості політичного курсу після виборів 1998 року у ФРН відбувається перехід від дипломатії, заснованій на особистій дружбі («лазнева дипломатія» Коля - Єльцина) до дипломатії реальних інтересів, до прагматичного врахування економічних і політичних факторів. ФРН активізує європейський та атлантичний напрямок своєї зовнішньої політики. В югославській кризі навесні 1999 року Федеративна республіка підтримала воєнні акції НАТО і взяла участь у них. В той же час Г.Шрьодер і Й.Фішер виступають за активізацію ролі Росії у врегулюванні цієї кризи. Поступально розвиваються німецько-українські відносини. ФРН визнала Україну 26 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома країнами були встановлені 17 січня 1992 року. Упродовж 1993-1995 років відбулися візити Федерального канцлера Німеччини Г.Коля до Києва (1993 р.) та президента України Л.Кучми до Німеччини (1995 p.), під час яких підписано Спільну декларацію про основи взаємовідносин між Україною та ФРН і Угоду про уникнення подвійного оподаткування. На нинішній день між ФРН та Україною укладено понад 60 різнопрофільних угод, реалізується чимало спільних проектів, діє 250 з лишком українсько-німецьких підприємств. Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. НДР

Перетворення в радянській окупаційній зоні. Утворення НДР. Будівництво "соціалізму національних кольорів". За союзницькою домовленістю східна частина Німеччини, площею 108 тисяч кв. км. стала радянською зоною окупації, економіка якої внаслідок воєнних дій була зруйнована на 40 відсотків. Рішення Потсдамської конференції заклали міжнародноправову основу для розколу і розчленування переможеної країни. Соціально-економічний та політичний розвиток двох частин Німеччини - східної та західної пішов різними шляхами. З перших днів капітуляції Німеччини в радянській зоні було вжито за317

ходів, спрямованих на поступову тоталітаршапію громадського життя, відновили свою діяльність антифашистські партії. Лідерами стали КІШ та СДГІН, які 1946 року за вказівкою Москви об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). їм опонували Християнсько-демократичний союз, Ліберально-демократична партія, Демократична селянська партія, Національнодемократична партія. Упродовж червня-липня 1945 року було відновлено систему місцевих органів влади. Маршал Г.К. Жуков затвердив президентів німецьких земель та провінцій. В жовтні 1946 року були проведені рівні і прямі вибори до земельних ландтагів, районних та місцевих представництв при таємному голосуванні на пропорційній основі. Проте СЄПН навіть при підтримці Радянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН) не набрала абсолютної більшості голосів. Якщо в усіх землях вона мала 249 депутатів, то ХДС і ЛДП - 254. Призначені РВАН президенти передали свої повноваження ландтагам та сформованим земельним урядам. Суттєвим резервом нових кадрів для управлінських структур у перші місяці окупації стали комуністичні реемігранти, які жили в СРСР і воювали у лавах Червоної армії, члени національного комітету «Вільна Німеччина» і «Союзу німецьких офіцерів». Навесні 1945 року вони повернулися на батьківщину у складі трьох ініціативних груп, сформованих керівництвом КПН у Москві. Упродовж травня-червня 1945 року на роботу в органи місцевого самоуправління з Радянського Союзу було відряджено 70 німецьких емігрантів і до 300 військовополонених-антифашистів, які отримали відповідну політичну підготовку в радянських антифашистських школах. Пріоритет при зайнятті посад надавався, зрозуміло, комуністам та соціал-демократам, як жертвам нацизму. З часом до роботи в адміністративних органах почали залучати професіоналів, у тому числі й тих, які працювали в цих установах за нацистського режиму. Складовою частиною загального процесу демократизації радянської зони окупації стало здійснення денацифікації. Спільними зусиллями органів РВАН і німецьких антифашистів це завдання було успішно виконане. До січня 1947 року в зоні діяло 262 комісії з денацифікації, в яких було зайнято 1 512 осіб. З 18328 активних нацистів, притягнених до судової відповідальності, 18 061 були ув'язнені. До початку 1947 року ці комісії звільнили і не допустили до роботи у найважливіших установах та підприємствах зони 390 478 службовців. Зазвичай, жодної судової процедури не відбувалося, долю людей вирішували «трійки» НКВС за винятком випадків, коли мова йшла про особливо важкі воєнні злочини та саботаж. За деякими даними західних держав, упродовж перших п'яти повоєнних років радянські окупанти інтернували з різних причин від 160 до 260 тисяч німців, і яких від 65 до 130 тисяч загинуло. Спеціальні трибунали НКВС засудили від 30 до 50 тисяч осіб і від 30 до 40 тисяч депортували переважно

до Радянського Союзу та Польщі. Проте більш достовірними, на думку російського науковця" М.М.Семиряги, с інші цифри: від 65 тисяч до 80 тисяч загиблих і 25 тисяч депортованих. Сюди відносяться цивільні німці і військовополонені. Загалом же з 1945 по 1948 рік із різних органів влади, установ та підприємств було звільнено 520 тисяч колишніх нацистів. Відбувалася реорганізація судових інстанцій та колегії. Водночас з чисткою установ і підприємств від нацистів та репресіями проти них у середовищі німецьких антифашистів зріла ідея диференційованого підходу до колишніх членів націонал-соціалістичної партії Німеччини, особливо рядових її членів. Цю ініціативу підтримала РВАН. Відповідно до її директиви у лютому 1948 року комісії з денацифікації були розпущені, а справи колишніх нацистів передано німецькій народній поліції та німецьким судам. Про людське око це означало, що денацифікацію у радянській зоні окупації завершено. Насправді ж НКВС СРСР мав свої тюрми на території НДР аж до середини 50-х років. Економічні проблеми РВАН вважала головною ланкою заходів, які б завадили відродженню військово-промислового потенціалу Німеччини, створили б можливість виконання нею репараційних зобов'язань і забезпечили б створення відповідної економічної бази у подальшому. Ця позиція радянського керівництва контрастувала з поглядами тих державних діячів США, які ще у період війни вимагали здійснення «аграризації» Німеччини. Більшість земель радянської зони були промислово розвиненими регіонами Німеччини. Станом на 1936 рік тут на одного жителя вироблялося промислової продукції більше, ніж у західних регіонах країни. Територія майбутньої радянської зони, маючи 26 відсотки населення країни, виробляла 31 відсоток продукції машино - та автомобілебудування, 33 відсотки продукції точної механіки, 37 відсотків текстилю. Як відомо, на конференціях в Ялті та Потсдамі керівники трьох великих держав домовилися про відчуження фабрик та заводів у великих підприємців, які служили Гітлеру воєнних злочинців та нацистських бонз з тим, щоб підірвати основу німецьких промислових монополій. Німецькі комуністи розглядали знищення монополістичного капіталу у Східній Німеччині як важливий крок до націоналізації промисловості, що стало б грунтом для майбутніх соціалістичних перетворень у галузі економіки. Радянські можновладці з цим погоджувалися і низкою розпоряджень РВАН 1945 року було секвестровано майно колишньої німецької держави і нацистської партії, всіх заборонених товариств та організацій. Питання про подальшу долю секвестрованих підприємств за ініціативою СЄПН при підтримці РВАН було винесено на референдум. Це був єдиний раз, коли німецький народ узяв безпосередню участь в управлінні країною. Для проведення референдуму обрали лише одну землю - Саксонію, яка традиційно мала славу «червоної». Тут був численний робітничий клас та впливові робі319

318

тничі партії. Після проведення масштабної підготовчо-пропагандистської кампанії референдум, в якому взяли участь 3,5 млн. осіб, дав організаторам очікувані результати: 78 відсотків проголосували за безкоштовне відчуження майна. Один з радянських урядовців задоволено констатував: «Було б помилковим стверджувати, що успіх референдуму є тільки наслідком зрослої свідомості німецького населення Саксонії. Наявність окупаційних військ, страх населення ускладнити відносини з радянською владою в результаті провалу референдуму, страх перед можливістю репресій за неучасть в опитуванні і голосуванні «ні» - відповідним чином вплинули на позитивні результати референдуму». Після референдуму, в грудні 1946 року, уряд землі Саксонії пообіцяв, що приватна власність буде під охороною закону, що ініціатива людей, зайнятих в економіці, дістане нову свободу і планування не буде цьому перепоною. Насправді ж жорстке планування, яке вважалося стрижнем економічної політики і державного керівництва господарством у радянській окупаційній зоні, с гало типовим прикладом того, як РВАН здійснювала політику у цій сфері, яка суперечила букві і духові Потсдамських рішень. Це був крок на шляху насадження в Німеччині соціалістичних принципів господарювання. Разом з тим, Радянський Союз демонтував і вивіз понад 600 із загальної кількості 3474 демонтованих народногосподарських об'єктів промислових підприємств зі східної частини Німеччини, що дозволило скоротити терміни відбудови народного господарства в СРСР. Упродовж 1945-1946 років за активної участі КПН-ССПН і при підтримці РВАН у радянській зоні окупації було проведено радикальну аграрну реформу. Супроводжувалася вона конфіскацією земель усіх великих землевласників (тих, хто мав понад 100 га землі), а також воєнних злочинців і активних прихильників нацистського режиму. Реформа відбувалася в умовах гострої боротьби. Некомуністичні партії чинили можливий за тих умов опір. Уже при здійсненні реформи частина комуністів та соціал-демократів пропонувала перетворити конфісковані господарства у колективні господарства. Слід зауважити, що на початку земельна реформа відіграла певну позитивну роль, але згодом німецькі комуністи почали копіювати досвід більшовиків і створювати кооперативні господарства. Загалом було конфісковано станом на 1 липня 1948 року 39 відсотків усіх сільськогосподарських площ зони, із них 83 відсотки належали поліцаям, близько трьох відсотків воєнним злочинцям і активним нацистам, 14 відсотків - державі. У приватну власність здебільшого сільськогосподарським робітникам та безземельним було передано 67 відсотків конфіскованих земель. Отримали вони в середньому по 7 гектарів. Були й дрібні орендарі і малоземельні селяни. Чимало цих людей відмовлялися від земельних паїв. Таким є перелік значних економічних та політичних заходів у радянській 320

зоні, які справді привели до підриву тих основ, на які спирався нацистський режим, і ліквідували націонал-соціалізм як політику та ідеологію. Але зворотній бік цих заходів полягав у запровадженні не демократії, як влади звільненого від нацизму німецького народу, а як «контрольованої демократії» або «демократії» радянського взірця. Замість диктатури нацистської насаджувалася диктатура комуністичного режиму. Заяви та висловлювання радянських військовиків, які входили до РВАН, також засвідчують, що «в Німеччині будували не загалом миролюбну демократичну республіку, а соціалістичну республіку.» Після проголошення у вересні 1949 року ФРН 7 жовтня цього ж року на Установчих зборах було схвалено конституцію Німецької Демократичної Республіки. 11 жовтня парламент обрав В.Піка президентом НДР. Отто Гротеволь сформував і очолив перший уряд НДР : з 18 міністрів 8 були членами СЄПН, 4 - ХДС, 3 - ЛДПН, по одному депутату від НДПН та ДСПН та один безпартійний. РВАН була реорганізована у Радянську Контрольну Комісію (РКК). Було взято курс на побудову соціалізму радянського взірця. Берлінський червень 1953-го року. Після закінчення другої світової війни та нового перерозподілу сфер впливу у Європі між СРСР та США, найслухнянішою та найвідданішою особисто Сталіну серед усіх країн соціалістичного табору виявилася новостворена Німецька Демократична Республіка. Лідери правлячої в НДР Соціалістичної єдиної партії старанно виконували всі накази з Москви, навіть якщо вони були безглуздими Не обійшлося в НДР і без своїх політичних репресій. За наполяганням керівництва КПРС соціалістична Німеччина всі сили кинула на форсування розвитку важкої промисловості, що викликало серйозну нестачу продовольства у країні. Перебої з харчами почалися навіть у столиці НДР - Берліні. Зарплатня весь час падала, податки зростали, а на довершення всього 28 травня 1953 року Рада міністрів НДР ухвалила вкрай непопулярне рішення про десятивідсоткове підвищення норм виробітку з одночасним підвищенням цін на продукти. Але часи вже були трохи інші: Сталін ось вже три місяці, як тихо лежав поруч із Леніним у Мавзолеї, а в Кремлі точилася прихована боротьба за владу. Москві було не до німецьких проблем, і це відчувалося навіть у Німеччині. 16 червня 1953 року близько 300 берлінських будівельників, які працювали на Сталін-алеї, кинули роботу, вишикувалися в колону й рушили до центру міста. До них приєдналися й робітники інших підприємств. Великий натовп зібрався навколо Будинку міністерств, спочатку люди вимагали скасувати нові норми виробітку, а потім почали скандувати: «Геть Ульбріхта!» (керівника правлячої партії), «Геть Гротеволя!» (голову уряду), «Німеччині вільні вибори». Для керівників НДР все це було цілковито несподівано, крізь такі випробування вони не проходили та цілком розгубилися. Не знала що 321

робити й поліція, Москва ж мовчала. Треба зауважити, що у виступі взяли участь тисячі селян, які масово залишали роботу у кооперативах. Так почалося повстання, учасники якого захоплювали парткоми СЕПН, розпочали штурм приміщення держбезпеки, палили партквитки та партійні емблеми. Наступного дня, 17 червня, страйкували вже практично всі найбільші міста соціалістичної Німеччини. На вулиці вийшло понад 300 тисяч демонстрантів. Вони брали приступом партійні осередки соціалістів, в'язниці, а також державні установи. Перелякане політбюро Соціалістичної єдиної партії майже у повному складі змушене було шукати порятунку та поради у верховного комісара СРСР Семенова. Той уже мав конкретні інструкції від свого керівництва і з підкресленою люб'язністю повідомив розгубленому керівництву НДР: «Москва розпорядилася запровадити надзвичайний стан. Тепер цей гвалт швидко закінчиться». Бойову тривогу в радянських окупаційних військах підняли ще вранці 17 червня 1953 року. В той час значна частина вояків та бронетехніки була в літніх таборах, і більшість до бойової тривоги поставилася, як до проведення навчань. Тим більше, порівняно недавно таку тривогу вже оголошували, і теж із зовсім, як виявилося, невійськового приводу - у зв'язку зі смертю Сталіна. Офіцери поспішили до своїх частин та штабів, де швидко готувалися накази про придушення повстання. За планом командувача Групи радянських військ у Німеччині генерала армії Андрія Гречка на приборкання робітників Берліна мала вирушити посилена танками мотострілецька дивізія, в інших містах розправитися зі страйкарями повинні були збірні команди автоматників, що формувалися у місцевих залогах. О 13 годині дня 17 червня радянський комендант Берліна оголосив про запровадження надзвичайного стану у місті. Але це не зупинило страйкарів і, тим більше, не примусило їх розійтися. На вулицях з'явилися перші Т-34 та радянські автоматники, це настрашило декого з демонстрантів, проте значна їх частина все одно залишилася перед стінами державних установ НДР. Доти, поки о 15 годині радянським військам не було віддано остаточний наказ «звільнити» Берлін від страйкарів. Радянська бронетехніка швидко відчистила урядовий квартал. Люди у паніці розбігалися перед Т-34, жахливу дію яких вони добре пам 'ятали ще з часів війни. Автоматники стріляли переважно вгору, але серед демонстрантів майже одразу з'явилися перші жертви. Всього ж під час «чистки» Берліна загинуло, за офіційними даними, 25 його мешканців. Німецькі історики заперечують ці дані - жертвами стали сотні людей. Вже надвечір стан у столиці НДР був остаточно «стабілізований»: на вулицях не було жодної душі. Лише радянські танки та посилені наряди німецької поліції і солдати окупаційних військ стерегли зловісну тишу та московських колаборантів. Так само оперативно було наведено «порядок» і 322

в інших містах соціалістичної Німеччини -Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі тощо, але тут проявилося, так би мовити, «військове братерство»: демонстрантів розганяли спільні загони поліції й радянських частин. Берлінське повстання було придушене майже у зародку, але воно дало початок масовому «ісходу» німців зі Східної Німеччини до Західної. Щороку, аж до часу спорудження ганебної берлінської стіни, проти комунізму та радянського тоталітаризму «голосувало ногами» до 250 тисяч німців. Того трагічного, але знаменного в історії НДР дня, і згодом відбулося ряд промовистих подій. З військовослужбовців 73 стрілецького-полку 17 червня було сформовано збірну команду автоматників, яку спрямували на придушення повстання німецьких робітників у Магдебурзі, де почався штурм в'язниці. Солдати збірної частини відмовилися стріляти у беззбройних людей і дали можливість робітникам звільнити ув'язнених. Вранці 28 червня, у неділю, в літньому військовому містечку 73 стрілецького полку було розстріляно 18 військовослужбовців зі збірної команди автоматників. Розстрілювали невеличкими партіями по три людини на краю викопаної братської могили. Встановити назву частини, що виконала цей акт, та прізвище особи, яка підписала наказ про розстріл, поки що не вдалося. Згодом ходили чутки про ще кілька фактів розстрілу радянських солдатів, однак ані їхньої кількості, ані точного місця страти у цих повідомленнях не було. Існують неофіційні дані, що всього було розстріляно 41 радянський солдат. Крім того, достеменно відомо, що деяку кількість радянських вояків за різні політичні провини під час придушення повстання у Берліні було засуджено на різні строки й запроторено до ГУЛАГу, який ще існував. Двадцять демонстрантів розстріляли за вироком суду, а десять тисяч осіб кинули за грати. Збереглися свідчення, що тоді у радянському ГУЛАЗі з'явилося чимало високих білявих чоловіків - східних німців. Незважаючи на такі досить приблизні дані, вже під час перебудови у Східній Німеччині було споруджено скромний пам'ятник радянським офіцерам та солдатам, котрі відмовилися стріляти в німецьких робітників-повстанців. Крах «соціалізму національних кольорів» в НДР. Демократична революція 1989 року. Криза 1980-х років, яка спіткала НДР, як і всю соціалістичну систему, була логічним продовженням кризових ситуацій: 1953 року (економічна і політична); 1961 року в основному політична криза. Економічна і політична криза кінця 1980-х років виявилась у зміні керівництва НДР: В.Ульбріхта замінив Е.Хонеккер. В.Ульбріхт у принципових питаннях не мав розходжень з керівництвом КПРС і Радянського Союзу, але прагнув бути більш самостійним у своїй міжнародній політиці. Існували розходження і в теоретичних питаннях: «розвинуте соціалістичне суспільство» розглядало:і*

323

ся в НДР не як етап комуністичного, на чому наполягала КПРС, а як самостійна суспільно-економічна формація. Спільні причини краху сталінської моделі соціалізму загальновідомі. Це були тоталітарні держави з максимальною централізацією економічного і політичного життя, його уніфікацією; з монопольною владою однієї партії, злиттям партійних і державних функцій; карним переслідуванням інакомислячих людей. На тлі інших соціалістичних країн НДР виглядала благополучною державою. Недаремно Німецьку соціалістичну республіку називали «вітриною соціалізму». Проте екстенсивні методи ведення господарства вичерпали себе вже в 1970-х роках, всі наявні резерви були використані. Спостерігався значний розрив з ФРН: продуктивність праці в НДР складала лише 40 відсотків продуктивності праці західнонімецького робітника (за іншими даними, 60 відсотків). Велика різниця була в рівнях життя. У 1980 році в НДР з'явилося негативне торговельне сальдо, зростав зовнішній борг: 1980 року він становив 13 млрд. доларів, 1989 року - 21,6 млрд. доларів. Щоправда, збільшувалися й пенсії, зарплата, соціальна допомога, але за рахунок державних дотацій і в 1989 році дефіцит державного бюджету склав 17 млрд. марок, або 7 відсотків. Так само доходи трудящих за останні 10 років зросли на 3-4 відсотки, а інфляція - на 6 відсотків. Перебудовчі процеси, які розпочалися в СРСР 1985 року, керівництво НДР не сприйняло: більше того, було заборонено отримувати будь-яку об'єктивну інформацію з СРСР (заборонялися журнали, газети, кіно тощо). Ємко і коротко схарактеризував своє ставлення до змін в Радянському Союзі один із членів Політбюро СЄПН: « Якщо сусід міняє шпалери, то це не означає, що нам також слід це саме робити». Водночас керівництво НДР висунуло концепцію «соціалізм у кольорах НДР», основна ідея якої - заперечення необхідності будь-яких перемін в НДР ( до мінімуму були зведені контакти німців з радянськими людьми). Мало того, лідери СЄПН ініціювали чергову «чистку» партії, реанімувало стару тезу «посилення класової боротьби». Навесні 1989 року голова Держради НДР і генсек Соціалістичної єдиної партії Німеччини Е.Хонеккер на запрошення місцевої влади приїхав до Магнітогорська на ювілейні урочистості з нагоди 60-річчя металургійного комбінату. Зустріли його в СРСР прохолодно, оскільки він заперечував необхідність «перебудови». Чітко накреслювалося відсторонення радянського керівництва від НДР - союзника Москви, на території якої дислокувалася 400-тисячна радянська армія. 7 травня 1989 року в НДР відбулися комунальні вибори, на яких до 30 відсотків громадян висловилися проти кандидатур СЄПН. Проте результати виборів було сфальсифіковано і оголошено про «нову переконливу перемо324

гу СЄПН і партій, які були з нею у блоці». Тоді ж, одночасно з виборами, виник опозиційний громадський рух «Новий форум», який складався в основному з творчої інтелігенції. В реєстрації «Новому форуму» відмовили. Почалися переслідування його членів. Тим часом в НДР назрівала політична криза, яка ускладнювалася невдоволенням значних верств населення не стільки низьким у порівнянні з ФРН рівнем життя, скільки обмеженнями на виїзд за кордон, особливо на поїздки в західну частину Німеччини. Невдоволення вилилося у масове прагнення східних німців виїхати до ФРН. Влітку 1989 року Угорщина, всупереч домовленості з НДР, відкрила кордон з Австрією. Так почалася масова втеча східних німців через дві країни (Угорщину та Австрію) до ФРН. В країні розпочався широкий рух протесту східних німців проти урядової політики. Мітинги та демонстрації не припинялися у німецьких містах. У такій атмосфері Е.Хонеккер організував 7 жовтня святкування 40-річчя республіки, в якому взяла участь радянська делегація на чолі з М.Горбачовим. Лідер СРСР застеріг публічно Хонеккера: « Того, хто запізнюється, карає життя». Це призвело до «бунту на кораблі». «Молоді» в Політбюро СЄПН після гострих дискусій 17 жовтня 1989 року добилися звільнення Хонеккера з його посад. Його наступником став Егон Кренц - секретар ЦК СЄПН, який відповідав за оборону, держбезпеку і роботу серед молоді (був вкрай непопулярним в країні). Кренц нічого в принципі не збирався змінювати. Фактично ініціатором перебудови в НДР виступав народ, а не партійне керівництво. Ситуація в країні загострювалася. Демонстранти висували вимоги скасувати статтю №1 конституції про керівну роль СЄПН, розпочати демократизацію, запровадити свободу слова тощо. На початку листопада у Берліні на вулиці вийшло понад 1 млн. осіб. 8-Ю листопада 1989 року відбувся X пленум ЦК СЄПН, було зменшено кількість членів Політбюро з 27 до 17. 9 листопада 1989 року - нова сенсація: Кренц оголосив про ліквідацію ненависної берлінської стіни. СРСР не втручався: радянські військовики отримали вказівку за всіх обставин залишатися у казармах. Руйнація берлінської стіни стала першим актом відмови НДР від суверенітету. В країні з'явилися нові партії та організації. На листопад 1989 року їх було 100. В листопаді 1989 року головою Ради міністрів НДР було призначено Ханса Модрова (опального секретаря з Дрездена), який користувався авторитетом у населення. Створивши коаліційний уряд, Х.Модров оголосив його програму: забезпечення стабільності в країні до проведення парламентських виборів (у травні 1990 року); демократизація політичного і економічного життя; запровадження багатопартійності; перехід до ринку та приват325

ної власності. А в СЄПН ще тривала боротьба за владу; тривав масовий вихід з партії рядових членів: з 2,3 млн. осіб у грудні 1989 року залишилося близько 1,7 млн. До того ж парламентська комісія з'ясувала, що вищі партійні і державні керівники привласнювали державні кошти, СЄПН провадила валютні операції за кордоном. Е. Хонеккер і його дружина знайшли притулок в одного священика поблизу Берліна, а згодом їх таємно вивезли до Радянського Союзу. В грудні 1990 року відбувся надзвичайний з'їзд СЄПН, на якому новий керівник Грегор Гізі заявив, що СЄПН прямо причетна до кризи в країні. Було змінено назву і статут СЄПН. Вона почала називатися Партією демократичного соціалізму, залишаючись марксистською соціалістичною, партією оновлення соціалізму. В економічному розділі проголошувалася соціальна ринкова економіка, проте державна власність залишалася пріоритетною. Престиж партії звівся, однак, до мінімуму. Політичний вакуум заповнювали нові партії - ХДС і Соціал-демократична партія. На чергу дня висувається питання про об'єднання Німеччини. Ще в грудні 1989 року канцлер ФРН Г. Коль виступив з 10 пунктами, які стали основою об'єднавчого процесу. Один із них передбачав кардинальну зміну політичної і економічної системи НДР; створення федерації, якщо в НДР буде демократичний уряд; заснування економічного і валютного союзу. Уряд НДР відстоював ідею конфедеративної держави. Спочатку ФРН навіть погодилася на це. Події швидко розвивалися. Влітку 1990 року у Партії демократичного соціалізму залишалося 300-350 тисяч осіб (вийшло 2 млн. членів). Уряд Х.Модрова діяв нерішуче. Термін його повноважень тривав до березня 1990 року. Поряд з розвалом політичної системи, руйнацію переживала економіка. Все гучніше лунали голоси на користь роздержавлення і приватизації. Х.Модров залишався людиною свого часу і поглядів, в його економічній концепції проглядав якийсь третій шлях - еклектична економіка: щось середнє між плановою і ринковою системами. За перший квартал 1990 року обсяг промислового виробництва впав на 5 відсотків. Водночас НДР готувалася до перших вільних виборів. Гостра боротьба спалахнула між Соціал-демокрагичною партією і «Альянсом за Німеччину», який об'єднав ХДС та інші консервативні партії. Всі партії, крім Партії демократичного соціалізму, виступали за об'єднання Німеччини, щоправда, різними шляхами. ПДС виступала за збереження суверенітету НДР. Передвиборна боротьба була багата терористичними актами, інсинуаціями. підтасовкою фактів, в її ході з'ясувалося, що деякі керівники СДП та ПДС були агентами спецслужб. 326

Результати виборів 18 березня 1990 року були такими: «Альянс за Німеччину» набрав 48,3 відсотка голосів, в тому числі, ХДС - 40,8 відсотка; соціал-демократи -21, ПДС -16,4 відсотка. Уряд на підставі результатів виборів було сформовано 18 квітня 1990 року. Виникла «велика коаліція» партій (без ПДС) і на її основі створено уряд. «Велика коаліція» мала в парламенті 303 місця із 400, або майже 78 відсотків, що було достатньо, щоб змінити конституцію. Прем'єр-міністром був обраний голова ХДС Л. де Мез'єр, юрист за фахом. Уряд оголосив свої завдання: в галузі економіки - перехід до соціального ринкового господарства шляхом роздержавлення і приватизації, розвитку дрібного і середнього підприємництва та забезпечення соціальних гарантій населенню, у міжнародній сфері - об'єднання з ФРН. Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи. З новим урядом Г. Коль погодився вести переговори. Була створена спільна комісія для вироблення документів про економічний, валютний і соціальний союз двох Німеччин. Документи на кінець квітня були готові. 1 липня 1990 року договір про економічний, валютний і соціальний союз між ФРН і НДР набрав чинності. В НДР створювалися нові структури на основі приватної власності, вільних цін, ринку праці, капіталів і товарів. Валютою НДР стала марка ФРН. Найсерйознішим було питання обміну грошей. Спочатку передбачалося за курсом 1:1 по 2 тисячі марок на кожного, а потім - за курсом 2:1. Але почалися протести, демонстрації і умови обміну були переглянуті: для дітей до 16 років - 2 тисячі марок, людям у віці від 16 до 59 років - 4 тисячі марок, пенсіонерам - 6 тисяч по курсу 1:1. Договір від 1 липня створив економічні основи для об'єднання, але залишалось багато інших не врегульованих питань. 1 в червні 1990 року приступили до підготовки ще одного документу - «Договору про об'єднання». У вересні 1990 року його було ратифіковано. Датою його вступу в силу було визначено 3 жовтня 1990 року. На території НДР було створено 5 земель: Мекленбург (столиця Шверин, 2 млн.); Бранденбург (столиця Потсдам - 2,5 млн.); Саксонія - Анхальт (столиця Магдебург - 2,5 млн.); Саксонія (столиця Дрезден - 5 млн); Тюрінгія (столиця Ерфурт - 2,5 млн.) Східний Берлін увійшов до складу Федеральної землі Берлін. 14 жовтня 1990 року відбулися вибори в цих землях - в цілому перемогла ХДС та СДП. Слід зупинитися на міжнародних аспектах об'єднання Німеччини. Була вироблена формула «2+4» (ФРН, НДР; СРСР, США, Англія, Франція). За цією формулою велися переговори, на яких було погоджено основні моменти: 1) територію майбутньої держави складають ФРН, НДР і Західний Берлін; 327

2) ніяких територіальних претензій нова держава не висуває; 3) на момент створення нової суверенної держави всі права і відповідальність 4-х держав ліквідовуються; 4) Радянський Союз протягом 3-4 років виводить свої війська; нова ФРН створює армію чисельністю до 370 тисяч осіб (армія ФРН і НДР налічувала на час об'єднання 600 тисяч вояків); 5)Об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження і застосування атомної, біологічної та хімічної зброї. 12 вересня 1990 року в Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання відносин з Німеччиною. 13 вересня 1990 року було попередньо підписано Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між СРСР і Німеччиною. За домовленістю з ФРН, для виведення радянських військ Німеччина виділяла 12 млрд. марок до кінця 1994 року, і з цієї суми 7,8 млрд. йшло на будівництво житла для офіцерів та розвиток підприємств будівельної індустрії в СРСР. В березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР і Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав. Німецьке питання, історія якого нараховує понад 40 років, було розв'язане мирним шляхом. 2 грудня 1990 року в об'єднаній Німеччині відбулися парламентські вибори, перемогу на яких отримала коаліція ХДС/ХСС і Вільна демократична партія, очолювані Г.Колем та Г.-Д. Геншером. На виборах 1994 року вони знову отримали мандат на керівництво об'єднаною країною. Всупереч оптимістичним прогнозам, соціально-економічний розвиток та інтеграція нових земель виявилися складною справою і вимагали більше часу та коштів, ніж планувалося. Так, лише на приватизацію, санацію та модернізацію виробництва у нових землях було виділено до середини 1997 року 1 трлн. марок. Гострою проблемою, яка стала наслідком докорінного зламу суспільної системи на теренах колишньої НДР, стало масове безробіття, якого також не передбачили. Так само не вдалося зрівняти до кінця 1990-х років рівні життя в обох частинах Німеччини. За всіма прогнозами, незважаючи на високий рівень витрат, економічна інтеграція східних земель затяглася на тривалий час. Неоднозначні проблеми виявив і процес психологічної адаптації німців до реалій нової Німеччини. Десятиріччя життя в різних соціально-економічних та політичних системах, орієнтація на різні моделі соціальної поведінки та цінності - все це ускладнило формування насправді єдиної німецької нації. Разом з тим голос об'єднаної Німеччини набирає нової ваги у світовій спільноті, вона вступає у третє тисячоліття як один із світових лідерів, наділений великою відповідальністю як за майбутнє Європи, так і планети в цілому. 328

Розділ НІ. Країни Східної Європи Періодизація, її зміст та особливості. Східноєвропейські країни за їхнім політичним статусом в роки другої світової війни можна поділити на дві групи: до першої належали Польща, Чехословаччина, Югославія, Албанія, які були окуповані й розчленовані гітлерівською Німеччиною та її сателітами. Звідси головне повоєнне завдання народів цих країн полягало у відновленні незалежності та державності. Другу групу складали Румунія, Угорщина та Болгарія, які, будучи союзниками Німеччини, зберегли свою державність і тому у повоєнні роки їм належало оновити та демократизувати державно-політичні структури, які себе дискредитували ще до війни. Марксистсько-ленінська періодизація повоєнної історії країн Східної Європи, яка передбачала будівництво соціалізму з його переходом до комунізму, виявилася штучною, надуманою і, врешті-решт, неспроможною. Історія країн Східної Європи після другої світової війни - це історія зародження, розвитку та розпаду політичних режимів радянського, тоталітарного типу. В ній, за найновішими даними, виділяють ряд етапів. Перший - з 1944 по 1948 роки - пов'язаний з утворенням коаліційних урядів, що сталося після очищення Червоною Армією цих країн від гітлерівських загарбників та розриву з Німеччиною її колишніх союзників та сателітів. Цей період характеризується перехідним, політично варіативним станом суспільства, яке відкинуло фашизм і профашистські режими і прагнуло визначити принципи свого подальшого розвитку. У цій боротьбі брали участь різні політичні сили. Вперше, окрім "традиційних" ліберально-демократичних, селянських, соціалістичних (соціал-демократичних) партій на політичну арену як реальний претендент на владу виступили комуністи. Друга світова війна та її результати принципово змінили місце та роль компартій в суспільному розвитку регіону. Відігравши активну роль у русі Опору, вони тим самим здобули довіру частини суспільства в більшості країн Східної Європи (хоч рівень цієї довіри в різних країнах був різний), а, отже, й право бути представленими в коаліційних демократичних урядах. Це право багатократно було посилене внеском СРСР у перемогу антигітлерівської коаліції та вступом радянських збройних сил в Східну Європу. Радянський фактор відіграв в ряді випадків вирішальну роль у формуванні політичної системи країн регіону. Боротьба різноманітних політичних сил за всю повноту влади і напрямок розвитку суспільства склала головний зміст його життя в цей період. Разом з тим радянське керівництво уникало, принаймні до 1947 року, прямого диктату у відносинах з східноєвропейськими країнами, які за ялтинсько-потсдамськими рішеннями опинилися у сфері його беззастережного впли329

ву. Можна стверджувати, що їхнє керівництво мало в цей час можливості більш-менш вільного вибору власної моделі розвитку. Становлення тієї чи іншої форми політичної влади диктувалося здебільшого внутрішніми обставинами. Таку політику СРСР в регіоні можна пояснити рядом факторів: 1. Москва змушена була рахуватися з консолідацією східноєвропейських народів та їхнім прагненням до незалежності, до відбудови своїх держав на самостійній основі; 2. Радянське керівництво було зацікавлене у виконанні ялтинськ-потсдамських рішень; 3. Це підтверджує виведення радянських збройних сил з Норвегії (щоправда, після наполегливих домагань союзників) та Чехословаччини; 4. Згода Радянського Союзу на створення для нагляду за умовами перемир'я паритетних Союзних контрольних комісій у східноєвропейських країнах. Щоправда, Сталін жалкував згодом, що не здійснив у 1944-1945 роках розширення СРСР відомим "балтійським способом" за рахунок східноєвропейського регіону. Незаперечним є те, що в роки війни та у перші повоєнні роки в країнах регіону розгорнулася боротьба різних політичних сил за ту чи іншу альтернативу післявоєнного розвитку. Найхарактернішою особливістю регіонального суспільного руху було те, що переважна більшість населення не бажала відновлення довоєнних порядків; рух носив антифашистський та демократичний характер. Парадокс полягав у тому, що гарантом цих прогресивних перетворень мав стати СРСР - тоталітарна держава. В залежності від історичних умов, демократичного і політичного досвіду, співвідношення політичних сил пропонувалися різні варіанти соціально-економічного та політичного розвитку країн: 1. Революційно-демократичний як один з шляхів руху до соціалізму; 2. Ліберально-демократичний, в тому числі селянський варіант буржуазної демократії; 3. Моделі християнського та національного соціалізму. Характерними рисами цього нетривалого періоду були багатосекторна економіка, ідейний плюралізм і багатопартійність (окрім фашистських та профашистських партій), коаліційний характер влади, розподіл функцій влади (виконавчої, законодавчої та судової). У суспільній думці цих років не домінували соціалістичні гасла, не йшлося про диктатуру пролетаріату та гегемонію однієї партії. Безперечно, це не була антирадянщина, не заперечення соціалістичної перспективи взагалі, а лише спроба уникнути повторення трагічного досвіду СРСР. В таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина та Польща комуністи не мали внутрішньої опори та впливу, без зовнішньої допомоги вони не змогли б захопити владу. В ЧСР до 1948 року тривала боротьба між концепцією "позакласового чеського демократичного соціалізму", репрезентованого національними соціалістами, та ідеологами соціалізму в марксистсько-ленінському тлумаченні, тобто комуністами. Центральною лінією суспільного розвитку в Польщі та Болгарії стала боротьба за гегемонію між робітничи330

ми партіями, передовсім комуністами, та селянським політичним рухом. Звідси пропонувалося два шляхи подальшого розвитку: 1. Через народну демократію до соціалізму; 2. Селянська республіка в її буруазно-демократичному розумінні. Головна лінія протистояння в Угорщині та Румунії пролягала між прихильниками ліберальної демократії західного взірця і робітничими партіями, які пропонували різні шляхи організації суспільства на соціалістичних засадах. Лише в Югославії та Албанії комуністи одразу утвердилися в усіх владних структурах, вже у 1946 році тут сформувалися основні політичні та економічні конструкції держави авторитарно-тоталітарного типу. Поворотним в історії східноєвропейських країн став 1947 рік, коли було створено Комуністичне Інформаційне бюро ( фактично реанімовано Комінтерн). Після цього у країнах Східної Європи почався процес усунення альтернатив в їхньому суспільному розвитку. На рубежі 1947-1948 років були фактично поховані всі несоціалістичні моделі, хоча в робітничому русі тривали дискусії, але вже лише довкола питання: якій бути соціалістичній альтернативі - у формі "демократичного соціалізму", "національного соціалізму" чи у вигляді "диктатури пролетаріату"'.'' Після примусового злиття у 1948 році комуністичних та соціалістичних (сощал-демократичних) партій дискусії припинилися. Всі повнота влади опинилася в рукх компартій, а радянська • модель була визнана єдино можливою. В історичній літературі радянської доби цей період - 1944-1948 роки - отримав назву "народної демократії", яка сьогодні зазнає серйозної і вмотивованої критики. Другий етап припадає на 1949-1953 роки. Він пов'язаний з планомірними зусиллями комуністичного керівництва в країнах регіону трансформувати всі ділянки суспільного життя за комуністичними доктринальними схемами побудови соціалізму та максимальному копіюванні радянського досвіду. "Візитною карткою" цих зусиль у соціально-економічній сфері була широко відома ленінсько- сталінська тріада - індустріалізація в галузі промислового виробництва, колективізація сільського господарства і дрібного міського виробництва, завершення змін у формах власності і так звана культурна революція. Це роки найбільш одвертого і прямого втручання СРСР у внутрішнє життя країн Східної Європи: через всезагальний контроль аж до прямого диктату, час жорсткого підкорення національно-державних інтересів кожної країни інтересам східного блоку і правлячій у ній радянській верхівці. Особливу роль у запровадженні "соціалістичних норм життя" і здійсненні контролю за "місцевою", національною номенклатурою зіграла система сталінських "чисток" та радянських радників. Партійно-державне керівництво східноєвропейських країн прийняло беззастережно горезвісну сталінську тезу про загострення класової бротьби в процесі побудови соціалізму, що вилилося в грубе порушення законності та масові репресії. Спочатку в ході бо331

ротьби за владу в регіоні знищували еліту революціонерів ( у країнах народної демократії - це були комуністи-підпільники, ті, що не переховувалися під час війни на території СРСР) та колишніх фашистів і колабораціоністів, потім г- "відступників від соціалізму" та іноземних Шпигунів, яких називали троцькістами, тітовцями, буржуазний націоналістами, космополітами, сіоністами. В той же час зазнавали репресій цілі групи населення: землевласники, підприємці, духівництво, кадрові військові, ліберали, реемігранти, інакомислячі. Загалом "чистки" перетворилися у невід'ємний атрибут робітничих партій нового типу та інструмент формування номенклатури, залежної від московського керівництва. Таким чином, впродовж 1945-1950 років у Східній Німеччині було репресовано понад 122 тис. осіб; з 1944-1948 рік у Польщі-300 тис; в ЧССР з 1948-1954 роки-близько 150 тис. З 1949 року по регіону прокотилася хвиля інсценованих судових процесів, які готувалися спецкомандою радянських кадебістів. Лише смерть Сталіна 1953 року зупинила цю криваву вакханалію. Цим роком завершується другий етап повоєнної історії країн Східної-Європи. Щоправда, смерть радянського диктатора не означала ще "початку кінця" тоталітаризму ні в Радянському Союзі, ні в східноєвропейському регіоні, але вона започаткувала їхній вступ в новий етап свого розвитку. Третій етап тривав майже 40 років: з 1953 і до кінця 80-х років XX століття. Він позначений системними кризами, антисоціалістичними революціями, відлигами, нормалізаціями в регіоні, які засвідчували невідворотній процес руйнації тоталітарної політичної системи. Перелік перманентних криз в регіоні суттєвий: червнева революція 1953 року в НДР, події в Польщі влітку 1956 року, народна революція 1956 року в Угорщині, "празька весна" 1968 року в Чехословаччині, революція у Польщі на початку 80-х років. Всі вони були придушені з допомогою військової сили, в тому числі радянської та армій країн-учасників Організації Варшавського договору. На появу ознак реальної та потенційної кризи соціалістичної системи комуністичні партії змушені були реагувати спробами реформ. Суспільна ж свідомість в цілому розвивалася від вимог вдосконалення "системи соціалізму" до усвідомлення необхідності її ліквідації. Проте цей процес тривав довго і завершився, як ми вже зазначили, наприкінці 80-х років. Останній, четвертий, період припав на кінець 80-х - 90-і роки XX століття. Він характеризується тотальним поглибленням кризових явищ в соціально-економічному та політичному розвитку країн, перемогою антисоціалістичних, демократичних революцій і пошуками власних, самобутніх шляхів національного та політичного відродження. Революції кінця 1980-х - початку 1990-х років, зовнішні та внутрішні передумови, національні форми та особливості. Ці революції постають як події, що визріли в тодішніх соціально-економічних та політич332

них структурах, а їхня синхронність та перебіг за принципом "ефекту доміно" обумовлені подібністю і взаємопов'язаністю розвитку країн регіону. При розгляді даної теми постає передовсім проблема понятійного характеру, або проблема дифініцій революцій. Незаперечним є те, що визвольні рухи кінця 1980 - початку 1990-х років у Східній Європі є революціями абсолютно нового типу і світова історія не переживала подібних революційних змін. Питання типології згаданих суспільних рухів залишається не з'ясованим. Ліворадикальні сили (комуністи) називають їх консервативними, антикомуністичними, або ж контрреволюціями. Праві ж сили - антибюрократичними, антитоталітарними, народними, демократичними. Так чи інакше, відомо, що будь-які революії вирішують питання влади: її захоплення чи ліквідацію, зміну політичного ладу чи системи в цілому. Такі зміни фактично відбулися у східноєвропейському регіоні. На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом буде кваліфікація цих революцій як демократичних, оскільки вони передбачають створення в країнах ЦПСЄ громадянських суспільств, держав добробуту, сильних, процвітаючих систем. Проблему передумов дослідники розв'язують по-різному: одні вважають визначальними внутрішні фактори, інші віддають перевагу зовнішнім факторам, тобто радянському, треті дотримуються думки про сприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх причин. Найбільш вдалою видається остання позиція. Аналізуючи зовнішні передумови, варто почати зі змін глобального характеру, перша з яких полягає в тому, що системний чи табірний поділ світу приводив світову спільноту до безвихідних ситуацій, адже ні десяток, ні гори ядерної зброї, ні виведення її в космос, ні створення ядерних парасольок не гарантували виживання жодній із систем; друга полягає у тому, що капіталістична система, чи західна модель суспільного розвитку, зазнала значних еволюційних трансформацій соціального характеру. Відомий ленінський прогноз про імперіалізм як переддень соціалістичних революцій виявився простою кон'юнктурщиною. Західна, капіталістична, модель суспільно-економічного розвитку володіє іманентними важелями для свого вдосконалення, якісного зростання і набрала нині "соціалізованого" характеру і далеко не вичерпала своїх можливостей щодо подальшої еволюції. Вона демонструє переконливо свої переваги щодо якості та рівня життя людей. Це по-перше. По-друге, без зовнішнього поштовху, а саме: "перебудови" в СРСР, проголошеної М.Горбачовим, відмови від "доктрини Брежнєва" (обов'язку Радянського Союзу захищати соціалістичні завоювання в усьому світі), визнання за народами соціалістичного блоку права вибирати свій шлях розвитку, агонія соціалістичної ситеми була б набагато довшою, напевно, кривавішою й трагічнішою. Система, яка породжена кривавими методами в Росії 1917 "року, а після другої світової війни насильно експортована до 333

Східної Європи, була генетично закодована на крах, адже в ній відсутні будьякі внутрішні стимули для свого власного якісного саморозвитку. Щоправда, це не виключає певних економічно-соціальних успіхів до тих пір, поки с можливість використовувати екстенсивні, мобілізаційні методи. До того ж, як відомо, система переживала перманентні соціально-економічні та політичні кризи. Щодо внутрішніх передумов, то науковці виділяють декілька принципових "рівнів" (компонентів) кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний тощо. Дамо коротке тлумачення цих компонентів. Етичний полягає в "десакралізації" влади, тобто повної її дискредитації наприкінці 1980-х років. Ідеологічний компонент пов'язаний передовсім з усвідомленням утопічності марксистсько-ленінського вчення у практичному сенсі. Політичний рівень кризи віддзеркалювався у зниженні "якості" владних рішень, у боротьбі номенклатури за свої привілеї, самозбереження, її переродження. Організаційний компонент переплетений з політичним і відбиває зростаючий рівень некерованості державою і всім громадським життям. Соціальний рівень кризи вказує насамперед на соціальне невдоволення матеріальним рівнем життя. Щодо охлократичного компонету кризи, тобто влади натовпу, то він характерний лише для Румунії та Албанії через слабкість революційних політичних партій та рухів, які роздиралися внутрішніми чварами і не змогли спрямувати народне невдоволення у конструктивне русло. В інших східноєвропейських країнах цей компонент був незначним і загалом в країнах регіону демократичні перетворення мали організований і переважно мирний, парламентський характер, діставши назви "ніжних" чи "оксамитних" революцій. Додамо, що стабільним негативним психологічним подразником для народів регіону було тривале перебування на їхній території радянських збройних угруповань. Західна група військ (ЗГВ), яка дислокувалася у Східній Німеччині, нараховувала наприкінці 1980-х років 550 тис. солдатів, офіцерів, членів їхніх родин та вільнонайманих; Центральна група військ (ЦГВ), утворена після вторгнення 1968 року у Чехословаччину, складалася з 136,3 тис. осіб; Північна група (ПГВ) військ у Польщі нараховувала 67 тис. осіб, а Південна група (ПГВ) в Угорщині - 65 тис. Якщо до цього додати ще 150-тисячну групу радянських військ у Прибалтиці, функції яких також зосереджувалися на "захисті завоювань соціалізму" у східноєвропейському регіоні, і насамперед у Польщі, то можна говорити про майже мільйонну армаду, готової за наказом вождів КПРС не тільки здійснити фронтальний марш-кидок до Рейну, а потім до Ла-Маншу й відкинути зовнішніх ворогів, а й провести масовану поліційно-каральну операцію щодо будь-якої із "союзних" держав з метою придушення "антирадянщини" та інших "внутрішніх противників нового ладу". Конкретизуючи особливості та форми революцій, зауважимо, що вони 334

за цієї характеристикою суттєво різняться. Так, у Польщі та Угорщині передача влади відбулася мирно, цивілізовано, без громадських струсів. їх називають інколи "переговорними революціями", або революціями за "круглим столом", коли реформістське крило ПОРП чи УСРП шляхом переговорів з опозицією домовлялося про революційні зміни. Друга модель впроваджувалася в Болгарії та Албанії, в яких революційний процес розпочався з боротьби всередині компартій, що привело до відставки "вождів" та приходу до влади комуністів-реформаторів. Тут йшли від зміни та оновлення політико-партійної еліти до поступової зміни політичної системи. Третій шлях було обрано в НДР та ЧССР, де відбулися загалом безкровні революції — "оксамитова" в ЧССР та "осіння" в НДР, в яких спостерігалося поєднання боротьби у вищій партійній верхівці та масових, в цілому мирних, виступів народу. Нарешті, справжня народна революція у Румунії з великими людськими жертвами. Таким чином, на січень 1992 року у всіх східноєвропейських країнах діяли некомуністичні уряди, обрані волевиявленням народу, за деяким винятком Румунії та Албанії. В цих країнах виборці налякані стихією ринку та радикальним націоналізмом схилися в бік обережних поступових змін і підтримали реформістів - вихідців із колишніх правлячих партій.

І.Албанія

Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її наслідки. Рух Опору проти італійської, а з 1943 року і німецької окупації почав набирати організованого характеру після створення 1941 року за допомогою югославських комуністів малочисельної комуністичної партії Албанії (КПА). Входили до неї переважно селяни та учнівська молодь. На час створення КПА в її складі було 130, наприкінці 1944 року-2800, а в 1945 році 10 тисяч осіб. Албанське суспільство у політичному відношенні було вкрай нерозвиненим, тому новостворена компартія фактично не мала серйозних конкурентів. її роль і одноособова влада зростали в міру піднесення антифашистської боротьби в країні. Вплив прореспубліканської політичної організації "Баллі Комбетар" та промонархічної "Легалітет", які виступали проти співпраці з комуністами, був підірваний їхнім колабораціонізмом з окупаційною владою. Комуністи за підтримкою Белграда та Москви ініціювали розгортання партизанського руху. У вересні 1942 року у визволеній партизанами Пезі відбулася конференція представників албанського руху Опору, яка прийняла рішення про утворення Національно-визвольного фронту Албанії на чолі з Енвером Ходжою. Фронт об'єднав усі антифашистські політичні та гро335

мадські організації (жіночі, молодіжні, профспілкові), а також представників імущих класів. На початку 1943 року почалося всенародне повстання проти окупантів та формування албанської національно-визвольної армії. На осінь того ж 1943 року частину південної Албанії було звільнено, тут почали функціонувати контрольовані комуністами нові органи влади - народно-визвольні ради. 24 травня 1944 року в одному із визволених районів Албанії, в місті Пермет, відбувся Антифашистський національно-визвольний конгрес, який сформував вищі органи влади: парламент - Антифашистську національновизвольну раду (АНВР) та уряд - Антифашистський національно-визвольний комітет на чолі з Е. Ходжою. Весною цього ж року гітлерівське командування почало виводити свої сили з албанської території. В цих умовах активізувалися дії 70-тисячної Народно-визвольної армії, яка на літо визволила три чверті країни, а 17 листопада вступила до столиці - Тирани. Восени 1944 року всю територію "країни орлів" було очищено від ворога. Таким чином, Албанія виявилася єдиною східноєвропейською країною, яка самостійно, без участі радянських чи англо-американських сил, звільнилася від італонімецької окупації. Саме тому албанські комуністи стали неподільними господарями в країні. Післяокупаційна Албанія опинилася у складній економічній ситуації. Це була відстала аграрна країна з феодально-патріархальними рудиментами. За переписом 1945 року її населення становило 1 122 044 особи, з яких 21,3 відсотка жили в містах, а 78,7 - у сільській місцевості. 70 відстоків албанців були неписьменними. У роки окупації зазнали хижацької експлуатації корисні копалини, цілковитої руйнації сільське господарство, багато земель пустувало. У результаті бойових дій були підірвані мости, нафтопромисли, шахти, рудники, розладнано комунікації, знищено житловий фонд. Більшість підприємств легкої і харчової (провідних галузей) не працювала. Виробництво електроенергії складало 58 відсотків від довоєнного рівня, текстильних виробів - 35, харчових продуктів - 19. Частину золотого запасу держави прихопив король Зогу, іншу - нацисти ( за албанськми даними, 2454 кг). До цього додалася проблема біженців: 25 тисяч абланців повернулися з північної Греції. Першочерговим стало питання відбудови народного господарства та налагодження громадського життя. Міжнародне становище- Радянсько-албанські відносини. Виходячи з американо-англійської декларації 1942 року про визнання боротьби албанського народу складовою частиною європейського антифашистського руху Опору, Тимчасовий уряд, сформований у листопаді 1944 року з представників НВФ, звернувся до провідних держав антигітлерівської коаліції з проханням визнати його єдиним урядом Албанії. Проте США і Великобританія не поспішали з позитивним рішенням. Першою державою, яка у травні 336

1945 року визнала уряд Албанії, була Югославія. Того ж року, упродовж жовтня-листопада, це зробили Польща, Болгарія, Чехословаччина та СРСР. В грудні 1945 року між Албанією і Радянським Союзом були встановлені повномасштабні дипломатичні відносини. Із західноєвропейських держав першою визнала албанський уряд Франція. США та Великобританія висловили намір визнати Тимчасовий уряд Албанії за умов, якщо в країні будуть проведені вільні, демократичні і багатопартійні вибори до установчих зборів, а також безперешкодного в'їзду представників зарубіжної преси та підтвердження всіх довоєнних американо-албанських договорів і угод. Албанське керівництво відмовилося надати гарантії та юридичну силу договорам зі США. Коли ж на листопадових виборах 1945 року перемогла компартія, яка перетворилася в єдину загальнонаціональну політичну силу, питання про визнання Албанії Сполученими Штатами відпало само собою. Цього ж року США відкликали свою місію, яка перебувала у Тирані упродовж 18 місяців. Англо-албанські стосунки ускладнилися, а згодом і перервалися інцидентом, який стався у жовтні 1946 року. Саме тоді у протоці Корфу, неподалів від албанського порту Саранда, підірвалися на мінах два англійські есмінці. Англія заявила про причетність Албанії до мінування, хоч насправді вона не мала, за албанськими даними, ні морських мін, ні плавучих засобів для їхньої установки. Питання розглядалося в Раді Безпеки ООН та Міжнародному суді у Гаазі. Суд більшістю голосів визнав відповідальною за інцидент Албанію і зобов'язав її виплатити Англії компенсацію у сумі 840 тисяч фунтів стерлінгів. Албанський уряд відхилив це рішення як незаконне. Під цим приводом Англія відмовилася повернути албанське золото, яке було вивезене з Німеччини і розміщене у британських банках. До речі, відповідно до рішень Паризької конференції 1946 року про репарації з Німеччини, золото* захоплене гітлерівцями, поверталося державам-власникам. Було створено спеціальну троїсту комісію з представників США, Англії та Франції, яка визнала справедливим повернення албанського золотого запасу. Проте британський уряд затримав золотий запас "країни орлів" як компенсацію за свої підірвані есмінці. Албанський уряд у подальшому не раз порушував питання про своє золото. Загалом на 1953 рік в Албанії діяло всього 10 посольств - 8 з соціалістичних країн та 2 з капіталістичних - Італії та Франції. Фатично Албанія опинилася у міжнародній ізоляції. її не допустили на установчу конференцію ООН у Сан-Франциско, як і до участі у Паризькій конфереції 1946 року. Тільки підтримка СРСР, Польщі, Югославії, а також Франції забезпечила їй право на німецькі репарації, хоч і в мінімальному розмірі. Пісна співпраця розвивалася між Албанією та Югославією.оскільки їх 337

багато що зв'язувало у роки війни, сприяли цьому і однотипні соціальноекономічні та політичні процеси в обох країнах. Югославія, як уже зазначалося, першою визнала Албанію, а в липні 1946 року підписала з нею договір про дружбу та взаємодопомогу. Албанський лідер Е.Ходжа свій перший зарубіжний офіційний візит здійснив до Югославії. Йосип Броз Тіто нагородив свого союзника югославським орденом Народного героя. Водночас в югословсько-албанському діалозі Е.Ходжі відводилося підпорядковане місце. Так, при укладенні двосторонньої торговельної угоди в березні-квітні 1947 року югославська сторона зажадала від Албанії скасувати монополію на зовнішню торгівлю і здійснювати всі експортноімпортні операції через югославські організації. Аналогічна ситуація повторилася під час спільних консультацій при підготовці проекту першого п'ятирічного плану відбудови та розвитку народного господарства Албанії. Енверу Ходжі пропонувалося не створювати власну промисловість, а обмежитися розвитком сільського господарства та сировинних галузей. Натомість югослави зобов'язувалися постачати Албанії промислові товари. Упродовж 1947 року обидві країни парафували свої грошові системи, уніфікували ціни, підписали рішення про митний союз та погодилися координувати народногосподарські плани. Зрозуміло, що такий варіант стосунків повинен був поставити Албанію у залежність від її північної сусідки. Рівень інтеграції з Югославією та очевидний югославський патерналізм викликав різновекторність у поглядах членів ЦК КПА. Югославське партійно-державне керівництво також доклало до цього зусиль, розпочавши масовану критику свого головного албанського опонента Нако Спіру, який не витримав нападок і покінчив життя самогубством. Усунувши противників, югослави розробили проект передислокації своєї стрілецької дивізії в Албанію, в район Корчі, під приводом захисту албано-грецького кордону. Зазіхання югославського лідера Й. Броз Тіто на суверенітет Албанії, прагнення встановити над нею свій протекторат викликали невдоволення їхнього старшого партнера - СРСР. Рубежем в югославсько-албанських стосунках стала резолюція Комуністичного інформаційного бюро від 28 червня 1948 року "Про становище в компартії Югославії". Албанське керівництво було слухняним і вже 1 липня повідомило про анулювання договорів з Югославією та висилку з країни її радників (близько 600 осіб). У вересні того ж року вчинено розправу над прихильниками югославської орієнтації, зокрема, К.Дзодзе - мінісгорм внутрішніх справ ( його розстріляли за вироком суду), та реабілітовано тих, хто виступав за тісний союз з кремлівським керівництвом. Албанський лідер Е.Ходжа вирішив негайно скористатися розривом стосунків з Югославією. 1949 року він звернувся до ЦК ВКП(б) з листом під назвою "Про Косово і Метохію", в якому просив радянського сприяння у 338

національно-визвольній боротьбі албанців, які проживають в Косовому, Метохії, Македонії та Чорногорії, проти "фашистської банди" (Й.Броз Тіто та його оточення) за возз'єднання з батьківщиною. Кремль не наважився санкціонувати таку акцію і пообіцяв, що доля албанської меншини буде вирішена після ліквідації югославських "фашистів". Натомість Москва взяла на себе 50 відсотків витрат на албанську армію та відрядила до Тирани своїх військових інструкторів. Загалом радянсько-албанські відносини розвивалися після війни успішно і різнопланово. З червня 1945 року до Москви почали регулярно навідуватися албанські делегації. 22 вересня того ж року було підписано на умовах радянського кредиту в 1,5 млн. доларів першу угоду про поставки Албанії зерна та хімдобрив. У невдовзі у порту Дуррес пришвартувався перший радянський пароплав із зерном. Нагадаємо, що Албанія через неврожай переживала серйозну скруту з продовольством та товарами першої необхідності. Поряд з наданням кредитів, поставками товарів, обладнання та продуктів харчування радянський уряд погодився на підготовку у вищих навчальних закладах СРСР високоосвічених кадрів з числа албанської молоді, відрядив до Албанії сотні своїх різноирофільних спеціалістів. Починаючи з 1947 року, Е.Ходжа щороку відвідував Москву, зав'язав довірчі стосунки із Сталіним, який у 1947 році нагородив албанського сателіта орденом Суворова. На всіх офіційних заходах Е.Ходжа завжди з'являвся зі сталінською нагородою на грудях. У другій половині 1940 - на початку 1950-х років з допомогою СРСР було споруджено текстильний комбінат (перший такого профілю в Албанії), першу залізницю, яка з'єднала Тирану з портовим містом Дурресом та ряд інших підприємств. Радянські спеціалісти провадили активні геолого-пошукові роботи, в столичному університеті працювало кілька сот радянських викладачів. Вони ж часто-густо посідали керівні посади у народному господарстві, освіті тощо. У 1950 році Албанія стала членом Ради Економічної Взаємодопомоги, у 1955-му - членом Організації Варшавського договору (ОВД). В кінці 1940х років для участі у відбудові радянських міст прибули албанські добровольці. На початку 1950-х років в Тирані та Дурресі були побудовані заводи-дублікати 31С і ЗІМ - подарунки Сталіна Албанії. З 1946 по 1958 рік СРСР побудував і володів військово-морською базою в албанському порту Вльора. Це була єдина радянська військова база у Середземномор'ї. Саме через Вльору і комунікації південної Албанії надходила радянська підтримка комуністичним повстанцям у Греції, уряд якої неодноразово звертався в ООН зі скаргами на Албанію. На рубежі 1950-1960-х років у радянсько-албанських відносинах стався драматичний розрив. Прийнято вважати, що суперечки між СРСР та Албанією почалися через несприйняття албанським керівництвом критики 339

Сталіна на XX з'їзді КПРС. Це не зовсім так. У звітній доповіді ЦК Албанської партії праці на її 3-му з'їзді декларувалося цілковите схвалення курсу радянських комуністів, спрямованого на подолання наслідків культу Сталіна, хоч необхідно визнати, що керівництво АПП було найменш підготоване до сприйняття хрущовських оцінок діяльності московського тирана. Щоправда, ця лінія АПП не мала подальшого розвитку. Більше того, на 5-му з'їзді АПП її керівництво висунуло як попередню умову нормалізації двосторонніх стосунків повну "реабілітацію Сталіна". Більш суттєвими були розходження між АПП та КПРС щодо оцінок того, що відбувалося в Югославії і навколо неї. Слід підкреслити, що албано-югославські відносини до війни складалися через статус албанської меншини в Югославії непросто. У роки війни обидві країни досить тісно координували свої дії. Упродовж перших повоєнних років югославське керівництво докладало чимало зусиль, спрямованих на фактичну інтеграцію Албанії з Югославією. Для Й.Броз Тіто виявився надто спокусливим приклад радянської імперії - СРСР, щось подібне він планував на Балканах. Врештірешт югославський лідер вирішив діяти в обхід Радянського Союзу, що суперечило ієрархії стосунків всередині радянського блоку. Позиція Белграда, як відомо, стала головним пунктом радянсько-югославського конфлікту, який спалахнув у березні 1948 року і через три місяці призвів до виключення Югославії з радянського блоку. Цим було покладено кінець планам Й. Броз Тіто про федералізацію на Балканах. Албанське керівництво повністю солідаризувалося з Москвою у конфлікті з Тіто та резолюцією Комінформбюро щодо КПЮ. Разом з тим для нього став несподіванкою радикальний поворот М.Хрущова у відносинах з Югославією та його візит 1955 року до Белграда. Це був, як кажуть, один бік медалі. Другий полягав у тому, що радянські керівники, виходячи з усталених традицій підпорядкованості зарубіжних компартій КПРС, почали переходити межі у двосторонніх радяно-албанських відносинах: "радили" албанським керівникам, як себе поводити з Югославією, кого реабілітувати, доходило до того, що Москва почала втручатися у кадрові питання у вищому ешелоні албанської влади. Все це відбувалося на тлі перманентних економічних труднощів, які переживало албанське суспільство. Проте розбіжності ще не набрали конкретних форм, про що свідчить візит радянської партійно-державної делегації до Тирани влітку 1959 року. Під час візиту М.Хрущов заходився розгортати перед албанцями авантюрні проекти, наприклад, про перетворення Албанії у квітучий сад, закликав не витрачати коштів на розвиток зернового господарства, оскільки в СРСР миші з'їдають більше зерна, аніж потрібно "країні орлів". У цьому ж році Москва та Тирана виступили зі спільною ініціативою про перетворення Балкан та Адріатики у зони, вільні від ядерної та ракетної зброї. 340

Водночас наприкінці 1950-х років АПП поступово почала солідаризуватися з так званою особливою лінією компартії Китаю, яка виявляла більше розуміння албанських проблем. Саме тому Е.Ходжа відмовився підтримати пропозицію бухарестської наради керівників комуністичних та робітничих партій у червні 1960 року про організацію колективного засудження компартії Китаю. Москва перейшла відтоді до силових методів у стосунках з Албанією, затримала поставки сільськогосподарської техніки і зерна якраз тоді, коли вона переживала неврожай. Тирана звернулася по допомогу до Франції, яка й надіслала потрібну кількість зерна. Конфронтація набирала конкретних форм. На нараді комуністичних і робітничих партій у Москві в листопаді 1960 року Е.Ходжа виступив з промовою, в якій виклав позицію АПП щодо принципів мирного співіснування, соціалістичного будівництва та ролі Сталіна. Вона розходилася з генеральною лінією КПРС. Більшість присутніх партій засудили керівництво АПП, дії якого було розцінено як зраду пролетарського інтернаціоналізму. За цим посипалися суворі санкції щодо Албанії: радянська сторона анулювала надання їй уже погоджених кредитів під третю п'ятирічку (19611965 роки), зажадала негайно погасити борги, відкликала радянських спеціалістів, які працювали в різних галузях албанського народного господарства, позбавила права албанських студентів навчатися у радянських навчальних закладах. Приклад СРСР наслідували інші соціалістичні держави, крім Угорщини. Вони заморозили кредити і всіляко обмежили економічну співпрацю з Албанією. У першій половині 1961 року склалася напружена ситуація довкола радянської військово-морської бази у Вльорі, а також на кількох підводних човнах зі змішаним радяно-албанським екіпажем (з радянських моряків насміхалися, їх третирували). В травні того ж року радянське керівництво прийняло рішення про демонтаж військово-морської бази у Вльорі, а 4 червня радянські кораблі покинули албанські води. Радянські моряки були депортовані з підводних човнів, самі ж човни залишалися у складі албанських ВМС. Всі спроби порозумітися були марними, оскільки обидві сторони не шукали компромісу, а лише відповіді на питання: хто винен? Проте албанська партійна делегація прибула у жовтні 1961 року на XXII з'їзд КПРС. Напередодні з'їзду з ініціативи М.Хрущова було прийнято рішення про винесення тіла Сталіна з Мавзолею. Е.Ходжа відгукнувся на цю подію розлогим зверненням до радянського керівництва, звинувачуючи його у зраді, ревізіонізмі, блюзнірстві і вимагав передати Албанії прах кремлівського вождя. У з'їздівській доповіді радянський лідер піддав гострій критиці позицію АПП, вдався до особистих випадів проти її керівників. Заключні слова 341

першого секретаря ЦК КПРС в частині, де йшлося про Албанську партію праці, були настільки емоційним, що їх вирізали зі стенограми. У відповідь Е.Ходжа на урочистому засіданні в Тирані з нагоди 44-ї річниці жовтневого перевороту 1917 року у Росії більшу частину своєї промови присвятив М.Хрущову, критикуючи його за примирення з югославським ревізіонізмом, за антимарксистські погляди взагалі, засудив культ його персони. Невдовзі конфлікт поширився на міждержавні відносини. 25 листопада 1961 року міністерство закордонних справ СРСР оголосило про відкликання свого посла з Тирани і зажадало від албанського керівництва припинити поширення матеріалів, які "сповнені ганебної брехні" щодо радянського уряду та рішень XXII з'їзду КРПС. З грудня - нова радянська акція: відкликання всього персоналу з радянського посольства та торговельного представництва в Народній Республіці Албанії і вимога, щоб албанське посольство і торговельне представництво покинуло радянську країну. Під тиском Кремля більшість європейських соціалістичних країн вдалися до рестриктивних заходів щодо НРА, але жодна з них не розірвала дипломатичних відносин з нею. 10 грудня 1961 року у редакційній статті органу ЦК АПП газеті "Зері понулліт" під заголовком "Небачений акт у відносинах між соціалістичними країнами були "засуджені методи радянського тиску на Албанію, вказувалося, що, зазнавши поразки у нав'язуванні своїх поглядів АПП, М.Хрущов принизився до помсти, а ідеологічні розбіжності поширив на сферу державних відносин, отже, ставлення радянської сторони до Албанії є ворожим. Албанські делегації приїжджали, однак, до Радянського Союзу у 1961 та 1963 роках на 5-ий Міждержавний конгрес профспілок та на Всесвітній конгрес жінок. Але стосунки між обома державами перебували у глухому куті. Албанія відкликала зі свого посольства у Москві навіть технічний персонал, як і СРСР. 1962 року вона вийшла з РЕВ, а у 1963 році заявила, що не має наміру виплачувати борги Радянському Союзу та іншим соціалістичним країнам. 1968 року припинила свою участь в ОВД у зв'язку з його агресією у Чехословаччині. В радянських ЗМІ велася різка, здебільшого необгрунтована критика албанського керівництва за "гріхи Мао Цзедуна", згодом публікації про Албанію взагалі щезли зі шпальт радянських газет та журналів. Натомість в албанській пресі роками поширювалася специфічна версія про розрив албано-радянських відносин на кшталт того, що СРСР організував блокаду НРА, і вона вимушена будувати соціалізм, спираючись головним чином на власні сили, що Москва чинить несправедливість щодо Албанії, яка опинилася в ревізіоністсько-капіталістичному оточенні, а діє вона так тому, що сама внутрішньо переродилася в буржуазно-ревізіоністську 342

державу, а згодом в соціал-імперіалістичну. Не менш специфічно трактувалася історія радяно-албанських відносин: нібито до 1956 року радянський уряд здійснював інтернаціоналістську лінію дружби та братерського співробітництва, а опісля - ворожу, антиалбанську, спрямовану на перетворення Албанії в сировинний придаток СРСР і країн РЕВ. Нарешті, албанська пропаганда перейшла до звинувачень СРСР у змові з американським імперіалізмом. Такі основні причини майже 30-річної історії радяно-албанського відчуження. Після розриву з СРСР албанське керівництво переорієнтувалося на Китай, але 1978 року також розірвало з ним відносини. Становлення та розвиток тоталітарного режиму. В листопаді 1944 року був сформований Тимчасовий уряд, який складався з 7 представників КПА і 4-х безпартійних. Його очолив лідер компартії Енвер Ходжа. Всі інші партії та їхні лідери дискредитували себе колабораціонізмом і не змогли взяти участь у формуванні нової влади, яка без будь-якого зовнішнього тиску опинилася в руках албанських комуністів. Енвер Ходжа (1908-1985) народився у південній Албанії (м. Гірокаст-ра) у родині службовців. Його батько був відомим адвокатом, а мати - вчителькою музики. Албанія була тоді турецькою колонією і родина Ходжів належала до групи ліберальної опозиції турецькому пануванню. 1930 року Енвер закінчив ліцей у м. Корче. Він захоплювався музикою, мовами, писав вірші. Добре знав турецьку, французьку та російську мови. 1930 року вступив на факультет природничих наук університету у Монпельє (Франція), де навчався за державний кошт, закінчив його 1934 року з відзнакою. Будучи у Франції, познайомився з французькими комуністами та соціалістами, як і з представниками албанської секції французької компартії, став членом ФКП, співробітничав з "Юманіте", редагував албанський комуністичний бюллетень, друкував статті про Албанію. Протягом 1934-1936 років він-секретар албанського консульства у Брюсселі, де одночасно вивчав юриспруденцію. 1936 року повернувся на батьківщину і працював викладачем французької мови у Корчинському ліцеї. Тоді ж увійшов до керівного складу комуністичних районних груп в Корче та Тирані. Після смерті 1938 року лідера корчинських комуністів А.Кельменді. Е.Ходжа став його наступником, фактично очолив комуністичний рух у південній Албанії. 1939 року його заарештували "за підбурювання до заколоту та переклад албанською мовою підривних брошур Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна". У роки італо-німецької окупації - учасник та керівник антифашистського руху Опору. Один з фундаторів компартії Албанії, створеної 1941 року, з 1943 року - генеральний секретар ЦК КПА. Був головою Національно-визвольного фронту Албанії (1942-1945 pp.), командувачем Албанської народної армії (1944-1954 pp.), головою Тимчасового уряду (1944-1945 pp.), Головою Ради Міністрів Народної Республіки Албанія (1946-1954 pp.), міністром закордонних справ та 343

національної оборони. З 1954 по 1985 роки - перший секретар Албанської партії праці. Влітку 1945 року Національно-визвольний фронт було переіменовано у Демократичний фронт і прийнято нову програму, в якій декларувалася необхідність створення "прогресивно-демократичної республіки". Найважливішими програмними пунктами були: захист і забезпечення незалежності Албанії та верховної влади народу; підтримка нового уряду; широкі соціальні та економічні перетворення; мобілізація албанців на боротьбу з фашизмом. Упродовж 1944-1945 років прийнято низку законодавчих актів, зокрема про запровадження державного контролю над підпрємствами; про надзвичайний прогресивний податок на прибутки, отримані у роки війни; про націоналізацію італійських банків і створення албанського державного банку; про загальні підстави для конфіскації приватної власності (приватна власність допускалася лише у разі, коли діяльність її власника не зашкоджує інтересам деражави). Відповідно до закону від 29 серпня 1945 року в Албанії розпочалася аграрна реформа, за якою велика поміщицька власність підлягала конфіскації. Понад 70 тисяч селянських гоподарств отримали 155 тисяч га землі. Продаж та оренда землі заборонялися. Серед селян розподілялися також конфісковані виноградники, сади, тяглова худоба. У 1946-1947 роках були націоналізовані рудники, промислові підприємства, транспорт і таким чином 84 відсотки промислового потенціалу країни перейшло до рук держави. Паралельно формувалися органи нової державної влади. Новий виборчий закон (вересень 1945року) надавав виборче право всім громадянам, які досягай 18 років, окрім тих, хто співробітничав з окупантами. У грудні 1945 року відбулися вибори до Установчих народних зборів (парламенту), на яких перемогу здобули кандидати Демократичного фронту (ДФ). Вони отримали 93 відсотки голосів. На першій сесії Народних зборів (січень 1946 року) Албанію-було проголошено Народною Республікою Албанією (НРА). У березні цього ж року прийнято конституцію НРА. У зв'язку зі складною зовнішньополітичною ситуацією, яка склалася влітку 1946 року, Е. Ходжа оголосив курс на створення соціалістичного державного сектору, планового господарства, запровадження державної монополії на зовнішню та внутрішню оптову торгівлю, закликав до боротьби проти великих торгівців у містах та "куркулів" на селі. Це був принциповий поворот, який до того ж супроводжувався чистками в компартії (12 відсотків її складу було репресовано) та армії. КПА складалася з ліворадикальних елементів і була готова до сприйняття нового курсу. 1948 року відбувся перший з'їзд компартії Албанії, який поставив зав344

дання переймати досвід СРСР та ВКП(б), проголосив свою солідарність з Комінформбюро, у загальних рисах сформулював програму соціалістичного будівництва, яка передбачала індустріалізацію та електифікацію країни, поступову колективізацію сільського господарства і розвиток культури. Ці напрямки знайшли конкретне відображення у завданнях першого дворічного плану розвитку народного господарства на 1949-1950 роки. На з'їзді КПА було перейменовано на Албанську партію праці (АПП). Албанська партія праці мала цілковитту монополію у суспільному житті країни, інакодумців жорстоко переслідували. За роки діяльності АПП відбулося 11 "чисток", унаслідок яких було страчено 10 тисяч функціонерів різних рангів. Другий з'їзд АПП (1952 р.) оголосив завершення відбудови країни за_ планом 1949-1950 років та перехід до виконання першого п'ятирічного плану, розробленого у радянському Держплані. Дворічний план (1949-1950 роки) був виконаний лише на 87, 2 відсотка. Не вдалося досягти запланованих показників з видобутку нафти і хромової руди. Повільними темпами зростало сільське господарство. Новий п'ятирічний план передбачав форсоване будівництво економічних основ соціалізму і перетворення Албанії з відсталої аграрної в аграрноіндустріальну державу. Обсяг промислової продукції планувалось збільшити на кінець п'ятирічки на 239 відсотків, тобто в 12 разів у порівнянні з довоєнним рівнем, а валову продукцію сільського господарства - на 71 відсоток. Плануючи різкий стрибок у темпах індустріалізації, керівництво АПП не враховувало реальних можливостей господарського потенціалу країни, Показники визначали довільно. Недивно, що завдання 1951-1952 років також були не виконані. Тоді прийняли рішення про перегляд планових показників. Капіталовкладення розподілили практично заново з урахуванням потреб легкої промисловості та сільського господарства, знизили темпи промисловго будівництва (завершення деяких новобудов було перенесено на наступну п'ятирічку), скоротили на 30 відсотків управлінський апарат, скасували заборгованість селян, зменшили норми обов'язкових сільськогосподарських поставок. Третій з'їзд АПП (травень-червень 1956 року), який розглянув підсумки виконання першого п'ятирічного плану, констатував, що Албанія з відсталої аграрної країни перетворилася в аграрно-індустріальну. До ладу стали текстильний, цукровий та деревообробний комбінати, два невеликих бавовноочисних заводи, цементний завод. Середньорічний приріст промислової продукції склав за п'ятирічку 22,8 відсотка. При цьому треба врахувати, що Радянський Союз поставив 93 відсотки всього обладнання для гірничодобувної та нафтової промисловості, 90 відсотків - вантажного автотранспорту, 80 - тракторів, 65 - інших сільськогосподарських машин; 25 новобудов 345

стали до ладу завдяки радянським кредитам. Аграрна реформа 1945 року дещо виправила нерівномірний розподіл земельних угідь в албанському селі. Що ж до тваринництва, то воно було в руках заможних власників, особливо у гірських районх , тому рішенням Політбюро ЦК АПП від 21 квітня 1948 року передбачалася націоналізація великих гуртів худоби і створення державних тваринницьких ферм. Хоча за законом 1946 року "Про створення кооперативів" визначалися основні типи кооперації як в місті, так і на селі, фактично до 1948 року держава не займалася організацією кооперативного руху (наприкінці 1946 року їх було на селі всього сім, 1947 року - 21, всі вони були нерентабельними). Катастрофічною була ситуація з сільськогосподарською технікою: у 1947 році в Албанії нараховувалося всього 40 тракторів. Того ж року створені машинотракторні станції (МТС), які поповнювалися югославською та радянською технікою. За перший рік свого існування МТС обробили лише шість відсотків угідь. Показники дворічного плану 1949-1950 років передбачали припинення імпорту зернових за рахунок розширення власного виробництва. Йшлося також про культивацію цукрового буряка та соняшника для задоволення потреб вітчизняної харчової промисловості. Завдання були завишені і їх не виконали. Для подолання кризи у сільському господарстві держава вдалася 1948 року до надзвичайних заходів, зокрема запроваджено систему продрозкладки, тобто примусової здачі селянами всіх надлишків продукції рільництва і тваринництва. Це не поліпшило ситуацію: план хлібозаготівлі на 1948 рік був зірваний. Наступного року продрозкладку скасували і ввели систему погектарного натурподатку залежно від категорії грунтів. Лінія на колективізацію була закріплена у першому п'ятирічному плані на 1951-1955 роки. Четвертий з'їзд АПП (лютий 1961 року) констатував завершення колективізації сільського господарства. Голова Ради міністрів Мехмет Шеху (він став ним у липні 1954 року) заявив, що соціалістичний сектор займає 85 відсотків посівних площ і об'єднує 71,3 відсотка всіх селянських родин. 1957 року було скасовано в Албанії карткову систему. Проте самозабезпечення зерновими досягти не вдалося. 1961 рік став етапним в історії Албанії. Розрив відносин з СРСР примусив албанське керівництво переорієнтувати свою політику. Четвертий з'їзд АПП закликав співвітчизників до "опори на власні сили та ресурси". У внутрішній політиці було взято курс на повне самозабезпечення та автаркію, що зумовило ізоляцію та статус Албанії як найвідсталішої і найбіднішої країни Європи. З'їзд наголосив у своїх рішеннях на тому, що в країні покінчено з багатоукладністю і створено єдину соціалістичну систему господарювання, шо Албанія вступає у період будівництва матеріально-технічної бази соціалізму та прискореного просування по шляху перетворення з краї346

