Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції.Монографія

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДМИТРО ВИРСЬКИЙ Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи...

Author: Вирський Д.

315 downloads 444 Views 720KB Size Report

This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form

DOWNLOAD PDF

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ДМИТРО ВИРСЬКИЙ

Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції

КИЇВ 2003

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ІСТОРИЧНІ ЗОШИТИ

ДМИТРО ВИРСЬКИЙ

Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції

КИЇВ 2003

Вирський Д. Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції. Монографія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 79 с. Вирський Дмитро Станіславович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України.

Монографія є спробою представлення історії міста Кременчука та його округи в період революційних змагань 1917-1920 рр. Особливу увагу дослідника привертала агонія кременчуцької старосвітччини та конфлікт між національно-демократичним та соціально-тоталітарним шляхами суспільної модернізації. Аналізу піддаються достоту регіональні “відповіді” на “виклики” часу. На обкладинці:

вид на міст через Дніпро в Кременчуці (фото початку ХХ ст.).

Редколегія: д.і.н. С.В.Кульчицький (головний редактор), к.і.н. О.І.Ганжа (відповідальний секретар), д.і.н. С.В.Віднянський, д.і.н. Ю.З.Данилюк д.і.н. М.Ф.Дмитренко, д.і.н. О.І.Гуржій, д.і.н. О.Є.Лисенко.

Затверджено до друку Вченою Радою Інституту історії України НАН України (Протокол № ISBN

від

2003 р.) © Інститут історії України НАН України, 2003

Прадіду Артемові Захаровичу, який наважився стати кременчужанином, присвячую

Передмова Історія революційних подій 1917-1920 рр. в Кременчуці 1, попри понад 70річне процвітання культу Великого Жовтня в СРСР, відома досі, на диво, фрагментарно. Не існує жодних значущих спроб представити її як певну історичну синтезу, немає навіть вивіреної хронології тогочасних подій. І це при величезній кількості пам’яток, покликаних нагадати кременчужанам про ті “незабутні” часи. Втім, тут ми в котрий раз переконуємося, що для історії в ідеологічному потрактуванні факти є, зрештою, зайві. Відійти від стилю коміксів-агиток у зображенні життя міста та його округи протягом 1917-1920 рр. стало можливим лише в зв’язку з демонтажем радянської ідеології в Україні наприкінці ХХ ст. Утім, маятник природно хитнувся у бік т.зв. “білих плям”, які вкупі з плямами “чорно-червоними” створювали картину на диво строкату і хаотичну. Характерним прикладом інтелектуальних витворів такого роду можна назвати серію “художньопубліцистичних Думича з серії

романів-мозаїк” “Український

полтавського

літератора

вузол” (“Загибель

Ю.Дмитренко-

імперії”,

“Нашестя”,

“Гетьманська держава”, “Війна з Росією”, “Отаманщина”, “Окупація”, Повстанські вихори”). Постмодерністсько-неоархаїчні колажі

краєзнавчої творчості “малих

форм” (не в останню чергу інспіровані тотальною фінансовою скрутою пострадянської наукової сфери) винесли на поверхню чимало імен, думок та замальовок, але не спромоглися заповнити вакууму, утвореного зруйнуванням

1

Вибір для титульного листа саме «Кременчука» пояснюється почасти прагматичними мотивами (термін «Кременчуччина» відносно малознаний та незручний для сучасних пошукових систем), а почасти тим, що, з точки зору історичної регіоналістики, з містом пов’язана функція “збереження історичного минулого, своєрідної аури, властивої певному регіону, культурної і національної ідентичності. Являючи собою водночас етноісторичну, архітектурну, соціально-економічну цілісність, місто виступає хранителем історичної пам’яті і відповідної соціонормативної культури” (див.: Верменич Я.В. Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу. К., 2001. – С.41).

Передмова

звичної картини “основного з ХХ століття” 2 – важливої частини світогляду нашого пересічного сучасника *. Таке антикварне володіння “кількістю” знання аж ніяк не переходить на “якість” історичного досвіду – справжнього рушія вдосконалення людини і суспільства. На національному рівні ця проблема вже є цілком усвідомлена. Кількість нових цікавих синтез історії України та інших історичних “структур” (держав, націй, цивілізацій тощо) постійно зростає. Під їх напором трансформуються історичні картини світу не лише українців, цей процес все частіше торкається їх сусідів, виходить на глобальний рівень. Утім, ця “вертикаль”, не підперта “горизонтальним” виміром досліджень спільнот меншого порядку, близьких і зрозумілих “малих вітчизн” кожного конкретного громадянина, лишатиметься хиткою, достоту олігархічною (себто потрібною небагатьом), з украй обмеженими можливостями суспільної мобілізації спорудою. Відтак, синтези історії окремих регіонів, міст і селищ є сьогодні

справою,

вартою

як

індивідуальних,

так

і

колективних

(інституціональних) зусиль. Моя попередня участь у проекті місцевих кременчуцьких науковців, спрямованому на представлення історії міста Кременчука “від глушини (віків) до Глухова **”, суттєво підважила віру у спроможності наразі регіональних чинників упоратися із цим надзавданням ***. Відтак, вже на новому місці роботи у Києві народився проект серії монографій, присвячених старосвітському Кременчуку, історії міста за доби aсіen régime. Цілком прийнятним є вважати за верхню межу “старого режиму” революційні події 1917-1920 рр. Процес, розпочатий Лютневою революцією в далекому Петербурзі, увінчався зруйнуванням в Кременчуці моста через 2

Термін популяризований Е.Гобсбаумом. Див.: Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку. 1914-1991. – К., 2001. * В Кременчуці цей «вакуум» набрав цілком зримих форм, коли в міському краєзнавчому музеї демонтували стару, справді одіозно-ідеологічну експозицію, присвячену революційному минулому міста, нічим її не замінивши. ** М.В.Глухов лишається і наразі мером Кременчука. *** Вже рік праця пилиться у друкарні.

6

Передмова

Дніпро (його зображення читач може побачити на обкладинці цієї книги) відступаючими останніми захисниками старосвітськості з лав Білої гвардії *. Наступна його відбудова у квітні 1920 р. та проголошення влітку того ж року нового статусу наддніпрянського міста як губернського центру стали для мене символічною межею історії традиційного Кременчука. Позаяк матеріали попередньої історії старосвітчини міста і округи мною, по-більшості, вже були опрацьовані **, то не дивно, що наразі я взявся за дослідження періоду, який вважаю найменш розробленим у історичній регіоналістиці Кременчуччини ***. Головним “героєм” своєї праці я бачу “територіальну спільноту”, відтак зосереджуватиму увагу читача на діяльності окремих кременчужан та громадських інституцій, які свідомо, чи не дуже, працювали на зміцнення “кременчуцької тожсамості”, регіональної ідентичності, що власне і є найважливішим sub specio aeterna, з погляду вічності. Турбуватиме мене також питання взаємозв’язків та суперечностей регіонального, національного та наднаціонального (імперського) світосприйняття, що прослідкується на матеріалах Кременчука та округи. Дмитро Вирський 09.01.2003 р.

*

Цікаво, що для сучасного “перехідного”, як його часто звуть, етапу, міст (новий) лишається надзавданням та символом “кращого майбутнього” Кременчука. ** Я все ще не втратив надії на друк вищезгаданого колективного доробку. *** Тут слід нагадати, що під Кременчуччиною в широкому сенсі я розумію регіон, що локалізується вздовж Дніпра, обмежений з лівого боку нижніми течіями Сули та Ворскли (а подекуди і Орелі), з правого – нижньою течією Тясмина і районом навпроти гирла Ворскли. Якщо орієнтуватись на населені пункти, то це будуть лінії Жовніне, Вереміївка – Царичанка; Чигирин – Мішурин Ріг. Як бачимо, “Кременчуччину” складають частини 4 сучасних областей: Полтавської, Кіровоградської, Черкаської та Дніпропетровської. Утім, у даній праці Кременчуччиною частіше називається територія Кременчуцького повіту Полтавської губернії (далеко не тотожна території сучасного Кременчуцького району Полтавської області).

7

Історіографічні нотатки Обмеженість існуючого історіографічного доробку щодо подій 1917-1920 рр. на Кременчуччині підштовхує до звернення до неопозитивістських методик представлення історичних свідчень того часу. Наратив-оповідь з певною сюжетною лінією, дійовими особами та “катарсисами” проміжних та фінальної розв’язок-висновків має викликати оте “захоплення” історією, яке, за М.Блоком, лишається з нею, якщо навіть відмовити їй в інших значеннях. Класичний позитивіський виклад подій “як вони були насправді” спробую

доповнити

широковідомої

“історією-проблемою”,

“спільноти

анналістів” 1.

взоруючись

Нав’язую

також

на до

досвід традицій

мікроісторії з її поглибленою увагою до конкретної особи та її щоденного побуту. За джерело плідних інспірацій визнаю і концептуальні засади історичної регіоналістики 2 та сучасні праці загальнонаціонального масштабу, присвячені досліджуваному мною періоду 3. Серед джерел цього дослідження особливе місце займає місцева періодика: газети “Приднепровский голос”, “Дело революции”, “Известия” та ін., що зберігаються у відділі періодики Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (НБУВ). Значний рівень свободи друку, який спостерігався в Кременчуці протягом 1917-1919 рр., дозволив міській пресі стати справжнім рупором інтересів міської, та меншою мірою повітової, громадськості. Це особливо кидається в очі у порівнянні із жорстко цензурованою і партійно заангажованою радянською пресою 1920 року. Велика кількість джерел, дотичних історії Кременчуччини у 1917-1920 рр., зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади й

1

Див.: Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ століття. – Львів, 2001. 2 Див.: Верменич Я.В. Назв. праця. 3 Див.: Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996; Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999; Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. – К., 1999 (серія “Україна крізь віки”,

Історіографічні нотатки

управління України (ЦДАВОВУУ). На особливу увагу заслуговують фонди 1 (“ВУЦВК”), 2 (“РНК УРСР”), 5 (“НКВД УРСР”), 257 (“ВУКІС”), 1738 (“БУП*”), 2360 (“Всеукрревком”), де зокрема зберігаються повідомлення про хід бойових дій навколо Кременчука, доповіді про політичне становище в повіті, списки та короткі біографії червоних партизан, а також інформація про створення та функціонування радянських органів влади. Окремі матеріали з даної проблематики зберігаються й у інших архівосховищах мм. Києва, Москви, Санкт-Петербурга тощо. Чимало їх і в Державному архіві Полтавської області (ДАПО). Зокрема, особливу увагу привертає до себе, як комплекс джерел з історії повстанського руху в регіоні, фонд 2040 “Кременчуцька комісія в справах червоних партизанів при Кременчуцькій міській раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів”;

фонд 138 “Прокурор Полтавського окружного суду” та 2173

“Полтавське губернське Управління Збройних Сил при Головнокомандуючому Збройних Сил Півдня Росії в м.Полтаві та губернії”, як джерела з украй маловивченого періоду денікінського панування в Кременчуці. На жаль, моє знайомство з полтавськими архівосховищами є доволі поверховим. Значну допомогу при написанні цієї праці надало мені ознайомлення з матеріалами з історії кременчуцької Думи, зібраними Т.М.Плаксій. Історіографія питання представлена доволі не чисельними і досить поверховими загальними працями з історії Кременчуччини. Серед них відзначимо історичну довідку С.Рождественського з 1929 р., де по свіжих слідах перераховані символічні пам’ятки революційних часів 4. Наступного кроку прийшлося чекати до 1965, коли побачив світ краєзнавчий нарис про Кременчук за авторством Л.Євселевського та

т.10). Волію тут цим і обмежитись, адже огляд загальнонаціональної історіографічної традиції подій української революції 1917-1920 рр. не входить до завдань цієї праці. * Бюро Преси України. 4 Молоків-Журський П.П., Нечаєв М.М., Рождественський С.М. Кременчук. – Кременчук, 1929. 9


П.Пустовіта, у наступному році вийшло і друге доповнене його видання 5. Вони ж, укупі з Г.Барвінком, Д.Біличенком, П.Зайченком та П.Паустовським, підготували короткий нарис про Кременчук для академічного проекту “Історія міст і сіл УРСР”6. Пізніші популярні синтези цих авторів 7 щодо періоду 19171920 рр. загалом наслідували згадані видання. Великим просуванням вперед у вивченні періоду 1917 – початку 1918 рр. на матеріалах всієї Полтавщини стала монографія С.Данішева 8. На жаль, наступне значне дослідження такого роду наспіло лише у 1996 р., коли вже в самій Полтаві вийшла праця В.Ревегука “Полтавщина в українській революції 1917-1720 рр.” 9. Втім, остання, укупі з іншими розвідками цього автора 10, справді піонерськими роботами, що ввели у науковий обіг чимало нових фактів, не може вважатись вичерпною щодо власне кременчуцького регіону. Ряд персоналійних досліджень прокомуністичних діячів революції в Кременчуці видав вже згаданий Л.Євселевський (іноді у співпраці з П.Пустовітом). О.К.Сербиченка

Значнішими та

серед

них

є

Г.П.Лапчинського 11,

біографічні меншими,

нариси

про

часто-густо

енциклопедичного формату, є розвідки про М.С.Богуславського, П.А.Бутиріна, С.І.Єрмана, В.С.Люксембурга, Я.Н.Ревенка, П.І.Свистуна, Д.П.Смирнова 12. Широко

закроєною,

але

розчаровуючою

спробою

дати

вже

пострадянський узагальнений образ періоду 1917-1920 рр. на Кременчуччині, 5

Евселевский Л.И., Пустовит П.М. Кременчуг. Краеведческий очерк. – Харьков, 1965; Евселевский Л.И., Пустовит П.М. Кременчуг. Краеведческий очерк.– Харьков, 1966. 6 Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. К., 1967. – С.463-488. 7 Остання: Евселевский Л.И., Пустовит П.М. Кременчуг. Путеводитель. – Харьков, 1985. 8 Данішев С.О. Великий Жовтень на Полтавщині (1917 р. – березень 1918 р.). – Харків, 1969. 9 Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917-1920 рр. – Полтава, 1996. 10 Ревегук В.Я. У боротьбі за волю України (Визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.). – Полтава, 2000. Він таки. Протибільшовицьке повстання 1920-1922 рр. під проводом А.Левченка// Полтавська Петлюріана. Число 4. – Полтава, 2001. – С.152-173. 11 Євселевський Л.І., Пустовіт П.М. Олександр Калістратович Сербиченко. – Харків, 1975; Євселевський Л.І. Георгій Лапчинський – життя, діяльність, доля. – Кременчук, 1995. 12 Див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К., ; Полтавщина: Енциклопедичний довідник. К., 1992; (зб.) Реабілітовані історією. – Полтава, 1992; Публіцист, партійний діяч – С.І.Єрман// Кременчуцька зоря. – 22 березня 1977; Перший редактор – Самарій Єрман// Там само. – 28 лютого 1987. 10


став відповідний розділ за авторством О.Осташка у колективному “Нарисі історії Кременчука”, що побачив друк у 1995 р. 13. Окремі нові факти, стосовні цього періоду, впровадила останнім часом в науковий обіг і А.Лушакова 14. Таким чином, багата джерельна база та певна історіографічна традиція дозволяють здійснити мій задум представлення подій 1917-1920 років на Кременчуччині. Відтак, я маю лише висловити вдячність керівництву Інституту історії України Національної Академії наук України за толерування і підтримку моїх історико-регіональних досліджень.

13

Осташко О.І., Юшко В.М., Крот В.О., Стегній П.А. Нарис історії Кременчука. – Кременчук, 1995. Фактичний дубляж цього розділу, трохи доповнений новими матеріалами, у вищезгаданій підготовленій і за моєї участі колективній праці про Кременчук, що наразі досі не побачила друк, як вже мовилося, став стимулом для підготовки цієї монографії. 14 Литвиненко А.К., Лушакова А.Н. Кременчуг финансовый. 1571-1941 гг. – Кременчуг, 1999; Лушакова А.Н., Евселевский Л.И. Улицами старого Кременчуга. – К., 2001. 11

Розділ 1. Лютнева революція: буря і натиск 27 лютого 1917 року цар Микола ІІ зрікся престолу, на теренах Російської імперії закінчилася доба монархів (що не скажеш про самодержавців взагалі). Ейфорія революції не знала меж, проте надміру завищені сподівання були череваті швидкими розчаруваннями. Революція у натовпі

Кременчук як центр переважно економічний, а не політико-культурний, з самого початку віддавав перевагу

соціальним

аспектам

революції,

легковажачи підчас усім іншим. Найрадикальніші соціалістичні ідеї знаходили в місті, яке пишалося своєю модерновістю, благодатний грунт. Помірковані програми, а паче того сили реакції, виявили на диво мало симпатиків серед кременчужан і від самого початку змушені були спиратися на зовнішні сили. Солдатські багнети ставали звичайним козирем у політичних іграх. Але, на момент Лютневої революції, кременчуцький гарнізон (понад 15 тисяч вояків), який добре пам’ятав солдатські заворушення 1916 р. та наступні каральні акції уряду, в масі своїй готовий був підтримати революціонерів. Відтак, не дивно, що перші прореволюційні виступи на Полтавщині відбулися саме в Кременчуці 1. 2 березня 1917 р. у місті пройшла велика демонстрація робітників та солдат на підтримку Лютневої революції. 3 і 4 березня страйкували вже робітники всіх підприємств, відбувались численні мітинги, демонстрації, сутички з жандармерією. Найорганізованіше, вже за традицією, виступали робітники Крюківських вагоноремонтних майстерень.

1

Подальша реконструкція подій подається за: Данішев С.О. Великий Жовтень на Полтавщині. – Харків, 1969. – С.36-38.

Лютнева революція: буря і натиск

4 березня тисячі робітників Кременчука, солдатів, учнівської молоді з червоними прапорами і військовим оркестром підійшли до будинку міської думи на центральній вулиці міста. Тут почався мітинг, на якому було вирішено звільнити заарештованих солдатів. Оскільки міський голова намагався заспокоїти учасників мітингу різними обіцянками, то вони попрямували до коменданта міста полковника Смирнова. Цей запеклий монархіст почав погрожувати, що відкриє з гармат вогонь, якщо учасники мітингу не розійдуться. Скоро справді пролунав постріл, після якого натовп вдерся в комендатуру, звільнив кількох заарештованих солдатів, арештував самого Смирнова, а потім звільнив з міської тюрми політичних в’язнів. Наступного дня, 5 березня, в центрі міста знову почався мітинг. Робітники і

солдати

місцевого гарнізону роззброювали жандармів, поліцейських,

розгромили жандармське управління, поліцейські дільниці, створили свою міліцію. Про

безсилля

старої

влади

красномовно

свідчить

телеграма

кременчуцького поліцмейстера Згури полтавському губернатору Моллову: “... Багатотисячною масою солдатів та народу силою звільнено близько 200 заарештованих. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Полковника Смирнова 2, над яким юрба знущалася, поранено й ув’язнено. Повсюдно свавілля. З революційної юрби організовано міліцію. Більшість

членів поліції

сховалися

від

загрози

розстрілу.

