Микола Михаць, Василь Федоришин НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
ПАРТИТУРА Випуск І
ВОКАЛЬНІ ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ НА СЛОВ...
9 downloads
671 Views
82MB Size
Report
This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form
Микола Михаць, Василь Федоришин НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
ПАРТИТУРА Випуск І
ВОКАЛЬНІ ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ НА СЛОВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА У СУПРОВОДІ КАМЕРНОГО ОРКЕСТРУ
Міністерство освіти і науки України Інститут мистецтв Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова
Микола Михаць, Василь Федоришин
Вокальні твори українських композиторів на слова Тараса Шевченка у супроводі камерного оркестру Навчальний посібник Партитура Випуск І За загальною редакцією А.В.Козир
Київ, 2007
ББК УДК М
Михаць М.Г., Федоришин В.І. Вокальні твори українських композиторів на слова Тараса Шевченка у супроводі камерного оркестру. Навчально-методичний посібник: Партитура. Випуск 1 / За заг. ред. А.В. Козир. – Київ: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. – с. Навчально-методичний посібник М.Михаця «Вокальні твори українських композиторів на слова Тараса Шевченка у супроводі камерного оркестру» укладено згідно навчальних проrpам для студентів вищих музично-педагогічних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. Органічно доповнює практичне втілення даного посібника авторський колектив, котрий забезпечує методичний аспект цього видання. Ідея створення навчально-методичного посібника, який дозволяє широке використання електронних носіїв здатних підвищити рівень репетиційної роботи у процесі колективного музикування належить професору В.Федоришину. Це дає можливість роздрукувати виконуваний твір у зручній тональності, дозволяє виокремити кожну з оркестрових партій. Доцент Б.Пиц дослідив велику кількість бібліографічних джерел, методично подав відомості про українських композиторів, що дозволить майбутнім керівникам колективного музикування свідомо підходити до художньо-стильового виконання музичних творів. Доцент Т.Андрущенко глибоко проаналізувала музичну Шевченкіану, подала коментарі до поезій, підібрала репродукції рисунків Т.Шевченка (які з допомогою цифрових носіїв можна виводити на екран), що доповнить мисленнєво-емоційне сприйняття студентами музичних образів. Загальна редакція доцента А.Козир дозволила скерувати узагальнений музично-педагогічний досвід керівництва колективним музикуванням на процес підготовки майбутніх учителів, гармонійно об’єднати різновиди мистецтв з багатоаспектними методичними порадами з метою спрямування їх на ефективну підготовку фахівців до якісної практичної діяльності. Адресовано викладачам та керівникам камерних оркестрів, студентам-дириrентам, солістамвокалістам, а також усім шанувальникам музичної Шевченкіани.
Рекомендовано до друку Вченою радою Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова (протокол № 3 від 29.11.2006) Допущено Міністерством освіти і науки України як навчально-методичний посібник для студентів вищих музичних навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації (протокол №1.4./18-Г161 від 24.01.07)
Рецензенти: Анатолій Авдієвський – Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, академік, професор, проректор-директор Інституту мистецтв НПУ ім. М.П. Драгоманова. Іван Юзюк – заслужений артист України, завідувач кафедри оперної підготовки, професор ЛНМА ім. М.Лисенка. Михайло Бурбан – кандидат мистецтвознавства, професор ДДПУ ім. І.Франка та КНУКіМ (Львівська філія). ISBN ©М.Михаць М.Г., 2007 © Андрущенко Т.І., Пиц Б.Р., Федоришин В.І., 2007 ©НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2007
ПЕРЕДМОВА Потреба формування якісного, високохудожнього педагогічного репертуару задля зростання професійної майстерності студентів, розвитку в них естетичних смаків завжди була і нині є вкрай актуальною. З відновленням української незалежності (1991) навчальний процес наповнюється новим змістом. Суттєво змінюється художній репертуар мистецьких колективів. Адже в період тоталітарного режиму поняття «національної культури, мистецтва, педагогіки» не знаходило підтримки в ідеологів різних рівнів влади, викликало підозру в причетності до «буржуазного націоналізму». Нині, в період відродження національної культури, зростає інтерес до високохудожніх творів як класичних, так і сучасних. Вдосконалення методів викладання, підвищення якості науково-методичної літератури, навчального і концертного репертуару, ріст виконавської майстерності, ось що має бути пріоритетним у вихованні і