ни аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Важливим етапом у досягненні мети, накресленої з'їздом, мав стати третій п'ятирічний план розвитку народного господарства Албанії (19611965 роки). Проте його виконання було пов'язане з низкою труднощів: позначилось передовсім згортання радяно-албанської економічної співпраці. Так само країни РЕВ не без рекомендації Москви відмовилися надати Албанії вже попередньо погоджені кредити, більше того відкликали услід за СРСР своїх спеціалістів. В результаті понад 40 промислових об'єктів, будівництво яких провадилося за рахунок іноземних кредитів, довелося законсервувати. Щоправда, в Албанії з'явився тоді новий партнер - Китай. 1961 року НРА та КНР підписали низку економічних угод: про поставки Китаєм обладнання, надання технічної допомоги у спорудженні 25 промислових об'єктів, про обмін спеціалістами, про кредити тощо. Внутрішня албанська пропаганда поширювала в той час таке оптимістичне гасло : "Великий Китай не поїсть один день - Албанія буде ситою цілий рік". Проте китайські кредити почали надходити лише з 1963 року. Співпраця з КНР у сфері економіки супроводжувалася подальшим зближенням в ідеологічному плані. Албанське партійно-державне керівництво запозичило весь набір стереотипів, якими оперували Мао Цзедун та його послідовники, зокрема про єдино правильні постулати соціалістичної теорії та практики. Принцип "опори на власні сили" албанські ідеологи поширили на самому початку албано-китайської дружби. Хоча в умовах Албанії він не міг набути практичного застосування, оскільки ні розміри країни, ні її природні ресурси, ні рівень розвитку економіки не гарантував більш-менш пристойного її існування. Тому в листопаді 1961 року Е.Ходжа запропонував інший варіант формули "опора на власні сили". Він заявив, що Албанія "отримувала і отримує від своїх друзів і братів з соціалістичних країн не милостиню, а тільки інтернаціональну допомогу кредитами і продовжуватитме отримувати їх у подальшому лише від тих соціалістичних держав, які виявлять бажання надати таку допомогу." Так виникло формулювання "опора головним чином на свої сили". Іншою новацією Е.Ходжі стало визначення Албанії як "обложеної фортеці". Типове для всіх тоталітарних режимів, це визначення конкретизувалося в контексті давньої ізольованості країни, яка змушена була ще з часів Скандербега оборонятися від ворогів, "тримаючи в одній руці мотику, а в другій - меч." Ходжівська пропаганда осучаснила цей вислів і апелювала до населення,закликаючи його будувати соціалізм у важких умовах ревізіоністсько-імперіалістичного оточення, тримаючи в одній руці кайло, а в другій - гвинтівку.Так творився «образ ворога» і самопродукувалася сталінська репресивна соціалістична модель. 347

Загострення полеміки у міжнародному комуністичному і робітничому русі призвів до подальшого розмежування в його рядах по лінії Москва Пекін. Лідери АПП перетворилися у найбільш послідовних прихильників маоїстських теорій. Так, вони перейняли і вдосконалили теорію двох "наддержав", які поділили світ на сфери впливу і керують ним. Радянському Союзу відводилася у цій схемі роль соціалістичного партнера імперіалістичних Сполучених Штатів. Ці три постулати - формула "опори головним чином на власні сили", теорії "обложеної фортеці" та "двох наддержав"- склали на довгі роки ідеологічне підґрунтя політики НРА. Вони були покладені в основу директив четвертої п'ятирічки на 1966-1970 роки. П'ятий з'їзд АПП (листопад 1966 року) затвердив цей план. У кожній албанській п'ятниці ставилося завдання підвищити життєвий рівень народу, але гарантій виконати його і в 1966-1970 роках не було, як, власне, і в попередніх, тому М.Шеху в офіційній доповіді спрогнозував, що албанцям доведеться "по своєму ліжку простягати ніжки." Незважаючи на тісну співпрацю, албанське керівництво не спокусилося маоцзедунівською "культурною революцією" і не закликало громадян до "розквіту 100 шкіл" та "відкривати вогонь по штабах", щоб виявити крамолу. Відлагоджена бюрократична машина з державним та партійним апаратом давала змогу обійтися без масштабних розправ над опозиціонерами. До того ж 1960-і роки були в Албанії відносно спокійними в плані пошуку внутрішніх ворогів. Масові чистки розпочалися в першій половині 1970-х років, коли албано-китайська дружба розладналася. Нова зміна албанського курсу спричинить новий виток репресій. Проте окремі елементи "культурної революції" були запроваджені в Албанії. Так, за закликом Е.Ходжі розпочалася боротьба проти релігії. 1967 року всі церкви та мечеті зазнали руйнації так званими революційними масами, або були передані під склади, ресторани, кінотеатри, спортивні зали. Імами та православні священики, яких узивали "пригноблювачами народу", змінювали професію або потрапляли до тюрем. На християнських цвинтарях знищували хрести. В результаті цього варварства Албанія стала, як стверджувала офіційна пропаганда, "єдиною у світі атеїстичною державою". В армії були ліквідовані знаки розрізнення. В атмосфері ксенофобської істерії набув розповсюдження міф про зовнішню небезпеку. "Вороги, говорив Е.Ходжа,- можуть напасти на нас звідусіль: імперіалісти - з моря; ревізіоністи - з гір; зрадники - з наших власних сіл". Все підпорядковувалося режимові "блокадного" життя. Саме у цей період почалося будівництво численних бункерів та дотів. їх споруджували скрізь: на пляжах, в міських парках, серед виноградників; 600 тисяч дотів з бійницями і дулами гармат очікували нападу. Виконуючи "наказ низів", тобто селянства, албанські лідери почали 348

виступати за зменшення присадибних земельних ділянок, згодом заборонили утримування худоби та птиці, торгівлю на ринках. Викривлене розуміння боротьби за ідеологічну чистоту вилилося в кампанію, спрямовану проти впливу буржуазної західної та ревізіоністської східноєвропейської культур. Остракізмові були піддані твори класиків світової літератури і кінематографу, сучасна симфонічна та естрадна музика. Немовлят батьки мали називати "історичними" іменами албанських царів та героїв або ж "новоязівськими" тину "Богатир", "Щастя", "Сокіл" (таке ім'я мав один із синів Е.Ходжі). Викорінюючи згубний вплив Заходу, по всій країні знищували напис "кав'ярня", замінюючи його албанським словом "ембельторья" ("солодкарниця"). Щоправда, вневдовзі східні солодощі, якими славилася албанська кухня, щезли. В країні впроваджувався натуробмін, згорталися товарно-грошові відносини, вводилася карткова система та зрівнялівка в оплаті пращ, заборонялося мати власну автомашину, хіба що - велосипед. Е.Ходжа безперестанку попереджував про небезпеку "бюрократизації" комуністів і "деідеолопзацію суспільства", тому ще"1958 року розпорядився, щоб кожен керівник щороку упродовж двох місяців безкоштовно відпрацював на виробництві чи у сільському господарстві. Ця добровільно-примусова повинність охоплювала також дипломатів, працівників науки і культури, їхні родини. Скасовано її лише 1991 року. Перші серйозні симптоми розладу в албано-китайських стосунках з'явилися в лютому 1972 року, коли КНР відвідав президент США Р.Ніксон. Реакція албанського керівництва була одверто негативною. Цілковите похолодання між КНР та Албанією настало 1976 року, після смерті Мао Цзедуна, коли китайське суспільство почало поступово звільнятися від ідеологічного догматизму. Тоді АПП підхопила прапор "істинного марксисзму-ленінізму", а офіційна пропаганда створила міф про Албанію як майже єдину соціалістину державу в світі. З'явилася навіть формула, що Албанія "ніколи не матиме стосунку з імперіалізмом США і соціал-імперіалізмом Радянського Союзу". 26 грудня 1976 року Народні збори прийняли конституцію, за якою країна дістала назву Народної Соціалістичної Республіки Албанія (НСРА). Конституція 1976 року законодавчо закріпила зідеологізований міф про ідеальний соціалізм, побудований в Албанії. В другій половині 1970-х років навколо Е.Ходжі, який все частіше слабував, консолідується його найближче оточення. Це передусім його дружина Неджіміє, з якою він побрався 1942 року, коли їй було 20 років. Вона взяла прізвище Ходжа і упродовж 1940-1980-х років була однодумцем і соратником свого чоловіка у всіх його починаннях. Неджіміє Ходжа займала посади члена Політбюро, секретаря ЦК, голови Демократичного фронту. її звільнили з усіх цих посад 21 грудня 1990 року. Енвер і Неджіміє Ходжі 349

мали двох синів дітей Сокола (1942 року народження, полковника держбезпеки). Іліра (1945 p., міністра оборонної промисловості) та дочку Іляну (1948 p., архітектора, керувала спорудженням музею Е.Ходжі у Тирані). До числа найближчих людей албанського вождя належали Раміз Алія (1925), секретар ЦКз 1960 року, сват Ходжів; МехметШеху, прем'єр-мінстр з 1954 року, який закінчив життя самогубством у 1981 році (маючи реальну владу, він надто одверто робив ставку на спадкоємництво в державі після Е.Ходжі, потрапив у немилість і обрав замість в'язниці кулю); Аділь Чарчані, який після "самовбивці" М.Шеху, очолив уряд. В листопаді 1981 року відбувся VIII-й з'їзд АПП, на якому Е.Ходжа заявив nptf перемогу соціалізму та початок будівництва комунізму. Як і раніше, різкій критиці були піддані "імперіалізм і ревізіонізм усіх мастей". Албанський лідер підтвердив відмову Албанії від участі у Гельсінкському процесі, назвавши його "обманом" і "спробою старих і нових імперіалістів поневолити Албанію, ліквідувати світовий комуністичний і національно-визвольний рух". 1982 рік характеризується загостренням внутрішньополітичної ситуаціївкраїні. Самогубство прем'єра М.Шеху (грудень 1981 року) "албанський Сталін" оголосив зрадництвом і заявив, що група Шеху прагнула знищити партію і народну владу. Тоді ж відбулися великі кадрові перестановки в партійному та державному апараті. Головою Ради Міністрів було призначено А.Чарчані, в уряді помінялося 12 міністрів з 18. Головою Президії Народних зборів став Раміз Алія, замінивши Хаджі Леші (обіймав цю посаду з 1953 року), який, за словами Е.Ходжі, втратив пильність і його відправили на пенсію. В 1983-1985 роках здоров'я Е.Ходжі різко погіршилося, він переніс інфаркт, інсульт, давно страждав від діабету. У березні 1985 року лікарі приписали вождеві тривалий відпочинок, але він продовжував працювати. 11 квітня 1985 року після крововиливу у мозок Е.Ходжа помер. Траур в Албанії, який нагадував Радянський Союз у березневі дні 1953 року, триваа дев'ять днів. На похоронну церемонію з-за кордону допустили лише лідерів "істинно марксистсько-ленінських партій" та представників з КНДР, В'єтнаму, Куби, Румунії, Лаосу, Кампучії, Нікарагуа, Ірану та Іраку. Телеграми співчуття, надіслані з СРСР, Китаю і Югославії, нове албанське керівництво відправило назад. Після усунення М.Шеху з політичної арени, а його найближчих соратників з партійно-державного апарату в албанських номенклатурних верхах не залишилося реальних претендентів на посаду спадкоємця Е.Ходжі, окрім Р.Алії, який по суті автоматично став першим секретарем АПП зразу ж після смерті вождя. Раміз Алія народився 1925 року на півночі Албанії у м. Шкодері. Його 350

батьки-селяни були вихідцями з Косово. У 17-річному віці вступив до компартії. Брав активну участь у партизанській боротьбі (був комісаром) проти окупантів у роки другої світової війни. З 1948 року - член ЦК АПП. 1949 року очолив албанський комсомол. Навчався у Вищій партійній школі у Москві. З 1961 року - секретар ЦК АПП з ідеології та член Політбюро. З 1982 року - Голова Президії Народних зборів. Необхіднсть реформ все глибше проникала у свідомість нового керівництва. Економічна ситуація обговорювалася на грудневому 1985 року та на березневому 1986 року пленумах ЦК АПП. Було визнано, що труднощі у народному господарстві зумовлені внутрішніми факторами, а не є винятково результатом "капіталістично-ревізіоністської блокади", як стверджувалося раніше. Про потребу оновлення йшлося і на 9-ому з'їзді АПП (листопад 1986 року). Проте і на пленумі, і на з'їзді панував дух спадковості і вірності заповітам Е.Ходжі. В економіці обстоювалися старі принципи: опора на власні сили, заборона іноземних кредитів. Все ж накреслювалися, хоча дуже обережно, зміни. Було звільнено одіозного міністра внутрішніх справ та ряд інших міністрів. Селянам дозволили тримати худобу та птицю, мати присадибні ділянки, в у колгоспах і на підприємствах почали запроваджувати нову систему оплати праці. Були зроблені перші кроки виходу з міжнародної ізоляції: замінено 40 із 100 албанських послів. Про це свідчить також налагодження 1987 року дипломатичних відносин з ФРН. 1988 року Албанія взяла участь у нараді міністрів закордонних справ балканських держав. Проте, в зв'язку з черговою економічною кризою, керівництво АПП почало відновлювати з 1989 року тенденції ортодоксального соціалізму, повернення до політики "обложеної фортеці". Демократична революція кінця 1980-х - початку 1990-х років, її розвиток та особливості. Революції 1989 року у східноєвропейських країнах, розпад СРСР та крах світової соціалістичної системи по-своєму оцінив 9-й пленум ЦК АПП (січень 1990 року), підкресливши, з одного боку, що збулися давні прагнення народів, які нарешті ліквідували ревізіоністські режими, але результатами народних революцій скористалися праві сили, підтримувані міжнародною буржуазією. З іншого боку, учасники пленуму стверджували, що події в країнах Східної Європи не можуть слугувати взірцем для Албанії, завдання якої полягає у тому, щоб "забезпечити умови для повного задоволення потреб трудящих." Разом з тим і попри всі декларації, витримані у старому догматичному дусі, зовнішній вплив та наростання загальноалбанського опозиційного руху змусили правлячу партію виступити ініціатором докорінних соціально-економічних перетворень. 1990 року відбулися масові мітинги, проти їх учасників застосовано силу. Але тоді ж було дозволено роздрібну торгівлю на ринках та приватну власність, у столиці з'явилося кілька приватних магазинів, скасовано смерт351

ну кару. Тисячі албанців влітку 1990 року виїхали до Греції, Югославії, на захоплених кораблях добиралися до Італії. На початку липня цього ж року шість тисяч молодих албанців переховувалися в іноземних посольствах, прохаючи політичного притулку. Держава змушена була упродовж лише трьох місяців надати право на виїзд за кордон 16 тисячам громадян. «Проблема біженців» стала першим великим струсом для албанського суспільства. В листопаді 1990 року Народні збори вносять поправку до Конституції, якою було скасовано монополію АПП, дозволено іноземні інвестиції, надано свободу дій усім конфесіям та різним партіям. 8-11 грудня відбувся страйк студентів Тиранського університету, його підтримала молодь інших міст. Виступ молоді, яка обстоювала право на створення різних партій, знайшов широкий відгук у країні. 19 грудня 1990 року було зареєстровано Демократичну партію (ДП). Цей день став днем народження багатопартійності в Албанії. За нею інституювалися Республіканська, Екологічна, Аграрна партії, Форум на захист прав людини, Демократичний союз грецької меншини, Партія національної єдності. Почали виходити опозиційні газети. На початку 1991 року емігрувало 30 викладачів Тиранського університету і 10 спеціалістів сільськогосподарського інституту. В липні 1990 року Тирану відвідала група американських конгресменів. Тоді ж посол НСРА при ООН зустрівся з представниками американського держдепартаменту. У вересні у Нью-Йорку відбулася зустріч Раміза Алїї з міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварнадзе - перша за останні 30 років зустріч представника радянського керівництва з албанським лідером. Під час цих зустрічей та переговорів Р.Алія отримав гарантії підтримки Заходу та Сходу за умови десталінізації, демократизації та деідеологізації Албанії, дозволу багатопартійності та запровадження посади президента. Албанського лідера 1991 року було запрошено відвідати СРСР. Упродовж лютого-квітня 1991 року відновили свою діяльність посольства обох держав. З січня 1991 року у пресі з'явилася програма АПП, яка передбачала здійснення докорінних економічних реформ, поступовий перехід до ринкової економіки, раціональне використання внутрішніх ресурсів у поєднанні з залученням іноземних кредитів, визнання всіх форм власності та кооперації, забезпечення політичної стабільності в суспільстві. У зовнішній сфері партійна платформа підтверджувала твердий намір інтегруватися в загальноєвропейський процес, покінчити з упередженнями періоду "холодної війни". Підкреслювалося, що албанець повинен відчувати себе не тільки громадянином своєї держави, але й громадянином Балкан та Європи. Гаслами АПП стали: "Реалізм та оновлення", "Інтереси батьківщини та нації - понад усе". Тим часом економічне становище Албанії погіршувалося. Навіть офіційна статистика засвідчувала зменшення виробництва м'яса, молока, яєць. 352

З прилавків магазинів зникли овочі. Промисловість на початку 1991 року знизила виробництво продукції майже на третину у порівнянні з аналогічним періодом попереднього року. Це викликало перший в історії країни страйк шахтарів та створення незалежних профспілок. Держава пішла на поступки шахтарям. Нова загальнонаціональна криза вибухнула в лютому 1991 року. Розпочалася вона з голодного страйку 720 студентів і викладачів Тиранського університету та інших навчальних закладів столиці. Страйкарі вимагали відставки уряду, поліпшення побутових умов у студентському містечку та зняття приізвища Е.Ходжі з назви університету. Пленум ЦК АПП 19 лютого відхилив вимоги студентів. Наступного дня в результаті спонтанного виступу жителів столиці було повалено на центральному майдані статую Е.Ходжі. 20 лютого Р.Алія заявив по телебаченню, що стабільність буде відновлено і створив Президентську раду та новий Кабінет Міністрів. Разом з тим А.Чарчані в останній день свого прем'єрства підписав рішення про те, що Тиранський університет не носитиме імені Е.Ходжі. Студенти припинили голодування. Проте напруга у столиці не спадала. Були введені війська для охорони урядового кварталу та патрулювання вулиць. 22 лютого вже були перші жертви. На півдні країни підвели голову прихильники Е. Ходжі і закликали перенести столицю у Вльору. З декларацією, яка засуджувала акти вандалізму, виступила Демократична партія. Зусиллями політичних партій та громадських організацій вдалося відновити певний спокій. Країна йшла до перших вільних і багатопартійних парламентських виборів, які відбулися у березні - квітні 1991 року. Албанська партія праці здробула перемогу, за неї проголосувало 62 відсотки виборців, і вона таким чином здобула 169 парламентських мандатів з 250. Демократична партія- основний її опонент - 75 мандатів, що було безперечним успіхом, якщо врахувати, що партія сформувалася за три з половиною місяці до виборів. Сам Р. Алія особисто програв вибори до парламенту. На першій сесії Народних зборів, яка відкрилася 22 квітня, було засновано президентську форму правління в Республіці Албанія, як відтепер відповідно до нової редакції ст. 1 Конституції почала називатися країна. Першим президентом обрали ("за" - 172 з 250) Р.Алію. Був сформований коаліційний уряд. Услід за цим оголошено амністію політв'язням ( 280 осіб), департизацію армії та правоохоронних органів. Опозиція влаштовувала мітинги та страйки, у травні 1991 року відбувся загальнонаціональний страйк. Влітку цього ж року АПП переіменувала себе на Х-му з'їзді в Албанську соціалістичну партію і прийняла нову програму, оголосивши себе "партією демократичного соціалізму". Проте нестабільність наростала, тривалії перманентні мітинги та страй353

ки. Справу Е.Ходжі було піддано анафемі, а його прах двічі перепоховали. У грудні 1991 року представники Демократичної партії вийшли з уряду і зажадали нових парламентських виборів. Нові вибори до парламенту відбулися у березні 1992 року. Демократична партія перемогла, набравши дві третини місць у Народних зборах. Нова політична ситуація призвела до нових президентських виборів, на яких переміг фундатор та лідер ДП Салі Беріша. Він народився 1944 року у мусульманській селянській сім'ї. Здобув медичну освіту у Тиранському університеті, за фахом хірург-кардюлог. Викладач університету, професор. Входив до групи лікарів, які обслуговували вище керівництво країни. Албанська соціалістична партія перейшла в опозицію. Намагаючись стабілізувати обстановку в країні. Демократична партія почала "закручувати гайки". Першими це відчули комуністи. В липні 1992 року компартію Албанії було заборонено, а у серпні розпочався судовий процес у Тирані над 18 колишніми албанськими керівниками, Р.Алію засудили до дев'яти років, а вдову Ходжі - Неджіміє - до одинадцяти років тюремного ув'язнення. Особливу твердість демократи виявили після поразки у серпні 1992 року на виборах до муніципальних органів влади. У поразці вони звинуватили "прокомуністичну, антидемократичну фракцію" у своїх лавах. На партконференщї з партії було виключено вісім відомих діячів. До цього додалося погіршення економічної ситуації. 1992 року зупинилися майже всі промислові та енергетичні підприємства, транспорт, припинили роботу університети (їх було два), 70 відсотків шкіл і половина інститутів. Тоді ж було скасовано всі соціальні пільги та гарантії, ціни у порівняння з 1989 роком зросли у п'ять разів, завмерло житлове будівництво. Нове керівництво розпочало політику "конструктивного руйнування" і під контролем Міжнародного валютного фонду поворот до жорсткої монетарної та фіскальної діяльності, що призвело до закриття збиткових підприємств, яких була більшість. В результаті виробництво на початку 1994 року впало більше ніж на половину, без роботи залишилося 50 відсотків працездатного населення. Тривала масова еміграція, яка склала 300 тисяч осіб (10 відсотків населення Албанії). Грошові перекази емігрантів та допомога Заходу стали основними джерелами надходження коштів. Поштовх сільському господарству дало повернення селянам землі, а сільське населення складало 65 відсотків албанців. Загалом перші результати реформ були обнадійливі: соціалістична промисловість та сільське господарство перетворювалися в економіку власників. На цій основі розпочався новий етап - етап інвестування в розвиток інфраструктури, модернізація банківської системи, промислового виробництва. 1995 року в Албанії було реалізовано 200 іноземних інвестиційних проектів - від заснування кав'ярень до розвідки покладів нафти. Європейський 354

банк реконструкції та розвитку фінансував проекти на 100 млн. дол. Албанська держава гарантувала іноземним інвесторам їхні прибутки та можливість їх вивозу з країни. У зовнішньополітичній сфері Албанія переборювала наслідки політики "самоізоляції". Відновлено дипломатичні та культурні стосунки з багатьма країнами світу. Албанія стала членом Організації Ісламська конференція (63 відсотки албанського населення сповідують іслам). Серйозною проблемою залишалося питання статусу етнічних албанців у Сербії, Македонії, Греції. В травні 1996 року відбулися чергові парламентські вибори, які принесли перемогу демократам - 86 відсотків голосів виборців. Проте соціалісти мали багато підстав для серйозної критики Демократичної партії, серед них - корупція, розкрадання державної власності, фальсифікація виборів тощо. 1997 року стався крах ряду фінансових пірамід, як вважають, підтримуваних правлячим режимом: 1,5 млн. (половина населення країни) втратили свої зоощадження (2 млрд. доларів). Люди взялися за зброю, розпочалося справжнє повстання, яке переросло у громадянську війну між кланами. Повсталі контролювали значну частину країни. У червні 1997 року відбулися дострокові парламентські вибори, на яких демократи зазнали поразки. До влади в Албанії прийшли соціалісти. Уряд очолив Фатос Нано, а президентом став Реджепа Мейдані. 14 вересня 1998 року Салі Беріша, екс-президент Албанії, спробував здійснити державний переворот: невеликій озброєній групі вдалося дестабілізувати ситуацію в Тирані. Проте соціалісти справилися з заколотниками. Фатос Нано подав у відставку і запропонував кандидатом на посаду голови уряду генерального секретаря Соціалістичної партії 31-річного Панделі Майко, який 1990 року брав активну участь у студентських заворушеннях, за що був відзначений президентом Салі Берішою. Новий албанський прем'єр запропонував Салі Беріші сформувати коаліційний уряд. Лідер ДП відмовився, його прихильники не склали зброю. Цілі регіони залишилися поза контролем влади. Лише введення миротворчих сил під егідою ОБСЄ попередило широку громадянську війну в Албанії. Новий уряд приступив до приватизації малих і середніх підприємств: 324 вже приватизовано, 100 знаходяться у процесі приватизації, і тільки 45 залишаються в руках держави. Кількість рентабельних підприємств (з числа акцюнованих) зросла вдвоє, на 50 відсотків збільшилися їхні інвестиції, як і надходження від їхньої діяльності до державної казни.

2. Румунія

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.). Румунія належить до тієї групи країн, які воювали на боці гітлерівської Німеччини. її участь у 23*

355

другій світовій війні у складі антикомінтернівського блоку оцінюється сьогодні по-різному: 1. Як антинаціональна акція, оскільки союз з Гітлером був спрямований проти природних союзників Румунії - Франції та Великобританії, в результаті чого країна перетворилася на придаток Німеччини; 2. Деякі дослідники частково виправдовують румунське керівництво, його вступ у війну проти СРСР, обґрунтовуючи це територіальними втратами Румунії внаслідок загарбницької політики Москви; 3. Прихильники третьої точки зору повністю схвалюють участь Румунії у війні на боці Німеччини, кваліфікуючи війну проти більшовизму як "священний акт", а генерала Антонеску - як "героя нації", учасників же руху Опору, особливо комуністів, - як зрадників і шпигунів, В умовах очевидної військової переваги держав антигітлерівської коаліції перед Румунією постали невідкладні завдання: необхідність виходу з гітлерівського блоку, оновлення існуючих державних структур, демократизація економічного та політичного життя, тобто розв'язання загальнонаціональних проблем. Румунія тих років характеризується слабкістю антиурядового та антифашистського руху. Компартія була в підпіллі, більшість її членів - у тюрмах, тому впливу на хід подій у країні комуністи по суті не мали. Причини цієї ситуації слід шукати у міцності режиму генерала Антонеску (з 1943 року - маршала). В умовах, коли на румунському престолі перебував молодий, малодосвідчений король Міхай, йому належали майже диктаторські повноваження. До того ж режимові вдалося консолідувати націю, підігріти в її середовищі націоналістичні та шовіністські настрої, особливо у перші роки війни, коли на радянський фронт було кинуто ЗО румунських дивізій. На окупованих територіях було створено нову румунську провінцію - Трансністрію зі столицею в Одесі (площею в 50 тисяч кв. км). Селян спокушали новими землями, роздавали награбоване майно тощо. Недивно, що профашистські та націоналістичні настрої виявилися сильними серед румунського селянства, як і серед більшості інтелігенції. В міру того, як погіршувалася ситуація на радянсько-німецькому фронті і особливо після розгрому німецьких та румунських військ під Сталінградом, де Румунія втратила 200 тисяч своїх вояків, морально-иолітична атмосфера в країні мінялася. Націоналістична ейфорія пішла на спад, активізувався антиурядовий рух. Складалася нова розстановка політичних сил. Представники антиурядової опозиції почали пошуки компромісу із Заходом, що спричинило введення німецьких військ у румунську столицю. Союзники відмовилися провадити сепаратні переговори з румунськими представниками, оскільки Румунія за домовленістю між Великобританією та СРСР опинилася у зоні впливу останнього. 1943 року комуністам вдалося створити Патріотичний антигітлерівський фронт, до якого ввійшли вони самі, Фронт 356

хліборобів (селянська організація на чолі з Петру Грозою), Союз патріотів (з інтелігенції), Угорська спілка трудящих. 27 березня 1944 року радянські війська перейшли румунський кордон, а 2 квітня міністр закордонних справ СРСР В.Молотов передав румунському керівництву умови перемир'я, які можна кваліфікувати як великодушні: розрив союзу з Німеччиною і вступ у війну проти неї; відшкодування збитків, завданих СРСР; звільнення союзних військовополонених; повернення Румунії Північної Трансільванії. Маршал Антонеску не прийняв цих умов і оголосив про перехід до тотальної війни. Проте він уже не був єдиним господарем країни. Комуністи та соціал-демократи створили у квітні Єдиний робітничий фронт,.а у червні з комуністів, соціал-демократів, націонал-цараністів та націонал-лібералів (історичних партій) був сформований Національно-демократичний блок, який поставив за мету вивести Румунію з війни, усунути від влади маршала Антонеску, встановити в країні конституційно-демократичний режим, вступити до ООН. Заслані з СРСР спеціально підготовлені групи румунських комуністів поклали початок формуванню партизанських загонів. Саме тоді у гру вступає король Міхай І. Критичний момент наступив для нього у серпні 1944 року, коли розпочалася Яссько-Кишинівська операція радянських збройних сил проти німецьких та румунських дивізій. Через три дні німецько-румунські сили опинилися в оточенні. Ще у травні 1944 року король Міхай І пішов'на контакти з комуністами. Його цікавили такі питання: чи дозволить СРСР зберегти монархічний лад у Румунії і особисто Міхая на троні, чи Москва врахує при визначенні репарацій важкий стан румунської економіки, як буде вирішено долю Трансільванії? На всі ці питання король Румунії отримав позитивні відповіді. 23 серпня 1944 року під час аудієнції у короля маршал Антонеску був заарештований. Міхай І наполягав на негайному перемир'ї, Антонеску ж на продовженні воєнних дій проти радянських сил з тим, щоб вирвати вигідні умови перемир'я. Маршал вважав також за необхідне за 15 днів до виходу з війни повідомити про це Гітлера. Того ж дня вірний королю бухарестський гарнізон зайняв усі важливі стратегічні пункти Бухареста: Раду Міністрів, міністерство внутрішніх справ, телеграф, радіостанцію тощо. Услід за цим 23 серпня було передано королівську декларацію про вихід Румунії із союзу з державами "осі", про припинення війни проти держав антигітлерівської коаліції та прийняття умов перемир'я. Спроби німецьких сил відновити попередній статус-кво в румунській столиці виявилися безуспішними. Події 23 серпня 1944 року в Румунії радянська історіографія трактувала як "народне", "національне" збройне повстання або як "антифашистську і антиімперіалістичну революцію в ім'я національного визволення", як початок народно-демократичної (соціалістичної) революції. Оцінка цих подій

румунськими дослідниками змінювалася залежно політичної кон'юнктури. Спочатку фігурував термін "історичний акт", потім "національне повстання", "антифашистське національне збройне повстання". В останні роки диктатури клану Чаушеску день 23 серпня вважався "антифашистською і антиімперіалістичною революцією соціального та національного визволення". Генерал Іліє Чаушеску (брат диктатора) видрукував чимало опусів, в яких прагнув довести, ніби участь Румунії у війні на боці антигітлерівської коаліції скоротила тривалість війни на 208 днів. Нині, коли відкрито багато архівів, існує розмаїтий спектр оцінок у румунському суспільстві щодо подій 23 серпня 1944 року: як "день національної зради"; як "державний переворот", як "королівська змова", яка започаткувала комунізацію" країни; як "історичний рятівний акт короля та "історичних партій" (націонал-ліберальної та націонал-цараністської). Про компартію, яка зійшла з історичної арени, вже не згадують. Слід підкреслити, що широкі маси румунського неселення участі у перевороті 23 серпня не брали. Він здійснений був по суті радянськими військами разом з невеликою частиною політиків на чолі з королем Міхасм І, які прагнули зберегти свої політичні шанси на майбутнє. Основні маси народу не почували себе звільненими в результаті перевороту 23 серпня 1944 року та приходу радянської армії. Румунські комуністи, яких у радянських документах називали "друзями", утвержувалися при владі з великими труднощами і лише за політичною і навіть силовою допомогою Москви. Не могла викликати симпатій серед румунів і діяльність в їхній країні радянського НКВС, яка супроводжувалася арештами, депортаціями тощо. 23 серпня король сформував новий уряд на чолі з генералом К.Санатеску, до якого ввійшли також представники націонал-лібералів, націоналцараністів, комуністів та соціал-демократів як міністри без портфелів. До березня 1945 року румунські уряди очолювали військовики. Щоправда, у наступному уряді генерала Н.Радеску НЛР і НЦП здобули посади провідних міністрів, що засвідчувало зростання впливу "історичних партій". 31 серпня 1944 року радянські війська вступили до румунської столиці, а наприкінці року під їхнім контролем опинилася вся країна. Нацюнал-ліберальна партія віддзеркалювала інтереси великої фінансово-промислової буржуазії, орієнтованої ще з міжвоєнного періоду на Захід, і поділялася на два угруповання. Одне з них, очолюване Д.Бретіану, репрезентувало інтереси підприємців легкої, харчової та обробної галузей; друге (лідер Г.Татареску) виражало інтереси власників підприємств важкої промисловості. Націонал-цараністська партія об'єднувала у своїх лавах найрізноманітніші суспільні прошарки й була наймасовішою в Румунії. Частина пол-

ітиків на чолі з Ю.Маніу обстоювала інтереси поміщиків та представників великого й середнього міського капіталу. Інша частина партії, очолювана І.Микалаке, спиралася на підтримку селянства. Ліві в НЦП сповідували аграризм і домагалися проведення аграрної реформи на користь селян. Румунська компартія, яка в серпні 1944 року вийшла з підпілля, ледь налічувала тисячу членів. Однак уже навесні 1945 року вона об'єднувала 35 тисяч осіб. Незважаючи на бурхливе кількісне зростання, компартія і надалі залишалася однією з малочисельних політичних сил Румунії: Фронт землеробів (ФЗ) налічував близько 1 млн. осіб, СДП - 400 тисяч, Спілка угорських трудящих (МАДОС) - 225 тисяч. Керівництво РКП складалося з діячів, які по-різному розуміли розстановку соціальних сил у країні та політичні можливості партії. Частина лідерів компартії (Л.Патрашкану та інші) перспективу політичного розвитку бачили у зміцненні коаліції різних сил та участі в ній комуністів на основі загальнонаціональної платформи. Реальною можливістю для протидії буржуазії вони вважали об'єднання на цій платформі робітників, селян та дрібних міських підприємців. Інші діячі, здебільшого ті, що повернулися з Москви (А.Паукер, В.Лука), виступали за втілення в життя радянської моделі побудови соціалізму. Іншу політичну структуру, яка репрезентувала робітничий клас, становила соціал-демократична партія. її політичний авторитет до війни був незначний. Після серпневого державного перевороту СДП легалізувалася й увійшла до нової політичної системи, ставши активним фактором суспільного життя. Кількість її членів досягла 1947 року 500 тисяч (45 відсотків селяни). Одна частина СДП орієнтувалася на співпрацю з НЦП, інша - на зміцнення зв'язків і з РКП. У жовтні 1944 року соціал-демократи увійшли до Єдиного робітничого фронту. Слід зазначити, що СДП негативно ставилася до колишніх московських комуністичних емігрантів А.Паукер та В.Луки, вважаючи їх інонаціональними елементами. Більшість соціал-демократів виступала за координацію політичного курсу партії з соціалістичним рухом Західної Європи. Таким чином, з серпня 1944 року Румунія, як і інші країни Центральної та Південно-Східної Європи, вступає в особливий період свого розвитку - період "народної демократії". 12 вересня 1944 року у Москві було підписане перемир'я, за яким Румунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, виставивши 12 дивізій. Кордони країни визначалися за станом на червень 1940 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії, а Бессарабія та Північна Буковина-до СРСР). Репарації на користь СРСР мали скласти 300 млн. доларів. В країні здійснювалися демократичні перетворення: "чистка" держапарату та армії від профашистських елементів, дозволено діяльність партій (окрім профашистсь359

ких), оголошено амністію політв'язням тощо. Проте провідною суспільно-політичною тенденцією залишалася боротьба за владу між компартією та її опонентами - націонал-лібералами та націонал-цараністами. Комуністи, враховуючи, що першочерговими завданнями є участь Румунії у війні проти Німеччини та відбудова народного господарства, а, отже, мобілізація всіх ресурсів країни, не висували поки що радикальних вимог. Брали також до уваги переважаючий вплив своїх опонентів серед народу. Проте військові уряди, вдаючись до репресивних заходів щодо мітингів та демонстрацій, налаштовували проти себе найрадикальніші елементи країни. Компартія за активним сприянням радянського окупаційного командування діяла за відомим сценарієм: 1. Обіцяє реформи; 2. У жовтні 1944 року створює з прокомуністичних сил Національно-демократичний фронт (СДП, Фронт землеробів, профспілки), до якого не ввійшли "історичні партії". Це означало розпуск раніше створеного Національно-демократичного блоку; 3. Збільшує ряди компартії та формує власні штурмові загони (70 тисяч осіб). За таких умов комуністи домоглися реорганізації уряду Санатеску. В листопаді 1944 року до його складу ввійшли шість представників НДФ, а Петру Гроза (лідер ФЗ) обійняв посаду заступника прем'єр-міністра; в лютому наступного року компартія добилася відставки нрокоролівського уряду, а в березні був сформований новий уряд на чолі з лідером Фронту землеробів - Петру Грозою, в якому 12 представників НДФ стали міністрами (всього ж в уряді - 17 міністрів ). НЛП і НЦП опинилися поза урядом. Щоправда, під тиском західних держав у грудні цього ж року до уряду було введено по одному представнику від "історичних партій", що жодним чином не могло змінити прокомуністичного характеру урядової влади. Ситуація в Румунії склалась унікальна. Король Міхай І залишався на престолі, зберігши всі свої привілеї та повноваження. Як глава держави і верховний головнокомандувач, він брав участь у всіх офіційних церемоніях. На демонстраціях його портрет несли поряд з портретом Сталіна. Верховна Рада СРСР нагородила румунського короля найвищою військовою нагородою - орденом Перемоги. 6 серпня 1945 року СРСР налагодив дипломатичні стосунки з Румунією, уряд якої в цей час очолював П.Гроза (1884-1958). Поміщик, депутат довоєнного парламенту, він-1930 року став лідером Фронту землеробів, з 1945 по 1952 рік був прем'єр-міністром, а з 1952 року - голова Президії Великих національних зборів Румунії. У березні 1945 року уряд П.Грозу провів аграрну реформу, яку, власне, вже самовільно здійснювало селянство. Поміщицькі землеволодіння, що становили понад 50 гектарів, були конфісковані й передані селянам у приватну власність без права купівлі або продажу. Земельна, як і промислова,

власність, майно зрадників, військових злочинців та колабораціолністів підлягало націоналізації. Над приватними підприємствами встановлювався державний контроль. Уряд запровадив загальне виборче право, скасував старе законодавство, очистив державний аппарат і армію ( звільнення або арешт) від прихильників маршала І.Антонеску. Відбулася серія судових процесів над воєнними злочинцями ( Антонеску розстріляли в травні 1946 року). У Трансільванії було запроваджено румунську адміністрацію. Соціально-економічні акції уряду П.Грози викликали опір частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва. Дезорганізація господарства супроводжувалася зростанням інфляції, падінням заробітної платні тощо. Влітку 1945 року король зажадав відставки уряду та відмовився затверджувати прийняті ним укази. Так розпочався "королівський страйк". Вирішальним фактором у змаганні між комуністами та демократами стали перші повоєнні парламентські вибори, призначені на 19 листопада 1946 року. Компартія з метою утримання своїх владних позицій ініціювала напередодні виборів створення нового прокомуністичного альянсу - Блоку демократичних партій (БДП), програма якого передбачала контроль держави над усіма секторами економіки та Національним банком, а також над процесом індустріалізації країни, розвитком приватного підприємництва, реорганізацією кредитної сфери. До БДП увійшли п'ять політичних партій: РКП, СДП, національно-народна партія, частина НЛП (Г.Татареску) і НЦП (А. Александреску) та Фронт землеробів. Спроби "історичних партій" створити власний блок зазнали невдачі. Вибори до однопалатного парламенту (сенат було скасовано) принесли перемогу БДП, який завоював 80 відсотків голосів ( тоді ще преса повідомляла про фальсифікацію виборів). РКП здобула всього 68 депутатських місць (з 348 отриманих БДП), але добилася фактичного домінування у законодавчому органі, як і у виконавчому. НЦП отримала 33 мандати, а НЛП - всього три. Уряд, створений на паритетних засадах (по чотири представники від основних політичних партій та організацій блоку), знову очолив П.Гроза. Комуністи стали керівниками міністерств: внутрішніх справ, юстиції та економіки, крім того, вони контролювали військове міністерство, а також міністерства інформації, хліборобства, транспорту та зв'язку. Завойовані комуністами політичні позиції не були адекватні їхньому реальному впливові на румунське суспільство. 10 лютого 1947 року Румунія підписала мирний договір з державами антигітлерівської коаліції. Юридичної сили він набрав 15 вересня, після чого повноваження Союзної контрольної комісії, яка діяла на території Румунії, завершилися. Утвердженню владних функцій компартії значною мірою сприяла матеріальна допомога з боку СРСР. 1945 року Румунію було звільнено від продовольчих поставок до Радянського Союзу, в той же час вона отри361

мала в кредит великі партії зерна та відстрочку виплати репарацій. Пізніше було вдвічі скорочено їхню залишкову частину. Це була своєрідна компенсація за постійне втручання сталінського керівництва у внутрішні справи Румунії, плата за нав'язування радянської моделі соціалізму. 1947 рік став рубіжним в історії Румунії. Передовсім у тому плані, що країну другий рік поспіль спіткала засуха (норма чорного хліба на людину склала 300 грамів), понад 6 тисяч підприємств не працювали, наростав саботаж власників. Компартія нараховувала в цей час понад 700 тисяч осіб. її представник Г. Георгіу-Деж, очолюючи міністерство економіки, ініціював заходи, спрямовані на тотальний контроль над народним господарством та приватним капіталом (ще у грудні 1946 року був націоналізований Національний банк, що означало перехід до рук держави 87 відсотків кредитних ресурсів країни та право емісії). Того ж року було проведено конфіскаційну грошову реформу, яка завдала непоправного удару промисловій та торговельній буржуазії: її представникам дозволялося обміняти суму, не вищу двомісячної зарплати персоналу їхніх підприємств та установ. Величезні суми були заблоковані в банках або анульовані. Загалом 1 млн. старих леїв прирівнювався до 50 - нових. Робітники могли обміняти 3 млн. лей на людину, а селяни - 5 млн. лей на главу родини. Всього із загальної грошової суми, яка була в обігу, обміну підлягало лише 57 відсотків. • Згадані заходи викликали опір НЛП, представники якої рішенням парламенту були виведені в листопаді 1947 року з уряду. Внаслідок цього міністерства закордонних справ та фінансів перейшли до комуністів. Влітку цього ж року в керівництві комуністичної партії визрів задум політичної провокації, розрахованої як на ліквідацію опозиції 'історичних партій", так і на дискредитацію "негнучких" партнерів по БДП.-Так в середині року з'явилися повідомлення про існування в країні підпільних антидержавних організацій (цей сценарій був апробований майже в усіх країнах Східної Європи). Існування таких груп видається малоймовірним, тим паче їхня спроможність здійснити військовий переворот ( при дислокуванні на румунській території за умовами мирного договору радянських військ). Разом з тим наприкінці 1947 року були викриті так звані "змови проти держави" за участю націонал-лібералів та нацюнал-цараністів. Відбулися судові процеси, на яких виносилися смертні вироки та тюремні ув'язнення для членів цих партій. Самі партії були розпущені. Наступним кроком на шляху абсолютного утвердження компартії стало зречення короля Міхая І. 30 грудня 1947 року короля було запрошено до Бухареста "для обговорення важливої проблеми". Сам Міхай сподівався, що предметом бесіди стане його запланований шлюб з Анною Бурбон-Пармською. Проте прем'єр-міністр П.Гроза зажадав від короля в ультимативній 362

формі підписати акт про зречення, в якому вказувалося, що "монархічний лад не відповідає сучасним умовам державного життя Румунії і є серйозною перешкодою на шляху її розвитку." Пізніше румунський король писав, що "підпис у нього було вирвано силою: нова влада заявила, що потопить у крові промонархічні демонстрації, які проходили в ці дні в столиці. Охорону короля було заарештовано, а артилерія зайняла позиції навколо палацу." 30 грудня 1947 року, увечері, відбулося засідання парламенту, який проголосив ліквідацію в Румунії монархії та створення Румунської Народної Республіки. З січня 1948 року король Міхай покинув Румунію. 22 травня цього ж року Рада Міністрів позбавила екс-короля і членів королівської родини румунського громадянства. Соціально-економічний й політичний розвиток румунського суспільства наприкінці 1940-х - 1965 роках, з 1948 року румунське суспільство приступило до будівництва "основ соціалізму", що означало створення тоталітарного режиму з диктатурою пролетаріату, культом вождів, монополією однієї (комуністичної) партії, індустріалізацією, колективізацією, репресіями, судовими процесами, переслідуванням інакодумців. Під тиском комуністів у лютому 1948 року відбулося об'єднання РКП, СП та СДП і утворення єдиної Румунської робітничої партії (РРП). Генеральним секретарем був обраний Г.Георгіу-Деж (1901- 1965). На парламентських виборах у березні 1948 року перемогу здобув блок партійних (комуністів) та безпартійних - 93 відсотки голосів. 13 березня цього ж року Великі національні збори схвалили Конституцію Румунської Народної Республіки. Упродовж 1948-1949 років були прийняті закони про націоналізацію промислових і торговельних підприємств, транспорту, про заборону купівлі та продажу землі, використання найманої праці. У сільському господарстві панував приватний сектор: в 1948 році в Румунії нараховувалося 3 млн. одноосібних селянських господарств. У березні 1949 року пленум ЦК РРП прийняв рішення про перебудову сільського господарства на соціалістичних засадах. На літо того ж року було створено перші п'ять виробничих кооперативи. У лютому 1948 року між Румунією та СРСР був укладений договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу терміном на 20 років. Радянський уряд прийняв також рішення про зниження на 50 відсотків ще не сплаченої репараційної суми. Упродовж 1948-1949 років Румунія підписала аналогічні договори зі східноєвропейськими державами. З початком 1950-х років румунське суспільство приступає до виконання п'ятирічних планів. Перша п'ятирічка припала на 1951-1955 роки, було заплановано вдвічі збільшити обсяг промислового виробництва з випереджаючим розвитком важкої індустрії, 80 відсотків усіх капіталовкладень спря363

мовувалося на виробництво засобів виробництва. Одночасно був затверджений десятирічний план електрифікації країни, який передбачав будівництво 13 теплових та 24 гідроелектростанцій. Упродовж 1950-х років Румунія домоглася за допомогою матеріальних поставок та кредитів СРСР, НДР і ЧССР певних економічних успіхів: обсяги промислового виробництва збільшувалися щорічно на 12 відсотків, темпи промислового розвитку - на 13, продуктивності праці - на 7 відсотків. Як і в СРСР, жертвою прискореного індустріального розвитку стало сільське господарство: якщо 1955 року валові промислові показники перевищували довоєнні втричі, то сільськогосподарські - лише на 20 відсотків. Нагадаємо, що 1960 року сільське населення Румунії становило 69,7 відсотків. Колективізація сільського господарства проходила складно. 1955 року вдалося колективізувати лише третину орних земель. Окрім цього, почався навіть вихід селян з колгоспів. Комуністична влада застосувала силові методи щодо селянства і тільки 1962 року рапортувала про завершення колективізації. Проте у внутрішньому житті Румунії з початком 1950-х років наростали негативні тенденції. Партійно-державне керівництво на чолі з Г.ГеоргіуДежем, зосередивши у своїх руках всі важелі влади, стало на шлях незаконних репресій. За сфальсифікованими звинуваченнями (наприклад, "єврейських буржуазних націоналістів") були заарештовані й ув'язнені відомі діячі РРП А.Паукер, В.Лука, І.Кишинівський та ін. До 1950 року з лав РРП виключено понад 200 тисяч осіб, до 1953 року - ще 32 тисячі. 1955 року (вже після смерті Й.Сталіна) страчено одного з засновників РКП - Л.Патрашкану. Післясталінський період в історії Румунії набрав своєрідних рис. Керівництво відмовилося від будь-яких внутрішніх змін. 1955 року Г.ГеоргіуДеж проголосив "румунський шлях до соціалізму". Він переніс десталінізацію у сферу стосунків з соціалістичними країнами: домігся 1958 року виведення радянських військ зі своєї території; використав погіршення взаємин між СРСР та КНР, відвідавши 1964 року Китай. 1965 року генсек РРП раптово помер. Його лінію продовжив Н.Чаушеску. Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску, її особливості. На пленумі ЦК РРП, який відбувся 22 березня 1965 року, першим секретарем ЦК було обрано Ніколая Чаушеску. Його злетові на найвищий щабель партійного керівництва сприяв ряд факторів. Передовсім, Н.Чаушеску. будучи секретарем ЦК з організаційних питань, розставив своїх прихильників на різні державні та партійні посади. Заручився він також підтримкою найближчих соратників Г.Георгіу-Дежа: 1. Маурера, К.Стойки та інших представників "старої гвардії". 364

За офіційними даними, Н.Чаушеску народився 26 січня 1918 року у бідній селянській родині в селі Скорнічештн провінції Олту. За олтенцями в Румунії йде слава як про промітних і хитрих людей, котрі хоч кого пошиють у дурні. Після початкової школи він переїхав до міста і почав працювати "хлопчиком" у шевця. Але прозаїчне шевське ремесло виявилося не для Чаушеску. Його вабили інші, більш романтичні справи. В 15 років він став членом Союзу комуністичної молоді, бере участь у демонстраціях, мітингах. 1933 року відбулося його перше знайомство з поліцією, і після цього арешти та в'язниці стали регулярними. Чаушеску побував у всіх румунських казематах, які й стали його "комуністичними університетами". Так, ще в ранньому віці зробив він свій вибір, вперто йшов до нього, долаючи цей шлях, не переймався проблемами совісті та моралі. Бракувало освіти, але Чаушеску компенсував цю «дрібничку» ентузіазмом, беззастережною вірою в те, про що сам говорив. Практично всі роки війни майбутній диктатор провів у в'язниці. Пізніше офіційна румунська історіографія назвала цю тюрму концтабором, але це далеко не так: ув'язнені працювали в майстернях, отримували зарплату. В цій тюрмі сидів і Георгіу-Деж, а Чаушеску був при ньому в ролі своєрідного ординарця. У всякому разі частенько робив вилазки на волю за улюбленим вином Георгіу-Дежа. Так, наблизився він до "першого комуніста" Румунії, увійшов до нього в довір'я. На волю 26-річний Чаушеску, як і всі інші, вийшов , 23 серпня 1944 року - в день так званої "антифашистської, антиімперіалістичної революції". Зразу ж очолив Союз комуністичної молоді; з 1945 року він-член ЦК РКП; з 1946 року-депутат парламенту; з 1948-заступник міністра сільського господарства. З 1950 року Чаушеску — заступник міністра національної оборони у званні генерал-лейтенанта, начальника вищого політуправління румунської армії. Перед цим він закінчив восьмимісячні курси в Академії імені М.Фрунзе в Москві. В офіційній біографії цей факт не згадано, напевно, через те, що вже тоді Чаушеску не мав симпатій до СРСР. Він категорично не вивчав російської мови, користувався послугами перекладача. Пізніше перед усіма офіцерами-румунами, які мали необережність знайти собі дружин в СРСР, Чаушеску поставив вимогу: розлучення або відставка. 1955 року Чаушеску увійшов до складу Политбюро, відповідав там за кадри. В 1965 році помер Георгіу-Деж. У вищому партійному керівництві спалахнула боротьба за "крісло" генсека. "Барони" РКП зійшлися на кандидатурі Чаушеску, розцінюючи його як слухняну особу і водночас перехідну. Вони явно недооцінили Чаушеску, його "золота епоха" розтягнулася на 25 років. «Бухарестська весна». Коли в 1965 році молодий секретар ЦК РКП, що відповідав за кадри, став першим секретарем ЦК, обійшовши багатьох 365

ветеранів і видатних діячів на партійному Олімпі, чимало людей раділи і дивувалися з його політики. Про перші п'ять років керівництва Чаушеску говорили як про " вікно лібералізації": були звільнені політичні в'язні, з'явилася перекладна література, для розв'язання соціально-економічних проблем почали залучати західний капітал, був дозволений деякий економічний плюралізм, а саме: одноосібні селянські господарства. До речі, незважаючи на особисту участь у політичних репресіях, Чаушеску звинувачував Георгіу-Дежа в злочинах проти партійних та державних діячів; представників "старої гвардії" переводив на менш відповідальні посади, усуваючи таким чином усіх своїх опонентів. "Фронда" Чаушеску досягла свого апогею 1968 року, коли він одверто висловився проти військової інтервенції країн ОВД в ЧССР. Налагодив дипломатичні відносини з ФРН, підтримував КНР, Ізраїль. Рейтинг румунського керівника різко зріс як в середині країни, так і за кордоном. За "фрондизм" Чаушеску західні держави охоче давали Румунії пільгові кредити. "Спільний ринок" надав їй торговельні преференції; США - статус найбільшого сприяння в торгівлі; Румунію було визнано як країну, що розвивається, а це означало додаткові кредитні пільги тощо. Особистий рейтинг Чаушеску зростав і він цим скористався: розпочав активну кадрову ротацію вищих ешелонів влади, яка стала перманентною. Лише з 1984 по 1989 рік "геній Карпат" поміняв 10 тисяч осіб партійнодержавної номенклатури, тобто половину. Для приборкання своїх противників Чаушеску не гребував нічим: у хід ішли збирання досьє, підслуховування, доноси, перлюстрації листування, шпигунство за членами родин. Апарат держбезпеки розширювався, зростала чисельність таємних агентів, інформаторів в установах та на підприємствах. 1967 року до Чаушеску перейшла посада голови Державної Ради Румунії (парламенту); 1969 року він став головою Ради оборони і верховним головнокомандувачем збройних сил; 1974 року його обирають президентом. Саме з цього року Румунія почала занурюватися в маразм культу особи Чаушеску, культу, що мав класичний клановий характер. Епоху Чаушеску називають іноді "династичним соціалізмом". За різними даними, кількість родичів диктаторського подружжя в різних ланках державного, партійного, військового, господарського апарату та засобах масової інформації сягала від 40 до 300-400 осіб. Прийшовши до влади в 1965 році, Чаушеску скоректував "стратегічну економічну лінію", поставивши завдання у найкоротший термін перетворити Румунію в передову європейську державу. Це мало статися шляхом широкого залучення західних кредитів та спрямування їх у перспективні галузі народного господарства. Почалася будівельна гігантоманія: нафтохімічні заводи, інші великі 366

будови; щоб "зрівняти село з містом" зносили села, людей переселяли в комунальні квартири -тюрми. До світової енергетичної кризи 1973-1975 років Румунія ще якось справлялася зі своїми економічними проблемами. Але після кризи почалося різке зростання цін на нафту: Радянський Союз відмовився продавати Румунії нафту по демпінгових цінах, і Румунія змушена була купувати її за валюту і по світових цінах. Продукція румунських підприємств у порівнянні з аналогічною західною подорожчала в 3-4 рази. На початку 1970-х років Румунія взяла курс на закупівлю дорогих проектів на будівництво гігантів хімічного, металургійного і нафтопереробного виробництва, обладнання в США, Франції, Італії та ФРН. Торговельні зв'язки було налагоджено більше як з 150 країнами, на 1987 рік Румунія вийшла на 12-е місце в світі за щорічним обсягом торгівлі. В структурі румунського експорту, що виріс з 1967 по 1987 рік майже у 9,6 раза, переважали товари з високим рівнем обробітку (62 відсотки всього експорту). Чаушеску дійшов думки, що краще продавати готову продукцію, аніж сировину, бо "сировинний експорт" веде до посилення колоніальної залежності країни. Він прагнув перетворити Румунію у свого роду перевалочний пункт між Заходом і Сходом, зорієнтований на переробку східної сировини. В 1972 рощ МВФ відкрив для Румунії кредитну лінію. Чаушеску брав кредити і будував. Щороку країна експортувала 12-14 млн. тонн нафтопродуктів, що дозволяло виплачувати відсотки під кредити. Румунія на очах перетворювалась з аграрної в індустріальну, обсяг промислової продукції у 1980-х роках у порівнянні з 1960-ими роками виріс у 6 разів, а порівняно з 1944 - у 100 разів. Цей процес виявився вельми нелегким, бо потребував значних капіталовкладень, швидко повернути які не вдалося. В кінці 1970-х років румунське керівництво зрозуміло, що потрапило у пастку. Захід не потребував румунських нафтопродуктів, РЕВ теж, бо Румунія усунулася від інтеграції з соціалістичними країнами. Борг з 11 млрд. доларів на початок 1980-х років зріс до 23 млрд. доларів. Тиранія Чаушеску - це і необгрунтовані, волюнтаристські економічні проекти, як от: глобальна меліорація і гігантські будови, серед них спорудження каналу Дунай - Чорне море, вартість якого склала 180 млрд. лей, а віддача виявилася мізерною, та Народного дому, площею у 60 тисяч квадратних метрів, з 1000 кімнат на 11 рівнях. Роботи, на яких зайнято було 20 тисяч осіб, з них половину складали солдати, розгорнулися в центральній частині Бухареста. Тут знесли 13 церков та 7 міських кварталів, кошторис будівництва з'їв три річних бюджети країни. Тим часом Чаушеску висуває нове "надзавдання" - будь-якою ціною погасити зовнішній борг до кінця 1980-х років. Його виплата здійснювалася за рахунок скорочення імпорту при одночасному збільшенні експорту, в тому числі і таких життєво необхідних для країни товарів, як нафтопродукти (на 367

внутрішній ринок надходило лише 6 відсотків виробленого бензину) за демпінговими цінами. Так забезпечувалося активне торговельне сальдо щорічно 2-3 млрд. доларів, а всього з 1975 по березень 1989 року Румунія виплатила 21 млрд. доларів зовнішнього боргу. У 1980-х роках Румунія опинилася в стані глибокого економічного і соціального занепаду. В середині 1970-х років вона добувала 10-11 млн. літрів нафти, яких явно було замало, то ж доводилося купувати нафти вдвічі більше, щоб забезпечити нафтопереробні заводи. В країні був запроваджений "режим суворої економії" (існувала «економічна поліція»): у квартирі могла горіти лише одна лампочка на 15 ват, холодильники та інші побутові прилади взимку не вмикалися, газ для опалювання житла, гаряча вода практично були відсутні, телевізор працював 2-3 години на добу. Знову ввели продуктові картки, розроблялися програми "наукового харчування". У другій половині 1970-х років у Румунії почалися страйки - вияв стихійного протесту проти режиму Чаушеску. Зі страйкарями жорстоко розпралялися. Саме такий фінал мали події 15 листопада 1987 року у Брашові, які слід кваліфікувати як перший відкритий політичний виступ проти тиранії Чаушеску. 7 тисяч робітників промислових підприємств Брашова зібралися того дня перед мерією з вимогою хліба, який не можна було купити навіть за талонами та припинення штрафів, що сягали 40 відсотків зарплати. Робітники штурмом взяли мерію, зірвали зі стіни і спалили портрет Чаушеску. Виступ у Брашові був потоплений в крові, багато його учасників безслідно зникли. В середині 1980- х років було розкрито таємну змову військових; у квітні 1989 року на адресу Чаушеску надійшов викривальний «лист шести» - старих комуністів та його колишніх побратимів. Обійшлося домашнім арештом усіх шести. Взагалі Чаушеску у боротьбі із дисидентами не вдавався до фізичних розправ, як правило, обмежувався підкупом, звільненням з роботи, домашнім арештом, контролем з боку румунського КДБ тощо. Логічним і закономірним постає кінець диктатури Чаушеску. Стався він наприкінці 1989 року в результаті стихійного виступу народних мас, що мав трагічні наслідки. В Румунії не виявилося організованої опозиції, хоч переважна більшість населення була готова до активних дій проти ненависного режиму. Чаушеску бачив зміни у сусідніх країнах, та в себе не збирався щось міняти. Більше того, на Х1У з'їзді компартії Румунії він оголосив перехід країни до етапу завершення будівництва «всебічно розвинутої соціалістичної держави". Насправді ж новий етап у розвитку Румунії розпочався у другій половині грудня, але він не був позв'язаний ані з прийнятою партійною програмою, ані з її лідером. Початок йому поклав народ, що повстав проти режиму. Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток. Безпосереднім поштовхом румунської грудневої революції стали події, які розгор368

нулися в трансільванському місті Тімішоарі. 17 листопада 1989 року невеликий натовп віруючих зібрався біля будинку популярного серед місцевого населення протестантського священика Ласло Текеша, який був відкритим противником режиму Чаушеску, а до того ж, за офіційною версією, угорським націоналістом. В Трансільванії живе 1 750 тисяч угорців, що складає 7,5 відсотків населення краю. В роки тиранії Чаушеску їх оголосили "румунами угорської національності". Л.Текеш завдавав службі державної безпеки, «секурітате», чимало клопоту, і вона врешті-решт порадила вищому духівництву перевести Л.Текеша в менш значну сільську парафію. Це було зроблено. Спископ наказав Л.Текешу звільнити будинок, який він займав і переїхати у визначену парафію. За відсутності офіційної інформації почали поширюватися чутки про те, що священика відправляють у в'язницю чи на заслання. Саме це спричинило пікетування людьми його будинку, яке тривало протягом місяця, починаючи з 17 листопада 1989 року. Нагадаємо, що румунський уряд застосовав щодо угорців Трансільванії "бульдозерну політику": зносили угорські села, нищили їхні історичні та культурні пам'ятки, здійснювали насильницьку асиміляцію численного угорського населення. 16 грудня 1989 року великий натовп, утому числі жінки з дітьми, знову зібрався перед будинком Л.Текеша. Вночі групи молоді рушили до центру Тімішоари. До них приєднались інші люди, з'явились гасла: "Геть Чаушеску!", "Геть комунізм!». Поліція оточила демонстрантів. Проте за якийсь час вже майже всі городяни були на вулицях. Найактивніші учасники демонстрації ввірвалася до мерії та міськкому партії, вчинили там погром, повикидали на вулицю портрети Чаушеску та комуністичну літературу. Істерично закликаючи захищати соціалізм, переляканий Чаушеску намагався будь-якими шляхами утримати владу в руках свого клану. На засіданні Політвиконкому ЦК РКП 17 грудня 1989 року він зажадав стріляти в неозброєних демонстрантів, наказав перекинути до Тімішоари додаткові військові сили, танки, загони "патріотичної гвардії". В результаті воєнної акції в трансільванському місті упродовж 16-17 грудня загинуло понад 100 осіб, понад 200 було поранено. Антиурядові виступи почалися в інших містах. Події в Тімішоарі влада фальшиво трактувала як акції, інспіровані "зовнішніми контрреволюційними силами". Декретом Чаушеску в повіті Тіміш був запроваджений надзвичайний стан. Румунський диктатор, упевнений у непорушності створеного ним режиму, разом з дружиною відбув 17 грудня, як було заплановано, до Ірану, наказавши своєму оточенню навести порядок у країні. 20 грудня подружжя повернулося до Бухаресту. Події вийшли з-під контрою влади. 22 грудня агенти служби держбезпеки "секурггате" застрелили міністра оборони генерала В.Мілю. який відмовився віддавати наказ військам стріляти в народ. Ще задовго до грудневого конфлікту в Тімішоарі за вказі369

вкою Чаушеску був розроблений горезвісний «план М», тобто план його втечі в разі небезпечного розвитку подій: вирито підземні ходи, споруджено таємні аеродроми в околиці Бухаресту. Проте події розвивалися так швидко, що Чаушеску не зміг скористатися жодним із об'єктів "плану М". 22 грудня на підготованому владою мітингу в столиці "титан думки" Чаушеску то залякував народ, то обіцяв підвищити зарплату, пенсії. У відповідь на балкон, де стояли диктатор, його дружина та їхнє найближче оточення, полетіло каміння, грудки болота. В цей же день надзвичайний стан був поширений на всю країну. Проти людей почали діяти загони спеціального призначення. В результаті збройних сутичок станом на 25 грудня загинуло 1 104 особи, поранено - 3 321. Того ж дня за вироком імпровізованого військового трибуналу подружжя Ніколас і Єлена Чаушеску було розстріляне. Йому інкримінували "геноцид, що призвів до 60 тисяч людських жертв; підрив державної влади шляхом організації збройних акцій проти народу; заподіяння шкоди державному майну, руйнацію і пошкодження будівель; організацію вибухів у містах; підрив національної економіки; спробу втечі з країни з використанням коштів, які зберігаються в іноземних банках на загальну суму понад 1 млрд. доларів." На час падіння диктатури Чаушеску в Румунії, як уже зазначалося, не існувало організованої опозиції, як, наприклад, у Польщі або ЧССР. Справу ліквідації деспотичного режиму взяла на себе частина компартійної номеклатури, яка 22 грудня в передачі "Вільного румунського телебачення" повідомила про створення демократичного руху - Фронту національного порятунку (ФНП) та перебрання ним влади в країні. Серед лідерів "грудневої революції" були І.Ілієску, П.Роман, С.Ніколаєску, М.Дінеску та інші. Наприкінці грудня ФНП опублікував декрет-закон про створення та функціонування Ради ФНП і територіальних організацій Фронту. В документі підкреслювалося, що ФНП "об'єднує всі патріотичні сили країни, всі соціальні категорії і всі національності заради побудови по-справжньому демократичного суспільства і забезпечення фундаментальних прав людини і громадянина". Рада ФНП як орган державної влади взяла на себе обов'язки видавати декрети, призначати і відкликати прем'єр-міністра, затверджувати склад уряду та бюджет, регламентувати виборчу систему, затверджувати Комісію для підготовки нової конституції, ратифікувати і розривати міжнародні угоди. До Ради ввійшло 145 осіб, до її виконкому - 11. Головою Ради ФНП було обрано Іона Ілієску. Програма ФНП передбачала: багатопартійність (але заборону компартії), проведення вільних виборів у квітні 1990 року (відбулися 22 травня); поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову; відмову від адмініст37П

ративно-бюрократичних методів господарювання, свободу засобів масової інформації; повагу до прав національних меншин; свободу культів. Водночас ФНП задекларував відмову від будь-якої ідеологічної орієнтації. Свою програму ФНП виконував вже як вищий законодавчий орган країни. Відповідно до декрету від 2 січня 1990 року інституювалися міністерства і держкомісії, регламентувалося створення та діяльність уряду, який очолив П.Роман, політичних партій, членами яких не могли бути військові, дипломати, судді, прокурори та працівники телебачення. На початку березня 1990 року ФНП оголосив себе політичною партією, мета якої - попередження кризи у суспільстві, забезпечення переходу до ринкової економіки, передача 30 відсотків земельних угідь у приватну власність тощо. Керівництво ФНП висловило намір брати участь у парламентських та президентських виборах. Одна за одною виникали нові партії. У травні 1990 року їх нараховувалось 76 - від республіканських і "зелених" до християнсько-демократичних та циганських. Фронтові національного порятунку опонували два об'єднання- Національний альянс (24 партії і 50 профспілок) та Демократичний центр (14 партій). Разом з тим на перших вільних парламентських виборах 22 травня 1990 року румуни віддали перевагу ФНП, який отримав 83 відсотки голосів виборців. У нижній палаті парламенту Фронту належало 263 з 387 депутатських мандатів, в сенаті - 92 з 119 Президентом було обрано Іона Ілієску, за якого проголосувало 85 відсотків виборців. Уряд очолив Петру Роман. 1992 року І.Ілієску був вдруге переобраний на посаду глави держави. Іон Ілієску народився 3 березня 1930 року. Вищу освіту здобув у Бухарестському політехнічному інституті та Московському інституті енергетики. Свою діяльністьрозпочав на науковій ниві. Та згодом, зрозумівши, що наука не найпростий шлях до висот, перейшов на комсомольську роботу. Вибір виявився вдалим. У 1967 році він уже міністр у справах молоді, а з 1971 року - секретар ЦК РКП. Фортуна, однак, від нього швидко відвернулася. Н.Чаушеску, перебуваючи з візитом у Північній Кореї, захопився звершеннями тамтешнього лідера Кім 1р Сена. От де виструнчили народ, от де був послух! Ілієску входив до складу делегації. Коли ж Чаушеску поділився з ним своїми планами щодо запозичення і використання корейського досвіду в Румунії, Ілієску мав необережність відмовляти свого патрона від цього задуму. Розгніваний Чаушеску виключив його з ЦК і вислав до Тімішоари на 3,5 роки, потім до Ясс. Відбувши адміністративне заслання, Ілієску повернувся до столиці і працював у готельному господарстві, пізніше у видавництві. Він вдало використав грудневі події 1989 року. Саме йому випало першим виступив по телебаченню в ніч з 22 на 23 грудня і заявити про ліквідацію старого режиму. Дехто твердить , що Ілієску скористався здобутками 371

інших, тобто « вкрав революцію». До цього часу залишається нез'ясованим, що то були за терористи на нічних вулицях Бухареста та інших міст. Саме у цих сутичках загинуло 942 особи зі 104, що загинули під час революції. Терористи втекли одразу після страти подружжя Чаушеску. Сам Ілієску говорить, що то була особиста гвардія Чаушеску, а опоненти Ілієску твердять, що криваву вакханалію затіяла нова влада на чолі з Ілієску, щоб мати привід застосувати силу. Парламентські вибори не принесли спокою та порозуміння в країні. Все гострішою з боку опозиційних партій ставала критика ФНП, який, на їхню думку, нездатен був здійснити "перебудову" в Румунії, оскільки в ньому заправляють колишні комуністичні функціонери. Та й у самому ФНП намітилися розходження між президентом та прем'єром, гору брали групові інтереси, особисті амбіції керівників. Економічна ситуація залишалася складною. Восени 1990 року почалася лібералізація цін (окрім цін на електроенергію, продукти харчування, житло). Ціни зросли у 2-3 рази. Зарплата і пенсії не виплачувалися. Було прийнято закон про гарантії приватної власності та аграрну реформу: в користування селян перейшло 85 відсотків сільськогосподарських угідь; землю повертали колишнім власникам безкоштовно (до 10 га); селяни отримали право на купівлю та оренду землі (до 100 га). На весну 1991 року 1500 підприємств припинили роботу (через нестачу сировини, електроенергії, фінансів), армія безробітних склала 550 тисяч осіб. Тоді ж прем'єр П.Роман при підтримці МВФ розпочав другий етап лібералізації цін, що викликало новий тур соціальної напруги, гострі сутички людей з органами правопорядку. Робота правозахисних органів була паралізована. До того ж 25 вересня 1991 року розпочався страйк шахтарів, декілька тисяч яких прийшли до столиці, пікетували, а згодом штурмували будинок уряду, спробували захопити телевізійний центр, підпалювали магазини. Під тиском їхніх вимог ("Геть ринкові реформи і приватизацію!", "Не допустимо розпродаж вітчизни!") прем'єр-міністр подав у відставку. Президент, позбувшись свого основного конкурента, П.Романа, сформував коаліційний уряд на чолі з Теодором Столожаном, який мав репутацію технократа. Більшість міністрів нового уряду представляла ФНП і тільки три були членами інших партій. Новий уряд продовжував ринкові реформи: відповідно до вимог МВФ здійснив "велику приватизацію" (6 тисяч підприємств); дозволив вільний продаж землі та її передачу-у спадок. Але економічна ситуація неполіпшилася: інфляція у 1992 році досягла 500-6000 відсотків, безробітних нараховувалося 1 млн., збільшився імпорт продуктів, навіть традиційної для Румунії кукурудзи.

Ускладнилася і політична ситуація, спричинена поглибленням суперництва між І. Ілієску та П.Романом, яке завершилося розколом ФНП. Так виникли: Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) на чолі з І.Ілієску та ФНП, лідером якого став П.Роман. На цьому справа не завершилася: з легкої руки екс-прем'єра за румунським президентом закріпився імідж "консерватора", "неокомуніста", а його партія почала асоціюватися з поняттям "соціалізм", "комунізм" з орієнтацією на тоталітаризм. Насправді такі звинувачення на адресу 1.Ілієску безпідставні: курс Румунії на демократичні економічні та соціально-політичні перетворення не змінився, президент був лише прихильником поступових реформ. 27 вересня 1992 року в Румунії відбулися другі з часу падіння диктатури Чаушеску демократичні вибори за участю 80 політичних партій та блоків. "Конкурс" був доволі високий: на 471 парламентське місце претендувало 10 тисяч кандидатів. Напруженою очікувалася і боротьба за президентське крісло: кандидатувало 6 претендентів (замість 3-х 1990 року). Найбільші шанси мав діючий президент та лідер опозиції - ректор Бухарестського університету Еміль Константинеску, підтриманий Демократичною конвенцією. Перемога на президентських виборах знову дісталася 1.Ілієску, за нього проголосувало 61 відсоток виборців, його ДФНП здобув на парламентських виборах в обидві палати 28 відсотків голосів. Це було більше, аніж виборов будь-який інший опозиційний блок. Новий уряд очолив Ніколає Векера Він продовжив програму ринкових перетворень, але в дещо сповільненому темпі. Через це МВФ відмовився 1993 року надати Румунії обіцяний резервний кредит в 3 млрд. доларів. Проте в 1994 році намітилася деяка стабілізація лея, уповільнилася інфляція, спад промислового виробництва у порівнянні з 1990 роком склав 50 відсотків. Разом з підстави для критики були вагомі.. Після краху режиму Чаушеску в Румунії гостро лунало гасло "вкрали революцію" у зв'язку з тим, що Іон Ілієску і "другий ешелон" комуністичної номенклатури, яка прийшла до влади, не спромоглися на радикальні політичні та економічні реформи. Натомість творили в Румунії сурогат перебудови : країна топталася на місці, розрослася корупція, падав життєвий рівень населення. У листопаді 1996 року відбулися чергові президентські та парламентські вибори. Перемогу в обох випадках здобула опозиційна Демократична конвенція (ДФНП, який назвав себе "Партією соціальної демократії", перейшов в опозицію). Президентом було обрано Еміля Константинеску, юриста за освітою. За нього проголосувало 55 відсотків виборців. Народився він 19 листопада 1939 року в м.Тігін (нині м. Бендери в Республіці Молдова). Коли весною 1940 року СРСР висунув Румунії ультиматум - віддати Бессарабію, батьки президента, зібравши свої небагаті пожитки, і подалися за Прут. Е.Кон. 373

стантинеску - відомий вчений, доктор наук у галузі'мінералогії, автор багатьох наукових праць. З 1992 року - ректор Бухарестського університету. Ще 1990 року Е.Констатинеску, будучи безпартійним, очолив опозиційні громадські організації - "Університетську солідарність" та "Громадський альянс", які 1991 року об'єдналися в Демократичну конвенцію, до якої ввійшли націонал-цараністи. Під час виборів 1996 року активно розігрувалася "територіальна" карта (йшлося про приєднання до Румунії Бессарабії). 2 червня 1997 року у місті Констанца (Румунія) президент України Л.Кучма та президент Румунії Е.Констинтинеску підписали Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який заклав надійні міжнародно-правові підвалини для подальшої розбудови співпраці між двома державами і народами. Таким чином, у листопаді 1996 року до влади в Румунії прийшли праві консервативні партії. Своє правління вони розпочали під гаслами боротьби із "залишками комунізму" та реставрації довоєнних принципів у сфері приватної власності. В їхній діяльності взяв гору ринковий фетишизм. Було зроблено ставку на прискорену вестернізацію країни, її інтеграцію в Європейське економічне товариство та НАТО. Така політика виявилася для Румунії новим ринковим шоком, який зруйнував тендітну макроекономічну рівновагу, якої було досягнуто у попередні роки. Загалом на час реформ, незважаючи на те, що приватний сектор домінував (60 відсотків ВВП), відчутною стала деіндустріалізація (скорочення промислового виробництва на 56 відсотків), падіння майже в 2 рази життєвого рівня румунів, які на президентських виборах восени 2000 року знову віддали перевагу І.Ілієску та його Партії соціальної демократії.