Виконання

поліцейських функцій припинилося. Залишився один, цілком безсилий”. Революційна влада: торжество Ради

У місті було створено організаційний комітет проведення виборів до ради робітничих депутатів. До його складу, як і в інших містах губернії,

увійшли

представники

політичних

партій,

ремісничих

організацій,

кооперативів, підприємств, установ і т.п. Під керівництвом комітету на 2

Нагадаємо, що він був одним з найактивніших карателів солдатських заворушень 1916 р. 13

Розділ 1

фабриках, заводах та в установах 4 і 5 березня були проведені вибори представників до ради робітничих депутатів. Головою Кременчуцької ради робітничих

депутатів

був

обраний

російський

соціал-демократ

Г.Ф.Лапчинський, а головою ради солдатських депутатів – більшовик Г.Г.Петруненко. Міська

організація

РСДРП

взагалі

виявилася

найпотужнішою

організованою політичною силою в Кременчуці, адже крім неї лише єврейський Бунд мав у місті нелегальну організацію за царських часів 3. До того ж поділ на більшовиків і меншовиків всередині організації фактично ще не відбувся. Лідери кременчуцьких соціал-демократів, всупереч думці керівних центрів партії, виступали за єдиний фронт соціалістичних сил 4. 17 березня 1917 р. дві вищезгадані ради злилися в єдину Раду робітничих і солдатських депутатів Кременчука і Крюкова. Першим головою її був обраний Г.Ф.Лапчинський 5. Щодо персонального складу ради маємо достовірні відомості лише про більшовицьке представництво (Я.М.Ревенко, П.А.Бутирін, А.К.Потапов (Годін), Микитенко, Криворучко, Дидик, Балаба, І.М.Кахно, М.Горностаєв та ін.), яке, втім, було у меншості у цьому революційному органі. Г.Лапчинський, характеризуючи розклад політичних сил у раді, згадував: “Оригінальною кременчуцькою рисою було те, що в раді робітничих депутатів цілковито панувала російська соціал-демократія, есерів (російських) не було жодного депутата за увесь час, українських есдеків [соціал-демократів – авт.] – невелика групка, біля десятка людей. Окрім того було з п’яток поалейціоністів 3

Євселевський Л.І. Георгій Лапчинський – життя, діяльність, доля. – Кременчук, 1995. – С.9. Утім, тоді гуртувались “усі”. Так, наприклад, з’їзд Товариства Українських Поступовців, що відбувся 25-26 березня 1917 р. (на ньому були присутні й кременчуцькі представники) ставив завдання активної організації українських національних сил (див.: Український національновизвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали/ упорядн. Верстюк В. та ін. – К., 2003. – С.8). 4 Впродовж тривалого часу лідери більшовицького центру кваліфікували позицію Кременчуцької організації РСДРП як меншовицьку (Див.: Там само. – С.8). 5 Юрист із Санкт-Петербурга, соціал-демократ з 1905 р., який близько двох років проживав у місті під негласним наглядом поліції. 14


[членів єврейської соціалістичної партії Поалей-Ціон – авт.], та стільки ж позапартійних. Соціал-демократична організація Кременчуцька була дуже впливова, численна й авторитетна” 6. Втім, навряд чи варто перебільшувати цей авторитет, адже у березні 1917 року Кременчуцька організація РСДРП нараховувала 50 чи трохи більше членів 7. Але вакуум влади (“на безриб’ї і рак – риба”) дозволяв їй швидко нарощувати свої сили: в липні-серпні 1917 вона мала вже понад 500 членів, а на час остаточного розриву з меншовиками (4 жовтня 1917 р.) більшовики матимуть за собою вже 600 членів партії 8. Поза радою робітничих та солдатських депутатів органи революційної влади в Кременчуці, зокрема т.зв. громадські комітети, не розвинулися 9. Цьому великою мірою сприяла й позиція самої ради, яка не стала в конфлікт до Тимчасового уряду. Не вимагала вона спочатку й виняткових і довготермінових повноважень у здійсненні революції. Голова ради Лапчинський не поділяв позицій В.Леніна, сформульованих у т.зв. квітневих тезах 1917 р. В них, як відомо, лідер більшовиків обґрунтовував можливість переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Лапчинський кваліфікував Лютневу революцію як виразно демократичну і зміг переконати Кременчуцьку раду прийняти про це відповідну резолюцію 10. Відстоюючи легітимність Тимчасового уряду, Лапчинський вважав за необхідну умову зміцнення його становища, підтримку з боку рад. При цьому він не абсолютизував політичної ролі останніх, розглядаючи їх як “тимчасові 6

Цит. за: Там само. – С.8-9. Данішев С.О.Вказ. праця. – С.58, 105. 8 Там само. – С.105, 115. 9 На квітневій нараді більшовиків у Києві представник Кременчука, доповідаючи про стан справ у місті, говорив, що громадський комітет міста фактично відіграє роль технічної комісії при раді робітничих депутатів і без згоди ради ніяких кроків не робить. Цей комітет визнає лише силу ради і підтримує її ухвали, а про свої наміри й рішення доповідає раді. (Див.: Большевистские организации Украины в период подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции (март – октябрь 1917 г.). Сб. док. и материалов. – К., 1957. – С.196-197). 7

15

Розділ 1

революційні органи пролетарського контролю”, які з часом повинні зникнути. Це, на думку Лапчинського, мало відбутися тоді, коли, з одного боку, почнуть функціонувати “нормальні”, демократичні установи (муніципалітети, земства), а з іншого боку, зміцнені будуть класові робітничі організації – профспілки, кооперативи, партії. Відтак, не дивно, що лідер кременчуцьких соціалдемократів погодився зайняти й “нереволюційну” посаду голови міської думи. Міська дума на вимогу ради була у травні 1917 р. переобрана. Увесь склад думи налічував 101 гласного, з яких лівий сектор (“соціалістичний”) – налічував 63, а правий (“буржуазний”) – 38 гласних. Г.Ф.Лапчинський щодо цього з задоволенням констатував: “Ми організували Думу так, що мали абсолютну диктатуру” 11. Малопомітною

на

кременчуцьких

теренах

виявилась

діяльність

українських організацій, які підтримували Центральну Раду. Попри певні об’єктивні причини (відносно невелика кількість українського населення Кременчука), цьому сприяли й прорахунки самої Центральної Ради, яка зосередилась на організаційній роботі в центрі (Києві), відкладаючи на потім завоювання

симпатій

провінції 12.

Загалом

найбільшими

симпатиками

українства в місті виявились державні службовці (наприклад, поштарі 13) та солдати гарнізону*. 10

Євселевський Л.І. Георгій Лапчинський... – С.9. Матеріали про міську думу Кременчука тут і далі зібрані Т.М.Плаксій. 12 Один з найвпливовіших тогочасних українських діячів, історик Д.Дорошенко згодом писав: “...Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц.Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас” (Див.: Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т.1. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – С.60-69). 13 Кременчуцький український гурток поштово-телеграфних робітників 30 травня 1917 р. вітав Центральну Раду як “повновласника, представника та оборонця всього українського люду”. Членами цього гуртка були О.Богаєвський, Т.Лисенко, Коваленко та Губарь (див.: Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали… – С.361-362). * Ці верстви української людності мали особистий досвід з питання “держава і ми”, тому більше готові були мислити і в зворотній опозиції – “ми (нація) і держава”. На військових впливали також і легітимні заходи урядовців різного рівня з націоналізації певних армійських 11

16


Наявне

ж

“українське”

представництво

зосереджувалось

не

в

революційних радах, а в традиційних демократичних інституціях – міській думі та повітовому земстві 14. Втім, і там воно не становило переважаючої більшості. Цікавим жестом у бік національної справи з боку радянської влади може вважатися хіба рішення друкувати свої матеріали двома мовами – російською й українською 15. Лапчинський, який в силу свого особистого досвіду та соціалістичноінтернаціоналістських орієнтацій був мало підготовлений до зустрічі з національним рухом, писав про абстрактність своїх (а отже, принаймні почасти, й

міського керівництва)

настанов у національних питаннях.

Всерйоз

поставитися до української влади його змусив лише візит до Кременчука куреня (батальйону) полку ім.Б.Хмельницького восени 1917 р. Тоді, – писав Лапчинський, – “ми вперше відчули, що Україна є реальність, український уряд має своє військо, з ним доводиться рахуватись, як і з тимчасовим урядом, а може ще й більше, бо ближчий до нас та його Київська рада навіть не контролює” 16. Слід також сказати, що Кременчуцька рада слабко цікавилася проблемами своєї сільської округи – повіту – потенційно більше готового озватися на частин. В.Винниченко так змальовував процес “українізації” солдатських настроїв: “Сталось це зовсім безхитрісно-просто. Десь на провінції, – в Чернігові, Кременчуці [курсів – Д.В.], Борисполі, – стала рости в головах робітників та селян, переодягнених в салдатські шинелі, одна проста думка. Поляки та литовці, мовляв, гуртують своїх салдатів у свої власні полки. Їм дозволено. Справа справедлива, хороша, корисна. Чому ж українським салдатам не заходитись коло такої самої справи? І стали заходжуватись…” (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали… – С.218). У відозві генерального секретаря військових справ УЦР С.Петлюри “народе Український” від 27 липня 1917 р. повідомлялось про формування одного з чотирьох батальонів “Спасення України” в Кременчуці (Див.: Там само. – С.584). 14 Кременчуцьке земство заходилось навколо питання запровадження україномовного циклу предметів до викладів у перших двох групах учнів усіх земських та церковно-приходських шкіл з початку 1917/1918 навчального року. Для цього планувалось організувати місячні курси для місцевих вчителів (див.: не пізнішу за 19.04.1917 р. доповідь Кременчуцької повітової земської управи в зб.: Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали… – С.225-229). 15 Данішев С.О. Вказ. праця. – С.95. 16 Цит. за: Євселевський Л.І. Георгій Лапчинський... – С.11. 17

Розділ 1

українські заклики. Рада неодноразово ставила питання про чіткий розподіл на повіт і місто, мотивуючи це тим, що управління таким великим повітом, як Кременчуцький, було громіздким (щоправда, губернська влада на це не пішла). Отже, в повіті Тимчасовий уряд та Українська Центральна Рада могли конкурувати з радою. Тут замість колишнього голови земської управи повітовим комісаром було призначено українського есера С.А.Панасенка 17. Будні революції. Повінь 1917 року

Втім, опанувавши ситуацію в місті, раді робітничих та солдатських

депутатів довелося

ділом

доводити

переваги нової організації міського урядування. Задля вирішення повсякденних справ при раді були створені продовольча, судова, виборча та інші комісії. Проблема фінансування виконавчого комітету ради була вирішена на профсоюзний кшталт: робітники міста здійснювали самообкладання (по 20 коп. з людини). За своєю структурою рада, як вже оповідалось, спочатку складалась із ради робітничих і ради солдатських депутатів, кожна з них мала свій виконавчий комітет, але раз на тиждень вони засідали разом. Обидва виконавчі комітети мали по 70 чоловік і поділялись на відповідні секції 18. Серед перших кроків Кременчуцької ради згадаємо запровадження 8годинного робочого дня на міських підприємствах, організацію безплатних курсів для неграмотних робітників, солдатів та членів їх сімей. На курсах викладали граматику, арифметику, історію, географію та природознавство. В усіх військових частинах відкривались читальні, влаштовувались вистави. Популярності раді додало й її оперативне втручання у справу ліквідації наслідків великої повені, яка сталася у березні 1917 р. Від води потерпіли десятки підприємств, 4000 будинків було зруйновано, загальні збитки рахувались на 10 млн. рублів. Рада безпосередньо керувала рятувальними

17 18

ПОДА. - Ф.Р.2060.- Оп.1. - Спр.279. - Арк.3. Данішев С.О. Вказ. праця. – С.69.

18


роботами, організацією постачання міста та тимчасового облаштування потерпілих 19. Взагалі стихійне лихо вкотре згуртувало кременчуцьку спільноту. Всі мешканці міста протягом семи днів будували загороди 20. Місцеві підприємці пожертвували великі кошти і виділили необхідні матеріали. Проте, наслідки стихійного лиха позначалися на житті міста протягом усього року, про що свідчить і один із перших декретів більшовицького уряду, виданий 25 листопада 1917 р. Крім повені, помітним напрямком буденної роботи ради була підтримка фабрично-заводських комітетів, які розгорнули у першій половині 1917 року справжній наступ на власників підприємств. Загалом у цей період вимоги працівників швидко задовольнялись, так що мова вже йшла про встановлення робітничого контролю за виробництвом (хазяї, наприклад, позбавлялись права без згоди фабзавкомів звільняти працівників). З укріпленням Тимчасового уряду у травні-червні 1917 р. підприємці стали менш поступливими, а отже розгорнулася справжня страйкова війна, що проходила з перемінним успіхом. Розклад політичних сил у місті віддзеркалили вибори до міської думи, які проходили 6-19 серпня 1917 р. 21. За списком № 1 балотувався блок РСДРП, Бунду і польської групи “Єднання” *. Вони одержали найбільшу кількість місць – 26. 24 місця отримав блок, до якого входили соціалістичні партії есерів та єврейських об’єднаних соціалістичних партій “Поалей Ціон”. 14 місць вибороли

українські

соціал-демократи

і

українські

есери, 7 місць –

представники єврейського національного демократичного союзу. В міській Думі були також представники спілки інженерів, торгово-промислових кіл,

19

Там само. – С.68; Євселевський Л.І. Георгій Лапчинський... – С.11. ПОДА. – Ф.Р.2060. – Оп.1. – Спр.279. – Арк.8. 21 ПОДА. – Ф.Р.2060. – Оп.1. – Спр.279. – Арк.24. * Слід нагадати, що під час І світової війни до Кременчука разом із персоналом був евакуйований Варшавський артилерійський завод (снарядні майстерні). 20

19

Розділ 1

ремісників, біженців, домовласників, мешканців передмістя Крюкова та інших верств населення міста. Як бачимо, соціалісти міцно опанували кременчуцький політикум, але жодна з соціалістичних партій не мала незаперечної переваги, а відтак справа була або за демократичним компромісом, або за диктатурою-узурпацією. На жаль, зовнішні чинники підштовхнули до другого варіанту. Реакція та нова хвиля радикалізму

Заворушення 3-5 липня 1917 р. в Петрограді стали рубежем буржуазно-демократичної революції в Російській імперії. Тимчасовий уряд, обтяжений

війною та революційним екстремізмом, марив стабільністю і задля її досягнення був готовий на значні жертви. Відтак, вже у серпні монархічна реакція, яка “нічого не забула і нічому не навчилась”, пішла на заколот під гаслами “реставрації”. Надія була на “нерозбещених” фронтовиків, а отже, на роль вождя реакції пропонувався Верховний головнокомандуючий – генерал Лавр Корнілов. Заколот розпочався 25 серпня 1917 р. Звістка про нього в Кременчуці, через який проходила пряма лінія зв’язку з фронту на Кавказ, була отримана першими

на Полтавщині.

Зміст провокаційної

прокламації Корнілова,

адресованої козакам, став відомим у місті. У Кременчуці, як і по всій країні, створили Комітет революційної охорони, до якого увійшли всі прореволюційні сили. Кременчуцька рада природно стала його основною базою. Комітет озброїв кілька тисяч робітників і закликав найреволюційніших солдатів до боротьби з корніловцями. Загони Червоної гвардії, які очолив більшовик Панас Андрійович Бутирін, захопили залізничну станцію, телеграф і встановили там свою цензуру. За домовленістю з Полтавою кременчужани мали навіть ціною розбору залізничного полотна та зриву мостів перешкодити рухові в її бік ешелонів з фронту. Центральне бюро профспілок Кременчука і Крюкова

20


28 серпня 1917 р. також виступило з рішучим протестом проти заколоту Корнілова 22. Заколотники були розгромлені на початку вересня 1917 р., але це не врятувало Тимчасовий уряд від кризи, що зрештою стала для нього фатальною. Героями-рятівниками революції стали соціалістичні радикали, передусім більшовики, а на Україні почасти ще й просоціалістична Центральна Рада. Загальний стан економіки країни був жахливий і осінь 1917 року вела за собою голод і холод – звичайне паливо для соціальних катаклізмів. Гасла виживання понад усе атомізували суспільство, перетворюючи “демос” на “охлос”, народ на юрбу. Трохи згодом кременчуцька газета “Приднепровский голос” писала: “Все нынче стали «индивидуалистами». Словно распались скрепы, связывавшие

людей,

сплачивая

их

в

единое

целое.

[Кожний]

За

собственный риск и страх предпринимает шаги, направленные к обеспечению своего подчас горестного «жития». Действия «скопом», выражаясь

старой

терминологией,

заказаны.

Общественность

погружена в тихую прострацию…” . 23

Ось одне з повідомлень місцевих властей про стан справ у місті: “Продовольча криза загострюється, ... не вистачало борошна для хліба, ті, що стояли в чергах, натовпами кинулись до продовольчого комітету з вимогою хліба. Становище створилось загрозливе. В натовпі почалась темна агітація. Зчинилась бійка”. А ось розпачливе волання спілки торговців, надіслане телеграфом до Петрограда: за розпорядженням ради робітничих і солдатських депутатів... “солдати реквізують і забирають з магазинів товари, проводять самочинні обшуки в квартирах, відбирають продукти, викликають ексцеси і затримують товари”, які продовольча управа дозволяла вивозити. Далі автори

22 23

Данішев С.О. Вказ. праця. – С.124-125. Приднепровский голос. – 1 сентября 1918 г. 21

Розділ 1

телеграми повідомляли: “...місто тероризоване, промислове життя завмерло” і прохали прислати війська 24. Наївний намір “закрити кордони”, перешкодити вивозу будь-яких товарів з міста надихав чимало рішень Кременчуцької ради восени 1917 р. Так, у вересні заборонили вивіз мануфактури, галантереї і взуття і зобов’язали торгівців “у 8-денний строк подати списки всіх товарів, які є у них, в противному разі товари у них будуть реквізувати по цінах на 50% нижче твердих цін”. Це рішення Кременчуцької ради робітничих і солдатських депутатів було скасовано

Міністерством

внутрішніх

справ.

