Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КЗ «РІВНЕНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР НАРОДН...

Author: Виткалов С.В.

388 downloads 2745 Views 5MB Size Report

This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form

DOWNLOAD PDF

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КЗ «РІВНЕНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ» РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

Сергій

Витkалов

К

ультурно-мистецька Україна в регіональних вимірах:

митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю

Р І В Н Е – 2 0 1 4

ББК 91.9:71 УДК 046:008 В-54 Рекомендовано до друку Вченою радою Рівненського державного гуманітарного університету, протокол № 5 від 27 грудня 2013 року. Рецензенти: А. І. Іваницький – член-кореспондент Національної Академії наук України, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, доктор мистецтвознавства, професор. Н. О. Супрун-Яремко – доктор мистецтвознавства, професор Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. В. Ф. Давидюк – доктор філологічних наук, директор Інституту культурологічної антропології Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки професор.

О. В. Кравченко – доктор культурології, професор Харківської державної академії культури . Виткалов С. В.  В-54 Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю : Монографія / Сергій Виткалов. – Рівне: Дятлик М., 2014. – 362 с., іл. ІSВN

У книзі подано широке культурне тло, на якому зображено «творчі портрети» митців різних сфер діяльності та організаторів культурно-мистецького життя краю, за характеристиками яких можна скласти загальне уявлення про культурний потенціал, простір і тенденції духовного розвитку сучасної Рівненщини. Використовується також чимало матеріалу з питань культурного розвитку інших областей України, що дає змогу для співставлення форм культурно-мистецької діяльності. Для працівників культури, мистецтва і освіти, аспірантів, студентів та усіх тих, хто цікавиться регіональною культурно-мистецькою практикою. The «creative portraits» of artists of different areas of work and organizers of cultural and art life of region edge are given in the book, by recommendation of which it is possible to lay down a common idea about cultural potential of the Rivne area. Quite a bit material is used also on questions cultural development of other areas of Ukraine on the whole. Material is placed in form essays. For the workers of culture and art, graduate students, students and all those, who is interested in regional cultural and art practice.

Відповідальний за випуск і науковий редактор: завідувач кафедри культурології і музеєзнавства РДГУ, професор В. Г. Виткалов

ІSВN

ББК 91.9:71 УДК 046:008

© Виткалов С. В. © Рівненський державний гуманітарний університет, 2014

ЗМІСТ Культурний простір Рівненщини в особистостях як феномен доби........................................ 5 Вступ: Рівненщина: історична довідка та культурний потенціал............................................. 7 Розділ І. Теоретико-методологічні засади вивчення сучасного регіонального культурного простору....................................................................................................... 12 Розділ ІІ. Соціокультурний контекст становлення особистості митця................................ 32 2.1. Волинське образотворення крізь призму спадщини Костянтина Литвина........... 32 2.2. Феофан Бобрик і проблеми розвитку образотворчого мистецтва Полісся.......... 53 2.3.Громадські і художні виміри діяльності Олексія Литвина.............................................. 62

2.4. Еволюція знакової системи у творчій палітрі Віктора Гвоздинського................... 68 2.5. Жанрово-видова розмаїтість художньо-образної системи Михайла Йориша... 73

2. 6. Національна пластика в художніх образах Петра Подольця ...................................... 80

Розділ ІІІ. Декоративно-ужиткові вектори розвитку Волині в особистостях......................... 88

3.1. Вітчизняна писанка як культурний феномен сьогодення.............................................. 88

3.2. Леонід Гринбокий у контексті розвитку синкретичних видів мистецтва........... 101

3.3. Наталія Дребот у вимірах національного писанкарства................................................. 109 3.4. Ірина Зайцева і питання функціонування української народної іграшки........... 115

3.5. Народні мистецькі традиції в естетичному синтезі сучасності: художня ойкумена наснаги Орисі Рябунець.............................................................................. 121

3.6. Віра Нестерук як уособлення проблеми успадкування художніх традицій волинського краю...................................................................................................................................... 129 3.7. «Містерія літочислення» Анжеліки Рудницької як синтез досвіду художньої вишивки в Україні.................................................................... 139

Розділ ІV. Художнє фото сучасної Рівненщини в координатах періодичної преси та практичної діяльності................................................................................................ 145 4.1. Смисложиттєві домінанти організаційно-творчої діяльності Олександра Харвата.................................................................................................................................. 145

4.2. Творчий портрет у просторі сьогодення: Олексій Потянок........................................... 154 4.3. Олександр Купчинський у культурно-мистецькій площині краю: духовність і бізнес: специфіка взаємовпливів......................................................................... 162

Розділ V. Театральна творчість у добу новітньої історії України: форми прояву.................. 169 5.1. Театральне аматорство регіону в організаційно-творчій ініціативі Атталії Гаврюшенко.................................................................................................................................. 169 5.2. Народний артист України Георгій Морозюк у вимірах професіональної театральної творчості . ............................................................ 174

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур..................... 180 6.1. Культурно-мистецька сфера Рівненщини як сегмент її духовного становлення (галерея європейського живопису «Євро-Арт»)...................................................................... 180 6.2. Інструментальне тріо «Срібна терція» як концепт еволюції інституційних форм музичного мистецтва в сучасному соціумі................................................................................ 189

3

6.3. Дитячий зразковий духовий оркестр «Смига» Дубенської районної державної адміністрації в контексті зміни ставлення органів місцевої влади до культурної діяльності....196

6.4. Хореографічна агенція Рівненщини «ЕДЕЛЬВЕЙС» як культурний феномен доби у системі виховної практики регіону............................................................................................. 204

Розділ VІІ. Організатори культурно-мистецького життя краю................................................. 213 7.1. Художнє середовище міста і його упорядники: Анатолій Мартиненко................... 213

7.2. Культурологічна освіта в регіоні і її організатори: завідувач кафедри культурології і музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету, професор Володимир Виткалов........................................................................................................ 220

7.3. Богдан Столярчук і питання організації історико–краєзнавчого пошуку в регіоні.................................................................................... 228

7.4. Фахові дослідження у регіональному контексті: Берестецька битва 1651 року в наукових розвідках (на прикладі аналізу Хрестоматії рівненських авторів).................................................... 234 7.5. Сфера культури і туризму волинського краю у форматі портрету її очільника Ярослава Мельника................................................................................................................................... 242

7.6. КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» обласної ради в системі організаційно-методичної діяльності України та його керівник – Феодосій Васечко............................................................................................. 248

7.7. Нова генерація лідерів галузі культури в регіоні: художній керівник КЗ «Міський Палац культури «Текстильник»» Руслан Алексіюк................................ 254

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення............................................... 260

8.1. Культурно-освітня сфера Рівненщини і подальше функціонування галузі........ 260 8.2. Фестивалі в системі художнього обслуговування населення західного регіону України: досвід та проблеми в організації........................................ 269

8.3. Дитячий вимір фестивальних імпрез в країні: до результатів проведення ХVІ Міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека» (Миколаївська обл.)........................................................................................ 281

8.4. «Art Jazz Cooperation» у м. Рівне в контексті нових організаційно-мистецьких засобів творчого виявлення митця.................... 290 8.5. Міжнародний фестиваль студентської української естрадної пісні «На хвилях Світязю» як форма активізації молодіжної мистецької творчості у сучасних умовах......................................................... 301

8.6. Митець у регіональному культурному соціумі: проблеми його буття (за матеріалами соціологічного опитування).......................................................................... 307 8.7. «Золоте кільце» Західної України: потенційні можливості регіональних музейних колекцій.................................................................................................... 313

Розділ ІХ. Культурно-мистецькі процеси в регіоні як відображення загальних тенденцій розвитку культури України........................... 322 9.1. Культурна практика країни в регіональних вимірах: її проблеми і тенденції функціонування на межі тисячоліть........................................ 322

Висновки

...................................................................................................................................... 338

Замість післямови............................................................................................................................ 344 Іменний покажчик............................................................................................................................ 347 Географічний покажчик.................................................................................................................. 355

4

КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР РІВНЕНЩИНИ В ОСОБИСТОСТЯХ ЯК ФЕНОМЕН ДОБИ

Ж

иття, при всьому його позитиві і яскравому розмаїтті, є швидкоплинним, а отже має своєю особливістю те, що згодом чимало постатей, подій, будьяких інших моментів, характерних для цього життя чи культурного процесу загалом, зникають із людської пам’яті назавжди. А отже вимагають ведення своєрідного літопису культурного поступу, в характеристиках якого б збереглися, безперечно, суб’єктивні, бачені крізь призму власного досвіду, віку, культури, рівня світогляду та загальної культури автора, замальовки художнього розмаїття краю, обумовленого суспільнополітичними подіями 1991 року, часом здобуття країною державної незалежності. Тож перевагою книги, що знаходиться в руках читача, є спроба зберегти в людській свідомості та пам’яті імена тих, що значною мірою організовували й організовують культурний простір Рівненщини, творчі здобутки тих колективів чи окремих виконавців, які певною мірою є причетними до формування художнього середовища краю. Адже завдяки їхній невтомній праці Рівненщина стала іншою, культурно багатшою. І заходи, що реалізовувалися упродовж чималого часу на її теренах, вивели цей край на помітне місце в культурному просторі сучасної України. Звісно, що це – лише частка тих постатей (та фрагментів їх діяльності), які безпосередньо впливають на культурний простір краю. Дати вичерпну інформацію, тобто охарактеризувати усіх, причетних до культурного життя регіону, взагалі неможливо. Адже майже щодня на культурному небосхилі краю з’являються нові, не менш оригінальні постаті і художні колективи. Ще одним позитивним моментом цієї книги є те, що автор намагається вчасно відзначити всі ті яскраві здобутки в галузі, які наявні у нашому сьогоденні і пробує хоча б частково спрогнозувати подальший культурний поступ. Ця практика була започаткована друком першої колективної монографії «Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини». – Рівне: ППДМ, 2011, ініціатором якої виступив КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» обласної ради, де в останньому її розділі вперше було здійснено спробу дати характеристику цього виду мистецтва краю саме у творчих постатях, аналізуючи їх мистецькі здобутки. І цієї книгою подібна практика логічно продовжена. Подані в монографії художні, інформаційно насичені характеристики, написані з широким аналізом культурно-мистецького життя краю і окремих областей України, неупередженим поглядом молодого автора, сподіваюся, стануть і добрим зразком для наслідування багатьом краєзнавцям, мистецтвознавцям і взагалі людям, не байдужим до того, що відбувається сьогодні в країні. Вони стануть, сподіваюся, і зразком доброго наслідування іншими регіонами України, адже лише у такий спосіб, тобто постійно аналізуючи та відбираючи краще з людської діяльності, і можливо підготувати 5

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю

повноцінну історію вітчизняної культури. А відтак, стати нацією з міцною історичною свідомістю та пам’яттю, що є, як відомо, важливою складовою політичної культури суспільства. І лише такою Україна може стати повноправною європейською державою. Іменний та Географічний покажчики, введені до тексту книги, не лише допомагають швидко віднайти ту чи іншу постать чи місцевість краю, але й переконливо демонструють широку географію подій та явищ нашого буття. Монографія, беззаперечно, буде корисною для працівників галузі культури і освіти та усіх тих, хто не байдужий до національної історико-культурної спадщини вже нової доби, адже написана вона з любов’ю і пошаною до краян. Директор КЗ «Рівненський обласний Центр народної творчості» обласної ради – заслужений працівник культури України Феодосій Васечко

6

ВСТУП: РІВНЕНЩИНА: ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ТА КУЛЬТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Р

івненщина – відносно молода територіально-адміністративна одиниця країни, яка нещодавно відзначила свій 80-річний ювілей від часу створення. Розташована вона у північно-західній частині України і займає територію у 20,1 тис. кв. км, що складає майже 3,3% загальної території держави. Межує Рівненщина з Житомирською, Хмельницькою, Тернопільською, Львівською, Волинською областями України та Гомельською і Брестською – Республіки Білорусь. Сучасна територія Рівненщини належить до однієї з найдавніших земель нашої держави. Археологічні розкопки та історичні джерела свідчать про те, що згадана територія в різні періоди була заселена племенами, що стали спадкоємцями зарубинецької й черняхівської культур VІ – VІІІ століть, а також слов’янськими племенами – волинянами і дулібами. У складі сучасної Рівненщини – 16 адміністративно-територіальних районів. Рівненщина, як і фактично кожна з областей західноукраїнського регіону, має достатньо потужну культурно-мистецьку та природну інфраструктуру, яка, при належному її фінансуванні й вирішенні інших організаційно – правових та кадрових питань, дасть змогу перетворити цю область у достатньо привабливий фінансово-культурний терен, здатний суттєво вплинути на зміну демографічної ситуації, значно збільшити кількість молодого і працездатного населення. До речі, саме на Рівненщині в селах Познань і Глинне Рокитнівського району проживає понад 300 матерів – героїнь і саме ці села за показником у зміні демографічного чинника значно випереджають будь-які країни Західної Європи за кількістю народжуваних дітей. Має Рівненщина й достатньо потужну культурно-мистецьку сферу. На державному обліку в області знаходиться 3.258 пам’яток історії та культури, з яких археології 1.088 одиниць, історії – 1.761, монументального мистецтва – 84, архітектури – 325, що позитивно вирізняє край серед інших тотожних регіонів країни. І щорічно ці показники збільшуються за рахунок реставрації або віднайдення чи повернення з-за кордону нових культурних зразків. Пам’яток сакральної дерев’яної архітектури на території області нараховується 162, з них 36 національного значення та 126 місцевого, що використовуються за призначенням. На Рівненщині розміщено також 8 замків-пам’яток архітектури національного значення та історико – архітектурний центр «Пересопниця». Інакше кажучи, для Рівненщини характерна унікальна замкова культура, що мала оборонне призначення. Найяскравішим підтвердженням тому є Тараканівський форт, Дубнівський та Острозький 7


Карта Рівненської області замки, що входять до складу відповідних національних історико-культурних заповідників, рештки Клеванського і Корецького замків, Межирицький монастир-фортеця та ін. У переліку історичних міст України, затверджених Указом Президента України, вказані 13 міст Рівненщини: міста Рівне, Дубно, Корець, Острог, Дубровиця, Радивилів, Березне; селища міського типу Володимирець, Гоща, Клевань, Мізоч, Млинів, Степань. На Рівненщині функціонують 670 клубних закладів, з яких 630 – у сільській місцевості; у закладах клубного типу діє 3.104 клубних об’єднань (35.378 учасників), зокрема: 2.598 колективів аматорської творчості (28.124 учасника), з них 950 вокальнохорових (10.488 учасників), 178 музичних (1.988 учасників), 257 хореографічних (4.411 учасників), 289 театральних (3.066 учасників), 189 фольклорних та фольклорно-етнографічних гуртів, 165 гуртків декоративно-ужиткового мистецтва (1.707 учасників), 8

Вступ: Рівненщина: історична довідка та культурний потенціал

інші – 924 (8.171 учасник); 206 любительських об’єднань та клубів за інтересами (3.302 учасники); 186 фізкультурно-оздоровчих формувань (2.778 учасників). Із загальної кількості клубних об’єднань – 1.492 становлять дитячі (18.439 учасників), з яких 63 – любительські об’єднання та клуби за інтересами (864 учасники). Звання «народний аматорський колектив» носить 255 колективів, «зразковий аматорський» –75 колективів; при Рівненському Міському Будинку культури функціонує заслужений ансамбль танцю України «Полісянка». На обліку в культурно-освітніх установах області є й 1.898 майстрів народної творчості, з них тих, що мають державне почесне звання «заслужений майстер народної творчості України» – 9; художників – 200. Лише за останній рік проведено 2.522 виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, які відвідали 384.949 глядачів. З них для дітей – 717 (84.963 глядача). В області діє також 2 кіностудії, 2 фотостудії, 1 студія декоративно-ужиткового мистецтва, що надають широкі можливості для творчої самореалізації місцевого населення у вільний час. Станом на 01.01.2013 року в Рівненській області функціонує 349 культурно-дозвіллєвих комплексів [3, с. 2], які вперше запроваджені саме в нашому краї. Бібліотечна мережа краю також становить потужний культурний потенціал. Загалом на Рівненщині станом на 1.06.2013 року функціонують 578 бібліотек різних типів, з яких 3 обласні: державна обласна універсальна, державна обласна бібліотека для юнацтва та державна обласна дитяча бібліотека, 16 центральних районних та 4 центральні міські бібліотеки. Загальна кількість бібліотек-філій становить 538, у т. ч. 37 міських філій та 500 сільських. Мережа дитячих бібліотек нараховує 14 центральних районних і 7 міських закладів [6; с. 5], кожен з яких має свою розгалужену структуру і достатньо апробовані форми роботи. Їх сумарний книжковий фонд (Центральних районних і Центральних міських бібліотек) складає понад 807 тис. примірників книг та інших творів друку. Усі співробітники намагаються належним чином організовувати бібліотечно-бібліографічну діяльність, мета якої – якомога краще обслуговування читача, а особливо молодого покоління, забезпечити йому доступ до регіональної та світової глобальної мережі [1]. За звітами управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації [4], бібліотечний фонд області загалом становить сьогодні 11.880, 44 тис. примірників, яким користується 556,6 тисяч читачів. На початок 2011 року з 578 бібліотек в області комп’ютеризовано 229, що становить 39,6% від загальної їх кількості; з них 48 – це центральні районні / міські бібліотеки та їх філії, 67 – бібліотеки-філії в сільській місцевості, що мають у своєму розпорядженні 77 комп’ютерів. Ще 111 бібліотек мають АРМ згідно укладених угод зі школами, сільрадами, а також за проектами програм розвитку ООН (ПРООН). До мережі Інтернет підключено 86 бібліотек (291 ПК); 110 бібліотек області підтримують свої власні сайти або розмістили свої домашні сторінки на сайтах інших бібліотек. На Рівненщині налічується 700 навчальних закладів різного спрямування, серед яких 34 початкових спеціалізованих мистецьких навчальних заклади, до складу яких входять 23 дитячі музичні школи та філія Рокитнівської дитячої музичної школи у смт. Томашгород Рокитнівського району, 9 дитячих шкіл мистецтв, 2 дитячі художні школи, учнівський контингент яких складає 9.323 осіб, що на 185 учнів більше, ніж 2010 року і на 919 осіб більше, ніж у 2008 році [7, с. 10]. Їх кадровий склад забезпечується переважно РДГУ, музичним училищем, коледжем культури, підпорядкованими названому закладу. 9


Науково-методичне керівництво народною ініціативою здійснює комунальний заклад «Обласний центр народної творчості», підпорядкований обласній раді. Художнє життя краян активно урізноманітнюють члени творчих спілок та асоціацій: художників, графіків, композиторів, кобзарів, письменників, краєзнавців тощо. Область має низку оригінальних арт-кафе, мистецьких об’єднань, читальних зал й інших центрів культурного спілкування та відпочинку, виставкову залу обласного відділення Національної Спілки художників України та приватну галерею європейського живопису «Євро-Арт», де відбуваються численні художні експонування, презентації та фестивалі. Мережа початкової та середньої освіти повністю задовольняє потреби краю; при багатьох із ЗОШ області функціонують Малі академії наук (МАН) напряму «народознавство», «мистецтвознавство» і широкої низки інших напрямів навчального плану сучасної загальноосвітньої школи, що займаються цілеспрямованою діяльністю з молодим поколінням у його підготовці до вступу у ВНЗ та залученні до наукового пошуку, базованого переважно на регіональній практиці. Функціонує оригінальна мережа й спеціальної освіти, частина навчальних закладів якої підпорядкована ВНЗ, розмішеним в обласному центрі. У краї діє обласний державний архів, два Академічні театри: музично-драматичний та дитячий ляльковий, філармонія, низка оригінальних художніх колективів, 432 музеї різних видів та типів; 7 вищих навчальних закладів, з яких два мають статус національних: Університет водного господарства і природокористування та Острозька академія. В структурі Державного гуманітарного університету функціонує Інститут мистецтв (колишній Інститут культури), випускники якого в переважній своїй більшості забезпечують усю культурну інфраструктуру області, є переможцями різноманітних мистецьких конкурсів і фестивалів і дають молоді можливість у подальшої творчої самореалізації. Область має 227 територій і об’єктів природно-заповідного фонду, в тому числі 17 заказників державного значення, а також 8 пам’яток природи, 2 пам’ятки садовопаркового мистецтва. Є серед цих об’єктів і пам’ятки місцевого значення: 91 заказник, 36 пам’яток природи, 9 парків – пам’яток садово-паркового мистецтва, 63 заповідні урочища. Саме на Рівненщині знаходяться унікальні родовища бурштину, ювелірні вироби з якого полонили увесь цивілізований світ. Сьогодні кожна країна повинна себе максимально повно репрезентувати світовій спільноті. Адже у такий спосіб вона стане привабливою іншим людям і в цьому запорука її не тільки відповідного рейтингу у міжнародній класифікації, але й покращення інвестиційного клімату, зростання духовного рівня населення, добробуту і його спокою, врешті-решт. Враховуючи загально світові тенденції, суть яких полягає в активізації туризму, перетворення його в самодостатню сферу культури і бізнесу, в краї функціонує майже 100 агросадиб, які не лише надають послуги відпочинку та якісного українського традиційного натурального харчування, але й створюють широкі можливості для відпочиваючих у їх ознайомленні з унікальними видами промислів та ремесел, формами народної творчості, ментальності, що існують з прадавніх часів на Рівненщині. Сприятливі кліматичні умови, значні масиви лісів, річки, озера, лікувальні торфові грязі та мінеральні води визначають найголовніші рекреаційні ресурси і можливості цього краю. В області функціонує 6 санаторіїв і пансіонатів із широкоаспектним лікуванням, десятки дитячих таборів відпочинку. Є й інші цікавинки у поліськім краї. 10

Вступ: Рівненщина: історична довідка та культурний потенціал

Яскравими туристичними об’єктами є пам’ятки архітектури ХVІ – ХVІІІ століть, Троїцька церква 1759 року у селищі Степань; пам’ятки архітектури ХVІІІ – ХІХ століть у м. Рівне; пам’ятки архітектури ХV – ХІХ століть, монастирі Троїцький і Воскресенський у м. Корець, національний історико-меморіальний комплекс «Козацькі могили»; церква 1650 року у с. Пляшева; пам’ятки архітектури ХV–ХІХ століть; монастирі Бернардинів і Кармеліток ХVІІ століття, палац князів Любомирських ХVІІІ століття у м. Дубні, пам’ятки архітектури ХІV–ХІХ століть, замок, Богоявленська церква ХV–ХІХ століть; Успенський костел ХV–ХІХ століть у м. Острог та ін., про що більш детально йдеться у відповідних розділах нашої монографії «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності». – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.: іл. та подано навіть спеціальну карту-прайс розташування цих пам’яток і їх окремих художніх характеристик. Ще наприкінці 30-х рр. ХХ століття дослідниця народного мистецтва Ірина Гургула так відгукнулась про Полісся: «… села із гостинними, ввічливими та добрими людьми, з прадавніми звичаями, з прадавнім ткацтвом, гончарством, бджільництвом – зливаються в одне, подають суцільний образ життя, що мимохіть приводить на думку часи наших предків, ще в доісторичній добі. І, можливо, що саме цей зв’язок із глибокою давниною, ця вікова тяглість прадавньої рідної культури, що перетривала на поліській землі, робить таке сильне враження» [2; с. 72]. Утім, найбільшою цінністю Рівненщини є, поза сумнівом, її люди, розповідь про окремих з яких і складає основний зміст цієї книги. Адже сьогодні «… на зміну повчальній «історії героя» прийшов інтерес до того, що називають «малими життєвими світами», а отже, кожну біографію стали розглядати як вияв неповторного – призму, через яку переломлюються соціальні макропроцеси та миттєві тенденції й унікальний життєвий досвід індивіда, його внутрішнє самовідчуття і стиль поведінки (habitus), що підштовхують до саме такого, а не інакшого життєвого вибору» [8; с. 249–250]. Список використаної літератури та джерел 1.

Бібліотеки Рівненщини в цифрах: статистичний щорічник – 2010. – Рівне: РДОУБ, 2011. – 34 с. та інші за наступні роки.

2.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся / О. Дудар // Народні художні промисли України. Зб. наук. праць / Ред. Ю. Гошко. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 69–78 [181 с.].

4.

Інформація управління культури та туризму Рівненської облдержадміністрації про діяльність галузі у 2011 році // Поточний архів управління культури і туризму Рівненської ОДА за 2011 рік. – 10.01.2012. – / № 01–08.

3.

Звіт про роботу Рівненського обласного центру народної творчості у 2012 році // Поточний архів КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради, 2013. – 25 с.

5. Основні показники роботи юнацьких структурних підрозділів // Бібліотеки Рівненщини в цифрах: статистичний щорічник – 2010. – Рівне: РОДБ, 2011. – 34 с.

6. 7.

Основні статистичні показники діяльності галузі культури і туризму Рівненської області за 2012 рік // Поточний архів управління культури Рівненської обласної державної адміністрації за 2013 рік. Статистичний аналіз діяльності установ культури і мистецтв Рівненської області за 2012 рік. – Рівне, 2013. – 25 с.

8. Яковенко Н. Вступ до історії / Н. Яковенко. – К.: Критика, 2007. – 375 с.

11

РОЗДІЛ І.  ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ СУЧАСНОГО РЕГІОНАЛЬНОГО КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

А

ктуальність теми дослідження. Починаючи розгляд культурно-мистецького потенціалу Рівненщини, як і загалом регіональної проблематики, слід зазначити, що актуалізація проблем регіональних досліджень у сучасній науці пов’язана, як відомо, з наростанням низки суспільно-історичних процесів. На макрорівні вони проявляються як діалектично взаємопов’язані світові процеси глобалізації, регіоналізації та локалізації; на мікрорівні – як бурхливе зростання регіональної самосвідомості, намагання відійти від культурного диктату центру. Сьогодні термін «регіон» стає об’єктом уваги і одним із найпоширеніших й багатозначних у наукових дослідженнях та публіцистиці. В залежності від специфіки наукової дисципліни, в змісті поняття акцентуються різні складові: економісти визначають регіон як господарсько-економічну спільність; натомість географи – як адміністративно-територіальну одиницю; краєзнавці – історико-культурну область; культурологи – культурно-цивілізаційний, духовно-моральний простір і т. д. [20]. У західній соціокультурній та політичній регіоналістиці поширена точка зору, у відповідності до якої регіони являють собою, перш за все, самоорганізуючі територіальні спільноти людей. Являючи собою єдність у розмаїтті, утворюють одиниці просторової таксономії, займаючи проміжні сходинки між індивідуумом і державою. Оскільки єдність регіону мислиться при цьому саме як спільність людей, при такому методологічному підході неможливо обійтись без урахування фактору історичного спадку. А це – традиції, що увіковічені у фольклорному надбанні будь-якого народу. Отже, фольклорні, чи ширше – культурологічні дослідження окремих регіонів вказують на їх специфіку, забезпечуючи непорушну єдність української нації. Тобто регіональний у нашому випадку – це предметно-конкретизуючий аспект дослідження. Волинь у цьому аспекті не є винятком. Адже ретельне вивчення фольклору, народних звичаїв, обрядів, свят і загалом її культурно-мистецького розвитку не лише збуджує історичну пам’ять, але й прокладає єдино істинні шляхи нашого духовного відродження. Рівненщина, як і кожна з областей нашої багатонаціональної України, має надзвичайно оригінальну культурно-мистецьку спадщину, сформовану у тисячолітніх культурних контактах з іншими інокультурними впливами, що, вбираючи в себе, запозичуючи культурні надбання інших народів, творчо їх переплавляла на свій лад, витворивши на сьогодні оригінальну культурну практику, якою й вирізняється у культурному розмаїтті сучасних республіки СНД та країн Європи. Інша справа, що кожна область нашої країни має власні культурні пріоритети, жанри чи види мистецтва або 12

Розділ І.  Теоретико-методологічні засади вивчення сучасного регіонального культурного простору

форми іншої художньої діяльності, які цю область чи регіон загалом роблять культурно розмаїтим та оригінальним, тобто таким, що вирізняється низкою специфічних художніх ознак: промислів і ремесел, обрядів і звичаїв, традиційно сформованих упродовж чималого історичного періоду; станом розвитку аматорства, системою організації художньої освіти і обумовленої нею діяльності загалом, геополітичними, національними, етнорегіональними особливостями тощо. А отже, стає туристично й культурно привабливою для інших. Вирізняються області України й відповідними нормативно-розпорядчими документами місцевого значення щодо збереження цього культурного надбання – Програмами збереження культурної спадщини, розвитку аматорства, підтримки діяльності творчих спілок тощо, ухваленими на відповідному рівні і, відтак, ставши характерною рисою діяльності місцевих органів влади стосовно їх виконання, фінансово-організаційними чинниками в їх реалізації, врешті-решт, людським фактором, тобто наявністю в регіоні (області) тих людей, що розуміють важливість цих питань і всіляко їх підтримують, здатні акумулювати енергію значної кількості населення для їх реалізації і таким чином зберегти та примножити ці культурні надбання для нащадків. Відрізняються області, зокрема й Рівненщина, і більш-менш розгалуженою мережею закладів культури, налагодженою системою організації культурно-освітньої та дозвіллєвої діяльності, за допомогою якої ця спадщина не лише стає згодом надбанням широкого загалу, розширює для нього межі такого поняття, як «актуальна культура», але й продовжує трансформуватися у просторі та часі, видозмінюючись разом із самим суспільством та його людьми. І характеристику чинників, що формують таке ємне поняття, як «національна культура», можна продовжувати й надалі. Утім, треба відзначити, що навіть упереджений погляд на культурно-мистецький вектор сьогодення засвідчує, що країна чи її регіони в культурному контексті справді відроджуються, незважаючи на більші чи менші кошти, які вкладаються у сферу, активність фахівців та самого населення в культурному процесі, майже повністю ігноруючи факт того, як до цього ставиться політичний істеблішмент країни. Відійшла у минуле (чи, принаймні, зникла з першого плану) монументальна пропаганда і митці зосередилися на локальному просторі, урізноманітнюючи наше місце перебування на цьому світі. А відтак, з більшою чи меншою активністю ці питання стають згодом предметом обговорення і подальшої реалізації й на місцевому рівні. Мабуть, широкі народні маси, чи принаймні їх мистецькі представники, попри брак коштів, досвіду, професійних навичок, численні організаційно-технічні чи ідеологічні непорозуміння тощо, намагаються активно розробляти те культурне поле, до розробки якого у кожного з них є свій художній хист та творчі здібності і бажання. Допомагає цьому ініційована органами місцевої державної влади система заохочення творчої праці. Тож спробою наукового (теоретичного) осмислення цього процесу в краї є традиційні всеукраїнські науково-практичні конференції, що організовуються на кафедрах культурології і музеєзнавства, вітчизняної і всесвітньої історії, частково – хореографії Рівненського державного гуманітарного університету упродовж майже 10 останніх років [7]. Частково це робиться й на факультеті музичного мистецтва, чиї заходи ставлять за мету розгляд проблем вітчизняного інструментального та хорового виконавства. Це значною мірою здійснюють і представники музейної сфери в особі Рівненського обласного краєзнавчого музею (РОКМ) з його філіями – в містах Рівне та Сарни, культурно-археологічному центрі «Пересопниця», національних історико-культурних та меморіальних заповідників області (Дубно, Острог, Берестечко), організуючи подібні заходи також і друкуючи, за результатами їх проведення, 13


різноманітні тематичні збірники, де регіональна проблематика представлена повною мірою [8]. І хоча чіткого визначення проблематики у збірниках, що друкуються останніми установами, не помітно (адже у цих виданнях публікується не лише краєзнавча, але й країнознавча чи будь-яка інша, без визначення тематичного спрямування, інформація), їх матеріал, як і наукові дослідження названих вище структур – РДГУ, НаУ «Острозька Академія», Національний університет водного господарства і природокористування (НУВГіП), численних ентузіастів, що переймаються питаннями збереження національної культури, складуть, сподіваюся, згодом потужне науково-теоретичне підґрунтя для вивчення культурного простору найбільш складного у політико-культурному та соціальному плані періоду кінця ХХ – початку ХХІ століть, принаймні стане для його подальшого вивчення потужною джерельною базою. У даній книзі вперше здійснено спробу поглянути чи, краще б сказати, представити Рівненщину на тлі всеукраїнської культурної діяльності не в широкій палітрі художньої практики, як це традиційно здійснюється у подібних випадках і зроблено нами у книзі «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності» [3], а в творчих постатях (їх художніх портретах), які, власне, цю діяльність й організовують, виступаючи таким чином її своєрідним генератором, як і стимулятором культурної діяльності загалом. Тобто тих людях, що сьогодні значною мірою урізноманітнюють її культурний простір, роблять іншими в художньому оздобленні дитячі ігрові майданчики наших міст та селищ, змінюють інтер’єри будинків, клубів чи народних домів (сутність назв яких через активну організацію культурно-дозвіллєвої діяльності не змінюється), насичують вільний час мешканців краю справді професіональними художніми дійствами: концертами, організовують численні мистецькі фестивалі, конкурси, огляди, флеш-арти й флеш-моби, що значно покращує культурний клімат особливо українського (поліського, зокрема, північного) села. Ці люди неочікувано швидко своєю діяльністю розширили наше уявлення й про оздоблення української кухні через низку зразків відродженої чорнодимленої кераміки, використання якої робить українську страву неперевершеною за смаком і довершеною за формою подачі. І саме вони повертають у наше складне сьогодення традиції вітчизняного сервісу, правда, у вже іншому його вимірі. І якщо сьогодні ця практика поки ще не витісняє продукцію повною мірою «Макдональдз» чи інші, нетипові зразки форм і продуктів харчування, що швидко намагаються прижитися на нашій землі, як і, приміром, пластикова упаковка, то, принаймні, для тверезих душею і розумом місцевих жителів нагадує про можливість харчуватися і облаштовувати свій побут та дозвілля значно краще, зберігаючи давні і міцні традиції української кухні та загалом святкового національного настрою і здоров’я. Та й світові глобалізаційні чинники настільки загострили проблему існування людини у сучасному екопросторі, що такі явища, як «зелений туризм» стали дуже привабливими не лише для українців, (чимала кількість яких упродовж свого життя не лише не виїздить за кордон із метою відпочинку, подорожі, ознайомлення з пам’ятками культури, але й не покидає свого села чи селища через низку організаційно-фінансових проблем та проблем, пов’язаних із сільським укладом життя загалом), але й для іноземних громадян, для яких фінансовий і часовий чинник, принаймні в його сучасному українському вимірі, вже давно перестав бути проблемою, здатною стати предметом обговорення. Ну, а зразки поліського ткацтва, відтвореного у «поліському серпанку», художній вишивці, бісеро -, вузлико – та соломоплетінні і ще безлічі інших оригінальних видів декоративно-ужиткового мистецтва: художньої обробки дерева, народного примітиву загалом в образотворенні, оздоблення житла, унікальних виробів із голок кримської 14


хвої, які слугують основою для виготовлення контейнерів для зберігання продуктів харчування на українській кухні тощо, вже давно дивують цивілізований світ, а на наших землях залишаються достатньо типовим, звичним явищем, яке є завжди предметом особливого захоплення, збереження і подальшого культивування. А загалом, автор цієї книги повністю поділяє думку Сенеки про те, що спогади про талановитих і оригінальних людей так само корисні, як і спілкування з ними. І людина завжди була і буде самим цікавим явищем для іншої людини, наголошував вже інший класик [12; с. 65]. Хоча будь-яка людини, про яку піде мова в тексті цієї книги та й не лише книги, – і про це треба пам’ятати також – не мозаїка чеснот та недоліків, як і не істота, якій притаманний нічим не замулений єдиний колір – білий чи чорний. Специфічною рисою цього видання є те, що воно базується в основному на широкоаспектній джерельній базі, тобто зразках художньої культури (репертуарі, художніх (образотворчих) пам’ятках, різноманітних звітних чи нормативно-розпорядчих документах, каталогах, спогадах, відгуках, спілкуванні, врешті-решт), хоча в ньому використано й чимало спеціальної літератури, характеристика якої буде подана нижче. Історіографічною базою дослідження є різноманітна спеціальна література переважно загальнотеоретичного (культурологічного) характеру, представлена монографічними філософськими працями М. Бердяєва («Диалектика божественного и человеческого». – М., 2003), в яких подана термінологічна характеристика культурного процесу ХХ століття, здійснено намагання виявити сутність та діалектику божественного і особистісного у процесі художньої творчості і спробувати це екстраполювати на діяльність митця. Це і класичне дослідження іспанського філософа першої третини ХХ століття Хосе – Ортега-і-Гассет – «Бунт мас» (К., 1993), окремі фрагменти якого використовуються у підтвердження еволюції ролі культурних потреб народних мас та особистості і їх значенні в сучасній історії. Це також низка праць сучасного італійського філософа Умберто Еко, культурологічні інтерпретації багатьох нагальних проблем якого надзвичайно суголосні нашому науковому пошуку; це також і класичні праці Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса та ін., у яких обґрунтовуються проблеми взаємодії людини і природи, економічні витоки багатьох явищ суспільства тощо. Наголосимо й на класичних виданнях із питань психології творчості авторства К. – О. Конради та И. – П. Эккермана [10], а також й розвідку А. Белого «Проблемы творчества» (М., 1988), де подано цікаві спостереження, співставлення творчої діяльності особистості у різних сферах, особливості інтерпретації художнього тексту, розкрито специфіку творчого процесу митця, його ставлення до своїх колег, культурного середовища, світової спадщини та ін. Серед інших праць – монографічна розвідка В. Щербини й М. Наумової («Українська національна культура як цілісність: регулювання її регіональних відмінностей». – К., 2012), присвячена виявленню сутності регіональних відмінностей та їх врегулювання у вітчизняній культурі, а також монографія С. Дрожжиної («Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти» (Донецьк, 2005.), спрямована на пошук шляхів та особливостей реалізації культурної політики держави в полікультурному просторі сучасної України та окремі праці І. Юдкіна-Ріпуна, О. Оніщенко й ін. [16], де питання різних аспектів художньої творчості, а надто – в її філософському контексті, розглянуті у надзвичайно широких ракурсах. До цієї групи наукових розвідок віднесемо й вже класичні праці українських дослідників початку ХХ століття – М. Сумцова, В. Шухевича, М. Кордуби, С. Таранушенка та інших науковців, що торкаються питань розвитку національної культури у розмаїтті її художніх виявів (писанки, обрядової практики, звичаєвих традицій, народної 15


поезії, декоративно-ужиткового мистецтва тощо), матеріали яких використовувалися нами для проведення відповідного порівняльного аналізу художнього життя чи для підтвердження певних висновків стосовно розвитку культурно-мистецького процесу тощо. Це також і роботи сучасних науковців, що ставлять за мету розробку теоретико-методологічних проблем розвитку культурного процесу – Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка («Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз». – К., 2002), Виткалова В. Г. («Українська культура: сторінки історії ХХ століття». – Рівне, 2004 та ін.), зокрема намагаються виявити роль культури в українському соціумі, з’ясувати сутність сучасних ідеологем й ідеологічних процесів загалом та прослідкувати їх вплив на людину. Адже, як наголошували згадані вже Л. Губерський, В. Андрущенко та М. Михальченко, «сьогодні українська державність страждає не лише тому, що їй бракує чітких уявлень про цілі й перспективи країни в світовому геополітичному просторі, а й тому, що немає обґрунтованої програми політичних дій на найближчі роки» [17; с. 307]. Акцентуємо увагу й на достатньо оригінальній за змістом праці М. В. Гончаренка [5], автор якої аналізує творчі здібності митця і науковця, особливості формування таланту і генію, специфіку їх прояву у різних ситуаціях та творчій діяльності художника в широкому сенсі цього слова. Адже створений митцем культурний продукт подає нам певною мірою сконцентрований образ епохи, достатньо об’ємно втілений у творчості особистості, реальну уяву про історичний час в усьому багатстві та розмаїтті його виявів. Цей напрям досліджень, правда вже у дещо іншому контексті, продовжує наукова розвідка Ю. Богуцького й С. Іваненкової («Самоорганізація й динаміка культури та їх особливості в Україні». – К., 2012), мета якої – дослідити специфіку самоорганізаційних процесів у сучасній культурі та формах їх виявлення в молодій українській державі. До цих розвідок додамо й оригінальну, фактично першу достатньо об’ємну працю молодої київської дослідниці О. Олійник [11], що ставить за мету вивчення сучасних, заснованих на новітніх інформаційно-комп’ютерних технологіях, форм суспільної організації у сфері виробництва предметів духовного споживання, що дістали назву «культурні індустрії». І завершує розгляд соціально-психологічних аспектів висвітлення культурномистецького процесу наукова розвідка С. Мальцева «О психологии музыкальной импровизации» (М., 1991), яка ставить за мету виявити специфіку сприйняття окремих векторів мистецтва, зокрема джазового, базуючись на імпровізації, як основі цього виду культурної практики загалом. Предметом нашого аналізу стали також наукові праці, в основі яких лежить соціологічний підхід до проблем розвитку сучасного мистецтва. Йдеться про дослідження В. Крючкової «Социология искусства и модернизм» (М., 1979), в якій помітне намагання автора виявити сутнісні параметри модерністичних тенденцій в культурній практиці, залучаючи до цього значний соціологічний інструментарій. Сюди ж віднесемо й роботи О. Семашка [12]. Не можна не згадати, в контексті нашого дослідження, й низку праць інших науковців Інституту культурології Національної Академії мистецтв України [15], метою дослідницького пошуку яких є вивчення специфіки становлення нової культурної реальності в країні, що виникла вже після історичного Акту проголошення державної незалежності республіки, її естетики й семіотики, комунікативних, інтегративних і семіотичних аспектів, а також тих процесів, що відбуваються у сучасній культурі загалом. 16


Наголосимо, в контексті подальшого аналізу спеціальної літератури, й на оригінальному баченні сучасного культурного процесу і простору одним із провідних науковців Інституту мистецтвознавства Російської Федерації – М. А. Хренова [13], роботи якого завжди вирізнялися глибиною бачення проблем взаємодії сучасної людини і ЗМІ, ролі ігрової діяльності у становленні особистості та ін. Вони є одними з небагатьох наукових праць, які інакше трактують культурний простір і роль особистості у ньому. У виявленні певних закономірностей розвитку вітчизняної культури, характеристиці провідних тенденцій розвитку мистецтва України у другій половині ХХ століття, розгляді деяких прикладних аспектів розвитку вітчизняного мистецтва в історичній ретроспективі, його формах, символічній системі тощо, ми спиралися на праці Лобановського Б., Говді П. «Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» (К., 1989), Тищенка О. «Декоративно-прикладне мистецтво східних слов’ян і давньоруської народності» (К., 1989), Жаборюка А. «Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ століття» (К., 1990), Соломченка О. «Писанковий світ» (К., 1970), Старової Л. «Писанкарство та його осередки» (Львів, 2001) та ін., які надали нам різноаспектний прикладний матеріал для відповідної його інтерпретації. Серед розмаїття іншої спеціальної літератури, шо стала нам у нагоді, потрібно згадати й різноманітні довідники, монографічну літературу та окремі історико-краєзнавчі розвідки, у тому числі й колективні монографії з регіональної культурномистецької проблематики, підготовлені місцевими науковцями та краєзнавцями (Ю. Лашуком, В. Давидюком, І. Пащуком, І. Сиротою, Р. Тишкевич, В. Виткаловим, С. Мельничуком, С. Шевчуком, О. Булигою, А. Дацковим, О. Гайдабурою, Т. Прокопович, І. Жилінським, Л. Рибенко, Є. Шморгуном, А. Українець, С. Китовою, Т. Пархоменко, А. Обарчук, Я. Підцерковною та ін.), які аналізують сутність сучасної народної культури Полісся, її глибоко народний, традиційний характер, її складові та ті процеси, що відбуваються в окремих видах самодіяльного мистецтва чи регіональної культурної діяльності загалом. У цьому зв’язку доречним буде згадати й нашу монографію «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності», що вийшла друком у 2012 році у приватному видавництві «Микола Дятлик» і в якій охарактеризовано загальне підґрунтя тих культурних процесів, що розгортаються сьогодні на Рівненщині, подано чимало інформації про стан і тенденції розвитку регіональної культурної діяльності в умовах дії глобалізаційних чинників та євроінтеграційних процесів. Згадаємо, при нагоді, й першу колективну монографію «Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини» (2011 р.), в якій чи не вперше зібрано та систематизовано значний обсяг культурно-мистецької інформації про окремі грані минувшини та сучасного життя Волинського краю, втіленого у різноаспектних виявах декоративноужиткової практики. Не залишилися поза увагою й достатньо специфічні в інформаційному плані праці рівненського художника і краєзнавця Валерія Войтовича («Українська міфологія: антологія». – К., 2002; він же: «Амазонка. Богиня – діва – воїн». – Рівне, 2009; він же: «Пересопниця. Рівненський край: історія та культура». – Рівне, 2011 та ін.), у яких досить широко подано місцевий матеріал стосовно народознавчої і, частково, регіональної мистецтвознавчої проблематики, проаналізовано численні місцеві звичаї і традиції, їх еволюцію, а також по-своєму інтерпретовано витоки ментальності місцевого населення краю тощо. У цьому зв’язку згадаємо й монографічні праці А. Стражного «Украинский менталитет: иллюзии, мифы, реальность» (К., 2008), та наукову розвідку харківських 17


дослідників А. Бандурка й В. Друзя – «Этнопсихология» (Х., 2000), співставлення яких із вищеназваними дає чимало цікавого матеріалу для відповідних висновків. Не пройшла повз нашу увагу також й класична праця видатного російського педагога першої половини ХХ століття Г. Нейгауза «Об искусстве фортепианной игры» (М., 1958), на якій вчилося не одне покоління вітчизняних інструменталістів чи загалом осіб, причетних до музичного мистецтва та виконавства, матеріали якої також використовувалися нами для кращого розуміння теоретико-методичних принципів музичного виховання і просвітництва. До цього ж блоку спеціальної літератури віднесемо й численні публікації, здійснені в матеріалах міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій із зазначеної вище проблематики, що проводяться не лише в місцевих ВНЗ, але й у Національних історико-культурних та меморіальних заповідниках краю, а також друкованих із нагоди поважних ювілеїв західноукраїнських літописних містечок тощо, в матеріалах яких трапляється чимало інформації, що становить наш професіональний інтерес. Сюди ж віднесемо й перші окремі сучасні дисертаційні дослідження, автори яких намагаються сформувати власне бачення проблем розвитку мистецтва в країні, зокрема її регіональному векторі (Л. Крупеніна, Г. Борейко, Т. Смирнова, М. Кандзюба, О. Трофімчук, Н. Луценко, І. Ян, В. Михальчук, О. Помпа, І. Чернова, А. Фурдичко, О. Легкун, І. Кулаковська й ін.). До науковців, що аналізують проблематику регіоналізму в культурній площині, слід зарахувати й чернігівського сучасного дослідника В. Личковаха, який, крім усього іншого, є організатором численних науково-практичних конференцій з проблем розгляду філософських аспектів функціонування української культури. Під час підготовки цієї роботи бралися до уваги й достатньо оригінальні історико-краєзнавчі розвідки місцевих краєзнавців – М. Бендюка, В. Перуніна, Я. Бондарчук, Б. Столярчука, І. Пащука, В. Луца, В. Войтовича та ін., в матеріалах яких аналізуються регіональні види широкого вектора декоративно-ужиткового мистецтва, подана характеристика окремих постатей чи художніх колективів, наголошено на специфічності розвитку регіону, тобто сконцентрований значний фактографічний матеріал, гідний уваги і подальшого вивчення і поширення. Відмінністю нашої праці є також те, що в ній використано чимало наукових розвідок із питань виявлення сутності аматорства та художньої самодіяльності, культурної практики України, культурно-дозвіллєвої діяльності загалом, їх ролі в становленні культурної діяльності особистості тощо. Здійснено спробу виявити відмінності у тлумаченні окремих понять і термінів. Це, перш за все, наукові праці російських дослідників культурно-дозвіллєвої сфери – Є. Смирнової, А. Каргіна, Ю. Стрельцова, М. Аріарського, Ю. Соколовського, Ю. Красильникова, В. Цукермана, а також їхніх українських колег, чий науковий пошук не обмежується лише дозвіллєвою проблематикою – Ф. Прокоф’єва, С. Безклубенка, В. Шейка, В. Кірсанова, О. Курочкіна, О. Сасихова, С. Піналова, Г. Чернявського, А. Виноградова, Ю. Сабадаш, В. Красільникова, Т. Новальської, І. Петрової, Н. Цимбалюк, О. Кравцової, Л. Карпової та ін., які акцентують увагу на проблематиці, розгляд якої чомусь оминається сучасними дослідниками, хоча важливість її розробки беззаперечна, оскільки вона торкається питань формування особистості у сфері вільного часу, охоплюючи проблематику ціннісних орієнтацій, запитів і духовних потреб сучасної людини та їх трансформації у сучасних умовах тощо. Цікавими видаються нам й наукові дискусійні розвідки іноземних дослідників стосовно виявлення сутності фестивального руху, його еволюції, зокрема праці К. Жигульського, Д. Генкіна, В. Тріодіна, О. Коновича, присвячені дослідженню специфіки 18


фестивального руху, його ролі в забезпеченні створення «святкової ситуації» та виконанні ним функцій «штучного замінника свята», а також робота Дж. Коллиера «Становление джаза» (М., 1984), предметом уваги автора якої є еволюція музичної системи цього напряму художньої культури, аналіз художніх колективів тощо. У цьому ряду використовувалися й окремі статті українських авторів. Сюди ж зарахуємо й розвідку В. Симоненка «Українська енциклопедія джазу» (К., 2004), що є першим ґрунтовним дослідженням цього виду мистецтва в Україні і дає змогу прослідкувати еволюцію художньо-стилістичної гами цього виду музичної культури. Окремо вирізнимо й ґрунтовні наукові напрацювання науковців Київського Центру культурних досліджень (НАКККіМ), що проводяться під керівництвом його лідера О. Гриценка [7], які з повним правом можна віднести до яскравих прикладних досліджень культурно-дозвіллєвої сфери сучасності. Їх цінність полягає також й у досить прагматичних рекомендаціях, наявних у цих розвідках, для працівників сфери та керівників галузі усіх рівнів. Не можна оминути увагою й вже неодноразово згадані збірники: «Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку», наукові записки РДГУ та «Актуальні питання культурології», альманах наукового товариства «Афіна» кафедри культурології, підготовкою до друку яких частково займається автор цієї книги. В них подається надзвичайно оригінальний матеріал стосовно культурних процесів, що розгортаються в сучасній Україні. І на завершення огляду наголосимо й на використанні автором праць відомого сучасного українського вченого С. Д. Безклубенка [1], наукові розвідки якого дають чимало оригінального матеріалу не лише з питань розвитку національної культури, але й стосовно термінологічної інтерпретації відомих, здавалося б, понять, термінів, значень, формують інший, не упереджений кут зору на загалом відому проблематику. Окремі його книги (принаймні ті, на які зроблено посилання у нашому дослідженні) повинні стати специфічним методологічним підґрунтям для вивчення культурного простору загалом, адже спираючись на них можна усунути або оминути чимало неточностей та недоречностей, на яких хиблять, як правило, праці молодих дослідників. Його роботи вирізняє переконлива логіка наукової інтерпретації. У дослідженні широко використовується й інша спеціальна література, посилання на яку і її коментар подано безпосередньо у самому тексті цієї праці. Джерельною базою дослідження є матеріали поточних архівів управління культури і туризму Рівненської та Волинської обласних державних адміністрацій, КЗ «Рівненський обласний Центр народної творчості» обласної ради, Академічного музично-драматичного театру, Палацу дітей та молоді, низки установ культури і мистецтв, художніх колективів області тощо, на які також подано посилання в самому тексті роботи. Саме в цих матеріалах зосереджено первинну інформацію стосовно сучасного стану культурної творчості на Рівненщині. Нами аналізувалися статистичні звіти, репертуарні плани, характеристики на художні колективи та їх керівників, плани роботи колективів, звіти про гастрольні чи конкурсні виступи, річні звіти тощо. Предметом особливої уваги став й репертуар окремих художніх, зокрема й численних аматорських, навчальних та професіональних мистецьких структур Рівненщини («Срібна терція», «Едельвейс», «Олександрія», «Смига», народний Молодіжний театр КЗ ПК «Текстильник», інструментальне тріо «Контрасти» обласної філармонії, фольклорний колектив «Горина» Інституту мистецтв РДГУ, народні ансамблі сучасного танцю «Light Dance Company» Рівненського Палацу дітей та молоді і народної музики «Самоцвіт» БК с. Здовбиця й ін.), а також оригінальні візуальні культурні проекти О. Харвата «Портрет митця», «Анатолій Мартиненко», «Батьківщина української Першокниги», інші подібні 19


розробки А. Мізерного, О. Купчинського, О. Майструка тощо; окремі документальні фільми про місцевих майстрів (У. Кот, О. Рябунець, Б. Забуту, В. Рябунця та ін.). Для уточнення окремих позицій стосовно культурного розвитку Рівненщини в роботі використано матеріали НПБУ під загальною назвою «Хроніка культурного життя України»: оглядова довідка за матеріалами преси та неопублікованими документами за 2008–2012 роки в 12 випусках [14]. До джерельної бази віднесемо й матеріали фестивальної практики поліського краю, зокрема нормативно-правову, розпорядчу та методичну літературу, пов’язану з фестивалями, проведеними останнім часом у Луцьку, смт. Світязь, Шацьку, Млинові, Володимирці, Пересопниці, Дубні, Сарнах, Острозі, Дубровиці, Радивилові, Гощі, Житомирі, Луцьку, а також окремі інформаційні матеріали, взяті з телепроекту «ФолькМюзік» (УТ – 1, 2013 р.) за участі фольклорного колективу «Берегиня» з с. Крупове Дубровицького району Рівненщини, ХV і ХVІ міжнародних фестивалів дитячої творчості «Золотий лелека», проведених у червні 2012–2013 рр. у Миколаївській області, Міжнародних фестивалів студентської естрадної пісні «На хвилях Світязю» (смт. Шацьк, 2011–2013 рр.) та Міжнародного фестивалю гончарів пам’яті родини Кричевських, проведеного у смт. Опішня (Полтавської обл.) навесні 2013 році та ін. Цей матеріал значною мірою використовувався нами для здійснення порівняльних характеристик, аналізу, виявлення провідних тенденцій розвитку культурного процесу в Україні тощо. Серед різноманітних джерел, що дають підставу вивчати сучасні культурно-мистецькі процеси, важливе значення для нашого дослідження мала періодична преса. Її значення актуалізується ще й тому, що саме в періодиці знаходять своє втілення найбільш актуальні проблеми сьогодення. Періодика залишається суттєвим показником уваги спільноти до зазначеної вище проблеми, її ролі в структурі духовної культури суспільства. Інформація, сконцентрована в періодиці, як ми уже неодноразово відзначали, є важливою ще й тому, що подається вона, як правило, по «гарячих слідах» події, а отже, ця подія, явище чи постать, що стали предметом уваги автора, являють своєрідний і специфічний відбиток часу, ситуації, певних культурних, політичних та інших взаємозв’язків тощо і дають можливість згодом на підставі такої інформації прослідкувати (чи відтворити, реконструювати) загальний розвиток духовних процесів чи явищ, що відбулися в соціумі. З іншого боку, досліджуючи сучасну періодичну пресу як важливе інформаційне джерело, слід мати на увазі, що на зміст публікацій, рівень повноти й об’єктивності вміщеної в них інформації, суттєвим чином впливає не лише кваліфікація авторів та працівників редакцій, що доводять цю інформацію до читача, а й умови, в яких готувалися ті чи інші матеріали (Як із сумом наголошував ще у далеких 20-х роках ХХ століття Михайло Булгаков: «хочу дожити до такого часу, коли розгорнеш газету, а там… інформація!»). А це, в свою чергу, вимагало доповнення й перевірки такої інформації за допомогою інших джерел. Тож до цього, в разі потреби, додавалася інформація, що міститься в монографічних і довідникових виданнях та різноманітних мистецьких альбомах, пристендових проспектах, публіцистичних розвідках тощо, що вийшли друком на Рівненщині, Волині, Херсонщині та ін. в обраний нами для розгляду період. Лише у такий спосіб, на нашу думку, можливо відтворити повнокровну й достовірну історію культурного поступу будь-якого народу. Тож предметом зацікавлень стали інформаційні матеріали, опубліковані у таких періодичних виданнях, як: «Вісті Рівненщини», «Літопис Заходу», «Правда Рівненська», «Теле-ракурс», «Рівне вечірнє», «Сім днів», «Народна творчість Рівненщини», «Мистецькі грані», «Рівне-експрес», «Вільне слово», «VIP», «Рівняни», «Волинь» (Рівне), «Волинські губернські відомості» (Луцьк), «Урядовий кур’єр», «Народна творчість та 20


етнографія: студії мистецтвознавчі», «Культура і життя», «Мистецтво та освіта» (Київ), «Натали» (Москва) й окремі районні періодичні видання («Клеванський тракт», «Вісник Дубенщини», «Замкова гора», «Надслучанський вісник» й ін.). Важливе значення для підготовки даної роботи мали особисті контакти автора з керівниками та учасниками художніх колективів України, митцями й організаторами культурно-мистецького життя краю, в процесі яких зібрано цінну приватного характеру інформацію стосовно бачення ними того чи іншого явища, постаті тощо, а також інформацію стосовно інтерпретації мистецьких творів, постатей, процесу і т. і. З цією метою у роботі використано чимало оригінального матеріалу, одержаного від безпосереднього спілкування з самими митцями – М. Токар, Є. Безніском, Р. Яцівим, М. Крушельницькою (Львів), Т. Лукашевич, О. Литвином, М. Ліхановим, П. Подольцем, М. Йоришем, Ф. Бобриком, О. Сташуком, І. Жилкою, В. Гвоздинським, М. Сіваком, Л. Гринбоким, М. Годуном, І. Токар, М. Пашковським, О. Безюком, Г. Морозюком, Н. Ніколаєвою, В. Д’яковим, А. Гаврюшенко, Н. Сторожук, О. Харватом, О. Майструком, В. Луцем, В. Захаровою, О. Купчинським, О. Потянком, А. Мізерним, В. Рябунцем, О. Рябунець, В. Позніком, В. Нестерук, І. Зайцевою, Н. Дребот, П. Петросюком, С. Бусленком, С. Хоровцем, С. Мельничуком, Б. Забутою, Н. – М. Фариною, О. Кривенчуком, З. Кретом, М. Дациком, В. Гайдайчуком, Т. Мартинюк (Рівненщина), В. Чепелюком, А. Гордійчуком, Н. Кубицькою, О. Дем’янчуком, О. Баковським, Г. Вахрамеєвою, В. Охманюком (Луцьк), Г. Чапкісом, А. Рудницькою, М. Нітіч, А. Князем (Фурдичком), Т. Мельником (Київ), Г. Матвеєвою, Л. Іваницькою (Миколаїв) та ін., в процесі якого було переглянуто чи прослухано чимало їхніх художніх творів, вистав, нотаток, план-проспектів, сценарних планів, репетиційних схем тощо. Проведено також чимало співбесід і з керівниками окремих структурних підрозділів та керівників галузі, державних установ і приватних мистецьких формацій, багатьох художніх колективів, установ культури і мистецтв, творчих спілок Рівненської області (О. Губанов, Я. Мельник, С. Хом’як, М. Волинець, І. Власик, І. Вєтров, І. Ткачук, Г. Кульчинська, В. Дорошенко, Алла і Леонід Волошуни, Ф. Васечко, В. Самчук, О. Булига, В. Ярощук, В. Черепуха, П. Давидюк, І. Пащук, Т. Пономарьова, В. Луц, Р. Тишкевич, Г. Ковальчук, Ю. Калітинський, Н. Волощук, К. Приймачук, О. Тарасенко, В. Данилюк, В. Петрів, В. Ващук, С. Кульчинський, В. Марченко, А. Ткачук, Р. Мохнюк, П. Смолін, С. Цюлюпа, В. Лотоцький, А. Мартиненко, Р. Мартиненко, І. Первушевська, А. Кашперський, В. Супонькіна-Лагнюк, Л. Сітовський, Л. Костюк, Т. Лазарук, Т. Васечко, О. Ігас, Н. Шолудько, М. Крет, В. Виткалов, А. Черуха, С. Гавриленко, А. Машлай, О. Трофімчук, С. Шевчук, В. Годовський, Н. Іванник, Н. Чорна, О. Присяжненко, Р. Алексіюк, Т. Максименко, М. Федоришин й ін.) та інших областей України і зарубіжжя: В. Іваницький, А. Гордійчук, В. Мойсіюк, С. Гемберг (Луцьк), Г. Матвеєва, П. Кулішенко, Н. Литвиненко, В. Мозговий, Р. Коваль (Миколаїв), М. Поплавський, Ю. Курач, Н. Брояко, В. Бебешко, Г. Чапкіс, Ю. Афанасьєв, М. Орловський, Л. Масол, І. Білик, І. Синельников (Київ), О. Вацик, Михайло та Тетяна Гузуни (Житомир), М. Токар, Р. Яців (Львів), Г. Локарева (Запоріжжя), О. Олійник, А. Баканурський (Одеса), В. Козляков (Тамбов, РФ), Н. Катамадзе (Батумі, Грузія), В. Бортновський (Мінськ, республіка Білорусь), Б. Рашрагович (С. – Петербург) та ін., що надало можливість «побачити» культурну сферу з іншого, у тому числі й організаційно-фінансового, боку, базованого на регіональному чинникові і забезпечило відповідну доказовість вивчення проблеми. І це також становило важливий аспект аналізу джерельної бази нашого дослідження. Необхідною складовою джерельної бази стала також інформація, одержана автором безпосередньо в процесі відвідування численних репетицій художніх колективів, 21


обласних та всеукраїнських конкурсів команд КВК, театральних конкурсів, широкого фестивального руху Волині, а також ознайомлення з низкою експозицій фотовиставок, експонувань художніх творів декоративно-ужиткового мистецтва, презентацій, персональних чи «збірних» виставок, творчих звітів та ін., що організовуються у мистецьких галереях, залах мистецтв обласної універсальної бібліотеки, інших бібліотек м. Рівного, обласного краєзнавчого музею, галереї європейського живопису «Євро-Арт», Академічних театрах, МБК «Текстильник» тощо. До цього слід додати й переглянуті нами численні мистецькі альбоми місцевих фотоклубів «Простір фото», «Час», «Білий кролик» тощо, архіви майстрів художньої фотографії (О. Потянка, О. Харвата, А. Мізерного, В. Луца, Е. Хитрого, В. Захарової, О. Майструка та ін.), фестивальні матеріали, зокрема й останній Каталог клубних колекцій учасників вернісажу VІІІ Фестивалю фотоклубів України (К., 2013) та каталог конкурсних робіт чергового (VІІІ) міжнародного мистецького заходу «Фотовернісаж на Покрову» (Рівне, 2013 р.). Було проведено також співбесіди з керівниками художніх галерей та фотоклубів – «Час» (С. Бусленко), «ЗУЗА» (Т. Лазарук), «Простір фото» (О. Харват), «Білий кролик» і Art-кафе «Сальвадор Далі» (О. Купчинський), «Євро-Арт» (А. Волошун) (м. Рівне), «Іква» (м. Дубно, кер. – М. Величковський та ін.), що є центрами постійних вартісних художніх експонувань. А порівняльний аналіз цієї інформації із загальноукраїнською та російською художньою практикою і специфікою діяльності приватних галерей загалом у колишніх республіках СРСР, надав можливість широкої інтерпретації одержаних нами даних. У дослідженні використано також різноманітну тематичну краєзнавчу та фольклористичну літературу, видрукувану останнім часом І. Пащуком, С. Мельничуком, В. Виткаловим, Б. Столярчуком, Т. Пономарьовою, Л. Рибенко, В. Ковальчуком, Ю. Рибаком, Л. Січкарук (Гапон), Л. Костюк, Н. Кожушко, А. Українець, Р. Тишкевич, А. Обарчук, О. Булигою, Т. Пархоменко, Т. Міненко та іншими, де питання культурно-мистецького розвитку краю розглядалося у тій чи іншій мірі і на яку також подано посилання безпосередньо в тексті цієї роботи. Нами вивчалися каталоги низки міжнародних мистецьких Осінніх салонів «Золота Зуза», окремих митців, а також сучасні періодичні літературно-мистецькі видання Рівненщини – «Мистецькі грані», «Погорина» («Волинь»), «Проріст», публіцистичні праці відомих науковців краю (П. Кралюка, В. Рожка, Я. Поліщука, В. Войтовича, П. Савчука, В. Виткалова, Є. Шморгуна, Я. Бондарчук, С. Шевчука, А. Жилюка, Т. Пономарьової, Л. Крайлюк, І. Мілясевич, В. Жук, М. Шатрової та ін.), надруковані за останні роки. Не можна не згадати й унікальну інформацію, одержану автором безпосередньо у творчих майстернях від відомих майстрів пензля, художньої графіки чи сцени – О. Литвина, М. Йориша, В. Гвоздинського, М. Ліханова, П. Подольця, М. Сівака, І. Жилки, Л. Гринбокого, М. Пашковського, О. Сташука та ін., або В. Петріва, Г. Морозюка, З. Крета та ін., що дала можливість автору поглянути на сферу культури з дещо неочікуваного ракурсу. До важливих складових джерельної бази слід віднести й Аналітичні звіти Міністерства культури та туризму України за останні роки (2008–2013) та Аналітичні звіти стану розвитку культури в області, підготовлені для Голови Рівненської обласної державної адміністрації, на підставі яких можна виявити стан та тенденції розвитку культурної діяльності на Рівненщині крізь призму управлінського апарату області, здійснити порівняльну її характеристику у контексті з іншими суб’єктами регіональної культурної творчості в Україні. У книзі, з метою детальнішої характеристики організаторів культурно-мистецького життя чи митців, проаналізовано численні тематичні каталоги експонувань, 22


програми фестивальних заходів краю, зокрема: Міжнародних фестивалів дитячого фольклору «Котилася торба…» (м. Кузнецовськ, 2004 р.; м. Дубно, 2008 р., 2012 р.); Міжнародних молодіжних фестивалів традиційної народної культури «Древлянські джерела», «Металеве серце України» (м. Рівне, 2001–2012 та 2013 рр.) і альтернативної музики «Тарас Бульба» (м. Дубно, 2012–2013 рр.); «Art Jazz Cooperation» (м. Рівне-Луцьк, 2011–2013 рр.), Міжнародного фестивалю духовної музики «Блага вість Пересопниці» (м. Рівне – с. Пересопниця, 2011 р.), Всеукраїнських конкурсів виконавців на духових та ударних інструментах ім. В. Старченка (м. Рівне, 2007–2013 рр.), виконавців на народних інструментах ім. О. Степанова (м. Рівне, 2012–2013 рр.), регіональних традиційних культурно-мистецьких заходів рівня: «Дзвенить оркестрів мідь…» (смт. Клевань), «… І творчістю хата багата» (м. Сарни), «Пісня – доля моя» (м. Дубровиця), «Встань, козацька славо! Засвіти знамена!» (смт. Демидівка), «Наша слава козацькая не вмре, не загине!» (смт. Хрінники), «Красносільські вітряки» (смт. Гоща), Фестивалю ткацтва (м. Радивилів, с. Пляшева, 2013 р.), «Шоу-Західний регіон» (м. Рівне) та багатьох інших, у тому числі проведених і в інших областях республіки (Херсонській, Миколаївській, Волинській, Житомирській та ін.) на предмет виявлення змін й тенденцій, помітних у репертуарній політиці художніх колективів краю, ротації кадрів художніх та методичних структур й ін. Були переглянуті нами також програми різноманітних культурно-мистецьких заходів, зокрема: «Мистецтво одного села», «Музейні гостини» (м. Рівне), «Замкові гостини» (м. Острог), програми з пропаганди музейної діяльності Рівненщини, поданої для участі у Всеукраїнському конкурсі, тематичні звіти управління культури і туризму Рівненської ОДА, плани-проспекти проведення відповідних Колегій, телепрограми «Азбука ремесел», присвячені місцевим майстрам декоративно-ужиткового мистецтва, програми підсумкових заходів стосовно розвитку художнього аматорства Рівненщини («Творче жниво», «Таланти твої, Рівненщино!», мистецькі заходи з нагоди 360–362 річниць Берестецької битви 1651 року, 1025-річчя прийняття християнства та ін.), прослухано фонограми численних концертів, звітів тощо, переглянуто відеофільми про окремі колективи («Срібна терція», «Полісянка», «Смига», «Горинь» та ін.), художні фільми за участю місцевих акторів (Г. Морозюка, В. Петріва), а також альманахи, плани роботи обласної організації НСХУ і художні пристендові буклети окремих членів обласної Спілки художників НСХУ, тематичні каталоги художніх творів К. Литвина, О. Литвина, П. Подольця, І. Токар, Т. Лукашевич, М. Пашковського, М. Йориша, Л. Гринбокого, М. Гвоздинського, М. Сівака, О. Сташука, студентські художні експонування за їх участі та ін. Частково автор також звертався до інформаційного порталу «Історична Волинь» [9], який зберігає чимало цікавої інформації про культурний простір Волині та представників його культурно-мистецької сфери. Серед інших джерел – архів відомого археолога І. К. Свєшнікова та хрестоматія, підготовлена на його основі місцевими науковцями [19], матеріали відвіданих засідань сценарних груп, які готували названі вище культурно-мистецькі заходи, плани тематичних пленерів місцевих художників, фото і звіти 1950–1960-х років (часу розквіту аматорського документального кіно та фотографії), а також матеріали нового часопису «Народна творчість Рівненщини», в якому концентрується чимало джерелознавчої інформації, що становлять наш професіональний інтерес і у підготовці яких до друку автор брав безпосередню участь. Цілком природно, що чим складніше і багатогранніше будь-яке явище чи постать, що є предметом розгляду, тим складніше дати характеристику його сутності, 23


тим більша кількість визначень, часто таких, що заперечують одне одного в принципі, воно породжує [4, с. 413], наголошував свого часу Г. Гегель. Утім, спираючись на наявну фахову літературу, а надто – широкоаспектну джерельну базу та досвід власного спілкування з митцями і їх безпосередню творчість, спробуємо ці характеристики надати. Хронологічні межі дослідження охоплюють період новітньої доби історії України – починаючи від 1991 року по теперішній час, коли розгортаються сучасні культурно-мистецькі процеси, фестивальні рухи, відбуваються суттєві зміни в освіті, здійснюються спроби їх теоретичного осмислення та розробляються шляхи і заходи її (мережі – С. В.) подальшого удосконалення. І саме на цьому тлі відбувається творча діяльність обраних нами для розгляду особистостей. Однак у разі потреби автор звертався до аналізу культурного простору України та його представників і в інші періоди життєдіяльності української республіки. Об’єктом роботи є культурно-мистецьке життя Рівненщини крізь призму творчої діяльності митців та організаторів культурно-мистецького поступу регіону. Предмет дослідження – культурно-мистецьке життя регіону, що здійснюється під впливом державотворчих процесів у країні, побачене через художню діяльність митців та організаторів культурного процесу. Метою даної роботи є вивчення культурно-мистецької спадщини Рівненщини новітньої доби України (1991–2013 рр.) крізь призму організаційно-художньої діяльності окремих особистостей, що беруть активну участь у цьому процесі. Завдання дослідження: – виявити та проаналізувати спеціальну літературу з зазначеної вище проблематики, охоплюючи в основному і її регіональний контекст; – дослідити джерельну базу наукового пошуку; – з’ясувати стан наукової розробки досліджуваної проблеми; – охарактеризувати культурно-мистецьку, організаційно-творчу та організаційнометодичну діяльність обраних нами для розгляду постатей і художніх колективів краю; – розкрити нові форми культурно-мистецької діяльності, що з’явилися останнім часом у практиці роботи окремих митців та художніх колективів крізь призму фестивального руху, що організується на Рівненщині; – уточнити фахову наукову термінологію у сфері аматорства, художньої діяльності, культурної практики загалом; – проаналізувати культурний потенціал музейних колекцій краю, зосереджених у національних історико-культурних заповідниках, музеях та приватних зібраннях; – дослідити творчі можливості окремих митців та організаторів культурно-мистецького життя Рівненщини, базуючись на їх приватних архівах та інших складових джерельної бази їх художньої діяльності; – здійснити порівняльну характеристику культурно-мистецької діяльності, що організується в краї з подібними видами творчої репрезентації представників з інших областей України (Волинської, Херсонської, Полтавської, Миколаївської, Івано-Франківської, Житомирської та ін.); – виявити провідні тенденції та проблеми, що намітилися в культурно-мистецькому житті Рівненщини й України загалом останнім часом під впливом суспільно-політичної ситуації в країні та дії світових глобалізаційних факторів; – підвести підсумки проведеної роботи. 24


Теоретичні і методологічні засади дослідження. Методологія нашого дослідження ґрунтується на загальних та спеціальних методах пізнання, що застосовуються в галузі сучасного мистецтвознавства й культурології. Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу монографічного дослідження склали праці вітчизняних дослідників у галузі культурології, історії, етнографії, краєзнавства та мистецтвознавства. Для вирішення поставлених у роботі завдань використовувалися методи наукових досліджень, що передбачають вивчення культурно-мистецьких процесів у зв’язку з тими процесами, що відбуваються в окреслений вище період. Структурно-функціональний метод застосовувався у процесі аналізу особливостей культурного життя регіону; аналітико-концептуальний – для ознайомлення з дослідженнями, що пов’язані із зазначеною вище проблемою; історичний – для аналізу культурного життя в контексті суспільно-історичних перетворень; компаративний – для порівняльних характеристик. Аналізуючи динаміку культурних процесів, змін у статистиці відвідування музейних установ, клубних закладів, театрально-видовищних установ та концертних організацій, кількісні показники наявних учасників, керівників і художніх колективів загалом, еволюції складу національних меншин краю та форм їх культурної діяльності, обласні програми охорони культурної спадщини тощо, застосовувалися статистичні й кількісні методи. Основним методом роботи є культурологічний метод і метод аналізу, який дав можливості виявити характерні риси культурно-мистецького життя краю та інших областей республіки; хронологічний і ретроспективний методи використовувалися під час аналізу культурно-мистецьких процесів у сфері аматорства та професійного мистецтва (образотворчого, вокально-хорового, музичного, декоративно-ужиткового, театрального, хореографічного тощо); а поєднання історичного і логічного методів дало змогу з’ясувати характерні особливості української ментальності, виявити її внутрішню суть. На основі загальноісторичних методів (історико-генетичного, історико-порівняльного, історико-типологічного, історико-системного, історико-антропологічного), розкрито історичну сутність досліджуваного явища та його специфіку в контексті соціальних зв’язків. Системний аналіз забезпечив можливість дослідження культурно-мистецьких процесів як повної системи, сукупності об’єктів і явищ, що відзначаються, з одного боку, структурною цілісністю, а з іншого – характеризуються подієвістю, ситуативністю, динамічністю. Необхідним засобом в опрацюванні наявних джерел став також критичний метод, який також знайшов своє застосування у нашому дослідженні. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому: – вперше місцеві митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю (художні керівники, керівники обласних структур сфери культури, представники мистецьких ВНЗ, керівники мистецьких організацій тощо) стають предметом комплексного наукового вивчення;

– охарактеризовано специфіку організації навчально-концертної, виховної діяльності художніх колективів краю та окремих його виконавців; – показано культурний потенціал деяких установ культури і мистецтва Рівненщини; 25


– розкрито еволюцію духовних потреб сучасної молоді краю крізь призму репертуарної політики, що проводиться керівниками художніх колективів; – проаналізовано матеріали першого соціологічного дослідження, спрямованого на виявлення стану розвитку образотворчого мистецтва Рівненщини і ролі в його функціонуванні місцевих митців та мистецтвознавців; – охарактеризовано окремі наукові розвідки стосовно дослідження призабутих сторінок регіональної історико-культурної практики;

– уточнено наукову термінологію у процесі характеристики сучасного культурного процесу та простору Рівненщини й України загалом; – виявлено основні проблеми (та обумовлено причини їх появи) у функціонуванні галузі культури Рівненщини в перше 15-річчя ХХІ століття;

– висвітлено характерні ознаки організації фестивального руху, інших культурологічних заходів в областях України, серед різних категорій населення (у Волинській, Вінницькій, Миколаївській, Полтавській, Херсонській, Житомирській та ін.);

– акцентовано увагу на порівняльній характеристиці культурного потенціалу Рівненщини й інших областей України в питаннях духовного впливу на її населення; – досліджено провідні тенденції подальшого розвитку культурно-мистецького процесу західноукраїнського регіону в контексті розвитку культурного процесу держави.

Поданий у книзі матеріал ґрунтується переважно на даних поточних архівів установ культури і мистецтва краю, особистих архівах митців, громадських діячів, художніх керівників і власному архіві та інформації, зібраній автором у безпосередніх контактах з аналізованими у розвідці особистостями. У такому форматі значна частина інформації подається вперше. Практична значимість дослідження. Основні положення та висновки, отримані у результаті проведеного дослідження, можуть використовуватися під час вивчення й порівняння культурно-мистецької спадщини інших регіонів України. Вони також будуть корисними у системі підвищення кваліфікації працівників освіти, культури і мистецтва краю, а також у системі навчання молоді у сучасних загальноосвітніх закладах та ВНЗ художнього спрямування, зокрема у дисциплінах «Історія української культури», «Регіональна культурна практика», «Сучасна українська культура», «Художня культура», «Історія України», «Народознавство» тощо. Цей матеріал може також використовуватися й для подальших наукових розвідок із сучасних проблем розвитку регіональної культурної практики. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана наукова розвідка виконана в рамках комплексної наукової проблеми Рівненського державного гуманітарного університету «Дослідження фольклорних та мистецьких традицій Рівненської області» (протокол № 12 від 12 грудня 1999 р.), зокрема теми «Українська культура: історичний аспект», затвердженої за кафедрою культурології і музеєзнавства. Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом публікацій окремих матеріалів, основних положень та висновків роботи у наукових виданнях України та наукових збірниках ВНЗ республіки (понад 100), виступів із доповідями на різноманітних наукових та науково-практичних конференціях, Круглих столах тощо (понад 45), у системі підвищення кваліфікації працівників культури України, зокрема й серед студентів усіх форм навчання в РДГУ, керівників художніх колективів й учасників ХV міжнародного фестивалю студентської естрадної пісні «На хвилях Світязю» (червень, 26


2011–2012 рр.), ХV–ХVІ міжнародних фестивалів дитячої творчості «Золотий лелека» (Миколаїв – Рибаковка, 2012–2013 рр.) та ін. Основні положення проведеного дослідження апробовані під час виступів на 6-ти міжнародних науково-практичних конференціях і симпозіумах, зокрема: «Фундаментальні і прикладні дослідження культурології» (К.: НАКККіМ, 21–22 трав., 2009 р.), «Інституційні засади культуротворення: історія та сучасність» (К.: НАМУ, 11–12 трав., 2012 р.); «Україна – Стравінський – сучасна музична культура» (Луцьк: СЄНУ, 15–17 черв., 2012 р.); «Діалог культур у просторі полікультурного світу» (К.: НАКККіМ, 9–10 лист., 2012 р.); міжнародному симпозіумі «Культурно-мистецька освіта: інституціональні трансформації в соціально-культурологічних парадигмах» (Х.: ХДАК, 23–24 травн., 2013 р.); «Культура. Наука. Общество» (Мінськ, 29–30 травня, 2013 р.), ІІ міжнародної школи методичного досвіду «Розвиток творчого потенціалу учнів загальноосвітніх навчальних закладів у системі полі художнього виховання», організованої під час роботи ХVІ міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека», виконуючи обов’язки члена журі (Коблево – Рибаковка, червень, 2013 року) та 9 всеукраїнських подібних заходах: «Українська культура в добу глобалізаційних трансформацій» (Рівне, 10–11 грудня, 2009 р.), «Духовна культура: реалії та перспективи» (Рівне: РДГУ, 11–12 лист., 2010 р.), «Історична Волинь та проблеми духовного відродження України» (Рівне: ОУНБ, 10–12 верес., 2010 р.), «Українська культура: стан і проблеми функціонування у світовому просторі» (Рівне: РДГУ, 14–15 лист., 2011 р.), «Духовно-етична платформа мистецтва: від творчої волі до творчого відкриття» (Львів: НАМУ, 19 квіт., 2012 р.); «Культурна динаміка України в світовому просторі» (Рівне: РДГУ, 15–16 лист., 2012 р.); «Теорія і практика співацького процесу в навчальному закладі: тенденції, перспективи» (Луцьк: СЄНУ, 29–30 берез., 2013 р.); «Традиційна культура в умовах глобалізації: регіональні особливості та розвиток туризму (Х.: ООМЦКіМ, 24–25 трав., 2013 р.), «Роль обласних центрів народної творчості у культурному просторі як стратегічний ресурс розвитку суспільства» (Луганськ, 2–5 жовтня, 2013 р.), «Культурний простір України в розмаїтті виявів» (Рівне, 12–13 лист., 2013 р.) та ін.; Круглих столах на тему «Музейна комунікація: теорія і практика» (Луцьк, травень, 2013 р.), ХІ Острозьких краєзнавчих читаннях: науково-краєзнавчій конференції «Острог на порозі 900-річчя» (Острог, трав., 2013 р.), численних флеш-артах і флеш-мобах, проведених у Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки (Луцьк) та Галереї європейського живопису «Євро-Арт» (Рівне): «Творчий доробок М. Глущенка у контексті історії мистецтва ХХ – початку ХХІ століття» (Рівне, 11 лист., 2011); «Микола Леонтович в контексті епохи» (Луцьк, 20 лист., 2012 р.); «Мистецькі одкровення Сальвадора Далі» (Рівне, 5 квіт., 2013 р.) та ін., звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу, докторантів, аспірантів та магістрантів кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету, проведених у 2008–2014 роках тощо, а також під час читання дисциплін історико – культурологічного спрямування («Історія української культури», «Історіографія культури України», «Методика організації культурологічних досліджень», «Історія музейної справи» та ін.) для студентів денної й заочної форм навчання в РДГУ та технікумі технологій і дизайну Національного університету водного господарства і природокористування. Важливою формою апробації цього матеріалу стали також і численні (понад 50) публікації автора у періодичній пресі Рівненщини, представлені переважно короткими рецензіями на культурно-мистецькі події чи заходи, що відбувалися в краї упродовж останнього часу (2009–2013 рр.), або відгуки на творчі доробки окремих митців та організаторів культурно-мистецького процесу Волині загалом. 27


Структура та обсяг роботи. Дана монографічна розвідка складається зі вступу, дев’яти розділів, що об’єднують у собі 38 параграфів, висновків до кожного розділу та загального висновку, списку використаних джерел й літератури, Іменного і Географічного покажчиків, Додатків, в яких висвітлено здобутки окремих представників духовної культури Рівненщини, переважно їх організаційно-творчу діяльність у сфері культури. Із метою кращої орієнтації читача в окресленій проблемі, посилання розміщуються після кожного параграфу (розділу), а не наприкінці книги. За тематичним спрямуванням у монографії розглянуто різні грані регіонального культурно-мистецького процесу крізь призму діяльності його представників. У книзі використано незначний візуальний ряд, що дає змогу краще побачити та усвідомити стан культурно-мистецьких процесів, що відбуваються на Рівненщині Загальний обсяг монографії складає 362 сторінкb, з яких 346 сторінок основного тексту. Список використаної літератури нараховує майже 350 назв, список опрацьованих джерел налічує понад 170 позицій, значна частина з яких – матеріали поточних архівів установ культури та обласних управлінських структур галузі, а також приватних архівів митців і організаторів культурного життя. Робота із джерельною базою наукового пошуку у той же час засвідчила потужні можливості галузі культури регіонального рівня і дає широкий простір для подальшої її творчої інтерпретації. Увесь пропонований обсяг матеріалу цієї книги подається переважно за видами культурної практики і завершується він розгорнутою розвідкою, суть якої полягає у виявленні тенденцій і проблем функціонування сфери регіональної культури у сучасних умовах і можливих шляхах їх подолання, пам’ятаючи, що спеціальна освіта й надалі залишатиметься визначальним чинником у розв’язанні багатьох проблем сучасності у будь-яких політичних системах та епохах. Загалом, зібрані у цьому виданні «творчі портрети» як окремих митців, організаторів культурно-мистецького життя регіону, так і художніх колективів, складуть достатньо повне враження чи уявлення (адже дати характеристику усім, вартим уваги митцям чи організаторам культурно-мистецького життя, як і художнім колективам, неможливо і не лише за браком місця в книзі, але й за тим, що життя майже щоденно приносить нові відкриття, нові імена, художні колективи тощо) про культурний потенціал Рівненщини, напрями розгортання культурно-мистецької діяльності в краї тощо. Вони значно урізноманітнять і розширять уявлення читача і про західний регіон України загалом, частково – про ментальність його мешканців, культурна характеристика якого була відтворена у достатньо комплексному нашому згаданому вже виданні під назвою «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності», що вийшла друком у місцевому видавництві «Микола Дятлик» у травні 2012 року [3] та частково висвітлюється в інформаційних повідомленнях регіональної періодичної преси. Тобто вона (книга, що знаходиться в руках читача – С. В.) є своєрідним продовженням розробки зазначеної вище проблематики, однак поданої вже в іншій тематико-експозиційній формі. Відбір кандидатур для розгляду мотивувався враховуючи їх роль у культурномистецькому житті краю. І на цей вибір жодним чином не впливали суб’єктивні смаки автора. Хоча в краї є сотні не менш достойних творчих постатей, художня діяльність яких могла б стати і, сподіваюся, стане предметом подальшої нашої художньої інтерпретації. І насамкінець, акцентуємо увагу на ще одному чинникові. 28


Відомий сучасний італійський дослідник-культуролог Умберто Еко переконаний у тому, що у найближчому майбутньому суспільство ділитиметься на тих, хто дивитиметься тільки телебачення, тобто пасивно сприйматиме готові образи й судження про світ, без права і вміння критичного відбору отриманої інформації, а також тих, хто дивиться на екран комп’ютера чи телевізора, об’єктивно відбираючи й обробляючи необхідну інформацію. Тим самим розпочинається і поділ культур, що існував і в епоху Середньовіччя: між тими, хто був здатним читати рукописи, хроніки, а отже, й критично осмислювати релігійні, філософські чи наукові питання загалом, і тими, хто виховувався винятково за допомогою образів у соборі – відібраними й обробленими їхніми творцями… Отже, прогресивна культурна індустрія, трактована як сукупність історичних умов, змінила сьогодні сам зміст поняття «культура». Не намагаючись більше повернути людство «назад до природи», ми повинні звикнути до нової ролі людини: не вільної від машин, але вільної у своєму ставленні до них. Якщо неможливо звільнитися від влади мас-медіа (навіть у сфері дозвілля), то існує, принаймні, можливість її інтерпретації: можливість прочитати повідомлення по-іншому [18; с. 138]. У цій книзі автор свідомо уникатиме розлогих термінологічних дискусій стосовно визначення спеціальних понять, термінів, явищ тощо, намагаючись залишатися у межах наперед визначеного «жанру» цього дослідження, – характеристики художньої діяльності місцевих майстрів та колективів, утім, в окремих випадках, у разі потреби, деякі терміни та поняття, сутність явищ коментуються безпосередньо в тексті тієї чи іншої розвідки. Із метою кращої орієнтації у поданому матеріалі посилання на використані джерела та спеціальну літературу подаються після кожної розвідки. До книги додано Іменний та Географічний покажчики, що не лише допоможуть читачу швидше відшукати постать, явище чи той чи інший терен, де відбувалася певна культурна подія, але й сприятимуть формуванню загального враження про кордони і глибину народної художньої ініціативи, заземленої на регіональний контекст. Візуальний ряд представлений роботами найбільш відомих майстрів художньої фотографії Рівненщини. Список використаної літератури та джерел 1.

Безклубенко С. Д. Мистецтво: терміни та поняття: енциклопедичне видання. У 2-х т. Т. 1 (А-Л) / Сергій Безклубенко. – К.: Ін-т культурології Академії мистецтв України, 2008. – 240 с., іл.; Безклубенко С. Д. Мистецтво: терміни та поняття: енциклопедичне видання. У 2-х т. Т. 2 (М-Я) / Сергій Данилович Безклубенко. – К.: НАМУ, 2011. – 255 с.; Безклубенко С. Д. Теорія культури: навч. пос. / С. Д. Безклубенко. – К.: КНУКіМ, 2002. – 324 с.; Безклубенко С. Д. Український енциклопедичний кінословник. Т. 1. Основні терміни та поняття / С. Д. Безклубенко, О. Г. Рутковський. – К.: КНУКіМ, 2006. – 500 с.; Безклубенко С. Д. Політекономія мистецтва / С. Д. Безклубенко. – К.: Альтерпрес, 2004; Культура в сучасних трансформаційних процесах: колект. моногр. / М. М. Бровко, С. Д. Безклубенко та ін. – Ніжин: Вид-во «Асперс-поліграф», 2011 та ін.

2.

Белинский В. Г. Собр. соч. в 3-х т. Т. 1 / В. Г. Белинский. – М., 1948.

3.

Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / С. Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл.

4.

Гегель Г. – В. – Ф. Энциклопедия философских наук. В 3-х т. Т. 1 / Г. – В. – Ф. Гегель. – М., 1974.

5.

Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке / Николай Васильевич Гончаренко. – М.: Искусство, 1991. – 432 с.

29

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 6.

Гриценко О. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі / О. Гриценко. – К.: Центр культурних досліджень, 2000 та інші його розвідки з питань сутності культурної діяльності і її мистецьких вимірів, ролі обласних Центрів народної творчості у цьому процесі тощо, опубліковані останнім часом.

7.

Доля молоді у ХХІ столітті: програма міжвузівської наук. – практ. конф., 11–12 лист., 2004 року. – Рівне: РДГУ, 2004; Молодь і проблеми входження України у світовий культурний простір: програма І Всеукраїнської наук. – практ. конф., 12–13 лист., 2005 р. – Рівне: РДГУ, 2005; Культуротворчий потенціал молоді і перспективи культурної інтеграції людства у ХХІ століття: програма ІІ Всеукраїнської наук. – практ. конф., 15–16 лист., 2006 р. – Рівне: РДГУ, 2006; Стан і перспективи розвитку духовної культури молоді в умовах розгортання глобалізаційних процесів: програма Ш Всеукраїнської наук. – практ. конф., 15–16 лист., 2007. – Рівне: РДГУ, 2007; Українська культура в добу глобалізаційних трансформацій: програма V Всеукраїнської наук. – практ. конф., 12–13 лист., 2009 р. – Рівне: РДГУ, 2009; Українська культура: стан і проблеми функціонування у світовому просторі: програма VІІ Всеукраїнської наук. – практ. конф., 10–11 лист., 2011 р. – Рівне: РДГУ, 2011; Культурна динаміка України в світовому просторі: програма VІІІ Всеукр. наук. – практ., конф., 15–16 лист, 2012 р. – Рівне: РДГУ, 2012; Інституційні засади культуро творення: історія та сучасність: міжнар. наук. – теор. конф., 11–12 трав., 2012 року. – К.: Нац. Ін-т стратегічних досліджень, Ін-т культурології Нац. академії мистецтв України, 2012; «Україна – Стравінський – сучасна музична культура»: міжнар. наук. – теор. конф., 15–17 черв., 2012 року. – Луцьк: Східноєвропейський нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012; «Микола Леонтович в контексті епохи»: науковий флеш – артмоб, 21 лист.,.2012 р. – Луцьк: Східноєвропейський нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012; Культурний простір України у розмаїтті своїх виявів: програма ІХ Всеукр. наук. – практ. конф., 12–13 листоп., 2013 р. – Рівне: РДГУ, 2013; Традиційна культура в умовах глобалізації: регіональні особливості та розвиток туризму: всеукр. наук. – практ. конф., Харків, 24–25 трав. 2013 р. – Харків: ООМЦКіМ, 2013; Теорія і практика співацького процесу в навчальному закладі: тенденції, перспективи: Прогр. V Всеукр. наук. – практ. конф., Луцьк, 29–30.03.2013 р. – Луцьк: СЄНУ ім. Лесі Українки, 2013 та ін.

8.

Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. Вип. 1–11. – Рівне: Волинські старожитності, 1996–2013. Найбільш повно інші матеріали стосовно джерельної бази дослідження відтворені у книзі: Виткалова С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. – Рівне: ППДМ, 2012. – 412 с.; іл. у її розділі першому.

9. «Історична Волинь» http: // istvolyn.info/index.php? option = com_content &task = category §ionid = 3&id = 29&Itemid = 25&limit = 50&limitstart = 50. 10. Лук А. Н. Психология творчества / А. Н. Лук. – М., 1978; Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ в.: Учеб. пособ. / М. Г. Ярошевский. – М., 1996. – 416 с.; Конради К. – О. Гете. Жизнь и творчество. В 2-х т. Т. 1. Пер. с нем., общ. ред. А. Гутнина. – М.: Радуга, 1987; Эккерман И. – П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни / И. – П. Эккерман. – М., 1981; Бенуа А. Н. Мои воспоминания. В 5-ти кн., кн. 4–5 / А. Н. Бенуа. – М., 1980 та ін. 11. Олійник О. С. Індустріалізація культури: моногр. / О. С. Олійник. – К.: ДАКККіМ, 2008. – 174 с. 12. Семашко О. М. Соціологія мистецтва: навч. пос. / О. М. Семашко. – К., 2007. 13. Хренов Н. А. Зрелища в эпоху воссстания масс / Н. А. Хренов; Гос. ин-т искусствоведения М-ва культуры и массовых коммуникаций РФ. – М.: Наука, 2006. – 646 с.; іл. 14. Хроніка культурного життя України: оглядова довід. за матеріалами преси та неопублікованими док. Вип. 1–12. – К.: НПБУ, 2008–2012. 15. Юдкін І. М. Інтегративні процеси як перспектива культурного розвитку України: методологічні, семіотичні, комунікативні, інтерактивні, регіональні аспекти: моногр. / Юдкін І. М., Волков С. М. – К., 2012; Щербина В. М. Українська національна культура як цілісність: регулювання її регіональних відмінностей: моногр. / Щербина В. М., Наумова М. Ю. – К., 2012; Безгін І. Д. Інтегративні процеси як перспектива культурного розвитку України: методологічні, семіотичні, комунікативні, інтерактивні, регіональні аспекти / Безгін І. Д., Юдкін І. М., Волков С. М. – К., 2012.

30

Розділ І.  Теоретико-методологічні засади вивчення сучасного регіонального культурного простору 16. Юдкін І. Формування визначників української культури. Культурологічні студії / Ігор Миколайович Юдкін. – К.: Ін-т культурології Академії миств. України, 2008. – 184 с.; Українська художня культура. – К.: Либідь, 1996; Оніщенко О. Художня творчість: проект некласичної естетики: моногр. / Олена Оніщенко. – К.: Ін-т культурології АМУ, 2008. – 232 с. 17. Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України, 2012. – 579 с. 18. Eco U. Travels in Hyper reality / U. Eco. – London: Picador, 1986. – 305 p. 19. Виткалов В. Г. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова: хрестоматія / Виткалов В. Г., Пономарьова Т. О. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 407 с.: іл. 20. Бугай С. М. Регіональна політика в Україні: термінологічна невизначеність та загальні проблеми становлення / Бугай С. М., Щепанський Е. В. // Університетські наук. зап. – Хмельницький, 2005. – № 4 (16). – С. 300–307.

31

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ МИТЦЯ

2.1. Волинське образотворення крізь призму спадщини Костянтина Литвина УДК 077.372

У

будь-якій політичній системі визначальну роль у розробці відповідного напряму будь-якої діяльності, зокрема і художньої, відіграє особистість. Тому при всій повазі до висунутої класиками марксизму – ленінізму тези про провідну роль народних мас в історії, не викликає заперечень й теза про надзвичайну важливість ролі особистості в суспільстві на будь-якому етапі його історичного розвитку. Адже саме особистість завжди була носієм як певної національної ідеї, так і накреслювала шляхи реалізації будь-якого виду людської діяльності. Саме вона, особистість, формувала, врешті-решт, й шляхи і засоби для трансформації цього суспільства. Рівненщина завжди була багатою на оригінальні постаті, людей з високою соціальною активністю майже в усіх сферах її суспільно-культурного життя. Ці люди принесли краю славу співучого терену, чи визнання його як області з глибокою традицією унікального ткацтва – «поліського серпанку». Завдячуючи цим особистостям, край увійшов в історію як терен з яскравим архітектурним будівництвом ХVІ – ХVІІ століть, уособленням якого є наші ще вцілілі історико-культурні заповідники та рештки замкової мережі. Ці ж особистості перетворили Рівненщину й на край з оригінальним осередком освіти в особі Острозької академії, яка стала першим православним центром слов’янської освіти наприкінці ХVІ – першій третині ХVІІ ст., а видрукувана тут Біблія чимало років по тому залишалася неперевершеною духовною книгою в усьому православному світі. Та й «Пересопницьке Євангеліє», 450-річчя від дня написання якого нещодавно відзначила громадськість України і від якого широкого вжитку дістала народна мова у фаховому її форматі, також створено на нашій території. Відома Рівненщина, завдячуючи особистостям, і як місце народження слов’янської граматики Мелетія Смотрицького (1619 р.), що не лише стала знаковою подією в Україні, але й не виходила з ужитку і була шанована в Російській імперії у ХVІІ – ХVІІІ століттях. Чимало таких особистостей принесли славу Рівненщині й у більш пізній період – другій половині ХХ століття, коли область, лікуючи рани довготривалої війни, поступово виходила на новий рівень культурного розвитку, який їй забезпечували все ті ж особистості: Борис Тен (Хомичевський), Б. Возницький, Ю. Лашук, Г. Кияновський, Анатолій Гаврюшенко, В. Сніжний, С. Вірославов та багато ін. 32

Розділ ІІ. Соціокультурний контекст становлення особистості митця

У цьому ряду є й Костянтин Маркович Литвин – людина з типовою радянською біографією, творчою працею якого Рівненщина поступово набула тих особливих прикметних ознак у художній площині, які вирізняють її з поміж семи областей західноукраїнського культурного простору сьогодні. Мета розвідки – дати комплексну характеристику творчому доробку колишнього голови Рівненської обласної організації Національної спілки художників України. Народився він 10 вересня 1938 року в селі Копіївка Макарівського району, що на Київщині і почав писати свою типово радянську біографію. Утім, життя розпорядилося по-своєму. І після навчання у Київському індустріальному технікумі (1953–1957 рр.) за спеціальністю «Теплотехніка» та служби в радянській армії, де він повною мірою прилучився до малювання, вступає до Київського державного Художнього інституту (1962 р.) до класу живопису (майстерня Народних художників Костянтин Литвин України В. Костецького, І. Штільмана, М. Хмелька, повною мірою прилучаючись до високого мистецтва), який успішно завершує у 1967 році і направляється на роботу до м. Рівного, яке, як і більшість тодішніх західноукраїнських міст, потребувало значної зміни не лише свого зовнішнього вигляду, але й налагодження системи художньої освіти, власного художнього виробництва, професійних мистецьких кадрів тощо. Створені тут 1951 року місцевим Товариством художників Художні майстерні, які, власне, і займалися художнім облаштуванням краю, у 1963 році переходять у підпорядкування Спілки художників УРСР, підпадаючи під централізований вплив творчих об’єднань республіки та залучаючись до виконання спільних завдань монументальної пропаганди. На їх базі згодом засновується Художньо-промисловий комбінат, на який і покладається виконання усіх видів діяльності, пов’язаної з мистецьким облаштуванням Рівненщини. Подібна практика поширюється по усіх західноукраїнських обласних центрах, надаючи, крім вирішення згаданих вище питань, змогу випускникам спеціальних навчальних закладів республіки знайти собі практичне застосування, оскільки традиційна практика запровадження до усіх навчальних закладів дисципліни «Малювання» вже десятки років утратила своє значення як неактуальна. Отже, опинившись у подібному середовищі, кожен знаходив собі свою сферу творчої самореалізації, оскільки потрібно було налагоджувати як організаційно – фінансові, методичні, творчі зв’язки з наявними художниками міста та краю, розпочинати виставкову діяльність, на яку чекало населення краю, виснажене понад 16-річним військовим протистоянням, так і з органами державної влади, займатися підготовкою масштабного плану художнього облаштування обласного центру. Утім, кожен мав знаходити час і для, власне, мистецької самореалізації, до якої був покликаний. Його перша помітна картина – «Земля» (1968 р.). Однак, заслужений успіх автору принесла його лірична замальовка «Квітка» (завершення будівництва нового житла) (1970 р.), що експонувалася на декількох республіканських виставках і майже відразу 33


стала надбанням Міністерства культури УРСР. І саме з цього часу розпочинається активна й цілеспрямована організаційно-творча діяльність Костянтина Марковича, в якій він так і не визначився до кінця свого життя чому надати перевагу і був однаково результативним і в творчій роботі, і в організаційно-просвітницькій. Від часу створення у 1972 року Рівненських художньо-виробничих майстерень (РХВМ) при Львівській обласній організації Спілки художників УРСР, Костянтин Маркович обирається Головою бюро творчої групи, яку очолює до 1982 року та в складний і політично насичений період 1985–1989 рр., намагаючись реалізувати вже сформовані творчі плани і перетворюючи цей осередок на активний конгломерат митців, здатних швидко художньо наситити розпочату забудову обласного центру: вони художньо оформлюють численні установи культури, дитячі садки, медичні заклади, перші експозиції Рівненського обласного краєзнавчого музею (де К. Литвин був задіяний повною мірою), перші масштабні промислові підприємства повоєнної Рівненщини, ведуть значну просвітницьку діяльність. До кінця життя він залишається надзвичайно активною людиною як у Спілці художників, так і в духовному просторі Рівненщини загалом. За його керівництва РХВМ стала помітною мистецької структурою в краї; розширилася практика її художніх експонувань: традиційними стали зональні, обласні, персональні, групові, виставки народних майстрів, учнів художньої школи, митців з інших міст (Луцьк, Львів, Відін (Болгарія)), пересувні виставки Спілки художників УРСР та Міністерства культури України, зросла її матеріально-технічна база, якісний склад; спілка збільшилася також чисельно. Все це й спричинило до створення на її базі Рівненської обласної організації Спілки художників УРСР (РООСХУ). Перша половина 80-х років, як відомо, стала часом не лише пошуку власних шляхів розвитку вітчизняного образотворення, як і шляхів становлення національного мистецтва загалом, але й широкої експериментальної діяльності, дозволеної згодом достатньо половинчастими та непослідовними реформами тодішнього очільника партійного керівництва країни – М. Горбачова. Поступово митці, як і представники багатьох інших професій країни, дістали дозвіл на вільний виїзд за кордон; налагоджувалися творчі контакти з представниками інших союзних республік, розпочалися обмінні художні експонування, конференції, «круглі столи» тощо. Історична інформація стає все більш доступною. Все це активізувало створення численних, не знаних досі організаційно-мистецьких структур, що зайнялися виставковою діяльністю; мистецтво починає все більше комерціалізуватися, перевагу й кращі умови розвитку діставали ті його види, які забезпечували комфорт чи сприяли облаштуванню побуту. Тож так звані ринкові відносини не завжди є добрим показником у ставленні до цього мистецтва У 1986 році він – делегат VІІІ з’їзду художників України; у 1989 році, коли ситуація в країні починає змінюватися майже щоденно, – делегат VІ Пленуму Спілки художників України; у 1991 році – делегат Першого установчого з’їзду Спілки художників України (усі – в м. Києві). У 1992 році – делегат від України на VІІІ позачерговому з’їзді Спілки художників СНД (м. Москва). Організаційно-методична діяльність залишає все менше часу на підготовку власних художніх експонувань, утім, не зменшує часу, призначеного для роботи за мольбертом і кількості підготовлених справді вартісних художніх творів. Хоча в мистецтві, як і в житті, все достатньо відносно: приміром, російський композитор ХІХ століття Олександр Бородін, як відомо, свою оперу «Князь Ігор» писав 32 роки та так і не завершив, утім увійшов в історію світової музичної культури як видатний майстер оперного мистецтва зокрема. А сучасник Георга Генделя, Георг Філіп Телеман, лише 34


за майже 20 років свого творчого життя написав 20 опер, 19 кантат, 20 ораторій, 40 серенад, 600 різноманітних увертюр, концертів, інструментальних творів, 700 арій. Однак, хто його пам’ятає сьогодні? [11, с.18]. Вир життя дозволяє йому організувати все ж 1983 року першу і останню прижиттєву персональну виставку власних творів у м. Львові, діставши чимало схвальних відгуків від колег та мистецтвознавців. Майже відразу, як підтвердження його професіоналізму, в 1984 році К. Литвина обирають членом Спілки художників СРСР і з цього часу ним розпочинається розробка масштабних художніх проектів у поліському краї. Монументальні твори цієї доби переконливо відбивають широкий спектр його тогочасного життя і кут бачення його художником. На хвилі національно-культурного піднесення, в час, коли посилився інтерес до національно-культурної спадщини республіки (1989 рік), він, під впливом членів Рівненської обласної Спілки письменників (саме майстри слова в усі часи були ініціаторами національно-культурного відродження), розробляє загальну концепцію і проект пам’ятника «Українській Першокнизі» – Пересопницькому Євангелію в селі Пересопниця (Рівненщина) та виконує художні ескізи й малюнки до зображення на камені, відтворені сьогодні на цьому першому пам’ятному знаку у с. Пересопниця [12; с. 138–140]. Паралельно з організаційною діяльністю, спрямованою на посилення ролі Спілки в культурному житті регіону, Костянтин Маркович виконує низку різнопланових художніх проектів: «У полі», «Життя повертається» (1974 р.), «Мир спасенный» (1975 р.), «Шевченко і Щепкін у Петербурзі» (1979 р.), «Башта. Острог» (1981 р.) та ін. Однаково майстерно працює і в жанрі ліричного пейзажу, свідченням чого є: «Полум’я осені» (1973 р.), «Вечір Полісся» (1977 р.), «Вишня» (1979 р.), «Перша зелень» (1980 р.), «Карпатський етюд. Думка» (1996 р.), і виробничої проблематики: «Рівне будується» (1974 р.), «Ланкова» (1975 р.), «Будівництво Рівненської АЕС», «Хлібороби» (1977 р.), «Зміна» (1981 р.), «Доярка Прокопчук К. В.» (збережено два варіанти), «Весна. Посівна» (1982 р.), «Портрет двічі Героя соціалістичної праці, голови агрофірми «Зоря» Рівненського району В. А. Плютинського» (1990 р.). Загалом період 1977–1983 років є найбільш продуктивним у творчому плані, адже саме тоді з’являється найбільша кількість його картин, етюдних замальовок та ескізів. Є в його доробку і монументальні твори, виконані в дусі доби соцреалізму, утім із високою художньою майстерністю. Це – настінні розписи: «Рівненський хімічний комбінат» (актова зала вищого профтехучилища хіміків № 10 у м. Рівне, 1984 р., левкас, темпера, 290х460), розписи у вестибюлі Товариства сприяння обороні України (м. Рівне, приміщення Мототреку, 1985 р.), «Материнство» (пологовий (пренатальний) Будинок № 1, м. Рівне, 1989 р.), «Молодість» – спортивна зала Рівненської ЗОШ № 28 та школи у м. Корці, настінні розписи в столовій ПТУ м. Корець та смт. Здовбиця, дитячому садку мікрорайону «Ювілейний» м. Рівне тощо [7]. Загалом таких робіт, за свідченням родини митця, є 10. Ці твори цікаві, так би мовити, «різноплановістю» бачення сюжету: адже виконувалися в дусі доби соцреалізму, однак несли на собі відбиток вже нової епохи, започаткованої реформами М. Горбачова. І шкода, що сьогодні, у зв’язку із зміною форми власності, майнового розпорядника чи інших відомих організаційно-технічних та політичних моментів, а на загал – браку елементарної культури та історичної пам’яті, ліквідації міцного прошарку справжньої інтелігенції, здатної активно протистояти вандалізму та нігілізму, у краї, як і в Україні загалом, значна кількість художніх творів доби соцреалізму просто знищена, не залишившись навіть у їх фотовідтворенні. Історія, інакше кажучи, нас знову нічому не 35


вчить. І роль сучасної художньої Спілки НСХ України у цьому процесі повинна бути більш принциповою та активною. Художня пам’ятка, зокрема і книга, не може бути старою у даному випадку. Все залежить лише від інтерпретації тексту. Інформація про місцезнаходження ще декількох зразків подібного плану, виконаних художником у громадських установах окремих районів області відсутня, утім є інформація про факт їх виконання, згадуваний у протокольній документації Спілки (який цікавий і повчальний матеріал зберігають сьогодні регіональні архіви країни!). Народжений напередодні світових воєнних потрясінь, К. М. Литвин упродовж свого життя, поряд із підготовкою численних полотен на історичну проблематику, пейзажів тощо, не полишає художньої розробки цієї теми. Адже проблематика війни для тих, кого вона зачепила, залишається з ними, як правило, назавжди. Тому серед нових його полотен: «Визволення» (1972 р.), «Хліб війни» (1973 р.), «Партизанський рейд» (1977 р.), «Літо. 1941 р.» (1982 р.), «Із полів війни» (1985 р.), «Переправа. Маки» (1992 р.), «Колоски. 1945 р.», «Повернення» (1995 р.) – висвітлюється нам його кутом бачення цієї нелюдської форми розв’язання політичних конфліктів. У той же час, постійно займаючись організаційно-творчими питаннями в області, Костянтин Маркович все більше переймається й пошаною до сьогодення і славного минулого нашого краю, у якому він продовжує жити і працювати. Це помітно й на низці наступних його художніх полотен: «Башта» (1981 р.), «Дорогою на Острог» (1988 р.), «Засвіт встали козаченьки» (1993 р.), «Острозька академія. Друкарня» (1995 р.), «Костянтин Острозький» (1994 р.). А любов до української природи, краси Поліського краю і його людей «… приводить його до вершин пейзажного жанру та натюрморту» [8]. Такими роботами є: «Натюрморт з яблуками і тюльпанами» (1980 р.), «Садок вишневий коло хати. Зона» (1990 р.) (із знаком чорнобильської перестороги), «Полудень», «Проміння ранку», «Натюрморт з апельсинами» (1993 р.), «Забута дорога» (1995 р.), «Полісся» (1996 р.), «Тепла осінь», «Каштани» (1997 р.), «Після грози», «Різдвяна ніч» (1998 р.) та ін. Переглядаючи сьогодні збережені його полотна, значна частина яких знаходиться у затишній майстерні митця, що зберігає сліди його праці, можна відзначити, що навіть побіжний перелік цих творів засвідчує, що він і надалі залишається майстром пейзажного жанру, адже 78 замальовок, виконаних переважно олійними фарбами з достатньо промовистими назвами («Вечір на ставку», «Хмарний день», «Літо на річці», «Рання осінь», «Після дощу» тощо), це засвідчують повною мірою. Утім, перше враження, що виникає від споглядання переважної більшості його картин – активна пульсація ритму. Тому тематичні зображення значної частини полотен неначе «набігають» на глядача, незалежно від того, куди спрямовується рух сюжетних ліній на полотні та яка їх загальна тематика. Це досить помітно, приміром, в його різнопланових творах: «За світ встали козаченьки», написаної 1989 року, або «Переправа. Маки» (1992 р.). І в, здавалося б, далеких від емоційної напруги полотнах: «Осіння думка» (1996 р.) чи «Карпатський етюд. Думка» (1996 р.), у «маленьких пейзажах» та етюдних замальовках. Відчувається, що художник постійно зображував напругу власного життя, ритм якого постійно прискорювався. Це, здається, – найхарактерніша і найпомітніша ознака його творчості, яку помічає кожен, хто знайомиться хоча б побіжно з художніми зразками митця цієї доби. І це виявляється і у пейзажних роботах, і в творах на історичну тематику. Цікаво, що декілька його полотен мають достатньо специфічну назву: «Осіння думка», «Карпатський етюд. Думка», які, використовуючи термінологію музикознавства, несуть елемент програмності, начебто наголошуючи на тому, до чого звернута увага художника, або що саме і як потрібно побачити глядачу. 36


На останнє десятиліття його життя припадає чимало знакових кроків у культурній площині Рівненщини та його особистому. Він – Голова правління Рівненської обласної організації СХУ (1990–1998 рр.); учасник І установчого з’їзду художників СНД (1992 р.), на якому накреслювалися нові шляхи розвитку сучасного образо творення у зв’язку з ситуацією, що складається в республіці; учасник багатьох республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставок, проведених у Запоріжжі, Києві, Луцьку, Рівному, Львові, Москві, Мінську [5], які стали відкриттям для радянського, а надто – регіонального образо творення, адже глядачу була представлена низка художніх витворів неможливої (чи, принаймні, небажаної) досі тематики, форми та семантичного ряду. Всі ці експонування ставали знаковими подіями тогочасної доби. Загалом його тодішні презентації охоплюють 4 Всесоюзних: ВДНГ СРСР, м. Москва, 1971 р. («Квітка»); Центральний Будинок художників м. Москва, 1980 р. («Площа В. І. Леніна»); Центральний Будинок художників, м. Москва, 1982–1983 рр. («Зміна», «Весна. Посівна») виставки; та однієї посмертної, що відбулася у м. Мінську, 2001 року («Зосередженість»), а також 24 республіканських та чимало інших презентацій регіонального й місцевого рівнів [7]. Невеличкі інформаційні повідомлення про його творчість у той час публікуються в провідних мистецьких часописах, доповнюючись чи ілюструючись відповідними художніми репродукціями, відбиваючи загальну тенденцію тієї доби, коли в країні було створено чимало праць, утім лише узагальнюючого характеру: Мисько Е. П. Обрії оновленого краю // Образотворче мистецтво (Львів), 1979. – № 6 (212). – С.12; Островский Г., Попов А. «Шевченко і Щепкин» // Корни и крона. – Львов, 1989. – С.122–123; «Будівництво Рівненської АЕС» // Мистецтво (Київ), 1979; календарь «В мире прекрасного» (К., 1986). Публікують матеріали про нього і місцеві краєзнавці, зокрема Б. Столярчук. – «Зона болю Костянтина Литвина» // Образотворче мистецтво, 1999. – № 3–4. – С. 33; Є. Шморгун, В. Басараба, Л. Рибенко (у рівненській періодиці) та ін. Репродукції його картин було розміщено також у різноманітних і різнопрофільних журналах: «Жовтень» («Визволення»). – Львів, 1974. – № 10, обкл.; «Ранок» («Зміна»). – К., 1981. – № 12; «Творчество» («Весна. Посівна»). – М., 1983. – № 5. – С.2; «Художники Прикарпаття» («Літо. 1941 р.»). – К.: Мистецтво, 1989 р. – С.70–77; «Образотворче мистецтво» («Костянтин Острозький. Друкарня»). – К., 1998. – № 2. – С.43; там же: («Осінні ритми. Тепла осінь»). – К., 1999. – № 3–4. – С. 33; «Сторінки історії» («Проміння ранку»). – К., 1998. – № 86; Рибенко Л. Г. Незрадливе служіння мистецтву // Погорина, 2002. – № 4 [Рівне] та ін. Окремі репродукції його картин розміщено також і в художньому альбомі «Всеукраїнська трієнале живопису – 98». – К., 1998. – № 2. – С. 71 тощо. А загальна кількість надрукованих репродукцій його творів у різновекторних часописах, за підрахунками дружини художника, станом на кінець 2011 року, складає 47 одиниць, охоплюючи 32 картини [9]. Ще у 2000 році центральним видавництвом України «Образотворче мистецтво» повідомлялося, що готується до друку альбом творів художника у серії «Український світ образотворчості. Століття ХХ», започаткованій Національною Спілкою художників України та журналом «Образотворче мистецтво». Утім, більш детальної інформації про цей проект та його завершення в часі, родині митця не надходило. Повертаючись до аналізу його діяльності, відзначимо, що він намагається розширити той традиційний ряд, коли вітчизняну культурну спадщину вивчають лише історики та етнографи, формуючи й відповідний кут зору на країну та проблеми її культури, намагається включити до цього кола дослідників і професійних діячів науки – 37