3. Угорщина

Період "народної демократії" (1944-1948 pp.). Великі територіальні придбання, отримані з допомогою Німеччини шляхом Віденських арбітражів, визначили врешті-решт статус Угорщини в роки другої світової війни як союзника антикомінтернівського блоку. Хортистському режиму вдалося напередодні і в роки війни консолідувати націю, домогтися її лояльності та підтримки. Звідси маємо слабкість, або навіть відсутність антифашистськогоруху Опору. Компартія була розгромлена, загнана у глибоке підпілля, частина комуністів емігрувала до СРСР. Щоправда, доля угорських емігрантів у Радянському Союзі виявилася трагічною. Сталін знищив більше угорців, ніж їх загинуло в угорських тюрмах за хортизму. Наближення Червоної армії до угорських кордонів підштовхнуло хортистське керівництво до пошуку альтернативних союзників. Ці спроби були попереджені німецькими військами, які в березні 1944 року окупували Угорщину, внаслідок чого ставлення різних угорських політичних сил до Німеч374

чини набрало негативного відтінку. Це засвідчили також спроби М.Хорті налагодити восени 1944 року контакти із Заходом та СРСР. 15 жовтня 1944 року він оголосив про вихід Угорщини з війни, укладення перемир'я з державами антигітлерівської коаліції. Проте того ж самого дня угорські фашисти на чолі з Ференцом Салаші з допомогою гітлерівських сил здійснили державний переворот. М.Хорті примусили зректися регентства і вивезли до Німеччини, де утримували до квітня 1945 року. Згодом угорський регент перебрався до Португалії. У жовтні 1944 року зазнав невдачі план організації загальнонаціонального антифашистського повстання, яке передбачало взаємодію з частинами ЧА і проголошення незалежної демократичної Угорщини. Радянська Червона армія приступила до звільнення угорської території зі сходу та з півдня. Гітлерівська пропаганда лякала угорців, називаючи радянські війська "червоним страхіттям", "червоним дияволом". В цьому була левова доля правди, оскільки в міру просування угорською територією розгортали свою діяльність підрозділи НКВС, почалися арешти угорців, які мали німецькі прізвища, депортації чоловічого населення, що, за деякими даними, сягали 40-60 тисяч осіб. В лютому 1945 року радянські війська здобули столицю Будапешт, а у квітні - всю Угорщину. У зайнятому Червоною армією м. Сегеді ще у листопаді 1944 року був створений з ініціативи Москви Угорський національний фронт незалежності (УНФН), до якого ввійшли комуністи, соціал-демократи, партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), національно-селянська (НСП) та буржуазнодемократична (БДП) партії, профспілки. Фронт, у свою чергу, ініціював у східних районах Угорщини, контрольованих ЧА, вибори до Тимчасових національних зборів (парламенту) Співвідношення місць у цьому маріонетковому парламенті було на користь комуністів, яким належало 72 мандати, ПДСГ-55, СДП-38, НСП-16, БДП-12, так званим "вільним" профспілкам 19, безпартійним - 19. Перше засідання тимчасового парламенту відбулося 21 грудня 1944 року у м. Дебрецені. Наступного дня на його основі був утворений Тимчасовий національний уряд з 3 комуністів, 2 - соціал-демократів, 2 членів ПДСГ, 1- НСП, 4-х колишніх високопоставлених хортистів. Один із них Бела Міклош - генерал угорської армії, який в останній період війни виступив проти гітлерівців та салашистів, очолив уряд. Входження хортистів до урядової коаліції мало на меті надати їй загальнонаціонального характеру. Новий уряд підписав 28 грудня 1944 року перемир'я з СРСР, а 20 січня наступного року оголосив війну Німеччині. Тоді ж була створена Союзна контрольна комісія, яка здійснювала контроль над виконанням умов перемир'я та налагодженням господарського і суспільно-політичного життя в 375

країні. Угорщина за роки війни зазнала великих людських втрат: загинуло 600 тисяч осіб, їй було завдано значної матеріальної шкоди: 90 відсотків промислових підприємств лежали в руїнах, підірвано майже всі залізничні мости. Упродовж 1941-1945 років втратила 40 відсотків свого національного багатства. Відбудовчі роботи супроводжувалися широкою демократизацією громадського життя: відновили свою діяльність практично всі довоєнні партії, окрім фашистських та профашистських. Найчисельнішою опозиційною партією була Партія дрібних сільських господарів (восени 1945 року нараховувала 700 тисяч членів). Вона була гомогенною за своїм складом - 80 відсотків її членів репрезентували селянство, добре була представлена молодь. ПДСГ відстоювала антифашистські і антикомуністичні гасла, орієнтувалася на будівництво у країні західної ліберальної моделі і діяла під гаслом "Бог, батьківщина, приватна власність". її очолював Ференц Надь. Буржуазно-демократична партія віддзеркалювала інтереси міської середньої та дрібної буржуазії, ліберальної інтелігенції. Восени 1945 року нараховувала 50 тисяч осіб. Ці партії складали правий спектр угорських політичних сил. До лівого крила належали: Угорська комуністична партія, чисельність якої зросла з 2,5 тисяч у жовтні 1944 року до 30 тисяч в лютому 1945 та 150 тисяч в травні цього ж року; Угорська соціал-демократична партія (300 тисяч членів), ліве крило якої виступало за співпрацю з комуністами; Національно-селянська партія (утворена 1939 року) чисельністю в 170 тисяч осіб уособлювала інтереси незаможного селянства, частина її членів виступала за націоналізацію землі, обмеження великого капіталу та союз з комуністами. Перші заходи Тимчасового уряду мали загальнонаціональний та демократичний характер. Такою була і аграрна реформа, проголошена декретом від 18 березня 1945 року. На той час 53 відсотки угорців жили в сільській місцевості. Відповідно до березневого декрету здійснювалася конфіскація земель зрадників, керівників нілашистського руху, націонал-соціалістичної партії, інших фашистських організацій, воєнних злочинців; поміщицькі землеволодння, що перевищували 50 га, відрізалися за відповідну компенсацію; господарства в 200 і навіть 300 хольдів (40-60 га) залишалися недоторканними за умови, що їхні власники брали участь в антифашистському русі Опору; за одержану землю селяни сплачували викуп упродовж 10-20 років. Загалом велике землеволодіння в Угорщині було ліквідоване. 1,6 млн. га земель розподілили між селянами (640 тисяч господарів); 1,3 млн. га - передано до державного фонду. 376

Приблизно з літа 1945 року, після того як було виконано більшу частину завдань загальнонаціонального характеру (демократизація громадського життя, аграрна реформа), дороги ліберальних та робітничих партій розійшлися. Про реальне співвідношення політичних сил в Угорщині засвідчили парламентські вибори, які відбулися в листопаді 1945 року. На відміну від Польщі, Румунії та Болгарії, угорські вибори були майже вільні. Праві партії перемогли: лише ПДСГ завоювала 57 відсотків голосів виборців, тоді як компартія - 17, соціал-демократи - 17, НСП - 7 відсотків. Успіх правих на парламентських виборах призвів навіть до визнання Угорщини Сполученими Штатами та Великобританією. Слід наголосити, що присутність в Угорщині радянських військ з самого початку забезпечував місцевим комуністам неспівставний їхній чисельності і вазі політичний вплив у суспільстві. З допомогою ЧА вони заволоділи ключевими позиціями в політиці, захопили силові структури, які використовували не тільки для підтримки порядку і зовнішнього захисту держави, але й для методичного і послідовного витіснення та фізичного знищення небажаних їм політиків та демократичних партій. У цих умовах силові органи і особливо політична поліція ставали важливим фактором у політичній боротьбі за владу, вони кардинально впливали на розв'язання питання "хто кого?", розгорнувши проти демократичних партій та їхніх лідерів, представників церкви кампанію дискредитації, судового переслідування тощо. У самій компартії також точилася боротьба між тими комуністами, які пройшли у роки другої світової війни комінтернівський вишкіл ("москвичами"), та тими, хто перебував в Угорщині і діяв підпільно ("підпільниками"). Саме під тиском радянського окупаційного командування угорські комуністи отримали у новому уряду посади віце-ирем'єра та силове мінстерство (внутрішніх справ). За даним сценарієм будуть розгортатися події в інших східноєвропейських країнах. Уряд очолив один із лідерів ПДСГ Золтан Тілді. Найвагоміша акція новго уряду стосувалася скасування монархії і проголошення в Угорщині 1 лютого 1946 року республіканського ладу. Першим президентом Угорської республіки було обрано Золгана Тілді, а прем'єром - Ференца Надя (ПДСГ). В цих умовах комуністи розробляють власний сценарій захоплення влади: 1. Весною 1946 року шляхом інтриг та обіцянок створюють Лівий блок, який складався з комуністів, лівих соціал-демократів, НСП, профспілок; 2. В грудні 1946 року органи внутрішньої безпеки, очолювані комуністами, виявили "антирадянську змову", до якої було причеше вище державне керівництво Угорщини,- прем'єр-міністр Ф.Надь та голова парламенту Бела Варга (перший знаходився за кордоном і вже не повернувся на батьківщину, Б.Варзі вдалося своєчасно виїхати з країни); 3. Упродовж 1945-1946 років 377

відбулися судові процеси над керівниками угорської фашистської партії та колабораціоністами; 4. Далі - арешти в ПДСГ, одного з її лідерів Белу Ковача було відправлено 1947 року у радянський Гулаг, інших організаціх, що її підтримували, чистка від членів цих партій в державних установах. В нових умовах, в серпні 1947 року, відбулися нові парламентські вибори. Лівий блок завоював 203 депутатські мандати, що складало 50 відсотків місць у законодавчому органі (з 411 місць). Так само в умовах репресивних заходів ліве крило ПДСГ (68 мандатів) приєдналися до урядового Лівого блоку. Комуністи отримали і тепер меншість голосів - всього 22 відсотка голосів. Опозиція ( шість партій) завоювала 140 мандатів. Після тритижневої дискусії було сформовано новий уряд, в якому посади віце-прем'єра і чотирьох міністерств залишилося за комуністами, за ПДСГ- прем'єра і трьох міністерств, за СДП -другого віце-прем'єра і трьох міністерств, за НСП - двох міністерств. 1947-1948 роки стали роками "перелому". Були витіснені з політичного життя або розпущені опозиційні партії. В цих же роках прийнято закони про націоналізацію банків та промислових підприємств. Весною 1948 року до державного сектору перейшли підирємства з числом працюючих в' 100 осіб, 1949 року - з кількістю в 10 працівників. Директорами націоналізованих заводів та фабрик призначали комуністів. Союз угорських промисловців оголосив саморозпуск. Власникам конфіскованих підприємств надавалася компенсація у вигляді робочого місця. В червні 1948 року були об'єднані за вказівкою Москви - компартія та соціал-демократична партія в єдину Угорську партію трудящих, яку очолив Матіяііі Ракоші. В серпні наступного року прийнято Конституцію Угорської Народної Республіки. Таким чином, встановлення в Угорщині влітку 1948 року диктатури пролетаріату фактично призвело до припинення діяльності всіх демократичних партій і утвердження комуністичного єдиновладдя. Угорська партія трудящих стала єдиною політичною силою країни. Партія комуністів заволоділа ще на етапі народної демократії (1944-1948 років) силовими структурами - міністерством оборони, внутрішніх справ, політичною поліцією (органи держбезпеки). Ці органи перетворилися у своєрідну "державу у державі", які контролювали всі сфери життя суспільства. На вершині владної піраміди, як і в СРСР, стояв генеральний секретар партії, якому підкорялися всі державні структури. Угорська партія трудящих, маючи монопольну владу, оголосила перехід Угорщини до будівництва соціалізму за відомою радянською тріадою: індустріалізація, колективізація, культурна революція з репресіями, судовими процесами, культом місцевих партійних вождів. Особливості соціалістичного будівництва наприкінці 1940-х -1953 роках. Після завершення так званої народно-демократичної (соціалістичної) революції, що означало зосередження в руках комуністів - Угорської 378

партії трудящих - усієї повноти влади, розпочався в Угорщині період побудови соціалістичного суспільства. Найхарактернішою його рисою стало механічне і тотальне копіювання та запровадження сталінської моделі державного соціалізму і методів управління. Національні особливості власної країни були забуті. Патерналізм "старшого брата", тобто СРСР, його опіка, а вірніше втручання з допомогою радників у внутрішні справи Угорщини перетворилися у норму партійного й державного життя. Сталінська теорія загострення класової боротьби провокувала у суспільстві почуття істеричної пильності, пошуку класових ворогів серед усіх категорій громадян і. в першу чергу, серед комуністів. Атмосфера свавілля, переслідування і тотальної підозри сприяли не без допомоги радянського керівництва зміцненню особистої влади генерального секретаря ЦК У ПТ Матіяша Ракоші та його оточення. Матіяш Ракоші (1892-1971) був людиною незвичайною. Народився він у родині дрібного єврейського торгівця у Трансільванії, яка входила в ті часи до складу Угорщини. Батько поміняв 1904 року прізвище Розенфельд на Ракоші. Матіяш з дитинства відзначався допитливістю, успіхами у навчанні. Після гімназії навчався і працював у Гамбурзі, згодом у Лондоні. Мав непересічні здібності до мов, вільно володів провідними європейськими мовами, добре знав російську, міг розмовляти турецькою. Рано виявив інтерес до революційної діяльності, вступив до соціал-демократичної партії Угорщини, у Лондоні став членом лейбористської партії. З початком першої світової війни був призваний до австро-угорської армії, 1915 року потрапив у російський полон і швидко перетворився у лідера військових, провадив серед них просвітницьку та агітаційну роботу. Один з фундаторів угорської комуністичної секції РКП(б). 3 1918 року - на батьківщині, активний функціонер Угорської Радянської республіки 1919 року. Після повалення радянської влади в Угорщині опинився у Відні, а згодом у СРСР. У 1921-1924 роках - функціонер виконкому Комінтерну. 1925 року повернувся на батьківщину для підпільної партійної роботи. Цього ж року заарештований і засуджений до тюремного ув'язнення. Восени 1940 року - звільнений з в'язниці і депортований до СРСР. Разом з іншими угорськими комуністами (Е. Гере, М.Фаркаш, Й. Реваї) очолив угорську компартію в еміграції, організовував радіопередачі на Угорщину, робив спробу підняти на батьківщині збройне повстання, організувати партизанські загони. В січні 1945 року в обозі Червоної армії повернувся до Угорщини. У 1945-1948 роках-генеральний секретар ЦК КПУ 3 червня 1948 по 1956 рік генеральний ( з 1952 року - перший) секретар Угорської партії трудящих. У 1952-1953 роках -голова Ради Міністрів Угорської Народної Республіки. 18 липня 1956 року усунений з усіх посад (1962 року виключений з партії ). 379

переїхав в липні 1956 року до СРСР. З середини 1957 року жив у Краснодарському краї, Киргизії, Арзамасі, а потім у Горькому, де і помер у лютому 1971 року. В 1992 році його прах перепохований у Будапешті. Перелік жертв періоду культу М.Ракоші - великий. Було сфабриковано немало "справ" проти "націоналістів", "тітовських агентів", інших "ворогів народу". Першим у цьому трагічному мартиролозі сталінсько-ракошистського терору був Ласло Райк (1909-1949). Він народився у сім'ї багатодітного дрібного власника. Здобув вищу філософську освіту у Будапештському університеті, спеціалізувався на угорській та французькій філогогії (за тодішньою традицією філософські факультети включали в себе історію, філософію та філологію). Стажувався у Франції. Ще в університеті примкнув до Союзу комуністичної молоді, а у 1931 році став членом компартії Угорщини. Захопившись марксистсько-ленінською літературою та революційною діяльністю, залишив 1932 року університет. Цього ж року був заарештований і засуджений до трьох місяців ув'язнення. Згодом за рішенням партії переїхав до Чехословаччини для конспіративної роботи. З літа 1937 року Ласло Райк - учасник інтербригад в Іспанії, член іспанської компартії. В лютому 1939 року після падіння Іспанської республіки був інтернований у Франції. Влітку 1941 року за німецько-французькою угодою всіх інтернованих із союзних з Німеччиною країн переправили до третього рейху як робочу силу. Серед них був і Ласло Райк. Німецькі комуністи організували йому втечу, і через Відень він дістався батьківщини. Тут був знову інтернований. Згодом звільнений. Провадив нелегальну комуністичну діяльність. У грудні 1944 року Ласло Райка заарештувала нілашистська влада і відправила у німецький концтабір Маутхаузен. Після виходу на волю у квітні 1945 року обіймає в Будапешті високі посади в струкутрах компартії, зокрема заступника генерального секретаря. У березні 1946 року його призначили міністром внутрішніх справ. Беззастережно, як і інші керівники партії, втілював у життя накреслення М.Ракоші, був ортодоксальним ракошистом. Незважаючи на молодість, заслужив довіру Москви, став потенційним конкурентом "угорського Сталіна". Разом з тим Ласло Райк не сприймав деякі ракошистські методи, зокрема, спрямовані на дискредитацію та переслідування Партії дрібних сільських господарів. Якраз тоді набирала обертів внутрішньополітична боротьба в УПТ між "москвичами" та "підпільниками". М.Ракоші приступив до реалізації зловісної сталінської тези про загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, прагнучи заодно позбутися своїх конкурентів. Лайсло Райк з його суперечливими і неоднозначними біографічними даними був оптимальною постаттю, яка могла зацікавити Москву для показового політичного процесу. На допомогу угорським місцевим органам без380

пеки було відряджено групу "досвідчених" радянських кадебістів із завданням: "Організувати процеси...Не дискутувати, а знімати голови." Першим тривожним симптомом для Ласло Райка стало призначення його міністром закордонних справ і таким чином усунення від контролю за МВС, хоч за ним збереглися всі партійні посади. У вересні 1949 року розпочався розроблений за радянським сценарієм 1930-х років судовий процес над Ласло Райком. Йому інкримінували співпрацію з хортизмом, шпигунство на користь Франції, гітлерівської Німечини, США і, нарешті, Югославії. У зв'язку з цим процесом до кримінальної відпровідальності було притягнуто 93 особи, з них 15 страчено, інших ув'язнено на різні терміни. Згодом у справі "Райка" стратили ще 10 осіб. Характерно, що М.Ракоші не забував своїх помічників, він щедро заохочував тих, хто вірно йому служив і допомагав зміцнювати культ вождя. Так, за успішну організацію суду над Л.Райком угорський генерал держбезпеки Г.Петер і його радянський колега генерал Ф.Бєлкін були відзначені високими угорським та радянськими нагородами. Ця нагорода, щоправда, не змогла врятувати від "пролетарської секіри" і самого Г.Петера. М.Ракоші таким чином приховав на деякий час сліди своїх злочинів. Організовані ракошистами сфальшовані судові процеси, а також серія позасудових розправ над учасниками антифашистського руху Опору призвели до того, що за гратами опинилася більшість видатних діячів угорського робітничого руху. Серед них слід згадати ув'язнених у травні 1951 року заступника генсека УПТ Яноша Кадара, міністра закордонних справ Дюлу Каллаї, міністра народної освіти Тезу Лошонці, Ференца Доната та інших. За найновішими даними, в ракошистських тюрмах загинуло 6,4 відсотка учасників руху Опору з тих, хто залишився живим після війни, 28,4 відсотка відбували тюремне ув'язнення. . Говорячи про злочини і свавілля, здійснювані під прикриттям лицемірної демагогії про захист вищих державних інтересів (при цьому - від імені пролетаріату), слід підкреслити, що таким способом М.Ракоші зміцнював свої позиції. В серпні 1952 року він обійняв, окрім посади генсека УПТ, ще й посаду прем'єр-міністра. Будучи першою людиною в партії та державі, угорський вождь безпосередньо керував роботою органів державної безпеки. Ще під час суду над Ласло Райком було створено позасудову трійку в складі М.Ракоші, Е.Гере і М.Фаркаша, яка займалася питаннями боротьби з власним народом. Необмежена влада М.Ракоші поєднувалася з прийняттям волюнтаристських рішень в народногосподарській та культурній сферах, що призвело країну до економічних та соціально-політичних струсів. Після виконання трирічного економічного плану (1947-1949) угорцям було запропоновано п'ятирічку (1950-1954), перший рік якої був успішним. Це вибило угорське 381

керівництво з рівноваги: переоцінивши можливості країни, воно і поставило перед нею неральні завдання. Волюнтаристську політику ракошистів найяскравіше відзеркалює гасло: "Перетворимо Угорщину в країну сталі та чавуну". Це у той час, коли Угорщина не мала власних сировинних запасів для досягнення поставленої мети. Курс було взято на випереджаючий розвиток чорної металургії, гірничодобувної галузі. Про необґрунтованість економічної політики М.Ракоші засвідчувало постійне коректування народногосподарських планів у бік їх збільшення. Завдання п'ятирічки переглядалися десятки разів: так промислове виробництво мало збільшитися на 200 відсотків замість запланованих 80, обсяг виробництва важкої промисловості на 280 замість 104 відсотків. У деяких галузях накреслювали просто-таки стрибкоподібне зростання: чорна металургія мала зрости за п'ятирічку не на заплановані 15 відсотків, а на 162. У результаті виявилися значні диспропорції у народному господарстві Угорщини, були занедбані легка промисловість, виробництво товарів першої необхідності. Волюнтаризм в економічній політиці особливо важко позначився на розвитку сільського господарства. Щоб забезпечити поступовість та добровільність колективізації, 1948 року було затверджено положення про поетапне кооперування, визначалося три типи сільськогосподарських кооперативів. Процес кооперування виявився надто повільним: 98 відсотків орної землі в 1949 році залишалися у приватному секторі. Для його динамізації режим вдався до сталінських насильницьких методів. Продподатки з селян з року в рік росли. Це, у свою чергу, згубно відбивалося на економіці та суспільстві загалом. На 1952 рік понад 65 відсотків селянських господарств опинилися в стані занепаду. За свідченнями колишнього міністра сільського господарства Андраша Хегедюша, щодо селян, особливо заможних та середняків, влада вживала репресивних заходів - депортації, ув'язнення, конфіскації землі та майна. За документальними даними, через ракошистські суди упродовж 1949-1954 років пройшли 800 тисяч селян, 460 тисяч з яких були ув'язнені. Переслідувань і утисків зазнавали й інші верстви населення Угорщини. Так, після 1949 року у Будапешті та інших великих містах інтернували тисячі городян, а протягом лише весни - літа 1951 року з столиці виселили 13, 7 тисяч осіб. Знаючи про порожні полиці магазинів, багатолюдні черги за продуктами харчування, про злиденний одяг людей, М.Ракоші, за свідченнями його оточення, пояснював це тим. що селяни начебто згодовують хліб худобі, куркулі приховують зерно, дрібна буржуазія наживається - словом, скрізь діє класовий ворог. Контрастом до сумної картини бідності було бездумне, механічне збільшення армії, введення нової військової форми радянського взірця, на 382

що йшла левова частка бюджету. Болісно сприймали угорці ігнорування владою національних традицій, заборону великих релігійних свят та відзначення дат, пов'язаних з революцією 1848 року, найменування вулиц і майданів на честь російських письменників, діячів культури тощо. Такої неповаги до свого народу й сліпого копіювання радянщини не було у жодній зі східноєвропейських країн. Ракошистська політика з безнастанним озиранням на СРСР і постійною діяльністю в Угорщині його спеціальних радників ( не в останню чергу з беріївського апарату), поступово дискредитувала в очах угорського суспільства не тільки керівництво УПТ, саму партію та ідеї соціалізму, а й Радянський Союз і радянську модель організації нового, соціалістичного життя. Таким чином, на весну 1953 року в країні нагромадилося чимало труднощів і проблем як в економіці, так і в суспільному житті, які загрожували вибухом народного невдоволення.. Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). Вперше можливість змін набрала конкретних рис після смерті И.Сталіна, коли за ініціативою керівництва КПРС та під впливом відповідних процесів у Радянському Союзі лідери УПТ змушені були зайнятися переглядом своєї колишньої політичної лінії і нарешті проголосити "новий курс", який так і не був реалізований. 27-28 червня 1953 року проходив пленум ЦК УПТ (після повернення угорської партійної делегації з Москви), в центрі уваги якого став аналіз політичної лінії партії. М.Ракоші вправлявся на пленумі у самокритиці, висловився про відсутність колегіальності в керівництві партії, визнав згубним зосередження в одних руках різних посад (він був генсеком партії, головою уряду і засередив у своїх руках контроль над органами держбезпеки). Учасники пленуму приняли рішення про скасування посади генерального секретаря, а першим секретарем переобрали М.Ракоші. Головою Ради Міністрів за пропозицією Москви був обраний 1. Надь. Пленум розробив програму виходу з внутрішньополітичної кризи, викорінення ганебних командно-адміністративних методів, олігархічних форм правління та здійснення нової економічної і соціальної політики. Зокрема, передбачалося суттєво знизити темпи індустріалізації, а в сільському господарстві - темпи кооперації з дотриманням принципу добровільності, дозволити вихід з кооперативів і навіть їх розпуск, підтримувати одноосібні господарства, скоротити чисельність армії та держапарату; відновити законність, ліквідувати неконституційну репресивну практику в органах міліції, держбезпеки та юстиції; розробити проект закону про амністію і звільнити безвинно засуджених, ліквідувати табори. Щоправда, при опрацюванні останнього пункту М.Ракоші закликав до особливої пильності. 383

Таким чином, рішення пленуму могли стати основою для оновлення стилю й змісту всього партійного і державного життя. Проте в партії наростало суперництво між прихильниками старих методів та поборниками оновлення усіх суспільно-політичних структур, тобто між М.Ракоші та І.Надем. Перший секретар ЦК УПТ не відмовився від своїх догматичних поглядів та методів. За його вказівкою рішення та перебіг пленуму не були доведені до відома широкої громадськості (повідомлялося лише про скасування посади генсека та обрання першого секретаря ЦК УПТ), про це проінформували лише верхівку партапарату. В липні 1953 року на сесії Державних зборів був сформовано уряд УНР на чолі з І.Надем (1896-1958). Він народився у м. Капошварі. Після закінчення гімназії працював на підприємствах Словаччини та Будапешта. У роки першої світової війни потрапив у полон до росіян. Перебуваючи у Сибіру, вступив до лав РКП(б), брав участь у боях з білими. Служив в органах армійської ВЧК. 1921 року за розпорядженням Москви повернувся на батьківщину, де працював у соціал-демократичних організаціях. Зазнав кілька арештів. З 1930 року І. Надь - у Москві, викладач Міжнародного аграрного інституту. Захистив кандидатську та докторську дисертації з проблем аграрних відносин в Угорщині. З 1930-х років він позаштатний співробітник ОДПУ, НКВС СРСР. З початком другої світової війни співробітник розвідуправління генштабу Червоної армії, заступник редактора передач Всесоюзного радіо угорською мовою. 1944 року у складі групи угорських комуністів повернувся в Угорщину. З 1945 року - член ЦК і Політбюро КПУ, потім УПТ, міністр сільського господарства, внутрішніх справ. З 1948 року - голова Державних зборів (парламенту). Будучи міністром сільського господарства, заступником голови Ради Міністрів, І.Надь узяв на себе відповідальність за запровадження обов'язкових сільськогосподарських поставок (за прикладом СРСР). Щоправда, пізніше Надь публічно ревізував свої погляди, а під час дискусій 1948 року щодо аграрної політики виступив на захист селянина-середняка, наполягав на поетапному кооперуванні, вважав нереальними визначені терміни колективізації. Навіть така поміркована позиція І.Надя викликала негативну реакцію ракошистів. 1949 року його за "опортуністичні погляди" виключили зі складу Політбюро. Відновили у Політбюро в 1951 році після самокритики, а наступного року призначили заступником голови Ради Міністрів. Очоливши угорський уряд, І.Надь оголосив про початок нового курсу у будівництві соціалізму, про корекцію народногосподарських планів у бік зменшення питомої ваги важкої індустрії, збільшення частки легкої і харчової галузей та кашталовкаладень у сільське господарство. Новий угорський прем'єр висловився проти форсованих темпів колективізації, за її добровільність, підведення під сільськогосподарську сферу промислового фун384

даменту, заявив про дозвіл на оренду землі та сприяння розвиткові у містах дрібного виробництва, торговельної кооперації. Лейтмотивом програмної промови І.Надя стало прагнення до послідовного підвищення життєвого рівня співвітчизників і, в першу чергу, робітництва. Не залишив він поза увагою і питання культурного та духовного життя угорського суспільства. Ставлячи вимогу відновити законність, запропонував звільнити політв'язнів, ліквідувати табори для інтернованих. У зв'язку з тим, що матеріали червневого пленуму ЦК УПТ не були опубліковані, нова урядова програма Імре Надя створювала довколо нього ореол реформатора. М.Ракоші скористався з цієї обставини, інкримінувавши йому порушення принципів партійної колегіальності. Насправді ж І.Надь діяв у цілковитій відповідності з партійними рішеннями, проте складалося враження, ніби нові сили зосереджуюються не в партійних структурах, а в державних. Урядову програму громадськість зустріла з ентузіазмом і надією. До того ж її підкріплювали багато конкретних і популярних заходів: скорочення з 1 січня 1954 року обов'язкових сільськогосподарських поставок, дозвіл на вільну реалізацію надлишків селянської праці, скасування податкової заборгованості, дозвіл вільного виходу з кооперативів, збільшення присадибних ділянок (з 0,5 до 1 хольда; 1 хольд дорівнював 0,57 га); зниження цін на промислові товари (на 15-39 відсотків); започаткування державного житлового будівництва у містах; сповільнення темпів індустріального розвитку країни; намітилося зростання реальних доходів населення. М.Ракоші спробував перехопити ініціативу і на нараді партактиву у Будапешті 11 липня 1953 року він разом з Надем роз'яснював ситуацію в країні. Водночас події, що сталися в СРСР (арешт Л.Берії та його однодумців), надихнули "угорського Сталіна" на контрреволюційні дії проти реформістських сил. Тим часом новий політичний курс, пов'язаний з ім'ям І.Надя, хоч і повільно, але почав підточувати застійні й догматичні стереотипи. Влітку 1953 року Президія УНР затвердила укази про амністію, про нову систему прокурорського нагляду, про скасування поліцейського судочинства, ліквідацію таборів та реабілітацію репресованих. Почалося також відновлення місцевого самоврядування. Ці заходи мали ще паліативний характер, і вони не змогли зупинити масовий розпад восени 1953 року кооперативів (30 відсотків від загальної кількості). Проблемою залишалося незавершене будівництво об'єктів-гігантів важкої індустрії. Не пощастило призупинити негативний процес зниження життєвого рівня трудящих. Прихильникам реформ на чолі з І.Надем не вдалося переломити перебіг та рішення Ш-го з'їзду УПТ (травень 1954 року), на якому гору взяли ракошисти. Докорінну реформу політичної системи було відкладено, ос385

кільки принцип 'єдності' поглядів переміг на партійному з'їзді. Конфронтація політичних сил дала про себе знати і в економічній сфері. Ракошисти, скориставшись з відсутності прем'єра на засіданні Політбюро, провели рішення про відновлення капіталовкадень у недобудовані підприємства важкої промисловості, ініціювали створення Комісії економічної політики на чолі з Ерньо Гере, яка фактично перейшла на старі позиції форсованої індустріалізації. І.Надь чинив опір, його підтримала більшість учасників наступного пленуму ЦК УПТ. Він переконував партійців у необґрунтованості прискорених темпів індустріалізації, яка ставить Угорщину у повну залежність від імпортних джерел енергетики та сировини, коли не ведеться пошук власних ресурсів і не враховуються особливості країни. Прем'єрміністр обгрунтував концепцію соціалістичного будівництва, яка суттєво відрізнялася від сталінської. Це відбилося, зокрема, у його словах: "Що це за соціалізм, який не забезпечує навіть хліба, не гарантує зростаючу кількість продуктів? Кого надихає такий соціалізм, який не може дати м'яса, молока, жиру чи сала?" Позитивні рішення пленуму І.Надь оцінив як перемогу колективного керівництва, як вирішальну підтримку його політичної лінії. Цим духом була пронизана і його стаття у газеті "Сабад неп". Упродовж другої половини 1954 року уряд І.Надя здійснив реорганізацію апарату у бік його скорочення, спростив планування та управління, надав більше повноважень та прав підприємствам. З'явилися нові міністри і позиції голови уряду зміцнилися. Відбувалася реабілітація репресованих комуністів. Наприкінці 1954 року були випущені з тюрем Я.Кадар, Д.Каллаї, Ф.Донат, Г.Лошонці, хоч ряд відомих соціал-демократів ще залишалися в ув'язненні (А.Сакашич, Д.Марошан). Противники реформ активно використовували труднощі та прорахунки у діяльності нового уряду, трактуючи їх як підтвердження правильності старих сталінсько-консервативних поглядів. М.Ракоші перейшов у наступ проти реформаторів, повернувшись восени 1954 року з Радянського Союзу, де він тривалий час відпочивав. На той час популярність прем'єра досягла апогею, найбільшу підтримку йому висловлювала гуманітарна інтелігенція. М.Ракоші заявив ЗО листопада того ж року, що СРСР занепокоєний "зростаючою правою небезпекою в Угорщині", падінням впливу партії та критикою на її адресу. При цьому всі прорахунки він приписав І.Надю. Ракошисти регулярно доносили в Москву про всі дії прем'єр-міністра, даючи їм лише негативні оцінки. Вони ж зажадали нової зустрічі з московським керівництвом. 8 січня 1955 року до Москви прибула угорська партійно-державна делегація ( М.Ракоші, І.Надь, М.Фаркаш, Л. Ач і Б. Салаї). Радянське керівництво - М.Хрущов, К.Ворошилов, Л.Каганович, В.Молотов, А.Мікоян та інші - підтримали М.Ракоші. Г.Маленков назвав лінію І.Надя помилковою, 386

особливо у сфері промисловості та сілського господарства. М.Хрущов, будучи тоді ще реформатором по духу, також відгукнувся про дії угорського прем'єр-міністра як занадто радикальні. Попри все І.Надь не вдався на цій зустрічі до ритуальної самокритики. У кінцевому підсумку учасники двосторонньої зустрічі зійшлися на тому, що посаду голови уряду необхідно залишити за І. Надем і тим самим уникнути розколу в рядах партії. Після повернення з Москви М.Ракоші вимагав від І.Надя публічного каяття і навіть запропонував власний сценарій цієї акції. Проте голова уряду не прийняв правила гри, запропоновані ракошистами. Він обрав інший шлях: вирішив пройти з 1 лютого 1955 року курс лікування, пов'язаний з серцевою недостатністю. Але його долю було вже фактично вирішено. Березневий пленум ЦК УПТ відновив старий політичний курс. І.Надя та його реформи критикували по всіх параметрах: звинувачували в недооцінці керівної ролі партії, ревізії марксистсько-ленінського вчення про диктатуру пролетаріату, у політиці, яка суперечить лінії партії, робітничого класу, селянства, інтересам народної демократії. Не врятував Надя і М.Суслов, який під час свого перебування в Угорщині відвідав його в лікарні. 28 березня 1955 року І.Надь направив на адресу Політбюро листа з проханням відставки з посади голови уряду країни. У квітні того ж року на засіданні ЦК УПТ І.Надя вивели зі складу Політбюро і ЦК УПТ, звільнили з усіх офіційних посад, а 3 грудня відповідно з рішеннями Політбюро від 18 листопада Центральна комісія партійного контролю виключила його з рядів партії. За час свого короткого перебування на посаді прем'єр-міністра І.Надь зробив першу спробу модернізації директивно-репресивного керівництва, запровадження демократичних принципів. Ці реформаторські заходи мали велике значення ще й тому, що переслідували мету не тільки лібералізації системи і політичної лінії УПТ, а й несли в собі загальне критичне ставлення до сталінського соціалізму, Новаторство Імре Надя означало перший за всю післявоєнну історію Угорщини поворот до реформістських методів як у сфері економіки, так і в усьому суспільно-політичному житті. Лише вони могли зупинити сповзання країни до неминучої кризи і без катастрофічних наслідків допомогти їй подолати феодально-казарменне державовлаштування сталінсько-ракошистського типу. Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень 1956 року). У березні 1955 року відбувся черговий поворот у політичному курс соціалістичної! Угорщини. Ракошистська партійно-державна реакція торжествувала. Це мало трагічні наслідки для країни. В квітні 1955 року було призначено нового голову Ради Міністрів. Ним став 32-річний Андраш Хегедюш, який до цього виконував обов'язки особистого секретаря М.Ракоші. Кандидатуру нового прем'єра підтримала Мос25»

387

ква. Замісником прем'єра було призначено Ерньо Гере, вірного соратника першого секретаря ЦК УПТ. Ці зміни засвідчили, що керівництво країни повертається до старого курсу: капіталовкладення перерозподілили на користь важкої індустрії; знизили планові намітки зростання доходів робітників та службовців; відновили обов'язкові сільськогосподарські поставки з селянських господарств, збільшили оподаткування селян та дрібних ремісників ( в результаті кількість останніх знизилася на 11 тисяч осіб), штучно інтенсифікували так звану класову боротьбу на селі. В управлінській сфері збільшено кількість міністерств та їхніх штатів, усунено з державних установ всіх прихильників І.Надя. У культурній сфері почали згортання реформ, спрямованих на відновлення національних традицій, сповільнили процес реабілітації жертв репресій. Разом з тим рішення березневого пленуму УПТ 1955 року негативно зустріла інтелігенція. 15 жовтня цього ж року 50 діячів літератури та мистецтва звернулися до ЦК УПТ з спеціальним меморандумом, в якому вимагали не тільки відмови від догматичних методів, але й повернення до політичного курсу, проголошеного в червні 1953 року. Відповідь на меморандум з'явилася у листопаді року, коли за постановою ЦК УПТ "Про праві явища у нашому літературному житті" групу підписантів затаврували як "правих уклоністів" і "фракціонерів", а їхні погляди кваліфікувалися "шкідливими" і "антипартійними". Процеси, які мали місце у тодішньому літературному житті, оголосили у постанові як такі, що загрожують розвалові Угорщини. Партійне керівництво не обмежилося цим: декільком письменникам було оголошено догани, інших виключили з партії. Це, безперечно, не сприяло популярності партії серед інтелігенції. Після рішень XX з'їзду КПРС (лютий 1956 року) виникла нова можливість для розв'язання складних внутрішньополітичних проблем Угорщини. Але М.Ракоші та його поплічники виявилися неспроможними не тільки реалізувати, але й навіть сприйняти нові ідеї, вони не відмовилимя від догматичних і репресивних методів керівництва. 12-13 березня 1956 року відбувся пленум ЦК УПТ, на якому обговорювалася доповідь партійної делегації, яка брала участь у роботі комуністичного з'їзду в СРСР. "У ході роботи XX з'їзду КПРС, - заявив М.Ракоші,- ми дійшли висновку, що генеральна лінія нашої партії є правильною у всіх сферах. УПТ - сильна і єдина організація; народне господарство базується на здоровій основі". На пленумі не було роз'яснено рішень XX з'їзду КПРС. Угорці дізналися про хід та рішення XX з'їзду КПРС, про'постанову щодо культу Сталіна з радіостанції "Вільна Європа". Це викликало велике замішання у партійних рядах і невдоволення ракошисгами, які не зробили відповідних висновків з радянсько-партійного з'їзду. Знову відновлюється в 388

країні масовий рух за демократизацію партійного та державного життя. В цих умовах 1.Надь та його прихильники перебрали на себе роль носіїв демократичних ідей і висунули гасло про необхідність врахування угорської специфіки у будівництві соціалізму. Чисельність їхніх послідовників стрімко зростала серед різних верств населення, особливо серед інтелігенції - письменників, журналістів, викладачів та студентів. Симпатики І.Надя виступали зі статтями на сторінках газет, по радіо, з вузівських кафедр. їх підтримало чимало функціонерів в партійних та державних структурах, масових громадських організаціях, на заводах і фабриках. Протестні настрої набирали масового характеру. В цих умовах М.Ракоші зізнався на столичних зборах партактиву у травні 1956 року у причетності до важких порушень законності. Щоправда, це була вже запізніла акція. Невдоволення ракошистським режимом було всезагальним. До цього додалися резонансні зовнішні події, а саме: розстріл польських робітників-страйкарів у Познані в червні 1956 року. Виняткову роль у розгортанні жовтневих подій 1956 року в Угорщині відіграв гурток імені Ш.Петефі. Відомо, що у партійних рішеннях та офіційній пропаганді цей гурток найчастіше кваліфікували як "штаб контрреволюції". З точки зору сьогодення можна зробити висновок, що гурток, керівництво яким здійснювали цілком і повністю члени УПТ, виступив фактично рупором руху за реформи. Гурток було створено 1954 року групою молоді за ініціативи молодих працівників Національного музею Угорщини. Офіційною датою його фундації вважається 25 березня 1955 року. Він виник і діяв під егідою Демократичного союзу молоді, тобто угорського комсомолу. На засідання гуртка збиралася молодь, комуністична інтелігенція (іноді до 6-7 тисяч осіб), дебати провадилися демократично і кожен міг задавати питання, висловлювати своє ставлення до внутрішньополітичних проблем країни. Судячи з опублікованих 1989 року протоколів гуртка, під час дискусій, які почалися у травні 1956 року, пролунало чимало конструктивної критики, висловлено багато цінних пропозицій, реформаторський ідей і поглядів щодо поліпшення економічного, суспільно-політичного й мистецького життя, впровадження яких могло б попередити катастрофу, оновити угорський соціалізм. На червневому засіданні 1956 року гуртківці висловилися за те, щоб справу оновлення країни перебрало у свої руки центральне керівництво партії. Вони також висунули вимогу свободи друку, гласності і повернення до політичної діяльності І.Надя. Необхідно підкреслити, що дискусії у гуртку отримали на першопочатках високу оцінку центрального органу УПТ. Проте згодом ракошисти стали чинити опір його функціонуванню. Слід зазначити, що М.Ракоші отримав "добро" Москви на повернення до старого політичного курсу і застосування суворих заходів проти неслух389

няної інтелеігенції. Це сталося після таємної поїздки до Москви (одразу після розстрілу польських робітників у Познані). ЗО червня відбувся пленум ЦК УПТ, який заборонив діяльність гуртка імені Ш.Петефі, а деяких членів партії, які не визнали своїх "помилок", було виключено з партії. Рішення партійного пленуму розвінчували "демагогічні," "буржуазні і контрреволюційні" погляди гуртківців. Проти прогресивно налаштованих письменників та гуртківців розпочалася широка кампанія переслідувань: організовували спеціальні зібрання трудових колективів на підприємствах та установах, в пресі - "листи протесту". Дійшло до того, що М.Ракоші особисто склав спеціальний список політичних діячів, письменників і журналістів (всього 400 осіб), яких належало заарештувати. Він запланував також серію нових політичних процесів, санкцію на які мав дати наступний липневий пленум ЦК УПТ. "Угорський Сталін" спробував поряд з забороною гуртка імені Ш.Петефі перекласти на І.Надя всю відповідальність за становище в країні і у партії. М.Ракоші прагнув будь-що втримати свою особисту владу. Проте ідеї оновлення соціалізму проникли влітку 1956 року навіть в армійські кола. У військових училищах та академіях розгорталися гострі дискусії про ситацію в країні, про необхідність усунення М.Ракоші з посади, про модернізацію армії, відмови від сліпого копіювання в ній всього радянського. Щоправда, невдоволення військовиків не було загальним. Розв'язка наступила на липневому пленумі ЦК УПТ 1956 року, на якому ракошисти планувалит+ерейіи у наступ проти реформаторів. Проте вони зазнали поразки, їм не вдалося повернути хід пленуму на свою користь. Щоправда, винуватцем злочинів та репресій було оголошено Міхая Фаркаша, колишнього міністра внутрішніх справ, найближчого соратника М.Ракоші. Цікаво, що М.Фаркаш підготував досить самокритичний виступ на пленумі, але за порадою присутнього на пленумі А.Мікояна так і не виступив з ним. За оцінками самого М.Фаркаша, масові репресії в Угорщині були спричинені: 1. Нездатністю "четвірки" (Ракоші, Гере, Реваї, Фаркаш) після їхнього повернення з московської еміграції "консолідуватися з керівними працівниками на батьківщині" і помилкове сталення до цих товаришів як до "другосортних"; 2. Нездорова атмосфера у партійному керівництві під впливом провокаційної діяльності Берії, коли партійці доносили один на одного, ув'язнювали на основі сфальсифікованих звинувачень; 3. Керівництво органами державної безпеки здійснювала не партія, а окремі особи ( до серпня 1948 року Фаркаш, а потім аж до червня 1953 року Ракоші), через що ці органи перетворилися у "державу в державі"; 4. "Трійка" (Ракоші, Гере, Фаркаш) отримали широкі владні повноваження; 5. Склався культ особи Ракоші; 6. Поширилася догматична уява про загострення класової боротьби; 7. Суд та прокуратура знаходилися у "підпорядкованому становищі". 390

На пленумі з критикою Ракоші виступили Я.Кадар, Й.Реваї та інші. Вони обгрунтували необхідність перемін, економічного й політичного оновлення країни. Пленум завершився звільненням "за станом здоров'я" М.Ракоші з посади першого секретаря ЦК УПТ, але з визнанням всіх його заслуг та збереженням посади члена ЦК партії. На звільнене місце першого секретаря партії було обано Ерньо Гере, другу людину у партії після Ракоші. До вищого партійного керівництва увійшли також Я.Кадар, який став замісником першого секретаря, Д.Каллаї, Д.Марошан, К.Немет та інші. Деякі з них побували у ракошистських тюрмах і були реабілітовані. Призначення Е.Гере, поплічника Ракоші, та Я.Кадара було певним компромісом між догматичними та реформістськими силами в угорському комуністичному керівництві. Проте оновлена партійна верхівка не мала єдиної думки щодо минулого та сучасного Угорщини, так само як і у визначенні невідкладних завдань і, що, найгірше, не усвідомлювала катастрофи, яка наближалася. Тим часом І.Надь, в якому чимало угорців вбачало гаранта демократичних перемін і послідовного реформатора, залишався поза партією, від нього продовжували вимагати принизливого покаяння. Щоправда, І.Надь приймав активну участь у громадсько-політичному житті країни. Він надіслав на адресу ЦК УПТ низку меморандумів, доповідних записок, листів і статей, в яких висловлював своє принципове ставлення до внутрішньополітичних проблем. Але вищі партійці приховували ці матеріали. На липневому пленумі А.Мікоян порекомендував відновити І.Надя у партії. Згодом з ним розпочалися переговори і 13 жовтня 1956 року його відновили у лавах УПТ. Липневі рішення пленуму партії могли стати ґрунтовною базою для розв'язання політичних та соціально-економічних проблем, для ліквідації наслідків ракошизму. Проте спадкоємець М.Ракоші Ерньо Гере, який давно дискредитував себе в очах народу причетністю до всіх злочинів режиму, був нездатним до рішучих реформаторських дій. А.Хегедюш (тодішній голова уряду).згадував пізніше: "Якби після усунення М.Ракоші прем'єр-міністром став не я, а Імре Надь, а першим секретарем партії - Янош Кадар, то, вірогідно, ми б уникли національного повстання 1956 року." Він же писав: "Я усвідомив, що всі ми не здатні до здійснення нової, по-справжньому моральної і політичної практики." Як видно, в тих умовах навіть у вищому ешелоні влади була наявною морально-політична криза, яка була складовою частиною загальнопартійної, а у більш широкому плані - загальнонаціональної громадсько-політичної кризи. У цій складній обстановці велася підготовка до перепоховання останків Л.Райка і його товаришів, запланованих на 6,13,20 жовтня 1956 року. Дана акція була фактичнго першим і єдиним у своєму роді актом публічного каяття комуністичної влади за скоєні злочини. За задумом її організаторів, пере391

поховання репресованих повинно було продемонструвати, що нове керівництво УПТ і країни рішуче відмежовується від сталінізму. У траурних процесіях взяли участь десятки тисяч угорців. Ці події всупереч сподіванням партійно-державного керівництва країни не тільки не призупинили кризу, а навпаки наблизили її розв'язку, тобто спричинили стихійний вибух народного невдоволення. Народна революція 1956 року. В останні роки в Угорщині, як і в інших країнах колишнього радянського блоку, відбулася цілковита переоцінка жовтневих подій 1956 року. Ці трагічні дні упродовж трьох десятиріч трактувалися по-різному: спочатку як "революція", згодом - просто "жовтневі події", далі - "заколот" і нарешті надовго закріпилося визначення "контрреволюція". 1986 року, коли відзначали 30-річчя тих подій, їх характеризували вже як акції " на захист і оновлення соціалізму". Проте у ході дискусій, які розгорнулися навесні 1989 року з ініціативи реформістського крила УСРП, сформувалася нова точка на те, що відбувалося 1956 року, кваліфікувалося тепер як "народне повстання проти сталінізму", проти "казарменного соціалізму". Наявність у цих подіях контрреволюційних тенденцій і сил не заперечувалося, але їм відводилося другорядне місце. І сьогодні в Угорщині побутують різні думки, незважаючи на те, що обрані вперше за 40 років на багатопартійній основі Державні збори прийняли 2 травня 1990 року спеціальний закон "Про значення жовтневої революції і боротьби за свободу 1956 року". Новий угорський парламент, де асолютну більшість становили політичні сили, які практично втілювали ідеї соціалізму, зафіксував у ньому, що "революція 1956 року прирівнюється за значенням до революції й визвольної боротьби угорського народу у 1848-1849 роках". 23 жовтня-день, коли почався революційний виступ угорських патріотів, парламент оголосив національним державним святом. І у цьому ж законі зазначається, що в Угорщині й досі відсутня однозначна оцінка тих давніх і трагічних подій. Боротьба за зміни у суспільно-політичному житті охопила всю країну, найактивнішу участь взяла у ній інтелігенція, зокрема працівники засобів масової інформації, молодіжні організації, студенти, спілка письменників. Всередині партії визначилося три течії: прихильники Е.Гере, опозиція ракошистській більшості партійно-державного керівництва (колишні репресовані) та демократична опозиція (прибічники І.Надя). 14 жовтня керівники партії та уряду, в тому числі перший секретар ЦК УПТ Е.Гере і прем'єр-міністр А.Хегедюш відбули з офіційним візитом до Югославії і повернулися до Будапешта опівдні 23 жовтня. А тим часом ситуація в столиці погіршувалася. Почалося все у Сегеді, де на зборах студентів було створено самостійну молодіжну організацію, її емісари роз'їхалися по всіх вищих навчальних закладах країни. 2022 жовтня пройшли збори у багатьох вищих освітніх закладах столиці. Особ392

ливо бурхливими були збори й мітинг в Університеті будівельної промисловості і транспорту. їх учасники заснували Союз студенстької молоді (МЕФЕС), який разом з гуртком Імені Шандора Петефі висунув 14 вимог: внести зміни у складі ЦК партії, сформувати новий уряд на чолі з І.Надем, провести вибори до Державних зборів на багатопартійній основі, домогтися рівноправності у радянсько-угорських відносинах, скасуватит планування в економіці тощо. 22 жовтня ці вимоги були опубліковані в усіх центральних газетах. Цього ж дня студенти прийняли рішення провести біля пам'ятника польському генералові Ю. Бему, учасникові революційної боротьби 1848-1849 років в Угорщині, мітинг на підтримку польських подій (під тиском народу в Польщі до влади було повернено репресованого В.Гомулку). Міністр внутрішніх справ Ласло Пірош спочатку заборонив мітинг, а згодом дозволив його. 23 жовтня в атмосфері соціального вибуху, що назрівав, і під впливом польських подій у Будапешті відбулася велелюдна демонстрація, яку розпочали студенти, а взяли в ній участь представники майже всіх верств столиці. Вона розпочалася під гаслами національної незалежності, демократизації, цілковитого засудження помилок керівництва Ракоші, притягнення до відповідальності винних у репресіях. Демонстранти вимагали також негайно скликати партз'їзд, призначити Імре Надя прем'єр-міністром, вивести радянські війська з Угорщини, зруйнувати пам'ятник Сталіну. Чисельність мітингуючих швидко зросла з 15 до 60 тисяч. Невдовзі з'явилися антиурядові плакати. З приміщення ЦК УПТ Е.Гере звернувся по радіо до учасників мітингу з погрозами. Повсталі рушили до радіостанції імені Кошута, сподіваючись, що там знаходиться перший секретар ЦК партії, і розпочали штурм її приміщення. Тоді ж пролунали перші постріли. З приводу того, хто першим вистрілив, і досі точаться дискусії. В ніч з 23 на 24 жовтня, окрім радіостанції, демонстранти захопили приміщення газети "Сабад неп", вокзали, кілька мостів через Дунай, склади зі зброєю, телефонну станцію, військові казарми та зброю у них, деякі інші об'єкти. Між силами угорської держбезпеки та озброєними повстанцями спалахнули запеклі бої. Вночі пленум ЦК УПТ створив новий уряд на чолі з 1. Надем. На цьому ж засіданні ЦК прийнято рішення про передислокацію в Будапешт радянських військ. І.Надь не заперечував проти цього. Але наступного дня, коли окупаційні частини були вже у столиці, він відхилив прохання радянського посла в Угорщині Ю. Андропова підписати звернення до керівництва СРСР про допомогу. Цю ганебну місію виконав колишній глава уряду А. Хегедюш. У зверненні говорилося: «Від імені Ради Міністрів Угорської Народної Республіки прошу уряд Радянського Союзу надіслати на допомогу радянські війська для ліквідації заворушень, що виникли у Будапешті, та швидкого відновлення порядку і створення умов для мирної творчої праці". Цей документ, датова393

ний 24 жовтня, надійшов до Москви тільки через чотири дні. Проте ще 23 жовтня в Кремль зателефонував Е.Гере. На його дзвінок московське керівництво відреагувало негайно і рішуче. О 23-й годині 23 жовтня начальник Генерального штабу маршал В. Д. Соколовський віддав командиру Особливого корпусу розпорядження про введення в дію плану «Компас». Дві радянські бронетанкові дивізії розпочали передислокацію зі своїх баз на угорській території і о 3-ій годині наступної ночі, маючи наказ не застосовувати зброю, увійшли до Будапешта. При в'їзді до міста армійські колони були обстріляні, люди закидали камінням бойові машини. Однак зброю радянські військовики не застосовували. Вони взяли під охорону деякі мости, приміщення парламенту, ЦК УПТ, радянського посольства. Після вступу радянських частин до столиці Угорщини уряд І.Надя оголосив про запровадження у країні надзвичайного стану. Не виходили газети, не працювали підприємства, школи, магазини, кафе тощо. За розпорядженням міністра оборони СРСР маршала Г. К. Жукова, в бойову готовість були приведеніі ще дві дивізії: 128-а гвардійська стрілецька Прикарпатського військового округу та 3-я механізована зі складу окремої механізованої армії, що була дислокована в Румунії. Загалом згідно з рішенням уряду СРСР про надання допомоги уряду УНР, Міністерство оборони Радянського Союзу у ті дні привело в дію п'ять дивізій сухопутних військ, особовий склад яких налічував 31550 офіцерів і солдатів, а також 11 ЗО танків та САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин. Водночас були приведені у бойову готовність чотири авіаційних дивізії (159 винищувачів і 122 бомбардувальники). Винищувальна авіація прикривала війська на марші, а бомбардувальна, готова до виконання наказу, знаходилася на аеродромах. Загальна чисельність радянських військ, які діяли у Будапешті упродовж жовтня, була доведена до 20 тисяч вояків. 24 жовтня до Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А. І. Мікоян і М. А. Суслов, а також голова КДБ СРСР 1. А. Сєров і заступник начальника Генерального штабу генерал армії М. С. Малинін. Основну увагу вони зосередили на кадрових перестановках в угорських керівних органах, а також на арештах "підбурювачів і організаторів заворушень". Тим часом у столиці розгорнулися справжні бої. Посол СРСР в Угорщині Ю.Андропов навіть не зміг зустріти радянську делегацію,оскільки його машину було обстріляно. Повстанці зайняли частину приміщення управління держбезпеки. 24 жовтня було передано по радіо звернення ЦК УПТ та прем'р-міністра І.Надя до угорців, в якому вказувалося, що метою "контрреволюційного нападу є повалення народно-демократичного ладу" і що винуватці заворушень постануть перед військово-польовйми судами. Пізніше виявилося, що прем'єр не мав жодного відношення до цього звернення. 394

Революція в Угорщині розвивалася з карколомною швидкістю, тому в урядових колах країни не було єдності з багатьох питань. Події, які сталися 25 жовтня, набрали широкого резонансу. Це, по-перше, інцидент біля будинку парламенту, де під час мітингу були обстріляні з дахів радянські солдати і спалено один танк, у відповідь окупанти відкрили вогонь, у результаті чого загинуло 60 угорців; по-друге, перестрілка біля приміщення ЦК партії: радянські танкісти, які охороняли будинок, обстріляли роту угорської охорони, прийнявши їх за повстанців. 10 угорців було вбито. Важливо підкреслити, що частини угорської армії, займаючи очікувальну позицію, не чинили опору повсталим. Багато нервозності вносили передачі радіостанцій «Вільна Європа» і «Голос Америки». Голова КДБ СРСР Сєров інформував, що в окремих містах населення, захопивши тюрми, звільнило понад 8000 ув'язнених, які відібрали зброю у працівників охорони, а боєприпасами і додатковою зброєю забезпечили себе, нападаючи на військові склади; в ряді регіонів країни «населення гостро збуджене... Озброєні особи розшукують по квартирах комуністів і розстрілюють їх». Керівник радянського КДБ також повідомляв, що «у зв'язку з рішенням угорського уряду про ліквідацію органів держбезпеки серед оперативного складу настрій підупав і агентурна робота, спрямована на виявлення організаторів виступу, яка почала розгортатися, припинилася». 25 жовтня за працівниками держбезпеки вже велося справжнє полювання. Деякі групи угорських кадебістів, побоюючись розправи, пробивалися зі зброєю до радянського кордону, інші -до кордону з Чехословаччиною. У Будапешті спалахували нові вогнища повстання. Ситуація підійшла до критичної межі. Під впливом цих подій радикалізувалися погляди та діяльність І.Надя. У своєму виступі по радіо 28 жовтня він підкреслив, що уряд відкидає оцінку нинішнього народного руху як контрреволюції, а також заявив, що «радянська війська починають повертатися на свої бази». Одночасно прем'єрміністр оголосив про розпуск угорської армії та органів безпеки. В країні почалося формування нових збройних сил на базі старої армії та загонів повстанців. І.Надь обнародував програму "великого, демократичного, національного, народного руху, яка має забезпечити національну незалежність, самостійність, суверенітет, розвиток демократизму у громадському, господарському і політичному житті, оскільки саме ці гасла є основою соціалізму в Угорщині. Як бачимо, не йшлося про відмову від соціалістичної перспективи. Тоді ж І.Надь запевнив співвітчизників, що ініціює переговори з СРСР про повне виведення його військ з країни. Правлячі кола західних держав пильно стежили за розвитком угорських подій і вживали відповідних заходів, щоб привернути до них увагу світової громадськості. Домогтися цього їм почасти вдалося. 28 жовтня у Нью-Йорку розпочала свою роботу Рада Безпеки ООН. Одним з центральних питань, що 395

розглядалися на ній, були вимоги США, Англії і Франції про включення в програму роботи Ради пункту «Ситуація в Угорщині». Радянський Союз виступив категорично проти цього. Однак більшістю голосів його протест було відхилено. Генеральна Асамблея 53 голосами включила «угорське питання» в порядок денний своєї XI сесії. Дев'ять делегацій, у тому числі СРСР, голосували проти, вісім - утримались. Тимчасом уряд 1. Надя продовжував наполягати на негайному виведенні радянських військ зі столиці, а Мікоян та Суслов дедалі більше схилялися до збройного розв'язання «угорської проблеми». У донесені в Москву від ЗО жовтня вони повідомляли про дальше погіршення політичної обстановки як у цілому по країні, так і в Будапешті, що виявлялося в безпорадності керівних органів Угорської партії трудящих, розпаді партійних організацій, захопленні ворожими елементами приміщень державних установ, партійних комітетів, розправах над комуністами та їхніми сім'ями, у простоюванні підприємств і залізниць, невиході антиконтрреволюційних газет, в очікувальній позиції угорської армії і зменшені довіри до радянських офіцерів з боку їхніх угорських колег. "Наставники з Москви» рекомендували продовжувати концентрацію радянських військ поблизу угорського кордону, а також наполягали на необхідності "негайного прибуття до Угорщини тов. Конєва". Увечеріі 31 жовтня розпочалося виведення радянських військ з Будапешта. До кінця дня всі радянська з'єднання і частини зосередилися за 1520-км від столиці Угорщини. Штаб Особливого корпусу розташувався на аеродромі в Текелі, де базувалася одна з його авіаційних частин. Одночасно під приводом забезпечення евакуації військ розпочалося додаткове вторгнення радянських частин. І.Надь та угорський МЗС протестували, заявляючи, що цим порушується Варшавський договір. Вони погрожували зверненням до ООН, виходом з Організації Варшавського договору та оголошенням нейтралітету Угорщини. Тим часом від імені Тимчасового революційного уряду та Комітету безпеки батьківщини, створених повсталими, лунали радикальніші вимоги. З усіх регіонів країни надходила інформація про створення національних рад, які перебирали владу на місцях. З-за кордону через Австрію до Угорщини (технічну загорожу на угорсько-австрійському кордоні було демонтовано) вантажівками й літаками прибували люди, колишні емігранти, а також зброя. У Москві гарячково шукали виходу із ситуації, що склалася. Оцінювали її однозначно. М.С. Хрущев був переконаний у тому, що країни НАТО спрямовують зусилля на те, «щоб розпалити боротьбу, розпочати громадянську війну, ліквідувати революційні завоювання, повернути Угорщину на капіталістичні рейки». Він вважав, що місія СРСР полягає у «підтримані прогресивних рухів, допомозі народам у переході від капіталізму до соціалізму». Ра396

дянське керівництво, прогнозуючи подальший розвиток подій, дійшло висновку: якщо переможе контрреволюція і сили НАТО увійдуть на терени Угорщини, виникне загроза соціалізмові в Чехословаччині, Югославії, Румунії і безпосередньо Радянському Союзу. Рішення, які визначили подальший хід подій, було прийнято в останній день жовтня на засіданні президії ЦК КПРС, що проходило під головуванням М. С Хрущова. Міністру оборони СРСР було дано вказівку «розробити відповідний план заходів щодо подій в Угорщині і доповісти ЦК КПРС». Прийняте рішення про великомасштабне застосування воєнної сили Хрущов, Молотов і Маленков погодили з лідерами інших східноєвропейських країн. Консультації та зустрічі відбулися також з П.Тольятті, лідером ІКП, Лю Шаоци, другою людиною після Мао Цзедуна в Китаї, В.Гомулкою та Ю.Циранкевичем (Польща), Т.Живковим (Болгарія), Г.Георгіу-Дежем (Румунія) та Й.Броз Тіто (Югославія), які підтвердили радянські оцінки угорських подій та схвалили військовий план дій. Поки у Будапешті перебували Мікоян і Суслов програма І.Надя не виходила за межі тих настанов, які він виголосив 25 жовтня. До того ж солідарність з цією програмою висловило керівництво Польщі та Югославії. Щоправда, польсько-югославська підтримка демократичних змін в Угорщині буда дозованою, як і Заходу, який більше переймався суецькою кризою. Президент США Д.Ейзенхауер інформував М.Хрущова про відсутність інтересу до угорських подій, оскільки це "внутрішня справа радянського блоку." З виведенням радянських військ з угорської столиці ситуація не стабілізувалася. Бої не припинялися і уряд не мав впливу на події. ЗО жовтня повстанці з допомогою шести танків штурмували приміщення будапештського міськкому партії, в якому перебувало 30-40 партійних працівників та дві роти солдатів держбезпеки. Секретар міськкому, прагнучи врятувати своїх людей, вийшов з білим прапором, але був розстріляний. Всього під час штурму загинуло 60 захисників міськкому партії. У столиці лютував терор. Цього ж дня І.Надь заявив про запровадження в країні багатопартійності. Окрім партій 1945 року, конституювалися десятки інших партій, в тому числі ультраправі. Угорська партія трудящих оголосила про свій саморозпуск. Натомість 1 листопада було створено нову партію - Угорську соціалістичну робітничу (УСРП) на чолу з Я.Кадаром. У відповідності з принципом багатопартійності був реформований на коаліційній основі уряд, який скасував систему обов'язкових сільськогосподарських поставок, звернення "товариш" в армії (запроваджено "соратник по зброї"), відкликав з ООН угорського представника. У столиці тривали мітинги та демонстрації під гаслами: "Росіяни - геть!", "Іван, забирайся додому!" і т. п. 2 листопада новий уряд, не отримавши від Ю.Андропова пояснень, чому на угорську територію вводяться додаткові контингенти радянських військ, заявив про вихід Угорщини з Варшавського договору та про її нейтралітет. Відповідну телеіраму було надіслано генсеку ООН. 397

Деякі історики безпідставно стверджують, що це рішення приймалося у вузькому колі прихильників І.Надя. СРСР вирішив діяти. Напередодні відбулися зустрічі радянських керівників у Бухаресті з партійно-державним керівництвом Румунії, Болгарії та ЧССР, на о. Бріоні - з Й.Броз Тіто. Всі слухняно підтримали кремлівський план збройного придушення угорської революції. Тоді ж доставили літаком у Москву Я.Кадара. А 3 листопада тут же був визначений склад нового Угорського революційного робітничо-селянського уряду, очолюваного Я.Кадаром. Наступного дня призначений Москвою прем'єр звернувся з Сольнока (за 100 км від Будапешта) до співвітчизників зі зверненням, в якому повідомляв про запрошення радянських військ для наведення порядку в країні. Ще 2 листопада до Сольнока прибув маршал 1. С. Конєв, на якого покладалося керівництво діями радянських військ в Угорщині за планом операції «Вихор». Сюди ж для одержання бойового завдання викликали командира Особливого корпусу генерала П. Н. Лащенка. А в цей час навколо Будапешта повстанці створювали оборонний пояс. Збройні загони займали найважливіші об'єкти, на вулицях патрулювали наряди військовослужбовців і національної гвардії. Чисельність особового складу угорських частин у столиці досягла 50 тис. осіб. Крім того, понад 10 тис. осіб входило до національної гвардії, озброєних груп та загонів. У повстанців було близько 100 танків. На 3 листопада всі радянські сили були приведені у бойову готовність. Про початок операції сповістив сигнал «Грім». У спеціальних передових загонах знаходилися співробітники КДБ СРСР, які мали заарештувати уряд І. Надя та керівників збройного повстання. Тим часом з метою маскування цього ж дня у Текелі розпочалися радянсько-угорські переговори про умови виведення радянських військ з території Угорщини, але в ніч на 4 листопада угорську делегацію було заарештовано. Цього дня радянські війська вдруге вдерлися до угорської столиці. Всього у листопаді на території Угорщини будо задіяно близько 60 тисяч солдатів та офіцерів. І.Надь разом зі своїми соратниками (15 осіб та 19 членів сімей) знайшли притулок у югославському посольстві. Інтенсивні бої у Будапешті тривали до 10 листопада включно, а спорадичні - до початку грудня 1956 року. У питанні щодо кількості жертв угорської революції існують розбіжності. За свіченням угорської статистики, мартиролог подій з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року становить 21 728 осіб, з яких 2502 загиблих і 19 226 - поранених. Угорські спеціалісти спробували визначити також втрати радянської сторони: кількість загиблих радянських військовослужбовців, на їхню думку, становить 1600, а поранених - 2 тисячі осіб. За найновішими даними, радянські втрати склали 2260 осіб, з яких у боях загинуло 669 солдатів, сержантів та

офіцерів, було поранено 1450, пропав без вісті 51 вояк . До середини листопада радянські органи безпеки заарештовали в Угорщині 1372 особи. 22 листопада І.Надь та його однодумці покинули югославське посольство і одразу були заарештовані. На судовому процесі опальний прем'єр, якому інкримінували "організацію змови з метою скинення народно-демократичного ладу" і "зраду батьківщині", не визнав себе винним, відмовився від прохання про помилування, сказавши, що останнє слово про нього належить історії. 16 червня 1958 року І.Надь і чотири його соратники були страчені за вироком суду і поховані у безіменній могилі. 6 липня 1989 року, в день смерті Я.Кадара, Верховний суд УНР виніс рішення про юридичну реабілітацію І.Надя, голови уряду Угорщини з 24 жовтня по 4 листопада 1956 року. Угорські реформи 1960-1970-х років. Епоха Я.Кадара. Видатний політик Я.Кадар відчував необхідність реформування закостенілих партійно-державних структур. Водночас, прагнучи зберегти суспільну стабільність, він тримав під контролем баланс сил, чітко простежував грань між традицією, що склалася, і процесом оновлення. Його курс, названий кадаризмом, був угорським різновидом соціалістичних реформ 1960-1970-х років. Разом з концепцією громадського самоврядування в Югославії, експериментами "празької весни" 1968 року, політичний курс Я.Кадара репрезентував спробу нівелювати найбільш одіозні риси сталінської адміністративно-командної моделі, внести корекцію в структуру влади та управління. Але потенціал кадаризму був об'єктивно лімітований, а план реформ реалізувати повністю не вдалося через вимушені компроміси, зумовлені протидією консервативних сил як всередині країни, так і за її межами. Життя лідера УСРП, його політична і громадська діяльність сповнені драматичних моментів. Справжнє прізвище Я. Кадара- Янош Черманек (Кадар - псевдо, взяте в роки підпільної діяльності). Народився він 12 травня 1912 року в Рієці (нині в складі Югославії). Рано розпочав трудове життя, був робітником, потім механіком. З 16 років - в робітничому русі Угорщини. 1931 року вступив до КПУ. Неодноразово зазнавав арештів. З 1940 року працював у підпіллі, відновив розгромлену хортистським режимом компартію; з 1942 року - член ЦК КПУ, з 1943 - секретар ЦК. Після звільнення країни від фашизму ввійшов до складу ЦК і Політбюро КПУ, а в 1946 році став заступником генсека партії. В 1948 - 1950 роках Я.Кадар - міністр внутрішніх справ, потім секретар, заввіддділу УПТ. Весною 1951 року на основі сфабрикованих звинувачень заарештований і засуджений до пожиттєвого ув'язнення. Через рік після смерті Сталіна його реабілітували; в червні 1956 року обрали членом Політбюро і секретарем ЦК УПТ; 31 жовтня 1956 року він став першим секретарем Тимчасового ЦК нової партії, створеної замість розпущеної УПТ. Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) і одночасно 399

державним міністром в уряді І.Надя. У листопаді 1956 року Я.Кадар ініціював створення Угорського революційного робітничо-селянського уряду. Головою уряду залишався до 1965 року (з перервами у 1958 - 1961 роках). До травня 1988 року - незмінний Перший ( Генеральний) секретар УСРП. З 22 травня 1988 року - голова УСРП. 8 травня 1989 року звільнений з усіх партійних посад. Помер 6 липня 1989 року в Будапешті на 78 році життя. Після трагічних подій 1956 року перед Я.Кадаром, партією і всією країною гостро постало питання "Яким шляхом іти далі?" Кадар обрав шлях національної згоди, компромісів і поступових реформ. Це був реалістичний вибір, він враховував специфіку внутрішньополітичної' боротьби та зовнішніх обставин. Новий партійний керівник Угорщини зумів зробити виважені висновки з трагічних подій 1956 року. Акцентуючи на необхідності пошуку власного шляху розвитку країни, він у своїй реформаторській діяльності вдало визначив допустимі межі лібералізму в рамках старих ідеологічних догматів. Політичний курс Я.Кадара був позначений прагматизмом і здоровим глуздом. В його основі лежали прості істини, які мали філософську цінність: люди повинні відчувати зростання життєвого рівня в міру просування по шляху соціалізму; не можна допускати розриву між словом і ділом; партія зобов'язана працювати в масах, самі комуністи не зможуть побудувати соціалістичне суспільство. Його крилата фраза "Хто не проти нас, той з нами" сприяла згуртуванню суспільство на грунті національного порозуміння. Особистий авторитет і популярність Я.Кадара в країні і за кордоном в 1960-1970-х роках був високий. І хоч він не володів широкими і спеціальними економічними знаннями, але розумів необхідність економічних реформ, усвідомлював їхній тісний зв"язок з політичною структурою суспільства. Програми реформ з'явилися ще 1957 року. Вже тоді було очевидним, що етап екстенсивного розвитку економіки завершився. Проте фактична реалізація реформ розпочалася лише в 1966 - 1968 роках. Разом з успішною перебудовою сільськогосподарської сфери, здійсненням радикальної економічної реформи в інших галузях відбулися зміни в суспільному житті країни: угорці першими в соціалістичному таборі почали висувати на один депутатський мандат по декілька кандидатів, розширили функції місцевого самоврядування, лібералізували політику в сфері культури та практику виїзду громадян за кордон • За оцінками більшості угорських економістів, система так званого побічного економічного регулювання (стимулювання підприємств за допомогою податків, кредитів, рівня зарплати тощо), яка почала діяти з 1968 року, дозволила демократизувати господарські відносини, зміцнити самостійність первинних господарських одиниць, віднайти резерви для підвищення їхньої ефективності на мікрорівні. Значну увагу керівництво звернуло на розвиток прямих договірних відносин між виробництвом і торгівлею та зовнішнім 400

світом. Було скасовано монополію в системі матеріально-технічного забезпечення. Першими в Угорщині почалися реформи в сільському господарстві. Головний їх напрямок - посилити господарську самостійність радгоспів і кооперативів. 1967 року був прийнятий новий закон про землекористування, який затвердив нову форму власності на землю - кооперативну й підвищив закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Специфіка реформ у сільському господарстві виявилася у вдалому поєднанні інтересів окремого селянина, кооперативу й держави, яка не втручалася у ці взаємовідносини, а лише регулювала аграрне виробництво за допомогою економічних стимулів. Це дозволило Угорщині вже у 1970-х роках увійти у першу десятку країн світу за рівнем урожайності та виробництва найважливіших продуктів харчування на душу населення. Модель, що склалася в Угорщині наприкінці 1980-х років, не можна розглядати як чисто кооперативно-соціалістичну. Була вона швидше фермерсько-кооперативною. Ця система грунтувалася на тісних горизонтальних і -особливо - вертикальних зв'язках між різними формами господарств - кооперативами, держгоспами, великою кількістю приватних господарств та переробними і торговельними підприємствами. Це дозволило досить швидко досягти високих показників у забезпеченні країни продовольством: наприкінці 1980-х років в Угорщині вироблялося до 1,5 тонни зерна і 160 кг м'яса на душу населення. Користуючись радянською термінологією, можна сказати, що в Угорщині вже наприкінці 1960-х років було повністю розв'язано "продовольчу програму". Варто зауважити, що в 1968 році, коли реформи в Угорщині почалися, в СРСР їх згорнули, а в ЧССР саму спробу оновити суспільно-економічне життя придушили зброєю. Угорщина опинилася наодинці у своїх реформаторських пошуках. Більше того, аж до горбачовської перебудови сусідні держави ставилися до кадарівських реформ підозріло. Окрім успішного реформування сільського господарства, Я.Кадар зі своєю командою здійснив загальну економічну реформу. Тоді ще не прийнято було говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи, проте угорці першими скасували державне адресне планування, запровадили індикативне планування та економічні методи господарювання, демократизували виробничі відносини, урівняли в правах обидві форми власності -державну і кооперативну. Функції міністрів було обмежено, підприємствам надано широку самостійність.Тоді ж запроваджено торгівлю засобами виробництва, здійснено реформу ціноутворення. Ринок швидко заповнився різноманітними товарами. Зміни мали кардинальний характер, хоча Я.Кадар і стримував тих, хто прагнув більшого. Відбувалися вони в несприятливих зовнішніх умовах. Угорські новації наштовхувалися на нерозуміння в інших соціалістичних краї20!1

401

нах. Саме тоді в СРСР, як уже зазначалося, економічні реформи були припинені. В ЧССР розгорталася політична криза, щодо якої Я.Кадар дотримувався справедливої думки, що чехам і словакам необхідно надати свободу у розв'язанні назрілих проблем. Він довго чинив опір вторгненню збройних сил п'яти держав Варшавського договору в ЧССР у серпні 1968 року, наполягав на політичних методах врегулювання конфлікту. До акції ОВД приєднався лише після того, як усі соціалістичні країни підтримали рішення СРСР. В 1989 році він скаже:" А що було робити? Адже чехословацькі товариші не бажали поступитися, не зробили тих кроків, з допомогою яких, можливо, вдалося би уникнути катастрофи, а в Москві з'ясували, що ми, угорці, залишаємось наодинці зі своєю реформою і цим протиставили себе більшості соціалістичних країн". "Інтернаціональна" акція 1968 року проти ЧССР реанімувала антиреформаторські сили в Угорщині. До того ж реформи висвітлили низку нових проблем: збільшилася диференціація прибутків, що спричинило соціальну напругу; прибутки на селі росли швидше, ніж промислових робітників; погіршилося становище великих державних підприємств, директори яких не поспішали скористатися новими правами; невдоволення викликало зростання роздрібних цін. Чимало проблем виникало через збої у функціонуванні економічних важелів. В УСРП почастішали суперечки стосовно ролі партії в економічній політиці та функцій партійних організацій на виробництві; непоодинокі були спроби обмежити висування альтернативних кандидатур на виборах. До того ж на початок 1970- х років в умовах господарської реформи загострилися всі задавнені проблеми угорської економіки: її незбалансованість, зовнішній борг, відсутність сировини, низька продуктивність праці. Ситуація була цілком логічною, оскільки для розв'язання цих проблем необхідно було здійснити глибокі структурні зміни, знайти інвестиції, кошти на соціальні потреби, щоб забезпечити порівняно високий рівень життя, про що керівництво вимушено дбало від часів трагічного 1956 року. Відтоді країна все більше споживала, ніж виробляла. З 1971 року невпинно зростав зовнішній борг, оскільки кредити і позики спрямовувалися часто не на виробництво. Труднощі поглиблювалися "нафтовою кризою" та зміною цін у середині РЕВ. Таким чином, реформи в Угорщині опинилися на роздоріжжі, боротьба навколо них набирала обертів. Вважається, що після зустрічі 1972 року Я.Кадара з Л.І.Брежнєвим у Москві, в реформуванні угорської економіки та суспільства наступала пауза. 1984 року подав у відставку "батько" угорських реформ, член Політбюро УСРП Реже Н'єрш. Згодом Я. Кадар, прагнучи встановити рівновагу між лівими і правими, між "робітничою опозицією" та реформістами, здійснив інші кадрові переміщення. Пауза затягнулася до 1984 року, час було втрачено. Кризові явища, передусім в економіці, поглиблювалися: зовнішній борг сягнув 18 млрд. доларів. 402

Таким чином, вади хоча й модернізованої, але в своїй основі все тієї ж сталінської системи стали на перешкоді справжнього відродження угорського суспільства. Але важливо те, що епоха "реального соціалізму" завершилася в Угорщині в 1989-1990-х роках мирним шляхом. Крах "кадаризму" став провісником розпаду радянської системи. Революція кінця 1980-х - початку 1990-х років в Угорщині, її розвиток та особливості. Угорщина належить до тих країн, в яких демократичну революцію кінця 1980-х - початку 1990-х років можна визначити, як "переговорну", тобто революційні зміни ініціювало тут реформаторське крило Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП), вони й домовилися про це з опозиційними силами шляхом переговорів за "круглим столом". До середини 1980- х років в Угорщині вже були вичерпані ресурси екстенсивного розвитку. Це призвело до збільшення капіталовкладень у народне господарство, скорочення імпорту, зниження життєвого рівня населення, до сповільнення загальних темпів розвитку. З 1986 по 1989 рік зовнішня заборгованість країни зросла з 8 до 20 млрд. доларів. І хоча, починаючи з 1960х років, тоталітарна влада в Угорщині набрала модернізованого авторитарного характеру і вигідно відрізнялася від режимів в інших країнах соціалістичного табору, зокрема, своїм відносним демократизмом, вона все ж не змогла уникнути іманентного комуністичній системі розкладу. У цих умовах Державні збори (парламент) прийняли ряд законодавчих актів про демократичні свободи й права громадян, про боротьбу з господарськими злочинами та корупцією. Угорська ситуація відносно більшої свободи сприяла порівняно ранньому зародженню і згуртуванню в надрах режиму опозиційних сил. Одним із перших у березні 1987 року сформувався Угорський демократичний форум (УДФ), який об'єднав представників інтелігенції. У форумі взяв участь Імре Пожгаї, член Політбюро ЦК УСРП, один з ініціаторів реформ 1960-1970-х років. Невдовзі в різних регіонах Угорщини виникли місцеві групи УДФ. Дебати велися навколо питання про вихід з кризи, шляхи оновлення, про доконечну потребу ефективних реформ. УДФ поступово брав на себе функції виразника демократичних прагнень в угорському суспільстві в умовах поглиблення кризи монопартійної політичної системи. Зупинити цей процес намагалася Всеугорська партійна конференція УСРП (травень 1988 року) шляхом запровадження посади почесного голови партії для 76-річного Я.Кадара, оновлення (наполовину) політбюро партії, визнання необхідності реформ. Генеральним секретарем УСРП обрали Кароя Гроса (56 років), який підтвердив, що новації ініціювала невелика група комуністів. До 1989 року в політичному житті країни брали участь вже 32 партії, у тому числі Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), соціал-демократична партія (СДП), національно-селянська партія (НСП), Союз вільних демок403

ратів (СВД). християнсько-демократична партія (ХДП) та ін. Партії мали різні програми, але було в них спільне завдання - демонтаж "соціалізму" як суспільного ладу, створення демократичного суспільства,та ринкового господарства. У лютому 1989 року УСРП визнала багатопартійність у країні і фактично відмовилась від монополії на владу. Рамки переходу до демократичного суспільства були вироблені під час переговорів "за круглим столом" протягом червня - жовтня 1989 року між УСРП, Вітчизняним народним форумом, Загальноугорською радою профспілок та опозицією - Угорським демократичним форумом, Союзом вільних демократів, ПДСГ та іншими організаціями. Учасники переговорів визначили низку юридичних умов, необхідних для побудови правової держави: йшлося про прийняття нової конституції, нові парламентські вибори за багатопартійною системою, про запровадження посади президента та заснування двопалатного парламенту, схвалення низки соціально-економічних законів, про розпуск УСРП та утворення Угорської соціалістичної партії (УСП). У грудні 1989 року група ортодоксальних комуністів відновили УСРП. Протягам 1989 року Угорщина одержала закони про громадянські права, про страйки, про довіру до уряду, про президента республіки та його вибори, про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах тощо. 23 жовтня 1989 року було прийнято конституцію та проголошено нову назву держави - Угорська Республіка. Створено також Конституційний суд, відбулося розмежування владних структур. Цього ж року (1989) з'явився ряд законів, що дозволяли декларувати ринкову економіку, зокрема, закон про трансформацію державної власності, про приватну, акціонерну власність тощо. Економічна ситуація в країні залишалась складною: національний прибуток протягом 1989 року зменшився на 2,2 відсотки, промислове виробництво впало на 3 відсотки, ціни росли (держава скоротила дотування на 23 млрд. форинтів),збільшувалася кількість збиткових підприємств, багато з них закривалися, з'явилося безробіття (на кінець 1989 року матеріальну допомогу одержували 10 тисяч безробітних). Подальший процес демократизації країни залежав від рішень з двох головних питань - визначення терміну проведення виборів президента та форми голосування на цих виборах. УСП (Угорська соціалістична партія), посилаючись на домовленості "круглого столу", виступила за прямі вибори президента загальним голосуванням одночасно з парламентськими виборами. Така вимога пояснювалася тим. що лідером у країні на був той час один із керівників УСП І.Пожгаї автор реформ 1960-1970-х років. Опозиційні партії наполягали на тому, щоб президента обирав парламент. Вони ініціювали загальнонаціональний референдум з цього питання і домоглися перемоги. 404

У березні-квітні 1990 року на багатопартійній основі відбулися вибори до парламенту. Перемогла на них опозиція. 3 386 депутатських місць найбільшу кількість (164) отримав Угорський демократичний форум, ПДСГ здобула 44, а ХДП - 21 місце. Ці партії створили коаліцію. В опозиції до них опинився Союз вільних демократів (92 мандати ), УСП - 83, Союз молодих демократів - 21 мандат. Ортодоксальні комуністи та соціал-демократи до парламенту не потрапили. Новий уряд у травні 1990 року очолив лідер УДФ, історик Йожеф Анталл (1932-1993). Він походив з родини політичного діяча. Після закінчення історико-філософського факультету Будапештського університету став головою міського управління освіти. Активну участь узяв у народному повстанні 1956 року, за що був ув'язнений. 1962 року амністований без права на викладацьку роботу. Працював бібліотекарем, архівістом, директором музею. 1987 року виступив як організатор УДФ та президент. З травня 1990 року по грудень 1993 року- прем'єр-міністр Угорщини. Ставши провідною правлячою партією, УДФ взяв курс на цілеспрямоване продовження "тихої революції", на демократичне реформування угорського суспільства. До першого, демократично створеного уряду ввійшли, окрім членів УДФ, 4 представники від ПДСГ, 1 - від ХДП, 3 - безпартійних. (1993 року Й. Анталл помер, прем'єром було призначено 65-річного Петера Бороша, члена УДФ). За обопільною згодою між партіями урядової коаліції та опозицією З серпня 1990 року президентом на наступні 5 років переважною парламентською більшістю був обраний Арпад Гьонц - голова Союзу вільних демократів (СВД). Тоді ж обрали і голову парламенту від УДФ історика Д.Сабада та його заступника представника СВД. Арпад Гьонц народився 1922 року. Під час другої світової війни - активний учасник антифашистського руху опору. Член ПДСГ. За фахом - агроном. За участь у народному повстанні 1956 року засуджений до довічного ув'язнення. 1962 року амністований. Працював перекладачем, займався літературною творчістю, став головою Спілки письменників Угорщини. 1995 року переобраний президентом Угорщини вдруге. Така поступовість та порозуміння між партіями дозволили Угорщині зберегти як політичну, так і економічну стабільність та прискореними темпами піти по шляху ринкових перетворень. Що ж стосується законодавчої бази, то інфраструктура ринкових реформ початку 1990-х років була закладена ще у другій половині 1980- х років. Здійснена в 1987 році реформа банківської системи активізувала роль фінансово-кредитних важелів в економіці країни. У 1988-1989 роках Угорщина першою серед членів колишньої Ради економічної взаємодопомоги перейшла на систему оподаткування, прийняту в розвинених країнах і прийняла закон про господарські товариства, який дозволив 405

створили юридичні умови для залучення іноземного капіталу. 1990 року ці заходи були доповнені законами про іноземні інвестиції, про регулювання цін. Потім, уже після зміни політичної влади, в Угорщині приступили до розв'язання проблем роздержавлення власності збиткових підприємств. Упродовж 1991-1992 років прийнято закони про банкрутство, про реорганізацію кооперативів в аграрній сфері, низку законів, які регулювали процес приватизації. 1991 року Угорщина підприсала договір з ЄЕС про асоціацію. Угорці відмовилися від варіанту передачі власності та ще й без компенсації трудовим колективам, як і від реприватизації в чистому вигляді. Колишні власники отримали право на часткову компенсацію націоналізованого у них наприкінці 1940-х років майна. їм видали спеціальні цінні папери (бони), які можна було використати для придбання нових земельних ділянок, окремих видів нерухомості, а також при приватизації різних об'єктів. Угорське керівництво не прагнуло приватизувати абсолютно все - частина власності передовсім у базових галузях і надалі повністю залишалася в руках держави ( виробництво і торгівля зброєю, лісове господарство), або частково - не менше 51 відсотка (електроенергетика, нафтопереробка, авіаперевезення, великі комерційні банки, найважливіші зовнішньоторговельні підприємства). Це залишало за державою право втручатися в стратегічно важливі сфери економіки. В інших галузях частка не тільки приватної, але й іноземної власності могла сягати й 100 відсотків. "Мала приватизація" (магазини, підприємства громадського харчування та сфери послуг) в Угорщині завершилася в 1993 році. Цьому сприяли багаторічні традиції розвитку орендних відносин і приватного підприємництва у торгівлі та сфері послуг. Наступний етап передбачав "велику приватизацію" (великі і середні підприємства). На початок 1992 року у приватному секторі було зайнято 20 відсотків працездатного населення, вироблялася третина всієї промислової продукції та 25 відсотків валового національного продукту. Негативним фактором приватизації стало безробіття, соціальне розшарування. Угорцям вдалося досягти компромісу в реформуванні сільського господарства. По-перше, вони відмовилися від повернення землі і нерухомості попереднім власникам, обмежившись лише частковою компенсацією у вигляді бонів; по- друге, не зруйнували кооперативний сектор. За законом 1992 року кооперативам була надана можливість або припинити своє існування і поділитися на приватні господарства, або ж діяти як кооперативи, але вже на новій основі - як добровільні об'єднання пайовиків. Результати. 1992 року, як вирішального у реформуванні угорського села, показали, що з 1410 сільськогосподарських кооперативів попередню форму господарювання зберегли 1200. Окрім того, на уламках старих кооперативів виникло чимало нових і стільки ж товариств з обмеженою віді ювідальністю. Індивідуально господарювати вирішили близько 70 тисяч осіб, які в ході реформи отримали 406

майнові і земельні паї. Важливо, що ідеологи аїрарних перетворень 1990-х років відмовилися від однієї із найбільших переваг - вертикальної інтефації в сільському господарстві. Більшість угорських спеціалістів одностайні в тому, що успіх аграрної політики буде визначатися в подальшому "плюралізмом" різних форм власності. Але водночас із згаданими успіхами наростали проблеми. За 1989-1992 роки спад промислового виробництва склав в Угорщині 42 відсотки. Валовий національний продукт скоротився на 20 відсотків, дефіцит бюджету склав понад 7 відсотків, число безробітних наблизилось до 1 млн. (17 відсотків працездатного населення). Серед причин кризових явищ слід назвати помилки уряду Й. Анталла - суб'єктивізм та волюнтаризм у питаннях економічної політики, втрата ринків на теренах колишнього СРСР і нездатність оновити зв'язки з пострадянськими державами. На цьому грунті виникли суперечності в урядовій коаліції. Вихід (точніше - один із них) знайшли у залученні іноземних інвестицій при наданні їм законодавчих гарантій. Лише у 1993 році західні підприємці вклали в економіку Угорщини 4 млрд. доларів. Того ж року країна добилася активного платіжного балансу, найнижчої у Східній Європі інфляції, валютні запаси склали 5 млрд. доларів. У травні 1994 року проходили чергові парламентські вибори, на яких перемога дісталася Угорській соціалістичній партії (реформованій УСРП) - 54 відсотки голосів, СВД- 18, УДФ - 9,5, ПДСГ - 6,7 відсотків. Коаліційний уряд очолив соціаліст Дюла Хорн (1932 року народження), економіст за фахом. За соціалістичної доби він обіймав різні високі посади, в тому числі міністра закордонних справ. Новий соціалістичний уряд задекларував соціально зорієнтовану ринкову економіку та вступ Угорщини до ЄЕС та НАТО. У травні 1998 року після чергових парламентських виборів на зміну соціалістичному урядові прийшов новий на чолі з 35-річним Віктором Орбаном, випускником Оксфорду, партія якого «Фідес» завоювала 38 відсотків голосів виборців (УСП - 34 відсотки). «Молоді демократи» домоглися видатних успіхів. З точки зору економіки, Угорщина найуспішніша країна з усіх держав колишнього радянського блоку: економічне зростання тут вдвічі перевищило середній показник Європейського союзу. Угорщина займає перше місце за інвестиціями з розрахунку на душу населення. Щоправда, угорське суспільство сильно диференційоване у соціальному плані. Саме цю обставину розіграли угорські соціалісти, головні опоненти «молодих демократів», на парламентських виборах у квітні 2002 року. У другому турі виборів вони перемогли. Прем'єр-міністром було призначено соціаліста Петера Медд'єші.