Голова

Кременчуцького

громадського комітету оголосив розпорядження Міністерства на засіданні комітету. Представники ради відмовились підкоритись йому. Внаслідок голосування накази ради залишились в силі, а розпорядження МВС не було виконане 25. Отже, за анархічними постановами революціонерів у Кременчуці вже потроху проступали абриси майбутнього “соціалізму казарм і бараків”. Погребом за колишньою єдністю соціалістичного фронту прозвучав розкол об’єднаного Кременчуцького комітету РСДРП. Сталося це остаточно 4 жовтня 1917 року. Більшовики взяли гору, чому немало посприяв перехід в їх стан

Г.Лапчинського

з

50

прибічниками.

Більшовицька

організація

нараховувала тоді вже понад 600 членів. Найпомітнішими серед її проводу були І.С.Гаєвський, П.Д.Смирнов, П.А.Бутирін, В.С.Люксембург, Г.Ф.Лапчинський, А.А.Александров та ін 26. Маючи на боці найорганізованіші загони кременчуцького пролетаріату з крюківських вагоноремонтних майстерень, махоркової фабрики Гурарія, механічного заводу Лільполь-Рау і Лівенштейна, Варшавських снарядних

24

Цит. за: Данішев С.О. Вказ. праця. – С.142-143. Там само. – С.148. 26 Там само. – С.115. 25

22


майстерень тощо, більшовики готувались піти ва-банк чи то “в последний и решительный”...

23

Розділ 2. Українська влада: проекти і практика урядування (1917- початок 1919 рр.) На початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна вже понад століття не знала інших державних порядків крім російсько-імперських. Пересічний українець звик жити у системі численних лояльностей, за принципом “з роду – українець (малорос, хохол, тутешній), за державною приналежністю – росіянин”, звик, так би мовити, ставити і “богу – свічку, і чорту – кочергу” та міркувати, що “покірливе телятко двох маток смокче”. Відтак, дві революції – Російська і Українська – вперше з козацькогетьманських часів поставили його перед вибором, що для нього цінніше: імперія

(=світова

революція)

чи

нація.

Перша

манила

анонімністю,

розчиненням у величі маси (“загальноросійській” чи пак “пролетарській”), друга – вимагала свідомого індивідуального позиціонування, безпосередньо пов’язаного з особистою відповідальністю. Зрозуміло, що останнє дається важче, відтак протягом всієї революційної доби термін “українці” для населення України був не самоназвою, а ярличком політичної сили, меншини, яка змагалась за “неімперську” альтернативу1. Вона програла в площині реальної історії, але настільки вразила уяву народу, що він прийняв таки як самоназву ім’я цих політичних невдах. Зоря більшовицької диктатури: Дума проти Ради

1

Утім, повернемось до Кременчуччини, де саме реакція на Жовтневий переворот у Петербурзі

Див. наприклад спомини кременчуцького полтавця Олександра Несвицького: Несвицький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр.: Щоденник. – Полтава, 1995. – 280 с.

Українська влада: проекти і практика урядування

(здійснений в ніч на 25 жовтня) * дала шанс українській владі проявити себе. Навколо неї згуртувались помірковані політичні сили, які не визнали диктатури більшовиків. Пожовтнева

політична

боротьба,

що

чимдалі

набирала

форм

громадянської війни, в Кременчуці проходила відносно мляво. Кременчуцькі більшовики, які лише 28 жовтня привітали своїх петербурзьких колег із взяттям влади, купчилися довкола великих підприємств. Стратегічне значення мав їх контроль над Крюковськими вагоноремонтними майстернями, що дозволяло опанувати залізницю **. Підтримував більшовиків і гарнізон 2, який, щоправда, так і не надав червоногвардійцям реальної допомоги у власне бойових зіткненнях. Кременчуцька Червона Гвардія – справжній “силовий” аргумент нової влади – почала інтенсивно створюватись лише напередодні Жовтневих подій і ще не могла вважатися значною військовою силою. Її чисельність навряд чи сягала понад 100-200 осіб 3, мала вона проблеми і з озброєнням та іншим необхідним спорядженням 4. Реальним опонентом місцевих червоногвардійців був загін “вільного козацтва” 5. Його тоді паралельно створювали з учнівської молоді українські офіцери. *

За новим стилем 7 листопада. Проблема датування постійно ставала переді мною при написанні цього розділу. В зв’язку з тим, що до кінця 1918 р. в Кременчуці вживався старий стиль, я вирішив до цієї межі подавати дати за ним, дублюючи найважливіші за новим стилем. Утім, я свідомий можливих помилок, адже окремі дати, особливо запозичені з попередньої історіографічної традиції, могли бути вже вказані за новим стилем. ** А як відомо, саме довкола залізниць і оберталися надалі основні події Громадянської війни. 2 Данішев С.О. Вказ. праця. – С.169, 170. 3 Тимченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.Львів, 1996. С.47. 4 Зброю конфіскували в місцевих “магазинах” та просили надіслати з Петербурга. Див.: Данішев С.О. Вказ. праця. – С.171, 184. 5 Організація “вільного козацтва” в місті почалася у вересні 1917 р. (див.: Запит виконкому об’єднаних українських організацій міста Кременчука про ставлення Генерального Секретаріату до Вільного козацтва від 16.09.1917 р.// Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали… – С.772.

25

Розділ 2

Саме ці дві сили й розпочали в Кременчуці “громадянську війну”. В міському саду відбувся бій, у ході якого обидва формування понесли певні втрати. Втім, революція в Кременчуці, хоч вже вряди-годи і вихлюпувалась на вулиці, все ще надавала перевагу боям “палацовим”. Слово тоді ще не поступилося місцем багнету і думські збори ще мали достатній авторитет. Відтак, гостра полеміка розгорнулася на першому після жовтневого перевороту засіданні міської думи від 30 жовтня 1917 р., коли обговорювалося питання “Про повстання більшовиків та організацію Комітету охорони революції”. Г.Ф.Лапчинський запропонував думі проект резолюції про підтримку більшовицького заколоту, який наразився на відкритий протест гласнихнебільшовиків.

Основні

аргументи

ворогуючих

сторін

проілюструємо

виступами двох соціал-демократів: І.Сандомирського, члена ради депутатів Донецько-Криворізького басейну, та більшовицького думця Александрова. Перший захищав демократичні принципи й обурювався тиском на думу Лапчинського. Він запитував останнього: “Як може юрист, політичний борець – Ви, товаришу Лапчинський, дозволити собі стверджувати, що єдиним інститутом влади на сьогодні є з’їзд, на якому не представлені навіть не тільки усі політичні партії, але й національності, що проживають у Росії”. Стверджував, що “повстання купки більшовиків з метою захоплення влади є авантюрою… Фактично, становище тепер таке, що замість самодержавства Миколи ІІ встановлюється самодержавство купки осіб – Леніна і кампанії…”. Другий промовець всі дії своєї партії готовий був пояснити “звичаєм” революції. Він казав: “Не можу не протестувати проти того, що на наші груди стараються вішати усі дохлі собаки. Наша партія ніколи не піде на компроміс і не відмовиться від наміченого шляху класової боротьби… Нас не лякає громадянська війна. Де революція, там ллється кров… Або пролетаріат повинен зійти зі сцени, або буржуазія повинна загинути. Історія показала пролетаріату шлях боротьби. З цього шляху він не зійде…”. 26


Проект Лапчинського відхилили 25 голосами проти, при 2 гласних, що утрималися (“за” проголосували лише 8 депутатів). Пройшла постанова фракції меншовиків. У ній говорилось: “Вважати ризиковим заходом, що загрожує провалом революції, шлях повстання, на який стала Петроградська Рада, шлях, який привів до громадянської війни”. Дума засудила виступ більшовиків, “застерігаючи пролетаріат від ризикованих експериментів, просякнутих надіями на всесвітню пролетарську революцію…” 6. У відповідь більшовики оголосили думцям постанову ради робітничих і селянських депутатів про перехід влади в місті Кременчуці до її рук “для здійснення тих завдань, які були накреслені раніше прийнятими резолюціями”. У раді ж, на той час, співвідношення політичних сил було цілком на користь більшовиків. Так, із 15 членів виконкому 9 були їх однопартійцями. Отже, Лапчинський зрікся обов’язків голови міської думи і заявив на її засіданні, що до “«демократичної» думи я буду ставитися і балакати з нею не як її член, або обраний голова, а як вищий над нею уряд, як представник державної влади. Якщо вона не скориться, Рада робітничих та солдатських депутатів уживе рішучих заходів, буде вважати це за державний злочин та зробить відповідні консеквенції” 7. Отак революція в Кременчуці вперше пішла проти демократії. Причому, як довів згаданий вище бій “вільних козаків” з червоноармійцями, ані “кременчуцька демократія”, ані “кременчуцька революція” не могла дати собі раду з опонентами власними силами. Відтак, зростали сподівання на зовнішнє втручання. “Покликання варягів”: гайдамаки і червоногвардійці

Рятувати демократію в Кременчуці взялася Центральна Рада *. Вона в другій половині

6

Летопись революции. – № 5-6. – К., 1927. – С.78. Там само. – Арк.143. * Серед членів цієї загальнонаціональної установи відомі й діячі, походженням пов’язані з Кременчуччиною, зокрема, згадаємо політичного та кооперативного діяча, ветеринарного 7

27

Розділ 2

листопада направила до міста курінь козаків полку ім.Б.Хмельницького (1-го Богданівського).

Останні

намагалися

роззброїти

Червону

Гвардію

та

забезпечити виконання постанов українського уряду. “Богданівцям” удалося залучити на свій бік молодь технічного, залізничного, реального і комерційного училищ. Як уже згадувалось, саме українські вояки змусили більшовиків відчути “що Україна є реальність” і з нею “доводиться рахуватися” 8. Втім, у місті, де українці складали лише чверть населення, українська влада почувалася непевно. Шкодила, подекуди, і “селяноцентричність” її гасел. Байдужість кременчуцьких міщан до українства дратувала новонароджених козаків-гайдамаків з колишніх селян та їх старшин з інтелігентських та напівінтелігентських кіл. А збройний люд був традиційно схильний до радикальних способів розв’язання конфліктів, зокрема шляхом репресій. Останні невідворотно набирали національних форм, особливо зачіпаючи найбільшу в Кременчуці етнічну групу – євреїв. Для останніх козацький та гайдамацький “міф”, що так хвилював українські серця, будив спомини лише про єврейські різанини козаками Хмельницького чи то Гонти з Залізняком. Незалежність

України

подекуди

викликала

асоціацію

з

консервацією

сумнозвісної “межі осілості” для євреїв, адже кордони незалежної держави мали провести для них й нові розподільчі лінії, ускладнивши зв’язки з білоруськими, польськими

і

прибалтійськими

громадами.

Принцип

же

національно-

персональної автономії, яким українська влада вабила національні меншини України, не спирався на реальні владні механізми і виявився зрештою утопією. Відтак, не дивно, що євреї сприймали владу Центральної Ради без ентузіазму*.

лікаря за фахом Олександра Степаненка та племінницю М.Лисенка Валерію О’КоннорВілінську. 8 Там само. – Арк.141. * Більшовицька перспектива виглядала для євреїв загалом привабливішою, адже наголошувала на соціальних аспектах революційних перетворень; диктатурі пролетаріату (до якого можна було віднести найбільшу частину єврейської спільноти); збереженні культурно-політичного простору в кордонах старої Росії і, навіть, знесення розподільчих ліній (державних кордонів) у вирі грядущої світової революції. 28


Слід також нагадати, що антисемітизм був традицією російського імперського урядування. За допомогою “контрольованих” єврейських погромів стара влада полюбляла притлумлювати соціальну напругу. Тож спокуса для української влади вдатися до апробованих попередньою традицією рецептів існувала. І хоча до погрому в Кременчуці справа не дійшла, загроза, що “богданівці” можуть до нього вдатись, сприймалась в місті цілком серйозно 9. Остаточно визначитись щодо питання про українську владу політичні сили Кременчука змусив ІІІ Універсал Української Центральної Ради (від 7/22 листопада 1917 р.), що проголошував існування Української Народної Республіки як автономної частини демократичної Росії та визнавав Центральну Раду єдиною правомочною владою краю. Універсал був зачитаний на засіданні Кременчуцької думи 22 листопада * 1917 р. трьома мовами: українською, російською та єврейською 10. Власні резолюції щодо нього запропонували всі думські фракції. Зокрема, єврейський національно-демократичний блок вітав ту частину Універсалу, де говорилося про національно-персональну автономію в країні. Група несоціалістичних партій визнавала ІІІ Універсал за “мудрий крок на шляху до державного устрою” в Україні. Від імені РСДРП у думі виступав Г.Лапчинський. Слід сказати, що більшовики певний час сподівались взяти під власний контроль Центральну Раду (ЦР), тому спочатку не сприйняли її як суперника 11. Відтак, спочатку Кременчуцька Рада і міський комітет РСДРП лояльно відносилися до ЦР і лише згодом стали на шлях конфронтації, причому звичайним “полем битви” стала міська дума. Отже, Лапчинський говорив, що пролетарська партія вітає ІІІ Універсал та створення УНР, хоча й застерігав особливості позиції фракції

9

Данішев С.О. Вказ. праця. – С.178. Дата, мабуть, вже за новим стилем. 10 Там само. – Арк.141. *

29

Розділ 2

більшовиків щодо українського уряду. Він казав, що “визнаючи, що утвердження УНР є результатом перемоги робітничої і селянської революції, міська Дума вимагає від Уряду Української Республіки аби він негайно вступив до тісного зв’язку із робітничо-селянським урядом Народних Комісарів і невідкладно провів у життя всі декрети ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів”. Та, попри головування Лапчинського в думі, більшовики становили меншість її складу, тож їх проект резолюції був відхилений, і своєю постановою дума визнала уряд УНР як єдиний на території України, принаймні до загальнодержавних Установчих Зборів. За це віддали голоси 38 гласних 12. Окрім того, дума зверталася до ЦР з проханням ліквідувати кризу влади в Україні та анархію в Росії загалом, закликала до встановлення демократичного миру та скликання Установчих Зборів. Утім,

3

гласних

із

більшовицької

фракції

(Г.Лапчинський,

М.Богуславський, П.Бутирін) та 8 гласних з інших фракцій проголосували проти визнання уряду УНР. Відтак, кременчуцькі більшовики пішли слідом місцевих демократів, покладаючи свої надії на зовнішню допомогу. Її міг надати уряд (“Народний Секретаріат”) проголошеної 11-12 грудня 1917 р. у Харкові Радянської України. За ним, не дуже криючись, стояли провідники більшовицької Росії. До речі, до першого складу Народного Секретаріату потрапило й два кременчуцьких більшовика – В.С.Люксембург і Г.Ф.Лапчинський. Перший став народним секретарем юстиції, а другий посів посаду керуючого справами Народного Секретаріату. Та повернімось до перебігу подій кінця 1917 – початку 1918 років. 11

Центральна Рада два дні вагалася у своєму ставленні до “жовтневої революції” і резолюцію про її “засудження” прийняла з мізерною перевагою. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С.319. 12 Там само. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.22; Там само. – Р.Ф.2060. – Оп.1. – Спр.273. – Арк.9,11,12. 30


Радянські

військові

сили

(відносно

нечисельні)

під

загальним

командуванням В.Антонова-Овсієнка протягом грудня 1917 року готувались до рішучого наступу на Україні. Центральна Рада також планувала похід на Харків з полтавського напрямку та, як виявилось, українське військо поступалось більшовицькому в боєздатності. Це, не останньою чергою, було наслідком певного соціалістичного доктринерства проводу ЦР, погляду на регулярну армію як насильницький старорежимний інститут, що має незабаром зникнути, з огляду на братське єднання країн і народів. Почуваючи зростаючу зовнішню підтримку, кременчуцькі більшовики на початку січня 1918 р. знову спробували взяти місто під власний контроль. До Кременчука якраз двома ешелонами прямував з Румунського фронту (Буковина, район Сучава-Серет) українізований 36-й піший Орловський полк 10-го корпусу 9-ї армії 13. Міський штаб Червоної гвардії вирішив дати йому бій. Утім, фронтовики без великого напруження розігнали червоногвардійців, очолюваних Яковом Ревенком, і змусили їх відступити з Кременчука до станції Потоки. 5 січня 1918 р. розпочався загальний наступ радянських військ під керівництвом сумнозвісного М.Муравйова. 19 (6) січня пала Полтава, 21 (9) січня українізовані частини було вибито з Кременчука. Втім, петлюрівський “полк свободи” (частина також сформована з фронтовиків, які поверталися додому) на короткий час повернув місто під контроль української влади. Вістку про це більшовицьке командування отримало вже змагаючись за Київ 24 січня 1918 р. На Кременчук були кинуті значні сили червоних: з Харкова бронепотяг з матросами Кронштадта і 60-ма червоногвардійцями, Катеринославський загін Червоної гвардії (повернутий з походу

на

Київ),

загін

червоногвардійців

Полтави

та

два

ешелони

червоногвардійців з Олександрівська (Запоріжжя).