підготовці музикантів усіх спеціальностей, зокрема дириґентів. В останні роки, за сприяння НТШ у Львові побачили світ збірки: «Шевченківські пісеньки для школярів-скрипалів» (2002), «Як маленькі скрипалі колядувати ходили» (2002), «Віночок мелодій для скрипки на теми народних пісень» (2002) та ін. Однак ці збірки адресовані музикантам-початківцям. На превеликий жаль, подібних збірників для студентів мистецьких навчальних закладів немає і керівники колективів користуються рукописними партитурами. Незважаючи на очевидний за останні роки поступ у царині національної музичної культури, вагомі надбання композиторів у жанрі вокально-хорової та інструментальної музики, інтерес митців до творів української класики не спадає. Даний навчально-методичний посібник пропонуємо з метою поповнення педагогічного та концертного репертуару. До нього увійшли вокальні твори українських композиторів ХІХХХ ст. для різних голосів (сопрано, меццо-сопрано, тенор, баритон, бас, дует для тенора і баритона, твір для жіночого ансамблю) в супроводі камерного оркестру, а також дві оркестрові п’єси. Саме камерний склад, на нашу думку, є найбільш організаційно реальним у навчальних закладах. Крім того, фактура поданих творів не вимагає масштабного звучання. Доступність поданих творів для студентів-оркестрантів забезпечена вдалою редакцією (В.Федоришин). Крім того, коментар та методичні рекомендації для керівника оркестру сприятимуть оперативному опануванню партитурами. Довідкова частина та список літератури про композиторів (Б.Пиц) дадуть можливість розширити уяву студентів про авторів музики та їх внесок в українську музичну скарбницю. Стаття «Музична Шевченкіана» та художнє оформлення репродукціями рисунків Т.Шевченка (Т.Андрущенко) тематично об’єднують слово, музику і малярство у єдине ціле, що відображає грані великого таланту Кобзаря. Сподіваємося, що музичний і теоретичний матеріал посібника буде корисним в оркестровому та вокальному класі, а також приверне увагу керівників професійних колективів. Микола Михаць, заслужений діяч мистецтв України, доцент кафедри методики музичного виховання і диригування ДДПУ ім. І.Франка 3
“Ваші думки кріпко, як музика, лягають на душу” Г. Квітка-Основ’яненко “І заспіваємо яку?” Т. Шевченко
МУЗИЧНА ШЕВЧЕНКІАНА Тараса Шевченка справедливо називають одним з наймузикальніших поетів світу. Не випадково свою першу поетичну збірку він назвав ім’ям народного співця, одержавши друге ім’я Кобзар, що уособило його духовний і моральний авторитет у народі. Доля справді нарекла йому стати українським Гомером, увібрати в своєму мистецтві давню і багату історію, звичаї свого народу і явити світові величну пісню – “Кобзар”, ніжні струни якої вже майже два століття знаходять відгук у людських серцях. Національна основа його поезії помножена на ґеніальне обдарування митця стала своєрідним еталоном справжньої народності й високої мистецької вартості. У ній, за висловом Платона Білецького, “ніби у фокусі, були сконцентровані всі найпередовіші ідеї часу, що переломлювалися крізь українську душу”. Але навіть у великій поетичній славі Шевченка його земляк і перший мистецький наставник у Петербурзі Іван Сошенко переконував, “ що якби він не покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем, як поетом”. Одночасно Шевченків побратим, однодумець і, певною мірою опонент, Пантелеймон Куліш стверджував, що Тарасова співучість є третім, і найбільшим його талантом поруч із поезією та малярством. Може і справді - це особливе природне музичне обдарування Шевченка допомогло йому об`єднати два свої таланти, давши їм онтологічну глибину відчуття ритму життя і високу духовність. Свого часу Микола Костомаров досліджував природу українського селянина, який постійно творив довкола себе світ краси і духовності, будуючи його на трьох могутніх розгалужених древах: пісенна творчість, малярство і філософія. “Як відомо, пише учений, – у малоруському селянському побуті маляр – явище часте. Малярство – одна із звичайних перших сходинок, на яку підіймається селянин, як тільки власна обдарованість виводить його із землеробської колії... Відомо також, що малоросіянин, щойно він стане благочестивою людиною, одразу починає філософствувати.., у ньому релігійність... звертається або до пієтизму, або до розмірковувань і – в першому випадку веде до поезії в житті, у другому – до бажання знати природу, людину, одним словом - до науки”. У Шевченка ці два прагнення – до поезії і до пізнання 4