мистецтвознавців, здатних побачити проблеми духовного життя країни під їншим кутом зору, спробувати дати мистецьке тлумачення творчим здобуткам місцевих майстрів. Тоді ж розпочинаються його організаційна діяльність, спрямована на підготовку до відкриття в місті Художнього музею. Адже місто Рівне залишається єдиним обласним центром України і сьогодні, що не має власного художнього музею, який би став не лише осередком концентрації художніх пам’яток, закуповував окремі художні роботи, давав змогу місцевим художникам об’єднатися навколо цієї художньої структури та став би місцем творчого спілкування інтелігенції, а й виявився б центром науководослідної, мистецтвознавчої діяльності, виступав би своєрідним координатором художньої праці й усіх рівнів освіти в краї, позаяк мережа початкової художньої освіти на Рівненщині є достатньо розмаїтою, як і достатньо міцною поступово стає вища і середня спеціальна її ланка. На початку 90-х років у структурі Рівненського державного інституту культури, – достатньо яскравого і самобутнього ВНЗ Західної України, що дав путівку у життя багатьом відомим митцям різних видів культурної творчості та широкому загалу художніх керівників зі сфери культури, зусиллями яких значно покращено культурне середовище краю [1], було відкрито нову спеціальність «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво», покликану забезпечувати відповідними кадрами мережу художніх шкіл і шкіл мистецтв та викладання уроків малювання у численних загальноосвітніх школах області. Тож першими викладачами, що допомагають у реалізації цих планів і стають професіональні митці, члени місцевої художньої Спілки НСХУ: Михайло Йориш (з 1992 р. – по т. ч.), Костянтин Литвин (1995–1998 рр.), Петро Подолець (із 1995 р. – по т. ч.), Марта Токар, Л. Гринбокий (з 2007 р. – по т. ч.) та ін., що переймаються проблемами викладання живопису, малюнку та скульптури, забезпечують читання мистецького блоку дисциплін для студентів закладу, формують їх методичне наповнення і взагалі значно урізноманітнюють художнє середовище цього навчального центру, перетворюючи його й на помітний мистецький осередок у Західній Україні [1]. До речі, не менш яскраві особистості зі сфери музичного мистецтва вже чимало часу (від другої половини 70–х років) працювали й на одному з факультетів інституту: В. Шумейко, І. Пясковський, В. Пекар, Б. Дерев’янко, О. Олійник, В. Юфа, В. Камінський, П. Гужва, Л. Постнікова, В. Старченко, М. Лисенко-Дністровський, С. Нікітін, В. Сазонкін, В. Олендарьов, Є. Блінський, Б. Депо, О. Геринович, Л. Бондарь, М. Афонченко, Л. Ульяновська та ін. [3, с. 71–100]. Утім, це предмет аналізу вже іншої розвідки. Його (К. М. – автор) організаційно-методична й художня діяльність швидко стає помітною на Рівненщині. Тож за пропаганду народної творчості краю, організаційнотворчу діяльність, особисті мистецькі здобутки тощо він відзначається почесним званням Лауреата обласної літературно-мистецької премії ім. Бориса Тена (1987 р.), а згодом висувається на присудження почесного державного звання «Заслужений художник України» (1997 р.). Однак 15 вересня 1998 року після тяжкої хвороби Костянтин Маркович Литвин пішов із життя, залишивши по собі досить об’ємну художню спадщину: 133 картини, 87 пейзажів (54 з яких виконані на полотні та 34 – на картоні олійними фарбами), 277 етюдів й 3 картини-пейзажі, 10 монументальних творів [7]. Як данина пам’яті, як то часто буває в українській культурній практиці, чи точніше б сказати – поганій традиції, за несвоєчасне визнання його прижиттєвої творчості, майже відразу було проведено декілька його персональних експонувань: посмертних виставок (м. Рівне, 1998 р., зала обласного відділення Національної Спілки художників, м. Луцьк (Художній музей) та м. Київ – Центральний Будинок художника; 1999 р.), що мали значний мистецький розголос вже тому, що експонувалася там значна кількість 38


невідомих творів: 120 одиниць – у м. Рівне (одночасно в обласному краєзнавчому музеї, залі мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки та виставковій залі обласної організації Національної Спілки художників України), 47 картин – у Центральному Будинку художника (м. Київ) та Художньому музеї м. Луцька – 43 художніх полотна. Це – найбільше і найповніше експонування творів художника, репрезентоване публічно, за яким можна скласти уявлення про його творчий потенціал. А десять років по тому, у 2008 році, в м. Рівне, у виставковій залі обласної організації НСХУ експонувалася ще одна персональна художня виставка, присвячена вже його пам’яті, що відбулася з нагоди 70-річчя від дня народження та відкриття меморіальної дошки (централізовано замовленої Спілкою) на будинку № 2-а по вул. 16 липня, де він тривалий час жив і працював. На ній експонувалося роботи різних років, відібрані родиною митця для експонування і певного тематичного спрямування вони собою не являли. На суд глядача виставлена була 31 робота, серед яких декілька масштабних картин, виконаних у середині-наприкінці 70-х («Хліб війни», «Літо 1941», «В полі»), історичні роботи («Башта. Острог» та ін.), решта – роботи, написані у середині 80-середині 90-х років, серед яких чимало пейзажів («На болоті», «Проміння ранку», «Зимовий ранок» та ін.) й декілька етюдів («Літо», «Поле», «Вечір»), виконаних у форматі 16х22 см. Вона також мала певний розголос у культурному середовищі міста, оскільки незабаром у м. Рівному виникає перша приватна картинна галерея «Євро-Арт». Як уже неодноразово зазначалося, Костянтин Маркович був людиною із значною громадською активністю, тому мав ще при житті чимало публікацій, рецензій на свої твори, виступів тощо. Як свідчать матеріали сімейного архіву художника [7], залишилося про нього й чимало згадок, опублікованих інтерв’ю та коментарів стосовно окремих його художніх робіт у місцевій періодиці Рівненщини та всеукраїнських культурологічних виданнях (загалом 61 публікація), де також експонувалися репродукції багатьох його картин. Це, як свідчить наш аналіз, – найбільша кількість згадок про власну творчість серед місцевих митців. До речі, відзначення його нещодавно затвердженою Міською радою премією ім. Георгія Косміаді (ще одного художника, який чимало часу жив і працював у нашому місті і залишив по собі понад 5.000 художніх полотен), як і надання його імені одній з вулиць нових мікрорайонів міста, є цілком заслуженою нагородою. Дочка митця, Надія Георгіївна Саннов-Косміаді, особисто приїздила наприкінці березня 2013 року з м. Гамбург (Німеччина) для вручення цієї премії родині художника. Отже, премія № 1 знайшла свого першого лауреата! Твори художника, як відомо, повинні купуватися і загалом часто експонуватися. Тож художні полотна Костянтина Марковича Литвина зберігаються сьогодні в багатьох приватних колекціях країн Європи, Міністерстві культури України, Рівненському обласному краєзнавчому музеї, Картинній галереї м. Луцька, Сарненському історико – етнографічному музеї, Картинній галереї села Бабин Гощанського району, що на Рівненщині, Корецькому районному історико – краєзнавчому музеї, а також у багатьох навчальних, лікувальних, культурно-освітніх та адміністративних закладах нашого міста й Рівненської області загалом, у приватних осіб, нагадуючи всім, хто розуміє мистецтво, про минулу славу краю, його людей, економічний та культурний потенціал Волині, сторінки її славної і почасти трагічної історії. І, зрозуміло, чекають на свій фаховий аналіз та відповідну популяризацію серед професіоналів та широкого загалу. Є його картини і в кількох іноземних зібраннях, зокрема – кампанії «Самгаз», офіс якої розташований у м. Мілан (Італія), штаб-квартирі кампанії «Форд», штат Каліфорнія 39


(США), де вони, здається, мають переважно фінансову цінність та, мабуть, нагадують відвідувачам і господарям про специфічну країну – Україну. «… Місце в історії для кожного народу визначається одним критерієм – відзначав Костянтин Маркович у 1995 році, виступаючи з доповіддю з нагоди Шевченківських свят, – розвитком культури. І тільки твори мистецтва, що залишаються в часі, стверджують це місце» [9]. Думка, в принципі, – не нова. Утім, чи не підстава це для повернення, нарешті, до її реалізації у сучасному, вкрай перенасиченому турботою лише покращенням власного добробуту, житті. Адже до її актуальності ми, здається, вже доросли! Сучасні процеси культуротворення, що поступово розгортаються в регіонах попри складну економічну та соціально-культурну ситуацію (політична напруга вже відійшла у минуле, сформувавши майже повністю аполітичне населення), повертають країні своїх художніх лідерів, що складним сьогоденням поступово усуваються з нашого культурного простору. Тож наступна художня виставка, організована вже в Рівненській галереї європейського живопису «Євро-Арт» у грудні 2012 року з нагоди 75-річниці від дня народження митця, також стала відкриттям для поціновувачів мистецтва. Адже на ній експоновано твори, виконані в значний історичний період 1972–1998 років, тобто різні як за тематичним спрямуванням, технікою виконання, так і життєвим досвідом, обумовленим зміною політичної системи в країні тощо. Серед них твори, підготовлені у різний період та різній творчій манері. Адже вони охоплюють достатньо широкий життєвий і, відповідно, професійний простір художника і демонструють творчі пошуки, зростання, еволюцію світоглядних орієнтирів тощо. Це переважно пейзажі, утім із певним філософським змістом: «Дорогою на Острог. Місто» (1989 р.), «Карпатський етюд. Думка», «Полісся», «Осіння думка» (1996 р.), виконані напередодні або в період складних суспільно-політичних трансформацій в республіці. Є серед експонованих робіт і суто лірична проблематика: «Мальви» (1980 р.), «Край поля», «Луки» (1981 р.), «Рибалки» (1987 р.), «День» (1989 р.), «Над річкою» (1991 р.), «Тепла осінь» (1997 р.) та ін., за якими також можна прослідкувати еволюцію творчої манери митця в ліричному жанрі. Цікавими видаються й окремі роботи, типу «Театральний натюрморт» (1998 р.) та «Натюрморт із кавуном» (1996 р.), або декілька художніх зразків із подібною проблематикою – «Каштани-1» (1996 р.) і «Полудень-1» (1995 р.), що є транскрипцією уже віднайдених раніше автором ракурсів у сфері пейзажного жанру. А загалом на цій виставці експонувалося 35 різновекторних у тематико-композиційному плані художніх зразків. Окремо у цьому ряду можна вирізнити філософського плану замальовки: «Старий будинок» (1975 р.), «Степ» (1982 р.), «Забута дорога» (1995 р.), позначені ностальгічними спогадами автора за дитинством. Однак ці твори, треба наголосити, вже знайомі рівненському глядачу за попередніми експонуваннями 1998 чи 2008 років. Перевагою згаданої виставки є експонування чималої кількості художніх робіт, нещодавно виявлених у майстерні художника. Це, зокрема, твори так званого «малого формату»: пейзажі, етюди, замальовки, окремі графічні роботи різного розміру (11х16, 16х22, 31х40 та ін.), що не експонувалися для широкого загалу та не були внесені до загального каталогу, вперше опублікованого у нашій монографії «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності», що вийшла друком у 2012 році, утім це також надзвичайно цікаві роботи автора. Їх загальна кількість становить 170 одиниць. З окремих із них виконувалася серія його оригінальних полотен. 40


Оригінальною в експонуванні видається й серія графічних робіт (4 зразки), виконаних кульковою ручкою, над тематикою якої автор працював, починаючи від 1980 року. Її основою є папір; усі роботи виконані на стандартного розміру аркушах (48х36 см.). Зачаровує й складова цієї серії, підготовлена на матеріалі сепія, сангіна, графіт чи пастель із мотивами Сходу в своїй основі, створена автором у 1972 році (4 зразки). Її майстерність вражає. Вони експонуються під загальною рубрикою «Графіка. Єгипет». До речі, ініціаторами і організаторами цієї виставки стали О. К. Литвин (син художника), Л. К. Костюк та автор цих рядків. Переглядаючи ці роботи, спілкуючись із митцями, потрібно відзначити наступне. У кожного митця упродовж творчого життя, як відомо, завжди збирається і зберігається чимало фрагментів незавершених творів: етюдів, замальовок тощо, над якими автор планує працювати у подальшому, або використовуватиме їх як фрагменти у майбутній творчості. Власне, на таких зразках відточується й майстерність художника. Тож у даному випадку вражені глядачі будуть і новою серією етюдних робіт (6 зразків), виконаних у 90–х роках олійними фарбами на картоні невеличкого розміру (16х11), які, хоча й призначалися, мабуть, для фрагментів окремих, більш масштабних полотен, не реалізованих згодом, утім у цій збереженій формі виступають також як цілком оригінальні, самодостатні художні твори, здатні викликати відчуття естетичної насолоди у відвідувачів. Принаймні у них також присутній ритм життя, його різнобарв’я та глибока філософія природи. А Костянтин Литвин, переконаний, і запам’ятався більшості глядачів як глибокий лірик. Прості на перший погляд мотиви піднімаються в картинах Костянтина Литвина до значення символу, набувають особливої значущості, чому сприяє пристрасна мова інтенсивного кольору, незвичайні ракурси, динамічна композиція. Будучи частково ознайомленим і обізнаним із творчістю та різноманітною спадщиною цього непересічного місцевого художника, принагідно зазначу, що згадані вище види робіт відрізняються високопрофесійним рівнем виконання. Їх мистецький модус, здається, навіть вищий, ніж це притаманне творчості митця в інших техніках цього ж часового періоду. Принаймні Литвин-графік увійшов би в історію вітчизняного образотворчого мистецтва, поза сумнівом, як один із провідних митців цього жанру. І хоча експоновані твори загалом ілюструють творчість художника початку 70–х років, тобто років професійного становлення митця, крізь їх призму Костянтин Маркович постає як цілком сформований майстер, що володіє різними художніми техніками, людина, яка має що сказати глядачу. А лірична тема, присутня у творах, що експонувалася у залах «Євро-Арту», переконує відвідувачів та й нову генерацію дослідників і митців у високому мистецькому потенціалі художньої праці нашого краю, тих особистостей, чия творчість припала на не простий період 70-початок 90-х років ХХ століття [2]. Це можна стверджувати, переглядаючи й наступну ювілейну виставку (експонувалося понад 100 художніх зразків), організовану О. К. Литвином вже у виставковій залі обласного відділення НСХ України 10 вересня 2013 року з нагоди 75-річчя від дня народження митця та присудження йому, як уже згадувалося, (посмертно) премії № 1 ім. Г. Косміаді, встановленої міською владою за ініціативою дочки іншого художника – Надії Георгіївни Саннов-Косміаді. Однак на цей раз це було вже зовсім інше, і зовсім неочікуване експонування, на яке може погодитися лише родина професіонала. Ця презентація стала, мабуть, єдиною персональною виставкою в країні, на якій була представлена та частина робіт, яку ніколи не бачить глядач та критик. Утім, саме вона демонструє специфіку та 41


напрями творчого процесу, етапи роботи над художнім полотном тощо, показує, так би мовити, «кухню» майстра. Інакше кажучи, це – різноманітні етюди, замальовки, ескізи, фрагменти портретних робіт та ін., з яких згодом виникали (або ні) (і про це згадували і дружина художника, і його колеги по Спілці та друзі) завершені полотна майстра, знайомі колегам по Спілці та широкому загалу. І треба відзначити, що усі експоновані на цій виставці твори є професійно виконаними (завершеними) творчими роботами і сприймаються як ще одна неочікувана та незнана серія у творчій спадщині Костянтина Марковича Литвина, що поступово доходить до нас і демонструє еволюцію почерку художника, його специфіку роботи над художнім твором, набуття майстерності тощо. Щось подібне (правда, лише у жанрі портрету) зберігається у ще одного оригінального представника регіонального образотворення М. Йориша. Його замальовки співробітниць рівненського льонокомбінату, виконані під час численних сеансів на цьому виробництві у 70-х роках для майбутніх художніх полотен, на жаль, так і не втілилися у життя. Однак усі вони є цілком завершеними роботами, достойними належної оцінки публіки та професіоналів-мистецтвознавців. І шкода, що під час своїх персональних виставок чи «збірних» презентацій Михайло Миколайович не демонструє цей справді оригінальний художній спадок. Повертаючись до теми нашої розмови, відзначу, що для початківців із шкіл мистецтв, студентів художніх спеціальностей, молодих митців та усіх, хто цікавиться національною культурною спадщиною, ця виставка є найкращою демонстрацією творчої майстерні художника, за якою можна прослідкувати специфіку його творчого процесу. Вона є також переконливою демонстрацією високого професіоналізму митця радянської доби, який, оминаючи виробничу тематику, зумів у зразках української природи, портретних замальовках тощо передати високий стандарт мистецьких вимог до художника. Велика заслуга в тому, що відбулося у виставковій залі, беззаперечно, належить і родині художника та безпосередньо Олексію Литвину – голові обласної Спілки дизайнерів, члену Національної спілки художників України, сину художника, який і «довів» цю спадщину до рівня її експонування. Спілкуючись із колегами, митцями, небайдужими глядачами в залах згаданої вище галереї та виставковій залі обласного відділення НСХ України, дихаючи атмосферою цих експонувань, було виразно помітно, що в місті сформувалося вже певне коло осіб (і не лише зі сфери образотворчого мистецтва), не байдужих до проблем образотворення в краї, готових обговорювати мистецьку практику, загалом та група соціально активних митців і критиків-початківців, яка, будемо думати, скоро стане визначати художні смаки, настрої художньої інтелігенції краю, стимулюватиме митців до частіших експонувань й професійних обговорювань стану розвитку художньої культури загалом, одним словом – культурне середовище, яке завжди є результатом планомірної художньої діяльності і роботи з публікою, може й не зовсім помітної на перший погляд. І в цьому контексті галерея європейського живопису «Євро-Арт» та її волонтери посідають провідне місце в місті. Саме воно, це середовище, й повинно стати потужним рушієм у питаннях заснування мистецтвознавчого часопису, формування професійної критики в краї тощо. Адже сьогодні в місті, навіть не зважаючи на значну активізацію останнім часом експонентської діяльності, поглиблення фестивального руху і покращення його на загал професійного рівня, ще не можна вести мову про мистецтвознавчі дискусії, професіональне обговорення актуальних мистецьких проблем як образотворення, так і 42


будь-якого іншого виду мистецької практики чи постаті. Отже все, що відбувається у цьому плані на Рівненщині, є, безперечно, позитивним і зайвий раз засвідчує появу вже не байдужих до проблем і шляхів розвитку мистецтва людей. Але це нагадує, скоріше за все, так би мовити, первісне накопичення капіталу. Будемо сподіватися, що капіталу інтелектуального, який повинен акумулювати інтелектуальну енергію і вилитися у більш високу форму як експонувань, так і, власне, художньої діяльності самого регіонального митця, часто заклопотаного зовсім не мистецькими проблемами. Утім, завершуючи розмову про творчість Костянтина Марковича Литвина, наголошу на наступному: враховуючи відсутність у місті Рівному Художнього музею, а отже належних можливостей для концентрації художніх колекцій, а також той факт, що значна частина мистецької спадщини радянської доби краю поступово переміщується в інші області республіки, приватні зібрання та за межі України, подаємо повний каталог художніх робіт К. М. Литвина, сформований на матеріалах приватного архіву художника, представленого нам його родиною (Додаток 1), що дасть змогу скласти більш повне уявлення про його творчість. На часі також створення й повного каталогу його художніх творів з усіма необхідними йому складовими (авторською довідкою, кольоровими репродукціями, повними даними про картини тощо), що стане добрим підґрунтям для вивчення культурномистецької спадщини доби соціалістичного реалізму на регіональному рівні і певним чином вплине на розширення обріїв вивчення національної культури молодої держави. Украй потрібним він буде і для збереження цієї спадщини, надасть можливість також відслідковувати «міграцію» картин та їх «географію дислокації». Важливим координуючим центром у цьому процесі могла б стати галерея європейського живопису «Євро-Арт», обласне відділення НСХ України та відповідні кафедри інституту мистецтв місцевого гуманітарного університету, культурне середовище якими на Рівненщині вже сформовано. Перший крок на цьому шляху вже зроблено підготовкою до друку альбому його художніх творів, видання якого планується за цільовою Програмою «Забезпечення населення українською книгою», що фінансово підтримується обласною державною адміністрацією. Сподіваюся лише на те, що ця книга буде відформатована у повному обсязі і кольоровому варіанті і стане зразком для друку подібних книг-каталогів місцевих митців. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов В. Г. Кафедра культурології в структурі Рівненського державного гуманітарного університету / Виткалов В. Г., Виткалов С. В. – Рівне: РДГУ, 2009. – С. 3–57 [239 с.].

2. Виткалов С. В. К. Литвин представ глибоким ліриком: художня виставка в галереї європейського живопису «Євро-Арт» / С. В. Виткалов // «Літопис Заходу, 2013. – № 2 (63). – С. 12. – 3 січня) та інші наші повідомлення у періодичній пресі Рівненщини, зокрема й у журналі «Мистецькі грані»: щомісячний журнал з питань мистецтва, 2012. – № 12 (40). – С. 20–21 [Рівне], «Рівне-ракурс», 2013. – № (75). – С. 13. – 12 вересня та ін. 3. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.: іл.

4. З інтерв’ю С. Виткалова з О. Литвином, проведеного напередодні виставки, 9 вересня 2013 р. // Приватний архів автора.

5. Картотека художніх творів та експонувань К. М. Литвина (рукопис), додаток № 1 // Приватний архів родини К. М. Литвина.

43

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 6. Каталог виставок К. М. Литвина (рукопис), поданий у додатку № 2 // Приватний архів родини К. М. Литвина.

7. Литвин К. М. Доповідь із нагоди Шевченківських свят (рукопис) (1995 р.) / К. М. Литвин // Приватний архів родини К. М. Литвина. 8. Литвин О. К. Світ, що залишився нам / О. К. Литвин (рукопис) // Приватний архів родини К. М. Литвина.

9. Приватний архів К. М. Литвина (рукопис).

10. Цей матеріал частково оприлюднювався у книзі автора «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності». – Рівне: ППДМ, 2012.

11. Чурбанов В. Б. В чьих ранцах маршальские жезлы, или несколько правил развития способностей / Вадим Чурбанов. – М.: Молодая гвардия, 1980. – 160 с.

12. Шморгун Є. «… І пітьма не здолала його» / Євген Шморгун. – Рівне: ФОП В. А. Лапсюк, 2011. – 216 с.

Додаток 1.

№  п. п.

ПОВНИЙ КАТАЛОГ КАРТИН РІВНЕНСЬКОГО ХУДОЖНИКА КОСТЯНТИНА МАРКОВИЧА ЛИТВИНА

Назва твору

Рік виконання

Техніка

Розмір

Місце знаходження

1

2

3

4

5

1

«Земля»

1968

п/о

82х82

2

«Квітка»

1970

п/о

200х160

3 4 5 6 7. 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

«Девін» «Сонячний день» «Визволення. 1944 рік» «Полум’я осені» «Хліб війни» «В полі» «Ланкова» «Рівне будується» «Життя повертається» «Ланка» «Тихий день» «Мир захищений» «Старий будинок» «Овраг» «Площа В. І. Леніна» «Будівництво Рівненської АЕС» «Після дощу» «Вечір Полісся» «Лейтенант В. П. Студнєв» «Хлібороби» «Партизанський рейд» «Герої колгоспу «Перемога»» «Жовтень. Південний захід»

1970 1970 1972 1973 1974 1974 1974 1974 1974 1975 1975 1975 1975 1976 1977 1977 1977 1977 1977 1977 1977 1977 1978

п/о к/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о к/о п/о к/о п/о п/о п/о к/о к/о к/о п/о п/о п/о п/о

75х100 57х80 204х155 87х66 85х85 86х86 120х51 84х84 101х121 201х105 50х65 145х145 50х80 57х57 190х135 139х210 69х48 52х65 85х85 250х125 145х300 193х200 145х145

6 Закуплена дирекцією виставок СХ УРСР, 1970 р., м. Київ Закуплена Мін. культури УРСР, 1972 р. Замовлення власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора Закуплена РОКМ, 1977 р. власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора Закуплена РОКМ, 1977 р. власність сім’ї автора

44

Розділ ІІ. Соціокультурний контекст становлення особистості митця 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72

«Згасаючий день. Поезія» «Біла гора» «Балка» «Сіяч» «Сіялки» «Т.Шевченко і М. Щепкін у Петербурзі» «На весні» «Вишня» «Башта. Острог» «Галявина» «Мальви» «Сіячі» «Осіннє дерево» «Пастушки» «Дощ» «Перша зелень» «Вулиця Тополева» «Луг» «Край поля» «Горинь» «Заморозки» «Луки» «Весняний день» «Зміна» «Кораблик» «Вежа. Острог» «В полі» «Осіннє поле» «Весна. Посівна» «Орден за олімпіаду (Майор Фурс І. К.)» «Зосередженість» «Зимовий ранок» «Доярка» (2-й варіант) Доярка Прокопчук К. В. «Примор’є» «Вечір» «Степ» «За містом» «Осінній вечір» «Осінній сад» «Сонячний день» «Острог» «Зима на Поліссі» «Літо. 1941 р.» «Поле. Врожай зібрано» «Цікава тема» «Село» «Літня людина»

1978 1978 1978 1979 1979

п/о к/о к/о п/о к/о

156х155 50х70 57х57 83х116 44х58

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

1979

п/о

98х139

власність сім’ї автора

1979 1979 1979 1980 1980 1980 1980 1980 1980 1980 1980 1981 1981 1981 1981 1981 1981 1981 1981 1981 1981 1982 1982/1978

п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о б/п к/о п/о к/о п/о к/о к/о п/о п/о п/о

70х89 120х115 50х65 31х44 183х110 138х159 35х56 44х50 44х60 61х86 70х75 44х60 55х60 35х45 57х57 44х60 36х48 125х160 64х64 50х65 57х57 31х43 128х159

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора Волинський ОКМ, 1999 р. власність сім’ї автора власність сім’ї автора ЗОШ № 8, м. Рівне власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

1982

п/о

114х75


1982 1982

п/о к/о Темпера, п/о п/о к/о п/о к/о к/о к/о п/о п/о п/о п/о п/о б/п б/п б/п

145х145 45х40 114х75 140х110 44х60 32х41 50х60 31х43 30х42 32х42 57х67 57х57 50х70 150х180 83х116 50х70 35х45 35х45

власність сім’ї автора власність сім’ї автора Сарненський істор. – етнографічний музей власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1982 1983 1983 1983

45

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 73 74 75 76 77

80 81 82 83 84

«Сніжно» «Переїзд» «Сонячний день» «Ранок» «Тополі» «Редакція підпільної друкарні «Червоний прапор»» «Ранкова зоря» («Ранок. Зима») «Садівники» «Татарська башта. Острог» «Микола Островський» «Сонячний день» «З полів війни»

85

«Переправа. Маки»

78 79

1983 1983 1983 1983 1983

б/п б/п б/п б/п п/о

35х45 35х45 35х45 35х45 62х80

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

1983

п/о

175х144


1983

п/о

56х61


1984 1984 1984 1985 1985

п/о п/о

48х73 38х50

к/о к/о

32х44 85х85

1985

п/о

97х97

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора Перший варіант – приватна кол., м. Київ

1985

п/о

1987 1987 1987 1987 1988

п/о п/о п/о п/о п/о

145х145 80х60

1988

п/о

115х120

1988

п/о

45х60

Корецький краєзнав-чий музей

1989 1989 1989 1989

п/о п/о п/о к/о

97х97 80х45 50х60 95х90

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

1990

п/о

85х85


1990

к/о

36х24

Власність С. Гайдука Власність родини В. А. Плютинського власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора ЗОШ № 18, м. Рівне, 1995 р. власність сім’ї автора власність сім’ї автора

99

«Д. Бєдний в І кінній армії на ст. Здолбунів» (І варіант) «Рибалки» «Борозна» «Поле» «Хліб» «На річці» «Коли цвіте черемха. Оператори» «Д.Бєдний в І кінній армії на ст. Здолбунів» (2-й варіант) «Дорогою на Острог» «День» «Вечір» «Засвіт встали козаченьки» «Садок вишневий коло хати. Зона» «На болоті»

100

«Портрет В. А. Плютинського»

1990

п/о

190х124

101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115

«Перед грозою» «Над річкою» «Біля лісу» «Шляхи Полісся» «Натюрморт із к11авуном» «Натюрморт з апельсином» «Портрет Т. Шевченка» «Проміння ранку» «Зима» «Світанок» «В парку» «Колоски. 1945» «Костянтин Острозький» «Забута дорога» «Повернення»

1991 1991 1991 1992 1993 1993 1993 1993 1993 1993 1994 1994 1994 1995 1995

п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о п/о

38х50 80х80

86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98

46

власність сім’ї автора 130х75 220х180

80х150 50х60 50х60 76х76 75х75 40х55 45х58 42х57 150х180 150х237 60х47 120х100

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора Карт. галерея села Бабин Рівненськ. р-н

Розділ ІІ. Соціокультурний контекст становлення особистості митця 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133

№ п.п

134

«Полудень» «Полісся» «Каштани» (І варіант) «Карпатський етюд. Думка» «Осінь» «Вербна неділя» «Осіння думка» «Осінні ритми» («Тепла осінь») «На Горині» «Свято» «Після грози» «Каштани» (ІІ – й варіант) «Різдвяна ніч» «Театральний натюрморт» (незакінчена) «Берестецьке поле» «Волинь» (етюд) «Натюрморт з яблуками і тюльпанами» «Творчий натюрморт» «Панорама м. Рівного» (картина на металі)

Назва

1995 1996 1996 1996 1996 1996 1996 1997 1997 1997 1998 1998 1998 1998 серпень 1994

п/о п/о к/о п/о к/о к/о п/о п/о п/о к/о п/о п/о п/о

45х60 40х50 29х35 65х110 30х43 61х86 40х50 70х90 40х50 86х63 70х170 29х35 84х84

власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора власність сім’ї автора

п/о

100х80


1980

п/о

60х80


1980

п/о Картонметал

60х80

Лікарня м. Сарни

1997

п/о

власність сім’ї автора власність сім’ї автора


КАТАЛОГ «МАЛЕНЬКИХ» ПЕЙЗАЖІВ Рік створення 3

Розмір

Техніка

Місце збереження

1

2

4

5

1

«Літній пейзаж»

п/о

16х22

Власність сім’ї автора

2

«Молоді деревця»

п/о

16х22


3

«Літо»

п/о

16х22


4

«Вечір»

п/о

16х22


5

«Перед грозою»

к/о

16х22


6

«Хмара»

п/о

16х22


7

«Рання осінь»

п/о

16х22

Власність Є. І. Шморгуна, 2000 р.

8

«Літом на річці»

п/о

16х22


9

«Зоря»

к/о

16х22


10

«Взимку»

к/о

16х22


11

«На узліссі»

к/о

16х22

Власність В. Л. Литвина

12

«Літній вечір»

к/о

16х22


13

«Сонячний день»

к/о

16х22


14

«Зимовий день»

к/о

16х22


15

«Вечір на ставку»

п/о

16х22


16

«Поле»

п/о

16х22


17

«Сонячний став»

п/о

16х22


18

«Галявина»

п/о

16х22


47


19

«Небо»

1996 р.

п/о

16х22

Власність родини М. М. Маричевського

20

«Хмарний день»

п/о

16х22


21

«Комиші», 1995 р.

1995 р.

п/о

16х22

Власність О. Д. Лі

22 і т. д.

«Біля річки»

1995 р.

к/о

16х22

Власність В. Задорожного

1

Етюд - 1

1974 р.

ЕТЮДИ к/о

50х70


2

Етюд - 2

1974 р.

к/о

70х50


3

Етюд - 3

1974 р.

к/о

70х50


4

Етюд - 4

1974 р.

к/о

55х85


5

Етюд - 1

1988 р.

к/о

39х56


6

Етюд - 01

к/о

35х36


7

Етюд - 03

к/о

29х39


8

Етюд - 04

к/о

30х44


9

Етюд - 05

к/о

31х44


к/о

32х44


к/о

31х43


10

Етюд - 07

11

Етюд – 11 - «Поле»

1982 р.

12

Етюд - 12

к/о

32х43


13

Етюд - 13

к/о

31х44


14

Етюд - 14

к/о

31х44


15

Етюд - 15

к/о

31х44


к/о

35х48


к/о

50х35


16

Етюд - 17

17

Етюд – 18 - «На узліссі»

18

Етюд - 20

к/о

50х35


19

Етюд - 21

к/о

50х35


20

Етюд - 22

к/о

50х35


21

Етюд - 23

к/о

50х35


1996 р.

22

Етюд - 24

к/о

38х48


23

Етюд - 25

к/о

19х52


24

Етюд - 26

п/о

30х30


Решта пейзажних етюдів виконана на картоні або полотні олійними фарбами – без назви, номера і вказівки на час виконання, тому у тексті не подається. Усього залишилося 87 пейзажів, із них 54 (п/о), 33 (к/о), і 277 етюдів (з яких 22 - різного формату, решта – стандартні – 16х22) та 3 картини - пейзажі (24х37).

• • • • • •

48

КАТАЛОГ МОНУМЕНТАЛЬНИХ ТВОРІВ К.М.ЛИТВИНА

«Рівненський хімкомбінат»: левкас, темпера, 1984 р., актова зала (м. Рівне). «Материнство»: левкас, темпера, 1989, 290х460, пологовий будинок (м. Рівне). «Розпис в корпусі Мототреку: левкас, темпера, вестибюль (м. Рівне). «Розпис у дитячому садочку», левкас, темпера (мікрорайон «Ювілейний», м. Рівне). «Розпис у смт. Здовбиці»: левкас, темпера (Рівненщина). «Розпис в ПТУ № 10»: левкас, темпера (м. Рівне).

Розділ ІІ. Соціокультурний контекст становлення особистості митця • • • •

«Розпис в музеї Комсомольської слави»: левкас, темпера (м. Рівне). «Розпис в ЗОШ № 11»: левкас, темпера (м. Рівне). «Стелла» (на кордоні Радивилівського району Рівненської обл.). «Пам’ятник українській Першокнизі – Пересопницькому Євангелію» (село Пересопниця, Рівненщина).

Додаток 2.

№ П/П

КАТАЛОГ ВИСТАВОК, У ЯКИХ БРАВ УЧАСТЬ К.М.ЛИТВИН (Всесоюзні, Міжнародні)

ОРГАНІЗАТОРИ ЗАХОДУ

НАЗВА ВИСТАВКИ

ТЕМА

МІСТО І РІК ПРОВЕДЕННЯ

НАЗВА ЕКСПОНОВАНИХ ТВОРІВ

1

Головний комітет ВДНГ СРСР

Виставка досягнень народного господарства СРСР (свід. № 353403)

«Мы придем к победе коммунистического труда»

Москва, ВДНГ СРСР, 1971 р.

«Квітка», п / о., 200х162, 1970 р.

2

Міністерство культури СРСР, Спілка художників СРСР

Виставка тво рів художників західних областей України

До 40 річчя возз’єднання українського народу: каталог. – М.: Сов. худож., 1980. – С.17.

Москва, Центр. Будинок художника (ЦБХ), 1980 р.

«Площа В. І. Леніна», х. м., 190х135, 1977 р.

3

Спілка художників СРСР, Художній фонд СРСР

Всесоюзна виставка «Художники – народу»

До 60 річчя утворення СРСР

Москва, ЦБХ, лист. 1982 – січ. 1983 року

«Зміна», п / о., 125х160, 1981 р., «Весна посівна», п / о., 128х159, 1982 р.

4

Спілка художників Рівненщини НСХУ

Виставка художників Рівненщини

Білорусь, м. Мінськ, 2001 р.

«Зосередженість», п /о, 175х175, 1982 р.

РЕСПУБЛІКАНСЬКІ (ВСЕУКРАЇНСЬКІ) ТЕМА



№ П/П



1

Міністерство культури УРСР, Спілка художників УРСР, ЦК ЛКСМУ

Республіканська художня виставка

Присвячена 50-річчю ВЛКСМ: Каталог. – К., 1970. – С.17.

Київ, 1970 рік

«Земля», п / о., 82х82, 1968 р.

2



«Молоді художники України»: Каталог. – К.: Молодь, 1971. – С.13.


«Квітка», п / о., 200х160, 1970 р.

3



Присвячена ХХІV з’їзду КПРС і ХХІV з’їзду КПУ: Каталог. – К., 1972. – С.17.


«Квітка», п / о., 200х160, 1970 р.

4

Міністерство культури УРСР, Спілка художників УРСР


«Квітуча радянська Україна»: до 50 річчя Союзу РСР: Каталог. – К., 1973. – С.25.


«Визволення. 1944 рік», п / о., 204х155, 1972 р.

5



«Україна вільна»: До 30-річчя визволення від німецько-фашистських військ: Каталог. – К., 1974. – С.23.


«Визволення. 1944 рік», п / о., 204х155, 1972 р.; «Хліб війни», п / о., 85х85, 1974 р.

49


6



«30 років Великої Перемоги моги»: Каталог. – К., 1976. – С. 17.


«Мир защищенный» п / о., 145х145, 1975 р.

7



«По Ленинскому пути»: до 60 річчя Великої Жовтневої революції


«Площа В. І. Леніна», п / о., 190х135, 1977 р.

8



Присвячен.100-річчю від дня народження Ф. Дзержинського: Каталог. – К., 1977. – С.12.


«Лейтенант В. П. Студнєв», к / о., 85х85, 1977 р.

9



Присвячена 60-річчю ВЛКСМ


«Згасаючий день. Поезія», п / о., 156х156, 1978 р.

10



«Наш радянський спосіб життя»: Каталог. – К., 1981. – С.11.


«Рільник або Сіяч» п / о., 83х116, 1979 р.

11



«Всегда на чеку» (довідка № 624 від 11.10.82 р.)


«Орден за олімпіаду», х / м., 114х75, 1982 р.

12



«СССР – наша Родина» (довідка № 894 від 19.10.83 р.)

Київ, лист. 1982 – січ. 1983 рік

«Літо. 1941 р.», п / о 150х180, 1982 р.

13



«На страже завоеванияй социализма» (дов. № 864)


«Жовтень. Південний захід», п / о, 145х145, 1978 р.

14



«До 40-річчя визволення України» (дов.№ 35 від1.3.85)


«Редакція підпільної друкарні «Червоний прапор», п / о, 175х144, 1983 р.

15



«Всегда на чеку». До 70- річчя створення радянської міліції


«Хліб», п / о., 145х145, 1987 р.

16



До 70-річчя створення УВС


«Хліб», п / о., 145х145, 1987 р.


«Край поля», п / о., 55х60, 1981 р.


«Борозна», п / о., 220х180, 1981 р.


«Дорогою на Острог. Місто», п / о., 97х97, 1989 р.

17



«Мальовнича Україна»: До щорічного Всесоюзного Шевченківського свята «В сім’ї вольній новій»: каталог. – К., 1988. – С.7 (дов. № 1613 від 24.10)

18



До 70-річчя Жовтневої Революції

19



50


20

Міністерство культури України, Спілка художників України



«Проміння ранку», п / о., 75х75, 1993 р.

21

Міністерство культури України, спілка художників України



«Переправа. Маки», п / о., 97х97, 1985 р.

Рівне, 1996 рік

«Садок вишневий коло хати. Зона», п / о., 85х85, 1990 р.


«Забута дорога», п / о., 67х47, 1995 р.


«Портрет голови агрофірми «Зоря» В. А. Плютинського, п / о., 190х124, 1990 рік

22



«Мальовнича Україна»: До щорічного Всесоюзного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» (дов. № 5986 від 19.12)

23



Всеукраїнська трієнале живопису – 98

24


Всеукраїнська художня виставка

Звіт творчих колективів Рівненщини

ЗОНАЛЬНІ ВИСТАВКИ


«Україна вільна»

Львів, 1973 рік

«Визволення. 1944, п / о., 204х155, 1972 р.

Зональна художня виставка

«В сім’ї єдиній»

Львів, 1979 рік

«Вишня», п / о., 120х115, 1979 р.



До 40 річчя возз’єднання українського народу

4



1

Обласні управління культури, обласні Спілки художників УРСР

Пересувна художня виставка

№ П/П




ТЕМА ЕКСПО НУВАННЯ

1



2


3

Київ – Львів, «Площа В. І. Леніна», п / 1979 р. о., 190х135, 1977 р Львів, 1996 рік

«Карпатський етюд. Думка», п / о., 65х110, 1996 р.

Луцьк, 1974 рік

«Квітка», п / о., 200х160, 1970 р.; «Визволення. 1944», п / о., 204х155, 1972 р.; «Хліб війни», п / о., 85х85,1974 р.; «В полі», п / о., 86х86, 1974 р.

м. Львів, 1983 р., 15 вересня, виставко-ва зала СХ

Експонувалася 51 картина (назви – у каталозі, що зберігається у членів родини автора)

ПЕРЕСУВНІ ВИСТАВКИ До 30-річчя визволення міста Рівного від німецькофашистських загарбників

ПЕРСОНАЛЬНІ ВИСТАВКИ

1

Львівська та Рівненська Спілки художників УРСР

Персональна художня виставка

Претендента в члени Спілки художників СРСР

51

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю м. Рівне, 24 жовтня 1998 р., Обласна бібліотека, РОКМ, виставкова зала СХ

Експонувалися 120 картин (назви – у каталозі, що зберігається у членів родини автора)

Присвячена пам’яті автора

м. Луцьк, 1999 р.

Експонувалося 49 картин (назви – у каталозі, що зберігається у родини автора) Експонувалося 47 картин (назви – у каталозі, що зберігається у родини автора).

2

Рівненська обласна Спілка художників України


3

Волинська та Рівненська обласні Спілки художників України


4

Міністерство культури України, НСХУ



Київ, 1999 р., Центральний Будинок Художника

5

Міністерство культури України, НСХУ, Рівненське відділення


Персональна художня виставка пам’яті автора

м. Рівне, 2008 р., виставкова зала РОО НСХУ

Експонувалося 31 робота (назви – у каталозі, що зберігається у родини митця)

6

Міністерство культури України, НСХУ, Рівненське відділення


Присвячена пам’яті автора (з нагоди 75–ліття від дня народження)

м. Рівне, 11 грудня 2012 р., зала «Євро –Арт»

Експонувалося 35 художніх зразків, у т. ч. етюди, графічні роботи, окремі пейзажі [див. 9].

Присвячена пам’яті автора (з нагоди 75-ліття від дня народження)

м. Рівне, 10 вересня 2013 р., обласне відділення НСХУ

Експонувалося понад 100 зразків: етюдні роботи, фрагменти портре-тів різних років, які не увійшли до загального каталогу творів митця

7

Міністерство культури України, НСХ України, Рівненське відділення



Резюме

Аналізується життєдіяльність художника з м. Рівного К. М. Литвина, інформація про творчість якого вперше подана у такому форматі, включаючи повний каталог його творів, участь у виставках різних рівнів, тематичне розмаїття картин тощо. Розвідка підготовлена на матеріалах сімейного архіву художника та останніх експонувань. Ключові слова: образотворче мистецтво, Рівненщина, К. М. Литвин, виставкова діяльність, соціалістичний реалізм.

Summary

Chairman of Rivne regional union of artists (1990–1998) of national union of artists of Ukraine: Rostyantyn Markovich Lytvyn (1938–1998) (painter) Life and activity of the painter from Rivne K.M. Lytvyn is analyzed here; the information about his work is presented in such form for the first time, including complete catalogue of his works, participation in the exhibitions of different levels, thematic multiplicity of pictures and etc. the research is prepared on the basis of the materials from painter's family archive and last exhibits. Key words: fine arts, Rivne region, K.M. Lytvyn, exhibition activity, socialistic realism.

52


2.2. Феофан Бобрик і проблеми розвитку образотворчого мистецтва Полісся УДК 044.357.2 Мистецтво завжди посідало осібне місце в суспільній практиці будь-якої країни, адже за допомогою художніх образів воно давало людині не стільки вірне, об’єктивне, як бажане їй бачення дійсності і саме цим залишалося важливим фактором творення людини. Образотворче мистецтво, з його широкою сферою виявлення творчого задуму митця, залишається актуальним і достатньо притягальним засобом сфери самореалізації сучасного художника. Стара істина про те, що стан розвитку мистецтва та художньої культури загалом будь-якої країни є показником рівня її благополуччя, не втратила своєї актуальності і сьогодні, у час економічної нестабільності й потужних глобалізаційних впливів, спрямованих на культурну уніфікацію людства, домінування масової культури. Адже мистецтво, як відомо, виконує важливу функцію творенФеофан Бобрик ня естетичних потреб у соціумі. І, відповідно, в суспільстві, де декларуються потреби лише базового рівня, складається ситуація підміни естетичних функцій мистецтва на інші. Інакше кажучи, стан розвитку мистецтва є важливим показником стабільності будьякої країни. Про це йдеться в різноманітній спеціальній літературі [6], публіцистиці [5]; наголошується на цьому й на науково-практичних конференціях усіх рівнів [3] та численних презентаціях з нагоди відкриття мистецьких виставок будь-якого жанру. У свою чергу, слабкий рівень естетичної підготовленості публіки, відсутність науково обґрунтованих і широко впроваджених програм підтримки цього культурного феномену на державному рівні, значна вестернізація сучасного культурного простору, неадекватний та періодичний перегляд вітчизняної мистецької спадщини на предмет потрібності чи непотрібності тієї чи іншої пам’ятки виключно за ідеологічним чинником, слабка орієнтація і позиціювання такого мистецтва у світовому полікультурному середовищі тощо – все це складає те проблемне поле, з яким стикнулося українське образотворення та й мистецька практика загалом на початку нової доби, тобто після проголошення державної незалежності України. І його кращі представники почали наполегливо шукати вихід із ситуації, що склалася. Утім, сьогодні ситуація поступово змінюється на краще, принаймні у сфері мистецтва. І це досить рельєфно помітно на прикладі не лише загальнодержавному, всеукраїнському, що знайшло свій вияв в активізації виставкової діяльності, появі нових мистецьких часописів, розширенні практики обмінних експонувань чи загалом гастрольної діяльності, але й прикладі нашого поліського краю, а надто – в діяльності його творчих спілок, які за останні 10–15 53


років зросли не лише чисельно, але й значно розширили сферу впливу на мистецьке життя краю, активізували свою виставкову діяльність, а з іншого боку, вони все більше втрачають свою роль у суспільстві, у порівнянні з минулою епохою, як фактора, який контролює творчу ініціативу митця. Якщо, принагідно зазначимо, у радянський час позитивна функція мистецьких інституцій (професійних художніх спілок) зменшувалася ідеологічними деклараціями, виконання яких було обов’язковою нормою, принаймні, для членів творчих спілок, що в певному сенсі обмежувало творчий мистецький пошук митця і не давало повною мірою структурі виконувати свій можливий художній вплив на широкий загал, особливо в сфері формотворення, то в наш час позитивна функція мистецьких інститутів (йдеться про інститут як культурний феномен, а не як заклад – авт.) часто спотворюється індивідуалістичними прагненнями, незацікавленістю на співтворчість, орієнтацією як митців, так і публіки на матеріальні цінності, що також знижує можливий художній вплив на культурне середовище. Мета розвідки – показати смисложиттєві орієнтири члена обласної Спілки художників Національної спілки художників України Феофана Бобрика в культурному житті регіону. Отже, у митця, а тим більше людини, що певний період часу виконувала керівні функції у спілчанській організації, завжди існує низка проблем не лише суто фахового, але й організаційно-фінансового та психологічного спрямування. І від їх ефективного вирішення залежить не тільки напрям діяльності цієї структури, але й її роль у системі культурної творчості, культурно-мистецької діяльності регіону, духовного зростання кожного члена цієї структури та населення загалом, що перебуває під впливом подібної творчої організації. Таким є й колишній Голова обласної організації Національної Спілки художників України Феофан Михайлович Бобрик – ще один представник місцевої вітчизняної інтелігенції, організаційно-творчими зусиллями якого поступово змінюється культурний простір волинського краю. Народився він у селі Іванківці Млинівського району Рівненської області 3 березня 1942 року. Захопився малюванням у 10–12 років. Як згадує сам митець: «… на прохання священника написав ікону; з цього все й розпочалося…). Подальша доля складалася традиційно, як і майже в усіх дітей війни. По закінченню Львівського державного поліграфічного інституту ім. І. Федорова (майстерня професорів В. С. Овчинникова, В. М. Савіна) (1972 р.) і широкого контакту з митцями та загалом культурним середовищем Львова, він певний час працював у майстернях Художнього фонду України, зокрема 21 рік (1972–1992 рр.) виконував обов’язки головного художника майстерень, а потім – Художньо-виробничого комбінату м. Рівного, де активно реалізовував плани монументальної пропаганди. Саме там і набув достатнього творчого досвіду та організаційних навичок, що стануть у нагоді в майбутньому. Серед іншого, він, разом із В. Гвоздинським розробив перший проект художнього оформлення нового (теперішнього – С. В.) приміщення Рівненського обласного краєзнавчого музею (1978 р.), пробуючи себе у різних видах художніх технік та формах. Уже в незалежній державі розпочав свою творчу самореалізацію. Із 1992 року переходить на самостійну творчу роботу; чимало досяг у пейзажному та портретному жанрах, займався також розписом церков, як це робить чимала кількість місцевих митців. Загалом сьогодні в країні, здається, формується навіть новий тип митця – художник-універсал, який майже однаково професійно працює у різних видах технік, як це, приміром, притаманне П. Подольцю, М. Йоришу, Л. Гринбокому та ін. 54


Серед останніх робіт у цьому напрямі – іконостас у Покровському кафедральному соборі м. Рівного (нижня церква – авт.), а також розписи низки церков на Рівненщині й Тернопільщині. Він брав також участь у створенні пам’ятника св. Апостолу Якову (м. Тухов, республіка Польща) (разом із рівненським скульптором П. Подольцем) та особисто створив у камені сцени з життя св. Апостола. До його інших помітних творчих удач – ілюстрація книг рівненських авторів – «Із вирію літ» С. Бабія, «Моя родина – Україна» та «Кує зозуля» (А. Андрухова, 1994, 1997 рр.), літературно-художнього альманаху «Погорина» (1994 р.) та ін. До речі, він один із небагатьох регіональних митців, який майже щороку готує персональну виставку (перша така презентація відбулася у 1994 році); його персональні виставки були проведені у містах: Рівне (1982, 2005, 2009 рр.), Луцьку (1986 р.), Мінську (Білорусь, 2003 р.). Він постійно бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках, зокрема: «Голодомор-33», «Біль 33 року» та ін., міжнародних художніх пленерах, багато з яких проводяться у республіці Польща (міста Пйотркув-Трибунальський, Вежбиця, Ольштин, Тухов, 2003–2012 рр.), де має змогу знайомитися з творчістю своїх сучасників, чиї художні прийоми роботи, кольорова, стилістична та символічна гамма формувалися в дещо іншому суспільно-культурному середовищі й теоретико-методологічній базі. Як і, до речі, погляд на мистецтво та призначення митця у сучасному суспільстві. Загалом, треба відзначити, що сучасна республіка Польща все більше стає своєрідним навчальним і бізнесовим полігоном та спокусливим мистецьким центром для становлення багатьох рівненських митців (і не лише зі сфери образотворення), адже вона являє собою ту першу сходинку в їх подальшому розширенні власних творчих обріїв, набуття навичок роботи із споживачем художньої продукції, специфіці формування ціноутворення на культурний продукт тощо, на якій вони здобувають навички, необхідні для подальшої творчої самореалізації у вже значно змінених умовах існування митця через дію глобалізаційних чинників та наявності фактору комерціоналізації мистецької практики загалом чи певною політизацією суспільства, втручанням політики й у мистецтво тощо. Відточує свою професійну майстерність та здобуває експонентський досвід на тих теренах і викладацький склад кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва місцевого Інституту мистецтв гуманітарного університету, організовуючи власні персональні виставки, відвідуючи музейні заклади, архіви, навчальні заклади тощо, одним словом постійно вивчаючи інокультурне середовище. Це підтверджують і відповідні статистичні дані. Так, приміром, за результатами соціологічного дослідження, проведеного на Рівненщині, за 2009 рік, побували за кордоном загалом 29,4% опитаних художників; упродовж 3–5 останніх років туди виїздили ще 15,6%; понад 5 років – 21,5% респондентів [9], тобто фактично всі місцеві митці більш-менш обізнані зі станом культурно-мистецького життя свого зарубіжного партнера і мають уяву про специфіку функціонування мистецтва в інокультурному середовищі, а відтак готові перенести цю специфіку на власний український грунт. Утім, повертаючись до предмету нашого зацікавлення, відзначимо, що його творча доля ставилася до нього достатньо прихильно і безхмарно. І вже з 1994 року – Ф. М. Бобрик обирається членом обласного осередку Національної спілки художників України, активно входячи у мистецький простір регіону, виконуючи низку творчих робіт й на замовлення Спілки. Пейзаж, портрет, натюрморт, побутовий жанр – це далеко не повний перелік напрямів, де відбувається його творчий пошук і певні здобутки досягаються фактично у кожному з них. 55


Серед тематичного розмаїття його власного художнього спадку – місцеві пейзажі («Руїни Соснівського замку», 1993 р., «Зимовий ранок на Білівських хуторах», «Ранок на лузі», 2012 р., полотно, олія та ін.), натюрморти («Натюрморт із цикламенами», 1994 р., «Кактус», «Кактуси цвітуть», 1993 р., полотно, олія), «Душа тремтить», портрети («Портрет Руслани Хоменюк», 1992 р., полотно, олія; «Портрет Олени Красової», 1994 р., «Аня», 2012 р., виконані у тій же манері та ін.), художні інтерпретації на тему голодомору, ескізи з козацької тематики тощо. Інакше кажучи, тематичне сальдо його творчого самовиявлення досить широке. Споглядаючи тематичне розмаїття місцевих художників загалом, треба відзначити, що рівненські митці у своїй художній, а згодом – і експонентській діяльності у переважній більшості орієнтуються на регіональний чинник (а не акцентують увагу на краєвидах тих країн, де вони побували, як це, приміром з успіхом роблять місцеві фотомитці, експонуючи навіть окремі виставки-репортажі з країни свого тимчасового перебування. І це їм вдається чи не найкраще). Адже у цих роботах відтворена не лише фотографічна подібність зображуваного, але й все те, що для не місцевого художника могло б залишитися «поза кадром», а саме – чимало легенд, оповідей, інших місцевих подробиць, пов’язаних із тим, що зображено на полотні. У 2010 році Міністерство культури і туризму України придбало його роботу «Околиці Дерманя» з пересувної масштабної всеукраїнської художньої виставки «Мальовнича Україна», що експонувалася тривалий час у республіці. Це, до речі, єдина можливість централізованої державної закупівлі творів мистецтва у регіональних майстрів, що залишилася в країні сьогодні. І серед рівненських митців такої честі удостоєні Р. Звягінцев, Т. Лукашевич, О. Самчук (2007 рік). Чимало часу Ф. М. Бобрик приділяв й організаційно-творчій діяльності у зв’язку з тим, що 2004 року він був обраний на посаду голови Рівненської обласної організації НСХУ, створеної у 1989 року. Цю громадську посаду він обіймав до 2012 року (До цього, нагадаємо, у м. Рівному ще в 1951 році, як і майже в усіх обласних центрах Західної України, було засноване Товариство художників системи «Укоопхудожник». Першим його головою в краї був призначений Володимир Ємельянов. 1963 року у місті, у зв’язку з розширенням художніх завдань і розширенням прийому на навчання до Художніх інститутів країни, засновано Рівненський художньо-виробничий комбінат (РХВК) художнього фонду Спілки художників УРСР, а в 1972 році була створена творча група РХВК при Львівській організації Спілки художників України). «… Першим Головою спілки тоді було обрано скульптора Володимира Пєтухова, – згадує Феофан Михайлович… Але найбільше активізував роботу мистецької організації живописець Костянтин Литвин, який згодом її й очолив» [4]. Із 1998 року цією спілчанською організацією області керував відомий живописець Микола Ліханов, а відповідальним секретарем був Володимир Ткачук. Сьогодні до складу Спілки входять вже 37 професійних митців, один з яких має почесне державне звання «Заслужений художник України». Це – достатній творчий потенціал, якому під силу виконання будь-яких мистецьких завдань як у плані художнього облаштування краю, так і покращення культурного клімату серед населення через експонентську, педагогічну та інші види культурної діяльності. Значно змінилося за його (Ф. Бобрика – С. В.) керівництва й ставлення до митців; більше уваги Спілка стала приділяти пропаганді їх творчості, активно залучати до реалізації місцевих художніх програм, свідченням чого є змінений художній вигляд міста через десятки скульптурних груп, меморіальних дощок, паркової дерев’яної скульптури та окремі друковані персональні каталоги спілчан, проспекти виставок, тематичні 56


збірники про їх організацію тощо, що пов’язано також із загальними тенденціями підвищення уваги до мистецтва в Україні загалом. Утім, на загал, спілчани працюють в основному одноосібно і, на нашу думку, мало репрезентовані як творча культурологічна структура, спроможна асоціюватися справді з організаційною структурою. Утім, може в сучасних умовах таке поняття як «організаційна структура» у ставленні до творчості й дещо втрачає свій первісний сенс, адже кожен із членів подібної організації є особистістю, яка може розвиватися лише у своєму руслі і виконувати лише те, до чого покликана?! А Спілка, враховуючи відсутність у неї фінансових можливостей та зважаючи на ринкові відносини, коли картину чи твір мистецтва купують тому, що він подобається, ігноруючи членство автора у будь-яких організаціях, й надалі буде втрачати свій первісний організаційний сенс. Хоча відкидати цю структуру явно передчасно, адже в мистецькій організації все роботи простіше, та й безпосередні замовлення стосовно оформлення громадських споруд поступають виключно через спілчанські організації. І хоча особливих теоретичних узагальнень стосовно рівненських митців поки що не існує (винятком є хіба що невеличке, згадане вже соціологічне дослідження аспірантки НАКККіМ Л. Чурікової) [7], спрямоване на виявлення стану художнього життя регіону), окремі згадки про те чи інше експонування та публіцистичні описи окремих виставок місцевих краєзнавців, все ж рівненські митці усіх видів художньої творчості не обділені увагою місцевої громади. Принаймні періодична преса та літературно-краєзнавчі часописи, якими є «Погорина» (з 2013 року – «Волинь»), «Проріст» і мистецтвознавчий «Мистецькі грані», оглядові репортажі на місцевому телебаченні, наукові збірники місцевих ВНЗ не залишають наших майстрів пензля чи різця поза своєю увагою. Відзначимо також, що члени Спілки мають достатньо різноаспектну, хоча й не глибоку, мистецтвознавчу, інформацію про себе у періодиці регіону та телеекрані, що засвідчує постійне зростання зацікавлень мистецькою творчістю; адже її члени щорічно організовують 20–22 художніх експонувань, кількість відвідувачів на яких постійно збільшується. Цьому сприяє й широка екскурсійна діяльність серед студентів, що організується у місцевих ВНЗ різних рівнів акредитації. У той же час, віддаючи належне місцевій експонентській їх діяльності, слід зазначити, що рівненські митці фактично відірвані від загальнодержавних культурномистецьких процесів. Адже на запитання інтерв’юера «Назвіть серед виставок чи окремих творів митців ті, що можна, на Вашу думку, віднести за останні 5 років до важливих подій художнього життя країни», відповідь на дане запитання не надали 52,9% респондентів, а решта називала переважно місцеві експонування та постаті. Тож, як зазначає названа вище дослідниця, вибір митцями виставок і художніх подій переважно місцевого характеру свідчить про замкненість (обмеженість) художнього життя регіональними межами, про слабкість мистецьких контактів на загальнодержавному рівні, стан зацікавленості творчістю колег тощо. А згадки респондентів про міжнародні пленери, – продовжує згадана дослідниця, – наводять на роздуми про більш тісні контакти рівненських митців із представниками мистецьких структур сусідніх держав, ніж у вітчизняному культурному просторі [9]. Утім, повернемося до аналізу творчого потенціалу Спілки. Серед її членів (в історичній ретроспективі) – митці різного творчого спрямування: від Алевтини Єлсукової, заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України, творчі зразки якої експонувалася на понад 70 міжнародних виставках у 26 країнах світу (1959–1979 рр.), а її графіка й художній текстиль виставлялися на 80 зональних, 57


республіканських та всесоюзних виставках, з яких 12 – персональних. Та й художні зразки Рівненської нетканої фабрики за цей час у її виконанні побачили і придбали сотні тисяч громадян і не лише України; скульптора Володимира Шолудька – автора низки пам’ятних знаків та пам’ятників (Святителю Димитрію Ростовському у смт. Макарів, що на Київщині; Т. Шевченку у м. Ковелі; загиблим воїнам у смт. Рокині Луцького району; «Борцям за волю. Тарас Бульба», м. Дубно; Монументу козацькій славі, м. Черкаси; Уласу Самчуку, Климу Савуру, Марії Несвіцькій, погруддя Симону Петлюрі (бронза, граніт) – усі в м. Рівне; «Загиблим журналістам» – у сквері біля музею М. Заньковецької м. Києва; бюсти письменникам М. Олійнику та П. Сиченку – на Київщині та ін.); Валерія Синякова – художника-проектанта, учасника конкурсів на пам’ятники Т. Г. Шевченку (1990 р., 2 премія), воїнам Української Повстанської Армії (1991 р., 1 премія). Він – автор проектів музеїв – Обласного краєзнавчого (1972, 1993 рр.), Українського мистецтва (1983 р.), громадських забудов, палаців культури, лікарень, магазинів, нічних клубів; Олега Безюка – що має чи не найбільше різноманітних та багаторазових експонувань у містах Філадельфії, Флоріді, Північній Кароліні, Нью-Йорку (США), а також Німеччині (Берлін), Великій Британії (Нейлсворс, Тетбері, Глостешир), Іспанії (Мадрід), Італії (Новара), Шотландії (Аттіксалт, Единбург), Польщі (Ополеб), Тайвані, Китаї (Шунде, Гуандонг, Начанг, Дінхай, Джоушан, Жейжджянг, Ханчжоу) де відбувалися його й аукціонні продажі, міжнародні Інтернет – виставки (Берлін, Німеччина), а також експонування по багатьох містах України (Львів, Київ, Луцьк, Рівне) тощо; від згаданого вже Костянтина Литвина, до Сергія Гречанюка, який зі своїми однодумцями (15 осіб) заснував арт-групу «ФФФ» (функція формує форму), що організовує щорічно 3–4 виставки сучасного мистецтва в місті та поза його межами [8], викликаючи неоднозначну реакцію глядачів та й спілчан. Слід згадати й художника, чиї твори мають найбільший попит на мистецькому ринку – М. Пашковського чи, приміром, Ростислава Звягінцева, що має не лише оригінальні здібності, продовжені в не менш яскравих полотнах, але й професійний досвід творчої праці у Північній Пальмірі – Петербурзі та Буенос-Айресі (Аргентина). Головним завданням членів Спілки сьогодні є, крім, власне, особистої творчої діяльності, участь у реалізації обласних і міських проектів, зокрема – «Бульвар Незалежності», «Покровський кафедральний собор», «Водно-зелений діаметр міста», розширення практики використання садово-паркової скульптури та ін. Та й саме місто Рівне значно змінилося упродовж останніх 20-ти років, насичуючись художніми роботами місцевих спілчан. А художні експонування в місті вже давно стали характерною рисою сучасного життя Рівного. Члени Спілки працюють, як це робили фактично усі українські митці упродовж чималого періоду існування нашого народу та функціонування мережі спеціальної мистецької освіти, викладачами у рівненських ВНЗ та художніх школах, читаючи фахові дисципліни та організовуючи тематичні експозиції своїх молодших колег, для переважної більшості яких вони стали першими вчителями, хто долучив молодь до світу прекрасного. Такими є Петро Подолець, Іван Жилка, Іван Гуменюк, Віра Чернієнко, Михайло Йориш, Володимир Ботан, Сергій Руднєв, Іванна Токар, О. Сташук та ін. Останнє надає їм теж інший кут бачення мистецьких проблем життя, розширює тематичне розмаїття форм та й додає значної енергетики у власний творчий процес. А молода генерація майбутньої вітчизняної інтелігенції краю має добру нагоду формуватися під їх благодатним впливом. Та й навіть для пересічного глядача помітним є краще сприйняття численних художніх експонувань, збільшення кількості глядачів у залах місцевої Спілки художників НСХУ, обласного краєзнавчого музею, мистецькій залі обласної бібліотеки та 58


по багатьох експозиціях, що відбулися останнім часом у місті – від «Симфонії кольору: Миколи Глущенка», виставки картин закарпатської школи малярства (А. Ерделі й Й. Бокшая) до експонувань художніх полотен Г. Косміаді, Є. Безніска, К. Литвина, Р. Яціва й низки іноземних художніх демонстрацій з приватних мистецьких зібрань, що здійснюються у галереї європейського живопису «Євро-Арт» сьогодні. І саме цим чинником наше місто помітно вирізняється серед інших навіть у структурі обласних західноукраїнських міст [1]. Розширюється сьогодні й практика надання митцями відповідних культурних послуг для населення, переважно для дітей. Так, при Спілці, під керівництвом Тетяни Лукашевич (теперішньої Голови організації) і Сергія Руднєва, працює Художня студія для тих дітей, які не потрапили до Художньої школи, а також для всіх тих, хто закінчив подібний заклад і готується до вступу у профільний ВНЗ. Радо приймає ця школа й усіх дорослих, що бажають займатися образотворенням. І художні експерименти 2011 року із залученням широкого загалу, достатньо розрекламовані засобами масової інформації в місті Рівному, це довели повною мірою. Як і кожна мистецька структура в умовах сьогодення, Спілка опікується вирішенням низки організаційно-фінансових питань у краї, сподіваючись цим покращити художнє реноме Рівненщини, її імідж на європейському видноколі та зберегти для нащадків культурну спадщину поліського краю. Започаткувавши у 2006 році за підтримки управління культури та туризму Рівненської обласної державної адміністрації й управління культури міськвиконкому пленер «Історичні та природні перлини Рівненщини» і надавши йому до 2009 року статусу міжнародного, члени Спілки не лише обмінюються творчим досвідом із колегами, але й формують нові мистецькі напрями в сучасному живописі, активніше знайомлять своїх іноземних колег із місцевими культурним надбаннями, запозичують у них чимало корисного для власної творчої самореалізації. Та й для місцевих жителів краю цей захід є також помітною мистецькою подією. У результаті – традиційними стали обмінні виставки в містах України – Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Івано-Франківську та аналогічні заходи у Мінську (Білорусь), Пйотркув-Трибунальському (Польща) тощо [7]. І все це лише покращує культурне середовище нашого міста, адже в ньому постійно збільшується частка людей, що знають і цінують мистецтво, живуть під його благотворним впливом. Розширилася практика й поступового формування місцевих художніх колекцій, підвищилася практика відвідин художніх експозицій тощо. Це, у свою чергу, виступає значним стримуючим чинником для утримання молоді від проявів асоціальної поведінки, робить культурно насиченим духовний простір міста. Панорама художнього вияву творчості та професійні якості сприяли тому, що творчі роботи Ф. Бобрика сьогодні знаходяться в художніх колекціях 12 країн світу (Канаді, Великій Британії, Франції, Німеччині, Угорщині, Югославії, Польщі та ін.), що засвідчує як достатньо високий професійний смак митця, модус його технічної вправності, так й художні потреби іноземної публіки та мистецтвознавців. Серед нагальних проблем, що стоять сьогодні перед спілчанами, їх керівництвом (та й, мабуть, і самими жителями Рівненщини) – створення Художнього музею в місті, де б не лише зосереджувалися пам’ятки художньої культури. Музей, беззаперечно, став би центром не тільки художніх експонувань, широкої обмінної виставкової, але й науково-дослідної діяльності, методично й організаційно об’єднав би ті мистецькі структури, що поступово народжуються і нагромаджуються в краї і вже сьогодні мають певний 59


художній розголос. Утім, методична допомога їм також украй потрібна, адже культура, за словами класика, якщо вона розвивається стихійно, залишає по собі пустелю. Та й спеціальній кафедрі Інституту мистецтв РДГУ та художній школі вона також дуже потрібна. Саме її співробітники і студенти мали б украй необхідний професіональний майданчик для художньої діяльності загалом. І подібна думка актуальна, мабуть, у будь-якій суспільно-економічній формації. Ця проблема є актуальною ще й тому, що фактично усе повоєнне мистецтво Рівненщини вже вивезено за межі області і країни загалом через недолугі політичні нісенітниці. Отже, «… Художнього музею в краї немає, – наголошував з болем свого часу Ф. Бобрик в одному з інтерв’ю [4], – держава картини не закуповує; тож художники нерідко продають свої доробки за кордон. Інакше кажучи, сьогодні мало у кого залишилися роботи 50–60-х, чи навіть 70-х років ХХ століття. Приміром, картини рівненських художників є у Луцькому художньому музеї, фактично в усіх художніх музеях інших областей, а у м. Рівному – обмаль. У підтвердження цього – за всі роки державної незалежності України жодного разу на Рівненщині не було здійснено централізовану закупівлю картини для музею (оскільки після смерті художника родина могла б здати його роботи до музею. Принаймні, можна було б спробувати викупити ці полотна. … Нещодавно у місті відбулася чергова посмертна виставка живописних полотен Костянтина Литвина, якому виповнилося би 75 років. Чи не нагода місцевій владі спробувати це зробити сьогодні?! Хоча подібна практика ставлення до творів мистецтва була характерна і попередній добі, коли, зміцнившись економічно та набувши політичної стабільності, держава твори митців поступово викуповувала у місцевого населення, колекціонерів тощо для відтворення загальної характеристики доби. Це було характерно добі Центральної Ради, Директорії, радянської України, мабуть, буде характерним і сучасній добі, коли країна поступово зміцниться економічно і врештірешт зупиниться на конкретному політичному курсі свого розвитку. У сучасних умовах це робити буде набагато краще і легше, враховуючи стан комп’ютеризації мистецької (галерейної) мережі. До речі, сьогодні планову закупівлю художніх робіт зі сфери декоративно-ужиткового мистецтва, хоча й в досить обмеженій кількості, здійснюють лише структури обласного центру народної творчості, перепідпорядковані вже обласній раді, і таким чином зберігаючи для наступних поколінь інформацію про народних майстрів, напрями культурної діяльності, форми вияву творчої активності, пам’ятки тощо. А твори доби соцреалізму, як відомо, хоча й культивували переважно виробничу проблематику і оспівували героїзм радянських бойових чи трудових буднів, однак виконувалися на високому технічному й ідейному рівні. Тож і цілком логічно вони й перейшли у приватні закордонні колекції як художнє свідчення доби. А чимало видатних майстрів образотворення чи інших художніх виявів цієї доби лише опанувавши згаданий стиль, помітно розкрили себе згодом у творчому експерименті – мінімалізмі, абстракціонізмі чи інших формах художнього експерименту. Серед інших проблем функціонування місцевих художників та регіонального образотворчого мистецтва загалом – фінансова підтримка митців, адже орендна плата за їх майстерні не дає змоги сьогодні останнім їх утримувати у належному стані, перетворити їх на осередки навчання сучасної молоді. І тут є чималий простір для реалізації організаційно-фінансових ініціатив з боку місцевої влади. Та й художні полотна, зважаючи на загальний матеріальний стан населення, майже не продаються, 60


хоча високовартісні роботи з місцевого художнього салону швидко стають надбанням заможного населення, незважаючи на їх явно не «регіональну» ціну. Отже, організаційно-творчої роботи у колишнього Голови Спілки сьогодні вистачає, як вистачає йому часу й на, власне, творчу діяльність, адже його персональна виставка і в цьому році знову відбулася, стимулювавши появу різноманітних відгуків у місцевій періодиці краю і зацікавленість художньою практикою регіону загалом та стаючи добрим прикладом у власній самоорганізації і наслідуванні молодим митцям. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: монографія / Сергій Виткалов. – Рівне: ПП ДМ, 2012. – 416 с., іл.

2. Виткалов С. В. Незабутні постаті волинського образо творення: Костянтин Литвин (1938– 1998 рр.) / Виткалов С. В., Виткалов В. Г. // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: наук. зап. Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. – Рівне: РДГУ, 2011. Вип. 17: у 2-х т. – Т. 1. – С. 291–303. 3. Духовно-етична платформа мистецтва: від творчої волі до творчого відкриття: міжвуз. наук. – практ. конф., Львів, 19 квіт. 2012 р. – Львів: ЛНАМ, 2012; Динаміка культурних процесів в Україні: матеріали Всеукр. наук. – практ. конф., Київ, 2009 р. – К.: НАМУ, 2009; Мистецька освіта та мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства: матеріали Всеукр. наук. – практ. конференції. – К., 2005. – Ч. 2 та ін.

4. З інтерв’ю Виткалова С. В. з головою Рівненської обласної Спілки художників НСХУ Ф. М. Бобриком, проведеним 14 травня 2012 року // Приватний архів автора.

5. Новини краєзнавчої літератури. Поточний бібліографічний покажчик за 1991–2011 роки. – Рівне: ОУНБ, 1992–2012.

6. Семашко О. М. Соціологія мистецтва: навч. пос. / Олександр Миколайович Семашко. – К.: Міленіум, 2004; Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К., 2002; Сташук О. А. Вітчизняне мистецтво у транскордонному співробітництві / О. А. Сташук // Актуальні питання культурології: альм. наук. т-ва «Афіна» каф. культурології РДГУ. – Рівне: РДГУ, 2010. Вип. 10: у 2-х т. – Т. 2. – С. 79–84 та ін.

7. Сирота І. Рівнезнавство: мала ілюстрована енциклопедія / І. Сирота. – Рівне, 2008. – 116 с., іл. 8. Художники Рівненщини. Альманах Рівненської обласної організації Національної спілки художників України. – Рівне: ВАТ Рівненська друк., 2008. – 100 с.

9. Чурікова Л І. Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині: результати соціологічного дослідження сфери художнього життя регіону / Людмила Іванівна Чурікова // www. nbuv.gov.ua / portal / soc_gum / kis / 2009_2/5. pdf.

Резюме

Розглядається постать колишнього керівника місцевої організації Національної спілки художників України Ф. Бобрика в контексті проблем розвитку сучасного образотворчого мистецтва краю. Ключові слова: Національна спілка художників України, регіональна творчість, культурні процеси, Ф. Бобрик.

Summary

From history of the Volyn fine art The figure of leader of local organization of the National union of artists of Ukraine of F. Bobruka is examined in the context of problems of development of modern graphic art. Key words: national union of artists of Ukraine, regional work, F. Bobruk.

61


2.3.Громадські і художні виміри діяльності Олексія Литвина УДК 044.875.2 Складне й перенасичене інформацією сьогодення активізувало не знану й не типову для попередньої суспільно-політичної формації галузь художньої культури, – дизайн, який все активніше входить у наше життя, сформувавши як самостійні напрями, окремі сфери функціонування художньої самореалізації митця: промисловий дизайн, дизайн природних ландшафтів, технічний, дизайн міського середовища тощо (поступово виходячи і зі сфери мистецтва та маючи для цього повноцінне наукове обґрунтування в класифікаторі дисертаційних досліджень) і покликавши до життя чималу групу специфічно обдарованих людей, що, відштовхуючись переважно від філософських настанов «ворожого» свого часу Заходу, враховуючи загальносвітові тенденції підвищення ролі піар-технологій у соціумі, допомагають країні поступово ставати на рівень Олексій Литвин сучасних цивілізованих держав. Цьому їм допомагає значною мірою відсутність цензури, розпочата комп’ютеризація українського суспільства, доступність оргтехніки, яка значно розширює доступ до виражальних засобів та розширює й примножує потенційні можливості художника, і широкі можливості спілкування, – «цієї, за словами А. Екзюпері, – розкоші людського буття». У навчальних закладах України сьогодні активно формуються і міцнішають специфічні спеціальності, пов’язані з художнім облаштуванням сучасного побуту (костюму, автомобілів, житла, візуальних комунікацій та багатьох інших форм і речей, що значно урізноманітнюють й полегшують наше місце перебування у цьому світі), що все більше стають привабливими для творчої молоді і залишаються ефективним засобом для здобуття відповідної фахової освіти та подальшої творчої самореалізації. Зазначена проблема стає предметом уваги й науковців, адже передбачає виявлення специфіки художнього оформлення, витоків цього явища в Україні, з’ясування класифікаційних ознак дизайну в структурі мистецької діяльності тощо. З’являються фахові наукові збірники, предметом уваги авторів яких стають саме окреслені вище питання. Свідченням актуальності цієї проблематики є й не лише справді переважно якісно та різноманітно художньо оздоблена вітчизняна промислова продукція в її численних торговельних марках, брендах, навіть наші міста, мережа приватного будівництва, але й достатньо успішно функціонуюча в окресленій царині України упродовж багатьох років Національна спілка дизайнерів, на членів якої й покладено розробку вітчизняної символіки, логотипів та інших форм ефективного просування будь-якого культурного продукту до споживача та утвердження національної самосвідомості. Вона ж (Спілка – авт.) виступає своєрідним координатором та каталізатором усієї дизайнерської діяльності в республіці. Це – одна з перших мистецьких структур, поява якої обумовлена справді нагальними потребами нашого сучасного суспільного життя. 62


Обласне відділення згаданої Спілки очолює Олексій Костянтинович Литвин. Мета розвідки – проаналізувати окремі грані творчості та етапи становлення цього регіонального митця. Як і майже вся молодь нової формації та сучасна творча молодь загалом, він має достатньо строкату освіту та організаційно-творчий досвід, що засвідчує його пошуку власного творчого шляху: паралельно з навчанням у Рівненській загальноосвітній школі № 15, завершив повний курс Рівненської дитячої художньої та вечірньої музичної школи (1980 р.), місцеве державне музичне училище за спеціалізацією «хорове диригування» (1984 р.), плануючи продовжити навчання у сфері оперної звукорежисури в мистецькій столиці колишнього СРСР – м. Ленінграді. Утім, після невдалої спроби вступу до Ленінградської державної консерваторії (1984 р.), він, пройшовши строкову військову службу у Збройних силах СРСР (1984– 1986 рр.), залишає цю мрію назавжди і повертається до улюбленої справи – хобі – працює художником у Рівненському художньо-виробничому комбінаті обласної організації Національної (згодом) Спілки художників України, майже постійно знаходячись під впливом організаційно-художньої діяльності свого батька – Костянтина Марковича Литвина – на той час голови обласного відділення Національної спілки художників України, допомагаючи йому в організації монументальних розписів і, мабуть, саме таким чином поступово формуючись як фахівець сфери образотворення. Адже здобуті навички, трансформувавшись згодом у практичний художній досвід, допоможуть йому краще розуміти проблеми сьогодення, побачити оптимальні шляхи їх мистецького розв’язання. Життя, а надто художнє, кінця 80-х років, як відомо, було сповнене численних сподівань, неочікуваних відкриттів та мрій, а також тверезої оцінки майбутньої творчої перспективи. Країна змінювалася на очах, потребуючи притоку нової інформації, нових людей, розширення сфери творчого досвіду, спілкування, соціальної активності тощо. На цій хвилі в країні виникло чимало освітніх інституцій, що давали основи нових форм художньої репрезентації, базуючись на доступному вже іноземному культурному досвіді. Йдучи назустріч цим вимогам, Олексій у 1989–1993 рр. навчається у Вищій школі реставраторів (м. Рівне), паралельно працюючи в поліграфічній фірмі на посаді художника-дизайнера, де має змогу реалізувати себе в художньому оформленні, постійно удосконалювати власні навички; здобувати не лише професійний досвід, але й нові враження від творчості та усвідомлюючи на практиці зародження так званих «ринкових відносин» і їх ролі у функціонуванні мистецтва. У 1992 році він продовжує навчання у Міжнародній школі церковної архітектури України, створеній при Львівському державному політехнічному інституті (тепер – Національний університет «Львівська політехніка»), опановуючи навички реставраційної діяльності та акумулюючи європейський досвід й у цьому напрямі. Навчальна база це дозволяє. Адже «Львівська Політехніка», нагадаємо, мала чималий досвід і сталі традиції у цьому плані, упродовж понад століття забезпечуючи професійними кадрами архітекторів, реставраторів та іншими фахівцями зі сфери художнього оформлення міського простору значну частину європейського континенту. Мала вона й потужний кадровий потенціал педагогів, які традиційно стажувалися у Європі і мали що сказати своїм вихованцям. Тож професіональні кадри цієї архітектурної школи Західної України завжди ефективно самореалізовувалися не лише на українських теренах, але й на землях Австро-Угорщини, Польщі, пізніше – Німеччини тощо, складаючи достойну конкуренцію Петербурзькій Академії мистецтв, що виступала законодавицею моди в архітектурній площині Російської імперії, а згодом і в республіках СРСР. 63


Початок 90-х років, як відомо, стимулював значні зміни й в організації системи вищої спеціальної художньої освіти, появу нових спеціальностей, що відкривалися для реалізації нових культурних потреб та в чималій кількості випадків – заробляння коштів спритними організаторами від освіти. Зачепили ці зміни і регіональний рівень, зокрема й Рівненський державний інститут культури, в якому відкривається, серед інших, нова спеціальність «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво», однією із спеціалізацій якої стала «Комп’ютерна графіка», яка, будучи не зовсім визначеною концептуально та організаційно-методично, все ж зробила певні зрушення як у викладацькому складі інституту, так і студентському середовищі. Та й нові ринкові відносини, як би до них не ставилися митці і пересічні громадяни, лише пришвидшили її становлення та творчі пошуки співробітників. І хоча згодом ця спеціалізація в інституті культури була згорнута, перші роки її функціонування були, беззаперечно, позитивними. Утім, залишалася базова спеціальність – «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво». Для її повноцінного методичного забезпечення на згадану вище кафедру Інституту залучаються професіональні митці, члени Рівненського відділення Національної спілки художників України (НСХУ), обіцяючи широкі перспективи розвитку спеціальності в майбутньому. Адже ці молоді кадри згодом мають забезпечити функціонування широкої мережі початкової художньої освіти в регіоні. Та й, власне, дизайнери в краї стають потрібними, адже значно зростають обсяги приватного будівництва, де вони могли знайти собі широке застосування, швидко змінюється зовнішній вигляд наших міст і за їх допомогою. В Інституті зростає конкурс серед абітурієнтів, поступово налагоджується навчальний процес, спеціальність проходить акредитацію відповідними структурами Міністерства освіти і науки України. Формується оригінальне мистецьке середовище у цьому вищому навчальному закладі. Та й сам заклад згодом (1999 р.) змінює не лише свою назву на державний гуманітарний університет, але й розширює напрями професійної підготовки молоді, виокремившись в окрему структуру – Інститут мистецтв РДГУ. У 1998–2002 роках Олексій Литвин стає студентом РДГУ (заочна форма) і також навчається на цій спеціальності, постійно долучаючись до виконання не лише художніх (курсових) завдань, але й беручи участь у виконанні самостійних професійних замовлень: оздоблює численні наукові, методичні й публіцистичні праці рівненських дослідників-краєзнавців, мистецтвознавців, педагогів тощо. І це, знову ж таки, є характерною рисою сьогодення: місцеві видання художньо оздоблюють й місцеві художники, що добре знають тематичний ряд проблем, які розробляє той чи інший дослідник. Розширення обсягів цих завдань стимулює створення у місті 1999 року Рівненської агенції «ОЛ – Дизайн» (що чи не вперше професійно займається дизайнерськими роботами), яку він очолює. У 1998–2006 роках О. Литвин за сумісництвом працює у видавничому відділі Рівненського державного гуманітарного університету на посаді художника-дизайнера, чимало при цьому здійснивши художніх оформлень навчально-методичних, публіцистичних та наукових видань університету. У 2005–2007 рр. обіймає посаду (за сумісництвом) викладача навчального курсу «Проектування і дизайн» в Інституті мистецтв РДГУ на згаданій вище кафедрі. Однак організаційно-творча діяльність стає все більш цікавою і потребує відповідних зусиль та часу і він залишає викладацьку діяльність. У 2001 році О. Литвин організовує та проводить першу в історії м. Рівного збірну виставку графічного дизайну «GrafiD-2001», в якій бере участь лише вісім рівненських дизайнерів, утім, засвідчуючи про народження власної місцевої мистецької школи, яка 64


на хвилі відповідних зрушень у культурній площині, допомогла становленню самого поняття «дизайн» і в нашому місті. 2002 року він обирається членом Правління Спілки дизайнерів України та згодом Головою її обласної організації, не полишаючи при цьому активної участі у культурномистецькому житті краю й республіки загалом. Зокрема, у 2003 році він призначається членом журі конкурсу «REX Gallergy» VII міжнародної виставки реклами, маркетингу, мас – медіа REX – 2003 (м. Київ). Є постійним учасником міжнародних, всеукраїнських та регіональних художніх виставок. 2010 рік стає знаковою подією у його житті, оскільки саме тоді було організовано першу персональну виставку його художніх зразків, адже в його творчому доробку накопичилось понад 150 розробок торгівельних марок та логотипів, чимало з яких було запатентовано Держпатентом України і активно використовується в сучасній торговельній мережі чи рекламній практиці регіону. І цей напрям творчості стає визначальним у його подальшій мистецькій практиці. Характерною рисою його значної кількості графічних робіт є мінімум застосування виразових засобів. «Точечний напрям» – можна сказати про чималу кількість графіки О. Литвина. І в цьому плані його зразки є дуже помітними, такими, що легко розпізнаються і в каталогах, і в рекламі. Очолюючи обласну художню структуру, він змушений постійно вирішувати численні організаційно-технічні завдання. Тому неодноразово обирається делегатом різноманітних творчих зібрань митців цього профілю, зокрема: ІV (1998 р.), V (2002 р.), VІ (2006 р.) та VІІ (2011 р.) з’їздів Спілки дизайнерів України (м. Київ), маючи широкі можливості для творчого спілкування з колегами у справі вирішення організаційнотворчих завдань [3], паралельно розширюючи власний творчий світогляд та набуваючи менеджерських навичок. Його діяльність стає достатньо помітною і на місцевому рівні, адже вже у 2005 році він входить до складу спеціальної комісії при Рівненській обласній держадміністрації, де бере участь у розробці й виконує графічне зображення Герба та Прапора Рівненської області, затвердженого в серпні 2005 року сесією Рівненської обласної ради, залучається до виконання інших подібних проектів [2, с. 123]. У 2011 році він обирається членом Громадської ради при виконавчому комітеті Рівненської міської ради, допомагаючи представникам органів місцевого самоврядування у вирішенні питань подальшого художнього оздоблення та облаштування міста, бере участь у реалізації низки програм художнього оформлення м. Рівне. Серед інших творчих завдань, спрямованих на художнє урізноманітнення нашого краю, виконаних або виконуваних О. К. Литвином, є розробка проекту «Музею старого міста» в архітектурному комплексі пам’ятника княгині Марії Несвицькій, а також художнього оздоблення культурно-археологічного Центру в с. Пересопниця, що на Рівненщині (2011 р.). Як уже неодноразово відзначалося нами, місцевих художників вирізняє широка амплітуда творчого самовиявлення. Це застереження поширюється і на Олексія Литвина. Адже він є також автором художнього оформлення багатьох (понад 30) книг українських письменників, поетів, культурологів, істориків та краєзнавців, зокрема й на Рівненщині (Пінчук М. Бурштинове намисто. – Рівне: Азалія, 1994; серія книг під рубрикою «Реабілітовані історією», що вийшли друком у місцевому видавництві «Азалія» у 1993–1997 рр.; Каневська Г. Г., Виткалов В. Г. Павло Іванович Сениця. Життєвий і творчий шлях композитора: монографія. – Рівне: Волинські обереги, 1999. – 391 с.; Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження. – К., 2010; Саух П. Ю. Україна на межі тисячоліть: трансформація духу і випробування національним буттям. – Рівне: Волинські обереги, 65


2001; Виткалов В. Г. Українська культура: сторінки історії ХХ століття: монографія. – Рівне: Вертекс, 2004. – 640 с.; Виткалов В. Г., Пономарьова Т. О. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова: хрестоматія. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 307 с.; Багряний І. Тигролови. – Чикаго-Рівне: Фундація ім. І. Багряного, 2006; Тарасенко О. Л. «Воскресіння. Хорова родина». – Рівне, 2011 та ін.), різноманітних наукових збірників, фірмових знаків, логотипів, оформлення презентацій чи мистецьких конкурсів тощо. Чимало видань у його художній транскрипції дістають схвальну оцінку різних керівних державних структур. Так, у 1999 році оформлена ним серія видань «Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся і Чорнобильська трагедія. Зарічненський район», що готувалася на кафедрі українознавства ще Рівненського державного інституту культури, була відзначена спеціальним дипломом Державного комітету інформаційної політики України «… за краще художнє оформлення і поліграфічне виконання». Як і кожен художньо обдарований громадянин, О. Литвин пробує себе у різних ділянках творчості (натюрморт, товарний знак, логотип тощо), адже саме у такий спосіб і можна знайти себе у цій сфері. І треба відзначити, що чимало йому вдається здійснити. Свідченням цього є факт придбання його мистецьких робіт навчальними закладами краю та приватними особами. Його окремі графічні та живописні роботи («Острозька брама», «Кульбаби», «Земля невідома» та ін.), як і живопис його інших колег, зберігаються сьогодні в Острозькому Національному історико-культурному заповіднику [4], приватних зібраннях, розширюючи наше уявлення про культурний рівень та тематичну спрямованість художнього пошуку місцевих митців. Цей живопис, як і інші художні зразки місцевих авторів, можна побачити також у навчальних корпусах Національного університету «Острозька академія», що епізодично експонується під час навчального процесу у цьому закладі і у такий спосіб розширює уявлення його студентів про місцевих майстрів образотворення та прилучає їх до ознайомлення з регіональною культурно-мистецькою практикою загалом. Він є також організатором й низки художніх персональних виставок творів свого батька – К. М. Литвина, про що неодноразово згадувалося у цій книзі, інших художніх експонувань; бере участь у підготовці до друку різноманітних мистецьких альбомів, займається розв’язанням низки організаційно-правових проблем спілчан тощо, тобто робить усе те, чим і повинен бути зайнятий митець-керівник із високою соціальною активністю у сучасному культурному просторі. Тож до свого 50-річчя від дня народження (народився він 1965 року у місті Магнітогорськ, Челябінської області, що в Російській Федерації) Олексій Костянтинович Литвин підходить із достойним доробком, як сформований професіонал, член Спілки дизайнерів України (1996 р.) та член Національної Спілки художників України (2000 р.), відзначений почесними нагородами Рівненської обласної ради та обласної державної адміністрації. Його організаційно-творча діяльність також належним чином відзначена і підтримана колегами: у 2002–2004 роках він обирався членом Правління Рівненської обласної організації Національної Спілки художників України. А знання і творчий досвід допомагають йому й надалі сприяти перетворенню нашого міста й Рівненщини загалом на край з високою художньою практикою та рівнем духовності. Його достатньо специфічні роботи сьогодні друкуються у багатьох каталогах та спеціальних виданнях України й зарубіжжя, зокрема й енциклопедичних, засвідчуючи їх потенційну конкурентоздатність, приміром: тематичні Каталоги І та Ш міжнародних конкурсів фірмових товарних знаків «ТАМGА» (м. Новосибірськ, 2001, 2003 рр.), «DESIGN – дизайн-дайджест» – видання Київської організації Спілки дизайнерів 66


України (2002 р.); «Дизель» – альбом дизайну України (м. Київ, 2006. – № 5. – С. 9, 84; № 6. – 2007. – С. 5, 58); «Black Box», видавництво «Bios Design Books» (м. Київ, 2007. – С. 46, 236); «Дизайн-аспект» – № 2–3. – 2000 (м. Київ), DJ-PRESS» (м. Київ) та ін. [3]. Інформація про нього розміщена й на сторінках енциклопедичного періодичного видання Національної академії мистецтв України (2013 р.) [1]. Чимало його творчих робіт у різний час експонувалося й на сторінках місцевої періодики та публіцистичних видань Рівненщини («Волинь», «ОГО», «VІР», «Сім днів», «Панорама», «Афіша Рівне», «Рівне-ракурс» й ін.) [7], літературно-мистецьких альманахів і довідникових виданнь (довідник «Творчістю окрилені: Рівненському державному інституту культури – 20 років». – Рівне: Волинські обереги, 1999. – С. 329); літературно-мистецький альманах «Погорина» (Рівне: ППДМ, 2002. – С.101); довідники: «Митці Рівненщини». – Рівне: Ліста, 1997. – С. 77 та його перевиданні 2010 р.; альманах «Художники Рівненщини» (Рівне: О. Зень, 2008. – С. 38–39) [8] та ін., будучи певною мірою прокоментованими краєзнавцями. І цей ряд виявлення уваги до його творчості можна також продовжувати. Сьогодні Олексій Литвин демонструє своє подальше творче зростання. І художнє оформлення культурно-археологічного Центру в селі Пересопниця та музею міста Рівного (серпень, 2011 р.), низка логотипів, численних товарних знаків на зразках вітчизняної продукції, його власні персональні виставки та експонування, до яких він долучається, художні альбоми, підготовлені ним до друку, його громадський статус є тому переконливим підтвердженням. Список використаних джерел та літератури

1. Виткалов С. В. Олексій Костянтинович Литвин / С. В. Виткалов // Митці України: енциклопедія. – К.: Національна Академія мистецтв України, 2014.

2. З інтерв’ю, проведеного С. Виткаловим з О. Литвином 16 серпня 2013 року // Приватний архів автора.

3. Звіт про творчу роботу за час перебування у Спілці (рукопис) // Приватний архів автора – О. К. Литвина.

4. Книга надходжень (осн. ф.) Острозького Національного історико-культурного заповідника за 2000 рік.

5. Культура в сучасних трансформаційних процесах: колект. моногр. / М. М. Бровко, С. Д. Безклубенко та ін. – Ніжин: Вид-во «Асперс-поліграф», 2011.

6. Новини краєзнавчої літератури / Поточний бібліографічний покажчик за 1998 рік. – Рівне: ОУНБ, 1999. – 79 с.

7. Новини краєзнавчої літератури / Поточний бібліографічний покажчик за 2008 рік. – Рівне: ОУНБ, 2009. – 187 с. Резюме Здійснено спробу розглянути організаційно-творчу діяльність Голови обласної спілки дизайнерів Рівненської області Олексія Литвина. Ключові слова: дизайнер, Рівненська область, культурна діяльність, спілка, художня творчість. Summary New generation of regional graphic arts: Oleksij Lytvyn An attempt to consider the organizational and creative activity of Oleksiy Lytvyn, the Head of Rivne Regional Designers Union is carried out here. Key words: designer, Rivne Region, cultural activity, union, artistic work.

67


2.4. Еволюція знакової системи у творчій палітрі Віктора Гвоздинського УДК 7 Кожен тип суспільства, до якого належать люди, базується, як відомо, на певній системі цінностей, що знаходять свій відбиток у його культурі, а надто – її художньому векторі. Цей ціннісний ряд, звісно, формує низка факторів, серед яких найбільш помітною є освіта та її художня складова, система традицій, вірувань, власне, культурне середовище і ще безліч інших складників, які немає потреби навіть перераховувати. З іншого ж боку, – які і не можна врахувати повною мірою, оскільки вони належать до такого ємного, складного і маловивченого поняття, як ментальність етносу. Віктор Гвоздинський Важливою складовою, причетною до згаданого вище поняття «культура», є постаті, тобто – репрезентанти цієї культури, у творчій діяльності яких і відбивається певною мірою ця складна духовна система. Саме ці люди й формують те культурне середовище, у якому зростає нова генерація і, власне, сам митець. І від того, хто ці люди, що сповідують вони у своїй творчій або повсякденній праці, як часто експонуються, спілкуються з молоддю і настільки їх твори входять у свідомість цих співгромадян, залежатиме наше майбутнє, визнання України державою, яка опікується духовністю, чи вона й надалі залишатиметься країною, творчий розвиток громадян якої мало хвилює її очільників. «… Місце в історії для кожного народу визначається одним критерієм – відзначав перший Голова обласного відділення вже Національної Спілки художників України Костянтин Маркович Литвин у 1995 році, виступаючи з доповіддю з нагоди Шевченківських свят, – розвитком культури. І тільки твори мистецтва, що залишаються в часі, стверджують це місце» [2]. Одним із таких є помітний представник рівненського образотворення, живописець, графік, співробітник художньо-промислової майстерні, член Національної спілки художників України (з 1985 р.) – Віктор В’ячеславович Гвоздинський. Віктор Гвоздинський – один із небагатьох рівненських художників, який хоча б має майже місцеве коріння, принаймні йому близька і зрозуміла ментальність населення Західної України (адже народився він 1951 року у м. Володимирі-Волинському Волинської області). Утім спеціальну середню (художнє училище, 1966–1970 рр.) і вищу освіту (художньо-промисловий інститут, 1970–1975 рр.) здобув в іншому інокультурному середовищі – російськомовному місті Харкові і мав би всотати від оточення, своїх викладачів, достатньо помітних у республіканському образотворчому мистецтві – професорів С. Ф. Бєсєдіна, А. М. Константинопольського та О. В. Мартинця, – російську символічну і семантичну гамму чи принаймні, її урбанізований слобожанський колорит. Однак він залишився співцем переважно західноукраїнського пейзажу, чи ширше б сказати – культурного простору, в якому втілює найпотаємніші свої задуми. 68


Його творча біографія, як і біографія кожного митця будь-якої доби, різнопланова і творчо насичена. Як співробітник художньо-промислових майстерень, покликаних мистецьки забезпечувати обласний центр, він виконує низку проектів, спрямованих саме на художнє облаштування міста. У цьому зв’язку відзначимо його розробку першого проекту художнього оформлення нового (теперішнього – С. В.) приміщення Рівненського обласного краєзнавчого музею (1978 р.), пробуючи себе у різних видах художніх технік та формах. Цю роботу він виконував спільно з Ф. Бобриком. Утім, змінювався час, а з ним і форми художньої діяльності та роль митця у суспільстві, а надто – ставлення до цього митця держави та широкого загалу. Якщо у попередній суспільно-політичній формації професіоналізм художника значною мірою визначала професійна Спілка, приналежність до якої забезпечувала йому реалізацію його власних художніх творів, більш-менш активну виставкову діяльність, державні почесні нагороди тощо, а сам митець повинен був лише активно працювати над творчим самовдосконаленням, особливо не експериментуючи з художньою формою та виконуючи соціальне замовлення, то в наш час стимулююча роль творчих спілок, принаймні на регіональному рівні, звелася нанівець і обмежується часто вирішенням невеличкого кола організаційно-творчих питань, пов’язаних, як правило, з виконанням художнього оформлення адміністративних будівель та інших тотожних завдань, а також наданням своєї виставкової зали для, як правило, ювілейного експонування. Тож кожен митець намагається сьогодні сам організовувати свої експонування, брати участь у різноманітних «збірних» виставках чи інших, як правило, різновекторних проектах, займатися викладацькою діяльністю та паралельно вникати в сутність сучасного бізнесу, часто далекого від мистецтва тощо, обмежуючи та розпорошуючи свій час. І досить часто участь митця у тому чи іншому експонуванні визначається не лише якістю його власних творів, а суто організаційно-фінансовими чинниками. Тому переважна більшість місцевих майстрів пензля організацію персональної виставки розглядає як важливу форму власної презентації, незважаючи на фінансовий чинник, який часто лягає на плечі самого експонента. З іншого боку, саме такий стан речей має й певні переваги – адже у мистецтві залишаються лише ті, хто не бачить свого подальшого життя без цього виду художньої творчості. Така форма існування сучасного митця дає, на нашу думку, й більш загострене сприйняття самого життя, і проблеми розвитку мистецтва художнику вже бачаться в іншому ракурсі, обумовлені взаємодією художньої творчості і бізнесу чи інших форм, які стримують мистецьку самореалізацію особи. Як зазначається у передмові до його власного каталогу «… Останні роки творчість митця природно і невимушено продовжує кращі мистецькі традиції українського пейзажного живопису, закладені П. Левченком, С. Васильківським та М. Бурачеком» [3, с. 2], які, як відомо, експериментували зі світлом [5]. Достатньо переглянути у цьому зв’язку його роботи останніх років, де домінуючим виступає символічне блакитне тло: «Осінній парк» (п/о, 63х82, 2009 р.), «Межирицький монастир» (п/о, 59х59, 2007 р.), «Городоцький передзвін» (п/о, 65х83, 2009 р.), «Городок. Благовіст» (п/о, 62х82, 2007 р.) та інші подібної історико – сакральної проблематики. І саме як пейзажист він помітний на культурному видноколі України. Віктор Гвоздинський належить до активних членів місцевої Спілки художників НСХУ, оскільки, починаючи з 1973 року, часто експонується. При цьому 24 його експонування припадає на радянську добу (6 персональних) і 33 – на сучасний період (10 персональних). При цьому відзначимо, якщо перші його експонування відбулися у достатньо престижних культурних центрах, якими є Москва, Мінськ, Баку, Харків, Київ, Львів, Запоріжжя, Прага, Мост, Шумперк, то у сучасну добу його виставкова діяльність 69


розгортається переважно у польських та чеських культурних центрах – виставкових залах Пйотркув-Трибунальського, Праги, Мосту, Єсеніка, або Рівного, Луцька, Острога, Чернівців та інших міст України, як і участь у 9 пленерах (Хотин, Кам’янець-Подільський, Острог, Івано-Франківськ, Хелм, Кременець, Буковель, Пересопниця та ін.). Його улюбленим центром експонувань є Чехія. Саме там ним проведено декілька персональних виставок: міста Прага (1988, 1990 рр.), Шумперк (1989, 1991 рр.), Мост (1990, 1992 рр.), Єсенік (1993, 1995, 1997, 1999 рр.). Відбулися також його персональні художні презентації й у м. Рівному (1985, 1986, 2010–2013 рр.), Львові (1985 р.), Луцьку (2012 р.) та ін. Помітною є його участь й у низці збірних тематичних експонувань («Над Горинню», м. Рівне, 2000 р., м. Мінськ; «Барви Полісся», 2003 р., Пйотркув-Трибунальський; різнопланові експонування у Луцьку та Тернополі, проведені у 2006–2008 рр.; «Барви України» – м. Ольштин, Польща, 2008 р., збірні виставки «настрою», посвячена натюрмортам місцевих майстрів (у В. Гвоздинського експонувався «Натюрморт із ромашками» та ін.), експонування українських та польських художників (2004 р., Польща), ювілейні, до 20-річчя державної незалежності України (Львів, Вінниця, Івано-Франківськ), де його творчі здобутки були також належним чином відзначені колегами та художньою критикою. А сьогодні ці експонування, крім усього іншого, є й достатньо фінансово витратними заходами для самих майстрів. А загалом для творчої самореалізації місцевих майстрів пензля чи різця значною мірою сприяє започатковане від 2003 року їх творче стажування, організоване для представників образо творення у живописному місті Пйотркув-Трибунальському, скульптурні пленери – у Вежбиці та Сейне (Польща), живописно-фотографічні – у Пряшеві (Словаччина), а також численні інші, проведені на Сумщині, Івано-Франківщині, Богуславщині на Волині, Тернопіллі і Трипіллі, де не лише природні чинники, але й творче спілкування багато додають до формування художнього досвіду і смаку митців. Не можна не згадати у цьому зв’язку й низку подібних заходів, започаткованих ще у 2006 році в області під назвою «Історичні та природні перлини Рівненщини», які також є доброю формою творчої самореалізації особистості. Традиційним у краї стало також проведення літньої творчої мандрівки «Стежками Острожчини» – ще однієї творчої зустрічі художників, представників регіонального мистецтва, де продовжується практика мистецьких дискусій і народжуються оригінальні твори. Подібну форму чимало років використовувала й відомий київський мистецтвознавець і художник Ольга Петрова, збираючи молодих майстрів пензля на пленери до Святогорської Успенської Лаври та її околиць, і таким чином не лише прилучаючи молоду генерацію до нових форм бачення мистецтва через професіональне спілкування, споглядання художніх творів, але й поповнюючи мистецьку колекцію Лаври сучасними зразками вітчизняного образо творення, переважно заземленого на природу Сіверського Дінця. Отже, все це дає змогу не лише побачити рівненським митцям інший символікосемантичних ряд, природу чи пам’ятки культури, але й долучитися до інших культурних технік, вивчати іншу творчу манеру, відчути конкурентний дух середовища, поспілкуватися у творчому оточенні та побачити ще безліч того, чого, перебуваючи лише в одному місті чи містечку, ніколи не набути. Та й певні менеджерські навички стосовно просування власного культурного продукту в подібному середовищі набуваються значно скоріше й ефективніше. Як зазначав свого часу вітчизняний філософ Григорій Сковорода, «… якщо оволодіти мистецтвом спілкування і зустріти тотожну душу, то людина може бути не лише щасливою, але й найщасливішою». 70


Власне, ще одна з помітних персональних виставок Віктора Гвоздинського, за тематикою якої можна відслідковувати певну еволюцію творчості митця, відбулася у м. Рівному 25 лютого 2011 року у виставковій залі обласного краєзнавчого музею, де традиційно експонуються місцеві митці та науковці. Її проблематика, як і завжди, була достатньо широкою і давала змогу поглянути на черговий життєвий етап художника у його відтворенні на полотні чи папері. Зокрема, тут був представлений і його проект реконструкції відомої пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, розташований у смт. Гоща і підготовлений ним ще у 2000 році. Цікавими видаються і його натюрморти: «На Маковія» (60х80, п/о, 2008 р.), «Зимовий вечір» (50х70, п/о, 2011 р.), «Натюрморт із полуницями» (80х60, п/о, 2011 р.), «Натюрморт урочистий» (98х86, п/о, 2011 р.), «Українська кераміка» (97х102, п/о, 2011 р.), «Прийшов місяць червень» (60х47, п/о), «Липневий натюрморт» (п/о, 80х60, всі – 2011 р.) та ін., професійно виконані у стриманій кольоровій гамі. Більшість його картин, навіть при поверховому знайомстві з ними, експонованих на цій виставці, має достатньо нескладний сюжет. Це відмічають і всі ті, хто відвідує його експонування постійно, і ті, хто лише береться аналізувати ці твори: «Зима. Зустріч з весною» (50х70, п/о), «Межиричі» (63х85, п/о), «Похмурий день» (50х70, п/о, 2011 р.), «Церква с. Вишневець» (п/о, 50х70, 2010 р.) тощо. Його пейзажі захоплюють кольоровою гамою і це помітно на чималій кількості картин: «Весняний пейзаж» (55х58, п/о, 2009 р.), «Долинами і луками» (63х83, п/о, 2010 р.), «Мінлива осіння пора» (50х70, п/о, 2011 р.), «Синьоока осінь іде навмання» (70х90, п/о, 2011 р.). Чимало його художніх картин навіяні карпатськими мотивами: «Тиха осінь у Карпатах» (63х83, п/о, 2010 р.), «Карпатські далі» (60х80, п/о, 2009 р.), «Зима. 2009» (50х70, п/о) та ін., або місцевою проблематикою: «Вулиця Симона Петлюри» (45х 60, п/о, 2009 р.). Вражають своєю безпосередністю серед експонованих й картини «Мрію про небо» (71х75, акварель, 1983 р.), на якій зображена внучка художника на тлі аеропорту та лірична замальовка «У дощовий день» (50х60, п/о, 2011 р.), де зображено хлопчика, що ховає від дощу маленького лелеку. Майже у кожного художника є проблематика, яка рідко виривається «на світ» і стає доступною широкому загалу, утім не полишає його творчої натури. Це пов’язано з низкою факторів, серед яких психологічні надломи упродовж життя, яскраві негативні враження тощо. Тож рух дорогою, під назвою «Життя» також накладає свої відбитки на творчість, ракурс бачення мистецьких проблем та й сам зовнішній вигляд митця. Стосовно В. Гвоздинського, то найбільше вражають у цьому контексті його моторошні картини-символи: «Відлуння. 1998» (п/о), «Відлуння 1995» (60х80, п/о, 1998 р.), «Плин часу» (60х80, п/о, 1996 р.), «Коло життя» (п/о), «Особисте» (99х89, п/о, 1999 р.) – твори, в яких відчутне неначе переплетіння душ поза реальним світом, що начебто намагаються вирватися з тіней свого тіла, чи про щось нам розповісти [5]. До речі, відомий філософ кінця ХІХ – початку ХХ століття М. Бердяєв високо оцінював роль символізму як у художній творчості, так і в житті кожного з нас загалом, ще на початку ХХ ст. зазначав: «у символах дані не умовні знаки душевних переживань людини, а обов’язкові знаки першожиття, самого духу в його першореальності, дані шляхи, що пов’язують світ природний і світ духовний» [1; с. 71]. Символісти початку минулого століття вважали, що «рух і гра смислових відтінків створюють нерозгаданість, таємницю символу. Якщо образ виражає одиничне явище, то символ таїть у собі низку значень – почасти протилежних, різноспрямованих» [7]. 71


Утім, на загал творчість Віктора Гвоздинського – лірична і достатньо оптимістична, насичена пружним ритмом. І остання виставка митця це підтвердила. Досить активна і помітна в середовищі митців та мистецтвознавців виставкова діяльність художника сьогодні сприяла тому, що його різнопланова творчість викликає зацікавлення не лише вітчизняних шанувальників мистецтва, але й закордонних. Тож його твори сьогодні знаходяться у приватних колекціях України, Росії, Польщі, Чехії, Австрії, США, Австралії, Італії тощо. Розміщено його роботи й у мистецькому альбомі «Художники Прикарпаття» (2009 рік). Чимало робіт подаровано Рівненському обласному краєзнавчому музею, який також формує свою колекцію представників місцевого образотворення [4]. Шкода лише, що відсутність певної плановості в організації виставкової діяльності в краї та й Україні загалом, а також поглибленого вивчення цієї спадщини в навчальних закладах, не дає змоги доносити цю інформацію до споживача. Тож лише час, будемо сподіватися, усе розставить на свої місця. Cписок використаної літератури та джерел 1. Бердяев Н. Диалектика божественного и человеческого / Н. Бердяев. – М.: Изд. «Фолио», 2003. – 624 с.

2. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. 3. Віктор Гвоздинський: живопис: альбом. – Рівне, 2009. – 24 с.

4. З інтерв’ю Виткалова С. з художником В. Гвоздинським, проведеним 23 березня 2013 року // Приватний архів автора.

5. Лобановський Б. Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Лобановський Б. Б., Говдя П. І. – К.: Мистецтво, 1989. – 206 с.: іл.

6. Нордау М. Психо-физиология гения и таланта / М. Нордау. – К. – Харьков, 1898.

7. Символизм / Електр. ресурс: http: // www.krugosvet.ru/enc/ kultura_i_obrazovanie /literatura/ SIMVOLIZM.html. 8. Художники Рівненщини. Альманах Рівненської обласної організації Національної спілки художників України. – Рівне: ВАТ Рівненська друк., 2008. – 100 с.

Резюме Розглядається творчість сучасного регіонального представника образотворчого мистецтва Віктора Гвоздинського. Ключові слова: регіональна культурно-мистецька практика, образотворче мистецтво, творчість, виставкова діяльність. Summary Regional fine art in personalias: Victor Gvozdiins’kiy Work of modern regional representative of fine art Victor Gvozdinskiy is examined. Key words: regional cultural and art practice, fine art, work, exhibition activity.