13

Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С.416. 31

Розділ 2

Про перебіг подій, що призвели до “першого пришестя” “червоних” до влади в Кременчуці маємо спомини безпосереднього учасника, одного з керівників кременчуцьких більшовиків Самарія Ісаковича Єрмана. Опублікував він їх по свіжих слідах на шпальтах редагованої ним газети “Дело революции” – органу Ради робітничих і солдатських депутатів міста Кременчука і посаду Крюкова. Єрман повідомляє, що 26 січня 1918 р. два ешелони більшовицьких військ рушили зі станції Потоки на Кременчук. Йшли повільно, паровоз позаду, спереду – санітарний вагон. На сьомій версті від міста розвідники зіткнулися з кінною розвідкою гайдамаків, спалахнула коротка перестрілка. Через декілька хвилин її змінив артилерійський обстріл. Це був апогей протистояння. Як пише Єрман, “…обличчя у всіх посіріли..., кожен думав про смерть, хтось бравував”. Припинення канонади піднесло дух червоногвардійців, вони з підйомом рушили вперед. У залізничному парку на околиці міста наступаючі знайшли полишені гайдамаками батареї. На станції також нікого, крім службовців, не було. “Місто було в наших руках”, – підсумовує Єрман. Він разом з Мангустовим, командиром одного з загонів, віддавав перші розпорядження. Потім “втомлений, голодний та хворий, з револьвером в руках” Єрман пішов додому провідати дружину та рідних. “Вулицями блукали червоногвардійці й вітали один одного з перемогою”, – закінчує автор споминів 14. 14

Дело революции. – 30 января 1918 года. Та ж газета на спомин про загиблих героївчервоногвардійців, похованих, до речі, дуже урочисто в центрі міста, в Поштовому сквері (що перетворило його на “культове” для місцевих більшовиків місце), надрукувала цікавий вірш авторства якогось випадкового інтернаціоналіста Альфреда д’Лефуга, що наводжу нижче: Памяти погибших в боях под Кременчуком Вас средь живих не встретим больше мы, Вы догорели уж, как яркая ракета. В немую даль ушли, в объятья вечной тьмы От наших глаз, от треволнений света. Вы смело в бой пошли. За бедность, рабство, глад. За правду, равенство, свободу, За то, чтоб снова этот град Дал счастье и покой народу. 32


За

санкцією

командуючого

військами

тилу

Українського

Округу

О.Беленкевича, вся повнота влади в Кременчуці переходила до Військовореволюційного комітету (ВРК). 27-28 січня відбулися пленарні засідання міської ради робітничих та солдатських депутатів, на яких обрали ВРК з 9 чоловік:

П.Смірнов,

С.Єрман,

Карнаухов,

Гілінський,

А.Водяницький,

П.Бутирін, М.Богуславський, Я.Ревенко і Домбік (всі більшовики). До скликання нової Ради (призначеного на 3 лютого 1918 р.) вони мали здійснювати владу в місті. Рада також різко негативно поставилася до намірів Військово-політичного

революційного

штабу

в

межах

проголошеного

більшовицьким урядом “червоного терору” вдатися до розстрілів арештованих (серед яких був комендант станції та інші т.зв. “заколотники” з найпомітніших у місті людей). Штаб був змушений погодитись із думкою ради 15. Як бачимо, навіть найрадикальніші з кременчужан не готові були підняти руку на своїх земляків, хай і з кола політичних опонентів. Про те, що це И дружной, крепкою рукой, Достигли этого блаженства, И городу внесли покой. И видим счастье, совершенство. Погибли Вы, Но имя Ваше. Геройством, славой прозвучало “Красногвардейцы” – это наше Спасенне, вера, идеалы! Погибли Вы от братських пуль, от чьих-то вражих рук, В бою за власть поруганой отчизны Как, бедные, Вы умерли? В страданьи-ли, без мук, Со словом-ли любви, иль укоризны? Не суждено нам знать, живым. Лежите же, герои, Покойтесь вечным сном до пробужденья! Красиво умерли, пожертвував собой За благо, честь, в кровавый час отмщенья. Нам так не умереть, мы тихо догорим, Без пользы для других, растратив силы, Покойтесь, братья, Вы под небом голубым, Вблизи от нас, под братскою могилой!.. 15

Там само; Данішев С.О. Вказ. праця. – С.219-200. Радянський дослідник вельми специфічно трактує події, пише про суперників червоних як про “анархістів”, припускається фактичних помилок. 33

Розділ 2

відбивало загальні настрої городян, свідчить і вістка українського діяча з Полтави В.Андрієвського, який у своїх споминах, зі слів проїжджого офіцера, переповідав про події в Кременчуці наступне: “Нічого надзвичайного. Позабирали деяке майно по крамницях, розстріляли декілька професійних бандитів”. Інформатор Андрієвського навіть порадів з останнього: “Хоть трохи налякали Кременчуцьку босячню, бо за Української влади так розпустилася, – мирним людям стерпіти було годі!” 16. Справжню громадянську війну, з її звірячим оскалом, Кременчук побачить лише через рік, у 1919 році. 28 січня відбулося перше засідання Кременчуцького ВРК, на якому розподілені обов’язки між членами, зроблені окремі призначення. Головою ВРК став Петро Дмитрович Смірнов, відділ секретаріату очолив Єрман, відділ продовольства та фінансів – Богуславський та Карнаухов, військовий – Домбік, господарчий – Герцберг, праці – Водяницький, адміністративний і слідчий – Ревенко. Начальником штабу Червоної гвардії став Шепель. Підтверджувались також призначення комісарів та начальника гарнізону. Крім більшовиків у Кременчуці залишалися легально діючими такі соціалістичні партії та політичні організації: Група Кременчуцької єврейської радикал-соціалістичної робітничої партії “Поалєй Ціон” (очолював І.Гутштейн), Бюро і Клуб Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії (С.-С. і Є.С.), Бюро Кременчуцької організації єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Поалєй Ціон), бюро Об’єднаної організації Російської соціалдемократичної партії (меншовики), Бюро і Клуб Асоціації вільних анархістів, Бюро Кременчуцького комітету Партії соціалістів-революціонерів. Із встановленням більшовицької влади Кременчук став об’єктом відомої “кавалерійської атаки на капітал”. Акції залякування включали арешти екс-

16

Андрієвський В. З минулого. Т.1 (1917-ий рік на Полтавщині). Ню-Йорк, 1963. – Ч.2. – С.143.

34


“сильних світу сього”: чиновників, поміщиків та буржуа 17. Зазвичай їм пропонувалось викупити власну свободу за гроші, активні ж опоненти режиму могли й головою накласти. Цькуванню піддавались офіцери старої армії. Думи та управи ліквідувалися 18, правові норми оголошувались недійсними і підмінялись принципом революційної доцільності, демократичні процедури (вибори в Українські Установчі збори 19 та ін.) профанувалися 20. Пролетарі міста, хоча й отримали підтримку в будь-яких виробничих конфліктах

з

працедавцями,

проте

познайомились

і

з

догматизмом

більшовицьких вождів. Так, коли більшовики спробували розпочати розподіл землі, вони відмовили міським робітникам у правах на земельні ділянки в селі 21. Тиск влади на підприємців також часто мав наслідком згортання виробництва та поширення безробіття 22. Загальне несприйняття викликав розгул злочинності. Таким чином, реальних змін на краще широким верствам кременчужан за панування більшовиків відчути не довелось. Відтак, загроза новій владі не викликала значного руху на її підтримку. Незалежність На той час, перебуваючи на краю прірви, українська влада і вдалася до відчайдушного кроку – проголосила німці 17

Так, “Приднепровский голос” від 3 березня 1918 р. повідомляє: “Третяго дня в городе произведено много обысков и арестов. Арестованы: Н.Н.Богаевский, И.Н.Дудаков и другие видные представители реакционных елементов”. Та ж газета повідомляє про грабунки під видом обшуків. 18 Ми маємо замало свідчень, утім, здається, що Кременчуцька дума та створений нею комітет громадської безпеки напівлегально продовжували існувати і впливати на перебіг подій у місті. Про це натякає пізніша стаття “Памяти покойной Думы”, в якій говориться, що, “если наш город сравнительно легко пережил мрачный период общественных потрясений и анархии, то это заслуга ныне ушедшего муниципалитета”. Див.: Приднепровский голос. – 18 октября 1918 г. 19 За повідомленням преси в них взяло участь не більше 20% виборців. Див.: Приднепровский голос. – 11 января 1918 г. 20 Цікаво, що в умовах цього правничого “бєспрєдєлу” вирішили самоорганізуватись кременчуцькі юристи, які на початку 1918 року заснували “Союз юристів”. 21 Див. інформацію виконкому ради та військового комісара Кременчуцького повіту Кривицького у тому ж номері “Приднепровского голоса”. 22 Про проблему безробіття див.: Там само. 35

Розділ 2

незалежність України та уклала сепаратний мирний договір з країнами Четвертного союзу. Міжнародна підтримка Німеччини й Австро-Угорщини подавала українцям надію стабілізувати ситуацію в країні в непростий період розбудови незалежної держави. Утім, ціна за зовнішню протекцію була високою. Україна приймала майже 500-тисячне окупаційне військо і зобов’язувалась на кабальних умовах постачати Німеччині та Австро-Угорщині продовольство. Для більшості населення, що протягом понад трьох років війни звикло вважати німців і австрійців за ворогів, це виглядало як капітуляція. Та й імідж “німецьких шпигунів”, який старанно накидала стара царська влада українському рухові, на позір, тепер виглядав підтвердженим провідниками українства. У другій половині березня 1918 р. (за новим стилем) німці підійшли до Кременчука. Більшовики спробували організувати опір, створили Перший Кременчуцький соціалістичний загін, який разом з регулярними частинами Червоної Армії повинен був зупинити німецькі війська. Одночасно з міста вивозилися матеріальні цінності: продовольство, майно банків, державних установ, рухомий склад залізниці. 25 березня 1918 р., долаючи незначний опір, німці разом з українськими військами вступили в Кременчук. Німецькі частини зайняли Бульварні казарми, приміщення цукрового заводу, а також помешкання Гурарія, Немеца, Володарської і Дудакова. Їх участь у житті міста була доволі обмежена. Найбільше вони дбали про недопущення “незаконного” озброювання населення та про громадський спокій 23. Гайдамацькі підрозділи брали на себе організацію громадського порядку і з цією метою вдалися до репресивних акцій. З них найбільший розголос мали організовані побиття шомполами євреїв. Це ще не виглядало, власне, як 23

Протягом окупації за цими статтями було вислано за межі міста та повіту, а також приговорені до каторжних робіт терміном від кількох тижнів до кількох місяців (з часом строки покарання мали тенденцію до збільшення) десятки кременчужан та околичних селян. 36


неконтрольований погром (адже для побиття арештованих переважно відводили у спеціальні місця), а більше нагадувало акцію залякування в стилі старого царського урядування. Для останнього, як відомо, тілесні покарання та застосування принципу колективної відповідальності (кругової поруки) були традиційні. Схильність до “старих рецептів”, демонстрована українським вояцтвом, не повинна дивувати, адже навіть рядовий склад нечисленної армії УНР на 60% складали колишні царські офіцери 24. Зрозуміло, каральні акції народжували протестуючих. Так, в знак протесту зі складу міської думи 10 квітня 1918 р. вийшли представники РСДРП(б) та Бунду

гласні

А.Лапчинський,

М.Богуславський, Г.Лапчинський,

П.Бутирін, А.Потапов,

М.Горєв, Х.Рабінович,

Я.Івенський, Я.Ревенко,

П.Смирнов 25. Небезпідставно деякі думці заявляли, що замість національноперсональної автономії євреї мають “національно-персональні вбивства, знущання, грабежі, глузування” 26. Рішенням думи було створено слідчу комісію для розгляду справ, що стосувалися єврейських погромів у Кременчуці. До неї ввійшли гласні Гуревич, Драбкін, Перепелкін, Предшеський, Санін, Сухоплюєв, Тупало, Фегедінг 27. Окрім того, Кременчуцька Дума зверталася до ЦР з вимогою створення парламентської комісії для розслідування та суду над винними у злодіяннях проти євреїв в Україні. Згодом на це питання звернув увагу і М.Грушевський, і уряд видав кілька наказів, якими заборонялися самочинства та розправи. Та загалом демократичні інституції (земства та міські думи) вітали повернення влади Центральної Ради, підтримували її у спробах відстояти свої 24

Для багатьох з них служба була єдиним джерелом існування, а місячна платня рядового армії УНР складала 300 руб. (для порівняння 1 кг м’яса – близько 1,5 крб., фунт хліба – 40-60 коп.) (Див.: Несвіцький О.О. Вказ. праця. – С.48-49). 25 На їх місце були дообрані І.Пономаренко-Бондарев, К.Домбровський, С.Епштейн, А.Квєтний, М.Кальмансон, А.Костелянець, Ф.Лісовський, А.Панченко, І.Перепелкін, Ш.Печерський, Л.Славутський, М.Фельдман (Див.: ПОДА. – Ф.Р.2060. – Оп.1. – Спр.285. – Арк.18,20,22). 26 Там само. – Спр.281. – Арк.7. 27 Там само. - Спр.285. - Арк.31. 37

Розділ 2

права перед німецькою окупаційною владою. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. вони сприйняли негативно. Серед інших помітних подій нетривалого другого урядування ЦР відзначимо й прийняття в березні 1918 р. закону про громадянство УНР. Його значення в реальній площині дозволяло почати комплектувати державний апарат з лояльних до нової держави елементів. Утім, широке незадоволення незаможних верств потенціальних громадян викликав гербовий збір (2 гривни=1 руб.) з кожного, хто приймав громадянство *. Гетьманат П.Скоропадського: блиск та злиденність авторитаризму

До встановлення гетьманату П.Скоропадського політичні сили Полтавщини мали безпосереднє відношення. Справа в тому, що, якщо десь й існувало

українське

панство

–

основа

консервативної України, то саме на полтавській землі його можна було так-сяк відшукати. Полтавщина була базою Хліборобсько-демократичної партії, на з’їзді якої й була проголошена гетьманська влада. Активність тут проявляла і партія хліборобів-власників 28. Не дивно, що в першому ж гетьманському кабінеті зустрічаємо чимало полтавців (Ф.А.Лизогуб, Ю.Ю.Соколовський, М.М.Сахно-Устимович та ін.). На Полтавщині також, як соціальний стан, ще існувало козацтво з його традиціями захисту приватного землеволодіння та політичної активності. А саме з відродженням козацького стану пов’язував надії на успіх “української дідичної класократичної трудової монархії” Павло Скоропадський. Утім, заходи у цьому напрямку гетьманський уряд здійснював доволі мляво, багато чого відкладаючи до “кращих часів”, а відтак масової підтримки гетьман так і не здобув.

*

Порівняй із сучасною “епопеєю” з одержанням українських паспортів. В Кременчуцькому повіті найпомітнішими її діячами були О.О.Диздерьов, Д.Г.Мілорадович та П.М.Певний.

28

38


Навпаки, селянство загалом опинилось серед найбільш ображених гетьманським урядом. Намагаючись задовольнити апетити німців та захистити майнові

права

поміщиків,

гетьманські

урядовці

подекуди

накидали

квазікріпацький лад, з примусовим обробітком землі та терором каральних загонів (один з таких загонів на Кременчуччині діяв під проводом місцевого поміщика полковника Ю.П.Ревуцького) 29. Згодом, саме селянські повстанці поховають останній гетьманат. Міське робітництво поділило долю селян. Його революційні завоювання (8-годинний робочий день, задоволення певних економічних та політичних вимог) ревізувалися, підприємцям, які прагнули реваншу, надавалась урядова підтримка під гаслами відбудови господарчого життя. Відтак, організація комуністичного підпілля, попри евакуацію більшості більшовицьких лідерів до Воронежа, не забарилася. Залізниця стала провідним каналом, через який робітникам Кременчука надходила допомога з Радянської Росії. З метою активізації прокомуністичного руху в Кременчук прибув у червні 1918 р. член Надзвичайного комітету “по обороні революції від західних імперіалістів” Ю.М.Коцюбинський. На нараді, яку він провів, було схвалено перенести у наше місто підпільний губернський більшовицький центр. Останній повинен був координувати боротьбу проти німецьких окупантів та, водночас, і проти Гетьманату, в усій Полтавській губернії. Очолював цей центр лідер кременчуцьких більшовиків Ф.С.Логвинов. У листопаді 1918 р. комуністи Кременчука таємно провели вибори в раду робітничих депутатів. На першому нелегальному засіданні ради було обговорене питання про боротьбу за відновлення радянської влади. Ще однією групою “невдоволених” режимом були численні біженці, які не вважали Українську Державу спроможною вирішити їх проблеми (що 29

Данішев С.О. Вказ. праця. – С.204. 39

Розділ 2

подекуди виходили далеко за її територіальні межі. Болюче вдарив по їх становищу й закон про квартиронаймачів, продиктований переважно інтересами власників житла. Взагалі,

містам

гетьманат

П.Скоропадського,

крім

наведення

елементарного порядку, міг запропонувати небагато 30. Адже, він навіть обмежив функціонування старих демократичних установ: дум та земств. Гетьманський авторитаризм калькувався на всіх рівнях місцевого урядування. На чолі губернії ставав губернський староста, повіту – повітовий 31. Вони безпосередньо підлягали Міністерству внутрішніх справ, отже поліцейська функція була для них провідною. Відтак, не дивно, що відносини Кременчуцької думи з новою владою були перманентно

напружені. Ще з весни 1918 р. виник конфлікт з німецьким

комендантом, який вимагав перенести поховання загиблих червоногвардійців з Поштового скверу на цвинтар. Справа в тому, що поховання в центрі

30

Поет Іполит Байков, вже на схилку гетьманату, надрукував в місцевій газеті такий нерадісний вірш про сучасний йому Кременчук (Див.: Приднепровский голос. – 14 ноября 1918 г.) Старыя песни Те же нравы, слухи, лица, Словно старая страница Весьма давно известной книги Те же цены в ресторанах И прогресс в одних шантанах, Где пекутся «счастья миги». Город старый, город древний, Чуть отличный от деревни, Ты вместил в свои концы Многогранно, многоцветно И без двух минут эстетно Все, что «делают» купцы. 31

Мордобития, пожалуй, Новый штрих, хотя не малый, Но прекрасный новый штрих В хламе сплетен городских. Что до запада и юга, Город замкнутого круга, От всего, всего далек И кино его божок… Ну, и я пою, хоть тресни, Те же старенькие песни… Новых не с чего писать И опасно бастовать.

Кременчуцькі повітові старости часто мінялись. Так, наприкінці серпня 1918 р. в.о.повітового старости був М.Нельгов (фіксується 24.08.1918 р.), згодом бачимо на цій посаді Надервіля (27.09.1918 р.), Є.Н.Жукова (в.о. – 26.10.1918 р., далі вже згадується без цієї прикладки) та, напередодні переходу влади в руки Директорії, Тишка. 40


Кременчука стало звичайним місцем більшовицьких мітингів, що загрожували безпеці навіть перехожих з німців. Міська управа відмовилася піти назустріч коменданту. За це були заарештовані члени управи Гуревич, Дерід, Коган, Трикаш. А міського голову – українського соціал-демократа С.А.Панасенка під арештом вислано за межі Кременчука. Після цього Управа оголосила про розрив взаємовідносин з німецькою комендатурою, а також про свою вимогу звільнення з-під арешту членів міського управління. На знак протесту проти таких дій комендатури фракція соціал-демократів у Думі відкликала своїх представників (гласних Трикаша, Гуревича, Тяжла, Линкова, Фельдмана) з її складу. 6 червня 1918 р. на відкритому засіданні Кременчуцької думи широка громадськість міста виступила з обуренням і протестом проти таких дій німецької комендатури. Серед протестантів були робітники взуттєвої майстерні, шорного заводу, міського трамваю, тютюнових фабрик, делегати Союзу кременчуцьких лікарів 32. Доволі ефективний і популярний у місті демократичний орган місцевого самоврядування, під тиском авторитарних гетьманських структур, поволі занепадав. Спробу порятувати думу, коли “ліві” вже готові були йти у підпілля, здійснив “правий сектор”. Він висунув кандидатом на місце міського голови Мойсея Якимовича Бромберга, людину поважну і авторитетну в місті 33. Утім, останній тверезо дивився на речі і розумів усю складність своєї місії. Відтак, Бромберг виговорив собі право на відставку через два місяці, якщо він, як голова, переконається у марноті своїх зусиль.