природи та людини – ґеніально поєдналися. І можливо саме українська пісенність, що несе в собі глибину народного розуміння сутності життя, пробудила ґеній Шевченка. Сам поет подібно до давніх греків відчував, що всесвіт побудований за законами музичної гармонії, у нього своя циклічна музична форма, свій лад, свій ритм і темп, своя логіка, які не дозволяють порушення: “свободный художник настолько же ограничен окружающей его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами”. Він вважав, що митець, відображаючи природу й правдиво передаючи її засобами мистецтва, осягає її внутрішній зміст, її зв`язок з буттям людей, і в цьому джерело магічної сили мистецтва: “Высокое искусство (как я думаю) сильнее действует на душу человека, сильнее, нежели самая природа. Какая же непостижимая Божественная тайна сокрыта в этом деле руки человека, в этом божественном искусстве? Творчеством называется эта великая божественная тайна, и... завидный жребий великого поэта, великого художника”. Намагаючись зрозуміти таїну божественного натхнення, Шевченко дивувався “звідкіля воно пісня ллється, а слова самі лягають на папір”. Він зізнавався, що перед ним відкрився чарівний світ найпрекрасніших, найґраційніших видінь, що він бачив, відчував ці чарівні образи, слухав цю небесну гармонію і був одержимий духом живої святої поезії. Йому хотілося зупинити і зберегти мить творчого осяяння: “Освещение изменилось... Смотрю, золотое солнце висит над фиолетовым горизонтом и рассыпало свои изумрудные лучи по всему необьемлемому пространству. Новая прелесть! Новое очарование! Пораженный чудной гармонией, я в безмолвии опустил руки и, не переводя дыхания, смотрел на эту великолепную ораторию без звуков” (“Прогулка с удовольствием и не без морали”). Мабуть тому голос Кобзаря звучить камертоном нашого духовного життя, з ним звіряються люди, душа яких настроєна на цей чистий і точний звук вічної гармонії. Шевченко мав м’який, чистий, приємного тембру баритон з високими теноровими нотами, тонкий музичний слух, співав соло, в ансамблі й хорі, добре грав на гітарі, особливо любив віолончель: “Я вам, кажется, не писал еще о виолончели? Чудный! Дивный инструмент... Только одна душа человека может так плакать и радоваться, как поет и плачет этот дивный инструмент” (“Музикант”). Він мав унікальну музично-образну пам`ять, все життя зберігав музичні враження дитинства, легко запам`ятовував і відтворював класику, умів дати тонкий і безкомпромісний аналіз творові та його виконавцю: “Маленький оркестр в антрактах играл несколько номеров из “Дон-Жуана” Моцарта прекрасно, может быть, потому, что это очаровательное создание трудно сыграть не прекрасно.” (“Щоденник”, 1 жовтня 1557р.); “Возможно ли двадцатиинструментным, вдобавок нетрезвым, оркестром исполнить какую бы то ни было увертюру? А тем более увертюру “Роберта” Мейербера?” (“Щоденник”, 29 жовтня 1857р.); “Сегодня вечером пригласил он (Щепкин) для меня какую-то г.Грекову, мою полуземлячку, с тетрадью малороссийских песен. Прекрасный, свежий, сильный голос, но наши песни ей не дались, особенно 5
женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?” (“Щоденник”, 15 березня 1858р.). Шевченко був добре обізнаний з тогочасним музичним життям, адже його поетичні й прозові твори містять важливий фактографічний матеріал і становлять неабиякий інтерес для історії музичного мистецтва. Він був особисто знайомий з М. Глінкою, О. Даргомижським, М. Балакірєвим, К. Вільбоа, О. Улибишевим, В. Стасовим, М. Мусоргським, товаришував з С. ГулакомАртемовським і Й. Петровим, був пристрасним театралом, брав участь в аматорських виставах, слухав опери Россіні, Мейєрбера, Вебера, Обера, знав творчість Белліні, Верді, Моцарта, Бетховена, Шопена, Шуберта. У його щоденнику, листах, повістях часто зустрічаються враження від тих чи інших музичних творів, своєрідна музично-поетична інтерпретація життєвих і природних явищ та тонких душевних порухів людини. Так, він порівнював з могутніми акордами Гайднової ораторії “Створення світу” лінії і тони пейзажу, що відкриваються з київських круч, а віртуозну скрипкову гру із плачем та сміхом людської душі. Повертаючись із заслання, Шевченко слухав в астраханському готелі механічну музику: “Машину закрутил какой-то молодец в солдатской шинели, и она задребезжала увертюру “Роберта-Дьявола” (Мейербера), несмотря на отсутствие всякой гармонии, меня тронула, и до слез тронула, эта изуродованная красавица мелодия. Значит, я давно уже не слушал ничего и похожего на музыку. Барабан и горн очерствил мой слух, но не очерствил сердца, воспринимающего прекрасное. После увертюры “Роберта” машина зашипела “уж как веет ветерок (из “Аскольдовой могилы” Верстовского). Я и это шипение прослушал с наслаждением и, почти примиренный с Астраханью, заплатил пятиалтынный за чай, вышел на улицу” (“Щоденник”, 