72


2.5. Жанрово-видова розмаїтість художньо-образної системи Михайла Йориша УДК (7.008) (477.8) Соціально-економічна ситуація, що склалася сьогодні в нашій країні, відзначають майже всі вітчизняні дослідники [2], спонукає художника все частіше відходити від традиційного способу його функціонування в суспільстві (тобто від того, щоб займатися лише своєю безпосередньою професією постійно) і змушує час від часу суміщати різні види діяльності, часто на шкоду власній художній практиці. Не в захопленні від цього вимушеного кроку і самі митці, і мистецтвознавці. І, звісно, – глядачі. Адже при всій навіть власній талановитості художника, побічні види діяльності забирають у нього той час, який він би в інших обставинах міг використати на власну художню творчість. Це підтверджують і результати соціологічного дослідження на тему «Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині», проведеного нещодавно серед Михайло Йориш членів Рівненського обласного відділення Національної спілки художників України та осіб, що займаються виконанням менеджерських функцій у мистецтві, 27,45% респондентів суміщають свою основну діяльність із художніми професіями і 35,29% – із професіями, «що пов’язані з мистецтвом не творчо» (наприклад, із викладацькою діяльністю чи менеджментом у мистецтві тощо) [7], вважаючи, що саме цей факт і не дозволяє їм повноцінно займатися творчим процесом. Утім, на нашу думку, це має свій неабиякий культурний ефект, адже не лише продовжує і розвиває традиції високої місії митця в суспільстві, закладені свого часу художниками-передвижниками в останній третині ХІХ століття та їх колегами з України (що заснували свої мистецькі організації наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Харкові, Одесі, Києві та Львові і фактично духовно змінили Україну), але й дає змогу сучасному студентству спілкуватися з художньо обдарованими людьми, які дещо інакше дивляться на світ і під їх благотворним впливом формуватися культурно освіченими особистостями. І достеменно невідомо, чи створять ті митці справжні шедеври, достойні наступних поколінь, чи ні, утім вони точно будуть обмежені у найвищій «розкоші людського буття» – спілкуванні (шкода, що попередня практика впровадження уроків малювання в усіх без виключення навчальних закладах Російської імперії останньої третини ХІХ століття, що дала надзвичайно високий духовний результат, не враховується сьогодні. Натомість навчальні плани сучасних ВНЗ перевантаженні чималою кількістю дисциплін, що до культури загалом мають лише дотичне відношення). Адже мистецтво, як 73


відомо, й надалі залишається потужним чинником у формуванні людини. Тим більше, людини сучасної, що живе у прагматичному, достатньо жорстокому, перенасиченому (часто сумнівної якості) культурними благами суспільстві. І студенти мистецьких спеціальностей не лише за даними всіх досліджень, але й при безпосередньому спілкуванні з ними, виразно відрізняються від інших молодих людей своїм світосприйняттям, ставленням до проблем життя, навчання тощо, не кажучи вже про бачення, власне, мистецького вектора розвитку цього суспільства та місця кожного в ньому. Про одного з таких митців і піде далі мова. Отже – Михайло Миколайович Йориш – доцент кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету – один із небагатьох художників з яскраво вираженою активністю та громадянською позицією. Мета розвідки – проаналізувати вектори творчості відомого рівненського скульптора та художника М. М. Йориша. Народився він 3.07.1942 року у м. Скалат Тернопільської області. Закінчив, як і переважна більшість західноукраїнських митців, Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (1969 р., відділ художньої кераміки з кваліфікацією «Художник декоративного мистецтва», клас доктора мистецтвознавства, професора Ю. Лащука). Його учителями були знакові постаті вітчизняної скульптури, Народні художники України, професори Еммануїл Петрович Мисько, Дмитро Петрович Крвавич (які, крім, власне, творчої мистецької чи навчально-методичної діяльності, чимало зробили й для становлення нової системи атестації мистецьких спеціальностей вищих навчальних закладів України і формування художньої мережі освіти загалом) та професор І. Якунін. Тож його подальше становлення відбувалося у галузі монументальної, станкової та декоративної скульптури, якій він і присвятив своє творче життя, хоча час від часу звертається до пейзажу, портретного жанру, натюрморту, художнього розпису, графіки, де також достатньо помітно виявляє себе. Упродовж чималої кількості років, паралельно з творчою діяльністю (Михайло Миколайович має понад 100 скульптурних портретів, десятки картин та безліч ще не реалізованих мистецьких проектів), він передає свої знання студентам спеціальності «Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво» у Рівненському державному гуманітарному університеті (з 1992 р.) і належить до тієї генерації митців, які не лише знаходяться у постійному творчому пошуку, але й є затребуваними сучасною культурною практикою. Свідченням чого є чимало виконаних ним меморіальних дощок, встановлених знаним у краї особистостям у різний час, різноманітних зразків монументальної скульптури, ікон та художнього оформлення церков на Рівненщині (розпис храму Петра і Павла у смт. Клевань, 2004 р.; ікона Св. Архідиякона Миколая, смт. Клевань, 2006 р.), Хмельниччині (розпис куполу і центральної частини церкви с. Плужне, 2003 р.), художні розписи в Бугрині та ін.; картин філософського змісту («Вирване дерево», 2003 р., «Тарас Шевченко на Волині» (2000 р.), «Краєвид із Татарською вежею», 2004 р., «На околиці Острога», «На Поділлі» (2006 р., всі – приватні колекції, м. Рівне). Адже лише у такий спосіб, переконаний митець, і можливе не тільки повноцінне розкриття власної творчої особистості, але й повнокровне функціонування художника в соціумі у будь-який історичний період. А надто – сучасний, не дуже переобтяжений турботою про цього митця. Під його керівництвом студентами кафедри не лише опановується таїна творчого процесу в скульптурі, відкрито чимало сторінок художніх біографій його колег та вчителів, пізнано незбагненні сторінки сакрального мистецтва Європи та Західної 74


України зокрема, але й, усвідомивши все вищенаведене, виконано низку художніх зразків самого широкого плану творчої самореалізації, включаючи й форми садовопаркової скульптури, що прикрашає сьогодні прилеглу територію цього закладу. Та й методичне забезпечення навчального процесу нової спеціальності «Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво» в РДГУ – це також певною мірою і його заслуга. Чимало з його учнів розпочали свій самостійний шлях у мистецтві волинського краю, художньо урізноманітнюючи його культурне середовище. Та й підсумкові художні виставки студентів кафедри образотворчого мистецтва РДГУ, окремі персональні студентські експонування, що стали вже традиційними, завжди маючи достатньо розмаїту періодику та відгомін у засобах масової інформації, – це і його заслуга. Жанр декоративної скульптури – його захоплення. Композиції з казкових тварин, людей, птахів, виконані Михайлом Йоришем, являють узагальнений синтез творчо осмислених традицій реалістичного мистецтва і активного використання нових композиційно-пластичних засобів, таких, як узагальненість стилізованої форми, перевага декоративного начала, цілісність і виразність силуету тощо, – зазначає його колега по кафедрі [6; с. 135–136]. У цьому плані у скульптора – розмаїття пошуку: «Поліський мотив», «З базару», «Декоративні птахи», «Сови», «Дід із кавуном»; садово-паркова композиція «Полісся» та ін. (70–80-ті рр.), серія казкових декоративних скульптур «Артемон» для Рівненського Будинку дитини (1985 р.), декоративний рельєф «Мистецтво», тематичні рельєфи «Материнство», «Космонавти» (дитсадок № 38 м. Рівне, 1981 р.), «Метелик» (тонований гіпс, 2008 р.) тощо. Та й скульптурні зображення на парковій території гуманітарного університету це також зроблено за його активного творчого втручання. Художні здобутки, на його думку, завжди мають бути предметом обговорення, чи принаймні, споглядання. І це не лише обов’язок митця, а й його творче кредо. Відтак, починаючи з 1969 року він – постійний учасник художніх виставок: зональної – у м. Львові (1973 р.), всесоюзних (1974, 1975, 1979 рр., м. Москва), численних всеукраїнських, зокрема й «Мальовнича Україна» (1996 р.) та ін., організованих у м. Києві (1980–1986 рр.), а також міжнародних – у Вроцлаві (1994 р., республіка Польща). У більш пізній період (2000–2006 рр.) – він є учасником художніх експонувань, організованих в обласних центрах Західної України (Луцьк, Тернопіль, Чернівці та ін.). І, безперечно, постійний учасник обласних (з 1970 р.) виставок у нашому місті. А його персональна виставка з нагоди 70-річчя, експонована у залі обласного відділення Національної спілки художників України у липні 2012 року, зайвий раз продемонструвала глядачу всі вектори його творчості, правда у надзвичайно обмеженій кількості (адже чимало монументальних робіт через певні обставини (розмір – авт.) не були представлені у виставковій залі і глядач міг споглядати лише їх фоторепродукції). Творчість Михайла Миколайовича достатньо динамічна, різножанрова, утім особливе місце в ній посідають портретні зображення, яких майже 30. Серед мистецьких творів цього напряму: меморіальні дошки (загалом – 12) П. Бахарєву (м. Рівне, 1985 р.), Т. Шевченку (м. Корець, 1989 р.), В. Поліщуку (смт. Млинів, 1989 р.), Борису Тену (с. Дермань, 1988 р.); Миколі Морозову (м. Дубно, 1987 р.) та ін.; портрети-барельєфи льотчику І. Іванову, що першим здійснив повітряний таран (м. Дубно, 1979 р.), В. Сидорову (м. Рівне, 1975 р.); погруддя: Гулі Корольовій (м. Рівне, 1977 р.), «Портрет Ростислава Засса» (м. Львів, 1974 р.), Т. Шевченку (с. Тучин, 1992 р.), «Президент» (Віктор Ющенко, м. Рівне, 2005 р.) та ін.; пам’ятники: воїнам Великої вітчизняної війни у смт. Млинів (1971 р.), у м. Корець (1975 р.), с. Лозки Рівненська обл., виконаних із штучного каменю (1978 р.); скульптурні портрети: «Партизан з 75


автоматом» (тонований гіпс, 1980 р., м. Рівне, РОКМ), «Портрет Миколи Кузнєцова» (алюміній, 1979 р., м. Кострома), «Ровесник перемоги Петро Куйдач» (тонований гіпс, 1975 р., приватна колекція), до проблематики відтворення якої у нього особливе ставлення. Як і особливе ставлення зберігається до цієї проблематики майже в усіх місцевих жителів краю старшого покоління. У цьому плані можна стверджувати, що ним створена своєрідна патріотична галерея образів із проблематики Великої Вітчизняної війни, в яких відтворене власне ставлення митця до цього періоду та його героїв; так само, як і сформована галерея узагальнених портретів на виробничу тематику: «Цементник» (1978 р.), «Перша п’ятирічка» (1971 р.), «Портрет В. А. Плютинського» (1983 р., усі в м. Рівне) та ін., характерних для творчості митців радянської доби. З художньої точки зору вони виконані також достатньо професіонально. Оскільки на їх виготовлення і встановлення свого часу потрібно було пройти достатньо прискіпливий художній відбір [3]. Знаходячись у межах дії методу соціалістичного реалізму, адже виконувалися вони ще у 70-х роках, чимало з цих композицій відтворені автором на підставі творчих прийомів англійського скульптора Генрі Мура, який широко використовував великі узагальнені форми, що нагадують рельєфні пласти. Ці пам’ятники, створюючи символічну багатопланову оповідь про героїзм і мужність Воїна-визволителя, утверджують новий тип «відносин» між скульптурою та архітектурою [6, с. 135], коли митці прагнули відійти від домінуючого значення архітектури, «визволити» скульптуру від традиційних високих п’єдесталів і досягти їх органічної єдності. Ще однією сторінкою його творчості, утім – етапною, є чимала кількість етюдних замальовок, основою для яких стали свого часу співробітниці Рівненського льонокомбінату, портретні замальовки яких виконано під час численних відвідин автором виробничого процесу цього підприємства ще у 70–80-х роках минулого століття. Вони, здається, повною мірою залишаються завершеними художніми зразками, виконаними в олівцевому варіанті і можуть, на нашу думку, експонуватися як завершені художні твори, однак їх використання автором для подальших більш широко планових робіт також не виключено. В них найбільш повно, здається, розкрито ліричний аспект творчості митця, його художня естетика. І шкода, що вони фактично не експонуються на виставках, у яких він постійно бере участь, вважаючи їх недостатньо професійно виконаними. Ці художні зразки відтворюють ліризм натури і саме в них, поза сумнівом, розкрито найхарактерніші риси образу молодої поліської жінки [5]. Дещо осібно у цьому ряду монументальної пластики стоять рельєф із геральдикою (м. Дубно, 1972 р.), «Декоративний рельєф» (м. Рівне, 1980 р.) та інші подібні твори, акцентуючи увагу на історичній та знаковій семантичній системі. До речі, саме сучасна доба спонукала митців відтворити історичну пам’ять хоча б у такий спосіб. Чимало серед його робіт є мистецьких зразків ліричної проблематики, виконаних у жанрі скульптурного портрету – «Жіночий портрет» (тонований гіпс, м. Львів, 1974 р.), «Пастушки» (майоліка, 1974 р., приватна колекція), «Весняночка» (тонований гіпс, 1975 р.), «Сонечко», «Материнство» (тонований гіпс, 1974 р.), «Жіноча голова» (тонований гіпс, 1976 р.), «Жіночий торс» (тонований гіпс, 2005 р., м. Рівне), «Мельпомена» (тонований гіпс, Артемівський державний музично-драматичний театр, 2008 р.) та ін. Як і у кожного митця-патріота свого краю, у Михайла Миколайовича поступово формується серія портретів відомих постатей із теренів Рівненщини, зокрема: лікарів-фітотерапевтів Михайла та Івана Носалів (тонований гіпс, 2007, 2004 рр., м. Рівне), заслуженого художника України Р. Звягінцева (шамот, 1973 р., м. Рівне), письменників: М. Островського (шамот, м. Рівне, Музей українського мистецтва, 1974 р.), Валеріана 76


Поліщука (Млинівський районний музей, 1997 р.), художника П. Д. Пославського (тонований гіпс, 1976 р.), заслуженого журналіста України Г. Дем’янчука (тонований гіпс, 1996 р., м. Рівне), художника К. Михайлова (тонований гіпс, 2008 р., приватна колекція), колишнього директора місцевої філармонії С. Ф. Мельничука (тонований гіпс, 1974 р., приватна колекція, м. Рівне), окремих погрудь співробітників місцевого Інституту культури (Ф. П. Герладжі, П. О. Лобаса), майстерно відтворених із натури та ін. Ці портрети вражають не лише майже фотографічною подібністю відтворення образів (адже з цими людьми чимало років М. Йориш співпрацював в обласній Спілці художників, інституті культури, гуманітарному університеті чи під час проведення творчих звітів майстрів мистецтв краю в Академічному театрі чи Кіноконцертному комплексі «Україна» (Київ) і знав їх максимально різнобічно), але й глибиною проникнення у сутність образу кожного, намагання відтворити їх мистецьке чи духовне загалом єство. Є в його мистецькому доробку і скульптурні портрети доби розквіту монументальної пропаганди. Це, зокрема пам’ятники К. Марксу (1972 р.), іншим особам, знаним на культурно-політичному просторі СРСР та Рівненщині у попередню епоху – портрет згаданого вже радянського письменника Миколи Островського (шамот, 1974 р.), портрет-барельєф В. І. Сидорова (алюміній, меморіальне військове кладовище м. Рівне, 1975 р.), портрет-барельєф радянському розвіднику М. І. Кузнецову (кована мідь, спец комбінат, м. Рівне, 1982 р.), портрети Героя Соціалістичної праці, ткалі М. Бондаревої (1978 р.), секретаря підпільного обкому комсомолу Рівненщини Т. Белякова (1988 р.) [5] та ін., також виконаних на достатньо високому професійному художньому рівні. Як і в, мабуть, кожного досвідченого митця, у Михайла Йориша сформована власна галерея класиків української культури – Т. Шевченка (кована мідь, смт. Тучин, 1991 р.), І. Франка (кована мідь, м. Рівне, 2007 р., ЗОШ м. Рівного), Лесі Українки (тонований гіпс, м. Скалат, 2001 р.), І. Котляревського (тонований гіпс, м. Артемівськ, 2008 р.) та ін. [5]. І це не лише данина моді чи традиційна пошана майстра до світочів світової культури. Це і спроба знайти свій кут зору на вітчизняну культурну спадщину, її власне бачення, намагання передати глядачу ці знакові для України постаті крізь призму власного художнього світовідчуття і світобачення, професіоналізму. А ще – це й відповідна спроба ствердитися у відтворенні загальновідомих постатей світової культури. Адже ці особистості завжди притягують митців будь-якого жанру художньої творчості. У творчості М. Йориша найбільш помітно знаходить своє втілення характерна риса Львівської національної школи монументально-декоративної скульптури, яку автор сповідує і в подальшій своїй творчості – посилене відчуття і виявлення простору як у ставленні до загального скульптурно-просторового вирішення у зв’язку з навколишнім середовищем, так і до самої внутрішньої структури пам’ятника. Адже простір щораз більше сприймається фахівцями цієї школи як закономірне продовження скульптурної форми. Така чітка, продумана організація простору простежується і на майдані біля Палацу культури «Текстильник» у м. Рівне, де встановлено його декоративну скульптуру «Ткаля» (1973 р., кована мідь). Це можна сказати також і про пам’ятник згаданій вже Гулі Корольовій у м. Рівному (територія Національного університету водного господарства і природокористування, 1982 р., кована мідь, граніт) та багатьох інших культурних зразках митця, що значно урізноманітнюють регіональний культурний простір. Узагалі навіть цим показником, тобто урізноманітненням культурного простору регіону творчими силами місцевих майстрів, Україна демонструє широке розмаїття оригінальних вирішень та художніх думок, соціальну активність регіональної мистецької еліти. 77


Є в його доробку й чимало справді вартісних художніх полотен. Згадаймо хоча б неодноразово експоновані на обласних виставках художні твори: «Т. Шевченко на Волині» (картон, олія, 2000 р., архів митця), «Т. Шевченко» (папір, кольорові олівці, 2003 р., приватна колекція), художній розпис «На Поліссі» (картон, олія, 2003 р.), згадана вже картина «Вирване дерево» (полотно, олія, 2003 р.) та ін., які, як і майже у кожного рівненського митця, є свідченням різноплановості власної художньої підготовки, намагання підходити до відтворення художнього простору комплексно і… з любов’ю. Це засвідчила і остання його невелика персональна виставка, проведена в РДГУ 7–14 жовтня 2013 року, проблематика якої – виключно український пейзаж. Про його адаптованість у сучасну структуру художнього життя Рівненщини свідчать не лише численні скульптурні зразки, розміщені по багатьох місцях обласного центру, районах та містечках області чи Західної України, відгуки в періодиці краю, що активно друкувалися, починаючи вже від 70-х років («Молодь України», «Людина і світ» (м. Київ), «Червоний прапор», «Зміна», «Діалог» (м. Рівне), а також у більш пізній період: «Нова Волинь», «Волинські губернські відомості» (м. Луцьк), «Рівне-ракурс» та ін.), але й наступні дані: під час проведення соціологічного опитування «Художнє життя Рівненщини» [7] на запитання анкети «Творчість яких сучасних українських митців образотворчого напряму найбільше цінуєте?», поставленого місцевим художникам та організаторам культурно-мистецького життя міста, М. Йориш і Ф. Бобрик одержали найбільше згадувань. Та й сьогодні він належить до тих регіональних митців, яких найчастіше запрошують для художнього облаштування громадських приміщень, розпису церков, художнього облаштування територій парків тощо, тобто загалом до урізноманітнення художнього середовища поліського краю. Кращі роботи Михайла Миколайовича (як це, на жаль, характерно для всього українського мистецтва загалом) зберігаються сьогодні у приватних колекціях США, Данії, Польщі. Є вони й у Львівському музеї зброї «Арсенал» та багатьох художніх зібраннях України, зокрема й Рівненському обласному краєзнавчому музеї, приносячи насолоду художньо обдарованим людям. А майстер, сповнений високих прагнень, продовжує активно передавати свій досвід молоді і дарувати свою творчість усім тим, чиє серце відкрите до мистецтва, як це робить справжній професіонал, який шкодує лише за тим, що в місті все менше організовується справжніх, повноцінних експонувань, персональних виставок тощо з широким їх обговорення як у виставковій залі, так і у періодиці; фактично відсутні глибокі фахові рецензії на творчість місцевих митців, а самі митці все частіше обмежуються репрезентацією етюдних замальовок, які й покликані лише для того, щоб утримувати належний модус технічних навичок, а згодом, можливо, стати основою більш ґрунтовних робіт і все більше зосереджуються на роботах у приватному секторі, де їх цінують значно краще і відчутніше. І все менше періодична преса краю торкається фахових питань розвитку мистецтва, обмежуючись лише констатацією факту, а не вникаючи в суть явища, мало стимулюючи митців у подальшому художньому пошуку, обмежуючись лише констатацією події чи факту, пов’язаного з експонентською діяльністю. Так само, як і безпідставно нищиться або зникає через людську недбалість, політичні нісенітниці чи інші, далекі від культури чинники, різноаспектна, а надто монументальна спадщина доби соцреалізму, значна частина якої має справді історичну та художню вартість і допомогла б, при вмілому її використанні, поглянути на себе, свій внутрішній світ, ціннісні орієнтації, систему культурних координат тієї доби тощо. Однак брак належної освіти, художньої культури широкого загалу, надмірна політизація суспільства, інші організаційно78


фінансові негаразди, що розбурхують українське суспільство, не дають можливості замислитися над проблемами людського буття чи сьогодення. За матеріалами згаданого вище дослідження, 52,9% опитаних рівненських митців-спілчан зазначили, що «успішному здійсненню творчих планів» їм заважає «завантаженість не творчою роботою», а ще 23,5% респондентів поскаржилися на брак вільного часу [7]. Утім, на нашу думку, здається, що Михайло Йориш взагалі «випадає» із цього класифікаційного ряду і причин, що заважають творчому процесу, і митців, які переймаються подібними проблемами. Адже Історична Волинь стала художньо іншою від того, що колись за розподілом після навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва сюди приїхав саме він. На творчість йому завжди часу вистачає. А час – категорія не лише вічна, але й відносна! Список використаної літератури та джерел 1. Безгін О. І. Українська культура і світ: організаційні проблеми художньої культури: моногр. / Безгін О. І., Кочарян І. С. – К., 2012.

2. Богуцький Ю. П. Самоорганізація й динаміка культури та їх особливості в Україні: моногр. / Богуцький Ю. П., Іваненкова С. І. – К.: НАМ України, 2012; Фурман А. Психокультура української ментальності: моногр. / А. Фурман. – Тернопіль, 2002. – 148 с. та ін. 3. З інтерв’ю С. В. Виткалова з місцевим скульптором М. М. Йоришем, проведеним у березні 2012 р. // Приватний архів автора.

4. Див.: Каталог мистецьких творів М. М. Йориша: Рукопис // Приватний архів автора. 5. Приватний архів рівненського скульптора М. М. Йориша.

6. Сташук О. А. Скульптор Михайло Йориш: творча особистість митця / О. А. Сташук // Вісник Національної академії мистецтв. – Вип. 17. – Львів: ЛНАМ, 2006. – С. 129–138 [368 с.].

7. Чурікова Л. І. Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині: результати соціологічного дослідження сфери художнього життя регіону / Людмила Іванівна Чурікова // www. Nbuv.gov.ua / portal / soc_gum / kis / 2009_2/5. pdf. Резюме Аналізується організаційно-творча діяльність доцента кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, члена обласної організації НСХ України Михайла Йориша. Ключові слова: іконо малярство, художня культура, сучасна скульптура краю, портрет.

Summary Artistic horizons of Volyn obrazotvorennya in personalias: a member of Rivne regional organization of national union of artists of Ukraine is Mykhajlo Mykola Yorish (sculptor, Rivne) Organizationally-creative activity of associate professor of department of the fine and decorative – applied art of Institute of arts of the Rivne state humanitarian university, member of regional organization НСХ is analysed Ukraine of Mykhajlo Йориша. Key words: іконо engaging in painting, artistic culture, modern sculpture of edge, portrait.

79


2. 6. Національна пластика в художніх образах Петра Подольця УДК 72 Стара і незаперечна істина про те, що стан розвитку мистецтва в будь-якій країні є важливим показником рівня її благополуччя й добробуту, не втратила своєї актуальності й у наш надзвичайно політично наелектризований час, позаяк мистецтво сьогодні виконує важливу функцію творення естетичних потреб у суспільстві і часто стає ареною політичних суперечок та формою відтворення дійсності. Помітно це на всіх рівнях, зокрема й регіональному. І достатньо розвинена культурно-мистецька інфраструктура міста Рівне, висока відвідуваність культурно-мистецьких установ місцевим населенням, стабільність роботи концертних організацій і навіть зовнішній вигляд нашого міста свідчить про певну сформованість духовних потреб не лише у його керівників сфери культури, але й місцевих жителів. І в цьому процесі важливу Скульптор П.Подолець за роботою роль відіграє місцева мистецька інтелігенція, (травень, 2012 року) від художнього рівня якої, її соціальної активності у культурно-мистецьких процесах краю, впливу на його культурне середовище власною творчістю тощо залежить сформованість духовних потреб цього населення. Вона (інтелігенція – С. В.) й залишається тим показником, який можна брати за основу не лише при визначенні культурного потенціалу, але й при розрахунку його можливої еволюції, видозмін у структурі тощо. Переважна більшість рівненських митців має сталу і достатньо типову біографію, тобто є місцевими; вони добре знають західноукраїнську культурну специфіку, художні звичаї та традиції, ментальність населення, мають відносно стабільне коло уподобань, художнього спілкування, обумовленого, як правило, жанрово-видовими спрямуваннями творчості, або мистецьким та культурним рівнем загалом. Час від часу вони беруть участь у закордонних, західноєвропейських мистецьких акціях, переважно в Польщі та Чехії, рідше – Німеччині чи Франції, поступово розширюючи художньо-стилістичну мову власної творчості та набуваючи досвіду експонувань. Традиційно притягальними мистецькими центрами для них є Краків, Прага, Мюнхен, частково – Париж, де здобували освіту їх наставники, або митці-колеги по експонуванню. Там же, за кордоном, здобувають вони й основи менеджменту та маркетингу, без яких сьогодні важко само реалізуватися навіть високовартісному митцю. Саме з тих країн перенесли вони на Рівненщину й практику активного художнього насичення простору, перетворивши наш край у досить привабливий у культурному 80


контексті терен. Переважна їх більшість є справді патріотами своєї малої батьківщини, тобто не збирається залишати край за будь-яких обставин і в цьому також є перевага. Одним із таких представників творчої інтелігенції Рівненщини, що сприяє художній видозміні краю, є, беззаперечно, Петро Миколайович Подолець – відомий сучасний український скульптор, що своєю творчою працею активно впливає на зміну художнього обличчя регіону. Народився Петро Подолець 28.06.1958 року в селі Дядьковичі Рівненського району Рівненської області. Закінчив, після навчання в Рівненській художній школі (1978 р.) та Вижницькому училищі прикладного мистецтва (1981 р., вчителі – В. Косович, Є. Жуковський), Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1989 р.). Слід зазначити, що для рівненських митців отримання професійної освіти у цьому поважному закладі є вже традицією, адже переважна більшість випускників Рівненської художньої школи вступають саме до цього навчального центру. Як і традиційним є те, що чимало педагогів художніх шкіл краю здобули освіту саме в цьому навчальному закладі. Отже, організація навчального процесу в середній ланці мистецької освіти краю зберігає свою спадкоємність, що сприяє згодом створенню певного художнього простору, базованого на спільному науково-теоретичному й мистецькому підґрунті, художніх традиціях, мистецькій мові тощо. Власне, всі вони є членами однієї, так би мовити, мистецької корпорації. Його педагогами з фаху були професор А. Пилев та професор В. Овсійчук і Народний художник України, професор Е. Мисько, з організаційно-творчою діяльністю якого пов’язане значною мірою подальше творче становлення і життя багатьох місцевих скульпторів та становлення мережі мистецької освіти в регіоні загалом. Адже саме Еммануїл Петрович певний час виконував обов’язки Голови фахової ради з питань культури і мистецтва Міністерства освіти і науки і безпосередньо брав участь у численних ліцензійних та акредитаційних експертизах багатьох ВНЗ різних рівнів акредитації в Україні і був добре обізнаним зі станом спеціальної художньої освіти в Україні, а його скульптури, неодноразово експоновані по музеях Львова і Києва, й досі залишаються високим професіональним зразком для молодих митців. Подальша кар’єра Петра Подольця складалася також традиційно: з 1989 року – він скульптор місцевого художньо-виробничого комбінату Спілки художників України, співробітники якого й були покликані художньо урізноманітнювати природне середовище області, що особливо помітно стало розвиватися від початку 80-х років. Саме там сформувалося те творче ядро, яке чимало років визначає художні смаки регіональної культурної практики. Утім, життя усіх і все розставило по своїх місцях. За своїм визначенням, скульптура – такий вид образотворчого мистецтва, твори якого мають фізично-матеріальний предметний об’єм і тривимірну форму, розміщену в реальному просторі (середовищі); скульптура, як відомо, відображає в художніх образах реальний світ, користуючись особливими засобами і методами відтворення; створення художнього образу багатогранний та полі функціональний процес, під час якого скульптор використовує усі професійні знання, навички, творчий потенціал, естетичний та емоційний досвід. У скульптурі задум майстра втілюється за допомогою пластичних об’ємів та просторового середовища, в якому перебуває його твір і з яким безпосередньо взаємодіє; простір у поєднанні зі скульптурною пластикою може бути як зовнішньою оболонкою скульптури, так і внутрішнім середовищем, що утворюється між її об’ємами і несе символічне навантаження. На основі цієї здатності гармонійної взаємодії простору (у різних його проявах) з матеріальним об’ємом виникає безліч 81


можливостей художньої інтерпретації їх поєднання. Характер пластичної форми скульптури залежить від мови художнього виразу, що продиктована напрямом, в якому вона зроблена, та індивідуальної манери скульптора. Існують, на думку фахівців, три основні схеми мислення в скульптурі: ренесансна (класична або реалістична), авангардна та модерністська, як компроміс двох попередніх. Трактування ними простору має як схожі риси, так і певні відмінності. Ці схеми кожен митець використовує по-різному, але майже завжди вносячи щось своє в іх сталу форму, чим і вирізняється серед своїх колег. Сьогодні П. М. Подолець, як і більшість соціально активних у творчому плані митців, розширює межі власної самореалізації, продуктивно і успішно працює в галузі монументальної та станкової скульптури, реставрації й продовжує реалізовувати завдання наповнення культурного простору краю власними художніми зразками. Однаково успішно працює з різним матеріалом: деревом, гранітом, мармуром, теракотою і має художні твори, варті експонентської уваги, в кожному з них. Аналізувати його творчість достатньо складно, адже він, здається, однаково професійно виявляє себе в майже полярних художніх сферах: у жанрі скульптурного портрету і реставрації; помітними є його здобутки в монументальній, садово-парковій скульптурі та … педагогічній діяльності. Узагалі сучасна доба характерна тим, відзначає чимала кількість науковців, що переважна більшість митців республіки не зосереджується лише на одному художньому напрямі, а намагається виявити себе у різних сферах, не припиняючи художній пошук та створюючи конкуренцію один одному й викликаючи різноманітні відгуки в періодиці, стимулюючи до обговорення мистецьких проблем і широкий загал. І ще на одному аспекті слід зупинитися, споглядаючи творчі здобутки місцевих художників у широкому сенсі цього слова. За даними соціологічного опитування, проведеного серед рівненських митців [6], переважна більшість респондентів (82,35%) не відносять себе і свою художню діяльність до певної школи чи творчої групи, напряму тощо. Лише 7 респондентів, а це складає 13,73% від усіх опитаних, асоціюють себе із певним напрямом у мистецтві (без його чіткого позначення) і лише одна особа ідентифікувала себе із конкретним мистецьким напрямом. Ці дані підтверджують ситуацію, що склалася в сучасному образотворчому мистецтві, коли відбувається відрив від мистецьких традицій і стимулюється намагання сформувати власний осередок чи напрям творчості. Утім, як наголошує цитована вже дослідниця [6], для постмодерністських тенденцій в мистецтві й характерним є відхід від понять «стиль», «напрям», «школа» в художній творчості і домінування категорій «мода» і «кіч» [2]. Думка, правда, достатньо спірна, утім не без раціонального зерна! Ще однією характерною рисою сучасної доби, зокрема й на Рівненщині, є зниження провідної ролі творчих спілок у культурному житті краю, зокрема у залученні їх представників до експертизи пам’яток, ініціювання широкого обговорення майбутніх мистецьких проектів населенням тощо. Однак це можна розцінювати по-різному: і як обрання на ці, виключно громадські, посади, через брак конкуренції, організаційно фінансові чинники тощо, людей мало активних, не здатних стати менеджером у подальшій роботі Спілки, тих, що не враховують у своїй, вже новій організаційній діяльності, потреб творчої структури та її окремих представників, її ролі у житті суспільства, а й надалі продовжують займатися лише власною творчістю, а керівництво Спілкою залишається тільки громадською роботою у гіршому значенні цього слова та можливістю вирішити якійсь питання суто приватного характеру. Це можна розцінювати і 82


як домінування фінансового чинника у суспільстві, який зводить нанівець усі питання обговорення майбутньої творчої проблеми. І з кожним конкретним митцем замовник домовляється особисто, оминаючи зайві податкові проблеми. Хоча і в Російській імперії кінця ХІХ століття, де, беззаперечно, також домінував фінансовий чинник, майже всі художні пам’ятки виконувалися і встановлювалися у результаті проведення широкого обговорення та конкурсного відбору претендентів (у тому числі й іноземних) на виконання художнього проекту. Це може бути й загальною тенденцією зниження ролі керівних організацій у творчій долі митця, які (творчі Спілки – авт.), власне, так і не визначилися, яким чином вони мають і чи мають взагалі право впливати на цей процес. Адже ті негативні чинники, що функціонують у країні і пов’язуються з дещо неадекватними оцінками ролі конкретного митця в культурному просторі країни, також додали свого негативу. Та й домінування так званих ринкових відносин у сучасному суспільстві серйозно підірвало роль і значення митця в соціумі. Хоча окремих із них вони (ці ринкові відносини – авт.) суттєво піднесли над мистецьким середовищем. Ще однією причиною падіння ролі творчих спілок у сучасному соціумі може бути, на нашу думку, нівелювання ролі інтелігенції, нездатність її виступати лідером різноманітних культурних ініціатив. Однак, не зважаючи на подібне становище, активність цього митця відповідає духу часу. Він – учасник низки обласних, всеукраїнських, міжнародних виставок та пленерів [5], завдячуючи яким не лише розширює межі власного художнього досвіду, але й познайомив чимало творчих осіб з інших теренів, у т. ч. й далекого зарубіжжя, з мистецьким потенціалом Рівненщини, її непересічними особистостями, природним середовищем, культурною спадщиною тощо, шо дає значне натхнення для творчості, а також інтелектуальним потенціалом краю. Як і чимало інших місцевих художників, Петро Подолець значну частину свого часу приділяє педагогічній діяльності, поєднуючи власну творчість із викладанням декількох спеціальних дисциплін у Національному університеті водного господарства і природокористування. Виконує обов’язки старшого викладача кафедри архітектури. І цим не лише продовжує практику митців ХІХ століття, але й виступає у проводі навчально-виховного процесу, базованого на мистецькому чиннику. У його найближчих планах на теренах становлення спеціальної освіти у НУВГіП – долучитися до формування усіх необхідних складових відкриття ще однієї нової спеціальності – «Дизайн природних ландшафтів», а, можливо, й «Графічний дизайн», сподіваючись, що у такий спосіб чимало практичних питань формування іншого художнього обличчя краю буде вирішуватися більш ефективно та оперативно за допомогою вже місцевих кадрів [1]. Адже фахівці подібного напряму на Рівненщині є. У цьому зв’язку цікаво споглядати, як згодом низка навчальних дисциплін у цьому та й інших регіональних ВНЗ, постійні контакти зі студентським середовищем накладають свій відбиток не лише на подальшу творчість того чи іншого митця, але й манеру спілкування, форму висловлення творчої думки тощо. І це помітно фактично на усіх тих, хто причетний до педагогічної сфери краю загалом. Треба відзначити, що викладацька діяльність, беручи до уваги не лише досвід Петра Миколайовича Подольця, а й інших митців краю (М. Йориша, О. Литвина, Т. Лукашевич, М. Токар, Р. Звягінцева, В. Нестерук, Л. Гринбокого), позитивно впливає і на їх творчий процес, певною мірою упорядковуючи попередні знання, підводячи відповідне теоретичне підґрунтя під їх власний творчий процес, деякою мірою вводячи його у певні часові і світоглядні межі. Тоді як студенти від такого тандему мають лише задоволення – адже чимало теоретичних настанов їм подають знані практики, що багато 83


досягли у тій чи іншій сфері художньої діяльності і перевірили свої знання в численних мистецьких пам’ятках, залишених по багатьох теренах України та далекого зарубіжжя. Їм залишається лише творчо спиратися на цей досвід і йти далі. Його основні твори у жанрі монументальної скульптури: пам’ятник Т. Шевченку (бронза, граніт, h – 9 м., м. Рівне, 1999 р., у співавт. із В. Стасюком, Е. Миськом, арх. – В. Ковальчук та Г. Мельничук), пам’ятники Т. Шевченку (кована мідь, граніт, h – 2.30 м., м. Сарни, 2001 р., співавт. В. Стасюк, В. Шолудько) та м. Радивилів, 2002 р., у співавт. із В. Шолудьком, М. Королем), пам’ятник Т. Шевченку (кована мідь, граніт, м. Корець, 2013 р.). Взагалі цій постаті віддають свою пошану фактично усі західноукраїнські митці, незалежно від матеріалу, в якому вони працюють. Серед його робіт є й оригінально виконані твори на шевченківські сюжети («Катерина», бронза, h – 86 с.). Однак, серед виконаних творчих робіт П. М. Подольця є й інші, художній розголос яких не менш значимий і помітний в регіональному соціумі. Це і «Муза» (кована мідь, карбування, h – 2.40 м., 2000 р., м. Рівне, головний корпус РДГУ); пам’ятники «Волинська мадонна» (м. Ковель, у співавт. із В. Шолудьком), Симону Петлюрі (бронза, граніт, h – 2.30 м., м. Рівне, 2001 р., співавт. В. Стасюк, В. Шолудько); [7]. До речі, це єдиний пам’ятник цьому громадсько-політичному діячу у світі, не беручи до уваги меморіальних дощок. Саме в них втілено теоретичні настанови львівської школи монументального мистецтва щодо опанування простору. І саме йому, відзначають місцеві краєзнавці і перші художні критики, повною мірою притаманне гостре відчуття художньої форми, захоплення національною героїкою [4, с. 105]. До 900–річчя м. Острога скульптор виготовив пам’ятник «Князь Острозький» (м. Острог, у співавт. із В. Шолудьком), у якому подав ще одну художню версію образу мецената української культури і засвідчив своє ставлення до історико-культурної проблематики. Зважаючи на те суспільно-культурне середовище, в якому жила Західна Україна упродовж чималого часу, питання національного спротиву завжди було актуальним не лише серед переважної більшості населення, але й митців. Тому в кожного з них є чимало художніх транскрипцій цієї теми. Тим більше, що всі вони – представники повоєнного покоління. Є вони й у П. Подольця – «Пам’ятник борцям за волю України», встановлений у м. Червоноград (бронза, граніт, h – 5.05 м., 2002 р., співавт. М. Король, В. Шолудько), «Борцям за волю України» (тонований гіпс, h – 110 см., м. Дубно, 2002 р., у співавт. з В. Шолудьком) та ін. За останній проект наші митці були відзначені Першою премією на Всеукраїнському мистецькому конкурсі. Сюди ж віднесемо й пам’ятний знак «Голодомор – 33» (штучний камінь, h – 2,30 м.), встановлений у м. Березно Рівненської області. Як уже неодноразово відзначалося навіть у наших розвідках, через відсутність художнього музею та централізованої закупівлі художніх зразків місцевих митців у краї, його окремі пам’ятки монументальної скульптури добре знані й у Польщі, і скульптура Св. Якова (пісковик, h – 4.80 м., 2010 р., співавт. Ф. Бобрик), що прикрашає кафедральний собор м. Тухова, тому переконливе підтвердження, як і підтвердження високого рівня майстерності в її виконанні загалом. Помітною у скульптурному ряду є й виконана ним меморіальна дошка засновнику місцевого Економіко-гуманітарного університету С. А. Дем’янчуку (бронза, 2008 р.), що складає ще одну сторінку творчості місцевих митців – акцентування уваги на регіональних постатях і саме такою проблематикою відповідати своєму призначенню – художньо урізноманітнювати регіональний культурний простір. 84


Кращі його станкові твори – «Портрет учбового майстра Львівської академії мистецтв А. К. Хом’яка» (бронза, граніт, 1989 р., h – 58 см.), «Реквієм Чорнобилю» (шамот, змішана техніка, 1991 р., h – 86 см.), «Ранок», «Портрет І. Фозенкош» (тонований гіпс, 1989 р., h – 38 см.), «Муза» (2005 р., камінь). Додамо до цього ряду ще й «Портрет К. Михайлова» (тонований гіпс, h – 60 cм, 2007 р.). Є в його доробку й художні зразки, на яких лежить відбиток творчості вітчизняних авангардистів, зокрема українського класика художньої скульптури – Олександра Архипенка, для яких порожній простір залишався активним діючим елементом загальної художньої композиції. Утім, сам О. Архипенко вважав, що його експерименти з вгнутістю і випуклістю мають глибший сенс, ніж чисто конструктивний: «Всі вгнутості і випуклості мають оптичне і психологічне значення… Не можемо заперечити, що в нашій психологічній структурі позитивне й негативне однакової сили… У нашому щоденному житті наші «так» і «ні» однаково зупиняються навколо цієї самої точки зацікавлення … Все позитивне і негативне природою своїх протилежностей зрештою стає одним» [7; с. 53]. У цих творах майстер вільно переходить від простих геометризованих форм до м’яких, сповнених тілесного тепла, форм. «Грація» (теракота, h – 57 см.) П. Подольця і є таким художнім втіленням останніх років. Урешті-решт кожен митець час від часу намагається працювати «в стилі…», аби краще згодом виробити і зрозуміти свій власний стиль. Однак лірика, на загал, й надалі залишається найбільш притягальною темою в його творчості, свідченням чого є згаданий вже: «Портрет І. Фозекош» (тонований гіпс, h – 32 см.), «Тондо» (мідь, h – 67 см.), «Оголена модель» (h – 120 см), «Ранок», «Портрет Н. Ляшкевич» (h – 36 см.) (усі – тонований гіпс), частково – «Елегія» (граніт, h – 22 cм.), «Муза» (пісковик, h – 28 см.) та ін. Згадаємо у цьому зв’язку й скульптурну композицію, нещодавно завершену майстром, яка прикрашає вхід до нового перинатального Будинку у м. Рівне. І хоча можна посперечатися з автором, іншими скульпторами чи не байдужими мистецтвознавцями краю стосовно ракурсу бачення проблеми материнства в сьогоденні, на загал вона в цілому достатньо переконливо відображає мистецький пошук П. Подольця і прикрашає наше місто, як і чимало інших художніх пам’яток, завдяки яким наше місто стає достатньо привабливим у художньому контексті. Окремі роботи митця («Весна», дерево, модрина) є зразками садово-паркової скульптури (над створенням якої активно працюють чимало місцевих художників) і прикрашають волинські парки та інші місця масового відпочинку краян, у тому числі й потужний приватний сектор, даючи змогу майстрові реалізувати себе і в цій ділянці творчості та мати необхідні кошти для подальших експонувань. Назвемо лише деякі з них: «Жіночий торс» (вапняк, h – 125 см., приватний Будинок творчості О. Смика, 2008 р., м. Кременець), «Бандурист» (пісковик, h – 1,80 м., м. Рівне, ТРЦ «Хутір», м. Рівне), «Русалка» (пісковик, h – 1,80 м., там само, усі – у 2009 р.) та ін. Утім найбільше з цього виду художніх зразків П. М. Подольця, знаходиться, на жаль, за межами України: «Муза» (вапняк, h – 0,5 м., Пйотркув-Трибунальський, 2003 р.), «Материнство» (дерево, h – 2,10 м., м. Вежбіца, республіка Польща, 2005 р.), «Вежбіца» (дерево, h – 2,0 м., 2006 р., м. Вежбіца), «Легенда» (дерево, h – 1,20 м., м. Сейну, Польща, 2007 р.), «Жіночий торс» (дерево, h – 1,75, м. Вежбіца), «Король» (дерево, h – 1,75, м. Тщебіня, Польща, 2009 р.), «Весна» (дерево, h – 2,20 м., м. Вежбіца, Польща, 2008 р.) та багато ін. Серед помітних художніх робіт цього митця, виконаних в інших художніх напрямах – реставрація скульптури видатного зодчого європейського рівня Т. – О. Сосновського «Нізіда» (мармур, h – 140 см.), що сьогодні прикрашає Національний університет 85


«Острозька академія» і є предметом гордості місцевої громадськості й свідченням високого рівня опанування й реставраційними навичками автора (До речі, достатньо оригінальне дослідження про Т. О. Сосновського сьогодні підготовлено В. Войтовичем). У цій ділянці творчості він також демонструє свої високі професійні задатки, здобуті свого часу у навчальних майстернях Львівської художньої школи, якою для нього став згаданий вже неодноразово у цій книзі Інститут декоративно-прикладного мистецтва (тепер – Національна академія мистецтв України). І це йому вдається повною мірою. Адже П. Подолець, незважаючи на достатньо рівноцінні за майстерністю художні пам’ятки у різних видах мистецтва та художніх техніках, найбільше тяжіє до громадянської проблематики. Звісно, що ця творча активність митця була помічена. Як і чимало інших майстрів образотворення краю, П. Подолець за свою художню творчість відзначений різноманітними нагородами місцевих органів державної влади, є членом інших творчих спілок, що надає йому добру можливість і нагоду для творчого спілкування, експонування, вдосконалення власного художнього стилю. Він – член Національної Спілки художників України (1995 р.), лауреат обласної просвітянської премії ім. Г. Чубая (2000 р.) [5, с. 54], член міжнародної Асоціації скульпторів-монументалістів (Італія). Чимало мистецьких задумів у краї відбулося і при його обговоренні чи активному творчому втручанні. Та й на усіх художніх виставках своїх колег він також присутній як постійний учасник і опонент. Неодноразово брав також участь у різноаспектних художніх виставках обласного й всеукраїнського рівнів. Учасник низки пленерів у Польщі, Франції, Туреччині та Україні, де його роботи також були належним чином оцінені та мали цікаві і ґрунтовні відгуки у періодичній пресі та в середовищі митців. Як і чимало інших місцевих митців, він є достатньо зайнятою людиною, оскільки постійно має творчі замовлення, та й аудиторія Національного університету водного господарства та природокористування в особі студентів архітектурного факультету з радістю слухає його лекції та відвідує практичні. Утім це надає йому, крім фінансових, й інші переваги. Адже в процесі постійної роботи підвищується його фахова майстерність, збагачується творчий досвід та й природне середовище краю стає все більш художньо насиченішим. І регіональна Україна завдячуючи таким особистостям справді докорінно змінила свій зовнішній вигляд. Його колега «по цеху», знаний італійський архітектор Адріано Лаццарі, свого часу про творчість П. Подольця відгукнувся так: «… Петро Подолець є той Майстер-Скульптор, що втілює мудрість, силу і знання безформної матерії, яку проносить через свої мрії, надаючи їй форми фізичної. Він створює з каменю образи, що знаходяться в серці українського народу, втілюючи національну свідомість у свої творіння і демонструючи нам, братам Західної Європи, той бік нашої душі, який ми відчували втраченим… Він є художником, який, даючи життя своїм творінням, доносить до свідомості людей силу і динамізм мистецької думки» [3, с. 2]. Шкода лише, що така яскрава особистість, творчими зусиллями якої значною мірою змінено культурне обличчя погоринського краю, потенційно здатна зробити ще чимало, пройшовши значний життєвий шлях і залишивши на цій землі достатньо багато мистецьких пам’яток, які прикрасили цей край, а також залишивши помітний слід у сучасній вищій школі, так і не відзначена справді високими державними нагородами. Хоча його головні нагороди – це вдячна людська пам’ять та інше культурне середовище сучасної Волині, змінене і його активними творчими зусиллями. 86


Від себе лише додамо: як добре, що Рівненщина багата на талановитих людей, які роблять її культурно привабливою і саме у такий спосіб допомагають їй у подальшому духовному і соціально-економічному становленні та зростанні. А час справді розставить все по своїх місцях. Було б доречним керівництву Спілки розпочати друк повних каталогів художніх творів місцевих митців, адже це дозволить скласти загальне враження про їх творчий потенціал і, будемо сподіватися, стане черговим нагадуванням про достатній творчий потенціал Рівненської обласної організації Спілки художників НСХ України, здатний до його оприлюднення і введення до культурного обігу. Адже лише у такий спосіб й можливе створення повноцінної «культурної карти» національної духовної спадщини і збереження духовного потенціалу України для нащадків. Список використаної літератури та джерел 1. З інтерв’ю, проведеного С. Виткаловим із рівненським скульптором П. Подольцем 21.лютого 2012 року // Приватний архів автора. 2. Крючкова В. А. Социология искусства и модернизм / В. А. Крючкова. – М.: Изобразительное искусство, 1979. – 216 с. 3. Петро Подолець: буклет. Члени Національної спілки художників України / Національна спілка художників України. – Рівне, 2008. – 20 с.

4. Рибенко Л. Незрадливе служіння мистецтву / Лідія Рибенко // Погорина, 2004. – № 4. – С. 99–106. 5. Художники Рівненщини. Альманах Рівненської обласної організації Національної спілки художників України. – Рівне: О. Зень, 2008. – 100 с.

6. Чурікова Л. І. Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині: результати соціологічного дослідження сфери художнього життя регіону / Людмила Іванівна Чурікова // www. Nbuv.gov.ua / portal / soc_gum / kis / 2009_2/5. pdf.

7. Archipenko А. Vision and continuity / Олександр Архипенко. Візія і тяглість: [Exhibition] / Jaroslaw Leshko (curator). – N.Y.: The Ukrainian Museum, 2005. – 256 p.

Резюме Аналізуються етапи становлення і художня діяльність місцевого скульптора Петра Миколайовича Подольця. Ключові слова: скульптура, художня діяльність, регіональна практика, мистецтво, художнє упорядкування краю. Summary Petra Mikolayovicha Podol’cya is in the architectonically-artistic paradigm of edge The stages of formation and artistic activity of local sculptor Petro Mykolayovych Podolets are analyzed here. Key words: sculpture, artistic activity, regional practice, artistic arrangement of region.

87

РОЗДІЛ ІІІ. ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВІ ВЕКТОРИ РОЗВИТКУ ВОЛИНІ В ОСОБИСТОСТЯХ

3.1. Вітчизняна писанка як культурний феномен сьогодення УДК 737.1 (47.78) Декоративно-ужиткові виміри мистецтва – це ще одна чи не найяскравіша сторінка народної культури, в якій втілилося безліч стародавніх, часто навіть архаїчних, символів. Саме цей вид мистецтва, залишаючись синкретичним по суті, тобто органічно вплетеним у життєдіяльність людини, постійно видозмінювався як і саме життя, а відтак зберігає сьогодні в собі певний дуалізм: з одного боку – це, беззаперечно, традиційна культурна практика з безліччю сталих ознак, а з іншого – постійно еволюціонуючий вид людської життєдіяльності, який намагається поєднати традиції та інновації. Писанкарство – один із найдавніших видів народного мистецтва, у якому поєдналися висока декоративність та Волинські писанки глибокий символічний зміст. Мистецтво створення мініатюр на поверхні пташиних яєць завжди було пов’язане з архаїчним світобаченням – культом родючості та первісними загальнолюдськими уявленнями про народження усього живого з яйця. Це відбилося в орнаментах писанок, що й зараз поширені по всій Україні, і з давніх-давен були не лише оздобою, а й магічними знаками, оберегами від недобрих до людини сил, уособленням побажань здоров’я, краси, сили та мудрості, замовляннями погоди та врожаю. Створення писанки – один з найдавніших видів народного малярства, відомий у багатьох країнах Європи й Азії. Найбільше воно було поширене серед українців, поляків, чехів, сербів, румунів, болгар, литовців, латишів; траплялося в окремих районах Росії та Білорусії; у греків, іранців-шиїтів; у Франції, Німеччині. Дослідження етнографічних колекцій різних регіонів України сьогодні має велике культурно-мистецьке та 88

Розділ ІІІ. Декоративно-ужиткові вектори розвитку Волині в особистостях

виховне значення. Адже, приміром, етнографічні розвідки стосовно писанок Волинського Полісся розкривають особливості народнопобутової культури українського народу, забезпечуючи новими методологічними та технологічними підходами сучасну етнографію. У них закладений величезний духовний потенціал, оскільки зібрані і збережені матеріальні зразки дають змогу прослідкувати еволюцію культурної практики українців, допомогти краще зрозуміти витоки багатьох соціокультурних явищ в історії українців. Окреслена проблематика має достатньо різноаспектну джерельну базу, яка, однак, обмежується Волинські писанки переважно публіцистичними розвідками у всеукраїнських часописах «Народна творчість та етнографія», «Народне мистецтво», «Українська культура», частково – в «Народознавчих зошитах» (Львів), а надто в періодиці, орієнтованій на учнівську молодь – «Освіта», «Мистецтво та освіта», «Трудова підготовка в закладах освіти» тощо, спрямованій на аналіз існуючого досвіду в регіонах та його використання в навчальному процесі, або акцентує увагу на творчих здобутках у середовищі української діаспори. Однак, ці часописи є скоріше за все методичного характеру, тобто торкаються питань методики проведення занять, їх специфіки організації тощо і мало зачіпають, власне, питання аналізу мистецького чинника зазначеної вище проблематики. Зустрічаються час від часу й непоодинокі передруки розвідок С. Таранушенка [23], М. Кордуби [12], М. Сумцова [22], В. Шухевича [28], підготовлені ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, які мають яскравий етнографічний контекст. Оригінальний матеріал стосовно міфологічних витоків цього явища, української орнаментики в різних видах декоративно-прикладного мистецтва частково міститься й в етнографічних посібниках, підготовлених ще у попередній суспільно-політичній формації [24]. Утім, особливих науково-мистецьких відкриттів там немає через певні ідеологічні стереотипи та відсутність наукових підходів до проблем вивчення цих явищ. Дещо розширюють наші уявлення про предмет дослідження сучасні розвідки О. Г. Соломченко й Л. Д. Старової [20] й численних аматорів (що займаються цією справою і публікують інформацію про свої здобутки у місцевій періодиці) та щорічні конкурси писанки, що організуються досить активно на Волині, Галичині, Полтавщині тощо. Адже саме вони стають предметом уваги широкого загалу й ЗМІ. Особливого аналітичного матеріалу там також немає, однак інтерес вони являють значним фактажем і самим фактом популяризації народної культури. Тож створення музею народного мистецтва Гуцульщини в м. Коломиї, відкриття пам’ятників писанці, експонування окремих зразків цієї художньої практики у містах Рівному чи Києві та проведення низки міжнародних науково-практичних конференцій 89


і фестивалів під загальною назвою «Українська писанка» (Львів, Івано-Франківськ) є подальшою спробою активізації цього інтересу і підведення під нього відповідного наукового підґрунтя. Та й підготовка дипломних досліджень на здобуття освітньокваліфікаційного рівня «магістр» із цієї проблематики на кафедрі культурології РДГУ останнім часом є також однією із таких спроб. Акцентуємо увагу на окремих аспектах зазначеної вище проблеми*. Етимологія терміну «писанка» виходить із «розписана «письмом» – різними особливими барвами та знаками, орнаментами і символами, котрі приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені вияснили, що слово «писати» означає не лише «наносити якісь знаки на предмет, а у глибинній своїй суті – «означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття» [1; с.142]. У слові «писати» той же корінь, що і у слові «пістрявий», котре мало значення «червоний», «кривавий» [11, с. 101]. Відомо, що в усіх стародавніх мовах слово «кров», означає ще й життя, душу. Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше то були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як одушевлений, живий предмет, що містить у собі таємницю життя. Найчастіше в якості червоної фарби використовувалася вохра, котра символізувала кров – носія сукупної життєвої сили людей. Відомо, що русичі розфарбували у червоний колір свої щити. У багатьох народів світу існує повір’я, що вимазування тіл хворих і немічних маслом, змішаним з червоною пудрою, надає силу ослабленому віком чи хворобою організму. З цією ж метою суміш втирали у шкіру породіллі та новонародженого. В останньому випадку грає роль і естетичні уявлення: не присипане червоною пудрою немовне виглядало брудним і сірим. Тому не дивно, що у наших предків слово «писати» набуло ще й значення «прикрашати» [8, с. 26]. Символіка яйця відігравала велику роль у культових обрядах єгиптян, персів, індусів, китайців, греків, римлян, скандинавських народів, народів Західної Європи та слов’ян. Закономірним стає і розуміння писанки як «символу, що поєднує минуле і сучасне, що є зв’язком між язичницькою ідеєю відновлення Природи – Життя і християнською ідеєю воскресіння Людини – Ідеї – Духу». Писанковий розпис сьогодні здійснюють не лише на курячих, гусячих, качиних чи індичих, а й перепелиних і навіть страусиних яйцях. А загалом найбільші і найдавніші колекції українських писанок, як відомо, зберігаються у Державному музеї етнографії та художнього промислу Львівського відділення НАН України, Київському державному музеї українського народного декоративного мистецтва, розташованому на території Києво-Печерської Лаври, Полтавському краєзнавчому та Харківському історичному музеях. Ці колекції нараховують тисячі зразків і репрезентують художню практику всієї України. Швидко відбувається сьогодні становлення і спеціального музею писанки в Івано-Франківську (1983 р.), перенесеного згодом до Коломиї (2000 р.). Він цікавий вже тим, що являє собою спеціалізоване приміщення, центральна частина якого має форму яйця, висотою майже 13 м. Тож коломийський пам’ятник є найбільшою писанкою у світі. Приміщення, спроектоване І. Є. Шуманом і виготовлене повністю з кольорового скла, а загальна площа утвореного таким чином вітражу сягає понад 600 кв. м, яке зовні розмальоване як писанка. Колекція цього музею становить майже 15.000 зразків писанок крапанок та інших видів писанкарських розписів. Як і кожний спеціалізований музей, а Коломийський є саме таким, він базується на певному методологічному підґрунті, тобто його експозиція має декілька розділів, зокрема: а) історія виникнення писанок та їх роль у духовній культурі українського народу; б) техніка розпису писанок. Інструментарій. Композиції орнаментальних 90


мотивів; в) писанка як витвір мистецтва; г) запозичення писанкової орнаментики іншими видами мистецтва тощо. Сьогодні в цьому музеї започаткована традиція підготовки писанок (коли до музею приїжджають перші особи іноземних держав) відвідувачами, так званими VІР – персонами. І нова колекція нараховує писанки з підписами фактично усіх українських керівників державного рівня, голів усіх обласних держадміністрацій, іноземних послів та консулів багатьох країн світу. Тут також розміщено найбільш оригінальні колекції з міст та регіонів України, що є традиційними центрами вітчизняного писанкарства – Гуцульщини, Покуття, Тернопільської, Львівської, Вінницької, Черкаської, Кіровоградської, Одеської та інших областей, а також Польщі, Чехії, Швеції, США, Канади, Пакистану та Індії. А загалом писанка – це той культурний продукт, що сьогодні радо зберігається по багатьох загальноосвітніх школах, позашкільних закладах, закладах культури тощо. У багатьох із них існують досить об’ємні класифіковані зразки, за якими можна виявляти регіональні особливості, еволюцію писанкарства, місцевих майстрів та їх доробок тощо. На волинських теренах, як і загалом по західноукраїнських землях, писанкарство також існує віддавна. Утім, ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема й слов’ян, існував звичай навесні (в квітні – початку травня) обдаровувати одне одного «красними яєчками» – крашанками [17; с. 51]. Цей звичай пов’язувався у населення з народними уявленнями про яйце як символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю. Подібна практика збережена в краї й до наших днів. Однак у різні історичні періоди ставлення до писанки, як і до технології її виготовлення, було різним і обумовлювалося як ідеологічними чинниками, так і рівнем культури тих, хто їх виготовляв, відповідними традиціями, наявністю ентузіастів та людей справді знаючих традиції, загальнокультурним ставленням населення до національно-культурної спадщини тощо. Наприкінці XIX – початку XX століття на Волині починали писати писанки з Хрестопоклонної неділі, збираючись до цієї праці під керівництвом більш досвідчених майстринь. Писанками займалися дівчата (віком 15–22 років) та молодиці. До XX століття їх виготовляли, як правило, старші майстрині, переважно в Страсний Четвер, день, що має особливе міфо-поетичне значення і культурний контекст («громовий день», «четвергова сіль», «страсна свічка», «грімниця»). В історичній ретроспективі виготовленням писанок мали право займатися лише старші в сім’ї жінки, як головні хранителі (обереги) стародавніх дідівських звичаїв, обрядів і церемоній. Після закінчення роботи писаночні інструменти дбайливо зберігались до наступного року на божниці, за іконами. Старі майстрині не писали писанки на замовлення в інший час, окрім великоднього посту, вважаючи це гріхом. Писанка несла в собі низку специфічної інформації: вона виступала символом наступності поколінь, продовження життя, врешті-решт – була символом Сонця і Всесвіту. Тому волинська господиня не шкодувала зусиль на їх створення, а згодом не шкодувала й самих писанок: «Вона знала, що якщо його (яйце – авт.) розпише і подарує, то це буде добрим знаком. Буде добре в тій хаті, кому вона їх подарує, і навіть покійникам, яким вона занесе ці писанки на могили…» [18; с. 104]. У ті орнаменти, які вона розписувала і яких чітко дотримувалася, вкладався особливий, сакральний зміст. У міфах багатьох народів світу саме яйце є, як відомо, світотворчим началом. У слов’ян-язичників, на думку М. Кіналя, писанки існували вже за часів антів (ІІІ – VIII ст. н. е.) і були символом сонячного культу. Птахи – це вісники весняного воскресіння, Сонця, а їх яєчка – емблема сонця – життя, народження. «Яйце птаха взагалі, – зазначав учений, – 91


це зародень життя, символ бога сонця; воно в давнину символізувало добро, радість, щастя, любов, успіх, прихилення добрих сил, захист людини від лихих сил» [21, с.142]. Колись із писанками виконувались різні дії в магічних ритуалах. Багато з цих магічних обрядодій, надто ж пов’язаних із землеробством, практикуються й до сьогодні. Так, на весняного Юра (6 травня) для забезпечення доброго врожаю, писанки котили по зеленому збіжжі й закопували у землю. Великоднього ранку вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні вироби, аби прибували сила й краса, а шкіра на обличчі була гладенька, як на яєчку. Шкаралупу з-під свячених яєць кидали у воду, що тече, аби задобрити пращурів і щоб у них («на тому світі») також настало свято (на Великдень). Свячені писанки є оберегом житла від природних стихій, а для людей і тварин – від «лихого ока» [3; с. 95]. Писанки використовувалися певною мірою і в народній медицині, однак це вже окрема сторінка культурної практики. Ці художні зразки можуть бути також елементом забави для дітей і молоді: діти та й дорослі часто грають «навбитки», «навкатки», «чокаються» тощо. Добре розмальовані писанки є також чудовою прикрасою кошиків із продуктами, що несуть до церкви святити перед Великоднем [12; с. 452]. Утім, як зазначають окремі дослідники, на Поліссі писанок не писали. Для цього регіону були більш характерними крашанки та скрабанки специфічного цеглянистого кольору [10; с. 314]. Фарбували яйця у лушпинні; і чим насиченішим був узвар, тим інтенсивнішим ставав і колір самого яйця. Візерунок на крашанці вишкрябали ножем, голкою або іншим гострим предметом. Цим визначалася і якість малюнку. Однак, уже на початку XX століття, з поширенням урбанізації, дії глобалізаційних чинників, як наголошує В. Штинько, молоде покоління дивилося на виготовлення писанок, як на забаву; певних часових термінів не дотримувалися, писав їх кожен, хто хотів, навіть чоловіки; писали і на замовлення, і на продаж, у вільний час [16; с. 4]. У багатьох місцях краю цей звичай поступово вийшов з ужитку, а там, де він існував ще донедавна, вслід за старими майстринями, він також поступово втрачався. Молоде покоління старими звичаями вже не цікавилось і поступово забувало їх. На східному Поліссі зберігся один із найдавніших методів писанкарства – виготовлення «дряпанок», або так званих «скрябанок» [17; с. 267]. Його технологія достатньо проста: яйце фарбують у якийсь темний колір, а потім металевим вістрям чи голкою зішкрябують пофарбований шар шкаралупи, утворюючи таким чином бажаний орнамент. Тому деякі з поліських шкрябанок, за витонченістю їх виконання, наближаються до найвишуканіших ювелірних виробів. За технікою виконання писанки поділяються на «галунки», «крапанки» (з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого або якогось іншого кольору), власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; «крашанки» – вкриті одним суцільним кольором; «мальованки» (розмальовані вільно пензлем від руки), «дряпанки» (або як вони звуться на східному Поліссі – «скробанки») [17]. Секрети рецептів народних барвників зберігались у кожній родині. Так, для отримання чорної фарби заварювали, як правило, кору вільхи, кропиву, фарбували у сажі; для синьої – брали цвіт синьої мальви або гречану полову; для жовтого, коричневого – відвар із лушпиння цибулі. Рослинні барвники закріплялися галуном (спеціальний камінь), розсолом квашеної капусти. А з кінця XIX століття з успіхом почали використовувати й анілінові барвники. 92


На Поліссі, як і загалом по Україні, писанкарством займаються переважно жінки. Адже цей вид народної творчості вимагає не тільки тонкого відчуття ритму, узгодження кольорів, а й копіткої, наполегливої та зосередженої праці, терпіння [9; с. 37]. Сучасні великодні яйця Волинського етнокультурного регіону, беручи до уваги їх як художні зразки, за способом оздоблення, можна поділити на: –– писанки (найбільш чисельна група);

–– крапанки (автори – Юхимчук Н., село Рокитниця Ковельського району, Ромащук З., м. Володимир-Волинський); –– мальованки (автори – Росоловська I., м. Володимир-Волинський, Дем’янчук Н., с. Миляновичі Турійського району); –– шкрябанки (автори Голик Г., м. Володимир-Волинський, Мучак О., м. Любомль); –– мотанки (автори – Харківська Л., Басалига Т., м. Луцьк);

–– великодні яйця, оздоблені аплікацією з соломки (автор – Мацюк-Заставський Т., с. Сенкевичівка Горохівського р-ну);

–– воскові великодні яйця, оздоблені бісером (автор – Денисюк Н., м. ВолодимирВолинський); –– писанки, виконані способом вибілення (автор – Хижинський В., Лупій Т., м. Луцьк; Шуріна Ю., Білик О., м. Володимир-Волинський) [18; с. 102–103].

Сьогодні існує цілий напрям виготовлення великодних зразків, що сформувався й на Рівненщині, зокрема художньою технікою на кераміці руками відомого народного майстра Леоніда Петровича Гринбокого [3]. Традиційні писанки Волині представлені Любомльським (села Борове, Забужжя, Столенські Смоляри), Володимир-Волинським (с. Зимне), Горохівським (с. Борисковичі) районами. Їм притаманні іноколірний візерунок на вохристому, червоному, синьому тлі з використанням рослинного і тваринного орнаменту («сосонка», ромашка», «ружі», «заячі вушка», «гусячі лапки», «павучки», «ключки»). Найбільш розповсюдженим геометричним орнаментом є восьмипелюсткові розети-зірки. Цей орнамент характерний і для Волинської вишивки та ткацтва [19; с. 165]. Відродженню, збереженню і розвитку писанкарства сьогодні сприяють щорічні обласні конкурси на кращу писанку Волині, кращого майстра-писанкаря, які проводяться у Волинському обласному краєзнавчому музеї. Управління культури обласної держадміністрації та обласний осередок Національної Спілки майстрів народного мистецтва України з метою сприяння розвитку писанкарства у краї, дослідженню великодньої звичаєвості та обрядовості систематично проводить обласні конкурси «Волинська писанка третього тисячоліття» [11; с. З]. У Луцьку урочисто відкрито виставку «Світ української писанки». В експозиції, що налічує майже 500 оригінальних експонатів, представлено унікальні зразки писанкарського мистецтва Волині й Українського Полісся загалом [25; с. 384], не оминаючи й мистецької практики Рівненщини, правда в дещо менших обсягах і з дещо меншою інтенсивністю. Хоча рівненська писанка, представлена творчістю Н. Дребот, Д. Гринбокого та ще багатьох інших, не менш знаних майстрів, щорічно експонується на численних святах, фестивалях народної творчості, «Музейних гостинах» тощо. Кращі зразки рівненської писанки експонуються й на численних міжнародних художніх заходах. Таким чином, традиція писанкарства є однією з найдавніших і найстійкіших на Волині й Поліссі. Загалом писанки на цих етнічних українських землях упродовж багатьох віків писали для власного вжитку, а з останньої третини XX століття (або 93


розписані дерев’яні макети писанок) їх почали реалізовувати на великодніх базарах та ярмарках. Як це робиться і сьогодні. Разом із тим, упродовж останніх десятиліть місцевим писанкарством все частіше цікавляться професійні художники, запозичуючи для себе кольорову гаму та сакральний зміст виробів, а також оформлювачі і модельєри. Щорічно в музеях краю напередодні Великодня організовуються експозиції зібраних писанок, що зберігаються в музейних фондах. Найбільш помітно це здійснюється у загальноосвітній мережі і саме це й дає найбільший культурний ефект. Принаймні, у середовищі молодшого покоління. Мотиви розписів писанок здавна мали великий вплив і на волинську вишивку, а нині творчо засвоюються та переосмислюються майстрами різних видів українського декоративно – ужиткового мистецтва загалом. І реалізація проекту Консорціуму «Історична Волинь», започаткованого рівненською обласною універсальною бібліотекою, швидше допоможе в реалізації відкриття багатьох фондів і донесення їх надбань до широкого загалу. Інакше кажучи, писанка відігравала важливу роль у житті волинян і поліщуків, була предметом-символом, і саме тому в її орнаментах зашифровані найдавніші образи і уявлення багатьох поколінь. Розшифрування цих елементів розпису писанок Волині і Полісся говорить про те, що вони уособлювали уявлення наших предків про добро і зло, про будову світу; в своїх зображеннях зберегли древню символіку, яка в період християнства знайшла нову інтерпретацію, пов’язану з воскресінням Христа. На Волині науковці відмічають такі найпоширеніші орнаменти, зокрема геометричні: «крапками», «нитками», «пасочками», «поясками», «решетом», «решіткою», «сіткою», «куточками», «клинцями», рачком», «кошичками», «драбинками», «грабельками», «гребінкою», гребенями», «пальцями», «гвіздками», «зорами», «хрестом», «хвігурою», ріжками», «крутьками», «закруцьками», «басовим вухом», «кривулькою», пилкою», «в’язами», «кроквами», «зводами», «гніздами», «гатками», лучками», «очками», «кружком», «маком», «павучком», «закруташками» [12; с. 178–179]. Стосовно орнаментики її оформлення слід зазначити наступне. Серед рослинного орнаменту були поширені назви: «рожами» («пуста», «повна рожа», «зірката рожа»), «смеречками», «яблуками», виноградом», «деревом», «басолею», «барвінком». Рослинний орнамент і в інших регіонах України був, як правило, стилізованим, не маючи нічого спільного з натуралістичною орнаментикою. Найменш уживаним на писанках залишався орнамент тваринного походження, який можна поділити на дві частини: узори з поодинокими частинами тіла (роги, ноги) і такі, де була зображена вся тварина. Зокрема: «баранячі роги», «курячими лабами» («лапками»), «гусячими», «качиними лапками», «качками», «бузьками», «горобцями», «мотильками», метеликами»), «павучками», «стоногами» тощо. Також траплялися і писанки з написами: «моїй любій Настусі», «Христос Воскрес – воістину Воскрес», «Слава Богу – Слава навіки», «Світися, світи повний Єрусалиме» та ін. Якщо виріб призначався для священика – «Сотвори Господи нашому Отцю духовному, многая літа» [5; с. 205]. Як бачимо, тут використовувалось більше написів, ніж в інших регіонах нашої країни. Отже, зібрані відомості дають можливість зробити висновок, що мотиви орнаментів є запозиченими з навколишньої природи і побуту. На Волині їх існувало понад 125, в яких переважали рослинні мотиви: листя дуба, клена, берези, сосонки, квіти відділені або цілі рослини, навіть із горщиками, в які вони посаджені («вазон»), барвінок, хміль. Поширеними були також і геометричні мотиви, у вигляді відповідних штрихів: «сосонка», «звіздар» («рожа», «зірочка»), «трикутники» («клинці»), «круги», «овали» гурочки»), 94


«басоля»; тваринні мотиви: «риба», «павук», «волове око», «лапки птиць»; господарськопобутові: «граблі», «гребки», «сокирки», «штани»; рідше всього – релігійні хрести. Систематичні збори писанок, що проводили співробітники ще у 20-х роках ХХ століття Музею українського мистецтва стаціонарно в одному селі на Волинському Поліссі, підтверджують, що писанки відомі з давніх-давен. Порівняння поліських писанок 20-х років минулого століття з писанками, зібраними на Волині у сторіччі дев’ятнадцятому, переконує, що «… писанковий розпис змінюється, еволюціонує. Зокрема, поліський «вазон» 20-х років, за словами одного з дослідників цієї проблематики, – С. Таранушенка, потребує для огляду не тільки довгого й складного, але вже геометричного неправильного руху, що примушує нас несподівано переривати розпочатий напрямок розглядання, повертатися до пройденої вже точки, щоб продовжити розгляд ще в інший бік» [2; с. 452]. За композиційною побудовою на Волині переважали писанки, поділені однією або двома лініями у вигляді поясків, частіше екваторіальними. Також вони могли бути поділені меридіанами – одним або кількома, а також поєднанням екваторіальних і меридіальних ліній [26; с. 384]. На Волині писанкові рисунки орнаментів здебільшого були стилізовані, спрощені, причому інколи важко відразу знайти схожість рисунка з предметом, назву якого носить. Так, найпоширеніший і найулюбленіший мотив «рожа» або («роза») є восьмикінечною зіркою, простою або складною, всередині якої поміщена друга, менша зірка. Перша називається «шолудива рожа», а друга – «повна рожа». На сьогодні писанки, приміром, Луцького, Ковельського та Ружищенського районів Волинської області, за свідченням фахівців, відрізняються виразністю нескладного орнаменту, який чітко читається на темному тлі завдяки білій лінії малюнка. Таким чином, характерною рисою для цього регіону є збереження архаїчних елементів орнаменту [6; с. 387]. Зокрема, один з архаїчних елементів, «безконечник», є домінуючим елементом. Привертає увагу і зображення антропоморфних постатей жінки – праматері, Великої Богині. Взагалі, писанки Волині відрізняються від писанок інших етнографічних зон своїм оформленням та орнаментом. Писанки Полісся характеризуються геометричним або геометризованим рослинним орнаментом. Вся площина майбутньої писанки поділяється на два, чотири і вісім полів. Геометричні мотиви укладені ритмічно на окремих полях, рідше – розкидані по полю. У північних районах Полісся писанки мають білий орнамент, а в районах, що межують із Поділлям, він насичується червоним, жовтим, зеленим кольорами. Полісся – один із тих регіонів, в якому найдовше збереглися прадавні мотиви: «богиня», «княгиня», «панна». В цьому регіоні переважає чорне або червоне тло, на якому контрастно виділяються орнаментальні мотиви яскравих зелених та жовтих кольорів. Образ дерева життя, що об’єднує землю і небо, є символом безперервного оновлення життя; спіраль – знак родючості; колесо – знак досконалості, вічності (в християнській релігії колесо є символом безсмертності небесного існування, образ безконечної Божої любові); сонце – джерело життя на землі, символ Бога, Христа, хрест-четвероріг, як символ Всесвіту, є знаком чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року (в християнстві – це головний символ, знак викупної жертви Христа); свастика – знак вогню і сонця, охорона від злих сил; півень є охоронцем добра, провісником сонця, світла, що побороло темряву; кінь – Бог Сонце, що їде через небо на вогненних конях; риба уособлює воду, вона є символом життя і смерті, знаком здоров’я і щастя (у християнстві це первісний символ Христа і знак новохрещених) [17; с. 85–86]. 95


Особливу увагу серед цих зразків привертають писанки «Богиня» з села Чаповичі зі Східного Полісся (1966 р.) та «Княгиня» з села Окопи із Західного Полісся (1967 р.) [27], на яких зображення антропоморфізованих постатей цілком тотожне з широко розповсюдженим в ужитковому мистецтві наших предків зображенням жінки-праматері «поганської» Великої Богині, або, як її ще називали, Богині Мокош, Богині-Живи, чи Богині-Берегині. Іншими, не менш цікавими й поширеними в сучасних писанках, є старовинні космогонічні, тобто солярні знаки, що складаються зі стабільних форм стилізованого зображення небесних світил – Сонця, місяця, зірок. За кількістю ці орнаменти в писанкарстві посідають значне місце і є своєрідним гімном Сонцю – вічному джерелу тепла, найбільшій силі, що перемагає холод зими й повертає всьому живому весняне пробудження, радість весни. Одним із найдавніших солярних знаків слід вважати так звані «павуки» зі Східного Полісся. Писанку з цим знаком дарували як символ удачі і щастя. Пізніше цей знак у різних регіонах України здобув специфічний вигляд і нові назви («крутороги», «вітряки», «розетки», «павутинки»). Реалістичне зображення Сонця було завжди символом світла і життя, символом Бога. І сьогодні митці знову повертаються до відтворення прадавніх символів, у яких закладено глибинний зміст. Писанки з Луцького, Ковельського та Ружещинського районів Волинської області вирізняються на темному тлі завдяки білій лінії малюнка. Зберігається ефект сприйняття контрастного лінійного малюнка та сферичної форми яйця [3; с. 100]. Характерною рисою для писанок Полісся загалом є збереження архаїчних елементів орнаменту. Майстерно володіючи такою побудовою орнаменту, завдяки різноманітним рослинним та анімалістичним елементам, можна щоразу створювати нові декоративні композиції. Таким чином, на Волині і Поліссі здебільшого переважають розписи писанок геометричного і рослинного порядку. Що ж стосується композиційної побудови, то на Волині переважали писанки, поділені однією або двома лініями у вигляді поясків. Також вони могли бути поділені меридіанами, а також поєднанням екваторіальних і меридіальних ліній. У цьому етнокультурному регіоні України писанкові рисунки орнаментів здебільшого стилізовані. Зауважимо, що сучасні писанки Полісся і Волині зберегли давні риси в органічному поєднанні з тими, що виникали в нових соціально-економічних умовах. У процесі розвитку писанкового орнаменту набули певного значення рослинні мотиви в численних їх варіантах. Сьогодні інтенсивно розвивається в писанках український народний орнамент, особливо рослинний. Знаменно, що Волинська писанка радо сприймається не лише в українському культурному середовищі, але й середовищі інокультурному, засвідчуючи таким чином спільність, чи близькість народної культурної практики народів Європи, що засвідчує низка факторів: тотожність легенд, символічна гама, шляхи еволюції вірувань тощо. Значний інтерес викликали волинські писанки й на Міжнародному фольклорному фестивалі «Балтика» (м. Вільнюс, 2008 р.), на святах туризму (м. Пирогово, 2007–2009 рр.), Дні Міста (м. Хмельницький, 2009 р.), виставці, проведеній в республіці Польщі (м. Ольштин, 2009 р.), обласних виставках «Великодня писанка» (м. Рівне, 2009–2012 рр.), творчому звіті майстрів та аматорських колективів Рівненської області у м. Київ у 2009 р., музеї Писанки в Коломиї та багатьох інших масштабних презентаціях української традиційної культури та мистецтва. 96


Подаємо характеристику творчої діяльності однієї з багатьох майстринь цього надзвичайно яскравого виду художньої культури, сподіваючись, що наступні «творчі портрети» майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини лише посилять загальне враження від народної культурної практики загалом. Отже – Вікторія Степанюк. До традицій писанкарства рівненська майстриня Вікторія Миколаївна Степанюк долучилася ще з дитинства. Народилася вона 19 квітня 1967 року в селі Омеляна Рівненського району в сім’ї вчителів. Батько – Микола Віталійович Дужук – вчитель трудового навчання, мати – Ольга Іванівна, вчитель початкових класів, – прищепили Вікторії любов до народних звичаїв і обрядів, шанування української культурної традиції. Її дитинство проходило в сільській місцевості серед розмаїтої природи і працьовитих людей. Спочатку Вікторія навчалася в Малошпаківській загальноосвітній школі, де закінчила 10 класів. Відразу після цього, в 1984 році (після завершення навчання у Рівненській художній школі; викл. Чуприна А. А.), працювала в с. Малий Шпаків, у колгоспі, була помічником художника тодішньої художньої майстерні (художникоформлювач), де працює протягом двох років. Тут і відкрився її талант. Навчання продовжує згодом в Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В. Стефаника на художньо-графічному факультеті, куди вступила 1986 року і по його закінченню отримує кваліфікацію вчителя образотворчого мистецтва, креслення та художньої праці. Як і Наталія Дребот, вона у 1991 році за направленням пішла працювати до Рівненської дитячої художньої школи. Сьогодні тут вона викладає живопис, рисунок та композицію, часто заземлюючи ці дисципліни у писанковий світ. Адже головний напрям її творчості – писанкарство і живопис. Як і кожен справжній педагог, вона також має свої секрети творчості і викладацької майстерності. Під час навчання дітей вона особливу увагу надає вивченню кольорознавства, семантики художніх виробів. Як пригадує сама майстриня: «… Мистецтвом писанкарства зацікавилась після того, як у лютому 2005 року, напередодні Пасхи, Миколою Огородником було проведено майстер-клас для вчителів художньої школи… Перша писанка була зелено-оранжевого кольору з символами на ній сосонки та дерманських огірочків» [7]. Основою будь-якої творчості, на думку Вікторії Степанюк, має бути вивчення народних глибинних традицій, в яких закладений величезний творчий потенціал. Такий підхід дасть можливість для відродження нових напрямів розвитку народного мистецтва, нового осмислення і трактування його формотворення. У своїх писанках В. М. Степанюк використовує символи різних регіонів, але в основному пише традиційні поліські писанки. В її творчому доробку є також травлені та «творчі» писанки. Щодо орнаментики, то здебільшого нею використовуються геометричні фігури. «Кожна писанка, – відмічає Вікторія, – це щира розмова з творцем, із природою, із світом загалом, це розуміння древньої символіки і сучасне переосмислення її значення» [7]. Її писанки – дорогоцінна часточка великої доброї душі цієї талановитої жінки-митця. Важливу роль у професійній діяльності майстрині відіграла її робота з дітьми. Викладання у Рівненській дитячій художній і є важливим та ефективним етапом у вивченні й популяризації традиційного писанкарства. Уроки писанки педагог проводить напередодні Великодня. Вікторія Миколаївна зазначає, що «… писанка повинна зберігати давню символіку і передаватися з покоління в покоління. Але при навчанні дітей варто давати 97


їм можливість у своїй творчості розвивати власне бачення світу, відтворювати його у писанці, додаючи нові елементи знакової системи сьогодення. У дітей повинно бути своє бачення малюнка та його кольору. Писанку ми повинні сприймати не як символ, а як цілу сюжетну картину…» [7]. Сьогодні мистецтво писанки стало одним із найбільш цікавих явиш української культури, одним із найбагатших орнаментальних джерел. Щодо художніх технік та інших таїн майстерності, то вони, звісно, у кожного різні. Так, для кращого зберігання і транспортування виставкових писанок Вікторія Миколаївна пише їх на видутих яєчних шкаралупах. Особливого значення майстриня надає освяченій писанці, оскільки вважає, що така писанка є істинним оберегом душі і життя людини, а відтак вимагає до себе й іншого ставлення. Вікторія використовує у своїй творчості застережні й оберегові писанкові символи, намагається розгадати їх глибоку архаїчну суть, або ж інтерпретує нові знаки на основі традиційних. Вона вважає, що ці магічні промовисті знаки також несуть у собі тільки позитивну енергетику. Вікторія Миколаївна Степанюк, як і усі місцеві майстрині, є постійною учасницею виставок-фестивалів різного рівня. Свої роботи з писанкарства вперше представила у 2002 році. Справжнє експонування відбулося на «Музейних гостинах» у 2007 р. (м. Рівне). 2008 рік був для майстрині також дуже плідним. Вона презентувала свій творчий доробок на Першій регіональній виставці до відзначення Дня сільського зеленого туризму «Туризм і відпочинок» (м. Рівне), «Українське село запрошує» (2005–2009 рр., Київ), побувала зі своїми роботами на Міжнародному фольклорному фестивалі «Балтика» (м. Вільнюс), Днях України в республіці Білорусь (м. Брест) та обласній виставці заключного туру «Фестиваль мистецтв України» (м. Рівне), а також незмінний учасник Днів культури України в Польщі (з 2009 р., м. Ольштин). У 2009 році її писанки користувалися великою увагою й на обласній виставці «Великодня писанка» (м. Рівне), фестивалі «На Івана, на Купала» (м. Бєлосток, Польща), ХVІІІ Міжнародному фестивалі «Підляська осінь» (Польща) тощо. Вікторія Степанюк представляла свої художні зразки і на експозиціях творчого звіту майстрів та аматорських колективів Рівненської області та всеукраїнській виставці «Великодня писанка» (м. Київ, 2008–2009 рр.), на Днях міста (м. Нетішин Хмельницької області, 2009 р.), м. Рівне (2009–2013 рр.), в Українському центрі народної культури (музей Івана Гончара, м. Київ, 2010 р.), всеукраїнській виставці сувенірної продукції «Український сувенір» (м. Київ, 2010 р.), регіональних заходах народної творчості («Красносільські вітряки», «Пісні рідного краю», «Пісні над Горинню», Музейні гостини) й інших дійствах, проведених у більш пізній період. Зазначимо, що В. М. Степанюк щороку, напередодні Великодніх свят, проводить майстер-класи в багатьох школах Рівненщини, обласному краєзнавчому музеї тощо. Тут Вікторія Миколаївна на повну силу відкриває усі свої таємниці щодо технології виготовлення писанок, ділиться роздумами про особливості використання української писанки в побуті та на свята, згадує про її символічне підґрунтя тощо. Сьогодні традиція писанки поступово відновлюється і повертається в українську культуру, як і багато інших забутих чи занедбаних культурних практик чи художніх технік. Хоча сьогодні вони вже сприймаються дещо інакше, адже людина збагачується упродовж життя культурним досвідом інших теренів та інших країн, відчуває на собі дію глобалізаційного чинника і стає від цього більш придатною до сприйняття як культурологічної, так і сакральної інформації. Хоча сакральний зміст цих художніх пам’яток залишається незмінним 98


Художні зразки рівненської майстрині-писанкарки сьогодні знаходяться в приватних колекціях України, Білорусі, Польщі, Німеччини, Італії, Франції, Сполучених Штатах Америки, інших країнах світу. Вони притягують своєю чарівністю, витонченістю, оригінальністю, якоюсь майже не відчутною теплотою рук майстра і змушують зупинитися на мить, щоб подумати про плинність людського життя. У своєму творчому доробку Вікторія Миколаївна, популяризуючи писанкарство, акцентує увагу на необхідності активного відродження цього виду декоративноужиткового мистецтва. Адже лише постійне критичне звернення до минулого та відродження культурних практик і постійне їх стимулювання допоможе глибше осягнути майбутнє і увійти в нього державою, що пам’ятає свої витоки. Подані нижче «творчі портрети» майстрів рівненського писанкарства, сподіваюся, допоможуть краще осягнути цей вид традиційного вітчизняного мистецтва, яке поступово відроджується в українському культурному середовищі. Список використаної літератури та джерел 1. Антонович Є. А. Художні техніки в школі / Антонович Є. А., Проців В. І., Сеид С. П. – К.: ІЗМН, 1997. – 312 с. 2. Большинская А. Загадка и феномен писанки / А. Большинская // Натали. – 2003. – № 4. – С. 180–183.

3. Виткалов С. В. Творці декоративно-ужиткового середовища Рівненщини: Л. П. Гринбокий / С. В. Виткалов // Народна творчість та етнографія: студії мистецтвознавчі. – К., 2012. – Вип. 5 (34).

4. Виткалов С. В. Уособлення Великодня, або майстри декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини / С. В. Виткалов // Мистецькі грані: щомісячний журнал з питань мистецтва. – 2012. – № 4 (31). – С. 4–5 [Рівне]. 5. Гура Л. Українське народне писанкарство / Л. Гура // Писанка – символ України: матеріали наук. – практ. конф. – К.: Український центр народної творчості, 1993. – С. 18–25.

6. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник / За ред. Я. П. Запаска. – Львів: Афіша, 2000. – Т. 1. – 458 с.; іл.

7. Записано Л. Базик зі слів Степанюк Вікторії Миколаївни, 24.05.2009 р. // Приватний архів автора. 8. Кара-Васильєва Т. Г. Творці дивосвіту / Т. Г. Кара-Васильєва. – К.: Рад. шк., 1984. – 175 с.

9. Кириченко М. А. Український народний декоративний розпис / М. А. Кириченко. – К.: Знання – Прес, 2006. – 228 с.

10. Коваленко Т. В. Використання писанки в трудовому вихованні і творчому розвитку молодшого школяра / Т. В. Коваленко // Наук. зап. психолого-педагогічного ф-ту: зб. наук. праць. – Полтава: ПДПІ, 1998. – С. 311–318. 11. Коваленко Т. В. Збагачення словника молодших школярів при вивченні теми «Українська писанка» / Т. В. Коваленко // Матеріали міжнар. наук. – практ. конф. «Вивчення мови на комунікативній основі». – Полтава, 2000. – С. 101–103. 12. Кордуба М. Писанки на Галицькій Волині / М. Кордуба // Матеріали до українсько-руської етнології. – Львів, 1899. – Т. 1. – С. 169–210.

13. Корнієнко І. Народні таланти. Нариси / І. Корнієнко. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1959. – 187 с. 14. Культура і побут населення України / М. Кіналь. – К.: Либідь, 1991. – 346 с.; іл. 15. Там же

16. Ластівка О. Орнаментика писанок на Буковинському підгір’ї / О. Ластівка // Нова хата. – 1932. – № 5. – С. 3.

99

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 17. Лащук Ю. Л. Народне мистецтво українського Полісся / Ю. Л. Лащук. – Львів: Світ, 1992. – 124 с.; іл. 18. Мірошниченко-Гусак Л. Доки пишуть писанки – доти буде світ: До 10-річчя проведення у Волинському музеї обласного конкурсу на кращу писанку Волині / Л. Мірошниченко-Гусак // Волинський музей: Історія і сучасність: Матеріали ІІІ Всеукр. наук. – практ. конф. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – Вип. 3. – С. 103–105. 19. Свид С. П. Художні техніки / С. П. Свид, В. І. Проців. – К.: Радянська школа, 1987. – 252 с.; іл.

20. Соломченко О. Г. Писанки українських Карпат / О. Г. Соломченко. – Ужгород: Карпати, 2004. – 238 с.; Старова Л. Д. Писанкарство та його осередки / Л. Д. Старова. – Львів: Каравела, 2001. – 134 с. та ін. 21. Соломченко О. Писанковий світ / О. Соломченко. – К.: Свічадо, 1970. – 152 с.

22. Сумцов М. Писанки. Репринтне вид. 1891 року / М. Сумцов. – К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 1996. – 49 с. 23. Таранушенко С. Українські писанки як пам’ятки народного мистецтва / С. Таранушенко // Наук. зап. «Праці науково-дослідної кафедри історії європейської культури». – Вип. 3. – Харків, 1929. – С. 449–454.

24. Тищенко О. Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов’ян і давньоруської народності / О. Р. Тищенко. – К.: Основи, 1985. – 188 с.; Соломченко О. Писанковий світ / О. Соломченко. – К.: Свічадо, 1970. – 152 с. та ін. 25. Ткаченко В. М. Волинські писанки / В. М. Ткаченко // Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. – К.: Видавництво етнологів, 2000. – Кн. 1–2. – С. 382–389. 26. Ткаченко В. Мистецтво писанкарства / В. Ткаченко // Мистецтво і освіта. – 2007. – № 1. – С. 58–59. 27. Шподарунок Н. Великодня книжечка / Шподарунок Н., Пандус Б. – Тернопіль, 1995. – 136 с.

28. Шухевич В. Писанки // Гуцульщина. В 5-ти т. / В. Шухевич. – Львів, 1904. – Т. 4. – С. 220–231.

* Матеріал підготовлено за участі Л. А. Базик.

Резюме Акцентується увага на мистецьких зразках, якими є традиційна крашанка, писанка, шкрябанка. Розглянуто творчість окремих місцевих волинських майстрів. Ключові слова: писанка, Волинське Полісся, художній зразок, творча діяльність. Summary Material cultural and art practice of Volyn: traditional pisanka as cultural phenomenon of Volyn The attention is accented on artistic samples, which are traditional eater eggs – Krashanka, Pysanka, Shkryabanka. The creative work of separate artists from Volyn is examined here. Key words: Pysanka, Volyn Polissya, artistic sample, creative activity.

100


3.2. Леонід Гринбокий у контексті розвитку синкретичних видів мистецтва УДК 73 Рівненщина завжди славилася оригінальними майстрами народної культури, зокрема й декоративно-ужиткової її складової. Цьому сприяли потужні традиції, що склалися в багатьох його видах у краї і які ще й сьогодні побутують у місцевому, переважно сільському, середовищі. Цьому сприяла й відносна замкненість Волинського Полісся від інокультурних впливів, а отже, можливість й надалі плекати власну культурно-мистецьку практику. Чи не найважливішим аргументом культурного розвитку митців є також природній аспект, який завжди виступає стимулятором для подальшої творчості. Важливим чинником цього процесу є також те, що область має багаторічні потужні зв’язки з Львівською мистецькою школою в особі співробітників колишнього Інституту декоративного-прикладного Майстер декоративномистецтва (тепер – Національна академія мистецтв), ужиткового мистецтва які упродовж років сформували, а точніше – підЛ.Гринбокий з сином на Дні міста Рівне, тримали яскраву самобутність народної культури, серпень, 2012 року. стимулювавши її виявлення у традиційних формах, відтворених із поправкою на час. Впливала на цей процес і відносна замкненість краю від потужних інокультурних впливів, на чому неодноразово акцентували свою увагу дослідники [4]. Волинь ще й сьогодні пам’ятає імена десятків майстрів цього нелегкого ремесла і являє потужний етнорегіон, де чимало зразків такого мистецтва збережено не лише по багатьох музеях та архівах, але й численних приватних колекціях та прикрашає побут регіональних митців і установ культури. Врешті-решт, Рівненщина – це край, де значний акцент на подібному чиннику робиться сьогодні й на уроках народознавства у місцевій освітянській мережі, активно функціонуючих секціях народознавства та мистецтвознавства МАН, художніх школах та школах мистецтв, розгалуженій клубній та парковій мережі. Та й церква також традиційно не знаходиться осторонь цього процесу. Адже особливо у сільській місцевості саме вона виступає важливим осередком збереження і продукування народних традицій в усіх їх вимірах. І «Програма збереження національної культурної спадщини» регіонального рівня, ухвалена Рівненськими обласними державною адміністрацією та Радою, також це повною мірою підтверджує. Утім, про це вже також неодноразово йшлося навіть у наших публікаціях [2]. Державотворчі процеси, що розпочалися 1991 року в республіці, як відомо, лише прискорили процес повернення до джерел, зокрема й джерел народного декоративноужиткового мистецтва, відродили чимало забутих культурних практик, які ще існували навіть при художньо-промислових майстернях радянської доби та у більш ранній період. 101


Звісно, що все це відбувається сьогодні вже на іншій, як теоретико-методологічній, так і мистецькій базі і не ставить за мету забезпечити сучасний побут справді потрібними ужитковими виробами. Адже конкурувати із світовою художньою промисловістю майстрам недоречно, нерентабельно та й культурний простір сьогодні вже зовсім інший [1]. Хоча в усі часи на наших теренах знаходилися майстри, які саме на творчому розмаїтті власних виробів і утримувалися «на плаву» в цьому достатньо конкурентному мистецькому середовищі. Згадаємо хоча б майстрів гутного скла чи окремих видів порцеляни, традиційно поширених на Поліссі, чи художньої вишивки та ткацтва, художніх виробів із дерева і ще безлічі подібних художніх зразків. І їх вироби значною мірою спрямовані сьогодні на прикрашання сучасного побуту, внесення до нього елементів якщо не архаїки, то деякої мистецької стилізації. Зразки цих виробів активно використовуються у прикрашанні сучасного житла і загалом усієї людської життєдіяльності. Вони роблять український побут духовно багатим і теплим, підтримують наші зв’язки з предками. А нова генерація майстрів сьогодні в краї за своїми фаховими навичками така, що складає достойну конкуренцію будь-якому регіону як за тематичним розмаїттям, так і за якістю та символічному ряду художніх виробів. І постійна підтримка органами державної влади цього виду художньої діяльності, акцентування уваги на ньому методичних структур сфери культури та сучасної загальноосвітньої школи області лише допомагає повернути забуті художні практики до сучасного побуту. Адже людині завжди подобалося щось робити власними руками, прикрашати місце свого перебування на цій землі. Та й економічний ефект стосовно продажу творів декоративно-ужиткового мистецтва сьогодні, мабуть, випереджає усі інші види творчої самореалізації за цим показником. Одним з яскравих представників такого вектора художньої творчості Рівненщини є Леонід Петрович Гринбокий – художник із широким мистецьким сальдо, веселою вдачею і оптимізмом, що однаково професійно працює з деревом, глиною, бурштином та теракотою. Він, до речі, належить до тієї генерації регіональних сучасних митців, чиї твори мають широку популярність у середовищі як пересічних громадян, так і представників найвищих органів державної влади, художньої інтелігенції, бізнесу та іноземців, яких вже давно дивує такий сталий інтерес до архаїки, утім поданої в явно неочікуваній інтерпретації. Тож кількість країн, де зберігаються його мистецькі витвори, виводить Л. Гринбокого на перше місце в рейтингу популярності не лише серед майстрів цього художнього напряму, але й народного регіонального мистецтва загалом. Він – найбільш пізнаваний серед місцевих майстрів своїми художніми виробами. І вони, враховуючи, так би мовити, «специфіку жанру», є найбільш тиражованими. А ще – він постійно дбає про своїх учнів-наступників, що прилучаються до цих джерел і кількість ентузіастів продовжити його справу сьогодні складає також достойний кількісний ряд. Мета розвідки – виявити характерні риси творчої діяльності майстра і його місце в структурі народної культури в краї. Народився він 28 січня 1962 року у м. Рівному. В дитинстві полюбляв з олівцем у руці годинами малювати в альбомі або зошиті в клітинку, – згадує майстер [3]. Закінчив загальноосвітню школу № 6 м. Рівне. У 1973–1977 рр., як і переважна більшість майбутніх місцевих народних майстрів, навчався у Рівненській дитячій художній школі, де вперше прийшло розуміння основ мистецтва і його значні потенційні виразові можливості. Після закінчення загальноосвітньої школи № 6 (1979 р.) один рік навчався у Школі підготовки керівників художньої самодіяльності на відділенні художнього оформлення 102


(була така мережа початкової художньої освіти для молоді, що мала певні мистецькі навички, в якій знайшли можливості для творчої реалізації чимало згодом талановитих майстрів багатьох республік колишнього СРСР і яка забезпечувала клубну та бібліотечну мережу відповідними фахівцями). А служба в Збройних Силах (1980–1982 рр.) сприяла не лише фізичному змужнінню, тверезому погляду на життя, але й була багатою на форми вдосконалення майстерності та ініціативу й винахідливість, що виявлялося в оформленні численних стінгазет, «бойових» листівок, «ленінських» кімнат, а також начерків армійських друзів та традиційних «дембельських» альбомів [3]. У 1982 році, після повернення з лав Збройних сил СРСР, він вступив до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва України (нині – Національна академія мистецтв), де навчався на кафедрі кераміки (кер. – доценти А. Каліш, І. Франк, М. Гладкий та професори Д. Крвавич, Е. Мисько та ін.), активно залучаючись до художнього насичення культурного простору Львівщини за допомогою виконання курсових і дипломних проектів. Подібна практика, культивована названим навчальним закладом упродовж десятків років щодо залучення студентів до творчої діяльності, є найбільш ефективною, адже молодь бачить реальну справу, конкретне завдання, яке багато років, у разі ухвалення проекту Державною комісією ВНЗ і подальшого виконання, буде експонуватися у культурному просторі регіону. Тому з іншим бажанням ставиться до його втілення. Адже – це твоє власне творче обличчя. Після закінчення у 1988 році інституту, за розподілом Л. Гринбокий направляється працювати до Ташкентського експериментального творчого комбінату прикладного мистецтва, що знаходиться в підпорядкуванні Художнього фонду Узбекистану, де, власне, й відбулося його професійне становлення на монументальній ділянці самостійно, а також у співпраці з іншими художниками (С. Іванов, Л. Козлова, А. Яровий, С. Султанмуратов, Ю. Кім). Подібна форма професійного становлення була надзвичайно важливою, адже переважна більшість випускників художніх ВНЗ направлялася у союзні республіки, культурна структура яких була майже полярною за художніми ознаками для тих, хто починав опановувати ази мистецтва. Однак, це виявлялося навіть кращим: опанування чужих художніх технік та прийомів завжди було на користь митцю і відігравало важливу роль у його подальшій мистецькій біографії. Цей час стає важливим етапом для формування й становлення митця, адже йому потрібно було адаптуватися в зовсім іншому культурному середовищі, а отже – опановувати нову мову мистецтва, символіку та й ментальність хоча й братнього (за мірками тогочасної радянської ідеології), утім достатньо чужого за культурними ознаками, специфікою формування, культурного оточення, народу. Цей період став часом проникнення у специфіку надзвичайно оригінальної національної культури з її яскравою кольоровою гамою, колоритними персонажами, природою та розмаїтими легендами і звичаями тощо. Там же (1989 р.) він бере участь й у наукових зібраннях, обговорюючи питання подальшого розвитку керамічного мистецтва та виробництва. Їх творчою активністю виконано чимало оригінальних художніх зразків, що й нині прикрашають численні установи колишньої, достатньо специфічної у культурному контексті, союзної республіки: станцій метро «Гафура-Гуляма», «Чор-Су» (художнє оздоблення), театру ім. Максима Горького (оздоблення фасаду), ресторану «Бахор» (внутрішнє оздоблення), а також здійснено художнє оформлення хіміко-фармакологічного та авіаційного заводів, Палацу Президента Узбекистану (панно «Зародження світу» загальною площею понад 60 кв. метрів), республіканського Управління залізничних 103


доріг, митниці, міжнародного відділення столичного аеропорту та ін. Звісно, що виконання таких художніх робіт могли доручити лише групі професіоналів високого ґатунку. По поверненні з республіки Узбекистан, у 1993–1995 роках, він працював у керамічному товаристві «Спадщина» на посаді художника-технолога, набуваючи спеціальні художні навички у надзвичайно заполітизований час, далекий від мистецтва. Однак залишився у цій сфері й надалі, незважаючи на складні економічні обставини і фактичний розпад професійної художньої мережі, падінням уваги до митця. Подальша соціально-економічна ситуація в країні, як відомо, детермінує художника відходити від традиційного способу його функціонування в суспільстві, тобто від того, щоб займатися лише своєю безпосередньою професією, а спонукає суміщати різні види діяльності. Тож від 1996 року Леонід Петрович працює викладачем скульптури та рисунку в місцевій Рівненській художній школі, де за наступні 17 років через його майстерню пройшли кілька сотень випускників, багато з яких продовжили згодом своє професійне вдосконалення у навчальних художніх закладах України різних освітньо-кваліфікаційних рівнів та за її межами, активно урізноманітнюючи сучасне культурне середовище країни. 1998 року Л. Гринбокий, за сумісництвом, стає викладачем фахових дисциплін Рівненського державного гуманітарного університету на кафедрі українознавства (нині –образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, очолюваною сьогодні знаним фахівцем народної культури, професором Токар Мартою Василівною – також представницею Львівської мистецької школи), де викладає спеціальну композицію, роботу в матеріалі, скульптуру, технологію та матеріалознавство, сприяє становленню цієї творчої одиниці в Інституті мистецтв РДГУ. При цьому намагається підвести певне наукове підґрунтя під навчально-практичну діяльність студентів, будучи науковим керівником чималої кількості дипломних робіт, які також, як і у Львівському інституті, намагається пристосувати до практичних потреб регіону. Він разом з іншими практиками, повною мірою долучається й до розробки навчально-методичної документації цієї спеціальності, наповнюючи її відповідним практичним змістом. До речі, перевагою спілкування з цими митцями студентів, на відміну від кадрового корпусу штатних співробітників сучасних ВНЗ, є те, що вони шкільні прийоми роботи з молоддю у позаурочний час, характерний для викладацької практики художніх шкіл, переносять і до сучасних ВНЗ, даючи таким чином студентству, приміром, гуманітарного (не мистецького ВНЗ) можливість опанувати художні техніки чи загалом ази мистецтва швидше. І сьогодні ця спеціальність має найвищий конкурс серед абітурієнтів мистецьких спеціальностей РДГУ, а її студенти – постійні учасники художніх експонувань у закладах культури Рівненщини. Охоче запрошуються вони й на подальшу професійну діяльність у різноманітні фірми, що працюють із бурштином, запаси якого в краї достатньо потужні. Як і кожен сучасний митець, він намагається сполучати власну художню, педагогічну діяльність із виставковою, вважаючи її за потужний стимул творчості і поширення інформації про своє художнє обличчя та місцеві народні традиції. Адже сьогодні митець все більше наближається за своїм статусом до середньовічного майстра, оскільки досить часто виступає і автором проекту, і його виконавцем, і реалізатором, тобто – продавцем. Може саме тому він належить до категорії тих художників, чиї твори легко упізнаються навіть пересічним глядачем. Йдеться про тематичне розмаїття керамічних писанок (його улюблений і, мабуть, найдовершеніший у його виконанні жанр), чи фестивальні символи (якими є, приміром, «Хор співаючих янголят», підготовлений для Всеукраїнського фестивалю української дитячо-юнацької музичної творчості «Бурштинові нотки») та ін. 104


Свідченням популярності творчості та впізнаваності численних мистецьких зразків є його широкі мистецькі контакти з представниками різних художніх уподобань та шкіл й участь у різновекторній експонентській діяльності, яка робить його творчість найбільш упізнаною серед зразків художньої творчості в регіоні. Ще перебуваючи в Узбекистані (1989 рік), Леонід Гринбокий стає учасником помітних регіональних (м. Ашгабат, 1990 р.), республіканських (м. Ташкент, 1990, 1992 рр.) та інших виставок, що у попередню добу були потужною школою (вишколом) формування художньої інтелігенції, зростання її майстерності, демонстрацією рівня засвоєння регіональних культурних традицій, міжкультурних контактів, а відтак – належності до певних мистецьких шкіл тощо, адже організовувалися вони у конкретній, достатньо специфічній за культурною ознакою, республіці, тож вимагали не лише «програмності експонованих творів», але й глибокого власного самовиявлення, технічної вправності тощо. І для 27-річного митця це було і надзвичайно відповідально, і в той же час засвідчувало достатню сформованість його художніх поглядів, смаків, зрілість і оригінальність мислення. Та й відбір експонатів на презентацію у попередній суспільно-політичній формації був, як відомо, значно складнішим і прискіпливішим, попри навіть певну ідеологізацію художнього процесу і простору, ніж це робиться сьогодні у достатньо локальному художньому середовищі, де факт участі у будь-якому мистецькому експонуванні часто вирішує не художня вартість того чи іншого культурного зразка, а суто економічний чинник, чи будь-який інший, як правило, лише дотично пов’язаний із мистецтвом. Культурний потенціал СРСР у цьому контексті був достатньо потужним. Був він (Л. Гринбокий – авт.) й учасником керамічного симпозіуму «Молодой кераміст Узбекистану», що відбувся у м. Ташкент 1990 року, де обговорювалися шляхи розвитку монументального мистецтва, насичення культурного простору країни у вже активно змінених обставинах. Тоді ж ним виконано дві художні тематичні роботи, закуплені республіканською митницею Узбекистану. Із поверненням на Батьківщину, в якій також відбувалися значні трансформаційні національно-культурні зміни, розпочинається новий період в його творчості. Доба державної незалежності України принесла нові проблеми, але й нові можливості для художньої самореалізації особи. Сформувався власний, достатньо помітний серед місцевих майстрів, оригінальний стиль, відшліфувалася менеджерська навичка. А педагогічна діяльність стала своєрідним мистецьким полігоном для апробації творів, віднайдення нових мотивів і форм, стилістичного ряду, методологічним підґрунтям для творчості і стимулом для подальших художніх пошуків та експонувань. У той час ним підготовлено чимало робіт глибокого філософського змісту, у яких він продемонстрував себе вже сформованим художником: «Вічність» (теракота, 2009 р.), «Христос воскрес!» (глина, полива, 2010 р.), «Слава Україні!» (теракота, 2010 р.), «Милий край» (теракота, 2010 р.), «Тиха радість Великого дня», «Великоднє розмаїття» (теракота, 2011 р.) тощо, що засвідчує спробу осмислення автором багатьох проблем сучасного буття, намагання поглянути на проблеми сьогодення з іншої, філософської точки зору, значно збагаченої життєвим і професійним досвідом та поглядом художника, осягнути сакральний зміст тієї проблематики, якою займається значну частину свого творчого життя. У зв’язку з цим останнім часом дещо змінюється напрям художнього пошуку митця. Є в його доробку й чимало оригінальних сюжетів, зокрема скульптурні композиції на тему «Діалог вічності», зодіакальні знаки: «Рік щура» (бронза, 2008 р.), «Рік Бика» (бронза, 2009 р.), «Рік тигра» (бронза, 2010 р.), «Рік дракона» (2011 р.) та ін., 105


розтиражовані у сотнях художніх зразків, які стали надбанням багатьох учасників фестивалів та гостей міста. Серед інших його витворів – декоративна таріль «Безкінечний сон емігранта» (2009 р.) та інші подібні види робіт філософсько-ідеологічного характеру. Але найбільш відомий широкому загалу Л. Гринбокий, беззаперечно, писанками. Вони мають різну форму, кольорову гамму і ще чимало інших специфічних ознак, притаманних саме його творчому почерку. Розтиражовані у багатьох копіях, вони, як і інші його твори, стали надбанням численних туристів і популяризують жанр регіональної декоративної пластики досить ефективно. Він – учасник численних презентацій: міжнародної виставки ЭКСПО-2008 р., у співпраці з фірмою «Крафт-майстер», яка доводить до товарної реалізації і його численні художні зразки; Всеукраїнської виставки декоративно-прикладного мистецтва (м. Луцьк, 2010 р.). Його роботи експонувалися під час творчого звіту художніх колективів та майстрів мистецтв Рівненщини у м. Києві у Палаці мистецтв «Україна» (2009 р.); Всеукраїнській виставці «Український сувенір» (Київ – 2010 р.), Міжнародній виставці «Еліт-Експо» (березень 2011 р., м. Львів, спільно з фірмою «Рівне – Бурштин»), Міжнародній виставці «Ювелір-Експо» (травень, листопад 2011 р., спільно з фірмою «Рівне-Бурштин») та ін. Він є учасником постійно діючих експозицій в торговому Центрі «Центральний», магазині «Бурштинова скарбничка» м. Рівне; до творчих його здобутків слід віднести й участь у місцевих виставках «Великодня писанка» (2009–2013 рр.), Міжнародних фестивалях «Металеве серце України» (День міста у м. Рівному, 23–25 серпня, 2012–2013 рр.), обласних святах народної творчості, історії та побуту «Від Вараша до Кузнецовська» (Кузнецовськ, 2012 р.) та багато інших подібних заходів, які постійно проводяться на теренах Західної України та її найближчих сусідів. Л. П. Гринбокий бере активну участь у щорічних звітних виставках викладачів художньої школи та кафедри образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва РДГУ; він – постійний учасник «Музейних гостин» 2009–2013 рр. Є незмінним учасником й численних міських культурно-мистецьких заходів: «День міста», «День державної незалежності України», творчих звітів майстрів мистецтв області та ін., часто бере участь у різноманітних «збірних» експонуваннях, даючи добру нагоду своїм учням і студентам та колегам щодо активності творчості митця і його високої місії у суспільстві. Узагалі, треба відзначити, що представники декоративно-ужиткового мистецтва нашого краю є найбільш активно «експонованими» та відзначеними державною владою особистостями. У цьому зв’язку він – автор художніх композицій «Різдвяна Зуза» – 2009–2010 рр., підготовлених для вручення відзнак номінантам 1, 2 та 3 премії цього конкурсу. Йому належать також композиція «ЗМІ і я», виготовлена для вручення переможцям конкурсу «Кращий журналіст року» (2010–2011 рр.). Він – автор згаданих вже «Співаючих янголят», виготовлених для вручення переможцям Всеукраїнського дитячо-юнацького конкурсу «Бурштинові нотки» (2010–2011 рр.), художньої композиції «Янгол і Євангеліє», підготовленої для відзначення хорових колективів-учасників Міжнародного фестивалю духовної музики «Блага вість Пересопниці», проведеного з нагоди 450-річчя від дня створення видатної пам’ятки вітчизняної писемності і культури – Пересопницького Євангелія в селі Пересопниця (бурштинове оформлення здійснено Іванною Губановою); автор композиції «Нобельська премія» – 2011 р., призначеної для вручення лауреатам багаторічного конкурсу сатири і гумору краю – ще однієї помітної культурної візитівки Рівненщини. Взагалі на всі більш-менш помітні у культурному плані регіональні художні заходи, Л. Гринбокий намагається творчо відгукнутися. 106


Окремо згадаємо і такі його оригінальні роботи, як: «Передчуття», «Пам’яті Джона» (1990 р.), «Гончар» (1991 р.), «Богдан» (2005 р.), «Середня Азія» (2008 р.) та ін. Серед інших форм творчої самореалізації цього митця – бурштинове оформлення приватної фірми «Рівне – Бурштин», що займається виготовленням коштовних ювелірних виробів у надзвичайно широкому асортименті з поліського «сонячного каменю» і впевнено посідає провідне місце на вітчизняному ринку ювелірної продукції та декоративно-ужиткового мистецтва. У багаторічній співпраці з фірмою «Крафт-майстер» (або як її ще називають «Рівненське литво») Л. Гринбокий є автором або співавтором багатьох розробок зразків художнього литва для інтер’єрів та екстер’єрів приватного й громадського чи церковного будівництва, що завжди активно експонується під час численних художніх виставок у місті та Україні і є предметом експонувань на сторінках відповідних фахових журналів. Останнім часом – при проведенні Міжнародних фестивалів народної культури «Металеве серце України» (м. Рівне, 2012–2013 рр.) Принаймні, вітчизняні та зарубіжні заможні люди мають змогу широко використовувати його творчу працю, розтиражовану у якісно виконаних цією ж фірмою художніх формах, а нам залишається лише надихатися художньою творчістю та пишатися популярністю місцевих митців, що сьогодні працюють вже в іншому художньому вимірі. Творчі доробки художника неодноразово експонувалися і частково аналізувалися у спеціальній пресі прикладного характеру (журнали «Ковальська майстерня», 2009. – № № 1–4, м. Київ), місцевій просвітницькій телепередачі («Азбука ремесел»), загальнодоступній мережі Інтернет, періодичній пресі краю тощо і, беззаперечно, у навчальних закладах нашого міста, де він є завжди очікуваним і бажаним педагогом. Роботи художника знаходяться сьогодні по багатьох приватних колекціях, адже чимала кількість із них виконувалася як суто ритуальні (особливо у якості галузевих нагород, відзнак фестивалів та конкурсів). Однак чимало з них зберігається й у музеях (Рівне, Луганськ, Львів, Київ, Донецьк) та численних приватних колекціях, зокрема колишніх та нинішнього Президентів України – В. Ющенка, Л. Кравчука та В. Януковича, керівників колишніх і теперішніх обласних та міських структур краю: В. Матчука, Г. Кульчинської, відомих майстрів спорту міжнародного класу: С. Реброва, О. Шовковського; мера м. Забже (Польща), міського Голови м. Рівне В. Хомка, а також у приватних колекціях поціновувачів його таланту в Узбекистані, Росії, Білорусії, Польщі, Німеччині, Канаді, Італії, Ізраїлі, Україні та інших містах і країнах світу. Його твори, відзначають майже усі, хто з ним спілкувався, мають таку широку «географію» місцезнаходження може тому, що виступають специфічними духовними символами України і Рівненщини зокрема, випромінюють високу позитивну енергетику, одержану від автора й нагадують їхнім власникам про перебування в цьому поліському краї, теплоту рук митця, широкий діапазон творчого самовиявлення українців, їх мистецькі акценти в сьогоденні тощо. Сьогодні він залишається одним із тих художників Волині, якому лише власний високий креатив і творчі здібності та впертість і чітке бачення магістрального шляху декоративно-ужиткового мистецтва допомагають йти по цьому складному і вкрай суперечливому життю, не дуже симпатизуючому митцям. Утім життю, яке майже завжди прихильно ставиться до тих, хто знає, чого він хоче і що для цього потрібно. Решту – покаже час! Інакше кажучи, жителям Рівненщини є ким сьогодні пишатися, адже світові глобалізаційні й інтеграційні процеси, на щастя, мало впливають на уніфікацію її культурного простору, завдячуючи саме таким особистостям, а не природно-кліматичним особливостям чи іншим ознакам, акцентованим по багатьох українських виданнях. 107


А найбільше виграють від споглядання його творів, численних бесід, участі і спільної творчості, поза будь-яким сумнівом, діти та студентська молодь, яка має змогу з ним спілкуватися у майстернях місцевих художньої школи та навчальних аудиторіях кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. Про високий творчий рейтинг провідних місцевих майстрів краю (Л. Гринбокого, М. Йориша, П. Подольця), які є викладачами названої вище кафедри, засвідчує і достатньо високий і стабільний конкурс на цю спеціальність упродовж років. На жаль, як свідчать навіть соціологічні дослідження [6], лише 5,8% художніх творів рівненських митців знаходиться в державних колекціях, тоді як 47% – у приватних закордонних (а зі слів самих митців – 15,7%) і майже стільки ж – у приватних вітчизняних зібраннях, тобто зв’язки рівненських митців із закордонними закладами мистецтва і художніми колекціями, як бачимо, значно кращі чи, краще б сказати, ширші, ніж із вітчизняними художніми структурами. І цей факт не додає особливого оптимізму, адже за кордони України переміщуються, як правило, найкращі мистецькі зразки. Однак, засвідчує він і про високий художній потенціал наших краян – адже неякісних художніх зразків не колекціонують. Список використаної літератури та джерел

1. Богуцький Ю. П. Самоорганізація й динаміка культури та їх особливості в Україні: моногр. / Богуцький Ю. П., Іваненкова С. І. – К.: НАМ України, 2012.

2. Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини: кол. монографія / за ред. проф. Виткалова В. Г. – Рівне: ППДМ, 2010. – 238 с.; Виткалов С. В. Культурно-мистецька панорама Рівненщини періоду державної незалежності України: за матеріалами періодичної преси / Виткалов С. В., Виткалов В. Г. // Аркадія: Культурологічний і мистецтвознавчий журнал. – Одеса: національний політех. ун-т, 2009. – № 2. – С. 27–33; Виткалов С. В. Тенденції в сучасній регіональній культурній політиці України (на прикладі Рівненщини) / С. В. Виткалов // Аркадія: культуролог. і мистецтвознавч. журнал. – Одеса: нац. політех. ун-т, 2010. – № 2 (28). – С. 43–49 та ін. 3. З інтерв’ю з Л П. Гринбоким, проведеним С. В. Виткаловим у квітні 2012 року // Приватний архів автора.

4. Лашук Ю. П. Народне мистецтво Українського Полісся / Ю. П. Лашук. – Львів: Каменяр, 1992. – 134 с.

5. Новальська Т. В. Досвід культурологічного аналізу в роботі «Загальна історія культури» Рудольфа Ейслера / Т. В. Новальська // Актуальні питання культурології: Альманах наук. т-ва «Афіна» к-ри культурології РДГУ. Вип. 12. – Рівне: РДГУ, 2012. – С. 11–16.

6. Чурікова Л. І. Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині: результати соціологічного дослідження сфери художнього життя регіону / Людмила Іванівна Чурікова. – // www. Nbuv.gov.ua / portal / soc_gum / kis / 2009_2/5. pdf.

Резюме Розглядається декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини (на прикладі мистецької діяльності народного майстра Л. П. Гринбокого). Ключові слова: декоративно-прикладне мистецтво, Рівненщина, творчість, художня композиція.

Summary Decoratively – the applied art of Rivne area: Leonid Petro Grinbokiy The decorative and applied arts of Rivne region (on the example of artistic activity of folk master – Grynbokii L.P.) are examined here. Key words: the decorative and applied arts, Rivne region, creative activity, artistic composition.