32

ПОДА. – Ф.2060. – Оп.1. – Спр.291. – Арк.6. Вірогідно в цьому зв’язку стоїть і страйк двох тисяч робітників тютюнових фабрик, що відбувся 25 травня (7 червня?) 1918 р. (див.: Рубльов О.С., Реєнт О.П. Вказ. праця. – С.123). 33 Бромберг ще в 1908 р. був повіреним у справах найбільшого в Кременчуці московського страхового товариства. Див.: Справочная книжка по Полтавской губернии на 1908 год. – Полтава, 1908. – С.34. 41

Розділ 2

Період урядування Бромберга (з кінця червня по кінець серпня) пройшов у відчайдушних змаганнях за утримання “нормальних” умов існування міської громади. Але деморалізація думців, пов’язана з намірами гетьманського уряду розпустити демократичні думи і провести восени вибори за новою куріальною системою 34, зводила нанівець зусилля місцевих адміністраторів. Поширилися прогули засідань думи та інші форми нехтування обов’язками з боку гласних. Відтак, 29 серпня 1918 р., попри схвальні оцінки його роботи, Бромберг подав у відставку. Разом з ним хотіли піти й члени міської Управи, але їх умовили не лишати місто без жодного уряду. Тимчасово виконуючим обов’язки міського

голови

призначили

члена

управи

Михайла

Олександровича

Вязьмітінова 35. 18 вересня в думі відбулися офіційні вибори міського голови, причому “лівий сектор” відмовився від голосування, а “правий” взяв у ньому участь лише з мотивів, що обраний голова все ж таки кращий за призначеного 36. На долю цього обранця, а ним, безальтернативно, лишався все той самий Вязьмітінов, випало сумнівне щастя керувати міським самоврядуванням аж до падіння гетьманської влади. Дума формально припинила свою діяльність у середині жовтня, хоча й до того практично вже тривалий час не працювала. Епітафією їй стала стаття “Памяти покойной Думы”, надрукована місцевою газетою. В ній, зокрема, стверджувалось, що “озираясь на прошлое, должно сказать, что деятельность первой демократической думы оставила яркий след в нашей общественности” 37. Окрім

звичайних

проблем

із

постачанням

міста,

восени

знову

загострилась епідеміологічна ситуація, на зміну ще не забутому висипному тифові йшли іспанський грип та особливо небезпечна холера. Остання 34

Обмежувала у виборчих правах значні групи населення і надавала перевагу в думах найзаможнішим верствам. 35 Приднепровский голос. – 31 августа 1918 г. Вязьмітінов, здається, був з дворян та мав офіцерське звання. 36 Там само. – 20 сентября 1918 г. 42


ширилась через перебої в роботі водопроводу, що примушувало населення користуватись водою з Дніпра та інших відкритих джерел 38. Новою для муніципалітету проблемою стала і потреба організації охорони міста в зв’язку з вірогідністю скорої евакуації німців. Вперше це питання обговорювалось 18 жовтня 1918 року39. Слід сказати, що в.о. повітового старости обчислював “злочинний елемент”, який загрожує спокою міста у 5000 осіб 40. Слід завважити, що організація органів внутрішніх справ (Державної варти), поруч зі спробами творення українського війська та певними освітньокультурними проектами, належала до візитівок гетьманської влади. В Кременчуцькому повіті Державна варта під керівництвом підполковника Тіхановського (у розпорядженні якого була і кінна резервна офіцерська сотня) доволі успішно протидіяла як злочинцям, так і спробам селянських заворушень.

37

Там само. – 18 октября 1918 г. “Приднепровский голос” за 12 жовтня під ініціалами “Ф.Б.” надрукував з цього приводу такий віршований “крик душі”, цілком зрозумілий і сучасному кременчужанину: Безводье 38

Невзгод не мало На долю пало Нам, господа! Примем же меры Против холеры: Она – беда. Нельзя народу С Днепра брать воду: Заражена – Бацил холеры В ней тьма. Без меры Она грязна… Постановили И утвердили: «Воды не пить» (Боюсь, что сглажу) 39 40

И даже: «стражу Установить» «Дать разрешенье, Чтоб населенье Шло лишь туда» Вода провода К благу народа Пока чиста. Вновь за водою Хвосты. Гурьбою Валит народ; Но огорченье, Недоуменье?.. Водопровод… Испорчен… Что ли? Воды нет боле,

И ждет народ, Когда водица – Замыслит литься… Жажда ж растет… От водокачки Все в дикой скачке К Днепру бегут… Вот вам холера! Вот вам и мера! И как быть тут?.. И сговорились, И подчинились, И только вот – Не подчинился, Не сговорился «Водопровод».

Приднепровский голос. – 18 октября 1918 г. Там само. – 26 октября 1918 г. 43

Розділ 2

Проблеми їй створювали хіба “річкові пірати” з Келеберди 41 та правобережна частина повіту довкола Крюкова, де, користуючись близьким кордоном з Херсонською губернією (тобто іншою поліційною юрисдикцією) та характером місцевості,

сприятливим

для

партизанських

дій 42

(згадаймо

козацько-

гайдамацькі часи) . Утім, Варту навряд чи любили. Кременчужани дорікали вартовим службовими зловживаннями. Зокрема, вони систематично вимагали в магазинах обслуговування поза чергою та в обхід міської карткової системи розподілу основних продуктів 43. Протягом листопада місяця була створена Міська дружина на чолі з підполковником В.В.Веселовим 44. Чисельність її наприкінці листопада досягла 140 чол. плюс кінний загін з 30 чол. Озброєна була лише частина дружинників 45. Крім того, чисельність резервної сотні Державної варти збільшувалась на 60 чол 46. А на повітовому з’їзді прогетьманської партії хліборобів-власників, за Грамотою Гетьмана про організацію козацтва, вирішили розпочати формування трьох сотень козаків 47. У цей самий час гетьманський уряд гарячково заходився і довкола організації армійських підрозділів. Так, в місцевій пресі зустрічаємо характерне оголошення, що отаман Кременчуцького козацького кінного полку запрошує на службу кадрових старшин – “виключно українців” з рекомендаціями від двох членів партії хліборобів 48.

41

Там само. – 20 октября 1918 г.; 26 октября 1918 г. Там само. – 31 октября 1918 г.; 13 ноября 1918 г. 43 Там само. – 21 сентября 1918 г. 44 Там само. – 8 ноября 1918 г. 45 Там само. – 1 декабря 1918 г. 46 Там само. – 7 ноября 1918 г. 47 Там само. – 13 ноября 1918 г. 48 Там само. – 6 ноября 1918 г. 42

44


Утім, на момент вибуху антигетьманського повстання у середині листопада 1918 р. влада в місті була майже паралізована масовим напливом колишніх військовополонених,

звільнених Листопадовою революцією в

Німеччині, які в украй жалюгідному стані рухались в напрямку домівок через станцію Кременчук (до 5000 чол. щоденно 49). Зусилля уряду та міської громади хоч якось полегшити їх долю інакше як героїчними не назвеш. За короткий термін на станції був створений пункт харчування, організована медична допомога хворим та збір пожертв від населення на потреби колишніх військовополонених. Крім того, готувався до евакуації німецький гарнізон (остаточно залишив місто 30 листопада 1918 р.). На це також відволікалась увага кременчуцьких адміністраторів. Агонія ж гетьманської влади в місті виглядала таким чином. 15 листопада була

опублікована телеграма Полтавського губернського старости

про

оголошення на Полтавщині військового стану. 17 листопада німці заявили про свій нейтралітет, причому заяву поруч із комендантом підписав і представник ради солдатських депутатів німецького гарнізону. 19 листопада газета надрукувала звернення повітового старости, де говорилось про запровадження військового стану та обіцявся скорий прихід військ Антанти. Кременчуцький повітовий воїнський начальник полковник Павловський повідомляв про організацію армійського призову. Начальник штабу 12-ї пішої дивізії, генеральний хорунжий Петрів оголошував про запрошення офіцерів-добровольців до формованих інструкторських сотень. Окрім цього, оголошувалось про потребу подвоєння кількості Міської дружини та організації охорони будинків домовими комітетами за добровільною участю всіх громадян.

49

Там само. – 21 ноября 1918 г. 45

Розділ 2

20 і 21 листопада надрукована телеграма про виступ Петлюри проти влади. В 20-х числах листопада Жукова на посаді мав змінити Тишко, який встиг наприкінці місяця (28-30?) провести нараду з представниками міста, земства та громадських організацій з питання про охорону міста. Скоріше за все вже 28 листопада (11 грудня) 1918 р. влада в місті переходить до представників Директорії (принаймні вже тоді звільнили з в’язниці члена міської управи російського соціал-демократа А.Г.Саніна 50). А 29 листопада газета вже друкувала звернення тимчасово виконуючого обов’язки отамана “До населення міста Кременчука і його околиці”. Директорія та «лебедина пісня» думської демократії

Із

нього

довідуємось,

що

більша

частина

кременчуцького гарнізону (35-й Кременчуцький і 36-й Полтавський піші полки) перейшли на бік

Директорії УНР, а “уряд Гетьмана виїхав з м.Кременчука”. “Місто та його околиця, – говорилось у зверненні, – на військовому стані, а тому всякі зібрання, мітинги, а також анархічні нарушення спокою та ладу, будуть припиняться зброєю” 51. Того ж дня отаман залоги (чи може ще начальник штабу місцевого гарнізону) Бабенко відвідував президію думи і мав тут розмову про поточний політичний момент. Він дав принципову згоду на скликання колишньої демократичної думи, оскільки за його твердженням, Директорія, що спирається на широкі демократичні маси, не має нічого проти демократичних дум. Бабенко навіть виразив бажання брати участь у роботі Кременчуцької думи як український соціал-демократ 52. 30 листопада відбулося перше засідання відновленої думи. Воно викликало величезний ажіотаж у місті. Приміщення Управи було переповнено натовпом. Спостерігач писав: 50

Там само. – 29 ноября 1918 г. Там само. – 1 декабря 1918 г. 52 Там само. 51

46

Українська влада: проекти і практика урядування “Общее настроение – приподнятое, торжественное, смешанное с любопытством. На память невольно приходит светлый и первый период революции, когда Дума была центром общественного внимания. И както, после вынужденного трехмесячного перерыва, фантастическим кажется это необычайное скопление публики, эти серьезные выражения лиц, этот шум и гомон, это непривычное за последнее время возбуждение толпы” . 53

З промовою “на, – як відзначає газета, – общедоступной украинской (Шевченковской) мове” виступив представник центрального уряду – отаман залоги Бабенко. Говорив просто і ясно. Оголосив гетьманський режим поваленим, обіцяв, що нова влада будуватиметься на демократичних засадах, із пошануванням прав національних меншин. Казав, що влада Директорії тимчасова і її скоро мають змінити Установчі Збори. Обіцяв вільне функціонування дум і земств, утім нагадуючи, що наразі у місті запроваджено військовий стан з його вимушеними обмеженнями певних свобод. Насамкінець виголосив “славу” нинішньому думському зібранню і запитав, чи має він моральне право повідомити Директорію, що кременчуцька демократія обіцяє їй повну підтримку54. Промовцю, як згадує газета, довго аплодували та вигукували “Просим”. Після чого отаман залоги залишив засідання думи. Думці ж взялися за обговорення питання про безпеку міста. За основу був взятий досвід комітету громадської безпеки, що “зробив неоціненні послуги місту минулою зимою, в перехідні моменти”, як висловився гласний Гуревич. Комітет з 7 гласних створили швидко, делегувавши до його складу Гуревича, Шарого, Кальмансона, Перепелкіна, Певного, Добкіна і Саніна. Крім цього, представництво в комітеті постановили надати по одному делегату від таких міських осередків політичних партій та громадських організацій: РСДРП, РПСР, Бунду, ЕСДРП “Поалей-Ціон”, об’єднаної ЕСРП, Укр.С.Д., Укр. С.Р., 53

Там само. – 3 декабря 1918 г. 47

Розділ 2

лівої

фракції

“Цеірей-Ціон”,

комітету

сіоністської

партії,

товариству

фабрикантів і заводчиків, Союзу ремісників-хазяїв, товариству торговців, Єврейській общині, Ц.Б. професійних союзів та товариству юристів 55. Та попри відносно мирний характер встановлення нової влади, кінець листопада – початок грудня в Кременчуці був неспокійним. Транспортні сполучення діяли украй нерегулярно і місто відчувало певні незручності, серед яких особливо виділявся інформаційний голод. Почуття повної залежності від зовнішніх подій паралізувало як економіку міста, так і інші сфери його буття. Всі уважно ловили чутки, давали 5-кратну ціну за газети, здригалися від кожного пострілу на вулицях. Питаннями “Як там гетьман?”, “Що собі поробляють німці та Антанта?”, “Більшовики і білогвардійці?” переймався тоді чи не кожен мешканець міста. Крім того, вже звично в час суспільної розгубленості активізувалися злочинці 56. Відтак, не дивно, що 4 грудня місцева газета, поруч із повідомленням про офіційне поновлення роботи органів самоврядування “главноначальствующим” Полтавщини

С.С.Марасевичем,

писала

про

перше

засідання

Комітету

громадської безпеки, на якому була обрана президія: голова – С.К.Шарий, товариш голови – А.Г.Санін, казначей – В.А.Каплан і секретар – Л.С.Цилов. Тоді ж відбулися вибори й фінансової комісії. На цьому засіданні був присутній отаман залоги Бабенко, який заявив, що міська охорона має підлягати безпосередньо йому57. Цей же випуск газети повідомляв про організацію в Кременчуці місцевого представництва Українського національного союзу – політичної опори Директорії. До його складу увійшли представники всіх українських партій та громадських організацій міста. 54

Там само. Там само. 56 Найбільший розголос у місті мав розбійний напад у ніч з 29 на 30 листопада бандитів на власників «Нового театру» Кейсермана та Брікера. 6 злочинців спіймали лише 7 грудня. Див.: Приднепровский голос. – 18 декабря 1918 г. 55

48


Оборона нової влади від зовнішніх та внутрішніх ворогів лишалася завданням першочерговим. Відтак, 7 грудня повідомлено про призов в армію Директорії осіб у віці від 20 до 30 років 58, а 8 – про організацію міліції та про призначення її начальником Крамаренка 59. Важливою подією в місті стало засідання Кременчуцької думи 9 грудня 1918 р. Його відкрив виступ новопризначеного цивільного представника центрального уряду в Кременчуці – повітового комісара Христича. Останній привітав збори та підтвердив незмінність позиції Директорії про співпрацю із міськими органами самоврядування. Він також повідомив, що майже всі затримані раніше за політичними мотивами вже звільнені 60, та спростував чутки про підготовку новою владою єврейського погрому та реквізицій майна. Дума також вітала з поверненням та поновила в правах міського голову С.Панасенка, висловила протест з приводу єврейського погрому у Львові та обговорила ряд дрібніших питань. Самоорганізація Кременчуцької думи продовжилася і на наступному засіданні 11 грудня 1918 р., коли пішли у відставку її стара президія та управа. Нові вибори призначалися на 14 грудня 1918 р. Паралельно стало відомо і про екстрене скликання 13 грудня зборів демократичного земства. Головою його управи був обраний лікар С.К.Шарий 61. 12 грудня у місті отримали телеграму отамана П.Болбачана про запровадження на Лівобережжі військового стану. Запорізький корпус, який він очолював, був тоді єдиною реальною силою української влади в регіоні. Полковник Болбачан належав до кадрових військових і, як багато його колег, 57

Там само. – 4 декабря 1918 г. Там само. – 7 декабря 1918 г. 59 Там само. – 8 декабря 1918 г. Вірогідно, це Іван Микитович Крамаренко, який ще в 1908 р. обіймав посаду помічника начальника 4-ї поліцейської дільниці міського поліцейського управління. 60 І.Рибалко згадував про 50 комуністів заарештованих із встановленням влади Директорії у місті. (Див.: Рибалко І.К. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні. – Харків, 1962. – С.59). 61 Там само. – 15 декабря 1918 г. 58

49

Розділ 2

які служили тоді під різними прапорами, скептично ставився до діяльності цивільних влад та вимагав їх повного підпорядкування потребам військового часу. Утім, в Кременчуці якихось помітних зіткнень між військовими і цивільними, принаймні до інциденту 19 грудня, про який мова буде нижче, не зафіксовано. Цьому можливо сприяла віддаленість до середини січня 1919 р. лінії фронту від міста. Військово-політична слабкість нового режиму змушувала значну частину кременчужан з надією поглядати у бік Антанти, яка щойно святкувала перемогу на полях І світової війни. Відтак, перебування в Кременчуці проїздом англійського консула Б.К.Чешера викликало у місті жвавий інтерес. Консулу тут улаштували

офіційний

сніданок,

де його вітали губернський комісар

Чижевський та помічник повітового коменданта Бабенко. Міська газета відзначала приязне ставлення англійця до влади УНР 62. Економічна ситуація ж у місті лишала бажати багато кращого. Газета повідомляла, що у 1918 р. в Кременчуці було видано 2905 документів на торгівлю, що на 701 менше, ніж за попередній рік. Кореспонденти зауважували і що взуттєві фабрики через падіння цін скорочують виробництво та розраховують робітників. Турбувало городян також продовження епідемії висипного тифу, зимове загострення проблем військовополонених, які тисячами продовжували рухатись через залізничну станцію Кременчук, та безпритульних дітей 63. 14 грудня 1918 р. під головуванням Панасенка та за присутності чисельної публіки відбулося засідання думи із виборів нової адміністрації. На посаду міського голови висувалися від “правого сектору” – М.Я.Бромберг, від російських соціал-демократів (меншовиків) – А.Г.Санін та від есерів – С.К.Шарий. Обрали Саніна, причому він запропонував подякувати за роботу 62 63

Там само. – 14 декабря 1918 г. Там само. – 15 декабря 1918 г.