407

Розділ IV. Країни Латинської Америки 1.Бразилія

Економічний розвиток після другої світової війни. Реформи Ж. Варгаса дали потужний поштовх розвитку національної економіки у роки авторитарної "нової держави". До того ж у роки війни країна збільшила свої золотовалютні резерви та свою частку у світовій торгівлі. Упродовж першого повоєнного п'ятиріччя щорічні темпи промислового розвитку склали 7 відсотків. Кількість промислових підприємств, більшість яких належала до розряду дрібних (з числом робітників до 5 осіб), за цей час подвоїлася. Великих підприємств (понад 500 робітників на кожному) було всього 323, одначе тут працювало 26 відсотків усіх промислових робітників. Промисловість була зорієнтована на випуск засобів виробництва. З 1945 по 1954 рік воно зросло на 268 відсотків, тоді як випуск споживчої продукції - тільки на 158 відсотків. Державні капіталовкладення спрямовувалися на розвиток важкої промисловості, електроенергетики, транспорту, видобуток нафти, будівництво доріг. Загалом обсяг промислового виробництва зріс за 10-15 повоєнних років у 2,5 раза. Бразилія перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну. Розвиток аграрних відносин та перехід бразильського села на капіталістичні рейки гальмували нерівномірний розподіл земельної власності, безземелля, відстала агротехніка, монокультурний характер сільськогосподарського виробництва (кавові плантації займали п'яту частину сільськогосподарських угідь). Про вагу аграрного питання в загальному спектрі національних проблем засвідчує те, що упродовж повоєнного десятиріччя бразильський парламент розглянув 213 законопроектів, спрямованих на реформування земельних відносин. У повоєнній Бразилії зберігалася соціальна напруга, викликана зростанням інфляції, підвищенням цін та вартості життя. Робітничі страйки, як і селянські виступи, були перманентним явищем. Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року. В лютому 1945 року президент Ж. Варгас оголосив про запровадження в країні демократичних свобод: було амністовано політв'язнів, налагоджено дипломатичні зв'язки з СРСР, вийшли з підпілля комуністи, виникали нові партії. У березні 1945 року Варгас створив власну Трабальїстську (Робітничу) партію (БТП), соціальну базу якої склали міське трудове населення, ремісники, робітники, патріотично налаштовані середні верстви, інтелігенція, службовці, профспілкові діячі. Партія декларувала національну єдність на основі співробітництва класів, захист національної економіки і природних багатств, зміцнення державного сектору, поліпшення життєвих умов трудо408

вого люду. Серед інших новостворених партій слід згадати : соціал-демократичну - праву буржуазну партію (СДП), очолювану маршалом Е.Г.Дутрою, яка репрезентувала інтереси промислового, фінансового і торговельного капіталу та латифундістів південних штатів; національно-демократичний союз (НДС) - праву партію на чолі з генералом Е.Гомесом та К.Ласердою, яка об'єднувала представників фінансової та торговельної буржуазії, пов'язаної переважно з північноамериканським капіталом, латифундистів відсталих штатів півночі і північного сходу, верхівку католицької церкви, генералітет. Між цими трьома партіями не вщухала боротьба за владу. Засновувалися й інші партії; всього 1945 року їх нараховувалося 50. Консервативні сили домоглися 29 жовтня 1945 року відставки Ж.Варгаса, правління якого тривало 15 років. 2 грудня 1945 року на президентських виборах переміг маршал Е.Дутра, колишній військовий міністр за президентства Ж.Варгаса та лідер СДП. З січня 1946 року почалося п'ятиріччя президентства маршала Еуріко Гаспара Дутри (1946-1951 роки). Одночасно з президентськими виборами проходили вибори до Установчих зборів, головне завдання яких полягало в підготовці нової конституції. Основний закон Бразилії, точніше Сполучених Штатів Бразилії, було схвалено 18 вересня 1946 року. За конституцією, країна оголошувалася федеративною республікою, яка складалася з 20 штатів, федерального (столичного) округу і територій. Кожний штат мав власну конституцію, законодавчі збори, уряд на чолі з губернатором, якого обирало населення. Штати мали широку автономію аж до укладення угод про позики з іноземними державами та запровадження податків. Законодавча влада належала національному двопалатному конгресу: палаті депутатів терміном на 4 роки і сенату ( по три сенатори від кожного штату і федерального округу) терміном на 8 років. Виконавча влада належала президентові, обраному на 5 років, переобрання його на наступний термін заборонялося. Президент, як глава держави, мав величезні повноваження: йому належало право вето на закони, право законодавчої ініціативи, оголошення війни та укладення мирних договорів. Він був верховним головнокомандувачем збройних сил країни. Конституція проголошувала широкі демократичні права: свободу особистості, недоторканість приватної власності, рівність усіх громадян, суверенітет народу і держави, представницький характер влади і традиційну політику миру та нейтралітету. Основний закон фіксував право держави на націоналізацію природних багатств і конфіскацію власності в інтересах суспільства (за компенсацію), контроль за діяльністю іноземних підприємців. Розлогими були конституційні соціальні права: мінімальна зарплата, яка забезпечувала відповідний рівень життя, принцип рівної оплати праці, "участь робітника у доходах підприємства", 8-годинний робочий день, щорічна оплачувана відпустка із збереженням роботи і зарплати. Визнавалися 409

також колективні договори і право на страйки та профспілки. Щоправда, права голосу були позбавлені неписьменні й ті, хто не володів державною мовою та рядовий склад армії. 1945 року стала легальною компартія. Вплив та чисельність комуністів зростали з 3-4 тисяч у 1945 році до 150-200 тисяч членів у 1947. На президентських виборах 4 грудня 1945 року її кандидат набрав 10 відсотків голосів. 14 комуністів були обрані депутатами національного конгресу, а лідер партії Луїс Карлос Престес - сенатором. У вересні 1946 року була створена під керівництвом комуністів Конфедерація трудящих Бразилії, яка об'єднала значну частину профспілок. З розвитком "холодної війни" уряд Е.Г.Дутри розпочав репресії проти лівих сил. У травні 1947 року було заборонено компартію та Конфедерацію трудящих Бразилії, а мандати комуністів у законодавчих установах ліквідовано. Почалися арешти. У жовтні 1947 року розірвано дипломатичні відносини з СРСР. Малоуспішним виявився "п'ятирічний план економічного розвитку Бразилії", проголошений президентом Дутрою у травні 1948 року і спрямований на поліпшення охорони здоров'я^ розширення виробництва споживчих товарів та продовольства, на розвиток транспорту, електроенергетики,реорганізацію портів. Зате прямі капіталовкладення США в бразильську економіку зросли з 212 млн. доларів 1946 року до 803 млн. 1951 року, переваживши на 50 відсотків усі іноземні інвестиції в країні. Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса (1950-1954 роки). На чергових президентських виборах 1950 року розгорнулася боротьба між головними претендентами Ж.Варгасом (БТП) та Е.Гомесом (НДС). Всього було висунуто чотири кандидати. Ж. Варгас не втрачав популярності серед бразильців. У ході виборчої компанії він обіцяв розширити соціальні права трудящих, неухильно дотримуватися настанов конституції, здійснити "прогресивну індустріалізацію", розвивати сільське господарство, енергетику, транспорт; у зовнішній сфері - розвивати співпрацю з різними країнами, незважаючи на ідеологічні розбіжності. У своїх виступах на масових мітингах у різних штатах Бразилії Варгас підкреслював, що для економічного розвитку країни необхідне "соціально єдине суспільство". Він запевняв бразильців, що турбота БТП - "соціальний добробут і щастя кожного". Соціальна програма уряду визначала розширення прав профспілок і підвищення мінімальної зарплати. Так уперше в історії Бразилії принцип "соціальної співпраці" був піднесений до рангу офіційної політики. Бразильці поставилися схвально до програми Ж.Варгаса і віддали йому перевагу (3,85 млн. голосів, за генерала Гомеса - 2,35 млн.). В січні 1951 року він приступив до виконання повноважень президента і повернувся знову до реформаторської діяльності. Реалізація цієї програми і здійснення ак410

тивної національної політики багато в чому залежала від співвідношення сил у конгресі. Проте воно складалося не на користь БТП: у палаті депутатів блок трабальїстів нараховував лише 75 осіб з 304; у сенаті - 11 з 63. Більшість депутатів займали центристську позицію: в одних питаннях підтримували БТП, в інших блокувалися з опозицією на чолі з НДС. Уряд Варгаса було сформовано на коаліційній основі. Президент заявив:" Я вимушений включити представників інших політичних течій з метою якнайкращого відзеркалення прагнень бразильського народу". Окрім тробальїстів, які обійняли найважливіші посади військового міністра та праці, до уряду ввійшли також представники СДП, які очолили міністерства фінансів та закордонних справ. Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж.Варгаса. В країні розгорнулася широкомасштабна кампанія на захист природних багатств. Популярною стала вимога:" Бразильська нафта - для бразильців! " ,"Нафта наша!". Річ у тім, що нафтові запаси оцінювалися у країні дуже високо, площа земель, де передбачався її видобуток, становила 30 відсотків національної території. Але при цьому Бразилія щороку витрачала великі кошти на імпорт нафти, головним чином із США. В конгресі довкола цього велися гострі суперечки, які тривали два роки. В жовтні 1953 року Ж.Варгас підписав закон про створення державної нафтової кампанії "Бразильська нафта", яка отримала монопольні права на розвідку, видобуток і продаж нафти. 1954 року він запропонував заснувати аналогічні компанії в енергетичній сфері, запровадити додаткові податки на надприбутки іноземних корпорацій, обмеживши вивіз прибутків з країни. Конгрес, однак, не поспішав приймати ці законопроекти. Соціальні заходи уряду Ж.Варгаса мали обмежений характер. 1951-1953 років розширено права профспілок при збереженні за ними контролю з боку міністерства праці, збільшено фонди соціального забезпечення, 1951 року на 100 відсотків підвищено мінімум зарплати. Проте збільшення зарплатні склало фактично лише 14 відсотків, оскільки росли ціни. "Соціального миру" варгасівському урядові досягти не вдалося. Це засвідчила активізація робітничого руху: якщо 1951 року страйкувало 364 тисячі осіб, то 1953 року - вже 800 тисяч. Страйкарі вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці, розширення прав профспілок. Найпотужнішим був виступ робітників індустріального центру Бразилії міста Сан-Паулу в березні - квітні 1953 року, який відомий в історії як "страйк 300 тисяч". У зовнішньополітичній сфері Варгас також став на шлях маневрування та подвійної політики. Так, він відмовився від відправки на корейську війну бразильських волонтерів. Проте згодом, 4 березня 1952 року, підписав військовий договір з США, за яким Бразилія зобов'язувалася брати участь в обороні західної півкулі, підтримувати американську зовнішньополітичну 411

лінію, забезпечити поставку стратегічної сировини ( за розумними цінами) для військово-промислового комплексу США. Статті цього договору викликали різку критику навіть з боку поміркованих націоналістів. Військовий міністр змушений був заявити про власну відставку. Тоді якраз розпочалася заміна військовиків у вищих ешелонах збройних сил Бразилії. Генерали опоненти Варгаса - зайняли провідні армійські посади. Наприкінці 1953 року в Бразилії чітко окреслилися ознаки багатопланової кризи: трудящі маси вимагали глибоких соціальних реформ; опозиція Варгаса консолідувалася; урядовий табір роздирали чвари, про що свідчили переманентні урядові переміщення; військові у так званому "Маніфесті полковників" інкримінували урядові занедбаність армії, низькі зарплати військовослужбовців. Центром антиваргасівської змови став Військовий клуб - найстаріша організація, яка відігравала важливу роль у формуванні ідейно-політичної та моральної атмосфери у збройних силах країни. Водночас НДС готував грунт для легальної заміни президента: його представники у конгресі внесли резолюцію про вотум недовіри урядові. Проте цю резолюцію було провалено. Тоді ж, в умовах політичної нестабільності та напруги, уряд Варгаса, шукаючи додаткові кошти для фінансування своєї економічної програми, розпочав заходи з врегулювання діяльності іноземного капіталу, обмеження 10 відсотками вивіз ним дивідендів з країни. В квітні 1954 року Варгас подав на розгляд парламенту закон про створення державної комісії "Електробраз", до якої мали перейти американські та канадські активи в сумі 500 млн. доларів. США відповіли на заходи бразильського уряду економічними санкціями: зменшенням суми обіцяного кредиту з 250 до 100 млн. доларів, спровокували падіння цін на нафту на світовому ринку, в результаті чого доходи бразильського експорту до США знизилися в 4,5 рази. Дефіцит торговельного балансу країни досяг 1953 року 1 млрд. доларів, у той час як 1950 року він був позитивним. Зовнішній борг країни склав 950 млн. доларів, відчувалася гостра нестача валюти, росла інфляція. Не дивно, що 1954 року активізувалися всі антиваргасівські сили як усередині країни, так і поза нею: множилися різні "розвінчувальні" матеріали про антиконституційну діяльність уряду Варгаса. Щоб домогтися підтримки соціальних низів, президент Варгас оголосив на иершотравневому велелюдному мітингу підвищення мінімуму зарплати на 100 відсотків, але реальні урядові засоби для стабілізації ситуації в країні зменшувалися. Підприємці бойкотували президентський указ про підвищення мінімуму зарплати, хоча Верховний конституційний суд підтвердив його юридичну силу. Страйки набрали масового характеру: 1954 року в 412

них брало участь 1 600 тисяч осіб. Малоуспішним виявилося і скликання Конгресу національного звільнення, на якому були представлені делегати від 16 штатів і 250 муніципалітетів, в тому числі 178 промисловців, представники інтелігенції, військовиків, робітників, селян, сільськогосподарських робітників, керівники профспілок та громадських організацій. Конгрес прийняв Хартію звільнення, яка проголосила захист національних багатств та створення Ліги національного звільнення. Ця Ліга, однак, не змогла стати масовою дієвою організацією й оплотом підтримки Ж.Варгаса. Серпнева політична криза 1954 року. Фактично на середину 1954 року антиваргасівська опозиція була готова до рішучих дій. Вона очікувала лише зручного моменту. Ідеологічним рупором змовників стала газета "Трибуна де імпренса" під керівництвом журналіста Карлоса Ласерди; вона розгорнула потужну кампанію чорного піару проти бразильського президента патріота. Син президента, депутат конгресу Лутеро Варгас подав навіть позов до суду на Ласерду за обріхування батька і завдані йому матеріальні збитки. А в ніч на 5 серпня 1954 року п'ятеро осіб напали на Ласерду перед порогом його будинку, охоронця майора було вбито, а журналіста поранено. За різними даними, замах готували за участю ЦРУ США. Проте опозиція галасувала про причетність до замаху на Ласерду охоронців президента. Ж.Варгас, дізнавшись про цю подію, заявив:" Постріл був спрямований не в Ласерду, а в мене". Вбивство на вулиці Тонелерос антиваргасівська опозиція використала для активізації своїх дій. Найгостріше реагували військовики-генерали, які наполегливо шукали "доказів" про причетність до вбивства уряду і президента. Президент Ж.Варгас, будучи відкритим для розслідування, яке провадила офіційна комісія, дозволив допит осіб з президентської охорони. Ласерда назвав чотирьох охоронців, які нібито були причетні до інциденту. 13 серпня в пресі з'явилося повідомлення про те, що син президента керував організацією злочину. Водночас множилися публікації про порушення та зловживання з боку президентського оточення. Військові переконали віцепрезидента запропонувати Варгасу подати у відставку, а конгресу призначити тимчасового главу держави. Ж.Варгас відмовився, заявивши:" Я вже старий, щоб мене можна було залякати, і я не боюся смерті. Я віддаю перевагу боротьбі наодинці, це буде виявом мого протесту". 22-23 серпня генерали поставили перед президентом вимогу про відставку, вручивши йому "Маніфест до нації". В разі невиконання ультиматуму ноірожували застосувати військову силу. На світанку 24 серпня Варгас провів екстренне засідання уряду, на якому було розглянуто різні варіанти виходу з кризової ситуації. Президент розумів неможливість компромісу з 413

військовиками. Після урядового засідання він усамітнився у своєму кабінеті, відредагував текст свого політичного заповіту. О 8 годині 40 хвилин ранку президент Бразилії Ж.Варгас вистрелив собі в серце. В політичному заповіті, переданому по національному радіо, Варгас писав:" Таємна кампанія, розгорнута проти мого уряду зовнішніми втручаннями разом з національною реакцією, заважала у роботі уряду. Закон про обмеження вивозу з країни прибутків і дивідендів 10-ма відсотками конгрес не прийняв, заради справедливості не було переглянуто закон про мінімальну зарплату. Ми прагнули звільнити національні багатства від іноземного панування шляхом організації "Електробраза". Проте, як тільки він почав функціонувати, проти нього розгорнулася пропагандистська кампанія, щоб умертвити його з перших кроків. "Електробраз" так і не був створений через підривні дії міжнародної та внутрішньої реакції. Вони не захотіли, щоб уряд став незалежним. Моя кров збереже вашу єдність і стане прапором вашої боротьби." Після подій 24-25 серпня 1954 року віце-президент Кафе Фільйо зайняв президентське крісло. Військове командування ввело війська у міста. 25 серпня, в день похорону Ж.Варгаса, 150 тисяч жителів Ріо-де-Жанейро у жалобі йшли за труною президента. Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека (1956-1961 роки). В цих умовах Кафе Фільйо заявив, що президентські вибори відбудуться у визначений конституцією термін - у жовтні 1955 року. На цих виборах перемогу здобув підтриманий трабальїстами представник СДП Жуселіно Кубічек. Він пообіцяв захищати конституційні й демократичні свободи та національні інтереси. Спроба консервативних сил анулювати вибори зазнала невдачі. 31 січня 1956 року Ж.Кубічек склав присягу президента Бразилії. Уряд Ж.Кубічека здійснив низку заходів, спрямованих на прискорення економічного розвитку країни. Частка державних інвестицій у розвиток засобів виробництва склала 1960 року 45 відсотків. Уряд захищав державну монополію на видобуток нафти, розширював державний сектор у промисловості. Одночасно заохочував іноземні капіталовкладення. Усього протягом 1956-1961 років сума зарубіжних капіталів та кредитів склала 2 млрд. доларів, тобто четверту частину всіх інвестицій за ці роки. Уряд Кубічека домігся зростання ВВП на 8 відсотків щорічно, промислового виробництва - майже на 11 відсотків. Найшвидше розвивалися нові галузі. Пожвавився економічний розвиток у депресивних районах північного сходу. Тут будува'лися електростанції, іригаційні споруди, промислові підприємства, шосе. Бразилія перетворилася в індустріально-аграрну державу. Щоб прискорити освоєння внутрішніх територій, в глибині Бразилії, 414

на відстані І тисячі кілометрів від узбережжя і на висоті понад І тисячу метрів над рівнем моря 1957 року розпочалося будівництво нової столиці республіки, названої, як і країна, "Бразилія" (інколи пишуть "Бразиліа", щоб відрізнити столицю від країни). Нове місто закладено на березі мальовничого водоймища за проектом відомого бразильського архітектора Лусіу Кости. Він запропонував план міської забудови у вигляді лотоса. Головним творцем міських будівель був інший видатний бразильський архітектор Оскар Німейра. Нову столицю, розраховану на 500 тисяч жителів, побудовано за три роки. 21 квітня 1960 року відбулося її урочисте відкриття. Сюди переїхали державні та урядові установи. Ріо-де-Жанейро втратив статус столиці, який йому належав-з 1763 року. Вже через рік у місті Бразиліа жило 140 тисяч осіб, 1968 - 300 тисяч, а 1988 - 1,7 мільйона. Таке масштабне будівництво потребувало великих коштів. Незважаючи на високі темпи економічного розвитку, урядові Кубчека не вдалося уникнути дефіциту платіжного балансу та інфляції. Вартість життя у 1957 році зменшилась на 10 відсотків. Це спричинило страйковий рух. З другої половини 1950-х років страйкувало щорічно 700-800 тисяч людей. Найбільшим був 9-денний страйк 400 тисяч робітників штату Сан-Паулу, який завершився підвищенням зарплати. Сповідуючи гасла класового миру і соціальної інтеграції нації, уряд тричі підвищував мінімальний рівень зарплати, поліпшив пенсійне забезпечення робітників та службовців. Але, незважаючи на будівельний бум, масова міграція населення в міста не зменшили безробіття та не змогли загальмувати інфляції. 1958 року було заморожено ціни на товари першої необхідності. А наступного року почалися переговори з МВФ про кредит в 300 млн. доларів, які не мали успіху через вимогу Фонду збільшити податки та заморозити зарплату. З другої половини 1950-х років додав клопоту урядові рух орендарів, які вимагали зниження орендної плати, скасування кабальних форм оренди та поширення трудового законодавства на аграрний сектор. Учасники руху створювали свої організації - "селянські ліги". Набирав сили також рух за обмеження привілеїв для іноземного капіталу, на захист національної економіки та суверенітету країни, за цілковите розв'язання аграрного питання. Участь у ньому брали національні підприємці, частина офіцерства, парламентарі, студентські та профспілкові організації. На цьому грунті виник Національний парламентський фронт. Провідну роль в цьому русі відігравала трабальїстська партія, яку очолив після загибелі Ж.Варгаса Жоао Гуларт, соратник екс-президента та віце-президент у роки правління Ж.Кубічека. У зовнішній політиці Кубічек зберігав лояльні стосунки з США. Наприкінці 1959 року він підписав з СРСР торговельний договір, хоча не відновив з ним дипломатичних відносин. 415

Парламентські вибори 1960 року. Правління Ж. Гуларта (1961-1964 роки). На початку 1959 року в Бразилії розпочалася чергова президентська виборча кампанія. Головна боротьба розгорнулася між двома політичними блоками: з одного боку, були трабальїстська, соціал-демократична та соціалістична партії, які висунули кандидатом на посаду президента маршала Енріке Лотта, а на посаду віце-президента Жоао Гуларта. їхня програма сповнена була патріотичних гасел захисту національних багатств, проведення аграрної реформи, розширення системи освіти та охорони здоров'я. їм протистояла коаліція Національно-демократичного союзу, християнсько-демократичної, республіканської та інших партій, які висунули свого кандидата Жаніо Куадроса. Перемога дісталася Ж.Куадросу. Віце-президентом було призначено Ж.Гуларта. 31 січня 1961 року Ж.Куадрос замінив на президентській посаді Кубічека. Новий президент намагався перейти до більш незалежного зовнішньополітичного курсу: розширив стосунки з соціалістичними державами, виступив на захист Куби. В серпні 1961 року він прийняв і нагородив вищим бразильським орденом героя кубинської революції, міністра промисловості Куби Ернесто Че Гевару. Такі кроки викликали невдоволення правих. 25 серпня 1961 року на вимогу військової верхівки Ж.Куадрос подав у відставку і передав владу представникам військових кіл. Це був свого роду військовий переворот, який викликав масовий протест широкої громадськості. В країні розпочалися мітинги, демонстрації, страйки з вимогами відновлення законності і передачі президентських повноважень віце-президенту Жоао Гуларту. Ці вимоги підтримала частина військових, зокрема Третя армія ( з чотирьох армій Бразилії). Залізничники оголосили загальний страйк, що перешкодило Куадросові перекинути вірні йому війська. Загальний страйк підтримали студенти. Країна опинилася на порозі громадянської війни. Це змусило змовників відступити. 7 вересня 1961 року Ж.Гуларт зайняв посаду президента. Щоправда, він погодився на певне обмеження своїх повноважень, зокрема, на запровадження посади прем'єр-міністра. Було сформовано коаліційний уряд. Ставши президентом, Ж.Гуларт підтримав вимоги щодо захисту національної економіки, обмеження привілеїв іноземним компаніям та аграрної реформи. Не розірвав він стосунки з Кубою. В листопаді 1961 року Бразилія налагодила дипломатичні відносини з СРСР. Внутрішня ситуація залишалася напруженою. Зменшився приплив іноземного капіталу. Темни зростання ВВП, досягнувши 1961 року 10,3 відсотка, впали до 1,5 відсотка в 1963 році. Роздрібні тни зросли 1961 року на 39 відсотків, а 1963 року - вже на 71 відсоток. Профспілки домагалися розширення своїх прав, демократичних та економічних перетворень. Кількість страйкарів упродовж 1961-1963 років склала 2-3 млн. осіб щорічно. 1961

року було засноване національне об'єднання профспілок - Загальне керівництво трудящих. Продовжували свою діяльність селянські ліги, доходило до захоплення поміщицьких земель. В листопаді 1961 року відбувся Перший національний селянський конгрес, який задекларував боротьбу за радикальну аграрну реформу. 1963 року виникла Національна конфедерація сільськогосподарських робітників (1,2 млн. осіб). Лівонаціоналістичні сили гуртувалися довкола Націоналістичного парламентського фронту, який об'єднував трабальїстів та інших патріотично налаштованих депутатів конгресу. Серед них виділялося угруповання лівих трабальїстів на чолі з Л. Брізолою. За їхньою ініціативою 24 жовтня 1961 року на 50-тисячному мітингу було проголошено заснування Фронту національного звільнення (перейменованого згодом у Фронт народної мобілізації), який об'єднав низку демократичних організацій. Під впливом цих процесів Ж.Гуларт вдався до радикальних заходів. У січні 1963 року, спираючись на результати всенародного плебісциту, домігся скасування посади прем'єра. Нарешті наприкінці 1963 - на початку 1964 року створив заплановану Варгасом державну компанію "Електробраз", а також задекларовано державну монополію на імпорт нафти та нафтопродуктів, обмеження вивозу прибутків іноземних кампаній (10-ма відсотками), підвищено мінімум зарплати робітникам та службовцям, запроваджено соціальне страхування для сільськогосподарських робітників. У березні 1964 року президент видав декрети про націоналізацію необроблюваних земельних володінь (понад 500 га), розташованих у 10-кілометровій зоні по обидва боки залізниць, автобанів та річок і про державну монополію на переробку нафти, про регулювання цін на житло. В березні 1964 року на 250-тисячному мітингу президент підтримав вимогу глибоких антиолігархічних перетворень, зокрема, аграрної реформи та створення Народного фронту, необхідність внести зміни до конституції з метою розширення повноважень президента. Ж.Гуларт запропонував винести всі ці питання на схвалення референдуму. При цьому він підкреслив, що його реформи покликані були попередити радикалізацію мас, революційний вибух. 23 березня друком з'явилася попередня програма майбутнього Народного фронту. Проте прихильники реформ та й сам Гуларт припустилися низки прорахунків. Багатьох людей налякала ідея внесення змін до конституції та зміцнення влади президента. Була сильна пересторога щодо гасел комуністів. 24 березня 1964 року ЦК Бразильської компартії прийняв рішення про припинення угодовської політики з Гулартом та про склад нового уряду і передачу в руки пролетаріату всієї виконавчої влади. Паралельно відбувалася консолідація правих сил. Ситуація в країні загострювалася і набирала ознак громадянського протистояння. 27м"

416

417

Ліві закликали до реорганізації збройних сил, їх підтримали солдати та сержанти, які виступили проти офіцерства. Позиції правих серед командного складу армії зміцнювалися. Сам президент Гуларт, роблячи все більш радикальні заяви, сподівався на авторитет президентської влади та'лояльність військовиків. Щопрада, власну родину та гроші відправив, про всяк випадок, до Уругваю. Тим часом права опозиція набирала все більшої ваги, організовувала багатотисячні мітинги, вуличні маніфестації на захист "Бога, родини та свободи". В цих умовах сформувалася широка антиурядова змова. Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення військового авторитарного режиму (1964-1984 роки). На світанку 31 березня 1964 року в штаті Мінос-Жероіс розпочався заколот місцевого гарнізону та політичних сил (22 тисячі осіб), очолюваний губернатором. До заколотників приєдналися штати Сан-Паулу та Ріо-де Жанейро. В штаті Пернамбуку проти уряду виступили частини 4-ої армії, а 1 квітня -головні сили бразильської армії, дислоковані в інших регіонах країни. В таємному циркулярі, підписаному начальником генштабу збройних сил Бразилії, містився заклик до військовослужбовців не допустити "підкорення нації комунізмові з Москви". Цього ж дня Гуларт перебрався на південь країни, а 2 квітня втік до Уругваю, де і прожив до своєї смерті у 1976 році. В країні розпочалися арешти представників лівих сил та профспілок. Так в Бразилії розпочалася 20-річна історія військового авторитарного режиму. На перших порах обов'язки президента країни виконував голова палати депутатів. На місцях же діяли на свій розсуд військово-політичні угруповання. 9 квітня 1964 року, через тиждень після перевороту, три військових міністри, які утворили так зване революційне командування, опублікували перший акт. який мав конституційний характер. Відповідно до цього акту завдання "демократичноїреволюції" полягало втому, щоб "відновити порядок в економіці та фінансах й знищити комуністичний нарив, який заразив не тільки уряд, але й адміністративні органи". Всі конституційні гарантії були призупинені терміном на півроку. Генерали заявили також про свої повноваження скасовувати терміном на десять років політичні права тих, хто виступатиме проти нової влади. На їхню думку, "армія залишається найсильнішою партією уряду, з допомогою якої він вестиме боротьбу проти "комуністичної інтоксикації мас". Одразу ж розпочалися репресії проти колишніх урядовців, політичних та профспілкових діячів. За два тижні було заарештовано 8 тисяч осіб. 40 парламентарів позбавлені депутатських мандатів, здійснено чистку в армії, Бразильську компартію заборонено, її лідерів притягнено до судової відповідальності, чимало профспілок оголосило про свій саморозпуск, членів трабальїстської партії та Націоналістичного парламентського фронту позбавле41Я

но політичних прав Було запроваджено сувору пресову цензуру, скасовано недоторканність приватного листування, заборонено демократичні газети й журнали, діяльність усіх політичних партій, всі види страйків, вилучено з продажу твори деяких письменників, розпущені студентські організації, їхні лідери заарештовані. Діяла спеціальна комісія, очолювана військовиками, з розслідування підривної діяльності. 15 квітня 1964 року на посаду тимчасового президента республіки було обрано маршала Кастело Бранко, правління якого тривало до 15 березня 1967 року. Після цього президентом став маршал Коста-е-Сілва, а з жовтня 1969 року до 1974 року - маршал Гаррастазу Медісі. В березні 1974 року президентські функції перебрав генерал Ернесто Гейзел (по 1979 рік) та Жоао Батіста Фігейреду у 1979-1985 роках. Військовий режим, що утвердився у Бразилії 1964 року, мав власну ідеологічну платформу, витоки якої в русі тенентистів 1930-х років, коли консервативні офіцери-урядовці підтримували авторитарні методи правління. В наступні роки армія неодноразово втручалася у велику політику, привласнюючи собі повноваження арбітражу у громадянських конфліктах. В період президентства Ж.Гуларта генералітет остаточно утвердився в думці про кончу потребу в країні сильної авторитарної влади. Головні завдання такої влади мали зводитися до того, щоб гарантувати національну єдність і безпеку як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога, щоб не допустити встановлення "синдикалістсько-комуністичної диктатури"; відновити дисципліну, ієрархію, громадський порядок, моральні цінності, права приватної власності; стимулювати ділову активність, гарантувати внески іноземних інвесторів, стабілізувати валюту. Загалом задекларована військовим режимом мета відповідала завданням прогресивного розвитку бразильського суспільства, оскільки основним гаслом військовиків стало перетворення країни у "Велику Бразилію" шляхом техніко-економічної модернізації. "Розвиток будь - якою ціною!"- проголошував режим генералів. Свої акції режим розпочав з того, що скасував повноваження конституції 1946 року, натомість видав серію інституційних актів, які мали конституційний характер. Перші такі акти (1964, 1965, 1968 років) забороняли будь-яку опозицію, партії та профспілки, надавали урядові військовиків законодавчі права, фактично підпорядкувавши конгрес виконавчій владі. Кульмінаційним моментом інституювання військового режиму стало запровадження смертної кари, скасованої у Бразилії 1817 року. В 1967 році було прийнято нову конституцію, яка номінально зберігала демократичні атрибути влади, але за інетитуцінними урядовими актами військовий президент володів, по-суті, диктаторськими повноваженнями, запроваджувалася жорстка цензура тощо. ">7*

419

Разом з цим, Каетело Бранко вирішив на виміну від "традиційних диктатур" розширити соціальну базу режиму, а також ліквідувати багатопартійну систему й узаконити стабільну двопартійну. Для цього 1965 року було дозволено діяльність двох політичних партій: урядової - Національного союзу оновлення (АРЕНА) та опозиційної - Бразильського демократичного руху (МДБ), який об'єднав усіх прихильників перевороту та військового режиму, зокрема, членів колишньої партії Національно-демократичний союз, соціал-демократичну партію та трабальїстів. "Оновленні" (АРЕНА) отримали на виборах до конгресу 1966 року 8.7 млн. голосів, а 1970 року ще більше - 10,8 млн. В економічній сфері на відміну від суспільно-політичної, військові висунули гасло "Розвиток будь-якою ціною!". Було запроваджено нову економічну стратегію, так звану "бразильську модель", яку розробили теоретпки-технократи. Вона забезпечила надзвичайно високі темпи розвитку економіки - 10-12 відсотків приросту щорічно упродовж 1968-1974 років. Цей феномен отримав назву "бразильського економічного дива". Завдяки йому військовий режим визначають як "модернізаторську диктатуру". Найбільш чітко плани першого військового уряду в економічній сфері були сформульовані у програмі його діяльності на 1964-1966 роки. Головне завдання, поставлене в ній, -досягти шестивідсоткового зниження інфляції, вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів та ліквідації безробіття. Особливий акцент робила програма на необхідності залучення іноземного капіталу як основного засобу нагромадження коштів для економічного розвитку. Стимулом для цього мав стати перегляд закону про обмеження вивозу за кордон прибутків іноземних фірм. Вже у квітні 1964 року були скасовані закони про державну монополію на вивіз нафти, про обмеження переказів дивідендів за кордон. Приватні підприємці, в тому числі іноземці, отримали можливість придбати нафтопереробні заводи, морську транспортну компанію "Ллойд бразілейро", а також провідну державну компанію бразильського вантажного автомобілебудування. Фінансування економічної модернізації планувалося за рахунок скорочення державних, передовсім, соціальних втрат (політика "затягування пасків") та іноземного капіталу. Першим наслідком нової економічної політики стало падіння реальної зарплати (у 1964-1965 роках на 20 відсотків), зниження купівельної спроможності населення, банкрутство вітчизняних фірм, які не витримували конкуренції з іноземним капіталом. Разом з тим вдалося суттєво знизити інфляцію (з 86 відсотків 1964 року до 24 - 1968. до 20 - 1971 року), незважаючи на те, що уряд змушений був скористатися таким засобом, як емісія. У Бразилію буквально ринув потік іноземних інвестицій: на початку 1970-х років вони склали 6 млрд. доларів. Зацікавленість іноземних монополій у прибутках, швидкому обігу капіталів прискорила надходження інве420

стицій насамперед у високорентабельні передові галузі промисловості: автомобілебудівну, хімічну, радіоелектронну. Таким чином, загальні темпи розвитку бразильської економіки кінця 1960-х - початку 1970-х років сталії сенсацією світового масштабу. Справді, якщо 1967 року приріст ВВП становив лише 4,8 відсотка, 1968- 11,2, 1971 - 13,3, то вже 1973 року- 14 відсотків. Темпи ж приросту промислового виробництва 1973 року, наприклад, перевищили 15 відсотків, а в ряді галузей подолали 20-відсотковий рубіж. Ефективність економічної політики спричинила згортання страйкового руху (з 1,6 млн. осіб до 340 тисяч), дала змогу виділити кошти на підвищення заробітної плати, на різного роду доплати трудівникам, зокрема, у вигляді премій, розширити систему соціального страхування. В цьому контексті з'явилися підстави говорити про "гуманізацію" трудових відносин та "соціальну інтеграцію". 1970 року було навіть розроблено план соціальної інтеграції, який передбачав участь робітників у прибутках підприємств через так звані "фонди участі". Тоді ж уряд Медісі проголосив нову політику стосовно профспілок: розширювалася їхня участь у програмах соціального забезпечення, охорони здоров'я, боротьби з неписьменністю, професійного навчання. Держава збільшила фінансування професійних спілок. Мінусом "економічного дива" було зростання зовнішньої заборгованості Бразилії - з 5,2 млрд. до 23 млрд. доларів у 1975 році. 1974 року бразильська економіка, орієнтована на зовнішні джерела фінансування та експорт, пережила деякий спад, пов'язаний із світовою "нафтової кризою". Водночас на фоні "економічного дива з середини 1970-х років " почалася "лібералізація" військового режиму. Найвиразніше це відзеркалилося у так званому "червневому пакеті" 1978 року, який передбачав скасування диктаторських повноважень, смертної кари за політичні злочини, цензури друку та участі опозиції в парламентських і муніципальних виборах. Так було започатковано мирний перехід до обмеженої, контрольованої демократії. Більш активно здійснював лібералізацію, п'ятий президент країни генерал Ж.Б.Фігейреду. Він амністував більшість політв'язнів, відновив багатопартійність, право на страйки, призначив 1982 року прямі вибори губернаторів штатів. Найголовніше для керівництва режиму полягало в тому, щоб забезпечити контроль за зміною президента в 1985 році. З 1980 року почалася реєстрація партій, при цьому правляча АРЕНА реформувалася у Соціалдемократичну партію (СДП), а замість опозиційної МДБ виникло чотири партії: Партія бразильського демократичного руху (ПМДБ), Бразильська трабальїстська партія (ПТБ), Демократична трабальїстська партія (ІІДТ) і Центристська народна партія (ПП). Засновано було ліву Партію трудящих (ПТ). Компартія залишилася поза законом. Тоді ж, на початку 1980-х років, Бразилія знову пережила спад економіки. Ж.Фігейреду застосував заходи жорсткої економії: зменшив на 20 421

відсотків державні витрати, провів девальвацію національної валюти та скасував закон, за яким двічі на рік автоматично підвищували зарплату. Лише за цих умов МВФ погодився надати Бразилії нову позику. Країна пережила новий сплеск страйкового руху. Головною подією в житті країни ставали демократичні вибори президента. Відбувалися вони за сценарієм військовиків: були непрямими. Опозиційні партії створили коаліцію Демократичний союз, який висунув кандидатом на посаду президента Танкреду Невіса, а віце-президента-ЖозеСарнея. За цих претендентів 15 січня 1985 року віддали голоси 480 виборщиків з 686. їхнім конкурентам пощастило набрати лише 180 голосів. Проте за кілька годин до офіційної інаугурації 75-річний Т. Невіс був госпіталізований. Врятувати його не вдалося. 22 квітня 1985 року відповідно конституції, президентом Бразилії став Ж.Сарней. Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років. Президентство Ж.Сарнея (1985-1989 роки) започаткувало перехідний період між авторитаризмом та демократією. Про перехідний характер нового бразильського уряду свідчив його неоднорідний склад: серед міністрів були центристи, регіональні політики, опозиція, представники лівих організацій. Програма уряду під назвою "Нова республіка*' мала розв'язати найактуальніші проблеми - ліквідувати зовнішню заборгованість; інфляцію та безробіття. Серед економічних заходів, спрямованих на реалізацію урядової програми, слід згадати проекти розвитку з швидкою окупністю, скорочення внутрішнього державного боргу, економія бюджетних коштів. Соціальний аспект курсу кабінету Ж.Сарнея базувався на так званому "соціальному і іакті" - свого роду тристоронній угоді про перемир'я між державою, підприємцями та профспілками. Кабінет задекларував аграрну реформу, яка розпочалася 1985 року. Передбачалося упродовж 15 років передати понад 7 млн. селян 500 млн. гектарів земельних угідь. У найближчі чотири роки, тобто за час президентства Ж.Сарнея, землю мали отримати 1,4 млн. осіб. Але перерозподілові підлягали лише державні землі. Уряд Ж.Сарнея вжив заходів для зміни деяких статей конституції: відновлювалася автономія штатів і муніципій, надано право голосу неписьменним, знято обмеження на діяльність компартії та інших лівих організацій і. найголовніше, запроваджено прямі вибори президента та віце-президента. 5 жовтня 1988 року було прийнято нову конституцію Бразилії. Вона встановила президентську республіку з п'ятирічним терміном повноважень президента. Основний закон зафіксував скорочення з 48 до 44 годин тривалість робочого тижня, заборонив використовувати працю дітей, звільняти держслужбовців, визнано право на страйки, вихід на пенсію за стажем робо422

ти. В економічному плані закріплено привілеї національним компаніям та обмежено діяльність іноземного капіталу. Загалом конституція 1988 року відбила ситуацію перехідного періоду, чимало статей мали аморфний вигляд. Власне, з обнародуванням нової конституції процес переходу до визначеної форми правління не завершився. Це питання відклали до вересневого плебісциту 1993 року, який повинен був завершити етан становлення Бразилії як демократичної держави. В грудні 1989 року на чергових президентських виборах переміг 40-. річний Фернандо Коллор де Мело. Він уособлював новий тип політичного діяча, здатного дати неоліберальний імпульс до розвитку країни. Питання про необхідність змін у конституції постало буквально на другий день після інаугурації нового президента, який оголосив програму неоліберальних економічних реформ- план "Нова Бразилія", або "план Коллора", спрямований на боротьбу з інфляцією, заохочення приватної ініціативи, зміцнення ринкових відносин та модернізацію промисловості. Деякі заходи, а саме звільнення десятків тисяч державних службовців, зняття обмежень на діяльність іноземного капіталу суперечили конституції. Розходився з Основним законом і "Проект національної реконструкції", який передбачав ліквідацію державної монополії на нафту, допуск іноземного капіталу в нафто- та гірничодобувну галузі, припинення виплати пенсій за вислугою літ тощо. Конституція фактично прирекла країну на життя в умовах високої інфляції, оскільки встановлені розміри держапарату були більші, ніж скарбниця могла ирофінансувати їх. Так само, передавши частину доходів від податків штатам і муніципалітетам, федеральний уряд залишився відповідальним за загальнодержавні витрати, центральний банк країни покривав також місцеві дефіцити. 1990 року президент ужив заходів "шокової терапії", запровадив нову фінансову систему, замінивши стару грошову одиницю "новий крузадо" на "крузейро" і заморозивши на півтора роки всі види банківських внесків. Окрім цього, було запроваджено контроль за цінами, жорстку податкову політику та податок на майно, скасовано урядові пільги і субсидії, оголошено приватизацію державного сектору і знято обмеження на імпорт. В результаті інфляція впала з 90 відсотків у березні 1990 року до нуля у квітні того ж року. Одночасно почалося скорочення державних витрат шляхом приватизації збиткового державного сектору і зменшення державної адміністрації. В уряді з 23 міністрів залишилося 12. Широко рекламувався наступ на привілеї, корупцію, спекуляцію. З аукціонів були продані тисячі лімузинів, службових квартир та віл представників адміністрації. Уряд Ф.Коллора відмовився від протекціоністської політики. 1990 року були скасовані державні дотації, експортно-імпортні обмеження, скорочено або скасовано податки на імпорт. Стосовно іноземних товарів і капіталів зап423

роваджено політику "відкритих дверей". Бразилія відновила платежі за зовнішню заборгованість, хоч і в обмежених масштабах. В рахунок погашення боргу продавали акції державних підприємств. Ф.Коллор висловився також проти засилля латифундистів. Було запроваджено додаткові податки на необроблювані поміщицькі землі. Угіддя, на яких жили індіанські племена, передавалася їм у власність. Прагнучи зміцнити конституційний режим, уряд Ф.Коллора вжив заходів для усунення військовиків від участі в політиці. Було розпущено Національну службу безпеки, її замінили спеціальним секретаріатом при президенті. Жорсткі урядові заходи, особливо в сфері обігу коштів, зменшили інфляцію та дефіцит бюджету, але в той же час призвели до дезорганізації виробництва і падіння реальної зарплати та зростання безробіття. Промислове виробництво у 1990 році впало на 9 відсотків. Згодом, з 1991 року, почала набирати темпів інфляція. Уряд дещо пом'якшив економічну політику: почалася лібералізація цін та "розмороження" банківських вкладів, було рефінансовано зовнішній борг; збільшився притік іноземного капіталу (з 5 млрд. доларів 1990 року до 11,2 млрд. доларів в 1991 році). Але вивести країну з кризової ситуації не вдалося. Давався взнаки великий дефіцит бюджету. Інфляція за 1991 рік склала 480 відсотків, а у 1992 році - 1 142. Третій рік поспіль тривав економічний спад. В країні назрівало загальне невдоволення. Уряд Коллора розробив проект конституційних поправок, але конгрес відхилив його і замість того, щоб прискорити конституційну реформу, приступив до розслідування фінансових зловживань адміністрації президента, а згодом розпочав процес імпічменту щодо Коллора. В серпні-вересні 1992 року по країні прокотилася хвиля мітингів під гаслами:" Геть Коллора!", "Коллор корумпований!", "Вимагаємо справедливості!", "Злодія за грати!". Приводом до політичної кризи в країні послужили скандальні викриття Педру Коллора, молодшого брата президента, про корупцію у найближчому оточенні глави держави, розслідування спеціальної комісії конгресу показало, що Коллор причетний до фінансових афер, використовував державні кошти для власного збагачення. Колишній казначей його виборчої кампанії, діючи від імені президента, створив тіньові корумповані структури в уряді, фактично розпоряджався державною скарбницею, привласнив собі мільйони доларів. Було доведено зловживання самого президента: за рахунок державного бюджету фінансувалися його особисті мільйонні витрати. Офіційні звинувачення про привласнення великих сум були пред'явлені і дружині президента, яка переказувала на рахунки своїх родичів сотні тисяч доларів. Судові позови були порушені і протії ряду колишніх міністрів. 29 вересня 1992 року палата депутатів конгресу 441 голосом проти 38 проголосувала за імпічмент. В цей же день за домовленістю із союзом підприємців по всій Бразилії зупинилося все ділове життя. Потужні демонстрації відбулися в Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Порте-Алегрі та інших містах. 424

2 жовтня Ф.Коллор був усунений від влади, а виконувати обов'язки глави держави було доручено віце-президентові Ітамара Франко. "Бразилія переживає історичний час"- таким був лейтмотив численних ЗМІ. Імпічмент відбувся без втручання армії. Серйозну політичну кризу було подолано в рамках конституції під тиском громадських та політичних організацій, широких мас виборців, силами демократичних інститутів - конгресу і Верховного суду. Це дало підставу багатьом політикам для зйяв про зміцнення бразильської демократії, яка на ділі довела можливість усунення від влади президента чисто конституційним шляхом. Цю подію оцінюють як безпрецедентну не тільки у бразильській, але й і в усій латиноамериканській історії. І.Франко, який заступив на посаду президента 30 грудня 1992 року, пом'якшив неоліберальний курс свого попередника: з метою економічної стабілізації знизив податки та ціни на споживчі товари, з програми приватизації було виключено "стратегічні компанії", прийнято широку програму соціальної допомоги. Щоб покласти край суперечкам довкола питання про форму державного ладу було проведено 21 квітня 1993 року референдум, в ході якого бразильці висловилися за збереження наявної форми влади. Була ще одна суспільна проблема, яка потребувала нагального розв'язання, стосувалася вона ревізії основного закону країни. Проте спектр думок щодо цього був вельми розмаїтим. В результаті було прийнято лише шість незначних поправок щодо створення надзвичайного фонду для стабілізації економіки, скорочення терміну президентства з 5 до 4 років, про участь військовиків у виборах тощо. Таким чином, шанс для перегляду конституції був утрачений. Реальні кроки у цій справі зробив Фернандо Енріке Кордозо, який приступив до виконання президентських повноважень 1 січня 1995 року. Причиною його перемоги на виборах над кандидатом від лівих Луісом Ігнасіо Лулою да Сільвою стала успішна реалізація "Плано реал", розробленого тоді, коли він був міністром економіки в уряді Франко. Вступивши в дію 1 липня 1994 року, цей план привів до скорочення інфляції з 50 відсотків в червні 1994 року до 2 відсотків упродовж наступних місяців. В інаугураційній промові президент визначив пріоритетні напрямки діяльності майбутнього уряду: активна зовнішня політика, прискорення процесу приватизації, реформа конституції, увага до соціальної сфери, розв'язання аграрного питання. Цю програму було охарактеризовано як неоліберальний курс "з людським обличчям". Значні надії уряд Кордозо покладав на оновлений склад конгресу, вибори до якого відбулися одночасно з президентськими ( 3 жовтня 1994 року), і який був більше схильним до реформування Основного закону країни. Насправді ж, головне завдання 1995 року полягало в запровадженні конституційних реформ, спрямованих на створення міцної основи стабілізаційного процесу, стимулювання вільного ринку і усунення перешкод для притоку 425

іноземних капіталовкладень. Відкритій стратегічних галузей для зарубіжного капіталу обумовлювалося не тільки внутрішніми потребами, але й вимогами МВФ, Світового банку та іншими міжнародними фінансовими організаціями: лише за умови їх виконання Бразилія могла розраховувати на нові позики та реструктуризацію боргу. Упродовж 1995 року було ліквідовано монополію держшдприемств на постачання споживачів природним газом і нафтою, скасовано податкові пільги та привілеї національним компаніям, у сфері телекомунікації приватні компанії отримали рівні права з державними, дозволено участь іноземних інвесторів у банківській сфері, системі страхування, в охороні здоров'я. Лібералізація в економічній царині супроводжувалася запровадженням великих соціальних програм. 1996 року уряд прийняв широкомасштабну програму з ліквідації неписьменності шляхом розширення низки початкових шкіл, атестації викладачів. 1997 рік оголошено роком здоров'я. Уряд розробив "Програму створення нових робочих місць", розраховану до 1999 року; вона гарантувала 2,7 млн. нових робочих місць, поліпшення роботи громадського транспорту, модернізацію інфраструктури туристичної індустрії країни. Результати економічної стабілізації були обнадійливими. Тільки за півтора року існування "Плано реал" кількість людей, які жили нижче межі бідності, зменшилася з 43 млн. 1993 року до ЗО млн. в січні 1996 року. Водночас Ф.Кордозо вдалося досягти консенсусу щодо реформування Конституції 1988 року. На чергових президентських виборах у жовтні 2002 року перемогу здобув Луіс Ігнасіо Лула да Сільва (відомий, як Лула), лідер створеної 1980 року соціалістичної Партії трудящих, колишній робітник, профспілковий лідер. У другому турі виборів 67-річного Лулу да Сільва підтримала рекордна кількість виборців - 52 млн. (61,3 відсотки). Перед новим президентом-соціалістом. який приступив до виконання обов'язків глави держави з початком 2003 року, стоять складні завдання: подальше реформування економіки та соціальної сфери, виплата зовнішнього боргу та ліквідація бюджетного дефіциту.

2. Куба

Куба в 1945-1952 роках. 9 грудня 1941 року Куба оголосила війну Японії, 11 грудня - Німеччині та Італії. Економіка країни в роки другої світової війни переживала піднесення. У декілька разів зріс видобуток експортних нікелевої, марганцевої і хромової руд, попит на кубинський цукор, імпортні квоти на який були скасовані США. Коаліційний уряд, сформований президентом Ф.Батистою (1940-1944), підтримував демократичні свободи, здійснював ліберальну політику, було прийнято ряд законів, які розширювали права трудящих, у тому числі: виборчі. Спроба профашистського перевороту була придушена. В жовтні 1942 року налагоджено дипломатичні відносини з СРСР. Керована комуністами 426

Конфедерація ірудящих Куби (КТК, налічувала 500 тисяч осіб) відмовилася в роки війни ви страйків, домоглася нрава офіційної участі в щорічних уго дах з США щодо умов продажу кубинського цукру. Така позиція КТК приве ла у 1943 році до угоди про співпрацю між урядом та комуністами, за якої комуністи отримали міністерські портфелі. В січні 1944 року компартія пе рейменувала себе в Народно-соціалістичну партію (НСП). Попри всі пози тивні зрушення Ф.Батиста зловживав владою для власного збагачення і сам собі присвоїв звання генерала, що активно використала опозиція на черго вих президентських виборах 1944 року. / Опозиційна Кубинська революційна партія (КРП) висунула на цих виборах свого лідера Грау Сан-Мартіна. Від урядового блоку кандидатом на посаду президента став прем'єр-міністр Карлос Саладрігас. якого підтримала НСП. Батиста міг запропонувати свою кандидатуру на посаду президента згідно з конституцією лише через 8 років і тому мав намір очолити штаб армії. Лідер опозиції скористався своїм авторитетом, який він здобув, будучи прем'єр-міністром у 1933-1934 роках. Він обіцяв продовжити свою програму, перервану в січні 1934 року. На виборах 1 червня 1944 року опозиційний блок отримав більшість голосів. Грау Сан-Мартіна обрали президентом. Американська преса оголосила президентські вибори 1944 року найчеснішими в історії Куби. Вже 3 червня Ф.Д.Рузвельт запросив нового президента Куби відвідати Вашингтон. Починаючи з 1945 року, уряд Грау видав низку декретів: про підвищення зарплати робітникам цукроварень та цукрових плантацій; заборону вигнання селян із землі, підвищення квартплати та виселення наймачів квартир тощо. Щоправда, обіцянки президента здійснити аграрну реформу, "моральну революцію", тобто ствердити здорові моральні принципи у суспільстві і державних владних структурах, його націоналістичні і антиімперіалістичні заяви залишилися не зреалізованими. Ф.Батиста відійшов від політики: покинув країну і оселився разом з новою родиною на Флоріді. З розгортанням на міжнародній арені "холодної війни" урядовий курс Грау поправішав. Почалося переслідування НСП та КТК, а 11 жовтня 1947 року спеціальним декретом було заборонено стару КТК, а її повноваження передано новій КТК, сформованій "аутентпками". Упродовж 1947-1948 років під арешто опинилисям сотні комуністів та лідерів робітничого руху. Такий відхід КРП від недавно проголошеного курсу, репресії та корупційні скандали спричинили розкол урядової партії: її ліве крило - "ортодокси" на чолі з Едуардо Чібасом - заснувало Партію кубинського народу (ПКН). Довкола Е.Чібаса і партії "ортодоксів" згуртувалася частина молоді, студентство, серед яких був і Ф.Кастро, демократична інтелігенція, міські середні верстви. На президентських виборах 1 червня 1948 року Е.Чібас виступив самостійно і набрав 16 відсотків голосів. Кандидат НСП Хуан Марінельйо - 7 427

відсотків. Перемогу отримав кандидат "аутентиків" Пріо Сокаррас, який був міністром праці в уряді Грау Сан-Мартіна. За списком ліберальної партії в сенат було обрано Ф.Батісту, а його брат став губернатором провінції Гавана. Повернувшись на батьківщину, Ф.Батиста відновив старі зв'язки і створив партію - Об'єднану прогресивну дію (ОПД). Новий президент Пріо Сокаррас (1948-1952 роки) обіцяв індустріалізацію, обмеження впливу іноземного капіталу, аграрну реформу, захист демократичних свобод. Проте Куба наприкінці 1940-х років опинилася в кризовому стані, погіршилося становище трудящих. Ситуація ускладнилася розколом КРП на прихильників Грау та Сокарраса. Це сприяло зростанню впливу "ортодоксів" та Об'єднаної прогресивної дії. Проте батистівська ОПД не мала шансів на перемогу на чергових виборах, тому у військових колах, очолюваних Ф.Батистою, почалася підготовка до державного перевороту з метою не допустити успіху на президентських виборах радикального лідера "ортодоксів" Е.Чібаса, який прагнучи підняти народ на боротьбу проти реакції. В серпні 1951 року він виголосив полум'яну викривальну промову, яку закінчив словами: "За економічну незалежність, політичну свободу і соціальну справедливість! Геть злодіїв з уряду! Совість проти грошей! Кубинський народе, прокинься!" Але Чібас не зміг навести належних доказів про причетність міністра освіти до фактів корупції і в пориві самопожертви застрелився. 16 серпня 1952 року на траурному мітингу, влаштованому "ортодоксами" біля могили Е.Чібаса, пролунали слова молодого адвоката Ф.Кастро: "Едуарде Чібасе, ми прийшли сказати тобі, що будемо гідні твого самовідданого вчинку і не пошкодуємо сил в ім'я того, щоб побачити батьківщину вільною". Після загибелі Чібаса гору в партії "ортодоксів" взяли помірковані сили на чолі з університетським професором Р.Аграмонте, якого підтримали також комуністи. На 1 червня 1952 року випали президентські вибори. За попереднім опитуванням, тільки 17 відсотків громадян підтримували уряд. Симпатії кубинців були на боці "ортодоксів". 7 березня 1952 року після відставки декількох міністрів сталася урядова криза. П.Сокаррас оголосив, що новий уряд буде сформовано 10 березня. Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Батисти (1952-1959 роки). 9 березня 1952 року офіцери-змовники у військовому містечку Колумбія отримали умовний знак: "Чотири Колумбія 10 березня", який означав місце та час перевороту. За годину до його початку у містечку з'явилися автомашини з групою військовиків, серед яких виділявся чоловік у спортивній сорочці невисокого зросту, кремезний із вилицюватим обличчям. Це був Ф.Батиста. Він звернувся до солдатів із закликом піднятися на "революцію, щоб врятувати батьківщину від політиканів і шахраїв". 428

Змовники швидко заволоділи військовим містечком, фортом Ла Кабанья, поліцейським управлінням, узяли під свій контроль пошту, телеграф, адміністративні установи, аеропорт. Загін солдатів було послано у провінцію Камагуей. До вечора 10 березня Батиста став повновладним господарем Куби. Спрацював давній принцип:"Той, хто володіє Колумбією, той володіє Кубою". Більшість цивільних та військових органів влади на місцях зберігали вірність урядові. Проте ні Пріо Сокаррас, який утік із президентського палацу, ні лідери впливових партій не спробували організовувати опір змовникам. Невдовзі вся армія перейшла на їхній бік. Сам президент, знайшовши притулок у мексиканському посольстві, розпочав переговори з Батистою про повернення йому палацевого сейфу з грішми та коштовностями. Одержавши сейф, він одразу залишив Кубу. Населення поставилося загалом спокійно до перевороту. Воно ще пам'ятало "повстання сержантів" 1933 року та прогресивні реформи "президента-демократа" Батисти в роки війни. Реакція Вашингтону була також схвальною. Так, до влади на Кубі прийшла військова хунта, яка привласнила собі законодавчі та виконавчі функції. Ф.Батиста сформував і очолив уряд. Переворот він кваліфікував як "революційний" виступ проти одіозного, нрогнилого уряду, а у зверненні до народу заявив:" Замість бійні я пропоную мир, замість крові - любов, замість брехні - щирість". Новий кубинський керівник обіцяв також "безпеку", "справедливі й чесні вибори", дотримання всіх укладених Кубою договорів, захист іноземних капіталовкладень. 21 березня його уряд фактично припинив дипломатичні стосунки з СРСР. У квітні Батиста проголосив себе "тимчасовим президентом". Конгрес замінив Консультативною радою, призначив нових губернаторів та лідерів. Конституцію 1940 року було замінено Конституційним статутом республіки, який наділяв главу держави диктаторськими повноваженнями, президентські вибори 1952 року перенесено на 1953 рік, а згодом на 1954. З усіх політичних партій лише НСП (комуністи), яку згодом Батиста заборонив, оцінила новий уряд як проімперіалістський, як антиробітничу тиранію і закликала до опору. "Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року. Революційна і налаштована проти батистівського режиму молодь гуртувалася навколо Фіделя Кастро, який вирішив створити самостійну, незалежну від традиційних партій, революційну організацію, метою якої була підготовка збройного повстання. Формування такої організації почалося в середині 1952 року, мала вона конспіративний характер. Виникає патріотичний рух, який вирішив гідно відзначити 100-річчя з дня народження X. Марті. Молоді патріоти девізом своєї діяльності взяли відому настанову X. Марті про те, що справжньої свободи і незалежності можна добитись лише зі зброєю в руках: "Війна необхідна, отже, війна неминуча". Відбір членів організації здійснювався на індивіду429

альній основі. Вже у квітні 1953 року в її складі було 500 осіб.. Поділялася організація на невеликі підрозділи (осередки), які. окрім столиці, діяли в деяких провінціях. Члени організації вчилися володіти вогнепальною зброєю і практикувалися на різних фермах або у приміщенні Гаванського університету. Головою організації був Ф. Кастро. Формальної ідеологічної платформи вона не мала. її учасники, в своїй більшості, вихідці з рядів "ортодоксів", вважали себе послідовниками вчення Хосе Марті та ідей Е. Чібаса, її керівники були знайомі з ідеями Маркса, Леніна, з деякими їхніми працями. Методи путчистської боротьби були поширені серед значної частини радикально налаштованої молоді, об'єднаної у Національний революційний рух. Ця організація готувала збройних напад на "Колумбію". У квітні 1953 р. змову було розкрито, а її учасників заарештовано. Ф. Кастро, натхненний відомими прикладами з кубинської історії, спланував захоплення військових казарм в Сант'яго-де-Куба, столиці провінції Орієнте. закликаючи співввітчизників повстати проти нового диктатора. За традицією Орієнте вважалася постанською провінцією. Саме звідси почався рух за незалежність від іспанських колонізаторів. Початком повстання мало стати захоплення казарм і роздача зброї людям. У військовому відношенні план був нескладний, проте ризикований. Повстанці повинні були захопити арсенали зброї в Монкада. Окрема група бойовиків мала зайняти казарми, які знаходилися за 100 км відМонкади, а також мости, які з'єднували провінцію з іншими регіонами країни. На випадок невдачі повстанці могли відступити в гори С'єрра-Маестра, вкриті густими лісами; і звідти розгорнути партизанську війну. Для здійснення операції в Монкада Ф. Кастро відібрав 150 осіб. Серед них було і дві жінки. їм вдалося зібрати кошти на придбання 165 одиниць зброї. Купували її у приватних осіб, підробляючи дозвіл на її придбання. Нарешті, змовники були озброєні гвинтівками, револьверами всіх можливих систем, навіть малокаліберними, і одним ручним кулеметом. Місцем збору загону стала невелика садиба Сібоней, розташована недалеко від Сант'яго - де - Куба. її арендовали нібито під птахоферму. На той час проходив яскравий і галасливий липневий сант'ягівський карнавал. Це допомагало змовникам здійснювати розвідку і звозити зброю. Путчисти підготували відозву "Кубинська революція", відому ще під назвою "Маніфест революціонерів". В ній декларувалися необхідність морального відродження суспільства, всебічного економічного розвитку країни та вимога соціальної справедливості. Лейтмотивом маніфесту став заклик до національного повстання. Вночі 25 липня 1953 року Ф. Кастро віддав наказ про виступ о 5.15 ранку наступного дня. У своєму зверненні до спільників висловив сподіван43П

ня захопити Монкада без жодного пострілу і попередив товаришів, що кров повинна пролитися лише у разі крайньої необхідності. На закінчення сказав: "Товариші! Через кілька годин ми можемо перемогти або буї и переможеними!" Бій почався о 5 годині 15 хвилин, коли автомобіль Ф. Кастро наштовхнувся на військовий патруль зовнішньої охорони казарм. Повстанці змушені були відступити ще на підходах до казарм. Атаку розпочали два інших загони, які розташувалися за будівлями. Один з них з 10 осіб під керівництвом Рауля Кастро, брата Фіделя, захопив Палац Правосуддя, а інший, на чолі з А. Сантамарією, у складі 21 особи, увірвався в провінційний шпиталь, що знаходився за казармами. Загін А. Сантамарії, не знаючи про поразку основних сил путчистів, залишився в шпиталі, де і був розстріляний солдатами Батист. Повстанцям вдалося захопити одну з будівель казарм ("пост № 3") і взяти у полон солдатів, які перебували там. Ще один їхній загін заблукав у незнайомому місті і не зміг вчасно прибути до місця бойових дій. Погано озброєним повстанцям, які майже не мали боєприпасів, протистояло близько 400 батистівських солдатів. Кількісне співвідношення було 1 до 15 не на користь повстанців. Ф. Кастро наказав відступати. Відходили невеликими групами по 8-Ю осіб, шестеро прикривали відхід. Після двох годин нерівного бою стрілянина припинилася. На території казарм Монкада почалася розправа над полоненими. Командир гарнізону Сант'яго-де-Куба отримав особистий наказ Батисти: за кожного вбитого солдата (вони втратили 17 осіб) розстріляти 10 повстанців. Цей наказ ретельПо виконували упродовж 26-29 липня. Тільки п'яти пораненим вдалося врятуватися завдяки військовим лікарям. Розправа набула такого розмаху, що у справу втрутився архієпископ. Він особисто вирушив у гори і припинив подальші розстріли. Голова апеляційного суду Мануель Уррутіа підтвердив акт медичної експертизи, яка засвідчила застосування тортур до полонених. Фідель Кастро разом з двома спільниками пішов у гори, що оточували Сант'яго-де-Куба. Проблукавши цілий день, вони заснули мертвим сном у порожній мисливській хатині і навіть не виставили вартового, впевнений в тому, що з ними нічого не трапиться. Розбудив їх армійський патруль, командир якого напередодні отримав чіткий наказ: Фіделя Кастро живим не брати. Вперше в житті 40-річний офіцер-негр Педро Сарріа (він знав Ф. Кастро ще по університету) не виконав наказу. Лідера повстанців він доставив у міську в'язницю, а не в казарми Монкада, де його чекав розгніваний гарнізон. За цей вчинок офіцер був розжалуваний у рядові. Ф. Кастро не забув свого рятівника і після перемоги революції 19561959 років присвоїв йому звання капітана й призначив начальником охорони президентського палацу. У в'язниці були піддані жорстким тортурам і вбиті десятки спільників 431

Ф. Кастро. Його ж збирались отруїти, але вчасно дізнавшись про це, він оголосив голодування. 21 вересня 1953 року розпочався суд над путчистами. Ф.Кастро сам вів свій захист і виголосив промову, яка отримала назву "Історія мене виправдає". Пізніше він відновив її, використовуючи записи, зроблені прихильниками під час суду. Ця промова стала офіційним заповітом кубинської революції, програмою відродження Куби. У ній прозвучали вимоги соціальних і економічних реформ, які, на думку Ф.Кастро, будуть здійснені лише після перемоги революції. Ф.Кастро було засуджено на 15 років тюремного ув'язнення. Скориставшись подіями в Монкада, Батиста наполіг на прийнятті жорстких законів "Про безпеку і громадський порядок", "Про заборону комуністичної діяльності", зміцнив мережу розшукових та каральних органів. Перед президентськими виборами 1954 року давній суперник Грау СанМартін зняв свою кандидатуру. Таким чином, єдиний претендент - Ф.Батиста- став главою держави. Відомо, що посольство США мало великий вплив на Кубі. То ж посол Спролучених Штатів у Гавані А. Гарднер назвав ці вибори "дійсними та чесними". В лютому 1955 року новий президент Куби оголосив про відновлення конституції 1940 року, а в травні видав декрет про загальну амністію і звільнив ув'язнених, у тому числі й учасників акції в Монкада разом Ф.Кастро. Керівництво КТК і загалом профспілок пішло на співробітництво з владою та підприємцями. Профспілковий рух таким чином опинився під контролем нового уряду. У своїй внутрішній і зовнішній політиці Батиста орієнтувався на США. Так, у квітні 1959 року, вже після втечі з Куби, у бесіді з кореспондентом однієї з американських газет, він заявив:" Я розірвав стосунки з Росією, так як ви цього хотіли*. Я заборонив компартію". В ООН та Організації американських держав кубинська дипломатія перебувала у фарватері вашингтонської політики. Батиста налагодив тісні зв'язки з диктаторськими режимами Сомоси в Нікарагуа і Трухільйо у Домініканській республіці, усунув всі перепони для іноземних вкладників капіталів. На 1958 рік американцям належали цукроварні, які виробляли близько 40 відсотків цукру-.сирцю. Вони контролювали також 90 відсотків електроенергетики. В сільському господарстві Куби їм та місцевим латифундистам належало 3/4 земельного фонду. Якщо 1946 року прямі приватні інвестиції США складали на Кубі 533 млн. доларів, 1950 - 646 млн., то 1958 року вони сягали 1 млрд. доларів. Проте з часу завершення другої світової війни до 1958 року вивіз прибутків американських компаній переважав увіз їхніх капіталів на Кубу. Американці вважали, що Батиста справляє на свою країну стабілізаційний вплив. Віцепрезидент США Р.Ніксон, який відвідав Кубу 1954 року, назвав кубинського

диктатора надійним "захисником принципів свободи та демократії". 1 хоч Батиста демонстрував свій намір здійснювати перетворення (націоналізував частку залізниць, будував шосейні дороги, урядові установи, військовий порт, забезпечив армію телевізійною системою зв'язку й сучасними літаками, закуповував зброю), все ж антинаціональний зміст його внутрішньої та зовнішньої політики ставав все очевиднішим. Так, 1956 року він підтримав зменшення квоти на поставки кубинського цукру до США, що зменшило валютні надходження від експорту і знизило національний дохід країни. Наступного року США підвищили тарифи на ввіз кубинського тютюну. Разом з тим кубинський диктатор не забував про власну кишеню. За надання концесій або створення нових компаній він отримував 50 відсотків акцій і таким чином став акціонером 40 компаній. За підвищення тарифів телефонної компанії він узяв хабар у 3 млн. доларів, а в подарунок - відлитий із золота телефонний апарат. Одна з фірм подарувала йому срібний нічний горщик. Відсотки від різноманітних оборудок стікалися рікою до сейфів Батиста. Він так розбагатів, що навіть мільйонери, які побували у його палаці, були вражені розкішшю, якою оточив себе диктатор. Разом з тим місцева біла еліта зневажливо ставилася до нього як вихідця з народу і у приватних розмовах називала диктатора "Цей негр". Між тим сприяння американському капіталу гальмувало розвиток національної економіки. Корупція спричинила те, що борг країни збільшився у 5 разів. Зростало безробіття, яке охопило четверту частину працездатного населення (одне з перших місць у світі). Зарплата робітників зменшилася на 25 відсотків. Натомість бурхливо розвивалися ігровий бізнес та проституція. Батиста правив, спираючись на кастову армію та поліцейсько-бюрократичний апарат. Репресії набрали таких масштабів, що острів порівнювали з тюремним табором. Список жертв режиму нараховував близько 20 тисяч осіб. Фідель Кастро Рус. Кубинські Кастро мають іспанське походження. Батько Фіделя, Анхель Кастро, був мобілізований до іспанської армії під час іспано-американській війни 1898 року, внаслідок якої Іспанія втратила всі свої колоніальні володіння, в тому числі Кубу. А Кастро не повернувся на батьківщину, влаштувався робітником на Кубі (укладав колії на залізницях), згодом став дрібним торгівцем. Жив дуже скромно. На заощаджені кошти узяв в оренду ділянку землі і почав вирощувати цукрову тростину, продаючи її американським заводам. 13 серпня 1926 року народився Фідель Кастро. Він був третьою дитиною від шлюбу Анхеля Кастро і Ліни Рус. Мав вісім братів і сестер. З часом А.Кастро став багатим плантатором. Проте, незважаючи на 28"

43?