8 серпня 1857 р.). Це особливе природне музичне обдарування митця ґеніально переплавляється у його поезію, прозові твори, де, часто руйнуючи всі закони жанру вербальні конструкції перевтілюються у могутні оркестрові форми: “День был прекрасный, небо светлое, голубое, глубокое и ясное. Как мысль великого поэта. Белые прозрачные тучки-красавицы, как непорочные сновидения младенца, сменялись одна другою, и, пролетая небесное пространство, они набрасывали широкие темные пятна на мою ненаглядную панораму. С этими очаровательными пятнами панорама казалась и шире, и глубже, и бесконечнее... Смотрю золотое солнце повисло над фиолетовым горизонтом и рассыпало свои изумрудные лучи по всему необъемлемому пространству. Новая прелесть! Новое очарование! Пораженный чудной гармонией, я в безмолвии опустил руки и, не переводя дыхания, смотрел на эту великолепную ораторию без звуков” (“Прогулка с удовольствием и не без морали”). Геніальній душі Шевченка весь світ відкривається зримою гармонією форм і звуків: “Ночи лунные, тихие, очаровательно поэтические ночи! Волга, как бесконечное зеркало, подернутое прозрачным туманом, мягко отражает в себе бледную красавицу ночи и сонный обрывистый берег, уставленный группами темных деревьев. Восхитительная, 6
сладко-успокоительная декорация! И вся эта прелесть, вся эта зримая немая гармония оглашается тихими, задушевными звуками скрипки. Три ночи кряду этот вольноотпущенный чудотворец безвозмездно возносит мою душу к творцу вечной (гармонии) пленительными звуками своей лубочной скрипицы.” (“Щоденник”, 27 серпня 1857 р.); “Блажен! Стократ блажен тот человек и тот художник, чью так несправедливо называемую прозаическую жизнь осенила прекрасная муза гармонии.” (“Художник”). Його малярські твори, попри очікувану для письменника оповідність, також звучать як майстерно оркестрована злива фарб і ліній, диригована внутрішнім чуттям гармонії всесвіту, що досягається чіткою ритмізацією лінійних абрисів і колірних співвідношень з експресивними сплесками та імпресіоністичними мазками. Так, в олійних чи графічних портретах художник уміло настроює струни духовного життя своїх персонажів, а краєвиди озвучує тихим шелестом дерев, величним церковним дзвоном, зітханням морської хвилі, чи піснею молодого казаха. Маючи абсолютну зорову пам`ять, художник здатен зануритися ще й у глибини буття, його око бачить панорамно, широко. Його тонке графічне моделювання об`ємних відтінків форми часом лише товщиною та світлосилою олівцевої лінії нагадує малюнки Дюрера чи давніх китайців, а рембрандтівське мислення і моделювання світлом та багате нюансування монохромного живопису нагадує складну музичну партитуру. Шевченкові композиції відкривають нове реалістичне сприйняття природи, особливе українське світовідчуття гармонії з нею, що знаходить свій вияв у народній творчості і у власній поезії. Але іноді пластично-кольорова краса краєвиду, тонко схоплена оком художника може бути відтворена лише у пісні: “Вспомните тот чудный вечер, – згадував Шевченко в листі до А. Козачковського, – ту широкую панораму, и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, Переяславский собор. Какая-то чудная торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова. Пока, наконец, белое едва заметное пятнышко не запело: “Та яром, яром, за товаром...”. Неповторне виконання і глибоке відчуття народної пісні Тарасом Шевченком часто відзначалося сучасниками. Один з найближчих друзів Федір Лазаревський залишив спогад про один із незабутніх вечорів: “Шевченко прочитав нам напам’ять свою поему “Кавказ”, “Сон” та ін., проспівав кілька улюблених своїх пісень: незмінну “Зіроньку”, “Тяжко-важко в світі жити”; але з особливим почуттям була виконана ним пісня: “Забіліли сніги...”. Ми всі співали... були хвилини, коли сльози самі котилися з очей, а гість наш просто ридав...”. Як згадував Михайло Мікешин: “Музику любив він палко, особливо спів. Із захопленням слухав Ізаб(еллу) Льв(івну) Грінберг та Г.Зубинську. Глибоко шанував Даргомижського; познайомився з ним випадково у мене і потім часто зустрічався в родині Грінберг. Глінку боготворив. Любив і сам співати, де траплялася гітара. Співак так собі, хоча й з великим почуттям: голосу не вистачало. Та й акомпанемент все якось не налагоджувався”. А сам поет у
7