50


своєму попереднику М.Вязмитінову. Членами міської управи стали Дубіна, Удовицький, Трикаш, Балаба, Григорович; секретарем думи – беззмінний І.Ізгур. До президії думи були обрані Є.І.Гуревич (голова), М.Бромберг, С.Панасенко та Ю.Галацький (товариші) 64. На цьому ж засіданні з’явився перший привід для терть між демократичною думою та урядовими представниками. Голова місцевого Центрального Бюро профсоюзів Рохкін виступив із протестом проти розгону міліцією та представниками повітового комісара зібрання очолюваної ним установи. Його підтримав новообраний міський голова. На пропозицію Саніна дума прийняла резолюцію про неприпустимість перешкоджанню свободі зібрань. У той самий час республіканська влада успішно крокувала селянськими волостями кременчуцького повіту. Так, селяни с.Василівка відрядили до повітового комісара делегацію, яка подякувала новій адміністрації за звільнення від гетьманської влади та завірила, що їх громада готова все віддати для закріплення самостійності України та її демократичного устрою. Делегати також передали 95 пудів харчів для республіканських військ. Усе відчутнішою ставала влада Директорії і в самому Кременчуці. З 18 грудня тут почала виходити нова соціалістична і проурядова газета українською мовою “Нове Життя”. Здійснювались необхідні заходи з повернення та охорони державного майна, пришвидшення мобілізації призовників тощо. Але виникали й проблеми, зокрема в зв’язку з особливою завзятістю військових, які керуючись не завжди доречними наказами зі штабу П.Болбочана, своїми жорсткими діями збурювали міську громадськість. Так, 19 грудня 1918 р. загін проїжджих солдат-гайдамаків без узгодження з місцевими властями оточив приміщення робітничого клубу Гросера, єврейської громади та ЦБ профсоюзів та заарештував близько 60 чоловік. Більшість швидко звільнили, 64

Там само. – 17 декабря 1918 г. 51

Розділ 2

але 16-х згодом передали військово-польовому суду. Такі дії порушували право на свободу зборів, причому солдати поводилися доволі брутально, дозволяли собі антисемітські випади та пошкодили дещо з обстановки приміщень. Взагалі ексцеси 19 грудня відбулися на тлі радикалізації політики уряду УНР, де гору брало ультрасоціалістичне угруповання на чолі з В.Винниченком, яке

воліло

радикальними

квазікомуністичними

реформами

перехопити

ініціативу в російських більшовиків та підірвати їх соціальну базу серед трудящих України. В Кременчуці в зв’язку з цим вірогідно стоїть відставка з посади

помічника

коменданта

поміркованого

Бабенка 65,

публікація

у

проурядовій міській пресі звернення до “єврейської буржуазії” з певними антисемітськими випадами та оголошенням намірів щодо реквізицій майна 66, створення у місті Трудової ради робітників, селян і трудової інтелігенції без участі поміщиків і капіталістів. До того ж ситуація на фронті з більшовиками на початку 1919 р. украй загострилася. Існувала загроза пробільшовистського повстання в Кременчуці. У зв’язку з цим повітовий комендант Т.Падалка виступив із зверненням “До робітників та селян Кременчуцького повіту”. Наведемо його текст повністю як один з останніх документів української влади в Кременчуці: “Останніми днями появились в місті Кременчуці і посаді Крюкові прокламації, в яких закликаються робітники до повстання з метою здобути для себе в тому числі поліпшення свого життя. В зв’язку з цим заявляю, що першим і найважливішим питанням сучасної влади є питання щодо поліпшення життя робітників, селян і

65

Там само. – 19 декабря 1918 г. Трохи згодом його на цій посаді замінив колишній член міської управи Н.І.Гавриленко. Див.: Там само. – 31 декабря 1918 г. 66 Там само. – 23 декабря 1918 г. Є не цілком певна (неясним є першоджерело) вістка про 1,5 млн. руб. відкупу, сплаченого єврейською громадою Кременчука, аби уникнути погрому. Див.: Краткая єврейская ениклопедия. – Иерусалим, 1988. – Т.4. – С.562. Відомим місцевим матеріалом він не підтверджується, хоча нам бракує даних про останні дні влади Директорії в Кременчуці. Гадаю, це свідчення логічно пов’язати з моментом відступу українських військ з міста, коли, як і у будь-якої іншої адміністрації у схожих обставинах, загострювались бажання вивезти максимальну кількість цінностей з території, що полишається. 52

Українська влада: проекти і практика урядування взагалі бідного люду – себто тих верств населення, які від старих влад, крім нагайки і розстрілів, нічого не могли добиться. Але для того, щоб можна було це питання розв’язати в найбільш корисний спосіб для тих же робітників і селян, необхідно попереду очистити територію Української Республіки від тих недобитків старої влади, які вживають всяких заходів. Аби їм удалось, якщо не до власті вернутись, то хоть пошкодити організму молодої Української Республіки. Ці представники минулої, реакційно-кривавої влади проникають в ряди ізмучених робітників та селян, підбурюють їх против сучасної влади і намовляють до грабунків для того, щоби кинути Україну в безодню анархії, грабунків і пожеж, та щоби потім, користуючись дезладдям, внов захватити владу в свої руки. Стоючи виключно на сторожі робітників і селян, зазначую, що всякі спроби порушити порядок і спокій, а також виступи проти сучасної влади Української Демократичної Республіки, хоч би вони виходили навіть і з робітничих кол, є справа провокаторів – найзліших ворогів бідного робочого люду і, що проти таких провокаторів і їх праці будуть вжиті самі гострі і рішучі міри” . 67

Кременчуцька дума, хоч і засудила інцидент із клубом Гросера, намагалась не загострювати стосунків із представниками центрального уряду. Багато зусиль вона докладала до формування дієздатної міської міліції. На 21 грудня її склад налічував лише 215 чоловік з 415 за штатом, причому тоді ж ці штати вирішили розширити до 600 чоловік 68. Іншою турботою думи була епідемія тифу та складання бюджету на наступний рік. Серед останніх масштабних акцій української влади був і повітовий селянський з’їзд, скликаний 25 грудня 1918 р. Представники Городиської, Горбівської, Святилівської та Пісківської волостей оголосили тут про збір дарів для республіканської армії.

67 68

Приднепровский голос. – 24 декабря 1918 г. Там само. – 21 декабря 1918 г. 53

Розділ 2

На селі взагалі було неспокійно. Почастішали розбої, причому їх об’єктами все частіше ставали не поміщики, яких на той час в повіті вже майже не лишалося, а заможніші з самих селян. Заборона на володіння зброєю, яку оголосила нова влада, часто-густо діяла більше на користь грабіжників 69. Все це не віщувало нічого доброго для будь-яких спроб реформування аграрної сфери як регіону, так і України в цілому. На цьому тлі розгорнувся січневий наступ більшовицьких військ на Лівобережну Україну. В середині січня 1919 р. Запорізький корпус зазнав поразки і почав відтягуватись до Дніпра. Полковник Болбочан прибув до Кременчука, де 24 січня його, як “винуватця поразки”, заарештували за наказом Головного Отамана С.Петлюри. Це ще більше дезорганізувало фронт і 1 лютого 1919 р. Кременчук зайняла червоноармійська дивізія Барабаша 70. Як показали подальші події, це був кінець не лише доволі легітимного національного урядування (наскільки воно в революційний час могло видаватись легітимним) на Кременчуччині, – це був кінець ладу, спроможного забезпечити соборну єдність України та готового до здійснення програми широких соціальних реформ на засадах певного суспільного компромісу. Надалі кременчужан чекала лише безжальна Громадянська війна, війна на винищення, до останнього “мальчиша-Кибальчиша” здатного битись за будь-яку з ворогуючих сторін. Тут варто взяти паузу в хронологічному оповіданні, аби оглянути дещо з того, що пережило недовговічну в Кременчуці владу УНР, що стало досвідом національного урядування. Кременчук у проектах української влади

Отже, українська влада, захлинаючись у хвилях соціальних катаклізмів та зовнішніх інтервенцій, так і не спромоглася запанувати “у своїй сторонці”. Але

досвід осмислення різних аспектів життя суспільства в “національних 69

Там само. – 26 декабря 1918 г.

54


координатах” вона лишила по собі таки чималий. Згодом, за “громадьем планов” і “новаторством” в Радянській Україні 20 – 30-х років не раз виринали “вуха” нерадянського українського інтелекту. Так,

одним

з

найцікавіших

проектів

національної

влади,

який

безпосередньо стосувався Кременчука, був розроблений М.Грушевським варіант нового адміністративного устрою України (2 березня 1918 р. він став Законом про територіально-адміністративний поділ УНР, який 29 квітня того ж року був закріплений Конституцією УНР). За ним пропонувалось скасувати поділ країни на губернії та повіти, а розділити її в адміністративному відношенні на 32 землі. Кременчук мав стати центром однієї з таких земель – Самари *. Її територію мали скласти колишні Кременчуцький, Кобеляцький, частини Золотоніського, Козельського повітів Полтавської і Новомосковського повіту Катеринославської губерній (південний захід сучасної Полтавської, північ Дніпропетровської

і

схід

Черкаської

областей).

Отже,

такі

радянські

адміністративні новації, як Кременчуцька губернія початку 20-х рр. та пізніший Кременчуцький округ, великою мірою запрограмували геополітичні “моделі” українства *. Доба українських влад лишила по собі в Кременчуці і специфічний досвід державності, привчила широкі верстви місцевої громадськості до поцінування чи бодай до зважання на певні політичні та культурні символи: спектр застосування національних мов, наповнення поняття “народу” близьким до місцевих потреб змістом тощо. Вона продемонструвала нові (модерні) способи самоорганізації суспільних верств і окремих спільнот, покликала до політичної 70

ЦДАВОВУУ. – Ф.1738. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.43; Там само. – Спр.141. – Арк..116. Топонім “Самара” дуже давній. Зокрема, у козацькі часи, відома Самарська паланка (з центром на місці сучасного Новомосковська) – сусідній з лівобережною Гетьманщиною адміністративний підрозділ Запоріжжя. * Активізація дискусії про адміністративний статус та кордони Кременчуччини уже за доби незалежної України лише підтверджує тезу про важливість цього питання саме з україноцентричної точки зору. *

55

Розділ 2

активності досі небачену в Україні кількість “громадян”. Навчила їх “бажати” кращої долі саме як “українців”, відчувати неповноту власного щастя без щастя “України”.

56

Розділ 3. «До переможного кінця»: комуна, імперія й отамани (1919-1920 рр.) Цей останній розділ дослідження присвятимо найбільш драматичному етапу революційних подій 1917-1920 рр. на Кременчуччині. Саме тоді Кременчук вповні познайомився з принадами новітньої війни: артилерійським бомбардуванням міських кварталів, вуличними боями та етнічними чистками у формі єврейських погромів. Як побачимо, зусібіч зашаховане місто, якраз у 1919-1920 рр. втратить свою самодостатню цнотливість, більшість “старорежимної” еліти та волатиме про допомогу своєї сільської околиці. Остання ж, хаотичними повстанськими наскоками, поважними військовими ветеранами, кооптованими до нового кременчуцького істеблішменту, та, спраглими рятівної анонімності городян, залишками “ворогів нового режиму”, поступово почне міняти космополітичне обличчя старого Кременчука, надаючи йому все більше органічних місцевих рис. Військовий комунізм та Отже, нове пришестя більшовиків в Україну на «польові командири»: початку 1919 р. суттєво різнилось від попереднього. повстання отамана Наразі комуністи, які взяли активну участь в Григор’єва антигетьманському русі, мали підстави подавати себе за “справжніх” визволителів трудящих України. Фактично здійснений в Радянській Росії “чорний переділ”: зрівняльна земельна реформа імпонувала й українським селянам, які не дочекалися на рішучі аграрні перетворення від уряду Директорії. Робітники, а в Кременчуці особливо слід відзначити пробільшовистську

позицію

традиційно

впливових

залізничників

та

інтернаціоналістські симпатії значної частини єврейських трудівників, також покладали певні надії на “пролетарську партію”. Заможніші та поміркованіші

Розділ 3

верстви населення, скомпрометовані співпрацею з гетьманським режимом та німцями, на початку 1919 р. ще залишалися дезорганізованими і пов’язували усі свої надії на прихід військ Антанти. Остання ж, виснажена, але засліплена довгоочікуваною перемогою у Великій війні (І світовій), воліла підтримувати тих, хто “нічого не забув та нічому не навчився”. Цим нові “господарі світу” відразу настроїли проти себе широкі верстви української людності та дали зайвий козир більшовикам, які, проповідуючи “світову революцію”, стали єдиною силою, що рішуче протиставляла себе Антанті. Відтак, влада Рад, які ззовні видавались ненабагато відмінними від доволі популярних “трудових рад” Директорії, та ще й значно вміліше аніж у 1918 р. закамуфльована (під місцевий колорит) урядом УСРР, крокувала Україною мало не тріумфально. Так, в Кременчуці, наприклад, вже 2 лютого 1919 р. в театрі Колізей відбувся 2-тисячний мітинг, де заслухали декларації політичних партій про відношення до радянської влади. Місцеві організації Бунду, есерів та селянської спілки заявили про підтримку комуністів в їх праці 1. А 3 лютого новій владі вдалося організувати 20-тисячну процесію на погребі 3 червоноармійців, які загинули в боях під Кременчуком 2. 11 лютого Кременчук побачив і першу особу уряду УСРР – Християна Раковського, який виступив на компартійній конференції червоної дивізії, що звільнила місто 3. Проте, у цьому “тріумфі” для московсько-харківських комуністів ховалася і певна загроза, адже численні місцеві “союзники” радянського ладу зберігали чимало можливостей впливати на ситуацію в країні та обмежувати ініціативи комуністичного “центру”. Останній же, давно позбувшись такої “вуздечки” в Росії,

демонстрував Україні

досі

невідомі

їй

принади

“червоногвардійської атаки на капітал” із нечуваним рівнем застосування державного насилля. 1

ЦДАВОВВУ. – Ф.1738. – Оп.1. – Спр.141. – Арк.116. Там само. – Арк.117. Їх поховали в Поштовому сквері (“сквері Революції”), на місті, де ховали і жертв більшовицького наступу початку 1918 р. 3 Там само. – Арк.213. 2

58

«До переможного кінця»: комуна, імперія й отамани

До того ж, змушений у 1918 р. поступитись селянам Росії у земельному питанні, зміцнілий радянський уряд волів на прикладі свіжонабутої України показати, що воно є – “комуністична” аграрна організація. Він систематично перешкоджав тут розподілу поміщицьких та кулацьких маєтків, сприяючи перетворенню їх на радгоспи та комуни (під одну з них земельну ділянку виділила і міська Рада Кременчука 4). Селян також познайомили з практикою продрозкладки, яку в Україні зустріли з відвертою ненавистю. Кампанія з націоналізації

промисловості 5,

спроби

запровадити

загальну

трудову

повинність за військовим взірцем та налагодити зрівняльний “комуністичний розподіл” також примножували число опонентів тоталітарного режиму більшовиків 6. Особливу небезпеку для уряду становили заворушення у військах. Популярні в народі отамани Зелений, Ангел, Струк, Махно та Григор’єв один за одним ставали до бою з комуністичною владою, звільнюючи від неї цілі губернії. Події заколоту отамана Матвія Григор’єва (Ничипора Серветника), на той час відомого героя війни з Антантою на українському Півдні та командира 6-ї радянської дивізії, безпосередньо торкнулися і Кременчуччини. Центром григор’євського руху була сусідня Херсонська губернія. Відтак, з початком (7 травня 1919 р.) повстання Кременчук став однією з перших цілей військ Григор’єва.

4

Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. К., 1972. – С.475. Інформацію про кількість організованих в Кременчуцькому повіті радгоспів і молочних ферм див.: ЦДАВОВУУ. – Ф.1738. – Оп.1. – Спр.95. – Арк.137. 5 У Кременчуці, з його домінуванням дрібного підприємництва, націоналізація була переважно відстрочена до другої половини 1920 р.; в 1919 р. радянська влада ще задовольнялась адміністративним тиском на підприємців, особливо дбаючи, аби вони не згортали виробництво та не звільняли робітників (Див.: Там само). 6 Докладніше див.: Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996. 59

Розділ 3

Маніфестом григор’євських повстанців став відомий “Універсал”, виголошений в Єлисаветграді 8 травня 1919 р. З огляду на його вагу наведемо тут повний текст цього документа: Універсал отамана Григор’єва Народе український, народе змучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала із твоїх сил кращих синів землі. Міжусобна війна, гетьманщина і петлюрівщина кращих синів твоїх загнала в могили та у в’язниці. Коли в тебе бракувало вже сили терпіти, ти, залишивши рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов захищати своє право на землю і волю, але і тут політичні спекулянти обманули тебе і хитрими заходами використовували твою довірливість: замість землі і волі тобі насильно нав’язують комуну, надзвичайку і комісарів з московської обжорки і тої землі, де розп’яли Христа. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю ти п’єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе: тобою воюють, із зброєю в руках забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють тебе, що все це – на користь народню. Працівник землі! Божий чоловік! Подивись на свої мозоляві руки і подивись навкруги: неправда, брехня і неправда. Ти – цар землі. Ти – кормилець світу. Але ж ти – раб, дякуючи святій простоті і доброті своїй. Селянин і робітник! Вас – дев’яносто два відсотки на Україні. А хто керує вами – все ті ж кровопивці народні. Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії. Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть

мозоляві

руки

робітника

і

селянина.