433

достаток, він і його родина не поділяли інтересів земельних магнатів. Дітей виховували у пуританському дусі. За різними свідченнями, вирішальний вплив на них мала мати, Ліна Рус. "Вона була практично неосвіченою, навчилась читати й писати самотужки, - згадував Фідель про свою матір. Я не чув, щоб вона ходила до школи, не відвідувала церкву. Думаю, що її набожність пов'язана з родинними традиціями." Природний такт та внутрішня культура допомогли Ліні Рус знайти спільну мову з синами, Фіделем і Раулем, які обрали шлях революційної боротьби. Вона поважала їхні переконання. Батько Фіделя помер 21 жовтня 1956 року, коли син перебував в еміграції у Мексиці. Мати побачила перемогу революції, перемогу свого сина. Померла 6 серпня 1963 року. Фідель зростав в оточенні людей різного соціального походження. Після початкової школи та пансіонату Фідель 1941 року вступив до привілейованого католицького коледжу . Його вихователем був священикезуїт, який відзначав, що хлопчик цілеспрямований та марнославний. Воля до перемоги - його головна риса, яка потім яскраво проявилась у політиці. У коледжі брав участь у багатьох молодіжних сутичках, ходив з пістолетом. 1945 року Фідель блискуче закінчив коледж і вступив до Гаванського університету на факультет права. Батько хотів бачити сина адвокатом і передати йому керівництво справами, та юнака більше цікавила політика. Читав твори Хосе Марті, Муссоліні, Леніна, Сталіна, Троцького, засновника іспанського фашизму Хосе Антоніо Прімо де Рівери. До комуністів ставився лояльно. Одного разу навіть пожартував: "Згоден стати комуністом негайно, якщо мене зроблять Сталіним". На час навчання Ф.Кастро в Гаванському університеті тут існувало два студентські угруповання - "Рух за соціалістичну революцію" (РСР) і "Союз революціонерів-бунтівників" (СРБ). Ці організації, хоч і були суперниками, але виступали як помітна політична сила. Студентське містечко, розташоване на підвищенні, у центрі Гавани, було згідно з конституцією забороненою зоною для поліції та армії. Отож на його території була можливість влаштовувати політичні акції, зберігати зброю тощо. Іноді в холах і скверах університету лунала стрілянина. Для Кастро, політично активного студента, було закономірним перебування в студентських організаціях: він приєднався до СРБ і, ймовірно, брав участь у деяких силових акціях. Через багато років він скаже про юнацькі угруповання: "Не можна звинувачувати тих молодих людей. Надихаючись легендами героїчного епосу, вони хотіли здійснити революцію, яка не відбулася у свій час. Багато з тих, які померли як бандити, сьогодні могли б стати героями." Історики вважають студентський період життя Кастро найзагадковішим, йому приписують участь у політичних сутичках і навіть спробу 434

вбити ватажка Союзу революціонерів-бунтівників. У студентському містечку Кастро проявив себе швидше як талановитий організатор і оратор, аніж прихильник насильства, хоч у нього й вистачало юнацької бравади. На відміну від багатьох інших активістів університету, у Кастро не було сталих політичних симпатій. "Коли я вступив до університету, у мене ще не було сформованих політичних переконань, - писав він пізніше, - а лише схильність до політичної діяльності. Я скоріше дотримувався певних етичних норм. Я не сприймав злодійство, зловживання. Я мав все ж бунтарський характер". Проте ні провінційне виховання, ні привілейована освіта не допомогли йому визначитись політично. На початку своєї діяльності він цікавився проблемою влади для втілення ідеалів національного відродження. Прагматизм стане невід'ємною рисою його майбутньої політичної кар'єри. В університеті серед нових друзів Кастро були лідер СРБ і президент Студентського союзу, а також один з керівників молодіжної організації комуністичної партії. Він брав активну участь у студентському русі спочатку як голова корпорації студентів-юристів, потім як віце-голова студентської федерації університету, нарешті, голова цієї організації. Засуджував корупцію і соціальну демагогію. Весною 1947 року Кастро як відомого критика уряду Грау Сан-Мартіна запросили до нової Кубинської народної партії, яку прозвали партією "ортодоксів". Вона сповідувала ідеї X. Марті. Організував партію колишній студентський лідер в революції 1933-34 років Едді Чібас. "Ортодокси" відділились від урядової партії "Аутентиків", до її складу увійшла молодь, яка походила переважно з традиційно радикальної провінції Оріснте. У партії "ортодоксів" Кастро сформував незабаром радикальну фракцію, яка заперечувала традиційну парламентсько-виборчу тактику Чібаса і проголосила революцію як єдиний шлях до завоювання влади. Влітку 1947 року Кастро взяв участь у підготовці збройного походу з метою скинення диктатури Трухильо в Домініканській республіці. Його обрали навіть президентом Комітету захисту демократії в цій республіці. Експедицію кубинських революціонерів в останній момент зупинив президент Грау, можливо, під тиском американського уряду. Цілком випадково довелося йому взяти участь у заворушеннях в 1948 році столиці Колумбії м. Боготі. Кастро у складі кубинської делегації прибув сюди на конгрес студентів Америки. Під час конференції було вбито лідера Колумбійської ліберальної партії Хорхе Гайтана, що збіглося з соціальними заворушеннями в країні, які вилилися у справжнє повстання. Кастро приєднався до ^повсталих. Після 48 безсонних годин, сповнених небезпеки, Кастро поспішив у кубинське посольство і звідти вилетів на Кубу. Але життя Фіделя наповнювала не лише революційна діяльність. Він 435

був привабливим молодиком і його серце було відкрите для любові. Вперше серйозно закохався 1948 року, його обраницею стала зеленоока красуня з багатої родини Мірта Діас-Баларі, студентка філософського факультету. Вона стала його першою і останньою дружиною. Медовий місяць молодята провели в Нью-Йорку, де на батькові гроші Фідель придбав автомашину марки "Лінкольн". Через рік у них народився син Фіделіто. Щоправда, родині Кастро приділяв мало часу. 1950 року Кастро закінчив університет. Разом з двома іншими випускниками, маючи невеликі кошти, почав юридичну практику в бідному кварталі Гавани. Друзі захищали робітників, мешканців нетрів, затриманих студентів та бідняків. Кастро продовжував активну політичну діяльність. Йому вдалося отримати добру трибуну. На шпальтах офіційної газети "Алерта", яка мала найбільший тираж у країні, кожного понеділка під великими заголовками друкувалися статті Кастро. 1 червня 1952 року на Кубі відбулися парламентські вибори. За підрахунками політичних оглядачів, на середину 1951 року тільки 17 відсотків населення підтримувало уряд. Свої симпатії кубинці віддавали партії "Ортодоксів" та її кандидату в президенти Е. Чібасу. Але він вже зробив свій вибір. Незважаючи на сумніви щодо дієвості парламентської боротьби, Кастро висунув свою кандидатуру на парламентських виборах 1952 року. Пізніше він напише: "Я вважав, що зможу запропонувати в парламенті програму, яка за своїм змістом буде аналогічною тій, що пізніше стала програмою Монкади. На мою думку, на підтримку такої програми можна було організувати масовий рух." Під час передвиборних змагань Ф.Кастро розгорнув потужну кампанію, розсилаючи тисячі листівок та виголошуючи щоденно по кілька промов. "Ортодокси", можливо, виграли б вибори. Але 10 березня 1952 року Фульхенсіо Батиста здійснив державний переворот. Ф. Кастро відреагував на цю подію гостро і звернувся 24 березня до Верховного суду з апеляцією, викриваючи злочинні дії змовників і вимагаючи їх суворого покарання. "Знову чоботи, знову "Колумбія" диктує закони, знову танки зловісно гарчать на наших вулицях і груба сила підноситься над людським розумом. Я звертаюсь до мужніх кубинців. Настав час самопожертви і боротьби," - писав Кастро. Його звернення, звичайно, залишилось без відповіді. У цій, здавалось би, безвихідній ситуації Кастро не занепав духом. В одній із підпільних газет в серпні 1952 року він заявляє: "Нинішній момент - для революції, а не для політики. Революційна партія має молоде революційне керівництво, яке врятує Кубу". Попри всі потуги радянської кубинології, немає жодних підстав ствер436

джувати, ніби Кастро в цей час був прихильником марксистських ідей та ленінської стратегії. Таким він стане після перемоги революції. Акція в Монкада здійснювалася відповідно до кубинської традиції радикального націоналізму. У своїй судовій промові Кастро засвідчив, що ідейним натхненником подій 26 липня був X. Марті. План захоплення казарм Монкада був запозичений з кубинської історії, а не з російської революції. 26 липня 1953 року - спроба захопити казарми Монкада - важлива віха в історії Куби. Цей день став початком визвольного руху, що дістав пізніше назву "Рух 26 липня", а Ф. Кастро заявив про себе як цілком вірогідний його керівник. Ув'язнення Кастро відбував на острові Пінос (Сосновий острів), що його змалював Р.-Л. Стівенсон у романі "Острів скарбів". На цьому ж острові свого часу відбував покарання і X. Марті. В'язниця, в якій перебував Кастро, мало асоціюється з установою для утримання бунтівника, людини, яка зі зброєю в руках намагалась здійснити державний переворот. Утримували його в одиночній камері досить пристойного вигляду. Тортур і фізичного насильства він тут не зазнав. Навпаки, мав умови, що нагадували санаторій. В одному з його листів (від 4 квітня 1954 року) читаємо: "Відчув голод, поставив кип'ятити спагетті з фаршированими кальмарами". У в'язниці Ф.Кастро багато читав, зокрема праці Канта, Маркса, Леніна, Гітлера та іншу літературу, в тім числі.художню. У травні 1955 року Батиста, зважаючи на настрої народу, підписав закон про амністію. 12 травня 1955 року в'язень під номером 4914, тобто Ф.Кастро, вийшов на волю. Тоді разом з однодумцями заснували "Рух 26 липня". До організації, окрім монкадистів, увійшла значна частина "ортодоксів", а також невеликі радикальні опозиційні угруповання, як "Революційно-націоналістична дія", "Визвольна дія", "Національно-революційний рух". Радянська кубинологія, видаючи бажане за дійсне, стверджувала, що ряди "Руху" поповнювались головним чином за рахунок робітників, а пізніше - селянства. Насправді ж "Рух" об'єднував спочатку переважно молодь з середовища інтелігенції, дрібної буржуазії та студентства. Щоправда, Кастро, ставши диктатором, запевняв, що "Рух" створений для знедолених і є їхньою революційною організацією. Програма "Руху", пройнята ідеями Марті, передбачала відновлення Конституції 1940 року і запровадження в житія її прогресивних статей, встановлення політичної демократії та соціальної справедливості в країні. Ряд настанов "Руху" були віддзеркалені у двох "Маніфестах до народу".Серед них привертають увагу такі: передача селянам землі у постійне користування та відшкодування державою збитків тим, у кого її було відібрано; участь робітників у розподілі прибутків; заміна всіх посадових осіб, які зрадили Конституції 1940 року; конфіскація народного добра у тих, хто його розік437

рав, тощо. Ці вимоги зводилися до демократичних та антифеодальних перетворень. Проживши в Гавані після амністії лише шість тижнів, будучи постійно переслідуваний та під загрозою нового арешту, Ф.Кастро емігрує до Мексики. Перед від'їздом він заявив: "Оскільки перед народом закриті всі шляхи до громадської боротьби, не залишається іншого виходу, крім такого, як у 1868 і 1895 роках." Йшлося про підготовку до революції. Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 років. Перебуваючи в еміграції, група "фіделістів" - Ф. Кастро та учасники "штурму" казарм Монкада - створили разом з іншими кубинськими емігрантами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було єдине: опанувати тактику партизанської війни. Цьому мистецтву їх навчав також емігрант, колишній полковник іспанської республіканської армії 1936-1939 років Альберто Байо. Варто зазначити, що партизанська війна - герилья - має в Латинській Америці багаті традиції і сягає своїм корінням в глиб історії. Водночас одним з найважливіших і найяскравіших періодів латиноамериканської історії, в якому герилья відіграла вирішальну роль, можна вважати кубинську революцію. Тренування розпочинались о 5-6 годині ранку в місцях, ландшафт яких нагадував кубинський. Для військової підготовки використовували спеціальну ферму "Троянда" в околицях Мехіко. У програму занять входили: переходи на великі відстані, дзю-до, веслування, стрільба з гвинтівки та пістолета. Значну увагу приділяли штабній роботі, веденню вуличних боїв у містах, виготовленню і використанню динамітних бомб. На "випускних екзаменах" найкраще виявив себе молодий аргентинський лікар Ернесто Че Гевара. Він познайомився з Ф. Кастро в липні 1955 року і відтоді пов'язав свою долю з Кубинською революцією. Життя кубинських революціонерів у Мексиці було нелегким. Гостро відчувалася нестача грошей. Достатньо сказати, що Ф. Кастро, Рауль Кастро, X. Монтана і X. Мануель Маркес, які прибули у Мексику першими, мали у своєму розпорядженні всього 850 доларів. Окрім цього, за Кастро постійно стежили агенти ФБР та мексиканської федеральної поліції, шеф якої за свої послуги, як стверджувалось у пресі, щомісяця отримував від батистівського уряду по 50 тисяч доларів. Не відставали від них і нишпірки Багнети, заслані в Мексику. Так само перманентно з будь-якого приводу арештовували кубинців, спільників Кастро, які голодували за гратами, влаштовували обструкцію тощо. Необхідно було вчитися працювати у підпіллі, за глибокої конспірації. Фідель Кастро і його найближчі прихильники підтримували тісні зв'язки з керівниками "Руху 26 липня", які залишилися на Кубі: спрямовували їхню роботу, спільно розробляли плани майбутньої революції. Агітацію та вербу438

вання людей у підрозділи "Руху 26 липня" здійснювали за географічним принципом: для цього країну було поділено на сектори. Особливого значення надавали цій підготовчій роботі у провінції, де планувалась висадка сил Ф. Кастро. Популярність "Руху 26 липня" серед простих кубинців пояснювалась перш за все тим, що вселяв упевненість у швидкому поваленні режиму Батисти. В русі брали участь люди різних політичних переконань, яких об'єднувало бажання покінчити з диктатурою. Програма "Руху 26 липня" була достатньо розлогою та радикальною, тому й відповідала інтересам найширших верств суспільства. Так. за відновлення Конституції 1940 року виступала переважна більшість кубинців, які домагалися втілення в життя її статей про ліквідацію латифундій і захист національної економіки. Ф. Кастро докладав зусиль, щоб налагодити відносини з антибатистівською опозицією, мав контакти з комуністами, але завжди заперечував будь-який зв'язок з Народно-соціалістично-ю партією. Перебуваючи у в'язниці в Мехіко, він в одній з кубинських газет надрукував статтю, яка спростовувала заяви Батисти про те, що Кастро - комуніст. "Звичайно, - писав він, - твердження, що я комуніст, видається абсурдним для тих, хто знає мою громадську кар'єру, яка не мала жодних зв'язків з комуністичною партією." Такі заяви, з одного боку, заспокоювали прихильників Кастро, опозиціонерів комуністам, а, з іншого, віддаляли його від Народносоціалістичної партії. Нова революційна стратегія являла собою розширений варіант плану здобуття Монкади. Планувалося, що Кастро висадиться з невеликою групою людей на західному узбережжі Орієнте, де їх зустрінуть озброєні загони з вантажівками. Ідея збройної акції, яка передбачає десант патріотів на Кубу з території іншої держави, - не нова в кубинській історії. 1895 року з території США X. Марті висадився на сході Куби за складних обставин, хоч і не таких ризикованих, як ті, з якими через 61 рік зіткнувся Ф. Кастро. Диктатор Батиста був настільки впевнений, що Кастро повторить маршрут Марті, що наказав розташувати повітряне спостереження за східним узбережжям острова. Десантна ж операція відбулася на західному узбережжі. . Об'єднаними силами революціонери повинні були захопити два найближчих містечка, де в цей час мали відбутися повстання і заворушення. Планувалося, що диверсії і агітація спричинять загальний страйк та падіння батистівського режиму. Враховано було уроки поразки 1953 року: за збройними загонами повинна стояти міцна організація для ідеологічного забезпечення, постачання повстанців зброєю, поповнення їх рядів новобранцями тощо. Запланована експедиція потребувала значних коштів. Крім надходжень від острівних рухівців, декілька значних внесків зробили багаті люди, які співчували задуманій справі, серед них колишній президент Куби П. Сокаррас. Як і Марті 60 років тому, Кастро в жовтні - листопаді 1956 року виру439

шив для збирання коштів до кубинських громад у Флориді. Ще в серпні 1956 року він домовився з "Революційним директоратом", студентською збройною підпільною організацією, що діяла під керівництвом президента Студентського союзу Хосе Антоніо Ечиверріа про спільні збройні акції. Цей документ відомий як Мексиканський пакт. Наприкінці листопада 1956 року загін Ф. Кастро завершив приготування до експедиції на Кубу. Тривали пошуки необхідного судна. Всього за вісім днів до відплиття кубинська розвідка виявила адреси явочних квартир у Мехіко, куди було перевезено майже всю зброю, і мексиканська поліція конфіскувала її. Довелося заново створювати арсенали. Крім того, зірвалась купівля великої, але досить дешевої шхуни. Замість неї вдалося придбати яхту "Гранма" (в перекладі з англійської "Бабуля"). її купили через підставну особу у багатого американця за 15 тисяч доларів. 24 листопада з трьох міст Мексики (Мехіко, Веракрус, С'юдад-Вікторія) в мексиканський порт Туспан прибули 82 учасники майбутнього десанту, двадцять з яких брали участь у "штурмі" Монкада 1953 року. "Гранма" залишила порт Туспан 27 листопада 1956 року. Море штормило. На Кубу з Мексики надійшла телеграма: "Книгу, яку замовляли, продали". Це був умовний знак до повстання у Сант'яго-де-Куба, яке мало розпочатись через три дні після одержання телеграми. За підрахунками повстанців, саме стільки їм було необхідно, щоб подолати відстань від Мексики до Куби. Перехід був надзвичайно важкий, фактично, з семи днів подорожі довжиною приблизно 150 миль, спокійним для мореплавців був лише один, весь час дув норд. Крім того, вони майже не мали провіанту через те, що відплиття було повністю законспіроване. Незручності десантників були пов'язані і з тим, що Фідель заборонив в денні години підніматися нагору. Це була прогулянкова яхта, в якій з комфортом могли розміститися лише 8-Ю осіб, їх же було вісімдесят дві. Чи брали до уваги патріоти можливість невдалого закінчення цієї експедиції? Ймовірно, адже Кастро згадував: "Перш, ніж відпливти на "Гранмі", ми заховали у Мехіко 15 гвинтівок. На випадок поразки ми знову прилетіли б на літаку і з цією зброєю почали б боротьбу у С'єррі." Яхта не прийшла на Кубу у визначений термін через її пошкодження та штормову погоду. Тим часом керівники острівного "Руху", не знаючи про затримку "Гранми", розпочали 30 листопада повстання в Сант'яго-де-Куба. До речі, саме тоді, ЗО листопада, його учасники одягли форму зелено-оливкового кольору та червоно-чорні нарукавні пов'язки "Руху 26 липня". Повстанці врешті були розбиті в запеклих вуличних боях. "Гранма" прибула до Куби лише 2 грудня. Більше тисячі вояків кинув Батиста проти легіонерів. 5 грудня відбулася найзапекліша сутичка з батистівським гарнізоном. Двадцять два повстанці потрапили в полон і були роз440

стріляні. Ф. Кастро, його брат Рауль і Ернесто Че Гевара та ще дев'ять осіб залишилися живими після кривавого бою. Відірвавшись від переслідувачів, Фідель підбив перші підсумки партизанської війни. Його "армія" складалася з 12 бійців, озброєних 7 гвинтівками. "Тепер ми переможемо," - заявив лідер повстанців. Упродовж місяця партизани переховувалися в районі гори Туркіно, найвищої вершини гірського масиву С'єрра-Маестра, постійно міняючи перебування й уникаючи сутичок з урядовими військами. Водночас загін відновлював сили, поповнювався новими бійцями, налагоджував зв'язки з місцевим селянством, "Рухом 26 липня". На грудень 1956-травень 1957 року припав перший період кубинської революції. Побут партизанів поступово налагоджувався, з'явилися різноманітні служби, почала виходити повстанська газета, діяло "Повстанське радіо". 12 липня 1957 року після тривалих дискусій антибатистівські сили підписали маніфест "До народу Куби", який більш відомий під назвою "Декларація С'єрра-Маестри". У Декларації викладалася програма широкого революційно-патріотичного фронту, яка об'єднувала всі політичні опозиційні партії, патріотичні організації та революційні сили. Вона ставила вимогу звільнення політичних в'язнів; свободи інформації і гарантії прав і свобод громадян; призначення тимчасових алькальдів у всіх муніципалітетах країни; заборони спекуляції, ліквідації неписьменності. Передбачала призначити кандидата на посаду голови майбутнього тимчасового уряду, провести аграрну реформу, прийняти нову фінансову політику, прискорити процес індустріалізації. Ф. Кастро, за свідченням Че Гевари, наполягав на тому, щоб деякі пункти Декларації, особливо ті, які стосувалися аграрної реформи, були сформульовані чіткіше. Наприкінці 1957 року повстанці контролювали майже всю С'єрра-Маестру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій території розпочали конфіскацію земель батистивців. 28 липня 1957 року була утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою "Майамський пакт". У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою "об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму за повернення демократії на Кубі". Кастро запропонував кандидатуру Мануеля Уррутія на посаду президента. Комуністи не приєдналися до "Майамського пакту". Щоб залучити робітників на свій бік "Рух 26 липня" наприкінці 1957 року виступив з ініціативою створення Національного робітничого фронту. НСП з готовністю відгукнулась на цю пропозицію, одночасно визнаючи, що партизанський рух в С'єрра-Маестра явище позитивне. Вкрай напружене становище склалося у східних провінціях, де антибатистівська боротьба набула гострого характеру. У першому кварталі 1958 441

року зафіксовано багато випадків саоотажу, підпалів і виоухів на підприємствах, які належали американським компаніям. У лютому-березні 1958 року оголосили страйк десятки тисяч школярів старших класів та студентів з вимогою припинити терор у країні. Ареною запеклої боротьби стала підготовка до виборів, призначених на червень 1958 року ( згодом їх перенесено було на осінь). Другий етап партизанського руху припадає на кінець 1957 року - квітень 1958 року Він характеризується нагромадженням сил і перетворенням загону в невелику, але добре організовану Повстанську армію. Ф. Кастро стверджує, що навіть на останньому етапі боротьби вона не нараховувала більше З тис. осіб. Сили повстанців постійно зростали і це дозволило приступити до створення Другого Східного фронту на півночі провінції Оріснте. Перший фронт - у горах С'єрра-Маестра, як і раніше, очолював головнокомандувач Повстанською армією Ф. Кастро. В околиці Сант'яго-де-Куба було відкрито Третій фронт. У Маніфесті від 12 березня 1958 року Ф. Кастро оголосив режиму Батиста "тотальну війну". Натомість Батиста запровадив надзвичайний стан відповідно до закону від 1 квітня 1958 року на 45 днів. 26 березня лідер повстанців звернувся до всіх опозиційних партій із закликом об'єднати свої сили для організації загального страйку. Розвиток революційного процесу на Кубі з ЗО листопада 1956 року до 1958 р. характеризувався розмаїттям форм боротьби. Це - герилья , страйки, збройні виступи і студентські маніфестації, виступи селян проти зігнання їх із землі, саботаж на фабриках і заводах. Навесні 1958 року Ф. Кастро призначили генеральним секретарем "Руху 26 липня". Був створений секретаріат, до складу якого ввійшло 5 осіб. Секретаріат займався фінансовими, політичними і організаційними питаннями. Все, що стосувалось відправки зброї і зв'язків із закордоном, починаючи з цього моменту, вирішував безпосередньо генеральний секретар. Очевидно, саме тоді окреслився майбутній курс революції. Після страйку 9 квітня Ф. Кастро звернувся до комуністичної партії, сподіваючись на її організаційну підтримку. Його політичні погляди формувалися в цей час під впливом двох найближчих радників-брата Рауля Кастро і Че Гевари. Обидва відкидали комунізм, перший через те, що як і Фідель, вважав програму комуністів чистісіньким авантюризмом, а другого більше захоплював антиамериканський націоналізм, ніж підтримка Москви. Видається, що у Ф.Кастро не було ще чіткої думки щодо конкретної політичної моделі Куби, крім традиційної, демократичної. 24 травня батистівське командування приступило до виконання "плану ФФ". що означала "заключна фаза" (Fase Final) або "Кінець Фіделю" (Fin de Fidel). Його основна мета полягала у розгромі колони № 1 на чолі з Фіделем 442

Кастро. До Орієнте було підтягнуто 14 піхотних батальйонів і 7 окремих рот. танки, вогнемети, гірську артилерію і авіацію. Всього 10 тис. вояків. їм протистояло 3 тис. повстанців. Наступ мав вестися на С'єрра-Маестра з різних напрямків, щоб поступово затягнути зашморг у центрі табору повстанців. Узбережжя, куди могли відступати партизани, було блоковано кораблями ВМФ. Операцією керував генерал Е. Кантільйо. Проте урядові війська перебували вже у стані деморалізації, не хотіли воювати. Натомість повстанці успішно застосовувалии тактику партзанської війни. До початку осені 1958 року під їхнім контролем перебували дві провінції Орієнте та Лас Вільяс. 10 листопада 1958 року в С'єрра-Маестра з'явився знаменитий закон №3 "Про право селян на землю", за яким у власність селян переходили оброблювані ними землі в два кабал'єрії ( один кабал'єрій - 13,4 га). Закон не передбачав конфіскації земельної власності латифундистів та іноземців. Цей документ здобув велику популярність у народі, що одразу позначилося на чисельності рядів Повстанської армії. Наприкінці 1958 року розпочалися завершальні бої. З листопада цього ж року на Кубі відбулися президентські вибори, у яких участь взяли лише до 40 відсотків кубинців. Переміг урядовий кандидат А.Ріверо-Агуеро, який мав посаду прем'єр-міністра за диктатури Батиста. Розуміючи неминучість поразки, головнокомандувач війська Батисти Е. Кантільйо 29 грудня запропонував Ф.Кастро переговори про припинення воєнних дій. Він прийняв умови про арешт Батисти і притягнення його до суду 1 січня 1959 року армія Фіделя Кастро увійшла в Сантяго-де-Куба. Того ж дня, коли Кантільйо погодився на капітуляцію, на заході повстанці почали бої за столицю провінції Лас-Вгляс Санта-Клару, яка була ключовою позицією на шляху до Гавани. На ранок 1 січня повстанці стали повновладними господарями міста. Ф. Батиста зрозумів безнадійність становища і ще 29 грудня під виглядом зустрічі Нового року відправив до Нью-Йорка своїх молодших синів. Переважна частина його капіталів і цінностей була переведена у швейцарські банки, а на аеродромі військового містечка Колумбія вже другий місяць стояв напоготові літак. Батиста втік з дружиною і найближчими особами у Домініканську республіку. Звідти перебрався до Португалії. З вересня 1959 р. жив на о. Мадейра, а потім - поблизу Ліссабона. Помер екс-президент Куби в Іспанії у серпні 1973 року. 1 січня Е.Кантільйо прибув у Гавану, де фактично здійснив військовий перевороті створив військову хунту. Вкраїні встановилося двовладдя. Проте більша частина Куби була вже в руках повстанців, а у Гавані діяла урядова хунта. Ф. Кастро закликав народ продовжити революцію. 1 січня з ініціати443

ви "Руху 26 липня" і НСП почався загальний страйк. Урядові війська були блоковані. 2 січня в Гавану урочисто увійшли загони найближчих соратників Кастро - К. С'єнфуегоса і Е. Че Гевари. 8 січня головнокомандувач на чолі Повстанської армії вступив до столиці. Над Гаваною лунав дзвін церков, з порту линули гудки. Натовпи на вулицях вигукували: "Фідель! Фідель! Фідель!" Увечері 8 січня у військовому містечку "Колумбія" Ф. Кастро виголосив промову перед багатотисячним зібранням. Він заявив: "Народ виграв цю війну. її виграв народ і ніхто інший. Я кажу про це, щоб хтось не подумав, що саме він або якась армія виграла її і тому ми віддаємо шану народові. Першого січня ми тільки завоювали право розпочати революцію." Захисники фіделістського режиму з метою його виправдання часто висувають тезу про те, що диктатура Кастро є породженням колишнього Радянського Союзу і саме він несе відповідальність за все, що коїться на Кубі. Така постановка питання з самого початку помилкова. Справедливим є те, що СРСР зробив усе, щоб підтримати новий кубинський режим. За свідченнями західних аналітиків політичного феномену Ф.Кастро, він міг стати ким завгодно - комуністом, соціалістом, фашистом, монархістом, анархістом, католиком чи буддистом - в залежності від кон'юнктури. Імідж "романтичного революціонера", "соціального експериментатора", який номилвся у виборі шляху, але в принципі такого, що вірив у соціалізм, - не більше, ніж легенда. Відомо, що у молоді роки Ф.Кастро починав свою діяльність у дрібнобуржуазній партіїї "Ортодоксів", яка сповідувала одвертий антикомунізм, у роки повстанської боротьби проти Батісти у нього склалися особисті неприязні стосунки з комуністами , а після захоплення влади Кастро застосував репресії проти компартії, заборонив її діяльність і створив згодом свою власну комуністичну партію. Таким чином, кубинська революція, яку за характером можна кваліфікувати як національно-демократичну, готувалася й відбулася вона у відповідності з традиціями кубинської національно-визвольної боротьби, а не в руслі світової соціалістичної революції, як стверджували багато років радянські кубинологи. Фідель Кастро і його соратники були насправді людьми, які керувалися ідеалами національного визволення і пошуками добробуту для свого народу. Партизанську війну і революційну боротьбу підтримали широкі верстви населення цієї країни. Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку. Питання влади, яке є основоположним будь-якої революції, було розв'язане на Кубі після зайняття столиці Повстанською армією за попередньою домовленістю усіх революційних та опозиційних сил відповідно до "Декларації С'срра-Маестри" та "Майамського пакту". Тимчасовим президентом став М.Уррутія, а Тимчасовий революційний коаліційний уряд очолив Хосе Міро ААЛ

Кордона, обов'язки головнокомандувача армії у якому узяв на себе Ф.Кастро. Уряд зосередив у своїх руках усю виконавчу та законодавчу владу, оскільки повноваження парламенту та старих урядових структур були скасовані. Повстанська армія, очолювана Ф.Кастро, контролювала ситуацію. У перші дні після перемоги були відновлені демократичні свободи, страчено близько 200 найближчих соратників Батисти, розпущено стару армію та міліцію, розпочато реорганізацію судової системи, вислано з країни американську військову місію. Питання про подальші демократичні реформи спричинили серйозні розходження в урядовій коаліції і відставку прем'єр-міністра та кількох міністрів. Щоправда, офіційний уряд з моменту свого інституювання перетворився у номінальний орган, оскільки довкола Кастро сформувався неофіційний комітет з найближчих його прихильників під назвою Міністерства революційного планування та координації. 16 лютого 1959 року уряд очолив Ф.Кастро, залишившись водночас на посаді головнокомандувача армії. Невдовзі виникли тертя з президентом М.Уррутія, який чинив опір залученню комуністів до урядових структур. Внаслідок цього відбулася нова реорганізація уряду і виведення з нього 5 міністрів-"контрреволюціонерів", натомість кооптовано Рауля Кастро як військового міністра та Е.Че Гевару як президента Національного банку. М.Уррутія під тиском революціонерів подав у відставку. Коментуючи її, Ф.Кастро заявив, що Уррутія саботував революційні заходи і його діяльність "межувала зі зрадою революції." Новим президентом було призначено Освальдо Дортікос Торрада, який перебував на цій посаді по грудень 1976 року. Водночас розпочався процес поляризації кубинського суспільства. На бік антикастрівської опозиції перейшла католицька ієрархія, оскільки революційний уряд почав переслідувати священників, задекларувв світську освіту, нехтував роллю церкви у розв'язанні національних проблем. На середину 1960-х років припадає перша хвиля еміграції, яку складала кубинська ділова та професійна еліта: лікарі, інженери, економісти, техніки, вчителі, і яка усувала потенційне джерело опозиції новому режиму. Цим був прискорений процес політичної централізації. Слід підкреслити, що Ф.Кастро, очоливши революційний уряд, не сповідував жодної конкретної ідеології, тим більше комуністичної. Він , як і чимало його соратників, залишався полум'яним націоналістом, який прагнув процвітання свого народу і не думав поривати з США, хоча одним із пунктів революційної програми була націоналізація американської власності. Серед інших заходів уряду необхідно відзначити підвищення зарплати, зниження цін на комунальні послуги і, найголовніше, початок аграрної реформи, яка відбулася у три етапи. На першому було прийнято закон №3, про який йшлося вище. Закон від 17 травня 1959 року започаткував другий етап, під час якого було скасовано латифундії, у тому числі американську . 445

земельну власність. Новий земельний закон надавав право лише громадянам Куби бути власником землі. Максимальна земельна площа, якою могла володіти фізична або юридична особа, не могла перевищувати ЗО кабалЧрій, тобто понад 400 га. Землі понад визначений максимум експропріювалися і розподілялися серед безземельного та малоземельного селянства і сільськогосподарських робітників. Селянським родинам з 5 осіб надавалася земельна ділянка в 27 га. На весну 1960 року було експропрійовано і взято під державний контроль 3 млн. гектарів. Особливістю реформування сільського господарства на Кубі було те, що в умовах монокультурного його характеру, основну масу сільського населення складали не селяни, а наймані робітники. Відірвані від землі, вони не домагалися отримати власні ділянки. Це дозволило урядові не ділити великі господарства і за короткий час перетворити їх у державні господарства соціалістичного типу. На базі тваринницьких госпродарств створювалися народні маєтки (радгоспи) і спеціальні ферми, а на цукрових латифундіях кооперативи (при цукроварнях). Ще близько 30 відсотків сільськогосподарських угідь залишалося у приватному секторі. Завершальним етапом аграрної реформи стало прийняття 3 жовтня 1963 року закону про націоналізацію капіталістичних господарств на селі. Він стосувався власників, земельні ділянки, яких перевищувала 5 кабал'єрій (67 га). Загалом у результаті аграрної реформи держава взяла під свій контроль понад 70 відсотків земельних площ. Специфіка політичних перетворень, здійснюваних у ході кубинської революції, полягала в тому, що виборні органи влади не відновлювалися після їхнього демонтажу. Тут сформувалася тимчасова форма революційноївладн, для характеристики якої не можна застосувати ні поняття "ради", ні "народна демократія". Конкретно-історичні умови Куби породили специфічну форму революційної влади, за якої відсутня система представницьких виборних органів. Органи влади формувалися з осіб, яких делегували громадські організації. Ця форма дістала назву безпосередньої демократії. У лютому 1959 року згідно з принципом, проголошеним ще у С'срра-Маестра, що "революція є джерелом права", було прийнято закон №100, який закріпляв активну участь Повстанської армії у суспільних перетвореннях. Одним із результатів цього процесу стало проголошення "демократії озброєного народу" та створення 1960 року комітетів захисту революції. Вони формувалися за територіальним принципом: у кожному будинку, у кожному кварталі і так далі. Функції КЗР розросталися: від патрулювання до контролю за розподілом продуктів, участі у ліквідації неписьменності, культурно-масових заходах, допомоги сільському господарству тощо. Революційний уряд опирався також на інші масові громадські організації - профспілки. Союз комуністичної молоді, Національну асоціацію дрібних землевласників. Окрім цього, специфікою революційних перетворень на Кубі стало й те, що владу 446

було зосереджено в одних руках, а партійні і державні посади поєднувалися. Створення справжньої марксистсько-ленінської партії відбулося вже після перемоги революції. "Рух 26 липня", НСП та "Революційний директорат 13 березня" (13 березня 1957 року студенти невдало атакували президентський палац) інтегрувалися 1960 року в Об'єднану революційну організацію (ОРО). Проте ОРО не позбулася сектантства, боротьби за керівні посади. У березні 1962 року розпочалося формування Єдиної партії соціалістичної революції Куби (ПУРСК). яка 1965 року була нереіменована в Комуністичну партію Куби. її очолив Ф.Кастро. В іделогічному та організаційному плані цей процес завершився 1975 року на 1-ому з'їзді КПК з прийняттям Статуту та Програмної платформи партії. Так поступово формувався тоталітарний режим, який грунтувався на монополії однієї партії та ідеології, забороні та переслідуванні будь-якої опозиції, культі вождя революції тощо. Перші тертя між США та революційною Кубою виникли з приводу жорстокої розправи над прихильниками Батисти та легалізації компартії. Наступним кроком стала аграрна реформа. 11 червня 1959 року адміністрація Д.Ензенхауера висловила протест кубинському урядові з приводу закону про аграрну реформу. Не одержавшії сатисфакції, Вашингтон зменшив поставки на Кубу нафти, промислового обладнання та продуктів харчування. У відповідь Ф.Кастро передав влітку 1960 року під контроль держави електротехнічні та телефонні північноамериканські компанії, націоналізував три нафтопереробні заводи, 21 цукроварню. Комуністична влада вилучила у американських компаній документацію, пов'язану з розвідкою нафти, у вересні 1960 року націоналізувала американські банки, у жовтні - транспорт (всього 380 підприємств). США оголосили у відповідь економічну блокаду острова, розірвали торгівлю з ним, скоротили на 700 тисяч тонн квоту на ввіз до США кубинського цукру, прийняли закон (вересень 1960 року) про позбавлення американської допомоги держав, які надаватимуть кубинському урядові економічну та військову підтримку, припинилися туристичні поїздки американців на острів, що додатково позбавило Кубу 60 млн. доларів річного доходу, а роботи - десятки тисяч кубинців. Сполучені Штати заморозили кубинські валютні фонди, в грудні 1960 року знову заборонили ввіз 800 тисяч тонн кубинського цукру. В січні 1961 року Вашинітон розірвав дипломатичні стосунки з Кубою, домігся виключення Куби з Організації американських держав (ОАД), дав притулок кубинській еміграції на чолі з Х.Міро Кордоною (в Майамі). Президент Д.Ейзенхауер віддав у березні 1960 року таємне розпорядження про підготовку та підтримку військового вторгнення на острів збройних формувань кубинської еміграції. 17 квітня 1961 року за фінансовго та військовго сприяння США відбулася висадка ангикастрівців 447

на Плайя-Хірон. яка зазнала цілковитої невдачі. У ці критичні для революційної Куби дні на допомогу прийшов СРСР та інші соціалістичні країни. В липні 1960 року кубинська делегація, очолювана Ф.Кастро, прибула до Москви. Було підписано радянсько-кубинську угоду терміном на 5 років, за якою Радянський Союз зобов'язувався купувати щорічно 1 млн. тонн цукру і надати кредит в 100 млн. доларів (під 2.5 відсотки щорічних) та військову допомогу. З цього часу лідер кубинської революції обрав орієнтацію на партнерство з СРСР та запозичення і запровадження у своїй країна постулатів і практики марксистсько-ленінської ідеології. Протистояння США, з одного боку, СРСР та Куби, з другого, вилилося восени 1962 року у карибську (ракетну) кризу, яка поставила світ на межу третьої світової війни. За свідченями радянської кубинології. ще у квітні 1960 року Ф.Кастро оголосив про переростання демократичної революції у соціалістичну (демократичний етан кубинської революції припав на листопад 1958-1959 роки), яке завершилося перемогою останньої у 1962 році, після подолання карибської кризи. З цього часу Республіка Куба приступила до будівництва соціалізму. Ш-ій з'їзд компартії Куби (1986 рік) поставив завдання завершити будівництво соціалізму. Побудову соціалістичного суспільства кубинці розпочали у складних та специфічних умовах: монокультурного характеру народного господарства, залежності від експорту та імпорту, економічної блокади. Водночас кубинські лідери вважали, що вони уникнуть прорахунків СРСР при здійсненні економічної політики, зокрема, індустріалізації. Під керівництвом Че Гевари, міністра промисловості, було розроблено загалом авантюрний план розвитку промисловості та створення багатогалузевого сільського господарства, оскільки не було враховано внутрішні можливості, сировинні запаси, наявність кваліфікованої робочої сили, техніки. Плани індустріалізації були провалені: промислове зростання склало 1962 року 0,4 відсотка, а наступного року - спад на 1,5 відсотка, майже наполовину скоротилося виробництво цукру. 1964 року було ініційовано новий курс, спрямований на пріоритетний розвиток цукрової галузі та тваринництва, пропонувалися амбіційні плани, зокрема, виробити 1970 року 10 млн. тонн цукру (проти 5-6 млн. тонн), який не змогли виконати, хоча і було досягнуто рекордної цифри - 8,5 млн. тонн цукру. Водночас з другої половини 1960-х років розпочалося згортання товарно-грошових відносин ("гроші несумісні з соціалізмом"), запровадження зрівняльної оплати праці, як реалізації соціальної справедливості, стимулювання добровільної праці. Було ліквідовано міністерство фінансів, реорганізовано Національний банк. 448

1972 року Куба стала членом РЕВ. У рамках цього соціалістичного союзу розроблялися і впроваджувалися на Кубі великі економічні програми: видобутку нікелю, розвитку цукрової галузі. До початку 1980-х років функціонувало 150 підприємств, побудованих з допомогою СРСР та інших членів РЕВ. Водночас Куба зайняла в РЕВ своєрідну нішу: вона спеціалізувалася на виробництві цукру та тропічних продуктів та обмінювала їх на промислові товари. Це було по суті відновленням відомих на острові неоколоніальних відносин, але вже у межах соціалістичного табору. 1976 року було прийнято Конституцію та низку законів, які передбачали створення по всій країна виборних органів влади. Право голосу надавалося громадянам, які досягай 16-річного віку. Основний закон передбачав створення нових органів влади, зокрема. Національної асамблеї (парламенту) і провінційних та муніципальних асамблей (місцеві органи влади), Державної ради ( вищий орган Національної асамблеї у міжсесійний період), головою якої було обрано Ф.Кастро, який до того ж обіймав посаду голови Ради міністрів та очолював компартію. Тоді ж запроваджено нову систему управління та планування економіки, запозичену в СРСР. Це бездумне копіювання вилилося на Кубі у жорстку централізацію, планування, яке виходило з ідеологічних настанов, а не економічних реалій, у бюрократизацію управління, нівелювання і навіть руйнацію стимулів до праці тощо. Необхідно відзначити успіхи Куби у соціальній та культурній сферах: ліквідації безробіття, будівництві житла, досягненні загальної грамотності, запровадженні безплатної і обов'язкової 6-річної освіти, безплатної медицини, створенні Академії наук. "Соціалізм або смерть!" Це гасло найчастіше лунає з кінця 1980років у промовах та виступах лідера кубинської революції і засвідчує новий етап у розвитку соціалістичної Куби. Щоправда, Ф.Кастро поставився до проголошеної М.Горбачовим в СРСР перебудови украй негативно. Погоджуючись у принципі з необхідністю вдосконалення соціалізму, він відкинув запропоновані радянським генсеком методи, кваліфікував їх як капіталістичні та такі, що ведуть до відмови від найелементарніших догматів марксизмуленінізму. Разом з тим кубинська політична та економічна система переживала, уже вкотре, серйозні труднощі. На світовому ринку впали ціни на цукор головну експортну продукцію острова. Через великі витрати на оборону, соціальні послуги, бюрократичний аппарат дефіцит держбюджету сягнув рекордної цифри - 199 млн. доларів, зовнішній борг - 4 млрд. доларів. За цих умов Кастро влютому 1986 року у виступі перед делегатами Ш-го з'їзду компартії оголосив новий внутрішній курс на "ректифікацію", або "виправлення помилок". Це не стало для кубинців новиною, адже їхній вождь час від часу переглядає стратегію соціалістичного будівництва, як це було після 449

провалу планів індустріалізації 1960-х років, кричи 1970-х. Політика "ректифікації" закликала кубинців до нового, ще тіснішого, "затягування пасків", підвищення трудової дисципліни, подолання корупції та егоїзму, боротьби з бюрократизмом, скорочення адміністративного апарату (на середину 1980-х років на Кубі було понад півмільйона чиновників на 10 млн. громадян). 1989 року за звинуваченнями у корупції та контрабанді наркотиками страчено найближчих соратників Ф. Кастро, серед яких популярний у народі дивізійний генерал А.Очоа Санчес. За неофіційною версією, транзит наркотиків через Кубу до США здійснювався з санкції самого Кастро. Тоді ж кілька сот чиновників було ув'язнено за крадіжки та спекуляцію. Розпад СРСР та крах соціалістичної системи катастрофічно відбився на економічному та політичному становищі острова. Найвідчутніше це позначилося на економіці. Тотальна орієнтація Куби на зовнішні матеріальні та фінансові ін'єкції фактично перетворили її на своєрідну колонію у соціалітичному таборі. Досить сказати, що СРСР витрачав на Кубу щорічно 5-6 млрд.доларів, повністю забезпечував паливом. З його допомогою на початок 1990-х років було введено 400 підприємств та інших об'єктів, які виробляли 45 відсотків усіх енергетичних ресурсів, 95 - сталі, 100 - прокату, 60 азотних добрив тощо. Проте основної мети, а саме: створення динамічної, самодостатньої національної економіки не було досягнуто. На початку 1990-х років Росія, назважаючи на те, що оголосила себе спадкоємницею СРСР, фактично припинила співпрацю з Кубою. Один із речників єльцинської адміністрації висловився з цього приводу так: "Можливо, найкраще, що ми могли б зробити для кубинського народу - це розірвати усіляке співробітництво з режимом Кастро, щоб острів зміг повернутися на шлях світової цивілізації". Упродовж 1992-1993 років більшість колишніх радянських спеціалістів та військові гарнізони покинули кубинську територію. 1996 року обсяг російсько-кубинської торгівлі склав лише 7 відсотків від рівня 1970-х років. Через раптове припинення радянських поставок комбікормів Куба втратила половину поголів'я великої рогатої худоби, зокрема корів голштинської породи. Кубинське керівництво змушене було перейти до жорсткого карткового нормування продуктів, відключення електроенергії, припинення роботи транспорту, з'явилися тотальний дефіцит товарів, безробіття. На острові склалася ситуація, наслідки якої можна прирівняти до умов воєнного часу, або повної блокади, чи до загрози іноземного вторгнення. Про це заявив на початку 1990 року кубинський лідер і в черговий раз оголосив новий курс, названий "особливим періодом у мирний час", тобто фактично курс на виживання. У руслі оголошеного курсу, наближеного до воєнного, посилилася мілітаризація країни, контроль за виробництвом, нор-

муванням та розподілом, згортання інтернаціональної допомоги африканським країнам та соціальних програм, здійснення державної продовольчої програми, яка передбачала збільшення сільськогосподарських площ під зернові культури тощо. Водночас намітилися і суттєві зміни, особливо після 4-го з'їзду ком. партії у жовтні 1991 року: оновлено на 53 відсотки ЦК партії (здебільшого за рахунок людей, відданих Кастро), дозволено прийом до партії віруючих, прямі вибори громадянами депутатів до Національної асамблеї та провінційних асамблей, відкрито десятки валютних магазинів. Такж дозволено залучення іноземних інвестицій, які, на думку Кастро, не суперечать принипам соціалізму, марксизму-ленінізму та революції, оскільки їх контролюватиме революційна влада та народ. Цього ж року легалізовано обіг долара, прийнято програму фінансового оздоровлення, реформу податкової системи, дозволено діяльність провінційних сільськогосподарських та індустріальних ринків, створення приватних підприємств, скасовано державну монополію на зовнішю торгівлю. 1995 року набрав юридичної сили закон про іноземні інвестиції. Якщо 1992 року на острові функціонувало 50 спільних підприємств за участю 10 держав, то 1995 року - вже 250, а кількість держав-учасниць досягла 55. Результатом цих нововведень на середину 1990-х років зупинився економічний спад і навіть почалося деяке зростання виробництва та сфери послуг: найбільше в індустрії туризму, нафтовидобутку, біофармацевтичній та нікелевій галузях, виробництві цитрусових та тютюну. Симпатизуючи китайській моделі, Ф. Кастро прагне зберегти централізовану політичну та економічну владу і лише у межах необхідного дозволяє лібералізацію. Проте ліберальні новації не підвищили рівень життя переважної більшості кубинців. 1993 року середня зарплата складала на острові 200 песо (3 долари за ринковим курсом). Невдоволення кубинців виливається у масову еміграцію. За 40 років соціалістичного будівництва острів залишили понад 2 млн. осіб (1/5 населення); 1993 року -2,5 тисячі, незважаючи на всі перестороги та перешкоди режиму. Внутрішній опозиційний рух ледве жевріє. Тоталітарна система придушує будь-які його прояви. За західними даними, у в'язницях Куби перебуває 100 тисяч політв'язнів, тобто 1 відсоток громадян. Самі кубинські керівники визнають, що 5 відсотків кубинців відкрито опонують режимові. У 1990-х роках Ф.Кастро активізував свою зовнішньополітичну діяльність. Він відвідав ряд латиноамериканських держав, підписав економінчі угоди з Грецією, Ізраїлем, Росією; з усіх міжнародних трибун закликає до скасування санкцій проти Куби. Острів посилив свої позиції в ряді регіональних об'єднань, зокрема, Асоціації карибських держав. За останні 7 років Кубу відвідали глави 36 держав, міністри закордонних справ 92 дер->9*

450

451

жав, ряд видатних світових політиків, утому числі Папа Римський Іоан-ПавлоН. Ф.Кастро і досі залишається для кубинців живою історією революції, в яку вони ще продовжують вірити. А сам вождь заявив у промові на урочистому мітингу 1 січня 1999 року з нагоди 40-ї річниці революції: "Економічний порядок, який панує сьогодні у світі, неминуче зазнає краху.". 12 квітня 2000 року він, виступаючи на саміті країн третього світу у Гавані, закликав провести своєрідний Нюрнберзький процес над керівниками "великої сімки", знищити Міжнародний валютний фонд, а країни Латинської Америки об'єднатися і бойкотувати боргові зобов'язання.

3. Мексика

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки). До 1970-х років XX століття про Мексику прийнято було говорити як про одну з найщасливіших країн не тільки в Латинській Америці, а й у всьому "третьому світі". Підставою для цього були відносно стабільні і високі темпи її економічного розвитку, помірні за масштабами латиноамериканського регіону темпи інфляції, значні валютні нагромадження, завдяки чому незмінним залишався рівень вільного обмінного курсу національної валюти - песо на долари та інші "тверді" валюти. У фінансових колах Мексика мала репутацію однієї з найбільш надійних платоспроможних держав у "третьому світі". Упродовж 1940-1960-х років вона не знала ні тривалих економічних криз, ні серйозних політичних струсів. Держава забезпечувала спадковість соціально-економічного курсу і контролювала майже всі важливі сфери громадсько-політичного життя. Сукупность цих рис дає підстави говорити про період "стабільного розвитку" країни. Упродовж згаданих трьох десятиріч Мексика зробила своєрідний стрибок, який дозволив їй реорганізувати національну економіку і посісти друге після Бразилії місце в регіоні. Так, ВВП країни у 1940-х роках зріс на 38 відсотків, у 1950-х - на 26, у 1960-х - на 46 відсотків. На 1960 рік ВВП Мексики склав 17 млрд. доларів, або 20 відсотків ВВП всього регіону, а у 1973 році він зріс до 40 млрд. (23 відсотки ВВП регіону). Вартість продукції обробної промисловості Мексики лише за 1960-і роки зросла в 2,5 раза (її випереджала лише Бразилія). У роки "стабільного розвитку" суттєві зрушення сталися у сільському господарстві. Країна в основному забезпечувала себе продуктами харчування, а промисловість - сировиною. Одним з важливих факторів піднесення сільськогосподарського виробництва у Мексиці (особливо у 1960-х роках) стала "зелена революція", тобто технологічні зміни у сільському господарстві, пов'язані із запровадженням гібридних сортів культур на основі використання міндобрив, отрутохімікатів, іригації та механізації при одночасному 452

підвищенні кваліфікації робочої сили на селі. Цей метод запозичили згодом інші країни. Мексика набирала рис промислово-аграрної країни. Для збереження свого впливу серед трудящих правлячі кола Мексики у воєнні і повоєнні роки спиралися на ідею "перманентної мексиканської революції", рекламуючи свою політику, як "конструктивне " продовження революційних завоювань 1910- 1940-х років. Кінцевою метою "перманентної революції" було проголошено поступове досягнення на основі співпраці всіх класів економічного процвітання та соціальної справедливості. Правляча Партія мексиканської революції (ПМР) в січні 1946 року перейменувалася в інституційно-революційну партію (ІРП). Складали її з три основні масові сектори - робітничий (профспілковий), селянський і "народний". Останній об'єднував переважно середні верстви, в тому числі військових та підприємців. У політичному житті ІРП посіла монопольне становище як організація, що зрослася з державною адміністрацією і претендує на об'єднання всіх верств суспільства. Очолював партію президент республіки, якого обирають на шість років без права переобрання. Один з найвпливовіших профцентрів - Конфедерація трудящих Мексики (КТМ) - контролювався ІРП. Державний арбітраж виробничих конфліктів обмежував страйкову боротьбу. Водночас держава залучала робітників до участі в розподілі прибутків. Військові у Мексиці, на відміну від. скажімо, Бразилії, не відігравали самостійної ролі, вони були інтегровані у систему, що також сприяло стабільному розвитку конституційного режиму з демократичними правами і регулярними виборами. Уряди Мігеля Алемана (1946-1952 роки) та Руіса Кортінеса (1952-1958 роки) сприяли розвиткові національної економіки. Активно стимулювали вони вітчизняний промисловий капітал, залучаючи одночасно іноземні інвестиції, передусім, американські. 1947 року частку іноземного капіталу в компаніях було збільшено до 49 відсотків. Прямі капіталовкладення США у Мексику зросли з 316 млн. доларів 1946 року до 787 млн. в 1957. Серед політичних новацій слід згадати надання жінкам у 1953 році виборчих прав. Уряди президентів Адольфо Лоиеса Матеоса (1958-1964 роки) та Густаво Діаса Ордаса (1964-1970 роки) продовжували аграрні реформи: понад 600 тисяч селянських родин отримали 32 млн. га землі; держава надала кошти на будівництво іригаційних систем, доріг, шкіл, лікарень, вжито було заходів, спрямованих на забезпечення селянських господарств технікою, мінеральними добривами тощо. Сільськогосподарське виробництво в 1970 роцізросло у порівнянні з 1950 роком у 2,8 раза. У промисловості держава опікувалася зміцненням та розвитком виробничої інфраструктури (передовсім паливно-енергетичної та сировинної бази), а також створенням та розвитком комплексу базових виробництв (металургії, загальної хімії та нафтохімії, деяких видів машинобудування). Поряд з на453

фтовою компанією ПЕМЕКС потужним ядром державного сектору у фінансово-промисловій сфері стала інвестиційна компанія НАФІН, створена ще у 1930-х роках. 1970 року в сфері її впливу перебувало 12 інвестиційних товариств і 64 великих промислових підприємств. Неухильно зростав обсяг державних інвестицій в економіку, сягнувши максимуму в середині 1970-х років (близько 37 відсотків усіх капіталовкладень в країні). Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики модернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки). На рубежі 19601970-х років мексиканська модель суспільного розвитку почала давати збої. Відчутними вони стали насамперед у соціально-політичній сфері: наприкінці 1960-х років проявилися такі негативні сторони політичної системи, як антидемократизм, бюрократизм та корупція. 1968 року по країні прокотилися хвиля студентських виступів та страйків залізничників. Уряд удався до військової сили. Десятки й сотні людей стали жертвами репресій. Ситуація набрала конфліктного характеру, який наочно продемонстрував, що рамки політичної системи стали тісними для суспільних відносин, які зазнали змін. У 1970-х роках соціально-політична криза, що назріла, переплелася з економічними та валютно-фінансовими негараздами, які також засвідчили, що мексиканська модель залежнокапіталістичного розвитку втратила свій попередній динамізм, вичерпала можливості поступального безкризового розвитку. Сенсаційною подією стало рішення мексиканського керівництва запровадити з 1 вересня 1976 року "плаваючий" обмінний курс песо стосовно долара. Цей захід вилився у девальвацію національної валюти: курс песо, який упродовж 20 років (з 1954 року) залишався незмінним (12,5 песо за 1 долар), буквально за два дні упав до 20,5 песо. 1 цей процес тривав. Вперше за багато років похитнулася довіра іноземних та місцевих вкладників до мексиканської валюти. Розпочався відтік грошей з країни (6 млрд. доларів). Нерівномірного, стрибкоподібного характеру набрали темпи економічного зростання Мексики - від 2,1 відсотка 1976 року до'8 - у 1979 і., нульової позначки - в 1982 році. Які ж причини цього явища? Річ у тім, що "економічний стрибок", який здійснювався з допомогою фінансово-кредитних ресурсів держави, врештірешт виявився їй не по кишені. Великомасштабні програми господарського будівництва - реконструкція залізниць, розширення мережі першокласних шосейних доріг, розвиток паливно-енергетичної бази, освоєння засушливих районів шляхом іригації-потребували величезних витрат з державної скарбниці. Одночасно в країні набирала обертів імпортнозамінна індустріалізація (заміна імпорту базових промислових товарів їхнім виробництвом на місцях). Для підтримки цього процесу держава надавала приватному сектору подат454

кові пільги, субсидії та пільгові позики, і все це лягало тягарем на державний бюджет, обмежувало його поповнення. Нарешті, чималих фінансових витрат вимагали системи освіти та охорони здоров'я, соціального забезпечення. Такі заходи були характерні для періоду "стабільного розвитку". Переживаючи труднощі щодо забезпечення форсованого розвитку країни за рахунок власних ресурсів, держава почала вдаватися до зовнішніх фінансових кредитів та позик. За цих умов мексиканські уряди покладали надію на всезростаючий експорт нафти. З розрахунку на "нафтовий бум", вони розробляли амбіційні плани економічного розвитку , умовно названі "нафтовими програмами". Але надходження нафтодоларів до Мексики та кредити вже не перекривали величезних фінансових затрат. До того ж наприкінці 1970-х років завершився період "дешевих грошей" на світових ринках; відбулося різке підвищення процентних ставок на кредити. Зростанню зовнішнього боргу сприяла також політика лібералізації державного регулювання зовнішньополітичних зв'язків. Склалися умови, за яких мексиканський приватний сектор змушенії був удатися до масових позичок на світовому позичковому ринку. Таким чином, "економічний стрибок", здійснений Мексикою у роки 'стабільного" зростання підготував грунт для гострих зовнішніх та нутрішніх колізій в економічній, фінансовій та соціально-політичній сфеіах. Президент Луіс Ечеверіа Альварес, прийшовши до влади 1970 року, намагався розв'язати назрілі проблеми націонал-реформістськими методами. Він проголосив курс на створення суспільства "соціальної демократії", прагнув заручитися підтримкою широких верств населення і зміцнити позиції ІРП. У політичній сфері Ечеверіа оголосив демократизацію виборного процесу, реєстрацію опозиційних партій. Його наступник Хосе Лопес Портільйо, який розпочав своє президенство 1976 року, своєю політикою в рамках програми "Союзу заради виробництва" побічно сприяв зростанню зовнішньої заборгованості. Діяльність у межах цього "Союзу" полягала в активному стимулюванні приватного капіталу, створенні сприятливого інвестиційного клімату в країні шляхом надання приватному секторові різного роду субсидій та пільг. За підрахунками мексиканських учених, наприкінці 1970-х років понад третина державних витрат йшла на субсидії і вони склали 25 відсотків ВВП. 1980 року їхній обсяг перевищив розміри прибутків компаній національного приватного сектору. До цього необхідно додати відсутність ефективного контролю за витратами коштів, що виливалося в непродуктивне та спекулятивне їх використання. Останній рік президентства Лопеса Портільйо (1982) завершився зовнішнім боргом в 70 млрд. доларів, з яких майже 50 млрд. складав борг 455

держсектору. Упродовж 1982 року уряд двічі здійснив девальвацію песо стосовно долара: запроваджувалося два курси національної валюти: преференційний - для виплати зовнішнього валютного боргу - і курс вільного ринку (відповідно до попиту - пропозиції). В країні процвітав "чорний ринок". "Файюка"- нелегально ввезені товари-заполонили ринки міст. Підприємці несхвально сприйняли запровадження Двох курсів національної валюти, оскільки це викликало подорожчання імпорту. У серпні 1982 року мексиканський уряд звернувся до своїх кредиторів з проханням надати мораторій на обслуговування зовнішнього боргу. До кінця року необхідно було погасити основну частину боргу в 21 млрд. доларів та виплатити проценти - 5 млрд. доларів. За цих умов зросла втеча капіталів за кордон, сума яких склала, за офіційними даними, понад 50 млрд. доларів. Ситуація вимагала надзвичайних заходів. Виступаючи 1 вересня 1982 року перед конгресом із щорічним звітом про діяльність уряду, президент оголосив націоналізацію приватних банків. Цей захід не підтримали лише фракції правих партій. Країна вступила у смугу гострої фінансово-економічної кризи. Фінансово-економічна криза початку 1980-х років та політика уряду Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 роки). Упродовж 1981-1982 років у Мексиці точилася передвиборна боротьба за крісло президента. 3 1919 року влада в країні, як і посада президента, належала Інститущйно-революційній партії (ІРП), яка незмінно вигравала президентські перегони. В самій ІРП існувала особлива система відбору кандидата на найвищу посаду в країні. Вище керівництво партії, лідером якої був президент, не володіючи жодною офіційною партійною посадою, за рік до виборів висував кандидатами декількох діячів партії. Вважалося, що вибір єдиного кандидата здійснюють керівники трьох секторів ІРП: робітничого, селянського та народного (середні верстви). Насправді ж вирішальне слово залишалося за діючим президентом. У Мексиці таку систему називають методом "пальця" ("дедо"). А належить цей палець президентові. Після цього з'їзд партії затверджує кандидата. Всі інші партії також висувають своїх кандидатів на президентських виборах. Кандидатом від ІРП на виборах 1982 року став міністр планування і державного бюджету Мігель де ла Мадрид Уртадо. Лейтмотивом його численних виступів було: моральне оновлення суспільства, боротьба з корупцією та інфляцією, демократизація влади, рівноправність усіх громадян. У зовнішньополітичному плані кандидат обіцяв продовжувати курс Лопеса Портільйо, спрямований на захист національного суверенітету й незалежності країни, на підтримання тісних зв'язків зі США та контакти з Кубою, на ліквідацію конфліктів у Центральній Америці тощо. 456

1 вересня 1982 року Мігеля де ла Мадрида було обрано президентом. На той час йому виповнилося 47 років. Економіст за фахом, президент закінчив Національний автономний університет Мексики, здобув ступінь магістра в Гарвардському університеті. Одним з його викладачів у Національному університеті був Лопес Портільйо. який став згодом його політичним наставником. Перед новим президентом постали найскладніші за всю повоєнну історію Мексики проблеми. Запроваджена у Мексиці у післявоєнні роки, як і в ряді інших латиноамериканських держав, імпортозамінна економічна стратегія, спрямована на розвиток національної промисловості за безпосередньою участю держави, вичерпала себе на рубежі 1970-1980-х років. У 1980-і роки Мексика вступила з украй розбалансованою на макроекономічному рівні економікою, з виробництвом, що перебувало у стані стагнації, з ціновою нестабільністю і досить гострими проблемами соціальної нерівності та злиденного рівня життя значної частини населення. Розпочався перехід до принципово іншої моделі неоліберальної, тобто відкритої ринкової економіки, ефективної та конкурентоспроможної на світових ринках. В травні 1983 року новий уряд оприлюднив національний план розвитку на 1983-1988 роки, в якому йшлося про переорієнтацію експорту нафти і сировини на експорт готової продукції. Передовсім було скорочено державні витрати і припинено дотування нерентабельних малих і середніх приватних підприємств, що спричинило їхнє масове закриття (у 1986 році кожні три дні закривалася в середньому одна фабрика). Таким чином, в шести промислових галузях було звільнено 150 тисяч осіб. Безробіття торкнулося не тільки кваліфікованих робітників і спеціалістів, але й значної частини працівників народної освіти, охорони здоров'я, викладачів вищої школи. Натомість підприємствам, які спеціалізувалися на виробництві експортної продукції, надавалися фінансові пільги, кредити, для них створювалася інфраструктура і розроблялося відповідне законодавство. У привілейованому становищі знаходилися "макіладорас" - іноземні, переважно північноамериканські підприємства, які мали особливі пільгові умови для своєї діяльності. Працювали вони на імпортних сировині і матеріалах, користувалися правом часткового або повного вивезення продукції на зовнішній ринок. Сектор макіладорас спеціалізувався на випуску електронних та електротехнічних виробів, легкових автомобілів, двигунів, деталей тощо. Завдяки цьому експорт готової продукції з 1981 по 1988 рік зріс на 22 відсотки. Аграрний сектор по-старому переживав нестачу капіталовкладень і виявився неспроможним задовольнити потреби країни в продуктах харчування і сировині для промисловості. Постійно зростав імпорт зерна. Майно457

ва диференціація населення досягла безпрецедентних у новітнії! історії Мексики масштабів. Справжньою бідою стала інфляція. Так, з 1982 по 1987 рік купівельна спроможність мінімальної зарплати знизилася на 50 відсотків. 1987 року офіційно зареєстровано 4,5 млн. безробітних (17,6 відсотка економічно активного населення) А якщо врахувати осіб, які не мали постійної роботи, то цей показник перевищував 40 відсотків. До цього додалася інша трагедія. Відомо, що Мексика знаходиться в зоні підвищеної сейсмічної активності. Один із найсильніших землетрусів стався 19 березня 1985 року. Того дня, за офіційними даними, загинуло 10 тисяч мексиканців, за іншими даними - понад 50 тисяч. За розв'язання боргової кризи, яку переживала Мексика та інші держави, взялися світові фінансові організації. 1985 року на спільній сесії Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку розвитку і реконструкції у Сеулі було схвалено нову програму оздоровлення кредитно-фінансової системи капіталізму - так званий план Бейкера, суть якою полягала у виділенні упродовж трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд. доларів для підтримання економіки 15 найбільших краін-боржників. Однією із перших у цьому списку була Мексика. Мексиканський уряд домігся також 14-річної відстрочки боргових платежів. Надано було низку інших пільг, приміром, засновано спеціальний фонд при МБРР (1,9 млрд. доларів) для компенсації Мексиці валютних витрат у разі зниження цін на нафту або падіння темпів економічного зростання до 3-4 відсотків і нижче. Здійснено відповідну реорганізацію зовнішнього боргу мексиканського приватного капіталу. Нововведенням у механізмі врегулювання боргів приватного сектору стали так звані операції "своп" - обмін боргових зобов'язань приватних компаній на їхні акції. Таким чином, шестирічні реформ (1982-1988 років) не принесли структурних змін в економіку, зате вони заклали юридичні основи майбутньої модернізації. Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої ринкової економіки. В 1987 році правляча 1РП висунула кандидатом на посаду президента 39-річного Карлоса Салінаса де Гортарі, вихідця з родини, представники якої брали участь у революції 1910-1917 років. Він здобув економічну освіту в Національному університеті, а згодом - вчений ступінь доктора політекономії в Гарвардському університеті США. Активний член 1РП. В уряді М. де ла Мадрида був міністром програмування і держбюджету, належав до технократів, які пропонували нові принципи прискореного розвитку країни. На виборах 1988 року Салінас де Гортарі переміг з невеликою перевагою свого головного суперника К.Карденаса, сина Ласаро Карденаса, прези458

ден та Мексики 1930-х років. Подальше просування реформи випало на адміністрацію президента Карлоса Салінаса де Гортарі. В інаугураційній промові він виклав основні положення Національного плану розвитку економіки на 1988-1994 роки як продовження попереднього, і висловився досить оптимістично щодо перспектив її модернізації та структурних змін. Ліві сили поставилися до планів Салінаса де Гартарі критично, посилаючись на можливі негативні наслідки самоусунення держави від регулюючої ролі та засилля іноземного капіталу. До речі, мексиканська економіка, без перебільшення, тримається на іноземному капіталі, переважна частка якого, понад 60 відсотків загального обсягу, надходить зі США. Свого часу її було визнано однією з найпривабливіших у світі для іноземного капіталу. Секрет цього феномену криється в лібералізації умов функціонування цих інвестицій в національній економіці: в 58 галузях прямі іноземні інвестиції можуть сягати 100 відсотків капіталу, а ще в 36, куди раніше іноземний капітал не мав доступу, межа цих капіталовкладень не може перевищувати 49 відсотків. За 1989-1993 роки обсяг іноземних інвестицій у мексиканську економіку наблизився до 30 млрд. доларів. Салінас де Гортарі у відповідь на критику запевнив своїх опонентів, що не варто боятися того, що іноземці приберуть до своїх рук усе національне багатство. По-перше, тому, що вітчизняні підприємці здатні конкурувати з іноземним капіталом; по-друге, держава згідно з конституцією зберігає за собою всі стратегічні галузі економіки (нафтодобувна, енергетична, залізниці). Суть же змін, які мали відбутися в країні, полягала, на думку президента, якраз у тому, щоб повернути державі її первісне призначення, а саме: роль захисника національного суверенітету і носія соціальної справедливості. "Парадокс у тому, - наголошував він,- що держава в Мексиці стала великим і одночасно слабким власником, оскільки прагнення бути присутньою у всіх сферах призвело до ігнорування нею прямих соціальних обов'язків перед народом". К.Салінас де Гортарі виявився послідовним у впровадженні своєї лінії. Наприкінці 1988 року кількість компаній за участю державного капіталу скоротилася ( з урахуванням приватизованих за М. де ла Мадрида) з 1 155 до 390. 1989 року держсектор скоротився ще на 300 підприємств. На початку 1990 року уряд оголосив продаж 65 підприємств. Серед них були два найбільших металургійних заводи Мексики "Альтос Орнос" і "Сікартс", чиї активи складали майже 5,4 млрд. доларів, а також велика гірничо-добувна компанія "Мінера де Кананеа" - головне підприємство з видобутку міді в країні та п'яте у світі. Окрім цього, приватизації підлягала державна компанія "Телефонос де Мехіко" ("Телмекс"), від продажу якої уряд планував одержати 4 млрд. доларів. Це - найважливіший акт приватизації в Латинській Америці і 459

четвертий у світі. За такі рішучі дії, спрямовані на перебудову економіки, Салінаса де Гортарі навіть наділили неофіційним титулом "Маргарет Тетчер Латинської Америки". Проте не все було таким однозначним у процесі приватизації. Протести викликала, зокрема, денаціоналізація металургійних підприємств компаній "'Мінера де Кананеа", "Телмекс", які були рентабельними. Те ж саме сталося з наміром приватизувати нафтохімічну галузь. Щоб подолати цей опір, уряд змушений був видати спеціальний декрет, який визначив новий статус цієї галузі як непрюритетної, другорядної. Приватизація банківської системи Мексики стала наступним кроком у діяльності адміністрації Салінаса де Гортарі. Вона логічно витікала з процесу ліберальних реформ і мала на меті пристосувати національну фінансову систему до потреб ринку. Справа полегшувалася тим, що відповідно до параграфу п'ятого статті 28-ої Конституції банківська сфера не належала до стратегічних галузей, а, отже, її приватизація була легітимною. Станом на 1990 рік результати нової економічної стратегії, якщо взяти за основу три найголовніших макроекономічних показники (ВВП, інфляція, зайнятість), засвідчували, що країна поступово виходить з кризової ситуації 1982-1983 років. Валовий внутрішній продукт зріс 1989 року на 3,1 відсотка (замість запланованих 1,5 відсотка), в тому числі промислове зростання склало 4,8 відсотка. Що стосується інфляції, то її рівень різко знизився - з 157 відсотків у 1980 році до 23 відсотків на середину 1990 року. Чітко окреслилася тенденція до зменшення безробіття, і, навпаки, обнадійливими стали перспективи працевлаштування, особливо у сфері послуг, будівництва, торгівлі. У промисловості, наприклад, зайнятість упродовж перших трьох місяців 1990 року відповідно зросла на 10,8, 9,3 та 7,6 відсотка. Найдинамічнішим сектором у цьому сенсі виявилася "макіладорас". За порівняно короткий час Мексика за обсягом експорту випередила Бразилію. При цьому традиційна стаття мексиканського експорту - нафта, на яку припадала його левова частка, поступилася готовій продукції. На 20 млрд. доларів скоротився зовнішній борг, хоч сума його залишалася все ще дуже високою - понад 79 млрд. доларів (40 відсотків ВВП). У 1987 році він складав 107 млрд. доларів (відповідно 60 відсотків ВВП). Реформаторський курс президента Салінаса де Гортарі, попри всі позитивні результати, мав суттєві прорахунки. Рівень безробіття все ще був високий, що пов'язано було із закриттям дрібних і середніх підприємств. Так, за чотири роки (1987-1990) роботу втратило 20 відсотків людей, а 45 відсотків працездатного населення були зайняті неповний робочий день. Орієнтація ж. економіки країни на зовнішні ринки призвела до застою у галузях (виробництво продуктів, текстилю, наперу, будівництво, деревооброб-

ко

на промисловість), які традиційно працювали на внутрішній ринок. До цього необхідно додати різке підвищення цін: плата за електроенергію зросла на 200 відсотків, за телефон - на 700, вартість бензину - на 8, газу - на 5, державного житла - на 49 відсотків. Не сталося позитивних зрушень і в аграрному секторі. Можна погодитися з думкою ряду мексиканських економістів, які стверджують, що "Мексика стала багатшою, а мексиканці біднішими" Найбільшим тягарем, що його уряд залишив у спадщину своїм наступникам, виявився пасив платіжного балансу, який 1994 року сягнув 28 млрд. доларів і становив 8 відсотків ВВП. А це, за міжнародними фінансовими нормами, неприпустимо високий рівень. До того ж надходження фінансових засобів ззовні вже не перекривали цього дефіциту. Непередбаченим виявилося і скорочення запасів іноземної валюти: лише за період з 1 листопада до 20 грудня 1994 року вони зменшилися з 17 до 6,5 млрд. доларів. За цих умов новий президент Ернесто Садільйо (1994-2000 роки) вдався до такого засобу гальмування кризи як девальвація національної валюти песо на 13 відсотків. При цьому не повідомлялося про заходи, які гарантували б сталість нового обмінного курсу. У відповідь зарубіжні інвестори почали звільнятися і відмовлятися від авуарів у песо. Натомість,уряд Мексики зробив ще один крок, який сприяв поглибленню кризи - запровадив вільний курс песо. Оприлюднений на початку січня 1995 року комплекс стабілізаційних заходів не зупинив кризу. На кінець січня вартість песо у доларовому виразі впала на 40 відсотків, а валютні резерви зменшилися до 3,5 млрд. доларів. Про те, яку загрозу для окремих ланок світового господарства становила мексиканська валютна криза, свідчить блискавична реакція на неї розвинутих країн Заходу і безпрецедентний за обсягом міжнародний план урятування становища. Щоб попередити колапс фінансової системи Мексики, а разом з нею і всієї світової фінансової системи, Сполучені Штати Америки, Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків, консорціум міжнародних комерційних банків, Канада і група південноамериканських держав у короткі терміни визначилися з підтримкою Мексики, надали урядові президента Ернесто Садільйо позики на загальну суму 53 млрд. доларів. Внутрішні заходи, спрямовані на подолання кризи в країні, були традиційними, хоч спостерігачі і назвали їх драконівськими, а експерти ООН більш зважено - новою політикою суворої ощадливості. По-перше, було істотно підвищено ціни, а інфляцію передбачили на рівні 42 відсотків до кінця 1995 року. Намічалося, щоправда, й підвищення на 10 відсотків мінімальної заробітної плати, яка до того дорівнювала 65 доларам на місяць.По-друге, крім зазначених заходів, на 35 відсотків підвищено ціни на нафтопродукти, на 20 відсотків - тарифи на електроенергію. По-третє, внесено корективи до фіскального законодавства: податок на додану вартість підвищено з 10 до 15 461

відсотків. Незмінною залишалася валютна політика, збережено режим "вільного плавання" за новим песо, хоча, при цьому й знято верхню і нижню межі, запроваджені напередодні кризи. Розроблено спеціальну програму удосконалення банківської системи вартістю в 3 мільярди доларів, яку профінансував кредитами Світовий банк. Наслідки мексиканської валютної кризи в Латинській Америці визначили як "ефект гекіли", тобто ефект надмірної переоцінки ефективності реформування і втрати самоконтролю за надзвичайних умов. Криза стала результатом надто великого залучення зарубіжних грошових засобів, надмірного знецінення національної грошової одиниці - песо, обвального падіння обсягів валютних резервів, втрати ліквідності активами, особливо "песобонами" - короткостроковими цінними паперами, з допомогою яких значною мірою фінансувалися реформаторські заходи. За оцінками експертів ООН, адаптація національної економіки Мексики до нових умов буде супроводжуватися скороченням обсягів виробництва, збільшенням безробіття, зменшенням обсягів споживання та капіталовкладень, а також зниженням реального рівня заробітної плати і прибутків переважної частини населення, зумовленого поглибленням інфляції. Не виключено, що нова "політика суворої ощадливості" призведе до посилення соціальних та політичних заворушень. Інституційно-революційна партія, яка протягом десятиліть обстоювала ідею активної ролі держави у сфері економіки, з 1980-х років почала підтримувати неоліберальну модель, що передбачає приватизацію та залучення інвестицій. У 1990-х роках розгорнулась гостра боротьба між прибічниками та противниками неоліберальної моделі економічних реформ. Погіршення соціально-економічної ситуації та політична дестабілізація у ці роки зумовили зміцнення позицій прихильників соціал-демократичних поглядів. Це відбилося у програмних документах, прийнятих на XVII Національній асамблеї партії (1996 року) та у виборчій платформі 1РП 1997-2000 років. Ситуацію в Мексиці дестабілізувало також повстання індіанців у штаті Чіапас у 1994 році та вбивство того ж року кандидата в президенти від 1РП Л.Д.Колосіо. Повстанці вимагали стабілізації економічної ситуації, розширення політичних прав індіанців. У липні 2000 року до влади прийшов альянс "За зміни". Цією подією завершився тривалий період домінування Інституційно-революційної партії у мексиканській політичній системі. Таким чином, протягом 1980-1990-х років у Мексиці відбувся процес модернізації економіки та політики. Економічні перетворення мали циклічний характер, успіхи змінювалися кризами. Одна з головних причин невдач - занадто швидкі темпи реформування. Важливу роль у здійснені реформ у 462

Мексиці відіграла інтеграції зі США та Канадою. Співробітництво-з розвинутими країнами допомогло не лише збільшити обсяг експортно-імпортних операцій, а й зміцнити власний авторитет на міжнародній арені. Бурхливі події сталися і в політичній сфері. Головна серед них - втрата Інституцшнореволюційною партією монополії на владу, яку вона тримала протягом десятиліть.