108


3.3. Наталія Дребот у вимірах національного писанкарства УДК 745/749 Рівненщина, не зважаючи на все більше розгортання глобалізаційних процесів, чим далі, тим більше демонструє свою прихильність до збереження кращих зразків декоративно-ужиткового мистецтва, як і до народної культурної практики загалом. Підтвердженням цієї тези є не лише численні фестивалі мистецтв (майже 120 мистецьких заходів, за даними управління культури обласної державної адміністрації, проведено на Рівненщині протягом 2011 року), які традиційно добре сприймаються місцевим населенням і лише розширюють представницьку географію художніх колективів та окремих виконавців. Це засвідчує й сформованість сталої думки у громадськості багатьох європейських країн про волинський край, як терен, де опікуються духовністю. Це й демонструє наявність значної кількості Народна майстриня Н.Дребот майстрів народної творчості в області, відзначених (культурно-археологічний високими державними нагородами. Про це свідчать і численні художні експону- центр «Пересопниця», серпень, 2010 року, фото С.Виткалова) вання, що проводяться в обласній універсальній бібліотеці, краєзнавчому музеї та на багатьох заходах загальнодержавного спрямування, які вже не можна собі уявити сьогодні без участі представників народної творчості краю. Про це засвідчує й різноманітна періодична преса краю, що завжди радо відгукується на будь-яку подію за участю наших майстрів [2]. Та й доба державної незалежності України розпочалася, власне, з активізації саме літератури та декоративно-ужиткового мистецтва, як найбільш «народних» видів творчості. «Вишитий рекорд», зафіксований представниками Книги рекордів України на Рівненщині улітку 2011 року, найбільша лялька-мотанка в країні, найвідоміші вишивальниці та майстри чорнодимленої кераміки, або пам’ятники українській писанці, встановлені у квітні 2012 року у місті та для столиці нашої держави з ініціативи заступника міського голови Г. Кульчинської, перша колективна монографія про майстрів цього виду культури, перше наукове монографічне дослідження про культурно-мистецький простір і потенціал краю, художні оздоблення наших парків дерев’яною скульптурою тощо – це лише далеко не повний перелік тих заходів, що виводять Рівненщину на перше місце в республіці за народознавчим чинником. І все це роблять наші майстри. Однією з таких є й Наталія Володимирівна Дребот, чиї художні зразки найкраще уособлюють найвагоміше свято християнського календаря – Великдень. Писанка – важливий символ язичницького культу, що відображав релігійні уявлення давніх людей, їх поклоніння плодороддю, величання весняного народження. Метою даної розвідки є розгляд особливостей творчості згаданої вище майстрині. Як і переважна більшість рівненських митців декоративно-ужиткового напряму [4], вона має достатньо типову біографію, тобто не лише добре знає свій край, оскільки все своє поки що достатньо коротке творче життя його вивчає і відтворює у широкому 109


художньому розмаїтті, але й здобула фахову освіту в уже класичних навчальних закладах, якими для рівненських майстрів декоративно-ужиткового мистецтва нової генерації є місцева художня школа, Косовський чи Вижницький коледжі декоративноприкладного мистецтва та Львівська національна академія мистецтв або відповідні мистецькі спеціальності Рівненського державного гуманітарного університету. Отже, після завершення навчання у Рівненській художній школі (1985–1989 рр.), майбутня майстриня здобуває спеціальність «Вишивка» у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва ім. Ю. Шкрібляка (1989–1993 р.) – класичному народознавчому навчальному закладі з міцними національними традиціями, знайомлячись зі світовою практикою художньої вишивки. Поступово опановує вона духовний світ місцевого населення, для якого вишиванка є дещо більшим, ніж національний символ. Принаймні, у згаданий вище період. Подібного спрямування навчально-виховні і виробничі структури у Косові, Львові, Дрогобичі, Івано-Франківську, Опішні, як відомо, залишалися напередодні здобуття державної незалежності України та й у перші роки її становлення, не лише важливим чинником збереження саме вітчизняної культурної спадщини, а зразком шанобливого ставлення до неї. І багато в чому давали приклад для наслідування усім небайдужим. Із 1997 року вона повертається до рідної художньої школи вже викладачем. А після завершення навчання в Рівненському державному гуманітарному університеті та здобуття фаху «Художник. Майстер декоративно-прикладного мистецтва» (2003 р.), розпочинає професійно займатися графікою, зокрема писанкарством. Майстриня багато і плідно працює над вивченням і збереженням народних традицій волинської писанки та удосконаленням власної майстерності, відвідує численні виставки, презентації, майстер-класи провідних місцевих майстрів. Її творчі роботи відрізняються витонченістю та вишуканістю малюнку й орнаменту, яскравістю, розмаїтістю думки, як і саме це християнське свято. Нагадаємо, що кольорова гамма писанок, як і численних виробів народної культурної практики (низки народних картин «Козак Мамай», західноукраїнських ктиторських (фундаторських) портретів також мала велике значення і передбачала вміння його прочитувати. Адже червоний колір, приміром, означав радість життя, любов, кров, тоді як жовтий – символізував місяць і зорі, врожай, зерно. Чорне з білим – пошану духів, душ померлих; зелене – воскресіння природи, її багатство, врожай. А блакитне – небо, повітря. Сьогодні можна виявити численні спроби пошуку класифікаційних ознак цього виду мистецтва. Яйця, пофарбовані в один колір, на наших землях називалися крашанками. Символ малюнків на писанках також несе важливу інформацію. Адже річ стає фактом культури лише у тому випадку, коли вона відповідає не тільки ужитковопрактичним, а й ідейно-символічним критеріям [1, с. 218]. Так, приміром, кривулька (меандри) означає нескінченність життя, вічність сонячного руху; тригвер, ружа, зірка, хрест (квадратний) символізує сонце, чотири сторони світу, є символом життя. Сорок клинців – сорок точок життя, успіх господарства, добробут та чесність людини; павучок (круторіг), вітрячки, розетки, павутиння – найдавніші солярні знаки; крапочки – зерно, небесні світила (сльози Божої Матері). А ще були смерекові гілки, рослини, що означало вічну юність, здоров’я, буяння природи; пшеничні колоски традиційно залишалися символом врожаю. Взагалі, якщо опанувати мову мистецтва, то скільки цінної і цікавої інформації можна почерпнути у, здавалося б, мало прикметних культурних зразках! 110


Повертаючись до символічного ряду, нагадаємо, шо стосується кольорової гамми, то тут також досить чітко визначаються територіальні межі, обумовлені існуванням культурної традиції. Для писанок, приміром, Прикарпаття і Закарпаття характерні жовтий, червоний і чорний кольори при надзвичайній дрібності орнаментального рисунка й самих кольорових плям. Подільська писанка в більшості районів має тендітний рисунок та скупий, стриманий колорит: основне місце в ній належить чорному, червоному й білому кольорам. Чернігівська писанка, натомість, має чіткий орнамент переважно в дві-три фарби – червону, чорну та білу, але білий колір використовується тут головним чином для контуру; графічно витончений рисунок досить крупний і виразний. Писанки Полтавщини та Київщини багатобарвні: в них часто використовується жовтий, ясно-зелений, а то й білий колір для тла, на якому розпис робиться яскравими плямами – зеленими, червоними, коричневими, чорними фарбами. Близькі до них і харківські писанки, але останні стриманіші в загальному тоні, часто в них переважає жовто-коричнева гама. Що ж до південних областей, то тут при відсутності чогось найбільш типового для того чи іншого району дуже виразна яскрава гама, побудована на інтенсивних малинових, ясно-зелених, блакитних, золотаво-жовтих кольорах. При всій різноманітності писанкового орнаменту, при всій його відмінності в різних областях (у багатьох районах України, зокрема в західних, кожне село має специфічний зразок) не можна не відзначити, що «по всій Україні орнамент виконується з виключною віртуозністю. Це справжня живописна мініатюра» [7, с. 219]. А саме яйце символізує, як відомо, Сонце та весняне відродження природи. Отже, писанка мала магічну силу; вона приносила людям добро, щастя, достаток. Повертаючись до характеристики творчості місцевих майстрів, слід зазначити, що одним із переконливих показників рейтингу митця, його ролі в художній практиці регіону, звісно, залишається виставкова діяльність, експонування своїх художніх зразків у середовищі професіоналів та проведення майстер-класів для фахівців і, відповідно, відгуки у пресі та спеціальній літературі про особисті творчі здобутки. Лише у такий спосіб і можливе доведення чи підтвердження власної професійної вартості і ролі в культурному житті країни. А знаходження художніх виробів у мистецьких музеях та колекціях лише підтверджує цей рейтинг. Наведемо фрагменти з її експонентної, організаційно-культурної практики. Адже починаючи з 2002 року Наталя Дребот є постійним учасником міських, обласних, Всеукраїнських, Міжнародних виставок декоративно-ужиткового мистецтва, свят та фестивалів. Отже: ––

у 2004–2005 роках майстриня брала участь у Всеукраїнському молодіжному мистецькому пленері «Мальовнича Україна», проведеному у м. Кам’янець-Подільський;

––

учасниця Міжнародного фестивалю дитячого фольклору «Котилася торба…» у 2006– 2008 рр. (м. Кузнецовськ, Дубно), що зібрав, здається, найблагодатнішу дитячу аудиторію з багатьох країн світу;

––

–– ––

у 2007–2010 рр. – учасниця І та II Всеукраїнських свят народного мистецтва «Великодня писанка», організованих у м. Вінниця;

брала участь у виставках декоративно-ужиткового мистецтва, що проводилися в Державному історико-меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви 1651 року» у 2005–2006, 2010, 2013 рр.;

експонувала свої кращі витвори на Всеукраїнській виставці сільського «зеленого туризму» «Українське село запрошує» (2005–2008 рр., м. Київ) та Першій регіональній виставці з

111


–– –– –– ––

нагоди відзначення Дня сільського «зеленого туризму» під назвою «Туризм і відпочинок» (м. Рівне, 2008 р.);

учасниця творчого звіту майстрів мистецтв та художніх колективів Рівненщини «Пісні бурштинового краю» (2009 р.); брала участь в обласних виставках «Великодня писанка» (м. Рівне, 2009–2013 рр.);

учасниця Всеукраїнської художньої виставки «Великодня писанка» (м. Київ, Народний Дім, 2008–2010 рр.);

учасниця освітньо-мистецького проекту Hand Craft – 2012 (м. Люблін, Польща) (Європейський артистичний фестиваль, метою якого є заохочення творчої діяльності в галузі декоративно-ужиткового мистецтва та ремесел). В його програмі – низка відкритих семінарів, майстер-класів, ярмарок під відкритим небом, форум обміну досвідом тощо.

Вона – незмінна учасниця низки регіональних та місцевих художніх експонувань: «Пісні рідного краю», «Творче жниво», «Пісні над Горинню», «Красносільські вітряки», Музейні гостини та ін., де мала змогу співставити власні творчі доробки з доробками колег по декоративно-ужитковому мистецтву. На її творчому рахунку є й участь у Міжнародних мистецьких презентаціях, зокрема фестивалі фольклорної молодіжної традиційної культури «Древлянські джерела» (м. Рівне, 2007–2011 рр.), «Балтика» (м. Вільнюс, 2008 р.), «На Івана, на Купала» (Польща, 2010 р.), Дні культури України в Польщі (м. Ольштин, 2009 р.) та в Республіці Білорусь (м. Брест, 2009 р.), на святі туризму (м. Пирогово, Україна, 2007–2009 рр.), «Дні міста» (м. Хмельницький, 2009 р., м. Рівне, 2008–2013 рр), обласне свято народної творчості, історії та побуту «Від Вараша да Кузнецовська» (Кузнецовськ, 2012 р.), численних ювілеях західноукраїнських міст та містечок (2005–2013 рр.), що значно розширили сферу творчого спілкування, світобачення митця й символічний ряд наступних її художніх творів. А Всеукраїнська виставка «Український сувенір – 2010» (м. Київ) надала змогу еволюцію творчого почерку майстрині вже навіть побачити. У її мистецькому доробку – участь у творчих заходах міжнародного фестивалю «Блага вість Пересопниці» (с. Пересопниця, 2011 р.), де представники шести країн Європи мали змогу споглядати українські духовні символи й в транскрипції Наталі Дребот. Узагалі подібні мистецькі заходи, на нашу думку, дають можливість комплексно впливати на гостей, швидше й ефективніше формувати їх уявлення про нашу країну, її духовну практику, а відтак – і населення загалом. А місцевому населенню, через сприйняття своєї культури іноземцями, не лише долучатися до інокультурного середовища, але й краще усвідомлювати власну культурну вартість і духовну значущість. Узагалі перевагою будь-якої виставкової діяльності загалом є широка можливість спілкування і обміну творчим досвідом із колегами, набуття нового стимулу для подальшої творчої праці. Наталя Дребот – постійна учасниця традиційних обласних фестивалів та виставок майстрів мистецтв Рівненщини: «Творче жниво», «Пісні рідного краю», «Пісні над Горинню», «Таланти твої, Рівненщино!», «Великодня писанка» та обласних свят «Музейні гостини» та «Творче жниво» (м. Рівне), «Красносільські вітряки» (с. Красносілля Гощанського району), «Замкові гостини», Етно-фест «Бурштиновий шлях», експонувань під час проведення Міжнародних фестивалів народних майстрів «Металеве серце України» (24–25 серпня 2012–2013 рр.), що вже традиційно відбуваються під час святкування Дня міста Рівне тощо, де завжди бере участь ціле гроно фахівців із народознавчої «української лози». Роботи з писанкарства Наталя Дребот презентувала й на виставці громадського об’єднання «Рівненське земляцтво» (м. Київ, 2008, 2013 рр.), власній виставці, органі112


зованій нею під час заключного туру «Фестиваль мистецтв України» (м. Рівне, 2008 р.), інших художніх зібраннях. Тож немає сумніву, що свої кращі художні зразки, збагачені новим мистецьким досвідом та знаннями, вона демонструватиме й цього року, як і продовжить спілкуватися із студентською та учнівською аудиторією. Характеризуючи творчу манеру художньої діяльності автора, слід зазначити, що до основних традиційних символів писанок Наталія Володимирівна часто додає свої знаки. Тоді з’являються оригінальні, стилізовані писанки із сучасними нашаруваннями, що відтворюють сьогоднішнє розуміння і бачення навколишнього світу автором. Деколи в символіці її писанки застосовуються фігурки жінок і чоловіків із сопілками, бандурами та іншими українськими музичними інструментами, як данина пам’яті національному чиннику. Свої художні витвори вона розписує, як правило, харчовими барвниками. Однак є в її доробку й «травлені» художні зразки. Як зазначає сама Наталія: «… Тривалість розпису однієї писанки – майже 2 години… Писанка – мій внутрішній всесвіт, в якому я відпочиваю та працюю,… просто живу. Спираючись на традиційну писанку, творю свої, на яких світить сонце-зірка, народжується дівчинавесна, щебечуть птахи та хлюпаються рибки…» [5]. Свої знання і майстерність, як і кожен вдумливий і далекоглядний митець-патріот, передає дітям. Вона – керівник гуртка «Писанка» при Рівненській дитячій художній школі; неодноразово проводила майстер-класи з виконання традиційної української писанки для широкого загалу фахівців у системі підвищення кваліфікації працівників освіти та культури, часто відвідує інші навчальні заклади краю з метою ознайомлення сучасного студентства з національними декоративно-ужитковими зразками та власною творчою діяльністю. В її житті складно відділити власну художню творчість, виставкову діяльність та професійну викладацьку працю і, мабуть, саме це і є показником високого творчого симбіозу людини. За свою творчу працю Наталія Дребот неодноразово нагороджувалась Почесними грамотами, дипломами, цінними призами від управління культури обласної держадміністрації та обласного Центру народної творчості, дипломами І та ІІ Всеукраїнського свята народного мистецтва «Великодня писанка» (м. Вінниця). Серед інших її відзнак назвемо й такі: вона – Стипендіат міського голови м. Рівного 2008 року та Голови Рівненської облдержадміністрації 2012 року. Відзначена Почесною нагородою «Жінка року» в номінації «Працівник творчих професій» – 2010 року, переможець Х міського відкритого рейтингу популярності «Гордість міста» (2012 р.) в номінації «Майстер декоративно-ужиткового мистецтва» тощо. А ще її основні нагороди – це тисячі вдячних глядачів, особливо дітей, яких уміння яскраво розписувати художній зразок заворожує. І саме в них продовження цієї культурної практики. До речі, майстри народної творчості Рівненщини мають чи не найбільше відзнак різних рівнів (у порівнянні з іншими областями республіки), зокрема й державних почесних звань, засвідчуючи високе реноме цього виду мистецтва в краї і поважне ставлення до нього представників органів державної влади. І чимало з них є викладачами художніх шкіл, що є найкращим показником характеристики педагога-творця, здатного передати свій досвід наступним поколінням. Роботи майстрині знаходяться сьогодні в обласному краєзнавчому музеї м. Рівне та художньому музеї м. Запоріжжя, а також у численних приватних колекціях Італії, Польщі, Франції, Австралії, нагадуючи їх власникам про чудову країну – Україну. Адже навіть такий маленький сувенір, як писанка й надалі залишається в очах її господаря символом культури чужої країни, нагадуватиме про миті спілкування з прекрасним, певні сторінки біографії її власника, відновлюватиме сторінки подорожі тощо. 113


А місцевій владі він нагадуватиме (хочеться у це вірити) й про відсутність Художнього музею в м. Рівному, де б ці художні перлини ставали б надбанням широкої громадськості, а головне – молоді, якій у її становленні так необхідне міцне підгрунтя національної культури. Експонуючи свій творчий доробок на численних виставках і фестивалях, в Україні і поза її межами, Н. В. Дребот привертає увагу відвідувачів до відтворення глибокої філософії життя наших предків з усією його красою у символічних знаках писанки. Адже своя «… культура лише в очах іншої культури розкриває себе повніше й глибше… Один смисл розкриває свої глибини лише зустрівшись із чужим смислом, доторкнувшись до нього; між ними починається нібито діалог, що долає замкненість та однобічність цих смислів, цих культур», – зазначав свого часу Михайло Бахтін [6; с. 9]. Ця думка повною мірою реалізується у постійній творчій праці та виставковій діяльності рівненських митців декоративно-ужиткового напряму, засвідчуючи їх бажання й надалі розробляти й широко репрезентувати вітчизняну культурну практику у світовому просторі. І спростовує багаторазово відзначений дослідниками слабкий модус взаємозв’язків між різними суб’єктами художньої діяльності (особливо митця і критика), інституційний розрив мистецтва з державними інститутами і слабкі комунікації між основними суб’єктами художньої діяльності.

Список використаної літератури та джерел 1. Байбурин А. К. Семиотический статус вещей и мифология / А. К. Байбурин // Материальная культура и мифология. – Л.: Наука, 1981.

2. Войтович В. М. Українська міфологія: антологія / Валерій Войтович. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.; Китова С. А. Полотняний літопис України: моногр. / С. А. Китова. – Черкаси: Брама, 2006. – 218 с.; Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини: колект. моногр. – Рівне: ППДМ, 2010. – 215 с.; Омельчук І. Коли зірки об’єднуються в сузір’я [золоте сузір’я митців Рівненщини] / І. Омельчук // Урядовий кур’єр, 2006. – 29 груд. – С. 8–9 та ін. 3. Давидюк В. Вибрані лекції з українського фольклору / В. Ф. Давидюк. – Луцьк: Твердиня, 2010. – 446 с.

4. Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини: колект. моногр. / упорядк. і наук. ред. Виткалова В. Г. – Рівне: ППДМ, 2010. – 234 с., іл. 5. З інтерв’ю з майстринею, записаного Виткаловим С. В. під час святкування Дня міста (28 серпня 2011 р.) // Приватний архів автора.

6. Личковах В. А. Універсалізм і регіоніка у сучасній етнокультурології / В. А. Личковах // Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності: матеріали Першої міжнародної наук. – практ. конф., 18–19 травня 2006 р. – Чернігів, 2006. – С.7–17.

7. Шухевич В. Писанки. Гуцульщина / В. Шухевич // Матеріали до українсько-руської етнології. – Львів: Накладом НТШ, 1994. – Ч. 4. – С. 216–228.

Резюме Здійснено спробу аналізу творчості відомої писанкарки Рівненщини Наталі Дребот у контексті виставкової діяльності краю. Ключові слова: писанкарство, традиційні ремесла Волині, сучасність, творчість. Summary Personification of Easter, or masters decoratively – the applied art of the Rivne area The creative activity analysis attempt of famous Pysanka-master of Rivne region Natalia Drebot is carried out here in the context of exhibition activity of region. Key words: (Pysanka) Easter eggs decoration, traditional handicrafts of Volyn, contemporaneity, creative activity.

114


3.4. Ірина Зайцева і питання функціонування української народної іграшки УДК 745/749 Початок ХХІ століття характерний для України й світової спільноти не лише численними творчими експериментами у різноманітних напрямах мистецтва – театральному, вокально-хоровому, кіно – та телемистецтві, як і у сфері художньої освіти різних рівнів тощо, але й значною увагою до народної культури, своїх духовних витоків. Адже світовий глобалізаційний чинник, активна модернізація суспільного виробництва, самого життя, науково-технічна революція тощо загострили психологічні відчуття людини, стимулювали її повернення до природних начал. Свідченням цього є численні стилізації під старовину, природний чинник загалом у середовищі людського співіснування, починаючи від барно-ресторанного, готельного комплексу і до оздоблення громадських будинків чи сфери людських помешкань загалом. Майстер української народної Чимало прикладів ностальгії за приляльки-мотанки Ірина Зайцева родним середовищем подають нам і сучасні (День міста Рівне, 2011 р., фото засоби масової інформації, демонструючи С.Виткалова) численні зразки повернення людини до провідного гасла філософів доби Просвітництва – гармонійного співжиття з природою. І українцям, як бачимо, це найближче. Недарма «зелений туризм» починає користуватися також популярністю не лише в середовищі достатньо заможних українських городян, але й іноземців, для яких матеріальний чинник вже давно перестав відігравати помітну роль, принаймні в його українських вимірах. Багато чого корисного у цьому напрямі робить й сучасна система дошкільної, шкільної та позашкільної освіти, особливо окремі народознавчі секції Малої академії наук, Палаци дітей та молоді, клубна мережа краю, повертаючись у своїй культурнодозвіллєвій практиці до традиційних освітньо-виховних прийомів та форм діяльності. Переконливо про це свідчить і спеціальна література [2]. Помітним це є й у найбільш активно розвиненій сфері краю – декоративно-ужитковому мистецтві, яке повною мірою намагається задовольнити природні потреби людини у художньому виробництві, прикрашанні побуту та сфері побутування сучасної людини загалом. Свідченням цього є навіть мистецький напрям, що активно розвивається на Рівненщині – «Viр-вироби з дерева» і користується великою популярністю та має стабільний попит. До речі, це єдиний напрям народного мистецтва, який у такій мірі відновлений у нашому сьогоденні і який має найбільше рецензій, статей, повідомлень у різноманітних періодичних виданнях краю. 115


Серед осіб, що займаються однією з форм ужиткового мистецтва на Рівненщині, є й Ірина Валеріївна Зайцева, що певною мірою демонструє бажання сучасної людини до гармонійного співжиття з природою, а у системі виховання – повернення до традиційних витоків народної педагогіки. Тим більше, що ця виховна складова, на загал, виявляється найбільш ефективною, знову ж таки, в середовищі українців. Мета розвідки – проаналізувати вияв мистецьких чинників у творчості провідного майстра народної творчості Рівненщини – Ірини Зайцевої. Характеристику творчості майстрині природно було б почати з витоків. Народилася вона в потужному промисловому центрі України – м. Харкові у 1965 році, де вже від початку ХХ століття традиційно формувалося і функціонувало потужне індустріальне середовище, що визначало і стан розвитку культурної сфери, а від 20-х років це місто стало центром численних художніх експериментів як у професійному, так і аматорському мистецтві [7]. 1989 року закінчила Харківський державний політехнічний інститут за фактично педагогічною спеціальністю – «Інженер-викладач електроенергетичних дисциплін»; із 1989 по 1991 рік працювала у Квасилівському професійно-технічному училищі № 16. З 1991 року працює на посаді вчителя трудового навчання Рівненської загальноосвітньої школи № 23, при якій функціонує народознавче відділення МАН України. Мабуть, саме цей фах не лише допоміг їй згодом самореалізуватися у житті, професіональній сфері, але й загострив відчуття народних джерел, а подальша педагогічна практика в загальноосвітній школі та культурне середовище міста фактично надали йому офіційного статусу. Сальдо технологічних спроб майстрині – достатньо широке, утім зосередилася вона на виготовленні найбільш прикметних для західноукраїнських теренів виробів. Виготовленням ляльок вона почала займатися з 1989 року, коли на хвилі численних експериментів у радянському культурному просторі, розпочалися активні пошуки нових форм взаємодії з молодіжним, у тому числі – й учнівським середовищем, яке все більше віддалялося від традиційних зразків народної культури, втрачало інтерес до навчання, орієнтуючись на ще нещодавно заборонені, утім такі привабливі культурні зразки Заходу. Цьому значною мірою допомагав і комп’ютер, що швидко увійшов до сучасного побуту. Її першою такою лялькою була чи не найулюбленіша для дітей Попелюшка. І в цьому контексті в українському суспільстві, як, мабуть, своєрідна реакція на самозбереження, несподівано пробудився інтерес до пошуку власних витоків, зразки якому давали літератори (письменники, поети та краєзнавці), розгорнувши широку діяльність щодо відновлення Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Саме його члени по фактично усіх містах України започаткували численні експонування зразків народного одягу, обговорення проблем не лише функціонування української мови, але й духовності загалом. Серед цих проблем увага акцентувалася й на виховній, базованій на національній культурній традиції. Проблема актуалізувалася й розпочатою трудовою еміграцією батьків і, звісно, згасанням інтересу до вітчизняної виховної практики, адже в країну масово почав надходити іноземний духовний та матеріальний «ширпотреб». Саме на цій хвилі і виникла в українського суспільства потреба повернутися до класичних національних виховних схем чи систем. До речі, розгортаючи обране до розгляду питання, відзначимо, що українська лялька в суспільній свідомості українців завжди вважалася значним елементом нашої традиційної культури. І однією з перших таких витворів була лялька-мотанка, яку 116


виготовляли з клаптиків тканини, ниток, соломи тощо, але завжди – без допомоги голки. Звідси й назва. Продовжуючи подальшу характеристику цього витвору, нагадаємо, що у подібних культурних зразках не було й обличчя у традиційному значенні цього слова; його не вишивали і не малювали. Натомість на його місці робили хрести зі стрічок чи ниток. Тому тривалий час ляльки-мотанки не використовувалися як іграшки, а вважалися сакральною річчю, оберегом. Ця лялька сприймалася як жива істота та дарунок, що оберігає життя людини в усіх формах його виявлення. І сьогодні на Волині, незважаючи на докорінну зміну типу облаштування сучасного житла, вона є бажаним атрибутом і в домашній оселі, і в численних службових кабінетах, попри, здавалося б, явно не репрезентабельний вигляд цього культурного зразка. Існував навіть спеціальний ритуальний порядок стосовно функціонування цього культурного образу в людському середовищі. Однак ігрового значення вона набула вже тоді, коли людство, звісно, усвідомило, що дітей потрібно виховувати за допомогою тих же речей, які їх оточують, заземлюючи виховні проблеми в національний культурно-педагогічний грунт. Таким чином лялька-мотанка стала однією з перших дитячих іграшок в Україні [1]. Чимала кількість виконаних сьогодні Іриною Зайцевою художніх зразків має переважно традиційний народний характер, тобто виконана у традиційній манері виготовлення, що має своїми витоками прадавні часи, коли лялька у свідомості тих, хто нею володів, набувала цілком реальних, людських рис. Однак лише цим не завершується перелік її художніх здобутків та професійних якостей. Є у майстрині й частина художніх робіт, яким надано власні імена, як от «Марічка», «Василина», «Галя», «Одарка», «Весільна» та ін. Це, мабуть, згадка про далеке своє дитинство. Адже кожна іграшка для дитини завжди є реальною; з нею вона йде по життю, значною мірою формується як особистість. А тим більше – лялька для дівчинки, що завжди уособлювала для неї дитину, допомагала малечі засвоювати традиційні ролі, сказати б коротше – швидше соціалізуватися у соціумі. В іншому культурному ряду стоять «Гуцулка Ксеня», «Наталка-Полтавка», «Поліська», «Волиняночка» та ін., що засвідчують вже інший ракурс бачення автором проблеми, зокрема акцентують увагу на історико-культурному, регіональному аспекті народної творчості, виокремлюючи те типове, що притаманне національній українській іграшці загалом упродовж усього часу її існування. 2001 року створила оригінальну ляльку «Василина» (h – 1,6 м), за виконання якої була занесена до книги рекордів України. У цих художніх зразках автором здійснено спробу відтворити, за допомогою значною мірою лише мистецького оздоблення, у т. ч. й художньої вишивки, регіональні культурні ознаки краян, спробувати побачити спільну для слов’ян проблему «дитячої культури» очима західноукраїнського митця-жінки. І її символічний ряд, кольорова гамма, формотворчий чинник тут стає автору у нагоді. А серія художніх зразків під промовистими назвами «Трипільська», «Княгиня Ольга» тощо засвідчує намагання Ірини Зайцевої спробувати реконструювати прадавні витоки вітчизняної культурної практики, співставити традиційні технічні прийоми з певним історичним тлом, яке відповідним чином задає майстрині й форму. У художній колекції І. Зайцевої присутні також роботи, присвячені найулюбленішій і найпотаємнішій темі людства – казкам. Отже, «Казки народів світу» – це окремий, оригінальний пласт її творчості. Це, зокрема, яскраві сюжети зі світової класики: «Господиня Мідної гори», «Пеппі – довга панчоха», «Василіса Прекрасна», «Снігова королева», «Снігуронька», «Попелюшка», «Червона Шапочка», «Наречена», «Дід Мороз», 117


«Різдв’яний ангел» та ін., що завжди асоціювалися людством із дитинством, щастям, спокоєм і мають своїм підґрунтям світову класичну літературу, яка в популярній художній формі здавна давала зразки багатьох майбутніх, схвалених суспільством, форм поведінки, зразків адаптації в оточуючому середовищі і таким чином допомагала дітям легко входити до власного соціуму. Утім, ця література завжди подавала й кращі педагогічні зразки і формувала, як і повинна це робити справжня класична література, ідеальну форму людських взаємовідносин, тобто можливий чи, краще сказати б, бажаний стандарт людської поведінки в соціумі. Ну, а серія її творчих робіт під назвою «Бурштинові ангелочки» – це вже сучасна транскрипція регіональної народної проблематики і спроба відтворити автором теж традиційні для Рівненського Полісся художні практики, але вже в своїй традиційній іграшковій манері. Художня діяльність І. Зайцевої зайвий раз демонструє вдалий тандем педагогатворця і традиційної, достатньо заангажованої, шкільної навчальної дисципліни, утім, до викладання якої можна підійти з іншими вимірами, перетворити процес навчання дітей у творчість. Адже архаїзм як поняття зовсім не означає примітивізму вислову думки; він, як наголошував свого часу Е. – А. Бурдель, «… проникновенно и гармонически слит со всем миром. Это самое человеческое и одновременно самое вечное искусство» [6]. До речі, Рівненщина явно вирізняється сьогодні серед інших областей республіки своєю кількістю педагогів-новаторів, які дещо інакше бачать навколишній світ і намагаються це бачення передати іншим. Про це неодноразово йшлося навіть у наших публікаціях. Згадаємо, хоча б розвідки про творчість Леоніда Гринбокого, Орисі Рябунець, Петра Подольця, Михайла Йориша, Олексія Литвина [5], Анатолія Мартиненка чи Віри Нестерук [3] та багатьох інших, творчими зусиллями яких функціонують Рівненські художня та музичні школи, Демидівська, Млинівська, Радивилівська, Козинська, Зорянська, Корецька, Рокитнівська школи мистецтв, педагоги яких (О. Цибульська, О. Огонь, Н. Дем’янова, Н. Нікітіна, О. Коник, Л. Хшановська, Ю. Довгалюк та десятки ін.) [4] сьогодні формують потужне культурне середовище краю, в якому немає місця бездуховності і байдужості. І саме ці школи дають найбільшу кількість переможців різноманітних конкурсів, олімпіад, а також високий відсоток тих, кому близька художня діяльність, хто продовжує подальше навчання, одним словом – допомагає дітям краще адаптуватися в сучасному глобалізованому, а відтак – позанаціональному соціумі. Утім, сучасна школа є сьогодні осередком усіх тих проблем, які несе на собі суспільство, а надто – українське, з його політичним протистоянням, складними міжконфесійними відносинами, невирішенням низки організаційно-економічних та соціальних проблем, невисокою увагою до виховних чинників, педагога чи інтелігенції загалом, її статусу, сподіваючись, чи, принаймні, не спростовуючи думку про те, що лише матеріальний стимул чи стан є показником благополуччя людини, її місця у цьому житті. Саме економічний чинник сьогодні звів нанівець статус і роль інтелігента, як особи, що продукує нові ідеї, людини, що повинна бути лідером усіх суспільних перетворень. І саме він не дає Україні можливості розпочати реалізовувати вкрай необхідні реформи в усіх сферах суспільно-культурного життя. Інакше кажучи, школа, як соціальний інститут, є достатньо складним, однак обов’язковим центром соціальної адаптації молодих людей до подальшого самостійного життя в соціумі. І сучасний педагог має бути чимось більшим, ніж лише ретранслятором, нехай навіть ще невідомих для маленьких громадян, істин. І донесення цих істин має відбуватися у вже іншій формі, ніж це можна зробити за допомогою крейди 118


чи, навіть, персонального комп’ютера. Адже інформаційна насиченість сучасного середовища людини надзвичайно потужна (приміром, лише один номер сучасної газети «Нью-Йорк-Таймс» містить стільки ж інформації, скільки її отримував середньостатистичний житель Англії упродовж усього свого життя у ХVІІ столітті. Звісно, що йдеться не про змістовну частину цієї інформації). І педагог-новатор, на нашу думку, це, мабуть, той, хто в межах своєї компетенції і технічних можливостей обраної дисципліни намагається знайти та зробити все те, чого бажає (чи відчуває) сучасна молода людина, що робить її, власне, людиною творчою у цьому, вкрай перенасиченому культурними благами, часто сумнівної якості, суспільстві. І тільки творчість виправдовує саме існування людини, і тільки надавши учню творчість як засіб чи спосіб існування, вчитель виправдовує своє призначення у суспільстві. Під терміном «класика», як відомо, розуміється лише найкраще, тобто все те, що викликає захоплення, задоволення, те, що відстоялося, вивірене та перевірене віками, інакше кажучи – наша культурна спадщина, на якій формувалося не одне покоління українців. І знайти в ній свій, специфічний хід донесення думки, власну форму подачі інформації – це, мабуть, і є мистецтвом. Мистецтвом сучасного педагога! Адже значною мірою саме форма, принаймні – спочатку форма, викликає зацікавлення, інтерес. А усвідомлення, бажання вивчати, досліджувати, занурюватися у глибину явища чи проблеми, – все це з’являється згодом, у міру накопичення відповідної інформації про об’єкт захоплення, його сутність, структуру тощо. Це бачимо і в сучасному театрі (згадаймо театральні експерименти Романа Віктюка із, загалом, не дуже глибокими за змістом п’єсами, чи, навіть, місцевих митців-режисерів – Володимира Петріва та Олександра Дзекуна з їх художнім прочитанням «Берестечка» за твором Ліни Костенко), і в сучасному образотворчому мистецтві, характеристику якого немає потреби наводити, чи у найдоступнішому і найтрадиційнішому для українців мистецтві хоровому (і міжнародний фестиваль «Блага вість Пересопниці», проведений у серпні 2011 року, відкрив для майже всіх, хто до цього долучився, нові можливості сакральної музики саме через її форму подання специфічних образів, знакової системи, символіки мистецького вислову). Як і майже кожен представник народної художньої творчості волинського краю, Ірина Зайцева, крім напруженої викладацької діяльності, бере участь у численних експонуваннях, у т. ч. й організованих під час проведення державних свят: Дня міста, Дня державної незалежності України, творчих звітах майстрів мистецтв області, «Музейних гостинах», «Алеях творчості», «Мистецьких вернісажах», збірних виставках тощо, дістаючи схвальні відгуки глядачів і своїх колег – народних майстрів. Вона – учасник міжнародної спеціалізованої виставки тканин, організованої в Музеї народної архітектури та побуту НАН України (Київ), де її роботи також були відмічені критикою. У 2010 році Ірина Зайцева була відзначена навіть Спеціальним дипломом і занесена до Книги Рекордів України у зв’язку із встановленням нею відповідного рекорду республіки в номінації «Мистецтво. Сучасне декоративно-ужиткове мистецтво». Йдеться про презентацію нею найбільшої (h – 3 м.) в республіці народної ляльки-мотанки. А в травні 2012 року вона, спільно з представниками інших видів декоративноужиткової культури Рівненщини, демонструвала своє мистецтво й в республіці Польща, де також нагадала місцевим майстриням технологію західноукраїнських виробів, провівши декілька майстер-класів із технічних питань. Взагалі, треба відзначити, що цей напрям людської діяльності чим далі стає все більш популярним і наші майстрині охоче демонструють свої здобутки по багатьох країнах Європи, стимулюючи представників 119


художньої промисловості тих країн ширше використовувати народну орнаментику та символічну гаму, повертаючись до вічних і нев’янучих народних джерел. Ірина Зайцева – постійний учасник обласних виставок декоративно-ужиткового мистецтва «Великодня писанка» (2010–2013 рр.) та інших («Музейні гостина», «Мистецтво одного села» тощо) подібних (у яких беруть участь рівненські митці загалом), що організуються в краї з нагоди ювілеїв регіональних містечок. Станом на 2013 рік майстринею створено понад 5.000 ляльок, у яких відтворено все багатство художнього мислення І. Зайцевої, помножене на багатющий національний досвід, успадкований багатьма поколіннями вітчизняних фахівців. А ще в них увічнено час, який вона використала на їх створення. Як і в сфері будь-якої регіональної культурної практики, через відсутність Художнього музею на Рівненщині, роботи майстрині знаходяться сьогодні в приватних колекціях Сполучених Штатів Америки, Іспанії, Франції, Німеччини, Італії, Росії, України, Польщі, Ватикану, багатьох шанувальників України, засвідчуючи спільне для всіх народів бажання жити спогадами про дитинство, виховувати власних дітей на традиційних культурних складових тощо. І шкода, що не лише стосовно І. В. Зайцевої, але й багатьох інших професіональних рівненських, як і оригінальних митців народної творчості з інших областей України, держава сьогодні фактично не здійснює планових закупівель їх художніх творів для подальшого централізованого поповнення художніх колекцій музеїв України. Позаяк і цей, надзвичайно напружений час, народжує чимало яскравих мистецьких зразків, вартих скласти основу художніх зібрань українського мистецтва початку ХХІ століття. Адже, як зазначала свого часу класик російської радянської літератури, М. С. Шагінян «… всякое настоящее искусство, стремящееся по разуму и духу своего времени дать законченную картину бытия, тем самым выполняет и пророческую функцию, забегает вперед… Оно передает будущим поколениям не только памятку, но и проэкцию своей эпохи» [6; с. 357]. Сьогодні цей жанр народного мистецтва поступово відроджується. Активно розгортається він на Волині, Галичині, Полтавщині та, навіть, – Миколаївщині й інших регіонах нашої держави, а також у Санкт-Петербурзі, Молдові, інших слов’янських країнах, де, здавалося б, ці мистецькі традиції були втрачені назавжди, засвідчуючи щире бажання людини повертатися до власних духовних джерел, оберігати їх і виховувати на цих культурних зразках нові покоління, оскільки найкраща форма виховання дитини, як відомо, – національне виховання. А місцева фестивальна практика, стимульована загальнодержавним ставленням до народної творчості та наявністю в регіонах керівників управлінських структур, здатних все це оцінити і підтримати, лише підживлює цей інтерес і стимулює сучасних митців народної культури до нових художніх відкриттів і звершень. На часі й наукова розробка та теоретичне обгрунтування цієї практики. Список використаної літератури та джерел 1. Авторська лялька: зв’язок між минулим і сьогоденням: творча робота вчителя трудового навчання Рівненської ЗОШ № 23 Зайцевої Ірини Валеріївни (рукопис). – Рівне, 2009. – 23 с. // Приватний архів автора.

2. Бугай С. М. Регіональна політика в Україні: термінологічна невизначеність та загальні проблеми становлення / С. М. Бугай, Е. В. Щепанський // Університетські наук. зап. – Хмельницький, 2005. – № 4 (16). – С. 300–307; Рівненщина туристична: путівник. – Рівне: Світ успіху, 2007. – 381 с.; Перунін В. І. Зарічненщина, або Ритми глибинного Полісся, втрачені Європою / В. І. Перунін. – Рівне: О. Зень, 2009. – 216 с.; Бендюк М. Золотарство Острожчини / М. Бендюк. –

120

Розділ ІІІ. Декоративно-ужиткові вектори розвитку Волині в особистостях Рівне: О. Харват, 2009. – 89 с.; Безгін О. І. Українська культура і світ: організаційні проблеми художньої культури: моногр. / Безгін О. І., Кочарян І. С. – К., 2012 та ін.

3. Виткалов С. В. Багатогранність таланту – дітям: штрихи до характеристики художньої школи м. Рівного / С. В. Виткалов // Погорина: літ. – краєзнавчий журн. Рівненщини. – 2012. – № 2 (20/21). – С. 344–345; Декоративно-ужиткові здобутки Рівненщини: Віра Нестерук (художня вишивка) / С. В. Виткалов // Народознавчі зошити. – [Львів], 2012. – № 4. – С. 698–703.

4. Виткалов С. В. Початкова та середня спеціальна мережа художньої освіти на Рівненщині / С. В. Виткалов // Культурологічний вісн. Ін-ту культурології Нац. акад. мистецтв України. – 2011. Вип. 7. – С. 31–40. 5. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ПП ДМ, 2012. – 416 с., іл.

6. Шагинян М. С. Человек и время. История человеческого становления / Мариэтта Сергеевна Шагинян // Собр. соч. В 9-ти т. Т. 1. – М.: Худож. лит., 1986. – 720 с.

7. Ян І. М. Музична культура Харкова 20 – початку 30-х років ХХ століття: дис… канд. мистецтв.: спец. 26.00.01 – «Теорія та історія культури» / І. М. Ян; КНУКіМ, 2012. – 217 с.

Резюме Розглядається творчість однієї з представниць декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини – Ірини Зайцевої, предмет зацікавлень якої – лялька-мотанка. Ключові слова: декоративно-ужиткове мистецтво, Рівненщина, народні майстри.

Summary Factor of ethnology of artistic practice of the Rivne area: attempt of study of art analysis The creative activity of one of the decorative and applied arts representatives of Rivne region – Iryna Zaytseva, the interest subject of who is doll-motanka, is examined here. Key words: the decorative and applied arts, Rivne region, folk masters.

3.5. Народні мистецькі традиції в естетичному синтезі сучасності: художня ойкумена наснаги Орисі Рябунець УДК 746.37.2 (477.81) Так склалося у культурній традиції України, що художні зразки декоративноужиткового мистецтва сьогодні найбільш популярні і затребувані у будь-якій формі. Причинами цього може бути той факт, що ці художні витвори є найбільш вписаними в культурний простір життєдіяльності населення, його побут; з ними воно пов’язано тисячолітніми зв’язками. Адже саме в цій царині виникли й перші мистецькі твори людства. В них закарбована художня й історична пам’ять людини. Саме в цьому виді мистецтва були створені й перші іграшки. Отже, декоративно-прикладне мистецтво сьогодні залишається однією з найбільш яскравих сторінок культурної творчості, принаймні на Західній Україні й Рівненщині зокрема тому, що майже всі його складові (ткацтво, писанкарство, художня обробка дерева, металу чи шкіри, розмаїття кераміки, лозоплетіння й сучасні його вияви – флористика, розпис на склі тощо) є органічно вплетеними у життєдіяльність сучасної людини. А в поєднанні з високим рівнем релігійності населення, специфічною ментальністю, що виявляється у консервації культурної традиції і зберіганні чималої кількості архаїчних елементів у краї, дозвіллєвій культурі, – цей тандем і спричиняє відносно високий рівень (у співставленні, знову ж таки, з іншими 121


регіонами) функціонування культурних традицій. Тож інтерес до нього не спадає упродовж віків, як і бажання навчитися бодай окремим його прийомам. Свідченням цього є й численні сучасні його фестивалі, які завжди збирають до свого кола різні соціально-демографічні групи населення, оскільки все те, що там демонструється, тією чи іншою мірою є дотичним до людини, її дистанціювання у сучасному культурному просторі. Візьмемо, для прикладу, Сорочинський ярмарок чи подібні заходи в Опішні, у Косові, що на Закарпатті, чи у древньому Львові, Білому Камені тощо, а останнім часом – і Києві, Полтаві, Запоріжжі та ін. Його популярність підтверджують і численні науково-практичні конференції, що проводяться, як правило, з нагоди ювілеїв чи будь-яких інших пам’ятних дат у регіонах, або різнопрофільні музейні Заслужений майстер народної кімнати, створені фактично у кожній затворчості України О.Рябунець гальноосвітній школі, принаймні, у західно(День м. Хмельницького, 2011 рік, українському регіоні зокрема. Та й фахова фото С.Виткалова) література з цієї проблематики також надто різноманітна. Достатньо згадати фундаментальні праці Т. Кари-Васильєвої, О. Никорак, Є. Антоновича, С. Китової чи наукові розвідки місцевих фахівців: А. Українець, Т. Пархоменко та десятків ін. Підтверджують і підтримують цей інтерес численні етнографічні заходи типу «Музейних гостин», «збірних» чи персональних виставок регіональних майстринь, які завжди мають широку аудиторію. Та й регіональні культурні центри рівня Пирогово, Косова, Коломиї, Опішні та ін. також значно активізували свою як прикладну, так і публіцистичну діяльність. Стимулюють його розвиток і активно функціонуючі секції народо – чи мистецтвознавства в Малих академіях наук загальноосвітньої мережі країни, а надто – наукові дисертаційні дослідження, які саме останнім часом вирізняє яскраве регіональне спрямування. Інакше кажучи, це той вид народної творчості, що розвивався завжди, незважаючи ні на наявність, ні на відсутність будь-яких методичних структур, що ним опікувалися, тиску чи сприяння органів державної влади тощо (Правда, прихильне ставлення до народної творчості керівних структур завжди сприяло покращенню якості художнього процесу). Адже бажання прикрасити та урізноманітнити свій побут, самого себе, було у людини завжди, як і бажання щось робити особисто, а не лише споживати плоди чужої, нехай навіть значно досконалішої, праці. Можна переконливо стверджувати, що якщо у 70–80-ті роки минулого століття найбільш популярними в країні і Україні зокрема, були вокально-хорові, інструментальні, театральні та хореографічні жанри мистецтва, тобто ті жанри, які мали свій аналог у професіональному мистецтві, всіляко підтримані органами державної влади на усіх ієрархічних рівнях, що підтверджували не лише фестивалі, кількість тих, хто навчався на спеціальності «Народна художня творчість» в училищах культури країни, 122


які функціонували в кожній області, а у Львівській, приміром, їх було навіть два (у Самборі та Львові), але й потужний склад інспекторів та методистів, численні картотеки на аматорських композиторів, репертуар художніх колективів, створені при обласних Будинках народної творчості, різноманітні майстер-класи, проведені керівниками провідних художніх колективів України (для керівників аматорських груп), Державного народного хору України ім. Г. Верьовки, Державного Ансамблю танцю ім. П. Вірського, Державного ансамблю танцю «Юність» та ін. (М. Кречко, А. Авдієвський, М. Вантух, В. Пекар, П. Пірус, Я. Чуперчук, Б. Дерев’янко та ін.), то сьогодні, навпаки, популярності набуває саме декоративно-ужиткове мистецтво в усіх його вимірах, як свідчення бажання людини повернутися до прадавніх витоків (звісно, враховуючи сучасні надбання цивілізації), наситити свій урбанізований побут хоча б елементами архаїки, стилізації тощо і хоча б таким чином підтримати наші зв’язки з природою та навколишнім середовищем. Це помітно навіть на мережі готельно-ресторанного бізнесу, значна частина якої побудована саме з урахуванням етнонаціональних культурних ознак. І це підтверджує не лише блискуче гроно популярних майстрів, які зосередилися на Рівненщині і мають найбільше цілком заслужених державних відзнак у порівнянні з іншими областями країни, але й та кількість фестивальних заходів згаданого спрямування, що проводиться сьогодні в Україні. І про це також йдеться на сторінках нашої книги. Звернемо увагу й на ще один важливий чинник. Якщо у попередню добу достатньо помітно аматорство вирізнялося від професійного мистецтва низкою ознак, приміром, безкоштовністю витворів, непрофесійним становищем учасника, сферою вільного часу, де відбувалося створення культурного продукту тощо, то сьогодні це повністю спростовується сучасним життям. І вироби наших народних майстринь мають достатньо високий фінансовий еквівалент та навіть за цим показником не можуть та й не збираються конкурувати з державною системою виробництва, оскільки їх товар (витвір) є справжньою мистецькою пам’яткою, яка має дуже високу і мистецьку, і фінансову ціну. І це підтверджують аналогічні заходи (приміром, Сорочинський ярмарок, подібні заходи у Львові, Івано-Франківську, Косові, Києві та ін.), що проводяться в Україні. Інакше кажучи, Рівненщина, через низку обставин суспільно-політичних, економічних й, врешті-решт, географічних, залишається саме таким краєм, що сприяє розгортанню народознавчого чинника. Тож саме тут, у цьому краї, функціонують давно забуті промисли і ремесла, популярністю користуються етнографічні колекції, численні обрядодії, пов’язані з земним циклом людини; саме тут таким високим залишається відсоток віруючих і популярністю серед населення, а не лише професійних музикантів, користується майже забутий хоровий жанр, базований на духовній спадщині не тільки вітчизняних класиків ХVІІ – ХVІІІ століття, але й піснеспівах менш відомих, – зокрема давніх розспівах Почаївської Лаври, «Острозького напіву» чи Знаменному розспіву тощо. І фестиваль «Блага вість Пересопниці», проведений у серпні 2011 року, це зайвий раз підтвердив. Як і підтвердив він високий та сталий інтерес до зразків художньої вишивки [5]. Однією з яскравих представників цього виду національної спадщини на Рівненщині є Орися Іванівна Рябунець. Мета розвідки – проаналізувати творчі здобутки та роль у культурному житті краю цієї відомої майстрині. Біографічні її дані досить типові, як для митця старшого покоління. Народилася Орися у 1952 році у селі Стримба Надвірнянського району Івано-Франківської області, краї, де національні культурні традиції навіть у найгірші для країни часи продовжували пульсувати в українському соціумі. 123


Згодом завершила навчання у Луцькому державному культосвітньому училищі (1970 р.), де у той час, правда, в іншому культурологічному закладі, відбувалося творче становлення її чоловіка – Василя Сидоровича – відомого фахівця кіноаматорства, з творчістю якого пов’язана визначна сторінка регіонального документального кіно. Про це більш детально йшлося у неодноразових наших публікаціях [1, с. 238–251]. Утім, зустрілися вони лише на Рівненщині. До речі, територія північної Рівненщини, що межує з Волинською областю, з прадавніх часів вирізнялася особливим культурним різнобарв’ям, а надто в хоровому і хореографічному жанрах, представники яких завжди мали надзвичайно оригінальні народні вбрання, оздоблені професійно виконаною вишивкою із збереженням прадавніх символік. Тож саме там, на Волині, і почалося професійне знайомство і подальші практичні спроби Орисі Іванівни у цьому виді декоративно-ужиткового мистецтва. З часу переїзду її чоловіка до м. Рівного (1971 р.), куди він був запрошений на відповідну посаду до Обласного Будинку народної творчості і культурно-освітньої роботи, Орися Іванівна мешкає в цьому краї і чимало часу працює у місцевій дитячій художній школі, в якій веде широку просвітницьку діяльність у справі популяризації народної вишивки та українського мистецтва ткацтва у різних видах технік загалом. А розпочала займатися художньої вишивкою та бісероплетінням майстриня ще у 1970 році. Її перша робота («Дівчинка з собачкою») була вишита ще у віці 5 років. «Любов до вишивки, – згадує Орися Іванівна, – їй прищепила сестра бабусі» [3]. Вона (Орися Іванівна), мабуть, єдина з регіональних майстринь художньої вишивки, що займається стільки часу цим видом культурної практики. Однак їй це робити не складно, адже художня школа, у якій скільки часу вона працює, дає широкі можливості для творчого експерименту і шкільні експонування та численні поїздки з дітьми на творчі завдання, фестивалі цьому лише сприяють, додаючи розмаїття барв. Із поліського орнаменту вона створює неповторні композиції, наповнені теплом її душі та любові. Найважливішим у виражальних засобах її вишивок є висока культура технічного виконання [2, с.205]. Відтак вона – постійний учасник міських (із 1972 р.), обласних, Всеукраїнських (із 1984 р.), Всесоюзних та Міжнародних (із 1985 р.) виставок образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Як уже неодноразово згадувалося навіть у наших публікаціях, рівненські майстрині є найбільш «експонованими», а тому вони охоче беруть участь у численних презентаціях не лише суто народознавчих заходів, але й під час будь-яких культурномистецьких імпрез, що організуються в Органній залі, Академічних театрах, мистецькій залі Обласної універсальної бібліотеки, а також по установах культури західних областей України. Зацікавленість своїм минулим, трактованим досить широко – звичаями, обрядами, національним костюмом, традиційною кухнею тощо, вивела на перший план національні строї може ще й тому, що саме в них найбільш помітно і виразно закладений етнокод народу, а може й тому, що бажання прикрашати все навколо себе – характерна риса саме українців. Підтверджують це завжди багатолюдні Музейні гостини, де б вони не організовувалися, в Острозі, Пересопниці чи обласному центрі. Однак все це потребує постійної репрезентації, духовного обміну з іншими культурними регіонами, де цей процес також вже розпочався. І в цьому зв’язку вона – постійний учасник низки поважних етнографічних зібрань, зокрема: міжнародних фестивалів українського фольклору «Берегиня» (м. Луцьк, 1991, 1993 рр.), міжнародного свята літератури та мистецтва «Лесені джерела» (м. Новоград-Волинський, 1992–2013 рр.), міжнародних фестивалів дитячого фоль124


клору «Котилася торба…» (м. Кузнецовськ, м. Дубно, 2002, 2004, 2006–2012 рр.), Міжнародних фестивалів етнографічних регіонів України «Родослав» (Івано-Франківськ, 2001, 2003 рр.), творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів Рівненщини (м. Київ), ХІІ міжнародного «Туристичного салону – 2005» у Національному комплексі «Експо-центр Україна» (м. Київ), Виставок досягнень народного господарства України в Музеї народної архітектури та побуту НАН України; брала участь у загальнодержавній виставковій акції «Барвиста Україна» 2003–2007–2010 рр. та виставках сільського «зеленого туризму» «Українське село запрошує» (м. Київ, 2002–2011 рр.); міжнародних фестивалів «Підляська осінь (із 1995 р. по 2011 рр., м. Більськ-Підляський)», «Мальовнича скриня» (з 2002 р., м. Ольштин та м. Забже – республіка Польща), «Балтика» (м. Вільнюс, 2008 р.), Гуцульському фестивалі фольклору (м. Надвірна, 2000 р., м. Коломия, 2001 р.); міжнародному етнографічному фестивалі фольклору «Коломийка» (2002 р.); вона – учасник Всеукраїнських виставок аматорського та декоративно-прикладного мистецтва в Українському Домі (м. Київ); І та ІІ творчих звітів майстрів мистецтв та художніх колективів Рівненщини «Піснею озвалось Погориння» (1999, 2001 рр.), «Весняний передзвін Погоринського краю» (2004 р.); «Пісні бурштинового краю» (2009 р.), фестивалів «Івана Купала» (республіка Польща, 2010 р.), «Блага вість Пересопниці» (Рівненщина, 2011 р.), численних Музейних гостин, проведених у містах Рівному та Острозі тощо, мистецько-етнографічних акцій типу «Музей одного села», відкритих фестивалів народного мистецтва «Зелене Купало в літо упало» (м. Корець, 2012 р.), Свят народної творчості, історії та побуту «Від Вараша до Кузнецовська» (м. Кузнецовськ, 2012 р.) та ін. Вона брала участь у виставках декоративно-прикладного мистецтва, проведених у Державному історико – меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви 1651 р.» (2005–2006 рр. та у більш пізній період); учасниця Днів культури України в Польщі (м. Ольштин, 2009 р.), республіці Білорусь (м. Брест, 2009 р.), Всеукраїнського свята народної творчості «Молюсь за тебе, Україно!» (2011 р., м. Тернопіль), проведеного з нагоди 25-річчя відкриття першого Співочого поля в Україні. Мала персональні виставки в Центральному етнографічному музеї в м. Варшава (республіка Польща, 2009 р.) та під час Всеукраїнської виставки «Український сувенір, 2010 р.» (м. Київ) і традиційному центрі експонувань наших майстрів – Пирогово. А на міжнародному фестивалі українського мистецтва в м. Дніпропетровську (2001 р.) її рушник «Рівне вечірнє» був удостоєний навіть Першої премії. Одним словом, серед рівненських народних майстринь Орися Іванівна є найбільш експонованою і визнаною у цій сфері. А на загал рівненські вишивальниці, як представники кожного з різновидів цього мистецтва, складають потужний потенціал регіональної народно-культурної практики і саме за цим показником формують яскравий імідж області, як краю широко розвинених народних культурних практик. Як і кожен сучасний митець, вона з успіхом пробує себе у різних техніках та видах творчості. Чимало вона працює й з бісером – її ґердани, силянки, намиста є в багатьох колекціях України та за кордоном. Вона – учасниця Всеукраїнського свята «Бісерна веселка», Дня міста (Хмельницького, 23–25 вересня 2010–2012 рр.; Рівне, 2004–2013 рр. та ін.), де вибагливий глядач мав змогу переконатися у досконалості її художнього малюнку та технічного боку виконання. Останнім часом, враховуючи попит на її художні зразки, Орися Іванівна бере участь у Всеукраїнських виставках: сувенірної продукції («Український дім, м. Київ, 2009–2013 рр.»), сільського «зеленого туризму» (м. Київ, Експоцентр, 2010–2013 рр.), творчих звітах областей в Кіно-палаці «Україна» [3] тощо. А ще Орися Іванівна з радістю 125


бере активну участь у різноманітних зустрічах зі студентською та учнівською молоддю області; і це найбільш благодатна аудиторія для майстрині в усіх її вимірах. До речі, на її, як і, загалом художній діяльності інших наших майстринь, достатньо помітно еволюцію у зміні ставлення до цього виду народної практики з боку суспільства. Якщо, приміром, у перші роки новітньої історії України під час проведення фестивальних заходів відбувалася в основному презентація художніх пам’яток, тобто пасивне споглядання творів мистецтва, то сьогодні, як правило, переважна більшість презентацій співіснує з різноманітними майстер-класами, семінарами, іншими формами безпосередньої участі глядачів (відвідувачів заходу) у творчому процесі та обговоренні його результатів. Подібні заходи проводяться і безпосередньо для самих майстринь, як це приміром, неодноразово було у ХІХ–ХХ ярмарках «З мальованої скрині», що традиційно відбувається у м. Кентшин (Польща), семінарі вишивки у м. Хмельницьку (2009 р.), Європейських Днях добросусідства «835 – кордон» (кордон Волинської області і республіки Польща, у 2010 р.), або всеукраїнському святі літератури та мистецтва «Лесені джерела» (м. Новоград-Волинський – останні декілька років). Особливо актуальним це є у міжнародних мистецьких імпрезах, організованих у традиційних центрах презентації народної культури (музей етнографії у Варшаві чи подібних центрах Ольштина, Більська-Підляського, Кентшина, Любліна, Забже (Польща) або Вільнюса (Литва), а також українських осередках народної творчості – Пирогово, Коломия, Опішня та ін.) або на регіональних експонуваннях у Берестечку, Пляшевій, Гощі, Сарнах, Острозі, Кузнецовську, Сарнах тощо. Часто подібні заходи мають і яскраво виражений ідеологічний контекст, як це, до прикладу, відбувалося на експонуванні «Рушника єдності» у м. Рівне 9 вересня 2007 року та аналогічних заходах («Вишитий рекорд» у 2012 році) всеукраїнського ґатунку або річницях МГО «Рівненське земляцтво», «Київське земляцтво», Білоруського товариства (2007, 2011–2012 рр.) у згаданих вище культурних центрах країни. Одним словом, ці заходи значно змінюють сприйняття українців представниками інших держав. За свою творчу працю О. І. Рябунець відзначена високою державною нагородою (2007 р.) – заслужений майстер народної творчості України (До речі, таких відзнак (у розрізі областей) чи не найбільше саме на Рівненщині). Вона – член Спілки майстрів народної творчості України; лауреат обласної мистецької премії ім. Г. Леончук (2007 р.), стипендіат Голови Рівненської обласної держадміністрації та Голови Рівненської обласної ради (2006, 2008 рр.). Вона має низку персональних виставок у Центральному етнографічному музеї м. Варшави (Польща, 2009 р.), містах Києві та Рівне, Луцьку та ін. А загалом жоден помітний мистецько-етнографічний захід на Рівненщині сьогодні не відбувається без її художніх експонувань або майстер-класу, участі у семінарі-практикумі тощо. Звісно, що творчістю такої поважної і помітної на культурному видноколі майстрині цікавилося чимало краєзнавців, істориків культури, мистецтвознавців. Про її творчість розповідає не лише достатньо широка історіографія, починаючи від фахових часописів рівня «Народної творчості та етнографії», наукових збірників ВНЗ країни, але й документальний фільм «Відродження забутих ремесел», відзнятий операторами Київської студії документальних фільмів (1995 р.). Це її майстер-класи дають можливість прилучитися фахівцям-початківцям до народної культурної практики, зберігати кращі традиції національної регіональної вишивки. Саме такі майстрині, як О. Рябунець, У. Кот, Н. Рабчевська стимулювали і спонукають надалі відповідні методичні служби управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації ініціювати створення на Рівненщині Центру історії ткацтва 126


у с. Крупове Дубровицького району, творчу лабораторію з соломоплетіння на базі туристичного комплексу «Хутір Плугаки» у с. Дермань Рівненського району, творчу лабораторію «Полісся» на базі Сарненського історико-етнографічного музею та ін. Та й Музей ткацтва, де помітне місце має посісти «поліський серпанок» (унікальний вид поліського ткацтва, що побутував у цих краях у ХІХ столітті, обумовлений особливими сортами льону та художніх технік), який скоро постане на Рівненщині (у м. Радивилові), також формується на підставі творчих досягнень і впертості наших народних майстринь у наближенні до поставленої мети у питаннях збереження народної культури. І вже сьогодні при обласному Центрі народної творчості (ОЦНТ) та районних Будинках культури області створено постійнодіючі консультаційні пункти з питань розвитку народної творчості для керівників гуртків декоративно-ужиткового мистецтва. Засновано навіть обласний фонд народного мистецтва, для поповнення якого щорічно виділяється з бюджету 10 тис. грн. І хоча кошти ці невеликі, однак вони дають змогу поступово формувати оригінальні художні колекції та постійно акцентувати на цьому увагу усіх зацікавлених осіб. Принаймні, хоча б щось залишати в краї, оскільки, приміром, переважна більшість образотворення радянської доби вже вивезена за межі нашої країни. За підтримки цієї ініціативної групи сформовано також обласну художньо-експертну раду з питань розвитку народного мистецтва при ОЦНТ, до складу якої входять представники основних напрямів народного мистецтва, фахівці в галузі культури, історії та мистецтва загалом. Завдячуючи її зусиллями фонди КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради постійно поповнюються мистецькими експонатами, які згодом, сподіваюся, складуть основу значних музейних колекцій на Рівненщині. Координацію діяльності в цьому напрямі здійснює відділ фольклору та етнографії ОЦНТ, де сконцентровано інформаційну базу культурно-мистецьких заходів із традиційної культури. Правда, просування цієї інформації до широкого загалу відбувається украй повільно і не дає змоги мати відповідну інформацію з районів області. Тож заснування періодичного альманаху «Народна творчість Рівненщини» й покликана ліквідувати цей дисбаланс. Відбуваються поступові зміни й в системі підвищення кваліфікації працівників галузі культури, що розгортається на базі Рівненського факультету Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв та численних поїздках наших фахівців з обміну досвідом у регіони України в рамках міжобласних семінарів, які організовує голова ради директорів обласних центрів народної творчості Ф. Васечко. І народні майстрині Рівненщини мають що сказати своїм колегам з інших областей України. Повертаючись до подальшого розгляду творчої та експонентської діяльності О. Рябунець, зазначимо, що сьогодні роботи майстрині знаходяться у різних регіонах планети: Канада, Австралія, Польща, Німеччина, Франція та музеях України і численних приватних колекціях. Є вони фактично у кожного колишнього Президента України, відомих постатей зі сфери мистецтва, культури та державного управління. Чимало місцевих митців також мають її зразки художньої вишивки. Вона веде навіть спеціальну картотеку подібних витворів, адже в кожному з них відсутні повтори. Це цілком оригінальні твори мистецтва [3]. За свою творчу працю Рябунець О. І. неодноразово нагороджувалася Грамотами, Дипломами, призами місцевих органів влади, відзначалася медалями лауреата Всесоюзних фестивалів народної творчості 1985, 1987, 1988, 1991 років. Має Подяку від Міністерства культури і мистецтв України (1999 р.). Вона – Лауреат обласної премії 127


ім. Г. Леончук (2007 р.), стипендіат Голови Рівненської обласної держадміністрації та Голови обласної ради [4]. А загалом, станом ще на 2007 рік, – зазначає Орися Іванівна, – вона брала участь у понад 93 міжнародних і всеукраїнських виставках та інших експонуваннях [3], маючи при цьому широкий позитивний резонанс у засобах масової інформації. Сьогодні ця цифра перевершує 120, втягуючи в орбіту мистецького спілкування десятки тисяч небайдужих осіб, які після перегляду її експонувань стали інакше дивитися на життя та своє місце в ньому. Як і кожен справжній професіонал, майстриня плідно працює над подальшим вивченням і збереженням народних традицій поліської вишивки, володіє майже 90 видами її технік і передає свої знання і майстерність молодим вишивальницям Рівненщини (в Рівненській державній художній школі, в системі підвищення кваліфікації працівників освіти та культури, майстрів народної творчості тощо); проводить майстер-класи з української вишивки в Україні та Республіці Польща. Її картотека мистецьких технік, що знаходиться у міській Художній школі, вражає своїм тематичним і семантичним розмаїттям і може слугувати добрим практичним навчальним посібником для усіх зацікавлених осіб, а надто – фахівців-практиків чи мистецтвознавців. Серед її найбільш відомих учениць – Віра Феодосіївна Нестерук, що не лише продовжує творчі здобутки О. І. Рябунець, але й достатньо впевнено торує свій шлях у народному мистецтві художньої вишивки поліського краю. Однак це становить вже предмет окремого дослідження. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.; іл.

2. Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини: колективна монографія [упор. і наук. ред. – проф. Виткалов В. Г.]. – Рівне: ППДМ, 2011. – 222 с.; іл. 3. З інтерв’ю С. В. Виткалова з народною майстринею О. І. Рябунець, проведеного 25 серпня 2013 року // Приватний архів автора.

4. Поточний архів Рівненської державної художньої школи за 1988, 1991, 1999, 2007 роки (Книга записів).

5. Рівне – 720: від давнини до сучасності. В 2-х кн. Книга ІІ. – Рівне: Волинські обереги, 2003. – 144 с.

Резюме Розглядається творчість відомої майстрині художньої вишивки поліського краю Орисі Іванівни Рябунець. Ключові слова: художня вишивка, творчість, декоративно-ужиткове мистецтво, регіональна культурна практика, українські майстри. Summary Ploughed Ivanovna Ryabynes as репрезентант of tradition of Polesye embroidery

The creative activity of famous Polissya region artistic embroidery master Orysya Ivanivna Ryabunets is examined here. Key words: artistic embroidery, creative activity, the decorative and applied arts, regional cultural practice, Ukrainian masters.

128


3.6. Віра Нестерук як уособлення проблеми успадкування художніх традицій волинського краю УДК 746.3 (477.81) Рівненщина вже чимало років, незважаючи на потужний вплив світових глобалізаційних процесів, спрямованих на культурну уніфікацію країн та регіонів, й надалі залишається тереном, де зберігаються міцні традиції народної культури. Більше того, вони не лише зберігаються, але й певним чином продукуються, записуються, успадковуються, стимулюючи увагу як широкого загалу, так і науковців до народознавчого чинника взагалі. І ці традиції роблять й надалі популярними в краї фольклорні ансамблі, зберігають зацікавленість художньою вишивкою, писанкарством, декоративною різьбою, ткацтвом і багатьма іншими видами художньої творчості, про які в інших країнах залишився лише спогад. Саме художні здобутки майстрів нашого краю спонукали керівництво Управління культури Рівненської обласної державної адміністрації підготувати та ухвалити Програму збереження традиційної народної культури, реалізація якої Майстер народної вишивки спирається на значну фінансову підтримку, акВіра Нестерук тивізували відповідні його структури, зокрема обласний Центр народної творчості, до організації в традиційному центрі українського ткацтва і вишивки – селі Круповому Дубровицького району області осередку з вивчення цієї ділянки творчості (подібні кроки здійснюються сьогодні і в Радивилові, правда, спираючись виключно на приватну місцеву ініціативу з подальшим перетворенням цієї структури на помітний музейнотуристичний центр), стимулювали місцеве керівництво порушити клопотання перед профільним Міністерством культури України, питання про заснування там Всеукраїнського центру ткацтва з широкою просвітницькою та науково-дослідною діяльністю. І хоча остаточного рішення з цього приводу Колегія Міністерства культури України поки що не ухвалила, факт постановки цього питання і спроба його лобіювання місцевим керівництвом мають свій позитивний культурний ефект, адже засвідчують наявність в області чималої кількості народних майстрів, здатних вивести народознавчий чинник на більш високий модус, тобто підтверджують наявність тієї критичної маси, що здатна змінити ситуацію у зазначеному вище контексті на краще. Та й місцеве керівництво галуззю повною мірою розуміє привабливість цієї справи у подальшому розвитку туристичних ресурсів області. У краї продовжується практика вивчення і стимулювання розвитку інших зразків народної культури. Так, фахівцями Рівненського державного гуманітарного університету і Міністерства культури України обстежено низку сіл області, де налагоджена практика виготовлення майстрами виробів декоративно-ужиткового призначення, зберігається самобутність традицій та підготовлено низку публікацій про їх носіїв, зроблено відповід129


ні пропозиції щодо відзначення окремих майстрів державними нагородами, розширено вивчення цієї проблематики у ВНЗ області через запровадження низки спеціальних курсів, сформовано спеціальну кафедру образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва в місцевому гуманітарному університеті, розширено вивчення народознавчої проблематики в структурах Малої академії наук Рівненщини. І цей ряд позитивних моментів стосовно змін у ставленні до народної культури краю можна продовжувати. У місті створена, як уже згадувалося, навіть обласна Художньо-експертна рада з питань народного мистецтва при ОЦНТ, представники якої опікуються питаннями збереження національної культурної спадщини і саме за цим показником, як уже неодноразово відзначалося нами, Рівненщина позитивно вирізняється від багатьох інших областей регіону. Адже вона має конкретний предметний культурний ефект. До складу цієї ради входять представники основних напрямів народного мистецтва, фахівці в галузі культури, історії та мистецтва, представники громадськості. Координацію діяльності в цьому напрямі здійснює відділ фольклору та етнографії КЗ «Рівненський ОЦНТ» РОР, де сформовано належну інформаційну базу культурномистецьких заходів із традиційної народної культури. У місті Рівне засновано також обласний фонд народного мистецтва. Цим фондом щорічно закуповуються вироби майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини. Останнім часом – роботи з художньої обробки дерева В. Позніка (м. Сарни), М. Щедріна (м. Радивилів), О. Баранової (м. Рівне), вишивки О. Рябунець, О. М’якоти (м. Рівне), чорно-димлена кераміка В. Андрощука (м. Березне) та ін. На сьогодні цей фонд налічує 72 художніх вироби. А в Крупівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня з ініціативи членів фонду облаштовано музей-школу «Серпанкове розмаїття», встановлено ткацький верстат. У ній учні здобувають перші навички ткацтва під керівництвом відомих ткаль краю – заслужених майстрів народної творчості України Уляни Кот й Ніни Рабчевської та їх послідовниць. І хоча відродити широку практику «поліського серпанку», мабуть, вже не вдасться через відсутність відповідних сортів льону, форм діяльності тощо, пам’ятати про ці вироби ми зобов’язані. Цьому сприяють і окремі виставки його зразків, виготовлені у майстерні історичного ткацтва «Легенди Волині», що функціонує на Радивиловщині. До речі, ще один фестиваль Рівненщини з питань розвитку місцевого ткацтва «Волинський серпанок» відбувся 6–7 липня 2013 року у м. Радивилові та с. Пляшевій, у такий спосіб долучившись до відзначення річниці Берестецької битви 1651 року. На цьому фестивалі була відтворена атмосфера середньовічного міста з ремісничими цехами, побутом, музикою і танцями. У програмі подано також чимало лекцій та майстер-класів відповідної проблематики. Другий фестивальний день організаторами відведено так званій «живій історії», тобто він зібрав фахівців-реконструкторів, що вивчають Середньовіччя. Основна його тема – українські землі у складі Великого князівства Литовського. Окрім військової справи, побуту, кухні, на цьому заході відтворювалися й давні ремесла у справжньому середньовічному цеху, побудованому в історичній місцевості – с. Пляшева. Треба відзначити, що для відповідного наукового підґрунтя у цій справі тут створено навіть громадський Центр дослідження з проблем відродження Волині, в якому зберігається як відтворене автентичне вбрання, пошите вручну, так і авторські зразки. Інакше кажучи, мета цього заходу – формування специфічного бренду Рівненщини, яким є сьогодні, приміром, бурштин. І хоча ця форма відроджується як виключно туристичний об’єкт (і це було помітно вже в перший день проведення заходів) із конкретною фінансовою метою у майбутньому, її реалізація дасть можливість побачити ще одну матеріалізовану ідею, заземлену на народну культурну практику. Тож 130


скоро, сподіваємося, зусиллями подвижників цієї справи на Рівненщині буде створено ще один оригінальний музей, сформований за законами бізнесу і культурно-дозвіллєвої практики. Він стане, сподіваємося, результатом творчої співпраці представників влади, бізнесу і ентузіастів. А на базі Сарненського краєзнавчого музею вже сьогодні постійно проводяться «творчі лабораторії» для народних умільців Рівненського Полісся та усіх бажаючих опанувати окремі види художніх технік. У роботі цих лабораторій постійно беруть участь гончарі Березнівського, ткалі з Дубровицького та Радивилівського, вишивальниці з Сарненського, бондарі з Костопільського районів області. Інакше кажучи, інтелігенція краю всіляко сприяє збереженню національної культурної спадщини, стимулюючи й освітянську мережу долучатися до спільного вивчення проблем, розширювати питання вивчення національно-культурної спадщини. І в цьому напрямі чи не найбільшою популярністю користуються місцеві вишивальниці. Може саме через них, за допомогою згаданого вже центру вивчення регіонального ткацтва, Рівненщина й буде перетворена на яскравий туристичний етнорегіон, яким, приміром, є Косово чи Закарпаття загалом, Опішня чи Івано-Франківщина. Народне вишивання – живе мистецтво, що постійно розвивається. Це величезне багатство, створене на нашій землі протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь, на спадщині яких і зросло сучасне мистецтво художньої вишивки. В Україні вишивка відома з давніх часів і набула великого поширення. Впродовж віків удосконалювалася її художня система, в якій гармонійно поєднуються матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне вирішення. Крім основного призначення – прикрашення одягу та інтер’єрно-обрядових тканин, вона може бути й самостійним твором (панно, картина, портрет). Спочатку вишивка виконувалась виключно на матеріалах домашнього виробництва – вовняних, лляних, конопляних, а з кінця XIX століття – на тканинах і шкірі фабричного виробництва (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, муслін, плис, плюш, шовк та ін.). Вишивка – не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця численних вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, врешті-решт – інтелекту та історичної пам’яті українського народу. Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам і тенденціям. Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України, а особливо Поліссі та Волині. Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершин його мистецького хисту. Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією, різнобарвним колористичним вирішенням – від одноколірного до багатобарвної гами супідрядних одних одному відтінків. У своїх роботах народні майстри відбили одвічний потяг людини до краси, зв’язок із рідною природою. Про це свідчать хоча б назви деяких швів: солов’їні очки, зерновий вивід, курячий брід, баранячі роги тощо. Серед майстринь з оригінальними техніками в краї помітною постаттю є й Віра Феодосіївна Нестерук, чия творчість знаходить своє втілення у художній вишивці, – жанрі народного мистецтва, що має чи не найкращі здобутки саме у Поліському культурному середовищі упродовж багатьох років. 131


Окреслене вище питання вже давно стало предметом особливої уваги місцевих краєзнавців. Достатньо згадати чимало повідомлень у місцевій періодиці, в матеріалах науково-практичних конференцій, що організуються в національних історико-культурних заповідниках Рівненщини. Про це йдеться й у нещодавно видрукуваній колективній монографії «Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини» [3], в якій чи не вперше подано широку панораму цього унікального виду мистецтва в краї, виявлено його місце серед інших видів народної культурної практики, вперше репрезентовано картотеку майстрів народної культури загалом. Чимало інформації про народних майстрів зберігають вже неодноразово згадані й публіцистичні видання місцевого краєзнавця Б. Столярчука. Йдеться про цей вид художньої практики й у численних розвідках співробітників Рівненського обласного краєзнавчого музею (РОКМ) – Алли Українець [11], предметом наукового пошуку якої є історичний контекст регіонального ткацтва та художньої вишивки загалом; директора Сарненської філії РОКМ – Історико-етнографічного музею – Раїси Тишкевич [9], що досліджує витоки і здобутки художньої вишивки Рівненщини, оскільки вона є не лише палким пропагандистом цього виду мистецтва, але й очолює відповідну музейну структуру в краї, долучаючись до пошуку забутих мистецьких зразків та художніх технік; Тетяни Пархоменко [6], що вивчає окремі складові вишивальницької традиції в краї та ін. Подібні питання є предметом обговорення на сторінках періодичних збірників, що друкуються обласним краєзнавчим музеєм та державним гуманітарним університетом. Віднайдені матеріали та здобутий досвід постійно втілюються в сучасну художню практику. Адже чимало Творчих лабораторій на заняттях для працівників сфери культури з цього напряму проводиться співробітниками Обласного центру народної творчості, місцевого фольклорно-етнографічного товариства та Етнокультурного центру «Веснянка» Рівненського Палацу дітей та молоді під час підвищення кваліфікації працівників клубних закладів, шкіл мистецтв та художніх шкіл тощо на Рівненському факультеті Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв [5]. Отже, Рівненщина являє собою достатньо активний культурний потенціал, що намагається й надалі продовжувати справу успадкування і збереження місцевих художніх традицій. Мета цієї розвідки – ознайомити з творчим надбанням згаданої вище майстрині та висвітлити її експонентську діяльність. Народилася Віра Феодосіївна 1964 року в селі Жаврів Гощанського району Рівненської області і репрезентує сьогодні генерацію народних майстринь, що не лише зберігають традицію вітчизняної регіональної вишивки, але й всіляко намагаються розширити сферу її побутування. До речі, її мала батьківщина залишається сьогодні помітним центром збереження культурних традицій, оскільки саме представники цього району є ініціаторами та організаторами Виставок художніх здобутків однієї вулиці, Творчості одного села, демонстрація яких започаткована на своїх майданчиках обласним краєзнавчим музеєм. Та й «Красносільські вітряки» – це теж оригінальний мистецький фестиваль, місцем дислокації якого є Гощанський район Рівненщини. Ще однією перевагою нашого краю є той факт, що керівники управлінських структур галузі культури намагаються зосередити митців народної творчості при відповідних навчальних закладах (художніх школах, школах мистецтв), районних Будинках культури та установах, які щонайкраще пристосовані для передачі будь-якого, а надто мистецького досвіду. Тож молода генерація краю, що має художні здібності, сьогодні продовжує удосконалювати свою майстерність за участі наших визнаних майстринь. Може саме тому в області чи не найбільше творчих осіб зі сфери культурно-дозвіллєвої 132


діяльності, відзначених нещодавно запровадженим у практику дозвіллєвої сфери високим державним почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України». Сьогодні В. Ф. Нестерук працює в Рівненській державній дитячій художній школі на посаді заступника директора з навчальної роботи, чимало роблячи у справі художнього виховання дітей, становлення початкової художньої освіти в краї. У цій установі, до речі, зосереджено багато справді видатних регіональних майстрів декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва та Рівненщини і вона, ця школа, залишається сьогодні своєрідним методичним центром для подібних навчальних закладів краю, надаючи організаційно-методичну допомогу учителям шкіл області в організації уроків із народознавства, художньої культури чи виставкової діяльності, гурткової роботи тощо. Свій творчий шлях Віра Нестерук розпочала з 1995 року, вперше взявши участь у художньому експонуванні. Її наставником є Заслужений майстер народної творчості України Орися Рябунець, яка прищепила любов до багатої традиційної поліської вишивки і навчила розуміти витонченість малюнка, його багату кольорову гаму, символіку тощо. Вишиті нею сорочки, рушники, настільники, доріжки, серветки вирізняються технікою виконання, глибоким змістом, семантичним рядом. Базуючись на вікових традиціях української народної вишивки, вони, у той же час, вносять у її техніки елементи новизни, якою надихає її сучасне життя. Тож одним із найважливіших здобутків майстрині є метод творчого перенесення стародавніх орнаментів вишивки сорочок, рушника на сучасні вироби. До речі, поліська вишивка виконувалася переважно на домотканих полотнах: лляних, конопляних, вовняних. Кольорова гамма її виробів є не надто широкою: червоний, чорний, білий, сірий тощо. А серед технік – набірування, низь, гладь, хрестик, занизування, муарований шов та ін. Зробимо невеличкий ліричний відступ. Колись вишиваний рушник був важливим елементом оздоблення храмів, культових місць; в Україні ікони в церквах і в хатах також завжди прикрашали рушниками. Саме рушником прикривали хліб на столі, бо останній символізував у слов’ян долоню Бога чи Божої Матері. У міфах багатьох народів світу йдеться про те, що ця тканина виготовлена богинями. У греків ткалею світу постає Афіна, а людські долі ткала Мойра. У скандинавів і тевтонів – Холоди і Норини. Матерії світу та долю у шумерів ткала Іштар, вона ж перерізує нитку життя. У слов’ян покровителькою прядіння і ткацтва була богиня Мокош. Їй приносили в дар перший сніп льону, полотно, рушники, сподіваючись забезпечити цим щасливу жіночу долю у широкому її розумінні [1]. Можливо, такі уявлення про виткану долю і є тим методологічним підґрунтям, на якому сформувалось виняткове значення рушника в житті людини. Обрядовий рушник набував значення символу, який містить у собі складний комплекс етнічної культури – його міфології, світоглядні, релігійні, моральні та етичні цінності. Символіка лежить в основі стереотипів людського мислення. Саме тому рушник є виразником вищої істини обрядових дійств, пов’язаних із життям людини у земному та потойбічному світі. Здавна рушник супроводжував епітет «чисті». Він вказував і на практичне значення рушника і водночас символізував великі естетичні, етичні ідеали народу. Поза межами рідного дому рушники виконували роль оберегів, охороняючи тіло і душу людини, а зображувані на них ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, рослини, яким вклонялися, як явищам, котрі дають життя, оберігають від різних бід, страждань, злих сил. 133


На рушники наносили віками знаки – символи, які прочитувалися. Невипадково рушники, вишивані сорочки називають оберегами. Центральний кут хати – покуття – споконвічне місце для поганських убрусів, а полотно відігравало роль іконної дошки – на нього наносили священні поганські зображення, які передували іконам. Узагалі, якщо звернутися до символічного ряду зображень у народній культурній практиці і спробувати віднайти його витоки, то слід відзначити, що орнаментика виникає на основі графічної символіки, яка мала для людини відповідне практичне значення: свого часу вона виражала релігійне осмислення дійсності і застосовувалася для магічного впливу на умови буття. Крім того, в цих зображеннях людина фіксувала і передавала нащадкам різну інформацію. «Частина сюжетів, прикрас і елементів орнаменту явно магічного заклинального характеру виконували свого часу роль замовлянь на процвітання та оберегів від зла. Нашого далекого предка заспокоював і радував вигляд цих оберегів, і звідси, з цієї радості, й народжувалось почуття краси» [7]. Коли первинний зміст давніх графічних ознак було забуто, ці зображення продовжували використовувати як необхідні, хоча в чому саме полягає їхня необхідність уже не усвідомлювали. Поступово на перший план вийшло суто естетичне їх сприйняття, і їх почали застосовувати як прикраси. Графічні символи, графеми, з’явившись у досить віддалену епоху, призначались для графічної фіксації та інформації. Так поступово виникло спочатку піктографічне, а згодом ієрогліфічне письмо. Поруч із цим склались зображення, що призначались не для розповіді чи повідомлення, а являли собою умовні знаки, що означали деякі загальні ідеї. Ці символи відігравали роль магічних формул, будучи графічно зафіксованими моліннями, зверненнями до вищих сил. З плином часу їхнє значення переосмислювалось у зв’язку із змінами культових уявлень. Потім, через тисячоліття, було забуто і вторинний зміст цих символів. Але їх продовжували використовувати, оскільки ці малюнки було освячено традицією [8]. Річ у тім, що культова символіка є надзвичайно стійким елементом культури. Можуть змінюватись звичаї, одяг та інші елементи матеріальної культури, але символи зберігаються тисячоліттями, лише дещо трансформуючись, а іноді залишаючись зовсім без змін. В умовах стійкого побутового укладу в ті часи, що передували становленню цивілізації, ці мотиви традиційно передавалися і ретельно відтворювалися з покоління в покоління. Навіть при змінах у культово-ідеологічних сферах давня символіка залишалась досить стабільною, наприклад, в орнаментиці східних слов’ян і, зокрема, українців, майже до кінця XIX ст. в орнаментах зберігались давні язичницькі символи, незважаючи на багатовікове панування християнства. Орнамент походить із сфери сакральних знаків та символів, які були одним із найстійкіших надбань традиційної культури. Орнамент на ритуальних речах, зброї, одязі та прикрасах ставав переконливим фактором перенесення людини в центр світових подій [2]. З цими візерунками та зображеннями община чи плем’я одержували свій космогонічний простір із визначеними у ньому буттєво-ціннісними факторами взаємодії людського начала і природного середовища [12]. Відгомін цього можемо зустріти в слов’янському обрядовому фольклорі, зокрема – в українців. Тут орнаментовані вироби (наприклад одяг, тканини та інші ужиткові речі) і сам процес їх виготовлення й орнаментації (ткання, шиття, вишивання) виглядає як певне ритуальне дійство, іноді це навіть набуває вигляду мандрівки у потойбічне (або ж зв’язку з потойбічним світом). Наприклад, в українських обрядових піснях зустрічаємо: «Ой на Дунаю, на бережечку, Стояла золота корабійка,

134

Розділ ІІІ. Декоративно-ужиткові вектори розвитку Волині в особистостях В тій корабійці красная панна Шила брату вишивала кошульку. На ковнірці – зоря й місяць, На пазушках – райскії пташки, На рукавцях – сивці-голубці, А на придолі – тури й олені… « [13] «Не угинайся буковий мосте, Через тебе йдуть тури та олені, На тих оленях високий терем, А в тим теремі красна панна, Шила-вишивала отцу кошулю.

Отже, орнаментика, як культурно-мистецьке явище, виникає у надзвичайно віддалену від нас епоху. На ранніх етапах свого існування вона більшою мірою належала до сфери культової, входячи до середовища сакральних знань. Знаки орнаментів несли в собі велику кількість різнопланової за характером інформації, яку зараз ми не можемо сприйняти повністю, оскільки «один і той самий символ міг в різні культурноісторичні епохи мати різну семантику» [7]. Але й та доля знань, що стає доступною завдяки розкриттю окремих знаків і функцій орнаменту, відкриває величезний простір для досліджень у галузі етнічної історії, історії культури, історії народного мистецтва. Для декорування своїх рушників Віра Феодосіївна використовує різні види художніх технік. Так, вишивка білими нитками по білому полотну надає святкового вигляду виробам, які вона найбільше полюбляє, робить їх урочистими і певним чином формує ставлення до такого вбрання. У своїх вишивках майстриня часто застосовує й традиційний геометричний та рослинний орнаменти, характерні для теренів історичної Волині. Як і кожен митець, вона прагне до широкої репрезентації своїх робіт, ознайомлення з художньою вишивкою чималої кількості людей, а отже є постійним учасником різноманітних художніх виставок зокрема і персональних, інших мистецьких експонувань, що досить часто проводяться в регіоні. Із 1998 року вона – постійний учасник міських, обласних, Всеукраїнських, Міжнародних виставок декоративно-ужиткового мистецтва; брала участь у численних Святах народної творчості, фестивалях, Днях міста (Рівне, Кузнецовськ, Хмельницький та ін.) тощо. Взагалі, участь наших майстринь у численних експонуваннях місцевого рівня стає помітною прикрасою будь-якого свята. Вона – постійний гість дитячих та молодіжних аудиторій багатьох навчальних закладів Рівненщини, де подібні вироби залюбки демонструє, як і демонструє чимало власних художніх технік української вишивки. А перша персональна виставка майстрині відбулася в місті Рівне ще в 2007 році. На жаль, через брак у місті Художнього музею або інших мистецьких інституцій, спроможних взяти на себе справу концентрації художніх зразків митців краю, її роботи знаходяться у багатьох приватних колекціях різних країн: Польщі, Німеччині, Росії, Сполучених штатів Америки, Англії, стверджуючи українське народне мистецтво у світовому культурному просторі і поширюючи художню інформацію про Україну у світі, хоча певна їх частина залишається все ж й у місцевому краєзнавчому музеї, завдячуючи виключно ентузіастам цієї справи А. Українець, Т. Пархоменко, О. Булизі та ін., які перетворюють обласний краєзнавчий музей на скарбницю національної матеріальної культури. За свої творчі здобутки вона має численні відзнаки: адже нагороджувалась Почесними грамотами Рівненської обласної ради, Управління культури і туризму Рівненської 135


обласної державної адміністрації, Управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому тощо. Вона – стипендіат міського Голови (2007 р.). Зважаючи на сталу традицію художніх експонувань, що склалася в мистецькому середовищі нашого краю та факт проведення в області всіляких мистецьких заходів фестивального типу, що організуються як до відповідних дат державних свят (Дня Державної незалежності України, Дня Міста тощо), так і менш локальних урочистостей (різноманітного фестивального руху у рамках міжнародних та всеукраїнських заходів: «Коляда», «Древлянські джерела», «Котилася торба…», «Блага вість Пересопниці», «Різдвяні піснеспіви» та ін.), вона майже постійно задіяна у подібних антрепризах: –– –– –– ––

учасниця творчих звітів майстрів мистецтв та художніх колективів Рівненщини «Піснею озвалось Погориння» (2001 р.), «Весняний передзвін Погоринського краю (2004 р.), «Пісні бурштинового краю» (2009 р.);

брала участь у виставках декоративно-вжиткового мистецтва, організованих у Національному історико – меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви 1651 року» у 2005–2006, 2013 рр. (с. Пляшева);

учасниця Міжнародного свята літератури та мистецтва «Лесені джерела» (м. Новоград-Волинський Житомирської обл., 2005–2007 та 2011 рр.), в якому завжди беруть учаасть низка художніх колективів, окремих виконавців та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Рівненщини, складаючи достойну конкуренцію іншим регіональним представникам; учасниця виставок декоративно-ужиткового мистецтва «Барви Полісся», проведеного в рамках Міжнародного фестивалю дитячого фольклору ім. В. Скуратівського «Котилася торба…», 2004, 2011 рр. (м. Кузнецовськ, Дубно);

––

експонентка ХІІ Міжнародного туристичного салону «Україна – 2005», організованого у Національному комплексі «Експоцентр, Україна» м. Київ;

––

учасниця Всеукраїнських виставок сільського «зеленого туризму» під загальною назвою «Українське село запрошує» (2002–2008 рр., м. Київ) та ін. заходів, де вона мала добру нагоду продемонструвати не лише розмаїття власних художніх технік, кольорову гаму виробів, але й символіку та семантику художнього зразка, взяти участь у майстер-класах, обговоренні професійних питань із майстрами.

––

брала участь у загальнодержавній виставковій акції «Барвиста Україна» (2003–2007 рр., м. Київ);

Її кращі мистецькі вироби пройшли достатньо прискіпливу апробацію у численних міжнародних заходах, зокрема й Міжнародних фестивалях: –– ––

«Мальована скриня» (2006 р., м. Ольштин, республіка Польща), що є місцем постійного творчого самовдосконалення західноукраїнських митців; «Балтика» (м. Вільнюс, 2008 р.) та ін.

Вона – учасник й Днів культури України в республіці Польща (м. Ольштин, 2009, 2013 рр.) та Республіці Білорусь (м. Брест, 2009 р.). Її творчі зразки сьогодні надихають поціновувачів та майстринь цього виду мистецтва й на республіканському рівні, зокрема: ––

–– ––

––

136

всеукраїнській виставці «Український сувенір – 2010», організованій у м. Києві;

«Музейних гостинах», що проводилися у селі Пересопниці з нагоди 450-річчя підготовки Української Першокниги – Пересопницького Євангеліє (серпень, 2011 р.) та наступних подібних заходах у Рівненському обласному краєзнавчому музеї та національному історико-культурному заповіднику м. Острога (2011–2013 рр.);

згаданому вже обласному фестивалі «Красносільські вітряки» – у с. Красносілля Гощанського району Рівненської області (2011–2013 рр.);

традиційних обласних фестивалів «Творче жниво», «Пісні рідного краю», «Пісні над Горинню» й свята «Музейні гостини» м. Рівне та «Замкові гостини» (м. Острог), Днях українських

Розділ ІІІ. Декоративно-ужиткові вектори розвитку Волині в особистостях міст (Рівне, Кузнецовськ, Гоща, Хмельницький, Сарни та ін.), які щорічно проводяться в Рівненській області, міжнародних торгах туристичних у м. Забже (Польща), Європейському фестивалі мистецтв «Польща-Україна, 2012», ІV міжнародних торгах туристичних (Забже, Польща, 2012 р.), Європейському фестиваль мистецтв «Польща-Україна, 2012» (Люблін), Міжнародному фестивалі народної культури «Металеве серце України» (2013 р.) та міжнародному святі літератури і мистецтв «Лесені джерела» (Новоград-Волинський, 2013 р.) тощо [4]. Та й «вишитий рекорд», встановлений нею 2011 року, засвідчив лише подальше підвищення інтересу населення до національного вбрання і його популярності в сучасному українському побуті та культурному просторі.

І ще в чималій кількості заходів вона, спільно з О. І. Рябунець та іншими нашими майстринями, достойно представляли Рівненщину. Це вони з успіхом презентували художні техніки на різноманітних семінарах та майстер-класах, починаючи від 2006 року, що викликають постійно велику зацікавленість глядачів. Майстриня у своїй творчості й надалі виходить із багатющого традиційного досвіду та досягнень сучасної народної художньої творчості, проявляючи при цьому свою індивідуальність. На її художніх витворах все це помітно повною мірою. Шкода, що зважаючи на складний економічний стан країни і значного загалу її населення, а також за майже повної відсутності відповідних структур та осіб, які б переймалися і опікувалися питаннями збереження національної культурної спадщини і вели хоча б роз’яснюючу роботу, спрямовану на утримання населення від продажу кращих культурно-мистецьких зразків за межі країни, як це, приміром, здійснювалося свого часу відповідними службами, створеними Директорією у значно складнішому 1918 році, все-таки кращі зразки народної культури, професійного живопису та скульптури переміщуються за межі нашої країни, щоб стати згодом там оригінальними колекціями, якими сьогодні є зібрання авангардного живопису українців у Франції чи Сполучених Штатах Америки, або радянського живопису 70-х – у Німеччині чи, приміром, С. – Петербурзі тощо [8]. А може це й кращий вихід із тієї культурної ситуації, що характеризувала ставлення до митця і культурної творчості загалом упродовж усього попереднього періоду існування держави та продовжилася чи логічно завершилася на початку ХХІ століття?! Адже там, у цивілізованому суспільстві, ці зібрання збережуться набагато краще і повніше, саме там здійснять їх належний мистецтвознавчий аналіз, створять необхідні умови для зберігання і експонування, роздрукують у високоякісних і вартісних альбомах і монографіях, заполонять згодом ними Інтернет. А історія розставить все по своїх місцях?! … «Немає пророка, хіба що у своєму суспільстві!…» – записано у Книзі книг. Утім, українці постійно спростовують цю глибоку думку Святого Письма власними, часто недолугими, діями! Список використаної літератури та джерел 1. Войтович В. М. Українська міфологія: енциклопедія / В. М. Войтович – укл. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

2. Войтович В. М. Українська міфологія: енциклопедія / В. М. Войтович – укл. – К.: Либідь, 2002. – 664 с. 3. Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини: колективна монографія. За ред. проф. Виткалова В. Г. – Рівне: ППДМ, 2011. – 239 с., іл.

4. З інтерв’ю С. Виткалова з народною майстринею В. Нестерук, проведеного 14 серпня 2013 року // Приватний архів автора.

137

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 5. Виткалов С. В. Фольклорна Рівненщина: історіографічний аспект проблеми / Виткалов С. В., Виткалов В. Г. // «Аркадія»: культуролог. і мистецтв. журнал. – Одеса: Нац. політех. ун-т, 2008. Вип. 4. – С. 3–11.

6. Пархоменко Т. П. Пояс у народних віруваннях і звичаях / Т. П. Пархоменко // Декоративноприкладне мистецтво…. – С. 77–83.

7. Ролло М. Мужество творить. Очерк психологии творчества / Мей Ролло. – М., 2001. – 320 с.

8. Смирна Л. В. Музеєфікація нонконформізму / Л. В. Смирна // Актуальні питання культурології: альм. наук. т-ва «Афіна» кафедри культурології Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. Вип. 12. – Рівне: РДГУ, 2012. – С. 131–136.

9. Тишкевич Р. Проблеми збереження матеріальної і духовної культури Полісся / Р. Тишкевич // Проблеми збереження матеріальної і духовної культури Полісся: матеріали наук. – практ. конф. / Відп. за вип. К. Гомонець, Р. Тишкевич, С. Соколенко. – Сарни, 1996; Тишкевич Р. К. Українська народна вишивка: на прикладі Поліського краю / Р. К. Тишкевич // Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини… – С. 34–41.

10. Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України: навч. пос. / О. Р. Тищенко. – К., 1992. – 216 с., іл.

11. Українець А. Етнографічне обстеження Рівненського Полісся (1987–2001 рр.) / А. Українець // Поліссєзнавство: наукові фольклорно-етнологічні та мистецтвознавчі студії: наук. зб. / упор. С. Шевчук. – Рівне: Волинські обереги, 2006. – С. 113–120; Українець А. Колекція народного одягу з Гощанського району у зібранні Рівненського обласного краєзнавчого музею / А. Українець // Гощанське Погориння: давнина і сучасне: матеріали наук. – краєзн. конф. з нагоди 850-річчя смт. Гоща. – Рівне-Гоща: Перспектива, 2002. – С. 135–141; Українець А. Весільне вбрання мешканців Рівненщини початку ХХ століття / А. Українець // Етнокультурна спадщина Волинського Полісся: зб. наук. праць. – Рівне: О. Зень, 2008. – С. 83–91 та ін.

12. Фурман А. Психокультура української ментальності: моногр. / А. Фурман. – Тернопіль, 2002. – 148 с. 13. Хабермас Ю. В поисках национальной идентичности. Философские и политические статьи: сб. / Ю. В. Хабермас. – Донецк, 1999. – 198 с.

Резюме

Аналізуються заходи, спрямовані на розвиток декоративно-прикладного мистецтва в краї, на прикладі творчості народної майстрині В. Ф. Нестерук. Ключові слова: декоративно-прикладне мистецтво, Рівненщина, творчість, народні майстрині.

Summary

Decoratively – to everyday life achievements of the Rivne area: Vera Nesteruk (artistic embroidery) The measures oriented to the decorative and applied arts development on the example of creative activity of folk master V. F. Nesteruk are analyzed here. Key words: the decorative and applied arts, Rivne region, creative activity, folk masters.

138


3.7. «Містерія літочислення» Анжеліки Рудницької як синтез досвіду художньої вишивки в Україні УДК 746 Національно-культурні процеси в Україні, незважаючи на складні економіко-політичні та соціальні відносини, ними народжені, виявилися потужним стимулятором поглиблення творчої думки митця, сприяли спробі його вийти за усталені межі творчості, розширити форми впливу на широкий загал. Вони стимулювали, у той же час, вивчення цієї діяльності іншою групою фахівців, свідченням чого є різноаспектна спеціальна періодика та монографічні розвідки [2]. Якщо попередня доба характеризувалася відносною стабільністю щодо розмаїття культурно-мистецького життя, то сучасна демонструє його достатню строкатість. Уже не планова експонентська чи концертна практика виступає формою самореалізації, а й сам митець шукає власні шляхи та підходи до своєї аудиторії, які й забезпечують останньому самореалізацію і Заслужена артистка України більш-менш комфортне у творчому і фінансовоАнжеліка Рудницька му плані існування. (РОКМ, вересень, 2012 р., Сучасне життя засвідчує також виникнення фото С.Виткалова) нового культурного феномену – універсалізму митця, чинника, за яким він все більше наближається до кращих зразків чи типів художника доби Середньовіччя. І якщо ситуацію у попередній час можна було пояснити не лише відносною свободою художника, а й відносно (у порівнянні з сучасністю) невеликим обсягом інформації, що функціонувала у суспільстві, та форм чи прийомів волевиявлення особи (утім, здібності, талант, помножені на титанічну працю, завжди давали свій високий результат), то ситуацію сьогодення, в якій художник демонструє свій універсалізм, можна пояснити, мабуть, спробою самого митця довести, що мистецтво й надалі залишається універсальним способом спілкування. І на глядача (слухача) потрібно впливати комплексно. Ще однією рисою сучасності є спроба художньо обдарованої особистості відійти від традиційних форм висловлення власної творчої думки, чи, краще б сказати, розширити значення ролі художньої форми в цьому процесі. Адже форма завжди була притягальною для експерименту. Про це свідчить, приміром, поява інструментальних творів В. Рунчака [5], композиції якого є спробою розширити традиційний вислів творчої думки, обумовлений саме художньою формою. Його «Не-соната», «Анти-симфонія», «Не-Концерт» тощо є, треба думати, саме таким засобом «культурного протесту» проти домінування класичних музичних форм. Є подібні приклади й у сфері сучасного театру та хореографії. Тож реалізацією згаданих вище реалій слід вважати й презентацію художньої виставки відомою в республіці особистістю – Анжелікою Рудницькою в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. 139


Мета статті – розглянути форми виявлення творчої думки у художній вишивці та інших видах культурної практики А. Рудницької. В усі часи обдарована особистість шукала різних форм власної самореалізації і, безперечно, культурне середовище, де все це можна було реалізувати. Комусь для цього потрібно було змінити попередню форму власної життєдіяльності. Інший знаходив себе у поглибленні творчого пошуку, поступово розширюючи його межі в уже визначеному культурному просторі. Народна артистка України О.Білозір А для іншого потрібно було змінити багапід час презентації книги А.Рудницької то чого у власному житті і почати його, так «Біла зірка України» (РОКМ, вересень, би мовити, з чистого аркуша. 2012 року, фото С.Виткалова) Однією з таких є рівненчанка за походженням й освітою Анжеліка Рудницька, чиї різновекторні художні здібності виводять її в ряд сучасних творчих особистостей, що певною мірою впливають на стан культурної практики країни. Не зупиняючись на її творчій автобіографії, яка досить повно представлена в Інтернет – мережі та різноманітних планах-проспектах її художніх виставок, акцентуємо увагу лише на окремих сторінках її творчого шляху. Сьогодні Анжеліка належить до того типу осіб, надмірна творча завантаженість яких дає достатньо високий позитивний і різновекторний результат. Вона являє собою тип особи з яскраво вираженою суспільно-культурною активністю: президент Фонду відродження культурного середовища Києва, член громадського фонду св. Андрія Первозванного, учасник багатьох масштабних соціальних і благодійних акцій, серед яких «Молодь заради майбутнього», «Не дамо СНІДу жодного шансу», «Один день пішки заради життя»; а ще вона – член громадської ради з питань телебачення і радіомовлення при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, віце-президент мистецької агенції «Територія А», що дала путівку в життя багатьом сучасним майстрам української естради та шоу-бізнесу тощо. Досить професійно, як для початківця у сфері слова, заявила вона себе і як здібний письменник. І її збірки есе «Пристрасна траса до щастя» та невеличке монографічне дослідження про Оксану Білозір («Біла зірка України: не вигадані історії з життя співачки») є цікавими як погляд молодого митця на складні психологічні проблеми сьогодення, виявлення місця сучасної людини у полікультурному просторі молодої республіки. Та й погляд однієї жінки-митця на діяльність іншої теж видається цікавим і до того ж – оригінальним. Це й в черговий раз засвідчила її окрема презентація книги про Оксану Білозір, що відбулася у м. Рівному у вересні 2012 року у присутності самої співачки. Реалізована повною мірою як професіонал (заслужена артистка України), автор шести альбомів, серед яких – «Диво» (спільно з В. Павліком), «Іграшка», «Будь зі мною!», «Anshelika. RU», «Знайди мене». Нині нею готується до виходу франкомовний пісенний альбом під робочою назвою «Mon ami». У той же час, незважаючи на достатньо вагомі здобутки в інших сферах, вона має ще одне амплуа, де виявляє себе також достатньо яскраво. Цим вектором творчості є художня вишивка [4]. 140


Проблематика її художнього пошуку у цій сфері вражає. Лише за відносно короткий період (2007–2012 рр.) глядачу презентувалися такі серії, як «Сад чеснот», головним мотивом робіт якого є дерева. Дерева-життя, Дерева-Писанки, що ростуть у тому саду; а також «Незриме коріння», «Світ. Реконструкція», «Прамісто», «Український Всесвіт», «Радуйся», «Етногламур», «Декаполіс», «Українські мотиви», «Україна. У Рівненському обласному краєзнавчому Етно-модерн», «Сонцестояння», музеї після презентації книги: зліва направо: «Місто прозорих мурів», «Містерія Т.Рудницька (сестра Анжеліки), В.Булига, літочислення» та ін., тематична С.Виткалов, А.Рудницька, О.Білозір, О.Булига) спрямованість яких базується переважно на давньоукраїнських витоках, що беруть свій початок від часів трипільської культури, а отже, передбачає відповідне ознайомлення з добою, її історією, знаковою художньою системою тощо. Та й у кількісному відношенні кожна з названих серій нараховує десятки творчих робіт. Свідченням професіональності, високої працездатності та енергетичності цього виду творчості Анжеліки Рудницької є той факт, що презентації своїх вишивок (участь у понад 100 виставках за останні 6 років, з яких 70 – персональних) вона організовує у достатньо фаховому середовищі і таким чином свідомо розраховує як на належну оцінку своєї творчості, так і відповідну критику колег. А це є свідченням вірності і стабільності обраного шляху у мистецтві, фаховій підготовленості автора тощо. Сальдо її художніх експонувань також достатньо переконливе. Із зарубіжних – це: Литва (галерея «Йозас» та музеї Клайпеди), Естонія (художня галерея та Російський культурний центр, Таллін), Латвія (художні галереї Риги, Лієпаї, Даугавпілса, Єлгави, у т. ч. і музей історії та мистецтва ім. Г. Еліаса), Болгарія (художні галереї Софії і Русе), Македонія (Скоп’є), Румунія (Музей румунського селянства та арт-центр «Suceava», Бухарест), Угорщина (Український центр культури та Угорський фонд культури, Будапешт), Грузія (виставковий центр у Тбілісі), Франція (Палац Європи, Страсбург, Український культурний центр, Париж), Бельгія (виставковий центр «Сен-Жері», Брюсель), Нідерланди (Арт-центр «Хоф Ван Твенте» та «The Gallery», Гаага), Польща (художні галереї й музеї Варшави, Щецина, Венгрува, Жешува), Хорватія (галерея «Хронос», Загреб та Самоборський музей м. Самобор), Корея (Yianjae Gallery, Сеул та World Masters, Йосу) й інші країни, що репрезентують різне ставлення до народної культурної практики і української зокрема. Та й в Україні вона є достатньо активною експоненткою. Утім, у Кореї на міжнародному фольклорному фестивалі її твори мали надзвичайну популярність, що стимулювало присвоєння їй оргкомітетом навіть спеціального почесного звання «Світового майстра». А в Україні персональні виставки майстрині відбулися у традиційних центрах збереженої народної культури – Косові (Музей народного мистецтва), Полтаві (Художній музей ім. М. Ярошенка), Самборі (музей «Бойківщина»), Києві (Національний заповідник «Софія Київська», Національний музей Т. Шевченка, Національна спілка журналістів, галерея «Гончарі»), Чернігові (Національний історико – архітектурний 141


заповідник «Чернігів стародавній» та Національний історико-культурний заповідник «Качанівка»), Опішні, Івано-Франківську (Художній музей), Яремче (Музей етнографії і екології карпатського краю), художніх й історичних музеях Чернівців, Вінниці, Хмельницького, Луганська тощо, де існують достатньо поважні народознавчі школи, що свято оберігають і відтворюють національно-культурні традиції. Здійснити детальну характеристику її художніх вишивок складно, адже на рівненському експонуванні представлено різні мистецькі зразки з різних серій та технік виконання, переважно стилю етно-модерн, що не вичерпують усього розмаїття її художнього пошуку. Немає й повного каталогу робіт автора, за зразками якого можна було б прослідкувати стиль митця, його еволюцію, тенденції у доборі виражальних засобів тощо. Але й наявні, експоновані на цій виставці, вирізняються яскравою колористикою, тематичним рядом, знаковою системою, професійною технікою тощо. Серед експонованих є достатньо вдалі, на нашу думку, художні витвори, що репрезентують високий рівень, перш за все, технічної майстерності і глибину авторської думки. Відзначимо у цьому зв’язку окремі роботи з циклів «Сонцестояння», «Місто прозорих мурів» (всі – голкова техніка, муліне, металева нитка) та ін. Оригінальними видаються й декілька робіт під загальною назвою «День народження Сонця», низка художніх зразків із циклу «Сад чеснот» та ін. Звертають увагу на себе наївністю думки окремі вишивки циклу «Праліс», виконані у стилі народного примітиву, утім із широкою символічною системою, що спонукає до філософських роздумів. «Іконостасом генетичної пам’яті» назвав хтось із мистецтвознавців роботи А. Рудницької. До речі, рівняни першими побачили її серію авторських принтів та подушок – думочок, розроблених Анжелікою для торгової марки АnRu. Споглядаючи її твори, приходить на думку, що мистецтво завжди, якщо це справжнє мистецтво, несе у собі чимало складових, що його формують. І визначальною, поряд із високою ідеєю, що закладається у зміст твору, яка може туди закладатися лише геніальністю чи, принаймні, високим рівнем творчих здібностей митця, є і завжди була технічна сторона художнього вислову, за якою і визначається модус автора, що хоче за допомогою художніх засобів розкрити будь-яку ідею. Ще однією складовою вищенаведеного визначення є знакова система та кольорова гамма. І вже за цими складниками можна легко відрізнити художника від людини, яка лише взяла в руки пензлик, голку чи будь-який інший засіб художнього відтворення ідеї. Виконані у різних техніках – частково – народний примітив, частково – з претензією на глибокий філософський зміст за допомогою лише знакової системи та загалом, як зазначає сама авторка, «у стилі етно-модерн», частково – у достатньо професійній технічній манері з глибоким змістом тощо – вони несуть у собі справді символи трипільської культури. Тому й зрозумілі широкому загалу, адже її символічна гамма є витоками, складовою нашої прадавньої культури, а відтак десь пульсує в українській суспільній свідомості, визначаючи кут бачення мистецьких проблем. Щодо загальних вражень від презентації, то можна посперечатися про те, настільки відповідає логіці назва окремих експонованих робіт і в чому їх, власне, глибинний філософський зміст (приміром, окремі роботи з циклів «Праліс», «Радуйся» (на жаль, подані без назви) чи навіть сама назва експонування, винесена у назву презентації) і легко спростувати думку чи, краще б сказати, фразу Анжеліки з приводу того, що «...Передвижники» мені не подобаються…, а такий (тобто, треба думати, її – авт.) вислів чи вияв творчої думки, кращий…?!» [3]. Хоча художник завжди має право на власну 142


думку і в цьому полягає суть свободи творчості і оригінальність його бачення життя та свого місця в ньому. Однак, на загал, перевагою цього експонування і особистого спілкування з авторкою є те, що воно демонструє глядачу, значною мірою затурканому економічними і соціальними питаннями, справді думку про те, що в Україні, поряд із бандитизмом, корупцією, хабарництвом, проституцією, постійними проблемами, що виникають в транспорті, комунальному господарстві і в багатьох інших ділянках нашого життя через брак коштів, природний, географічний та інші чинники (і на які постійно звертає нашу увагу європейська спільнота, пізнаючи глибше Україну), а скоріше – брак нормальних, тобто професіонально підготовлених людей (які б ці кошти знайшли і полагодили не лише дороги, але й все господарство країни та стратегію нашого, українського мислення загалом), є й інше, чи, інакше бачення життя, що демонструється сьогодні хоча й не виключно через рожеві окуляри, утім засвідчує та випромінює оптимізм, значну позитивну енергетику. Саме воно, це бачення, й просуває у нашу суспільну свідомість думку про те, що все буде (чи повинно бути) гаразд. Ми вирішимо усі проблеми, що накопичувалися в країні десятиліттями, адже ми є нормальними людьми, живемо у центрі Європи! Тож якийсь, хоча б генний, чинник мусить у нас самих швидше прокинутися, оптимізувати нашу діяльність. І лише у такий спосіб ми зможемо «… не лише стабілізувати свій стан, але й покращити власний добробут». І в цьому зв’язку виданий нею художній альбом-каталог «Український Всесвіт» у 2-х частинах (2008–2009 рр.) дає змогу хоча б частково побачити розмаїття її творчості, технічні сторони виконаних нею художніх зразків, еволюцію стилю і, загалом, художній всесвіт самої майстрині [4]. А премія «World masters», здобута на Всесвітньому фестивалі культури і мистецтв (Корея, 2010 р.), беззаперечно, лише підтверджує її належний фаховий рівень у розробці народознавчої, чи ширше б сказати, – культурологічної проблематики. «… Вона вперше в історії України об’єднала два глибинних національних духовних символи – писанку (яйце-райце) і дерево життя в один унікальний образ – дерево-писанку… А. Рудницька синтезувала досвід багатьох поколінь зі своїм власним баченням світу, перетворивши роботи, виконані голковою технікою з ужиткових і ритуальних речей, у мистецькі твори, які залюбки демонструють найвидатніші художні заклади світу», – зазначається в одному з її прес-релізів [1]. Тож її діяльність у Центрі фольклору та етнографії Інституту філології Національного університету ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ) сьогодні, сподіваємося, лише підведе необхідне теоретико-методологічне підґрунтя під її художню творчість і спонукатиме до подальшої наукової розробки питань вітчизняної вишивки і художньої культури загалом. А її книга «Біла зірка України: невигадані історії з життя Народної артистки України Оксани Білозір» написана і також нещодавно презентована читачам Рівненщини, нагадаю ще раз, цікава вже самим поглядом одного митця на творчість іншого. До того ж, якщо ці митці – жінки. Книга певною мірою романтизована; в ній чимало такого, що могло б бути іманентно притаманне не лише О. Білозір, але й іншими жінкам-митцям. Одним словом – варте уваги. «Якщо кожна людина напише книгу про свого земляка, – підсумовувала свій виступ на презентації цієї книги в Обласному краєзнавчому музеї у вересні 2012 року Анжеліка Рудницька, – то наші діти будуть вчитися на кращих художніх зразках». Принаймні, додамо від себе, будуть добре знати свій край та носіїв його культурної спадщини. 143


І її роботи, і вона сама, і її форма спілкування з присутніми (це підкреслювали у варіаціях своїх виступів заступник міського Голови Г. Кульчинська, директор краєзнавчого музею О. Булига, етнограф РОКМ А. Українець та ін.) демонструють високий креатив, налаштованість на активну діяльність, філософське ставлення до сучасного життя, високу загальну культуру. Оскільки сполучати власну активну сценічну практику, тобто належний репетиційний процес, виступи, творчу роботу в ділянці художньої вишивки та малюнку, журналістську діяльність, викладацьку роботу, підготовку різноманітних рекламних кліпів, організаційну роботу у Центрі фольклору та етнографії, вокальну практику, постійне навчання через брак необхідних знань у сферах, що стають предметом зацікавлення тощо – все це можуть виконувати лише люди з високим коефіцієнтом корисної дії та люди надзвичайно позитивні за своєю сутністю. При спілкуванні з такими людьми, здається, що у багатьох із нас повинна формуватися думка про те, що сьогодні надзвичайно важливо налаштовуватися на позитив, вірити у справу, якій присвячуєш життя чи хоча б його частину, і тоді неодмінно все збудеться, вдасться, попри негаразди сьогодення. Без віри у результат його неможливо й одержати! А з приводу складного сьогодення і його впливу на творчість сучасного митця, то як зазначав свого часу геніальний Альберт Ейнштейн, «… грошей на дослідження поки що бракує, то ж будемо краще (тобто – ефективніше – авт.) думати»! І Анжеліка Рудницька це демонструє повною мірою. Список використаної літератури та джерел 1. Див. також: http: // www. rudnytska.com.

2. Дрожжина С. В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти: моногр. / С. В. Дрожжина. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. – 196 с.; Реалізація державної політики в галузі культури. Аналітичний звіт Міністерства культури та туризму України за 2008 рік. – К.: НАКККіМ, 2009. – 275 с.; Виткалов С. В. Рівненщина: культурномистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. та ін. 3. З інтерв’ю С. Виткалова з заслуженою артисткою України А. Рудницькою, проведеного 20 серпня 2012 року у Рівненському обласному краєзнавчому музеї // Приватний архів автора.