Геть

політичних

спекулянтів! Геть насильство зправа, геть насильство зліва! Хай живе влада Рад народу України! Перед вами – нова боротьба. Борітеся – поборете! Я, отаман Григор’єв, і мій штаб – голови покладемо за права працюючого люду. Остання ставка. Для себе ми не шукаємо нічого. Дайте нам піддержку і тим спасете право своє. Ось вам мій наказ: у три

60

«До переможного кінця»: комуна, імперія й отамани дні мобілізуйте всіх, хто здатний носити зброю, і негайно займайте усі станції залізниць. На кожній станції поставте своїх комісарів. Кожна волость, кожне село – формуйте отряди і ідіть на своє повітове місто; від кожного повітового міста з ваших отрядів по чотириста кращих бійців пошліть на Київ і по двісті – на Харків; коли є зброя – зі зброєю, коли нема зброї – пошліть з вилами, але наказ мій прохаю виконати – і побіда за нами. Все останнє я зроблю сам. Головний штаб наш – при моєму штабові. Тільки з вашою піддержкою ми доб’ємося права народові. Негайно організуйте владу народню. В кожному селі виберіть селянську Раду, в кожній волості – повітову Раду, в кожній губернії – губерніальну Раду. В раду мають право бути вибраними представники всіх партій, що стоять

на

радянській

платформі,

і

ті,

хто

називають

себе

безпартійними, але підтримують Радянську владу. В склад Рад можуть входити представники всіх національностей, пропорційно їх кількості на Вкраїні, себто: для українців представляється в раді вісімдесят відсотків місць, для євреїв – п’ять відсотків місць і для всіх інших національностей – п’ятнадцять відсотків місць. При такому розпреділенні не буде засилля ні партії, ні нації. Глибоко вірю, що це дійсно буде влада народня. Хай живе свобода друку, совісті, зібрань, спілок, страйку, праці і професії, недоторканість особи, думки, оселі, переконань та релігії. Народ божий! Любіть один одного, не проливайте братерської крові. Забудьте партійну ворожнечу, преклоніться перед владою чесної праці. Хай загине всяке насильство і влада капіталу. Залізничники! Пошта і телеграф! Ви змучились. Зрозумійте нас: перемога наша – перемога ваша. Народ український завоювань поза межами своєї землі не шукає, але своїм братам по праці, де б вони не були, завжди поможе і іржавою рушницею, і останнім шматком хліба. Уряд

авантюриста

Раковського

просимо

йти

від

нас

і не

насилувати волю народню. Всеукраїнський з’їзд Рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його. Я йду вперед, бо так вимагає народна совість. Резерв мій – ти, народе український, і від тебе залежить доля твоя. Всякі вбивства без суду народнього, мародерства, безчинства, вторження у чужу оселю, незаконні реквізиції, агітація проти окремих

61

Розділ 3 національностей будуть присікатися на місці силою зброї. Порядок необхідний. Геть сваволю. Своїми замісниками призначаю товариша Тютюнника, товариша Горбенка і товариша Масенка, котрим довіряю важке завдання. Отаман партизанів Херсонщини і Таврії Григор’єв, Горбенко, Тютюнник, Терещенко, Бондар, Павлов.

Як бачимо, це був ультрареволюційний маніфест, де часом єдналося непоєднане (збройна боротьба з режимом і недоторканість особи та житла тощо), але не без емоційної ваги. На жаль, політичний ресурс повстанців (а це є вадою путчистів усіх часів і народів) був аж ніяк не адекватний їх військовому потенціалу (останній на початку повстання обраховують на понад 15 тис. бійців, 52 гармати, 700 кулеметів, 9 бронепотягів і навіть кілька трофейних англійських танків 7). Певну підтримку Григор’єву надали лише партії російських лівих есерів та українських соціал-демократів (“незалежників”), які володіли на Україні досить обмеженим впливом. Таким чином, лише безсумнівна військова перемога давала повстанцям шанс на утвердження їх влади у державі. Втім, повернемось на Кременчуччину. Вже 11 травня 1919 р. григор’євці стояли під Кременчуком і швидко захопили місто завдяки тому, що на їх бік перейшов місцевий караульний батальйон. Перед мешканцями Кременчука, які прийшли на влаштований повстанцями мітинг, виступив командир одного з григор’євських бронепотягів, який закликав присутніх негайно переобрати Кременчуцьку раду і вивести з її складу “всіх нехристиян” (отже, передусім, євреїв) 8. Тенденція ставити знак рівності між “комуністами” та “євреями”

7

Горак В. Повстанці отамана Григор’єва (серпень 1918 – серпень 1919 рр.). – Фастів, 1998. – С.144. 8 Там само. – С.147. 62


вилилася в погром 13-14 травня 1919 р., під час якого загинуло 150 євреїв та комуністів у Кременчуці і 10 – у Крюкові 9. По свіжих слідах “тижня Григор’єва” в Кременчуці місцева радянська газета писала: …как только выяснилось, что город очутился во власти «войск» Григорьева,

среди

еврейского

населения,

знавшего

о

подвигах

григорьевцев в занятых ими местечках, началась тихая жуткая паника, пугливая и многоглазая, во власти которой евреи бывали не раз в кровавом царствовании Николая последнего… И вот с утра во вторник 13 мая началась звериная погоня за людьми. Город был разбит на участки, и в каждом участке «работало» несколько десятков человек, с заряжеными ружьями… - Коммунисты есть! Оружие?!… - Хочешь жить, так давай деньги!… Самый

жуткий

день

григорьевщины

был

–

среда

14

мая.

Опьяненные безнаказанностью и дружеской невидимой улыбкой «новой власти»,

дикие

банды,

увлекая

на

своем

пути

колеблющихся,

становились с каждым часом все более хищными и лютыми. У многих появились бешеные деньги и в звериной груди забурлила черная пена: захотелось крови. Мало стало отнимать у невинных людей их последнее достояние: захотелось почувствовать запах свежей струящейся крови. И началась настоящая погромная вахканалия 10.

Серед жертв погрому згадують артиста Саєвича (чи то Шаєвича), лікаря Дунаєвського та родину голови місцевого виконкому комуніста Михайла Соломоновича Богуславського (батько, дружина та два брати) 11. В Дніпрі втопили і командира одного з продзагонів комуніста Плесума 12. 9

Сергейчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах. – С.450. 10 Известия Кременчугского Городского, Уездного Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов и Кременчугского Комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины. – 28 мая 1919 г. 11 Горак В. Назв. праця. – С.148. 12 Там само. – С.162. 63

Розділ 3

Бідність

політично-інтелектуального

ресурсу

путчу

Григор’єва

в

Кременчуці вповні виявилась у незграбності заходів, спрямованих на легітимацію нової влади. Переобрати місцевий ревком не вдалося. Скликаний повітовий з’їзд робітників і селян, на який з’їхалося близько 50 проукраїнськи налаштованих селян і інтелігентів, закінчився скандалом, коли на питання: “За що ви воюєте?” представник григор’євських повстанців “ляпнув”: “Ми – просто руські люди” (від нього ж бо чекали запевнень, що Григор’єв змагається саме за самостійну Україну). Цілком ворожий до комуністів, але не переконаний григор’євцями з’їзд, оголосив саморозпуск, не прийнявши жодних конкретних рішень 13. Переважно нейтральну та вичікувальну позицію щодо руху Григор’єва займали і більшість селян Кременчуцького повіту, вдаючись навіть до організації самооборони сіл у разі надміру завзятих дій підлеглих отамана 14. Лише Кохновській волості (центр с.Піщане), де 13-14 травня на видному місці була вивішена прогригор’євська листівка, довелося згодом виправдовуватись перед радянськими органами 15. Тим часом, комуністичні владці, хоч і проґавили момент початку повстання Григор’єва, реагували на його розгортання доволі швидко і ефективно. Координував антигригор’євські дії командувач Харківського військового округу К.Ворошилов, помічником якого на полтавському напрямку був П.Єгоров. Уже в середині травня 1919 р. в боях під Кобеляками були розгромлені ударні частині Григор’єва. Останні, до речі, не виявили моральної готовності йти до кінця і рішуче опиратись червоноармійським частинам, своїм недавнім “братам по зброї”. Вони часто-густо складали зброю, коли під загрозою ворожого вогню, а коли й поступаючись умілим агітаторам.

13 14

Там само. – С.149. Там само. – С.172.

64


Ці ж останні нічим не гребували, аби зобразити Григор’єва у чорних барвах. До того ж, крім дискредитації “словом”, Ворошилов вдався до такої цілком “некомуністичної” акції, як призначення грошової винагороди за голову отамана (100 тис. руб.) 16. 18 травня 1919 р. більшовицькі війська, в рядах яких перебував і кременчуцький революційний загін, вибили григор’євців з Кременчука. Втім, останні спромоглися тут на контрнаступ і 19 травня гармати повстанців кілька разів обстрілювали місто, а згодом, під особистим керівництвом Григор’єва, розпочався його штурм. Він тривав цілий день і став одним з найзначніших боїв григор’євських повстанців та чи не найбільшим бойовищем, яке бачив революційний Кременчук. Григор’євцям вдалося відбити Крюків, але перейти на лівий берег вони не спромоглися. З боку більшовиків у бою відзначилися моряки-балтійці з панцерного потягу

“Роза

Люксембург”

(командир

–

О.Цупов-Шапільський)

та

автоброньований загін П.В.Рожківського 17. 20 травня червоні вже вповні контролювали ситуацію в місті і почали просування далі, на Олександрію та Єлисаветград 18. До 1 червня 1919 р. повстання було практично скрізь придушене (хоча угруповання Григор’єва на Херсонщині та Ю.Тютюнника на Київщині продовжували опір до серпня 1919 р). Біла гвардія: останній кидок імперії

Наслідком

повстання

Григор’єва

став

зрив

більшовицького походу через Румунію на допомогу угорській революції та ослаблення південного

фронту проти частин Білої гвардії, що плідно використала перепочинок і вже влітку 1919 р. розпочала свій відчайдушний похід на Москву під проводом генерала Антона Денікіна. 15

Известия Кременчугского Городского, Уездного Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов и Кременчугского Комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины. – 17 июня 1919 г. 16 «Селянин». Издание уездного исполнительного Комитета Совета Селянских Депутатов (Кременчуг). – 17 июня 1919 г. 17 ЦДАВОВУУ. – Ф.1738. – Оп.1. – Спр.58. – Арк.299; Ф.2. – Оп.1. – Спр.149. – Арк.19,20. 65

Розділ 3

Комуністи Кременчука вже 6 червня 1919 р. оголосили мобілізацію військовозобов’язаних. Міськвиконком паралельно займався і ліквідацією наслідків

панування

григор’євців.

Він,

зокрема,

утворив

комісію

з

розслідування пограбувань та ґвалтів під час набігу Григор’єва (голова – М.Богуславський) 19. Зміцнити захитану комуністичну владу були покликані і скликані 14 та 13-15 червня повітова конференція комітету КПУ 20 та повітовий з’їзд волосних виконкомів. Останній висловився за зрівняльну земельну реформу (на 1 їдока – 1 десятина землі), за фіксовані податки (хай і підняті, в зв’язку з інфляцією, в 5 разів проти минулого року), пропонував налагодити розподіл мануфактури та організацію допомоги селянам при ремонті сільгоспзнарядь 21. Критикував неефективну

роботу

місцевого

ЧК

(назвали

її

керівника

П.Бутиріна

“слабохарактерним”) та міліції. Висловився з приводу відношення до Григор’єва, Махна, Ангела, Струка та інших повстанських отаманів та вимагав виправдань від Кохновської волості за згаданий вище григор’євський епізод, констатував необхідність організації окремої Крюківської волості (близькість Крюкова до кордону з Херсонською губернією, що перманентно породжувала конфлікти юрисдикцій при переслідуванні “злочинців” (це, як пам’ятаємо, становило проблему ще для гетьманської влади) 22. Головою Повітвиконкому обрали І.Уровича. Йому разом із головою міськвиконкому М.Богуславським, комісаром міста Кременчука і повіту Бардачевським та військовим керівником Шелеменом випала доля готувати 18

Горак В. Назв. праця. – С.176-177. Известия Кременчугского… – 28 травня 1919 г. 20 Обрала новий склад повітового комітета компартії: Хоруженко, Урович, Самойленко, Душинкевич, Муравник, Матвієць, Овсієнко та Лесницький (кандидат). 21 26 червня 1919 р. слідом за Полтавою загальні збори профспілок Кременчука на пропозицію меншовиків приймуть ще й резолюцію про скасування хлібної монополії і вільний ввіз продуктів до міста. Див.: Ревегук В. Полтавщина в українській революції 19171920 рр. – Полтава, 1996. – С.71. Отже, фіксуємо в Кременчуці істотні локальні відступи від політики «військового комунізму». 22 Известия Кременчугского… - 17 июня 1919 г.; «Селянин». – 17 июня 1919 г. 19

66


повіт для опору денікінцям. Надихати їх у цьому приїздили і високі партійні керівники, зокрема Г.Петровський, який виступив 18 липня 1919 р. перед червоноармійцями та робітниками Кременчука. Страх перед повстанцями, який змусив радянську владу в Україні пережити Григор’єв та інші отамани, підштовхнув більшовиків до цілком невчасної компанії проти “партизанщини” у лавах Червоної Армії. Її натхненником став Л.Троцький. Провокаційні дії останнього штовхнули на шлях боротьби з комуністами армію Н.Махна. Через них наклав головою і відомий на Кременчуччині герой антигетьманської та антинімецької боротьби Антон Шарий (Богунський). 20-річного командира Придніпровської бригади родом із Золотоноші обманом виманили з фронту і стратили у Кременчуці, де тоді перебував Троцький. Червоний терор розгорнувся і по відношенню до колишніх офіцерів царської армії, в яких вбачали потенційних денікінських добровольців. Відтак, коли 10 серпня 1919 р. білогвардійці захопили Кременчук, чимало городян готові були вітати їх як визволителів від жахіть “надзвичайки”. Втім, ще до цього крах Південного фронту більшовиків влітку 1919 р. був загальноочевидним,

відтак

компартійні

органи

вдалися

до

організації

підпільних груп на полишеній території (в Кременчуці з початку липня цю діяльність координувало Зафронтове бюро ЦК КП(б)У). Для них і в Кременчуцькому повіті була створена база з запасами боєприпасів і продуктів. На початок вересня 1919 р. на Кременчуччині діяв один з 12 штабів червоних партизан в тилу денікінців. Його головними провідниками були Юреня та Покус. Нез’ясованою лишається партійна приналежність повстанського загону Даниленка (300 чоловік, 8 кулеметів), який ще в серпні 1919 р. діяв у Кременчуцькому повіті 23. Діяли на Кременчуччині і промахновські анархістські загони. Та особливо уславились організацією партизанського руху на Лівобережжі 23

Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917-1920 рр… – С.78. 67

Розділ 3

українські союзники більшовиків – партії боротьбистів та борбистів (ліві відгалуження українських есерів та соціал-демократів). Особливо голосною була діяльність з’єднання “Лівоберук” (скорочення від “Лівобережна Україна”) на чолі з кобеляцьким партизаном Яковом Огієм *. Останній називав своїх бійців “лівобережними низовими козаками” 24. Вони згодом, уже як 2-а повстанська

бригада,

після

тижневих

боїв

звільнять

Кременчук

від

білогвардійців. Отже, влада денікінців на Кременчуччині рідко випиналася далеко від залізничного полотна. Спілкування з селянською округою здійснювалось майже виключно у формі рейдів каральних загонів, які переслідували партизан та реквізували сільськогосподарську продукцію (Денікін вимагав передачі 1/3 врожаю з колишніх поміщицьких земель на потреби добровольців). У самому місті білим протистояло розгалужене підпілля, адже саме в Кременчуці діяв підпільний губком Компартії на Полтавщині 25. Кременчуцькі робітники спромоглися зберегти 9 фабрично-заводських комуністичних осередків, які діяли у тісному зв’язку з традиційно активними міськими профсоюзами. Отже, губком міг спертися на понад сотню місцевих комуністів та приблизно таку саму кількість комсомольців. У Крюкові діяв окремий компартійний осередок. До того ж губком видавав накладом у 1000-1500 примірників свій газетний орган – “Дело революції” (всього вийшло 6 номерів). Редакторами її були Миронов і Хуторок. Серед інших матеріалів на її шпальтах побачили світ два звернення підпільних губкому та губревкому комуністів до трудящих Полтавщини з закликом бити чорну зграю Денікіна. *

На початковій фазі повстання загальне керівництво здійснював К.Матяш, а колегою Огія виступав О.Лісовик. 24 Юренко О.П. Нащадок запорозьких козаків (Я.Р.Огій)// Реабілітовані історією. – Полтава, 1992. – С.306. 25 Тут і далі інформація про діяльність губ ревкому подана за: Балковий П.М. Війна без флангів. Партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та інтервентів у 1918-1920 рр. – К., 1966. – С.126-128.

68


Комуністи-підпільники

вели

також

активну

роботу

в

частинах

білогвардійців, що складалися з солдат, мобілізованих до Добрармії. У сфері їх діяльності перебували комендатури, 8-й запасний батальйон, 39-й госпіталь. Підтримували кременчуцькі комуністи зв’язок і з боротьбистами, Зефіровим – начальником т.зв. міської охоронної дружини. Звідси підпілля діставало потрібні документи, зброю, розвідувальні відомості. На чолі підпільної роботи серед місцевого гарнізону стояв комуніст Ростовцев – колишній заступник політкомісара 343-го радянського полку. Вінцем діяльності кременчуцьких комуністів у військах стала відмова у грудні 1919 р. розпропагованого 8-го запасного батальйону підкорятися наказам білого командування. Цю частину останньому довелося терміново переводити в інше місто, причому значна частина вояків дезертирувала. Деякі з них приєднались до партизанів. Поки лишалися шанси на загальну військову перемогу Добрармії, усім цим можна було нехтувати, але після жовтневих поразок на фронті білогвардійський режим в Кременчуці почав агонізувати. Він іще був здатний на репресії, і 18 листопада 1919 р. контррозвідка – “білогвардійська чека”, як швидко охрестило цей орган населення, закатувала в Кременчуці 6 комсомолок: Валю Готліб, Емму Брандман, Соню Гальпер, Емму Гордон, Полю Каплун і Женю Лознер. Український поет П.Усенко згодом присвятить їм поему “Шість” 26. Глибоке незадоволення демократичних кіл Кременчука викликала брутальність військового режиму, реваншизм і ультрамонархізм значної частини добровольців. Українцям до того ж пекла відверто антиукраїнська політика Денікіна. Як згадував у Полтаві відомий письменник і громадський 26

Ось кілька рядків з цього просякнутого комсомольським пафосом твору: Шість ленінок, тютюнниць шість, Шість комсомолок полум’яних – Відчутна втрата, скорбна вість, На робітничім тілі рана. (див.: Усенко П. Твори. У 2-х тт. – Т.2. – С.368). 69

Розділ 3

діяч В.Короленко: “Коли нас завоювала партія “порядку” – денікінці, – то встановили такий “порядок”, який мало чим відрізнявся від розбою… Українську мову об’явили “галичанською”, а в просторіччі – “собачою” 27. Встигли денікінці відзначитись і єврейськими погромами в Кременчуці 28, які сягнули апогею у листопаді 1919 р. Відтак, можна з певністю говорити, що влада білих не знайшла порозуміння з місцевим суспільством і більшість кременчужан готові були вітати Червону Армію. Залишаючи місто, 20 грудня 1919 р. білогвардійці підірвали міст через Дніпро, що надовго утруднило нормальний зв’язок із Крюковом. За день до відступу вони порубали шаблями та кинули під згаданим мостом 27 політв’язнів 29. У

білогвардійському

обозі

полишала

місто

і

значна

частина

представників старорежимної кременчуцької верхівки. “Ісход” її був повним гіркоти та часто-густо мав вигляд особистої трагедії. Разом з цим агонія старого Кременчука на деякий час фактично паралізувала будь-яку підприємницьку активність у місті. Шлях для наступної націоналізації його промисловості виявлявся штучно розчищеним. Комуна на згарищі: довгий шлях до НЕПу

Протягом

майже

всього

1920

р.