листі до Якова Кухаренка писав: “А я й досі співаю, та, може, й довго ще співатиму, згадуючи дочку твою невеличку: Тече річка Невеличка З вишневого саду. Кличе козак Дівчиноньку Собі на пораду”. Пантелеймон Куліш також згадував як йому випало співати з поетом літньої київської ночі на плоту серед широкого Дніпра, і як йому, нареченому та його молодій Олександрі Білозерській (Ганні Барвінок) співав боярин свою улюблену “Ой зійди, зійди, ти, зіронько, та вечірняя”: “Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях... Посходились з усіх світлиць гості до залі... Пісню за піснею співав наш соловей... і скоро вмовкає, зараз його благали ще заспівати... Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу”. Згодом, саме Шевченкову мелодію цієї пісні Куліш надрукує у своїх “Записках о Южной Руси”, а пізніше її відтворить Микола Маркевич у збірці “Южно-руські пісні з голосами” (1857). Талановитий етнограф і, як казав Шевченко, “великий приятель”, М. Маркевич поклав на музику його вірш “Нащо мені чорні брови”, що стала дуже популярною. Шевченко прихильно оцінював музичні обробки народних пісень, дослідника і видавця, його сина Андрія Маркевича, для якого “малороссийская песня представляет нечто самостоятельное в области музыки, что она противоречит общепринятым законам гармонии, но, нарушая их, дает нам какие-то новые законы, которые будут определены искусством, когда приведется в известность богатый запас народных мотивов”. Відомо, що для Шевченка пісня також була і об’єктом наукового дослідження, адже унікальний численний фольклорний матеріал він постійно збирав у своїх робочих альбомах, що і сьогодні не втратив наукового значення для сучасних дослідників. Музично обдарований від природи, він не лише збагачував свою поезію особливим емоційно-музичним забарвленням, а й часом створював власні наспіви-імпровізації, які, на жаль, не дійшли до нас. Це була і авторська мелодія до “Гамалії”, до “Думки” (“Тяжко-важко в світі жити”), до вірша В. Забіли “Пливе човник без весельця”. Як згадує Є. Ганенко, “композитор він був чудовий”. У Шевченка було вроджене відчуття композиції, твір подібно Моцарту чи Лермонтову виношувався уявою і писався без правок, легко лягаючи на папір. Напруга метро-ритмічної побудови твору, його динаміка, темп диктувалися внутрішнім емоційно-смисловим розвитком. Часто в музичнопоетичну тканину твору яскравим контрастом вривалися цитати з фольклору, літератури, прийом, що так популярний у сучасному мистецтві.
8
Особлива мелодійність та ритмічна віртуозність поезії Шевченка була предметом дослідження багатьох видатних музикантів і літераторів – С. Людкевича, Ф. Колесси, М. Рильського, К. Чуковського, Д. Ревуцького та ін. Досліджуючи феномен народної пісні, С. Людкевич простежив, що в основі взаємодії поезії і музики лежить ритм – слів пісні і тонів мелодії. Поєднання цих елементів у кожній національній культурі має свій конкретний вияв. Так, в українській народній пісні поетичне слово характеризується синтаксичною прозорістю і логічною, а не ритмічною симетрією, продиктованою вимогами мелодії. На його думку, багато віршів поета мають таку ж ритмічну основу і “усі прикмети “співності” перелились силою живого впливу на форми Шевченка, взоровані на народних, а отже, в першу чергу, і найяскравіше на таких типових, як коломийкова і трохеїчна”. Крім того, дослідник розвінчує міф про ніби то примітивність , невикінченість ритмічних форм поетики Шевченка, акцентуючи на рідкісній здатності українського генія, часом в рамках єдиного твору, вільно і не вимушено переходити від одного до іншого ритму – ямбічного, диметра, амфібрахія, не втрачаючи при цьому своєї “співності”. Продовжуючи цю думку, М. Рильський доводить, що одна ритмічна лінія поезії Шевченка йде від народних пісень, на яких він зростав і формувався, а друга, силаботонічна – від класичної літературної традиції. Дослідник зауважує, що за майстерністю звукопису, Шевченкова поезія близька до “Джинів” Гюго, “Осінніх скрипок” Варлена, “Мідного вершника” Пушкіна. Оригінальним Шевченковим умінням змінювати при компонуванні твору звичні літературні жанри, вільно поводитись з класичними ямбами та хореями, що і нині приводить у захват дослідників і утруднює роботу перекладачів захоплювався О. Гончар. Аналізуючи особливості ритміки поетової мови, К. Чуковський наголошував на його чудових алітераціях як особливому звуковому засобі творення образу, що дає додаткові можливості для музикантів. А Д. Ревуцький був переконаний, що Шевченкова поезія невичерпна для композиторів, її ритмічні ознаки виникають і розвиваються не стихійно, а обумовлені змістом і жанровими особливостями твору. Шевченко власне створив свій унікальний поетичний стиль, що беззастережно був прийнятий як правдивий пульс життя, в якому відчуття руху посилюється через злиття звукової інструментовки з характером ритму. “...Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте, Отак буває в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка проросте.”