4. Чилі

Соціально-економічний та політичний розвиток Чилі у другій половині 1940 - 1960-х роках. У повоєнні роки Чилі увійшли до категорії розвинених капіталістичних держав Латинської Америки. Ії характеризували високий рівень урбанізації, розвинена соціальна структура, численне, добре організоване і активне робітництво. В результаті "імнортзамінної індустріалізації" обсяг продукції обробної промисловості Чилі з 1938 по 1958 рік зріс в 2,4 раза. За участю держави були закладені основи важкої промисловості, створено державну нафтову компанію (ЕНАП), яка володіла монопольним правом на розвідку, видобуток та переробку нафти. Виробництво електроенергії за 20 років (до 1958 року) зросло у 5,5 раза. Розвивалася хімічна промисловість. Окрім великих компаній, діяло багато дрібних та середніх підприємств, кількість яких зростала й далі. Провідна чилійська галузь - видобувна - не зазнала бурхливих темпів розвитку, обсяг її продукції за 20 років (до 1958 року) зріс лише на 20 відсотків. Видобуток міді не зростав, принаймні, до середини 1950-х років. Іноземні інвестиції складали на 1948 рік 793 млн. доларів, з них 536 (68 відсотків) були американські; 1953 року - 1 020 млн. доларів, з них 813 млн. (80 відсотків) належали США. Половина експорту Чилі припадала на Сполучені Штати. У сільському господарстві панівним залишався латифундизм. Стагнація сільськогосподарського виробництва при зростанні населення з 5,1 млн. осіб у 1940 році до 7,7 млн. в 1960 році вела до збільшення імпорту аграрної продукції. У післявоєнний час Чилі мала високу питому вагу найманої праці: в 1950 році - 70 відсотків економічно активного населення. У промисловості (без кустарного виробництва) того ж 1950 року було зайнято 380 тисяч робітників та службовців. Ще близько 200 тисяч працювали на будівництві, в електроенергетиці, на транспорті. Загальна чисельність чилійського робітничого класу 1950 року становила понад 1 млн. осіб, а 1960 року - 1,2 млн., тобто половину економічно активного населення. Безземельні та малоземельні маси в селі сягали майже півмільйона. В політичному житті Чилі після другої світової війни перевагу мали ліві та демократичні сили. 1941 року помер президент Педро Агірре Серду. Постало питання обрання нового. В січні 1942 року було відновлено Народ463

ний фронт під назвою Демократичного альянсу, до якого ввійшла, крім радикалів, соціалістів, комуністів, демократів, частина лібералів. Кандидат Демократичного альянсу Хуан Антоніо Ріос отримав більшість на президентських виборах 1 лютого 1942 року. Перед парламентськими виборами 1945 року позиції Демократичного альянсу дещо послабилися, соціалісти вийшли з нього. Зростала роль правих партій - консерваторів та лібералів. Після смерті Ріоса 4 вересня 1946 року відбулися лові президентські вибори, на яких перемогу здобув кандидат Демократичного альянсу радикал Рафаель Гонсалес Відела (1946-1952 роки). Президент Відела сформував уряд з представників Демократичного альянсу за участю радикалів, лібералів та трьох комуністів. З ініціативи комуністів уряд видав низку декретів про експропріацію деяких великих латифундій, націоналізацію двох залізниць, було запроваджено державну монополію на торгівлю пшеницею та борошном. Інші законопроекти, як-то: про створення державного банку, обмеження привілеїв американських міднорудних компаній, підвищення податків на великий національний та американський капітали не знайшли підтримки. Лави комуністів зростали (з 10 тисяч осіб до війни до 50 тисяч 1946 року). На муніципальних виборах 1947 року вони набрали 16,5 відсотків голосів (91 тисяча осіб), випередивши інші партії. Проте розпал "холодної війни", відмова США надавати економічну допомогу в разі дальшого перебування комуністів в уряді стали причиною того, що 16 квітня 1947 року президент Г.Гонсалес Відела оголосив про вихід комуністів з уряду. Було сформовано новий кабінет - кабінет "національної концентрації" - у складі радикалів, лібералів і консерваторів. Це був серйозний поворот у політиці президента і радикальної партії, які пішли на блок з правими партіями. Новий кабінет застосував жорсткі заходи проти страйків, зокрема, шахтарів. 1 жовтня в країні було запроваджено надзвичайний стан, керівників компартії та профспілок заарештовано, багатьох вислано на північ у табір Пісагуа. Події 1947 року позначили розпад Демократичного альянсу і загалом політики Народного фронту. Уряд Гонсалеса Відели виступив одним з ініціаторів військового договору про взаємодопомогу між 21 американською державою, який підписано в Ріо-де-Жанейро у вересні 1947 року. 21 жовтня 1947 року він розірвав дипломатичні відносини з СРСР. У квітні 1948 року Гонсалес Відела вніс законопроект'ТІро захист демократії", який набрав чинності 2 вересня 1948 року і за яким компартію було оголошено поза законом і заборонено Конфедерацію трудящих Чилі, контрольовану комуністами. В квітні 1952 року чилійський уряд уклав зі США двосторонній договір про взаємодопомогу і обопільну оборону. 464

З 1949 року по 1952 рік у зв'язку з підвищенням плати за проїзд у міському транспорті, зростанням цін та репресивними заходами й політичними переслідуваннями прокотилася нова хвиля страйків. Уряд пішов на поступки, звільнивши 200 профспілкових ватажків, дозволив вільні вибори у профспілках; у вересні 1952 року видав закони про амністію політв'язнів та легалізацію профспілок. Компартія вийшла з підпілля. Складні процеси у повоєнний період проходили у Соціалістичній партії. Вони пов'язані були зі ставленням до політики Гонсалеса Відели. Партія розкололася на Народно-соціалістичну (НСП), яка виступала проти радикалів і уряду і за союз робітничих партій, за запровадження в Чилі "диктатури пролетаріату", та помірковану Соціалістичну партію, у якій продовжувалися суперечки між реформістами - прихильниками співпраці з урядом Гонсалеса Відели та противниками такої співпраці, які закликали до союзу з комуністами та іншими опозиційними до уряду партіями. Ця боротьба завершилась перемогою другої течії, яку очолив сенатор Сальвадор Альенде. В листопаді 1952 року соціалістична й комуністична партії утворили Фронт єдності, який висунув на президентських виборах 1952 року свого кандидата - соціаліста Сальвадора Альенде (1908-1973), хірурга за фахом, одного із засновників соцпартії, міністра охорони здоров'я в урядах Народного фронту та Демократичного альянсу у 1939-1942 роках, з 1945 року сенатора. Народно-соціалістична ж партія підтримала "незалежного" кандидата генерала Карлоса Ібаньеса дель Кампо, який обіймав посаду президента в 1927-1931 роках і якому на час виборів виповнилося 75 років. Стояв він на нашонал-реформістських позиціях, декларував захист природних багатств, аграрну реформу, скасування закону "Про захист демократії" та військовий договір зі США. Генерал переміг на президентських виборах 4 вересня 1952 року, набравши 49 відсотків голосів; за його конкурента С.Альєнде проголосувала всього 51 тисяча виборців (5,3 відсотка). Політиці уряду К.Ібаньеса (1952-1958 роки) були притаманні нацюналреформістські риси. Він вживав заходи, спрямовані на зміцнення позицій національного капіталу та сприяння промисловому прогресу, на співпрацю із західноєвропейськими країнами та Японією; 1953 року підписав договір з пероністською Аргентиною. Однак, обіцяна ним аграрна реформа не була здійснена. Зазнали невдачі і спроби встановити контроль над профспілками; не поспішав він скасовувати закон "Про захист демократії" та легалізувати компартію. Уряд не зміг також зупинити інфляцію, яка зросла з 22 відсотків 1952 року до 76 в 1955 році, та нестримне підвищення цін. Це спричинило нові страйки та консолідацію лівих сил. 1953 року в Сантьяго був створений Єдиний профцентр трудящих (КУТ) Чилі, який об'єднав більшість організованих робітників та службовців (понад 300 тисяч осіб). КУТ підтримали 465

ліві партії, які у травні 1954 року організували 24-годинний загальний страйк за участю 700 тисяч осіб. У вересні цього ж року застрайкували шахтарі. Уряд пішов на поступки, підвищивши зарплату деяким категоріям робітників, а водночас запровадив надзвичайний стан. Проте 16 грудня після демонстрації, в якій узяло участь 60 тисяч осіб, надзвичайний стан був скасований і відправлений у відставку міністр внутрішніх справ та економіки. Влітку 1955 року знову розпочався загальний страйк за участю рекордної кількості учасників - 1,2 млн. осіб. Страйкарі вимагали чергового підвищення зарплати, поліпшення умов праці, скасування закону "Про захист демократії". Спільні акції робітників поступово зблизили соціалістів та комуністів. Так само НСП відійшла від підтримки уряду К.ібаньєса. У лютому 1956 року ліві сили (КПЧ, СП, НСП та інші партії) об'єдналися у Фронт народної дії (ФРАП). На виборах 1958 та 1964 років за ФРАП голосувало до 40 відсотків виборців. В умовах такого конфронтаційного розвитку чилійського суспільства стабілізуючою силою стала християнсько-демократична партія; вона намагалася перехопити ініціативу у лівих сил. ХДП Едуардо Фрея керувала країною з 1964 по 1970 рік і упродовж цього часу-відповідно до програми "Революція в умовах свободи" здійснила низку реформ. Серед них - радикальну аграрну реформу (1967), за якою латифундії понад встановлений максимум підлягали конфіскації з виплатою їхнім власникам компенсацій та продавалися селянам на виплат. В результаті з 100 тис. селянських родин, які потребували землі, 29 тисяч отримали її. Уряд Е.Фрея здійснив "чилізацію міді" шляхом поступового викупу акцій американських компаній. 51 відсоток цих акцій стали власністю чилійської держави (при збереженні технічної співпраці і адміністративного контролю з боку американців). Були побудовані нові школи, активізувалося житлове будівництво, розширено права профспілок та масових організацій. Але ряд проблем залишилися не розв'язаними: інфляція склала 40 відсотків на рік, кількість безробітних зросла, зовнішній борг становив 2,8 млрд. доларів. Проте в умовах стабільного суспільного розвитку та подальшому просуванні реформістських зусиль ХДП була надія подолати їх. Чилійська революція (1970-1973 років). Реформи Е.Фрея розв'язали ініціативу трудящих, які вимагали більш рішучих змін. Протягом 1969 року число учасників страйків збільшилося в 6 разів і склало 1 млн. осіб. Після падіння курсу песо у червні 1970 року збанкрутувало понад 700 підприємств. Ситуація загрожувала стати некерованою. Ліві організації 1969 року об'єдналися в Народну єдність, до якої увійшли комуністи, соціалісти, радикали, Рух єдиної народної дії (МАПУ), який відколовся від ХДП, та інші групи. У жовтні 1969 року було попереджено спробу нового військового перевороту. 466

В таких умовах в Чилі відбулися президентські вибори. За посаду президента боролися три претенденти: Сальвадор Альенде від Народної єдності, Радоміро Томпч від правлячої центристської ХДП і Хорхе Алессандрі від правих партій. За них проголосували відповідно 37,28, 35 відсотків виборців. За чилійськими законами, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, остаточне рішення приймає парламент. У парламенті ж, обраному ще 1969 року, Народній єдності належало 89 депутатських місць, ХДП - 72 і правим партіям - 39. В цій ситуації політична боротьба в країні набрала особливої гостроти, яка вихлюпнулася на вулиці. В рядах ХДП утворилося сильне ліве крило, яке підтримало С.Альенде. Командувач збройними силами Рене Шнайдер відмовився від організації путчу, за що у жовтні 1970 року поплатився життям. Проте армія залишилася нейтральною і за нового командувача Карлоса Пратса. 24 жовтня 1970 року конгрес (парламент) більшістю голосів затвердив С.Альенде на посаді президента країни. Це сталося за умови, що кандидатсощаліст від Народної єдності підпише "Статут конституційних гарантій", розроблених НЄ та ХДП, який гарантував діяльність опозиції, проведення вільних виборів, свободу друку, автономію університетів, відмову від одержавлення засобів масової інформації. За "Статутом" президент не мав права звільняти чиновників з мотивів їхніх політичних переконань, створювати збройні формування поза армією та поліцією тощо. Президент-соціаліст та його уряд, який склали соціалісти, комуністи, радикали та інші партії НЄ, розробили програму виведення країни з кризи та побудови парламентським шляхом соціалізму в Чилі. Почалося втілення в життя надзвичайного плану боротьби з безробіттям, що дало можливість збільшити кількість зайнятих на 200 тисяч осіб. Було підвищено мінімальну заробітну плату й розмір пенсій, збільшено витрати на соціальне забезпечення, житлове будівництво, освіту та охорону здоров'я, розгорнуто кампанію за ліквідацію неписьменності. Уряд різко знизив банківські проценти за надання кредитів, відновив дипломатичні відносини з Кубою, розширив політичне й економічне співробітництво з СРСР та іншими соціалістичними країнами. В результаті вжитих заходів частка зарплати у національному доході за 1971 рік зросла з 51 до 59 відсотків, а безробіття скоротилося з 8,3 до 3,8 відсотка. Побудова соціалістичного суспільства в Чилі здійснювалася вже випробуваними методами. У 1971 році уряд націоналізував власність найбільших американських компаній у гірничодобувній та обробній галузях, у 19711972 роках - приватні банки та 110 з 250 підприємств, що належали великій національній буржуазії. Уряд приступив до закупівлі акцій найбільших приватних банків, поставив під контроль держави діяльність усіх іноземних банків, запровадив 467

систему безплатного навчання й охорони здоров'я. Завдяки аграрній реформі через два роки було покладено край латифундизму: 40 відсотків усієї оброблюваної землі розподілили серед селян. Зросло число кооперативів. Було ліквідовано три військово-повітряні бази США на чилійській території. Трудящі залучалися на всіх рівнях до управління суспільним виробництвом. Дирекції підприємств, що були під контролем держави, здійснювало керівництво через адміністративні ради, до складу кожної з яких входили на рівних засадах п'ять представників від трудового колективу та п'ять представників уряду. Крім рад, на націоналізованих підприємствах діяли виробничі комітети та комітети безпеки (у приватному секторі). Профспілки Чилі прийняли рішення про створення спеціальних груп контролю за виконанням рішень уряду з питань виробництва. У сільському господарстві виникали селянські ради та центри аграрної реформи. На початковому етапі (до вересня 1971 року) заходи уряду С.Альенде підтримувала більшість населення. Про це свідчать муніципальні вибори у квітні 1971 року, коли Народній єдністі віддали голоси 50 відсотків виборців. Однак незабаром ситуація різко змінилася. Фактично вся сфера розподілу опинилася під контролем опонентів Народної єдності, що призвело до розриву економічного циклу виробництва й розподілу та відтворення. Виник "чорний ринок", який втягував у свою орбіту навіть державний сектор. Країна опинилася на межі економічного краху. Державні системи безплатної охорони здоров'я, освіти, а також пенсійного забезпечення стали для держави непосильним тягарем. Приватне підприємництво не витримувало величезних податків. Почався відплив капіталу за кордон. Це призвело до різкого погіршення економічного становища широких верст населення. Робітництво, яке спочатку підтримувало уряд С.Альєнде, відповіло своєю випробуваною зброєю - страйками. Цим скористалися внутрішня і зовнішня опозиції. В першій половині 1972 року почалися виступи робітників на підприємствах міднорудної промисловості. Страйкарі вимагали збільшення платні та передачі державних підприємств їхнім трудовим колективам. Учасники так званого "страйку хазяїв", що стався у жовтні - листопаді 1972 року, зажадали скасувати рішення уряду про створення державної транспортної компанії. До них приєдналися продавці та крамарі. У відповідь уряд у 24-х з 25-ти провінцій запровадив надзвичайний стан. Страйк переріс у загальний. Його учасники поставили вимогу повернути підприємства власникам, затвердити конституційну реформу, яка забороняла експропріацію підприємств без згоди конгресу, розпустити народні комітети забезпечення, створені для боротьби із спекуляцією, скасувати цензуру на радіомовленні, запроваджену військовими властями у зв'язку з надзвичайним станом, тощо. У листопаді 1972 року С.Альєнде ввів до складу уряду військових. 468

Парламентські вибори у березні 1973 року засвідчили падіння популярності уряду: хоч 43 відсотки виборців голосували за ліві партії, Народна єдність втратила 6 відсотків виборців порівняно з 1971 роком. Після березневих виборів президент вивів з уряду генералів і сформував його з представників партій Народної єдності. Авторитет лівих військових швидко падав. У липні 1973 року почався страйк власників вантажного транспорту, який в умовах гористої місцевості був основою транспортної системи Чилі. Життя країни було фактично паралізоване. Тільки із середини липня до кінця серпня 1973 року сталося понад 1,5 тисяч диверсій. Вибухнув заколот правих офіцерів, його придушили вірні урядові військовики. У ті ж місяці 1973 року армія розпочала активні насильницькі дії проти трудових колективів - пошуки зброї, арешти робітничих ватажків тощо. С.Альєнде так і не став президентом усіх чилійців. На нього тиснули соціалісти, штовхаючи на порушення конституції країни. Представники лівого революційного руху, які формально не входили до Народної єдності, втілювали в життя авантюристські плани "будівництва" соціалізму: захоплювали маєтки, промислові підприємства, створювали "індустріальні зони" з "владою трудящих". Ще 1971 року соціалісти висунули гасло збройного захоплення влади, а вже в 1972-1973 роках почали створювати паралельні збройні структури. Країні опинилася перед загрозою громадянської війни. Збройні сили Чилі, і особливо так званий "конституціоналістський сектор" військових прихильників С.Альєнде, залишилися лояльними до уряду НЄ, бо діяв він в рамках закону і дотримувався "Статуту конституційних гарантій". В березні 1973 року командувачі ВПС, ВМС та сухопутних сил вийшли з уряду. Це ослабило позиції НЄ і полегшило організацію змови в армії. Число прихильників Альенде у збройних силах зменшувалося, провідну роль у них відігравали генерали-змовники. Наприкінці серпня 1973 року подав у відставку К.Пратс, його замінив А.Піночет. Опозиція протиставила урядові Народної єдності широкий фронт, який об'єднував велику і середню буржуазію, латифундистів, переважну більшість середніх верств. Співвідношення суспільно-політичних сил склалося не на користь НЄ. 11 вересня 1973 року генерали-змовники почали збройний путч. Танки та військова авіація обстрілювали і штурмували президентський палац Ла-Монеда. Президент С.Альєнде відмовився подати у відставку, заявивши:" На цьому перехресті історії я готовий заплатити життям за довіру народу". Зі зброєю в руках він захищався до останку. Владу захопила військова хунта, і за законами військової ієрархії її очолив генерал Аугусто Піночет Угарте. Режим, що запанував, за своїм характером був правоавторитарним диктаторським. Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки). Після приходу до влади хунта на чолі з А.Піночетом запросила групу експертів так 469

званої "чикагської школи", школи неолібералізму (засновники М.Фрідмен, Ф.Найт, Т.Саймонс та інші) для розробки стратегії економічного розвитку країни. Експерти запропонували провести лібералізацію цін, скасувати заборони на підприємницьку діяльність, запровадити сприятливу податкову систему, денаціоналізувати підприємства, суттєво скоротити державні витрати, визначити реальний обмінний курс песо щодо долара. На основі цієї моделі військові приступили до оздоровлення національної економіки й виправлення помилок, яких припустилися спочатку демохристияни, а потім і Народна єдність. Хунті вдалося справитися з проблемами розвитку Чилі, хоч країні довелося пройти через важкі кризові ситуації. Перша криза почалася одразу ж після перевороту і була пов'язана з приватизацією. Цей процес проходив з величезними труднощами, оскільки переважна більшість фабрик і заводів функціонували за рахунок державних дотацій і були нерентабельними. Коли ж відкрилися двері для імпортних товарів, місцева індустрія виявилася неспроможною конкурувати з ними, що спричинило масові банкрутства і 30відсоткове безробіття. Нові труднощі приніс 1982 рік. Падіння цін на основні види традиційної чилійської сировини спробували зупинити за рахунок встановлення нового, значно вищого, але реалістичного курсу долара по відношенню до чилійського песо. Рівень купівельної спроможності населення різко знизився. Багато підприємств після "шокової терапії" збанкрутувало. Однак становище поступово стабілізувалося, оскільки курс Піночета на зростання експортних можливостей країни виявився успішним. Провадилася політика демонтажу державного сектора. Промислові підприємства передавали приватним інвесторам. Так, переважну більшість з них в обробній промисловості було продано місцевим фінансовим групам та іноземним фірмам за так званими "цінами реалізації". У 1974-1978 роках колишнім власникам були повернуті 294 раніше націоналізованих підприємства, а ще 200 - продано з торгів за зниженими цінами. 112 державних підприємств продали за 290 млн. доларів, хоч балансова вартість тільки 21 з них становила 300 млн. доларів. В цілому приватний сектор придбав за зниженими цінами активи державних промислових фірм на суму 1,5 млрд. доларів. Державна корпорація КОРФО, яка відігравала за часів С. Альенде ключову роль у структурній перебудові економіки, зазнала значних змін: у її власності залишилися лише декілька компаній (нафтова, вугільна, металургійна, цукрова). Однак згодом процес деприватизації захопив і їх - значна частина акцій цих компаній перейшла до рук приватних інвесторів. Важливим каналом нагромадження капіталу у приватному секторі ста470

ли також заходи уряду, спрямовані на реорганізацію та оздоровлення підприємств за рахунок державних коштів, після чого вони поверталися приватним власникам. Було встановлено порівняно низькі тарифні ставки за послуги виробничій інфраструктурі, що стало додатковим джерелом нагромадження капіталів приватними фірмами. Імпортні мита військова хунта зменшила до рівня 10 відсотків. Споживання імпортних товарів значною мірою здійснювалося за рахунок розширення системи закупівель у кредит, що збагачувало внутрішній ринок. Хунта вжила заходів для реорганізації сільського господарства. Було припинено кооперативний рух і наділення найбідніших селян землею та сільгоспмашинами. Поновлювалися у правах великі землевласники, сільська і торговельно-посередницька буржуазія. Було взято курс на розширення виробництва сільськогосподарської продукції на експорт. Протягом 19761980 років посівні площі під 14 основними продовольчими культурами (в основному зерновими) скорочувалися щорічно приблизно на 17 відсотків, зате зростали площі під бавовником та іншими технічними культурами. Відводячи державному сектору допоміжну роль, військова хунта взяла курс на широке співробітництво з іноземним капіталом. У 1974 році Чилі вийшла з Андського пакту, перебування в якому не відповідало політиці уряду щодо іноземного капіталу. Цей крок стимулював широкий приплив до країни іноземних інвестицій. Відповідно до прийнятого в 1974 році закону "Про режим іноземних інвестицій" іноземні інвестори одержали право на прибутки без будь-яких обмежень, а також податкові, митні та інші пільги. Був заснований спеціалізований банк для розробки проектів, який забезпечував іноземних вкладників проектною документацією. Для налагодження безпосередніх контактів з іноземними фірмами, надання їм відповідної економічної інформації та ознайомлення з інвестиційним "кліматом" організовувалися щорічні "форуми інвесторів". Це дало відчутні результати. Протягом 1974-1984 років в економіку країни було вкладено 2,26 млрд. доларів, з них 3/4 становили інвестиції США, які пішли головним чином у гірничорудну промисловість. При цьому найбільші мідні рудники залишилися в руках держави. Іноземні капіталісти значно розширили пошуки корисних копалин, зокрема нових родовищ міді у північних провінціях країни, а також нафти на континентальному шельфі. В обробну промисловість було вкладено відносно невелику суму іноземного капіталу. Протягом 1974-1981 років Комітет з іноземних капіталовкладень затвердив інвестиційні проекти на суму 417 млн. доларів. Це пояснюється тим, що попит на готову продукцію у країні задовольнявся за рахунок її імпорту, обсяг якого у 1981 році становив 1,8 млрд. доларів, або понад 25 відсотків вартості всієї продукції місцевої обробної промисловості. Уряд заохочував створення змішаних підприємств. У 1974-1981 роках 471

Комітет з іноземних капіталовкладень схвалив 726 проектів на загальну суму 6,4 млрд. доларів. Найбільший інтерес іноземний капітал виявив до експортних галузей промисловості -целюлозно-паперової, рибної, деревообробної. Так, у 19741981 роках іноземні інвестиції в рибну промисловість становили 81 млн. доларів, з них 47 - в окремі проекти. Таким чином, уряд Піночета вирішував економічні проблеми країни переважно за рахунок іноземного капіталу. Наприкінці 1970-х років тільки 30 відсотків інвестицій у промисловість здійснювалося за рахунок коштів власних підприємств, 13 - за рахунок місцевого позичкового ринку, решта, тобто 57 відсотків, складали внески іноземних кредиторів. Ринкова економіка забезпечила сприятливі умови для консолідації та зміцнення місцевого капіталу. За рахунок купівлі державних підприємств та майна за відносно низькими цінами, спекулятивних операцій на фондовій біржі та в банківській сфері, переваг та пільг при одержанні кредитів від міжнародних валютно-фінансових закладів та іноземних приватних банків національні чилійські фінансові об'єднання набрали сили, почали на рівних співробітничати з іноземним капіталом, а подекуди й диктувати свої умови на ринку капіталів країни. Важливим джерелом нагромадження стали також для чилійських фінансових установ високі процентні ставки на банківські позички (30-40 відсотків). Характерно, що іноземні кредити надавалися передусім національним фінансовим групам. У 1976-1978 роках зарубіжні банки виділили для промислового розвитку країни 1,1 млрд. доларів, з них 511 млн. (46 відсотків) одержали 70 підприємств, які були під контролем національних фінансових груп. 1973 року на ринку позичкового капіталу 4 місцеві групи контролювали 45 відсотків усіх банківських позик у країні. Національні фінансові групи поступово почали набирати сили. В 1979 році три групи (Ларріна, Віале та Латте) контролювали 46 відсотків активів 250 великих приватних підприємств. Однак такі жорсткі заходи уряду не одразу привели до стабілізації економіки. В середині 1970-х років обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) Чилі зменшився на 13 відсотків і до 1980 року зростав дуже повільно. Тривала й далі мілітаризація країни, зміцнювався репресивний апарат. Тільки протягом 1975-1979 років на закупівлю зброї витрачено 2,7 млрд. доларів: було придбано 3 підводні човни, понад 70 бойових літаків, бронетранспортери, гармати, протитанкові та протиповітряні ракети тощо. На початку 1980-х років у найбільших центрах світової економіки знову почалася криза, яка позначилася й на Чилі. Спроби забезпечити стабільне функціонування господарства на основі всебічного форсування експорту 472

зазнали невдачі через падіння попиту на чилійські товари у країнах розвинутого капіталізму і встановлення ними митних бар'єрів з метою захистити власні ринки від товарів з країн, що розвиваються. За форсування лише галузей, які працювали на імпорт, довелося заплатити велику ціну: в умовах загострення іноземної конкуренції посилився процес розорення чилійських власників. Лише у 1980 році збанкрутувало 20 відсотків дрібних підприємств, інші різко згорнули свою діяльність. Стали банкрутами: в 1980 році 427 компаній, в 1981 - 500, у 1982 - 800. У цих умовах уряд А.Піночета, намагаючись оздоровити державний бюджет й ослабити інфляційний процес, вдався до зменшення державних витрат, у тому числі й на соціальні потреби. Скорочення дефіциту держбюджету з 5 відсотків від ВВП у 1984 році до 4,5 відсотків - у 1987 році, хоч і негативно вплинуло на платоспроможність широких верств населення, однак у цілому сприяло виходу економіки країни з кризи і створенню передумов для її стабільного розвитку. З метою захистити національну фінансову систему від струсів Центральний банк Чилі почав надавати "надзвичайні позики", дозволив перекази на свої рахунки банківських зобов'язань, що втратили термін, увів державну гарантію депозитів приватних банків тощо. Для цього держава виділила до середини 1980-х років 6 млрд. доларів. Для регулювання зовнішньоторговельних операцій було підвищено до 20 відсотків розміри імпортного мита, знижено експортні податки та девальвовано національну валюту - з 39 песо за долар у 1980 рот до 170 песо - у 1985 році. Зниження експортного мита та девальвація песо створили сприятливі передумови для розширення експортних операцій. Управління зі сприяння експорту разом з Комітетом Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІ ДС) заснували спеціалізований банк з розробки проектів. Так, у 1982 році зарубіжним компаніям було запропоновано 50 проектів, реалізація яких забезпечила приплив до країни 600 млн. доларів у вигляді прямих іноземних капіталовкладень та 250 млн. доларів - у формі позичкового капіталу. Іноземні монополії взяли участь у реалізації 636 проектів, вклавши в них 1,3 млрд. доларів. Близько 80 відсотків цієї суми припадало на капітал США. Державна нафтова корпорація ЕНАП уклала угоду з американськими компаніями на проведення нафторозвідувальних робіт на площі 9 млн. га на півдні країни. Щоб пом'якшити проблему зовнішнього боргу, військова хунта вдалася до його дефінансування шляхом відстрочки платежів та отримання нових позик від Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, приватних іноземних банків. Тільки протягом 1980-1985 років іноземні банки надали з цією метою нові позики на.суму 11 млрд. доларів. До кінця 1980-х років у структурі державної заборгованості 70 відсотків 473

припадало на державні гарантії з зовнішньої заборгованості приватного сектора. Окрім цього, для сплати зовнішнього боргу вирішено було розпродати цінні державні папери на фондовій біржі США за зниженим курсом (6070 відсотків номіналу), що також дало свої результати. Починаючи з 1984 року, економіка Чилі стабілізувалася, аз 1988 року її розвиток активізувався і триває донині. Однак за успіхи, як і за все, треба платити. Економічна політика Піночета була не просто жорсткою, а й нещадною: соціальна ціна стабільності виявилася зависокою. Процвітання досягалося шляхом репресивних заходів, які розв'язали руки підприємцям та військовій хунті. Було закрито нерентабельні виробництва, удвічі скорочено кількість робітників, приречено на вимирання цілі заводські селища, заборонено страйки. Уряд А.Піночета скасував усі громадянські свободи, розпустив Національний конгрес, оголосив поза законом політичні партії Народної єдності, припинив діяльність інших громадських організацій. Масового характеру набрало порушення прав людини. 38 496 осіб були заарештовані. Долю 682 чилійців, які пропали безвісти, не з'ясовано й досі, 1134 особи загинули від рук агентів диктатури, 1300 - подали позов до суду за те, що зазнали тортур. І це,на жаль, ще не все. Зовсім недавно виявлено цілі могильники невідомих жертв. Слід, однак, зазначити, що повідомлення лівих сил про мільйонні жертви військової хунти не підтвердилися. Привабливі цифри розвитку - це лише фасад будівлі чилійської економіки. 5 млн. чилійців ( з 12-ти) перебувають за межею бідності. В країні посилилася поляризація - соціальна, економічна, географічна. Рік у рік скорочуються асигнування на соціальні потреби. З 1975 року, зокрема, соціальні витрати надушу населення зменшилися на 30 відсотків. Прибутки ж надушу населення з 1980 по 1989 роки зросли лише на 1,2 відсотка. Та їх розподіл дуже нерівномірний. У 20 відсотків населення (найбагатших) вони різко збільшилися, а у 80 відсотків населення - різко зменшилися. Бідняки з передмість незадоволені. Раніше, за часів С.Альенде, були черги за продовольством, а багатьох товарів не було в продажу. Тепер усе є, але платні вистачає лише, щоб не померти з голоду. У 1983 році Чилі імпортувала зернові на 300 млн. доларів, хоч можливості країни дозволяли прогодувати себе й ще принаймні пів-Америки. До лав безробітних потрапило 6.5 відсотка працездатного населення, багато було частково безробітних. У першому півріччі 1990 року інфляція становила 11,2 відсотки, а вже кінці року - 25 відсотків. ВВП зріс того ж року на 34 відсотки. Активне сальдо у торгівлі становило 913 млн. доларів. Загальна сума зовнішнього боргу Чилі щодо ВВП виявилася найбільшою в Латинській Америці - 17 млрд. доларів. Один з авторів чикагської економічної школи М.Фрідман пояснює це тим, що розроблена для Чилі модель може давати збої, оскільки "розрахова474

но її для демократичної країни". Керівник режиму генерал Піночет, зваживши на брак соціальної підтримки, наприкінці 1970-х років зробив спробу легітимізувати свою політичну діяльність. З цією метою 11 вересня 1980 року проведено плебісцит з приводу прийняття нової конституції. Його результати дали уряду значну підтримку з боку чилійців. Конституцію було прийнято і введено в дію в жовтні 1980 року. Вона закріпиала авторитарний тип демократії, в якій президент мав широкі виконавчі повноваження. 5 жовтня 1988 року відбувся ще один плебісцит, під час якого чилійці мали вирішити: чи зберегти в країні військовий режим, чи передати владу цивільним органам. Народ висловився за демократичні перетворення. Відповідно до результатів плебісциту 14 грудня 1989 року відбулися президентські вибори, перемогу на яких отримав кандидат від коаліції 17-и політичних партій "Згода заради демократії", лідер ХДП Патрісіо Ейлвін Асокар. Його підтримало 55,2 відсотка чилійців. У передвиборній програмі нового президента йшлося про відновлення демократичних свобод, досягнення національного порозуміння, посилення ролі парламенту, реформи в армії тощо. Ставши главою держави на 1990-1993 роки, П.Ейлвін започаткував етап будівництва основ демократичного ладу. Чилі в 1990-х роках. Уряд, що його очолив 72-річний лідер ХДП П.Ейлвін, був коаліційним. До його складу увійшли 10 міністрів, у тому числі міністр внутрішніх справ, оборони та фінансів, які належали до християнсько-демократичної партії, також міністри-соціалісти, від радикалької партії та інших політичних сил.Уряд спирався на широкий спектр лівоцентристських сил і мав достатні можливості, щоб консолідувати чилійське суспільство, що було вкрай необхідно. Так почався по суті перехідний період в політичному житті Чилі, бо президент здійснював свою програму реформ на підставі конституції 1980 року, прийнятої за А. Піночета і яку присягався виконувати. Згідно з основним законом, збройні сили були гарантом демократії та внутрішнього порядку в країні, а керівництво ними належало головнокомандувачеві А.Піночету та його прибічникам, повноваження яких затверджені на 8 років. Окрім того, контроль за діяльністю конгресу та уряду здійснювала рада національної безпеки, в якій військові мали чотири з семи місць. Уряд не мав також права усувати основний склад чиновників держапарату, профспілкову та муніципальну владу. Дев'ять сенаторів пожиттєво призначених Піночетом, як і він сам, позбавляли правлячі партії більшості у сенаті. Верховний суд республіки складався із суддів, призначених у попередні роки, яких не можна було поміняти. В тюрмах залишалося декілька сот політв'язнів, засуджених військовим режимом за "тероризм" і "загрозу національній безпеці". За діючим законодавством новий уряд мав повноважень на їхнє звільнення. 475

В цих умовах уряд П.Ейлвіна, виходячи з реальної розстановки сил та умов, вживав заходів, щоб утримати процес демократичних перетворень в мирних рамках. Через конгрес йому вдалося скасувати військові трибунали у цивільному судочинстві, заборону на антиурядові демонстрації. Почалося розслідування фактів корупції та фінансових махінацій військовими за попереднього режиму, в тому числі старшого сина Піночета. У квітні 1990 року президентським декретом було створено Національну комісію правди та примирення (комісію Реттиги - за прізвищем голови), яка підтвердила факт загибелі в застінках режиму 2 279 осіб. Проти деяких винуватців жорстоких розправ було розпочато слідство. Уряд, однак, не пішов по шляху широкомасштабних судових процесів над військовими. Конгрес схвалив також декрет про амністію політв'язнів. Проект же нової конституції сенат відхилив. В соціально-економічній сфері уряд Ейлвіна намагався закріпити досягнуті результати, але без "шокових" варіантів. Він продовжував політику, спрямовану на модернізацію устаткування і технологій промислових підприємств, на лібералізацію зовнішньої торгівлі і залучення в чилійську економіку іноземних капіталів. Всупереч прогнозам, що "чилійське диво" можливе лише за умови "сильної влади" Піночета, економічні показники за роки "цивільного" правління не погіршилися, а деякі, навпаки, стали кращими, зокрема, значно знизилася інфляція - з 22 відсотків у 1990 році до 13 відсотків у першій половині 1992-го. Чилі посіла друге місце в Латинській Америці (після Венесуели) за темпами економічного зростання - на 7 відсотків щороку. Динамічна, відкрита чилійська економіка була привабливою для іноземного капіталу, обсяг якого 1991 року склав понад 1 млрд. доларів. Окрім цього, економічна політика П.Ейлвіна мала чітко виражене соціальне спрямування. Збільшилася мінімальна зарплата (з 80-90 до 110-130 доларів), мінімальна пенсія складає 85 відсотків від мінімальної зарплати. Уряд розробив програми професійного навчання молоді, фінансової допомоги дрібним та середнім підприємцям. За роки правління Ейлвіна на 20 відсотків збільшилися доходи найбідніших верств населення. З приходом до влади цивільного уряду було покінчено з міжнародною ізоляцією Чилі. 1991 року в її столиці Сантьяго відбулися важливі міжнародні форуми, зокрема, засідання ради Соцштерну, Генеральної Асамблеї ОАД. Президент П.Ейлвін відвідав з офіційним візитом практично всі держави Західної.Європи. Зміцніли торговельно-економічні зв'язки Чилі з ЄЕС. Налагоджено дипломатичні стосунки з країнами Східної Європи, врегульовано питання щодо спірних територій з Аргентиною, відновлено консульські та торговельні відносини з Кубою, підписано угоду про вільну торгівлю з Мексикою, у повному обсязі відновлено стосунки зі США, з якими 1993 року також підписано аналогічну угоду. 1990 року після довготривалого розриву 476

знову відновлено дипломатичні відносини з СРСР. Україна та Чилі встановили економічні зв'язки 1992 року, обидві країни підписали угоди про захист інвестицій, про зниження податкового оподаткування тощо. 11 грудня 1993 року в Чилі відбулися чергові президентські вибори. Правляча коаліція - Об'єднання політичних сил за демократію - кандидатом у президенти на наступний термін висунула сина фундатора і багаторічного лідера ХДП, екс-президента Чилі у Е.Фрея, також діяча ХДП Едуардо Фрея Руіс-Тальє - молодшого. За нього проголосувало 58 відсотків виборців. Його основним конкурентом був кандидат від правих сил Артуро Алессандрі (внук Хорхе Алессандрі, президента 1958-1964 років). Що ж стосується компартії Чилі, то вона переживає глибоку кризу і різкий спад впливу. В результаті парламентських виборів 1989 і 1993 років їй не дісталося жодного депутатського місця в конгресі. На президентських виборах 1993 року кандидат від компартії набрав всього 4,4 відсотка голосів. У відповідь ліві сили розгорнули терор. Лівацька організація "Фронт Мануеля Родригеса", до якої входить 7 бойових угрупувань (2 700 озброєних екстремістів), з березня 1990 року до травня 1991 року здійснила 160 терористичних актів. І квітня 1991 року вони вчинили замах на сенатора Хайме Гусмана, відомого своїми правими поглядами. На його похороні був присутній А.Піночет. Багатотисячний натовп скандував:" Піночете, повернись до нас!", "Піночете, порятуй націю!". Президентство Е.Фрея тривало з 1993 по 1999 рік. Його уряд продовжив політику попередника, надавши їй більшої соціальної спрямованості. Активізувалася роль держави у підтримці національного підприємництва, в розвитку інфраструктури, системи народної освіти. Історія розвивається по спіралі. Цю істину у черговий раз підтвердили події в Чилі. Майже через 30 років найвищу державну посаду знову зайняв соціаліст Рікардо Лагос Ескобар, який переміг у другому турі президентських виборів (в січні 2000 року). За нього проголосувало 51,3 відсотка виборців (його суперник Х.Лавін набрав 49 відсотків голосів). Противники кандидата-соціаліста залякували виборців тим, що "повернення соціалізму до палацу Ла-Монеда матиме такий же руйнівний ефект, як і за Сальвадора Альенде". Проте ці застереження не спрацювали. 62-річний Р.Лагос, юрист за фахом, став президентом Чилі на період з 2000 по 2005 рік включно. За час, що минув після виборів, чилійське суспільство значно просунулося по шляху демократизації, економіка країни розвивається найдинамічніше в регіоні, значна частина населення має відносно високі й стабільні доходи. Щоправда, у 2000 році Чилі після тривалого періоду піднесення пережила деякий спад в економіці. Загалом стратегічний курс нового президента-соціаліста на збереження та вдосконалення соціально орієнтованих ринкових відносин залишається незмінним. Ставиться завдання досяітн семипроцен477

тного економічного зростання. При цьому Р.Лагос заявив, що не збирається націоналізувати корпорацію з видобутку міді, яка забезпечує левову частку валютних надходжень до бюджету. Іноземних же вкладників він запевнив у своєму твердому намірі зберегти для них режим найбільшого сприяння. Одним з пріоритетних завдань, на його думку, є продовження виплати у ще більших розмірах гак званого соціального боргу, який нагромадився за роки впровадження неоліберальної моделі шокової терапії. Упродовж шести років Р.Лагос передбачає створити 700 тисяч робочих місць, пом'якшити безробіття, яке склало 11 відсотків працездатного населення. Для заохочення середніх та дрібних підприємців, основного генератора нових робочих місць, планує запровадити систему мікрокредитів та резервних фондів. Готується спеціальний закон про допомогу безробітним. Розробляються також заходи, спрямовані на вдосконалення системи охорони здоров'я та освіти, особливо у сільській місцевості (підключення всіх шкіл до Інтернету; один клас - один комп'ютер). Ключовим фактором забезпечення динамічного розвитку економіки і досягнення соціального миру повинно стати, на думку Р.Лагоса, налагодження розумних і справедливих відносин у трикутнику "держава-підприємцітрудящі". В суспільно-громадській сфері новий президент життєво важливим вважає подальше зміцнення альянсу з християнськими демократами (в складі нового уряду представники ХДП отримали 7 із 16 міністерських посад), посилення контролю за соціалістами з метою попередження спроб звернути вліво, а також налагодження конструктивного діалогу з опозицією. Нарешті, Р.Лагос збирається докорінно реформувати піночетівську конституцію 1980 року і винести це питання на розгляд спеціального референдуму. Дещо обабіч стоїть проблема А.Піночета. Суспільство дедалі більше переймається подальшою долею диктатора після його повернення з Англії на батьківщину (до речі, якраз напередодні інаугурації Р.Лагоса), сталися навіть серйозні зіткнення між прихильниками та противниками генерала. Одні вважають, що необхідно припинити судову справу у зв'язку з хворобою і неміччю А.Піночета, інші, що, навпаки, варто влаштувати гучний політичний процес і покарати його за злочини режиму, ним керованого. Р.Лагос дотримується тієї точки зору, що, по-перше, слід продовжити розслідування і з'ясувати обставини загибелі чи зникнення тисяч людей у роки диктатури. По-друге, можливий суд над А.Піночетом повинен відбутися в умовах суворого дотримання всіх юридичних процедур. Проблема А.Піночета - вкрай делікатна справа. І завдання Р.Лагоса, схильного до компромісів, зводиться до того, щоб зберегти не зовсім тривкий консенсус у суспільстві.

478

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни Повоєнну епоху доцільно поділити на кілька періодів: 1) друга половина 1940-х - 1950-і роки (відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика "холодної війни", військово-політичних блоків та гострої конфронтації двох світових соціальних систем); 2) 1960-і - перша половина 1970-х років (патові ситуації, породжені "холодною війною", та перехід до розрядки); 3) друга половина 1970-х- 1980-і роки (перемога консервативних тенденцій, нові спалахи "холодної війни", поступовий перехід до реалістичної політики); 4) кінець 1980-х - 1990-і роки (завершення "холодної війни", розпад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучасного світопорядку).

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940 - 1950-х років.

Перемога над фашизмом та завершення другої світової війни створили нову ситуацію у світі: 1) гегемонію двох наддержав - США та СРСР, які відходять від спільної праці воєнного часу і розгортають боротьбу за утвердження свого впливу в різних регіонах планети, що започаткувало "холодну війну"; 2) створення світової соціалістичної системи, побудованої за радянським тоталітарним зразком; 3) піднесення національно-визвольного руху за незалежність у країнах Азії та Африки; 4) з новою силою виявилося прагнення людства до утвердження ідей демократії, прав людини та відвернення нової війни. У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв'язанням нагальних міжнародних проблем. Серед них: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини. Утворення ООН, її структура, органи. Свідченням прагнень союзників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які перебували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпеки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жов479

тня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чинності. У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до принципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними засобами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть привести до порушення миру. Ця міжнародна організація грунтувалася на принципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втручатися у внутрішні справи жодної з держав - учасниць, за винятком випадків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Вищим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право "вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН. Пізніше були створені спеціалізовані організації ООН: ЮНЕСКО (Організація з освіти, науки і культури), В03 (Всесвітня організація здоров'я), МОП (Міжнародна організація з праці). ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮН1СЕФ (Дитячий фонд ООН). Згодом було досягнуто домовленості про перебування шгабуприміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева. Сучасну будівлю ООН у центрі Нью-Йорку було споруджено 1952 року. Фінансування організації мало відбуватися за рахунок внесків її членів за спеціальною шкалою, в основу якої було покладено обсяг національного (валового) продукту на 1 мешканця та здатність отримувати іноземну валюту. За цією шкалою внесок СРСР, УРСР, БРСР у бюджет ООН в перші роки становив 7,4 відсотка загальної суми її бюджету (США - 25 відсотків). Генеральний секретар ООН обирається одностайним голосуванням постійних членів Ради Безпеки. Першим генсеком ООН з 1946 по 1953 рік був норвежець Трюгве Лі; з 1953 по 1961 рік ці обов'язки виконував швед Даг Яльмар Хаммаршельд; з 1961 по 1971 - представник Бірми У Тан ; з 1971 року - Курт Вальдхайм (Австрія), Хав'єр Перес де Куельяр (Перу); Бутрос Галі (Сгипет); нині Кофі Аннан (Гана). Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, давалась взнаки "холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянський Союз, у свою чергу, застосував право "вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утримали480

ся (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не забезпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець. _ Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина повинна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересуватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути безкоштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публікували аж до середини 1980-х років. Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року. Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни, остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській) конференції (липеньсерпень 1945 p.). Ситуація істотно відрізнялась від тієї, що склалася в кінці першої світової війни. Перемир'я, а згодом і мирний договір з Німеччиною не підписували. Вона беззастережно капітулювала. За рішенням союзників, Німеччину поділяли на чотири зони окупації: відповідно - СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов'язувалися здійснити в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітаризацію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, територія якої зменшувалася на 1/4 у порівнянні з 1938 роком. З територій, які відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домовилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економічним цілим і висловилися за те, щоб у майбутньому відновити єдину демократичну німецьку державу. Нюрнберзький та Токійський судові процеси. Ці процеси стали підтвердженням курсу на післявоєнний демократичний світ. Вперше в міжнародній практиці до судової відповідальності було притягнуто та суворо покарано воєнних злочинців, в тому числі й тих, які брали участь у підготовці, розв'язанні й веденні загарбницької війни, в плануванні та здійсненні акцій, спрямованих на знищення мирного населення. Рішення про створення військового трибуналу прийняли уряди СРСР, США, Великобританії і Франції 8 серпня 1945 року у Лондоні (Лондонська угода). До цієї постанови приєдналося ще 19 держав. Тоді ж було ухвалено Статут трибуналу, який створювали на паритетних засадах з представників 4-х держав. .;Г 481

Нюрнберзький судовий процес проходив з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року. До суду міжнародного військового трибуналу були притягнуті вищі державні та військові діячі фашистської Німеччини. Захист обвинувачених взяли на себе 27 адвокатів. 8 з яких були у недалекому минулому членами нацистської партії. Процес тривав 3 17 днів. Його 407-е - останнє - засідання було найкоротшим. 12 злочинців були засуджені до страти через повішання, 3 - на довічне ув'язнення, 4 - до тюремного ув'язнення терміном від 10 до 20 років. Токійський судовий процес над головними японськими воєнними злочинцями проходив з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До категорії головних воєнних злочинців було віднесено 28 осіб: членів японського уряду, державних діячів, високопоставлених військовиків. В ході процесу двое з них померли, одного визнали недієздатним. 7 злочинців були засуджені до смертної кари через повішання, 16 -до довічного тюремного ув'язнення, 1 -до 20 років і 1 -до 7 років. Серед страчених - колишні прем'єрміністри Японії, військовий міністр. 22 червня 1948 року вирок було виконано. Для виконання вироку з США привезли '"заслуженого" ката сержанта Джона Вуді, який аналогічну процедуру виконав після Нюрнберзького процесу. Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини, із союзниками Німеччини підписувалися перемир'я. Вони виходили з війни і навіть оголошували війну і воювали проти свого колишнього патрона. Для нагляду за дотриманням перемир'я у кожній з них були утворені Союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним з першочергових післявоєнних завдань стало укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Угорщиною, Румунією, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської коаліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготовки проектів договорів обговорено і визначено на Потсдамській конференції. Цим повинна була займатися Рада міністрів закордонних справ - РМЗС п'яти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю. Паризька мирна конференція відбувалася з 29 липня по 15 жовтня 1946 року за участю 21 держави. її робота, як і діяльність РМЗС, проходила непросто. Спочатку зав'язли на процедурних питаннях: якою кількістю голосів приймати рішення. Врешті-решт зійшлися на тому, що рішення будуть прийматися і простою, і кваліфікованою (2/3) більшістю голосів. Тривалі дебати викликали територіальні питання (італо-югославський кордон та м.Трієст, грецькб-болгарський кордон), а також проблеми судноплавства по Дунаю, економічні та репараційні питання. Конференція завершилася тим, що прийняла лише рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС , підписано в 482 .

Парижі в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні цього ж року. В преамбулах мирних договорів йшлося про припинення стану війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов'язували переможені країни забезпечити своїм громадянам незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всі демократичні свободи, не допускати відродження фашистських організацій, затримувати й судити воєнних злочинців. Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах.1938 року (до Югославії відходила східна частина Юлійської Крайнії, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та інші); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 (Віденські арбітражі 1938 року і 1940 років визнано недійсними); кордони Румунії-за станом на 1 січня 1941 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії - за договором з СРСР від 12 березня 1940 року (окрім цього, фінни віддавали СРСР область Петсамо (Печенгу) та район Порккала-Удд в оренду на 50 років, СРСР відмовлявся від оренди півострова Ханко); кордони Болгарії залишалися незмінними. Військові постанови визначали чисельність національних армій в переможених країнах (Італія: сухопутна армія - 250 тис. осіб, флот та авіація по 25 тис, водотоннажність флоту-67500 тонн; Фінляндія: сухопутна армія 34400 солдатів та офіцерів, водотоннажність флоту - 10 тис. тонн). Спеціальні статті встановлювали терміни евакуації союзницьких армій з територій переможених країн, а саме - через 90 днів з часу набрання мирними договорами юридичної сили. Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія виплачувала Греції 45 млн. доларів репарацій; Румунія та Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. доларів, Угорщина- 200 млн. доларів, Італія - 100 млн. доларів. Окремі статті зобов'язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені країни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів жив світ у перші повоєнні роки. Початок та розгортання " холодної війни": періодизація, причини. Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух "холодної війни". «Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Науковці як Сходу, так і Заходу відходять нині від звинувачення лише однієї з протилежних сторін у розгортанні "холодної війни" і покладають відповідальність на обидві сторони у виникненні однієї з найдраматичніших стозі* 483

рінок історії XX століття. Радянські історики і політики вважають початком "холодної війни" виступ У. Черчілля в американському м. Фултоні 5 березня 1946 року. Це не зовсім так, оскільки напруга у відносинах між союзниками виникла задовго до промови англійського політика. Прикладом може слугувати установча сесія ООН, атомне бомбардування Сполученими Штатами японських міст тощо. Нині, коли "холодна війна», сподіваємося, стала історією, можна визначити її окремі етапи: 1) 1945-1948 роки, коли йшло сповзання до конфронтації між СРСР та США, які прагнули закріпити за собою сфери впливу, здобуті в ході війни, і звинувачували один одного в агресивних намірах; 2) з 1948 р. починається той особливий період, який, власне, і с "холодною війною", і який тривав до 1962 року. Цей етап започаткував гірорадянський переворот у лютому 1948 року в ЧССР, далі - перша берлінська криза (квітень 1948 року - травень 1949 року), потім корейська війна 19501953 років і, нарешті, карибська криза 1962 року. Ворогуючі військово-політичні блоки провадили політику на межі війни. Найвиразніше це проявилося під час карибської кризи 1962 року. Саме перебіг цієї кризи примусив її учасників дійти думки, що гра за такими правилами неможлива, що переможців у ній не буде; 3) з 1962 року по 1989 рік - третій і останній етап "холодної війни". Ці роки теж були складними, але великі держави не доводили справи до такого рівня ескалації, як це було 1962року. В результаті налагодився фактично безперервний радянсько-американський діалог. Уже 1963 року було підписано московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах. Пізніше радянсько-американські стосунки зазнавали значних перепадів, але навіть у роки в'єтнамської та афганської воєн не доходили до такого небезпечного стану, як під час карибської кризи. Демократичні революції 1989 року у східноєвропейських країнах, розпад соціалістичного табору, а незабаром і СРСР, завершили "холодну війну", хоча інерція мислення в дусі "холодної війни" ще час від часу проявляється. Будемо плекати надію, що це вже тільки інерція. Щодо причин "холодної війни", то їх безліч. Шукати їх слід в історичній, ідеологічній, політичній, економічній та психологічній сферах. Не варто, як це роблять деякі дослідники, зводити проблему до якоїсь однієї причини, наприклад, до політики держав у Східній Європі, або до специфіки економічного післявоєнного співробітництва, або до "німецького питання". Феномен "холодної війни" набагато складніший, ніж здається на перший погляд. Можна вказати на причини планетарного характеру, як це часто роблять американські історики: 1) жовтень 1917 року в Росії та розкол світу на дві полярні системи; 2) друга світова війна та її наслідки, котрі зумовили боротьбу за сфери впливу; 3) поява атомної зброї. Частина західних істориків вказує на виключно суб'єктивні фактори "холодної війни" (характери керівників двох наддержав). Наведемо декілька 484

конкретних прикладів розвитку цієї війни. Перші її спалахи дали вже ялтинські угоди, за якими був запланований поділ Європи на сфери впливу між союзниками. Так само і в Потсдамі у 1945 році Сталін, Труїуіен і Черчілль психологічно були готові до конфронтації. Американські союзники не поділилися з радянським керівництвом секретом існування атомної бомби та планами бомбардування Японії. Далі - фултонська промова Черчілля в березні 1946 року, розкол Німеччини, план Маршалла, прорадянські перевороти у країнах Східної Європи тощо. Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна інтеграція в Європі. Пригадаємо, що після першої світової війни великі держави проігнорували повоєнні економічні проблеми. Це значною мірою призвело до появи фашизму. Прагнучи виправити допущену помилку, союзнику ще в роки другої світової війни домовилися забезпечити після війни фінансову стабільність, попередити валютні війни, забезпечити міжнародну економічну співпрацю тощо. Міжнародна валютна система, яка склалася у західному світі після Другої світової війни, називається бретгон-вудською. Це слово походить від назви курортного містечка Бреттон-Вуд, у штаті Нью-Хемпшир, де влітку 1944 року зібралася міжнародна фінансова конференція. В ній взяло участь 44 держави, в тому числі СРСР, США, Англія. Учасники конференції дійшли згоди про закріплення за американським доларом статусу світової резервної валюти, тобто головної валюти у міжнародних платежах та розрахунках. Справа в тому, що Сполучені Штати зосередили у себе близько 70 відсотків світового золотого запасу, тому у повоєнній валютній системі американський долар став неначе дублікатом золота. Уряд США гарантував іншим державам обмін їх доларових запасів (валютних активів) на золото за твердим співвідношенням. Звідси і походить бреттон-вудська валютна система. Водночас були створені спеціалізовані фінансові організації в рамках ООН: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку, завдання яких полягало у сприянні якнайшвидшій відбудові підірваних війною економік та торгівлі між державами. Радянський Союз брав активну участь у конференції та розробці статутних документів фонду і банку. Передбачалося, що СРСР стане одним із провідних членів цих організацій. Проте його підписи відсутні на статутних документах цих світових фінансових організацій, оскільки радянське керівництво розцінило засадничі принципи у діяльності фонду, банку та умови надання кредитів як втручання імперіалістичних держав у внутрішні справи першої в світі соціалістичної держави. Хоча СРСР ухилився від участі в бреттон-вудській фінансовій системі, західні держави, особливо США. наполягали на необхідності економічної допомоги Європі. 5 червня 1947 року держсекретар США Дж. Маршалл, 485

виступаючи перед студентами Гарвардського університету, висловився за широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам за умови, то вони розроблять єдину програму відбудови своїх економік. Так виник план Маршалла - план економічної відбудови Європи. Наприкінці грудня 1947 року уряд США вніс на розгляд конгресу законопроект про план Маршалла терміном на 4 роки, відповідно до якого загальна сума американських субсидій та кредитів становила 17 млрд. доларів. 2 квітня 1948 року американський конгрес схвалив план. Він діяв з 3 квітня 1948 року по ЗО грудня 1951 року. Тоді ж у квітні 1948 року у Парижі було скликано міжнародну конференцію, на якій європейські держави та США підписали спільну конвенцію щодо виконання плану Маршалла. її підписали Англія. Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція. Туреччина. В грудні 1949 року до плану приєдналась ФРН. Радянські представники також взяли участь у Паризькій конференції. Але погляди обох сторін на план Маршалла були діаметрально протилежні. Радянські лідери розцінили його, як план закабаления Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності та політичної самостійності. Під тиском СРСР у плані не взяли участі соціалістичні країни та Фінляндія. Безперечно, США у плані Маршалла мали відповідні власні інтереси - передовсім досягти політичної стабільності і тим самим попередити появу нових "фюрерів", нормалізувати міжнародні економічні відносини, стимулювати американський бізнес, обмін знаннями, ноу-хау тощо. Головна практична мета плану полягала в тому, щоб досягти до кінця 1951 року такої економічної ситуації в Європі, яка б забезпечила нормальний рівень життя людей без значної зовнішньої допомоги. В основу плану були покладені такі принципи: максимальні зусилля кожної країни щодо збільшення внутрішнього виробництва (було встановлено конкретні показники щодо виробництва зерна, вугілля, сталі, розвитку автотранспорту, модернізації промислового комплексу); забезпечення внутрішньої фінансової стабілізації (збалансування бюджету, впорядкування грошової емісії); розв'язання проблеми дефіциту торговельного балансу шляхом розвитку експорту, ліквідації торговельних та валютних обмежень; відкрита публікація звітів про використання фондів, товарів та послуг, захист приватної власності тощо. Кожна із країн мала свої погоджені національні програми. За неповних 4 роки дії плану американська допомога склала 12,4 млрд. доларів. Кредити видавали терміном на 3,5 року (пільговий термін 7,5 року) під процентну ставку 2,5 відсотка річних. План Маршалла остаточно розколов світ на два табори. СРСР ініціював, у свою чергу, створення під своєю егідою "соціалістичних економічних та фінансових еквівалентів". Так, 1949 року було засновано Раду Економіч486

ної Взаємодопомоги, Міжнародний банк економічного співробітництва та Міжнародний інвестиційний банк. Ці валютні інституції також надавали кредити, але соціалістичним країнам під символічний процент. Було створено і власну регіональну валюту - так званий перевідний карбованець. Економічна інтеграція західноєвропейських держав розвивалася успішно. В 1950 році з ініціативи Франції (для своєрідного контролю за потенціалом ФРН) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого входило шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) і яке передбачало визначення квот на виробництво вугілля і сталі, єдині ціни, поступове зменшення мита, заснування спільного грошового фонду. 1957 року "шістка" підписала Римські угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або "Спільного ринку"), яке також мало на меті поетапне вільне переміщення в рамках товариства товарів, капіталів, робочої сили, зниження мит тощо. В рамках ЄЕС були сформовані наднаціональні інститути - Раду (на рівні міністрів - як вищий орган з координації з правом вето кожного учасника), Комісію (про^ відний виконавчий орган), Асамблею (консультативний орган, який формується на представницькій основі і названий пізніше Європарламентом), Суд (вищий арбітражний орган). З кінця 1960-х років розпочався другий етап західноєвропейського інтеграційного процесу. 1972 року ЄЕС поповнився новими членами. До його складу увійшли Великобританія, Ірландія, Данія; 1986 року - Іспанія, Португалія, Греція. З 1 січня 1995 року до них приєдналися Австрія, Швеція і Фінляндія (всього 15 країн). В царині політичної інтеграції також відбулися важливі зрушення. Суттєво зросла роль Ради ЄЕС, у діяльності якої почали брати участь керівники держав-учасниць співтовариства. 1978 року запроваджено прямі вибори на партійній основі до Європарламенту, що надало нової ваги цьому органу. По-різному здійснювалася економічна інтеграція в Латинській Америці. Під керівництвом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша 1948 року було розроблено програму модернізації всіх економічних та соціальних структур на основі індустріалізації, інтенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва і ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Вона дістала назву доктрини ЕКЛА (Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки). 1960 року створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізовану 1983 року в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Розвивалася співпраця в рамках інших організацій: Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), Субрегіональної Андської групи, Амазонського пакту (1978 p.), Аргентино-Бразильської інтеграції (1986 p.). Інтеграційні процеси розвивалися і у Карибському басейні, де з 1973 року діє Карибське співтовариство (КАРІКОМ), яке об'єднало 14 487

держав. У рамках цього товариства функціонує Спільний ринок. Німецьке питання. Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. Йшлося про статус Німеччини після її капітуляції.. Як сказано вище, Німеччина та Берлін були поділені на 4 зони окупації, і союзники домовилися здійснювати тут політику чотирьох "Д". Проте кожна із сторін по-своєму тлумачила ці принципи. В радянській зоні окупації створювалися органи влади з прорадянськи налаштованих соціал-демократів та комуністів. СРСР поспішно демонтував німецькі підприємства, вивозив найцінніше устаткування, техніку, стратегічні та інші матеріали. Таке масове, необмежене пограбування країни, що зазнала поразки, прикривалося формулою "вилучення в рахунок репарацій". Натомість у грудні 1946 року було об'єднано американську та англійську зони окупації в Бізонію. Пізніше до них приєдналася Франція і було створено Тризонію. Переговори, які відбувалися між колишніми союзниками упродовж 1947 року, виявилися безрезультатними. СРСР не підтримав пропозицію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересуванця громадян, ідей та товарів по всій Німеччині. Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 року, США. Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеччину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве скорочення програми репарацій та демонтажу підприємств у західних зонах. У відповідь на ці сепаратні дії союзників СРСР розпочав з лютого 1948 року блокаду західних зон Берліна. Так виникла перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року і яка завершилася розколом Німеччини на дві держави: у вересні 1949 року було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року НДР, з якою СРСР одразу ж встановив дипломатичні відносини. Але і після цих акцій спроби розв'язати німецьке питання тривали. Вже у лютому 1950 року Верховний комісар США в Німеччині Д. Макклой надіслав офіційну ноту голові СКК генералові В.Чуйкову з пропозицією провести "загальнонімецькі вільні вибори''. Перемога СЕПН за умови вільної конкуренції партій та ще п під міжнародним контролем виглядала маловірогідною. Не дивно, що і керівництво НДР і СРСР проігнорували американську пропозицію. 1951 1952 років Москва та Східний Берлін запропонували скликати нову сесію РМЗС з німецького питання та виробити проект мирної угоди з Німеччиною, який передбачав її нейтральний військовий статус. К.Аденауер зайняв найнепримиреннішу позицію щодо радянського проекту. Після смерті Сталіна з ініціативи західних держав відбулася чотиристороння конференція з німецького питання (січень - лютий 1954 року). Радянський Союз наполягав знову на ідеї німецького нейтралітету, доповнивши її потребою створення тимчасового загальнонімецького уряду, виведен438

ня окупаційних військ і проведення вільних загальнонімецьких виоорів. Позиція ж західних країн базувалася на "плані їдена", який передбачав негайне об'єднання Німеччини шляхом загальнонімецьких виборів. Сторони не дійшли згоди. Женевська нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції (липень 1955 року) завершилася також безрезультатно. СРСР погоджувався на ідею вільних виборів, але за умови невходження ФРН до НАТО. План нейтральності Німеччини західні держави відкидали напріч. 9 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО. 1957 року учасники переговорного процесу повернулися знову до ідеї вільних виборів під міжнародним контролем, що фактично означало ліквідацію НДР. СРСР та НДР оцінили її як "нереальну". Зате через рік радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на "демілітаризоване вільне місто". В разі невиконання цього плану Москва погрожувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берліном. Дослідники вважають цей інцидент початком другої берлінської кризи. Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали конструктивних результатів. 13 серпня 1961 року було споруджено берлінський мур (спочатку поставили огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, а згодом її замінили бетонною стіною), будівництво якого зняло з порядку денного німецьке питання. Створення військово-політичних блоків. Демаркаційна лінія "холодної війни" логічно переходила зі сфери економічної та політичної у площину військову. СРСР упродовж 1945-1949 років пов'язав країни Східної Європи (прорадянського блоку) двосторонніми договорами про дружбу, взаємодопомогу та співробітництво. У свою чергу, західні держави (Англія, Франція та країни Бенілюксу) в березні 1948 року підписали в Брюсселі Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону ( Західний союз чи Брюссельський пакт). В рамках цього союзу невдовзі були створені спільні збройні сили. Західний союз став прообразом НАТО. Навесні та влітку 1948 року розпочалися консультації та зустрічі між західними державами та США з приводу розширення Брюссельського пакту. 4 квітня 1949 року було підписано договір про створення Північноатлантичного пакту (НАТО). Його членами стали 12 країн: США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. За формою Північноатлантичний пакт - це договір про колективну взаємодопомогу. Він був покликаний компенсувати вплив тодішнього СРСР та мирно полагоджувати суперечки між країнами-членами НАТО. Водночас були створені структурні підрозділи НАТО: Рада НАТО (з міністрів закордонних справ), Комітет оборони ( з військових міністрів), Фінансовоекономічниіі комітет (з міністрів фінансів), формувалися спільні збройні сили. 489

1952 року до НАТО увійшли Греція й Туреччина. Ефективність цього блоку зменшувалася позаблоковим існуванням ФРН. У 1955 року вона стала членом Північноатлантичної о пакту, формувалася західнонімецька армія, проте окупаційний режим трьох держав зберігався протягом наступних 50 років. У ті ж дні, коли ФРН стала членом НАТО, тобто у травні 1955 року, СРСР та контрольовані ним східноєвропейські держави заснували свій військово-політичний союз - Організацію Варшавського договору (Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу), до складу якого увійшли 8 країн: Албанія (вийшла з організації 1968 року), Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз. Згідно з договором створювалися об'єднані збройні сили, Політичний консультативний комітет та інші органи. Офіційна преса радянської доби постійно твердила про виключно наступальний характер НАТО. Зате Варшавський договір трактувався лише як оборонна організація. Документи, які стали відомими лише сьогодні, свідчать, що до 1988 року ОВД планувала тільки наступальні операції з нанесенням першими ядерного удару. Лише після 1988 року у зв'язку з горбачовськими новаціями ОВД перейшла до стратегії "активної оборони" і в наступних військових маневрах виявилося, що армійські підрозділи не готові до оборони: не вистачало належної техніки та навичок (рити окопи, бункери тощо). Про штучність ОВД свідчить її раптовий крах 1991 року після розпаду СРСР. У 1950-і роки було створено ще ряд військовополітичних блоків. 1951 року в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії; у Манілі 1954 року засновано Організацію Південно-Східної Азії (СЕАТО). до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія. Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок створено у 1955 року за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, який 1959 року перейменовано в СЕНТО після виходу з нього Іраку). Одночасно нарощувалася гонка озброєнь. СРСР провів перше випробування власної атомної бомби у 1949 році, Англія-1952. Водневу бомбу випробували в СРСР у 1953 році, у США- 1954, в Англії- 1958. В середині 1950-х років з'явилися міжконтинентальні балістичні ракети, підводні човни-ракетоносці. Ще наприкінці 1940-х років у світі виникло ряд регіональних конфліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. Вони пов'язані були з процесом деколонізації, який почався після другої світової війни. В листопаді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про скасування британського мандату і створення на території Палестини двох держав арабської та єврейської. Місто Єрусалим виділялося в самостійну адміністративну одиницю. Одразу ж загострилися відносини Ізраїлю (проголошений у травні 1948 року) з палестинськими арабами та арабськими держава490

ми. Того ж 1948 року арабські держави почали війну проти Ізраїлю. У результаті війни Ізраїль захопив 1948-1949 років 60 відсотків території, яка за рішенням ООН повинна була належати палестинській арабській державі. Інші терени так і не створеної Палестинської держави відійшли до Єгипту та Йорданії. Близько 1 млн. палестинців рятувалися втечею до сусідніх арабських держав. З того часу палестинська проблема перетворилася в одну найголовніших у близькосхідному конфлікті. Корейська війна 1950-1953 років. Корея була окупована в роки другої світової війни Японією. СРСР та США домовились ще до капітуляції Японії про зони окупації в Кореї: північніше 38-ї паралелі - радянська зона, південніше цієї паралелі - американська. 1948 року було проголошено Республіку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР) із столицею у Пхеньяні. В КНДР з допомогою СРСР було створено боєздатну армію. Тут розгорнулася потужна антисеульська пропаганда. 25 червня 1950 року, заручившись підтримкою СРСР та КНР, збройні сили КНДР перейшла демаркаційну лінію і почала війну проти Південної Кореї. Надії Кім Ір Сена на блискавичну війну не справдилися. Сеул тримався. Йому на допомогу прибув 50-тисячний корпус сил ООН на чолі з американським генералом Макартуром. Левову частку корпусу складали американці, крім них були - англійці, французи, австралійці та інші вояки (всього з 8 країн). Це сталося з санкції Ради Безпеки ООН, яка, розглянувши корейське питання, визнала КНДР агресором і рекомендувала членам ООН надати допомогу Республіці Корея. Радянський представник був відсутній на засіданні Ради Безпеки на знак солідарності з КНР, яку ООН не визнала. У відповідь на рішення ООН на підтримку північнокорейського режиму поспішила китайська армія. Радянський Союз направив до КНДР дві авіадивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Війна затягувалася. Впродовж 19511952 років сторони робили спроби перейти до мирних переговорів. Лише обрання президентом США Д. Ейзенхауера та смерть Сталіна зробили ці спроби реальними. 27 липня 1953 року було укладено перемир'я, за яким дві Кореї існують по нинішній день. Війна обійшлася Америці в 33 тис. вбитими, Кореї та Китаю - понад 2 млн. В Індокитаї теж активно проходив процес деколонізації. Під час другої світової війни французькі колонії В'єтнам, Лаос та Камбоджа опинилися під контролем Японії. Проти нових окупантів розгорнулася партизанська боротьба. Японці змушені були проголосити формальну незалежність цих країн. Після капітуляції Японії в регіоні висадилися французькі збройні сили. Франція визнала автономію Лаосу та Камбоджі, хоч і під наглядом французьких комісарів. Складніше розвивались події у В'єтнамі. Північний В'єтнам опинився під контролем комуністів, котрі у вересні 1945 року про491

голосили Демократичну Республіку В'єтнам на чолі з Хо Ші Міном. На півдні з допомогою французів постала Республіка В'єтнам з центром у Сайгоні. Це стало поштовхом до довготривалої громадянської війни між обома державними утвореннями в Індокитаї. Хо Ші Міна підтримували Китай та СРСР, Сайгон - Франція, а згодом США. У 1954 році за Женевськими угодами Франція припинила "брудну» війну у В'єтнамі. За цією ж угодою одержали незалежність Лаос і Камбоджа, а В'єтнам був поділений: північніше 17 паралелі - ДРВ, південніше - Республіка В'єтнам. Передбачалося, що французький експедиційний корпус буде виведено і через два роки в обох частинах В'єтнаму відбудуться загальні вибори з метою створення єдиної держави. Проте воєнний конфлікт набрав тут нового загострення через пряме втручання великих держав (США, СРСР, Китаю). Міжнародні відносини середини та другої половини 1950-х років зазнали певного потепління під впливом "хрущовської відлиги». Було полагоджено справи з Австрією, яка оголосила свій нейтралітет, встановлено дипломатичні стосунки між ФРН та СРСР (1955 p.), відбулися перша після війни зустріч глав 4-х держав (США, СРСР, Англії та Франції) у Женеві та офіційний візит М. Хрущова до США 1959 року. Нормалізувались відносини між СРСР і Югославією, Радянський Союз передав КНР Порт-Артур та Дайрен. Проте ці позитивні зрушення були перекреслені радянським інтервенціоністським втручанням в угорські події восени 1956 року та новою війною на Близькому Сході, пов'язаною з націоналізацією лідером Єгипту Насером Суецького каналу у жовтні 1956 року. У відповідь Англія, Франція та Ізраїль почали воєнні дії проти Єгипту. Радянський Союз відкрито солідаризувався з єгипетським керівником, надавши йому матеріальну та військову допомогу. Війна закінчилася безславно для західних держав. З кінця 1950-х років у міжнародних стосунках знову посилюється конфронтація.

2. Міжнародні відносини у 1960-х - першій половині 1970-х років.

З початком 1960-х років вплив "холодної війни" на міжнародні відносини досяг свого апогею. Серед чинників, які зумовили таку міжнародну напругу, необхідно назвати: придушення радянськими військами народної революції в Угорщині восени 1956 року, поява 1957 року в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет, а в зв'язку з цим - втрата Сполученими Штатами фактору своєї географічної недосяжності, новий етап національно-визвольних і антиколоніальних революцій та боротьба великих держав за утвердження свого впливу в країнах, що звільнилися; новий щабель гонки озброєнь із врахуванням досягнень науково-технічної революції. 492

Друга Берлінська криза 1961 року. Розкол Німеччини на ФРН та НДР започаткував надзвичайно гостру міжнародну проблему, пов'язану зі статусом Західного Берліну. Як відомо. Східний Берлін став столицею НДР, а Західний Берлін опинився на території соціалістичної Німеччини, залишаючись економічно та політично зв'язаним з ФРН. Таким чином, колишні союзники змушені були співробітничати в Західному Берліні, хоча жорстко і конфронтаційно. Спільних зусиль потребувала, наприклад, проблема комунікацій між ФРН та Західним Берліном. Після зняття СРСР берлінської блокади у 1949 року було визначено транспортні коридори - повітряні і наземні - залізничні - з чітко регламентованими авіарейсами та залізничним рухом. Колишнім союзникам доводилося домовлятися і про спільний контроль за нацистськими в'язнями в тюрмі Шпандау, яка знаходилася на території Західного Берліна. Ситуація з цим західним анклавом на території НДР почала радикально змінюватися з другої половини 1950-х років. Радянський лідер М.Хрущов, утвердившись у своїй абсолютній владі та придушивши революцію в Угорщині, вирішив остаточно покінчити з західноберлінською проблемою, яка, до речі, отримала в міжнародній термінології визначення "другого Сараєва", "порохової бочки" тощо. Принагідно зауважимо, що кордон, який ділив Берлін на дві частини Східну й Західну, був практично відкритим. Достатньо було перебігти вулицю, перейти через міст, проїхати одну зупинку в метро, як людина опинялася в іншому світі, який різко контрастував з тим, в якому жили східні німці. Цей умовний кордон переходили щодня тисячі громадян НДР, здебільшого висококваліфікованих спеціалістів. На час будівництва стіни на Захід перейшли 3 млн. осіб. Це створювало значні труднощі для економіки НДР, а водночас, що найважливіше, підривало імідж соціалізму та радянської системи. Тут також постійно існувала вибуховонебезпечна обстановка, здійснювалися різного роду диверсії з обох сторін. Весняна 1961 року зустріч М.Хрущова та Дж. Кеннеді у Відні виявилась безрезультатною. Дійти згоди щодо статусу Західного Берліна лідери двох наддержав не змогли. Тоді обидві сторони перейшли до рішучих дій. Побоюючись чергової блокади Берліна, американці навіть розробили план локального ядерного удару по радянських частинах, дислокованих на території НДР. Почалася передислокація американських військ. У СРСР провели чергову мобілізацію військовослужбовців. Нарешті, за тодішньою радянською офіційною версією, держави - учасники Варшавського договору прийняли рішення, в якому рекомендували Народній палаті та уряду НДР навести порядок та надійно захистити кордон із Західним Берліном. У ніч на 13 серпня 196] року почалося встановлення огородження з колючого дроту, а згодом будівництво бетонної стіни навколо 493

Західного Берліну з контрольно-пропускними пунктами. Стіна довжиною 46 км, висотою 3 метри проходила серединою вулиць, уздовж будинків, через садки і парки. Ситуація вкрай загострилася, виникло своєрідне балансування на грані війни. 17 та 18 серпня СРСР та США обмінялися різкими нотами. З західної сторони було зроблено кілька спроб зруйнувати стіну. Кульмінацією кризи стало танкове протистояння у жовтні, коли з західної сторони до одного із КПП підійшли американські танки, а на відстані 200 м з протилежної - радянські. Протистояння тривало майже добу. Але здоровий глузд узяв гору, танки відвели. Після спорудження берлінської стіни будь-які можливості для розв'язання німецького питання були втрачені. Незважаючи не відповідну військову напругу в серпневі дні 1961 року довкола Західного Берліну, США не застосували воєнних санкцій і розцінили загалом цю акцію як внутрішню справу радянської сфери впливу. Навіть К.Аденауер, коли дізнався 13 серпня 1961 року про події у Берліні, вигукнув: "Слава Богу!" Берлінський, мур; який В.Ульбріхт назвав "другим народженням НДР", переконливо засвідчив поразку не тільки східнонімецького режиму, але й усієї "соціалістичної співдружності" у змаганні двох систем. Карибська криза 1962 року та її наслідки. Апогеєм "холодної війни" стали події осені 1962 року, пов'язані з фіделістською революцією на Кубі, відомі в радянській літературі як "карибська криза", а в американській - як "карибська ракетна криза". Ставлення США та СРСР до революції на Кубі в 1959 року під керівництвом Ф. Кастро було закономірно прямо протилежне. США вдалися до економічної блокади, розриву дипломатичних відносин і, нарешті, підтримали воєнну інтервенцію антикастрівців -на Кубу в квітні 1961 року. СРСР, навпаки, визнав Ф. Кастро та його революцію соціалістичною і надав всіляку допомогу, в тому числі військову. Ф. Кастро, не будучи ні соціалістом, ні комуністом на час революції, сприйняв належним чином великодушний жест СРСР і оголосив будівництво соціалізму на Кубі. З метою надійного захисту кубинського соціалізму радянське керівництво за згодою Ф. Кастро вирішило таємно розмістити на острові ракети середньої дії з ядерними боєголовками. З міжнародно-правової точки зору нічого особливого в цій акції не було, оскільки сталася вона за обопільною згодою СРСР і Куби. Слід взяти до уваги і укладення між обома державами угоди про взаємодопомогу. Так само не існувало морально-політичних причин для заперечення радянських дій з боку США, якщо врахувати, що Штати мали вже свого роду ракетний пояс від Гренландії до Туреччини. Але Радянський Союз розміщував ракети не відкрито, а таємно, про це знало невелике коло людей. Наприклад, солда-' там, яких відправляли на Кубу, було наказано взяти зимовий одяг, оскільки їх нібито передислоковують на північ країни. 494

Американці дізналися про ракетні шахти та ракети на Кубі випадково, з аерозйомки. Це стало для них справжнім струсом, адже відстань між США та Кубою - всього 180 км і таким чином більша частина території Штатів потрапляла до сфери дії радянських ракет. Радянські представники в США та ООН все заперечували. 22 жовтня США оголосили військово-морську блокаду Куби, до якої прямували радянські кораблі з рештою ядерної зброї. Здавалось, що воєнне зіткнення неминуче. Світ заціпенів. У США йшла боротьба "голубів» та "яструбів». Останні наполягали надати групі американського вторгнення на Кубу тактичну ядерну зброю. На Кубі було мобілізовано 270 тис. вояків і Ф.Кастро заявив, що його країна боротиметься до "останнього солдата". Тим часом між М.Хрущовим та Дж. Кеннеді йшов активний обмін листами й телеграмами, почалися переговори з радянським послом у США А. Добриніним. |Нарешті 26 жовтня було досягнуто компромісу: СРСР погодився на демонтаж ракет на Кубі, натомість США гарантували недоторканість Куби. Дж. РКеннеді погодився також демонтувати американські ракети на території Туреччини. Кульмінацію кризи було пройдено 28 жовтня, остаточне ж її врегулювання відбулося через 3-4 тижні. Перебіг Карибської кризи примусив лідерів двох світових наддержав дійти думки про те, що військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що потрібний контроль за ядерною зброєю. Важливим було усвідомлення необхідності прямих контактів лідерів держав. Цьому мав слугувати прямий телефонний зв'язок між Москвою та Вашингтоном, встановлений у червні 1963 року. Прямим наслідком кризи стало підписання першого міжнародного договору про контроль за ядерною зброєю - Договору про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Його підписали 15 серпня 1963 року СРСР, США та Англія. В'єтнамська війна. Женевські угоди 1954 року та поява двох В'єтнамів не розв'язали в'єтнамської проблеми. Замість Франції у війну на боці сайгонського режиму поступово втягнулися Сполучені Штати. Приводом для їх безпосереднього втручання у війну став так званий "тонкінський інцидент», тобто обстріл північнов'єтнамськими торпедними катерами американських кораблів, які знаходилися у Тонкінській затоці. Так з 1965 року почалася пряма воєнна інтервенція та бомбардування ДРВ Сполученими Штатами. Пентагон зосередив у В'єтнамі на 1968 рік півмільйонну армію. Наприкінці 1968 року 80 відсотків міст та провінційних центрів ДРВ були зруйновані або зазнали значних втрат від американських бомбових ударів. СРСР та Китай повторили у в'єтнамській війні корейський сценарій. Лише СРСР увів у Північний В'єтнам два зенітно-ракетні корпуси (18 бригад) по три дивізіо ни в кожному. Один корпус прикривав Ханой, другий - порти, авітоади тощо. .... В ході війни тричі змінився особовий склад радянських військ'йе тільки за 495

рахунок демобілізованих, але й загиблих. У небі Північного В'єтнаму з американськими "фантомами" билися чотири радянських авіадивізії супервпнищувачів М1Г-21. Участь у війні розколола американське суспільство, нація знаходилась на грані загальної непокори. Р. Ніксон, перемігши на президентських виборах у 1968 році, проголосив курс на "в'єтнамізацію війни" і почав виведення американських військ, про що йшлося у підписаній між США, ДРВ та партизанами угоді 1973 року. Через два роки Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У війні загинуло 58 тис. американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 ти'б. американських вояків надзвичайно складно адаптувалися до умов мирного життя. Послаблення міжнародної напруги та прихід короткотривалого періоду розрядки. Початок 1970-х років ознаменувався відносним послабленням міжнародної напруженості, періодом так званої розрядки. Хронологічно він припадає на першу половину 1970-х років. Очевидно, у цій назві відбилася провідна тенденція того часу - прагнення розв'язувати основні світові проблеми дипломатичним шляхом, хоч і в першій половині 1970-х років відбувалися збройні конфлікти, як, наприклад, арабо-ізраїльська війна 1973 року. Серед факторів, які спричинили розрядку, вкажемо на такі: досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР та США; поступова втрата Штатами абсолютного лідерства в капіталістичній системі, серйозну конкуренцію їм почали складати Західна Європа та Японія; суперечки в НАТО і вихід Франції з цього блоку; відповідне врівноваження позицій СРСР та США щодо регіональних впливів (США зазнали поразки в боротьбі за В'єтнам, а СРСР зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з КНР, прикладом чого сдав збройний конфлікт-1969 року на острові Даманському, який призвів до роз$иву відносин між СРСР та КНР); переорієнтація зовнішньої політики США відповідно до своїх можливостей та вимог рівномірно розподілити зусилля і відповідальність між усіма союзниками з метою зміцнення західної системи; ліквідація колоніальної системи. Радянсько-американські відносини. Вони були визначальними і слугували відповідним барометром періоду розрядки. Впродовж першої половини 197"0-х років відбулося декілька зустрічей керівників СРСР та США на вищому рівні: у травні 1972 року візит президента США Р. Ніксона до СРСР: у червні наступного року - візит-відповідь Л. Брежнєва до США; червень 1974 року - зустріч Р. Ніксона і Л. Брежнєва в Криму; у листопаді цього ж року - зустріч Дж. Форда та Л. Брежнєва у Владивостоці. Результатом цих зустрічей стало підписання майже 200 різних угод. Це більше, ніж за всю пЙЁ?редню історію радянсько-американських відносин. Найважливіші із них: про основні взаємин між СРСР і США: про обмеження стратегічних озб роєнь (Я00-' )> в як'й ішлося про системи протиракетної оборони та захо496

ди. спрямовані на скорочення виробництва стратегічних наступальних озброєнь протягом 5 років; про попередження ядерної війни. Також укладено торговельну угоду на основі найбільшого сприяння для СРСР, але в жовтні 1972 року конгрес США прийняв поправку сенатора Джексона та конгресмена Веніка, суть якої зводилася до того, що режим найбільшого сприяння буде надано СРСР при умові демократизації радянського законодавства щодо еміграції. США скористалися розривом радянсько-китайських відносин, і в 1972 році нормалізували стосунки з КНР (вперше після 1949 p.), зняли вето на вступ КНР до ООН, але дипломатичними службами обмінялися лише у 1979 році. Проте позитивний резонанс потепління радянськоамернкансь-ких відносин домінував у світовій політиці упродовж першої половини 1970-х років. Нова східна політика - це зовнішня політика уряду ФРН, який складався з соціал-демократів та вільних демократів (очолював його лідер СДПН В. Брандт). Вона була спрямована на нормалізацію відносин зі своїми східними сусідами. В умовах 1970-х років стало очевидним анахронізмом відсутність дипломатичного визнання між ФРН і НДР та іншими європейськими соціалістичними державами. Наведемо перелік договорів, які, власне, віддзеркалювали зміст зовнішньої політики уряду В. Брандта і яка стримала назву "нової східної": у серпні 1970 року укладено Московський договір між ФРН та СРСР, який передбачив відмову від політики з позицій сили та визнання Західною Німеччиною післявоєнних кордонів (дипломатичні відносини між СРСР та ФРН встановлені ще у 1955 році під час приїзду К. Аденауера до Москви); у грудні цього ж року підписано договір про нормалізацію відносин між ФРН і ПНР та визнання кордону по Одеру - Нейсе; у вересні 1971 року підписано чотиристоронню угоду (СРСР, США, Англія, Франція) щодо Західного Берліна, який не був визнаний складовою частиною ФРН, над ним зберігався контроль 4-х держав; у грудні 1972 року укладено договір між ФРН і НДР та між ФРН і ЧССР, за яким Мюнхенську угоду визнано недійсною; у 1973-1974 роки встановлено дипломатичні відносини ФРН з Болгарією, Угорщиною та МНР. 1973 року обидві Німеччини були прийняті до ООН. а В. Брандта відзначено Нобелівською премією миру. Нарада у Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року. її варто вважати вершиною періоду розрядки, оскільки нормалізація радянсько-американських відносин, нова східна політика ФРН дозволили зайнятися загальноєвропейськими питаннями і виробити свого роду кодекс поведінки європейських країн. Цю спробу навіть важко оцінити, якщо не забувати, що в Європі двічі у XX столітті палало вогнище світових воєн. Нарада у Гельсінкі відбувалася в три етапи, де перші два - це підготовчі роботи, на яких було визначено порядок денний та підготовано основні документи. Нарешті, на зли 497

третьому етапі, який тривав з ЗО липня по 1 січня 1975 року 33 європейські країни, а також США і Канада підписали Заключний акт наради, який затвердив такі принципи ведення політики: повага до суверенітету, незастосування сили, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, повага до прав людини і основних свобод тощо. Держави-учасниці підписали також низку угод про співробітництво у сфері економіки, техніки, збереження довкілля, гуманітарних знань. Заключний акт та нові правила європейської зовнішньої політики виявилися в цілому ефективними і діють по сьогоднішній день. Можна сподіватися, що якнайточніше їхнє виконання стане запорукою спокою на європейському континенті.