Кременчук

залишався значним військовим центром. Тривалий

час тут перебував штаб Південно-Західного фронту. Остання мобілізація в місті відбулася ще у вересні 1920 р. Військовий характер урядування комуністів був підкреслений і значною затримкою 27

відновлення

роботи

Кременчуцької

ради

робітничих

і

Цит. за: Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917-1920 рр… – С.76. Вони розпочалися з першого дня білогвардійської окупації. (Див. свідчення Фейги Альперович та Віри Нежинської: Сергейчук В. Вказ. праця. – С.353-354). 29 Див.: Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. – С.476. Слід додати, що згодом їх разом із загиблими в боях під Кременчуком червоними партизанами поховали в Поштовому сквері, який остаточно перетворюється на культове для кременчуцьких революціонерів місце. Комуністична ж пропаганда надалі поспіхом записала все різнобарв’я своїх опонентів у прислужники “найзручнішого” (найреакційнішого) свого ворога – білогвардійців, штучно накидаючи суспільству чорно-білу (чи “червоно”-“білу”) картину Громадянської війни. 28

70


червоноармійських [ще одна ознака мілітаризації влади – авт.] депутатів. Уперше вона зібралась на засідання лише 9 лютого 1920 р., до того всю владу в місті та повіті мав ревком. Утім, лише у березні 1920 р. повітревком був остаточно розформований, а його функції перебрав міськвиконком ради робітничих і селянських, червоноармійських депутатів. На його засіданні 20 квітня 1920 р. була обрана президія виконкому в складі: голова – Покорний, заступник голови – Андреєв, секретар – Василенко. Завідувачем земельним відділом обрали Самойленка, фінансовим – Слонімського, юридичним – Ліса, продовольчим – Бонка, комунального господарства – Дратву, соціального забезпечення – Линька, праці – Янулевича, народної освіти – Морозовського, воєнного комісаріату – Кримкіна, управління – Андреєва, раднаргоспу – Логвинова 30. У березні 1920 року була сформована повітова і карна міська міліція. Склад її поповнювався переважно за рахунок колишніх партизан 31. Першим керівником повітової міліції також став відомий партизанський ватажок – Кикоть, який, утім, швидко розчарувався у співпраці з комуністами та повернувся до повстанської боротьби 32. У серпні 1920 р. в Кременчуцькій повітовій і міській міліції налічувалось 193 чоловіки, у волосній – 623, із них сотня міліціонерів охороняла міст через Дніпро. Був у місті і загін кінної міліції. Відкритими опонентами для неї були загони (інколи багатосотенні) повстанських отаманів Скирди, Киктя, Андрія Левченка, Авдієнка, Приходька,

30

При огляді формування місцевих органів радянської влади на Кременчуччині спираємось на статтю О.І.Осташка (див.: Осташко О.І. Українська революція 1917-1920 років і формування державних органів у Кременчуці// Регіональні перспективи. – №1. – С.55-58). 31 Героями визволення Кременчука з-під влади “білих” взагалі були місцеві партизани отаманів Огія, Скирди і Клименка (Див. зокрема: Балковий П.М. Вказ. праця. – С.173). 32 Ревегук В.Я. У боротьбі за волю України... – С.20. П.Ісаков, щоправда, вважає Кікотя (Кіхтева, Кіготя) колишнім начальником міліції Полтавської волості, який постраждав за викриття зловживань начальства, але і він пише, що, коли Кікоть пішов на повстання, до нього “приєдналася вся міліція Полтавської губернії” (Див.: Ісаков П.М. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (березень 1919 – листопад 1921 рр.). Дис. на здобуття ступеня к.і.н... – К., 2001. – С.87). 71

Розділ 3

Дмитра Сухини, Сахна, Бобенка, донського козака Молчанова, і навіть однієї отаманші – Марії Безуглої 33. Як бачимо, склад органів внутрішніх справ у повіті залишався незначним, а ефективність їх – низькою. Відтак, не дивно, що у червні 1920 р. у с.Горби, намагаючись організувати місцевий комнезам, загинув керівник кременчуцької ЧК, ветеран революційного руху в Кременчуці П.А.Бутирін. Загалом за 1920 р. достеменно відомо про насильницьку смерть 7 комнезамовських активістів по Кременчуцькому повіту34. Реакцією виконкому на незадовільний стан роботи міліції стала постанова про її реорганізацію, прийнята 20 липня 1920 р. Кременчуцький повіт був поділений на три райони з райцентрами у Градизьку, Потоках та Глобиному. Повітова міліція реформувалася в бойову роту. В правоохоронних органах була проведена чистка, створений штаб бойової роти, який знаходився в Потоках. У кожній волості був залишений один міліціонер для зв’язку зі штабом. Крім безпеки, центральними питаннями для міської влади були боротьба з епідеміями (особливо це стосувалося висипного тифу), забезпечення міста продовольством та відновлення господарства 35. Тиф, особливо небезпечний в умовах зими 1920 р., намагалися подолати введенням карантину та організацією 2-місячних курсів червоних сестер і братів милосердя. Постачання міста харчами мала забезпечити продрозкладка, яку тепер навчились витискувати з села не лише за допомогою продзагонів, а й за підтримки комнезамів (комітетів незаможних селян), до організації яких у 33

Там само. – С.20-21; Ісаков П.М. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні… – К., 2001. – С.238,248. 34 ЦДАВОВУУ. – Ф.257. – Оп.1. – Спр.78. – Арк.31-32. 35 Ось відомості по Кременчуцькому повіту зі зведення Полтавського губревкому на початку 1920 р.: “Фабрики и заводы страшно разорены. В уезде свирепствует сыпной тиф, для борьбы с которым организована Чрезвычайная Комиссия. Ощущается острый недостаток медицинского персонала. В некоторых волостях зарегистрированы заболевания оспой. Для борьбы с епидемией необходимы денежные средства” (Див.: ЦДАВОВУУ. – Ф.2360. – Оп.1. – Спр.12. – Арк.50).

72


кожному селі влада докладала величезних зусиль. Позбавлені, на відміну від своїх заможніших сусідів, оподаткування комнезамовці, до того ж матеріально зацікавлені в реквізиціях (10-15% реквізованого залишалось на їх користь), швидко руйнували сільську солідарність перед “ворожим містом”, зримим джерелом насилля продзагонів. До того ж з травня по жовтень 1920 р. уряд провів на Україні зрівняльну земельну реформу з частковим розкуркуленням заможніших із селян. Відтак, найближче серцю селянської маси гасло “чорного переділу” загалом втілилось у життя. Причому, навчена гірким досвідом, радянська влада пригальмувала свої амбіції із запровадження на селі колективістських форм господарювання (комун, радгоспів тощо). Все це великою мірою задовольнило широкі верстви селян України, і вони готові були від висування загальних вимог до уряду перейти до вирішення приватних місцевих проблем. Влада за таких умов переставала бути “стороною конфлікту”, а тішилася значно комфортнішою роллю “арбітра” (у якого можна “просити”, але не “вимагати”). Отже, спровоковані режимом чвари на селі, що збирали до того небачені криваві жнива, дозволили комуністичній владі в 1920 р. нарешті прийти до сільської місцевості “всерйоз і надовго”. Відтак, відсунута була примара голоду, що витала над дезорганізованими війною містами. Подолання ж господарчої руїни в останніх бачили

в тотальній

націоналізації існуючих підприємств. У Кременчуці вона почалась у травні 1920 р. і на кінець цього року вже була в основному завершена. На 1 січня 1921 р. у розпорядженні державного сектора тут знаходилось 191 підприємство, на яких працювало 5795 робітників. Утім, більшість заводів і фабрик не діяли. Ілюстрацією на тему “горе переможеним” стало виселення кременчуцької “буржуазії” чи пак “буржуазних елементів”, в Крюків. Запропоноване президією Кременчуцького повітового виконавчого комітету ще 18 червня 1920 р., воно було вповні реалізоване у вересні того ж року.

73

Розділ 3

Іншою, важливою для комуністів Кременчука справою були заходи, спрямовані на розширення впливу КП(б)У з метою подальшого утвердження партійної диктатури. Справа в тому, що в героях антиденікінської боротьби на Кременчуччині ходили тоді і представники інших лівих партій, передусім, українські боротьбисти та єврейські поалейціоністи. Доволі впливовими в Кременчуці залишалися і осередки російських меншовиків та Бунду. Боротьбисти, які, щоправда, під тиском КП(б)У самоліквідувалися як окрема партія у березні 1920 р., були дуже впливовими серед селян і згодом дали на Кременччуччині чимало ватажків антибільшовицьких повстань 1920-1922 рр., єврейські і російські соціал-демократи ще кілька років після 1920 р. змагалися з комуністами за вплив на робітників Кременчука. Філіппіками проти цих політичних сил так і рясніє комуністична преса Кременчука початку 1920-х років. Крім того, слід згадати останній великий рейд загонів Н.Махна, який восени 1920 р. сягнув Полтавщини, фактично зруйнувавши комуністичну інфраструктуру в багатьох її районах. Не зломленою в 1920 р. залишалась іще й потуга

холодноярських

повстанців

кременчуцького

Правобережжя,

які

гуртувались під прапором УНР. Відтак,

становище радянської

влади

на Кременчуччині

лишалося

складним. І рішення про виділення її в окрему вищу адміністративну одиницю стало не в останню чергу визнанням цього факту та спробою за допомогою звичних для комуністів “ударницьких” методів переломити ситуацію в регіоні на свою користь. 30 липня 1920 р. за декретом ВУЦВК36 була утворена Кременчуцька губернія у складі 6 повітів (Золотоніського, Кременчуцького, Олександрійського,

Чигиринського,

Черкаського,

Хорольського) та 139

волостей. На чолі її став один з найвідоміших комуністичних функціонерів

36

ЦДАВОВУУ. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.30. – Арк.7.

74


кременчуцького походження (займав, зокрема, перед тим посаду заступника наркома внутрішніх справ України) Олександр Калістратович Сербиченко37. Втім, до оголошення нової економічної політики (НЕПу) навесні 1921 року новому губернському керівництву годі було хизуватись успіхами. Перемога у Громадянській війні, в т.ч. і на теренах Кременчуцької губернії, залишалась цілком непевною, а господарське життя неефективним, доки нова влада не знайшла компромісу з селянством і дрібним міським підприємництвом та не попустила військово комуністичні віжки. Але то вже інша історія...

37

Див. про нього: Євселевський Л.І., Пустовіт П.М. Олександр Калістратович Сербиченко. – Харків, 1975. 75

Між нацією і імперією: абриси нового світу (Післямова) Українська революція 1917-1920 рр. стала кінцем старосвітського Кременчука – міста купців та промисловців, виразних культурно-національних гетто та побутового космополітизму, імперського “острова” в “морі” селянтуземців. Через ініціацію війною, голодом та пошестями він пройшов фазу ритуальної “смерті” та “народився” для нового життя як tabula rasa, чиста дошка, готова для нового тексту-змісту. Цілком відповідно до норм ініціації, місто ніби знову пережило стадію свого

першоіснування,

часи

“керменчика”-“фортечки”,

військово-

адміністративного центру, висунутого назустріч “Дикому полю”. Як і колись у “новоросійському періоді” кінця ХVIII ст. цю фазу міського розвитку увінчало піднесення політичного значення Кременчука (він бо ж знову на короткий час став губернським центром) та стрімка, достоту “безоглядна”, модернізація. Точка розриву зі світом aсien régime відчулася спостерігачами відразу. Так, Н.Занфірова, яка брала участь у етнографічній експедиції на Кременчуччині 1920-х років, згадувала про навіть мовну межу між старшим поколінням, що рясно вживало у своїй мові традиційні народні прислів’я, та молоддю, яка хизувалась слівцями на кшталт “ліквідація” та “експропріація” 1. Відчутна ця точка і сьогодні, адже абсолютна більшість наших сучасників зберігає пам’ять лише про пореволюційні покоління своїх предків. Пращур, який

пожив

ще

“за

царя”,

зазвичай

сприймається

як

легендарний

першозасновник роду, друга людина по Адамові. Нова “кременчуцька легенда” оформилася вже в 30-х роках ХХ століття, особливо яскраво проступивши у творчості Андрія Головка – письменникасучасника революції та кременчужанина з роду. Його “Артем Гармаш” із

1

Занфірова Н. З побуту Кременчуччини (Село Куцеволовка)// Краєзнавство. – 1928. – №2-3. – С.30-31. 76

“Славгородом”-Кременчуком, як місцем розгортання подій пролетарської епопеї, став вершиною міфотворення “радянського Кременчука”. Попри

офіційне

анафемування

досвіду

“буржуазних

українських

націоналістів”, цей міф був достоту модерно-український, творений і тиражований українською мовою *. Він мав тенденцію до представлення України взагалі і Кременчука зокрема, як тотального, злютованого суспільства. Це відбивалося навіть у позірній “українізації” іноетнічних героїв, помітній і в новому (революційному) кременчуцькому пантеоні. У згаданій поемі П.Усенка “Шість” до вуст Валі Готліб та її подруг (із також переважно неукраїнськими прізвищами) поет вкладає вишукану українську мову: В льохах катоване не згасне, І смерть в бою не епілог – Громади борений пролог Майбутніх днів прекрасних 2.

Крім “шести”, до кола культових, себто ритуально особливо шанованих, місцевих “полеглих героїв” потрапив Яків Ревенко, перший керівник кременчуцького загону Червоної Гвардії та чекіст, якого в окупованому білогвардійцями Києві, опізнавши на вулиці, застрелив перехожий-офіцер, а також Панас Бутирін, вбитий селянськими повстанцями. В 1920-х на честь “шести” назвали їх рідну махоркову фабрику, ім’я ж Ревенка і Бутиріна носили відповідно міський театр та лікарня3.

*

Змінився лише акцент суспільного єднання, пересунутий з «села», такого милого старим народникам, до «міста», осмисленого як цитадель трудівників. Але для старого міста то була «піррова перемога», адже стирались розмежувальні лінії між «переможцями» та «переможеними». Навала селян, які переїздом до міста прагнули позбутись свого приниженого статусу в радянській державі, підтримала саме український складник модернізації, подекуди виводячи його на роль провідного. Відтак, у двобої з «імперією» «нація» в 1917-1920 рр. програла лише «бій», але не «війну», довгострокова кон’юнктура ж працювала саме на неї. 2 Усенко П. Вказ. праця. – С.370. 3 Див.: Журський П.П., Нечаєв М.М., Рождественський С.М. Кременчук. – Кременчук, 1929. – С.44. 77

“Живу

гордість”

революційного

Кременчука

склали

Олександр

Сербиченко, який дослужився до посади заступника голови Раднаркому УСРР, та Г.М.Покорний. Останній став наркомом соцзабезпечення УСРР **. Спаяний “залізом і кров’ю” революції Кременчук у тривалій перспективі ставав здатним на значну мобілізацію зусиль – потенціал корисний для будьякого уряду. Відтак, значення різноманітного історичного досвіду Української революції 1917-1920 рр. на Кременчуччині бачиться у спроможності його надихати зовні цілком протилежні громадські і політичні сили та плекати почуття особистої причетності кожного кременчужанина до долі рідної землі. Для місцевої громади цей “кризовий” досвід набирає достоту “екзистенційних” вимірів, демонструє її членам кордони можливого (і не дуже), межі, до яких міг підніматися (опускатися) кременчуцький дух. У подібному підході до революційних змагань 1917-1920 рр. я бачу альтернативу безплідній “страусовій політиці”, яка має у нинішньому Кременчуці впливових лобистів і пропонує просто забути про те, що вам не до вподоби. Тоді ж бо і пам’ятник В.І.Леніну на центральній площі міста виглядатиме всього лише “мужиком з кепкою на гранчастому стакані”.

**

Міську топоніміку в різні часи прикрасили імена Бутиріна, Гаєвського, Логвінова, Сербиченка і навіть «простіших» героїв Громадянської війни: ватажків червоних партизан Якова Затурянського, Трохима Карнаухова, Сидора Кучерова, матроса Миколи Левуна, робітника-залізничника Єгорова. Втім, місцеві герої в кременчуцькому революційному символотворенні увічнені в менш як 20% назв вулиць та майданів, що, між іншим, говорить про не таку вже і значну заангажованість кременчужан у діяннях революції «червоних». Кременчуцьким парадоксом (а можливо іншим свідоцтвом певної байдужості до революції в Кременчуці) є те, що саме місцеві революційні персонажі, а не такі безбарвно-офіціозні ярлички (типу назв вулиць «Комінтерна», «Радянська», «Червонопрапорна» та цілий серіал «Жовтня-Жовтневих») стають згодом жертвами кампанії з перейменування. Так, ім’я червоного партизана Я.Затурянського вже не прикрашає Сінну площу, а вул.Єгорова ледь не змінила назву через те, що ніхто в офіційних міських структурах не міг згадати, чим відомий цей таки Єгоров. 78

Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції Зміст Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

5

Історіографічні нотатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

8

Розділ 1.

Лютнева революція: буря і натиск . . . . . . . . . . . 12 Революція у натовпі (12) Революційна влада: торжество Ради (13) Будні революції. Повінь 1917 року (18) Реакція та нова хвиля радикалізму (20)

Розділ 2.

Українська влада: проекти і практика урядування (жовтень 1917 – початок 1919 рр.) . . . . . . . . . . . 24 Зоря більшовицької диктатури: Дума проти Ради (24)«Покликання варягів»: гайдамаки і червоногвардійці (28) Незалежність і німці (36) Гетьманат П.Скоропадського: блиск та злиденність авторитаризму (38) Директорія та «лебедина пісня» думської демократії (46) Кременчук у проектах української влади (55)

Розділ 3.

«До переможного кінця»: комуна, імперія й отамани (1919-1920 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Військовий комунізм та «польові командири»: повстання отамана Григор’єва (57) Біла гвардія: останній кидок імперії (65) Комуна на згарищі: довгий шлях до НЕПу (70)

Між нацією і імперією: абриси нового світу (Післямова) . . . . . . . . 76

Вирський Дмитро Станіславович

Кременчук 1917-1920 рр.: Провінційні образи революції. Монографія.

Коректор: Минько Т.О.

Орігінал-макет підготував: Д.Вирський

Кременчук 1917-1920 рр.: провінційні образи революції.Монографія

Recommend Documents