4. Український Всесвіт. Зб. стат. та ілюстрацій. – К.: Фонд відродження культурного середовища Києва, 2009. – 68 с.

5. Хромова А. В. Ігрові фігури в музиці Володимира Рунчака // Хромова А. В., Рокош В. Й. // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: наук. зап. Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. Вип. 17: у 2-х т. Т. 2. – Рівне: РДГУ, 2011. – С. 209–213.

Резюме Здійснюється спроба виявити особливості художньої вишивки відомого українського митця з широкою сферою творчої самореалізації А. Рудницької. Ключові слова: художня вишивка, творча самореалізація, А. Рудницька.

Summary «Mystery of the system» of chronology of Angelica Rudnic›kа (notes are from an exhibition) The attempt to bring to light the artistic embroidery special aspects of famous Ukrainian master with bright artistic self-realization field A.Rudnytska is carried out here. Key words: artistic embroidery, artistic self-realization, A.Rudnytska.

144

РОЗДІЛ ІV. ХУДОЖНЄ ФОТО СУЧАСНОЇ РІВНЕНЩИНИ В КООРДИНАТАХ ПЕРІОДИЧНОЇ ПРЕСИ ТА ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

4.1. Смисложиттєві домінанти організаційно-творчої діяльності Олександра Харвата УДК 745/749:77 Сучасний стан розвитку української держави стимулював появу нового бачення культурно-мистецьких проблем, відродження, здавалося б, не популярних видів художньої діяльності, які вже почали начебто відходити у минуле через швидкий і широкоаспектний розвиток масових комунікацій. Утім, на новому етапі розвитку суспільства, за допомогою нових технічних засобів та на підставі вже нового культурно-мистецького й суспільного світобачення митців, ці види культурної творчості поступово перетворюються у яскраві мистецькі здобутки сучасності. Серед багатьох дивовижних винаходів ще ХІХ століття далеко не останнє місце посідає фотографія – мистецтво, що дозволило робити миттєве зображення будь-якого предмета або ландшафту і залишати його у людській пам’яті тривалий час. Народження цих нових технічних видів мистецтв (кінематографія, звукозапис, фотографія) вивело візуальний та аудіальний образи з комунікаційного «вакууму» і окреслило новий вектор їх розвитку – від репрезентації до стимуляції. Сьогодні, коли майже зникло відчуття захоплення новизною, фотографія залишається буденною справою, що оточує нас всюди. Утім, претензії на неї, як на мистецтво, були висунуті лише тоді, коли на ній, чи за допомогою неї, почали робити бізнес, тобто одночасно з її дистанціюванням як товару. Йдеться про жанр художньої фотографії, що незважаючи на численні економічні чи політичні катаклізми торує свій шлях і стає важливим художнім літописом вже новітньої доби. Адже саме за тематико-експозиційним спрямуванням сучасного фото можна побачити не лише картини природи, портретні зразки, особливо жіночі, що завжди надихали митців усіх видів творчості, розмаїту ліричну проблематику, але й складну і суперечливу картину поступу нашої країни, працю її людей, їх злети і падіння, як і загалом важкий шлях розвитку людської цивілізації. Не залишається поза увагою митців й експеримент у царині форми, оскільки цифрові технології значно розширили її творчі обрії і дають добрий приклад демонстрації технічних можливостей, помножених на талант та художнє бачення фахівця. 145


Одним словом, цей вид мистецтва поступово привертає увагу численних шанувальників мистецтва, краєзнавців, мистецтвознавців [8] та й пересічних громадян, адже побачити себе, своїх близьких, своє місто в іншому ракурсі чи в історичній ретроспективі, завжди цікаво. Однак, цей вид культурної практики є достатньо фінансово витратним, адже якість апаратури, експонування, постійні переміщення з метою наближення до об’єкту зйомки, друк фотоальбомів, презентації і ще безліч технічних питань вимагають значних коштів. Тому чимало фахівців цієї справи у тій чи іншій мірі пов’язані з бізнесом. Нове тисячоліття загострило проблему існування людини, пошуки її місця у швидкоплинному культурному просторі, а з іншого боку, – активізувало вивчення цієї людини різними галузями знань та стимулювало розкриття її творчого потенціалу, за допомогою Олександр Харват – автопортрет, якого й стає можливою зміна суспільного 2013 р. устрою, покращення життя, знаходження взаєморозуміння та порозуміння між різними народами. Творчий контакт і взаємодія виступають важливими чинниками подальшого існування світової цивілізації. Тож культурний вектор сьогодні виявляється саме тим стрижнем, що здатен забезпечити розв’язання цих гострих суспільно-політичних проблем і сформувати відносно високий суспільно-політичний комфорт країнам. У цьому контексті «старе» нове мистецтво фотобачення, збагачене новими технічними можливостями і насамперед культурою її носія, розгорнуло ще одну сторінку у погляді на сучасні проблеми людства та впевнено демонструє ефект налагодження контактів між різними теренами республіки й світових співтовариств, тобто успішно вирішує все те, що складно або поки що не вдається зробити політикам. Кінець ХХ – початок ХХІ сторіччя, як відомо, значно актуалізував і активізував культурно-мистецький чинник регіонального рівня, за допомогою якого розширилася мистецька палітра держави. Україна поступово повертає собі широке мистецьке розмаїття. Однією з головних ознак сучасного культурного простору України є надзвичайно швидке поширення фестивального руху, що, починаючи з 1990-х років, охопив практично усі міста та навіть села республіки. Фестивалі, як форма існування не лише музичного мистецтва (альтернатива до сезонних концертів), утворили на зламі століть специфічний календар нових українських свят і значною мірою компенсують сучасній молоді брак видовищності, допомагають у розв’язанні питань підвищення художньої культури особливо сільського населення. Це стосується й заходів, спрямованих на розвиток художньої фотографії, що дають цікаві зразки акцентування уваги на мистецтві бачити світ. З іншого боку, активізація регіонального культурного вектора в координатах глобалізаційних процесів демонструє сьогодні досить помітну і сталу тенденцію сучасного культурного простору, що виявляється у намаганні регіонів відійти від 146

Розділ ІV. Художнє фото сучасної Рівненщини в координатах періодичної преси...

культурного диктату центру і хоча б у цій, мистецькій площині продемонструвати власну самостійність і самодостатність. У той же час, саме регіональна специфіка додає до кожного художнього зразка все те, що має назву «національний», оскільки «безнаціонального» мистецтва, як відомо, фактично не існує, або цей вид людської діяльності тоді має дещо іншу назву. Тож саме культурна розмаїтість і складає широку культурну палітру творчості під назвою «українське мистецтво». Західна Україна сьогодні – край яскравих художніх здобутків, низки оригінальних культурно-мистецьких об’єднань та ініціатив і, безперечно, особистостей. Серед найбільш помітних постатей Рівненщини, що відзначаються неординарністю світобачення, активним підходом до розбудови вітчизняного культурного простору, високою соціальною активністю є Олександр Миколайович Харват, колишній співробітник силових структур, що зберіг любов до ліричної проблематики. Мета розвідки – проаналізувати грані творчості та організаційно-культурної діяльності цього майстра художньої фотографії. Перше, що виникає в уяві рівнян при згадці прізвища Олександр Харват, як показало наше експрес-опитування, – це фестивалі «Фотовернісаж на Покрову», а також низка оригінальних експонувань, які відновили інтерес до художньої фотографії і посилили цей інтерес до питань вивчення національно-культурної спадщини. Це і помітні мистецькі видання, адже він є й приватним видавцем. Упродовж чималої кількості років він повною мірою визначає напрями розвитку фотомистецтва поліського краю, впливає на його становлення, перетворюючи цей синтез (техніки і художності – С. В.) на специфічний ракурс бачення реалій сучасного життя, спонукає замислитися над його швидкоплинністю, зберегти для нащадків окремі його грані і постаті. У період суспільно-культурних зрушень у світовій спільноті та й Україні зокрема він чимало зробив й для становлення нової культурної реальності в краї; саме він вивів і поставив мистецтво художньої фотографії на Волині у ранг справжнього мистецтва. Тож цілком справедливо відзначений багатьма нагородами та іншими формами стимулювання культурної діяльності. Сьогодні він (професійною фотографією почав займатися з кінця 90-х років) має персональні виставки в Україні, Румунії, Угорщині, Словаччині, Китаї, Росії, Латвії, Болгарії, Італії, Індії та ін., знайомлячи світову спільноту з українською проблематикою і демонструючи їй українське національне світобачення. Тому можна стверджувати, що саме українські митці, зокрема й представники сучасного регіонального фото, швидше допомогли світовій громадськості познайомитися з молодою державою, ніж це зробили політики, підкреслити, що у сучасного людства є чимало спільних проблем, здатних бути розв’язаними лише спільними зусиллями. Тож увага урядів повинна концентруватися на цих магістральних шляхах покращення життя людської спільноти, розуміючи важливу роль у цьому і культурного вектора. Його організаційно-творча праця має достатньо широкий суспільний резонанс; до того ж Олександр – найбільш креативний із сучасних людей творчої праці Рівненщини. Він – автор фото проекту «Обличчя Планети Земля», в рамках якого були проведені персональні виставки «Від Парижа до Сіднея. Подорожні нотатки», «Судан: спека, пісок, люди», «Діти Світу», «Краса та велич гір», «Діти для миру?», «Китайські мандри», «Сицилія плюс …», «Калькутта без ретуші», «Ташкент. Бухара», «Портрет митця», «В обіймах наготи» та ін. 147


«Фотовернісаж на Покрову - 2013» (фото С. Щегловатих)

Узагалі Олександр є найбільш помітною постаттю на культурному видноколі Рівненщині, що вирізняється й високою соціальною активністю, професіоналізмом, продуктивністю праці і саме він стимулює й інших фотомайстрів чи людей творчого складу до постійного художнього пошуку, презентації результатів. За художнім спрямуванням діяльності чимало уваги приділяє Олександр Харват місцевій культурно-мистецькій проблематиці, залучаючи відомих майстрів фото ближче познайомитися із специфічною у культурному контексті Волинню. Адже географічне розташування краю, традиційність населення у багатьох формах його життєдіяльності, сама ментальність мешканців тощо допомагають зберігати тут чимало архаїчних елементів, оминаючи глобалізаційні виклики сучасності. Особливо це стосується північних районів Волині. Він також автор проектів «Кременець – ворота раю. Осінь 2005», «Волинь. Європейські перехрестя, весна 2006», «Рівне. На Європейських перехрестях», серії експонувань «Фотовернісаж на Покрову, 2006–2013», «Рівне. На межі тисячоліть», «Я люблю своє місто», «Рівненський край», «Острог. На межі тисячоліть», «Культурна спадщина Рівненського краю», «Індія. Контрасти» та ін. Він, як уже відзначалося, організатор найбільш помітного на Рівненщині фестивалю «Фотовернісаж на Покрову» – міжнародного зібрання майстрів художньої фотографії, зусиллями яких розширюються творчі контакти митців. І їх кількість та якість експонованих робіт також постійно зростають. У 2013 році відбувся вже восьмий такий міжнародний проект. Він, як відомо, здійснюється під егідою Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP). Загалом цей конкурс відбувається у категоріях «природа», «вільна тема», «вода», «портрет», «подорож», «цифровий фото-арт». Одним словом, це той захід, інтерес до якого лише зростає. Зокрема, під час проведення п’ятого «Фото вернісажу на Покрову – 2010» в ньому заявили про свою участь 377 митців із 49 країн світу, а для творчого відбору було представлено журі понад 3,5 тисяч світлин, з яких для експонування на конкурсі було 148


відібрано лише 320 робіт. А на фото вернісажі, проведеному у жовтні 2012 року, центром експонування якого стало старовинне місто Дубно з його двома (з 8) найкращих зал палацу князів Любомирських, відданих для художніх репрезентацій, було представлено вже 4.062 роботи 356 фотомайстрів із 58 країн світу. Це найбільший проект в Україні за подібним напрямом. За цим показником Олександра було внесено до книги рекордів України (2012 р.). Одним словом, стати популярним можна лише в єдиний спосіб – постійно експонуючи свої роботи та виступаючи організатором численних мистецьких антреприз. Це Олександр реалізує повною мірою. До речі, кожен фестивальний захід, до проведення якого долучається О. Харват, залишається достатньо оригінальним за системою організації, його культурною програмою, структурою організації майстер-класів, виїзних фотосесій, формою конкурсних відзнак тощо. Отже, чимало відвідувачів після проведення подібних заходів починають інакше дивитися на свій край та його людей, пам’ятки мистецтва. А учасники кожного заходу, від’їжджаючи з Рівненщини по завершенню фестивальних зібрань, завжди забирають із собою низку вражень про культурний і надзвичайно оригінальний потенціал краю, тиражуючи все побачене згодом у своїх роботах. Чимало його художніх зразків демонструвалося й на різноманітних святах міста, заходах, проведених із нагоди ювілейних дат області, країни тощо [2; с. 5]. Надзвичайну популярність у рівнян мала, зокрема, його персональна виставка «В твоїх обіймах» (березень, 2010 р.) та фотоальбом із фотосесій, проведених у Чехії, Словаччині, Болгарії, Угорщині, Італії та Україні, в якому візуальне сприйняття світлин органічно поєднано з ліричними асоціаціями поета Олександра Смика, ще одного рівнянина, який вперше в Україні створив приватний Будинок творчості для усіх бажаючих і відповідним чином його облаштував. І цей центр сьогодні перетворений на осередок спілкування художньо обдарованих людей України. Резонансними для місцевої публіки та й усіх, хто мав змогу їх переглянути, виявилися й останні фотоальбоми «Я люблю своє місто. Я люблю свій край» та «Шляхами Великої Волині». Останній, приміром, уміщує 250 високоякісних світлин відомих пам’яток архітектури та не менш яскравих, мальовничих природних ландшафтів України (2012 р.). Територіально альбом охоплює усю територію Великої Волині, тобто міста і села Рівненської, Хмельницької, Житомирської, Тернопільської, Львівської та Волинської областей з їх неймовірною мальовничістю і незабутніми постатями та образами місцевого населення. А фотоальбом «150 святинь Великої Волині» містить фотороботи, зроблені не лише у фондосховищах Київської, Харківської областей та згаданих вище, але й російському місті Пскові та Історичному музеї Москви [3]. До каталогу додано зображення фрескового живопису (який, окрім поданих в альбомі світлин, неможливо побачити в жодному місці), портрети, зразки місцевого ткацтва, мистецькі зображення на тканині, корецька порцеляна та, навіть, загальний вигляд колишнього Корецького фарфоро-фаянсового заводу, чиї зразки порцеляни знаходяться сьогодні у музеях Лейпцига, Парижа, Берліна, Відня, Кракова, С.-Петербурга, Рівного та інших міст Європи, нагадуючи про колишні високі можливості краю і в цій сфері декоративно-ужиткового мистецтва. Що стосується другої частини видання, то в ній представлено живописні краєвиди, згаданих вище областей, пам’ятки житлового та оборонного будівництва, що складають основу Національних історико-культурних заповідників цього регіону. 149


Перевагою цього видання є й те, що в ньому подано не лише сучасний вигляд того чи іншого об’єкта, але й надано змогу читачу побачити усе культурне розмаїття краю, де знаходиться та чи інша пам’ятка культури. Треба відзначити, що фото світлини Альбому є своєрідним і достатньо вагомим додатком до «Рівненщини туристичної», яка паралельно готується творчим складом місцевих фахівців за підтримки Рівненської обласної державної адміністрації. Видання здійснено у співавторстві з В. Луцем – завідуючим відділом Волинської ікони Рівненського обласного краєзнавчого музею та М. Бендюком – істориком і краєзнавцем із м. Острога – професіоналів зі сфери художнього оздоблення та виконання додрукарських робіт. І їх презентація не лише в нашому місті, а й Національній Бібліотеці України ім. В. Вернадського, засвідчили високу зацікавленість цим мистецтвом столичної громадськості України та високу художню вартість виконаних зразків. А 4 січня 2013 року Олександр у черговий раз продемонстрував місцевій публіці, що зібралася в залі обласного краєзнавчого музею, своє ставлення до культурної спадщини Волині. Його новий художній фотоальбом «Культурна спадщина Рівненського краю» хоча і є фактично, за невеликим винятком, повторенням тематики фотоальбому 2010 року, утім його формат і поліграфічні можливості та фоторакурс нових мистецьких робіт явно перевершують попередника. Це – найбільше за форматом художнє видання Рівненщини [1]. Це видання, оправлене у шкіру, буде цікаве не лише своєю репрезентабельністю – адже значно збільшений формат, якість поліграфії й тонова гама паперу дають ширші можливості для сприйняття художньої інформації; воно цікаве й тим, що в черговий раз привертає увагу до регіональної культурної спадщини, нагадуючи читачам та глядачам про унікальні зразки художньої культури і культурний потенціал краю загалом. Та й за часовими його межами – ХШ – ХХ століття, а також тематичним спрямуванням: іконопис, скульптура, розмаїття декоративно-ужиткового мистецтва, цих 244 сторінки у форматі 320х420 мм переконають навіть надто вибагливого читача у справді невичерпних культурних можливостях Рівненщини і зайвий раз спонукатимуть її відвідати та долучитися до цієї скарбниці безпосередньо. Як і спонукатимуть вони органи державної влади до вирішення проблем збереження цієї спадщини. А для місцевих жителів, знайомих із, так би мовити, творчим ракурсом бачення мистецьких проблем краю Олександром Харватом, фотоальбом стане черговим відкриттям можливостей сучасних технічних засобів в експонуванні творів мистецтва. Для всіх нас це видання стане черговим свідченням того, що може зробити навіть одна людина, осяяна ідеєю та щирою любов’ю до свого краю. Книга стане, й треба думати, лише музейною рідкістю, адже вартість одного примірника перевищує понад 7000 грн., робить його фактично недоступним широкому загалу. Хоча сьогодні книга може виступати і часто саме такою є, не лише носієм певної інформації, а й значною матеріальною цінністю, вартою уваги лише колекціонерів. Свою мистецьку діяльність він активно сполучає з видавничою, спрямованою на ознайомлення широкого загалу з культурно-мистецькою проблематикою, вітчизняною художньою спадщиною. До речі, це найбільш продуктивна практика у видавничій сфері. Адже автор-видавець завжди має можливість технічно допрацювати, «довести» до найвищого рівня сприйняття свій власний проект за допомогою саме поліграфічних засобів. Така практика чимало років існує й у нашого північного сусіда і приносить свій відчутний результат. Йдеться про автора мистецьких видань і ілюстратора цих же видань. Він – автор та видавець художніх альбомів «Кременець – ворота раю», низки фотоальбомів «Фото вернісаж на Покрову» (2006, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012 рр.), 150


«Народні джерела», «Рівне. На межі тисячоліть», «Я люблю своє місто», «Рівненський край», «Культурна спадщина Рівненського краю», «В обіймах наготи», «Рівне. На Європейських перехрестях», «Моя маленька батьківщина», «Анатолій Мартиненко. Живопис, графіка», «Пересопниця. Батьківщина української Першокниги», «Я люблю своє місто. Я люблю свій край» та ін., що демонструють його закоханість у людей, місто, його культурну спадщину та високий професійний рівень автора, як фотомайстра. Останній альбом є підсумком, результатом фотоекспонувань, поданих на Кубок м. Рівного. До речі, в останньому (літо, 2013 року) взяло участь понад 120 фотомайстрів, що надіслали майже 600 творчих робіт [10]. Є серед його надбання й художні календарі, базовані на візуальному ряді місцевої культурної спадщини («Пересопниця», «Природні пам’ятки Рівненщини», «У фарватері істини» (2011–2012 рр.) тощо. А ще безлічі художніх календарів та іншої візуальної продукції, де Рівненщина показана найповніше і найоригінальніше. В активі Олександра є й чимало організаційних заходів щодо відкриття персональних виставок своїх колег з інших міст України [7, с. 12]. Він, здається, один із небагатьох людей творчої праці, що радіє успіхам своїх колег і всіляко підтримує останніх. Природно, що людина такого сальдо художніх захоплень, майстерності та продуктивності має бути поміченою серед фахівців-професіоналів. Тож його професіоналізм давно відзначений на різних, достатньо високих рівнях. Він – член Національних Спілок фотохудожників, журналістів, краєзнавців України, заслужений художник міжнародної федерації фотомистецтва (ЕFIAP), а також учасник ХХVІІІ Конгресу FIAP у Китаї, Третього Європейського Фото-фестивалю у Словаччині (2007 р.), трьох міжнародних фестивальних заходів (V–ХІІ) Інтеркемпу у Чехії, двадцять дев’ятого Конгресу FIAP у Словаччині (2008 р.), фотопленерів «Схід – Захід» у Польщі (2008–2010 рр.), Міжнародної конференції фотомистецтва (Індія), ХХХ Конгресу FIAP у В’єтнамі (2010 р.) та ін., організатор 9 міжнародних фестивалів фотомистецтва «Фотовернісаж на Покрову» у м. Рівному та Дубно. Учасник понад 200 національних і міжнародних фотовиставок у різних країнах світу. Автор понад 50 персональних виставок в Україні, Румунії, Угорщині, Словаччині, Китаї, Росії, Індії, Чехії, Італії та ін. І, мабуть, за кількістю експонувань йому немає рівних не лише на Західній Україні, але й по багатьох країнах світу. Серед нагород на міжнародних конкурсах: Gran Premio, 1, 3 Premio, Premio Traektoria (Аргентина, 2006, 2007 рр.), перший приз (Болгарія, 2008 р.), Гран-прі (Чехія, 2009 р.), друге місце (Азербайджан, 2009 р.), спеціальний приз Яворського (Росія, 2010 р.), срібна медаль (Узбекистан, 2010 р.), Гран-прі від Leica (2011 р.), бронзова медаль (Аргентина, 2011, 2012 рр.), срібна медаль (Росія, 2012 р.), золота медаль (Чехія, 2012 р.), золота медаль Ташкентського бієнале (Узбекистан, 2012 р.), призи міжнародних конкурсів газети «День» та ін. І цей ряд його експонувань можна легко продовжувати, оскільки життя йде вперед, а інтерес митців до його проблем і форм вияву лише посилюється. Як і посилюється бажання людей жити краще, художньо насичуючи свій життєвий простір. Взагалі Олександр Харват залишається сьогодні чи не єдиним представником сфери культури краю з такою надзвичайною активністю і продуктивністю, однак зовсім непоміченим місцевими органами влади у плані представлення його хоча б на найменшу державну відзнаку України, для якої він стільки вже зробив. Він – член оргкомітету Міжнародної громадської організації «Асоціація – Міжнародний Надмарафон». Брав участь в організації і як фоторепортер у міжнародних проектах країн чотирьох континентів: Європи, Азії, Африки та Австралії: –– «Париж – Москва – Сідней, 2000», присвяченому Олімпійським іграм;

151

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю –– «Москва – Київ – Йоганнесбург, 2002»;

–– «Москва – Тбілісі, 2003»;

–– «Санкт-Петербург – Севастополь, 2004»;

–– «Москва – Тбілісі – Афіни, 2004», присвяченому Олімпійським іграм; –– «Перемога. Бєлгород – Москва – Брест, 2005»;

–– «Москва – Казань, 2005», присвяченому 1000-літньому ювілею м. Казані;

–– «Дитячо-юнацьких надмарафонах Золотим кільцем Російської Федерації під загальною назвою «Діти проти наркотиків» у 2001–2003 рр., «Слов’янське Кільце, Москва – Мінськ – Київ, 2005» та ін. Та й до олімпіади «Євро-2012» він також за допомогою власних фотоальбомів долучився повною мірою. ––

Член журі багатьох національних і міжнародних конкурсів, зокрема лише у 2013 році у Монтеварна (Італія), Ружомбероку (Словаччина), Києві, Ужгороді, Рівному (Україна), Бардейові (Словаччина).

Початок 2013 року приніс йому вже нові перспективи. Він виконував обов’язки члена журі міжнародного фотосалону Circuit International Photo Contest 8 Marzo (Венеціанський фестиваль) в Італії (січень, 2013 року) та члена журі в Ружовбероку, Словаччина – 28 International Foto salon STROM. І знову привіз звідти чимало нових вражень, утілених у світлинах. Як це й повинен робити справжній майстер, що не зупиняється у власному творчому пошуку. А ще – він організатор Кубку Рівного з фотомистецтва «Я люблю своє місто, я люблю свій край» (з 2012 р.), – найбільш яскравого, як на мене, художнього дійства, що проходить щороку у День міста, адже до участі в останньому можуть долучитися усі бажаючі. Та й номінації в ньому також достатньо широкі – «пейзаж», «природа», «люди» та ін. Єдиною умовою участі є лише те, що всі ці пейзажі та люди мають бути рівненськими, тобто фотографія людини чи пейзажу повинна бути зроблена саме на нашій території [9; с. 15]. Хоча Олександр є й організатором безлічі інших помітних заходів у краї. Адже жодна більш-менш помітна подія не обходиться сьогодні без його участі. І за кількістю експонувань художнє фото перевершує усі інші презентовані художні зразки беззаперечно. «Фотографія – це спілкування з людьми та природою, робота, яка подобається і не обмежується рамками часу» [4]. Сьогодні свою творчість та опановані мистецькі технології, помножені на власний практичний досвід, Олександр передає молоді, сподіваючись на продовження своєї ініціативи у майбутньому, адже є, крім усього іншого, й засновником та керівником клубу – студії «Простір фото» Рівненського міського Будинку культури та школи фотографії «У фарватері істин» і його фотостудія залишається для цієї молоді важливим центром професіонального становлення. Саме тут не лише постійно удосконалюють свою майстерність все нові вихованці, але й постійно експериментують із формою подачі матеріалу. Так, приміром, День Захисту дитини, що відзначався країною 1 червня 2013 року, вони відмітили досить оригінально – представили на суд глядача фотовиставку «Діти Полісся», головними персонажами якої стали діти, що проживають у селі Познань Рокитнівського району нашої області. Вибір для подібного тематичного пленеру було обрано не випадково: це село разом із с. Глинне цього ж району області посідають І місце в Європі за народжуваністю. Тому усім, хто відвідав експонентські зали ТРЦ «Злата-Плаза» у червні 2013 року була добра нагода побачити цей ракурс виявлення проблеми у виконанні учасників клубу – Альони Корнеєвої, Тетяни Вакулюк, Альони Зень, Олени Волосик, Жанни Каштан та Віталія Філімонова [6, с. 15]. Тож творча конкуренція учасників та керівника з іншими фотомитцями краю лише додає творчого розмаїття у відтворенні складних альтернатив та викликів ХХІ століття. 152


Та й новий фотоальбом «Кращі світлини фотоклубів України» (презентований 10 липня 2013 р. у м. Рівному), що містить творчі роботи 15 найкращих фотомайстрів України, хоча й не дає вичерпної інформації про цей вид людських захоплень, але акцентує увагу на кращих, на думку Олександра, фотороботах, частина з яких презентувалася на персональних виставках у м. Рівному, організованих і за його участі. Узагалі, провідні фотохудожники Рівненщини, ескізно охарактеризовані у цій книзі та наших публікаціях загалом, здається, сповідують майже класичний вислів сучасного італійського філософа й культуролога Умберто Еко про те, що «… творчість може бути тільки анархічною, такою, що живе за законами капіталізму і виживання сильних» [11, с. 156]. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. «Культурна спадщина Рівненського краю»: нове колекційне видання Олександра Харвата / С. В. Виткалов // Рівне-експрес, 2012. – 10 січня. – № 2 (824). – С. 2. та інші статті у місцевій періодиці про Олександра Харвата.

2. Виткалов С. В. «Фотовернісаж на Покрову» у м. Рівному / Сергій Виткалов // Рівне-експрес, 2010. – 21 жовт. 3. Виткалова С. В. «Рівне. На Європейських перехрестях» // City – Rivne. – 2011. – 10 берез. – № 10 (24). – С. 2; «150 Святинь Великої Волині» (рец.) // Рівне – ракурс. – 2011. – № 36 (517). – 8 верес. – С. 2; «Я люблю своє місто, я люблю свій край!» // Теле – ракурс, 2012. – № 36 (371). 30 черв. – С. 1.; Матвіїв В. Прийшов з одним фотоапаратом, поїхав із двома / В. Матвіїв // Рівне вечірнє, 18 жовт., 2012. – № 79 (1954). – С. 16 та ін.

4. Інтерв’ю з О. Харватом, проведеним С. Виткаловим у серпні 2012 року // Приватний архів автора.

5. З інтерв’ю С. Виткалова з О. Харватом, проведеним 31 серпня 2013 р. // Приватний архів автора.

6. Матвіїв А. Фотографували у рекордному селі / Андрій Матвіїв // Рівне вечірнє, 2013. – № 42 (2014). – 6 черв.

7. Матвіїв А. Ревіння моторів – на фото / А. Матвіїв // Рівне вечірнє, 2013. – № 59 (2031). – 8 серп.

8. Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини. Енциклопедичний довідник / Б. Й. Столярчук. – Рівне: Ліста, 1997. – 279 с.; він же: Митці Рівненщини: енциклоп. довід. Вид. 2 / Б. Й. Столярчук. – Рівне, 2010. – 175 с.; Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл.

9. Татаренко С. Змагайся досхочу / Сергій Татаренко // Рівне вечірнє, 2013. – № 33 (2005). – 1 травня.

10. «Я люблю своє місто. Я люблю свій край!»: фотоальбом-каталог (кубок м. Рівного з фотомистецтва): Укл. О. Харват. – Рівне: «У фарватері істин», 2013. – 82 с.

11. Eco U. La ricerca deiia Iingua perfetta neIIa cuItura curopea / U. Eco. – Roma [etc.]: Laterza [1993]. – VІІІ, 423 p.

Резюме

Розглядається творчість відомого рівненського фотомитця, арт-менеджера численних міжнародних фестивалів фотомистецтва Олександра Харвата. Ключові слова: художня фотографія, мистецтво, регіональна культура, фестивальний рух.

Summary

Oleksandr Kharvat and photographic art of the Rivne area: strokes to the portrait The creative activity of famous Rivne photomaster, art-manager of many international photographic art festivals Oleksandr Kharvat is examined here. Key words: an artistic photo, art, regional culture, festival movement.

153


4.2. Творчий портрет у просторі сьогодення: Олексій Потянок УДК 745/749:77 Період державної незалежності України спричинив, як відомо, появу нових видів мистецтва, нехарактерних попередній суспільнополітичній формації. І фотографія, як один із таких складових, посіла в ньому не останнє місце. Про це свідчить чимало заходів, що проводяться в краї за ініціативи провідних фотомитців, а надто – Олександра Харвата, численна регіональна періодична преса, що приділяє цьому виду мистецтва значну увагу [7] та окремі монографічні розвідки, що з’явилися останнім часом на Рівненщині [1]. Стимулом розквіту фотомистецтва, чи краще б сказати, його новому відродженню сьогодні вже у якості саме мистецтва, стала низка факторів, а саме: підвищений інтерес населення до власної історії, що стимулював не лише появу нової художньої літератури, кінофільмів, публіцистики тощо, але й відновив різноманітну пошукову діяльність на Олексій Потянок – автопортрет, всіх рівнях. 2013 р. Визначальним моментом у цьому процесі стала й відсутність табу на форму волевиявлення митця і його спроба за допомогою форми здійснити експерименти в художній площині. До цього додалися й надзвичайні можливості сучасних технічних засобів фіксації та передачі інформації, які, помножені на загальний модус духовної культури та художнє бачення самого митця, давали несподіваний результат. І, безперечно, притаманне фотомитцям бажання зберегти мить історії в пам’яті людства, відтворити специфічними засобами своє бачення життя. Період цікавий також тим, що відбулося відкриття кордонів із сусідніми державами, митці яких, у свою чергу, представили на розгляд громадськості інших країн, зокрема й України, свої яскраві художні здобутки. Характерною рисою цієї активності стало, безумовно, спілкування, можливе лише в умовах відносної свободи творчості, що забезпечило можливість проведення різноманітних фестивалів та інших форм культурної репрезентації мистецтва, спроба співставити творчі здобутки, підготовлені у різних політичних системах, людей із різним менталітетом, системою культурних цінностей, добробуту тощо. Але визначальною рисою буття початку ХХІ століття стало бажання видовищності, загостреність емоційних відчуттів людини, акцент на відчуття, що знайшло свій вияв не лише у розмаїтих експериментах в усіх видах мистецтва, але й численних порушеннях норм моралі. Людина почала активно видозмінювати свій побут і мистецтво у будь-яких його проявах, часто і не зовсім мистецтво, в ньому (побуті – С.В.) знаходило своє специфічне, утім, достатньо помітне місце. 154


Фрейдівський феномен розпочав свою активну ходу. Здавалося, що після багатьох років відносно спокійного, принаймні, на радянському культурному просторі, приватного життя відбувся прорив саме в емоційну сферу. Свідченням цього став небачений розквіт і популярність шоу-бізнесу, поява численних нічних клубів, кабаре, ресторанів, стриптиз-барів, модельних агентств із широким спектром послуг тощо, функціонування яких спрямовувалося на задоволення, власне, лише емоційних і фізіологічних потреб людини. У цьому зв’язку значні видозміни відбулися й у туристичному та готельно-ресторанному бізнесі, починаючи від змін інтер’єру приміщень і відсовуючи далеко межі щодо надання різноманітних і взагалі можливих послуг для відвідувачів. Це помітно й на оригінальному у культурно-мистецькому плані приватному будівництві Західної України, з широким використанням художніх здобутків модерну, класицизму, хай-теку та інших стилів, активному розвитку шоу-бізнесу, врешті-решт. Щодо українських митців різних жанрово-видових розмаїть та уподобань, то в останніх з’явилися можливості перегляду різноаспектних каталогів із професійними на той час чорно-білими світлинами, СD, поступового набуття досвіду, виникнення нових знайомств і, на цій підставі, широкої експериментальної роботи не лише з натурою, але й комп’ютером. Поступово, хоча й через значні власні, переважно фінансові, обмеження, доступною вітчизняним майстрам фотографії ставала зарубіжна якісна оргтехніка – професіональні фотокамерами з різноманітними додатковими пристроями (телеоб’єктиви, спалахи, лінзи від телескопу, комп’ютери або інші, не менш оригінальні додатки, що вносять свої корективи в представлення сюжету та образу глядачу). Згодом, у міру творчих та матеріальних можливостей кожного, хто брав у руки фотоапарат, відбувалася певна спеціалізація у жанрі фотографії. Частина аматорів, що мали якісні фотокамери, зосередила свою увагу на пам’ятках природи, як найбільш широкому форматі для творчої самореалізації. Адже природа постійно змінюється і дає безліч нових сюжетів, які, утім, потрібно було лише побачити крізь фотооб’єктив. Інша група митців, зосередилася на «побутовому» жанрі, який також є достатньо розмаїтим у художньому плані. Було б лише бажання також все це фіксувати. А поява численних періодичних видань давала змогу все це презентувати, сподіваючись на відповідні відгуки у пресі, фаховому обговоренні колег і зростання рейтингу майстра. Ще одна група небайдужих людей, що інакше дивилася на світ, зупинилася на «репортажному» чи рекламному фото і теж досягла чимало, оскільки життя також постійно дає підставу для здивування, замислення чи розчарування. І реклама сьогодні впевнено займає свою нішу у нашому житті, наближаючись у значній частині своїх зразків до мистецтва. Та й постійна конкуренція, а точніше – бажання бути лідером, посісти більш високу соціальну сходинку у житті, достатньо добре проаналізоване відомим іспанським філософом у книзі «Бунт масс» [8] ще у 20-ті роки ХХ століття, теж далося взнаки і лише підтвердило загальні висновки цього дослідження. Чимало експериментаторів долучили до фотооб’єктиву й комп’ютер. І цей тандем почав давати також надзвичайно оригінальні і несподівані художні зразки, добре вмонтовуючись у мистецькі параметри постмодернізму. До речі, місцеві фотомитці найбільш обізнані з іноземними мовами, адже їх постійні поїздки за кордон вимагають широкоаспектного спілкування з колегами. І в даному контексті вони значно вирізняються за цим критерієм від інших митців краю. Інакше кажучи, ряд емоційних чинників ставлення до життя можна продовжувати, як і продовжувати розглядати можливі класифікації форм виявлення сучасного фото. Адже вдалий, вчасно зафіксований ракурс життя – це, перш за все, бачення митця, його відчуття, поєднані з сучасними 155


технічними новинками та емоційними можливостями, що постійно вдосконалюються та відкривають все нові обрії для роботи, або краще б сказати, – творчості. Мета розвідки – розкрити роль фотомистецтва Рівненщини у формуванні духовної культури краю (на прикладі творчості Олексія Потянка). Сучасний економічний та соціальний чинник дозволяє окремим майстрам фотографії звертатися до останньої як до хобі, паралельно займаючись іншими видами діяльності. Інші в основу свого життя ставлять фотостудію, фінансово самореалізовуючись, постійно удосконалюючись та згодом надсилаючи свої роботи на різноманітні конкурси, що, згодом приносить їм певне визнання і задоволення. Утім, прямої залежності від того, як ти займаєшся фото, скільки віддаєш йому часу, енергії та коштів, навіть на прикладі Рівненщини, не помітно. Є чимало осіб, що сполучають фото з бізнесом і досягають чималого і в одному, і в іншому. Як це робить, приміром, Олександр Купчинський. Подібні приклади можна навести і зі сфери образотворчого мистецтва (В. Гвоздинський). А є також немало тих, хто займається лише фото, перетворившись на професійного літописця доби, як це робить сьогодні О. Харват; а серед ветеранів цієї справи – безсумнівно В. Рябунець, – культурний феномен радянської доби у фото- та документальному чи художньому аматорському кіно. До речі, аматорське фото- і кіномистецтво «починали» майже разом, принаймні, розподілу на окремі жанри навіть у звітній документації за тодішньою формою 7–НК не було. Виходячи за межі предмету розгляду цієї статті, нагадаємо, що В. С. Рябунець відзначний майже 25 разів дипломами лауреата Всесоюзних фестивалів художньої творчості. І його кіностудія «Горинь», як і перша кіностудія («Пошук», 1969 р., а згодом – «Волинь», 1969 р.), створена на Волині, у смт. Стара Вижва, – це надзвичайно яскрава сторінка вітчизняної регіональної художньої культури [6]. Нагадаю назви цих фільмів: «Слідами Мавки», «Продовження легенди», «Щедрий вечір», «В обійсті старого самітника», «Легенди Соколиних гір», «На берегах древлянської ріки» та ін., створені ним ще наприкінці 70–80-х років ХХ століття, або фільми іншого спрямування – «Пересопниця», «Світанок древнього Корця», «Твердиня над Іквою» та ін. У 70-початку 80-х років свій регіон так елегічно-піднесено та патріотично не репрезентував, мабуть, жоден митець в СРСР [4]. Саме за допомогою його документальних фільмів чимало місцевих жителів, та й усіх тих, хто мав змогу їх переглянути, усвідомлювали глибину і велич Полісся. Як і кожен майстер, Василь Рябунець має декілька своїх версій стосовно вітчизняних літературних класиків, тим більше тих, хто якимось чином був пов’язаний з волинським краєм. Телеглядачі місцевої ТРК свого часу мали змогу переглянути й його фільми про творчість Уласа Самчука («Улас Самчук повертається»), Лесю Українку («Одержима»), Володимира Короленка («Серед руїн»), Тараса Шевченка («Караюсь, мучусь, але не каюсь», «Ми не лукавили з тобою..», «Така, як ти, колись лілея…», «Волинськими дорогами Тараса»). Є в нього і яскраві кінозамальовки про визначних людей Рівненщини, зокрема про народну майстриню, одну з яскравих майстрів-виробників «поліського серпанку» та знавця місцевого музичного фольклору – Уляну Петрівну Кот («Берегиня») та ін. На жаль, з ними (фільмами та їх творцями – А. Дацковим, Б. Трофімюк, А. Бабаком, Г. Дем’янчуком, П. Мідріганом й ін. – С. В.) відійшла в історію ціла епоха вітчизняного регіонального художнього аматорства, що трималася на високій повазі до людини, захопленні місцевою історією, міцній історичній пам’яті та високій політичній культурі. Шкода, що державний фільмофонд України та й обласний комітет з питань радіо і телебачення майже не пропагує його справді високовартісні фільми, з любов’ю 156


створені по наш поліський край. Адже аматорство – це перш за все, розробка місцевої проблематики. І лише цим показником воно може бути цікавим широкому загалу. У ближчий до сучасності період ним підготовлено яскраві публіцистичні кінострічки: «Гурби», «Довга дорога до рідного краю» (про важку долю політв’язня з с. Русивель Гощанського р-ну), «Я прагнув волі Україні» (про керівника національно-визвольного руху періоду Великої вітчизняної війни – Тараса Бульбу-Боровця), гостро публіцистичну стрічку «Перевертні» (про спец загони НКВС, що під виглядом бандерівців наводили жах на місцеве населення). А за сценарієм Богдани Трофимюк – фільми «Німа правда» (про голодомор 1933 року) і «Зламане крило душі» (про війну в Афганістані). До речі, фільм «Німа правда» був удостоєний Гран-прі на ХІІІ (2008 р.), а «Перевертні» – отримав Першу премію ХІV (2009 р.) Всеукраїнського конкурсу телевізійних програм «Калинові острови» [2, с. 98]. Хочеться вірити в те, що вони ще збережені і хоча б на місцевих каналах будуть час від часу демонструватися нашим краянам (Сьогодні В. С. Рябунець зосередився на роботі лише репортажного спрямування у РДТРК і відійшов від своїх традиційних художньо-публіцистичних кіноформ, хоча його фото являють високовартісний зразок для наслідування). Адже національно-культурне відродження, задеклароване у 1991 році, й передбачалося як збереження і передача наступним поколінням усього найціннішого, що було напрацьовано в національно-культурному векторі в республіці упродовж десятиліть. Невже все це знову прийдеться відроджувати?! (в значенні відновлення в людській пам’яті). Утім, повертаючись до предмету нашого безпосереднього аналізу, наголосимо, що й фотографія, це перш за все, момент, вдало підібраний чи схоплений фотохудожником. Не суттєво, чи це пейзаж, портрет, споруда, але в якому якість, чіткість зображення, думка перш за все. І все ж, здається, що найкращих результатів досягають наші митці саме в місцевій проблематиці (природа, особистості чи будь-що), оскільки відчувають її дух чи щось таке, що неможливо вивчити чи чому неможливо навчитися. І це стосується усіх жанрів мистецтва. Це в переважній більшості те ж саме, що спробувати відтворити музику європейського композитора виконавцю неєвропейцю за походженням. І хоча окремим особистостям це вдається, на загал відчуття ментальності чи причетність до цього етносу відіграє вирішальну роль у творчості чи навіть у її репрезентації. Сучасна фотографія у переважній своїй більшості, принаймні на тому рівні, про який йдеться у цій розвідці, все більше наближається до мистецтва. Хоча кінець ХХ – початок ХХІ століття вперто стирає грані між аматорством та професіональним мистецтвом, беручи до уваги сталі критерії професіоналізму: спеціальна освіта, професійна сфера самореалізації, конкретний фінансовий еквівалент кінцевого культурного продукту тощо. Це помітно й на безлічі фактів музичної, образотворчої, декоративноприкладної тощо сфер. Хоча професіональна освіта за будь-яких обставин завжди помітна і є не лише бажаним, але й визначальним чинником у подальшому професійному зростанні особистості митця. Утім, звертаючись до історії, можна нагадати, що високопрофесіональне музичне мистецтво Росії другої половини ХІХ століття, – може заперечити уважний читач, – також створили, як відомо, непрофесіонали в академічному значенні цього слова, якщо брати до уваги виключно освітній показник. І Петро Чайковський, і Микола РимськийКорсаков, і Олександр Бородін, і Цезар Кюї музичну освіту здобули вже давно визначившись у власній музичній кар’єрі, а розпочинали її в якості юриста чи військових. І подібних прикладів в історії культури Росії чимало. Однак, завдячуючи саме їх творчості в історію світової культури, ця доба вписана як «срібний вік російської культури». 157


Утім, подібні приклади можна легко відшукати і в українській культурній традиції у будь-який історичний період. Повертаючись до спроби класифікації рівненських фотомитців за видами творчості, відзначимо, що чимало з них концентрується на весільній фотографії, жанрі стабільно фінансово-прибутковому, так би мовити, реальному. Хоча і тут є чимало тих, чиї весільні фото явно вирізняються з ряду фіксації лише застілля чи інших складових цього достатньо гамірного, однак надзвичайно важливого в житті кожної людини, дійства. Одним із представників «весільного» фото є Олексій Потянок, однак знайомий мешканцям нашого міста не лише яскравими тематичними світлинами із згаданого вище ряду, але й як журналіст, митець, активний громадський діяч. У його творчості часто подається нетрадиційний, нетиповий ракурс життя. Йдеться про абстракцію. До речі, він один із небагатьох фотомитців краю, що має оригінальні твори й у номінації «Непередбачуване Рівне» («Пасхальний монумент», 2013 р.) чи інших подібних вимірах. А абстрактне фото – це ще одна форма його творчого бачення сучасного людського простору. Народився він 6 травня 1972 року в м. Рівному. У 1994 році закінчив Рівненський державний педагогічний інститут, факультет «Математика й інформатика», за спеціальністю «Вчитель інформатики» (До речі, чимало митців краю завершило своє навчання саме в цьому навчальному закладі за явно немистецькими спеціальностями). У 2001 році у Рівненському державному аграрному коледжі здобув ще одну, достатньо полярну попередній, кваліфікацію «Юрист» за спеціальністю «Правознавство». Однак ні перший, ні другий фах не став визначальним у його професійному житті, хоча його рамки значно розширив. Поступово він починає займатися художньою фотографією на аматорському рівні, швидко набуваючи помітних професіональних навичок. Із 1998 року – член рівненського фотоклубу «Час», згодом – член Національної Спілки фотохудожників України (НСФХУ). Із 2005 року – член міжнародної федерації фотомистецтва (AFIAP), постійно беручи участь у різноманітних фотоекспонуваннях. Із 2011 року – член обласної організації Національної Спілки журналістів України. Його роботи, переглядаючи тематичні каталоги експонувань, різножанрові, різнохарактерні, утім, і достатньо професійно виконані, щоб скласти про їх автора стале враження як людини грамотної, ерудованої, а отже – цікавої. Про це переконливо свідчить і його творче резюме. Він – учасник та призер понад 70 національних та міжнародних конкурсних фотовиставок, представлених у 21 країні світу. В своєму творчому архіві має також 10 персональних виставок, у тому числі презентації у стилі перформанс: «Просто неба», «На даху», благодійну виставку-концерт «Зустріч китайського нового року в рок-клубі «Яма», «Скажи «Ні» – насильству»» тощо, а також чимало фотоколажів, розміщених на сіті-лайтах м. Рівне. Займаючись майже професійно фотографією, він розуміє, що брак досвіду не дає можливості просуватися вперед, тому в 1997 році закінчує курси студійної фотозйомки, які на той час організовувалися у фотосалоні «Реноме», що певною мірою й спричинили неабиякі зміни в його житті, приміром: 1997–1999 він працює фотохудожником та помічником менеджера з питань реклами цього ж фотосалону «Реноме»; у 2001–2008 рр. – завідувач кіно-фотолабораторії та фотокореспондент Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. С. Дем’янчука. У період 2001–2010 років – журналіст та фотокореспондент у місцевих виданнях: «ОГО», «Рівненська газета», «Панорама», «Ракурс-Рівне», «VIP», «Рівненський діалог», 158


«Рівненський чемпіон», «Рівненський репортер», репрезентуючи напрям журналістики в сферах «культура», «мистецькі події», «інтерв’ю», «рекламна або ж іміджева стаття». Він має чималу кількість публікацій, присвячених темам нерухомості, будівництва, фінансів та кредитування, страхуванню, медичному обладнанню, сфері побутових послуг, нетрадиційній медицині, астрології, цифровій фотоапаратурі тощо, які хвилюють населення, утім, засвідчують його широке коло інтересів. Олексій був певний час позаштатним кореспондентом у багатотиражних тижневиках «Рівне вечірнє», «Експрес», «Провінційна газета», «Сім днів» та журналах «City Life», «Мистецькі грані», «Весільний сезон», теж залишивши оригінальний свій слід і набувши відповідного журналістського досвіду. Сьогодні, вже маючи цей досвід, значну увагу Олексій приділяє підготовці своєї зміни. У 2009–2013 роках він – керівник фотогуртка підліткового клубу «Лілея». Треба відзначити, що цим займається й чимало наших фотомитців, на відміну від представників інших мистецьких сфер. Саме там він бере незвичні, неупереджені, по-справжньому щирі ракурси бачення життя та його проблем. Має він також і низку презентованих робіт у каталогах міжнародних фотосалонів України, Росії, Узбекистану, Польщі, Угорщини, Бельгії, Люксембургу, Австрії, Шотландії, Великобританії, Австралії, Аргентини та інших країн, підтверджуючи достатньо високий творчий потенціал і власну соціальну активність. Основним напрямом діяльності Олексія сьогодні залишається рекламна, художня фотографія, стилістичне портфоліо, студійний портрет, репортажне фото – теж достатньо широке амплуа, щоб максимально повно виявити себе. До речі, це ще одна характерна риса регіональних митців – максимально широке поле зацікавлень. А, можливо, це постійний пошук в умовах всезростаючого конкурентного середовища! Творчість цього фотомитця визнана не лише на території нашого міста. Ним отримано не менш вагомі відзнаки і під час конкурсних фотовиставок за його межами, що дають змогу дистанціювати Олексія Потянка як професіонала, зокрема: –– –– –– ––

І премія фотосалону ім. Фелікса Бернусконі, м. Буенос-Айрес (Аргентина, 2001 рік); дві відзнаки «Найвищі оцінки журі» у м. Единбург (Шотландія, 2001 р.); спеціальний приз «Фото Одльот», м. Жешув (Польща, 2001–2002 рр.); золота медаль міжнародної фото-федерації (FIAP) у номінації «Експериментальне фото» на «Австрійському суперколі», м. Лінц (Австрія, 2009 р.); –– золота плакетка від Міністерства культури Польщі на ХІІ фото вернісажі «Фото Одльот», м. Жешув (Польща, 2009 р.); –– спеціальний приз та диплом ISF на національному конкурсі «Портрет» ім. Степана Назаренка (м. Івано-Франківськ, 2009 р.).

За професіоналізм і творче бачення життя Олексій Потянок відзначений також дипломами різних країн, зокрема: м. Варегем (Бельгія), м. Единбург (Шотландія), м. Жешув (Польща), м. Ташкент (Узбекистан), м. Люксембург (Бельгія). У 2009 та 2010 роках його прізвище потрапляло до щорічного каталогу Фотографічного Товариства Америки PSA «Who’s Who in Photography – 2010» (Хто є хто в сучасній фотографії – С.В.), в якому розміщена інформація про кращих фотографів, що мали вагомі досягнення у фотографічному мистецтві за підсумками 2010 року, та виставлено їх рейтинги. Чимало років Олексій Потянок, як уже наголошувалося, очолює фотогурток підліткового клубу «Лілея», що функціонує у місті Рівному, пропагуючи серед молоді, крім, власне, широких творчих можливостей фотографії, своїм прикладом здоровий 159


спосіб життя. І в цій сфері він також виступає добрим прикладом для молоді, адже має певні здобутки, зокрема: –– 1989 рік – ІІ місце на баскетбольному турнірі серед ЗОШ м. Рівного у складі збірної команди ЗОШ № 21;

–– у 1991–1992 роках був членом збірної команди по боксу Українського інституту інженерів водного господарства (нині – НУВГіП);

–– 6 червня 2002 року відзначений Почесною грамотою та призом «За самий влучний постріл при виконанні вправ зі стрілецької зброї системи ПМ» на Рівненському полігоні з нагоди Дня журналіста; –– у січні 2009 р. – перемога в баскетбольному турнірі ветеранів та молоді у складі баскетбольної команди РКЕП «Поліські вовки»;

–– у червні 2010 року – ІІІ місце на турнірі серед місцевих журналістів у стрільбі з пневматичної зброї;

–– у червні 2011 року – ІІІ місце у ваговій категорії понад 90 кг на змаганнях із гирьового спорту за програмою ХІІ спартакіади журналістів Рівненської області; –– у червні 2011 року відзначений Подякою Міського голови В. Хомка «За сумлінну працю, вагомий особистий внесок у реалізацію державної молодіжної політики в м. Рівному» (Керівнику фотогуртка підліткового клубу «Лілея»); –– переможець творчого конкурсу серед представників засобів масової інформації Рівненщини в номінації «Фотожурналіст-2013 року» у статусі фотокореспондента газети «Рівне-ракурс» [5].

Жанр фотографії, – так склалося у вітчизняній культурній практиці, – залишався тривалий час тим жанром, кадри фахівців якого готувалися виключно методом проб і помилок, тобто виключно у фотостудіях або приватно. І лише на початку ХХІ століття його навчання чи вивчення стало можливим у спеціалізованих формах, тобто у навчальних закладах різних рівнів акредитації чи, приміром, безпосередньо у творчому середовищі – при Першому Національному телеканалі України (з вересня 2013 р.). Фотомистецтво сьогодні введено і до класифікатора спеціальностей МОН України, за якими здійснюється підготовка цих фахівців навіть на рівні освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр», а отже і на офіційному (освітянському) рівні фотографія стала (чи, краще б сказати, визнана) тим видом художньої культури, який почали вивчати. І хоча ця практика здійснюється лише поодиноко в колишніх інститутах культури, що стали сьогодні факультетами гуманітарно-педагогічних університетів, Інституті екранних мистецтв, Національному університеті культури і мистецтв (м. Київ), науково-методичне підґрунтя під неї вже підведено. Інакше кажучи, відтепер можна вести мову про цілеспрямоване, комплексне відтворення вітчизняного художнього досвіду, його фаховий аналіз у контексті зі світовими тенденціями. Цікаво відзначити, аналізуючи їх доробки та конкурсні експонування, що маючи достатньо помітну кількість місцевих фотохудожників у краї, вони не мають повторів хоча б у напрямі діяльності. Кожен із них діє виключно в оригінальній манері, що засвідчують, приміром, наші обласні установи культури, прикрашені роботами цих майстрів. Сьогодні молодь Рівненщини ґрунтовно вивчає, сподіваюся, цей досвід у потужному позанавчальному культурно-дозвіллєвому закладі, яким є Палац дітей та молоді, а також Будинках культури й по окремих студіях, школах і гуртках, які очолюють неодноразово згадані навіть у наших публікаціях Олександр Харват, Олександр 160


Купчинський, Едуард Хитрий, Сергій Бусленко, Олексій Потянок та інші їх послідовники і однодумці. Тож, треба думати, що вони, маючи за плечима достатній мистецький і організаційний та життєвий досвід, зможуть виховати покоління вже нових професіоналів, здатних зберегти за фотографією її важливу якісну характеристику під назвою «мистецтво» та продовжити здобутки, які має Рівненщина у цій культурній площині сьогодні. Історія продовжує писатися фотооб’єктивом, збагаченим новими технічними можливостями та знаннями і культурним досвідом сучасного митця. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.

2. Дацков А. Яринівський шлях: нарис / А. І. Дацков. – Рівне: Волинські обереги, 2010. – 152 с.

3. Денисюк В. Т. Зачаровані мистецтвом: історико – краєзнавчий нарис / В. Т. Денисюк. – Луцьк: ІНІЦІАЛ, Надстир’я, 1997. – 160 с.

4. З інтерв’ю з В. С. Рябунцем, проведеним С. В. Виткаловим 15 жовтня 2013 року // Приватний архів автора.

5. З інтерв’ю, проведеного С. Виткаловим з фотохудожником О. Потянком 15 квітня 2012 року // Приватний архів автора.

6. Звіт Народної аматорської кіностудії «Волинь» за 25 років роботи (1969–1994) // Поточний архів НАК «Волинь». – П. № 5 (м. Луцьк).

7. Новини краєзнавчої літератури. Поточний бібліографічний покажчик публікацій за 2000– 2013 рр. – Рівне: ОНУБ, 2014. 8. Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас // Вибрані твори / Хосе Ортега-і-Гассет: перекл. з іспанської В. Бурггардта, В. Сахна, Ю. Товстенка. – К.: Основи, 1994. – С. 15–139 [420 с.].

9. Хренов Н. А. Зрелища в эпоху восстания масс / Н. А. Хренов; Гос. ин-т искусствоведения М-ва культуры и массовых коммуникаций РФ. – М.: Наука, 2006. – 646 с.; іл.

Резюме

Аналізується стан розвитку сучасного кіно-фото мистецтва в краї та його еволюція: на прикладі творчості Олексія Потянка. Ключові слова: кіно-фото мистецтво, фестиваль, художня діяльність, культура, особистість, Волинь.

Summary

Oleksij Potyanok and modern photographic art of the Rivne area The development state of modern cinema and photographic art in the region and its evolution on the example of creative activity of Oleksii Potyanok are analyzed here. Key words: cinema and photographic art, festival, artistic activity, culture, personality, Volyn.

161


4.3. Олександр Купчинський у культурно-мистецькій площині краю: духовність і бізнес: специфіка взаємовпливів УДК 77:04 Регіональна культурно-мистецька практика, як уже неодноразово наголошувалося навіть у наших публікаціях, – одна з найоригінальніших та найяскравіших сторінок вітчизняної історії культури. І це не дивно. Адже саме на регіональному рівні формуються або побутують численні й достатньо специфічні форми мистецького мислення і художнього самовиявлення. І саме регіональна культура є важливою складовою феномену під назвою «Національна культура України», визначаючи увесь спектр її барв. Олександр Купчинський Тож характерною рисою сьогодення (весна, 2012 р., автопортрет) республіки є й відповідна активізація регіональних досліджень [3], які, хоча і вирізняються достатньою строкатістю щодо наукових вимірів та підходів до вивчення того чи іншого явища, постаті тощо, глибини розробки обраної проблеми, інструментарію, за допомогою якого планується одержати відповідний результат, однак засвідчують щире бажання місцевих дослідників вивчати усі явища, притаманні цій культурній ситуації. І саме у такий спосіб їх розвідки й складають важливий аспект джерельної бази для подальшого вивчення культурного простору України ХХІ століття. В одній із своїх розвідок [1] ми вже здійснювали спробу класифікувати рівненських митців, зокрема й майстрів художньої фотографії, за ознакою ставлення до творчості та намагалися обґрунтувати думку про те, що бізнес і мистецтво – це цілком реальні і дуже потрібні речі в умовах сьогодення, що приносять, як правило, добрий творчий результат. Йдеться не про фінансовий зиск від реалізації творів мистецтва, а про бізнесмена-митця, який свої кошти значною мірою спрямовує на подальше його (мистецтва – авт.) вивчення, пропаганду і поширення в соціумі, залишаючись вільним у виборі форм власної діяльності, інтенсивності експоненської роботи тощо і впливаючи таким чином на культурне середовище краю. Це можна сказати і про єдину поки що в краї приватну галерею європейського живопису «Євро-Арт». Хоча, знову ж таки, єдиною є й фотогалерея «Сальвадор Далі», як єдиним є і арт-кафе «Blues&Jazz» – місце проведення міжнародних фестивалів джазового мистецтва. І саме вони, ці затишні центри відпочинку, давно визначившись у своїй, так би мовити, спеціалізації, роблять наше місто унікальним щодо розвитку культури. Яскравим представником подібного тандему «бізнес-мистецтво» в краї є Олександр Купчинський. Мета статті – розкрити напрями організаційно-творчої діяльності одного з помітних представників сучасного фотомистецтва Рівненщини. 162


О. Купчинський сьогодні належить до успішних бізнесменів міста, у якого стабільна і достатньо прибуткова справа. Однак все це лише допомагає йому самореалізовуватися у житті, тобто його бізнес – скоріше за все – засіб для досягнення віддаленої в часі мети, аніж форма постійного покращення добробуту чи самоствердження за допомогою подальшого розширення бізнесу. І його приватна фотогалерея «Сальвадор Далі» – тому переконливе свідчення. Адже саме бізнес допомагає Олександрові активно спілкуватися з колегами з багатьох європейських країн, надихаючись спілкуванням і спогляданням різних творчих манер, технічних можливостей і прийомів тощо, врештірешт, це ефективна форма, що сприяє йому в бажанні побачити світ і подати власне його бачення, реалізовувати численні особисті мистецькі проекти, які, в принципі, як і мистецтво регіонального рівня загалом, не дають фінансового прибутку. Натомість вони лише потребують постійного притоку коштів на експонування, апаратуру, технічне забезпечення імпрез тощо. Але вони, ці проекти, у той же час роблять те, що неможливо реалізувати будь-якій формі бізнесу – вони формують людину іншою, акцентують її увагу на духовному, показують чи, краще б сказати, підштовхують, до формування власної думки про те, що життя – це не лише «хліб і видовища» і прожити його можна не лише постійно нарощуючи капітал. Тож у його фотогалереї зібрано не лише безліч оригінальної інформації про фотомитців світу, їх мистецькі презентації, фрагменти робіт, шаржі, історії з їх становлення, тобто багато з того, що засвідчує, що людина може жити інакше, не лише зосереджуючись на матеріальному, а інша людина – фанат цієї справи, – також може дивитися на жанр фотографії, як на глибоке мистецтво з широким спектром своїх виражальних засобів. Узагалі, знаходячись вже на порозі сходинок до цієї галереї, відчуваєш чи очікуєш на зустріч із таємничим світом, чимось чи не (над) звичайним. Хоча, в принципі, так і повинен будуватися справжній клуб. Йдеться про його форму, як місце, центр спілкування однодумців, людей, близьких духом один одному, а не про приміщення у звичному для нас сенсі цього слова. І аромат, а згодом і смак справжньої італійської кави, це значною мірою підсилює, як і підсилює загалом приємне враження камерна (клубна) атмосфера, яку створює ненав’язливий сервіс і все, що є у цих невеличких підземних приміщеннях, зі смаком облаштованих Олександром. Гортаючи сторінки його творчої біографії, підготовленої колегами, а отже, дещо романтизованої загалом, утім, недалекої від реальності, відчуваєш, а згодом – у спілкуванні, і переконуєшся, що значне місце в його формуванні як особистості відіграв Петербург. Про це Олександр із захопленням розповідає завжди. Усі ті елітні літературно-мистецькі клуби «Північної Пальміри», стіни яких пам’ятають і зберегли атмосферу Андрія Бєлого та Сергія Єсеніна, Олександра Блока і Анни Ахматової, а також Володимира Маяковського, Зінаїди Гіппіус, Олександра Мережковського, Марини Цвєтаєвої, як і дещо раніше, інших своїх гостей – Кирила та Андрія Розумовських, Михайла Глінку, Олександра Пушкіна чи Олександра Бенуа, Сергія Дягілева і Сергія Лихваря і ще безлічі інших, не менш оригінальних майстрів пера, пензля, сцени, філософської думки чи… політичної інтриги, мабуть, залишилися десь на підсвідомому рівні в інтелігенції світу і пульсують сьогодні у віртуальному вимірі глибокого мистецтва символізму, яке залишилося нам у спадок від «срібної доби російської культури», або її відгомоні, помітному по багатьох маєтках української інтелігенції (братів Галаганів, Петра і Данила Апостолів, Миколи Гоголя та Євгена Гребінки), в якій чи не найголовніше місце посідали високий інтелект, емоції, чуттєвість, що бентежили думки тисяч людей у неспокійному ХХ столітті, принаймні у першій його третині, залишивши нам у спадок чимало блискучих зразків інтимної чи громадського 163


звучання лірики, щоденників, що й сьогодні залишаються предметом захоплень значної частини наших співгромадян, у першу чергу, інтелігенції, виступаючи джерелом натхнення людям із художнім баченням життя. Усе це, той дух епохи, він – Олександр Купчинський – намагається втілити чи відтворити (наскільки це можливо у форматі підвального приміщення, однак надзвичайно затишного і комфортного, з любов’ю до мистецтва оформленого) у своїй галереї. Саме там, у фотогалереї, відбуваються численні зібрання інтелігенції міста, камерні концерти, зустрічі людей самих різних векторів художнього смаку, уподобань, бачення проблем життя, людей, дещо специфічних за сприйняттям, утім – достатньо оригінальних, яким є що сказати чи продемонструвати, для яких спільним і важливим залишається сам предмет, факт цього спілкування. І взагалі, перебуваючи у приміщенні галереї, приходить на думку, що саме там, у маленьких і затишних залах «Сальвадора Далі», й починалися «Клуби творчої молоді», як форми зібрання молодих, дещо амбітних, однак, здатних до активних практичних дій, людей. Тут були і представники Клубу бізнесменів міста, яким також є що сказати один одному і місцевому керівництву. І «Стратегічна рада міста», започаткована свого часу Олексієм Губановим – теперішнім заступником Голови з гуманітарних питань обласної державної адміністрації, також, мабуть, результат цих спілкувань. Адже «… якщо оволодіти мистецтвом спілкування і зустріти тотожну душу, то людина може бути не лише щасливою, але й найщасливішою» – цей класичний, афористичний вислів Екзюпері не спростував ще жоден філософ, бізнесмен чи будь-хто навіть у пересиченому жадобою до наживи ХХІ столітті. Олександр – далеко не проста людина, у звичайному вимірі цього слова, що має чималий життєвий досвід, а також досвід спілкування як із представниками бізнесу, так і з митцями. Він – самодостатній в усіх вимірах, певною мірою – естет. Тож слова радянського класика-символіста 20-х років ХХ століття, Володимира Маяковського, творчість якого імпонує Олександру – «… тот, кто постоянно ясен – тот, по-моєму, просто глуп» – жодним чином не можна прикласти до його характеристики. Людина, сформована в іншій політико-соціальній системі, що може порівняти (і постійно це робить) сучасний стан нашого життя, ставлення до багатьох його проблем і форм їх вирішення, – вона залишилася достатньо оригінальною і вільною у судженнях, не втратила інтересу до навколишньої дійсності; постійно знаходиться в русі. І його вибір на користь мистецтва також є певною якісною характеристикою особистості, переконливим свідченням того, що в Україні, принаймні на її регіональному рівні, активно формується новий тип інтелігенції з новими потребами і новими вимогами до життя і до самого себе. І саме за такою Україною – майбутнє. Його хоббі, чи краще б сказати, творче захоплення – чорно-біла фотографія, оскільки саме вона надає можливість загострено побачити (а не лише подивитися на) життя. Тому він, віддаючи невеличке, утім затишне приміщення галереї під чергову експозицію, більш захоплюється творчістю тих митців, які акцентують увагу на людському вимірі життя, подають його незвичний (життєвий) ракурс (і найперше – творчістю львівського фотомитця Володимира Дубаса, фотовиставка якого демонструється сьогодні і до репрезентації її фрагментів він повертається досить часто; а також Володимира Нікітенка, Олександра Жиліна, Миколи Тинкалюка, Євгена Комаріва. Є серед них і чимало іноземних колег – Гарік Аванесов, Гуннар Бінде, Ян Саудек та ін.). Олександр – представник вже нової генерації бізнесу, для якої класична схема К. Маркса стосовно розвитку нового (капіталістичного) суспільства про те, що «гроші – товар – гроші 1» у принципі – беззаперечна, однак, не головна у житті. Хоча він також 164


повною мірою дотримується і поділяє думку класиків німецької політекономії другої половини ХІХ століття про те, що «… для того, щоб займатися філософією (у широкому сенсі цього слова – авт.) – потрібно їсти, пити та мати дах над головою…» [4; с.593–594]. Отже, хто і який він, Олександр Купчинський? Народився 1 квітня 1955 року в невеликому містечку Черняховську, що в Калінінградській області, в родині службовців. Із п’ятирічного віку живе в м. Рівному. Закінчив Рівненський державний текстильний технікум. Із дитинства він мріяв стати художником і впевнено йшов до своєї мети. Як фотограф одержав початкову професійну підготовку в Московському народному університеті мистецтв на факультеті фото-кіно-режисури (була така заочна, а у сучасному контексті – дистанційна) форма підвищення кваліфікації у радянську добу, через яку пройшли десятки тисяч молодих обдарованих людей, змінивши згодом свою професію, або змінившись навіть зовні від спілкування з мистецтвом, пізнавши його ази, а згодом – і глибини). Ще в далекому 1977 році на напіввійськовому підприємстві «Газотрон» (м. Рівне) він разом із професійним фотографом Миколою Демченком, створили фотоклуб «Орбіта» – один із перших фотоклубів нашого міста. У 1977–1990 роках Олександр був навіть заступником голови цього фотоклубу. У 1979–1990 роках він – голова слайд клубу «Міф», в творчому активі якого організація безлічі фотовиставок, конкурсів слайдів і слайд-фільмів, підготовка й проведення в м. Рівному ІІІ Всесоюзного фестивалю народного мистецтва «Полісся – 90», ІІ Всесоюзного конкурсу слайд-фільмів та інших помітних заходів на тлі суцільного занепаду духовного життя і його криміналізації та комерціалізації. Однак із розпадом СРСР, коли завершилася епоха самодіяльних і безкоштовних ініціатив, клубна робота, як відомо, почала згортатися також і Олександр Купчинський зайнявся кавовим бізнесом, заснувавши фірму «Юліка». Проте уже на початку 2000–х років він знову повернувся до мистецтва, якого, втім, на довго і не полишав, і у квітні 2005 року організував власну персональну виставку у місцевому кінопалаці «Україна». Його роботи були помічені фахівцями та громадськістю. А ще у 2002 році він був прийнятий до членів обласного відділення Національної спілки фотохудожників України, активно зайнявшись відтоді організаційно-творчою діяльністю. У 2006 році відкрив першу в місті приватну фотогалерею, давши потужний поштовх популяризації й розвитку фотомистецтва в краї у нових його формах. А 2008 року створив першу в м. Рівному приватну фотошколу, також стимулювавши появу подібної форми навчання нашої молоді у сфері дозвілля в краї. І понад 30 її випускників складають сьогодні потужний творчий потенціал для подальшого розвитку фотомистецтва Рівненщини і є зразком, який засвідчує іншу форму проведення вільного часу сучасною молоддю. Сьогодні Олександр Купчинський бере активну участь у різноманітних міжнародних фотоконкурсах, пленерах, багато подорожує, знайомлячись із культурним життям та спадщиною інших країн, виявляє високу соціальну активність. Робить це так, як і поступала творча особистість ще у ХVІІ столітті, вважаючи лише власний культурний досвід і здобуті знання мірилом освіченості і справжності людини. Він – член фотоклубу «Простір фото» (м. Рівне). Організатор понад 70 художніх виставок в Україні та за кордоном. Автор 12 персональних фотовиставок в Україні, Польщі, Словаччині, Китаї, Італії, Кіпрі, острові Крит, де в інокультурному середовищі розширює уявлення й про Україну. Все це, звісно, вимагає значних коштів. Тож у цьому зв’язку його бізнес і мистецтво виступають, як ніколи, доречними партнерами. І 165


бізнес допомагає йому не обмежуватися у формах виявлення творчої думки та пошуку вдалого ракурсу бачення життя. Його окремі творчі роботи («Магдалина», «Глянець», «Ноша», «Мудрість», «Портрет чоловіка з люлькою», «Зиґзаґ», «Старець», «Світло й пітьма», «Життя крізь скло», «Асоціації», «Емансипе» пройшли конкурсний відбір та були представлені на 17 міжнародних виставках FІAP. А фотоколаж «Емансипе» відзначений навіть Золотою медаллю в номінації «Тіло» міжнародної виставки «З любов’ю до жінки» (м. Львів). «… Фотомистецтво – це моє життя. Бізнесу в цьому немає. Це стовідсотково – хобі… На кілька років довелося повністю зануритися в бізнес, щоб забезпечити себе матеріально, аби одержати можливість згодом більше часу присвятити улюбленій справі» – постійно наголошує він. Утім, інакше все б розвивалося значно складніше. Протягом лише 2008 року в галереї О. Купчинського були представлені художні твори 15 закордонних авторів. Цей проект одержав назву «Відомі фотохудожники світу в галереї О. Купчинського». «… Бельгієць, італієць, турок, чех, японець, серб, американка, молдаванин, китаєць…, – я не просто висмикнув абикого, – зазначає Олександр… Це – кращі фотохудожники у своїх країнах, що входять до числа кращих фотохудожників світу. … Експонувалося по 54 роботи кожного автора, аби глядач склав достатньо повне уявлення про кожного з них. Цю колекцію було показано також у Києві, Одесі, Луцьку, Львові» [2]. Його галерея сьогодні – це справді постійно діючий культурний центр, де завжди хтось експонується чи відбуваються обговорення нещодавно проведеного заходу. Сьогодні Олександр планує підготовку до друку фотоальбому «50 кращих фотохудожників світу» і, сподіваємося, що незабаром український поціновувач фотомистецтва буде мати змогу споглядати ще один яскравий мистецький проект. У галереї Олександра було реалізовано також новий яскравий арт-проект «Фотоклуби України», покликаний познайомити глядачів із творчістю й стилем фотошкіл різних міст нашої держави. А з січня по травень минулого, 2011 року, рівненчани побачили художні колекції членів фотоклубів міст Львова, Ялти, Одеси. На черзі – фотоклуби Миколаєва, Харкова, Києва, Івано-Франківська. А каталог клубних колекцій учасників вернісажу чергового VІІІ фестивалю фотоклубів України (К., 2013) уже дістав визнання в усіх тих, хто до цього виду мистецтва дотичний. Та й історію цього виду мистецтва також потрібно зберігати! Треба відзначити, гортаючи сторінки цих альбомів, що незаперечною їх перевагою є те, що вони друковані з урахуванням усіх технічних можливостей сучасної фотографії та поліграфії. Тому вже навіть цим становлять інтерес професіоналів і любителів. Проект «Відомі фотохудожники світу в арт-галереї «Сальвадор Далі» О. Купчинського презентувався і на Всесвітньому конгресі FІAP 2008 року в Словаччині, а у 2009 році – на острові Крит. А проект «Провідні фотохудожники України», як і наступний – «Відомі фотохудожники світу» – експонувався також у бібліотеці ім. Лесі Українки, що на вул. Великій Житомирській у м. Києві. І всюди вони мали широкий розголос. Яскраві фотовиставки відбулися у його галереї й у вересні 2012 року. І цей жанр художньої культури на Рівненщині сьогодні демонструє високий креатив, високу соціальну активність місцевих майстрів, нестримне їх бажання писати окрему сторінку вітчизняної історії самостійно. Це можна сказати й про наступну виставку (19 квітня 2013 року) з промовистою назвою – «Будь молодим і замовкни» – відомого французького майстра художньої фотографії Еріка Вазоллера, члена німецького прес-агентства Zeitenspiegel (Штутгарт), номінованого на Prix Nierce (Франція, 2006 р.) та володаря Grand Prix of 166


Fotofestiwal (Польща, 2008 р.), організовану в арт-кав’ярні Олександра. У своїй творчості цей автор значною мірою акцентує увагу на українській соціальній проблематиці (спортсмени-інваліди, підлітки з «важкою» біографією, юні жінки «легкої поведінки» тощо), однак споглядаючи її крізь призму дитинства, його справжності та щирості. Його нова серія портретів виводить на перший план українську молодь із невеликих провінційних міст та сіл, розташованих у далечині від мегаполісів і новітньої цивілізації, обмеженій благами цивілізації, однак ту молодь, що формується під впливом прадавніх духовних ознак і всього того, що функціонує в майже закритому для інокультурних впливів просторі. Утім, перевагою його фото робіт є те, що автор не працює традиційним репортажним методом, а спочатку знаходить із своїми героями емоційне взаємопорозуміння і лише потім починає фотографувати. І йому вдається досить часто вловити тонкі відтінки психологічного стану молодих людей, знайти цікаві композиційні рішення навіть досить драматичних сюжетів. Серед іншого, оригінальною є й виставка відомого болгарського фотомитця Любомира Сергєєва «Метаморфози емоцій», що експонувалася декілька тижнів у галереї Олександра, починаючи від 10 травня 2013 року. Останній, до речі, входить до 200 кращих фотохудожників світу. Взагалі, як це не дивно, представники жанру фотографії виявилися найбільш активними серед усіх інших представників сучасного мистецтва Рівненщини. Тому цілком логічно, що всі ці різноаспектні, часто достатньо відверті й неординарні експонування постійно гуртують публіку навколо його арт-кав’ярні, яка перетворилася не лише на місце, де можна переглянути чергове експонування, але й є центром спілкування молоді, принаймні мистецтво фотографії цьому сприяє повною мірою. А наприкінці липня цього ж року Олександр організував ще одну власну повноцінну закордонну фотовиставку на узбережжі Коста-Бланки (Іспанія) в досить широкому творчому амплуа: «портрет», «ню», «графіка», «пейзаж», яка викликала інтерес іноземного глядача. Цьому передувала й презентація власного фотоальбому, де зібрано кращі роботи майстра в різних жанрах і зроблених у різний час. «… Мрію, – розмірковує Олександр, демонструючи чергові свої експонування, що колись на книжковій полиці поруч із художніми альбомами «Ермітаж» і «Третьяковська галерея» буде стояти і фотоальбом «Українські фотохудожники», за яким вивчатимуть мистецтво українських фотомайстрів. Хочеться, щоб про них знав увесь світ, щоб їх вивчали в школі… Адже фотографія – універсальна, образна мова міжнародного спілкування. За її допомогою, як і, до речі, мистецтвом загалом, долаються мовні бар’єри. Вона – місток взаєморозуміння для людей з різним суспільним устроєм,… різних національностей. Це – міст над часом і простором. Можливість людям різних країн довідатися одне про одного, а фотографам – ще й оцінити роботу своїх колег, чомусь навчиться й навчати самим. Ось чому для мене так важливо те, що я роблю», – наголошує насамкінець нашої зустрічі в затишній арт-кав’ярні з оригінальним інформаційно-художнім та інтер’єрним насиченням, Олександр [2]. Хоча не лише експонування творчих робіт фотомитців та спілкування на їх підставі відбуваються в галереї Олександра. Приміром, наприкінці серпня 2013 року в цьому оригінальному приміщенні було проведено невеличку персональну виставку образотворчих робіт рівненського психолога С. Гривківської під назвою «Інтуїція» – кольорова абстракція місцевого аматора, художні зразки якої вона використовує у своїй професійній діяльності. Або саме у приміщеннях «Сальвадора Далі» декілька років тому відбулася цікава серія вокальних вечорів, присвячена історії романсу та його виконавцям, яку ініціювали колишні випускники місцевого інституту культури 167


В. Черепуха, Т. Подкопаєва, В. Захарова, а також заслужений артист України, харків’янин, теж випускник цього ж інституту, Олег Дзюба. І низку подібних, різнопрофільних за своєю сутністю заходів, що тут відбуваються чи відбулися, можна продовжувати. Утім, і ця, і їй подібні імпрези лише розширюють коло відвідувачів та тих, хто долучається до мистецтва в його широких художніх вимірах. І це повною мірою «вписується» в загальний контекст діяльності галереї, оскільки в його (Олександра – С. В.) особистому баченні простір нашого міста – це безліч різноаспектних, компактних, культурно-насичених осередків із самим неочікуваним сальдо творчого самовиявлення митців та організаторів культурного життя. Таке місто буде цікаве всім. І тим, що мають достатньо високий художній смак та модус культурно-мистецьких потреб і будуть себе реалізовувати в одних творчих осередках, і тим, для яких подібні питання лише стають привабливими та є предметом спеціального обговорення у своєму творчому середовищі. Щось подібне він постійно бачить у країнах Європи. Але важливим в контексті нашої розмови є зовсім інше. Сьогодні культурний простір наших міст, як і України загалом, формують, і ця тенденція чим далі все більше набирає обертів, вже інші люди, що інакше дивляться і бачать світ та своє призначення і місце в ньому. І від їх соціальної та творчої активності багато в чому залежатиме наше майбутнє, шляхи реалізації поставлених перед новою державою проблем, оскільки молодь концентрується саме там. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Олексій Потянок і сучасне фотомистецтво Рівненщини / C. В. Виткалов // Мистецькі

грані: щомісячний журнал з питань мистецтва. – 2012. – № 6 (33). – С. 31–32 [Рівне]; він же: Багатогранність таланту – дітям: штрихи до характеристики художньої школи м. Рівного / С. В. Виткалов // «Погорина»: літ. – краєзнавчий журн. Рівненщини. – 2012. – № 2 (20/21). – С. 344–345.

2. З інтерв’ю з Олександром Купчинським, проведеним Сергієм Виткаловим 28 березня 2012 р. у галереї «Сальвадор Далі» // Приватний архів автора.

3. Левчук К. Мелодії Поліського передзвону (культурна творчість мешканців сіл Волинського Полісся у ХХ столітті) / К. Левчук. – Костопіль, 2006. – 187 с.; Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.: іл.; Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини: енцикл. довідн. Вид. 2 / Богдан Столярчук. – Рівне: О. Зень, 2011. – 317 с. та ін.

4. Маркс К. Из ранних произведений // Маркс К., Энгельс Ф. // Собр. соч. Т. 3. – М.: Политиздат, 1956. 5. Хренов Н. А. Зрелища в эпоху воссстания масс / Н. А. Хренов; Гос. ин-т искусствоведения М-ва культуры и массовых коммуникаций РФ. – М.: Наука, 2006. – 646 с.; іл.

6. VІІІ Фестиваль фотоклубів України: каталог клубних фото колекцій учасників вернісажу. – К., 2013.

Резюме

Розглядається художнє життя сучасної Рівненщини (на прикладі діяльності одного з його організаторів – О. Купчинського). Ключові слова: художня фотографія, культурно-мистецьке життя, Рівненщина, бізнес, приватна ініціатива.

Summary

The modern Rivne area is through the prism of artistic photo (before the exit of album a photo) The artistic life of modern Rivne region (on the example of one of its organizers – O.Kupchynskyy) is examined here. Key words: an artistic photo, cultural and art life, Rivne region, business, private initiative.

168

РОЗДІЛ V.  ТЕАТРАЛЬНА ТВОРЧІСТЬ У ДОБУ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: ФОРМИ ПРОЯВУ

5.1. Театральне аматорство регіону в організаційно-творчій ініціативі Атталії Гаврюшенко УДК 792 Важливе значення у житті людини, а надто молодої, має її творча самореалізація, якої сьогодні часто бракує у сфері професійної (виробничої, навчальної тощо) діяльності. Тому час від часу вона змушена шукати заняття, де ці можливості надаються. І в цьому зв’язку дозвілля і є саме такою сферою. Тож не викликає заперечень той факт, що клубні форми роботи в широкому їх розумінні та контексті вітчизняного й зарубіжного досвіду й надалі матимуть тенденцію до збереження, адже одвічно закладене у людині бажання щось робити самому залишається актуальним і в новому тисячолітті, а суспільно-політичні негаразди, об’єктивно зростаючий культурний рівень, і в той же час підвищена самотність особи у цьому світі, викликана загальновідомими чинниками, лише загострюють ситуацію творчої самореалізації особистості, її широких духовних контактів. Перед тим, як продовжити розгляд зазначеного вище питання, спробуємо дати власну інтерпретацію окремим фаховим термінам. Під терміном «художня самодіяльність», на нашу думку, мається на увазі спеціально організований художньо-творчий та виховний процес, мета якого – досягти відповідного художнього (культурного) продукту, виховуючи певним чином у відповідному напрямі його учасників. Тоді як аматорство – це художня діяльність, що розгортається поза межами спеціально створених установ культури (клубних чи – ширше, культурно-освітніх закладів), без спеціально підготовлених керівників, методистів тощо. Принаймні саме так тлумачилися ці терміни в радянській політичній системі. Достатньо переглянути, у підтвердження, праці російських (Є. Смирнової, А. Каргіна, В. Тріодіна, Ю. Закшевера, Ю. Соколовського та ін.) [4] чи українських (Ф. Прокофьев, О. Сасихова, С. Піналова) дослідників [3]. Та й мета радянської політичної системи, як відомо, полягала в якомога ширшому охопленні своїм впливом, зокрема й у сфері вільного часу, населення. Сьогодні ці терміни (як і, на жаль, майже вся термінологія сфери культури), часто вживаються як синоніми (породжуючи низку теоретико – прикладних проблем), хоча помітна тенденція до усунення поняття «художня самодіяльність» із культурного обігу 169


взагалі, що не є коректним. Адже чимала частка художнього продукту, що виробляється у сфері дозвілля, й надалі виробляється в умовах художніх гуртків, під керівництвом художніх керівників чи методистів, тобто представників державного сектора. І цьому передує попередньо організована система здобуття спеціальних навичок під керівництвом педагога. Та й клубна мережа сьогодні, у порівнянні з 1991 роком, загалом по Україні скоротилася лише на 10% [2; с. 15]. І факт перейменування колишнього клубу на народний будинок чи установу для реалізації громадських ініціатив по суті не змінює його дозвіллєвої сутності. Утім, яку б назву не використовували для означення художньої діяльності людей у вільний час, вона є ефективною вже сама по собі, оскільки не лише певним чином структурує (організовує) вільний час цих Атталія Гаврюшенко. людей, але й культурно насичує їх духовний Фото А. Мізерного простір, адже знайомить із світовим культурним надбанням. У цьому зв’язку справу, яку вже кілька десятків років організовує Атталія Матвіївна Гаврюшенко, можна повною мірою віднести до подвижництва, адже через Народний молодіжний театр Міського Палацу культури «Текстильник», очолюваний нею, пройшло чимало молодих людей, які саме через цей театр зрозуміли не лише сутність театрального мистецтва загалом, але й долучилися до справжніх культурних цінностей, зробили цікавим своє дозвілля тощо і з цим надбанням пішли по життю, створюючи навколо себе потужне культурне середовище, в якому цінується духовність. Адже, як стверджував класик: «… якщо оволодіти мистецтвом спілкування і зустріти подібну до себе душу, то людина може бути не лише щасливою, але й найщасливішою». Однак, жоден класик чи будь-хто у цьому складному, сучасному, перенасиченому культурними благами (часто сумнівної якості), світі не довів, що придбавши, приміром, нерухомість чи купивши найкращий або найдорожчий автомобіль, – людина стає найщасливішою. У цьому зв’язку Рівненщина може пишатися такими подвижниками: є їх чимало у сфері декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, що роблять іншим наш побут та художньо прикрашають Волинський край; є вони у сфері духовної музики, відродивши практику церковного хорового співу і розширивши межі його функціонування, вивівши його на концертну естраду і, беззаперечно, є вони в театрі – надзвичайно важливому чиннику духовного поступу будь-яких часів і народів. Сфера їх творчої самореалізації в сьогоденні достатньо широка: це – і «Театр на Боярці», створений одним із випускників кафедри театральної режисури місцевого Інституту мистецтв, що постійно живе в умовах експерименту, стаючи надзвичайно притягальною структурою для молоді. І чимало студентів цієї кафедри перше знайомство з азами театрального мистецтва здобули саме там; чи театр «Яблуко», що функціонує при Гуманітарному університеті і своєю діяльністю намагається відволікати молодь від асоціальних 170

Розділ V.  Театральна творчість у добу новітньої історії України: форми прояву

проявів у її поведінці; це і різноманітні театральні групи Палаців культури чи сільських клубів, що своєю майже щоденною працею урізноманітнюють побут широкого загалу. Це, врешті-решт, і ті локальні фестивалі театрального аматорського мистецтва, на які збираються усі небайдужі до мистецтва люди. І хоча вони вже не нараховують тисяч глядачів, як це було у попередню добу, однак, там збираються справжні шанувальники театрального мистецтва. Атталія Гаврюшенко під час вручення міським Кожен із таких колективів головою В. Хомком посвідчення «Почесний живе своїм життям, кожному громадянин міста Рівне» притаманне своє бачення історії (серпень, 2012 р., фото С. Виткалова) та відчуття сучасності. Однак кожен із них надає своїм учасникам широкі можливості для творчої самореалізації і саме в цьому залишається важливим чинником духовного простору краю. Про один із таких театрів і піде мова. Він зберігся у пам’яті і свідомості рівненчан як Театр Атталії Гаврюшенко! – Людини із значним сценічним досвідом і творчою вдачею і невичерпною енергією та любов’ю до людей. Актриси, що зі своїм партнером по сцені, а згодом і її чоловіком – Народним артистом України Анатолієм Гаврюшенком, створили чимало яскравих ролей, залишивши помітний слід на сцені Рівненського Академічного музично-драматичного театру та у серцях вдячних жителів краю. А у сфері театрального аматорства її «акторська команда», сформована з представників різних професій була неперевершеною взагалі, демонструючи глядачу різного віку та художніх уподобань величезні потенційні духовні можливості людини. Кожен свій вихід на сцену Атталія Матвіївна пам’ятає з неймовірною точністю. А шанувальники таланту актриси, у свою чергу, пам’ятають її чимало блискучих ролей: Мавру («У неділю рано вранці зілля копала» О. Кобилянської), Варку («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Матір («Мати» К. Чапека), Жанну («Жанна» О. Галіна), Спірідоновну («6 липня» М. Шатрова), Матінку Кураж («Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта) та багато інших, більш чи менш яскравих, однак тих, що запам’яталися. Цікаво і не просто складалася її мистецька доля: дочка репресованого та оригінальна актриса в музично-драматичних колективах України, зокрема професіональних театрах Охтирки, Тернополя, Дрогобича, Коломиї, Сум та Рівного, у творчому доробку якої чимало різнохарактерних ролей, а головне – сценічний досвід спілкування з достатньо специфічною за ментальними ознаками західноукраїнською публікою, вона шукала іншу сферу творчої самореалізації. Проте творча, невичерпна енергія пані Атталії ніколи не обмежувалася лише роботою в професійному театрі. Ще у далекому 1968 році у неї виникає ідея створити молодіжний самодіяльний театр при Рівненському державному педагогічному інституті. Певний час цей театр називався «студентським» і саме з ним вона намагається реалізувати все те, що не вдається повною мірою на професійній сцені, життя якої обумовлено «своїми правилами гри». 171


Щось подібне і майже у той, політично заангажований час, почали реалізовувати її колеги «по цеху» на інших теренах СРСР, зокрема В’ячеслав Спесивцев (Москва), створивши перший експериментальний театр, що своїм тематичним розмаїттям, а головне – формою подачі матеріалу – виходив далеко за межі усталених мистецьких стандартів. Тепер вже Народний молодіжний театр (від 1978 року) відзначає свій сорок четвертий сезон; його колектив став однією великою мистецькою сім’єю, здатною опанувати різновекторний репертуар (адже майже 40 акторів-аматорів – це справді потужна творча одиниця), яку знають не тільки у нашій області, але і далеко за її межами. Участь і численні відзнаки – від Гран-прі до дипломів у номінаціях («За кращу режисуру», «Король епізоду», «За кращу роль», «Кращий акторський ансамбль» тощо) у Всесоюзних (огляд аматорських колективів і Диплом І ступеня за виставу М. Шатрова «Кінь Пржевальського»), Міжнародних («Рампа дружби», м. Євпаторія) та Всеукраїнських («Від Гіпаніса до Борисфена», м. Очаків, фестиваль театрального мистецтва у м. Прилуки тощо) фестивалях, нагороди на обласних конкурсах та багатьох мистецьких звітах (м. Рівне) – все це не лише аплодисменти, квіти, увага глядача, але й натхненна робота над собою, спроба об’єднати творчий колектив у справі вирішення спільних сценічних завдань, створити спільне культурне поле, у якому навіть живеться інакше. Усі ці роки в репертуарі вже її Театру-творчої лабораторії були зразки драматургії, що стверджувала вічні істини – любов до Батьківщини, рідної землі, до батьків, прищеплювали і формували добро, людяність, високі почуття, кохання. Це – п’єси Лесі Українки, В. Винниченка, Т. Шевченка, І. Франка, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, М. Булгакова, Ю. Бондарева, М. Арбузова, Г. Горіна, Гарсіа Лорки, Дж. Псафаса, М. Старицького, М. Кропивницького, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Стельмаха, С. Альошина, Г. Гауптмана та ін. [1], із творчістю яких молодь і познайомилася вперше саме в цьому самодіяльному театрі. Безліч тематичних вечорів, інсценізацій; щорічно 3–4 нових прем’єрних вистави і так – понад 44 роки! Через її театр пройшло чимало поколінь рівнян, забравши із собою часточку її тепла душі. Багато з них вже й самі здобули життєвий вишкіл духовного становлення і працюють у навчальних закладах та мають свої драматичні чи навчальні, шкільні колективи (О. Гордійчук, І. Верхова, Т. Шахрайчук, В. Кравчук, С. Антонюк, О. Москалець та ін.), однак, любов до мистецтва залишилася для них і у них назавжди [5]. Не менш помітною були її творчі роботи і в театрі професійному. Достатньо згадати останню виставу «Зимородок», у якій вона зіграла разом зі своїм чоловіком – народним артистом України Анатолієм Гаврюшенком (15 листопада 2003 р.) з нагоди його бенефісу на честь 75-річного ювілею. Чи не найвища і найдорожча нагорода Атталією Матвіївною була отримана 2005 року у м. Рівне. Її назва – «За заслуги перед містом» ІІ ступеню. Серед перших номінантів цієї поважної відзнаки Рівненської міської ради різних років: Надія Георгіївна Саннов-Косміаді (громадянка Німеччини, дочка художника Георгія Петровича Косміаді, який у 1916–1940 роках проживав у нашому місті і чимало зробив для становлення початкової художньої освіти в краї), яка передала обласному краєзнавчому музею, іншим установам області значну мистецьку спадщину батька (картини) та його архів; Жилінський Петро Павлович – хірург, завідувач хірургічним відділенням Рівненської міської лікарні; Збирун Ольга Оксентівна – засновниця дитячого будинку «Вулик» – першого на Рівненщині дитячого будинку сімейного типу, багаторічна вихователька дітей-сиріт; Савчук Тамара Євдокимівна – завідувач центру ранньої педагогічної реабілітації та соціальної адаптації для дітей з особливими потребами «Пагінець»; Антон 172


Вільд – громадянин Німеччини, голова товариства «Гуманітарна допомога Україні» з Баварії, Пітер Деег – директор Деегенберг клініки в місті Бад Кіссінген (Німеччина) та ще чимало інших осіб, що справді зробили для мешканців Рівного добру справу – врятували життя, відкрили призабуту сторінку культурної спадщини, допомогли у професійному становленні чи ще якимось іншим чином сприяли тому, щоб наше місто стало кращим, а люди духовно багатими і добрішими. «… А. М. Гаврюшенко вперше вийшла на сцену п’ятнадцятилітньою і велику любов до театру зберегла й до сьогодні…, бо залишається однією з найкращих актрис і талановитим режисером міста Рівного… – зазначалося в одній із творчих характеристик мисткині. – … Вона завжди зосереджувала основну увагу на створенні високопрофесійних вистав з метою формування у глядачів естетичних смаків, духовного розвитку, збагаченню національної культури; … прагне ростити покоління творців, виховувати у глядачів та учасників колективу найкращі людські якості…» [7]. І відзначення Атталії Матвіївни у серпні 2012 року в Х міському відкритому рейтингу популярності «Гордість міста» відзнакою Міського голови «Почесний громадянин міста Рівне», думаю, є справді найвищою її нагородою. Тож побажаємо їй, цій невтомній людині, що намагається зробити наше життя справді яскравим і щасливішим, у переддень її 85-літнього ювілею ще довгих років активної сценічної творчості і віри в те, що така діяльність справді буде завжди потрібною, які б термінологічні дискусії не тривали у спеціальній періодиці та як би не ставилися до культурної практики пересічні громадяни і керівники галузі культури. Гадаю, що під цією думкою з радістю підпишуться і її колишні та сучасні друзіактори – Едуард Хитрий і Андрій Рибалко, Сергій Романішин і Валентин Кравчук, Михайло Нестерчук, Ольга Антонюк і Ірина Матвіїв та багато інших, а також і автор цієї статті, що також прилучився до світла рампи Рівненського міського Палацу культури «Текстильник», осяяного теплом душі Атталії Матвіївни Гаврюшенко. Ми Вами пишаємося!!! У червні 2013 року Атталія Матвіївна Гаврюшенко відійшла у кращий світ, залишивши нам спогади про потужні можливості мистецтва, величне мистецтво театру, беззавітному служінню якому упродовж багатьох років віддала вона своє життя. І у нас сьогодні є добра нагода по-справжньому оцінити її внесок у розвиток аматорської творчості краю, адже дане явище вже відбулося, розвиток його завершився і ми маємо можливість поглянути на нього і неупереджено оцінити його вплив на загальний стан культурного життя краю. Список використаних джерел та літератури 1. Діючий репертуар Народного аматорського молодіжного театру // Поточний архів Рівненського міського Палацу культури «Текстильник» за 2009 рік.

2. Про стан функціонування закладів культури в Рівненській області // Поточний архів управління культури Рівненської обласної державної адміністрації за 2011 рік. – Рівне, 2012. – 23 с.

3. Прокофьев Ф. И. Художественное творчество масс в условиях развитого социализма / Ф. И. Прокофьев. – К.: Наукова думка, 1978; Сасыхов А. В. Организация самодеятельного творчества / А. В. Сасыхов // Клубоведение. За ред. проф. С. Н. Иконниковой. – М.: Просвещение, 1985. – С. 47–79; Пиналов С. А. История культурно-просветительной работы в СССР: навч. посібн. / Пиналов С. А., Чернявский Г. И., Виноградов А. В. – К.: Вища школа, 1983.

4. Смирнова Е. И. Теория и методика организации самодеятельного художественного творчества в культурно-просветительных учреждениях: учебн. пос. / Е. И. Смирнова. – М.: Просвещение, 1983; Каргин А. С. Самодеятельное художественное творчество: история, теория,

173

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю практика / А. С. Каргин. – М.: Высшая шк., 1988; Соколовский Ю. М. Клубный самодеятельный коллектив / Ю. М. Соколовский. – М.: Сов. Россия, 1981.

5. Список учасників Народного Молодіжного театру Рівненського міського Палацу культури «Текстильник» за 2005–2006 рр. // Поточний архів Рівненського міського Палацу культури за 2006 рік.

6. У тексті використано матеріали періодики: Омельчук І. Вічні студенти за власним бажанням / І. Омельчук // Золота нива (м. Рівне), 1994. –.№ 2. – С. 3; Омельчук І. «Старомодна комедія», яка не закінчується…/ І. Омельчук // Урядовий кур’єр, 2007. – № 30. – С. 9 та ін., а також інтерв’ю, проведених автором у листопаді-грудні 2011 року.

7. Характеристика на режисера Народного театру А. М. Гаврюшенко // Поточний архів Рівненського міського Палацу культури «Текстильник» за 2010 р. – С. 2.

Резюме

Здійснено спробу дати характеристику актрисі Рівненського Академічного музичнодраматичного театру та режисеру народного театру міського Палацу культури «Текстильник» Атталії Матвіївні Гаврюшенко, яким вона керує понад 44 роки. Ключові слова: аматорський театр, дозвілля, регіональна культура, творчість.

Summary

A worthy anniversary is on the Rivne stage, or strokes to the creative portrait of Attalia Matviyivna Havryushenko. The attempt to make the reference for the actress of Rivne Academic Musical-Dramatic Theater and producer of Folk Theater under City Culture Center “Tekstylnyk” Attalia Matviyivna Havryushenko is carried out here. Key words: amateur theater, leisure, regional culture, creative activity.

5.2. Народний артист України Георгій Морозюк у вимірах професіональної театральної творчості республіки УДК 792.028 У широкій палітрі мистецьких виявів краю театр Рівненщини – це специфічний культурний простір, значною мірою ще не досліджений, незважаючи на непоодинокі, часто достатньо вдалі (чи не дуже) розвідки місцевих краєзнавців, співробітників Інституту культури (згодом – Інституту мистецтв РДГУ) або журналістів тощо (Е. Хитрого, А. Матвіїва, С. Федас, А. Мізерного, О. Смика, Т. Сокіл, Я. Поліщука та ін.). Одними з перших, хто писав про місцевий театр, були Ю. Байда, Н. Баль, Г. Сербін, Є. Шморгун, Г. Дем’янчук та ін. [3]. Причина цього стану полягає у відсутності професійних театрознавців у краї, здатних охопити цей культурний феномен в усьому його розмаїтті і постійно тримати в полі зору театральну палітру Рівненщини. Хоча останнім часом вийшла друком достатньо інформаційно насичена розвідка колишнього актора місцевого театру та багаторічного викладача, а згодом і завідувача кафедри театральної режисури Рівненського державного інституту культури – І. Ф. Жилінського, упорядкована Б. Столярчуком [3], що певною мірою усуває цей інформаційний дисбаланс. Утім, вона акцентує увагу в основному на історико-культурному чинникові, подаючи також витоки театральної справи на Рівненщині, ретроспективу численних рецензій на окремі вистави чи мистецькі постаті, гастрольні поїздки колективу, репертуарні чи кадрові проблеми, перелік режисерів та акторів, що брали участь у тій чи іншій виставі тощо. 174


Театрознавчий аналіз місцевої сцени в історичній ретроспективі в ній та роль Рівненського музично-драматичного театру в контексті культурного життя України, на нашу думку, подано в ній лише побіжно. Поодинокі згадки про театри Рівненщини зустрічаються і у працях столичних науковців (Р. Пилипчук, Р. Єсипенко, П. Кравчук), однак, також лише в загальному регіональному культурному контексті, на підтвердження тієї чи іншої тези їх наукових розвідок. Є згадки про сучасний стан та тенденції розвитку театрального мистецтва в краї, характеристики акторського складу в окремих дисертаційних дослідженнях та наукових розвідках, написаних на їх підставі, зокрема й автора цієї розвідки [2, с. 252–262] та доцента кафедри хореографії РДГУ Л. Савчин [6]. Однак, загалом регіональна культурна площина тільки починає ставати предметом наукового зацікавлення сучасних вітчизняних мистецтвознавців, свідченням чого є значна активізація дисертаційних доНародний артист України Георгій сліджень, предметом уваги яких є регіональна Морозюк (фото А. Мізерного) культурно-мистецька палітра. Сподіваємося, що досить скоро ці дослідження набудуть ознак монографічних регіональних видань. Тож не беручи на себе цю складну справу дати широку картину театрального життя, спробуємо акцентувати увагу лише на окремій постаті, що достатньо рельєфно, на нашу думку, вирізняється в акторському сузір’ї Рівненщини. Отже – актор із широким мистецьким амплуа Георгій Іванович Морозюк, що, як і А. Гаврюшенко – в аматорському, так і він – у професійному театрі, є представниками класичної школи національного театру. Народився він 15 квітня 1944 року у селі Ступне Здолбунівського району Рівненської області. Після закінчення Ступнівської середньої школи, як і всі хлопці його покоління, служив у Збройних силах СРСР – радіотехнічних військах у в/ч м. Чернівці. Згодом закінчив (1967 р.) театральну студію при Київському Академічному українському музично-драматичному театрі ім. І. Франка, творча майстерня Д. Алексідзе, і був направлений для творчої самореалізації до Рівненського обласного музичнодраматичного театру. Однак, зважаючи на певні обставини, треба думати достатньо поважні, через декілька днів поїхав до Львова і наступні 30 років його творче життя було пов’язане з галицькою театральною сценою. Працював у Львівському обласному муздрамтеатрі ім. Ю. Дрогобича (1967–1997 рр.), де зіграв чимало яскравих, класичних ролей: Хлєстаков (за п’єсою «Ревізор» М. Гоголя), Скапен («Витівки Скапена» за Мольєром), Шельменко («Шельменко денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Фердинант («Мачуха» за О. де Бальзаком), Гнат («Сльози Божої Матері» за У. Самчуком), Попандополо («Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда) та ін., здобувши визнання у достатньо вибагливої у культурному відношенні галицької публіки. Там, у Львові, власне, й відбулося професійне 175


становлення цього актора. Та й культурне середовище західноукраїнської мистецької столиці допомогло йому значною мірою здобути усі ті навички і досвід, так необхідні актору професіонального театру і кіно. Утім, доля знову втрутилася в уже спланований плин його життя, полишивши у спогадах галицького глядача його яскраві ролі. І з 1997 року він знову працює у Рівненському музично-драматичному театрі, повернувшись, долею випадку, на своє перше місце професійного розподілу. І тут, на Рівненщині, знову відбулося його нове становлення і входження у мистецьке середовище краю, хоча для акторів це робити достатньо звично. Тим більше, для такого, як Георгій Морозюк, за плечима якого вже була Львівська професіональна сцена і кіно майданчики багатьох міст та студій України. Його кращі ролі, зіграні вже на рівненській сцені: Тев’є («Тев’є» Ш. Алейхема), Микола («Украдене щастя» І. Франка), Дон Жуан («Камінний господар» Лесі Українки), Голохвастий («Дамських справ майстер» Д. Шевцова), Господар («Дуже проста історія» М. Ладо), Гастрит («Вечір» О. Дударева), Іван («Одкровення від Івана» А. Крима), Д. Фальстаф («Рогоносець», інсценізація за п’єсою В. Шекспіра «Віндзовських жартівниць»), Джоніпатінмай («Каліка з острова Інішман»), Шрамко («Берестечко» за Л. Костенко) та ін. збагатили його акторський досвід, розширили регіональну творчу панораму бачення мистецтва. Георгій Морозюк у складі трупи театру неодноразово брав участь у різноманітних театральних фестивалях, з яких повертався під враженням спілкування з публікою та іншими акторами-учасникам. Серед помітних у цьому плані є й ХХХ ювілейний фестиваль «Зволенські ігри замкові», що відбувся у місті Зволен (Словаччина) (2001 р.), де рівненські актори (Н. Ніколаєва, А. Гаврюшенко, В. Сніжний та ін.) показали виставу Л. Жуховицького «Остання жінка Дон Жуана». Зі створених ним художніх образів (Лука – «Любов на світанні» Я. Галана, Гнат – «Сльози Божої Матері» У. Самчука, Стецько – «Сватання на Гончарівці» Г. КвіткиОснов’яненка, Попандопало – «Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда, Рибник – «Тіль» та Тев’є – «Тев’є» Г. Горіна і Ш. Алейхема, Дон Жуан – «Кам’яний господар» Лесі Українки, Водзінський – «Літо в Ноані» Я. Івашкевича, Серадський – «Гальшка Острозька» О. Огоновського, Соломон – «Кін IV» Г. Горіна, Гастрит – «Вечір» О. Дударева, Подкольосін – «Одруження» М. Гоголя, Шрамко – «Берестечко» за Л. Костенко, Іван – «Одкровення від Івана» А. Крима, Фердинант – «Мачуха» О. де Бальзака та багато ін.) віє правдою, бажанням проникнути у єство кожного персонажа, що неодноразово відмічено як у республіканській, так і місцевій пресі. Це помітно навіть в його епізодичних ролях, приміром, нещодавно (квітень, 2013 р.) поставленій прем’єрній виставі «Тіні забутих предків» за М. Коцюбинським, де Г. Морозюк також запам’ятався його різноплановим характерним образом [7]. І треба відзначити, що ця вистава в інтерпретації рівненських акторів та музичному супроводі оркестру театру під керівництвом З. Крета, мала більший культурний ефект, ніж екранізація повісті українського класика. Споглядаючи за ним із глядацької зали та спілкуючись, здається, що він повною мірою знає «ціну раю» і тому таким переконливим завжди є на сцені у будь-якій ролі. Адже Г. Морозюк належить до фактично повоєнного покоління, якому випала ох яка не легка доля! Тому йому найкраще вдаються ті ролі з історичної проблематики, де створення сценічного образу й не вимагає особливого духовного пошуку. Він це вже неодноразово пережив у дитинстві або ранній молодості. Тож залишається все це подати глядачу лише у відповідній художній формі. А творчого досвіду і майстерності йому ніколи не бракувало. Хоча, як зазначає сам актор «… Мені однаково, кого грати – мене вчили в кожній, навіть негативній, ролі шукати щось добре й від цього відштовхува176


тись… Спочатку я намагався знайти в персонажі щось людське, а вже потім хай глядач розбирається, наскільки цей герой поганий, а можливо, й хороший…» [5]. Георгій Морозюк – актор із потужним і далеко не вичерпним творчим потенціалом, за допомогою якого йому вдається відтворити чимало ситуацій, подати на сцені яскраві образи світової класики. І зовсім мало – містик, що вірить у напередзаданість свого шляху. Переглядаючи неодноразово вистави за участю Г. Морозюка, переконуєшся, що між цим актором і залою постійно існує надзвичайно тонкий зв’язок, напружене інтелектуальне поле. Утім, цей зв’язок можливий лише тоді, коли власне вище «Я» актора керує його творчим процесом. Саме воно, мабуть, й підказує актору форму цього контакту з глядачем. І це можливо лише на надзвичайно високому рівні проникнення в сутність тієї ролі, яку він виконує на сцені. Можна стверджувати, що в певній мірі він є соратником драматурга чи со-творцем вистави, адже намагається прочитати в тексті те, що хотів сказати автор. А все це значною мірою доповнює музична партитура вистав, достатньо професіонально формована заслуженим артистом України, диригентом оркестру театру – З. М. Кретом. Адже музика, здається, висловлює все те, чого не можна передати словом, принаймні, довершує формування художнього образу. Правий був російський драматург і теоретик драматичного мистецтва початку ХХ століття – К. Станіславський, коли наголошував, що «… нет ничего безжалостнее и беспощаднее сцены…», маючи на увазі, що глядач завжди помітить нещирість акторської гри і відповідним чином на це відреагує. Г. Морозюку ця щирість вдається повною мірою у багатьох ролях. Тож, приміром, за створення образу Миколи Задорожного в п’єсі «Украдене щастя» І. Франка, до якого чимало йшов актор, журі Всеукраїнського огляду вистав «Перлина сезону», що проходив у 2002 році в Івано-Франківську, на чолі з народним артистом України Федором Стригуном, визнало актора переможцем у номінації «Краща чоловіча роль» [4]. Критик відзначав «… публіка сиділа зачарована, впокорена справжнім мистецтвом. Це була зовсім молода публіка, яка багато часу дивиться телевізор, мало читає, у розмові зухвала, тобто така, як усюди – як вона наприкінці аплодувала акторам і довго стояла в поклоні вдячності! … А ми кажемо…»! Глибоке перевтілення в характер створюваного образу, віра в запропоновані обставини, чудова акторська пластика, сценічна мова – далеко не повний перелік тих векторів таланту актора, що дозволили йому стати в ряд визначних діячів сучасного українського театру – зазначається у багатьох рецензіях на його ролі. Це підтверджують і численні глядачі, що завжди із захопленням переживають його сценічні ролі в театрі. Утім, театр – це лише одна грань його багатоаспектного художнього таланту. Його не меншим творчим захопленням є кіно. І в цьому плані він також досяг чималих успіхів. Георгій Морозюк знявся у понад 30 художніх фільмах Київської кіностудії ім. О. Довженка і цим також став помітним на культурному небосхилі України. Вони різні за тематичною спрямованістю, місцем актора в культурному просторі екрану, ідеологічним наповненням та, врешті-решт, акторською майстерністю. Утім, навіть їх кількість викликає повагу до творчого реноме майстра. Це переважно соціально загострені кінострічки, де проблема добра і зла постійно ставить героя перед вибором, спонукає його до виважених кроків. Та й в кіно потрібно інакше ставитися до багатьох, напрацьованих у театрі, мистецьких «заготовок». Серед цих фільмів – «Високий перевал» (1981 р., роль Юзьо), «Легенда про безсмертя» (1985 р.), «Вінчання зі смертю» (1992 р., роль отця Володимира), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983 р., роль Вівери), «Голод – 33» (1991 р., роль Катранника), «Нам дзвони не грали…» (1991 р.), «Нескорений» (2000 р.), «Богдан – Зиновій Хмельницький» 177


(2008 р.), телесеріал «Чорна Рада», «Страчені світанки» (роль лейтенанта Вороненка), «Здравствуйте Вам» (роль Георгия Ивановича), «Українська вендета» (роль Гната) та ін. Навіть їх назви підкреслюють, що це соціально напружені кінострічки, в яких він постає героєм одного амплуа, хоча й достатньо широкого. І тематичне спрямування цих ролей також досить близьке актору, значна частина життя якого пройшла в Західній Україні, причому у надзвичайно політично складний та невизначений час, що дав чимало зразків, які згодом залишилося лише художньо обробити для театру чи кіноекрану. Фільм «Голод – 33» за його участі на ІV міжнародному кінофестивалі кінематографічної спадщини ім. Анрі Ланглуа (європейська номінація «Сучасна історія») отримав Перший приз Венсенського кінофестивалю (Франція). «… Він мені найдорожчий, – розмірковує Георгій Іванович про цей фільм. – Його сюжет перегукується з моїм дитинством. Я виріс у селі, сім’я наша була багатодітною і бідною. І хоча до голоду не дійшло, все ж драматургія нашого життя була на межі, відтвореній у фільмі… Мій герой у цьому фільмі не є відкриттям для мене. Таких як він, я часто бачив у житті, тому зіграти його я був морально готовий… На Першому всеукраїнському кінофестивалі, присвяченому Івану Миколайчуку, за цю роль я отримав Головний приз», – згадував митець [4]. Тим більше, що майже подібне відчуття він пережив у повоєнний період. А для жителів Західної України ця доба також запам’яталася військовим братовбивчим протистоянням назавжди. Однак, все це, на щастя, позаду і лише пам’ять та національна свідомість має виступати гарантом майбутнього спокою. Утім, у його художньому репертуарі є також ролі і в дитячих фільмах, зокрема роль Вовка у кінофільмі-казці «Золоте курча». Своїй високій професійній майстерності та компетентності актор завдячує великому власному сценічному досвіду та творчому спілкуванню з провідними акторами сучасності: Армену Джигарханяну, Івану Миколайчуку, Богдану Бенюку, Костянтину Степанкову, Івану Гаврилюку, Миколі Оляліну, з якими неодноразово спілкувався, обговорював сценарії та знімався у художніх фільмах. Ще одну складову свого творчого успіху Георгій Морозюк приписує провідним кінорежисерам, які побачили в ньому митця, здатного відтворити їх творчий задум і на його підставі сформувати власне бачення ролі. Серед них – Ю. Іллєнко, Мик. Мащенко, Б. Савченко, О. Янчук, Г. Кохан, В. Крайнєв. Народний артист України (1993 р.), він завжди радо сприймається глядачами незалежно від виконуваної ролі та форми відтворення творчої думки чи то в театрі, чи на кіноекрані. Тож у переддень дня народження нашого улюбленого актора побажаємо Георгію Івановичу міцного здоров’я і добрих партнерів по художній діяльності та удачі для реалізації багатьох творчих задумів на театральній сцені міста Рівного. Ми чекаємо від нього нових художніх відкриттів і звершень! Сподіваємося й на те, що він, як і провідні актори та ветерани нашого Академічного театру не лише готуватимуть собі достойну зміну серед акторського складу колективу й студентів кафедри театральної режисури Інституту мистецтв РДГУ, але й проявлять свою соціальну активність і відродять роботу глядацької студії «Самовидець», яка чимало часу функціонувала у Рівненському музично-драматичному театрі і сприяла кращому розумінню мистецтва загалом. Вона, здається, була єдиною такою формою театральної «до-освіти» у колишньому СРСР. Адже сьогодні, у час засилля Інтернету, масової культури, глобалізаційних викликів, спрямованих на уніфікацію культурного розмаїття, молодь, як потенційний відвідувач наших концертних і театральних зал, все менше знайома 178


з літературним текстом того, що вона бачить на сцені чи телеекрані і їй був би вкрай потрібним відповідний професіональний коментар мови сцени, постаті драматурга та культурного контексту подій, що відбуватимуться на сцені. Тим більше, що сьогодні частими гостями рівненської сцени є й різноманітні театри з колишніх республік СРСР, з іншими вже акторами та транскрипцією власного, у тому числі й класичного, репертуару. І саме актори рівня народних артистів України Г. Морозюка, Н. Ніколаєвої, В. Петріва або заслужених артистів рівня В. Дякова, М. Ярош та ін. можуть виступити й ініціаторами проведення фестивалю малих сцен, який також першими започаткували свого часу рівненські актори. Адже професіонального досвіду і майстерності спілкування з глядачем їм не позичати. Та й творчі здобутки потрібно постійно підтримувати, адже в країні формується й нова генерація драматургів. Список використаної літератури та джерел 1. Безгін І. Д. Театр і глядач в сучасній соціокультурній реальності / Безгін І. Д., Семашко О. М., Ковтуненко В. І. – К., 2002.

2. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.: іл. 3. Жилінський І. Ф. Історія Рівненського обласного музично-драматичного театру: моногр. / І. Ф. Жилінський: упор. Б. Столярчук. – Рівне: О. Зень, 2011. – 660 с.: іл.

4. З інтерв’ю з Г. І. Морозюком, записаним С. В. Виткаловим 19.12.2011 року // Приватний архів автора.

5. Матвіїв А. Георгіій Морозюк: «… Актор повинен спалювати себе на сцені» / Андрій Матвіїв // Рівне вечірнє, 2004. – 2 квіт.

6. Савчин Л. М. Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр: моногр. / Л. М. Савчин. – Рівне: Волинські обереги, 2010. – 332 с.: іл.