3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х роках. Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Перші ознаки нетривкості періоду розрядки окреслились уже у 1974 році, коли американський конгрес прийняв поправку Джексона-Веніка, яка позбавляла СРСР режиму найбільшого сприяння в торгівлі з США. Президентська кампанія 1976 року в США проходила під гаслами переходу до політики з позицій сили, про що оголосив у березні того року президент Дж. Форд. І хоча 1979 року між СРСР та США було підписано договір про ОСО-2, проте американський конгрес не ратифікував його. Того ж року США, проігнорувавши домовленість про багатосторонні переговори за участю СРСР, організували підписання египетсько-ізраїльського мирного договору, за яким Єгипет та Ізраїль встановлювали дипломатичні відносини, а Єгипту був повернений Синайський півострів. Перемога на президентських виборах 1980 року республіканця Р. Рейгана була логічним завершенням відкидання політики розрядки та переходу до нового етапу конфронтації. З першим періодом президентства Р. Рейгана зв'язані такі одіозні акції, як програми масового переозброєння Америки та зоряних війн (або "СОЇ"). СРСР, зі свого боку, підбадьорений успішними результатами зовнішньої політики першої половини 1970-х років (досягнення стратегічного паритету зі США, стЛусу-кво в Європі) вирішив закріпити успіхи. Мало того, він удався до дій, які різко загострили міжнародні відносини. В другій половині 1970-х років Кремль розмістив в Східній Європі ракети середньої дії. У відповідь НАТО в грудні 1979 року зажадав від Радянського Союзу демонтувати ракети в східноєвропейських країнах; в разі невиконання цього розмістити у 1983 році американські ракети аналогічного типу в Західній Європі. Водночас, використовуючи остаточний розпад колоніальної системи і праг-

нучи закріпитися в колишніх колоніальних країнах, СРСР пустив у хід чергову марксистську вигад'ку, оголосивши ряд азіатсько-африканських та латиноамериканських країн "країнами соціалістичної орієнтації". Навіть за найменший натяк на марксистські погляди новосиечені лідери постколоніальних країн отримували від СРСР колосальні військові арсенали та всебічну матеріальну допомогу. Невдовзі добра половина Африки була "нафарширована" понад потреби радянською військовою технікою. Освоювати її місцевим кадрам допомагали радянські спеціалісти, загальна кількість яких тільки на африканському континенті становила більше 25 тис. осіб. СРСР вдавався і до інших нерозсудливих заходів, які викликали світову напругу. Так. після того, як у 1975 році Ангола отримала незалежність від Португалії, тут розпочалась громадянська війна між двома військово-політичними угрупованнями: марксистською МПЛА і націоналістичною УН1ТА. Кремль негайно став на бік МПЛА та її лідера Агостиньє Нето, постачаючи йому зброю та радянських емісарів. Проте успіх був на боці націоналістів. Тоді Москва наважилася на безпрецедентний крок: улітку 1975 року на радянських транспортних кораблях під прикриттям бойових кораблів та літаків до Анголи прибули 20 кубинських піхотних та бронетанкових бригад, повністю екіпірованих радянською зброєю. їх чисельність складала 42 тис. вояків. Антиурядові сили на чолі з Савімбі підтримували США та ПАР. Ангола, таким чином, стала у 1970 - 1980-х роках свого роду полігоном, напруженою точкою суперництва двох наддержав. Лише перебудовчі процеси в СРСР дозволили у і 989 - 1991 роках досягти домовленості про мирне розв'язання ангельської проблеми. Кубинські сили були виведені. Ситуація, подібна до ангельської, виникла і в Мозамбіку, де владу після проголошення незалежності у 1975 році захопив марксистський союз ФРЕЛІМО на чолі з Саморою Машелом. СРСР активно допомагав С. Машелу в боротьбі з повстанськими загонами. Окрім військової допомоги в 1 млрд. доларів, марксистів ФРЕЛІМО також підтримали кубинські війська. В Ефіопії ставку було зроблено на військову хунту марксистського спрямування на чолі з підполковником Менгісту Хайле Маріамом, який захопив владу в 1974 році. ^ Радянська інтервенція в Афганістан. Монархічна влада була ліквідована в Афганістані ще в 30-х роках XX століття. Після другої світової війни . вплив СРСР на цю країну посилився. Конституція 1977 року закріпила в Афганістані парламентський однопартійний режим з президентським правлінням. Країна взяла курс на неприєднання до будь-яких блоків. Проте стабільність виявилася нетривкою. У 1978 році відбувся військовий переворот, владу захопили радикальні офіцери, які створили Революційну Раду на чолі з лідерами напівлегальної Народно-демократичної партії Афганістану (НДП А). У квітні цього ж року було проголошено Демократичну Республіку 32"

498

499

Афганістан з орієнтацією на будівництво соціалізму. Тоді ж СРСР та Афганістан уклали договір про дружбу, добросусідство та співробітництво. Але саму НДПА роз'їдала постійна ворожнеча між двома угрупованнями (Хальком та Парчам), причому боротьба йшла не на життя, а на смерть. У вересні 1979 року керівника Революційної ради та НДПА Н.Таракі убито його противником X. Аміном, який до СРСР ставився негативно. В Афганістані розпочалися репресії, чистки, НДПА втрачала вплив серед населення, що засвідчували масові втечі не тільки представників панівних верств, але й рядових хліборобів та скотарів. Це зіграло фатальну роль у долі Х.Аміна та всієї країни. В грудні 1979 року до Кабулу були введені радянські військові сили, президентський палац оточено, Аміна вбито, а на чолі Революційної ради та НДПА поставлено привезеного з Москви колишнього посла Афганістану в ЧССР Бабрака Кармаля. З цього часу Афганістан опинився у вогнищі війни, яка тривала 13 років. Це була, з одного боку, війна громадянська, а з другого - війна проти радянських окупантів, чисельність яких сягала 100 тис. вояків. Вторгнення радянських військ до Афганістану було грубим втручанням у внутрішні справи суверенної держави, фактичною інтервенцією.. Радянське керівництво, як завжди, сподівалося на силу, забуло чи не хотіло знати історію і традиції волелюбного афганського народу. СРСР опинився у фактичній міжнародній ізоляції. Радянсько-американські відносини перервалися, конгрес не ратифікував ОСО-2, наклав заборону на продаж СРСР зерна. Генеральна Асамблея ООН зажадала негайного виведення радянських військ з Афганістану. Багато країн бойкотувало Олімпіаду-80 у Москві. Лише прихід до влади М. Горбачова поклав початок принциповим зрушенням у сфері зовнішньої політики СРСР. 1989 року розпочалося виведення радянського контингенту з Афганістану, Кармаля замінено Наджибуллою, прийнято нову Конституцію, оголошено багатопартійність. Проте дні прорадянського режиму в Афганістані були вже пораховані. В 1992 році уряд Наджибулли впав, до влади прийшла збройна опозиція, яка продовжувала боротьбу, але вже з іншими угрупованнями афганських віпськово-політичних сил. СРСР втратив у цій війні понад 13 тис. солдатів та офіцерів, понад 300 осіб пропало безвісті. Втрати афганського народу у братовбивчій війні та боротьбі проти кремлівських окупантів склали близько 1 млн. осіб. Економіка країни зазнала жахливих руйнувань. Отже, міжнародні відносини у першій половині 1980-х років характеризувалися конфронтацією та нестримною гонкою озброєнь. У 1983 році США заявили про програму "СОІ" (часткове виведення протиракетної техніки в космос), почали розміщення ракет середньої дії у Європі. СРСР розробляв аналогічну військово-космічну програму. Становите ще більше загострилося у зв'язку із збиттям над Сахаліном за наказом радянського ко500

мандування корейського пасажирського літака «Боінг-747» (вересень 1983 року). Тоді загинуло 269 осіб. Радянсько-американські відносини у другій половині 1980-х років. Відхід нового радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985 р.) від класових пріоритетів у зовнішньополітичній сфері, принципова переоцінка з позицій гласності та нового політичного мислення власної зовнішньої політики сприяли значному потеплінню міжнародних відносин. Це стосується, в першу чергу, радянсько-американських взаємин. В листопаді 1985 року почався діалог М. Горбачова та Р. Рейгана у Женеві, в ході якого лідери обох держав заявили про неможливість досягти будь-якою стороною перемоги в ядерній війні. Після цього відбулося ще ряд зустрічей на вищому рівні. Нарешті, в грудні 1987 року американський і радянський лідери підписали Договір про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5500 км). Мова йшла про ліквідацію двох класів ракетно-ядерних озброєнь США та СРСР. 1 червня 1988 року Договір набрав чинності. Одночасно в ряді "гарячих точок" (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки шляхів для розв'язання спірних питань за столом переговорів. Поїздка М. Горбачова до Пекіна сприяла нормалізації радянсько-китайських відносин.'

4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х роках

Наприкінці 1980-х років у соціалістичних країнах відбулися кардинальні зміни. Слідом за розпочатими в СРСР перебудовчими процесами демократичного характеру одна за одною почали звільнятися від радянської моделі соціалізму східноєвропейські країни. Переломним став 1989 рік, упродовж якого в усіх соціалістичних країнах Східної Європи відбулися демократичні революції, що знаменували крах тоталітарних систем. Розпад соціалістичної системи та останньої світової імперії - Радянського Союзу - символізували також завершення "холодної війни". Об'єднання Німеччини. Більше ніж 40-річна історія «німецького питання» завершилася у 1990 році. Це стало можливим у зв'язку з демократичною революцією в НДР 1989 року, ліквідацією берлінської стіни та іншими демократичними змінами. Окрім внутрішніх факторів, у процесі об'єднання двох Німеччин значну роль відіграли і міжнародні. В лютому 1990 року країни-переможниці в другій світовій війні домовилися про створення переговорного механізму за формулою 2 плюс 4 (ФРН, НДР плюс США, СРСР, Англія, Франція). Наслідком переговорів стало підписання у вересні 1990 року Договору про об'єднання Німеччини, який набрав чинності 3 жовтня 1990 року. Умови об'єднання були такими: територію майбутньої держави 501

складають ФРН, НДР і Західний Берлін; Німеччина не має жодних територіальних претензій до своїх сусідів; нова держава відмовляється від виробництва, збереження та застосування атомної, біологічної та хімічної зброї; з моменту створення єдиної німецької держави всі права та відповідальність 4-х держав ліквідовуються; армія зменшується до 370 тис. осіб; СРСР протягом 3-4-х років виводить свої війська з німецької території. За обопільною згодою ФРН виділяла для виведення радянських військ 12 млрд. марок. У березні - квітні 1991 року всі договори між СРСР та Німеччиною були ратифіковані парламентами обох держав. Так мирно було розв'язано нарешті «німецьке питання». Розвиток Гельсінського процесу. У листопаді 1990 року відбулася зустріч на вищому рівні глав країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) у Парижі, на якій було прийнято на основі гельсінкських принципів Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні органи: секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для відвернення конфліктів. Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичн.і консультації. Напередодні Паризької наради країни - члени двох військовоіюлітичних блоків - НАТО та ОВД - підписали Договір про скорочення звичайних озброєнь в Європі та Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими блоками. Одночасно з розвитком загальноєвропейського процесу відбулися переговори між СРСР та США про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (ЄНО). Наприкінці травня - на початку червня 1990 року під час візиту М. Горбачова до США було погоджено основні положення цього договору, а також укладено договір про ліквідацію переважної частини хімічної зброї і відмову від її виробництва. Після розпаду СРСР учасниками договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які в травні 1992 року уклали в Лісабоні угоду про знищення на теренах останніх трьох держав протягом 7-річного терміну ядерної зброї. Розвиваючи лісабонську угоду, президенти США Дж. Буш та Росії Б. Єльцин підписали в січні 1993 року новий договір СНО-2 про скорочення удвічі стратегічних наступальних озброєнь. У той же час розпад соціалістичного табору призвів до ліквідації в липні 1991 року ОВД та РЕВ. Інтеграційні процеси в Західній Європі. Маастріхтські угоди. Натомість у Західній Європі спостерігається посилення економічної інтеграції. В лютому 1992 року 12 країн "Спільного ринку" підписали в Маастріхті (Нідерланди) Договір про створення Європейського союзу та Заключний акт про валютно-фінансовий союз. Згідно-з угодою, з 1 січня 1993 року в рамках "Спільного ринку"' передбачалося практично вільне пересування товарів, послуг, капіталів та громадян, одночасно створювалася загальноєвропейська інфраструктура в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. В 1999 року після вирівнювання показників інфляції та бюджетних дефіцитів зас502

новано єдиний Європейський банк, заплановано запровадження єдиної валюти - екю (1 екю дорівнює 1,18 дол.), єдиного громадянства, погодженої зовнішньої політики. 1 січня 1999 року 11 країн Європейського Союзу (окрім Англії) запровадили єдину європейську валюту - євро; 2002 року у цих країнах відбувається заміна національних грошей на євро. З метою сприяння розвитку ринкової економіки в колишніх європейських соціалістичних країнах створено 1990 року Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Упродовж 1994-1996 року подали офіційні заявки на вступ до ЄС ще 10 країн, які виникли на теренах колишньої соціалістичної системи. Серед них і Україна, яка висловила бажання стати асоційованим членом цієї європейської організації. Інтеграційні процеси проходять і на інших континентах. Так, у 1990 року США, Канада та Мексика підп исали Договір про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА). 1991 року президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР). Війна в Перській затоці. Поряд з позитивними зрушеннями, які зага : лом характеризують міжнародні відносини кінця 1980-х - 1990-х років виникали небезпечні локальні вогнища агресії. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, утвердившись у своїй абсолютній владі та зіткнувшись з рядом внутрішніх проблем, розпочав 1989 року відкриту агресію проти сусіднього Кувейту. Іракська армія окупувала цю країну і оголосила її частиною Іраку. Рада Безпеки ООН ініціювала економічні санкції проти агресора та визначила кінцеву дату виведення іракських військ з Кувейту- 15 січня 1991 року. В разі невиконання цієї вимоги ООН зобов'язувалася санкціонувати застосування збройних сил. Спроби СРСР та Франції мирно урегулювати воєнний конфлікт були безуспішними. 17 січня 1991 року багатонаціональні сили на чолі з США завдали масових повітряних та ракетних ударів по військах і військових об'єктах Іраку. Згодом були використані сухопутні сили. Війна тривала до кінця лютого і завершилася визволенням Кувейту та поразкою Іраку. Рішучі дії ООН під час цього воєнного конфлікту засвідчили зростання її ролі та впливу після завершення "холодної війни".

503

Розділ VI. Художня культура у другій половині XX століття Загальні тенденції розвитку культури.

Культура Європи і Америки в другій половині XX ст. є явищем складним, багатовимірним, неоднозначним. Культура набула вираженого синкретичного характеру - в ній сплелися всі існуючі стилі і напрямки, виникли новітні явища, що не мали аналогів у минулому. Вона не отримала ще остаточного наукового аналізу, оскільки, по-перше, через малу чассгву віддаленість чимало культурних процесів і явищ перебувають у стадії осмислення. По-друге, у другій половині XX ст. з'явились культурні явища феноменального типу, до цього часу незнані, тому до них добираються адекватні методи оцінки і аналізу. По-третє, саме поняття культури змінюється за змістом в умовах потужних глобалізаційних процесів і перетину паралельних культурних просторів різних цивілізаційних рівнів. З припустимою мірою умовності в історії культури другої половини XX ст. можна окреслити певні періоди. Так, у 1940-і pp. культура визначалась переосмисленням ідей гуманізму, характеризувалася в першу чергу піднесенням пріоритету загальнолюдських цінностей, викликаним пережитим і усвідомленими уроками фашистської ідеології, її політики та впровадженого режиму. Набуток модерністичних течій був пропущений через призму уроків війни. У 50-і pp. відбулася криза політичного радикалізму західної інтелігенції, що виразилося у запереченні усталених буржуазних цінностей. Теми відчаю, відчуження, аномії (розклад цінностей), критики масового суспільства були відповіддю на обстановку політичного консерватизму. Речником бунту переважно виступила молодь, розпочавши сексуальну революцію і широкий рух хіпі, створивши рок-музику, поп-арт, літературу втраченого покоління. Науково-технічна революція 60-70-хрр. поглибила новітні протестні явища у культурі, оскільки культура отримала нові умови творення, трансляції, закріплення. З середини 70-х pp. у архітектурі й образотворчому мистецтві (живопис, скульптура, кіно, театр, література, музика) прийнято говорити про добу постмодернізму. У 80-90-і pp. потужний розвиток нових інформаційно-комунікативних засобів та їх мереж створив нові сфери існування візуальної творчості у розвинутих постіндустріальних країнах, в тому числі світ віртуальної культури. Під впливом національно-визвольного руху колоніальних країн, а також здобутків НТР відбувся серйозний перегляд концепції культурного розвитку Заходу. Не міг бути зігнорований вплив Сходу і "третього світу". В умовах індустріального суспільства змінилась роль і питома вага індивідуальної творчості особи. Всепоглинаючі ринкові відносини і промислові тех 504

нології почали диктувати норми і стандарти масової культури, а також пріоритети для еліти та істеблішменту. Сурогатна ерзац-культура почасти прирікала справжні унікальні культурні явища на маргінальне становище. Духовному виробництву при шаленому зростанні інформаційного об'єму теж надавався суто інформативний характер. Культурний продукт набув ознак товару повсякденного споживання, втратив особистісно-індивідуальну виключність. Технізація наклала відбиток на умови розвитку культури. Технічний аспект почасти став не тільки самостійним, а й визначальним у культурній творчості. Факти культури, їх якісний рівень, сфера поширення і закріплення у людській свідомості стали залежати від технічно-технологічної забезпеченості автора-творця. Слід визнати, що західна культура в останній третині XX ст. від багатьох традиційних пріоритетів, особливо у духовній сфері, звільнилася як від баласту. Сучасне суспільство, захоплене ідеєю оновлення, інституціювало культурний авангард і визнало його верховенство в процесі соціальних змін. Естетичний експеримент став вищою цінністю у сучасній художній культурі. Нічим не обмежений пошук самовираження і чуттєвого сприйняття, воля і неприборкані бажання стали панувати над розумом і мораллю. Д.Белл пояснює це як реакцію, по-перше, на зміни у почуттєвому сприйманні соціального середовища і дезорієнтацією відчуття простору і часу, пов'язаними з революції в галузі комунікацій і транспорту, по-друге, на кризу самосвідомості через втрату релігійної віри. В сучасному постмодернізмі досягла крайньої виразності закладена в модерністському русі тенденція до звільнення позасвідомих інстинктів. її прояв не обмежений більше художньою уявою і художньою формою. Інстинкт проголошується рушійною силою творчої дії та реальної поведінки. Пафос сучасного модерністичного мистецтва спрямований проти цінностей і мотивації "звичайної" поведінки в ім'я еротизму, свободи імпульсів тощо. Значення модерністської доктрини в сучасному суспільному житті визначається перш за все саме цим поворотом від елітарно-естетичних до більш масових форм людської життєдіяльності. Культурний герой набув нових рис, етично-естетичні норми стали більш плюралістичними, в цих умовах культурна толерантність нерідко межує з байдужістю, а з ілюзією культурного тоталітаризму Європі і Америці довелося розпрощатися. Втім, гадаємо, про загальну кризу західної культури варто говорити доволі обережно, швидше, під триваючим процесом слід розуміти вироблення нової культурної парадигми XXI ст. Ще недавня загальна технологічна ейфорія тепер змінюється технофобією і небезпідставними побоюваннями, що розвиток науки і техніки, який не спирається на моральні імперативи, знищить історичний тип одухотвореної мислячої людини. На межі ХХ-ХХІ ст. художня культура розвивається на тлі глибокої і багатоаспектної кризи сучасної цивілізації. Людство попри високий рівень розвитку науки і техніки так і не змогло впоратись з низкою 505

важких глобальних проблем: не забезпечено прожитковий мінімум для сотень мільйонів жителів планети; чимало народів так і не мають громадянських прав і свобод; накопичені озброєння становлять загрозу масового знищення; посилюється екологічна криза тощо. Симптомом-проблемою є те, що цивілізація майбутнього є не стільки міською, скільки мегаполісною. Мегаполіси зростають і у країнах "третього світу". За 1950-1995 pp. населення земної кулі зросло більше ніж вдвоє, сягнувши 6 млрд. осіб. Число городян збільшилося у три рази, кількість міст . з населенням понад мільйон зросла за цей період з 77 до 275. Серед найбільших виділяються своєю кількістю Токіо (понад 25 млн.), Нью-Йорк (16 млн.), Шанхай (14 млн.) тощо. Міста та зосереджені у них виробничі комплекси потребують електроенергії. Перша в світі атомна електростанція була побудована в СРСР у 1955 р. На кінець XX ст. у світі вже діяли 432 атомних енергоблоки, що давали приблизно 16% всієї електроенергії. Після трагедії на Чорнобильській АЕС зросли витрати по забезпеченню надійності атомних електростанцій: у 80-і pp. тисяча мегават коштувала приблизно 1 млрд. дол., а наприкінці століття - вже 3 млрд.

Освіта.

Ще у 1925 р. було створене Міжнародне бюро освіти при Лізі націй, яке з 1969 р. стало складовою частиною ЮНЕСКО, під його опікою знаходиться справа інформації та видавництва. З 1963 р. розпочав діяльність Міжнародний інститут планування освіти, вихідним принципом у діяльності якого були кон'юнктурні потреби виробництва. У 60-і pp. були розроблені регіональні програми для подолання неписьменності у країнах так званого "третього світу": для Азії - "План Карачі", для Африки - "План Адіс-Абеби", для Латинської Америки - "План Сантьяго". Та, на жаль, повністю виконати ці програми не вдалося ні у 70-і, ні у 80-і pp. І сьогодні однією з великих проблем є високий рівень неписьменності. На середину 90-х pp. кількість елементарно неписьменних дорослих в світі становила понад 1 млрд. осіб, 95% з них проживали у країнах, що розвиваються; в розвинутих. країнах неграмотні складали до 4%. Загрозливих масштабів набула в останні десятиліття функціональна неписьменність, що призводить до аварій на виробництві і на транспорті, до неадекватної суспільно-політичної поведінки. За останніми обстеженнями, функціонально неписьменними по країнах Європи визнається до 2-3 млн., в США число таких осіб перевищує 20 млн. Зростає вага вищої освіти, вона дедалі стає необхідною, аби відповідати потребам виробництва і невиробничої сфери. У 1940-х pp. в Європі університетську освіту здобували близько 5% молодих людей, у 70-і їх число збільшилось до 10-15%, на середину 90-х pp. у провідних країнах студентами були від 25 до

40% населення. Перед у наданні вищої освіти вели такі відомі елітарні заклади як Гарвардський, Стенфордський. Колумбійський університети в США. Оксфордський та Кембріджський у Великій Британії, "великі школи" у Франції, Токійський університет у Японії. В Японії з 80-х pp. за ініціативою міністерства освіти почав діяти "Університет в ефірі", який мав кілька гуманітарних та природничих факультетів. У визначений час вранці та ввечері по телебаченню і радіо транслюються лекції для студентів цього університету, консультпунктн діють в зручний для них час. Таким чином підвищується загальнокультурний рівень освіченості. В США запроваджено з цією ж метою напів-очну освіту ("part-time study"), у багатьох країнах все більше звертається уваги на післядипломне підвищення кваліфікації спеціалістів. У середині 70-х pp. у Флоренції був відкритий Європейський університет для кваліфікованих працівників європейських країн. Тенденція посилення міжнародних зв'язків у галузі освіти стає все помітнішою. Так, для студентів були відкриті загальноєвропейські обмінові програми "Еразмус^' (1987) та "Лінгва" (1990). Роль молоді у підтриманні цивілізаційно-культурних досягнень зростає. ЮНЕСКО у 1994 р. започаткувала проект "Участь молоді в захисті і популяризації всесвітнього культурного спадку". Вже через рік в Норвегії був проведений Міжнародний форум молоді по охороні культурної спадщини. У 1996 р. Асамблея Ради Європи схвалила документ "Рекомендації по вивченню історії в Європі", де вказувалось: "Вивчення історії грає ключову роль в сучасній Європі. Знання історії вкрай важливе для зміцнення громадянського суспільства. Без іакого знання індивід стає особливо вразливим і може стати об'єктом політичних та інших маніпуляцій". У 1993 р. під егідою ЮНЕСКО було створено Міжнародну комісію по освіті для XXI ст., яку очолив Ж.Делор. Одна з проблем сучасної освіти - це рівень її фінансування, він становить в середньому 5-7% від валового національного продукту, але у деяких європейських країнах є нижчим (наприклад, у Греції виділяється-на освіту тільки 2,4%, а в перерахунку на одну особу - це тільки 100 доларів, тоді як у Данії на одну людину витрачається 1,5 тис. дол.). Доброю підтримкою є філантропічні фонди Рокфеллера, Сороса, Карнегі, Форда тощо. У 1990 р. в США була схвалена і розпочата програма "Національні цілі освіти". Ще у 80-х pp. Дж. Гелбрейт у книзі "Нове індустріальне суспільство" ввів поняття "техноструктура", під яким розумів ієрархічну організацію високоосвічених спеціалістів, причетних до політичних державних рішень. Д.Белл, який виконував у 70-і pp. обов'язки голови "Комісії 2000" при Академії мистецтв і наук США, переконливо доводив, що в недалекому майбутньому провідну роль в житті держави відіграватимуть не промислово-фінансові магнати, а вчені, люди науки і освіти. У Франції Ж.Фурастьє так само наполягав на створенні спеціальної підготовки для державних чи507

506

Н0ВНИК1В.

Наука і техніка.

В роки війни світова наукова думка була спрямована на вироблення засобів для подолання фашизму. Чимало наукових проектів, що безпосередньо не пов'язані із забезпеченням переваги над ворогом, були закриті або призупинені, мінімально фінансувались. Перехід науки і техніки на мирні рейки після перемоги був також деформований через розгортання "холодної війни" між США та СРСР. Тривалий час наукові потенціали провідних країн світу були спрямовані на посилення свого військово-оборонного комплексу. Так, кращі радянські фізики під керівництвом І.В.Курчатова ще в роки війни розпочали роботи над створенням ядерної зброї. У 1949 р. радянська атомна бомба була випробувана. І.Є.Тамм отримав урядове завдання для створення водневої бомби. Він запросив до спецгрупи молодих фізиків А.Сахарова та В.Гінзбурга, які і запропонували оригінальну ідею розв'язання по-' ставленого завдання. Воднева бомба була випробувана у серпні 1953 р. Далі академік А.Д.Сахаров продовжував працювати над вдосконаленням ядерної зброї (нейтронної бомби). Але вже з кінця 50-х pp. А.Д.Сахаров звертався до керівників СРСР з листами про необхідність припинення виготовлення та випробування зброї масового знищення. Разом з І.Таммом, П.Капицею та 22 іншими видними інтелектуалами А.Сахаров надіслав листа Л.Брежневу про неприпустимість відродження сталінізму. Так він протиставив себе офіційним колам, його було звільнено з усіх посад, пов'язаних з військовими секретами. У 1970 р. А.Сахаров заснував комітет "За права людини" і став лідером дисидентського руху в СРСР. За громадянську мужність у 1975 р. був відзначений Нобелівською премією миру. Наукову спадщину А.Сахарова вдасться повною мірою оцінити, коли закінчиться термін секретності його праць. 1960-і pp. ввійшли в історію науки як космічні. Космічна ера в історії землі розпочалася із запуском радянськими вченими першого штучного супутника Землі у жовтні 1957 р. У 1961 р. Ю.О.Гагарін здійснив перший космічний політ, через кілька років О.Леонов першим вийшов у космічний простір. У 1969 р. американські астронавти Н.Армстронг і Е.Олдрін висадились на поверхню Місяця. Справу коротких експедицій у позаземний простір продовжили спеціально створені орбітальні станції (радянські "Салют" з 1971 р. та "Мир" з 1982 p., американська "Скайлеб" з 1973р.). Робота вчених-астрономів не мала такої гучної слави, але саме в цей період відбулися значні відкриття в астрономії. Так, у 1963 р. були відкриті дослідним шляхом астрономічні об'єкти за межами нашої Галактики - квазари, які віддаляються від нашої Галактики з величезною швидкістю. 1965 р. американські вчені А.Пензіас та Р.Вільсон за допомогою радіотелескопа 508

довели, що Всесвіт має фонове випромінювання, яке І.С.Шкловський на^ звав реліктовим (relictum - залишок). Два експериментально доведених положення - розширення Всесвіту і його реліктове випромінювання - стали переконливим доказом на користь так званої стандартної моделі походження Всесвіту, або теорії "великого вибуху". Ряд вчених називають цю подію революцією в астрономії, оскільки довелось відмовитись від теорії стаціонарного становища, згідно з якою Всесвіт завжди був майже таким самим, яким його спостерігають сучасники. У 1967 р. було відкрито пульсари космічні тіла, що є джерелом потужного радіовипромінювання, їх відносять до розряду нейтронних зірок. Із застосуванням новітньої техніки астрономічно-космічних досліджень знання про Всесвіт постійно розширюються і уточнюються. Після закінчення війни електроніка і нова потужна обчислювальна техніка стали основою багатьох виробничих процесів. У 1946 р. американці Еккерт і Маучлі створили ЕОМ "EN1AC", через два роки англійці Кілбурн і Вільямс з Манчестерського університету запропонували машину "МАРК1", в якій вперше була використана ідея збереження пам'яті. Тим часом Еккерт і Маучлі заснували свою фірму, а з 1951 р. налагодили серійний випуск своїх машин "UNIVAC-1", того ж року було створено першу радянську ЕОМ академіка Лебедева. У 1952 р. перший промисловий комп'ютер випустила фірма IBM. Перші ЕОМ діяли на основі вакуумних електронних ламп. Електронні лампи були громіздкими, мали короткий термін експлуатації, невисокий ККД через великі теплові витрати. Ще наприкінці 40-х pp. був винайдений транзистор, що невдовзі зробив цілу революцію в електроніці. Саме з винайденням транзисторів-напівпровідників стався якісний стрибок у розвитку техніки, розпочався другий період в історії електроніки, який тривав до початку 60-х pp. Швидкості переключення у транзисторів були у сотні разів вищими, ніж у вакуумних ламп. ЕОМ стали використовувати на кораблях і літаках. Попит на транзисторні ЕОМ швидко, ріс. Серійний ЇХ випуск практично водночас розпочався у 1958 р. у США, Японії, ФРН. Наступний винахід - створення інтегральних схем - вчені порівнюють з такими поворотними подіями в історії науки і техніки, як винайдення книгодрукування, парового двигуна тощо. З появою мікросхем у першій чверті 60-х pp. розпочався третій етап історії електроніки. Ключовою подією, що означила прихід інтегралізації в електроніку, була пропозиція американського інженера Дж.Кілбі з фірми "Texas Instruments" отримувати еквівалентні елементи для всієї схеми у монолітному шматку чистого кремнію. Уже в 1961 р. було випущено першу серійну мікросхему для ЕОМ. У 19.62 р. фірма RCA розробила інтегральні мікросхеми матриць пам'яті для запам'ятовуючих приладів ЕОМ. У 1971 р. було створено мікропроцесор - інтегральну мікросхему для виконання арифметичних та логічних завдань. У 1964 р. IBM нала509

голила випуск машин 1ВМ-360 - першої ЕОМ на інтегральних схемах. Тоді стало можливим поєднувати машини у комплекси і без будь-яких змін переносити програми, написані для однієї ЕОМ, на будь-яку іншу з цієї ж серії. Так було здійснено стандартизацію апаратного і програмного забезпечення ЕОМ. За кілька років було реалізовано близько 20 тис. ЕОМ даної серії, а попит зростав. У 1976 р. з'явилися машини четвертого покоління на великих інтегральних схемах (вони складались приблизно з 300 чипів-мікросхем і здійснювали до 100 млн. операцій на секунду). Така передісторія персонального комп'ютера. У 1976 р. два молоді американські техніки, що не мали інженерної освіти, Стефан Возняк і Стів Джобс, самотужки створили комп'ютер "Ейпл" для відеоігор. Джобс створив фірму "Ейпл комп'ютер" для їх масового виробництва і вона дуже скоро стала процвітаючим підприємством. Це спонукало інші фірми звернути увагу на ринок персональних комп'ютерів. У 1981 р. свою першу "персоналку" випустила IBM, що отримала визнання завдяки зручному мікропроцесору Intel-8088 і прекрасному програмному забезпеченню фірми Microsoft. У 1983 p. IBM випустила швидкодіючий персональний комп'ютер з жорстким диском, операційною пам'яттю 640 КБ. До кінця десятиліття комп'ютери фірми IBM стали самими масовими і популярними. Комп'ютер став не тільки технічним засобом, а й категорією соціальної градації. Детальний аналіз соціально-економічних змін у США, викликаних НТР за останні 25 років, зробив Джон Нейсбіт у книзі "Мегатенденції" (1982). Один з промовистих висновків-прогнозів був наступним: суспільство і світ поділилися на дві частини - ті, що мають комп'ютер і включені до інформативних мереж, і ті, хто цим не володіє. Від 70-х pp. темпи та масштаби отримуваних людиною знань, зміни в діяльності та побуті, повсякчасне розповсюдження техніки досягай такого рівня, що можна говорити про вступ ряду країн світу в якісно нову стадію свого розвитку - постіндустріальну або інформаційну. Вперше в історії зусилля по здобуттю і переробці інформації перевищили витрати на отримання енергії, сировини чи матеріалів. За всю історію людства нараховують три інформаційні революції: перцйГбула викликана винайдення писемності, друга - книгодрукуванням. Наприкінці XX ст. розпочалася третя інформаційна революція, яка в перспективі має кардинально змінити всі умови життя людини. Вона пов'язана з появою глобальної інформаційної комп'ютерної мережі Інтернет. Перші локальні обчислювальні мережі виникли в 60-і pp. Спочатку це були мережі окремих фірм, далі вони сприяли появі територіально-регіональних мереж кількох фірм та організацій. Логічним завершенням процесу до швидкого і зручного обміну інформацією стало винайдення системи Інтернет. її започатковано у січні 1969 р. урядом СІЛА у галузі військової стратегічної інформації (APRANET). У 1980 р. були створені ще 510

кілька національних комп'ютерних мереж. У 1986 р. Національний науковий фонд США зв'язав учених всієї країни з п'ятьма суперкомп'ютерами різних наукових центрів (NSFNET). Ця система і стала основою для Інтернету, що охопив всю земну кулю. Спочатку Інтернетом користувались тільки спеціалісти, тепер же коло користувачів не обмежене. Одна з фундаментальних проблем НТР - це постійний інформаційний вибух і пошук виходу з нього. Криза переінформації (обсяг наукової інформації подвоюється кожні 22 місяці) призводить до кризи непоінформованості. Людина губиться в безмірі інформації, пошуки знайти потрібне часто є марними. У XX ст. людство стало свідком швидкого стрибка у розвитку зв'язку, особливо телефонії, радіо та телебачення. Завдяки їм, а також суиутниковій космічній системі, сучасна людина отримала виключні можливості у цій сфері. Не зважаючи на сучасні технології, магістральні телефонні лінії бувають часто перевантажені або пошкоджені. Наприкінці XX ст. зародилась нова наукова галузь оптоелектроніка. Ера сучасного оптичного зв'язку розпочалась ще у 1960 р. після створення лазера. Використання мікронних хвиль світла замість радіохвиль покращило передачу інформації. Але земна атмосфера активно поглинає і розсіює оптичне випромінювання, тому лазери можна використовувати лише на малих відстанях. У 1966 р. японські вчені Као і Хокема запропонували для передачі світлового сигналу довгі скляні волокна. Так було започатковано систему волокнисто-оптичного зв'язку. Оптичний зв'язок набув визнання вже у середині 70-х pp. через універсальну спроможність трансляції інформації будь-якого виду, але поки що такий зв'язок є дорогим. На рубежі 60-70-х pp. в історії науки і техніки сталися кардинальні зміни. Традиційні технології опинилися на межі своїх фізичних можливостей. В першу чергу це відчували традиційні галузі - металургія, машинобудування, енергетика. Ще з 50-х pp. постало питання про вдосконалення сталеливарної промисловості. Перший промисловий кисневий конвертор був побудований в Австралії у 1952 р. Киснево-конверторний метод переплавлення чавуну на сталь склав конкуренцію мартенівському методу. На 70-і pp. будівництво мартенівських печей практично було припинене у всьому світі. Практично вичерпав свої можливості механічний удар -- один з самих розповсюд- . жених технологічних прийомів. Гранично експлуатувались традиційні транспортні засоби, дійшли максимального їх рівня потужність, вантажопідйомність, швидкість тощо. При новому віражі НТР йшлося про розвиток немеханічних технологій. Домінуючими стали такі процеси, коли виробництво не передбачало безпосередньої механічної дії на матеріал ззовні, а відбувалось за рахунок енергії міжмолекулярних і міжатомних зв'язків, зміни внутрішньої структури. Стали виникати нові наукові галузі та напрямки. На межі фізики елек511

тричних явищ і традиційної механіки виникла мехатроніка. Розвиток квантової радіофізики сприяв народженню лазера. Йшов активний пошук та впровадження альтернативних джерел енергії: геоенергетика, енергія вітру та припливу, створення синтетичного палива. Отримала дальший розвиток гідропоніка ^безперервне, цілорічне і цілодобове автоматизоване виробництво сільськогосподарських продуктів, що не залежать від ґрунтів, погодних чи кліматичних умов. Над поліпшенням генетичного коду агрокультур працює генна інженерія. Складні чи небезпечні для людини ділянки виробництва потребували спеціальної машинізації - створення робота. Найперші зразки простих промислових роботів були створені у 1962 р. в США ("Версатран" та "Юнімейт"). Вони діяли по суворій схемі при незмінних умовах праці. Роботи другого покоління стали більш автономними завдяки створенню підсистем сенсорної та ЕОМ. Прообразом адаптивного робота був маніпулятор Ернста 1961 р. У 1969 р. у Стенфордському університеті був створений робот "Шейкі", який мав технічний зір, міг розпізнавати предмети і оперувати ними по заданій програмі. Роботизація активно прогресувала в Японії. У 1982 р. фірма Міцубісі оголосила про створення робота, який міг сам розкурити цигарку і знімати телефонну трубку. Але американці у цьому ж році створили робота, що міг складати кубик Рубіка. Роботизація виробництва, крім позитивного (підвищення якості і темпів виробництва), має і негативний бік: загроза безробіття внаслідок гегемонії механічних приладів на місцях, стреси працюючих, травматизм. Перший випадок вбивства роботом людини стався в Японії у 1981 р.. тому Міжнародна організація праці (МОП) виробила правила користування роботами на масових підприємствах. Нині вчені розробляють роботів третього покоління - із штучним інтелектом. їх основне призначення - цілеспрямована дія у складному, погано організованому, не прогнозованому середовищі. У другій половині XX ст. однією з провідних наук стала кібернетика (наука про інформаційне управління), батьком якої називають американського вченого Норберта Вінера (1894-1964). У 1948 р. вчений видав книгу "Кібернетика", яка зробила його всесвітньо відомим. Його заслуга полягала в тому, що він вперше зрозумів принципове значення інформації в процесах управління. Людина поглиблювала свої знання не тільки про світобудову, а й про саму себе. У 1962 р. Нобелівська премія в галузі фізіології і медицини була присуджена англійцю Ф. Кріку, американцям Д.Уотсону та М.Уїлкінсу за створення моделі ДНК у 1953 р. та поглиблене вивчення структури та механізмів дії нуклеїнових кислот. Поглиблювались знання про нервову систему, на новому рівні вивчали позасвідоме. Так, у 1983 р. спільно з математиком Гремом Мітчісоном Френсіс Крік висунув гіпотезу про те, що сновидін 512

ня є побічним ефектом процесу звільнення людського мозку від надмірних і некорисних асоціацій, накопичених у стані бадьорості. У травні 1990 р. група американських вчених з Медичної школи ім. Гопкінса (Вашингтон) вперше виростила в лабораторії колонію людських нейронів, відкривши шлях в біохімію і генетику людського мозку, створення нейротехнологін для ЕОМ. У лабораторіях компанії IBM 1990 p. вчені отримали метод точно переміщувати окремі атоми. Це відкрило шлях для створення таких мікросхем, в яких інформація обертатиметься на молекулярному рівні. Науковою сенсацією стало здійснення в одному з англійських університетів у 1997 р. клонування великого дорослого ссавця. Вівця Доллі, що з'явилася на світ в результаті цього експерименту, забезпечила собі місце в історії науки. Американський учений Річард Сід оголосив про початок експериментів по клонуванню людини, тобто створенню штучної людини із окремої клітини нестатевим способом. Такі досліди засуджені Ватиканом і заборонені законом Великобританії. Значення таких експериментів важко усвідомити. Йдеться про довільні зміни і конструювання біологічної природи людини, створення кібернетичних організмів. На практичному горизонті медицини серед інших вирізняється фармако-генетика — методика сканування геному і створення ліків, призначених для конкретної людини.

Тенденції у розвитку літератури.

Картина світової літератури стає по війні значно складнішою у всіх відношеннях: за тематикою, жанрами, стилями, проблемами, регіональним представництвом. До школи так званої "старої" літератури (західноєвропейської чи північноамериканської) прилучаються новітня хвиля - латиноамериканці (Габріель Маркес, Пабло Неруда, Луїс Борхес), японці (Кобо Абе, КавабатоЯсунарі), африканці. При яскравій строкатості умовно можна виділити два основних напрями -- реалістично-традиційний та модерністичний. Реалізм продовжував довоєнну демократичну тенденцію в літературі, а також традицію літературного руху Опору у роки фашизму та нацизму. Тут в першу чергу слід нагадати імена французів Роже Війяна, Робера Мерля, Жана Лаффіта, німців Генріха Бьолля, Анни Зегерс, Германа Гессе. Так, Жан Лаффіт, що пройшов шлях в'язня у гітлерівських концтаборах, у книзі "Живі борються" документально розповів про людську мужність, нескореність і віру у перемогу над фашизмом. Робер Мерль у романі "Смерть моя професія" показує історію Німеччини першої половини XX ст. через, долю Рудольфа Ланга, що став комендантом концтабору й професійним убивцею. Романи і повісті Анни Зегерс ("Мертві залишаються молодими", "Поїзд прийшов вчасно", "Де ти був, Адаме?") розкривають драматизм 33N

513

німецького суспільного життя за гітлерівського режиму. Цю ж тему у своїх художніх та публіцистичних творах продовжив Генріх Бьолль. який і був відзначений Нобелівською премією у 1956 р. "Сердитими молодими людьми" назвали англійських письменників, що вступили до кола літератури у середині 50-х pp. їх твори містили їдкий сарказм, різку і неприкриту критику існуючих порядків. До плеяди "сердитих" відносяться Кінслі Еміс ("Щасливчик Джим", "Це невизначене почуття"), Джон Уейн ("Поспішай униз", "Живучи тепер"), Джон Осборн ("Оглянься у гніві"). Трохи пізніше в літературу Великої Британії прийшло покоління бунтівників, яких стали називати творцями "робітничого роману". Започаткував цей рух роман Аллана Сіллітоу "Суботній вечір та недільний ранок". Його наслідували Сід Чаплін ("День сардини", "Можна кохати і так"). Домінували у цих романах молоді герої з середнього трудящого класу, невдоволені життям, що займали активну громадянську позицію. Але "робітничий роман" був хоч і помітним явищем, але нетривким. У цей же час з'являється і так званий "антиколоніальний роман". Його представляють такі письменники як Джеймс Олдрідж ("Дипломат", "Не хочу, щоб він помирав", "Останнє вигнання"), Д.Стюарт ("Леопард у траві". "Непідходящий англієць"), Н.Льюїс ("Самотній пілігрим", "Зрима пітьма"). Та найбільшою постаттю повоєнної англійської романістики є Грем Грін. Ного романи "Тихий американець", "Суть справи", "Комедіанти", "Наша людина в Гавані", "Подорож з моєю тіткою" зосереджують увагу читача на яскравих психологічних характеристиках героїв, що провідним питанням життя мають визначення і знайдення його сенсу. Чарльза Персі Сноу іноді називають новим Голсуорсі за його цикл романів "Чужі та брати", який панорамно показує життя англійського суспільства 20-60-х pp. Французький реалізм репрезентують Луї Арагон, Моріс Дрюон, Ерве Базен. Творчість Луї Арагона багатогранна: поезія, проза, публіцистика, есеїстика. По війні у кількох поетичних збірках Арагон залишився вірний пам'яті війни, руху Опору. Серед епічних творів вирізняються монументальні праці "Страсний тиждень", "Загибель всерйоз" та "Комуністи". У формі родинної хроніки написані романи Ерве Базена "Родина Резо", "Гадюка в кулаку", "Смерть коня". Ерве Базен чи не першим гостро розкрив проблему поколінь, що назрівала і вилилась у молодіжний бунт наприкінці 60-х pp. Учасник руху Опору Моріс Дрюон створив трилогію "Кінець людей", де викривав небезпеку цинізму і бездуховності у взаєминах людей. Справжня популярність до Дрюона прийшла у наступні десятиліття, коли він написав серію

історичних романів "Прокляті королі" (1955-1977). В США реалістичний напрям репрезентують лауреати Нобелівської премії Ернст Хемінгуей (1952), Уільям Фолкнер (1950), Джон Стейнбек (1962). У першому післявоєнному романі "За рікою, у затінку дерев" Е.Хемінгуей показує руйнівну роль війни. Мова йшла про знищення людської особистості. Відома повість "Старий і море" стала філософським осмисленням долі людини-борця. Це твір-притча, головна ідея якого висловлена ясно: "Людина створена не для того, щоб зазнавати поразки. Людину можна знищити, але не можна її перемогти". Проблеми сучасного американського суспільства відображені у творах Д.Стейнбека ("Море Кортеса", "Заблукалий автобус", "На схід від раю", "Зима тривоги нашої") та У.Фолкнєра (трилогія "Село", "Місто" та "Особняк"). Настрій покоління "хіпі" та "бітників" виразив у своєму романі "Над прірвою у житі" Дж.Д.Селлінджер. Головний герой, зовні нічим не відмітний від інших, не може жити у злагоді з лицемірством, байдужістю, підлабузництвом. Він самотній у світі, якого не може збагнути. Твори Джона Апдайка ("Кентавр". "Ферма", "Кролику, біжи!") знаходяться на перетині реалістичного і модерністичного напрямів. В США кращим твором про другу світову війну вважають роман Н.Мейлера "Голі та мертві". Антивоєнну тему Мейлер продовжив і у наступних романах- "Армія ночі" (про масовий похід 1967 р. до Пентагону проти війни у В'єтнамі), "Майямі та облога Чикаго" (про воєнні програми у передвиборній кампанії 1968 p.). Його гостру манеру відгукуватись на нагальні проблеми сучасності назвали "новим журналізмом". У післявоєнний час в США нового рівня сягає і драматургія. У п'єсах Юджша О'Ніла "Продавець льоду прийде", "Довга подорож в ніч", "Місяць для пасинків долі" створена картина розкладу колись незаперечних людських цінностей, розриву природних зв'язків між людьми. Твори О'Ніла стали еталоном серйозної драми, підготували складну психологічну драматургію Теннессі У ільямса та Артура Міллера. У п'єсах Уільямса "Скляний звіринець", "Трамвай "Бажання", "Орфей спускається в пекло" та ін. світ людських стосунків постає трагічним. Твори Міллера "Після гріхопадіння", "Випадок у Віші" також зосереджені на проблемі збереження чистоти внутрішнього світу людини. Умодерністичній літературі найбільш помітним явищем були твори екзистенціалістів. Засновником екзистенціалізму є французький письменник Жан Поль Сартр (1905-1980). Його філософське кредо досиіьясне: здійснюючи духовний вибір, людина бере на себе відповідальність за себе та інших, за долю світу в цілому. Жан Поль Сартр народився в Парижі, закінчив при : 33*

514

515

вілейований вищий навчальний заклад Еколь Нормаль, відслужив в армії, викладав філософію в Гаврі. У 1933-1934 pp. був на стажуванні в Берліні, там познайомився з філософією Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдепера. У ранніх роботах "Трансцендентність Его" (1934), "Уява" (1936); "Ескіз теорії емоцій" (1939), "Уявне" (1940) Сартр розвинув вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції. Роботу над фундаментальною працею "Буття і ніщо" перервала війна. Сартр був мобілізований, в роки "дивної війни" потрапив в полон. Уміло зобразивши важке захворювання, він вийшов з табору і почав викладати філософію в одному з паризьких ліцеїв, приєднався до руху Опору. У середині 40-х pp. Сартр бере активну участь у політичному житті Франції. Намагався створити партію лівої інтелігенції, виступав проти колоніальних воєн в Алжирі та В'єтнамі. У 1964 році Сартру була присуджена премія Нобеля по літературі, але письменник відмовився її отримати. Творчість іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю (19131960) була відзначена також Нобелівською премію (1957). Дитинство Камю пройшло в передмістях Алжиру, по закінченню Алжирського університету в 1940 р. Камю переїхав до Парижу, де влаштувався працювати в одну з столичних газет. Вільний час він віддавав редагуванню рукописів, розпочатих ще у Алжирі. Серед них - трагедія "Калігула", начерки філософського есе "Міф про Сізіфа", повість "Сторонній". Остання невдовзі принесла Камю широке визнання. Трагічна окупація Франції змусила його від'їхати до Алжиру, але вже з осені 1941 р. він пристав до руху Опору. Пізніше він пояснював свій вибір так: "Просто я себе ніде більше не мислив, от і все. Я думав, і так думаю по сьогодні, що приставати на бік концтаборів не можна". У 1943-1944 pp. у нелегальній пресі з'явились його "Листи до німецького друга" - філософсько-публіцистична відповідь спробам виправдати фашистське людиноненависництво за допомогою ніцшеанських поглядів. Найбільш відомий твір Альбера Камю "Чума" побачив світ у 1947 р. За словами самого автора, зміст "Чуми" - це боротьба європейського опору проти нацизму. У своєму щоденнику письменник записав: "За допомогою чуми я хочу передати обстановку задухи, від якої ми страждали, в якій ми тоді жили. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому." "Чума" - це книга про нескорених, книга про сенс життя посеред безглуздя. Коли А.Камю загинув в автомобільній катастрофі, Ж.П.Сартр, з яким вони спочатку були дуже близькі, а потім різко розійшлися, в прощальній замітці про Камю так описав його духовне обличчя і місце в житті Заходу: "Камю являв в на516

шому столітті - і в суперечці проти поточної історії - сьогоднішнього спадкоємця старовинної породи тих моралістів, чия творчість є найбільш самобутньою лінією у французькій літературі. Його впертий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чутливий, вів сумнівну у кінцевому результаті битву протії руйнівних і потворних віянь епохи. 1 тим не менше впертістю своїх "ні" він - всупереч макіавеллістам, всупереч золотому тільцю користолюбства зміцнював в її серці моральні засади". Ученицею Сартра вважає себе англійська письменниця Айріс Мердок. Вона зображала людину загубленою і самотньою в світі хаосу ("Замок на піску", "Дика троянда", "Сдиноріг"). Людські долі визначаються загадковим фатумом, перед яким люди немічні, все вирішує сліпа сила долі. Співзвучною екзистенціалізму в західноєвропейській літературі була "драма абсурду". Найбільш відомі представники цієї течії румун Ежен Іонеско та ірландець Самюель Беккет. Відчуження людини від суспільства, фатальна самотність, песимізм, передчуття загибелі, марність дій та безглуздість слів персонажів - головні риси цього напрямку. Широкої популярності набули п'єси Беккета "В очікуванні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". Перу Іонеско належать "Повітряний пішохід", "Урок", "Носоріг", "Корабель помирає". На початку 60-х pp. у Франції нетривке місце посів "неороман" (або антироман). В основі роману - приреченість: людині дано пізнати лише фрагменти, але зрозуміти істину поза її силою. Серед авторів найбільш популярною у молоді стала Франсуаза Саган. її романи "Здраствуй, смуток", "Чудові хмари", "Чи любите ви Брамса?", "Трохи сонця в холодній воді", "Ангелохоронець" витримали кількаразові видання і були перекладені багатьма європейськими мовами. "Психологічний роман" представляє також Наталі Саррот у творах "Портрет невідомого", "Планетарій", Золоті плоди", "Між життям і смертю". Нобелівська премія за 1999 р. була присуджена німецькому письменнику Гюнтеру Грассу за роман "Моє століття". Відомим він став ще значно раніше. Багато хто вважає, що Нобеля він заслужив відразу після виходу в світ свого першого роману "Бляшаний барабан" (1959). Народився Гюнтер Грасс у 1927 р. у Гданську в сім'ї кашубських німців. Після служби в армії та американського полону він працював гірником і водночас навчався в Академії мистецтв у Дюссельдорфі та Берліні. У другій половині 50-х pp. заробляв собі на життя як скульптор, графік і письменник спочатку в Парижі, а потім у Берліні. У 1955 р. вперше виступив з читанням своїх творів на

зібранні літературного об'єднання "Група 47", до якої входили найперспективніші німецькі автори і яка була свого роду "арбітром" в оцінці творчості початківців. У 60-х роках письменник, як і багато інших "лівих інтелектуалів", займався політикою та брав участь у передвиборній кампанії на боці соціал-демократів та Віллі Брандта. Його роман "Під місцевим наркозом" розповідає про відповідальність інтелектуала перед суспільством. Ця ж тема розкривається і у наступному творі "Із щоденників слимака". Грасс був нагороджений багатьма преміями, серед яких премія Теодора Фонтане, медаль Александера-Маяковського, премія Георга Бюхнера.

Розвиток архітектури.

Післявоєнна історія архітектури має кілька етапів розвитку з відповідними особливостями. У перші повоєнні роки (до кінця 40-х) питання стилю і художньої естетики відійшли на задній план, великі обсяги відбудови в Європі, з одного боку, і обмеженість засобів будівництва, з іншого, обумовили певну спрощеність і навіть примітивізацію будов. Тому криза авангардних напрямків архітектури (а її симптоми були помітні ще наприкінці 30-х pp.) поглибилась. Збитки, завдані країнам війною, породили прагнення до історизму, відновлення традицій, збереження (або поновлення) національного. Всесвітній (міжнародний, інтернаціональний) стиль втратив свою популярність і був приречений на згасання. Хоча, безперечно, його напрацювання не були марними і виявились у новому синтезі архітектурних засобів і стилістики. 50-і pp. позначені масовим житлобудівництвом. Проектні інститути працювали над плануванням квартир, враховуючи технічні можливості, демографічні та соціальні відмінності населення, особливості місцевості. Попри це житлові споруди всюди були доволі однотипні. Іншою ознакою 50-х pp. є те, що саме у цей період відновили свою автономну діяльність національні архітектурні школи, специфіка яких визначалась авторитетом талановитих майстрів. Так, архітектура Фінляндії множила традиції Алвара Аалто; японське зодчество вийшло на передові позиції завдяки Кендзо Танге, латиноамериканський світ представляли Оскар Німейср та Лусіо Коста; США подолали консерватизм дякуючи наполегливості Еро Саарінена, Великобританія заявила про свій стиль творчістю подружжя Елісон і Пітера Смітсонів. У 50-і роки остаточно визнані конструктивістські принципи Міс ван дер Рое і Ле Корбюзье. Архітектура '60-х pp. відрізняється тенденцією до відгородження від

зовнішнього світу. Колишня легкість форм була заступлена гіпертрофованою масивністю. Навіть скляні фасади стали неприступними: прозоре скло замінили поляризованим, дзеркальним, що надало будовам вигляду непрозорих зовні кристалів. Виявом реакції на зовнішнє благочестя, косметичну прибраність створеного довкілля став рух бруталізму (від фр. brutal - грубий, жорстокий). Бруталісти прагнули виразити в архітектурних образах життсстверджуючу силу, розуміючи її як природно-грубу енергію. Від початку 70-х pp. в історії архітектури вирізняють етап постмодернізму, що охопив і 80-і pp. У 1972 р. побачила світ книга П.Блейка "Форма випливає з фіаско". Ця назва звучала як антитеза до максими модерністичної архітектури: "Форма випливає з функції". П.Блейк вважав, що модерністична архітектура зазнала поразки через надмірну революційність і безкомпромісність, утопічну мрійливість і примарність. Якщо у 30-і pp. скло у модерністичній концепції і практиці було символом чистоти, ясності, довершеності, слугувало засобом єднання внутрішнього і зовнішнього просторів, то в 70-і pp. "скляну" архітектуру звинуватили в тоталітаризмі, в контролі приватного і громадського життя людини. У 90-і pp. відновлюється інтерес до унікальних проектів, нестандартних рішень в організації простору. Першим теоретичним обґрунтуванням назрілих в архітектурі проблем вважають працю професора Йєльського університету Роберта Вентурі "Складність і суперечність в архітектурі" (1966). Учений провів порівняльний аналіз засад довоєнної і сучасної архітектури. Р.Вентурі нагадував, що Корбюзье проголосив основою нової архітектури чіткий порядок: "Ми стверджуємо, що людині притаманне прагнення до порядку, що всі її дії і думки спрямовуються прямою лінією і прямим кутом". Вузловим принципом постмодернізму Р.Вентурі назвав "складний порядок", який передбачає гнучкість і певну свободу. На думку постмодерністів, архітектура має подолати каркас канонів, має бути відкритою, мобільною системою. Р.Вентурі цитував провідного архітектора модерну Антоніо Гауді: "Я люблю невпорядкований порядок". Цей вислів став правити за кредо постмодерністичної архітектури. На противагу універсальному інтернаціоналізму був відновлений національний історизм. Постмодерністи наступальному революціонізму функціоналістів протиставили повагу до традицій, їх головним принципом стала ідея вписування (вмонтовування) в довкілля. В 70-і pp. виникають цілі проекти "нейтралізації" модерністичних споруд. Так, Центр Жоржа Помпіду в Парижі (1977, арх. Р.Піано, Р.Роджерс) був затулений архітектур-

ною "ширмою" з арок, колон, стовпів (арх. М.Кюло, Дж.Стелленс). Інклюзивний принцип стає провідним у ансамблевій забудові. У 1980 р. в Парижі була проведена Бієнале з характерною назвою "Urbamte" (дослівно: ввічливість, учтивість). Корбюзіанське поняття "L'urbanism" (урбанізм, городянство) було витіснене. "Ввічлива" архітектура розв'язувала завдання не згори, а з середини. Комфорт, затишок, зручність - основні критерії архітектури 80-х років. Інший американський дослідник Р. Рагон підкреслив, що иостмодерністи включають не тільки історичне минуле, а й повсякденне, тривіальне, буденне. Якщо мовою модерніста була висока поезія, то постмодерніст пише старанною прозою. Модерністи використовували майбутній час, а їх наступники тісно пов'язані із сучасністю, вони - в теперішньому часі. Модерністи іноді скидались на утопістів-мрійників, їх вважали іноді божевільними; постмодерністи стали надто тверезими, вони уникали новаторського ризику. Постійне оглядання назад, ностальгування зробили їх швидше колекціонерами, хранителями цінностей, ніж самостійними будівничими. Модерністи часто згадували вислів 3. Фройда: "Птах летить, або помирає!". Постмодерністи доцільним вважали зауваження Е. Фромма про "жіночність" архітектури, власне, її підпорядкованість, слухняність. Протистояння постмодерністів бунтівній архітектурі виразилось і на практиці. Кінцевою датою функціональної архітектури США називають 15 липня 1972 року. В цей день було знищено житловий комплекс Проут-Айгоу в Сент-Луїсі. Побудований він був у 1956 році на місці негритянських бараків і мав розв'язати соціальний конфлікт. Але на 70-ті роки Проут-Айгоу залишався осередком кримінальної злочинності. У 1977 році у кількох номерах журналу "Америка" було надруковано низку матеріалів під рубрикою "Що відбувається з американською архітектурою?" Авторка нарисів Дженні Хакстебл відповіла лаконічно: "Контрреволюція". Це слово достатньо точно передавало характер руху, спрямованого проти новітньої архітектури. Вирок висловив Юліус Позенер: "Функціоналізм будував для нікого!", тому з ним треба покінчити. Ще в 60-ті роки в США була відчутною тенденція до монументалізації. Наприкінці 1950-х pp. набув визнання американський архітектор Луїс Кан (1901-1974). Це пов'язане з його викладацькою роботою в Иєльському університеті. Особливе значення Кан надавав організації світла. Воно для нього - найважливіший структурний засіб формування простору, незаперечна характеристика для його сприйняття. "Композитор записує ноти, щоб 520

почути звуки, - писав майстер. - В архітектурі ритм необхідний, щоб витворилась музика відповідності між світлом і простором. Символи архітектури і музики через те такі близькі. Я вірю в те, що архітектура - розумний спосіб організації простору. Вона має бути створена так, щоб конструкція і простір проявились в ній самій. Вибір конструкції повинен враховувати організацію світла. Структура допоміжних приміщень має доповнювати структуру основних. Одна - груба, брутальна, інша - мережлива, сповнена світлом". Першими значними реалізаціями концепції Кана були будови Художнього музею Йєльського університету в Нью-Хейвені (1951-1953) і американської федерації медичних працівників у Філадельфії (1954-1956). Широке визнання Кану принесло будівництво медичних лабораторій Пенсільванського університету (1956-1961). Справу "органічної архітектури" Райта у повоєнні роки продовжив Брюс Гофф (1904-1982). Він розробляв індивідуальні форми, враховуючи смак і бажання замовника, особливості місцини і традиції місцевості. Гофф вважав, що архітектура виграє від несподіваного використання матеріалів: "Матеріали мають переступати межі своєї фізичної природи, так само як в людині ми сподіваємося побачити більше того "матеріалу", з якого вона зроблена". Взаємини Гоффа із замовниками грунтувались на відомій тезі його учителя Райта про те, що "органічна архітектура" покликана створювати будинки такі ж не подібні один на одного, як і люди, що в них мешкають. Райт створив стиль, що передбачав безліч комбінацій. Гофф всякий раз створював все нові і нові "стилі" для задоволення потреб замовника, прагнучи максимально наблизити будинок до його задуму. Гофф виступав проти професійних обмежень. Гофф - автор понад 400 проектів, 130 з яких реалізовані. Англійські критики називають його "самим американським архітектором" або "архітектором мрії". Для родини Фордів у Аврорі (штат Іллінойс) він побудував "будинок-парасольку" (1948); для сім'ї Бавінджер в Нормані (штат Оклахома) "будинок-равлик" (1951-1955); для доктора Хайда в Канзас-сіті - "зелену попільничку" (1965) та безліч інших вражаючих будинків. Будинки Гоффа іноді називають "архітектурними портретами". Філіпа Джонсона (народ. 1906) критики називають "останнім архітектором епохи майстрів і першим - епохи без майстрів". Сам він називав себе і функціональним модерністом, і класицистом, і постмодерністом, і функціональним еклектиком. 1 все це без будь-якого кокетування. Кожна з цих характеристик до нього прийнятна у різні етапи його творчості. Після другої світової лійни, наприкінці якої Джонсон служив у діючій армії, він повер521

ну вся до нью-йоркського Музею сучасного мистецтва. 1947 року він випустив монографію про Міс ван дер Рое, саме його творчість і надихнула його на будшничу стежку. Свою самостійність Джонсон усвідомив наприкінці 1950-х pp., побудувавши корпус університету Св. Томаса в Хьюстоні та Музей Вільяма Проктора в Юті ці. 60-і роки знаменують новий етан його зрілості. Сам він про це писав у своїй дослідницькій праці "Елементи руху в архітектурі": "Архітектура, це, звичайно, не тільки організація простору, не тільки організація об'ємів. Це фактори допоміжні, підпорядковані основному організації руху ("процесії"). Архітектура існує тільки в часі". Саме через організацію руху слід відзначити його "Сад скульптур" при Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (1953-1964), театральний комплекс Лінкольн-центр (1962), Музей доколумбового мистецтва у Вашингтоні (1963). Джонсон залишався найавторитетнішим майстром впродовж 70-80-х pp., самим модним і самим дорогим. Америка залишила за собою традицію будівництва хмарочосів. Відмінністю хмарочособудування 60-х pp. була тенденція до індивідуалізації їх вигляду. Показовим є приклад житлового комплексу "Марина-сіті" (1964) в Чикаго архітектора Б.Гольдберга. У комплексі домінують дві висотні круглі вежі. Квартири розташовані на верхніх 40 поверхах, нижні 20 віддані під гаражі-стоянки для автомобілів, на наступних 20 знаходяться магазини, кафе, кінотеатр, спортмайданчики, установи соціальної і побутової сфери. Елісон і Пітер Смітсони (нар. відповідно у 1928 і 1923 pp.) стали відомими у Великій Британії з 1954 p., коли розробили і здійснили проект школи в Ханстенстоні, спираючись на вчення Міс ван дер Рое. 1964 p. вони побудували оригінальний комплекс тижневика "Економіст" у Лондоні. Вежі зі зрізаними кутами, що юрбляться на подіумі на Сент-Джеймс-стріт серед відомих фешенебельних клубів, були зведені на основі металоконструкцій (данина Місу), але вони завуальовані кам'яним облицюванням колон. Уважні перехожі майже одразу помітили в комплексі цитування архітектури афінського Парфенону. В такий спосіб подружжя продемонструвало, чого можна навчитися в античності. Внесок Італії в післявоєнну архітектуру неоднозначний. Архітектор Джіо Понті у безладі і невизначеності поводився як кмітливий професійний політик. Він "випікав" модні банально елегантні проекти у так званому "міланському смакові". Це було відверте епігонство на тлі Корбюзье. На противагу йому діявП'єр Луїджі Нерві (1891-1979). Він народився у маленькому містечку Сондріо на півночі Італії. Закінчив інженерний факультет Бо522

донського університету, набув звання цивільного інженера. Нерві дуже скоро зрозумів будівельні можливості залізобетонних конструкцій, винайшов їх різновид - армоцемент. Він створив наприкінці 1920-х pp. власну фірму "Інженери Нерві та Неббіозі" у Римі, на початку 30-х pp. її замінило "Товариство інженерів Нерві та Бартолі", яка працює і понині. Після другої світової війни Нерві очолив рух "за нову архітектуру", який пропагував нові технології і нові принципи конструювання будівель. У 1946 р. фірма Нерві побудувала невеликий експериментальний будинок з армоцементу, товщина стін якого не перевищувала трьох сантиметрів. Через два роки за таким самим принципом був побудований виставочний павільйон у Турині. Ця будова остаточно зробила Нерві визнання і сприяла чисельним замовленням, серед них - басейн Морської академії в Ліворно. У 1954 р. Нерві брав участь у будівництві палацу ЮНЕСКО. У 1959 р. на привокзальній площі в Мілані виросла спроектована майстром вежа "Піреллі"(італійці називають її "лезом бритви"). В ній було віддано данину формалістичним витівкам італійської машинної естетики футуристів. Слава Нерві зросла, коли він працював над комплексом споруд для Римської олімпіади-60 (1956-1957). Найбільш вдалим був Малий палац спорту (Палацетто), виконаний у співавторстві з Аннібале Вітелоцці. За рекомендацією Королівського товариства англійських архітекторів. Нерві була присуджена золота медаль за досягнення в галузі архітектури. На початку 60-х pp. Нерві разом із сином Антоніо активно працюють в США, Австралії, Канаді (автобусна станція в Нью-Йорку, церква Нью-Норсіа в Австралії, фінансовий центр в Монреалі, конторський центр у Сіднеї тощо). Нерві - майстер конструкцій, більшість яких виконані з армоцементу. Особливість його творчості полягає в тому, що використовуючи цей метод, він досяг великої досконалості і розмаїття форм, створюваних шляхом, збірки окремих елементів. Він довів, що армоцементні, переважно збірно-монолітні, конструкції не тільки економічні, але й можуть -бути художньо повноцінними. Річард Нейтра (1892-1970) набув освіту у Віденському технологічному університеті. Вершиною творчості австрійського архітектора став Будинок в пустелі в Колорадо (1946) - взірець технічної сміливості і досконалості. Будинок зроблений зі скла і алюмінію. Нейтра створив у ньому штучний клімат: променеве опалення для зими, охолоджувальні пристрої для літа. Будинок набув відомості як штучна оаза, що здатна протистояти піщаним бурям і землетрусам. Найвідомішим німецьким архітектором після другої світової війни був 523

Ганс Шарун (1893-1972). Він був головним архітектором Великого Берліна. Пошуки Шаруна у післявоєнний час в основному зосередились на трьох архітектурних типах: житловий будинок або квартал, школа, концертно-театральне приміщення. На його думку, ці будинки найбільше виливають на духовну сферу життя людей. Серед житлових будов найбільш оригінальними є два будинки у Штутгарті, названі автором "Ромео" і "Джульетта" (19561960), вони створюють досконалу об'ємно-просторову композицію. Серед шкільних проектів гімназія в Люнені (1956-1962) справила найбільший вилив на типове будівництво у Західній Німеччині. Кожна класна кімната зроблена у вигляді окремого осередку зі своїм входом, гардеробом, двориком. Низка класів об'єднані у три вікові групи, що мають свій спільний зал-хол. Великий двір та інші службові приміщення використовуються всією школою. Парадоксальну славу майстру принесло приміщення Філармонії у Західному Берліні (1956-1963). "Музика у центрі, - говорить сам Шарун, - ось те, що було головним принципом, покладеним в основу аудиторії..." Аудиторія Філармонії - найбільший успіх архітектора, акустика її виключна. Оригінальним є перекриття будинку у вигляді великого шатра. Датчанин Иорн Уотцон (народ. 1918 р.) розпочав свою діяльність у Стокгольмі в 1942-1945 pp. У 1946 р. працював у США в майстерні Франка Ллойда Райта. В 1948 p. познайомився з Фернаном Леже та Ле Корбюзье, побував у Марокко. Як стипендіат у 1949 р. продовжив навчання в США, потім відвідав Південну Америку, спілкувався з Місом ван дер Рое. Захопився архітектурою майя і ацтеків. Повернувшись у Данію, активно став брати участь у конкурсах, отримав кілька значних премій за оригінальність художнього мислення. 1952 р. побудував власний будинок поблизу Копенгагена. В середині 50-х pp. здійснив поїздку до Китаю, Непалу, Індії, Японії. Багаторічна копітка праця принесла успіх. Уотцон став всесвітньо відомим, створивши Сіднейську оперу. Комплекс складається з десяти віялоподібно складених оболонок, нависаючих над плоским об'ємом будови, як вітрила над човном. Ці оболонки не є органічними конструктивними частинами споруди, вони мають декоративне значення ( коштовна декорація - 95,2 млн. доларів). У конкурсі архітекторів Сіднейської опери у 1954 р. взяли участь 233 спеціалісти з 32 країн. Нікому тоді ще не відомий Й.Уотцон ніколи не був в Австралії. Працював він з фотографіями того місця, де мала стояти опера. Його захопили краєвиди з вітрильниками у Сіднейському порту. За архітектурною естетикою він був шанувальником храмової культури майя і ацтеків. Проект Й.Уотцона викликав одностайне схвалення комісії, але з його реалі-

защєю було складніше. У 1966 p., втомившись від технічних, фінансових ударів, Й.Уотцон усунувся від доведення будівництва. До кінцевої реалізації проекту долучилися чотири австралійські архітектори. Офіційне відкриття відбулося 20 жовтня 1973 р. в присутності королеви Єлизавети II. З гавані нова будова нагадує легкого красеня-лебедя, що ось-ось має знятися в небо. Інтер'єр виконаний у стилі "космічної естетики". Сцена закрита найбільшою в світі "Завісою Сонця і Місяця" (її площа майже 200 кв.м). Орган в концертному залі - теж найбільший у світі, в ньому 10,5 тис. труб. Всього в комплексі п'ять театральних залів, кінозал і два ресторани. Оперний зал розрахований на 1550 глядачів, концертний - на 2700. У 1964 р. Уотцон отримав першу премію в конкурсі на проект нового театру в Цюріху. Це був абсолютно інший проект. Але найбільшим серед "північних" архітекторів вважається Алвар Аалто (1898-1976), який зажив слави ще у 30-і pp. У 1947 році за проектом Аалто був побудований комплекс Масачусетського технологічного інституту. Після іього Аалто повертається на батьківщину. У післявоєнні роки Аалто, викозистовуючи такі традиційні для Фінляндії матеріали як цегла, граніт, червоій мідь і дерево, шукає нові способи експлуатації їх якостей. Аалто залииається вірним одним і тим же прийомам організації простору: напіввідкригий дворик - проміжна ланка між інтер'єром і зовнішнім середовищем, навколо якого будується вся композиція. Цей прийом вперше було вжито у зведенні муніципального центру селища Сяйнатсало (1950-1952). Потім він іабув вдосконалення у столичних комплексах - будинку управління пенсій■ІОГО забезпечення (1952-1956) і будинку культури робітничих організацій '1953-1958). Кращим своїм зарубіжним проектом майстер вважав спортив■ Ний і культурний центр у Відні (конкурс 1953 p.), але реалізувати його не вдалося. У 60-х pp. Аалто продовжував будувати, але нові його твори вже не перевершили набутого. У Фінляндії Аалто знали і як дизайнера меблів. Наприкінці 50-х - на початку 60-х pp. почалося будівництво міста Бразиліа як нової столиці Бразилії. Загальний план-проект був розроблений Лусіа Костою, урядові комплекси розробляв Оскар Німейєр (народ. 1907). Ідея нової столиці виникла ще наприкінці XIX ст. і навіть була внесена до конституції, коли у 1889 р. країна стала республікою. Але до 1956 р. нічого у цьому напрямку не робилося. Та коли президентом став Жуселіну Кубічек ді Олівейра, Бразилія просунулась вперед на півстоліття. Місто Бразиліа було справді побудоване за три роки буквально на рівному місці, а точніше - в заростях тропічного лісу. 21 квітня 1960 р. відбулось офіційне відкриття сто525

524

лиці. Сьогодні Бразиліа нерідко називають одним з найкращих міст планети, захоплюючись просторими майданами, парками, проспектами. Говорять про ретельність, з якою ті чи інші будови вписані у природний ландшафт, наче твори мистецтва. Але є і скептики, що вважають нову столицю зовні нецікавим містом, позбавленим людської атмосфери. Загальну конфігурацію міста, яку нерідко порівнюють з формою літака або луком з стрілою, розробив Лусіо Коста. Він розбив місто двома перехрещеними вулицями. Через урядові і ділові квартали проходить дугоподібна міська магістраль. її перетинає пряма, як стріла, головна вулиця, вдовж якої розташовані всі важливі офіційні заклади. На площі Трьох Влад, якій відведено роль урядового центру, знаходиться Палац уряду. Будинок національного конгресу і Будинок Верховного суду. Комплекс Національного конгресу складається з двох симетричних 28поверхових башт, обабіч яких - дві приземкуваті споруди: Сенат і Палата представників. Сенатський корпус увінчаний плескатим куполом. Будова Палати представників перекрита дахом у вигляді чаші. Перед приміщенням Верховного Суду поставлено алегоричну скульптуру Юстиції. Скульптор Бруно Жіоржі посередині площі поставив постаті Двох воїнів на честь будівничих міста. Оскар Німейєр побудував також кафедральний костел, що завершується перекриттям у вигляді корони, що її часто тлумачать як квітку або звернені до неба кисті рук. У 1964-1974 pp. Німейєр працював за кордоном - у Європі, Північній Африці, на Близькому Сході. У 1980 р. спроектував для Бразиліа Музей індійця, а також кілька нових урядових установ. Наступного року йому вдалося реалізувати свою давню мрію - відкрити меморіал на честь Кубічека. Венесуельський архітектор Карлос Рауль Вільянуева (1900-1975) писав: "У архітектора є два завдання: оберігати цінності та створювати нові цінності". До кінця другої світової війни в архітектурі Венесуели панувала еклектика. Поворотним моментом стало будівництво університетського містечка в Каракасі (1944-1959) за проектом Вільянуеви. З будов університетського центру найбільш відома Аула Магна - головна аудиторія, що створює в плані коло і перекрита по дванадцяти радіальних рамах. Аула Магна виглядає величезною броньованою черепахою: вона настільки ж зримо міцна як Колізей чи піраміди. В ансамблі Каракаського університету синтез живопису і скульптури був здійснений послідовно і цілісно. Можливості залізобетонних конструкцій майстер найкраще відкрив при будівництві Олімпійського футбольного стадіону. Вільянуева у своїй творчості завжди прагнув враховувати уроки історії та регіональний досвід. Історичну спадкоємність 526

зодчий тлумачив широко. Він говорив: "Я вірю в архітектуру, що витікає з часової, місцевої, людської дійсності, що має свої власні критерії у пошуках власних форм, які звіряє з дійсністю. Архітектура розвивається як постійна полеміка".

Образотворче мистецтво.