9
Народ по-своєму став читати “Кобзаря”, за висловом М. Грінченка, він почав його співати. Першими авторами таких пісень стали лірники, кобзарі, часом використовуючи вже відомі народні мелодії, аматори, потім музику почали писати професіонали. Нині музична Шевченкіана – це унікальний світ людського духу і почуттів, світ відкриттів і розчарувань, світ могутнього і тихого звучання, світ гучної слави і забуття. У пропонованому посібнику представлені імена відомих і призабутих авторів, популярні й менш відомі твори, які виконуються не часто, але несуть у собі ті неповторні чари музично-вокального мистецтва, що близько торкаються Шевченкового світу. У посібнику використано репродукції малярських творів Шевченка, які, безумовно, не можуть виступати відповідними ілюстраціями до поетичномузичних текстів, але сприймаються як додатковий образний ключ у царину вищої мистецької гармонії, де відкривається істина буття. Музичні твори цього збірника є ще однією переконливою мелодією до ствердження самодостатності багатого співучого українського світу – як антитези малоросійськості й провінціалізму, як достойне долучення до родового явища людського духу. Тетяна Андрущенко, заслужений працівник культури України, кандидат філософських наук, доцент НМА ім. П.Чайковського
10
Автопортрет. 1843 р., туш, перо.
11
Одним з найбільших досягнень української музичної культури ХІХ століття є музично-хореографічна картина “Вечорниці”, яку створив композитор, поетперекладач і публіцист П. Ніщинський до драми Шевченка “Назар Стодоля”. Цей твір було написано 1875 року і з великим успіхом поставлено театральною трупою М. Кропивницького в Єлисаветграді. Відомо, що п’єса “Назар Стодоля” була в репертуарі аматорського гуртка Медико-хірургічної академії в Петербурзі 1844-45 рр. і Шевченко брав у ній участь. Широко використовуючи народну пісенну творчість, П.Ніщинський написав “Вечорниці” на власний текст, взявши лише для пісні хазяйки слова Шевченка. Твір складається з оркестрової інтродукції та семи хорових і сольних номерів, що чергуються за принципом контрасту. Пісня хазяйки є своєрідним ліричним прологомзаставкою. Музично-хореографічна картина П.Ніщинського має єдину логічну лінію розвитку, кульмінацію якої, становить хор “Закувала та сива зозуля”. “Вечорниці” виконуються також як самостійний музично-драматичний твір, в якому не тільки реалістично відбито побут і звичаї українського села, а й подано широке узагальнення типових рис українського національного характеру – оптимізму, волелюбності, непримиренності до соціального зла. Композитора надихали героїко-романтичний пафос Шевченкових героїв, фольклорні мотиви і етнографічно-побутові картини п’єси, сцени сватання й вечорниць за народними звичаями та обрядами. Автопортрет Шевченка (1843 р. туш, перо) ніби дозволяє доторкнутися до дорогоцінних утаємничених моментів творчості генія. Саморефлексія художника у швидких імпульсивних точних штрихах відтворює мить поетового натхнення.
12
Інтродукція до "Вечорниць" (музика до драми "Назар Стодоля" Т.Шевченка)
Flute I
Flute II
Oboes
Clarinet I
Clarinet II
Allegretto ma non troppo piccolo to I
"4 | " 4 • | " " 44 < • "4 | " 4 • ; 4 4 | • ;