7. Творчий звіт Рівненського обласного Академічного музично-драматичного театру за 2013 рік // Поточний архів Академічного музично-драматичного театру.

8. Хренов Н. А. Зрелища в эпоху восстания масс / Н. А. Хренов; Гос. ин-т искусствоведения М-ва культуры и массовых коммуникаций РФ. – М.: Наука, 2006. – 646 с.; іл.

9. Чехов М. Литературное наследие. В 2-х т. Т. 2. Об искусстве актера / Михаил Чехов. – М.: Искусство, 1986. – 559 с., іл.

Резюме

Аналізується творчість народного артиста України, провідного актора Рівненського Академічного музично-драматичного театру Георгія Івановича Морозюка в культурному просторі республіки. Ключові слова: сучасний театр, творчість, кіномистецтво, Рівненська область.

Summary

Folk artist of Ukraine – Morozuk Heorhij Ivanovich (actor of the Rivne Academic musicallydramatic theatre) The creative activity of the National Artist of Ukraine, leading actor of Rivne Academic MusicalDramatic Theater Heorhii Ivanovych Morozyuk within the cultural field of the republic is analyzed here. Key words: a modern theater, creative activity, cinema art, Rivne region.

179

РОЗДІЛ VІ. ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ КРАЮ У ПАРАДИГМАХ НОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР

6.1. Культурно-мистецька сфера Рівненщини як сегмент її духовного становлення (галерея європейського живопису «Євро-Арт») УДК 008 (477.81)

В

ажливим показником розвитку будь-якої сучасної країни є, як відомо, окрім її матеріально-технічного потенціалу, рівня освіти, інтелектуального надбання загалом та інших подібних показників, включаючи й фізичний стан здоров’я населення й рівень її культурної інфраструктури – тобто наявність і функціональні можливості театрів, концертних зал, бібліотек, художніх музеїв, картинних галерей тощо, сконцентровані в яких пам’ятки духовної та матеріальної культури й дають загальне уявлення про цю країну. І тільки твори мистецтва, що залишаються в часі чи у культурному просторі, стверджують це місце або відкидають країну на узбіччя світового культурного простору і роблять її не цікавою у будь-якому контексті для світового співтовариства. Сьогодні, зважаючи на складні соціально-економічні та політичні умови розвитку молодої держави, загальні кризові тенденції в світовій практиці, цей показник, виходячи з традицій та менталітету українців, мав би й надалі залишатися на другому плані у пріоритетах держави, яка й досі так і не визначилася у своєму ставленні до культурної сфери. Особливо це стосується регіонального рівня, де і потенційні можливості наявного культурного продукту і форми його просування до споживача, як і рівень художньої освіти населення, розвиненість міжрегіональних та міжнародних культурних контактів митців та художньої інтелігенції загалом залишаються на порядок нижчими, ніж це можливо на рівні столиці, чи її традиційних культурних центрів рівня Львова, Одеси, Донецька тощо. Правда, і сучасні митці й мистецтвознавці та широкий представницький загал вітчизняної інтелігенції також особливо не долучався і не виявляв надмірної активності щодо вирішення цього питання. Хоча непоодинокі спроби більш-менш вдалого ґатунку все ж здійснювалися. Достатньо згадати про активну публіцистичну та й законотворчу діяльність у цьому плані І. Дзюби, М. Тимошика, О. Афоніна, М. Сенченка та багатьох інших небайдужих людей. В останні роки, переважно в російській пресі, доволі чітко визначилось коло різноманітних інтересів навколо галерейної діяльності, як от: намагання визначити і структурувати арт-ринок, проблематику ціноутворення на твори мистецтва, спроби про180

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур

гнозування комерційних тенденцій тощо. Все частіше заявляє про свої наміри і робить перші кроки поки що незначний прошарок мистецьких інвесторів, котрих мистецтво приваблює виключно як капіталовкладення безвідносно до його тенденцій, напрямів, художньої якості і вартості творів. До їхніх послуг «товсті» журнали з економіки, в яких вони обмінюються думками щодо комерційної вигоди торгівлі художніми творами. Галерейна діяльність розглядається ними виключно як інвестиційний бізнес чи проект [1]. Загальні дослідження з теорії художньої культури кінця ХХ – початку ХХІ століття дають можливість зрозуміти роль та місце галерейної діяльності України в контексті світових процесів. Праці з вітчизняного мистецтва XX – початку ХХІ ст. мають велике значення для розуміння художнього й культурного контексту, у якому зароджувалася галерейна діяльність країни. У них висвітлюються проблеми розвитку мистецтва цього періоду, його основні етапи, напрями розвитку та представники. З іншого боку, добре розуміючи традиційні для українців форми розв’язання будьяких питань, а надто тих, що не дають швидкого фінансового прибутку, свідома інтелігенція самотужки намагається переламати ситуацію на краще, тобто очолити бажану ділянку культурної творчості чи, принаймні, долучитися до активного вирішення цих питань. Помітно це і в регіонах. Свідченням чого є численні культурні ініціативи в краї, зокрема широкий фестивальний рух, починаючи від класичних міжнародних заходів, пов’язаних із фотомистецтвом (сім фестивалів поспіль «Фото-вернісаж на Покрову», що демонструє тисячі оригінальних мистецьких зразків та художніх технік), етнографічним та народознавчим вектором («Коляда», «Котилася торба…», «Древлянські джерела»), класичною духовною музикою («Блага вість Пересопниці», що має стати традиційним) і ще низкою аналогічних заходів із надзвичайно широким тематичним розмаїттям всеукраїнського, а надто регіонального рівнів – «Творче жниво», «Нобельські лауреати», «Красносільські вітряки», «… І творчістю хата багата» тощо. На цій хвилі в краї виникла низка оригінальних установ, де ці питання постійно знаходяться в полі зору їх організаторів і створюють відповідне культурне середовище для місцевої художньої інтелігенції. Згадаймо, до прикладу, арт-галерею «Зуза» з її широким вектором культурно-мистецьких презентацій, майстер-класів для усіх бажаючих, організації продажу мистецьких творів, художніх матеріалів тощо; чи арт-кафе «Сальвадор Далі» Олександра Купчинського, метою функціонування якого є постійні презентації творчих здобутків вітчизняних фотоклубів, ознайомлення місцевого населення з творчістю не лише українських, але й численних зарубіжних фотомайстрів. І це також дає свій позитивний культурний ефект. Однак, переглядаючи репертуарні афіші цих заходів, можна помітити акцентування уваги в основному на народознавчому чиннику, як найбільш близькому населенню та фінансово менш затратному. У цьому зв’язку відкриття в місті Рівне в червні 2011 року в рамках культурного проекту «Західна Брама» (мета якого – перетворення міста на привабливий туристичний центр) приватної галереї європейського живопису «Євро-Арт» хоча й не «випадає» із загального контексту тенденцій організаційно-культурної діяльності на Рівненщині, утім, охоплює принципово інший вектор проблеми – створення потужного професійного мистецького середовища за допомогою постійної демонстрації високохудожніх образотворчих зразків, створених митцями різних країн світу у певному, достатньо широкому, як для початкового етапу функціонування галереї, часовому полі, а також залучення молоді до участі в обговоренні мистецьких проблем, прищеплення їй інтересу до високого мистецтва. Важливим бачиться й факт існування галереї як засобу для зростання професійної критики – власне, мистецтвознавства. Адже наявність 181


Галерея «Євро-Арт» професійних художніх критиків, налагодження ними постійних творчих контактів із митцями й стимулюватиме розвиток не тільки образотворчого, але й інших видів мистецтва. Стане цей тандем, сподіваємося, й у нагоді для пропагування художніх творів місцевих майстрів, формування меценатів для сфери культури, а також стимулюватиме на цій підставі продаж художніх творів, а відтак – зміну культурного середовища в краї. Створення цієї галереї є знаковою подією ще й тому, що засвідчує наявність на Рівненщині особистостей, які зрозуміли, що культурний вектор розвитку є важливим чинником не лише у філантропії, фінансування духовності, ефективного вкладання коштів у культурну сферу. Він є й потужним стимулом для власної самореалізації. Адже подібні кроки сьогодні не під силу жодній державній структурі обласного рівня. Та й на загальнодержавному рівні упродовж останніх 10 років таких кроків також майже не помітно. Однак, саме таким шляхом йшли всі цивілізовані країни. Принаймні, починали це робити. Згадаймо хоча б важливі організаційно-фінансові зрушення, спрямовані на культурну сферу, здійснені в Росії в середині ХІХ століття меценатом Павлом Третьяковим чи наприкінці цього ж століття – Сергієм Дягілєвим з його «Русскими сезонами в Париже» (що репрезентували російську імператорську оперу і балет, де було чимало й українців), а згодом і по інших культурних центрах Європи, та друком високовартісного часопису літературно-мистецького спрямування «Русские сезоны», який стимулював художню ініціативу чималої кількості обдарованих особистостей імперії і з яких виникла, без перебільшення, професіональна художня критика Росії. Це його, Сергія Дягілева, грандіозна художня виставка «1000-ліття російського живопису» (від іконопису ХІ до художніх полотен початку ХХ століття) звернула увагу на російську (у тому числі й багатонаціональне мистецтво імперії) культурну практику 182


освіченої Європи і змусила її поважати цю спадщину. Адже художні полотна А. Рубльова, Бенуа, Врубеля, Добужинського, Сомова, Серова, Нестерова, Коровіна, Бакста, ПетроваВодкіна, Реріха, Кустодієва та десятків інших, не менш блискучих в історії мистецтва імен і полотен, давали всі підстави для захоплення і поклоніння, демонстрували високий професіональний модус художньої освіти та мистецьких колекцій в імперії. У підтвердження можна згадати й вітчизняний досвід українських провідних мистецьких центрів – Києва, Одеси та Харкова останньої третини ХІХ – початку ХХ століття, коли саме українські митці, під впливом організаційно-творчого досвіду «передвижників» та європейських мистецьких організацій, стимулювали місцеву ініціативу в її створенні мистецьких товариств та організацій, художніх музеїв, літературно-мистецьких салонів, зародження професіональної художньої критики і саме цим перетворили згадані вище міста у потужні культурно-мистецькі центри імперії. І саме Товариство Південноросійських художників в Одесі (1890 р.), Київське товариство художніх виставок (1893 р.) та Харківський гурток художників (1900 р.) змінили на краще духовну атмосферу цих, загалом не дуже яскравих у культурному плані, тодішніх міст російської імперії [5]. Адже їх широка культурно-освітня діяльність серед населення, контакти з митцями з інших країн, обмінні експонування, участь у покращенні духовного стану міст через постійні влаштування місцевих костюмованих балів, читання публічних лекцій з питань мистецтва для населення та студентів, методична допомога в налагодженні мистецької освіти та й продажу художніх полотен, піклування про соціальний захист художників тощо стали важливим способом висловлення приватної думки і світоглядних установок, підтримки творчих ідей та інтересів митців 6 [7, с. 5–9]. Подібним чином сьогодні формується й культурний простір наших мистецьких столиць, звісно, з відповідною поправкою на час. «Відкрившись» достатньо помітним заходом (адже у чотирьох залах цієї галереї експонувалося одночасно 126 картин 91 художника), вона відразу привернула увагу до себе небайдужих у художньому плані людей, оскільки в місті почало формуватися коло однодумців, заземлених на образотворенні. Та й обласна спілка художників НСХУ теж являє поважний культурно-мистецький потенціал, правда, слабо організований стосовно експонентської діяльності. А її численні запрошення як місцевих, так і помітних митців з України, стимулювали увагу до галереї як до центру мистецьких новинок. Сьогодні «Євро-арт» експонує роботи українських художників, творчість яких уже вписана в історію вітчизняного мистецтва ХІХ–ХХ століть. Так, у першій її залі експонувалися полотна Карпа Трохименка, Онуфрія Бізюка, Олексія Шовкуненка, Миколи Глущенка, Михайла Сапатюка, Сергія Шишка, Золтана Шолтеса, Бориса Геруса, Антона Кашшая, Володимира Стрельнікова, Зінаїди Зацепіної, Георгія Петрова, Володимира Микити, Олександра Стремського, Івана Губського, Григорія Боні, Миколи Бортнікова, Володимира Харченка, Миколи Пашковського, Анатолія Іваненка та ін. Це – представники київської, львівської, кримської, одеської, харківської, закарпатської та рівненської художніх шкіл, чия мистецька спадщина знаходиться по приватних світових зібраннях. За тематичним спрямуванням – це пейзажі, натюрморти, портрети та широкий вияв зразків побутового жанру. Як зазначає куратор галереї, Л. К. Костюк [4], головний напрям експонованих творів – «акцентування уваги на сюжеті і деталях композиції. В сюжетних лініях переважають актуальні теми…». 183


Друга зала була віддана для репрезентації художніх зразків Петра Стахевича, Віктора Корецького, Владислава Стаховського, Федора Байкова, Якуба Малеєва, Костянтина Вєщилова, Ернеста Контратовича, Володимира Орловського, Євгена Камзолкіна, Івана Владімирова, Станіслава Жуковського, Антонія Кіерпала, Ерно Ерба, Вільгельма Вельтена, Федора Захарова, Івана Кисіля, Адальберта Борецького, Андрія Коцки, Віктора Зарецького, Юрія Герца, Федора Манайла, Андрія Павлюка, Йосипа Бокшая, Анатолія Шкурка, Валентини Цвєткової, Василя Чегодара та ін. Саме тут різносторонньо представлений побутовий, портретний, пейзажний жанри, а також натюрморт, сільські, гірські та морські краєвиди. Переважають твори, що репрезентують класику східноєвропейського мистецтва у синтезі з українським образотворенням другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Третя зала галереї була віддана під експонування полотен відомого бельгійського художника Генрі Джозефі Пауельса (1903–1983 рр.), який увійшов в історію мистецтва ХХ століття як майстер імпресіонізму. В галереї зібрана лише частина, однак чи не найбільша, його спадщини, розпорошеної по приватних колекціях Західної Європи, Австралії та США. Утім і вона (56 картин), експонована у певній послідовності (27 та 29 картин), що розтягнулася в часі, принесла насолоду усім поціновувачам мистецтва. Адже демонструвався переважно пейзажний жанр, за яким можна повною мірою відзначити оригінальність створених митцем образів природи та специфіку архітектоніки композицій його натюрмортів [4]. Четверта зала галереї була віддана під експонування художніх зразків західноєвропейських майстрів образотворення ХІХ–ХХ століть. Це твори Мауріція Трейбоша, Жана Батіста Каміля Коро, Вільяма Оскара Енгстрома, Теодора Руссо, Яна Франса Саймонса, Томассіна Ренарда Дезіре, Харальда Хансена, Альберта Рігера, Фюлопа Шенеса, Кунфі Лайоша, Альфреда Теодора Джозефа Бастіана, Джорджа Янсена та інших митців, що презентують французьку, бельгійську, голландську, німецьку, іспанську, шведську школи живопису. Тематичне спрямування експонованих робіт також досить широке: від романтичних тенденцій до реалізму та імпресіонізму. Щодо жанрового виявлення, то тут представлено значну частину робіт, що репрезентують батальний, портретний, пейзажний, побутовий жанр та натюрморт, тобто всі ті жанри, що сформувалися і здобули визнання саме у ХІХ – початку ХХ століття. Час від часу ці полотна в галереї змінюють нові експонування нових майстрів пензля. Чимало з них – місцеві художники. Тому сьогодні галерея поступово перетворюється на постійнодіючий експонентський культурний центр, навколо якого концентрується мистецька публіка. Найбільше захоплення, зі слів куратора галереї, кандидата історичних наук Л. К. Костюк, доцента кафедри культурології і музеєзнавства РДГУ, створення галереї викликало, поза сумнівом, у місцевих художників, адже останні дістали не лише добру нагоду постійно переглядати високовартісне мистецтво у широкому сальдо його художнього виявлення, але й постійно мати перед собою мистецький еталон, художній зразок, який дає надзвичайно освіжаючий ефект для власної творчості. Та й професійні проблеми все таки краще обговорювати у відповідній атмосфері галереї, ніж це робити у, приміром, власних майстернях. Адже мистецьких дух, що панує тут, багато до чого зобов’язує кожного. Хоча, перефразувавши відомий афоризм А. Ейнштейна, можна стверджувати, що «серветки, залишені на столі після вечері і дискусії двох творчих особистостей, коштують дуже дорого». 184


Звісно, що тематичне наповнення експозиційних зал цієї установи постійно змінюється, як і повинно це відбуватися у подібних установах: додаються інші, нові полотна, розширюються форми її (галереї) діяльності, а відтак – збільшується кількість шанувальників. А головне – збільшується художній потенціал цієї установи. І саме у такий спосіб галерея частково компенсує місту брак Художнього музею чи іншої установи, яка б займалася подібним видом діяльності. Сьогодні галерея виступає не лише місцем експонування мистецьких творів, але й центром професіонального обговорення проблем розвитку образотворчого мистецтва, музичних презентацій; її колектив організовує «Круглі столи» з питань обговорення творчості окремих митців, займається підготовкою монотипій до Дня Конституції «Мальовничий український пейзаж», проведенням майстер-класів зі створення петриківського розпису. Група волонтерів, чи краще б сказати українською – ентузіастів, провела спільний проект з інформаційним порталом «Інфо-місто» до Дня всіх закоханих, тематичні екскурсії та публічні лекції для різних вікових груп і ще чимало помітних на культурному обрії м. Рівного заходів. Інакше кажучи, галерея є досить помітною в художній практиці нашого краю. Вона – той культурний центр, куди йдуть усі; правда, з різними установками. У підтвердження назвемо найбільш яскраві заходи, організовані її творчим складом упродовж останнього часу: –– ––

виставка художніх полотен відомого українського митця Миколи Глущенка «Симфонія кольору» з нагоди 110 річниці від дня його народження та флеш-арт (30 листопада 2011 р.); презентація книги рівненського художника Анатолія Іваненка «Живые краски времени» (30 вересня 2011 р.);

–– «Мистецька яфіна» (виставка полотен засновників закарпатської школи живопису – Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая) (14 березня 2012 р.); ––

презентація творчого доробку «Подорож» музиканта Андрія Сачеви та поета Олександра Чекмарьова (6 квітня 2012 р.);

–– «Загадка темпери» – ювілейна виставка художніх робіт Георгія Косміаді, митця-педагога, громадського діяча, що певний час жив і працював у м. Рівному (31 січня 2012 р.), за участі його дочки – Надії Георгіївни Саннов-Косміаді, яка виступила ініціатором заснування премії імені свого батька для місцевих митців. І її першим лауреатом став Костянтин Маркович Литвин (березень, 2013 р.);

–– «… Та не однаково мені»: інтерпретація поезій Т. Шевченка (виставка графіки лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Євгена Безніска) (27 квітня 2012 р.); ––

––

три експозиції творів рівненських художників (персональна виставка А. Іваненка «Біля старого дерева») (30 вересня 2011 р.), експозиція низки полотен місцевих митців до Дня художника (12 жовтня 2011 р.) та «Новорічно-Різдвяний вернісаж» (22 грудня 2011 р.);

експонування зібрання картин бельгійського художника Генрі Джозефа Пауельса (7 червня, 2012 р.);

–– «Сила тяжіння Миколи Пашковського» – персональна виставка з нагоди його 65-річчя (10 жовтня 2012 р.); –– ––

публічні обговорення на тему «Проблеми розвитку художньої культури міста Рівного» (20.01.2012 р.);

спільний проект зі «Студентською республікою – 2012» – відвідання галереї та написання колективної картини студентами і членами громадських організацій міста (23.06.2012 р.);

–– «12 історій про Українську Повстанську Армію» – художня транскрипція відомих подій у поліському краї;

185

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю ––

––

––

––

науковий арт-флеш «Мистецькі одкровення Сальвадора Далі» та виставка «Таємничі метаморфози: оригінальні літографії Сальвадора Далі» (5 квітня 2013 р.), на якому експонувалося 33 роботи, що репрезентують творчість митця періоду 1937–1987 рр., зокрема літографії «Атомна Леді», «Лебеді, що відображаються у слонах», «Спокуса Святого Антонія», «Галатея зі сферами» та ін.;

експонування наукових праць та художніх робіт Львівського художника, відомого західноукраїнського науковця, проректора Академії мистецтв – професора Романа Мироновича Яціва (16 квітня, 2013 р.) з його коментарем як власних творів мистецтва, так і мистецтвознавчих розвідок;

художня виставка «Портретний живопис ХІХ–ХХ століть» (25 полотен із збірок приватних колекціонерів України) (23 серпня – 30 жовтня 2013 року), на якій демонструвалися оригінальні полотна В. Сєрова, Г. Семірадського, Ф. Чумакова, О. Харламова, Д. Дрюмонда, Ф. Рерберга, С. Ванакена, Ф. Шенеса, С. Малютіна, А. Коцки, П. Стахевича, Г. Глюка, А. Дж. Бастіена; персональна виставка художніх творів Б. Рамазанова «Східний Зодіак» (Ташкент, 11 грудня 2013 р.), що являє власне тлумачення зодіакальних знаків, поєднавши при цьому легенди та міфи Давньої Греції і Дендерський давньоєгипетський Зодіак, з одного боку ,та східний національний фольклор – з іншого та ін., адже експонентська діяльність не припиняється і кожна із зал галереї має нові надходження, які й надалі продовжують знайомити місцевого глядача з історією світового та вітчизняного мистецтва.

Усі ці заходи відбуваються, як правило, з широким їх обговоренням; їх тримає під пильною увагою місцева преса, а приїзд відомих художніх критиків, митців, їх участь у презентаціях лише покращує духовний клімат міста, створює добрі можливості для налагодження творчих контактів між митцями та мистецтвознавцями, стимулює до власної творчості, дає відповідні художні зразки для наслідування. Та й самі художники вбачають у наявності цієї галереї широкі можливості для власних експонувань. А останнім часом галерея подібні помітні заходи організовує майже щомісяця. Кафедра культурології гуманітарного університету використовує її у якості своєї фідії, тобто студенти централізовано задіяні у її діяльності. Інакше кажучи, культурно-мистецькі заходи, проведені у цій установі, мають певний громадський резонанс і беззаперечний культурний ефект та поступово знімають із нашого міста його якісну характеристику – «провінційне». Треба відзначити, що в галереї формується своя картотека як відгуків про культурно-мистецькі заходи, проведені в її стінах, так і аналітичний мистецтвознавчий матеріал, відтворений у книгах, статтях, візуальному ряді. Адже кожен із експонентів, як правило, залишає по завершенні презентації щось із свого творчого спадку Рівненщині чи то в картинах, чи то в мистецтвознавчих розвідках, а головне він залишає місцевим митцям своє бачення життя та його проблем, розмаїття фарб, символічної та семантичної гамми, а отже – дає поштовх до нового виміру і вияву мистецтва. Серед інших помітних ініціатив творчого колективу галереї, відзначених також високим громадським забарвленням – стимулювання місцевих органів влади до ухвалення Положення про міську мистецьку премію ім. Георгія Косміаді (митця, який чимало часу жив і працював у м. Рівному; сформував тут помітне творче середовище та залишив по собі понад 5.000 художніх полотен, значна частина (понад 300) з яких передана на Рівненщину його дочкою Н. Г. Саннов-Косміаді з Гамбурга), підготовка публікації «Кобзаря» Т. Г. Шевченка з ілюстраціями «Шевченкіани» заслуженого діяча мистецтв України Євгена Безніска, переведення сільського музею скульптора Теодозії Бриж (вихідця з Рівненщини, митця з європейським ім’ям, колишньої дружини Є. Безніска, чий меморіальний музей (наскільки це можливо в умовах поліського села) ство186


рено свого часу на Рівненщині, а у Львові збережено творчу майстерню, де відтворено її робоче місце, знаходяться окремі мистецькі зразки) на баланс обласного бюджету та ін. Тож відзначення її культурологічної діяльності у відкритому Х загальноміському рейтингу популярності «Гордість міста» у номінації «Кращий представник культури та мистецтва» є цілком закономірним підсумком понад річної роботи колективу ентузіастів. У той же час, зважаючи на свій достатньо високий рейтинг у культурному середовищі волинського краю, саме галерея могла б виступити ініціатором заснування професіонального художнього часопису і у такий спосіб пропагувати мистецьку ініціативу та національну культурну спадщину. Адже цим також займалися представники подібних об’єднань і у ХІХ, і в ХХ століттях. І більше нікому, як бачимо, цим займатися у столітті двадцять першому. Доречним було б, на нашу думку, підготувати й каталог наявних мистецьких творів та творів, виконаних у різний час місцевими митцями (й не лише з образотворення, але й графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва тощо (Повний каталог творів першого Голови обласного відділення Національної спілки художників України К. М. Литвина нами оприлюднено у монографічній розвідці [2], на яку вже неодноразово подано посилання в тексті цієї книги). Не кажучи вже про величезний пласт справді вартісних художніх зразків із сфери художнього декоративно-ужиткового аматорства, який поступово зникає з культурного обрію Рівненщини і осідає у приватних колекціях зарубіжжя, оформлений за відповідними стандартами каталогу, що надало б певного наукового значення цій структурі, сприяло б внесенню її до поважних мистецьких центрів, які, крім суто експонентської діяльності, ведуть й широку просвітницьку та науково-дослідну роботу. А все це стимулювало б подальший розвиток регіональної культурної практики, яка сьогодні все більш активно заявляє про себе. Тож може у ХХІ столітті українці, врешті-решт, спростують класичну тезу про те, що історія ще нікого і нічому не навчила! Було б доречним і цілком логічним, за фінансової підтримки органів місцевої влади та згоди власників, збільшити штат співробітників цієї структури (чи якимось іншим чином долучитися до цієї справи), який би й розпочав організацію науково-дослідницької, культурно-освітньої та іншої можливої в умовах нашого міста діяльності, оскільки лише залучення громадських активістів не вирішить жодним чином питань розширення творчого та менеджерського потенціалу цієї структури і галерея так і залишиться лише центром концентрації художніх пам’яток, що, хоча і важливо, утім, могло б принести значно більшу користь краянам. Підсумовуючи цю розповідь, наголосимо на наступному. Сьогодні ми поступово наближаємося до так званого інформаційного суспільства, в якому принципове значення має той факт, що інформація стає важливим чинником оптимізації розвитку цього суспільства, підвищення рівня його стабільності, добробуту. І в забезпеченні цього простору братиме участь все більша кількість людей. Інформаційну природу, по суті, мають й багатогранна система соціальної пам’яті та велична піраміда культури, які забезпечують неперервність життя людства. Поступове наближення соціуму до нової сфери означатиме виникнення якісно нових моментів. Оптимізація розвитку суспільства до такої міри, щоб воно стало справді розумним та досвідченим, потребує невідомих, практично недосяжних раніше обсягів інформації. У той же час реалізація інформаційних продуктів і послуг – вигідний бізнес, що набуває глобальних масштабів та приносить колосальний прибуток. Важливим аспектом глобалізації інформації є різке зростання суспільної цінності інформації. Сьогодні інформація перетворюється на стратегічний ресурс людства і 187


проблемою постає вже його розподіл. Утім, відмінність інформаційних ресурсів від інших полягає в тому, що при споживанні інформація не вичерпується, а навпаки збільшується. Таким чином невичерпність інформаційних ресурсів створює унікальні можливості у використанні інформаційних ресурсів в інтересах людства. Звісно, що все вищенаведене стосовно діяльності «Євро-Арту» передбачає не лише виявлення нашого захоплення, схвалення та інших подібних емоційних характеристик, на які хибить сучасна українська спільнота, але й підтримку, і значною мірою – організаційно-фінансову, що має безліч векторів свого виявлення. І міська влада та місцева громада, мають звернути на галерею свою прискіпливу увагу. Адже ця структура створює абсолютно безкоштовно для місцевого населення різнобарвне культурне середовище, в якому живуть і навчаються рівненські діти, певною мірою компенсує нам брак у нашому місті Художнього музею, а отже, повноцінної як експонентської діяльності, так і центру накопичення творів мистецтва для прийдешніх поколінь. Оскільки і сьогодні, і в минулому ХХ столітті створюються чи було створено чимало пам’яток художньої культури, вартих залишитися в людській свідомості назавжди. І Рівненщина не є виключенням у цьому плані. Вона (міська громада – авт.) стимулює й органи місцевого самоврядування до відповідних, хоча й нерезонансних у культурному контексті, однак, все ж ініціатив, як це сталося, приміром із запровадженням згаданої вже мистецької премії ім. Георгія Косміаді; або назви вулиць у нових мікрорайонах міста, як це відбулося, приміром, з ушануванням пам’яті Костянтина Литвина. І цей ряд позитивних моментів у громадському розголосі діяльності галереї можна продовжувати й надалі. Утім, усі вони лише поглиблюють наші знання про людей, причетних до зміни духовного клімату краю. Насамкінець відзначимо, що нічого у цьому світі не виникає просто так. А коли й раптом виникає, то, звісно, що це хтось організовує, витрачає свою енергію, кошти на всі ті починання, які так повільно і такою важкою працею та ціною реалізовуються в сучасній Україні. І здійснювати подібну діяльність сьогодні може лише людина, що має неабиякий мистецький смак, організаторські (чи сучасною мовою кажучи – менеджерські) здібності, кошти, а головне – велику впертість і бажання за будь-яку ціну реалізувати намічене. Тож мистецький проект, що вилився свого часу у заснування цієї художньої галереї подружжям Алли і Леоніда Волошун, – це ще одне підтвердження того, що Рівненщина поступово стає поважним західноукраїнським культурним центром і в ній зростає нова генерація небайдужих до національної культурної спадщини людей. Людей, що воліють зберегти і примножити найкраще, не шкодуючи на це нічого. Список використаної літератури та джерел 1. Барабанов Е. Искусство на рынке или рынок искусства? / Евгений Барабанов // Художественный журнал. – № 46. Постоянный адрес статьи: http: // xz. gif. Ru / numbers / 46 / rynok / 2002; Меренкова Л. М. Тенденции развития галерейного бизнеса в Москве / Л. М. Меренкова. – М., 2002.

2. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. 3. Гриценко О. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі / О. Гриценко. – К.: Центр культурних досліджень, 2000.

4. Документи для участі у конкурсі Х Загальноміського рейтингу популярності «Гордість міста» у номінації «Кращий колектив культури і мистецтва». – Рівне, 2012. – 118 с.: Рукопис // При-

188

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур ватний архів Рівненської галереї європейського живопису «Євро-Арт»; Виткалов С. В. Перша річниця галереї / С. В. Виткалов // Теле-ракурс. – 2012. – № 25 (36). – черв. – С. 1.

5. Жаборюк А. А. Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ століття / А. А. Жаборюк. – К.: Либідь, 1990.

6. Крупеніна Л. В. Творча спілка як культуро утворюючий чинник міського середовища (на матеріалі діяльності Товариства південноросійських художників в Одесі на межі ХІХ–XХ століть) / Таврійський нац. ун-т ім. В. Вернадського / Л. В. Крупеніна: автореф. дис… канд. культурології: спец. 26.00.01 – «Теорія та історія культури». – Сімферополь, 2009. – 19 с.

7. Олійник О. С. Індустріалізація культури: моногр. / О. С. Олійник. – К.: ДАКККіМ, 2008. – 173 с.

Резюме

Аналізується творчий потенціал художньої галереї європейського живопису «Євро-Арт», створеної у м. Рівне. Ключові слова: сучасне мистецтво, культурний простір, Рівненщина, живопис, меценатство.

Summary

Cultural sphere of the Rivne area as segment of her spiritual becoming (the gallery of the European painting «Euro-Art») The creative potential of the picture gallery of European paintings “Euro-Art” created in the city of Rivne is analyzed here. Key words: modern art, cultural field, Rivne region, painting, patronage og the art.

6.2. Інструментальне тріо «Срібна терція» як концепт еволюції інституційних форм музичного мистецтва в сучасному соціумі УДК 78:316.6 Мабуть, сама специфіка організації сучасного життя у вільний час вимагає все більше зосереджуватися на камерних формах подачі будь-якого інформаційного матеріалу, а надто – мистецького. Йдеться про художні виставки чи про музичні імпрези – алгоритм дії залишається без змін. Тим більше, що музика традиційно сприймається краще в її камерному варіанті, що сприяє більшій зосередженості, підвищеній увазі до, власне, мистецького її ряду тощо. Часи помпезності відійшли, здається, назавжди. Однак й класичний вислів про те, що публіка завжди радо й частіше аплодує феєрверку, ніж, приміром, сходу сонця, також не втратив своєї актуальності і в добу глобалізаційних трансформацій, і в українському суспільстві. В останні роки художній простір Рівненщини, як і культурно-мистецькі здобутки інших теренів республіки, все інтенсивніше стає предметом особливої зацікавленості наукової громадськості та пересічних громадян [8]. Причин цьому чимало і вони загальновідомі. Головна з них, на нашу думку, полягає в тому, що значна частина українського населення, попри складні соціально-економічні та політичні негаразди, хоче знати власну історію й сторінки культурно-мистецького поступу своєї держави. Великим є й бажання реконструювати сучасну (початку ХХІ століття) культурно-мистецьку практику, залишивши нащадкам своє бачення культурного середовища та постатей, причетних до його творення. Адже й сьогодні трапляються мистецькі зразки та художні колективи, що, без сумніву, стануть окрасою цієї новітньої доби і увійдуть в історію культури нашої країни назавжди. 189


Мета статті – окреслити мистецькі домінанти оригінального художнього колективу Рівненщини – «Срібна терція», очолюваного заслуженим працівником культури України, композитором Борисом Іллічем Забутою. Комплексна спроба відтворити культурний простір сучасної Рівненщини була зроблена нами у нещодавно опублікованому монографічному дослідженні [1]. Однак, враховуючи специфіку видання, фінансово-економічні Інструментальне тріо «Срібна терція» чинники тощо, чимало худож(травень, 2012 р., фото Е. Хитрого) ніх колективів та окремих виконавців чи, загалом, митців, природно, не увійшла до згаданої вище розвідки, хоча побіжно у ній згадані. Тож ця розвідка є спробою подальшого розширення вивчення культурного простору краю в його персоналіях. Зауважимо, що Рівненщині ніколи не бракувало художніх колективів у будь-яких мистецьких формах. Йдеться про народнопісенну, інструментальну, театральну чи хореографічну традицію. Те ж саме можна стверджувати й стосовно її окремих виконавців. Утім чимало з них, швидко виникаючи на культурно-мистецькому обрії, так само швидко й зникали, не витримавши випробування часом. Природно, що кожен художній колектив стає популярним і користується увагою широкого загалу слухачів не відразу. Потрібно чимало часу як для його керівника, так і учасників у визначенні майбутньої форми існування, власного профілю інтерпретації музичного (чи будь-якого іншого) мистецтва, пошуку шляхів відтворення музичного зразка і ще врахування безлічі інших нюансів, які й призводять згодом до цієї популярності чи, власне, потрібності такого мистецького осередку в структурі художнього життя міста чи більш ширших його вимірах. А популярність тому і виникає, що колектив несе у собі надзвичайно потужний заряд культури, апробованої в контактах із безліччю інших культурних площин. Намагаючись додати хоча б декілька штрихів до завершеного творчого портрету відомого в краї художнього колективу, традиційно було б розпочати з його біографічних даних. Однак особливої репрезентації подібної інформації він не потребує за багатьма ознаками: позаяк достатньо відомий своєю концертною діяльністю як творча одиниця, а кожен з його учасників також знаний на Рівненщині власною педагогічною працею, що розгортається чимало років у дитячій музичній школі № 1 ім. М. В. Лисенка, ансамблі народних інструментів «Наспів» і тріо «Срібна терція» міського Будинку культури та Інституті мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету на кафедрі хореографії, де Борис Ілліч працює на посаді концертмейстера, забезпечуючи повноцінний репетиційний процес. Біографічна інформація в художній інтерпретації достатньо об’ємно відтворена й у публіцистичній розвідці відомого рівненського краєзнавця А. Дацкова про керівника 190


«Срібної терції» і, частково, її учасників [2], енциклопедичному довіднику «40 років Факультету музичного мистецтва РДГУ» та у місцевій краєзнавчій й довідниковій літературі, монографіях та навчальних посібниках, друкованих в РДГУ. Додам також, що понад 150 відгуків у періодичній пресі України про концертні виступи тріо – це також вагомий аргумент на користь працездатності цього колективу та його керівника, вірності обраного шляху у національному мистецтві, популярності, врешті-решт [2; с. 154–162]. Тому лише нагадаю читачу склад учасників: Тетяна Бенедюк (бандура, вокал), Людмила Дьомушкіна (скрипка, вокал), Борис Забута (баян, аранжування або підготовка власних оригінальних творів). Це вони своєю творчістю значно розширюють уявлення про можливості як інструментарію, так і творчих здібностей виконавців, а надто – їх керівника, понад 200 оригінальних творів та художніх обробок якого дають змогу по-новому відчути смак і розкрити потенціал народної пісні, або замислитися над транскрипцією вже відомого мистецького зразка і зайвий раз переконатися у невичерпних художніх можливостях традиційного для української культурної практики тріо. Сучасні жителі України живуть, на жаль, в інформаційному та культурному просторі чужих країн і не беруть жодним чином участі у творенні українських національних контекстів. Тому репертуар тріо сьогодні складають українські народні та авторські пісні, сучасна й класична музика, вокально-інструментальні твори світової музичної спадщини, що виносяться на суд слухача в яскравому і професіонально виконаному аранжуванні Бориса Забути саме для цього камерного складу. Тому й запам’ятовуються вони назавжди. Адже до їх концертного звучання долучився професіонал! За свій молодий вік тріо впевнено заявило про себе понад 1100 концертами та виступами перед широким загалом, значна частина з яких відбулася з нагоди Днів культури України в колишніх республіках СНД та країнах Західної Європи й Канади, а також численних виступах по Рівненщині: творчих звітах, Днях міста, ювілеях відомих особистостей та колективів і організацій та ще безлічі інших заходів, де тріо значно прикрасило урочисту подію. Сюди ж слід додати понад 20 позицій дискографії, 5 музичних, 10 телевізійних фільмів та радіопрограм, записаних за його участю. Лише останнім часом – це телефільми: «Срібній терції – 15» ч. 1, РДТРК, реж. А. Бабак; «Срібній терції – 15» ч. 2, РДТРК, реж. А. Бабак; телепрограма «Добрий вечір» – Волинська ДТРК (всі – у 2011 р.). Вийшов також аудіоальбом власних творів Б. Забути «Музика до танців». – Рівне: студія А. Вавренчука (2012 р.), записано й нові твори в їх виконанні: «Дай, Боже!» – музика А. Карпенка, слова М. Ткача // Аранжування Бориса Забути. – Репертуар вокально-інструментального тріо «Срібна терція». – Аудіодиск «Срібна терція». – Рівне: студія А. Вавренчука; «Ноктюрн». Музика Р. Пауера // Аранжування Бориса Забути. – Репертуар вокально-інструментального тріо «Срібна терція». – Аудіодиск «Срібна терція». – Рівне: студія А. Вавренчука; «Білий берег» – муз. Б. Забути, сл. В. Ткачука. – Запис на студії А. Вавренчука. – Рівне, 2011; створено власну веб-сторінку: Facebook.com/Sribna Terzia; infomisto com / uk / rivne / catalog /muzychni – gurty/sribna-tеrciya (2012 рік), за матеріалами якої можна завжди відслідкувати усі творчі здобутки колективу та нові його художні програми. І це при тому, що всі учасники тріо активно займаються власною професійною діяльністю в музичній школі чи Інституті мистецтв РДГУ, а робота в колективі, як кажуть сьогодні, є лише їх хобі. Основою своєї популярності, за словами керівника, є те, що вокально-інструментальне тріо зберігає, відтворює та популяризує вітчизняну музичну спадщину, спрямовану на ознайомлення широкої слухацької аудиторії з досягненнями сучасної української пісенно-інструментальної творчості. А виконання її в камерному варіанті 191


та на високопрофесійному рівні – це, здається, головна ознака, що забезпечує їм успіх і розширює географію гастрольних подорожей. Колектив радо запрошують на численні міжнародні художні імпрези: фольклорні, етнографічні, музичні фестивалі, де музиканти мають змогу не лише демонструвати власну творчість, але й чимало запозичувати стосовно манери виконання, музичних стилів, інтерпретації відомих творів тощо. Та й кожна така поїздка з понад 50 загалом, крім, власне, вирішення складних організаційно-фінансових проблем, є ще й адаптацією до чужої культури та презентація своєї. Адже «… своя культура лише в очах іншої культури розкриває себе повніше й глибше… Один смисл розкриває свої глибини лише зустрівшись із чужим смислом, доторкнувшись до нього; між ними починається нібито діалог, що долає замкненість та однобічність цих смислів, цих культур», – наголошував свого часу Михайло Бахтін [4; с. 9]. Назвемо найвідоміші, тобто ті, що мали певний культурний резонанс і принесли задоволення колективу та чималій кількості іноземних слухачів: ––

фольклорно-етнографічний фестиваль «VІІ muzyczny dialogy nad Bugem» (Польща, 1997 р.) – Диплом І ступеня;

––

ХVІІІ міжнародний фольклорний фестиваль «Winobranie-98» (республіка Польща, м. Зелена Гура, 1998 р.);

––

–– –– ––

концертні виступи в містах Роккамона, Мессіна, Таурміна, Літояно, Поло, що відбулися в рамках проведення міжнародного фольклорно-етнографічного фестивалю (Італія, 1998 р.);

фестиваль української культури на Підляшші «Pudliaska osien» (республіка Польща, 1998 р.) – Диплом; різдвяний музичний фестиваль у містах Венеції, Флоренції, Корі, Римі (Італія, 1998 р.);

міжнародний фольклорний фестиваль (Італія, 2001 р.);

––

регіональний фольклорний фестиваль-ярмарок «З мальованої скрині» (республіка Польща, м. Ольштин, 2000 р.);

––

міжнародна культурна програма до Дня міста (республіка Польща, м. Пйотркув-Трибунальський, 2001 р.);

–– –– –– –– –– –– ––

міжнародний фестиваль «Прикордонні зустрічі» (республіка Польща, м. БільськПідляський, 2000 р.); міжнародний фестиваль «На сільському подвір’ї» (республіка Польща, 2001 р.); міжнародний фольклорно-етнографічний фестиваль (Іспанія, 2002 р.);

міжнародний фольклорний фестиваль та концертні виступи у містах Сан-Жан, Тессон, Фурас (Франція, 2005 р.); міжнародний фольклорний фестиваль «Bidasoa» (Іспанія, 2007 р.);

VІІ міжнародний фольклорний фестиваль, концертні виступи у містах Поніки, Зволен (Словаччина, 2008 р.);

гастрольні виступи в Польщі (м. Забже) на запрошення мерії міста; концертна зала «Шахта», мистецька галерея (14–17 січня 2010 року);

––

творча поїздка до Німеччини, під час якої здійснено понад 10 виступів (17–27 вересня 2009 року у м. Оберфіхті, Баварія та ін.) в рамках діяльності товариства «Україна – Баварія»;

––

концерт для учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції керівників державних телерадіокомпаній (м. Луцьк, 14 січня 2011 року);

–– ––

192

концерти з нагоди проведення Днів української культури в м. Калінінград (Росія) на запрошення Товариства українців Калінінградської області (21–24 травня 2010 р.); участь в урочистому концерті з нагоди відкриття VІ з’їзду професійних спілок України (м. Київ, Палац культури і мистецтв «Україна», 23 березня 2011 року);

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур –– ––

участь у концерті – церемонії відзначення переможців регіонального туру Всеукраїнського конкурсу-рейтингу «Жінка – лідер року» (м. Рівне, обласний Академічний музично-драматичний театр, 2 березня 2011 року);

концерт для учасників міжобласної конференції працівників Укрлісгоспзагу (13 грудня 2012 року, м. Костопіль) та багато ін. [7].

Лише за період січня 2011 – початку травня 2013 років колектив здійснив понад 43 концертних виступи в місті, Рівненщині загалом та на Волині, був учасником численних презентацій, творчих звітів, бенефісів, художньо забезпечував низку науково-практичних конференцій тощо, значно урізноманітнюючи культурне середовище поліського краю. Наголошу, що пошук коштів для закордонних поїздок, як це прийнято у подібних випадках фактично усіх художніх колективів краю, є справою самого колективу і його керівника, так само, як і переважна більшість його виступів здійснюється на благодійних засадах. Утім, як і кожна помітна сучасна мистецька структура, «Срібна терція», зважаючи на активну виконавську діяльність, не лише концертує, задовольняючи художні смаки краян, але й реалізує низку громадських ініціатив, за допомогою яких поступово змінюється враження про Україну в країнах Європи. Митцям, як уже неодноразово наголошувалося, це робити значно простіше. Та й культурний ефект від такої діяльності відчутніший. Адже «… презентація культури в зовнішньому світі, зазначає О. Пахльовська, – це гігантський проект, який є основним із пріоритетів усього цивілізованого світу. Держава реалізує цей проект як інституція, а наповнюють його змістом інтелектуали. В Україні ж держава не репрезентує громадян… Але відчужені від держави інтелектуали теж не запропонували зовнішньому світові проект; за кордоном усі репрезентують виключно самих себе» [6]. Однак, це не означає, що української культури не існує. Криза репрезентації культури говорить про те, що ніхто не знає, що собою являє ця культура, та які саме її складові необхідно виносити на широкий загал. Відсутність вичерпної інформації про розвиток культурного середовища – ось одна з найголовніших проблем, які зумовлюють відчуття відсутності чи викривленості культурного простору у простих громадян України. «Порівняльні пропорції інформації про реальну українську культуру та про сміття під її іменем – 1:800», – завершує свою думку відома представниця української культури за кордоном [6]. Інакше кажучи, українській культурі у всіх її вимірах необхідно дати змогу конкурувати із сучасними формами культур інших країн [9]. Тож чимало уваги у контексті вищезазначеного колективом приділяється сьогодні підтримці й розвитку української культури за кордоном, про що свідчить, зокрема, його (колективу – С.В.) творча співпраця та постійна участь у спільних культурно-мистецьких акціях, що здійснюються безпосередньо Конгресом українців і Товариствами українців у Росії, Польщі, Молдові, Білорусі, Канаді. Їх форми – різноманітні. Це й концерти у згаданих вже містах Оберфіхті й Мюнхені (Німеччина) – на запрошення Товариства «Баварія-Україна», проведених у 1995–1996 рр.; участь у Днях української культури, що відбулися на запрошення Союзу українців Підляшшя (Польща, м. Гіжицько, 1997 р.); участь у Шевченківських Днях, проведених з ініціативи Товариства українців Молдови (м. Бендери, Придністров’я, 1999 р.); участь у Днях української культури, проведених на запрошення Товариства українців Росії (Росія, м. Калінінград, 2001 р.); концертні виступи під час Днів української культури на запрошення Товариства українців Білорусі (республіка Білорусь, 2001 р.); Дні української культури 193


на запрошення Товариства українців Польщі (м. Зелена Гура, Польща, 2005 р.); Дні української культури в Росії, Калінінградський край (травень 2010 р.) тощо. І ефект таких виступів, думаю, є значним, принаймні для тих українців, що проживають поза межами своєї Батьківщини. Адже вони в черговий раз не лише мають добру нагоду послухати якісно виконану вітчизняну музику (а й знайомитися з семантичним рядом сучасного українського мистецтва загалом) чи музику інших країн, виконану в сучасній інтерпретації вже нової генерації українських музикантів, оцінювати рівень української регіональної культурної практики та сучасної мистецької культури загалом [10]. Інші ж представники інокультурного середовища вбачають у ній якісну форму національної творчості та щире бажання донести все це до іноземного слухача. Інакше кажучи, питання формування іміджу України – також одне чи не з головних завдань у творчій діяльності цього оригінального мистецького колективу. Зважаючи на час, Тріо часто виступає в якості й мецената, сприяє піднесенню та розвитку української музичної спадщини, а саме – надає допомогу українським культурним товариствам за кордоном шляхом забезпечення їх нотами, аудіо, відеозаписами вітчизняної пісенно-інструментальної спадщини, культурологічними матеріалами в текстових (паперових) і електронних носіях. Серед їх партнерів у творчій співпраці – Товариство української культури «Українська родина» (м. Сургут), Товариство українців Росії (м. Калінінград, Російська Федерація), Товариство української культури Польщі, Об’єднання української культури (м. Торонто, Канада) тощо. Утім, не зважаючи на широку закордонну гастрольну діяльність і професійне визнання, помітний колектив своїми виступами і на культурному обрії Рівненщини. «Срібна терція» постійно проводить благодійні концерти для гостей та мешканців міста, бере участь у численних «збірних» концертах, художньо забезпечує низку професійних свят працівників силових структур та працівників сфери освіти і культури тощо. Їх тематика також різноманітна: «З Різдвом Христовим!», «Різдвяна псальма» (як правило, зала камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії); ювілейний концерт в обласному Академічному музично-драматичному театрі з нагоди 10-річчя колективу; концерти для збору коштів на встановлення пам’ятника відомому бандуристу, засновнику бандурної школи на Рівненщині А. Грицаю та випуск книги місцевого письменника А. Дацкова «Творчих щедрот оберіг»; мистецька акція «До струн бандури пригорнись»; культурно-мистецька програма пам’яті Г. Жуковського, концерт для дітей-інвалідів, проведений у рамках реалізації соціальної програми обласного управління у справах сім’ї, дітей та молоді; концерт для учасників програми медико-соціальної реабілітації (медико-соціальний реабілітаційний центр, с. Мочулки, Рівненського району, 29 грудня 2012 року; концерт із нагоди вшанування чемпіонів параолімпійських ігор (обласний центр «Інваспорт», 8 лютого 2013 року); концерт із нагоди проведення міжнародного семінару у місцевому відділенні Всесвітнього клубу «Ротарі» тощо [3]. Та й один з останніх яскравих концертних виступів до 15-річчя колективу (29 листопада 2011 р.) в залі Академічного музично-драматичного театру та під час відкриття VІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції в РДГУ «Культурна динаміка України у світовому просторі» (листопад 2012 р.) зайвий раз засвідчив, що вони справді Народний колектив. До речі, зробимо, в контексті аналізу творчої діяльності колективу, невеличке пояснення вживаних нами спеціальних термінів: адже сьогодні часто плутають різнохарактерні визначення – «популярний у масового слухача» (тобто народу), «улюбленець народу» і «народний». Це близькі, але не ідентичні поняття, не синоніми. Оскільки стати популярним можна з різних причин та обставин. «Срібна терція» не лише улюблений 194


краянами та всіма тими, хто хоча б раз долучився до слухання їх музики художній колектив, але й дійсно народний, тобто відтворюючий, репрезентуючий дух народу, його сутність, художнє єство. Інакше кажучи, той, що сучасними музичними засобами, часто на новому мистецькому матеріалі, за допомогою експерименту в царині художньої форми та звукової палітри, відроджує і розвиває традиційну українську пісенну традицію. І робить це досить професіонально. Тож його (тріо – авт.) популярність – це лише одна зі складових народності. Колектив вирізняє й висока соціальна активність: він постійно надає підтримку обласним соціальним центрам: «Інваспорт», центру медико-соціальної реабілітації інвалідів із порушенням опорно-рухового апарату, центральній міській лікарні, Сарненському та Дубнівському освітнім закладам (педагогічним коледжам). Співпрацює він і з Спілкою жінок Рівненщини в її реалізації різноманітних соціально-культурних проектів та програм. «Срібна терція» протягом багатьох років дає також концерти в оздоровчих комплексах Рівненщини – «Електронік», «Агатівка» та «Експрес», залучаючи дітей до зразків високого мистецтва й урізноманітнюючи їх вільний час; бере участь у численних художніх презентаціях «Мистецької світлиці» обласної наукової універсальної бібліотеки, що вже давно перетворилася на оригінальний художньоекспозиційний центр міста; підтримує соціально-культурні програми Спілки жінок Рівненщини, зокрема, останнім часом такі заходи, як «Уклін вам, ветерани» та «Жінка-лідер року серед профспілок»; виступає перед військовослужбовцями, студентами Рівненського музичного училища, Дубнівського коледжу культури і мистецтв РДГУ, учнями музичної школи № 1 ім. М. Лисенка м. Рівного, представниками різноманітних міжнародних делегацій тощо, несучи радість спілкування з мистецтвом. Шкода лише, що з ліквідацією структур, відповідальних за організацію гастрольних подорожей, цей колектив, як і безліч йому подібних в Україні, самотужки вирішує власну «гастрольну» програму, її режим, репертуар і в Україні є маловідомим широкому загалу. Однак, незважаючи на це, сьогодні колектив продовжує знаходитися у творчому пошуку. Його кредо – й надалі тримати високий мистецький модус творчості, базований переважно на національному мелосі, а відтак – пошук нових мелодій, опанування невичерпної скарбниці українського фольклору. Отже, попереду – нові гастролі, нові зустрічі, нові твори і аранжування, а відтак – й нові презентації української музичної культури. «Срібна терція» сьогодні також виступає взірцем для багатьох мистецьких колективів краю і доводить факт того, що може зробити така відносно невелика мистецька структура, якщо у неї є чітко визначена мета та талановитий організатор. Список використаної літератури та джерел

1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. 2. Дацков А. І. «… Цим і живу» (Мистецький портрет Бориса Забути) / Анатолій Дацков. – Рівне: ППДМ, 2007. – 204 с.; 40 років факультету музичного мистецтва РДГУ: Енциклопедичний довідник. Редактор-упорядник С. С. Димченко. – Рівне: О. Зень, 2011; Савчин Л. М. Методика роботи з хореографічним колективом: навчально-методичний посібник для студентів спеціальності «Хореографія» / Савчин Л. М., Годовський В. М. – Рівне: Овід, 2012. – С. 251, 265–266 та ін. 3. З інтерв’ю С. В. Виткалова з Б. І. Забутою, проведених у листопаді 2012 та жовтні 2013 років // Приватний архів автора.

4. Личковах В. А. Універсалізм і регіоніка у сучасній етнокультурології / В. А. Личковах // Україна: шляхи культурного розвитку та формування духовної цілісності: матеріали І міжнар. наук. – практ. конф., 18–19 травня 2006 р. – Чернігів, 2006. – С. 7–17.

195

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 5. Нотографія композицій, дискографія Б. І. Забути та список виступів колективу «Срібна терція» // Приватний архів автора. – 17 с.

6. Пахльовська О. Від України Європі: мейнстри трешу: [Електр. ресурс]. – Режим доступу: http: // tyzhden. Ua / Society /50474.

7. Приватний архів рівненського композитора Б. І. Забути.

8. Приміром, сайт «Історична Волинь», створений Рівненською обласною універсальною науковою бібліотекою, мета якого – переведення в цифровий формат унікальної інформації, що зберігається у фондах бібліотечних, музейних та архівних установ областей, які входять до складу території Історичної Волині, лише за 2 останні роки відвідали понад 75 тисяч користувачів із країн далекого зарубіжжя.

9. Симоненко С. П. Проблеми культурної політики в Україні та світові інтеркультурні взаємодії / С. П. Симоненко // Універсальні виміри української культури. – Одеса, 2000. – С. 43–55.

10. Щербина В. М. Українська національна культура як цілісність: регулювання її регіональних відмінностей: моногр. / Щербина В. М., Наумова М. Ю. – К., 2012.

Резюме

Розглядається організаційно-творча та концертна діяльність мистецького тріо «Срібна терція» під керівництвом композитора Б. І. Забути. Ключові слова: концертна практика, мистецьке тріо, регіональна культура, інструментальне виконавство.

Summary

Artistic trio «Silver third» as cultural phenomenon of Volyn The organizational creative and concert activity of the artistic trio “Sribna tertsiya” under the leadership of the composer B.I. Zabuta are examined here. Key words: concert practice, artistic trio, regional culture, instrumental performance.

6.3. Дитячий зразковий духовий оркестр «Смига» Дубенської районної державної адміністрації в контексті зміни ставлення органів місцевої влади до культурної діяльності УДК 47.037.044 Географічно розташована у надзвичайно сприятливих умовах, що гальмують потужні інокультурні впливи, Рівненщина й надалі, незважаючи на активну дію глобалізаційних факторів, що намагаються уніфікувати світовий культурний простір та звести нанівець національно-культурні надбання, залишається тим краєм, де традиція виконавства на народно-оркестрових та духових інструментах знайшла свій благодатний грунт в особі її яскравих представників: П. Козоровицького, В. Старченка, А. Кібіти та їх послідовників (М. Терлецького, М. Майовецького, М. Прохорова, П. Штихалюка, А. Вихованця та ін.), які за допомогою наявних духових оркестрів та організації постійних конкурсів, марш-парадів, творчих звітів ще у 70-роки ХХ століття забезпечили цій музиці сталий розвиток і пошану у середовищі професіоналів та місцевих жителів. Духовний розвиток дитини, як відомо, завжди був у центрі уваги українців навіть у найскладніші часи. Актуальним він залишається й у сьогоденні, незважаючи на численні непорозуміння стосовно з’ясування важливості і потрібності виховної роботи, значення цілеспрямованого виховання тощо, свідченням чого є неодноразово 196


Дитячий духовий оркестр «Смига» (фото А. Мізерного) згадані вже у цій книзі дитячі художні колективи та їх керівники, що продовжують опановувати глибини вітчизняної культурної спадщини і пропагувати національні культурно-мистецькі надбання. Осібно у цьому ряду творчості стоїть згадана вже музика духова, що завжди асоціюється нами з військом, строєм, вишколом та іншими атрибутами, пов’язаними з чіткістю, ритмом, активною пульсацією життя. І в попередній суспільно-економічній формації вона чимало досягла у плані формування оригінальних колективів краю. Адже ця музика завжди супроводжувала численні, помітні події в житті людини чи колективу, як правило, перемоги, досягнення, звіти, відзнаки тощо. А надто вражала (особливо дітей) краса, оригінальність, блиск, гучність і розмаїття інструментів, ритмічність їх звучання. Це, мабуть, є й перша ознака, що завжди робить духові інструменти цікавими і надто привабливими для дітей, а гру в такому колективі – достатньо престижною в дитячому середовищі. Все інше приходить пізніше, як і усвідомлення необхідності постійного творчого самовдосконалення, ґрунтовної спеціальної освіти тощо. Та й репетиційний процес у таких колективів запозичує чимало організаційних чинників із середовища військових, адже в репертуарі духових оркестрів обов’язково наявна маршова музика, що передбачає численні вправи, пов’язані з відповідним вишколом, колективним життям. Цікавими у цьому зв’язку є й постаті керівників (виключно чоловіків) подібних утворень, адже робота у такому об’єднанні залишається надзвичайно важкою через специфіку дитячої психології, обумовленої віковими особливостями сприйняття будьякої інформації, а надто – навчальної. Переважна більшість таких колективів будує свою навчально-виховну та концертну діяльність, сповідуючи принципи військових оркестрів, а отже включає в себе увесь арсенал необхідних складових, що бере свій початок у війську. Утім, робота у таких колективах є й, беззаперечно, цікавою, оскільки засвідчує твої потенційні можливості і резерви як педагога-організатора: уміння зацікавити 197


учасників, педагогічний такт і хист, наполегливість і, звісно, постійний експеримент, шо утримує увагу дітей в такому колективі і дає змогу їм постійно розвиватися. Про один із таких колективів і піде мова у цій розвідці. Отже, теперішній Кавалер Ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, художній керівник, відзначений Грамотою Кабінету Міністрів України та численних місцевих нагород, Василь Гайдайчук 1971 року закінчив Дубенське державне культурно-освітнє училище і за державним направленням був розподілений на посаду керівника самодіяльного духового оркестру (який потрібно було ще створити) до Будинку культури Смизького, що на Рівненщині, деревообробного комбінату. Цей колектив він заснував у тому ж році, а перша його презентація відбулася вже у 1973 році, коли 12 музикантів вперше виступили на урочистій лінійці в смт. Смига. Зважаючи на умови роботи (бажання дітей займатися, якісні інструменти, сприяння керівництва навчальних закладів та Смизького ДОКу) щороку відбувалося по 20–30 концертів, що робило привабливою цю діяльність і спонукало до посилення студійної, мистецької діяльності. Це був перший духовий оркестр на Рівненщині, у складі якого виступають дівчата. Колектив та його незмінний керівник докладали чимало зусиль, щоб ця художня структура упевнено розвивалася і заняття в оркестрі допомагало духовному становленню кожного музиканта, ставали способом його життя. Проведена цілеспрямована навчально-виховна діяльність, постійна концертна практика скоро дала свій результат. І за свій понад 40 – річний період існування колектив (150 музикантів) сформувався як яскравий навчально-виховний та мистецький центр, спрямований на опанування вершин музичного мистецтва, досяг значних успіхів, вартих бути названими: –– –– –– –– –– –– –– –– –– ––

––

198

він є дипломантом і лауреатом ІІ Всесоюзного фестивалю самодіяльної народної творчості (1973–1975 рр.);

колективу присвоєно почесне звання «зразковий» (1981 р.), успішно підтверджене у наступні роки ще 11 разів; оркестр забезпечував концертні програми делегатів ХШ та ХІV з’їздів профспілок України в Національному Палаці культури «Україна» (1982, 1987 рр.);

брав участь у мистецькому конкурсі з окремою концертною програмою у м. Салацгріва (Латвія, 1982 р.); за творчі здобутки колектив і його керівник відзначені Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1986 р.);

колектив брав участь у відкритті «Всесоюзного тижня дитячої та юнацької книги» (Київ, 1986 р.); колектив удостоєний почесної відзнаки ЦК ВЛКСМ «Знак Гайдара» (1987 р.);

здобув І місце за участь у марш-параді духових оркестрів України з нагоди Дня перемоги у Великій вітчизняній війні (1988 р.);

колектив здійснив концертне турне по Болгарії, виступив з окремою концертною програмою, брав участь у святкових концертах у м. Белградчик (1989 р.);

виборов І місце у Всесоюзному фестивалі дитячих духових оркестрів (м. Калуга, Росія, 1990 р.). Відбулася зустріч колективу з оркестром Інституту військових диригентів м. Москви й начальником військово-оркестрової служби МО СРСР генерал-майором О. Михайловим; дано спільний концерт; колектив – переможець багатьох заходів всеукраїнського теле-турніру «Сонячні кларнети»;

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур ––

–– –– –– –– –– –– ––

перехід колективу під опіку Дубенської райдержадміністрації і затвердження офіційної назви «Зразковий дитячий духовий оркестр «Смига»» Дубенської районної державної адміністрації (1999 р.);

участь колективу у звітних концертах Рівненської області, що відбулися у Національному Палаці культури «Україна», м. Київ (1999, 2001, 2004, 2009 рр.);

перший запис на СD повноцінної концертної програми колективу (2001 р.);

творча поїздка колективу до м. Залізний Порт (Херсонська обл.);

перемога (І премія серед 29 колективів-учасників) у міжнародному фестивалі-конкурсі духових оркестрів «Трускавець представляє» (2002 р.);

творча зустріч із Національним Президентським оркестром України (2004 р., м. Дубно), відвідування майстер-класів провідних музикантів;

участь колективу у святковому концерті для обдарованих дітей «Вітамінчики» (Національний цирк, м. Київ, 2005 р.); участь колективу у міжнародному фестивалі духових оркестрів у м. Белосток (республіка Польща, 2008 р.);

–– «Смига» здобула І місце у Всеукраїнському конкурсі духових оркестрів «Карпатські передзвони» (м. Моршин, 2009 р.); –– ––

––

–– ––

Колектив брав участь у концертній програмі з нагоди відкриття «Плюс-Банку» (м. Львів, оперний театр);

участь колективу у регіональному святі духової музики «Звучить оркестрів мідь», проведеному з нагоди 65-річниці перемоги у Великій вітчизняній війні (Готельно-розважальний комплекс «Скольмо», травень 2010–2012 рр., Рівненщина);

участь у міжнародних конкурсах духової музики «Сурми» (м. Рівне, 2008 р.), а також численних фестивалях, конкурсах, святах місцевого рівня з нагоди регіональних свят та культурного обслуговування населення Західної України (Кам’янець-Подільський, Сарни, Радивилів, Броди, Луцьк, Костопіль, Кременець, Рівне, Здолбунів, Млинів, Зоря, Корець, Демидівка та ін.); колектив, серед інших форм культурної діяльності, здійснив два сольних концерти у м.Вроцлав (Польща) (2011 р.);

у 2012 році зразковий дитячий духовий оркестр «Смига» здійснив 19 концертних виступів в Україні та провів 2 сольних концерти за межами країни, у м. Вроцлав (республіка Польща) [3; с. 59].

Серед найбільш помітних подій в життєдіяльності колективу останнім часом: виступ з окремою концертною програмою в Одеській національний філармонії для учасників польсько-української зустрічі партнерів; участь у ХІІІ Всеукраїнському фестивалі народної творчості «Дзвени піснями, моя земля» (м. Одеса, Диплом лауреата фестивалю); брав участь у творчій зустрічі з молодіжним симфонічним оркестром м. Сан-Розен (Франція) та ін., що не лише сприяло підвищенню фахової майстерності учасників, засвоєнню нових культурних ознак, збагатило можливостями спілкування, але й розширило уяву про власні творчі можливості. Колектив «Смига» сьогодні має 8 студійних записів і виступів на Українському телебаченні з окремою концертною програмою, 4 рази записувався на республіканському радіо. А загалом цей художній колектив є лауреатом або дипломантом фактично усіх Всесоюзних, Всеукраїнських та міжнародних конкурсів духової музики, проведених упродовж 1975–2013 років, незважаючи на зміну суспільно-політичного устрою в країні, суттєвтими суспільно-політичними зрушеннями в країнах Європи, ротацією учасників тощо. Тож він сьогодні є справді зразковим за своєю сутністю, системою організації навчально-виховної та концертної діяльності, а не лише за атестаційною оцінкою та відзнакою місцевих органів влади. 199


Природно, що такого рівня дитячий художній колектив, стає благодатним експериментальним майданчиком для реалізації численних новацій у сфері регіональної музичної педагогіки та психології, культурно-освітньої діяльності, загалом є зразком для організації й поглиблення позашкільної діяльності, заземленої на мистецтві. На базі оркестру 7 разів проводились обласні, двічі – республіканські семінари керівників духових оркестрів, захищено 2 дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук із проблем музичного виховання дітей та підлітків. На його репетиціях побували сотні керівників духових оркестрів країни, переймаючи досвід роботи з дитячою аудиторією, що певною мірою вплинуло і на методику роботи й самого Василя Гайдайчука, адже останній має добру нагоду обмінюватися вже існуючими методиками, новими формами роботи з дитячим художнім колективом, репертуаром, урешті-решт. Інакше кажучи – постійно експериментувати в царині музичної педагогіки. За час свого функціонування значно зросла професійна майстерність колективу, розширено тематичне розмаїття репертуару (твори українських та зарубіжних композиторів, перекладені для духового інструментального складу, пісні, марші, композиції великої форми, сучасна музика, у т. ч. й класична та естрадна тощо) [4]. Його навчально-концертна діяльність, звісно, належним чином оцінена. За концертно-виховну діяльність колектив оркестру відзначений понад 100 грамотами, дипломами, подяками, цінними подарунками. Має він багато й інших фахових відзнак різної вартості. Враховуючи вік учасників та основне призначення подібного художнього колективу, для учасників творчого складу оркестру постійно організується розмаїта культурно-дозвіллєва та релаксаційна програма: на березі Чорного моря, молодіжному таборі «Молода гвардія», в Карпатах, туристичній базі «Полонина», а також екскурсії до міст-героїв: Київ, Одеса, Севастополь, Керч, Брест; відвідали учасники колективу й інші міста країни: Умань, Алушту, Ялту, Львів, Трускавець, Моршин, Яремче, Ворохту, Ужгород, Кременець, Кам’янець-Подільський, Кривчинські гіпсові печери, Дубенський замок, Тараканівський форт та ін. Провели екскурсійні поїздки по узбережжю Чорного моря з відвідуванням історико-культурних музеїв, дельфінаріїв і ще безлічі цікавих речей, адже оркестр формувався, перш за все, і як важливий центр естетичного виховання учасників. Тож у його практичній діяльності – чимало дозвіллєвих форм, заземлених у національний патріотичний зміст. До прикладу – 17 серпня 2006 року учасники оркестру в складі 81 особи піднялися на найвищу гору України Говерлу, де підняли Державний прапор і виконали Гімн України. І подібних заходів у «виховному репертуарі» Василя Гайдайчука є також чимало. Узагалі давно помічено, що досягають успіху у житті лише ті, хто з самого початку прилучився до організованої, цілеспрямованої діяльності чи то у спорті, чи розмаїтті видів мистецтва, чи у будь-якій іншій сфері людської діяльності. Адже систематична робота, як відомо, завжди дасть свій позитивний результат. І лише час визначає його прояв чи результативність. Станом на 2012 рік, за підрахунками керівника [4], з колективом проведено 8.345 репетицій, дано 1.079 концертів різних рівнів, що залишається не лише важливим показником інтенсивності репетиційного процесу, самоорганізації, чіткості визначеної мети, але й відіграло важливу роль у культурному обслуговуванні населення західноукраїнського регіону, профорієнтаційній діяльності, стимулювало зміну ціннісних орієнтацій молоді та й усіх тих, хто прилучився до цього мистецтва. У складі оркестру займаються діти зі Смизької ЗОШ та навколишніх сіл віком від 8 до 17 років. В основному складі – 97 осіб, група-дубль нараховує 17 осіб, молодша і підготовча групи – 36 осіб, група сопілок – 18 осіб. Структурна будова оркестру наступна: 200

Розділ VІ. Художнє життя краю у парадигмах нових організаційних структур a. Група сопілок передбачає термін навчання 1 рік (вивчення нотної грамоти, навчання основам дихання і звуковидобування, координація рухів пальців і язика); b. Підготовча і молодша групи – термін навчання складає до 1,5 року (навички володіння інструментом);

c. «Дубль – група». Термін навчання до 1,5 року (активна практика виконавської майстерності); d. Оркестр (основний склад). Термін навчання – до 5 років.

Звісно, що кількісний склад колективу є достатньо відносним і щороку він змінюється, виходячи з багатьох об’єктивних чинників та обставин. Враховуючи вимоги часу, до складу оркестру сьогодні введено чимало нових інструментів: гобой, фагот, ксилофон, бас-гітара, металофон і ціле сімейство оригінальних ударних, що значно розширило його виконавські і темброві можливості, зробило доступним будь-який навчальний та концертний репертуар, а відтак – зробило його притягальним для дітей та молоді. Зважаючи на те, що духові оркестри, а надто – дитячі, завжди були важливою школою виховання, у «Смизі» також діє низка специфічних ритуальних заходів, що забезпечують яскраве життя його учасникам і становлять основу вже сформованих традицій. Зокрема, прийом на навчання до колективу здійснюється без обмежень. У той же час у колективі діє свій кодекс поведінки; в навчальних групах – свідома дисципліна; розподіл на інструменти відбувається лише за потребою оркестру; перехід із групи в групу здійснюється через іспит перед загальним складом оркестру тощо. Є й інші непорушні закони його життєдіяльності, зокрема, будь-яке важливе рішення для життєдіяльності колективу ухвалюється загальним голосуванням; урочисте прийняття до основного складу оркестру відбувається на першому концерті «юного музиканта» на Смизькій сцені. В колективі налагоджена персональна відповідальність старших за менших, діє шанобливе ставлення до дівчат; всі рішення щодо внутрішнього життя ухвалюються колективно. Інакше кажучи, мало усвідомлюючи сутність педагогічної проблематики в практиці власної діяльності, колектив повною мірою працює за давно випробуваною методикою А. С. Макаренка, з його «системою перспективних ліній», прагненням до «завтрашньої радості» і все це дає свій блискучий виховний і мистецький результат. Наведемо декілька неодноразово апробованих, а отже, ефективних, в його арсеналі форм виховної діяльності. Кожного року всім складом колективу проводяться лижні походи до лісу. Наприкінці року організовуються Новорічні свята з підведенням підсумків роботи за рік та врученням новорічних подарунків (окремі призи вручаються тим оркестрантам, які упродовж року не мають жодного пропуску занять без поважних причин). Проводяться відповідні урочистості й до свята 8 Березня, до Дня Українських Збройних Сил, Дня Перемоги, Дня св. Валентина тощо. На випускному вечері організується щорічна урочиста передача інструментів випускниками оркестру новому складу. Колектив має також і свої традиції святкування Дня іменинника, посвяти в оркестранти, вручення посвідчень кожному випускнику про закінчення занять в оркестрі (райдержадміністрація, РДА), вручення Іменних годинників кожному випускнику (РДА); внутрішньо оркестрові проводи випускників 24 серпня (остання колективна гра), підсумок навчального року (де були?, що зробили?) тощо. А час вносить свої корективи. Чимало вихованців оркестру досягли значних успіхів і мають достатньо цікаве професіональне власне мистецьке життя: окремі з них є викладачами Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського (м. Київ), входять до складу Новосибірського й Петрозаводського (Російська Федерація) театрів опери та балету, продовжують 201


навчання у музичних академіях, інститутах мистецтв ВНЗ України та за її межами, відзначені почесними званнями лауреатів престижних мистецьких конкурсів і фестивалів, державними почесними званнями, поповнюють викладацький склад ДМШ і шкіл мистецтв поліського регіону та завжди пам’ятають про оркестр, з якого розпочалося їх мистецьке сходження [2]. Як відзначає керівник, – «… на шкільній дошці Пошани є фото 26 кращих учнів школи, з яких 21 – учасник оркестру» [1]. Отже, музика, це перш за все організація і самоорганізація, що знайде згодом свій вихід у будь-якій сфері, її художньо прикрасить. «Досвід показує, – наголошує Василь Данилович, що до гри на духовому інструменті дитину потрібно залучати ще в ранньому віці. Таким прикладом, скажімо, може бути гра на сопілці… Свого часу ми встигли замовити шістдесят хроматичних сопілок ще на діючій тоді Мельнице-Подільській фабриці народних інструментів… Так з’явилися групи діточок-сопілкарів 1–2 класів загальноосвітньої школи… … Сопілкарів навчає помічник керівника оркестру, моя дружина Галина Григорівна. Згодом вона формує й початкову і молодшу групи колективу, які після навчання прийдуть до основного складу оркестру» [5]. Відзначимо принагідно, що сопілковий репертуар, до речі, має виключно національне походження, а отже – й певне патріотичне значення в роботі цього оригінального художнього колективу. А сьогодні це є надзвичайно важливим, адже спеціально організованих національно-патріотичних заходів у країні організується обмаль. Спільна репетиційна студійна діяльність, спільний відпочинок та відповідна цілеспрямована й оригінальна система культурно-дозвіллєвих заходів сприяють вирішенню певних соціально-демографічних проблем у колективі. У цьому зв’язку відзначимо, що окрасою оркестру є його музичні династії (всього 14), сім’ї: Майя Мельник і Сергій Маковей, Антоніна Попова і Олександр Ясипольський, Ірина Мацишина і Віктор Котельник та ін., знайомство яких відбулося під звуки музики цього колективу. Створено навіть справжні оркестрові династії (від 3 до 8 осіб з однієї родини, що були задіяні в різний час у цьому художньому колективі) [1]. Однак вже сьогодні поповнюється репертуар колективу, змінюється і вдосконалюється інструментальна частина оркестру, приходять, врешті-решт, нові молоді люди, які вже інакше дивляться на проблеми сьогодення та роль музики у цьому просторі і процесі. Однак залишається постійною й цілеспрямована навчально-виховна та концертна діяльність, лише з високим рівнем якої можна розраховувати на результат. Сьогодні оркестр знаходиться у підпорядкуванні Дубенської районної держадміністрації, що, сподіваємося, повинно покращити його організаційно-фінансове становище, розширити виховні, а надто – патріотичного спрямування, можливості, допоможе унормувати концертне життя, налагодити повноцінну і високоякісну навчальну, студійну діяльність, а головне – в умовах Рівненщини – значно покращити музичний інструментарій. Адже високе мистецтво вимагає й належного інструменту, регулярного репетиційного процесу, широкої і внормованої концертної практики тощо, оскільки з фаховою підготовленістю і діяльністю особливих проблем, як бачимо, у нього немає. Шкода лише, що у ХХІ столітті для України, як уже незалежної європейської держави, майже невирішеною чи загалом проблемою виявляється елементарний фінансовий чинник, який звів нанівець останнім часом чимало яскравих та оригінальних ініціатив, постатей і культурних проектів, став на заваді творчій самореалізації широкого загалу молоді. І чимало обдарованих особистостей із багатьох сфер людської життєдіяльності так і не змогли повною мірою себе реалізувати саме через брак мінімальної фінансової підтримки. Особливо це помітне в дитячому середовищі Західної України, де чимало 202


батьків зайняті переважно зароблянням грошей за кордоном і їх дітьми займаються лише бабці, або далекі родичі, які не в змозі не лише віднайти необхідні кошти, але й розгледіти творчі здібності в української малечі та спрямувати їх у належне русло. І органам державної влади, як і всім зацікавленим у вирішенні культурно-мистецький і виховних проблем України, є над чим думати і в якому напрямі діяти. Спливає час, поступово змінюються духовні орієнтири, люди, інструменти. І з нагоди свого 40-річчя (2011 р.) у місцевому Будинку культури смт. Смига відкрили кімнату-музей, присвячену історії оркестру. Тут зібрано фотографії, вирізки з газет, розміщена будь-яка інша інформація про гастрольні поїздки, репетиційний процес, навчальний репертуар, символіку й інструменти, у переважній більшості відремонтовані самими учасниками, їх керівником та місцевим майстром-винахідником Олексієм Стецюком, а найголовніше – книга-літопис, де описано фактично чи не всю історію оркестру з детальною інформацією про їх виступи, про усіх музик, їх нагороди, концертне, гастрольне життя, репертуар тощо. Сподіваюся, що вона стане у нагоді для підготовки майбутньої фундаментальної наукової розвідки з питань історії та розвитку сучасного інструментального виконавства в краї, дитячих оркестрів тощо. Та й історія інструментального виконавства, цілком логічно, починається з історії дитячої мистецької освіти і художньої творчості! Отже, сучасна дитяча оркестрова агенція «Смига» сьогодні дає добрий зразок, принаймні, практики започаткування створення художніх колективів у краї, якими опікуються безпосередньо органи державної влади, які мають всі можливості (а бажання, чи краще б сказати, політичну волю, їм допоможе сформувати громадськість) вивести ці структури на новий модус свого функціонування і створити таким чином нове культурне середовище в цьому історичному й багатому на культурні традиції краї. Сподіваюся, що регіональні митці, як особи в переважній більшості невибагливі до матеріального забезпечення та інших культурних благ, швидко продемонструють на що здатна організована культурно-мистецька діяльність, підтримана в сучасних умовах матеріально. Уже давно на часі мати хоча б по одному у кожному місті муніципальному художньому колективу, які б не лише забезпечували якісний художній простір цього населеного пункту, формували громадську думку про роль аматорства в українському соціумі, але й слугували взірцем належної організації навчально-виховного та мистецького процесу, високої виконавської культури, гастрольної діяльності, а головне – зміни ставлення органів державної влади та й населення загалом до вітчизняного мистецтва чи художньої діяльності загалом. І сформовані сьогодні аналізований вище та зразковий дитячий духовий оркестр «Олександрія» (с. Любомирка) Рівненської райдержадміністрації (кер. – заслужений працівник культури України В. Вакулін), як і, приміром, «Боян Дрогобицький» – у м. Дрогобичі, «Сонечко» – у м. Житомирі чи інші, їм подібні, яких сьогодні виникає чимало в Україні, засвідчили позитивні зрушення у зміні ставлення органів державної влади до сфери регіональної культури загалом. Ці колективи засвідчують й суттєві зміни у ставленні вітчизняного бізнесу до національної культурної практики, його намагання підтримати національну культурну діяльність. А це знову ставить на порядок денний ухвалення украй необхідних законів про спонсорство і меценатство. Саме такі колективи, на нашу думку, й стануть міцним форпостом на шляху до бездуховності української молоді, важливим засобом протидії світовим глобалізаційним тенденціям, спрямованим на тотальну уніфікацію культурного простору. Саме вони можуть закласти підвалини розробки нових національних програм із зацікавлення молоді мистецтвом, поглибленого його вивчення, зростання духовності населення, 203


базованих на мистецтві. Вони можуть стати основою для розширення практики вивчення національних культурних традицій у мистецтві. Адже за нас це не зробить ніхто! Список використаної літератури та джерел 1. Звіт про діяльність художніх колективів Дубнівського району у 2006 р. // Поточний архів райвідділу культури м. Дубно за 2007 рік.

2. Книга записів колективу // Поточний архів дитячого зразкового духового оркестру «Смига» Дубенської райдержадміністрації.

3. Перковська Т. Зразковому аматорському дитячому духовому оркестру «Смига» Дубенської районної держадміністрації – 40 років / Т. Перковська // Народна творчість Рівненщини, 2013. – № 1 (2). – [86 с.].

4. Репертуар колективу станом на 2012 рік: Довідка-характеристика на зразковий дитячий духовний оркестр «Смига» Дубенської районної державної адміністрації // Поточний архів оркестру за 2012 рік. Книга записів.

5. Табінський І. Мелодія стосилої міді / Ігор Табінський // Сільські вісті, 2009. – 29 груд. – № 150.

Резюме

Розглядаються етапи творчого шляху та художні здобутки оригінального дитячого колективу – духового оркестру з Волині. Ключові слова: духовий оркестр, музика, муніципальний колектив, регіональна культурно-мистецька практика.

Summary

Child’s exemplary brass band of dubenscoi of district state administration of «Smugа» and his leader is the deserved worker of culture of ukraine Vasyl Danylo Gaydaychuk The creative activity stages and artistic achievements of the original children collective-brass band from Volyn are examined here. Key words: brass band, music, municipal collective, regional culture and art practice.

204


6.4. Хореографічна агенція Рівненщини «ЕДЕЛЬВЕЙС» як культурний феномен доби у системі виховної практики регіону УДК 792.8 Процеси національно-культурного відродження, започатковані «горбачовською відлигою» 1985 року, спонукали й в Україні, серед інших, численні експерименти в усіх сферах життя, а надто – в культурно-мистецькій сфері, спричинили виникнення різноманітних форм і видів творчості та їх уособлення і репрезентацію – художніх колективів, поява яких неможлива була б у попередню добу [8]. А державотворчі процеси республіки 1991 року лише прискорили й упорядкували цей давно очікуваний у суспільстві процес [5]. На такій хвилі у різних областях України сформувалися специфічні культурно-мистецькі конгломерати, які розпочали широку експериментальну творчу діяльність, згодом перетворившись на синтетичні навчально-виховні та концертні комплекси, що поставили собі за мету організувати своє дозвілля на засадах високої духовності, при цьому постійно удосконалюючи свій професіональний рівень. А стратегічною метою їх діяльності, так би мовити, культурним надзавданням, стала теза про те, що сучасна дитина є повноцінним громадянином своєї країни і заслуговує на посилену увагу до неї, зважаючи на її вік, формування та стабілізацію її духовних потреб тощо. Такою стала, приміром, Київська дитяча академія мистецтв (1994 р.), заснована відомим українським дослідником театру Ю. О. Станішевським, який свою організаційно-методичну діяльність часто сполучав із широкою науково-дослідною роботою за межами України і досить глибоко знав систему виховної діяльності дітей, базовану на мистецтві, приміром, у Німеччині. Вона, ця академія, має у своїй структурі, поряд із оригінальним навчально-виховним комплексом (різні за рівнем і вимогами навчальні заклади) й спеціалізовані Центри: науково-дослідний, інформаційний, комп’ютерний, філармонічний, виставковий, центр конкурсів і фестивалів та художньої практики юних студентів, методичний центр технічних засобів навчання і навіть центр психолого-природничої підтримки, даючи змогу дітям спробувати себе у різних сферах та формах діяльності. А на початковому етапі, як відомо, здобувати ці навички значно легше, ніж у зрілому віці. Принаймні, молода людина необтяжена безліччю комплексів стосовно визначення власних можливостей та виконання низки соціально-побутових ролей. В основі концепції освітньої діяльності цього закладу лежить украй актуальна ідея безперервної мистецької освіти, поєднання чотирьох рівнів навчання (підготовча школа – початкова школа – середня школа – вища школа) в одному закладі, тобто навчально-освітня перспектива, про яку неодноразово згадували та намагалися реалізувати фактично усі класики педагогічної сфери у різні часи та різних суспільнополітичних системах. Її вихованці сьогодні – не лише учасники престижних мистецьких конкурсів, але й відомі фахівці-організатори у культурній сфері України. Є такий культурно-мистецький експериментальний центр й у м. Миколаєві (з 1994 р.), об’єднуючи безперервною мистецькою освітою та художньою діяльністю дітей і молодь різних вікових категорій та мистецьких уподобань – Спеціалізованої школи «Академія дитячої творчості» – за темою «Етнопедагогіка та відродження народних промислів України у виховній системі школи» (авторська школа кандидата 205


педагогічних наук Г. Д. Матвеєвої), що має статус експериментального загальноосвітнього навчального закладу всеукраїнського рівня і про яку мова буде йти окремо. Її художні майстерні, оригінальні навчальні плани та, головне, педагогічний колектив, допомагають дітям інакше бачити світ. А побачивши його іншим, яскравим, добрим, вже залишатися таким у сприйнятті будь-якої інформації, у тому числі й стосовно одне одного. Хореографічна агенція «Едельвейс» І шістнадцять міжнародних фестивалів дитячої творчості «Золотий лелека», організованих педагогічним колективом цього закладу улітку на узбережжі Чорного моря (понад 65 тисяч учасників), є переконливою характеристикою вірності обраного шляху та потрібності подібних закладів в Україні. Під благотворним впливом педагогічного складу цього закладу, організованого ним широкого фестивального руху, сформувалося покоління дітей, що інакше дивляться й сьогодні на світ, вбачаючи в ньому чимало позитивного, світлого, яскравого, ігноруючи жорстокість, цинізм та інші прояви нелюдської поведінки, так характерної для сьогодення. Принаймні конкурсні роботи учасників під час проведення фестивалю це демонструють повною мірою, незважаючи на обраний ними вид мистецтва. Цінність цих заходів полягає ще й у тому, що свою систему організації художнього життя вони значною мірою передають й в інші країни, адже семиденні щорічні підсумкові фестивалі за участю представників багатьох країн світу (Росія, В’єтнам, Болгарія, Білорусь, країни Закавказзя та Прибалтики тощо), «пересипаними» яскравими виступами вже відомих у художньому просторі Європи виконавцями, дали змогу останнім також запозичити чимало оригінального й для себе, долучитися та обмінятися культурними надбаннями, зрозуміти чи, принаймні, замислитися над ментальними відмінностями кожного. Саме вони, ці заклади, залишаються сьогодні взірцем оригінальної і напруженої позашкільної діяльності, базованої на розмаїтті дитячих мистецьких уподобань, для широкої мережі позашкільної освіти, стимулом у розробці її концепцій роботи з дітьми. Саме вони й спонукають українських педагогів постійно думати над розробкою навчальних планів і програм позашкільної освіти. Отже ,такі осередки дають можливості широкого творчого експерименту у педагогічній площині, залучаючи до цього можливості сучасного мистецтва, культурно-дозвіллєвої практики, широко використовуючи технічні можливості сьогодення тощо. А їхні художні виставки, що час від часу експонуються по містах України, зокрема й у її столиці, не лише не залишають відвідувачів байдужими, але й переконливо засвідчують, що шлях художнього руху викладацьким корпусом, очолюваний кандидатом педагогічних наук Г. Д. Матвеєвою, обраний вірно. Сьогодні цей заклад поступово перетворюється на ВНЗ освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст», діставши необхідні дозволи профільного міністерства освіти. Тож, сподіваємося, що відтепер він зможе професійно готувати кадри відповідної кваліфікації для організації мистецької діяльності дітей, зосереджуючи її на 206


ігровому чиннику, а тому роблячи її цікавою, яскравою, емоційно насиченою. Адже його вихованці це робили повною мірою упродовж багатьох років навчання. Та й експериментальною базою для системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів у її найкращому варіанті він залишиться поза будь-яким сумнівом. Його статус цьому відтепер навіть сприятиме. Функціонує оригінальний (від системи організації мистецької діяльності до розв’язання власних фінансових питань) мистецький колектив «Сонечко», що у м. Житомирі, на базі якого постійно проходять підвищення кваліфікації хореографипедагоги України. Подібним чином будує свою діяльність і Рівненський Палац дітей та молоді (кер. – Ірина Первушевська) (який першим в незалежній Україні отримав статус Центру допрофесійної підготовки і з успіхом завершив Всеукраїнський експеримент Міністерства освіти і науки України як експериментально-дослідний майданчик), маючи у своєму арсеналі сотні художніх об’єднань, починаючи від літературної студії «Поетарх» і завершуючи гуртками краєзнавців, інтелектуальних ігор, школи бізнесу тощо, вихованці яких стають згодом професіоналами не лише в обраній сфері, а й духовно розвиненими особистостями, власне життя яких будується за законами краси, навіть зважаючи на явно несприятливі соціально-економічні обставини в сучасній країні. Загалом у Рівненському ПДМ успішно функціонує 369 навчальних груп, що об’єднують у своєму складі (станом на 2012 рік) 5.545 дітей, навчально-виховний процес у якому забезпечують 195 педагогічних працівників, створюючи там унікальне творче середовище, базоване на повазі до дитини й широкій, різноплановій мистецькій діяльності. І їх рейтинг у культурному просторі міста також постійно зростає, як і збільшується кількість переможців престижних фестивалів та конкурсів. Адже художньо-естетична освіта, як відомо, формує не тільки людину зі здібностями митця, а особистість взагалі, яка має здатність до формування естетичних систем суспільного життя та естетичного середовища. Така особистість має бути з великим духовно-творчим потенціалом і бути готовою до будь-якої діяльності, гармонійно пов’язаної з потребами суспільства та й самої людини, спираючись у рівній мірі на художні образи і логічне мислення. Інакше кажучи, керівники згаданих вище творчих одиниць поставили в основу своєї діяльності нові підходи в роботі з учасниками їх художніх дійств та глядачами, звернули увагу на призабутий репертуар, стимулювали появу нових сценаристів і, відповідно, нових постановок, виховали «свого» глядача чи слухача, значною мірою організували в специфічні колективи й батьків їх вихованців, що допомагають у розв’язанні чималої кількості побутових та організаційно-фінансових питань. За подібним принципом діють мистецькі дитячі структури Житомира, Миколаєва, Львова, Харкова та інших міст України. Ці колективи розгорнули широку концертну практику, гастрольну діяльність, налагодили систему творчого спілкування і дуже швидко здобули визнання у широкого загалу, стали притягальною силою для дітей та молоді в системі організації культурно-дозвіллєвої діяльності, позаяк мистецтво і художня освіта є фундаментом людської культури взагалі, культури мислення, культури почуттів. При цьому у таких колективах швидко створюються емоційно-сенсорні системи та загально суспільні позитивні еталони, які обіймають усі сторони життя людини. Керівники подібних художніх утворень також швидко вирішили й найскладнішу проблему сьогодення – фінансову, адже вкладати кошти у явно виграшну справу та ще й спрямовану на духовний розвиток власних дітей, стало навіть модним, принаймні, 207


на Західній Україні. І досвід житомирського дитячого об’єднання «Сонечко» – тому підтвердження. Інакше кажучи, окремі батьки-бізнесмени стали меценатами багатьох художніх заходів, що організуються цими колективами чи передбачають участь у них, залишаючи таким чином власних дітей в Україні. Тим більше, що подібні структури займаються не лише вузькомистецькою діяльністю – хореографією, духовою музикою тощо; вони розгорнули також й широку культурологічну діяльність, що знайшла свій вияв в організації туристсько-екскурсійної, культурно-освітньої роботи, виявленням якої став подієвий (присутніх на відповідних культурологічних заходах в інших країнах) туризм, відвідування численних національно-культурних заповідників, музеїв, художніх галерей, театрів тощо, за допомогою яких молодь справді значно підвищила свій культурний рівень, розширила мистецький світогляд, відповідним чином долучилася до культурної спадщини, ментальності мешканців інших країн, а відтак стала більш сприйнятливою й до художньої творчості загалом До таких структур, беззаперечно, можна віднести й мистецьке об’єднання сучасного танцю «Едельвейс», створене у 1989 році в місті Рівне, яке своєю організаційно-методичною та творчою й рекламною діяльністю значно розширило потенційні можливості місцевого Палацу дітей та молоді, створило йому специфічне конкурентне художнє середовище, здатне продукувати високий творчий результат. Його художні керівники – заслужений працівник культури України, Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня Супонькіна Людмила Петрівна та лауреат Премії Кабінету Міністрів України, заслужений працівник культури України Присяжненко Олена Сергіївна й поставили за мету об’єднати в межах одного закладу чимало освітньо-виховних та мистецьких форм. Сьогодні цей конгломерат складається з народного ансамблю сучасного танцю «Сузір’я Едельвейс» (кер. – Присяжненко О. С.), зразкових ансамблів «Едельвейс» (кер. –Супонькіна-Лагнюк В. С. (переможець «Форуму молодих лідерів Рівненщини», 2013 р.), хореографи – Мельник Т. О., Гапончук О. В.) та «Едельвейсиків» (кер. – Лагнюк Т. В., хореографи – Лагнюк І. О., Пелешок О. С.), має потужну базу для художнього експерименту, відпочинку та релаксації на Кримському півострові й налічує у своєму складі майже 600 учасників різних вікових груп та є достатньо притягальним зразком для інших дитячих художніх структур в організації вільного часу і здобуття початкової мистецької освіти для молоді сучасної Рівненщини, оскільки орієнтується у своїй діяльності значною мірою на шоу-бізнес з усім набором притаманних йому форм виявів. Узагалі, потрібно відзначити, що більш-менш оригінальні художні об’єднання завжди прагнуть постійно розширювати свої організаційні структури, адже лише у такий спосіб у колективу поступово зникає проблема з репертуаром, його сценічним утіленням, кадровим резервом, частково – фінансовими питаннями тощо; він стає самодостатнім у творчому плані. На базі цього колективу сьогодні створена і успішно функціонує Всеукраїнська організація «Федерація сучасної хореографії» та вокалу України під назвою «Прем’єр Ліга України», що має широкі повноваження в організації різноманітних мистецьких дійств, конкурсів та фестивалів. «Едельвейс», як і кожен оригінальний мистецький колектив – специфічна школа сучасної хореографії з оригінальною акробатичною підготовкою, зі своїми сталими виховними, виконавськими, дозвіллєвими, викладацькими та балетмейстерськими традиціями, що дають змогу утримувати на високому професіональному рівні цей конгломерат, робити його достатньо гнучким у концертній та репетиційно-навчальній 208


діяльності. А цього можна досягти лише спираючись на однодумців та фахівців, яких колективу явно не бракує. Сьогодні цією достатньо різнопрофільною за віковою структурою організацією керує група молодих педагогів, чий талант сформувався чи, принаймні, розпочав формуватися у цьому ж колективі. Майже всі вони свого часу самі пройшли мистецький вишкіл «Едельвейса», а згодом і навчання у ВНЗ. Переважна їх більшість – випускники кафедри хореографії Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. Загалом на цій кафедрі, за інформацією її завідувача, професора Годовського В. М. [8], навчалося або навчається 12 представників «Едельвейсу», перетворившись на своєрідну філію для навчального експерименту студентів. Серед них – Гапончук Олена Вікторівна, Пелешок Олександра Сергіївна та Лагнюк Тарас Васильович, що викладають у колективі з 1997 та, відповідно, 1999 року, чималий час виступаючи в різних мистецьких колективах. Молодшу генерацію керівників складають Супонькіна-Лагнюк Валерія Сергіївна, яка, також будучи вихованкою колективу, завершила навчання в Київському національному університеті культури і мистецтв за спеціальністю «Хореографія» з кваліфікацією «Хореограф, артист, викладач фахових дисциплін». Вона з успіхом виконує обов’язки редактора телеконкурсу «Прем’єр-ліга»; є постійною ведучою багатьох концертних програм. І теж залишається добрим взірцем наслідування для вихованців колективу. Мельник Тетяна Олександрівна після завершення навчання в Інституті мистецтв РДГУ займається викладацькою практикою в «Школі мистецтва танцю» (з 2005 р.). Шевчук Інна Олегівна – стипендіат міського Голови (2009 р.), лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладач у «Школі мистецтва танцю». Фактично всі вони, незважаючи на відносно молодий вік та сценічний досвід, мають достатньо престижні нагороди чи відзнаки у сфері професійного виконавства й продовжують й надалі залишатися на сцені. Їх бажання якісно робити свою справу, створювати кращі умови для власної самореалізації та самовдосконалення інших, відчувати виклики часу, відбиваються й на творчих успіхах і мистецької школи, і усього творчого складу загалом. Здобутки цього колективу свідчать самі за себе. Адже він: ––

суперфіналіст телеконкурсу «Утренняя звезда» (1992–1993, 1996 рр., м. Москва);

––

лауреат відкритого Всеукраїнського рейтингу популярності «Колесо Фортуни – 97» (ансамбль року України);

–– –– –– ––

учасник міжнародного Гала-концерту фестивалю «Слов’янський базар – 95» (м. Вітебськ, республіка Білорусь);

лауреат міжнародного фестивалю-конкурсу «Надії Європи – 99» (м. Сочі); володар диплома І ступеня Всеукраїнського огляду народної творчості;

переможець (Гран-прі) міжнародного фестивалю-конкурсу «Земля під білими крилами – 2000» (республіка Білорусь);

––

чемпіон «Прем’єр Ліги-2001»;

––

переможець всеукраїнського фестивалю сучасної хореографії «Червона калина, 2006», м. Тернопіль;

–– –– ––

учасник ІV благодійного круїзу «Під Вітрилами Надії і Добра»;

кращий хореографічний колектив м. Рівного (2005, 2006, 2007 рр.);

учасник творчих звітів Рівненщини в м. Києві в 2001, 2005, 2009 рр.;

209

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю –– –– –– –– –– –– –– –– –– –– ––

володар І місця на Всеукраїнському фестивалі сучасної хореографії «Ритми часу 2006» (м. Львів);

нагороджений почесною відзнакою Міжнародного Академічного Рейтингу популярності 2006 року «Золота фортуна» (м. Київ); переможець відкритого чемпіонату м. Чернігова «Нове покоління – 2010»; переможець фестивалю «Містерія танцю» (м. Львів, 2010);

переможець фестивалю «Інший вимір – 2011» (м. Луцьк);

володар Гран-прі всеукраїнського конкурсу «Зорепад – 2011» (Київ, 2011 р.);

лауреат міжнародного фестивалю «Слов’янський вінець – 2011» (м. Кранево, Болгарія);

лауреат першого телевізійного проекту «Ритмы будущего» (переможці – «Едельвейсики», «Сузір’я Едельвейс») (м. Київ, 2012 р.) та учасник ще цілої низки виступів на різноманітних звітах, Днях міста, конкурсах, олімпіадах; «Едельвейс» та «Едельвейсики» стали переможцями всеукраїнського фестивалю сучасної хореографії «Львівська рапсодія» у п’яти номінаціях (Львів, 2013 р.);

колектив здобув перемогу у всеукраїнському фестивалі дитячої хореографії «Весняні ластівки» та «Ритми майбутнього» (м. Львів, 2013 р.) [1];

мистецьке об’єднання «Едельвейс» реалізувало останнім часом (весна, 2013 р.) також оригінальний мистецький Гранд-проект «Танцювальний БУМ», присвячений міжнародному Дню танцю, що являє собою яскраве креативне поєднання різних напрямів сучасного мистецтва, та Бал Унікальних Можливостей за участю відомих представників різних професій, спрямований на популяризацію хореографії і здорового способу життя, який має стати традиційним на Рівненщині [7].

Серед інших новацій в практиці роботи цього колективу можна назвати й наступне. Ансамбль сучасного танцю «Сузір’я Едельвейс» практикує також показ унікальних хореографічних композицій під живе звучання професіонального симфонічного оркестру «BREVIS» обласної філармонії (худ. кер. – Г. Фіськов). Треба відзначити, що окремі мистецькі групи «Едельвейсу» є досить частими гостями й в загальноосвітніх навчальних закладах Рівненщини, звідки вони постійно добирають собі творче поповнення і для яких слугують взірцем високої системи організації вільного часу і раціонального дозвілля. Сьогодні цей колектив продовжує розширювати свою мистецьку практику, нарощуючи власний творчий потенціал та залучаючи все нові покоління рівненських дітей до знайомства з прекрасним і слугуючи для всіх високим авторитетом в організації вільного часу, базованого на мистецтві, для мережі позашкільної освіти в республіці та регіоні загалом. У його творчому активі – потужний педагогічний досвід колективу педагогів, заземлений на мистецтво. Активно контактує цей колектив і з художніми об’єднаннями далекого та близького зарубіжжя, стимулюючи і ті колективи продовжувати власний мистецький пошук в системі художнього виховання дітей та молоді. Адже сотні дітей, виходячи навіть із вищенаведеного списку практичних заходів колективу, змогли побачити інші виміри життя, інші культури, ментальність, поспілкуватися, позмагатися у мистецькій площині з ровесниками з багатьох країн світу, а відтак – передати і їм частку свого добра і веселої вдачі. І у свій колектив вони, сподіваюся, принесли також часточку радості від спілкування з чужим етносом та його мистецтвом. Хоча мистецтва чужого в їхньому вимірі не буває взагалі. Ця агенція є сьогодні своєрідною законодавицею моди в сучасній хореографії України та культурному просторі Рівненщини зокрема, виступаючи як потужний центр оригінального, насиченого культурним чинником сучасного життя. Вона є важливим джерелом для наслідування і підтримки художнього розвитку дітей з боку держави і 210


місцевих органів влади. Адже її організаційно-творчий багаторічний експериментальний досвід підтвердив свою вірність обраного шляху та ефективність застосованих форм роботи з дітьми. До речі, за свідченням майже усіх керівників подібних художніх експериментальних шкіл Палаців дітей та молоді України [4], які брали участь у численних закордонних майстер-класах, міжнародних фестивалях тощо, які брали участь в обговоренні фестивальних заходів, українські діти є найбільш талановитими, здатними до наполегливих занять у сфері мистецтва і, відповідно, здобуття високих творчих результатів, що й спонукає українських педагогів залишатися все таки в республіці, вважаючи її найкращою перспективою для власної творчої самореалізації. На жаль, чимала кількість цих учасників, по завершенню навчально-виховного процесу в «Школі мистецтва танцю» та концертних виступів у складі «Едельвейсу», «Едельвейсиків», як і в будь-яких інших подібних дитячих колективах культурно-дозвіллєвої мережі України загалом, залишить сферу мистецтва назавжди. Утім, здобуті в цьому колективі навички активної творчої праці, спілкування, форм поведінки, базовані на художній культурі загалом, мистецтві танцю, взаємопідтримці, взаємодопомозі та взаємоповазі до партнера й величезній працездатності вони перенесуть, будемо сподіватися, і у сферу своєї майбутньої практичної і, безперечно, творчої самореалізації. Та й людьми високої духовності переважна більшість із них залишиться назавжди. Тож позитивним аспектом подібної системи організації дозвілля дітей в таких та їм подібних експериментальних культурно-мистецьких закладах, незалежно від їх відомчого підпорядкування, кількості учнів, місця знаходження тощо, залишається вміння їх педагогів-організаторів виховати зацікавленість до життя, допитливість, високу працездатність, вимогливість до себе й оточуючих, створити своє середовище перебування на Землі більш комфортним і затишним. Ці художні структури спростовують думку про те, що лише матеріальний чинник є головним у сьогоднішньому глобалізаційному суспільстві. А з іншого боку, вони всіляко стимулюють творчість і винахідливість педагогічного складу Палаців дітей та молоді республіки, інших художніх структур, що займаються вихованням дітей і молоді, до нового педагогічного пошуку і творчого експерименту. Адже лише у такий спосіб, в умовах постійної творчої конкуренції та взаємодії, врахування всього нового, що існує в сучасній педагогічній практиці і можливе повноцінне і якісне функціонування цілісної виховної системи, спрямованої на підростаюче покоління. Більш детальну, у тому числі й ілюстративну та біографічну інформацію про цей колектив і його керівників, а також окремі подробиці з організаційно-творчого життя, гастрольну діяльність, систему виховних заходів з учасниками тощо можна знайти й у книзі, підготовленій однією з художніх керівників цього ансамблю В. Лагнюк, журналісткою О. Гаврилюк та дослідником регіональної культури С. Мельничуком, що вийшла друком у м. Рівному у 2012 року [6]. Однак найпереконливішою характеристикою вартості цієї мистецької формації в краї та Україні загалом є її концертно-творча та виховна діяльність, яку у повній мірі можна побачити на репетиціях та концертах. Тож запрошую усіх небайдужих до споглядання в дії цього симбіозу духовності, спорту і мистецтва, щоб зайвий раз переконатися у важливості їх діяльності та тих культурних формах, що виникли завдяки новітній добі в нашій історії. 211


Список використаної літератури та джерел 1. Гастрольна діяльність колективу // Поточний архів дитячого хореографічного ансамблю «Едельвейс» за 1997–2013 рр. – Рівне, 2013 (рукопис). 2. Див., також сучасну періодичну пресу регіону про цей колектив.

3. З інтерв’ю С. В. Виткалова, проведеного із завідувачем кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету, заслуженим діячем мистецтв України, професором Годовським В. М. 25 червня 2013 р. // Приватний архів автора.

4. З інтерв’ю С. Виткалова, проведеного серед керівників художніх колективів-учасників ХVІ Міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека» 28–30 липня 2013 р. в оздоровчому дитячому таборі «Космос», що на Миколаївщині // Приватний архів автора.

5. Культура в сучасних трансформаційних процесах: колект. моногр. / М. М. Бровко, С. Д. Безклубенко та ін. – Ніжин: Вид-во «Асперс-поліграф, 2011.

6. Лагнюк В. «Едельвейс»: життя вирує: нарис / Лагнюк В., Гаврилюк О., Мельничук С. – Рівне: О. Харват, 2012. – 76 с.

7. Творчий звіт мистецького об’єднання «Едельвейс» за 2013 рік // Поточний архів колективу. 8. Щербина В. М. Українська національна культура як цілісність: регулювання її регіональних відмінностей: моногр. / Щербина В. М., Наумова М. Ю. – К., 2012.

Резюме

Розглядається діяльність нової мистецької агенції – дитячого хореографічного об’єднання «Едельвейс», сформованого як самодостатній мистецький конгломерат Рівненщини. Ключові слова: хореографія, духовна культура, сучасне молодіжне життя, танець, творчість, Рівненщина.

Summary

Folk ensemble of modern dance is «Edelweiss» The creative activity of the new artistic agency – children choreographic association “Edelweiss”, created as an self-sufficient artistic conglomerate of Riven region, is examined here. Key words: choreography, intellectual culture, dance, modern youth life, creative activity, Rivne region.

212

РОЗДІЛ VІІ. ОРГАНІЗАТОРИ КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ЖИТТЯ КРАЮ

7.1. Художнє середовище міста і його упорядники: Анатолій Мартиненко УДК 711.4

В

ажливим чи навіть визначальним чинником подальшого культурного буття будь-якого суспільства є посилена увага до проблем становлення і розвитку його молодої генерації, якій, поза сумнівом, належить майбутнє. І від того, в яких умовах зростає ця генерація, що є її пріоритетом розвитку, які цінності вона сповідує, значною мірою залежатиме й те, якими людьми в майбутньому стане ця генерація і яким чином та з якою ефективністю вона впливатиме на подальші духовні процеси у цьому суспільстві. Художня освіта, як відомо, завжди була в пошані українців в усі часи. Та й експерименти у загальноосвітніх школах у попередній суспільно-економічній формації стосовно скорочення по годині в тиждень дисциплін природничо-математичного блоку і посилення навчального плану мистецьким вектором, швидко допомагали дітям з експериментальних класів не лише досягти кращих успіхів в духовно-гуманітарній сфері, але й на загал випередити своїх колег за природничо-математичним показником. Інакше кажучи, існує певна залежність між рівнем культурних запитів і потреб, сформованим художнім світобаченням та успіхами у сфері точних наук. Хоча, було б помилкою скорочувати природничий цикл дисциплін на користь гуманітарного. Утім, це проблеми вже профільного міністерства і його численних представників на місцях, від яких багато чого залежить у справі формування нової генерації українців. І освіта у цьому процесі посідатиме не останнє місце. Однак стосовно наповнення навчального навантаження сучасної загальноосвітньої школи вже давно потрібно, і на думку батьків, і безпосередніх учасників шкільних експериментів, значно розвантажити сьогоднішніх школярів. Адже існуючий прес шкільних предметів природничо-математичного циклу поки що не сприяє появі майбутніх Ньютонів і Паскалів, однак значно погіршує стан здоров’я і не допомагає становленню цих майбутніх геніїв. Хоча у такій кількості вони, мабуть, і не потрібні сучасному урбанізованому суспільству, що орієнтується виключно на людину виконавця, яка мало думає. З іншого боку, для створення новітніх технологій, розгортання нових технологічних процесів знову ж таки цьому суспільству вкрай потрібні люди мислячі, люди, здатні здійснити прорив у вже явно застарілій економічній вітчизняній системі. 213


Чимало європейських країн дають нам у цьому добрий приклад. І в цьому контексті мережа художніх шкіл Рівненщини і є тим маленьким важелем, що значно врівноважує цей дисбаланс та допомагає віднайти «ту складову, взявшись за яку можна витягнути увесь ланцюг». Додамо трошки статистики, яка, як відомо, є річчю впертою, тобто переконливою. Рівненська дитяча художня школа заснована в 1959 році як заклад, що мав би опікуватися наданням широкого спектру художніх послуг місцевим дітям, формувати у них навички творчої праці. І це завдання вона виконує успішно ось уже понад 50 років. Сьогодні в ній навчаються діти віком 11–16 років. Термін навчання триває 4 роки. Викладаються низка дисциплін мистецького циклу: «рисунок», «живопис», «композиція», «скульптура», «історія мистецтва» тощо [5], Заслужений працівник культури що не лише адаптують дітей до сприйняття України Анатолій Мартиненко прекрасного, але й значною мірою формують (2012 р., фото О. Харвата) їх іншими, більш здатними до сприйняття не лише мистецтва, але й до виявлення співчуття людині, молодих людей, не здатних на асоціальну поведінку тощо. Крім того, художня школа сьогодні – це та перша початкова ланка спеціальної художньої освіти, що надає необхідні спеціальні знання і навички початкового рівня всім тим, хто вступатиме загалом на художні спеціальності ВНЗ. І від того, настільки вона зацікавить цих дітей мистецтвом бачити світ, залежатиме чи оберуть вони в подальшому художній ВНЗ і чи стане для них мистецтво справді новим відкриттям цього світу. Однак, зважаючи на яскраве художнє облаштування міста її колишніми випускниками, це завдання вона виконує повною мірою. Сьогодні у школі працює 14 викладачів: з вищою освітою – 13; із середньою спеціальною – один. До початку 2012 року цей колектив очолював заслужений працівник культури України (1993 р.), член обласного відділення Національної спілки художників України (1986 р.), випускник Дніпропетровського художнього училища Анатолій Іванович Мартиненко (1940 р. н., м. Дружківка Донецької обл.). І цей культурний потенціал, спільно з педагогічним та учнівським складом музичних шкіл й клубної мережі, значно покращують духовний клімат міста та й регіону загалом, адже учнівський склад школи є основою мистецьких спеціальностей у багатьох інститутах мистецтв регіону та й професіональних класичних навчальних закладах України. Випуск школи за період з 1959 року по 2009 рік включно, базуючись на поточному архіві закладу, складає понад 2.780 учнів. Контингент на початок 2009–2010 н. р. становив 375 учнів, а також чотири підготовчі групи і один (5-й клас) загальною кількістю 125 учнів. Випуск у 2009 році склав 78 учнів [6]. Поза сумнівом, шо зростання кількості бажаючих займатися художньою творчістю, здобувати відповідну мистецьку освіту – це загальна позитивна тенденція регіональної 214

Розділ VІІ. Організатори культурно-мистецького життя краю

культурної політики та практики, однак, у цьому й велика заслуга й організаторів цієї освіти та мистецької діяльності, як і спрямованої культурної політики держави загалом. Тож, як бачимо, останнім часом контингент учнів суттєво збільшився, а отже Західна Україна отримала значно більше потенційно обдарованої молоді, значна частина якої продовжила чи продовжить згодом своє професійне навчання і становлення, змінюючи на краще культурний простір регіону. Інакше кажучи, художні школи в широкому сенсі цього слова (музичні, образотворчі чи школи мистецтв) сприяють не лише формуванню суто технічних (художніх) навичок, а перш за все – естетичних смаків та поглядів. І в цьому плані їх значення надзвичайно важливе, адже бажання художньо змінити простір свого знаходження молода людина буде намагатися робити постійно. Одним з основних видів діяльності художньої школи є, природно, виставкова і в цьому плані школа має достатньо високі показники. Так, лише за період 2007–2009 років школою організовано і проведено 45 виставок дитячої творчості [7], які не лише активізували бажання в учнів краще навчатися й опановувати обраний фах, але й урізноманітнили культурний простір краю, створили маленькі часточки культури по багатьох місцях перебування цих вихованців, наситили середовище міста культурномистецьким чинником, зробили, мабуть, трошки кращим і наше місто загалом. Творча праця вихованців постійно знаходить належну, як правило, високу оцінку у численних Всеукраїнських конкурсах учнівської творчості, серед яких: «Об’єднаймося ж, брати мої!», «Податки очима дітей», «Міцна казна – міцна держава», «Природа очима дітей», «Моє місто» тощо, де учні школи неодноразово ставали лауреатами чи посідали призові місця, а головне – навчилися дивитися на сучасні проблеми крізь призму художності. Активну участь школа бере й у Міжнародних виставках-конкурсах дитячої творчості, організованих у багатьох країнах світу, зокрема: Бітові (Македонія), Шанкарі (Індія), а також Болгарії, Австралії, Аргентині, Росії. Лише в 2008–2009 роках учні та викладачі школи (80 осіб) взяли участь у Міжнародному фестивалі малювання м. Забже (Польща) і вибороли перше місце у віковій категорії 11–14 років та призові місця у досить широкій віковій категорії: 18–35 років, засвідчуючи сталі художні традиції і професіонально організований навчальний процес із дітьми в закладі. Саме своєю невтомною діяльністю педагогічні працівники закладу спростовують явно невиважені кроки сучасного керівництва країни про переведення таких закладів початкової художньої освіти на місцевий рівень фінансування. Адже таланту потрібне завжди творче середовище, де б він міг повною мірою реалізуватися і розкритися. І ці конкурси та фестивалі є найбільш необхідним творчим полігоном для молодих митців. Адже невідомо чи виростуть справжні таланти у надзвичайно вузькому колі обдарованих дітей, які залишаться у незначній кількості залишених після планованого скорочення мистецьких шкіл, утім, загальноосвітня школа беззаперечно втратить мистецьких лідерів, дітей із художнім, тобто яскравим баченням світу. Проти цього відбору свого часу активно виступав відомий російський громадський діяч, академік Дмитро Лихачов. Та й чергова соціальна напруга й у так наелектризованому суспільстві молодій українській державі, думаю, явно не потрібна. За підсумками 2008–2009 навчального року VІІ загальноміським відкритим рейтингом популярності «Гордість міста» школа була визнана переможцем у номінації «Кращий навчальний заклад естетичного виховання». І цей ряд перемог можна легко продовжувати, адже у вересні 2009 року школа відзначила свій 50-річний ювілей. Узагалі, потрібно наголосити, що кожен більш-менш помітний місцевий художник у широкому сенсі цього слова, завершив навчання свого часу у даному навчальному 215


закладі, чи хоча б навчався в профільній школі Палацу дітей та молоді (де щороку здобувають художню освіту до 450 дітей) і не поривають своїх зв’язків із цими закладами. Не всі її випускники, звісно, стануть згодом професіоналами у мистецтві, створять шедеври, достойні уваги нащадків, утім, усі вони точно будуть зовсім інакше ставитися до країни, в якій їм належатиме жити і самореалізовуватися. І вони обов’язково наснажать цей простір власним художнім елементом. Вони поширять своє художнє бачення проблем на усі сфери життєдіяльності суспільства. І вже цього достатньо, щоб й надалі опікуватися зазначеною мережею художньої освіти, сприяти покращенню її матеріально-технічного забезпечення і вирішення низки організаційних проблем. Та й викладачі, що займаються з цими дітьми, також є художньо обдарованими і добре знаними у західноукраїнському культурно-мистецькому просторі. Власне, з художньої школи починали свою кар’єру всі без виключення сучасні митці, зокрема й рівненські і значна частина з яких і сьогодні віддає цьому закладу чимало сил і енергії, розуміючи його значення у становленні молодого покоління; художню освіту має й чимала кількість бізнесменів-будівельників краю, яким вона допомагає краще бачити ландшафтні проблеми і шляхи їх розв’язання. І цей ряд позитивного впливу початкової художньої освіти на становлення людини можна продовжувати й надалі Утім, про це вже неодноразово йшлося навіть у наших публікаціях [2; с.100–107]. До прикладу, й сам Анатолій Іванович завжди тримає перед у культурно-мистецькому процесі. Він – учасник понад 50 Всеукраїнських, міжнародних, обласних, зокрема й низки (20 – С. В.) персональних художніх виставок, де його творчість стала надбанням значної кількості відвідувачів і дістала схвальні відгуки у періодичній пресі та загалом у ЗМІ, чимало з них придбано у державні установи та приватні зібрання. Помітною виявилася й чергова його персональна виставка, відкрита до Дня міста Рівне (24 серпня – 15 вересня 2013 р., міський Будинок культури), на якій експонувалося 30 різноманітних полотен, підготовлених переважно у період 1997–2013 рр. та одна картина («Молодий будівельник», п/о. 141х 76), що характеризує творчість майстра у стилі доби соцреалізму (1975 р.), виконана також на достатньо високому технічному рівні, як того вимагав сам стиль. Ця виставка демонструвала переважно твори пейзажного та декілька зразків абстрактного живопису, у якому, як розповів сам автор, він спробував виявити себе на хвилі горбачовської «відлиги» [1]. До відкриття цього експонування, за сприяння управління культури і туризму міськвиконкому, було видрукувано навіть спеціальний художній альбом [1], де зібрано найкращі твори майстра. До речі, це перший мистецький альбом, чи скоріше альбомкаталог, друкований у київському видавництві до ювілею місцевого митця сфери образотворення у такому форматі та тематичній насиченості і якості видання. Його перевагою є вміщена на початку видання коротка біографічна довідка, добре ілюстрована, що подає основні етапи творчого шляху майстра та якісні художні репродукції. Твори А. І. Мартиненка знаходяться сьогодні в музеях і картинних галереях різних куточків України, численних приватних колекціях, установах культури і освіти краю (РОКМ, художня школа, управління культури і туризму та ін.) та залишаються добрим зразком для подальшого наслідування. За тематичним спрямуванням своїх картин – він лірик, частково, навіть філософський лірик. Принаймні ті картини, що є предметом його гордості і найчастіше експонуються на виставках, відбивають саме цей стан його душі і напрям його творчості. І ті часточки західноукраїнської природи («південні» мистецькі замальовки, як от «Коблево», у нього подані, на нашу думку, менш майстерно), відтворені на них, це – пе216


реважно поліське село, глибинка Волинського Полісся, забуте навіть Богом, утім таке затишне і рідне. Це і різноманітні серії «Фантастична реальність» (80-ті), «По Югославії», «Барви острова Свободи», «Тува», «Полісся – край лелек» (кінець 80–90 роки). Як зазначають його колеги [1, с. 9], акварель – давнє захоплення митця. Саме в цей десятирічний період (кінець 60 – кінець 70-х років) були написані його помітні акварельні роботи, що експонувалися на всеукраїнських виставках: «Портрет сина», «Портрет хорватки», «Жіночий портрет» та ін. Формат цього видання не передбачає, на жаль, розлогого мистецтвознавчого аналізу його творів і детальний розгляд творчих здобутків школи – справа наступних дослідників. Тому надамо можливість читачеві самому переглянути окремі художні зразки, що зберігаються у художній школі та музеях Рівненщини; серед них і скульптуру, що прикрашає наші парки і самому зробити належний висновок. Та й відгуків на його експозиції у місцевій періодиці також є чимало. Це можна зробити і в художній школі безпосередньо, де його картин експонується чимало. Ну а через його дерев’яні скульптурні зразки, виконані спільно зі скульптором О. Музичуком, «пройшла», мабуть, уся малеча центральної частини міста, що значну частинку свого вільного часу проводила і проводить у місцевому парку культури і відпочинку та інших рекреаційних зонах міста. Усі ці міфологічні воїни з суворими обличчями, здається, зберігають величну таємницю, яка ніколи не буде розкрита, однак, притягають до себе постійно, щоб зайвий раз ми мали нагоду задуматися над вічністю, нашою історією, людським життям та… вправністю різця митця. Натомість казкові сюжети, як і образи тварин у художній інтерпретації А. Мартиненка, відображають його щиру закоханість у життя, в онуків, глибоку любов до дітей загалом. Адже такі сюжети може створити лише людина добра, що впевнено йде по життю, людина, яку відзначає вже мудрість і безмежна доброта та турбота про інших. Та й його окремі художні роботи переважно фантастичного, сюрреалістичного змісту, вміщені у літературно-краєзнавчому журналі обласної організації Національної Спілки письменників «Погорина» (№ № 20–21 за 2012 рік), також значно прикрасили це достатньо поважне інформаційне видання. Помітною є й його менеджерська, організаторська діяльність. Адже за період роботи на посаді директора (1970–2011 рр.) учнівський контингент художньої школи збільшився з 120 до 400 учнів, значно покращилась матеріально-технічна база закладу. Крім цього, відкрились нові класи гончарства та різьби по дереву, викладацький склад став частіше брати участь у різноманітних експонуваннях. Та і їх вихованці сприяють тому, що Рівненщина вирізняється з-поміж інших західноукраїнських областей своїм культурним розмаїттям. Учні Мартиненка А. І. сьогодні продовжують своє подальше становлення в мистецьких навчальних закладах більш високих рівнів акредитації. Серед них вже сьогодні чимало відомих архітекторів, художників, скульпторів, викладачів шкіл естетичного виховання чи художніх шкіл (про окремих із них йшла мова на сторінках цієї книги), що дає добру нагоду колишньому директору пишатися ними й надалі думати над удосконаленням виховної системи, створеної під його керівництвом колективом упродовж власного життя. Зважаючи на значний педагогічний та мистецький досвід, Мартиненко А. І. – автор низки методичних розробок із питань викладання рисунку, живопису та композиції в дитячій художній школі, які широко використовуються у навчальному процесі; передає багатий професійний досвід молодим педагогам у народному університеті 217


образотворчого мистецтва, що функціонує при Рівненській дитячій художній школі та радо ділиться цим надбанням і з молодшими колегами з інших освітніх художніх структур краю. Значний внесок Анатолій Іванович зробив і в естетичне оздоблення нашого міста. Мартиненко А. І. – учасник й багатьох загальноміських заходів та свят і рівняни завдячують йому їх художнім оформленням. Адже в якості головного художника він здійснив художнє оформлення чотирнадцяти «Свят зими» в м. Рівне (снігові скульптурні композиції), десяти «Днів міста», трьох міжнародних фестивалів дитячого хорового мистецтва «Весняні дзвіночки» тощо, сформувавши навіть відповідний мистецький стиль в цьому оформленні. В якості головного художника А. І. Мартиненко свого часу очолював організаційно-творчий колектив із питань оформлення всіх Творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів Рівненської області в Національному Палаці мистецтв «Україна» (м. Київ) від часу їх проведення. Відзначимо і його участь у всеукраїнській акції 2012 року з розпису за поліськими народними мотивами гігантської писанки (h – 4 м), що експонувалася в місті Рівне, на Хрещатику та Співочому полі у м. Києві. … Збігає поступово час. Сьогодні Рівненську художню школу очолює його старший син Артур, який намагається зберегти спадковість творчого досвіду, розширити і поглибити його із своїм, поки що, виключно батьківським, мистецьким колективом. Наскільки йому це вдасться – покаже час, який, як відомо, – категорія вічна. Однак, поза сумнівом, обов’язково вдасться, адже художнє середовище, педагогічний колектив, традиції, створені за стільки років роботи Анатолієм Івановичем, і виступатимуть тим гарантом художньої якості, професіоналізму та інших складових високої педагогічної та мистецької культури загалом, на формування якої було витрачено стільки енергії і духовних сил. Утім, так завжди було у культурній практиці України, починаючи ще від ХVІІ століття, коли саме громада визначала напрям діяльності її духовного очільника. І хоча тоді це стосувалося в основному церковних справ і йшлося про духовну (працю священика – авт.) діяльність українців-випускників Московської духовної академії чи низки російських семінарій, все ж алгоритм відносин із громадою зберігався. У контексті сьогодення це також має своє продовження і актуальність. Адже вже певний час пульсуюча в суспільстві думка про переведення початкової художньої освіти на місцевий бюджет (тобто значне (багатократне) збільшення ціни за навчання у художніх, музичних чи школах мистецтв, призведе до того, що переважна більшість батьків не зможе дати хоча б початкову мистецьку освіту своїм дітям), призведе до непоправних втрат. Оскільки творчі здібності дитини потрібно постійно збагачувати і робити це лише у спеціальній мережі під керівництвом педагога-професіонала. Жодна загальноосвітня школа з цим завданням не впорається і не потрібно класти це в основу її діяльності, виходячи зі змісту її навчальних планів і програм. Культурний чинник розквітає лише у суспільстві інтенсивної динаміки. Тому ліквідувавши початковий (сьогодні – поки що майже загальнодоступний) рівень художньої освіти, ми не лише втратимо чи не найбільші здобутки народу, українського суспільства у цій царині, а загубимо саму можливість формувати талановитих дітей. Оскільки відповідна кореляція між інтелектуальними і художніми здібностями, беззаперечно, існує і це доведено безліччю прикладів. До того ж, не у всіх дітей творчі здібності виявляються у ранньому віці та достатньо виразно, щоб вже на рівні початкової школи їх помітити і відібрати таких дітей для подальшого фахового навчання. Їх потрібно виявити і підтримувати та бережно розвивати [3; с. 185–193]. 218


Немає сумніву, що однакових людей не існує, утім, цю нерівність потрібно усіляко нівелювати, намагаючись досягти гармонійного співробітництва усіх людей, а не поглиблювати і формувати з дитинства думку про те, що при недосконалості системи матеріального забезпечення людей хтось може посісти більш високу суспільну сходинку, а хтось – ні. Список використаних джерел та літератури 1. Анатолій Мартиненко: Живопис. Графіка: Альбом / Текст В. Луца. – К.: ВД «АДЕФ – Україна», 2013. – 133 с.: іл.

2. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / С. Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. 3. Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке / Н. В. Гончаренко. – М.: Искусство, 1991. – 432 с.

4. З інтерв’ю С. В. Виткалова з А. І. Мартиненком, проведеним 5 вересня 2013 р. // Приватний архів автора. 5. Поточний архів Рівненської державної художньої школи за 2012 рік.

6. Поточний архів Рівненської дитячої художньої школи за 2011 рік.

7. Статистичний звіт Управління культури та туризму Рівненської обласної державної адміністрації за 2012 рік // Поточний архів Управління за 2013 рік.

Резюме

Розглядається роль художньої школи міста та її колишнього директора у формуванні культурного середовища краю. Висновки з цього матеріалу екстраполюються й на загальний стан початкової художньої освіти в країні. Ключові слова: культурне середовище, мережа художньої освіти, особистість, Рівненська область.

Summary

Artistic environment of city and her managers (strokes are to description of Rivne artistic school) The roles of the city artistic school and its ex-director in the creation of cultural field of region are examined here. The conclusions of this material are extrapolated to the common state of preparatory artistic education in the country. Key words: cultural environment, network of artistic education, personality, Rivne region.

219


7.2. Культурологічна освіта в регіоні і її організатори: завідувач кафедри культурології і музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету, професор Володимир Виткалов УДК 016: 008 Сучасний розвиток духовного життя зайвий раз підтвердив важливість просвітницької діяльності, без якої неможливо долучитися до високих зразків мистецтва. У той же час він підтвердив і важливість спеціальної освіти, необхідність підготовки відповідних фахівців, які б цими проблемами займалися. Одним із структурних підрозділів у загальній системі гуманітарної освіти на Рівненщині є гуманітарний університет, складовою якого залишається низка кафедр Інституту мистецтв, на випускників якого і покладаються функції здійснення культурно-освітньої діяльності. Тобто саме вони виступають специфічним інформаційно-культурним містком, який і забезпечує відповідний коментар, оволодіння художньою культурою через участь у різноманітних мистецьких колективах. Чимало років одну із структур цього вищого навчального закладу західноукраїнського регіону, а саме – кафедру культурології і музеєзнавства, очолює кандидат Завідувач кафедри культурології і педагогічних наук, професор Володимир музеєзнавства РДГУ Григорович Виткалов. проф. Володимир Виткалов Народився він на Черкащині 10 берез(фото О.Харвата, 2013 р.) ня 1953 року у родині службовців. Закінчив 9 класів Уманської загальноосвітньої школи № 7, Уманську музичну школу № 1 ім. М. В. Лисенка (1969 р.) за спеціальністю «народні інструменти» (баян), Уманське державне музичне училище ім. П. Демуцького (1973 р., клас викладачів Воловенка В. І., Дячук С. А., Буланова І. М.) за спеціальністю «Хорове диригування», Київський державний інститут культури (Рівненський факультет, 1977 р. за спеціальністю «хорове диригування», клас доц. Афонченко М. М.), аспірантуру Ленінградського державного інституту культури (1986 р., по кафедрі доктора педагогічних наук, професора Д. М. Генкіна; науковий керівник – д-р філос. наук, професор Рашрагович Б. І.). Із 1977 р. – по т. ч. працює в РДІК – РДГУ на посадах викладача (1977–1984 рр.), старшого викладача (1985–1986 рр.), завідувача кафедри теорії та історії культури (1987–1992 рр.); із 1992 по т. ч. – завідувач кафедри культурології РДІК – РДГУ. Диплом кандидата наук (1987 р.), атестати: доцента (1990 р.), професора (1994 р.). Із 1.09. 2003 по 1.09.2004 рр. виконував обов’язки декана художньо-педагогічного факультету РДГУ. Із 19.05.1978 по 29.12.1979 року – служба у Збройних Силах СРСР. 220


Виткалов В. Г. активно займається громадською діяльністю: голова профкому РДІК, член обкому профспілки працівників культури (1983–1985 рр.), голова групи аналізу навчального процесу РДІК (1985–1987 рр.), депутат Рівненської міської ради, голова Постійної депутатської комісії з питань культури (1987–1990 рр.); заступник та відповідальний секретар Приймальної комісії РДІК (1985–1987 рр.), секретар партійної організації РДІК (1988–1989 рр.), член вченої ради РДІК, РДГУ (з 1983 р. – по т. ч.), член редколегії енциклопедичного довідника «Пам’ятки культури і мистецтв Рівненщини», член науково-методичної ради РДГУ та ради художньо-педагогічного факультету тощо. Ініціатор відкриття нових спеціальностей, зокрема: «Культурологія» (1992 р.), «Менеджер культури і туризму» та «Менеджер культури і спорту» при кафедрі культурології (1993–1996 рр.), переданої згодом на ДКМ факультет та «Музейна справа. Охорона пам’яток історії та культури» (2013 р.). Спеціальність «Культурологія» під його керівництвом акредитована за ІV освітньо-кваліфікаційним рівнем ще у 2000 році і тричі підтверджувала цей освітньо-кваліфікаційний рівень; здійснюється прийом до магістратури на базі ОКР «бакалавр», «спеціаліст», екстернату, а також на здобуття другої вищої освіти, освіти за скороченим терміном навчання (2 роки) на базі ОКР «молодший спеціаліст» (денна та заочна форма). У червні 2011 року розширено ліцензований обсяг на напрям «підвищення кваліфікації» до 10 осіб на денній та 10 – на заочній формах навчання. Науковий ценз співробітників спеціальності «Культурологія» станом на 1.01.2014 року становить 90%. Із його ініціативи при кафедрі культурології відкрито разову аспірантуру. Під його керівництвом захищено дисертації: на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 – «теорія та історія культури» (Прокопович Т. Ю., 2002 р. (КНУКіМ), Граб О. В., 2005 р. (ДАКККіМ), Ян І. М., 2012 р., Охманюк В. Ф., 2013 р., КНУКіМ); на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 26.00.07 – «Теорія та історія видавничої справи і редагування» (Кучина Н. І., 2008 р., КНУКіМ), на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спец. 26.00.01 – «Теорія та історія культури» (Борейко Г. Д., 2010 р., Ясінський М. М., Смирнова Т. В., 2012 р., НАКККіМ). Спеціалізованою вченою радою КНУКіМ прийнято до захисту дисертаційні дослідження пошукувачів кафедри Левенець М. В. та Т. Л. Корнішевої, захист яких планується в КНУКіМ упродовж 2013–2014 року. У 1995–2009 рр. Виткалов В. Г. виконував обов’язки члена Спеціалізованої вченої ради Київського національного університету культури і мистецтв; неодноразово призначався членом експертних комісій, офіційним опонентом під час захисту дисертаційних досліджень на засіданнях Спеціалізованих вчених рад Ленінградського державного університету культури (Полагутіна Л. В., 1992 р.), Київського національного університету культури і мистецтв (Брилін Е. Б., 2002 р., Шевченко Н. В., 2007 р., Слободніченко Д. О., Губа О. А., 2008 р., Прудченко О. М., 2010 р., Гуменчук А. В., 2011 р., І. В. Кулаковська, 2013 р. та ін.). Кафедра, очолювана проф. Виткаловим В. Г., визначалася Провідною установою під час захисту дисертаційних досліджень (Усачова Г. І., Сопільняк М. М., Чигирин О. Г., Калініна Л. А. та ін.) у Спеціалізованій вченій раді КНУКіМ (2006–2007 рр.). Активно долучається він до підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації й на інших кафедрах РДГУ й університетах України. При його безпосередній участі були затверджені у вченому званні доцента та одержали відповідні атестати Нікольченко Ю. М., Прокопович В. М., Митровка М. М., Дацик М. В., Сазонкін В. М., Устенко К. В. та ін. Упродовж чималого періоду роботи у ВНЗ ним сформовано наукову школу з проблем вивчення культурно-мистецького процесу західноукраїнських теренів. 221


Ним опубліковано понад 234 науково-методичних праці, у т. ч. 6 монографій (з яких дві – у співавторстві) та хрестоматію, зокрема: «Молодежь современного урбанизированного села: попытка социологического анализа». – М.: НИО Информкультура, 1993. – 149 с.; «Українська культура». – Рівне: Ліста, 1997. – 435 с.; «Шляхами життя і творчості П. І. Сениці» // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Вип. 4. – Рівне: Діва, 1999. – С. 3–162 (розділ у колективній монографії, у співавт.); «П. І. Сениця. Життєвий і творчий шлях композитора». – Рівне: Волинські обереги, 1999. – 387 с. (у співавт.), «Українська культура: сторінки історії ХХ століття». – Рівне: Вертекс, 2004. – 640 с.; «Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова»: хрестоматія. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 407 с. (у співав.); «Кафедра культурології в структурі Рівненського державного гуманітарного університету»: монографічно-довідкове видання. – Рівне: РДГУ, 2009. – 247 с. (у співавт.); розділ «Культура і мистецтво Рівненщини» у колективній монографії «Вища педагогічна освіта і наука в Україні: історія, сьогодення та перспективи розвитку». В 27 т., том «Рівненська область». – К.: Знання України, 2010. – С. 103–146 та 6 навчальних і навчально-методичних посібників, 4 з яких дістали гриф МОН України [4]. Має публікації у всеукраїнських часописах «Вища школа», «Історичний журнал», «Народна творчість та етнографія: студії мистецтвознавчі» та ін., а також у багатьох наукових збірниках ВНЗ міст Челябінська, Барнаула, Тамбова, Пермі, Москви, Ленінграда, Мінська, Одеси, Харкова, Києва, Вільнюса, Луцька, Рівного, Львова, Миколаєва, Маріуполя, Кракова тощо [4]. Двічі (2004–2005 рр.) вигравав гранти Рівненської обласної державної адміністрації, на кошти яких опубліковано окремі його монографії. Автор рецензій у спеціальній періодиці на монографії: В. Ф. Іванова (Київ), С. Є. Протанської (Санкт-Петербург) та ін. й навчальні посібники: С. Л. Марцинковського (Херсон), О. Плитус (Надвірна-Київ), М. В. Федоришина (Рівне), А. А. Гоцалюк (Київ) та ювілейному збірнику КНУКіМ (2012 р.) з нагоди 80-річчя від дня народження доктора філософських наук, професора С. Д. Безклубенка та ін. Був рецензентом наукових досліджень на запит центральних видавництв України (В. Ф. Іванов «Співацька освіта в Україні». – К.: Вища школа, 1992 р.), Г. Білоус та Н. Рибачинська «Культурно-мистецькі процеси та явища у висвітленні української періодики Галичини першої половини ХХ століття: матеріали до бібліографії». – Львів: Вища школа, 2009; Радзієвського В. О. «Фітокультура та антианомія як елемент субкультури в ритуалах середньовічної Русі: нотатки до фітокультурології й юридокультурології» (К., 2011); Бондарчук Я. В. «Національний університет «Острозька академія»: історія становлення» – Острог, 2011; збірника ВАК України («Паспорти наукових спеціальностей» та програм екзаменів кандидатських мінімумів різних напрямів спеціальностей 26.00.01–26.00.04 – «Теорія та історія культури». – Х., 2010 р.), монографій: С. Д. Безклубенка («Політекономія мистецтва, «Теорія культури», «Основи філософських знань» та ін.»), О. В. Кравченка («Культурна політика України в парадигмах сучасності: теоретико-методологічні аспекти культурологічної інтерпретації»), Г. В. Карась («Музична культура української діаспори у світовому часопросторії ХХ століття») (2012 р.), Л. В. Крайлюк «Ніл Хасевич у культурній площині України» (2013 р.) та ін., багатьох навчально-методичних посібників, наукових збірників, статей, друкованих у ВНЗ України та Росії (С. –Петербург, Челябінськ, Перм, Тамбов, Київ, Херсон, Рівне та ін.) тощо. Виткалов В. Г. бере активну участь у діяльності сучасної вищої школи України: Член Фахової ради з питань культури і мистецтв (1996–2003 рр.), член Експертної ради Державної акредитаційної комісії (ДАК) Міністерства освіти і науки України з 222


питань освіти, культури і мистецтва (2003–2006 рр.), член Експертної ради ДАК МОНУ з питань культури, мистецтва і туризму (2006 – по т. ч., тепер – Державна освітня установа «Навчально-методичний центр з питань якості освіти», член експертної комісії МОН України з питань Державної інспекції ВНЗ (2009 р), член Банку експертів МОНУ (з 2005 р. – по т. ч.), заступник Голови Науково-методичної комісії (комісія з культури) МОН України та член підкомісії з культурології МОНУ (з 2011 р. по т. ч.), член комісії з розробки державних стандартів спеціальності «Культурологія» (2012 р.), член редколегії фахового наукового збірника «Вісник Маріупольського державного університету» за напрямами «Культурологія. Соціологія. Філософія» (з 2011 р.). Брав участь у якості експерта та Голови експертних комісій у ліцензуванні й акредитації багатьох спеціальностей у ВНЗ України («Культурологія», «Документознавство та інформаційна діяльність», «Музеєзнавство», «Перукарське мистецтво», «Мистецтво», «Менеджмент соціокультурної діяльності», «Туризм», «Соціокультурна діяльність» та ін.). Брав також участь в експертизі специфічних категорій ВНЗ (Одеська державна академія холоду, Львівський інститут Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка», Національний аерокосмічний університет, Вища жіноча школа «Бет-Хана» (м. Київ), Академії мистецтва краси тощо). Брав участь у підготовці до реєстрації Всеукраїнської асоціації Культурологів (2000 р.), зареєстрував її обласне відділення на Рівненщині. Виткалов В. Г. входить до складу Міжнародної благодійної організації «Міжнародний фонд Національної академії мистецтв України». Він – неодноразовий учасник Всеукраїнських семінарів з питань підготовки магістрантів у сучасній вищій школі (Львів, НУ «Львівська політехніка», 2002 р.), викладання дисциплін «Історія України» та «Історія української культури» (Київ, НТУУ «Київський політехнічний інститут», 2010 р.), міжнародних симпозіумів «Культурно-мистецька освіта: інституціональні трансформації в соціально-культурологічних парадигмах» (ХДАК, 23–24 трав., 2013 р.), фахових семінарів, ІІ міжнародної школи методичного досвіду «Розвиток творчого потенціалу учнів загальноосвітніх навчальних закладів у системі поліхудожнього виховання» (Рибаковка, 2013 р.), обласних нарад педагогічних працівників тощо. Член журі Міжнародних студентських фестивалів естрадної пісні та керівник «Круглих столів» із питань розвитку народної культури, проведених у рамках фестивалю «На хвилях Світязю» (м. Луцьк – с. Світязь, турбаза «Гарт» ВНУ ім. Лесі Українки, червень-липень, 2010–2013 рр.); член журі ХV–ХVІ Міжнародних фестивалів дитячої творчості «Золотий лелека» (Миколаїв – Рибаковка, 2012–2013 рр.). Був науковим консультантом Міжнародного фестивалю духовної музики «Блага вість Пересопниці» (серпень, 2011 р.), автор його інформаційних матеріалів [3]. У 1998–2002 рр. входив до складу Науково-методичної комісії Міністерства культури України, де брав участь у ліцензійних експертизах майже всіх училищ (коледжів) культури і мистецтв Західної України та окремих музичних (м. Умань, Львів) і художніх (м. Косів, Ужгород, Львів) училищ (коледжів). Член експертної комісії МОН України з розробки Державних стандартів спеціальностей «Документознавство» та «Культурологія» (2006 р.). Засновник (з 1994 р.), головний редактор та упорядник фахових наукових збірників, затверджених ВАК України за напрямами «Мистецтвознавство» та «Культурологія» – «Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку»: наукові записки РДГУ і наукового альманаху «Актуальні питання культурології» (з 2004 р.) (вийшло друком 43 томи загальним обсягом понад 800 др. а.). Збірники мають всеукраїнську реєстрацію, затверджену Міністерством юстиції України (2010 р.). 223


Упорядник і науковий редактор колективної монографії, підготовленої на замовлення Управління культури Рівненської обласної держадміністрації – «Декоративно-ужиткове мистецтво Рівненщини». – Рівне: ППДМ, 2011. – 229 с.; монографії доц. Виткалова С. В. «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності». – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с.; довідникових матеріалів «Рівненський обласний центр народної творчості». – Рівне, 2012. – 106 с., редактор періодичного альманаху «Народна творчість Рівненщини» (2012–2014 рр.) та ін. Ініціатор проведення дев’яти Всеукраїнських науково-практичних конференцій (2004–2013 рр.), в роботі яких взяли участь понад 1500 учасників, зокрема й співорганізатор І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Історична Волинь і проблеми духовного відродження України»: за матеріалами роботи Консорціуму «Історична Волинь», проведеної спільно з Національною Історичною Бібліотекою України, Національною Бібліотекою України ім. В. І. Вернадського, Рівненською обласною універсальною бібліотекою (упорядник і науковий редактор збірника цих матеріалів). Зазначені заходи, як і наукові збірники, дістали схвальні відгуки у місцевих й всеукраїнських ЗМІ та на засіданнях відповідної депутатської комісії Рівненської облради. За час роботи у навчальному закладі понад 150 студентів під його керівництвом брали участь у наукових конференціях різних рівнів, у т. ч. Всесоюзних (Богданова І.), республіканських (Соломко Н.) тощо, а 12 студентів лише за останні 5 років стали учасниками п’яти Всеукраїнських олімпіад із культурології (Київ, Вінниця) та мистецтвознавства (Харків), на яких двоє (на кожній по одній) посіли відповідно ІІІ – ІІ місця (Ігнатьєва О., Мазурок Л.), відзначені сертифікатами якісної підготовки керівництвом інших ВНЗ (Я. Турчик, Л. Герасимчук) [3]. Студенти за його керівництва були також призерами Всеукраїнських конкурсів наукових досліджень (Виткалов С. В., Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка, 2008 р. ІІІ місце). Упродовж 23 років він очолює секцію «теорії та історії культури» при кафедрі культурології під час проведення звітних наукових конференцій співробітників та студентів РДІК – РДГУ, є відповідальним за реалізацію комплексної кафедральної наукової теми «Українська культура: історичний аспект», в рамках якої готуються дисертаційні дослідження аспірантів та пошукувачів кафедри. Науковий консультант народознавчої секції Рівненської МАН (2007–2009 рр.). Був Головою Державних екзаменаційних комісій у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки, Рівненському інституті слов’янознавства Київського славістичного університету, Краматорському економіко-гуманітарному інституті, Вінницькому коледжі економіки та менеджменту, Маріупольському та Херсонському державних університетах, Національному університеті «Острозька академія» тощо й багатьох училищах культури і мистецтв України (м. Дубно, Теребовля, Чернівці, Калуш, Самбір, Ужгород, Львів та ін.), що дало змогу перенести окремі аспекти організації навчального процесу в роботу педагогічного колективу кафедри культурології. Щорічно готує 8–10 відгуків на автореферати дисертаційних досліджень на запит Спеціалізованих вчених рад Київського інституту філософії НАН України, Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Київського національного університету культури і мистецтв, Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського (Київ), Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, Львівської національної академії мистецтв тощо. Чимало часу приділяє керівництву дипломними та магістерськими проектами (4–5 робіт щороку в РДГУ), а також студентським повідомленням на конференції різних рівнів, про що свідчать відповідні програми та сертифікати. 224


Підвищення кваліфікації та стажування здійснював на відповідних кафедрах Ленінградського державного університету культури (1982 р.), Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (1992 р.), Київського національного університету культури і мистецтв (2001 р.), Волинського національного університету ім. Лесі Українки (2006 р.), Рівненського державного гуманітарного університету (2011 р.), а також під час участі у ліцензійних і акредитаційних експертизах у багатьох ВНЗ України. За досягнення у науковій діяльності відзначений преміями ім. М. Костомарова – в РДІК (1997–1998 рр.), Грамотами Міністра освіти України (1999 р.) та Міністра культури України (2013 р.), Голови Рівненської обласної державної адміністрації (1999, 2013 рр.) та обласної ради (1987, 2013 рр.), дипломами у номінаціях «Кращий науковець року», «Менеджер науки», «За підготовку науково-педагогічних кадрів» – в РДГУ (2009, 2011 рр.), за якісну підготовку магістрантів до Всеукраїнської культурологічної олімпіади (Дипломом ректора Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, 2011 р.). Набутий під час роботи в якості експерта Міністерства освіти і науки України, голови ДЕК та під час стажувань і підвищення кваліфікації досвід активно використовує в діяльності педагогічного колективу. На кафедрі запроваджено чимало інновацій: філії кафедри (доц. Шолудько Н. Г.), наукове товариство «Афіна» (доц. Черніговець Т. І., Костюк Л. К.), спільні культурологічні проекти із ЗОШ міста, обласним краєзнавчим музеєм; практика V курсу у ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації, мистецьких осередках (доц. Морозова Т. П., доц. Виткалов С. В., викл. Глущук О. Г.), стажування на кафедрі, співпраця з мистецькими об’єднаннями краю (доценти Костюк Л. К., Виткалов С. В.), ретроспективна демонстрація творчих здобутків місцевих кіностудій, запрошення відомих керівників управлінських структур та практиків сфери культури області до спільного проведення занять, підсумкові навчальні конференції, «круглі столи», підготовка колективних монографій, аспіранти в інших ВНЗ тощо – проф. Виткалов В. Г.), широка екскурсійна робота зі студентами (доценти Шолудько Н. Г., Виткалов С. В., Казначеєва Л. М.) та ін., що дає змогу випускникам краще реалізовуватися в освітньо-культурологічній практиці. На кафедрі підготовлено методичні комплекси «Інноваційні форми роботи з дисциплін спеціальності «Культурологія»», картотеки: випускників, дипломних робіт на здобуття ОКР «бакалавр», «спеціаліст», «магістр», різноманітну нормативну документацію (Положення про Всеукраїнську науково-практичну конференцію, про Комплексні наукові теми, Студентські клуби, Філії кафедри), а також бібліографічні покажчики окремих співробітників, збірники «Підготовка фахівців зі спеціальності «Культурологія» за кредитно-модульною системою організації навчального процесу» тощо; постійно ведеться «Літопис діяльності кафедри культурології РДГУ». Із метою урізноманітнення навчального процесу ним у різний час до викладання спеціальних дисциплін на кафедру залучалися яскраві науково-педагогічні працівники й практики: доктори філософських наук, професори Афанасьєв Ю. Л. (м. Київ), Кралюк П. М., Зайцев М. О. (м. Острог), доктор педагогічних наук, професор Дутчак М. В. (м. Київ), доктор історичних наук, проф. Стоколос Н. Г. (м. Рівне), кандидати наук, доценти Пригода Л. М., Возняк С. С., Канішина Н. М. (м. Луцьк), Колупаєва Т. Є., Шеретюк Р. М., Нікольченко Ю. М., Яськів Б. І., Прокопович В. М., Ніколаєва А. О., Пономарьова Т. О., Мохнюк Р. С., Луц В. Д., Булига О. С. (м. Рівне) та ін. Кафедра має свій сайт: http://kulturologiya.rv.ua. Студенти спеціальності «Культурологія» постійно беруть активну участь у науковій діяльності, щорічно публікують 15–20 наукових статей у різноманітних наукових збірниках та 30–35 статей у періодичних виданнях західного регіону України. Для магістрантів і студентів ОКР «Спеціаліст» наукові публікації є обов’язковими. 225


Вони – постійні учасники Всеукраїнських наукових олімпіад у Вінниці, Києві, Харкові, наукових конференцій. У Всеукраїнських науково-практичних конференціях, що організуються на кафедрі, брали також участь науковці із Католицького університету та Університету ім. М. Склодовської-Кюрі (Польща), Інституту архітектури та дизайну (м. Майнц, Німеччина), Українського Вільного університету (м. Мюнхен, Німеччина), Російської Федерації (м. Красноярськ), м. Мінська (республіка Білорусь) та з 40–45 ВНЗ України, наукових бібліотек, музеїв, національних історико-культурних заповідників «Замки Тернопілля», Дубно, Острога щорічно. В останній, проведеній у листопаді 2013 року, взяло участь 298 науковців із 53 ВНЗ України та республіки Білорусь. За останні роки студенти кафедри були переможцями у різноманітних номінаціях університету: «Кращий науковець», «Краща академічна група РДГУ». Саме на спеціальності «Культурологія» навчаються студенти, відзначені іменними стипендіями Президента України, Голови Верховної Ради України, Голови облдержадміністрації, міського Голови, преміями громадських об’єднань та політичних партій. Студенти – учасники молодіжних форумів, мають спільні публікації з викладачами, беруть участь у численних презентаціях та культурних проектах. Згодом кращі з них продовжують навчання у магістратурі. 29 випускників магістратури кафедри, відкритої у 2000 році, працюють у ВНЗ західного регіону України, міст Ялти, Хмельницького на посадах викладачів, 7 – на посадах викладачів в РДГУ; 15 випускників спеціальності «Культурологія» захистили дисертації, понад 15 – працюють на посадах завідувачів районних відділів культури; Ю. Глеба – начальник Закарпатського обласного управління культури; чимало очолюють різноманітні структури у сфері культури (А. Обарчук, випускниця магістратури кафедри 2008 року – директор Інституту дослідів Волині у м. Рівному, М. Федоришин – випускник магістратури кафедри 2009 р. – директор Культурно-археологічного Центру в с. Пересопниця), вони є переможцями Всеукраїнських конкурсів радіожурналістів (І. Ситай), працюють на посадах заступників директорів (О. Гаврош), завідуючих відділами в коледжах культури і мистецтв (О. Волошина), керівниками народних аматорських кіностудій тощо. На кафедрі створено студентські клуби «Благодій» (понад 20-річний досвід роботу у Рівненському притулку для неповнолітніх; кер. – доц. Морозова Т. П.), «Мандри» (кер. – доц. Шолудько Н. Г.), «Спалах» (доц. Тюска В. Б.) – що дає можливість студентам спеціальності постійно знайомитися з історико-культурною спадщиною України, брати участь у благодійних, волонтерських акціях; вони – постійні учасники багатьох культурних проектів, що організуються в місті тощо. На кафедрі сформовано методичний комплекс «Інноваційні форми роботи на спеціальності «Культурологія» (відп. – доц. Черніговець Т. І., Костюк Л. К.) тощо. Досвід організації роботи зі студентами кафедри та стан культурно-мистецького життя краю постійно висвітлюється у періодичній пресі регіону (доценти Виткалов С. В., Морозова Т. П., Костюк Л. К.) та в сотнях студентських наукових повідомлень. На кафедрі постійно проходять стажування співробітники та магістранти багатьох ВНЗ України, зокрема Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, НаУ «Острозька академія», Львівського національного аграрного університету, Національного університету «Львівська політехніка», окремих кафедр РДГУ, Міжнародного університету «РЕГІ», училищ культури і мистецтв регіону, педагогічних коледжів (Калуш, Луцьк, Теребовля, Дубно, Полтава, Гадяч та ін.), що свідчить про високий статус кафедри в системі сучасної вищої школи України. Співробітники кафедри постійно беруть участь у проведенні різних форм занять у системі підвищення кваліфікації працівників культури, зокрема на Рівненському фа226


культеті Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (проф. Виткалов В. Г., доц. Морозова Т. П., Черніговець Т. І., Шолудько Н. Г.), в системі перепідготовки кадрів держслужбовців (доц. Костюк Л. К.), науково-методичних семінарах у Рівненському коледжі дизайну НУВГіП (доц. Виткалов С. В.), семінарах педагогічних працівників регіону (доц. Черніговець Т. І., Костюк Л. К.), Рівненському телебаченні (доц. Морозова Т. П.), МАН (Казначеєва Л. М.), є ведучими міжнародних фестивалів (доц. Шолудько Н. Г.) тощо. Колектив кафедри підтримує тісні творчі контакти з багатьма навчальними закладами України (Київським національним університетом культури і мистецтв, Національною академією керівних кадрів культури і мистецтв, Національною музичною академією ім. А. Нежданової, Національним політехнічним університетом (м. Одеса), Східноєвропейським національним університетом ім. Лесі Українки, Національним університетом ім. І. Мечнікова (м. Одеса), Національним університетом «Острозька академія», Національним університетом «Львівська політехніка», Білоруським державним університетом культури і мистецтв (м. Мінськ), Миколаївським академічним коледжем та багатьма ін.), місцевими ВНЗ, готуючи рецензії на різноманітну навчально-методичну літературу; та зарубіжжя, зокрема, науковими товариствами (С.-Петербурзький державний університет культури, товариство «Рідна школа», Нью-Йорк, США; Інститут дослідів Волині, Канада) (проф. Виткалов В. Г.), на матеріалах архівів яких підготовлено окремі його монографії. Налагоджено контакти із Всесвітнім Корчаківським центром «Бейт – лохамей – ха Геттаот» (Ізраїль) та Товариством українців «Рідний дім» (м. Сургут, Росія) (доц. Забута Т. В.), а також з органами державного управління – управліннями: культури і туризму, молоді і спорту, освіти і науки Рівненської облдержадміністрації, міського управління культури, обласного Центру народної творчості, керівники яких постійно беруть участь у різноманітних заходах колективу кафедри, залучаються до спільного проведення занять. Співробітники кафедри неодноразово відзначалися Почесними грамотами Міністерства культури України (доц. Шолудько Н. Г., Забута Т. В., проф. Виткалов В. Г.), Національної Академії Педагогічних наук України (доц. Забута Т. В.), Рівненської обласної державної адміністрації та обласної ради (проф. Виткалов В. Г.) міськвиконкому, здобували високі відзнаки «Гордість міста» (доц. Морозова Т. П., Виткалов С. В., Костюк Л. К.), а також преміювалися керівництвом РДІК – РДГУ, були відзначені у різних номінаціях обласного рейтингу «Жінка року» (доц. Шолудько Н. Г., Забута Т. В., Морозова Т. П.) тощо та за високий професіоналізм і творчу активність. Професором Виткаловим В. Г. сформовано професіональний педагогічний колектив, здатний виконувати будь-які завдання сучасної вищої школи. Список використаної літератури та джерел 1. Кафедра культурології в структурі Рівненського державного гуманітарного університету: моногр. – довідк. вид. (автори передмови і розділу І – Виткалов В. Г., Виткалов С. В.) – Рівне: РДГУ, 2009. – 257 с.

2. Див.: Наукові школи Рівненського державного гуманітарного університету: завідувач кафедри культурології і музеєзнавства, професор Виткалов В. Г. – Рівне: РДГУ, 2013. – С. 27–34. 3. Приватний архів завідувача кафедри культурології РДГУ, професора Виткалова В. Г.

4. Характеристика організаційно-методичної та наукової діяльності, у т. ч. список науково-методичних праць проф. Виткалова В. Г. більш детально викладена у його Біобібліографічному покажчику. – Рівне: РДГУ, 2014. – 101 с.

227


Резюме

Розглядається організаційно-творча діяльність завідувача кафедри культурології і музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету професора Виткалова В. Г. Ключові слова: культурна творчість, Рівненська область, науковий потенціал, організаційна діяльність.

Summary

Organizers of culturological education in the Rivne region: Volodymyr Vitkalov. Organizationally-creative activity of manager of department of культурології of the Rivne state humanitarian university of professor Vitkalov V. G. is examined Key words: cultural work, Rivne area, potential, organizational activity.

7.3. Богдан Столярчук і питання організації історико–краєзнавчого пошуку в регіоні УДК [94+908]: 001.3 Непопулярний і майже забутий зараз, утім людина високої духовної культури, ерудиції та художнього смаку й широкого мистецького світобачення, Нарком освіти революційної Росії Анатолій Васильович Луначарський, свого часу зазначав, що кожна епоха з біологічної точки зору народжує майже однакову кількість різновекторно обдарованих людей. І якщо одна епоха нам видається «бездарною», а інша – талановитою, то це жодним чином не залежить від звичайного статистичного факту народження більшої чи меншої кількості тих чи інших обдарувань, а обумовлено виключно соціально-культурним характером цієї епохи, яка може покликати до життя такі особистості, а може залишити їх у безвісті. Тож такою добою, беззаперечно, є і наш час, що покликав до життя чимало людей, які в інших суспільно-культурних умовах так і залишилися б, скажімо коректніше, мало помітними на культурному небосхилі, не реалізували свій високий і достатньо різнобічний творчий потенціал. Багато їх є й у сучасній Україні. Про таких кажуть, як правило, так: «вони зробили самих себе». Завдячуючи їх наполегливій праці, часто –нестандартному мисленню, активності та ще низці якостей, не притаманних людям попередньої доби, поступово все змінюється навколо, стає інакшим. Ці люди стимулюють інших, якщо не продовжувати так само активно їх справу, то, принаймні, замислюватися над проблемами буття сучасної людини, переглядати своє ставлення до багатьох оточуючих речей тощо. І в культурній площині цієї доби на теренах сучасної Рівненщини таким є Богдан Йосипович Столярчук. Народився 25 серпня 1947 року у с. Дмитрівка Гощанського району Рівненщини і все своє життя присвятив вивченню та пропаганді культурної спадщини Поліського краю. Достатньо професійний музикант (зі спеціальною освітою в обсязі струнного відділу Рівненського державного музичного училища та Одеської державної консерваторії ім. А. Нежданової), причетний до розвитку не лише класичної музики на Рівненщині у формі її традиційних художніх колективів дитячих музичних шкіл, музичного училища чи Інституту культури і, відповідно, фаховий педагог, що дав путівку у життя десяткам молодих обдарувань як у ДМШ № 1, де він й досі веде клас контрабаса, чи на кафедрі музичного фольклору Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, – він, у той же час, є і яскравим виконавцем музики альтернативної, що разом 228


із подвижниками цієї справи О. Гайдабурою, О. Шварцапелем, О. Івановим та іншими своїми колегами започатковували джазове мистецтво в нашому краї. І старше покоління рівненчан пам’ятає ці колективи («Експрес» та «Полісся», що функціонували у міських Будинку культури та клубі Залізничників), що значно урізноманітнювали і без того складне духовне життя молоді 70-початку 80-х років на Рівненщині, наражаючись на численні непорозуміння Богдан Столярчук (весна, 2012 р.) з керівними структурами в особі РОМА та ін. (обласної музичної асоціації – авт.). Та й сьогоднішні фестивалі джазового мистецтва, що вже стали традиційними для Волині (у творчому тандемі «Рівне-Луцьк») також певною мірою і його заслуга, адже це і його команда чимало років поспіль формувала іншу гармонічну основу музичного слуху рівненчан. На його організаційному рахунку є й оригінальні етнографічні мистецькі гурти рівня «Хутірських музик», що достатньою мірою вписалися у структуру сучасного життя краю і з успіхом забезпечують яскраву сторінку людського побуту – весілля чи, як кажуть сьогодні, – корпоративні вечірки, маючи чималий успіх у нашому урбанізованому і глобалізованому середовищі. Але, крім реалізації суто ужиткової функції забезпечення музично-етнографічного супроводу того чи іншого заходу, ті молоді виконавці у цьому ансамблі під його орудою прилучаються й до вивчення глибокої традиційної культури поліського краю, яка своїми витоками сягає часів Київської Русі і зберігає чимало того, що й забезпечує їй та її носіям постійне функціонування в українському соціумі. Інакше відтворити усе розмаїття українського гумору та ментальності поліщуків за допомогою лише невеличкого набору музичних інструментів і хай навіть талановито зробленої керівником оркестровки, було б не можливо. Цей ряд музичних здобутків або чеснот Богдана Йосиповича можна продовжувати й далі: згадаємо тривалу і достатньо плідну його участь в оркестрі обласного Академічного музично-драматичного театру, камерному Академічному філармонічному оркестрі та численних звітних концертах художніх колективів області, де доброго контрабасиста завжди бракувало і його наявність в оркестрі додавала значного шарму будь-якому концертному виступу. І на все це потрібен час. Час не лише для вивчення художніх програм чи партитур, але й для адаптації в складному, з психологічної точки зору, мистецькому колективі. І все ж, здається, його найбільше вабить та кличе попередня професія, здобута свого часу на кафедрі народних інструментів Рівненського факультету Київського державного інституту культури, який він закінчив у 1975 році – «пропагандиста художньої спадщини, організатора культурно-дозвіллєвої сфери», а вже потім виконавця-інструменталіста. Її настанови він виконує у повному обсязі. 229


Сьогодні Б. Й. Столярчук залишається достатньо помітним літописцем нашої доби. Адже безліч нарисів, замальовок, «творчих портретів», довідникових видань, інтерв’ю, розробка «родовідних дерев» тощо, підготовлених ним за останні роки, створили йому імідж не лише активної у творчому плані особистості [2], але й зберегли для майбутніх поколінь важливу художню інформацію, що стане згодом предметом зацікавлень мистецтвознавців, істориків чи професійних науковців гуманітарної сфери загалом. Так, саме за його упорядкування (2010 р.) вийшла друком книга І. Ф. Жилінського «Історія театрального мистецтва Рівненщини» і ще чимало подібної літератури. Підготовлені, без перебільшення, титанічними зусиллями (оскільки зберігають масу подробиць про митців, студентів, викладачів чи заклади, художні колективи, їх репертуар, або місцевість, її легенди, бувальщини, топографічні й топонімічні подробиці краю, свідчення очевидців про ту чи іншу подію, постать тощо), його роботи, хоча й не несуть у собі розлогих наукових узагальнень, теоретичних поглядів на проблему, виявлення тенденцій культурного розвитку тощо і не є науковими монографіями чи навіть науковими розвідками у точному вимірі цього слова (адже це – професійні проблеми для видавництв, яких майже не залишилося на регіональному рівні. А місцеві видавці не можуть взяти на себе усі функції видавництв, у тому числі й додрукарські, тим більше, якщо книга подана лише як набір фактів, а є відтак, на жаль, тільки друкарями) і часто є лише статистичними матеріалами, взятими у відділах кадрів установ культури, утім дають, так би мовити, сучасний відбиток доби. А художня чи наукова транскрипція цього спадку – справа наступників. Це досить красномовно відбиває і його духовне кредо – «…Я вболіваю за свій край… А історія все розставить по своїх місцях!» [3]. Як і в кожного, хто має різнобічні здібності, у нього є й, на нашу думку, окремі видавничі хиби, оскільки регіональний друк у переважній своїй більшості функціонує як, власне друк (тиражування певної інформації в авторській редакції), а не видавництво. Так, готуючи матеріал про ту чи іншу структуру, чи постать, він часто досить довільно подає інформацію про те, що він знайшов, або що йому подобається, залишаючи поза «кадром» все те, що справді було, утім йому воно не сподобалося, або у нього склалося своє враження про це явище, або він не знайшов потрібного матеріалу і він, всупереч логіці, вилучає його із загального контексту, спотворюючи таким чином загальну картину культурного розвитку процесу чи явища. Тому його публікації можна сприймати, як уже неодноразово зазначалося, скоріше як інформацію про подію чи явище виключно суб’єктивного характеру, пересипану домислами, бувальщинами, спогадами тощо, а не як вичерпну характеристику того чи іншого об’єкта дослідження, виходячи з наявного матеріалу. Так сталося, приміром, з його явно не адекватним як для нього бажанням і потенційними можливостями підготувати (2010 р.) історію Інституту культури для ювілейного видання, що готувалося до 10-річчя від дня заснування Рівненського державного гуманітарного університету (який виник, як відомо, від злиття двох самостійних ВНЗ – педагогічного інституту та інституту культури), не звертаючись ні до тих, хто працює й сьогодні у ВНЗ, ні до опублікованих вже інформаційних матеріалів про цей заклад, ні до, власне, тих матеріалів, які й складають основну характеристику (джерельну базу) будь-якого навчального закладу, беручи при цьому за основу якісну характеристику навчального процесу, тобто навчальних планів, навчальних, наукових програм, комплексних тем, міжвузівських контактів, характеристики кадрового корпусу, його еволюції, наукових шкіл, сфер і форм творчої самореалізації студентів, ролі аспірантури в цьому процесі тощо, як головних складових у діяльності будь-якого ВНЗ, а виключно базуючись на тому, як саме він (Богдан Столярчук – авт.) бачить цей 230


заклад. У результаті – вийшла книга, яку ніхто не бачив, яка швидко зникла з полиці магазину через низку недоречностей та недолугостей, про появу якої ніхто навіть не згадав, оскільки сам автор її десь сховав, після випадкового знайомства з цією книгу одного зі співробітників цього ВНЗ. Адже із загального контексту можливої характеристики обраного закладу були вилучені окремі кафедри й співробітники, розлогий аналіз навчального процесу, наукової діяльності співробітників, численні порівняльні характеристики, роль ВНЗ у регіоні і ще безліч того, що могло б скласти справді «творчий портрет ВНЗ», які, мабуть, не варті його (Б. Й. Столярчука – авт.) уваги. Утім, як і кожний неупереджений дослідник, він би мав спочатку досконало вивчити предмет дослідження у всьому його розмаїтті і подати цю працю на розгляд для ознайомлення і подальшого затвердження вченою радою закладу. Тому й на загал вийшла книга чомусь не про Інститут культури, у якому він навчався та працював і відносно більше, сподіваємося, має інформації про цей заклад, а про педагогічний інститут, причому, відтворено не власне, життєпис закладу з розмаїттям його наукової, науково-методичної, організаційно-творчої, громадської тощо діяльності його співробітників, а подано лише набір характеристик співробітників, часто достатньо спірного характеру, не точних, спотворених, зібраних в архіві цього ВНЗ без згоди на це самих співробітників і керівників закладу. Тож книга так і не стала предметом розгляду, оскільки була десь схована від університетського та й рівненського читача. Так було, приміром, і з друком, беззаперечно, потрібного енциклопедичного довідника «Митці Рівненщини», куди мали увійти всі ті, хто причетний до регіонального мистецтва, виходячи з назви довідника. Однак за яким принципом відбиралися туди постаті, зрозуміти важко?! Тому, приміром, (йдеться про видання 1977 року) поряд із видатним істориком М. І. Костомаровим (який не є митцем і до Рівненщини має лише дотичне значення, короткотерміново викладаючи у місцевій гімназії) чомусь (мабуть, за браком іншої постаті на літеру «К») було вміщено прізвище студента ІІІ курсу, який нічого у мистецтві ще не встиг зробити та згодом взагалі відійшов від мистецтва і зайнявся бізнесом; чи поряд із прізвищем ще одного відомого наукового і громадського діяча, провідного етнографа другої половини ХІХ століття П. Чубинського (який також не є митцем і не є представником Рівненщини у біографічному контексті, хоча і чимало цінної інформації про наш край залишив, уміщено прізвище асистента кафедри культурології місцевого інституту культури, яка взагалі до мистецтва не має відношення навіть за базовою освітою і художніх творів не писала взагалі). І цей ряд недоречностей чи недолугостей можна легко продовжувати. Тож перефразувавши вислів ще одного нашого земляка, можна сказати так: «Маємо те, що вміємо!» Отже подібні принципи (а точніше їх відсутність) спотворюють украй потрібне видання і навчати за цими текстами студентів неможливо. Принаймні, це буде поганий навчальний посібник чи культурний зразок. Можна навести й ще один тотожний приклад із його «видавничої» діяльності. Так сталося, що коли після видання згаданої вже книжки «Митці Рівненщини», раптом друкується невеличкий довідник «Митці Сарненщини», яка (Сарненщина – авт.), звісно, є одним із районів нашої області. Правий був італійський композитор Д. Царліно (1517–1590 рр.), коли у своєму трактаті «Встановлення гармонії» писав, що тому, хто бажає мати власну думку про речі, що належать до мистецтва, необхідно обов’язково володіти двома складовими: по-перше, бути мудрим у справах науки, тобто в теоретичній частині, а згодом бути 231


досвідченим у справі мистецтва, тобто в практиці… музикант-практик без знання теорії чи теоретик, без знання практики завжди може помилятися і складати невірне судження про предмет свого захоплення… [1; с. 507–508]. Утім, подібні недоречності виникають, як правило, лише тоді, коли, на жаль, під час підготовки будь-якої роботи до друку (і не лише Б. Столярчука) відсутня фахова редакторська правка, належне редагування тексту, його рецензування тощо, в результаті яких книга стає справді носієм інформації, а не «містечковим виданням», мета друку якого не зрозуміла, або ставить за мету завдання, які не лише до науки, але й публіцистики чи загалом добрих відносин не мають відношення. Але, якщо оминути чимало таких недоречностей, що зустрічаються у його публікаціях (та й у виданнях чималої кількості інших місцевих авторів країни, адже у друкарнях сьогодні відсутні фахові редактори і друкарні виконують лише функцію тиражування книги. І в окремих виданнях, приміром, проспектах художніх виставок, авторських рекламних резюме та ін. взагалі відсутні «вихідні дані» про друкарню, рік видання тощо), то в принципі він робить добру справу, збираючи і публікуючи краєзнавчий матеріал, який згодом повинен стати предметом фахового, тобто мистецтвознавчого, культурологічного, філософського тощо аналізу. І в цьому значення його роботи також важливе, звісно, що не помиляється лише той, хто нічого не робить взагалі. І все ж… На завершення характеристики його творчої діяльності наголошу на ще одному аспекті. Інформація про Б. Й. Столярчука була б далеко не повною, як би не згадати про ще один хист чи здібність, також здобуті, мабуть, під час навчання у колишньому Інституті культури і без якого сьогодні не лише музиканту, але й художнику, людині творчої праці загалом чи краєзнавцю зокрема, не обійтись. Саме його менеджерські здібності і велика наполегливість забезпечують «прихід» цих книг до нас. Адже сьогодні мало лише підготувати рукопис до друку (ілюструвати, перевірити чи уточнити масу відомостей в ньому тощо). Набагато важливішим, на превеликий жаль, виявляється ще й знайти кошти для оприлюднення цієї інформації, пройшовши через глузування, безпідставні обіцянки, сподівання та ін. Оскільки те, чим займається Богдан Столярчук, як і до речі, майже уся сфера культури загалом, потребує ще й значного організаційно-фінансового забезпечення, без якого всі ці рукописи, нотні зразки, поезія і проза так і залишаться рукописами, що не лише «не горять», але й «не тліють»! Тому цілком природно, що він належить до тієї категорії людей, про яких, словами радянського класика першої третини ХХ століття – В. Маяковського, може сказати сам за себе так: «Мне и рубля не накопили строчки… ». Утім, саме на таких безсрібниках і тримається не лише рівненське краєзнавство, аматорство, але й часто регіональна культурна практика загалом. За свою організаційну працю Богдан Йосипович відзначений різними нагородами, зокрема, він є лауреатом низки премій: регіональної краєзнавчої «За відродження Волині» (1996 р.), літературно-мистецької ім. Бориса Тена (1997 р.) (м. Рівне), Авеніра Коломийця (2002 р., м. Дубно), премії Рівненського державного інституту культури ім. М. Смотрицького (за навчально-методичну роботу, 1999 р.), а також обласної мистецької премії ім. Германа Жуковського (2003 р.) й просвітянської відзнаки – ім. Григорія Чубая (1993 р.) тощо. А за кількістю «членств» у творчих спілках він може бути занесений до книги рекордів України (демонструючи відсутність сучасних сталих критеріїв добору претендентів на номінацію або членство). Адже він – член рівненських організацій Національних творчих спілок: краєзнавців (1992 р.), художників (2000 р.) (не маючи жодної 232


роботи зі сфери образо творення чи графіки, скульптури тощо), журналістів (1986 р.), театральних діячів України (2003 р.), рівненської асоціації Всеукраїнської музичної спілки (1992 р.), Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум, 2007 р.» та член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів, 2004 р.). І цей ряд його причетності до творчих Спілок можна продовжувати. Але незважаючи на це, саме він часто був першим, хто дав характеристику тому чи іншому митцю, або, принаймні, звернув увагу на його діяльність, видрукував хоча й невеличкий, утім вартий уваги нарис про подію чи особу, явище тощо. І святкування його 65-річчя від дня народження в обласній бібліотеці у вересні 2012 року це підтвердило повною мірою, як за експонуванням чималої низки його видань, або тих друків, до виходу в світ яких він був повною мірою причетним, так і бажаючими привітати ювіляра. Отже, кожен час має своїх героїв! Список використаної літератури та джерел 1. Музыкальная эстетика западноевропейского средневековья и Возрождения: сб. статей. – М., 1966.

2. Причастя словом: до 60–річчя з дня народження Богдана Йосиповича Столярчука: біобібліогр. покажч. / Рівнен. держ. обл. б-ка; Уклад.: Н. М. Кожан, Н. О. Нікітіна; Ред.: З. М. Тирак, Н. М. Кожан. – Рівне: Волинські обереги, 2007. – 56 с.: іл. – (сер. «Дослідники Рівненського краю»).

3. Ярош О. «Богдан Столярчук: … Я вболіваю за свій край» / Ольга Ярош // Рівне-ракурс, 2009. – № 423 від 2009 р. – 11–26.

Резюме

Аналізуються різноманітні аспекти діяльності рівненського краєзнавця Богдана Йосиповича Столярчука. Ключові слова: регіональне краєзнавство, митці Рівненської області, творчі здобутки, культурна діяльність.

Summary

The different activity aspects of the Rivne regional ethnographer Bohdan Yosypovych Stolyarchuk are analyzed here. Key words: regional ethnography, artists of Rivne region, creative achievements, culture activity.

233


7.4. Фахові дослідження у регіональному контексті: Берестецька битва 1651 року в наукових розвідках (на прикладі аналізу Хрестоматії рівненських авторів) УДК 94 (477): 82–96 У цій книзі, гортаючи її сторінки, уважний читач помітить, що найменше інформації подано про місцевих дослідників культурного простору краю. А ті їх характеристики, що вміщені в основному тексті, із зрозумілих причин, не дають уяву про науковий рівень, аналіз тих чи інших подій чи постатей. Тож з метою усунення цієї диспропорції, подамо характеристику творчих здобутків місцевих науковців, які також мають чимало помітних напрацювань у своєму порт-фоліо, а саме – розлогий аналіз однієї з достатньо поважних наукових праць, присвячених складним сторінкам вітчизняної історії, в якій розкрито події далекого минулого в контексті характеристики культурного життя волинських теренів та творчий потенціал одного з помітних дослідників нашої минувшини – професора Ігоря Кириловича Свєшнікова. Заслуга авторів цієї праці, перш за все, полягає в тому, що вони спробували відтворити хід думок відомого вітчизняного дослідника і, так би мовити, продовжити чи розширити нашу уяву про його книгу «Битва під Берестечком», що вийшла друком у Львові у 1992 році [5]. До речі, зміст історичного минулого, як відомо, відображається у ставленні людини до цього минулого. Тож у руслі даного твердження спробуємо відтворити складні сторінки вітчизняної історії (на прикладі Хрестоматії рівненських авторів). Наше складне сьогодення, незважаючи на важку соціально-економічну й невизначену суспільно-політичну ситуацію, вирізняється посиленою увагою не лише науковців, але й широких верств населення до вивчення історико-культурної спадщини власного народу, що завжди було ознакою відповідного історичного виховання та високої політичної культури. І це помітно на суттєвому збільшенні періодичних видань, друці регіональних часописів, розширенні тематики пошуку тощо. Ця теза стає ще більш актуальною, коли мова йде про окремі сторінки вітчизняної історії, що часто мають неоднозначне, а подекуди й полярне тлумачення в різні суспільно-політичні періоди функціонування цієї держави або ж у політичній думці різних народів, що її оточують. Адже історія не так часто, як люди змінює портрети своїх фаворитів, утім і вона здійснює певні перестановки у своєму пантеоні. У цьому випадку йдеться про національно-визвольну боротьбу українського народу 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького і її ключову подію – Берестецьку битву 1651 року, форма підготовки, проведення та результат якої ще й сьогодні*, у 355 річницю від дня її здійснення, не залишають байдужими значні кола науковців та особливо, на жаль, політиків [3]. Тож із метою з’ясування історичної правди, уточнення багатьох фактів в україно-польсько-російських відносинах, рівненськими дослідниками [1] було здійснено спробу відтворити як хід підготовки, проведення самої битви, так і відгомін тих подій у науковій спадщині дослідників різних країн Європи у різний час, починаючи вже з моменту завершення битви. Джерелом та поштовхом для такого пошуку, на думку авторів цієї книги, стали два провідні чинники, а саме – матеріали відомого вітчизняного історика-археолога, доктора історичних наук, професора, академіка Польської академії наук, професора Краківського університету, який значну частку свого життя (майже чверть століття) присвятив вивченню саме цієї події, – Ігоря Кириловича Свєшнікова (95-річчя від дня 234


народження якого минуло у 2010 році), а також 350-річчя від дня смерті видатного вітчизняного полководця Б. Хмельницького (що виповнилося у 2007 році), під чиїм керівництвом і було розпочато цю національно-визвольну боротьбу українського народу проти релігійної, культурної та політичної експансії Польщі. Значний масив матеріалів, сконцентрованих в аналізованій книзі, був зібраний ним (І. К. Свєшніковим – С. В.) упродовж тривалого часу по архівних та музейних установах Кракова, Любліна, Вроцлава, Гданська, Варшави, Москви та Львова як міст, найбільш причетних до подій понад 356-річної давнини. Проте значна їхня частина, через певні причини переважно суб’єктивного характеру, не увійшла до відомої праці цього автора [5] і була опублікована дещо пізніше, вже в іншому виданні [1], макет якого розроблено після смерті І. К. Свєшнікова авторами на підставі залишених ним архівних матеріалів і який став предметом аналізу цієї наукової розвідки. Зазначена книга цікава та корисна, перш за все, своїм фактажем, адже в ній зібрана значна частина матеріалів про цю подію, її роль в історії та культурі України. Вона являє інтерес і як праця, у якій збережено рівненськими авторами стилістику, модус наукової аргументації, точність перекладу тощо, а також відтворено хід думок з приводу дослідження цієї події відомого дослідника цієї події Ігоря Кириловича Свєшнікова. Є. Доманська стверджувала, що «історик – не суддя… Він і справді мав би відшукувати все нові й нові образи минулого з тим, щоб показати нам колись у майбутньому у всій своїй первісній багатогранності і барвистості справжнє, правдиве та неповторне обличчя досліджуваного історичного періоду. Парадокс історії полягає в тому, що представникам сучасної нам культури ідеї історичних образів, створених на основі будь-якої іншої культури, є менш доступними, аніж образи історичних ідей, створених їх сучасниками. Відбувається підміна минулих розповідей про тогочасне сучасними оповіданнями про минуле». І в цьому плані аналізована нами книга належить до тих наукових праць, у яких фактично відсутня вигадка, ідеалізація чи романтизація того чи іншого явища. Стосовно характеристики змістовної її частини, то вона також достатньо багата і інформаційно насичена. Адже має чимало розділів і містить чимало офіційних документів (С. 29–56), пов’язаних із самою подією. Це перш за все – універсали польського короля Яна Казимира ІV та гетьмана України – Богдана Хмельницького, а також провідника селянського повстання (червень 1651 року) у Польщі О. -Л. Костки-Наперського. Сюди ж віднесено й декілька Указів російського царя Олексія Михайловича, призначених його представникам за межами Росії (С. Прозоровському та Г. Рєпніну). Окрім фрагментів відомого Білоцерківського договору (18.09.1651 р.), тут вміщено також численні реляції, записки, донесення (С. 33–50) представників із різних політичних таборів, адресованих до своїх безпосередніх керівників, матеріали яких також дають можливість відтворити хід підготовки цієї події та прослідкувати відповідну реакцію різних суспільних прошарків на багаторічне протистояння Польщі й України у різних політичних таборах та європейських країнах. Ще одними важливими документами, що знаходяться в названій вище книзі, є численні конфесати (зізнання полонених з обох ворогуючих сторін) (С. 51–56), за якими можна порівняти точність тієї чи іншої інформації стосовно, зокрема, кількості військ, задіяних у цьому протистоянні з обох таборів, їх переміщення, настрої серед учасників, форми підтримки аналізованої вище події місцевим населенням, оцінці важливості залучення до участі у цьому протиборстві іноземних найманих військ тощо. Безперечно, найбільшим та найяскравішим за своїм змістом у збірці залишається розділ, що складає листування (С. 57–156). Зазначені матеріали становлять особливий інтерес перш за все тому, що їхні автори, треба думати, не сподівалися на публікацію 235


цієї інформації у майбутньому, і тому вона є не лише конфіденційною за своєю сутністю, але й дає підстави «подивитися» на її авторів сучасними очима, з точки зору об’єктивності, співставлення різних, уже усталених сьогодні точок зору на те чи інше явище або ж історичну особу. Листи загалом. як вид епістолярної спадщини. цікаві ще й тому, що дають, поміж іншим, певну характеристику психологічного стану автора, його безпосередньої реакції на ту чи іншу подію, вносячи в характеристику чимало того, що відійде з часом. Вони є часто певним емоційним відбитком характеристик. Стосовно ж документів, зібраних тут, то це і фрагменти епістолярної спадщини самого гетьмана Б. Хмельницького та польського короля Яна Казимира, і численних посадовців із керівного оточення ворогуючих сторін; високих духовних осіб, зокрема таких, як константинопольського патріарха Парфенія до київського та корінфського митрополитів, корінфського митрополита Йоасафа (що постійно знаходився в оточені гетьмана від самого початку війни і загинув під Берестечком) до російського царя та молдавського господаря В. Лупулла, кримського хана Іслам-Гірея ІІІ до Війська Запорізького, Баклаш-аги Янчерина до гетьмана Б. Хмельницького, а також розмаїте листування «різновекторно спрямованих» осіб із братом короля – королевичем Каролем; чимало листів (15 із 29 відомих на сьогодні загалом) папського нунція Дж. де Торреса до Ватикану, що висвітлюють таємні, підступні підвалини складної й почасти суперечливої зовнішньої політики держав, зацікавлених у швидкому розв’язанні цього військово-політичного протистояння, а також їхніх симпатиків та опонентів тощо. Тут зібрано також численне дипломатичне листування, яке для сучасних військових та політиків повинно становити особливий інтерес, адже розкриває особливості та систему організації інформаційного процесу особового складу військ (і це у другій половині ХVII століття!), сконцентрованого у німецьких «летючих листках» (С. 112–113), які друкувалися для іноземних військових найманців, що знаходилися на службі у польського короля і подавали досить розлогу інформацію про найважливіші тогочасні події. Аналізований розділ цікавий перш за все й тим, що зберігає інформацію, так би мовити, «інтимного» характеру, адже несе у собі певний шарм і самого автора, і в той же час засвідчує його ставлення як до самої події, так і до конкретного адресата, його посади, статусу в суспільстві тощо. Переважна більшість інформації цього розділу – матеріали представників католицького табору. Її відрізняє, як правило, надмірне захоплення вчинками своїх персонажів, часто очевидна необ’єктивність у поданні та тлумаченні окремих фактів, особливо коли йдеться про представлення такої інформації на розгляд королю. Проте ці листи (зокрема, високих державних осіб чи їхнього найближчого оточення, духовенства, представників військової знаті) дають можливість відтворити не лише певний модус духовної чи врешті-решт професійної, дипломатичної культури тих чи інших конкретних персонажів у європейській історії, їх роль у середовищі обох ворогуючих сторін, але й побачити те широке суспільно-політичне та культурне тло, на якому розгорталася ця подія (див., іменний покажчик), а також вкотре переконатися, настільки важливим політичним фактором виявилася ця національно – визвольна боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького у подальшій долі європейських країн. Ці документи (з іншого боку) є важливими ще й тому, що дають змогу прослідкувати наочно та зайвий раз пересвідчитися у тому, що бажання позбутися сумних чи трагічних сторінок у долі кожного конкретного народу чи окремої особи, намагання переписати їх заново, було притаманне не тільки українцям, полякам чи росіянам і не лише у ХХ столітті та у більш пізню добу. У той же час така велика кількість збереженої епістолярної спадщини, що представлена у цій науковій збірці, дає всі підстави стверджувати, що згадана подія залишається й 236


надалі справді непересічною в історії багатьох країн Європи, незважаючи на те, як до неї ставилися (чи ставляться й сьогодні) науковці, представники різних урядів чи широкий загал, який переймається проблемами національно-культурного життя своїх сусідів. Наступний розділ обраної для розгляду наукової збірки складають діаріуші (щоденникові записи – авт.), хроніки, літописи, спогади, записки (С. 157–211). В аналізованій нами праці вміщено їх декілька: передусім, це записи невідомих нам авторів, зроблені фактично по гарячих слідах події (а саме у період із 23.06. – 7.07. 1651 р.; 15.07. – 22.07. 1651 р. та 20.07. – 27.08. 1651 року і вміщених у книзі під № № 193–195), а також нотатки уже визнаних європейських дослідників – С. Освєнціма, А. М’ясковського та І. Майера. Тут є також і фрагменти з відомих хронік та літописів Ф. Сафоновича, Самовидця, Я. Лизогуба (?), Г. Граб’янки, В. Дворецького, Я. Юзефовича, Я. Єрлича та ін. (С.157–193), що тривалий час вважалися навіть офіційними документами. За цими матеріалами, свого часу, вмонтованими у відповідні підручники й методичні збірки, навчалося не одне покоління молодих людей і не лише на українських теренах. Це, так би мовити, класика вітчизняної історичної літератури. Її доповнюють спогади або ж автобіографічні записки (С. 194–211) знаних на культурно-політичному обрії Речі Посполитої осіб – А. Радзивілла, М. Єміоловського, Б. Радзивілла, М. Голинського, Ст. Вєжбовського та дослідника, чиє прізвище нам не відоме, проте відома його праця («Про козацькі війни за Хмельницького»). Ці автори, природно, представляють різні суспільно-політичні прошарки тогочасного суспільства, а відтак, і погляди, уподобання, рівень політичної культури та історичного мислення; по-різному ставилися вони як до самої події, так і до країн-учасниць цього військового протистояння. У цих матеріалах присутня значна доля романтизації подій та окремих персонажів. І це також є перевагою аналізованої збірки, адже ми маємо добру нагоду відслідковувати не лише рівень патріотизму, захоплення тією чи іншою особою з боку того чи іншого автора, але й побачити розсудливий, зважений погляд на ту чи іншу подію в історії країни неупередженого дослідника. Автори аналізованої збірки внесли до загального контексту книги і значний матеріал (зібраний безпосередньо І. К. Свєшніковим), що стосується фрагментів окремих творів істориків-сучасників Берестецької битви 1651 року. Насамперед це праці В. Коховського (зокрема і його поетичні спроби стосовно оцінки цієї події), П. Шевальє («Історія війни козаків проти Польщі»), Й. Пасторія («Війна скіфо-козацька…»), П. Лінаж де Восієнна («Справжнє походження повстання козаків проти Польщі»), Й. Шледера («Театр Європи»), Я. Суші («Фенікс») (С.212–269) тощо. Вони різні за обсягом, формою викладу матеріалу, наявною системою «ідеологічних координат» дослідника, на які спирався той чи інший автор, проте «кут бачення» події їхніми авторами відслідковується в них досить об’ємно та виразно, а отже, дає можливість домогтися більшої переконливості та об’єктивності в оцінці того чи іншого явища чи будь-якого конкретного персонажа-учасника війни. Розділ хрестоматії «Історіографія Берестецької битви» (С.270–325) є чи не найбільшим за обсягом та інформаційною насиченістю і складається цілком із матеріалів, відібраних свого часу із значної кількості відомих джерел самим І. К. Свєшніковим. Тут вміщено фрагменти історичних розвідок науковців ХVIII століття (за якими, як і за наступними, поданими нижче, джерелами, що представлені в тексті, легко прослідкувати, що нового віднайшов і що увів у науковий обіг той чи інший автор стосовно вивчення цієї події), зокрема вже класичних вітчизняних праць П. Симоновського («Краткое описание о казацком малороссийском народе»), А. Рігельмана («Летописное повествование о Малой России и ее народе, и казаках вообще»). 237


Є тут і праці знаних європейських фахівців, таких, як Соліньяк («Загальна історія Польщі»), Й. Енгель («Історія України і українських козаків»), Ж. Шерер («Історія запорізьких козаків»), більше присвячених висвітленню сутності цього явища (козаччини – авт.) на теренах України, етапів та внутрішніх механізмів розвитку, його ролі в подальшій долі європейських країн тощо, аніж аналізу результатів самої битви 1651 року. Треба наголосити, що Козаччина, як політичний та суспільно-культурний феномен, вже з самого моменту її появи почала викликати щире зацікавлення не лише у майбутніх її учасників, чи тих, хто їй відверто симпатизував, але й численних європейських науковців, яких приваблювало те, з якою метою та прогнозованим результатом створювалася ця республіка, тобто форми реалізації державницьких компонентів в українській інтерпретації. Але повернемося до подальшого аналізу цієї праці. ХIХ століття (С.278–307) в контексті його бачення самим І. К. Свєшніковим (а це дає змогу скласти уяву про загальний обрій світобачення науковця) представлене фрагментами класичних наукових досліджень: М. Маркевича («История Малороссии»), Д. Бантиш-Каменського («История Малой России»), Ю. Бартошевича («Битва під Берестечком»), М. Костомарова («Богдан Хмельницький»), І. Каманіна («Битва казаков с поляками под м. Берестечком в июне 1651 года»), П. Меріме («Богдан Хмельницький»), С. Соловйова («История России с древнейших времен»), М. Теодоровича («Историкостатистическое описание церквей и приходов Волынской епархии»), а також низкою праць К. Горського (з питань ґенези польської військової справи) та розвідкою анонімного автора («Битва під Берестечком»), схованого під символом «Р». Із авторів, що досліджували обрану нами для розгляду подію у першій половині ХХ століття (С. 307–325), сам І. К. Свєшніков відібрав лише декількох – Л. Кубалю («Szkіce hіstoryczne»), М. Грушевського (відповідні томи його фундаментальної «Історії України – Руси»), К. Осипова («Богдан Хмельницкий»), І. Крип’якевича («Богдан Хмельницький»), В. Голобуцького («Россия и освободительная война украинского народа 1648–1654 гг.» та його ж «Запорожское казачество») і Ф. Шевченка («Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.»). У залишених рукописах автора, як зазначають упорядники аналізованої збірки, зберігся і невеличкий матеріал, який цілком логічно можна було б подати як окремий розділ, а саме – «Берестецька битва в усній народній творчості» (С. 326–329), де вміщено відомі народні пісні (у різних літературних транскрипціях) про зазначену вище подію. Майже всі ці твори взято із збірок, зібраних свого часу М. Костомаровим на Волині. Цікавим для всіх тих, кому не байдужа доля української художньої культури, є, на нашу думку, й розділ «Іконографічні джерела» (С. 330–331), у якому відтворено аналізовану нами подію в пам’ятках мистецтва. Саме тут розглядаються, з посиланням на додатки, гравюри (голландського художника В. Гондіуса) Б. Хмельницького (виконані майстром, ймовірно, з єдиного прижиттєвого портрета українського гетьмана), полонених під Берестечком козаків та селян (звернемо увагу на одяг, ретельно відтворений митцем, у який одягнені полонені. Він – зимовий. Хоча битва, як відомо, відбулася в середині літа), над побутовими деталями вбрання яких теж потрібно замислитися наступним поколінням дослідників. До речі, ці гравюри виконані митцем для титульної сторінки аналізованої нами книги Й. Пасторія «Війна скіфо-козацька, або про змову татар, козаків і руського плебсу проти Польського королівства, знищену непереможним королем польським і шведським Яном Казимиром» (1652 р.) (для всіх тих, хто цікавиться мистецтвом бароко та його проявом у літературі, звернемо увагу вже на самі заголовки праць західноєвропейських авторів, у яких виразно видно це надмірне словесне нашарування). 238


Тут вміщено також барельєф відомого західноєвропейського митця Ж. Тібо, майстерно зроблений ним для саркофага польського короля Яна Казимира; чеканку і гравірування на срібній плакетці «Яків Суша відправляє подячний молебень перед іконою Холмської Богоматері (свого часу – відомої української сакральної пам’ятки, перевезеної на Ясну гору, у м. Ченстохов) після Берестецької битви»; кам’яний хрест із урочища «Монастирщина», де відбувалися основні події; гральну шашку з відкарбованою карикатурою на польського шляхтича на ній, знайдену лише в одному примірнику; скульптурні реконструкції українських та донського козаків, здійснених згодом відомими скульпторами-антропологами Г. Лебединською, Х. Родрігесом та Є. Веселовською (Москва), на підставі черепів, знайдених на одній із козацьких переправ (ці речі знаходяться зараз у Рівненському обласному краєзнавчому музеї). Отже, усе вище перераховане та ще чимало іншого, переважно не відомого досі для широкого загалу, пов’язаного із згаданою подією і ретельно відібраного авторами хрестоматії для аналізованої книги, представлено на її сторінках. Завершуючи її побіжний розгляд, слід звернути особливу увагу й на розділ «Археологічні джерела» (Каталог найважливіших знахідок із місця Берестецької битви 1651 року) (С.332–358). Саме тут представлено опис значної частини знахідок матеріальної культури українців (загальновійськових, нумізматичних пам’яток, зразків холодної, метальної, вогнепальної зброї, облаштування коней (яких під час проведення битви тут нараховувалося майже 5 млн.), одягу та військового спорядження, прикрас та речей релігійного вжитку, численних особистих, а також загальних побутових речей тощо), що дають можливість детально відтворити не лише підготовку, хід самої битви, а й, що не менш важливо, – форму одягу, декоративного оздоблення багатьох речей, що оточували тогочасну людину, а отже – скласти більш повну уяву про рівень її мистецької і загалом духовної культури тогочасного суспільства, рівня взаємовідносин українців із представниками інших країн (адже зброя, гроші, прикраси, предмети особистого вбрання та побуту загалом, знайдені на полі битви, були не лише українського походження). Як позитивне, слід відзначити й той факт, що авторами збірки до основного корпусу документів додано й знакову статтю І. К. Свєшнікова під назвою «Берестечко» (С. 16–28), надруковану свого часу у спеціальній періодиці (див.: часопис «Жовтень». – 1985. – № 7. – С.91–108). Саме вона й стала своєрідною квінтесенцією його багаторічних археологічних дослідів та наукових міркувань і розкриває сутність і значення цієї події в історії українського народу й Речі Посполитої на підставі найбільш переконливих у такому контексті аргументів – археологічних та історіографічних джерел і дає часом дещо інше тлумачення того чи іншого факту, події у вітчизняній і світовій історії, аніж це вважалося усталеним упродовж тривалого часу, зокрема суттєвого впливу аналізованої події й на подальше суспільно-політичне життя Польщі, зміни у ціннісних орієнтаціях українського населення, його ставлення до своїх провідників, ворогів та союзників тощо. Аналізована книга цікава також і тим, що містить чимало унікальних документів, пов’язаних і з самим професором І. К. Свєшніковим. Автори видання відшукали і представили на його сторінках (в обласному краєзнавчому музеї м. Рівного ці документи складають окрему, досить об’ємну папку) численні фрагменти рукописів, замальовок предметів старовини, козацького побуту, схем розташування військ, написів тощо, зроблених рукою цієї видатної в історії Волині людини на місці самої події під час проведення ним багаторічних археологічних досліджень. Вони зібрані у книзі у невеличкому окремому розділі (С.375–388). Тут вміщено й зразки його замальовок різноманітних побутових речей козаків, зокрема ложок, ножів, шкіряних сумок (взагалі під час розкопок, проведених безпосередньо І. К. Свєшніковим, останньому вдалося 239


віднайти досить велику колекцію шкіряних виробів, чого не знаходили археологічні експедиції, проведені вже після 1980-х років. Причиною цього, на думку фахівців, можуть бути значні зміни у водному режимі р. Пляшівки, що суттєво впливає на консервуючі властивості торфу), а також піхв для холодної зброї, натрусок, кулелійок тощо, так потрібних для кожного військового незалежно від його віросповідання, національності чи причетності до країни-учасниці цього військового протистояння. Позитивним, на нашу думку, слід вважати і той факт, що у книзі її авторами збережено також саму стилістику мови дослідника. Це найбільш помітно під час читання перекладів наукових праць, переважно польських авторів, здійснених у різний час Ігорем Кириловичем Свєшніковим. Усе це зайвий раз демонструє високий модус історичного мислення автора, професіональної компетенції, глибину його знання польської та російської культур, звичаїв наших сусідів, форм поведінки у критичних ситуаціях, ставлення до ролі церкви в громадському середовищі тощо. І саме цим представлене на розгляд читача видання також позитивно вирізняється з-поміж інших подібних книг і значно розширює наше уявлення про справжній науковий пошук, форму вираження авторської думки та робить його справді науковим. Ще одним позитивним моментом аналізованої праці, на нашу думку, є й те, що фактично усі цитовані документи подаються з обов’язковим посиланням на інші джерела, що знаходяться по різних архівах різних країн Європи, що зайвий раз демонструє ту титанічну працю, яка була проведена свого часу І. К. Свєшніковим у вивченні історикокультурної спадщини нашого народу, а також дає можливість досягти максимальної вірогідності в оприлюдненні цієї інформації. А наступним дослідникам вона надає вичерпні дані про місцезнаходження того чи іншого документа, систематизує певним чином цю інформацію для подальшої його (дослідника – авт.) роботи над вивченням проблем вітчизняної чи світової історії і взагалі є ще однією вкрай необхідною збіркою джерел. Адже, як зазначає відомий учений, фахівець із проблем національно – визвольного руху українського народу доби Хмельниччини, – Ю. А. Мицик, – сьогодні «… дедалі гостріше відчувається… дисонанс між досягненнями в галузі конкретно-історичних досліджень історії національно-визвольної війни та станом публікації джерел» [4; с. 134]. Тож у цій ділянці аналізована книга, беззаперечно, заповнює ще одну прогалину у вітчизняній історії. Книга має всі необхідні складові наукового джерела, зокрема географічний (С.389– 397) та іменний (С.398–403) покажчики, що дає змогу кожному досліднику швидко відшукати ту чи іншу потрібну інформацію і таким чином також робить її (книгу – С.В.) корисною у процесі вивчення історико-культурної спадщини українського народу. Проте, на жаль, невеликий наклад цього видання (200 прим.) (як і усіх видань, друкованих згідно згаданої вище програми й у наступні роки) не дає змоги більш широкому загалу науковців долучитися до вивчення невідомих або незаслужено забутих та спотворених сторінок вітчизняної історії. Не має змоги зробити це і сучасне студентство, якому теж не байдужа доля власної країни. І насамкінець, зазначимо, що вихід друком цієї книги є вкрай потрібним ще й тому, що основні центри концентрації документального матеріалу, пов’язаного з цією непересічною подією в історії України – Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви 1651 року» та Рівненський обласний краєзнавчий музей, переживають сьогодні далеко не кращі у своїй історії часи. Йдеться насамперед про належне зберігання фондів та загалом матеріально-технічне оснащення цих установ культури, відповідну їхню фінансову підтримку щодо подальших ремонтних робіт, 240


кадрові проблеми (особливо у самому заповіднику) тощо, що в умовах сьогодення є чи не найголовнішим фактором у подальшому збереженні історико-культурної спадщини та історичної пам’яті нашого народу. Книга надрукована відповідно до «Програми поліпшення стану забезпечення населення українською книгою та розширення мережі книжкової торгівлі у Рівненській області на 2003–2005 роки», ухваленої обласною Радою і засвідчує рівень опіки регіональним друком органів місцевої влади. Вона є також ще одним фактором визнання наукового доробку цього українського вченого і розширює наше уявлення про національно-культурний простір України. Її автори-упорядники (завідувач кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету, професор Виткалов В. Г. та доцент цієї ж кафедри, завідувач відділу історії обласного краєзнавчого музею Тетяна Олександрівна Пономарьова) теж заслуговують на високу оцінку своєї роботи, адже упорядкування значної частини архіву Ігоря Кириловича Свєшнікова, сама редакція цієї книги, копіткий відбір матеріалів та його наукова обробка, пошук і залучення до оформлення книги фахівця своєї справи, Голови обласної організації Національної спілки дизайнерів України О. К. Литвина, дали змогу зробити книгу саме такою і сприяти подальшому вивченню ще однієї складної сторінки вітчизняної історії. «Епохи маємо право судити зі свого погляду, а людей повинні судити з погляду тієї епохи, за якої ті люди жили», – пророче підкреслював свого часу відомий вітчизняний письменник і громадський діяч кінця ХІХ – першої третини ХХ століття Борис Грінченко. Сповідуючи цю думку, ми вже давно б забули про наш національний розбрат! Список використаної літератури та джерел

1. Виткалов В. Г. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової

спадщини І. К. Свєшнікова: хрестоматія / Виткалов В. Г., Пономарьова Т. О. – Рівне: РДГУ – Волинські обереги, 2005. – 407 с., іл.

2. Виткалов С. В. [Рецензія] // Вища школа. – 2007. – № 3. – С. 95–98. – [Рец. на кн.: Виткалов В. Г. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова: хрестоматія / Виткалов В. Г., Пономарьова Т О.]. – Рівне: Вертекс, 2005. – 407 с., іл. 3. Див.: репортажі з Державного історико – меморіального заповідника «Поле Берестецької битви 1651 року» в періодичній пресі Рівненщини та загалом засобах масової інформації України за 25–27 червня 2006 року.

4. Мицик Ю. А. Невідомі листи керівників національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. / Ю. А. Мицик // Український історичний журнал, 2000. – № 1. 5. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком / І. К. Свєшніков. – Львів: Слово, 1992. – 304 с.: іл.

* Матеріал було підготовлено до 355 річниці від дня проведення цієї битви.

Резюме Рецензується праця рівненських авторів «Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова». Ключові слова: Рівненщина, наукові дослідження, історична пам’ять, культура. Summary Scientific search in the regional measuring: Beresteska battle of 1651 in scientific researches (on the example of analysis of Reading-book of the Rivne authors) The scientific work “Berestetska battle in the language of documents: according to the materials of the scientific inheritance of I.K. Svyeshnikov” of Rivne authors is reviewed here. Key words: Rivne region, scientific researches, historical memory, cilture.

241


7.5. Сфера культури і туризму волинського краю у форматі портрету її очільника Ярослава Мельника УДК 008 (477.82) Сучасне життя з його небаченим досі прискоренням, низкою організаційно-фінансових проблем, політичною напругою і ще безліччю причин чи факторів, які змушують сучасну людину замислюватися над зовсім іншими питаннями, навіть перебуваючи у сфері впливу закладів культури, відвідуючи різноманітні культурно-мистецькі заходи, що вже стали характерною рисою сьогодення, у той же час відкидає на інший план питання, які, здається, вирішуються самі по собі, без втручання в їх хід окремих особистостей. Адже забезпеченням «культурного комфорту», як відомо, займається чимала група фахівців і якщо це не помітно з першого погляду, то може свідчити лише про одне, – ця група працює ефективно, тобто – професіонально. Природно, що від рівня професійної компетенції очільника цієї групи залежатиме й подальше функціонування сфери, а головне – наш з вами духовний чи, краще б сказати, дозвіллєвий вектор існування, тобто культурна наповненість нашого, і без того невеликого об’єму, справді вільного часу. Отже, хто і яким він є, цей керівник сфери з достатньо завуальованою і дуже широкою, як для пересічного українського громадянина, назвою – «культура»?! Знайомтесь – Ярослав Миколайович Мельник Закінчив Самбірське училище культури (1975 р.) та Рівненський державний інститут культури за спеціальністю «Культурно-освітня робота» зі спеціалізацією «Народні інструменти» (1979 р.), розпочавши трудову діяльність в Обласному Будинку народної творчості і культурно-освітньої роботи (тепер – КЗ «Рівненський обласний Центр народної творчості» обласної ради) на посаді інспектора з жанру; згодом проходив строкову військову службу в Республіці Афганістан. Повернувся, по її завершенню, на попереднє місце роботи у Рівненський ОБНТ на посаду інспектора, продовжуючи активно знайомитися із сферою культури краю. За час перебування на посаді виявив себе достатньо професійним й ініціативним організатором і подальшим його місцем роботи став обласний Ляльковий театр (1982–1985 рр.), на посаді заступника директора якого він постійно займався організацією гастролей, адже акторський колектив розпочав широку гастрольну діяльність не лише в краї, але й далеко за межами республіки, та зміцненням кадрового складу цієї структури. Та й рівень культурного обслуговування місцевого населення творчим складом театру у колишній республіці був на порядок вищим за інтенсивністю, ніж це робить сьогодні будь-який художній колектив краю (адже планова економіка, екстрапольована на сферу культури, функціонувала зовсім інакше. Тож кошти, зароблені акторами щороку, у співставленні з сучасними даними, явно не на користь сьогоденню); змінювався склад режисерів, потребувала покращення й матеріально-технічна база установи. Всі ці питання знаходились у компетенції заступника директора. Інакше кажучи, практичний досвід лялькового театру став украй потрібним для подальшої професійної самореалізації Ярослава Мельника. Утім обласне керівництво мало свій погляд на кадровий корпус галузі культури. До того ж, організаційно-творчий досвід, здобутий у специфічному середовищі «лялькарів», надавав змогу ширше бачити проблеми галузі культури, зокрема її кадрового складу, тим більше, що вони залишалися достатньо типовими у радянському соціумі, який жив у другій половині 80-х років під впливом надзвичайно помпезних, 242


утім мало ефективних реформ М. Горбачова, спрямованих на поступове руйнування радянської політичної системи і зародження так званих ринкових відносин, у яких культурна сфера поступово відсувалася на другий план. На перший активно «виходили» суспільно-політичні та організаційно-фінансові аспекти життя радянського суспільства. Це був уже інший час і театр дістав можливість звертатися до нових суспільнокультурних проблем, намагався посісти своє місце в системі культурного обслуговування населення, а надто його найменших представників. Саме тоді ляльковий театр вперше в практиці м. Рівного здійснив постановку вистави для дорослих; розширилася практика запрошення чергових режисерів для здійснення постановок окремих вистав (Л. Попов, В. Підцерковний, О. Брижаль та ін.), що давало змогу творчому складу розширювати власні виконавські можливості, відчути новизну інтерпретації з новим, черговим режисером Начальник управління культури і тощо, а глядачу споживати новий культурний туризму Рівненської ОДА продукт, збагачений іншим творчим досвідом, Ярослав Мельник (2012 р.) помноженим на власні художні можливості. Ярослав Мельник – типовий, у сучасному значенні цього слова, номенклатурник, адже час від часу він переміщувався по посадовій вертикалі, однак виключно у сфері культури, постійно удосконалюючись та вивчаючи цю достатньо специфічну царину людської діяльності, значною мірою обмежену фінансовим ресурсом. І сьогодні він сформувався як професійний організатор, здатний ефективно вирішувати чимало матеріально-технічних проблем галузі. Перебуваючи на різних посадах сфери культури (інспектора ОБНТ (1979–1980 рр.), заступника (1982–1985 рр.), а згодом і директора (1989–1996 рр.) лялькового, чи заступника директора (1985–1989 рр.) обласного музично-драматичного театрів, короткотерміново – в управлінні обласної ради, він найбільш помітно як керівник вирізнився на посаді начальника управління культури і туризму обласної державної адміністрації, куди був призначений 1996 року уже достатньо сформованим фахівцем, що добре знав галузь. Оскільки численні поїздки по області у якості інспектора Центру, методична допомога на місцях, безліч контактів із працівниками сфери, допомогли йому добре розуміти суть і проблеми у функціонуванні галузі, знати фахівців за їх професійними якостями, а отже давали можливість для майбутньої ротації кадрів. Та й за своєю освітою і особливостями того середовища, в якому формувався і зростав усе своє життя, він добре знає цю галузь, її керівників, значна частина з яких і працює у цій сфері сьогодні вже за його призначенням. Достатньо згадати музейні структури обласного підпорядкування – обласний краєзнавчий музей з його філіями, розміщеними в м. Рівне (меморіальний музей Уласа Самчука, Інститут дослідів Волині, музей Бурштину), Національні історико-культурні та меморіальні заповідники Дубна, 243


Острога, Берестечка, культурно-археологічний центр у с. Пересопниця, чи керівників відділів культури районних держадміністрацій Корця, Гощі, Кузнецовська, Здолбунова тощо. Це і його, Ярослава Мельника, зусиллями сучасна Рівненщина перетворена на область із широко розвиненим фестивальним рухом і понад 120 фестивальних заходів, проведених лише у 2011 році на Рівненщині – це результат роботи, як прийнято сьогодні говорити, – його управлінської команди в особі С. Хом’як, Г. Ковальчук, С. Гаврилової, Н. Волощука, Ф. Васечка, О. Булиги, В. Самчука та ін., як і чималої групи інших управлінців, які у різний час працювали чи працюють у сфері – Г. Харчука, О. Тарасенка, С. Мохнюка, Р. Мохнюка, П. Давидюка, В. Петріва, В. Данилюка, В. Черепухи, В. Ващука та багатьох інших, що і як би не говорили про сферу культури сьогодні ті, для кого «краще хоча б сова, але з чужого села». Тож сьогодні майже кожен райцентр Рівненської області має свою візитівку: «Красносільські вітряки» – у Гощі, пісенний конкурс ім. Є. Кухарця – у Дубровиці, «…І творчістю хата багата» – у Сарнах, «… Котилася торба» – у Кузнецовську. І цей ряд районних культурних характеристик можна продовжувати, як і милуватися «Музейними гостинами» міста Рівного чи «Замковими гостинами» – м. Острога, чи серією оригінальних етнографічних заходів під загальними назвами «Музеї однієї вулиці», або «Музей одного села», які є формою активізації художньої діяльності місцевого населення, рівня його історичної пам’яті та політичної культури. Принаймні, важливою формою її стимуляції. Саме вони (ці заходи) зайвий раз засвідчують, що при умілій організації ініціатива народу немає ні кордонів, ні меж і не вичерпується як би складно не жилося цьому пересічному загалу. Хоча завжди треба пам’ятати, що кількість вільного часу пересічного громадянина повинна в розумній мірі корелювати з творчою продуктивністю суспільства. Адже постійно зосереджена на власних проблемах людина нездатна сприйняти навіть найкраще мистецьке видовище [3, c. 594]. Звісно, можна по-різному ставитися до цих заходів, якості їх проведення, кількості охоплених учасників та глядачів, ролі у духовному житті Рівненщини тощо, однак, на загал, всі вони стали не лише доброю школою формування професійної майстерності співробітників галузі культури, які сьогодні фактично не мають можливості постійно підвищувати свою кваліфікацію і подібна діяльність є важливим чинником їх творчого самовдосконалення. Ці заходи також значно покращують рівень культурного обслуговування переважно сільського населення (де значна частина з них організується), яким сьогодні просто нікому займатися. Саме ці заходи створили своєрідний святковий календар для цього населення, оскільки в нових, уже значно змінених суспільно-економічних умовах, існуюча у попередню добу система культурного обслуговування населення в особі художньої самодіяльності в багатьох областях уже не виконує свого попереднього призначення виключно через організаційно-фінансовий чинник. І проведення такої кількості художніх заходів у районах області (значна частина з яких організується на громадських засадах або на спонсорські чи зароблені власними силами кошти), допомагає тримати на належному рівні духовну культуру сільського населення, долучатися йому до зразків високого мистецтва, відновлювати забуті (свідомо чи через певні обставини) у художній формі сторінки власної історії, історичної пам’яті і таким чином сприяти зростанню національно свідомих наших громадян. Та й звітні заходи, подібні до «Творчого жнива», «Пісні Погоринського краю» чи «Таланти твої, Рівненщино!» зайвий раз дають змогу виявити все нових учасників, спроможних само реалізуватися у культурній сфері у краї в час, коли подібні заходи у Європі все більше і помітніше йдуть на спад. 244


Це і з його ініціативи поступово покращують свою матеріально-технічну базу національно-культурні заповідники Острога і Дубна та ефективно організують усі можливі форми діяльності як стосовно фахової роботи, так і організації пам’яткоохоронної справи, науково-дослідної, екскурсійної діяльності тощо, незважаючи на те незначне фінансування, що виділяється державою на їх утримання. Саме їх співробітники є ініціаторами проведення різноманітних науково-практичних конференцій, на яких питання обговорення національної культурної спадщини є предметом особливого зацікавлення. А друковані ними наукові збірники складають важливу сторінку у формуванні джерельної бази вивчення культурного поступу вже нової української держави. До речі, Ярослав Мельник залишається сьогодні єдиним начальником управління культури обласної держадміністрації в Україні, що чотири рази був відповідальним за організацію творчих звітів Рівненщини в Палаці мистецтв «Україна» (м. Київ) і по їх завершенню залишався на посаді, а галузь діставала новий імпульс для свого розвитку [2]. Сьогодні він є відповідальним за проведення ще одного (п’ятого як для Я. Мельника) подібного творчого звіту області у столиці нашої Батьківщини, під час організації якого будуть розв’язані (чи, принаймні, буде здійснено спробу це зробити) не менш актуальні для краю питання – нове бачення ролі області у соціально-культурній структурі України, міжконфесійне примирення церков, виявлення нових постатей у культурному житті і просторі Рівненщини і їх різнобічна підтримка тощо. Та й 200 років від дня народження Т. Шевченка і 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників також повинно бути відображеним у цьому культурно-мистецькому заході. Саме управління культури за його керівництва виступило ініціатором або є співорганізатором ухвалення низки цільових Програм стосовно збереження історико-культурної спадщини (Програма розвитку культури Рівненщини на 2008–2012 роки, Програма підтримки та розвитку культури села Рівненської області на період до 2015 року, Програми забезпечення населення українською книгою, Програма підтримки творчих спілок Рівненської області на 2007–2016 роки та ін.), лише перелік яких виводить нашу область на одне з перших місць у країні за цією ознакою. І щорічні Аналітичні звіти Міністерства культури України це переконливо підтверджують. Та й експеримент у Рівненській області в бібліотечній мережі, спрямований на пошук нових форм роботи з читачем, прискореної інформатизації бібліотек районного рівня, їх тісної співпраці з місцевими органами державного управління, створення Консорціуму «Історична Волинь» тощо, чи у сфері клубної діяльності стосовно створення культурно-дозвіллєвих комплексів, заснування в кожному селі музею культури цього села, що дало змогу значно покращити рівень культурного обслуговування місцевого (сільського) населення, а головне – активізувати діяльність місцевої громади кожного населеного пункту, навчити їх самим відстоювати свої права – це також ініціатива співробітників його управління [1, с. 170–182]. Та й майже повністю збережена мережа культурно-освітніх закладів в області, а сьогодні ще й чималі кошти туди вкладені для її реорганізації – це значною мірою і його професіональна заслуга. Управління культури і особисто Я. Мельник вже чимало років постійно підтримує низку культурологічних заходів (всеукраїнських науково-практичних конференцій, що організовуються на кафедрі культурології) й мистецьких конкурсів (ім. В. Старченка та ім. О. Степанова), організаторами яких виступають художні кафедри Інституту мистецтв РДГУ, він є постійним учасником інших заходів у цьому структурному підрозділі РДГУ. Співробітники управління є частими гостями в студентських аудиторіях університету, допомагаючи й у проведенні окремих видів практик. 245


Та й за кількістю державних почесних відзнак працівникам культурно-мистецької сфери, а надто – майстрам декоративно-ужиткового мистецтва, почесних звань аматорським колективам тощо Рівненщина явно перевищує загальнодержавні показники, принаймні останнім часом. Утім йому, як і фактично усім обласним керівникам галузі в республіці, так і не вдалося, на нашу думку, ініціювати питання про створення (чи відтворення) системи ступеневої освіти клубних працівників, зокрема її вищого рівня. Йдеться про те, що галузь, зокрема її клубний вектор, не має своєї мережі вищої освіти (як це є, приміром, у бібліотечній сфері), де б молоде покоління фахівців, що здобуло середню спеціальну освіту в училищах (коледжах) культури і мистецтв, змогло б далі продовжувати своє творче становлення і удосконалення. І сьогодні ця ділянка є найбільш вразливою у сфері, оскільки відчутний серйозний дисбаланс між технічним оснащенням галузі, наявними професійними навичками молодого покоління клубних працівників та матеріально-технічними можливостями кожного жителя навіть пересічного північного поліського села. А без сучасних знань, здобутих упродовж централізованого навчання у ВНЗ, широкої практики стажування у сфері, і відповідно наявного арсеналу засобів, які можуть запропонувати жителям сучасні працівники клубу, годі сподіватися на формування якісного фахівця і утримування високого іміджу галузі загалом. Поза сумнівом, що це питання є предметом компетенції профільного Міністерства культури та й держави загалом, їхнього бачення шляхів подальшого розвитку галузі і, так би мовити, належить до стратегічних напрямів функціонування сфери культури. Оскільки в країні змінився суспільний устрій, пройшов чималий час для політичної і культурної адаптації і відповідним чином повинні були б готуватися й фахівці, здатні забезпечувати клубну сферу в уже нових, докорінно змінених, умовах. Тож сам факт тієї діяльності, що організовується сьогодні в клубних закладах області, може викликати лише повагу до творчої ініціативи старшого покоління фахівців, які своєю творчою працею намагаються бути потрібними вже новій державі. І їх бажання навчати молодь, що об’єктивно приходить у сферу, це лише підтверджує. Кадри справді вирішують усе! Отже, на часі, мабуть, і вирішення низки інших невідкладних проблем, серед яких: скорочення кількості фестивальних заходів та професіоналізація тих, відповідальними за які залишиться управління культури, організація під час їх проведення науково-практичних конференцій, які б підводили під них відповідне наукове підґрунтя, залишали б рекомендації на майбутнє; пріоритетне забезпечення національних історико-культурних заповідників усім необхідним і значне покращення їх фінансового стану, що б дало можливість зберегти ще уцілілі пам’ятки матеріальної культури краю; розробка нових напрямів діяльності у зв’язку зі зміною структури самого управління культури і розширення його сфери творчого та методичного впливу на галузь, омолодження керівного складу галузі тощо. Є й ще чимало питань, які повинні бути ефективно розв’язані найближчим часом керівництвом управлінням культури і стосовно музичних шкіл чи шкіл мистецтв у районах області, і зміни ситуації у керівництві культурно-дозвіллєвими комплексами, і значне покращення культурно-дозвіллєвої діяльності на селі, адже розвивається вона в основному на рівні району, зусиллями співробітників РБК тощо. Принаймні, вмотивовані пропозиції управління, спираючись на досвід та ретельне вивчення ситуації на місцях, повинні бути обов’язково. Адже життя постійно ставить свої питання, які 246


потребують негайного вирішення. І професіоналізм керівника й полягає у тому, щоб відбирати і розв’язувати за допомогою фахівців лише ті, які справді ставить час. І останнє. Ярослав Миколайович Мельник належить до тієї групи регіональних керівників, що доповнює якісну характеристику кадрового корпусу сфери, сформованого у попередній суспільно-економічній формації, однак людини, яка значною мірою зуміла відчути дух, пульс часу вже новітньої доби, враховувати його у своїй професіональній діяльності. І саме завдячуючи таким особистостям сфера культури України більш-менш ефективно функціонує у сучасному просторі, значною мірою виступаючи важливим фактором не лише утримання достатньо високого духовного рівня населення, але й стримуючи його молоду генерацію, залишену часто наодинці з безліччю економічних і організаційно-побутових проблем, від асоціальних проявів у суспільстві. Оскільки давно відомо, що культура, якщо вона розвивається стихійно, залишає по собі пустелю. «Таланти створювати не можливо, зазначав свого часу видатний російський педагог Генрих Густавович Нейгауз… – Але цілком реально цілеспрямовано формувати культурне середовище, тобто той грунт, на якому зростають і визрівають таланти. І чим ширше, чим демократичніше ця культура, – тим вірогідніше поява таланту і генія» [4]. Ярослав Мельник повною мірою сповідує цю, вже майже класичну, тезу, перебуваючи на посаді керівника структурного підрозділу Рівненської обласної державної адміністрації. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл.

2. З інтерв’ю, проведеного С. В. Виткаловим з Я. М. Мельником 23 грудня 2012 р. // Приватний архів автора. 3. Маркс К. Из ранних произведений / Маркс К., Энгельс Ф. – М., 1956.

4. Нейгауз Г. Г. Об искусстве фортепианной игры. Заметки педагога / Г. Г. Нейгауз. – М.: Музгиз, 1958. – 317 с. 5. Світла зоря бурштинового краю: розмова з начальником управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації Ярославом Миколайовичем Мельником // Культура і життя. – 2007. – 22 серп. – (№ 34). – С. 3.

Резюме

Розглядається організаційно-творча діяльність начальника управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації Ярослава Мельника. Ключові слова: сфера культури, народна творчість, Рівненська область, мистецтво.

Summary

Sphere of culture of the Rivne area today and her leader The organizational creative activity of the Head of Culture and Tourism Department of Rivne Regional State Administration Yaroslav Melnyk is examined here. Key words: cultural field, folk art, Rivne region, art.

247


7.6. КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» обласної ради в системі організаційно-методичної діяльності України та його керівник – Феодосій Васечко* УДК 06.049 Людське життя складається, як відомо, з низки яскравих і сумних сторінок, цікавих і не дуже – людей, що зустрічаються на твоєму шляху, творчих злетів і падінь, у результаті яких набувається досвід, здатний постійно вносити корективи у власний рух. Воно складається ще з безлічі яскравих і не дуже спалахів, які й складають, урешті-решт, це життя. Отже, 60 років – це той час, коли людина повинна підвести певні підсумки свого шляху та проаналізувати, що вдалося, а що – ні і спробувати на цій підставі накреслити нову магістраль подальшого власного руху, або хоча б її скоординувати, усунувши наявні прорахунки та невдачі, мінімізувавши можливі втрати. З більшою чи меншою мірою вірогідності ця життєва схема, алгоритм діє стосовно кожної людини, а надто – коли йдеться про особу, що є, сучасною мовою кажучи, – меДиректор КЗ «Рівненський обласний неджером, організатором діяльності спецентр народної творчості» цифічного творчого колективу, який також обласної ради Феодосій Васечко займається організаційною діяльністю. Адже (2011 р.) у будь-якій справі значна частка відповідальності лягає, як правило, на керівника. І від того, яким є цей керівник, що лежить в основі його власної організаційно-творчої діяльності, які пріоритети він сповідує, яким чином він ставиться до людей і що кладе в основу цих взаємовідносин, – і є відповідь на окреслені вище питання. Феодосій Феодосійович Васечко саме й підійшов до такого рубежу: за плечима достатньо поважний художньо-педагогічний досвід роботи з творчою молоддю, базований на високій професіональній мистецькій освіті, здобутій свого часу у Луцькому державному музичному училищі (1967–1971 рр.) та Харківському державному інституті мистецтв ім. І. П. Котляревського (1971–1976 рр.), активна і результативна творча діяльність із низкою художніх колективів республіки, починаючи з перебування на посаді хормейстера Заслуженої хорової капели Харківського тракторного заводу (1974 р.), а згодом – і на Рівненщині (хорові колективи смт. Городок, обласної лікарні, Інституту мистецтв РДГУ тощо) в політичній системі, яка надзвичайно високо цінувала духовну самореалізацію людини, принаймні створювала для цього належні умови, звісно, вбачаючи в цьому свій прагматичний інтерес. І мати власний мистецький колектив у середовищі аматорів викладачу будь-якого навчального закладу, а надто – 248


спеціального, вважалося за честь і високий професіоналізм. І в середовищі студентів цей викладач користувався достатньо високим авторитетом. Та й 24 роки, віддані Рівненському державному інституту культури (а згодом – Інституту мистецтв РДГУ), – це частково і результат тих організаційно-художніх здобутків, що має сьогодні кафедра хорового диригування Інституту мистецтв РДГУ, яку теж свого часу він очолював, пройшовши достатньо складний шлях від викладача до її завідувача. Він був одним із тих, хто стояв біля витоків народного хорового виконавства в системі ВНЗ Рівненщини (спільно з І. Корсюком, М. Кагановим, Н. СупрунЯремко, В. Павлюком, О. Безсаловим, М. Фенглером, Б. Дерев’янком, М. Довганичем та ін.), закладав основи розробки відповідної навчально-методичної документації нової спеціальності «Народнопісенне хорове виконавство». А відтак – це й чимало професіоналів, які працюють сьогодні на Волинському Поліссі на посадах художніх керівників, методистів із хорового жанру, керівників хорових колективів, педагогів музичних чи художніх шкіл, ВНЗ різних рівнів акредитації тощо і які саме йому завдячують власному творчому становленню. І понад 120 обробок та аранжувань хорових творів для різних складів і вокальних ансамблів, створених за час роботи в інституті, які активно використовуються й сьогодні у творчій практиці художніх колективів регіону, засвідчують, що час не марнувався ним і в стінах цього ВНЗ. Із лютого 1999 року Ф. Ф. Васечко очолює комунальний заклад «Рівненський обласний центр народної творчості» обласної ради – структуру не дуже привабливу і престижну у громадській свідомості, утім таку, без прискіпливої роботи співробітників якої наше життя було б менш яскравим та культурно розмаїтим, принаймні в умовах сучасного українського села. Адже тематичне наповнення тієї невеличкої частки справді вільного часу, що залишається у сучасної людини, є вкрай важливим для всіх, а надто – молоді, яка зростає у країні, пересиченій чужою кіно – та відеопродукцією, літературою тощо, переважно сумнівної якості та змісту й охопленою потужною дією економічного й глобалізаційного чинника, спрямованого на тотальну уніфікацію вітчизняного культурного простору. Будучи знайомим із ним упродовж значного часу його перебування на Рівненщині, спорадично споглядаючи за його організаційно-творчою діяльністю на вже новій посаді, часто спілкуючись з ним із фахових питань, приходить на думку, що це і є саме та сфера, яка давно чекала на такого керівника. Адже саме тут він не лише досяг значних творчих здобутків, самореалізувавшись у культурній сфері, у підтвердження яких варто лише перерахувати наступне: він започаткував низку відомих сьогодні в Україні фестивалів, зокрема міжнародного ігрового дійства із помітною соціальною проблематикою, базованого на дитячому фольклорі під назвою «Котилася торба…» ім. В. Скуратівського (з 2002 року), внесеного нещодавно да каталогу Всесвітніх фольклорних фестивалів системи «C.I.O.F.F» [4]. І проведення у 2012 році чергового (шостого) такого заходу підтвердило не лише його важливість у культурній практиці держави та західноукраїнського регіону зокрема, але й значно розширило межі спілкування наших дітей, допомогло їм не тільки пізнати ментальність та культуру представників інших країн, побачити в ній чимало спільного і притягального для подальшого її вивчення і наслідування, але й ствердитися у власному самоусвідомленні, в думці про те, що Україна, це – країна з потужним творчим потенціалом, де шанують звичаї предків, народну культуру, втілену у численних звичаях та обрядодіях, де традиційні практики художнього ковальства чи лозоплетіння не лише зберігаються у музейних фондах, але й активно використовуються у сучасному побуті, де ще функціонують справжні 249


культурні раритети рівня «поліського серпанку» та чорнодимленої кераміки, де цілком комфортно, співіснують архаїчні звичаї та обряди, приміром, «Водіння Куста», вперше згадані ще у літописному «Слові о полку Ігореві» і сучасна джазова музика, де фестивалі, базовані на місцевому фольклорі, є чи не найулюбленішими формами творчості і де наші ігрові майданчики та загалом місця масового відпочинку населення зусиллями місцевих майстрів декоративно-ужиткового мистецтва (особливо на селі) перетворені на справді унікальні центри демонстрації українських потенційних народних іграшкових традицій та художнього оздоблення місця перебування людини на землі, тоді як стара Європа прискорено втрачає інтерес до своєї народної культури і в ній вона, ця культура, все більше ототожнюється з давно віджилим явищем, анахронізмом, яке хоча й потрібно поважати, але лише як власну історію. Він є ініціатором проведення яскраво патріотично забарвлених Всеукраїнських фестивалів козацької пісні «Встань, козацька славо! Засвіти знамена!» (з 2001 року) та «Наша слава козацькая, не вмре, не загине!» (з 2010 р.), які повернули нашу спільноту не тільки до історичної пісенної творчості, але й до усвідомлення таких питань, як патріотизм, національна гордість, взаємна повага та самоповага і стимулювали багатьох керівників сфери культури ствердитися в думці, що патріотичне виховання не є архаїкою сьогодні, як і не може бути таким національне виховання загалом. Феодосій Васечко є також ініціатором проведення низки обласних фестивалівконкурсів, зокрема хорового мистецтва імені Євгена Кухарця «Пісне, доля моя!» (м. Дубровиця), що організуються в краї з 2003 року і їх регулярне проведення не лише акцентує увагу на питаннях збереження і вшанування пам’яті про наших відомих земляків, але й значною мірою стимулює інтерес до народної пісенної творчості як явища сучасного мистецтва. Впливає все це, беззаперечно, й на формування історичної свідомості та політичної культури краян, як майже забутої складової духовності пострадянської людини. Співробітники Центру сьогодні стали частіше спілкуватися із колегами з аналогічних закладів України, дістали змогу переглядати численні методичні матеріали, підготовлені в різних кінцях республіки, а отже – щось запозичити і для себе. Та й чимало інших культурно-мистецьких заходів, що стали вже візиткою Рівненщини («Творче жниво», «… І творчістю хата багата», «Музеї одного села», «Зелене Купало у літо упало» тощо, або регіональних етапів Всеукраїнських фестивалів творчості осіб з обмеженими фізичними можливостями «Барви життя», Всеукраїнських конкурсів учнівської творчості з нагоди Шевченківських днів у номінаціях «Образотворче мистецтво», «Декоративно-прикладне мистецтво» і т. і.), проводяться в краї організаційно-методичними зусиллями і його, як це прийнято сьогодні говорити, – команди однодумців [3]. Саме за його керівництва більш ефективною формою підвищення кваліфікації працівників керівної ланки галузі стали інформаційно насичені різнопрофільні міжобласні семінари-практикуми директорів районних, міських закладів клубного типу та інших фахівців, зокрема й художніх керівників колективів, проведені лише останнім часом у Львові, Луцьку, Житомирі та ін. містах і районах області (де рівненські керівники художніх колективів чи управлінці районної ланки сфери культури мали змогу ознайомитися не тільки з досвідом роботи кращих колективів інших областей, але й відвідати відомі установи культури і мистецтва, взяти участь у широкоаспектній екскурсійній роботі України, а відтак значно підвищити і свій загальний духовний рівень); майстер-класи з окремих, найбільш проблемних питань функціонування хорового та інструментального виконавства, хореографії, що організуються відомими знавцями аматорського мистецтва в республіці, а також Круглі 250


столи, проведені спільно зі співробітниками Рівненського факультету Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (Київ); розширилася практика виїзду місцевих майстрів декоративно-ужиткового мистецтва за межі країни для участі у творчих експонуваннях тощо. Подібні заходи дають змогу не лише місцевим фахівцям долучитися до творчого досвіду колег з інших областей Західної України; вони надзвичайно корисні для представників кадрового корпусу галузі центральних та східних областей республіки, які й досі перебувають у зовсім іншому культурному середовищі, де, зокрема, релігійне мистецтво фактично не відіграє помітного значення у вихованні молодої людини, де школа, установи культури і Церква фактично не співпрацюють. Тому все це значно розширює потенційні можливості галузі та її фахівців у республіці, допомагає останнім налагодити тісні особисті контакти, успадкувати відповідні навички, адаптувати свої тощо, одним словом, перетворити сферу культури на загальноукраїнський духовний простір, що живе спільними проблемами. А запрошення аматорів зі Сходу та Центру України до участі у широкоформатному фестивальному русі, що проводиться на Рівненщині, цю інформацію трансформує у сталі культурні навички. Та й Он-лайн конференції «Роль аматорського мистецтва в житті українського суспільства», спрямовані на пошук нових організаційно-економічних моделей народної творчості, висвітлення інноваційних принципів розвитку аматорства в сучасних умовах, чи не вперше у такому форматі започатковані і з його «творчої подачі». Це і численні атестації художніх колективів, що є значним стимулом у подальшому розвитку аматорства, під час яких наголошується на вдосконаленні виконавської майстерності, сценічної культури, покращення матеріальної бази художніх колективів та закладів культури. На Рівненщині збережена низка оригінальних кіно – («Азалія» – смт. Гоща, «Дубно» – м. Дубно) та фотостудій («Іква» – м. Дубно, «Об’єктив» – с. Немовичі). Це також і чимало обласних фестивалів («Свою Україну любіть…», «Кобзарева струна не вмирає», «Таланти твої, Рівненщино», «Пісні над Іквою», «Від Вараша да Кузнецовська» та ін.) та художніх виставок місцевих майстрів, що сприяють появі нових імен на культурному обрії краю і урізноманітнюють дозвілля місцевого населення. Інакше кажучи, усі культурно-дозвіллєві заходи, що проводяться на Рівненщині тією чи іншою мірою є дотичними до Центру народної творчості, який і є відповідальним за їх якість. А загалом той фестивальний рух, що так інтенсивно організується останнім часом на Рівненщині (і за допомогою співробітників КЗ «Обласний центр народної творчості» РОР) лише стимулює розвиток художнього аматорства, допомагає місцевим майстрам мистецтв постійно знаходитися в добрій творчій формі і надалі розв’язує питання художньої (до) освіти місцевого населення, яке через певні організаційно-фінансові умови життя не має змоги таку освіту здобути. Інакше кажучи, Феодосій Васечко дотримується важливої тези у своїй практичній діяльності, яка спрямована на покращення нашого культурного відпочинку: людина повинна обов’язково щось робити самостійно, хоча б у дозвіллєвій сфері, і ця риса характеру обов’язково екстраполюється згодом на усі її сфери життєдіяльності, адже, як стверджував один із видатних дитячих педагогів, – «диявол дає будь-яку заразу лише у вільні (від роботи) руки». А ще досить помітною є його участь в організації та проведенні звітних концертів Рівненщини у столиці нашої Батьківщини – м. Києві у 1999 та 2001 роках, де він брав участь спочатку у якості члена постановочної групи, та у 2003 і 2009 роках, – коли виконував обов’язки директора звітного концерту [1]. І підготовка художніх експонувань, у яких здійснено спробу поглянути на регіональну культуру іншим поглядом на 251


наступному звіті області у столиці України навесні 2014 року в кінопалаці «Україна» – це також і його безпосередня робота. Його безпосередня участь як хормейстера, керівника самодіяльних художніх колективів відзначена численними нагородами. Адже він має вагомі державні та відомчі відзнаки: Знак ВЦРПС «За досягнення в самодіяльному мистецтві» (1984 р.), медаль лауреата Всесоюзного конкурсу, присвяченого 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні (1985 р.), Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1988 р.), грамоти і дипломи Міністерства культури і мистецтв України (2000, 2009, 2013 рр.), грамоти і подяки Рівненського облвиконкому, обласної державної адміністрації, обласної ради, управління культури і туризму Рівненської ОДА (2005, 2007, 2013 рр.), державне почесне звання заслуженого працівника культури України (2006 р.) та ін. Сьогодні Феодосій Васечко, зберігаючи й надалі у своєму характері такі важливі риси для керівника, як поміркованість і виваженість у прийнятті рішень, активно і результативно працює й на громадській посаді Голови ради директорів обласних центрів народної творчості України, активно сприяючи вирішенню низки організаційних питань стосовно розвитку художньої творчості в республіці, розширення регіональної культурної ініціативи стосовно подальшого розгортання фестивального руху, підвищення професіонального рівня проведення майбутніх художніх заходів, формування культурного іміджу установ дозвілля наших районів. Він є ініціатором розширення творчої співпраці Центру з фаховими кафедрами Інституту мистецтв РДГУ, організатором численних поїздок художніх керівників аматорських колективів Рівненської області з обміну творчим досвідом у регіони, підвищення їх загальнокультурного рівня за допомогою численних відвідин вистав Академічних театрів, замкової та музейної мережі Західної України, представлення художніх робіт місцевих майстрів декоративно-прикладного мистецтва на виставках Національного Сорочинського ярмарку (2011–2013 рр.), низці міжнародних торгів-туристичних у м. Забже (Польща), на Європейському фестивалі мистецтв «Польща-Україна, 2012» (м. Люблін) тощо [2]. Та й обласні центри народної творчості України науково-практичних всеукраїнських конференцій стали проводити на порядок більше саме під час перебування його на цій посаді. Згадаємо хоча б подібні заходи, проведені останнім часом у Харкові та Луганську. Він є також ініціатором створення і подальшого друку періодичного культурнопросвітницького збірника «Народна творчість Рівненщини» (наклад – 500 прим.), де питання культурно-дозвіллєвої практики залишаються предметом особливої уваги. І цей часопис сьогодні виступає своєрідним містком, через який інформація з місць перетікає у керівні структури культурної сфери області і дає змогу останнім для ухвалення відповідних і відповідальних рішень, а представникам Центру від дає змогу донести чимало потрібної інформації на місця. Принаймні, перші номери часопису засвідчують достатньо позитивне враження від практиків з усіх районів Рівненщини та колег з інших ОЦНТ. У його порт-фоліо сьогодні є ще низка інших цікавих проектів, які він намагатиметься реалізувати творчим складом КЗ «ОЦНТ» РОР, активом клубної і бібліотечної мережі області та відповідних кафедр Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, зокрема й корекція тематичної спрямованості альманаху «Народна творчість Рівненщини», посилення його теоретичної частини та розширення методичного аспекту матеріалів, що друкуватимуться, намагання зробити його дійсно потрібним сучасній регіональній культурній практиці. Центр виступатиме й ініціатором розробки нових критеріїв оцінки творчої праці фахівців галузі, на підставі яких повинна оцінюватися діяльність співробітників, відбуватися їх кар’єрне просування; 252


впорядкування практики фестивального руху, визначення ролі Центру в системі організаційно-творчих заходів Рівненщини; розширення юридичних послуг, принаймні на рівні інформування працівників галузі за допомогою згаданого вище альманаху; це і відповідні зміни у системі організації підвищення кваліфікації працівників галузі, яка ще далека від потреб практики і не розв’язує цих нагальних питань особливо для молодих працівників [1]. Та й «сільська культура» потребує до себе більш прискіпливого ставлення у справі налагодження культурно-дозвіллєвої діяльності саме на цьому рівні. Українське село й надалі залишається все ще на узбіччі культурного процесу. Однак для цього повинно бути визначено напрями, за якими функціонуватиме культурна сфера надалі. І хоча це компетенція не керівника обласного центру, утім саме ним повинно бути ініційовано пошук нових форм у цьому напрямі. І цей ряд нових його ініціатив та проблем можна продовжувати й надалі, але розкриття усіх планів, – кажуть у середовищі нашого місцевого населення, – не зовсім добра прикмета. Особливо – напередодні чергового Дня народження. Тож збережемо інтригу. А їх реалізацію, доцільність і культурну вартість покаже час. Ювілею можна дочекатися, а можна – заслужити. У даному випадку Феодосій Феодосійович Васечко цей ювілей заслужив повною мірою, адже позаду яскраві творчі здобутки, що залишилися в пам’яті вдячних харків’ян та жителів Рівненщини, які і за його допомогою долучилися до художньої творчості загалом та хорового мистецтва – зокрема. Це певна впорядкованість творчого ритму діяльності як самого Центру, так і його підлеглих структур по всій її вертикалі методичного апарату культурно-дозвіллєвої сфери на Рівненщині; це й достатньо розмаїте дозвілля наших переобтяжених організаційно-фінансовими проблемами краян, урізноманітнене національно-культурним чинником. І цей ряд можна продовжувати й надалі. Інакше кажучи – потужний творчий досвід, який має бути творчо успадкований наступним поколінням керівників і творчих працівників галузі. Це і його діти, що продовжують справу батька. І це є чи не найпереконливішим показником закоханості та відданості його тій справі, якій він присвячує всього себе. Тож у переддень його дня народження (4 травня, а ювілей святкують цілий рік) побажаємо йому міцного здоров’я, наснаги для реалізації усього задуманого, ефективної й соціально активної команди, здатної творчо відгукнутися та ці та інші його ініціативи, розуміння і взаєморозуміння колег і керівництва галузі у подальшій його творчій і вкрай потрібній нашому населенню праці. Список використаних джерел 1. З інтерв’ю С. Виткалова з директором КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР Ф. Васечком, проведеним 23.04.2013 року // Приватний архів автора 2. Звіт Обласного центру народної творчості РОР про роботу у 2013 році // Поточний архів КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради за 2013 рік. – Рівне, 2014. – 19 с.