Після завершення другої світової війни образотворче мистецтво розвивалось складно і суперечливо. Воно стало ще більш еклектичним, ніж до війни. Мистецтво перестало бути комфортним простором. Модерністичні напрямки під впливом переосмислення гуманістичних начал були піддані жорсткій критиці. В надрах руху Опору потужним виявилось мистецтво неореалізму, в першу чергу в Італії. Його естетичні принципи для кіно були сформульовані Ч.Дзаваттіні, а найяскравішим представником у живописі був Ренато Гуттузо (1912-1987), який після звільнення Італії надрукував серію малюнків "З нами Бог", що нагадувала про звірства фашизму. 1947 р. він вступив до групи "Новий фронт мистецтва", що пропагувала зв'язок мистецтва з соціальною революцією. Саме під впливом італійського неореалістичного кіно художник зосередився на соціальних проблемах. Так з'явилися неореалістичні картини "Вбивство" (1947), "Мафія" (1948), "Наймити на обробці нових земель на Сицилії" (1950). Але вже на початку 50-х pp. Гуттузо знову повернувся до кубістичного ландшафту. В 70-і pp. роботи художника стали автобіографічними. Відбулися помітні зміни й у творчості знаного сюрреаліста Сальвадо-і Далі, що засвідчила виставка у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку в рудні 1947 р. З 1948 р. розпочався період "католицького сюрреалізму", коли удожник відійшов від патологічного смакування жахаючих асоціацій поасвідомого чи еротичного збочення. Свою вишукану техніку він використав для пізнання католицької містики. В цей час він написав такі шедеври як "Мадонна порту Л'їгат", "Таємна вечеря", "Христос святого Іоанна на хресті", "Святий Іаков", "Відкриття Америки", "Атомістичний хрест" тощо. Далі налагодив відносини з Ватиканом, отримав право на узаконення шлюбу з Гала. Далі занурювався і у наукові глибини. Він вважав, що рано чи пізно обов'язково має відбутися злиття наукових відкриттів з релігійною концепцією. Інші менш колоритні сюрреалісти пішли шляхом комерційного декоративізму, який у 70-і pp. дав сплеск живопису-фентезі. Впродовж 5060-х pp. відбувалися лише ретроспективні виставки, найповніша з яких "Сюрреалізм: джерела, історія, риси" (1964) була проведена у паризькій га527

лереї Шарпантьє. Класичний сюрреалізм став історією. На початку 60-х pp. на Заході оформились нові напрямки, що започаткували добу постмодернізму. Сам термін "постмодернізм" спочатку стосувався лише архітектури, у живописі його стали-широко вживати наприкінці 70-х pp., коли вийшла в світ книга французького культуролога і філософа Жана-Франсуа Ліотара "Постмодерністичний стан". Постмодернізм не означав появи якогось єдиного стилю, швидше цим поняттям окреслювався пізній етап модернізму, починаючи від поп-арту. Постмодернізм, за Ліотаром, - це не послідовна ретроспекція, а вихоплення з культурної пам'яті уривків сновидінь, якими для нього були колишні стилі і течії. На їх довільному компонуванні й утворюються образи й світи постмодернізму. Постмодернізм за своєю суттю антитоталітарний. Постмодерністи відмовилися ставити перед людиною якісь культурні вимоги, виробляти в ній нормативне "я". Постмодерністична культура - це просто кількісний феномен фактів. Постмодернізм виник на етапі зміщення різних духовних пластів, коли людина почувалася на межі хаосу. Важливою подією для його формування була молодіжна революція 1968 р. Так, ноп-арт (від англ. скороченого - "загальнодоступне мистецтво") набув популярності в американському варіанті, хоча його початки пов'язані з діяльністю лондонської "Незалежної групи" молодих художників, архітекторів і критиків (Л.Оллоуей, С.Уілсон, У.Тернбалл, Р.Гамільтон та ін.), що виникла у 1952 р. з метою обговорювання проблем сучасної культури, особливо масової. Поп-арт - породження споживацького суспільства, в ньому зафіксоване престижне ставлення до речей (новітній фетишизм). Речі одухотворювались, а людська особистість знівельовувалась до предметноречового рівня. Велику роль у поширенні поп-арту зіграла реклама. Реклама переконувала пересічну людину, що за допомогою речей можна розв'язати будь-яку проблему, її штучний оптимізм мав дати гарантію безпеки і захисту від загрозливого порядку речей. Людина для поп-художників - це істота, заповнена соціальними стереотипами. Поп-арт послуговувався навмисно випадковим поєднанням побутових предметів, механічних копій, фрагментів масових друкованих видань. Витоки поп-арту відносять ще до початку століття, до творчості дадаїста Марселя Дюшана. В США зачинателями нового напрямку стали Роберт Раушенберг та Джесіїер Джонс в умовах розквіту абстрактного мистецтва. Раушенберг в 50-і pp. став відомим своїми "комбінованими картинами", в яких абстрактний експресіонізм поєднувався з речовими вставками (друкована реклама, цифри, реальні предмети).. У сере-

дині 50-х pp. Джонс створив серії з мішенями і цифрами. Він вибирав "речі, про які мозок уже знає", щоб зосередити увагу глядача саме на манері зображення. В 1957 р. Джоне взяв участь у виставці "Художники нью-йоркської школи: друге покоління". Тут його роботи помітив власник художнього салону Лео Кастеллі і наступного року організував його персональну виставку. Так Джонс став світилом американського живопису. На початку 60-х pp. Джонс став створювати серії речей повсякденного вжитку: лампочки розжарювання, пивні кухлі, настільні лампи, малюючи бронзовою фарбою. З 1961 р. центральною темою робіт Джонса стала географічна карта США. В 1962 р. союз Джоне і Раушенберга розпався. В 1980 р. Музей Уїтні придбав картину Джонса "Три прапори" за один мільйон доларів. Тоді це була найвища ціна, сплачена за картину ще живого майстра. В 1988 р. Джонсу було присуджено першу премію на бієннале у Венеції. Та найяскравішим представником поп-арту є Енді Уорхол (1928-1987). Його родина походить з Лемківщини. З 1945 р. навчався у технологічному інституті Карнегі на художника-оформлювача, по закінченні якого відразу подався завойовувати Нью-Йорк. Працював у пресі, рекламних агентствах, крамницях. Славу йому принесли роботи, що висміювали тоталітаризм моди. Всі його роботи - проектування, малярство, малюнки, графіка, фотографія, кіно - мали відбиток непересічної особистості. На противагу тодішнім абстракціоністам, він інтуїтивно реалістично зображував свій час з його сумнівними естетичними цінностями. В 50-і pp. привертав до себе увагу яскравою саморекламою - чорні окуляри, срібляста перука, срібні фони автопортретів; 1968 року навіть був поранений феміністкою з "Товариства вбивства чоловіків", коли вже набув слави визнаного майстра поп-арту. Постійно шукав нових зображальних методів та графічних технік, іноді змішуючи їх, як ніхто досі - від напівпрозорої акварелі до контрастних штампів та колажів з фольги, але найбільше полюбляв ситографію. Шукав також свою форму і свій стиль і ніби вгадував своєю творчістю те, що від нього чекали, балансуючи між народною творчістю індустріального суспільства і кічем, інакше кажучи ставив перед своїми шанувальниками дзеркало, яке показувало їм їх смаки. Уорхол з речей повсякденного вжитку будував документальні образи своєї доби. Об'єктами його посиленої уваги ставали бляшанки супу Кемпбелла, пляшки кока-коли, повідомлення про трагічні випадки з газет. Наприклад, серія "Черепи" була навіяна вбивством президента Кеннеді і розчаруванням у безпечній Америці та примхливій славі. Його роботи циклу "Квіти" викликані тугою за природою, що гине під наступом урбанізації. 1962 р. він впер34м

528

529

ше використав трафарети, створені фотомеханічним способом. Уорхол розфарбовував газетні фото з зображенням автокатастроф, самогубств, пожеж. Зіркоманія Голлівуду спонукала Енді Уорхола до створення серії портретівідолів за цим же принципом, так з'явились картини серії "Ікони зірок" (Мерілін Монро, Елізабет Тейлор, Елвіс Преслі), де образ людини нагадував побутову річ. Фірмовим знаком Уорхола став мотив долара (формальний символ Америки). У 1963 р. він відкрив нову майстерню, так звану "фабрику". На "фабриці" Уорхола знімалось чимало фільмів. Скоро набули відомості оформлені ним вистави і мультімедійні презентації (наприклад, рокгрупи "Velvet Underground", на обкладинці першого альбому якої Уорхол зобразив банан). 1969р. ж побачив світ часопис "Інтерв'ю", співзасновником якого був Уорхол. В 1972 р. він створив серію портретів Мао. використавши фото з цитатників Мао. У другій половині 70-х pp. майстер виробив нову техніку "Окислення". Остання робота (1986) "Камуфляж" - автопортрет з нашаруваннями маскувальної фарби. Помер кумир поп-арту 22 лютого 1987 року в люксовій лікарні після операції через неуважність медсестер. 1999 року відбулась перша виставка Уорхола в Україні в Галереї мистецтв Джорджа Сороса. У 60-і pp. працювали такі митці як Клас Ольденбург, Рой Ліхтенштейн, Джеймс Розенквістта ін. Суперником поп-арту у 60-70-і pp. був "оп-арт" (оптичне мистецтво), що теж зародилось ще у 40-х pp. Оп-арту передували такі оптичні течії як абстрактний імпресіонізм, ташизм, живопис дії тощо. Оптичний живопис будувався на глядацьких ілюзіях, які виникають при спогляданні геометричних абстракцій. Завдання оп-арту - обманути зір, спровокувати його хибну реакцію, викликати "неіснуючий" образ. Засновником оп-арту вважають Віктора Вассарелі (народ. 1908), угорця за походженням. Спостереження за природою стало джерелом його натхнення. Розглядаючи прибережну гальку, Васареллі дійшов висновку, що чистий колір і чиста лінія можуть вмістити у себе увесь світ. Надалі у своїх серіях він втілював дуалізм білого і чорного. Для так званого періоду "Belle-ile" ("Прекрасні острови") (1947-1954) характерні еліптичні форми. Наступні досліди привели Васареллі до так званого "Кристалічного періоду" (1948-1960), в яких він намагався дати пояснення простору як такому. Одного разу влітку його осяяло, що відкриті вікна у блиску полуденного сонця - якщо спостерігати за ними із-зовні перетворюються в чорні куби, зсередини вони ж сприймаються як білі квадрати. Відтоді використання композиції білих і чорних квадратів стало основним мотивом у роботах майстра. У 50-і pp. Васареллі створив, спира-

\ ючись на ефект мерехтіння, контрастні картини з кольорових часток і тонких кольорових смуг. Після виставки 1955 р. з'»вився "Жовтий маніфест" (названий за кольором паперу, на якому був надрукований), де були викладені теоретичні погляди Васареллі на кінетику площин. Для наступної серії картин '"Unites plasgues" ("Пластичні одиниці") художник навіть створив "арт-абетку" з різних геометричних форм і кольорів, які можуть безконечно варіюватися у точні конструкційні утворення. З середини 60-х pp. став експериментувати із структурами кристалічних форм. В геометрично абстрактних роботах домінують решіткові побудови, якими художник за рахунок розташування і кольору маніпулює таким чином, що виникає враження просторовості зображення: фігури вигинаються і видаються то висунутими на передній план, то заглибленими на задній. В "Універсальних структурах" (кінець 1960-х) Васареллі ще більше наблизився до об'ємної предметності. Своїм картинам художник часто давав назви сузір'їв або гірських висот. Васареллі працював з різними матеріалами, створював різні за розмірами твори. Він став автором архітектурного проекту Фонду Васареллі в Провансі, відкриття якого відбулось у 1976 р. В ои-арті відзначився і швейцарський архітектор, скульптор, дизайнер і художник Макс Біль (1908-1994). Навчався у Баухаузі в Дессау у таких викладачів як Иозеф Альберс, Василь Кандинський, Пауль Клеє, Ласло МагольНадь, Оскар Шлемме. Тут він захоплювався практично всіма видами мистецтва. 1930 р. повернувся в Цюрих, де став працювати як архітектор і вільний художник. 1932 р. приєднався до паризької групи "Abstraktion-Creation", яка проголошувала себе "збірною посудиною" абстрактного мистецтва. На живописі позначався вплив Піта Мондріана і його групи "Де-Стиль". Під час війни служив, але у вільний час писав у стилі геометричної конкретики. 1944 р. заснував журнал "Abstract Konkret". У другій половині 40-х pp. вперше поставив прямокутник на кут, розпочалась смуга "ромбічних форм". У 1947 р. заснував Інститут прогресивної культури, а мистецтво розглядав як свого роду засіб виконання соціального замовлення, як "предмет духовного споживання", який має переможно впливати на людський інтелект. 1950 р. був у числі засновників Вищої школи оформлювального мистецтва в Ульмі, через рік став її ректором. Він прагнув продовжувати традиції Баухауза. Але його ідеї не знайшли підтримки і у 1956 р. він покидає свою посаду у школі і повертається до Цюриха. Оп-арт має різні модифікації: "колор-пейтінг" (колористичний живопис), "шок-арт". 1 Іросторово-динамічним різновидом оп-арту є "кінетичне 34*

531 530

мистецтво". Кінетизм як самостійна течія склався наприкінці 50-х pp. Йому передували досліди футуристів, конструктивістів, дадаїстів. Зображувальна дійсність твору замінювалась матеріальним об'єктом (скульитурою-конструкцією). Відомим представником європейського кінетизму був Жан Тінгелі. Його твори складались із випадково скомпонованих технічних деталей. Ці конструкції рухаються, іноді видають звуки. Відома його робота "Радіоскульптура з пером" (1962), що зроблена з деталей розібраного радіоприймача. Механічна рука вмикає і вимикає і водночас водить механічним пером. Тінгелі наче навмисно використав всі деталі всупереч їх логічному призначенню. Тінгелі робив і саморуйнівні конструкції, які самознищувались на очах у глядачів. Ще одним виявом абсурдного мистецтва став "арт-брут" (грубе мистецтво). У 1946 р. художник Жан Дюбюффе( 1901-1985) почав експериментувати з так званим "Hautes Pates" ("підростаюче тісто") - сумішшю гіпсу, запна і цементу. Приготувавши суміш, він зразу розкидав її по стіні і наносив на утворений шар лінії-подряпини. У такій техніці він створив картини "Прагнення влади" (1946) - агресивний образ людства, а також серію портретів представників паризького суспільства. У цих грубих картинах привертає увагу не стільки портретна подоба, скільки персональне ставлення автора до тієї чи іншої особи. Дюбюффе працював зі склом, піском, галькою, риси цих речовин мали уособлювати процес зародження й створення картини. У середині 50-х pp. художник винайшов новий спосіб створення картини. Розписане вже полотно він розтинав на дрібні частки, а потім знову їх поєднував у новому випадковому порядку. У 1962 р. відбулась у Нью-Йорку в Музеї сучасного мистецтва його ретровиставка. На рубежі 60-70-х pp. Дюбюффе винайшов нову манеру створення картин - несвідомо на папері наносив малюнок кульковими ручками синього і червоного кольору. 60-70-і pp. часто називають періодом "антимистецтва" ("ан-арту") або "зречення від мистецтва". Сюди відносяться такі напрямки як мінімалізм, мистецтво первинних структур, бідне мистецтво, мистецтво антиформи, неможливе мистецтво, концептуальне мистецтво. Батьками антимист ецтва вважають уже згаданого дадаїста Марселя Дюшана та Іва Клайна (1928-1962). Вони заперечували мистецтво як таке. Дюшан, будучи послідовним, у 1920 р. покинув живопис, але його наступники заперечували мистецтво активними протестами, які почасти межували з абсурдом або маячнею. Так, Клайн запропонував своїм шанувальникам у паризькій виставці 1958 р. в одній з провідних галерей порожні зали як "зони нематеріальної живописної чутли532

BOCT1

"Мінімальне мистецтво" набуло такої назви через крайню обмеженість художніх виражальних засобів. Його іноді ще називають "системним" або "холодним". До адептів і творців мінімалізму відносять художницю Люсі Р.Ліппард. Від мінімалізму наприкінці 70-х усамостійнився "ready made" (готова річ), в якому людський світ був повністю виведений за межі творчості. "Бідне мистецтво" ("arte povera") зародилось в Італії, його відносять до сфери " неможливих мистецтв". Замість засобів механіки, оптики, електрики використовуються опудала тварин. В США різновидом "бідного мистецтва став напрямок, що зветься "земляні роботи" ("earth-work", "land-art"). За словами професора Хаттефера, таке мистецтво створює нові взаємини митця з природою. У традиційному мистецтві природа розглядалась як сирий матеріал, що перетворювався на твір під дією художника, відтепер матеріал має сам говорити за себе, але для цього митець має сам перетворитися на елемент природи, стати її найпростішим організмом, нічого їй не диктувати, а по-новому побачити художні властивості натуральних матеріалів. На нью-йоркській виставці 1968 р. художніми об'єктами були траншеї (худ. Хейзер), багно'(худ. де Маріа), суміш нафти, дьогтю, желатину (худ. Моріс). Такі роботи були свого роду протестом проти наступаючого техніцизму, безжальної урбанізації, "Концепт-арт" зародився в США 1969 р., в Європі утвердився з 1971 р., в ньому головне - не сам твір, а текстовий супровід до нього. Концептуалістами були Джозеф Коссут, Роберт Беррі, Лоренс Вейнер, Дуглас Хьюблер. На думку концептуалістів, головною справою митця є створення ідеї (концепції) у чистому вигляді, про що Коссут так і говорив: "Мистецтво - це сила ідеї, а не матеріалу". У 1972 р. концептуалісти на Венеціанському бієналле проголосили маніфест "технологічного мистецтва". Як дзеркальне відображення виник "боді-арт" (розпис по тілу). В цілому активне експериментування антимистецьких шкіл породило хвилю повернення до реалістичних зображень. Наприкінці 60-х - на початку 70-х pp. зароджується "пперреалізм" ("суперреалізм", "фотореалізм", "розфокусований реалізм", "холодний реалізм"). У якості "моделі" художники в даному разі беруть фотографію і збільшують її (або її фрагмент) до гігантських розмірів і механічно розфарбовують. В такий спосіб погляд людини замінений оптичним приладом, тому картина, на думку прихильників такої методи, позбавлена суб'єктивізму, приватного ставлення і тому є справжнім відображенням реального світу. Найбільш відомим художником 533

і'іперреалізму був Чак Клоуз. У другій половині 70-х - на початку 80-х pp. виникає відчуття "уже баченого", тому цей період називають пост-поп-артом, або плюралістичноеклектичним. На виставках мирно сусідять твори мінімалістів і суперреалістів, концептуалістів і традиціоналістів. Виникас хвиля пародіювань класичних творів Веласкеса, Енгра, Мане тощо, створення колажів. Утверджується традиція інсталяцій. В цій галузі набув відомості колумбійський художник і скульптор Фернандо Ботеро (народ. 1932). У 1952 р. побував в Іспанії, де на нього сильний вплив справили роботи Веласкеса і Гойї. З 1960 р. став жити у Нью-Йорку. Став відомим серією малюнків вугликом "Дюрероботерос", де на свій манер зобразив сюжети картин Дюрера. Відтоді став традиційно писати в етилі історичних інсталяцій. У 1973 р. переїхав до Парижу. У 60-і pp. в США та Європі утвердилось мистецтво "хеппенінгу" (англ. - "випадок", "випадкова подія"), що являло собою невелику виставу, яка виконується імпровізаційно, включає-елементи інших мистецтв, використо вує технічні засоби, "обігрує" особливості довколишнього середовища. Хеппенінг стверджує роль випадковості в художній творчості, він розрахований на непередбачені, спонтанні дії всіх учасників. Своїм виникненням хепппенінг зобов'язаний теорії і практиці американського композитора Кейджа, який створював музику як імпровізацію на основі випадковостей. В жи вописі практика хеппенінгу була запроваджена Р.Раушенбергом. Мистецтво перформансу ( від англ.: "виконання", "вчинок", "дійство") - вистава, що розігрується перед публікою в музеї або картинній галереї за рівноправної участі музики, танцю, відео, поезії, театру, кіно. В перформансі підкреслюється не стільки завершений результат, скільки сам процес твор чості, де особиста участь автора-виконавця (перформера) відіграє головну роль. Вільний хід ідей, асоціацій, калейдоскопічність і множинність тем роблять цей напрям в мистецтві 80-90-х pp. почасти дуже близьким до хеп пенінгу. На зовнішній ефект і нерозвинутий смак масового споживача був розрахований "кіч", або "кітч" ( від нім.: "халтура", "дешеве", "уцінене", або від англ.: "кухонне"). Йому притаманні галасливість, фальшивий блиск, спрощеність змісту, примітивна імітація справжнього мистецтва, що приносить комерційний успіх. Кітч формує у споживача хибне уявлення про суть і мету художньої творчості, робить його нездатним до сприйняття справжніх цінностей мистецтва, нівелює особливості національних культур.

534

Розвиток кіно. Після другої світової війни кіно зміцніло, зросло, остаточно стало важливою ідеологічною силою. Кіно вдосконалилось технічно. В США і Німеччині були зроблені важливі відкриття у галузі кольорового зображення і звукозапису. Потужний розвиток кольорового кіно був викликаний конкуренцією з телебаченням. У 1954 р. в США було понад 30 млн. телевізорів. Кінотеатри перестали відвідувати, віддаючи перевагу домашньому екрану, тим більше, що з середини 50-х телебачення теж опанувало колір. Дорогі картини перестали себе виправдовувати. Кінематографісти стали шукати інших технічних новинок, варіювати формою екрану. Ще з часів Люм'єра усталилась традиційна форма екрану, побудована на правилі золотого перетину, тобто співвідношення ширини екрану до його висоти становило 8 до 5. Така форма дозволяла "читати" кадр повністю і водночас. Така форма існує і дотепер як основна. Американські кампанії, щоб запобігти показу кінострічок на телеекрані, зробили екран ширшим, в пропорції 5:2, 4:2. Першою широкоекранною системою стала "Сінерама", коли епізод знімався трьома камерами водночас з різних позицій. Три кіноплівки проектувались на широкий вигнутий екран синхронно трьома проекторами, зображення збільшувалось у шість разів. Це нововведення мало і художній наслідок: ефект присутності (глядач перестає бачити межі кінокадру, а почувався зануреним у екранні події). Система "Сінемаскоп" супроводжувалась ще і стереозвуком. У 1959 р. була винайдена також система "Аромарама", коли глядацький зал через систему кондиціонерів наповнювався запахами, відповідними діям на екрані. В 1960 р. всі кіностудії перейшли на систему "Панавіжн", що забезпечувала більш чітке і яскраве зображення. Цікаво, що про руйнування екранного стандарту говорив ще С.Ейзенштейн у 1932 р. у статті "Динамічний квадрат". У повоєнну пору запроваджували і таку новинку 30-х років як "варіоекран" ("поліекран"), коли на широкому екрані водночас виникають кілька екранів різних форм. Було застосовано і стереоскопічне кіно, винайдене ще у 20-х pp. Політика "холодної війни" негативно позначилась на кінематографі політичних опонентів - США та СРСР. У вересні 1947 р. в Голлівуд прибула урядова комісія по вивченню антиамериканської діяльності, щоб розібратися з комуністичним кіно. 10 сценаристів, режисерів, продюсерів були вкинуті у в'язницю за відмову співробітничати з комісією. Кінозірки Хемфі Бо-гарт, Лорен Бейкалл, Джін Келлі організували маніфестації на звільнення 535

"голлівудської десятки", але під загрозою звільнення пішли на компроміс. Криза торкнулась і великого Чапліна. У 1947 р. він зняв фільм "Месьє Верду", в якому викривав вади суспільного життя Америки. Жовта преса цькувала майстра за наклеп на американське життя, стала втручатися у його особисте, сімейне життя. Тому Чашин покинув США. Лише у 1972 р. Чаплін повернувся після вигнання у США. Напередодні його 83-ліття Американська кіноакадемія вручила "тому, чиї зусилля перетворили кінематограф в мистецтво нашого століття" почесний "Оскар". Чаплін з'явився перед аудиторією із своїми знаменитими аксесуарами: капелюхом-котелком і тростю. Великий художник був зустрінутий тривалою овацією понад трьох тисяч глядачів. Стримуючи сльози, Чаплін сказав: "Слова мені видаються порожніми і слабкими. Для мене це хвилюючий момент. Хочу вам сердечно подякувати за запрошення. Дорогі! Ви просто чудові, дякую вам!". Після цього зал разом з Чапліном заспівав його знамениту пісеньку "Titina"3 "Нових часів". У 1951 р. відбувся другий спалах антикомуністичних настроїв в Голлівуді, при сенаторі Д.Маккарті. До "чорного списку" були занесені 324 особи. Кар'єра багатьох талановитих художників була перервана, а "полювання на відьом" спричинило розкол у Голлівуді. Американська художня інтелігенція зневірилась у соціальній боротьбі. За таких умов на батьківщину повернулись також Рене Клер, Жан Ренуар, Лоузі, Форман, Дассен та інші митці кіно. Найбільшої популярності набувають фільми британця Альфреда Хічкока, що під час війни переїхав до Голлівуду. У роки війни він став відомим як майстер політичного, антифашистського детективу. Після війни він захопився вченням Зігмунда Фройда про позасвідоме і став "батьком" тріллерів (фільмів жахів). Класичною у цьому сенсі вважають його стрічку "Психо" про розпад, роздвоєння людської особистості. Конкуренція з телебаченням у середині 60-х pp. породила новий вид американського комерційного кіно - "фільм-пгант". Це довге (три-чотири години) і широке (на 70-міліметровій плівці), обов'язково кольорове, стереофонічне видовище, часто на історичну (біблейську, міфологічну, середньовічну) тему, за участю десятків зірок - популярних акторів. Виходу фільмів-гігантів завжди передувала галаслива рекламна кампанія. Такі фільми мали комерційний успіх. До таких відносяться, наприклад, "Спартак" Стенлі Кубрика з Майклом Дугласом у головній ролі та "Клеопатра" за участю Елізабет Тейлор. У той же час далеко від Голлівуду - в Нью-Йорку заявили про себе 536

молоді митці, що створили "нью-йоркську школу" (Річард Лікок, Лайонел Рагозін. Джозеф Стрік). Вони запропонували нові теми (пересічний середній американець), нові ракурси зйомок, запозичені у телебачення. Досвід "ньюйоркської школи" був свіжим подихом у американському кінематографі. У 60-і роки відбувся ривок і у техніці кіно - винайдена нова камера "ианафлекс", "кіноавтобус", або "сінемобіль" (містив у собі електростанцію, лабораторію, різні крани і платформи, гримерну, костюмерну, магнітофонну та інші служби). За таких обставин деякі режисери зробили спробу увільнитися від голлівудського тиску. Так, Стенлі Креймер і Карл Форман відродили кінокомпанію "Юнайтед Артістс". Стенлі Креймер особливо прославився своєю стрічкою "Не схиливши голови" про втечу білого (Тоні Кертіс) і чорного (Сідней Пуатьє) в'язнів. Білий спочатку переповнений расизмом, але подітися йому нікуди - вони скуті одним ланцюгом. У картині "На березі" Креймер поставив питання про атомну війну. Його фільми "Корабель дурнів", "Принцип доміно", "Оклахома як вона с" мають елементи вестерна, салонної драми, детектива, комедії, але всіх їх єднає виражений гуманізм. Після Креймера першість серед незалежних посів Стенлі Кубрик. Його фільми "Космічна одіссея, 2001" та "Механічний апельсин" вразили масштабом комбінованих зйомок. На початку 70-х pp. преса заговорила про відродження Голлівуду. Воно пов'язане з творчістю Артура Пенна ("Погоня", "Бонні і Клайд", "Велика маленька людина"), Сіднея Поллака ("Загнаних коней пристрілюють, чи не так?"), Хола Ешбі ("Останній наряд"). На 70-і pp. припадає і перша хвиля містичних фільмів ("Хлопці з капели" Вільяма Фрідкіна, "Син сатани" Романа Полянського). У 70-х роках заявили про себе Пітер Богданович, Френсіс Форд Коппола, Мартін Скорсезе, Пол Мазурський, Стівен Спілберг. Ці режисери змінили погляд на героя. Замість красунь типу Мерілін Монро чи Кім Новак прийшла Джейн Фонда, сухувата, але вона не боялась вимаститися в багнюці, в крові. Білозубі красені перестали вабити американців, коли вони познайомились з маленьким, щуплим і печальним Дастіном Хоффманом, лисіючим і неспортивним Джеком Ніколсоном, мішкуватим Джшом Хекманом. Колишні американські зірки тримались свого раз обраного амплуа, згадані ж акгори вражали палітрою зіграних ними типажів. Не випадково Дастін Хоффман був відзначений "Оскаром" за головні ролі у фільмах "Крамер проти Крамера" (1979) та "Людина дощу" (1988), а Джек Ніколсон ставав лауреатом тричі. 537

У 60-х pp. - в епоху кризи традиційних цінностей і піднесення молодіжного руху - система "зірок", яка тривалий час була наріжним каменем Голлівуду, почала заперечуватися юними бунтівниками. Занепад цієї системи розпочався ще наприкінці 50-х pp., коли розпочалося руйнування голлівудської кіноімперії. У 60-і pp. ідеали глядачів стали більш стабільними. Молодих захоплювали герої, далекі від самозаспокоєння. Звичні лялькові обличчя і карбовані профілі не пасували новому тину героя - аутсайдера, людини поза певним соціальним статусом, невлаштованої матеріально, але і не тяжіючої до багатства. Але таку людину вирізняла здатність до співпереживання і готовність допомогти ображеним чи знедоленим. Нова акторська школа Дастін Хоффман, Джек Ніколсон, Роберт Де Ніро, Аль Пачино, Джин Хекмен тощо - запропонувала замість "магії амплуа" роздум, діалог. Але на середину 70-х pp. молодіжний рух вичерпав себе і кіноестетика теж потребувала змін. Були відновлені старі в принципі загальнолюдські цінності - американізм, державний істеблішмент, рівні можливості для всіх, культ міцної сім "і, уславлення романтичного кохання. Бунтівнику-аутсайдеру на зміну прийшов нейтрал-яппі - типовий представники епохи НТР. Обслуговуючи комп'ютерний світ, він вважає себе інтелігентом, добре заробляє, не задумується над глобальними проблемами, опікуючись лише власними задоволеннями. У мистецтві такі люди віддавали перевагу не осмисленню життя, а розвагам, гострим відчуттям. Звідси - бурхливий розвиток у 80і pp. жанрового кіно, де діють жорстокі вбивці, маніяки, сексуальні жінки і безтурботні коміки. Іронічність стає визначальним лейтмотивом американського кіно 80-х. Справжні актори зуміли віднайти у своєму потенціалі можливості для відображення нової сучасності. За опитуванням журналу "Америкен філм" у 1990 p., кращими акторами були визнані Джек Ніколсон, Роберт Де Ніро і Меріл Стріп. Пародійність, багатозначність, гумористичний підтекст - ось найбільш характерні ознаки гри цих майстрів у 80-і pp. Для цього часу характерне також захоплення видовищними грюками. Тому підноситься зірка таких "спортивних" акторів як Сильвестр Сталлоне, Чак Норріс, Арнольд Шварценегер. Слава до Френсіса Форда Копполн прийшла з постановкою "Хрещеного батька" (1972) за кримінальним романом М.Пьюзо за участю Марлона Брандо і Аль Пачино. Успіх фільму був приголомшливий. 1 понині його називають найкращим гангстерським фільмом в історії. Друга частина фільму теж мала успіх (Коппола отримав трьох "Оскарів" - за кращий фільм, як режисер і сценарист). Надходження від "Хрещеного батька" Коппола вклав 538

у наступний фільм - "Апокаліпсис сьогодні" про в'єтнамську війну, який теж стан його тріумфом. У цьому фільмі режисер використав музику Р.Вагнера "Політ валькірій" для озвучення найжахливішої сцени. У 80-і роки Коппола зняв "Ізгоїв", "Бійцівську рибку" про проблеми молодого покоління. Доліокоління Копполи відносяться також Лукас і Спілберг, Міліус і Скорсезе, Шредер і де Пальма. Серед наймолодшого покоління вирізняються брати Джоел та Етан Коени. їх зірка з'явилась на кінематографічному небосхилі у 1991 році, коли Голова канського журі Роман Полянський вручив їм відразу три призи - "Золоту пальмову гілку" за фільм "Бартон Фінк", а також за кращу режисуру та кращу чоловічу роль. Брати розпочали свою кар'єру в середині 80-х років, коли розрив між американським і європейським сприйманням кіновидовища перетворився на прірву. Вони тяжіли до класики, але не консервативної, а здатної до самооновлення. Коени підняли естафетну паличку у Спілберга. Але на відміну від нього їх фільми мають скромніші бюджети. Брати роблять свої фільми добротчо, неквапливо, продумано. Вони звертаються до різних жанрів, які вже мають своїх ідолів та свої взірців, але майже у кожному разі Коени кажуть щось оригінальне у давно і добре відомому мистецтві. У Західній Європі кінематограф розвивався в складних умовах. Особливо потерпали британці, оскільки їх кінострічки, як і американські, були англомовними. Талановитий театральний режисер Лоуренс Олів'є екранізував твори Шекспіра "Гамлет" і "Річард Ш", за постановку першого у 1948 р. він отримав визнання Американської кіноакадемії - "Оскара" за кращий фільм. Девід Лін поставив кілька фільмів по Діккенсу ("Великі надії", "Олівер Твіст"). За п'єсами Оскара Уайльда і Бернарда Шоу працював Антоні Асквіт. У цей час по-новому засяяли акторські зорі Лоуренса Олів'є, Вівьєн Лі. Чарльза Лоутона, Лесні Хоуарда. Чарлі Чаплін вже на батьківщині зняв фільм "Король в Нью-Йорку". Наприкінці 50-х років в Англії виникло угруповання "Вільне кіно", що починало з короткометражних фільмів, присвячених сучасності. Серед них виділяються такі режисери як Тоні Річардсон ("Оглянься у гніві", "Самотність бігуна на довгі дистанції"), Карел Рейш ("В суботу ввечері, у неділю вранці"). Л індсей Андерсен ("Це спортивне життя"). Але піднесення англійського кіно було нетривалим. У 60-х pp. в Англії стали працювати американці Джозеф Лоузі і Стенлі Кубрик, які американізували британський кінематограф, тоді як провідний режисер Девід Лінч перебрався за океан. Батьківщина кінематографії - Франція - прагнула і за складних істо539

ричних обставин зберегти свое обличчя у кіномистецтві. Рене Клеман у 1946 р. зняв антифашистську стрічку "Війна на рейках". Рене Клер, повернувшись з Америки, зберіг вірність французькому смаку в кіно. Його комедії "Мовчання - золото" та "Великі маневри" пройняті легким смутком, ліричним жалем за безтурботно минулою молодістю. Невдовзі Рене Клер зняв філософську драму "Краса диявола" (тема Фауста пов'язана з проблемами сучасності). Наприкінці 50-х років режисер видав книгу "Роздуми про кіномистецтво", де він зібрав свої кінематографічні статті за три десятиліття і де, по суті, виклав етико-естетичну програму свого кінематографу. Рене був обраний до числа "безсмертних", тобто до Французької академії. Тривожну, лихоманкову атмосферу Франції показав також і інший класик французького кіно - Марсель Карне у фільмі "Ворота ночі". У прогресивних реалістичних картинах розквітнув талант популярних акторів Франції - Жана Габена, П'єра Брассера, Мішель Морган і Жерара Філіппа. У середині 50-х pp. у Парижі створилась "група тридцяти", до якої невдовзі входили близько ста молодих режисерів-експериментаторів. Цей рух набув назви "нової хвилі", центральною його постаттю став Ален Рене. Перший повнометражний фільм Рене "Хіросима, моя любов" став визначною подією. Не розчарував своїх прихильників Рене і у наступному експериментальному фільмі "Минулого літа в Марієнбаді". "Нова хвиля" не мала ідейної єдності, не була організаційно структурована. Молоді режисери, письменники, журналісти групувались навколо журналу "Кайю Дю Сінема". Молоді майстри відмовились від комерційного кіно, стали знімати стрічки камерного характеру. У цей час на екранах з'явились обличчя таких акторів як Бриджит Бардо, Анна Каріна, Еманюель Ріва, Жанна Моро, Катрін Деньов, Жан-Поль Бельмондо тощо. Особливо цікавими були роботи Клода Шаброля, Роже Вадима, Жана Люка Годара, Франсуа Трюффо. Слідом за "новою хвилею" у Франції виник рух, названий "кінонравдою". Молоді документалісти стали використовувати метод інтерв'ю до випадкових перехожих, метод "скритої камери" для фіксації справжнього життя. Вони спирались на спадщину відомого радянського українського документаліста 20-30-х pp. Дзиги Вертова. У 70-і роки на екрани Франції вийшли відверто комерційні стрічки -детективи, фільми жахів. Традиції комедії були продовжені у творчості коміка Луї Де Фюнеса, а потім і П'єра Рішара. Історія італійського "неореалізму" тісно пов'язана з рухом Опору. Першим неореалістичним фільмом був "Рим - відкрите місто" режисера Робер540

то Росселліні. Два його герої - комуніст і священик - з однаковою самопожертвою боролись проти фашизму і трагічно загинули у цій боротьбі. Слідом за цим фільмом Росселліні зняв "Пайзу" - серію новел про партизанську війну. До неореалістичних справедливо відносять і фільми "Земля тремтить" Лукіно Вісконті. "Трагічне полювання" Джузеппе Де Сантіса, "Викрадачі велосипедів" Вітторіо Де Сіки. Вітторіо Де Стка (1901-1974) почав свій творчий шлях як актор театру і естради. Вже перша його режисерська робота "Шуша" за сценарієм Чезаре Дзаваттіні (про долю дітей, скалічених війною та повоєнними негараздами) принесла йому визнання. Стрічка "Викрадачі велосипедів" розкривала найболючішу проблему повоєнної Італії - безробіття. Цій же темі присвячено і наступні роботи "Диво в Мілані" та "Умберто Д." Джузеппе Де Сантіс починав як кінокритик французького кіно. У картинах "Гіркий рис" та "Немає миру під оливами" він показав проблеми сільських бідняків. Всесвітню відомість йому приніс фільм "Рим, 11 година". Разом з Де Сантісом розпочав свою творчу біографію і Лукіно Вісконті. Його перший фільм "Одержимість" показав розчарування інтелігенції, що не знаходила виходу з ідеологічного тупика. Не меншу славу йому принесла трагікомедія "Найкраща" з Анною Маньяні у головній ролі. Вісконті знімав психологічні фільми про життя аристократії ("Почуття", "Леопард"), на релігійну тематику ("Франциск Ассізький - менестрель божий", "Любов", "Стромболі - земля божа"). Вже від середини 40-х років різко зростає рівень акторської ігрової культури в Італії. Обдарованістю і красою вражали Джіна Лолобріджіда, Софія Лорен, Массімо Джіротті, Вітторіо Гасман. Італійський неореалізм мав великий вплив на розвиток кіно в цілому. Він повернув його провідні якості - натуральність, правдивість, ясність зображення, людяність, доброту. Федеріко Феллші (1920-1994) розпочинав як сценарист фільмів Росселліні. У 1951 році розпочав самостійний шлях в режисурі. Світовою сенсацією стала його картина "Дорога", де головну роль виконала Джульетта Мазіна. У наступних фільмах "Шахрайство", "Ночі Кабірії" Фелліні закріпив свій авторитет. Вершиною його творчості у 50-х роках став фільм "Солодке життя", де на головну чоловічу роль був запрошений Марчелло Мастрояні. За фільм "8'/2!" Фелліні отримав премію "Оскар". У 1974 році вийшов фільм за сценарієм поета Тоніно Гуерри "Амаркорд" (де у формі спогадів режисер відтворює історію Італії фашистських часів). У телевізійному фільмі "Репетиція оркестру" Фелліні піднімає тему деспотизму у творчості. В ос541

танньому своєму фільмі "І корабель пливе" (1983) з гіркою фантазією та іронією наче прощався з минулим. Мікеланджело Антонівні наприкінці 50-х - на початку 60-х років зняв стрічки "Пригода", "Ніч", "Затемнення", "Червона пустеля", які мали гучний успіх у публіки і художньої критики. Фільмом "Професія - репортер" Антоніоні започаткував політичний кінематограф. П'єтро Джермі здобув славу майстра сатиричної комедії, знявши стрічки "Розлучення по-італійськи" і "Спокушена і покинута". Наприкінці 70-х років померли Де Сіка , Джермі, Росселліні. Вісконті, тому хвиля "неореалізму" стала згасати. "Діти неореалізму" Франческо Розі. Еліо Петрі. Флорестано Ванчіні, Даміано Даміані, Етторе Скола звернулися до проблем політичного життя сучасності. Найбільш помітною постаттю 60-х залишався Паоло Пазоллші. Його фільм "Євангеліє від Матвія" став сенсацією як за темою, так і за художньою стилістикою, де відкрилась особливість манери Пазоллші - поєднання релігійності, революційності і фреіідизму. Цим відмітні і наступні його стрічки - "Птахи великі і малі", "Свинарник". У екранізаціях "Цар Един". "Медея". "Декамерон", "Кентерберійські оповідання". "Тисяча і одна ніч" майстер залишився вірним своєму творчому почерку. Остання робота Пазолліні "Сало" була вільною інтерпретацією сюжету прози маркіза де Сада - роздумом над долею Італії 40-х років. До великих італійців належить і Бернардо Бертолуччі (народ. 1941), що пройшов надзвичайно складний життєвий і творчий шлях: був комуністом, захопився Фройдом, працював у Голлівуді, але ностальгував за батьківщиною, повернувся в Італію через 10років. Всередині 70-хpp. режисер відвідав Москву і першим ділом поїхав на могилу Довженка: радянський класик був для нього "дідом", що виплекав "батьків" його покоління, тобто неореалістів. Себе ж Бертолуччі готовий вважати лише їх "незаконним сином", зате обожнював своїх великих предків. Його слава почалася з "Конформіста" (1970) і набула свого піку в "Останньому імператорі" (1987). Його ілюзіям у світогляді поклав 1968 рік. Хоча фільм "Останнє танго в Парижі" (1972) майстер робив, будучи ще комуністом. У 70-80-і роки змінюється його ставлення до Китаю. "Останній імператор"-епічний кінороман і водночас - монофільм, майстер називав його самим італійським своїм фільмом, хоча цей фільм - продукт спільного виробництва кількох країн. Американці відзначили його дев'ятьма "Оскарами". У 90-і роки Бертолуччі зняв "Зникаючу красу" та "Маленького Будду", які далеко не однозначно сприйняті кри542

тикою і глядачем. Вони лише засвідчують, що Майстер продовжує йти шляхом гармонізації особистості і культури. Брати Паоло і Вігторіо Тавіані на повний голос заявили про себе, коли у 1977 році отримали "Золоту пальмову гілку" у Каннах за стрічку "Батько-хазяїн". Наступними вартими уваги стали "Ніч святого Лаврентія" (1981) та "Хаос" (1984). У кожному новому доробку вони подають оригінальний погляд на речі, які здаються давно зрозумілими. Нещодавно Голлівуд ушановував Роберто Беніньї ("Оскар" за режисуру та головну чоловічу роль у фільмі "Життя прекрасне") - коміка нового покоління, що наче уособлює узагальнений образ італійця - говіркого, смішливого і, по суті, доволі жалюгідного. Окремої уваги заслуговує кіномистецтво Швеції в особі великого режисера Інгмара Бергмана. У фільмах "Сьома печать" та "Джерело" майстер звернувся до скандинавського середньовіччя. Загальне захоплення передової кінокритики викликала картина "Сунична галявина", в якій знявся класик німого кіно Віктор Шестром. У фільмах "Мовчання" та "Сором" піднята проблема руйнівної війни. Через ці та інші фільми ("Осіння соната", "Сцени подружнього життя", "Крики і шепоти") розкриваються складні взаємини близьких людей. "Зміїне яйце" нещадно викриває фашизм. І.Бергман традиційно знімав у своїх різних картинах одних і тих самих акторів: Гаррієт і Бібі Андерсон, Інгрід Тулін, Лів Ульман, Макс фон Зюдов. Бергман тісно пов'язаний з театром. У 1983 р. у співпраці з фірмами США та ФРН він створив монументальну сімейну кінорозповідь "Фанні і Александр". Учнем Інгмара Бергмана називають Бу Відерберга, який розпочав свою кар'єру з критики свого учителя за вичерпаність. але визнання отримав за такі художні роботи як "Ельвіра Мадіган". "Вікторія" (за романом К.Гамсуна). Не протиставляючи себе І.Бергману, діяли молоді режисери Швеції - Альф Шеберг і Давид Шеман. До бергманівської школи відносять і оператора Я.Троелля. В Іспанії у роки пізнього франкізму найвідомішим режисером був Карлос Саура ("Плач за бандитом", "Кузина Анжеліка", "Сад насолод"). Луїс Бюнюель, повернувшись з Мексики, створив в Іспанії "Денну красуню" (з Катрін Деньов) та "Скромну привабливість буржуазії". Із сучасних режисерів найбільш перспективним вважають Педро Альмодовара. Альмодовар окрім таланту приніс в іспанський кінематограф сміливу і свіжу у постфранкістському суспільстві ідею - не відкидати маскультуру, а використати її для прориву у нову парадоксальну реальність. У творчому доробку режисера такі стрічки як "Закон бажання", "Жінки на межі нервового зриву", "Все про мою матір" та ін. 543

Серед сучасних німецьких режисерів одним із самих виразних є Вім Вендерс. Його, як і Фассбіндера, відносять до покоління "нового німецького кіно". Його жанр -road-movie- стрічка-дорога, герої -вільні та мимовільні мандрівники. У 1976 р. в Каннах відзнаку ФІПРЕС1 отримала його картина "У бігові часу". Вендерс наслідує свого вчителя Антоніоні в "роздумах про кіно". За фільм "Стан речей" Вендерс у 1982 році здобув "Золотого лева" у Венеції, а невдовзі був увінчаний канською "Золотою пальмовою гілкою" за "Париж, Техас". Останнім шедевром 80-х стало "Небо над Берліном". Для Вендерса міста, як люди, мають свій характер, свою долю. Характер Берліна до останнього часу визначала Стіна. Ангели Вендерса саме її бачили головним нервом життя обабіч неї. Свого роду продовженням (після повалення Стіни) стала картина "Так далеко - так близько", яка розповідала про нові стіни у взаєминах людей. Серед латиноамериканських кінематографістів перед ведуть мексиканці. Перші зйомки тут були здійснені ще у 1910 р. У 1931-1932 pp. тут працювала група С.Ейзенштейна, що знімала фільм "Здраствуй, Мексико!". У великого режисера навчались мексиканські художники. На мексиканців значний вплив мала творчість Чарлі Чапліна, його наслідував режисер і актор Кантіфлас. Особливе місце в мексиканському кіно посідає Луїс Бюнюель (19001983). Іспанець за походженням, він дебютував як сюрреаліст у французькому кіно фільмами "Андалузький пес" і "Золотий вік". Покинув Іспанію в 1938 році, до 1945 р. намагався здобути слави у Голлівуді. А з 1950 р. остаточно осів у Мексиці, де і зняв фільми, що привернули увагу світової кінокритики. Його фільм "Закинуті" - жорстока розповідь про покинутих і знедолених дітей, що приречені на злочинність. У Мексиці Бюнюель зняв драму "Він", іронічну комедію "Знесені на небо", філософську притчу "Назарин". На початку 60-х pp. Бюнюель повернувся в Європу. Народження бразильського кіно пов'язують з творчістю режисера Альберто Кавальканті (1897-1982), який біля чверті століття працював у французькому і англійському документальному кіно. У 1953 р. він зняв у Бразилії художню стрічку "Пісня моря".

Музична культура.

Близько 1950 року у музичній культурі Європи став застосовуватися термін "новітня музика". Це відображало двоїстість ситуації у музиці: новизна спадку початку XX ст. ще не стерлась, а імпульси новаторства давали себе знати. Визначальною рисою всіх напрямків "новітньої музики" було повернення до ідеї музикальності універсуму. Навіть на рівні очевидності 544

у назвах творів: "географічних" ("Пустелі" Едгара Вареза). "хімічних" ("Мутації" Беріо), "біологічних" ("Каталог птахів" Олів'є Мессіана, "Тераріум" Віктора Сусліна), "геотектонічних" ("Сейсмограма" Анрі Пуссера), "астрономічних" ("Знаки зодіаку" Штокгаузена, "У сузір'ї Гончих Псів" Віктора Єкимовського), "геометричних" ("Розриви площин" Віталія Годзяцького, "Гомеоморфії" Леоніда Грабовського), "космогонічних" ("Ортогенез" Иозефа Маловеця, "Спочатку був ритм" Софії Губайдуліної), "оптичних" ("Спектри" Сильвестрова, "Перспективи" Беріо, "Інтерференції" Гізельхера Клебе), "фізичних" ("Атмосфери" Дьордя Лігеті, "Свято прекрасних вод" Мессіана) тощо. Музика прагне посісти всі поверхи світобудови. Музика подолала героїчно-самотнє, патетично-активістське. Новітня музика "природоподібна" за матеріалом і "позаісторична" за конструкцією. Гадають, що відбувається процес депсихологізації і деісторизації свідомості. Одним із способів втриматися у полі "новітньої музики" є її нездатність до абсолютної зрозумілості і пояснення. Тому ця музика принципово елітарна: вона передбачає нерозуміння, а іноді навіть провокує його агресивні реакції. В історії музики можна умовно визначити кілька нетрадиційних напрямків та періодів. Музикознавці виділяють наступні періоди: 1940 роки: "конкретна музика"; 1950-1970 роки: електрона музика; 1960-1990 роки: сонористика; 1950-1960 роки: інструментальний театр(хеппінінг); 1970-1990 роки: мультисенсорні процеси, музика довкілля; 1920-1990 роки: серіалізм; 1950-1970 роки: алеаторика, варіабельна та індетермінована композиція; 1960-1990 роки: мінімалізм; 1970-1990 роки: "нова простота". "Конкретна музика" мала на меті почути "музику в світі", вивести музику за стіни концертного залу, як реально, так і у світі асоціацій. Технічно це досягалось магнітозаписом та препаруванням натуральних звучань - шуму вітру, води, грохоту поїздів, людських криків, дихання тощо. Найбільш відомий приклад - "Симфонія для однієї людини" Шеффера-Анрі. Епоху електронної музики відкрили синтезатори у 1951 р. Синтезатори, на відміну від "камер галасу" або магнітозаписів натурального звучання, дали можливість створювати структуру будь-якого звука. Найбільш відомі зразки: "Етюди 1 і II", "Спів отроків" Карлхайнца Штокгаузена та "Живе неживе" для синтезатора і оркестру Софії Губайдуліної. У сонористиці звук так само створюється, але не за допомогою синтезатора, а "живими" інструментами шляхом незвичайного поєднання їх та нетрадиційних прийомів гри на них. Найбільш відомі твори: "Реквієм" Лігеті, "

"Космогонія" Кшиштофа Пендерецького, "Піаніссимо" Альфреда Шнітке. Хеппенінги, тобто безсюжетні сценічні дійства, близькі до театру абсурду. Першим хеппеншгом прийнято вважати п'єсу Джона Кейджа «4'33">>: піаніст (у інших версіях інструментальний ансамбль) 4 хвилини 33 секунди сидить за роялем і нічого не грас. Так, Кейдж перетворює аудиторію (здивовано-очікувадьні шуми залу) відразу і на "музичний матеріал" і на "виконавця музики". При цьому слухачі сприймають на місці музики власний час, самих себе. Заміна лунаючої музики візуальною дає теж дивний ефект, наприклад, у опері Штокгаузена "Четвер" (з циклу "Світло") - в кульмінації Міхаель-співак сходить на шепіт і німоту, Міхаель-тромбоніст лише натискує на клапани інструмента, а Міхаель-танцюрист продовжує їх партії (в опері кожен герой представлений утрьох іпостасях). Мультисенсорні процеси - це, наприклад, "Звуко-кольоро-запахо-гра" Йозефа Рідля, який ароматизував, ілюмінував і заповнив музикою вулиці Бонна. До цього ж відноситься і акція Кейджа "У пошуках втраченої тиші" три потяги, заповнені пасажирами, що грають на інструментах, а також ловлять радіопередачі на коротких хвилях, відправляються з Болоньї в Равенну, Поретто і Ріміні - по життєвому простору розтікається музично-шумова пляма. "Музикою" стає все: люди на перонах, ландшафт. Серіалізм як течія був започаткований і теоретично обґрунтований Шенбергом на початку 20-х pp. Олів'є Мессіан (1908-1992) і його учні П'єр Булез (народ. 1925) і Карлхайнц Штокгаузен (народ. 1928) розвинули його ідеї. Використавши математичну чистоту музики Веберна як еталон, ці композитори застосували серіальну методологію до всіх компонентів музичної організації, включаючи ритм і динаміку. Це обумовило використання синтезаторів і комп'ютерів. Серіалізмом захоплювався і Стравінський. Пізній його твір "Реквієм" (1965-1966) написаний за допомогою методу серіалізму. Помер Стравінський у 1971 p., як і Моцарт, написавши заупокійну музику. Алеаторика (від аіеа - гральна кістка, випадок, жереб) або веріабельна композиція являє собою спосіб композиції, що передбачає не закріпленість фрагментів твору відносно один до одного. Наприклад, "Фортепіанний концерт" або "Музика перемін" Кейджа створені за допомогою гадання по давньокитайській "Книзі перемін". Виконавцю надається право вибирати послідовніс і ь виконання музичних фрагментів. У творі Штокгаузена для двох голосів "Небом мандрую я у супроводі птиці" виписана лише канва- мелодійний рядок і загальні правила її розспіву. Крайній приклад індетермінованої музики - інтуїтивна музика (наприклад, "З семи днів" Штокгаузена) 546

нотний текст відсутній, його замінюють словесні рекомендації та медитації. Не слід думати, що веріабельна музика - легка справа для дилетантів. Композитор все-таки створює певний горизонт для ймовірного, він створює замість одного закріпленого варіанту множинність можливих зв'язків. Така музика є випробуванням авторської думки на пластичну мінливість. Мінімалізм був реакцією на складність сонористики. Він виникає наприкінці 60-х в Америці. В ньому використовується елементарний матеріал кілька звуків, акордів, навіть один звук. Вони можуть повторюватися (звідси' ще одна назва - "репетитизм") безліч разів аж до безконечності. Скромна мелодія або ритмічний малюнок могли перетворитися на великий твір шляхом повторення, поступових метаморфоз. Стів Райх (народ. 1937 р.) виразив основний принцип такої музики так: "Якою б не була малою думка, вона здатна заповнити все життя". Джон Колтрейн часто використовував елементи року, соул, джазу. Райх використовував як рефрен запис голосу священи-кабаптиста, початком твору міг бути хлопок у долоні. Філіп Гласс (народ. 1937 р.) і Джон Адаме (народ. 1947 р.) написали кілька мінімалістських опер: "Ехнатон" (1984) Гласса, "Ніксон в Китаї" (1987) Адамса. В Європі Штокгаузен (його ім'я означає у другій половині XX ст. те саме, що ім'я Стравінського для першої) у своїх творах "Stimmung" (1968) і "Мантра" (1970), призначених для двох електронно модульованих фортепіано, використав ідеї ■ повтору по-іншому. Мінімалізмом передбачається "вслуховування", занурювання у "надсвідоме". Мінімалізм був підданий гострій критиці музичним істеблішментом. Райх і Гласс змушені навіть були працювати таксистами, поки їх твори здобули право на життя в художньому світі. "Нова простота" супроводжується текстовим додатком-коментарем композитора. Таким чином, для музичної культури другої половини XX ст. константою стала поліхронія і поліхромія музичних форм, мов. У цей час музичному творові реальною альтернативою є власне немузичні твори. Так, у творчості композитора, архітектора і математика Яніса Ксенакіса, учня Мессіана і Ле Корбюзье, що розвиває ідеї схоластичної музики (техніка, в якій вибір окремих звучань спирається на математичний апарат теорії ймовірності), музичні опуси створювались як архітектурні проекти (наприклад, "Метастазис" (1953): замалювавши звучання струнних як лінії, автор отримав графік, який у 1956 р. ліг основу проекту павільйону фірми "Філіпс" для Всесвітньої виставки в Брюсселі). Альтернативність твору самому собі виростає в принципову варіабельність всього художнього світу Нової музики. Він являє собою збірку 547

можливостей, які не витісняють одна одну, але які вільно спілкуються між собою. Джон Кейдж (1912-1992) - піаніст, композитор, диригент, музичний письменник, за переконаннями - католик, захопився філософією Сходу, що справило на нього сильний вплив. Ще на ранньому етапі творчості Кейдж винайшов "препароване піаніно". Між струнами інструменту він став розміщувати різні предмети, досягав цим різного звучання, роблячи акцент на ритмічному звучанні. Він експериментував також з алеаторикою, тобто вносив у музичний твір елемент випадковості. Для Кейджа музика- це будь-які звуки, що виникають під час концерту: покашлювання, скрип стільців, розмови, шарудіння, а також звуки, що доносяться в залу із зовні. Кейдж захоплювався і електронною музикою. У "Радіомузиці" та "Уявних ландшафтах" (1951) він використав набір радіоприймачів. Оператори налаштовували їх на різні хвилі, змінюючії звукову палітру концерту. Пізніше Карлхайнц Штокгаузен використав цей же прийом у "Коротких хвилях" (1968). У Великобританії Бенджамін Бріттен (1913-1976) вважається самим різнобічним і винахідливим композитором з часів Перселла, піаніст і диригент. Спочатку писав музику для кіно, але пізніше став писати грандіозні опери і твори для хору. Став відомим своїм "Військовим реквіємом", що був присвячений пам'яті чотирьох композиторів, загиблих у війні. Уільям Уолтон (1902-1983) спочатку писав теж тільки для кіно, в тому числі до шекспірівських фільмів Лоуренса Олів'є. Найбільш еклектичним композитором, чию творчість важко співвіднести з якоюсь школою, є Майкл Тіппет (народ. 1905 p.). Тіппет завжди відгукувався на соціальні і політичні проблеми. Його ораторія "Дитя нашого часу" (1941) присвячена переслідуванню євреїв німецькими нацистами. Двома десятиліттями пізніше з'явився "Воєнний реквієм" на вірші Уілфріда Оуена і латинський текст погребальної меси. Думка про аморальність війни проходить через усі його твори. Італійський композитор Едгар Варезе (1885-1965) на початку 50-х pp. у своїй "Електронній поемі" застосував ударні і електронні інструмента, людські голоси і звуки природи. Першим використовувати записані електроні звуки став французький інженер П'єр Шеффер в 1948 р. Таку музику стали називати "конкретною". Композитори, включали до подібних творів звичайні звуки, прискорювали, уповільнювали, розчленовували їх в залежності від уяви виконавця. У багатьох творах Штокгаукзена одночасно використовується "жива" і записана музика. Цікавим прикладом є п'єса "Кон548

такт" для чотирьохдоріжкового магнітофона, фортепіано і ударних.

З історії рок-музики на Заході.

Рок-музика - це музика молоді, переважно американської і англійської, що створюється самою молоддю, нею виконується в молодіжних аудиторіях. У певному розумінні це непрофесійна, "самодіяльна" музика, яку пишуть і виконують не професіонали. Рок-музика використовує видовищно-театральні ефекти (світлове, потужне звуко-ритмічне оформлення) В її надрах, щоправда, сформувались справжні віртуози - композитори і виконавці. Рок протистоїть також комерційній поп-музиці. Узагальнений термін "рок-н-ролл" ("гойдатися-коливатися") для означення нового стилю в музиці був вжитий на початку 50-х диск-жокеєм Елаиом Фрідом. До 1954 р. рок-н-ролл був популярний лише в окремих районах США, а після виходу на екрани фільму "Джунглі грифельних дощок ", де дія супроводжувалась музикою рок-н-ролла, яку виконував оркестр Білла Хейлі, став надбанням західної культури. Втім народження рок-музики традиційно зв'язують з ім'ям Елвіса Преслі (1935-1977), який був не першим, але надто яскравим його виконавцем. Саме з його піснями 1954 р. "мовчазне покоління" перестало мовчати, погоджуватися з цінностями своїх батьків. Елвіс Преслі став візитівкою бунтівного покоління, яке ще називають бітниками ("beat" різко означений ритм, біт). 1956 р. журналісти назвали роком вторгнення Елвіса Преслі, оскільки клуби його шанувальників стали виникати не тільки в США, а й за кордоном. Платівки його пісень розходилися величезними тиражами. У 50-і pp. рок-н-ролл був ще аполітичним, у 60-і pp. пісні стали виражати ставлення молоді до проблем суспільства. Підвищується і вік аудиторії "нового року", він стає і музикою дорослих. Рок-групи стали сміливіше синтезувати музику, характерні взаємопроникнення джазу і року. Рок проникає в театр, церковну месу і класичну музику, під нього активно танцюють на танцмайданчиках і у ресторанах. Успіх рок-н-роллу зумовлений певною мірою тим, що він розряджав напруженість. Рок-н-ролл не виконується тихо, він передбачає агресивне викрикування, звільнення від накопичених емоцій. Глядачі під час концерті Елвіса Преслі почасти волали на повний голос, ламали меблі, переймаючись енергією музики. Успіх рок-н-роллу забезпечений також засобами масової інформації, в першу чергу радіо і телебаченням. Рок не можливий був би без нових засобів створення звуку - без електрогітари, синтезатора тощо. В Європі розквіт рок-музики пов'язаний з виникненням групи "Бітлз" 549

("Beetlles" - англ.: жуки) у складі Джона Леннона. Пола Макартні, Джорджа Харрісона і Рінго Старр. їх менеджером був власник магазину платівок в Ліверпулі Брайан Епстайн. Перше визнання квартет отримав у Гамбурзі в 1960 р. У жовтні 1963 р. "Бітлз" виступили у лондонському "Палладіумі" і концерт транслювало телебачення. З цього часу розпочалась бітломанія. В грудні цього ж року вони знялись у телефільмі компанії ВВС. У січні 1964 р. "Бітлз" виступили у паризькій "Олімпії", через місяць здійснили турне до США. З цього часу розпочалась активна гастрольна творчість по всьому світу, часті записи на студіях, випуск платівок величезними тиражами. Влітку 1967 р. трагічно помер Б.Епстайн, квартет став потерпати від внутрішніх конфліктів. На цю пору потужно зростає майстерність кожного з виконавців, але колектив розпадається (остаточно це сталося у 1970 р., а у 1975 р. ліквідована і створена ними фірма "Яблуко"). У 1968 р. "Бітлз" озвучили анімаційний фільм "Жовта субмарина". Переважна більшість пісень були написані Джоном Ленноном і Полом Маккартні. Спочатку це були звичайні сентиментальні пісеньки, але поступово вони соціалізувалися. "Бітлз" активно виступали проти війни, Джон Леннон написав цикл антивоєнних пісень, найпопулярнішою серед яких стала "Дамо миру шанс". На початку 1970 р. Джон Леннон і його дружина авангардистська художниця Йоко Оно організували в Торонто фестиваль на захист миру. Але канадська влада не дозволила його провести, заборонивши в'їзд до країни його ініціаторів. Найпопулярнішою після "Бітлз" групою був англійський квінтет "Роллінг Стоунз" ("Камінці, що котяться") у складі Міка Джеггера, Міка Тейлора, Кейса Річарда, Чарлі Уоттса і Білла Уаймана. В основі їх творчості - негритянський "ритм-енд-блюз" і "кантрі", але їх музика грубіша, агресивніша. "Камінці" створили свій агресивний стиль на сцені і поза нею, вони "змагались" у непристойностях, являючи собою стихію анархічного і сексуального бунту. Вони швидко набули широкої популярності, яка підігравалась строкатим діапазоном їх захоплень - від відвертої порноірафії до благодійних концертів на користь дітей, ностраждалих у війні у'В'с тнамі. Виклик громадськості виражався у шокуючому одязі, надмірно хриплому голосі. У 1968 р. виникла група "Лед Зеппелін" ("Свинцевий Цеішелш"), яка активно експериментувала з блюзами, але це було характерне лише для їх першого альбому, пізніше вони стали виступати з "важким", або "прогресивним", роком, який традиційно називають "хард-роком". У цьому стилі успішно виступали групи "Двері", "Залізний метелик", "Консервована спека" тощо. Наприкінці 60-х pp. з'явився так званий "психоделічний" рок, що по суті підготував злиття року і джазу. У такому спілі працювали ансамблі "Чикаго". "Кров, Піт і Сльози" і особливо "Верш550

ки" в складі трьох музикантів-віртуозів: Ерік Клептон (гітара, спів), Джек Брюс (бас-гітара, композитор), Джінджер Бейкер (ударник, автор текстів). Джазрок (імпровізаційний рок) часто вважають вершиною рок-купьтури. Найбільш славетним виконавцем джаз-року є шотландець Джон Маклафлін. З колективів, що працюють і в стилі джаз-рок найбільш визначним є "Пінк Флойд" та група Карлоса Сантани. Ще одним відгалуженням рок-музики є "панк-рок" (жаргонне: "шпана"). Лідером тут у 70-80-і pp. була група "Секс-пістолз", яка від самого початку епатує публіку, скандал - джерело її популярності. Фолк-рок - напрям рок-музики, що поєднує фольклорні традиції з різними стилями рок-н-роллу, виник у середині 1950-х pp. Фолк-музика розділилася на два відгалуження: етно-фольклорне, некомерційне і комерційне. Відомими представниками першого, що спілкувалися з слухачами прямо зі сцени, були В.Гатрі, П.Сігер, Дж.Баез, Т.Лерер. Народнопісенний рух протистояв пануванню шоу-бізнесу в рок-музиці, сі ірияв інтелектуалізації року. Провідну роль в комерціалізації фолк-року зіграв Боб Ділан. Ділан був співаком молодіжного протесту 1960-х pp. Пол Саймон і Арт Гарфанкл внесли до скарбниці роккласики пісні в стилі м'якого року. Рок сказав своє слово і в академічній музиці. Синтез класичних форм з мовою рок-музики привів до створення жанру рок-опери ("Ісус Христос - суперзірка"А.Л.Уеббера).

551

Джерела та література До розділу І

Андреев В.Г. Геополитика и мировые войны XX века. // США -Канада: экономика, политика, культура. 1999. - №11 Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятия и типология (историографический обзор). // Политические исследования.- 1995.-- №4 Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки. 1945-2000 pp.- Кам'янець-Подільський, 2000 Джонсон Пол. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. - Т. 1-2,М., 1995 Иноземцев В. За пределами экономического общества.- М, 1998 Иноземцев В. Расколотая цивилизация.- М., 1999 Історія сучасного світу.: Навчальний посібник.- К., 2001 Консерватизм. Антологія.-К., 1998 Кофі Лннан. Ми народи. Роль Організації Об'єднаних Націй у XXI столітті. К., 2001 Лакер У. Терроризм в эпоху постмодернизма. // США: экономика, политика, идеология.- 1997.- №2 Мировое политическое развитие: век XX.- М, 1995 Морозов Г.И. Международный терроризм. // США: экономика, политика, идеология. 1997, №2 Осмысление истории.-М., 1996 Пономарев М.В., Смирнова СЮ. Новая и новейшая история стран Европы и Америки: Практическое пособие: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений.: В 3-х ч,- Ч.З.- М., 2000 Рогов СМ 11 сентября 2001 года: реакция США. //США-Канада: экономика, политика, культура.- 2001.- №11 Самарская Е. Индустриальное общество перед лицом перемен. // Свободная мысль,- 1997.-№2 Современный консерватизм,-М., 1992 Современные международные отношения.: Учебник.-М., 2000 Суспільний розвиток від Різдва Христового.- К., 2000

До розділу II

1.США Американские президенты. 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона.- Ростов-на-Дону - Москва, 1997 Антонова Л.А. Штрихи к политическому портрету Джорджа У.Буша. // СШАКанада: экономика, политика, культура. 1999. №11 Бамстед Ричард А. Президент Билл Клинтон. /, США: экономика, политика, идеология. - 1993.- № 1 Гарбузов В.Н.. Бої данов Д.Ю. Президент Буш и парадоксы «сострадательного консерватизма».//США Канала: экономика, политика, культура. 2001. №8

552

Гарбузов В.Н. Администрация Джорджа У.Буша. // США-Канада: экономика, политика; культура. - 2001.- №4 Иванян Э.А. Рональд Рейган. Хроника жизни и времени.- М., 1991 История США. В четырех томах. Т.4.1945-1980. - М., 1987 Ефимов Игорь. Кто убил президента Кеннеди? Документально-историческое исследование.- М., 1991 Никсон Р. На арене. Воспоминание о победах, поражениях и возрождении.М., 1992 Рогов СМ. 11 сентября 2001 года: реакция США. // США-Канада: экономика, политика, культура.- 2001.- № 11 Сидорук Федор. Звезда Джорджа Буша-младшего. // Зеркало недели.- 2000.1 б декабря Согрин В. Политическая история США. XVII-XX вв.-М., 2001 Согрнн В.В. США в XX веке. Тенденции и итоги общественно-политического развития. -II США-Канада: экономика, политика, культура.- 1999,-№9 Червонная С. А. Секреты Арлингтон -Холла (Возвращаясь к делу Розенбергов). // США: экономика, политика, идеология.- 1997.- №8 2. Великобританія Горбик В.О. Британія: суперечності і проблеми.-К., 1980 Горбик В.А. Консервативная и либеральная партии в политической системе послевоенной Англии.- К., 1977 Жигалов И.И. Современная история Великобритании. ( 1945-1975).- М.. 1978 Милин Н. «Третий путь» Тони Блэра. //Международная жизнь.- 1999.- №7 Осадчая Ж.Ф. Современный лейборизм: идеология и политика.- М., 1977 Перегудов СП. Тэтчер и тэтчеризм. М., 1996 Перегудов СП. Тони Блэр.-- М., 1999 Перегудов СП. Отставка М.Тэтчер. / Вопросы истории.- 1991.- №11 Попов В.И. Англия в войне за Фолкленды (Мальвины). // Вопросы истории.1987.-№12 Попов В.И. Меняется страна традиций (Заметки посла и ученого о Британии 80-х). -М., 1991 Рыжиков В.А. Британский лейборизм сегодня: теория и практика. Политика послевоенных лейбористских правительств Великобритании.- М., 1984 Сванадзе Л.Н. Великобритания: консерваторы и проблемы послевоенного развития. 1945-1955. М„ 1984' Трубайчук А.Ф.. Черевко О.В. Особливості соціально -економічної політики британських консерваторі в у 1979-1990 pp. /■ Український історичний журнал.- 1990.№2,3 Трухановский В.Г. Новейшая история Англии. М., 1958 3. Франція Арзаканян М.Ц. Де Голль и голлисты на пути к власти,- М., 1990 Арзаканян М.Ц. Жак Ширак - пятый президент Пятой республики. // Международная жизнь,- 1995.№7

553

Арзаканян М.Ц.Эдуард Балладюр. // Вопросы истории.- 1995.- №7 Арзаканян М.Ц. Роковой выстрел Береговуа. // Вопросы истории.- 1993.-№10 Бунин И.М. Социалисты и общественно-политическая борьба во Франции в 80-е годы.- М.. 1989 Васютинский В.Н. Франсуа Миттеран. // Вопросы истории.- 1993.- №1 Дубинин Ю.В. О Шарле де Голле. // Новая и новейшая история.-- 2001.-- №1 Коломийцев В.Ф. Франсуа Миттеран: политик и человек. // Новая и новейшая история.- 1999.- №1 Наринский М.М. И.В.Сталин и М.Торез. 1944-1947 гг. Новые материалы. // Новая и новейшая история. 1996.-№1 Новиков Г.Н. Де Голль. голлисты и голлизм. // Новая и новейшая история,1990.-№3 Новиков Г.Н. Голлизм после де Голля. Идейная и социально-политическая эволюция. 1968-1981 гг.-М., 1984 Преображенская А. Правый блок накануне и после парламентских выборов во Франции. // Мировая экономика и международные отношения.- 1993.- №12 Ратиани Г.М. Франция: судьба двух республик.- М., 1980 Смирнов В.П. Новейшая история Франции.- М., 1979 Смирнов В.П. Франция на исходе XX века. // Новая и новейшая история.2000.- №2 4. Італія Виноградов А. Великие державы и мирное урегулирование с Италией в 19451947 годах. // Вопросы истории.- 1987,- №7 Кин Ц.И. Три трагедии (Альдо Моро, Энрико Берлингуэр, Бригате Россе). // Вопросы философии,- 1990.- №1 Комолова Н.П. Новейшая история Италии.: Пособие для учителей.- М., 1970 Левин И.Б. Судьба и уроки исторического компромисса. //Политические исследования.- 1991.-№3 Левин И.Б. О реформе избирательной системы в Италии. // Политические исследования.- 1993.-№3 Лисовский Ю.П. Италия от фашизма к демократии. Трудные пути послевоенной перестройки.- М., 1990 Наумов В.К, История сегодня.- М., 1983 Примуш М. Через тюрми до влади. Італійська партійно-політична система в період між Першою та Другою республіками. // Політика і час- 2001.- №5 Спессо Р. Итальянская экономика с послевоенных лет до наших дней. М., 1987 Тоталитаризм в Европе XX века. Из истории идеологий, движений, режимов и их преодоления.-М., 1996 5. Іспанія. Баранова Т.Н. Социальная защита испанских трудящихся. // Политические исследования - 1991.-- №6 Іваницька Ольга. Франко каудильйо Іспанії. Вінниця, 2002 554

Испания сегодня: состояние и перспективы.// Латинская Америка.- 2001. №3 Кулешова В.В. Фслнпе Гонсалес. // Вопросы истории.- 1991.- №6 Председатель правительства Испании Хосс Мария Аснар. // Международная жизнь.- 1997.-№2 Современная Испания.-М., 1983 Современный консерватизм.-М., 1992 Фадеев Д.А. Опыт политики переходного периода. Испания после Франко. // Политические исследования - 1991.- №5 Stenley Y. Payne. El regimen de Franco. 1936-1975. - Madrid. - 1987. 6. Німеччина Аденауэр Конрад. Поездка в Москву. //Журналист,- 1991.-№2 Ахтамзян А.А. Федеративная Республика Германия в конце XX в.// Новая и новейшая история.- 1999.- №4 Вяткин Кирилл. Гельмут Коль. // Диалог. 1991.-- №46 Герст В.К. Федеративная Республика Германия под властью Аденауэра. М., 1958 Гулевич В.Н. Класи і політичні партії ФРН. К., 1975 Дислок Хуберт. Социальная рыночная экономика в Германии и Европе. /7 Кентавр.- 1992. сентябрь-октябрь Эрхард Л. Благоссстояние для всех.- М., 1991 Как принималось решение о возведении берлинской стены. // Новая и новейшая история.- 1999.- №2 Конотопов М.В., Сметанин СИ. История экономики. ■ М., 2000 Крсмер В.Н. ФРГ: внутриполитическая борьба и внешняя ориентация. М., 1977 Кривонос Роман. Німеччина після виборів 1998 р.: проблеми і перспективи. // Людина і політика. - 1999.- №1 Максимычев И. Конец Берлинской стены. // Международная жизнь.- 1991.№2 Максимычев И. Крушение. Реквием по ГДР; Модров X. Взлет и падение. М., 1993 Семиряга М.И. Как мы управляли Германией. М., 1995 Современный консерватизм.- М., 1993 Наринский М.М. Берлинский кризис (1948-1949 гг.). Новые документы из российских архивов. II Новая и новейшая история. 1995. ^Лг»3 Орлов Б.С. Политический портрет Гсрхарда Шредера.- М., 1999 Орлова М.И. Вилли Брандт - канцлер ФРГ . .'■ Весник МГУ. Серия 8. История,- 1995,-№3 Рейман М. Решение. 1945-1956,-М„ 1975 Тоталитаризм в Европе XX века. Из истории идеологий, движений, режимов и их преодоления. М., 1996 Фурман А. О чем мечтают канцлеры?. К.. 1990 Хоффер Ф. Профсоюзы и советы предприятии (Представительство интересов наемных работников в условиях социальной рыночной экономики Германии). '/11о-

555

лис-1993.-№1

До розділу III

1. Албанія Гибианскиії Л.Я. Идея балканского объединения и планы ее осуществления в 40-е голы XX века. // Вопросы истории. - 2001. №11-12 Грушин И. От нерушимой дружбы до тотального разрыва. // Международная жизнь.- 1992.-№2 Краткая история Албании. С древнейших времен до наших дней,- М., 1992 Решетников Л., Смирнова Н. Совстско албанский конфликт. Как это было. // Коммунист.- 1990.-№9 Чичкин А. Энвер Холжа: эпоха и личность. // Молодая гвардия.- 1993.- №3,7 Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. Курс лекцій.- К., 1997 2. Румунія Борзенко А. Румынский секундомер бежит быстрее. // Наш современник. 1992.-№6 Гибианский Л.Я. Коминформ в действии. 1947-1948. // Новая и новейшая история.- 1992,- №1,2 Довженко Н. Политические силы в постсоциалистических обществах. Румыния. // Общественные науки и современность.- 1992.-№3 Эдвард Бэр. Целуй руку, которую не можешь укусить. /7 Иностранная литература.- 1992.- №4-5 Краткая история Румынии. С древнейших времен до наших дней.- М., 1987 Кузьмин М.Н., Мурашко Г.П., Носкова А.Ф. Переходный период в европейских странах социализма: исторические реалии и поиски новых исследовательских подходов. // Новая и новейшая история.-1990.-№1 Марьина В.В. 1944-1945 годы: Ждали ли русских в Восточной Европе. // Славяноведение.- 1991.-№1 Морозов Н.Н. Гогенцоллерны в Румынии. // Новая и новейшая история.- 1995.— №1 Политические портреты. -М., 1991 Потапов В.И. Судьба диктатора Чау шеску. // Новая и новейшая история.- 1990. №4 Сталинские «чистки» в компартиях Центральной и Восточной Европы //Вопросы истории.-1993.-№2 Язькова А.А. Конец «золотой эпохи» Чаушеску. // Вопросы истории.- 1991.№9-10 3. Угорщина Венгрия 1956 года. Очерки истории кризиса.- М., 1993 Желицки Б.Й. Венгрия 1956. Эволюция оценок венгерских историков. //Новая и новейшая история.- 1992.-№3 Желицки Б.И. Трагическая судьба Ласло Райка. Венгрия 1949 г. //Новая и новейшая история. 2001.-№2, 3

556

Краткая история Венгрии. С древнейших времен до наших дней.- М., 1989 Марков Д. Политическне.силы в постеоциалистичсских обществах. Венгрия. / / Общественные науки и современность.- 1993. - №1. Мусатов В.Л. О венгерских событиях: 35 лет спустя. // Кентавр.- 1992.- январь-февраль Мусатов В.Л Янош Кадар и время реформ в Венгрии. // Новая и новейшая история.-1990,-№3 Мусатов В.Л. СССР и венгерские события 1956 г.: новые архивные материалы. // Новая и новейшая история. - 1993.—№1 Мусатов В. Предвестники бури. Политические кризисы в Восточной Европе (1951-1981). -М., 1996 Новопашин Ю.С. Пребывание советских войск в Восточной Европе как предпосылка революционных событий 1989-1990 годов.// Славяноведение.- 1998.-№4 Политические партии и движения Восточной Европы. Проблемы адаптации к современным условиям.- М.. 1993 Пронько В.А. Угорщина. Трагедія 1956 p. // Український історичний журнал.1997.-№5 Стыкалин А.С., Орехова Е.Д. Венгерские события 1956 года и позиция руководства СССР (по материалам Центра хранения современной документации (ЦДСД) в Москве). // Славяноведение. 1994. №3 Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи (40-ві 90-ті роки XX ст. Курс лекцій.-К., 1997

До розділу IV 1. Бразилія Антонов Ю.А. Бразилия: армия и политика (исторический очерк).-М., 1973 Визгунова Ю.ІІ. Гражданское общество и демократические реформы в современной Мексике. // Социс. - 1995. №11 Горнов М.Ф., Ткаченко ВТ. Латинская Америка: опыт народных коалиций и классовая борьба.- М., 1981 Дабагян Є.С. Рикардо Лагос: портрет на фоне Чили. /У Латинская Америка.2000.-№5 Забелина Т.Ю., Сосновский А.А. Бразилия до и после '"чуда".- М., 1986 Золотарева И.П. Конституционные реформы в Бразилии в 80-90-е годы // Латинская Америка.- 1997,-№ 8-9 Кириченко В.П. С.Альенде і А.Піночет: моделі розвитку Чилі. // Український історичний журнал,- 1992.-№3 Коваль Б.И. Бразилия вчера и сегодня. М., 1975 Королев Ю.Н., Кудачкпн М.Ф. Латинская Америка: революции XX века. ■ М.. 1986 Косичев Л. Смерть Сальвадора Альенде: как это было'.' // Латинская Америка. 1993. №7 Латинская Америка: события и люди (аналитический обзор). М., 1993 Лобер В.Л. Неолиберальный проект для Мексики: от замысла до воплощения // Латинская Америка. 1991. №8

Марио Шнайдер. Чили: переход от демократии и авторитарное наеледие. // МЭМО.- 1993. №9 Мексика: капитализм и общество: противоречия развития.- М.. 1990 Нитобург Э.Л. Фульхенсио Батиста. // Вопросы истории. 1993. - №6 Очерки истории Бразилии. М., 1962 Романова 3. Бразилия: опыт перестройки. // МЭМО. - 1996.- №11 Сергеев Р.А. Мексика 80-х годов глазами советского посла. // Новая и новейшая история.- 1999.-№3 Сюткин П.П. Партия и общество: мексиканский вариант. // Латинская Америка.- 1991.- №8 Троненко Володимир. Мексиканські уроки реформування. // Політика і час1999.-№4 Чили от диктатуры к демократии.- М., 1991

До розділу V

Андреев В.Г. Геополитика и мировые войны XX века. // США- Канада: экономика, политика, культура. 1999.- № 11 Буд Р.Б. Бреттон-Вудская конференция Объединенных наций в 1944 г. //Новая и новейшая история.- 1992.- №2 Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів.- К., 1995 Эдельман Дж.Р. Прелюдия холодной войны: к истории советско-американских отношений. //Вопросы истории.- 1991.- №6 Камінський А. Від псевдоізоляції до "заплутаних альянсів". Зовнішня політика США: гєнеза та основні напрямки. // Політика і час- 1994.- №9 Корниенко Г.М. У истоков «холодной войны» ,7 Новая и новейшая история. 1999. №6 Крылов СБ. История создания ООН. - М. 1960 Лебедева Н. СССР и Нюрнбергский процесс. // Международная жизнь.- 1996.№9 Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-1970—ті роки).- К., 1999 Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1980-2000 роки.- К.. 2001 Современные международные отношения.- М.. 2000 Филитов A.M. "Холодная война". Историографические дискуссии на Западе,М.. 1991

До розділу VI

Атлас чудес света: Выдающиеся архитектурные сооружения и памятники всех времен и народов. - М.,1995 Багиров А. «Битлз» любовь моя. - М.. 1993 Богемский Г. Актеры итальянского кино. М..1990 Брагинский А. Актеры французского кино. М..1988 Бучко Р. Батько поп-арту Енді Воргол, він же Андрій Верхола // Кіно- Театр. 2001.-№4. Бэнэм Р. Взгляд на современную архитектуру. Эпоха мастеров. - М.. 1980

558

Гиднон 3. Пространство, время, архитектура. М., 1987 Дунаевский А.. Генералов Д. История Каннского фестиваля. - Винница, 1998 Дунаевский А., Генералов Д. Премия «Оскар». Претенденты и побетнтети Винница, 1997 Едике Ю. История современной архитектуры. -М., 1977 Звезды Голливуда (80-90-е годы) / Отв. Ред. Е.Н.Карцева. - М.,1995 Коллинз С. Классическая музыка от и до / Пер. с англ. Т.Новиковой. М., 2001 Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия: В 2-х т / Пер с англ' М • 1992 *>•••■ Модернизм. Анализ и критика основных направлений / Под ред. В.В.Ванслова.М.Н.Соколова. - М; 1987 Паркинсон Д. Кино /Пер. с англ. - М.,1996 Плахов А. Всего 33. Звезды мировой кинорежиссуры. - Винница, 1999 Самин Д.К. Сто великих архитекторов. - М., 2000 Современный словарь-справочник по искусству / Науч. ред. и сост. А.А.Мелик-Пагааев. -М.,1999 100 художников XX века / Пер. с нем. Е.Мусихина. - М.,1999 Феофанов О., Налоев А. Бунтари и конформисты. Рок-музыка Запада за сорок лет (1950-1980-е п.). Ставрополь, 1989 Чередниченко Т. Новая музыка №6 // Новый мир. - 1999. - №3 Юренев Р.Н. Краткая история киноискусства. - М.. 1997