3. Матеріали до Всеукраїнського огляду-конкурсу обласних центрів народної творчості та культурно-освітньої роботи: Рівненський ОЦНТ: довідникові матеріали. – Рівне: ППДМ, 2011. – 106 с.

4. Нагородний лист на Ф. Ф. Васечка, поданий для представлення його на почесне державне звання «Заслужений працівник культури України» // Поточний архів Рівненського обласного центру народної творчості за 2005 рік.

* Ця розвідка готувалася до ювілею Ф. Ф. Васечка.

253


Резюме

Здійснено спробу дати характеристику організаційно-творчій діяльності КЗ «Обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради крізь призму діяльності його керівника – Феодосія Феодосійовича Васечка. Ключові слова: культурно-освітня діяльність, регіональна культурна практика, хорове мистецтво, фестивальний рух.

Summary

Regional center of folk work in the system of organizationally-methodical activity of Rivnenschini and his leader An attempt to give description of organizational-creative activity of the Regional center of folk work through the prism of activity of it's leader is carried out. Key words: cultural and educational activity, regional cultural practice, choral art, festival motion.

7.7. Нова генерація лідерів галузі культури в регіоні: художній керівник КЗ «Міський Палац культури «Текстильник»» Руслан Алексіюк УДК 7.008.4 Сучасне життя, як уже неодноразово наголошувалося навіть у цій книзі, вимагає кардинальних змін в усіх сферах національного суспільно-економічного буття. І це повною мірою підтвердили події на євро-майдані у столиці нашої Батьківщини у листопаді-грудні 2013 року та більш-менш активні протистояння подібного спрямування, що відбулися в регіонах країни. Не менш актуальною є ця проблематика й у сфері культури, адже остання значною мірою й розв’язує питання, власне, духовного вектора розвитку людини, дає (або не робить цього) їй можливість проявити себе у найбільш подразливій і широкій площині – власної самореалізації. Руслан Алексіюк І те, якою буде ця творча самореалізація, тобто настільки будуть створені сприятливі передумови творчого виявлення особистості, й стане тим критерієм, за яким можлива оцінка функціонування культурної сфери загалом. Починаючи спробу здійснити обриси керівника, який би запропонував конкретні кроки у становленні сучасної культурної сфери, слід згадати думку відомих українських науковців-керівників сфери освіти, зокрема центральних ВНЗ країни – Л. Губерського та В. Андрущенка, які наголошують на тому, що багато проблем, які виникають у країні, пов’язані в основному з проблемою кадрового корпусу керівників і тому «сьогодні українська державність страждає не лише тому, що їй бракує чітких уявлень про мету й перспективи країни в світовому геополітичному просторі, а й тому, що немає обґрунтованої програми політичних дій на найближчі роки» [1; с. 307], тобто, розширюючи вищенаведену думку, підкреслимо, країні бракує людей, здатних щоденно виконувати, 254


може й не зовсім творчу роботу, утім таку, без якої, власне, майбутня творча діяльність у широкому сенсі цього слова, й не відбудеться, або відбудеться на значно гіршому рівні. Тож сучасний тип керівника галузі, і принаймні, регіональний рівень це також підтверджує, сполучає у собі різнопрофільну освіту, здобуту переважно ситуативним чином, тобто у відповідь на запити потреб практики. Такий керівник, як правило, щось професійно вміє робити сам, виступаючи зразком для наслідування чи підтримки відповідного рівня для своєї команди. Відтак у таких фахівців фактично не буває відчутних зривів, адже вони завжди в курсі справ. Такими, до прикладу, є директор Академічного музично-драматичного театру, народний артист України Володимир Петрів (що має базову освіту в обсязі фахового навчального закладу в особі Київського державного інституту театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого і освіту, здобуту в Академії державного управління при Президенті України) і з рівною мірою розголосу виступає на театральній сцені чи кіномайданчику країни; різнопрофільну освіту має й Голова обласної організації Спілки дизайнерів НСХ України Олексій Литвин (Міжнародна школа церковної архітектури України при Національному університеті «Львівська політехніка» та Інститут мистецтв РДГУ), начальник управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому Валерій Марченко. І цей ряд прикладів постійного самовдосконалення та безпосередньої участі у справі чи сфері, якою здійснюєш керівництво, можна продовжувати. Адже життя для людей творчих професій, та й фактично для усіх тих, хто намагається сказати власне слово в культурній площині у широкому тлумаченні цього терміну, повинен постійно самовдосконалюватися. І робити це краще в організованих формах, якими є нові типи ВНЗ країни та постійній подальшій участі у практичній діяльності. Принаймні, досвід спілкування з молодими і амбітними людьми там справді набувається, як набувається й широкий спектр організаційних навичок, сформованих під впливом спілкування з яскравими особистостями, що виступають скоріше за все наставниками у майбутньому організаційно-творчому становленні людини-керівника. Ще однією знаковою рисою сучасності, принаймні стосовно характеристики постатей творчих особистостей, є їх активна участь в усіх можливих формах художньої самореалізації, яка надала їм згодом не лише глибокі знання стосовно функціонування сфери, але й сформувала широке бачення проблем галузі. Тож ставши на чергову сходинку у творчому зростанні, вони краще бачать шляхи ефективного вирішення проблемних питань, відтак із ними краще, простіше, а головне, – результативніше спілкуватися у предметному полі; вони скоріше реагують на проблему тощо. Серед таких у сфері культурно-дозвіллєвої діяльності є й Руслан Алексіюк – художній керівник (заступник директора) міського Палацу культури «Текстильник». Утім, стосовно виголошених вище тез про роль освіти у становленні особистості, він, здається, йшов у зворотному порядку, тобто здобув спочатку базові навички керівника, а вже згодом заземлив їх на власну (теперішню) сферу художньої самореалізації. Отже, після завершення у 1990 році Оженінської музичної школи по класу фортепіано, він у 1993–1995 роках навчався у Міжнародному інституті управління бізнесу та праці за спеціальністю «Менеджмент виробничої сфери» і вже після цього здобув наступний фах (1995–2000 рр.) – «Театральна режисура» в РДГУ. Фактично по завершенню художнього навчання відразу й розпочав свою творчу діяльність у міському Палаці культури «Текстильник», швидко пройшовши шлях від радиста, ведучого естрадних програм на громадських засадах в експериментальному «Юному театрі», до власної оригінальної творчої діяльності. 255


За період роботи в цьому театрі відзначимо, принагідно, що сучасна доба, крім безладу в економіці та у багатьох інших сферах людської життєдіяльності, що, поза сумнівом, не сприяє не лише культурній творчості, але й постійно утримує високу психологічну напругу у суспільстві, надає все ж добрі можливості для творчої самореалізації у культурно-дозвіллєвій сфері, принаймні після багатьох років постійного узгодження творчих програм та тематичних планів, сьогодні на подібні речі вже ніхто не звертає уваги. Тобто митець дістав можливість свободи творчості. Правда, це автоматично не призвело до блискучих результатів у доборі репертуару, виконавській майстерності, технологічних прийомах оволодіння мовою мистецтва тощо, зайвий раз засвідчивши стару тезу про те, що культура, коли вона розвивається стихійно, залишає по собі пустелю. Однак і для розуміння чи, краще б сказати, усвідомлення цієї істини, також потрібен час. За короткий період функціонування експериментального театру Руслан Алексіюк як режисер підготував та втілив на сцені три постановки, а як актор був учасником усіх вистав колективу. Його режисерські роботи «20 років потому» за п’єсою М. Задорнова «Остання спроба», «На полі крові» за однойменною п’єсою Лесі Українки, «Стриптиз» за однойменною п’єсою С. Мрожека засвідчили широкі можливості художнього пошуку. Понад 7 років (з 2001 по 2008) він працював на творчих посадах завідувача художньо-мистецького відділу та директора Центру естетичного й громадського виховання студентської молоді ПВНЗ «Міжнародний економіко-гуманітарний університет» ім. С. Дем’янчука, певний час (2001–2003 навчальні роки) викладав за сумісництвом на кафедрі театральної режисури РДГУ спеціальні дисципліни. У 2002–2006 роках він успішно виступав на сцені як читець, виконавець гумористичних творів. Більшу частину його репертуару у той час становлять авторські гуморески, скетчі та пародії. У результаті цих виступів і як підсумок ще однієї грані творчості, з’явилася друком навіть оригінальна збірка авторського гумору під назвою «Онучок». Утім лише індивідуальні виступи мало задовольняють автора. І в 2002–2008 роках він виконував обов’язки художнього керівника та директора команди КВН «Лопата», перша з команд напряму КВН, що представляла наше місто та регіон на всеукраїнському рівні, перша команда в історії м. Рівне, що взяла участь в офіційних іграх АМІК [2], намагаючись повернути цьому жанру молодіжної самореалізації минулу славу. Головні досягнення колективу за цей час достатньо переконливі: адже він став фіналістом Студентської Ліги України, дворазовим півфіналістом Кубку КВН України, півфіналістом Чемпіонату України, учасником телевізійної Першої Української Ліги АМІК. Саме організаційно-творча діяльність Руслана Алексіюка, як керівника команди КВН «Лопата», сприяла максимальній зацікавленості нашої молоді у КВН-русі. Досягнення цього колективу на регіональному рівні також достатньо вагомі, адже він є двічі чемпіоном області, чотириразовим володарем Суперкубку Рівненщини. На міжнародному рівні колектив виступав як «Театр КВН «Лопата»» і також зібрав великий врожай перемог та нагород, зокрема відзначений Гран-прі Міжнародного фестивалю «Шумный балаган»-2005 м. Брянськ (Росія). Виборов Перше місце на міжнародному фестивалі «Юмористическое противостояние» у 2006, 2007 роках у м. Новомосковськ (Росія), здобув Перше місце на міжнародному фестивалі «Шумный балаган»-2007 р. м. Брянськ (Росія). Учасники команди є лауреатами міжнародного фестивалю «Підляська Осінь»-2008 р. (м. Білосток, Більськ-Підляський, Польща) та ін. [4]. Саме під керівництвом Р. Алексіюка як організатора та режисера в м. Рівному у 2004 році було створено Міську молодіжну громадську організацію «КВН міста Рівне», 256


зусиллями якої в місті створено першу в Україні навчальну студентську лігу – «Юніорліга КВН», яка згодом, у 2009 році, трансформувалась у «Першу Рівненську Лігу КВН». Руслан Алексіюк в усі роки існування навчальних ліг виконував обов’язки генерального директора організацій та виступав у якості Головного редактора регіональних ліг КВН. За роки існування організації та ефективне проведення міських й обласних турнірів, Р. І. Алексіюк двічі відзначений Подяками міського голови м. Рівного, неодноразово нагороджений грамотами управлінь у справах сім’ї, молоді та спорту міськвиконкому, обласної державної адміністрації. Протягом семи років існування навчальних ліг у них взяло участь майже 60 команд КВН міста, області та України, учасниками Ліги стала майже тисяча юнаків та дівчат, котрі змогли реалізувати свій творчий потенціал, завдячуючи художньому колективу під керівництвом Р. Алексіюка. Йому вдячні й тисячі глядачів, що відвідують наші установи культури та є прихильниками цієї нової, утім достатньо відомої, художньої форми молодіжного спілкування в регіоні. Упродовж багаторічної власної організаційної діяльності на цій достатньо складній ниві під назвою «молодіжне дозвілля», Руслан Олексіюк був керівником декількох творчих структур, серед яких згадана вже команда КВН «Лопата», Команда КВН «КОМА» (учасники Кубка Асоціації КВН України 2004, 2005 рр.), Команда КВН «Факультет Ю» (чемпіони міської ліги, учасники Кубка Асоціації КВН України 2006 р., півфіналісти Галицької Ліги КВН, м. Львів), команди КВН «Абзац» (учасники Кубка Асоціації КВН України 2008 р., срібні призери Кубку м. Львова 2009 р., чемпіони Рівненської міської ліги, 2010 р.) [4]. Випускники «Юніор-ліги КВН» та «Першої Рівненської Ліги КВН» нині виступають вже на професійному рівні в лігах Міжнародного союзу КВН, АМіК, в телевізійних проектах на всеукраїнських телеканалах 1+1, СТБ, «Новий канал» та очолюють і особисто знімають власні проекти на місцевих телеканалах «Сфера ТВ», «Ритм ТВ». Одним словом, творчо продовжують здобуті колись у КЗ МПК «Текстильник» навички. У лютому-березні 2011 року Руслан Іванович, як один із організаторів, став співзасновником телевізійної Міжрегіональної Ліги КВН «Європа». А з квітня 2011 і до кінця 2012 року був ведучим телевізійних трансляцій. При цьому він є головним режисером Ліги «Європа» та виступає в якості консультанта і учасника журі цієї ліги [3]. У 2001 році Руслан Алексіюк став засновником і керівником музичного колективу гурту «Дикий mad» (Дико-скаженний) [3]. До речі, цей гурт був двічі володарем призу глядацьких симпатій всеукраїнського фестивалю естрадної студентської пісні «Я і гітара» (РДГУ), дипломантом фестивалю «Рок Володимир», лауреатом фестивалів «З мальованої скрині» (м. Кентшин), «Підляська осінь» (м. Білосток, Республіка Польща), репрезентуючи зовсім інший вектор художньої інтерпретації музичного захоплення і виявлення молоді. При цьому Руслан Іванович виступає в достатньо широкому амплуа і не лише в якості гітариста, контрабасиста і вокаліста, головним є також його авторство текстів та музики багатьох пісень колективу, авторство в обробках (каверах) на популярні народні твори й композиції сучасних виконавців. Колективом «Дикий mad» під керівництвом Р. Алексіюка записано три альбоми, що складає понад 50 музичних композицій, більшість з яких є авторськими роботами або його обробками. Він має помітний доробок й у дискографії, зокрема з достатньо претензійними назвами та тематичним змістом: «КоханнЄ по сільськИ» 2004 р.; «Н@ ПОВНОМУ сір’йоZі» 2007 р.; «Дев’Єть Z половиною пІсньов», 2009 р. та ін. У листопаді 2010 року Руслан Алексіюк став одним із засновників Рівненської обласної громадської організації «Тато-клуб РВ» та офіційно очолює проект «Татошкола» у Рівненській області (під кураторством Юнісеф). 257


Як і практично кожен молодий і амбітний керівник сьогодні, Руслан намагається активно виявляти своє творче реноме, реалізація якого не лише задовольняє його художні амбіції, але й засвідчує факт вірності обраного шляху в культурно-дозвіллєвій сфері і дає йому змогу бути на рівні вимог, притаманних сучасному молодому поколінню українців. Під керівництвом Р. Алексіюка в м. Рівному та області організовано низку заходів, котрі з часом реорганізувались у традиційні фестивалі, конкурси, мистецькі акції, розширюючи культурно-дозвіллєві можливості і МБК (з березня 2011 року – він є художнім керівником Комунального закладу «Рівненський міський палац культури «Текстильник»), і молоді. Алексіюк Р. І. виступав розробником положень про проведення та керівником усіх нижче названих заходів, а саме: ––

засновником і організатором проведення фестивалю патріотичної української пісні «Поліська Січ» (2009, 2010 та 2013 роки);

––

щорічного конкурсу відео робіт «Моє Рівне» (започатковано у 2012 році, а у 2013 році його проведено у формі відео марафону, присвяченого 730-річчю м. Рівного.

–– –– –– ––

щорічної традиційної акції «Неси добро», проведеної у 2009, 2010, 2011, 2012 роках та концерту, збір коштів від якого пішов на підтримку хворих дітей (2013 р.);

щорічного (починаючи від 2011 року) традиційного конкурсу стилізованих колясок та візочків під назвою «Парад дитячих візочків»; щорічного (починаючи від 2012 року) традиційного конкурсу Млинців на Масляну під назвою «Смакота»;

започатковано та вперше в місті проведено унікальне танцювальне шоу «Битва міста» (2013 рік) [2].

На даний час Р. І. Алексіюк виступає в якості керівника експериментального телевізійного проекту на регіональному телебаченні «Ритм ТВ» під назвою «ЦРРУ» та розробляє дитяче регіональне видання – журнал «ГНОМ». Підсумовуючи широко аспектну творчу діяльність цієї непересічної особистості, у той же час хотілося б побажати йому і наступного. Оригінальність лідера виявляється не лише в усвідомленні духовних потреб широкого загалу, але й активному формуванні тих потреб, які іманентно повинні бути наявні (чи присутні) у сучасної молодої людини. Адже лише стьоб, скетч, сленг та інші форми субкультурних виявів відображають важливу, утім лише одну зі сторін становлення молодого покоління. «Молодіжні хвороби» беззаперечно минуть як типові форми зростання молодої людини, утім хотілося б сподіватися, що кожен справжній художник цікавий суспільству, перш за все тим, що може стати справді духовним (у значенні – культурним) лідером. До цього його зобов’язує і спонукає не лише здобутий свого часу фах «керівника народного театрального колективу», достатньо яскраві творчі здібності, але й відповідна громадянська позиція. Адже субкультурних виявів не лише в молодіжному середовищі, але й у нашому, не зовсім духовно здоровому, суспільстві сьогодні наддостатньо. P. S. У січні 2014 року, коли ця книга вже була у друці, стало відомо, що Руслан Іванович відповідним розпорядженням Голови міськвиконкому призначений на посаду директора державного комунального підприємства «Міське об’єднання парків культури і відпочинку м. Рівне», посаду не менш відповідальну і таку, що дає можливість для експерименту, позаяк розмаїття форм дозвілля місцевого населення відтепер залежатиме від нього і його, як сьогодні прийнято говорити, команди однодумців. Тож будемо сподіватися, що й у цій сфері він виявить себе не менш яскраво і продуктивно, ніж це було на попередньому місці роботи. 258


Список використаної літератури та джерел 1. Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України, 2012. – 579 с.

2. Див.: Поточний архів міського Палацу культури «Текстильник» за 2013 рік // Приватний архів автора.

3. З інтерв’ю, проведеного С. Виткаловим із художнім керівником МПК «Текстильник» Р. Алексіюком 14.12.2013 року // Приватний архів автора.

4. Прайс – анкета художнього керівника КЗ «МПК «Текстильник»» Р. І. Алексіюка // Приватний архів автора.

Резюме

Розглядається організаційно-творча діяльність одного із сучасних керівників культурнодозвіллєвої сфери Рівненщини Руслана Алексіюка. Ключові слова: культурно-дозвіллєва сфера, КВН, художня творчість, молодіжні організації, регіональна культура.

Summary

A new generation of leaders of industry is a «culture» in a region: Ruslan Аleksiuk Organizationally-creative activity of one of modern leaders of sphere of leisure of the Rivne area of Ruslan Аleksiuk is examined. Key words: sphere of leisure, КVN, artistic work, young people to organization, regional culture.

259

РОЗДІЛ VІІІ. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ

8.1. Культурно-освітня сфера Рівненщини і подальше функціонування галузі УДК (008+ 37) (477.34)

І

сторичний розвиток будь-якої держави пов’язаний з використанням нею й відповідних форм, що допомагають цій державі набувати певного духовного результату, потрібного для здійснення численних культурних реформ. У різні історичні епохи розвитку нашої країни на перше місце в системі формування духовності широкого загалу виходять ті чи інші форми, що найбільше відповідають потребам і запитам доби, здатні вирішити нагальні питання формування молодого покоління. Культурно-освітня діяльність в усі часи залишалася важливим чинником, що забезпечував не лише підняття населенню його загального рівня духовної культури, але й сприйняття пересічними громадянами зразків високого мистецтва в усіх його формах вияву, оскільки за допомогою його розмаїтих засобів це населення поступово знайомилося з азами, основами культурної творчості, діставало інформацію про різні грані, складові мистецтва, його еволюційний шлях, творців, пам’ятки, врешті-решт, опановувало мову художньої культури, без знання якої й неможливе прилучення до цієї культури загалом, і згодом активно включалося в культурний процес. Метою розвідки є висвітлення потенціалу сфери культури та її проблем в умовах сучасного поліського села. Важливість використання культурно-освітніх та дозвіллєвих форм упродовж історії нашої держави не викликала заперечень, адже за допомогою цих форм навіть радянська держава змогла, як відомо, у надзвичайно короткі терміни подолати неписьменність, сформувати початковий модус сприйняття культурологічної та й будь-якої іншої інформації, на базі якої розпочалося масове навчання населення. Врешті-решт, ця діяльність виступила важливим стимулятором у піднесенні культурного рівня цього населення в час (20–30 роки ХХ століття), коли повноцінна мережа такої освіти в країні була відсутня. За підрахунками західних соціологів, для ліквідації неписьменності в колишніх республіках Середньої Азії та Закавказзя потрібно було б тридцять шість століть (!) (як би процес підвищення освітнього рівня цього населення у царській Росії йшов традиційним, еволюційним шляхом). За допомогою і цієї діяльності була сформована політична культура населення, що перемогло фашистського ворога та відбудувало 260

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення

упродовж лише однієї п’ятирічки напівзруйновану країну. І цей ряд позитивних потенційних можливостей культурно-освітньої діяльності не складно продовжувати й надалі, незважаючи на те, як читач цієї розвідки ставиться до минулого досвіду країни, в якій він народився і живе зараз, та до культурно-освітньої діяльності загалом. До цієї сфери був достатньо високим інтерес не лише ідеологічних структур (що й зрозуміло, адже культурно-дозвіллєва діяльність, наповнена відповідним чином, значною мірою забезпечувала реалізацію ідеологічної доктрини країни) [5]. Не меншим був інтерес до сфери і педагогів-науковців, адже значна частина вільного часу (що мала сталу тенденцію до збільшення) громадян залишалася справді вільною від будь-яких впливів і тогочасні статистичні збірники щодо виконання народногосподарських планів п’ятирічок це також переконливо засвідчують. Відтак тогочасна педагогіка, приміром, вбачала у цій сфері надзвичайно широке поле освітньо-виховного експерименту, свідченням чого стало постійне проведення щорічних всесоюзних науково-практичних конференцій та було створено низку науково-дослідних інститутів в країні [6], що, незважаючи на їх відповідне ідеологічне підґрунтя, загалом значно вплинули на культурний рівень населення. Був привабливим дозвіллєвий простір і для соціологів (предметом уваги яких традиційно є сфера виробничих відносин, а вільний час, як відомо, залишався лише сферою інтересу практичних працівників сфери культури, які без відповідного наукового підґрунтя багато втрачали від незнання закономірностей і специфіки роботи з людиною саме в позаробочий час) [8]. Та й фахівці інших наукових сфер знаходили цю ділянку потенційно цікавою для себе, оскільки головним її об’єктом залишалася людина з усім спектром її потреб, запитів, ціннісних орієнтацій та ідеалів. І створення 1969 року потужного дослідницького центру – Науково-дослідного інституту культури (м. Москва), на співробітників якого й покладалося завдання фахово, тобто за допомогою розробки відповідних наукових методик, сприяти становленню сфери культури, зокрема й культурно-освітньої, в масштабах СРСР, швидко дало відчутний результат. А тодішня політична система лише розгортала науковий пошук для комплексного вивчення цієї людини. І класичне гасло В. Леніна про те, що для ефективної політико-ідеологічної діяльності необхідно «… знати масу, вміти підійти до неї, здобути її абсолютну довіру…, знати настрої… знати все!» [3] спрямовувало науковий інтерес відповідних фахівців на вивчення цієї людини. До речі, наведене вище гасло не втратило своєї актуальності і сьогодні для усіх тих, хто збирається чи вже працює в системі «людина – людина». Тож чимало провідних керівників Центрального науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем (ІСЕП, м. Ленінград) були одночасно й співробітниками Ленінградського державного інституту культури ім. Н. Крупської – головного ВНЗ країни з підготовки фахівців сфери культури, керуючи дисертаційними дослідженнями напряму 13.00.05 – «культурно-освітня робота», базованих на культурологічній сфері. Та й майже 40 назв тематичних щомісячних збірників на допомогу художній самодіяльності, 2 фахових щомісячних журнали, понад 15 щомісячних експрес-інформацій, що друкувалися Головною Бібліотекою країни на допомогу керівникам дозвіллєвої сфери у 70 – початку 80-х років ХХ століття – це також переконливий аргумент на користь того, що духовним простором потрібно займатися професіонально і постійно, і лише тоді буде результат. 261


Узагалі, підсумовуючи цю думку, слід резюмувати, що такого інтересу та організаційно-методичної й фінансової підтримки сфери культури з боку держави, яким він був у радянську добу, на українських теренах ще не знали. Звісно, що завжди потрібно робити поправку на час, обставини та інші об’єктивні чинники, якими обумовлювалися ті чи інші дії конкретних особистостей. Так само, як і сьогодні потрібно докорінно змінити не лише методи чи форми впливу на населення, але й змінити її (діяльності – авт.) зміст. Утім, важливість використання культурноосвітнього принципу у будь-яких обставинах, на нашу думку, залишається вкрай актуальним і сьогодні. І цю актуальність лише поглиблює факт збереження самої мережі культосвітніх закладів у країні та справді творча діяльність багатьох культурно-дозвіллєвих комплексів, до слова, на Рівненщині. І про це також неодноразово йшла мова навіть у наших розвідках [1, с. 170–182]. Згадаємо надзвичайно престижні в умовах поліського села «Красносільські вітряки», що традиційно проводяться в Гощанському районі області, чи підсумкові заходи обласного фестивалю «… І творчістю хата багата» у м. Березно, розроблені клубними працівниками району і спрямовані на розкриття творчого потенціалу місцевих родин. І шестигодинний підсумковий захід представлення цих родин (вересень, 2011 р.), проведений у рамках обласного конкурсу культурно-дозвіллєвих комплексів Рівненщини, не лише не залишав байдужими будь-кого в місцевій залі, але й демонстрував присутнім справді потрібність подібних заходів, спрямованих на вивчення власного родоводу, розкриття творчого потенціалу сім’ї та інші кроки у формуванні пошани до самих себе, родини, шанобливого ставлення до власної історії, врешті-решт. Можна назвати в цьому ряду й «Творче жниво», – як підсумок художньої діяльності аматорських колективів області чи низку інших, не менш відомих заходів, спрямованих на відродження інтересу до місцевого фольклору чи патріотичного виховання загалом. І це робити не зможе жодна структура в районі, крім установ культури [4]. Одним словом, якщо галузь функціонує, то їй потрібна і відповідна організаційно-методична, наукова та інша фахова підтримка усіх зацікавлених у ній структур. Однак, уже сьогодні представники керівної ланки сфери культури наголошують, що галузь потребує нових кадрів. І якщо у місті це майже непомітно, адже воно має достатньо розгалужену систему закладів освіти, мистецтва, дозвілля, торгово-розважальних центрів тощо; в ньому більш-менш регулярно відбуваються гастрольні імпрези і певним чином урізноманітнюють вільний час населення та й міська мережа закладів освіти також певною мірою насичує дозвілля своїх вихованців, не залишаючи їм можливостей бездумно (неефективно) проводити свій вільний час, то на селі ситуація зовсім інша. Там клуб часто є єдиним закладом, який й би міг очолити усю культурно -дозвіллєву діяльність у межах свого впливу. Сьогодні, на жаль, сфера культури та мережа культурно-освітніх (клубних – авт.) закладів України на селі загалом, як і Рівненщини зокрема, знаходиться у чи не найгірших умовах, зважаючи на її історичну ретроспективу. І причин цьому декілька. Одна з них – відсутність професіограми працівника культури, тобто тієї моделі, за якою він повинен готуватися в навчальному закладі; а відтак – які знання, уміння та практичні навички він там повинен набути; якою повинна бути система організації його практичної підготовки; де і стільки він повинен стажуватися, та й скільки таких фахівців потрібно галузі сьогодні чи на найближчу перспективу тощо. Другою причиною недостатньо ефективної роботи галузі, на нашу думку, є відсутність якісної системи підготовки відповідних кадрів для галузі, які б постійно оновлювали її творчий склад. Проблемним залишається й питання юридичного ста262


тусу клубу як установи культури, який не дозволяє використовувати власні кошти на нагальні потреби закладу. Є й інші прорахунки в функціонуванні галузі. Спробуємо проаналізувати хоча б окремі окреслені чинники. Оскільки професіограма клубного працівника в країні сьогодні відсутня взагалі (адже змінилася політична система, відповідно до якої повинна була бути переформатована й, приміром, система закладів, установ культури). Однак, оскільки культурна сфера продовжує обслуговувати політичну систему майже так само, як це робилося і в попередній період (хоча політична система докорінно змінена), то й кошти держава повинна (і виділяє) рівно на стільки, на стільки система закладів культури відповідає уявленню цієї держави про роль закладів культури чи самої культури (незалежно від того, хто і що вкладає у це поняття) у сучасному суспільстві. То ж такий принцип не відповідає ролі і призначенню культурної сфери у нових умовах загалом. Утім, враховуючи обсяг цієї розвідки й інші тотожні аспекти, залишимо це дискусійне питання відкритим. Акцентуємо увагу лише на тому, що в цій системі функціонує і як саме. Сьогодні система культурно-освітньої чи культурологічної освіти, здійснивши численні реорганізації, залишилася (з навчальних планів були вилучені явно заангажовані дисципліни загальноосвітнього блоку). І її початковий рівень збережено лише у ВНЗ першого рівня акредитації – коледжах чи училищах культури і мистецтв, що в обмеженій кількості готують кадри для сфери культури. Йдеться про спеціальність «Народна художня творчість», випускники якої й повинні спрямовуватися у мережу закладів культури. Адже саме на цій спеціальності їх забезпечують (принаймні, повинні це робити) новітніми методиками організації культурно-дозвіллєвої діяльності і всіма необхідними для повноцінного функціонування галузі знаннями та практичними навичками. Тим більше, що держава значно підвищила заробітну плату працівникам цієї сфери, тобто фінансові зобов’язання перед ними виконала. Та й новий Закон про культуру (2011 р.) хоча й не вирішує усіх питань, що стоять перед галуззю, однак є більш прогресивнішим, у порівнянні з його попередником (1992 р.), ухваленим у перші роки державної незалежності України. У той же час, заклади спеціальної освіти – училища (коледжі) культури і мистецтв сьогодні, зважаючи на економічний стан і рівень фінансового забезпечення галузі, стан освіти, а значною мірою й через громадську думку про те, що сучасний клуб – це архаїка, все більше відходять від традиційного напряму підготовки кадрів, все частіше зосереджуючись на спеціальностях «Перукарське мистецтво» чи «Мистецтво» (з широким спектром його виявів – музичне, театральне, хореографічне, декоративно-ужиткове тощо), створюючи не ефективну, а головне – не потрібну конкуренцію музичним, художнім, театральним училищам, в яких і кадровий склад, і матеріальна база, і система організації навчально-виховного процесу (кількість навчальних годин, відведених на опануванням мистецтвом, фаховий рівень викладачів, якісний склад абітурієнтів, мережа баз практики тощо) та навчально-виховні традиції загалом для повноцінного забезпечення напряму «Мистецтво» є значно кращими, ефективнішими і головне – «працюють» на галузь. У мережі ж вищої освіти спеціальність (йдеться про підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів «спеціаліст» та «магістр») «Народна художня творчість» відсутня взагалі. Тобто у класифікаторі спеціальностей вона присутня, утім вищі навчальні заклади її ігнорують, принаймні невідомо про підготовку таких фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів «Спеціаліст» чи «Магістр» у будь-якому ВНЗ України. А відтак випускники середньої спеціальної ланки спеціальності «Народна художня 263


творчість» з широким спектром спеціалізацій не мають змоги продовжити своє фахове вдосконалення, тому змушені змінювати свій початковий фах на інший. В обмеженій кількості (до 25 осіб на денній та стільки ж – на заочній формах навчання) вони мають право вступати на спеціальність «Культурологія», де є спеціалізація «Педагог-організатор культурно-дозвіллєвої діяльності». І ця спеціалізація, до речі, збережена, здається, лише в Рівненському державному гуманітарному університеті. У той же час спеціальність «Бібліотекознавство і бібліографія» (що є і в середній спеціальній ланці) у спеціалізованих ВНЗ збережена, тому випускники училищ (коледжів) культури мають змогу продовжувати навчання на більш високому освітньо-кваліфікаційному рівні за скороченою програмою (2 роки). Це і є, на нашу думку, основною причиною того, що бібліотечна мережа сьогодні в Україні функціонує значно ефективніше, ніж клубна. Так й державна фінансова підтримка її є значно кращою. Дещо змінити ситуацію в галузі могла б система перепідготовки кадрів клубних працівників. Однак вона переведена на самоокупність, тобто за підвищення кваліфікації повинні сплачувати кошти відповідні управління культури, у яких, як правило, коштів на ці потреби обмаль. Та й п’ятиденне перебування на таких курсах, включаючи дні приїзду і від’їзду, одноденне обов’язкове виїзне знайомство з діяльністю кращих Будинків культури для обміну досвідом, мало що дає у плані здобуття справді нових методичних якостей для молодих фахівців, опанування ними відповідними методиками роботи з населенням. Тим більше, що, приміром, у Рівненській області значна їх частина має зовсім обмежений термін роботи на посадах, при цьому не маючи в запасі навіть освіти в обсязі училища (коледжу) культури. Тож працює ця категорія керівників, треба думати, методом проб і помилок. І це є основною причиною неефективної діяльності клубного закладу. Тому, виходячи з вище наведеного, було б доречним повернутися до згаданої вище спеціальності «Народна художня творчість» в університетах культури і мистецтв чи хоча б в Інститутах мистецтв гуманітарних або гуманітарно-педагогічних університетів (які в переважній більшості своїй зосередилися сьогодні на підготовці не властивих їм кадрів сфери професійного мистецтва, готельно-ресторанного бізнесу тощо), куди б мали змогу вступати випускники і музичних училищ на скорочений термін навчання (2 роки), адже значна частина з яких не планує пов’язувати своє життя з професіональним мистецтвом, а мережа художніх шкіл і шкіл мистецтв поступово скорочується через відомі фінансові причини. Та й до окремої спеціальності «Організатор-методист культурно-освітньої роботи», запровадженої в інститутах культури наприкінці 70–х років минулого століття, також було б цілком логічно повернутися знову, адже призначення цього фахівця – організаційно-методична діяльність у сфері культури (районні Будинки культури, Народні Будинки, обласні та міські (районні) Центри народної творчості, управління культури усіх рівнів тощо. Крім того, в Палацах дітей та молоді і широкій мережі позашкільної освіти він також би знайшов своє застосування). Узагалі термін «професіональне керівництво» (спробуємо дати ще й своє визначення), має й такий вектор тлумачення: це твереза оцінка попереднього досвіду управління чи будь-якої іншої організаційної діяльності і вміння робити логічні, може й не зовсім втішні для себе, висновки з колись ухвалених власних рішень. Гарантом чи підтвердженням необхідності цих змін може виступити понад 20-річний досвід організаційно-культурної діяльності сфери культури за роки державної незалежності України. Таким чином, лише повернення до основних питань в галузі, пов’язаних із налагодженням відповідної фахової освіти працівників клубних закладів по усій її виконав264


ській вертикалі, зможемо якісно покращити стан роботи в галузі. Адже сьогодні вона функціонує лише за рахунок ентузіастів та працівників із значним досвідом і стажем роботи, що здобули вищу спеціальну (культурно-освітню – авт.) освіту ще у радянський час і за допомогою різноманітних курсів, проведених виключно з їх ініціативи, цей досвід передається молодим співробітникам. І на Рівненщині це практикується повною мірою у Корецькому, Рівненському, Гощанському, Дубенському районах області [2; с. 7], долучаючи сюди й міжобласні семінари-практикуми [2; с. 8–10]. Однак це не є основною формою підвищення кваліфікації для подальшого ефективного функціонування сфери, хоча й має певний конкретний практичний результат. І навіть експеримент зі створення культурно-дозвіллєвих комплексів (КДК), проведений на Рівненщині, не має того загалом яскравого і давно очікуваного результату, оскільки його реалізовувати повинні вже нові фахівці з відповідним рівнем сучасної фахової освіти. Тобто притоку нових кадрів у галузь не відбувається через відсутність самої системи їх підготовки та перепідготовки. Відтак, не врахування вищенаведеного буде призводити до того, що культурно-дозвіллієва сфера все більше буде не відповідати новим потребам і держави, і населення, що знаходиться в межах впливу конкретного клубного закладу і цей заклад й надалі буде перетворюватися на експонентський майданчик чи місце проведення зборів. Причиною невисокої ефективності роботи КДК є й те, що керівник цього комплексу (як правило, сільський (селищний) голова, вирішує одноосібно питання про призначення керівника клубної установи. І часто це робиться за дещо іншими показниками, ніж, приміром, базова фахова освіта. Відтак особливого дефіциту кадрів галузь, за статистикою, не відчуває, адже навіть випускники училищ культури за фахом, які й готуються в основному для культурно-освітньої сфери села, не знаходять там свого застосування, оскільки голова КДК часто керується у підборі кадрів зовсім іншими критеріями і впливу на нього не має ні райвідділ культури, ні управління культури обласної держадміністрації. Обласний центр народної творчості також поступово втрачає своє значення, позаяк формально виведений з підпорядкування управління культури і підпорядковується вже обласній раді зі всіма обставинами, що звідси випливають. Отже, на часі внесення змін до Закону і про місцеве самоврядування. Актуальним є й повернення до фахової термінології в галузі. Адже свого часу відомий український дослідник культурно-дозвіллєвої сфери О. В. Сасихов зазначав, що «терминологическая беззаботность не безобидна». Наведемо декілька прикладів невдалого, на нашу думку, використання фахової термінології, продовжуючи це дискусійне питання. Сьогодні не вмотивовано, на нашу думку, вилучено з обігу термін «художня самодіяльність» і замінено його на, здавалося б, більш доречний – «аматорство». Утім, між ними існує суттєва різниця, позаяк аматорство – сфера різноманітних інтересів, що реалізуються особистістю поза межами будь-яких спеціально створених форм, тобто установ культури; без впливу на цю творчість (діяльність) будь-яких фахівців, вирішення фінансово-організаційних та інших проблем культурної діяльності митця виключно його власними силами тощо. У той же час, як уже наголошувалося, сьогодні мережа закладів культури в Україні фактично збережена (скорочена в середньому на 10%, тобто припинили свою діяльність лише ті установи культури, що фактично й не працювали через аварійний стан чи відсутність населення в межах їх обслуговування) і часткове перейменування клубів на народні будинки, «Просвіти» тощо загалом не змінює їх сутності, яка полягає в забезпеченні раціонального проведення дозвілля широкого загалу населення. А цей загал реалізує свої дозвіллєві інтереси у мережі клубних 265


закладів, створених державою, під управлінням державою підготовлених керівників, за допомогою втручання у культурний процес різноманітних методичних (знову ж таки – державних структур в особі представників РБК, районного відділу культури, ОЦНТ тощо), участі у фестивалях, оглядах, організованих знову ж таки державними структурами тощо. Отже, все це дає підстави на вживання терміну «художня» (технічна чи будь-яка інша) самодіяльність, тобто діяльність, організована під керівництвом, чи за допомогою представників державного сектора економіки у сфері вільного часу, де людина розкриває свої здібності переважно в іншій від сфери виробництва галузі. Вищенаведене зауваження стосується і сучасного вживання терміну «культурноосвітня робота», яка завжди виконувала функцію «до-освіти» населення і виступала важливим чинником підняття художнього (технічного, економічного та ін.) рівня цього населення, готувала його до сприйняття високого мистецтва чи інших векторів професіональної культурної творчості. Тож цей термін, на нашу думку, також і надалі повинен залишитися в культурному просторі сучасної України, в її науковому обігу, в якій значна частка населення через виключно економічний чинник (контрактне навчання, невисоку заробітну плату батьків абітурієнтів, збільшення робочого часу тощо) не здатна здобувати хоча б початкову художню освіту і не в змозі стати в подальшому повноцінним учасником культурної творчості загалом, де б чи в яких формах вона не організовувалася (Крім того, ще ж є такі поняття, як хобі, сутність яких також зрозуміла і якому присвячують чималу частку вільного часу). Тотожне зауваження поширюється і на вживання термінів «любительські об’єднання», «ініціативні клуби», колективи гурткового типу або гуртки (мистецькі, технічні) та ін., які чимало часу були присутні в культурологічній термінології попередньої доби, а не термін «клубні формування», що вживається зараз. І в даному випадку під терміном «любительські об’єднання» малася на увазі група осіб, що займається будь-якою любительською діяльністю, яка цікава лише їм чи невеличкому їх оточенню. Інакше кажучи, ця діяльність має незначне сальдо розголосу. І від ініціативного клубу (приміром, клубів ветеранів, патріотичної пісні, краєзнавців тощо) її відрізняє менш активна суспільно-корисна діяльність. А колективи гурткового типу, до яких належать усі види художньої самодіяльності, – це всі ті ж художні колективи (тобто групи, що мають ознаки колективу, а саме: спільна діяльність, спрямована на конкретний результат, професіональний керівник, сталі зв’язки між учасниками тощо), що існують у сфері вільно часу, чи його спеціально організованої форми під назвою «дозвілля», тобто не обов’язково у клубі (ВНЗ різних рівнів акредитації, загальноосвітній школі, на виробництві і т. і.), однак їм обов’язково притаманний принцип клубної сфери (добровільність, непрофесійне становище учасника в колективі тощо), які мають аналог у професіональному мистецтві; їх вирізняє тотожна з професіональним мистецтвом система організації занять, студійний (навчальний) характер роботи, наявність художнього керівника та концертмейстера, більш-менш стабільного репетиційного процесу, концертна (гастрольна) діяльність та ін. [7]. І такої точки зору дотримувалися фактично усі й українські дослідники та практики, свідченням чого є видрукувана книга під назвою «Клубоведение» (М.: Просвещение, 1980), підготовлена за результатами проведення Всесоюзної науковопрактичної конференції 1979 р., за спільною редакцією відомого російського культуролога, завідувача кафедри теорії та історії культури Ленінградського державного інституту культури, професора С. М. Іконнікової та член-кореспондента АПН України, професора В. І. Чепелева, чимало матеріалу з якої готували й співробітники кафедри 266


прикладної культурології теперішнього Київського національного університету культури і мистецтв. Тож якщо терміном «клубні формування» можна дещо спростити звітність клубних закладів, «загнавши» туди усі дозвіллєві структури, що функціонують у клубній установі, тоді його вживання може бути хоча б якимось чином вмотивованим. Утім, термінологічний додаток «формування» явно випадає із культурологічного ряду, якщо все таки дотримуватися хоча б елементарних наукових чи науково-методичних канонів у сучасній фаховій літературі та дозвіллєвій практиці. І цей ряд недоречностей, що продовжують існувати у сфері сучасного дозвілля і лише перевантажують чи заплутують сутність роботи, що проводиться, можна продовжувати й надалі. Тобто, відмовлятися від усталеної термінології є свідченням скоріше не зовсім професіонального ставлення до цієї сфери, не розуміння законів її розвитку, ролі у суспільстві тощо. Старою є не термінологія чи книга, а інтерпретація фактів. Звісно, що сільський клуб у тому значенні, якому він існував ще 30 років тому, зараз вже існувати не може, зважаючи на сучасний його штатний розпис, матеріально-технічну базу, фінансування та технічне оснащення населення (і в цьому плані керівним структурам по усій управлінській вертикалі потрібно переглянути питання ролі ставлення держави до цієї установи), однак як заклад для реалізації широкого спектру дозвіллєвих потреб населення, які будуть постійно зростати, він, беззаперечно, потрібен. Сьогодні українське населення, а надто те, що проживає на західноукраїнських теренах, має вже інший модус культурних запитів і потреб, інший рівень матеріальнотехнічного забезпечення й добробуту. Має воно й іншу уяву про установу культури через достатньо жваві контакти з зарубіжжям, засоби масової інформації тощо, і відвідувати заклад культури, що на порядок відстає в технічному оснащенні від оселі пересічного споживача культурного продукту, – не бачить клуб, як заклад, привабливий для себе. А працівник культури, що не володіє відповідними навичками роботи з населенням, не знає його основ ментальності, ціннісних орієнтацій, не бачив, як той чи інший захід можна організувати в умовах сучасного українського села, слабо зорієнтований в питаннях культури загалом, тобто не має відповідної професіональної освіти – ніколи не стане організатором чи людиною, навколо якої будуть концентруватися інші. Тому «старими» є не термінологія чи установа культури – клуб як такий, а виключно форми роботи з населенням значної частини сучасних «фахівців», що працюють в умовах сучасного українського села, не маючи відповідних знань, умінь, навичок, тобто професіональної освіти, практичного досвіду роботи в галузі та й не спрямованих на сферу, як єдино можливу для власної творчої самореалізації. Відсутній за ними й належний контроль відповідних структур стосовно якості проведеної роботи. А «звіти» готувати сьогодні вміють вже всі! Цікавий прецедент. У сучасних умовах, навіть не зважаючи на безладдя в економіці, соціальній сфері, законодавстві, врешті-решт, нікому навіть у голову не приходить думка про те, що можна, приміром, керувати літаком чи пароплавом, не маючи відповідної освіти та практичних навичок; у жодну установу не приймають на роботу без трирічного стажу практичної роботи за фахом, утім здійснювати керівництво художньою діяльністю населення чи закладом культури без хоча б базової фахової освіти – можна всім!!! На часі й розробка відповідних критеріїв атестації клубних працівників, в основу якої повинні також закладатися конкретні результати проведеної роботи, інновації, 267


урахування кращого досвіду організації вільного часу місцевого населення тощо; внесення змін у нормативні акти стосовно ролі місцевого самоврядування, статусу клубу у сільській місцевості, перегляд штатного його розпису тощо. Утім, це предмет вже іншої розмови. Тож залишається актуальною розробка спільних проектів управління (управлінь) культури обласних держадміністрацій, обласного центру народної творчості, підпорядкованого тепер вже обласній раді, профільного міністерства, гуманітарних ВНЗ, в структурі яких наявні інститути мистецтв, інших зацікавлених організацій (приміром, музичних училищ, у яких не всі випускники готуються до сфери виключно професіонального мистецтва, та й не всі можуть бути високопрофесійними виконавцями), спрямованих на підготовку нових кадрів сфери культури. Лише у такий спосіб сфера культури, або візьмемо вужче – мережа клубних закладів, буде справді потрібною місцевому населенню та й молодій українській державі. Адже сучасне суспільство орієнтоване майже виключно на зоровий образ (телебачення), який веде до занепаду грамотності. Список використаної літератури та джерел 1. Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл.

2. Звіт про роботу Рівненського обласного центру народної творчості у 2012 році // Поточний архів КЗ «Рівненський ОЦНТ РОР», 2013. – 36 с.

3. Ленин В. И. Задачи союзов молодежи / В. И. Ленин // Полн. собр. соч., т. 19. Изд. пятое. – М.: Изд-во полит. литературы, 1979.

4. Матеріали до Всеукраїнського огляду-конкурсу обласних центрів народної творчості та культурно-освітньої роботи: Рівненський ОЦНТ: довідникові матеріали. – Рівне: ППДМ, 2011. – 106 с.

5. Очерки истории идеологической деятельности КПСС. 1938–1961 гг. / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС; редкол.: Н. И. Макаров и др. – М.: Изд-во полит. литературы, 1986. – 445 с.; «О мерах по улучшению культурного обслуживания сельского населения»: Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР – 07.02.1978 г. – № 63 // Правда, 1978. – 7 февр.; «О мерах по дальнейшему развитию самодеятельного художественного творчества»: Постановление ЦК КПСС, 28 марта 1978 года // Справочник партийного работника. Вып. 19. – М.: Политиздат, 1979. – С. 361–365.

6. Пиналов С. А. История культурно-просветительной работы в СССР / С. А. Пиналов, А. П. Виноградов, Г. И. Чернявский. – К.: Вища школа, 1983; Самодеятельное художественное творчество в СССР. Очерк истории. Конец 1950-х – начало 1990-х годов / за ред. А. С. Каргина. – М.: Дм. Буланин, 1999.

7. Смирнова Е. И. Теория и методика организации самодеятельного художественного творчества в культурно–просветительных учреждениях: уч. пособие / Е. И. Смирнова. – М.: Просвещение, 1983; Смирнова Е. И. Клубные обьединения: уч. пособие / Е. И. Смирнова. – М.: Просвещение, 1980.

8. Социальные проблемы культуры современного села. Вып. 60. – М.: НИИК, 1986; Актуальные проблемы культурно-просветительной работы в условиях перестройки. Сб. науч. трудов. – М.: МГИК, 1988; Человек и современный клуб: перестройка взаимоотношений: материалы Всесоюзной науч. – практ. конф. – М.: НИИК, 1989; Совершенствование механизма управления культурно-просветительными учреждениями. Сб. науч. трудов. – Л.: ЛГИК, 1989; Культурные интересы и запросы сельского населения. Пути их удовлетворения и развития средствами культурно-просветительной работы. Сб. науч. трудов. – М.: МГИК, 1983; Художественная самодеятельность на предприятии. – М.: Профиздат, 1984; Художественная самодеятельность: традиции, майстерство, воспитание. Сб. науч. трудов. – № 137. – М.: НИИК, 1985; Молодежь

268

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення и культура. Проблемы досуга, художественного творчества, становлення личности. Сб. науч. трудов. – № 135. – М.: НИИК, 1985; Вопросы организации и методики комплексного исследования в области культуры села. – М.: МГИК, 1981 та ін.

9. Хренов Н. А. Зрелища в эпоху воссстания масс / Н. А. Хренов; Гос. ин-т искусствоведения М-ва культуры и массовых коммуникаций РФ. – М.: Наука, 2006. – 646 с.; іл.

10. Цимбалюк Н. М. Культурно – дозвіллєва діяльність як соціальний феномен (Історичні аспекти становлення та розвитку) / Н. М. Цимбалюк // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. – К.: НАКККіМ, 1998. – Вип. 2, ч. 1. – С. 259–268.

Резюме

Аналізуються переваги культурно-освітньої діяльності в історичній ретроспективі та сучасні проблеми сфери культури. Ключові слова: культурно-освітня діяльність, культурна сфера, дозвілля, аматорство, митець, державна політика.

Summary

Cultural and educational activity is in the conditions of globalization and problem of industry The cultural educational activity advantages in the historical retrospective view and modern problems of cultural field are analyzed here. Key words: cultural educational activity, cultural field, leisure, amateurism, artist, state policy.

8.2. Фестивалі в системі художнього обслуговування населення західного регіону України: досвід та проблеми в організації УДК 791.66 (477.8) В усі часи людина завжди прагнула свята. І це бажання знаходило свою реалізацію у численних святах, які упродовж тисячолітньої історії людства сформувалися у відповідну систему з усім набором їх ритуалів, форм поведінки тощо. І саме цей комплекс супроводжує людину протягом усього її земного життя. Утім, у міру накопичення досвіду, виникали й інші форми дозвіллєвої практики, базованої на святковому чиннику. Фестивальний рух, при відносно новому часі його виникнення в історичній ретроспективі, не є новим явищем в українській спільноті. Адже людині завжди було притаманне бажання змагальності, намагання ствердити себе у будь-якій сфері та будь-якими засобами. У світовій історії цих прикладів безліч. Тож і фестиваль (змагання, конкурс) із різною мірою розголосу побутував у дозвіллєвій практиці усіх народів й українців зокрема, мабуть, завжди. Однак, як явище культури, специфічний культурний феномен, він виник у Великобританії наприкінці ХVІІ століття і мав форму музичних свят. А перший такий захід було проведено у Лондоні і вирізнявся він релігійним характером, оскільки представляв виключно церковну музику. Значного розголосу це явище набуває у ХVIII столітті, поширюючи ареал свого проведення на Центральну Європу. І в історію воно увійшло згодом як апофеоз музичних імпрез. Достатньо згадати Зальцбурзький фестиваль, Віденські музичні тижні (Австрія), Единбурзький музичний фестиваль, Берлінські фестивальні дні, Будапештські музичні тижні, «Варшавську осінь» тощо. 269


У Західній Європі після Другої Світової війни стали традиційними театральні фестивалі під відкритим небом, що проводилися у Франції, Німеччині, Бельгії, Ельзасі, Люксембурзі. Вони відбувалися на міських площах і циркових аренах. 1949 року в Угорщині (м. Дубровник) було організовано Дубровницький фестиваль, місцем проведення якого стало старовинне укріплення. У контексті нашої розмови, інтерес являє ХІІ Міжнародний фестиваль молоді і студентів, що проходив у Москві, де вперше за всю історію проведення подібних заходів була організована міжнародна фольклорна майстерня, в програму якої увійшли виступи молодіжних фольклорних груп із різних континентів, обговорення проблем розвитку і збереження фольклору та загалом проблем розвитку народної культури. Тобто крім суто розважальної, цей захід мав і достатньо виражену навчальну функцію. Утім, у тому вигляді, яким це явище є сьогодні, його асоціюють як культурний феномен ХХ століття, починаючи від заідеологізованих заходів радянської доби («СРСР – велика залізнична держава», «День Радянської Конституції» та ін. – саме під такою назвою були проведені перші заходи в Москві) до фестивалів пива, латиноамериканських танців тощо, що є звичним явищем не лише в країнах Європи чи Сполучених Штатів, але й сучасної України. На Рівненщині фестивальний рух уперше започаткувався 1953 року і присвячувався він помітній події – 300-річчю возз’єднання України з Росією (підписання Переяславської угоди), продовжуючи практику помпезних заходів радянської влади, проведених з нагоди відзначення важливих суспільно-політичних подій в житті країни чи республіки [1]. Заключний його етап відбувся на республіканській сцені Києва, де серед багатьох областей за успіхи в розвитку художньої самодіяльності було відзначено й Рівненську область [9; с. 53]. Із часом у проведенні конкурсів, що стали традиційними у рамках фестивалів, була розширена практика організації подібних заходів, що й призвело до певних позитивних змін у мистецькому житті сіл і невеличких українських містечок краю, явно обділених увагою мистецьких професійних колективів. Так, уперше на Рівненщині в грудні 1955 року відбувся огляд сільської самодіяльності, що проходив у 6 турів; і в них взяло участь 22.930 учасників, а на заключний концерт було відібрано 527 осіб [5; арк. 207]. Організація фестивалів у той час переслідувала декілька завдань, а саме: • давала змогу тримати під контролем вільний час населення, що постійно збільшувався, адже ця діяльність розгорталась виключно у сфері дозвілля; • • •

по-друге, оптимізувати і урізноманітнити сфери культурно насиченого дозвілля;

по-третє – репертуар ставав важливим чинником патріотичного виховання населення, оскільки через зміст творів популяризувалися й певні ідеологічні настанови; по-четверте, активізація фестивального руху допомагала зберегти культурну спадщину, стимулювала появу нових творів та сприяла підвищенню виконавського рівня художньої діяльності загалом. І в підсумку, ці заходи сприяли значною мірою підвищенню художньої культури місцевого населення, яке не мало змоги здобути хоча б початкову художню освіту через брак відповідних навчальних закладів, часу тощо. І в історичному розрізі це помітно достатньою мірою.

Утім, історичний аспект розвитку фестивального руху не є зараз предметом нашого детального аналізу. Тому продовжимо подальший розгляд питання. Україна 90-х років також характеризується величезною кількістю фестивалів і конкурсів, починаючи від високовартісного міжнародного фестивалю оперного мистецтва ім. С. Крушельницької, «Музичних прем’єр сезону», міжнародних фестивалів 270


органної та фортепіанної музики (в яких взяли участь видатні виконавці з Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, Швейцарії і, звісно, України) тощо, до всеукраїнських: – «Київська Русь» тощо, визначивши музичною темою романтизм – одну і найцікавіших сторінок у класичній музиці України ХІХ – початку ХХ століття. Позаяк епоха романтизму дала країні імена таких визначних композиторів, як М. Вербицький, Г. Рачинський, М. Лисенко, К. Стеценко та ін., твори яких і зазвучали вперше у повному обсязі на цьому фестивалі. А загалом науковці пов’язують активізацію фестивального руху початку 90-х років з низкою факторів, зокрема зубожінням концертного сезону, з одного боку, та процесами регіоналізації й децентралізації культурного чинника, – з іншого. Адже зменшення фінансування сфери культури, котре призвело до майже повного припинення функціонування гастрольної системи, супроводжується дією певної «культурної інерції». Цей злам відзначився пошуками нових шляхів розвитку, зокрема й «оптимальних» форм існування мистецтва, у тому числі й музичного. І в цьому сенсі саме фестиваль став альтернативою концертному сезону та резонансним засобом демонстрації культурної значущості певного просторового локусу. Проведення фестивалю стає фактором залучення міста-організатора заходу, як повноцінного культурного суб’єкта, до світового культурного простору, а сам фестиваль набуває значення обов’язкового атрибуту культурного центру. Продукт міської семіосфери, цей захід неодмінно пов’язується, а іноді й повністю ототожнюється з конкретним містом. Виконуючи просторово-ідентифікаційні функції, фестиваль одночасно стає учасником «змагання» за статус у культурному просторі. Тому зусилля організаторів заходу завжди спрямовані на досягнення не провінційного рівня мистецького заходу. Досліджуючи фестиваль у контексті теорії свята, польський дослідник К. Жигульський [3] підкреслював його суттєву ознаку – «штучний замінник свята», а Ж. БожеГарн’є та Ж. Шабо вказують на виконання фестивалем функцій культурного центру, здатного приваблювати численних відвідувачів і сприяти розвитку інфраструктури культурної сфери конкретного міста чи села. І це помітно сьогодні на туристичній сфері, що значною мірою використовує фестиваль як форму залучення туристів певних вікових та інтелектуальних груп. Не менш яскраве фестивальне розмаїття України припало й на наступний період. У цьому зв’язку слід згадати Міжнародний фестивальний форум «Музика молодих» (у 2011 році в Києві відбувся вже ХІІ захід), ініційований Національною Спілкою композиторів, за яким можна вивчати стан нинішнього українського музичного мистецтва. На цих фестивалях домінує синтез у тандемі з експериментом і сильним акцентом на відео-арті. Потрібно згадати й у цьому зв’язку і «Дельфійські ігри» – ще один фестивальний захід, що проводиться у Києві у номінаціях «фортепіано», «скрипка», «народний спів», «баян», «акордеон», «хореографія». Це – єдиний на теренах СНД масштабний захід, який об’єднує молодь за мистецьким чинником. Виходячи з організаційних вимірів, цей фестиваль має декілька форматів: вже декілька років поспіль на Харківщині проводяться «Ігри Слобожанщини». Україна братиме участь у Дельфійських іграх СНД (Казахстан). Окрім цього, між різними країнами ведеться боротьба за право проведення Всесвітніх ігор, що відбуваються раз на п’ять років. Та найголовніше на подібних іграх – гармонія, яку підтримували древні греки, проводячи паралельно Олімпійські та Піфійські ігри, і якої так не вистачає в усьому світі сьогодні [7]. Звісно, і фінансовий чинник там обов’язково присутній, адже країна розбудовує потужну спортивну базу, яка в ній і залишиться. 271


По-різному складається нині доля цих заходів на заході та сході, півдні і півночі республіки, утім інтерес до них на регіональному рівні особливий, а надто на західноукраїнських теренах. Може тому, що в керівній ланці «регіональної», західноукраїнської культурної практики знаходяться випускники колишніх інститутів культури (які запам’ятали класичний вислів діячів культури Естонії: якщо будь-який жанр мистецтва загальмовується у своєму розвиткові, – необхідно терміново провести фестиваль!), чи ті з них, що самі колись брали активну участь у подібних заходах, а може тому, що дух змагальності краще виявляється саме на заході нашої держави, якому ближчим є саме західноєвропейський вектор розвитку?! Подібних досліджень, на жаль, поки що не існує. Однак факт існування й інтенсифікація фестивального чинника тут помітний досить переконливо. Причому цим заходам значною мірою притаманне яскраве фольклорне забарвлення, базування на народній практиці загалом. І це тоді, коли стара Європа впевнено демонструє згасання інтересу до народної творчості і етнічної культури. В ній вона залишається лише екзотичним явищем, яке, безперечно, потрібно поважати, але лише як згадку про минулі й добрі часи. На Рівненщині все відбувається дещо інакше, хоча загальна тенденція зберігається. Однак у нас фестивалі утворили свого роду календар новітніх українських свят або так зване «фестивальне коло», призначення якого – урізноманітнення дозвіллєвої практики місцевого населення. Так, лише сам перелік міжнародних культурно-мистецьких заходів в області справляє враження – 25 фестивальних феєрій щорічно, переважна більшість з яких організується поза межами державного фінансування, що зайвий раз нагадує яким актуальним сьогодні є ухвалення нових редакцій Законів про спонсорство та меценатство і розширення потенційних можливостей місцевої громади і місцевого самоврядування в організаційно-концертних заходах. А загалом на Рівненщині упродовж останніх років відбувається понад 120 культурно-мистецьких акцій щорічно, актуалізуючи не лише проблему професіоналів: сценаристів, режисерів-постановників і цілої низки фахівців інших професій: звукорежисерів, операторів тощо, але й проблему публіки, що особливо наочно виявилося у період кризи, коли зменшився спонсорський фінансовий потік. Чимало з них проводиться в краї за певними річними циклами і головне – за мінімальної фінансової підтримки органів державної влади. Уже стали давно традиційними міжнародні фестивалі з яскраво вираженою фольклорною чи ширше – народознавчою основою – «Коляда». Заходи, проведені упродовж 15 років, є підтвердженням не лише професіональної організації цих комплексних видовищ із залученням художніх колективів багатьох країн світу (в передостанньому, приміром, взяли участь представники з 14 країн), але й популярності зазначеної форми серед місцевого населення та підтвердження значення народознавчого чинника в культурній практиці регіону і діяльності його керівників. Демонструють ці заходи й те, що населення втомилося від рок-музики та інших її музичних форм із широким використанням стимуляторів і все більше повертається до своїх витоків, базованих на народній культурній основі. Його продовжує фестиваль пісенно-музичного мистецтва «Різдвяні піснеспіви» (ІХ – в 2013 р.), що проходить на різних майданчиках та церквах краю з презентацією відповідного репертуару. І та кількість глядачів, що збирається на перегляд цих програм, зайвий раз засвідчує популярність подібних заходів. Це можна сказати й про аналогічний фестиваль – «Древлянські джерела», який спонукає щоразу приїзд до міста Рівне низки оригінальних художніх колективів етнографічного спрямування з країн далекого зарубіжжя і якісно вирізняє Рівненщину з 272


переліку подібних їй областей, де масова культура активно усуває з побуту етнічний вектор розвитку, нівелюючи традиційні форми поведінки, одягу та відпочинку населення загалом. Приміром, ІХ Міжнародний молодіжний фестиваль традиційної народної культури «Древлянські джерела», що відбувся 21–25 серпня 2010 року за участю іноземних колективів із Латвії, Польщі, Словаччини, Сенегалу, Турції, Чехії, Хорватії та Венесуели, продемонстрував подальше зростання інтересу до «Древлянські джерела» народної художньої спадщини, та й до Рівненщини, як краю, де подібну практику всіляко підтримують – також. Урочистим парадом із музикою й танцями проходили колективи вулицями нашого міста та створювали незабутню феєрію радісного свята і знайомили населення з іншими культурними чинниками. А серед фольклорних гуртів, що представляли народне мистецтво нашої області, були народні колективи: фольклорний гурт «Серпанок» (с. Берестя Дубровицького р-ну), фольклорний ансамбль «Берегиня» (с. Заслав’я Рокитнівського р-ну), фольклорний гурт села Старі Коні Зарічненського р-ну, фольклорний гурт с. Білка Березнівського р-ну, фольклорний гурт «Веретенце» (м. Сарни), фольклорний гурт «Веселики Полісся» (с. Жовтині Володимирецького р-ну), фольклорний гурт «Криниченька» (с. Велике Вербче Сарненського р-ну), фольклорний гурт «Любисток (с. Здовбиця Здолбунівського району). До речі, незважаючи на те, що фактично усі райони області демонструють високу зацікавленість фольклором, однак художні колективи за професійною ознакою і ставленням до успадкування традицій регіонального фольклору яскравішими є саме у північних районах Рівненщини. Подібні завдання ставить перед собою й організаційний комітет Всеукраїнського фестивалю-конкурсу молодих виконавців української народної музики «З народного джерела», даючи змогу переважно інструменталістам із західноукраїнських теренів позмагатися з представниками не менш оригінальних музичних інтерпретацій півдня України чи її Сходу. І це потрібно також підкреслити. Адже не лише споглядання виступів, але й потужні фахові мистецькі змагання учасників стають також надзвичайно привабливими для слухачів і глядачів Рівненщини та й значної кількості учнів спеціалізованих мистецьких закладів. Оскільки лише у конкурсному змаганні і можливе досягнення високого творчого результату. Стратегічною метою проведення подібних заходів, а надто їх організаторів, є, як бачимо, активізація рівня якості культурного обслуговування населення. Тож в області, можна стверджувати на цій підставі, створена навіть своєрідна спеціальна система залучення різних соціально-демографічних груп до подібних форм, тобто чимало заходів культурно-мистецького спрямування організується з орієнтацією 273


на певну вікову спільноту – дітей, молодь та дорослу категорію населення з усім набором притаманних кожній групі ціннісних орієнтацій та форм. Це підтверджує й проведення, приміром, дитячих аналогічних заходів (зокрема Міжнародного фестивалю дитячого фольклору «Котилася торба…» ім. В. Скуратівського з широким відтворенням під час його організації різноманітних лічилок, фольклорних ігор, що проводилися упродовж усіх пір року, а також організацією так званих міжнародних спортивних зустрічей представників країн-учасниць із футболу, волейболу інших рухових видів тощо, що має особливе емоційне забарвлення в дитячій аудиторії і сприяє розширенню міжнародних контактів, кращому пізнанню національних етнокультур, ментальності народу тощо. Та й підхід організаторів до визначення переможців спонукав останніх зосередитися на розмаїтому виборі. Лише на останньому такому заході, що відбувся у місті Дубно, переможців відзначали у наступних номінаціях: ––

––

––

«Краще представлення традиційної культури» – дитячий фольклорний колектив «Алксніукай» (м. Мажейкяй, Литва), ансамбль народної пісні «Світанак» (м. Мінськ, Республіка Білорусь), фольклорний гурт «Земля Живецька» (м. Живець, Польща), фольклорний колектив крайової дитячої «Школи народного мистецтва» кубанського козачого хору ім. В. Г. Захарченка (м. Краснодар, Росія); «Успадкування та відтворення регіональних традицій дитячого фольклору» – фольклорний гурт «Веретенце» (м. Сарни Рівненської обл.), зразковий фольклорний гурт «Калиновий цвіт» (м. Луцьк), фольклорний гурт «Щедрик» (м. Славута Хмельницької обл.), зразковий фольклорний гурт «Любисток» (с. Здовбиця Рівненської обл.), зразковий фольклорний ансамбль «Кирниченька» (м. Іршава Закарпатської обл.); «Популяризація української культури» – фольклорний гурт «Витинанки» (м. Прилуки Чернігівської обл.), зразковий фольклорний гурт «Марічка» (м. Калуш Івано-Франківської обл.), народний ансамбль танцю «Дана» (м. Іллічівськ Одеської обл.).

Це яскраве фольклорне дійство, на думку організаторів, є «… цілющим джерелом національної культури, невичерпною криницею для творчості молодого покоління, що за багато років його проведення посіло гідне місце серед культурно-мистецьких заходів, якими пишається Україна» [10]. До такої, умовно виділеної нами програми, можна зарахувати й конкурсні дійства Міжнародного фестивалю дитячих хорових колективів «Весняні дзвіночки», Міжнародного фестивалю дитячого хореографічного мистецтва «Слідами Мавки», метою яких є стимулювання творчої активності саме дітей. На це розраховані й концертні виступи «Великодних пісне співів», що охоплюють відповідне тематичне музичне розмаїття програм і поступово повертають західноукраїнську молодь в її традиційну систему, сферу існування, значно загальмовуючи негативний, у даному контексті, вплив глобалізаційних чинників. Може тому в області традиційно утримується достатньо високий статус шкіл мистецтв і зростає кількість їх учнів, популярними є хореографічні гуртки у загальноосвітніх школах, Палацах дітей та молоді, клубній мережі?! І взагалі ці майже забуті культурні практики й надалі продовжують активно функціонувати саме на Рівненщині. Пам’ятаючи, що для кращого сприйняття будь-якого виду культури потрібно достатньою мірою оволодіти її мовою, співробітники обласного Центру народної творчості спільно з Рівненською обласною державною телерадіомовною компанією один раз на тиждень готують телепрограму «Азбука ремесел», де глядач має змогу познайомитись із майстрами народного мистецтва області та довідатись про секрети художньої обробки дерева, каменю, художнього ткацтва, вишивки, виробів із при274


родного матеріалу тощо. А постійні народознавчі експонування під час проведення численних свят, творчих звітів тощо це певною мірою стверджують. Для подальшої мистецької самореалізації (адже лише в конкурсному змаганні можна відчути власну художню вартість) і виховання дітей в області також щорічно організовується низка спеціальних заходів. На це, перш за все, розраховані фестивальні програми яскравого патріотичного спрямування. Такими є регіональний фестиваль духової музики «Дзвенить оркестрів мідь…», який, як правило, проводиться до річниці Перемоги у Великій вітчизняній війні на майданах м. Рівне або і готельно-розважальному комплексі «Скольмо» (смт. Клевань) із широким залученням мистецьких колективів з інших областей України: традиційно – з Житомирської, Хмельницької, Волинської, Івано-Франківської [4]. Його обов’язковий тематичний репертуар, низка організаційно-виховних заходів у вигляді марш-парадів і показових виступів, формений одяг учасників тощо дають значний виховний ефект. І хоча участь у ньому беруть не лише дитячі колективі, утім останні домінують і їхні виступи, а особливо безпосереднє прослуховування концертних програм інших учасників, подальше спілкування з ними, дає натхнення і зразок наслідування у подальшій організації власного творчого процесу. Тим більше, що в таких імпрезах представлені й муніципальні оркестри України, інструментарій, спеціальний одяг та ритуальна атрибутика яких явно відрізняється від інших колективів. І це має також важливе виховне й організуюче значення і для керівних структур. Складовою згаданої виховної системи в області, базованої на мистецтві і розрахованої на цю аудиторію, є й Регіональний (VІ – у 2012 р.) відкритий дитячий фестиваль патріотичної пісні «Наша слава козацькая не вмре, не загине!» (смт. Демидівка). Основним завданням проведення фестивалю залишається відродження та популяризація історичної пам’яті й національно-патріотичної пісні, виявлення та підтримка талановитих молодих виконавців. Утім, програмою таких заходів завжди передбачається й низка патріотичних складових: екскурсій історичними місцями району, покладання квітів до пам’ятника козацької слави, відвідання музейних комплексів, виступи у місцевих Будинку культури та сільських клубах сіл Вербень, Малеве, Боремель, Княгинина, Вовковичів і, звісно, Гала-концерти із врученням по їх завершенні усім учасникам пам’ятних сувенірів [4]. Такі заходи залишають помітний слід у свідомості дітей-учасників, адже суміщають приємний відпочинок, організований дитячим санаторієм «Хрінники» та низку патріотичних заходів. У зв’язку з відзначенням чергової річниці (14 жовтня) створення української Повстанської армії, традиційно вже чимало років в урочищі Гутвин Малостидинської сільської ради проводиться обласний пісенний фестиваль «Повстанські ночі», що розкриває ще маловідомий широкому загалу пласт пісенної творчості, пов’язаний з українською Повстанською армією і ставить за мету активізацію національно-патріотичного виховання молоді. У ньому також, крім конкурсної програми відповідного тематичного спрямування, застосовуються форми, що допомагають краще усвідомити події нашого минулого: участь у богослужінні, відвідування музею тощо. Кульмінацією та найбільш емоційною частиною програми фестивалю є вшанування пам’яті полеглих за волю України вояків УПА та покладання квітів до пам’ятного знака в урочищі Гутвин 4 [5], яке сьогодні розбудовується як важлива пам’ятка формування політичної культури молоді, її національної свідомості та пам’яті. Підтвердженням важливості дитячої творчості у вихованні, формуванні здорових духовних потреб дитини, є факт того, що 2013 рік пройшов під знаком виконання Указу Президента України до цієї проблеми. І «Творче жниво», як огляд річних 275


мистецьких здобутків дітей, що відбувся у Палаці культури і спорту «Хімік» 15 грудня, де звітувалися переможці усіх номінацій, здобутих упродовж року у широкій палітрі мистецьких виявів, це повною мірою й засвідчило. Як і підтвердив важливість дитячого культурного розвитку черговий, започаткований у 2010 році, дитячо-юнацький всеукраїнський мистецький конкурс «Бурштинові нотки», проведений у грудні цього ж року у 7 номінаціях на базі музичної школи № 2 у м. Рівне серед майже 500 учасників із майже 20 регіонів України. І приїзд такої кількості виконавців на цей достатньо фінансово витратний захід також засвідчує постійно зростаючу увагу до саме духовного становлення дитини, незважаючи на невпинну і помітну тенденцію у домінуванні матеріальних потреб у сучасному соціумі. Поступово розгортає свою патріотичну діяльність й культурно-археологічний комплекс «Пересопниця», значно розширивши практику екскурсійної роботи, вивчення потреб відвідувачів і, звісно, археологічну тощо. Взагалі, потрібно відзначити, що переважна більшість культурно-мистецьких заходів, що проводиться в краї, має достатньо яскраве патріотичне забарвлення. І причина цього полягає не лише у високій національній свідомості організаторів, а в тому, що керівниками клубної сфери є переважно люди старшого покоління, що розуміють важливість цієї ділянки роботи і намагаються прищепити подібну практику молодому поколінню. Для іншої вікової групи, в умовно виділеній нами програмі, призначена серія міжнародних заходів: молодіжних фестивалів «Партнерське музикування» Міжнародного студентського фестивалю акустичної музики «Я і гітара», «Шоу-західний регіон», які мають понад 20-річний «стаж» на Рівненщині і спрямовані на виявлення фахового рівня молоді в художній культурі, зокрема інструментальному та, частково, вокальному виконавстві. Подібні заходи, незважаючи на загальне падіння духовності в суспільстві, інтересу до навчання на музичних інструментах, певною мірою сприяють утриманню інтересу молоді до цього різновиду мистецтва. Ще один вектор культурної практики на Рівненщині посідають міжнародні фестивалі студентських театрів естрадних мініатюр «Шалантух» та КВК, пік розвитку яких припав, як відомо, на 70 – початок 80-х років минулого століття і які завжди пов’язувалися з безжурним студентським життям, де й предметне поле конкурсних програм базувалося в основному на проблемах вищої школи в усьому її розмаїтті – від спільних поїздок на збирання врожаю до критики навчального-виховного процесу та окремих його організаторів у тогочасній вищій школі. Ці заходи у попередню добу значно урізноманітнювали студентське життя, сприяли набуттю навичок спілкування, популярності освіти, яскравості духовного життя, а також формуванню навіть нової генерації режисерів, що працювали над розробкою цих програм, врешті-решт зробили проблеми молоді та системи вищої освіти відомими не лише самим студентам, а й широким колам громадськості. Згадані заходи, набувши згодом всесоюзного статусу у формі КВН, поступово знову повернулися в молодіжне середовище на регіональний рівень і надалі демонструють свою потрібність як молоді (для розваг), так і дорослим (для усунення недоречностей у роботі з молоддю). І хоча сьогодні їх організують вже інші режисери, часто зовсім з іншим рівнем художньої (сценічної) культури або відсутністю її взагалі (що часто помітно як у примітивізмі назв команд (утім, лише до районного рівня, де все відбувається справді на громадській ініціативі), так і в режисерських інтерпретаціях мізансцен, проблематиці обговорення, конкурсних програмах, костюмах тощо), факт проведення подібних заходів є, поза сумнівом, позитивним, адже вони й надалі підтверджують думку про те, що молодь сама 276


обирає собі своїх лідерів. А така форма й надалі залишатиметься важливим фактором вияву соціальної активності. Тим більше, що проведений підсумковий (у листопаді 2012 року) на базі Національного університету водного господарства і природокористування фестиваль із залученням художніх колективів із ВНЗ Львова, Києва та інших міст України, засвідчили стабільний інтерес до такої форми молодіжної релаксації. Натомість міжнародні фестивалі духової музики «Сурми», як і Всеукраїнський конкурс виконавців на духових та ударних інструментах ім. В. Старченка, виконавців на народних інструментах ім. О. Степанова, являють собою інший вектор дозвіллєвої практики і стають професійною ареною, де молоді фахівці мають можливість довести свою спроможність у професіональній інструментальній сфері. Адже підготовка музикантів має відбуватися не лише в аудиторіях, але й широкій конкурсній практиці. А проведення в процесі заходів майстер-класів та науково-практичних конференцій з проблем виконавської майстерності, історії виконавства, еволюції музичного інструментарію тощо надає їм не лише логічної фахової предметної завершеності, але й підводить певне теоретичне підґрунтя під культурно-мистецьку сферу загалом, дає можливість почути думку фахівців, відвідати індивідуальні заняття, майстер-класи досвідчених музикантів, уточнити стилістико-семантичну складову художньої діяльності, питання інтерпретації музичних творів тощо. На таких заходах, як правило, поповнюють свій склад професіональні художні колективи. Згодом ці матеріали стають набутком студентської аудиторії і виконують свою важливу функцію у популяризації як традицій інструментального виконавства, так і музичної культури в Україні загалом. Окремо слід наголосити на започаткованому у 2011 році міжнародному фестивалі хорової духовної музики «Блага вість Пересопниці», проведеному в однойменному селі, що на Рівненщині, яке дало Європі одну з яскравих пам’яток книжкової рукописної культури – Пересопницьке Євангеліє (1561 р.). І хоча подібного роду фестивалі, на думку їх організаторів, планується проводити раз на три роки, адже вони є достатньо витратними і справді міжнародними за фактором представництва, усе ж культурноархеологічний центр «Пересопниця» поступово перетворюється у справді потужний культурний центр. Адже серед інших його починань – проведення планових розкопок, широкої популяризаторської, екскурсійної діяльності; тут започатковано формування колекції книги-книг – Біблії всіма мовами світу, загальна кількість яких нараховує понад 200. І вже сьогодні у Пересопниці їх є понад 120. Директор цієї установи М. В. Федоришин, – культуролог за фахом і покликанням, випускник кафедри культурології РДГУ, – намагається перетворити згаданий вище Центр і на осередок проведення популярного і вкрай корисного для молоді фестивалю «Коляда», що має майже 20-річну практику його організації на Рівненщині. У цьому ряду знаходиться й міжнародний фестиваль традиційної культури «Металеве серце України», започаткований у м. Рівному в 2012 році, мета проведення якого – демонстрація потенційних можливостей художнього ковальства, його традицій, технічних форм тощо. Надзвичайно оригінальне й гучне дійство з широкою конкурсною програмою, майстер-класами, можливістю спробувати щось виготовити самому, чималою кількістю різноманітних ігрових моментів, розпродажем мистецьких зразків та наявністю художніх каталогів, де можна побачити розмаїття творчих можливостей майстрів, воно залишається надзвичайно притягальною формою для усіх категорій населення, оскільки кожен знаходить на цьому заході щось близьке саме для себе. Подібні заходи певною мірою локалізуються й на всеукраїнських та обласних мистецьких презентаціях: фестивалях естрадної пісні «Пісенна фієста», «Під небом Рівного», 277


молодіжному рок-фестивалі «Тарас Бульба» (м. Дубно), що набув вже міжнародного статусу і з кожним роком лише розширює коло учасників та представницький ряд зірок, що беруть участь у заході і спонукає до проведення подібних заходів у Дніпропетровську, Умані, Вінниці та ін. містах; фестивалі гумору «Лауреат Нобельської премії» тощо. Як результат – всі ці «Музейні гостини» (м. Рівне), «Замкові гостини» (м. Острог), різноаспектні «Музеї однієї вулиці», «Музеї одного села» (РОКМ), що відбуваються з широкою презентацією форм народного одягу, національної кухні, пісенної практики, мистецтва сакральної вишивки та навіть не обрахованих у їх кількості зразків декоративно-ужиткового мистецтва (чорнодимленої кераміки, «поліського серпанку», в’язаної дитячої іграшки, безлічі виробів із дерева та металу, писанки тощо), що експонуються на подібних заходах, все це стає можливим лише тому, що саме на Рівненщині створені і збережені природні, суспільно-культурні та інші умови (зокрема й система організації спеціальної культурологічної освіти, започаткованої із заснуванням у 1971 році Інституту культури) для консервації культурної традиції і народознавчий чинник відіграє тут не останню роль, виступає важливим її стимулятором. Сьогодні лише мала частка цього надбання знаходить своє відображення в текстах колективних, упорядкованих В. Ковальчуком, В. Виткаловим, С. Шевчуком, Ю. Рибаком та ін. («Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся», «Декоративно-прикладне мистецтво Рівненщини» та ін.), або одноосібних монографій місцевих авторів «Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» (Г. Істоміна), «Полотняний літопис України» (С. Китова) тощо), численних монографіях історико-культурного спрямування про волинські міста кінця ХІХ – початку ХХ століття загалом (О. Прищепа) та старовинні містечка краю – Степань (В. Войтович), Межиріч-Корецький (А. Обарчук), Дубно (П. Савчук), Дорогобуж (Б. Столярчук), Острог (П. Смолін, М. Бендюк), Млинів (Є. Цимбалюк); різні вектори народної культурної практики (А. Українець, Т. Пархоменко, А. Обарчук та ін.), низці збірників-довідників про фольклористів, письменників, музикантів, літераторів, художників та загалом митців, упорядкованих Б. Столярчуком, О. Гайдабурою, А. Іляшевичем й іншими краєзнавцями, перших дисертаційних дослідженнях і монографіях про сучасний культурно-мистецький потенціал краю і його постаті (С. Виткалов), а також спеціальних наукових збірниках, що готуються на кафедрах культурології і музеєзнавства, музичного мистецтва та ін. в РДГУ. Їх презентації засвідчили досить високий інтерес місцевого населення до народної культури, стимулювали увагу фахівців до подальшого вивчення народнокультурної проблематики. І продовжити це вивчення й популяризацію художнього надбання краю – чи не найважливіше завдання для усіх зацікавлених осіб, і в першу чергу – місцевих науковців та представників державної влади. Однак, продовжимо аналіз фестивальних здобутків краю. На усі соціально-демографічні групи населення поширює свій вплив соціально-екологічний фестиваль «Біле озеро», який щороку проводиться під гаслом «Від мистецтва – до екології». Основна мета цієї акції – привернути увагу громадськості до проблем збереження довкілля, популяризації національної культури, підняття культурного рівня молоді, збереження краси Західного Полісся, активізації місцевого «зеленого туризму», спорту і відпочинку, молодіжного підприємництва, врешті-решт. У процесі проведення його заходів реалізуються цільові програми, мета яких – вирішення певних соціальних та економічних проблем, пропаганда здорового способу життя, шанобливого ставлення до природи, запобігання негативним проявам у молодіжному середовищі, а також прибирання території, прилеглої до озера, та показові виступи малих водних вітрильних видів спорту тощо [11]. 278


Ці настанови продовжує й молодіжний арт-фестиваль «Майдан», що проводиться у м. Володимирці і є культурними проектом МК «Лемніската», МО «Розмай» та програми обласного радіо «Край». Його мета – аналогічна – формування свідомого екологічного ставлення до довкілля, створення умов для творчого розвитку учасників заходу, залучення молоді до вивчення фольклорних традицій Волинського Полісся, а також пошук нетрадиційних соціально-привабливих форм пропаганди «ідеї екосвідомості» за допомогою нових видів культурно-мистецьких заходів через «зелений туризм», вивчення наших річок у безпосередніх польових умовах. Подібну мету сповідує й обласний етнофестиваль «Бурштиновий шлях» (смт. Володимирець, с. Хіночі) [8, с. 27] з широким набором національної кухні і розваг, та відкритий фестиваль народної творчості «Зелене Купало в літо упало» (м. Корець), в рамках якого проводяться і виставки народних майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, і презентація нових етносадиб району «Села Кореччини запрошують», і купальська феєрія «Ой, пливи, вінок» та багато ін. За формою цей фестиваль є набором синкретичних дійств: мистецькі акції, екологічна експедиція, еко-семінари, фольклорно-краєзнавчі розвідки, сплав на плотах з одночасними береговими, кінними переходами, психологічні тренінги, зйомки відеофільмів тощо. А ще час від часу в краї проводиться й низка інших художніх заходів, не менш цікавих за тематичним наповненням. Заходом місцевого рівня є й фестиваль «Українська класика на аматорській сцені», що проводиться в Палаці культури «Текстильник». Це – обласний фестиваль кращих вистав народних аматорів Рівненщини. Його мета – активізація інтересу молоді до театрального мистецтва, оприлюднення його творчих надбань, пропаганда театральних здобутків України в їх історичній ретроспективі, а головне – розвиток аматорства вже на новому теоретико-методологічному рівні. Утім, у краї значно менше проводиться справді конкурсних заходів, лауреати яких би мали право на адекватну винагороду, приміром: на відповідні пільги як стосовно подальшої участі у концертно-гастрольному житті країни, при вступі до профільних ВНЗ на мистецькі спеціальності (за згодою з керівниками спеціалізованих ВНЗ), коли мова йде про дитячі мистецькі заходи тощо, тим більше, що в практиці України 20-х років подібні речі вже з успіхом використовувалися і мали високий ефект. Тому на часі не лише упорядкування фестивальною практики в регіоні на предмет підвищення її професійного рівня, концентрації фінансового супроводу, врахування «географічного чинника» проведення заходів, але й підведення під ті заходи, відповідальними за які залишаться державні структури, належної теоретико-методологічної бази у формі науково-практичних конференцій, розширення форм заохочення та їх вартості тощо. І в процесі проведення подібних форм не лише Рівненщина, але й, сподіваюся, Україна, нарешті визначиться з роллю, яку повинна виконувати сфера культури на усій її управлінській вертикалі. Адже понад 20-річний досвід розбудови нової держави так і не сформував повною мірою чіткого бачення ролі культури у суспільстві та важливості у культурному просторі митця. Кожна епоха, як відомо, ставить перед культурою і суспільством свої запити, але постійним та незмінним запитом є потреба культури у самовизначенні через розкриття власної природи й визнання традицій як її підґрунтя. В сучасній Україні ситуація зобов’язує висувати ці запити на перший план, акцентуючи необхідність відкриття ознак справжньої культури. До того ж, можна вважати здобуття Україною державної незалежності поштовхом для пошуку ідентичності, автентичності та і взагалі, конструювання того образу, який має бути засвоєним носіями культури як зразок для 279


само позиціонування серед інших культур. «В нашому випадку вийти з життя, що повиснуло в безґрунтовності, наздогнати самих себе, напевно, буде дуже складно, бо свою справжність українська культура має не повторити, не просто відтворити, а створити, народити» [6]. Отже, Рівненщина сьогодні дійсно залишається краєм із потужним фестивальним рухом, що засвідчує як бажання населення брати активну участь у подібних заходах, так і намагання керівних структур галузі організаційно-фінансово підтримувати ці ініціативи. Адже вигода від цього обопільна. Ця практика стимулювала й відродження історичної свідомості населення, активізувала історико – краєзнавчий пошук, що вилився у різноманітні публіцистичні та наукові розвідки про край, сприяв зародженню численних музейних кімнат, музеїв (села, художніх промислів, національного спротиву, окремих особистостей тощо), заснування нових і розширенню існуючих колекцій зразків матеріальної та духовної культури, урізноманітнив та значно збільшив тематичний ряд публікацій та кількість авторів у місцевій періодиці тощо і саме на цій підставі згуртував місцеву громаду. А загалом фестивальна практика, що організується в Україні, переконливо перевершує культурну діяльність і ефективність попередньої доби щодо забезпечення населення художньою продукцією. Вона значною мірою сприяє культурній інтеграції України з країнами-учасницями. І хоча, можливо, в окремих випадках частина цих фестивальних імпрез є дещо слабшими від бажаного рівня стосовно професійного мистецького стандарту з урахуванням вимог сьогодення, організаційних питань, на загал українське населення має добру нагоду долучитися до справжньої феєрії форм художнього виявлення та мислення сучасної людини, розширити свою уяву про культуру, спосіб життя населення інших країн. І в цьому позитивне значення фестивального руху незаперечне. Глобалізація надає людині можливість поряд з основною національною мати ще кілька паралельних ідентичностей: гендерну, етнічну, робочу, зрештою. І ці ідентичності не вибудовуються в ієрархію, а існують паралельно. Автентичність у смислі повернення до витоків може сприйматися не лише у контексті повернення втрачених значень. Виявлення, реконструкція та конструкція значення і ролі культури для людини, її актуалізація, необхідна для збереження самобутності культури значно більше, ніж партикуляризм стосовно вигадування особливих традицій чи унікальних, «автентичних» феноменів, які більше нікому, крім описуваної культури, не властиві. Список використаної літератури та джерел 1. Борейко Г. Д. Культурне життя Рівненщини у 50–60 роки ХХ століття: тенденції та особливості

розвитку: дис… канд. істор. наук: спец. 26.00.01 – «Теорія та історія культури» / Г. Д. Борейко, НАКККіМ. – К., 2010. – 227 с.

2. Виткалов С. В. «Таланти твої, Рівненщино!»: підсумки обласного конкурсу / С. В. Виткалов // Рівне – експрес, 2012. – № (1567). – С. 15.

3. Жигульский К. Праздник и культура / К. Жигульский: пер. с польск. – М.: Прогресс, 1985. – 382 с.

4. Звіт про діяльність Рівненського обласного Центру народної творчості за 2010 рік // Поточний архів Рівненського обласного Центру народної творчості за 2011 рік. – 24 с. 5. Звіт про організацію фестивальних заходів у м. Ровно у 1955 р. // Державний архів Рівненської області (ДАРО). Фонд Рівненського обласного Будинку народної творчості. – Ф.597, оп. 1, од. зб. 53. – 345 арк.

280

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення 6. Іванова-Георгіївська Н. А. Сучасна українська культура у світовому контексті пошуків справжності: мода на традицію: [Електр. ресурс]. – Режим доступу: http: // www. myslenedrevo. com. Ua / studies/uvuk/23.html.

7. Катаєва М. В. У Києві завершилися «Дельфійські ігри» / М. Катаєва // Хрещатик. – 2012. – 11 лип.

8. Никитюк С. «Бурштиновий шлях»: розваги тривають четвертий рік поспіль / Сергій Никитюк // Рівне вечірнє, 2013. – № 49 (2021). – 4 лип.

9. Носов Л. І. Музична самодіяльність Радянської України: (1917–1977) / Л. І. Носов. – 2 вид., перероб. і доп. – К.: Музична Україна, 1984. – 72 с.; іл..

10. Підсумки заходу // Рівне вечірнє, 2010. – 23 трав.

11. Програма тематичних заходів під час проведення еко-фестивалю «Біле озеро» // Приватний архів автора.

Резюме

Аналізуються особливості сучасного розвитку культурно-мистецьких процесів на Рівненщині, акцент зроблено на фольклорному чиннику. Ключові слова: фольклор, культурно-мистецький простір, фестивальний рух, Рівненщина.

Summary

Festival practice of the Rivne area as cultural phenomenon The features of modern development of cultural and art processes are analysed іn Rivne region, an accent is done on a folklore factor. Key words: folklore, cultural and art space, festival motion Rivne area.

8.3. Дитячий вимір фестивальних імпрез в країні: до результатів проведення ХVІ Міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека» (Миколаївська обл.) УДК 7 Початок ХХІ століття ознаменувався, серед іншого, й посиленою увагою, чи краще б сказати, зміною ракурсу ставлення до дітей в усіх вимірах суспільного життя: ухвалено низку Законів щодо вирішення соціальних питань проблемних дітей з метою їх усиновленням і ця практика набуває все більших обертів; для всіх категорій дітей стало більше організовуватися культурно-мистецьких заходів; виникли спеціальні програми у музейній мережі, збільшилася кількість і покращилася якість подібних заходів у клубній сфері, установах професійного мистецтва – філармоніях, де з’явилися навіть спеціальні «дитячі» абонементи; збільшилася кількість науково-практичних конференцій з акцентом на виявлення ролі полікультурного виховання в загальноосвітній школі. Навіть професійні «дорослі» театри розширили практику виховного впливу за допомогою численних дитячих ранків, новорічних феєрій тощо. Це актуалізує й відповідний Указ Президента України про активізацію дитячої творчості у 2013 році. І цей перелік поглиблення позитивного ставлення до дитячої проблематики і розширення її форм можна продовжувати. І вона лише переконує у тих позитивних змінах, що відбуваються в українському суспільстві, яке, врешті-решт зрозуміло, що діти справді наше майбутнє і від того, якими ми їх формуватимемо сьогодні, залежатиме їх і наше зав-тра. Спеціальну літературу, яка б підтверджувала цю тезу, немає потреби навіть наводити. 281


Тож характерною рисою сьогодення є поступове розширення й фестивальної практики, організованої лише для однієї демографічної групи – дітей. Є такі заходи на Херсонщині, Київщині та інших регіонах нашої країни. На Рівненщині яскравим уособленням подібних заходів залишається низка міжнародних та всеукраїнських антреприз рівня «Різдвяні піснеспіви», «Весняні дзвіночки», «Дзвенить оркестрів мідь», «Бурштинові нотки» та ін. ХVІ міжнародний фестиваль фестиваль Помітним етномистецьким «Золотий лелека» (Рибаковка-Миколаїв, заходом у волинському краї є й липень, 2013 р., фото С. Виткалова) Міжнародний фестиваль дитячого фольклору «Котилася торба…», мета якого – залучення дітей до успадкування, вивчення та популяризації дитячого фольклору, виявлення його регіональних особливостей, налагодження культурних зв’язків і творчого взаємообміну між дитячими колективами світу, нейтралізація дії глобалізаційних факторів. Цей захід також має широку представницьку «географію», оскільки його учасники – фольклорні колективи Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Сербії, міст Києва, Луганська, Сімферополя, Дубна, Волинської, Івано-Франківської, Житомирської, Одеської й Рівненської областей та чималої кількості інших країн в інші роки. Мета розвідки – здійснити порівняльну характеристику подібних заходів (на прикладі Миколаївської, Рівненської та, частково, Полтавської областей України), виявивши в ній відмінне і спільне для цієї категорії населення і визначивши їх культурний ефект. Отже, одним із помітних таких заходів є й фестиваль дитячої творчості «Золотий лелека», що проводиться на Миколаївщині уже чимало років поспіль. Автором його ідеї є директор Миколаївської спеціалізованої школи «Академія дитячої творчості», кандидат педагогічних наук Ганна Дмитрівна Матвеєва, під керівництвом якої ця спеціалізована школа досить вдало завершила багаторічний всеукраїнський експеримент щодо ролі полікультурного виховання дітей [5], втілений у спеціальній системі виховного впливу на них засобами мистецтва, організації численних виставок образотворчого мистецтва у своєму регіоні та м. Києві, розмаїті й громадській діяльності і соціальній активності її учасників, якісній системі конкурсного відбору на навчання, інноваційними формами роботи з дітьми загалом тощо. І сьогодні названий вище заклад, витримавши численні перевірки, пройшовши відповідну атестацію Експертною комісією з питань культури, мистецтва і туризму МОН України, дістав дозвіл (ліцензію) на здійснення освітньої діяльності за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст», засвідчивши як власний високий професійний рівень педагогічних працівників закладу, систему організації навчально-виховного процесу, так і увагу до еволюції початкової художньої освіти країни представників профільного міністерства. Повертаючись до витоків цього заходу, слід зазначити, що Фестиваль народжений громадською жіночою організацією «Дія», що сформувалася свого часу під патронатом голови Народно-демократичної партії України В. П. Пустовойтенка в областях республіки і започатковувався як широкий відбірковий конкурсний захід із різних напрямів 282


ХVІ міжнародний фестиваль «Золотий лелека» (Рибаковка-Миколаїв, липень, 2013 р., фото С. Виткалова) художньої творчості (інструментальне (переважно – народно-оркестрове) виконавство, вокальне мистецтво у т. ч. й естрадне, хореографія, декоративно-ужиткова практика в усіх її вимірах, театральне мистецтво, художнє читання та ін.), що проводився упродовж жовтня-березня кожного року по всіх областях України і його переможці діставали змогу безкоштовно бути направленими на узбережжя Чорного моря (Коблево, Миколаїв, Рибаковка та до інших центрів дитячого відпочинку) для участі у підсумкових, фінальних заходах. До 15–20 одиниць учасників (у т. ч. і художніх колективів) від кожної області щорічно направлялися наприкінці червня для участі у конкурсних програмах, організованих під керівництвом згаданої вже Миколаївської спеціалізованої школи «Академія дитячої творчості» (директор – Г. Д. Матвеєва) [5]. І хоча сьогодні помітної організаційно-фінансової підтримки від політичної партії вже немає, алгоритм заходу та його художню яскравість і розмаїтість вдалося зберегти завдячуючи педагогічному колективу закладу, набутому досвіду організації цих культурно-мистецьких імпрез. Усе це мало і має значний культурно-мистецький ефект. Адже тижневе змагання дітей з багатьох країн світу (у різний час – В’єтнам, Росія, Молдова, Білорусія, Грузія, Хорватія, Німеччина, Болгарія, Татарстан та ін. країни, а також представники майже усіх областей республіки) у різних видах мистецтва, спільні шоу-програми, танц-шоу, шоу магії «Учень чародія», Свято Нептуна, конкурс фігур на піску, бал-маскарад від маестро Г. Чапкіса та ще безлічі інших цікавинок, надавало широкі можливості власної самореалізації й знайомства дітей один з одним, з іншою культурою, ментальністю, звичками та багатьма іншими ознаками, які й відрізняють народи один від одного і в той же час було широким творчим полем для репрезентації власної культури представників кожної з країн-учасниць. Одним словом, ці заходи, як ніколи, мали високий виховний і мистецький ефект, адже вдало поєднували відпочинок і активну творчу діяльність, базовану на мистецтві. В Україні сформувалося навіть покоління дітей, які виросли на фестивалі. Треба відзначити, що подібні речі притаманні фактично усім заходам такого спрямування, незалежно від їх офіційного статусу та фінансового забезпечення, яке відбивається в основному на призовому фонді, залученні почесних гостей і формах інформаційної підтримки. Це помітно і на Рівненщині чи загалом волинських дитячих фестивалях, як і фестивальних заходах Херсонщини, Полтавщині чи Івано-Франківщини. Різниця помітна лише у тому, що, приміром, в Опішні (де з 2004 року проводяться 283


дитячі фестивалі гончарства) обов’язковою умовою фестивалю гончарів є виготовлення усіма учасниками традиційної опішнянської іграшки, тобто художнього твору, у якому помітний «опішнянський стиль». Відтак мета заходу – успадкування і поширення саме опішнянських художніх технік (започаткованих і сформованих ще у 1894 році майстернями чинбарства і гончарства) у широкому культурному середовищі, формах наукового забезпечення і згодом – його висвітлення у спеціальній літературі та ЗМІ. І, як помітно з умов конкурсу, Опішня строго дотримується поставлених завдань. Зауважимо, що якщо, приміром, на Західній Україні, декоративно-ужитковою практикою, зокрема й художньою вишивкою займалося майже все жіноче населення упродовж сотень років, забезпечуючи цим власні потреби, заземлені на національнокультурну традицію, то на згаданій вже Полтавщині різні види ремесел функціонували не лише виходячи з традиційної культурної практики, але й значною мірою підсилені розгалуженою і потужною мережею кустарної промисловості і відповідних типів навчальних закладів, що сформувалася у цьому етнорегіоні до середини ХІХ століття (Найвідомішим таким центром став мистецько-технічний заклад, заснований ще у 1878 році Григорієм Галаганом у його маєтку Дігтярі, де вчили столярному, слюсарному, модельно-ливарному ремеслу та ін.). І учні цих закладів були постійними учасниками Всеросійських художньо-промислових виставок. До речі, згадані вище майстерні (як і створені тоді ж повсюдно у Переяславському, Миргородському та інших повітах і містечку Ромнах) згодом були перетворені на потужні промислові заводи і як навчальні заклади перестали існувати. Однак тоді ж (у 1900 році) окремі земства поставили собі за мету, приміром, у кожному повіті Полтавщини відкрити навчальні ремісничі заклади, тобто відновити відповідну мережу шкіл і майстерень. І через рік їх було 19, а за 40 років існування їх кількість становила вже 225 (Миргородська художньо-промислова школа ім. М. Гоголя, Опішнянська струнна майстерня, Переяславська різьбярська майстерня тощо). Звісно, що в одну і ту ж саму річку не можна увійти двічі, і подібне не буде відтворене у повному обсязі в уже докорінно змінених умовах, утім пам’ятати власні витоки культурно-мистецьких традицій цілком доречно і навіть престижно в умовах дії потужних глобалізаційних чинників і масової культурної уніфікації. Цього прискіпливо дотримуються сьогодні і Музей Івана Гончара, і опішнянський згаданий вже спеціалізований навчальних заклад. І в цьому плані «Золотий лелека» є більш інформаційно насиченішим та культурно – дозвіллєвим заходом може тому, що його юридичний менеджер є експериментальним закладом і щороку намагається вносити щось нове у систему організації, форми проведення тощо, розширюючи коло учасників, тоді як заходи, приміром, Рівненщини чи Волині загалом, організовані для дітей, таку мету і не ставлять зовсім, адже особливого експерименту під час їх проведення немає і мета їх організації – не отримання в процесі проведення підтвердження будь-яких наукових гіпотез, а виключно рекреаційна чи конкретніше – культурно-дозвіллєва складова, втілена у рамках спільних (клубними установами, закладами освіти тощо) освітньо – культурних програм. Та й культурна інфраструктура Рибаковки чи навіть Коблево значно слабша, ніж подібний потенціал Полтавщини чи, приміром, Рівненщини. Тоді як в Опішні, враховуючи вік учасників (10–25 років), постійно організовуються різноманітні тематичні екскурсійні програми патріотичного спрямування, що знайомлять із краєм: музеєм-садибою вітчизняного літературного класика М. В. Гоголя, що розташована у Великих Сорочинцах, музеєм Полтавської битви 1709 року, музеєм відомого громадського і культурного діяча Кочубея, Полтавським краєзнавчим музеєм 284


(колишнє приміщення Полтавського земства, збудоване за проектом Ф. Кричевського) та ін., а також передбачено майстер-класи у колишніх садибах славетних гончарів: О. Г. Самаченка, М. Є. Китриша, М. Г. Пошивайла, В. О. Омеляненка та ін. Причому ці майстер-класи проводять як місцеві майстри, так і відомі фахівці гончарної справи з Румунії, Молдови, Росії, Китаю та ін. країн, що є учасниками фестивалів. Майже тотожним чином (тобто оминаючи теоретичну частину – авт.) будують свою освітньо – концертну діяльність і фестивальні заходи мистецька агенція сучасної хореографії «Едельвейс» (м. Рівне) чи зразкові дитячі оркестри «Олександрія» (смт. Любомирка) або «Смига» (смт. Смига), що на Рівненщині, зважаючи, звісно, на вид мистецтва, який лежить в основі їх навчальної роботи та конкурсних виступів учасників. Стосовно культурно-мистецького клімату смт. Опішня, підкреслимо ще раз, то ситуація там дещо інша, але й завдання фестивалю та підґрунтя духовне цих заходів теж дещо інше. Адже зазначена місцевість має потужні традиції кустарної та художньо-промислової діяльності, започаткованої на цих теренах ще у ХІХ столітті системою створення художньо-промислових майстерень. І сьогоднішнє відродження (чи відновлення діяльності) спочатку музеїв художніх промислів та ремесел (Музей І. Гончара), а згодом і фестивального руху, базованого на цій основі, тобто внесення до програми певного ігрового елементу, ставить за мету може й не зовсім відродження подібних промислів, однак, беззаперечно, відновлення багатьох художніх технік, що функціонували на цих теренах у більш ранній період і не лише забезпечували місцеве населення роботою, але й художньою діяльністю, опертою на глибокі народні художні традиції, вкрай потрібні у тогочасному побуті. Тоді це забезпечувало, крім усього іншого, ще й важливий національно-культурний контекст. І сьогодні, на хвилі відродження призабутих форм художньої діяльності, населення знову, звісно, що все це відбувається на більш високому технічному рівні, повертається до тих форм побуту, зручних і екологічно безпечних, а головне тих, що віддавна були притаманні саме цьому місцевому населенню, засвідчуючи цим сталий інтерес до культури минулого і його подальшу підтримку. Щось подібне, знову ж таки, відбувається й на Рівненщині, і зразки чорнодимленої кераміки, як і регіональної вишивки чи ткацтва користуються незаперечним попитом вже не лише у місцевого населення, але й у численних іноземних туристів. Адже все це –національна художня продукція, базована на яскравому (не в сенсі кольору, а сенсі етнічності) орнаменті, зручній формі, значній стилізації тощо. А саме цим живе і захоплюється майже увесь цивілізований світ, що втомився від урбанізації. Цей чинник і забезпечує належний успіх саме декоративно-ужитковому мистецтву, як виду художньої діяльності, найбільш заземленій на синкретизмі. Повертаючись до фестивальних заходів «Золотого лелеки», знаменно, що незважаючи на широке представництво учасників зі Сходу та Півдня України, мовне питання не стало предметом спотикання для учасників. Переважна більшість українців справді досить добре володіла українською мовою, що свідчить про те, що це питання остаточно розв’язане в сучасній республіці і мережа національної освіти успішно і спокійно виконала одне з надзвичайно важливих завдань без особливих проблем. Утім, відмінністю фестивалю є також те, що під час його організації проводяться різноманітні культурно-мистецькі заходи, що посилюють його культурний ефект. У рамках згаданого фестивалю у 2013 році експонувалася ХХШ пересувна міжнародна виставка образотворчого мистецтва дітей, підлітків та юнаків з України, Росії та Казахстану під назвою «Наші кішки», організаторами якої є Інститут художньої освіти 285


Федеральної державної наукової установи РАО (м. Москва) і Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Основний художній потенціал цієї виставки зберігається в Російському музеї образотворчого мистецтва ім. О. Пушкіна (м. Москва). Ця колекція збирається науковцями з 1862 року і дає широку змогу прослідкувати як еволюцію творчих можливостей дітей, так і ракурс бачення ними навколишнього світу, адже час, культурна ситуація в країнах, освітній рівень, зростання культурних потреб беззаперечно накладає свій відбиток на кут бачення проблеми. Художні заходи фестивалю, зважаючи на медіа-підтримку всеукраїнськими телевізійними каналами «FM-TV», «ПЛЮС-ПЛЮС», «MUSICBOX» та ін. транслювалися на 37 телеканалах країн СНД, що дало змогу сотням тисяч дітей та дорослих долучитися до світу дитинства, побачити сучасний світ очима дітей і, мабуть, спробувати наступний раз долучитися до цього культурного дійства, культурний ефект проведення якого цього річ значною мірою забезпечували професіонали, педагоги цієї Школи – Павло Кулішенко та Олена Бреднева. У рамках фестивалю проведено чимало майстер-класів із хореографії, даних блискучим знавцем дитячої психології та сприйняття мистецтва, багаторічним членом журі подібних заходів – народним артистом України Григорієм Миколайовичем Чапкісом (Київ), перевагою яких було намагання зробити надзвичайно доступною усі види технік та танцювальних форм, акцентувати увагу на характерних ознаках того чи іншого хореографічного руху. І все це відбувалося з численними професіональними коментарями, гумором, розумінням ситуації відпочинку і надавало можливість ще безлічі батьків опанувати світ танцю та культури народів світу. Взагалі творча діяльність Г. М. Чапкіса сьогодні є більше переконливішою у, так би мовити, просвітницькій, пропагандистській манері донесення мистецької інформації і саме у цій царині ефект його діяльності чи не найбільший. Саме він упродовж годинної репетиції або майстер-класу робить будь-яку хореографічну інформацію, а особливо танцювальний рух доступнішими, зрозумілішими та виразнішими, здатними до запам’ятовування, наслідування, ніж це відбувається, скажемо без перебільшення, у сотнях художніх студій загалом упродовж року. Його заняття сприймаються як гра, чи краще б сказати, візуальна хореографічна творчість високого професіонального рівня! Корисними були й майстер-класи з образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема забутих технік художньої вишивки, проведені заслуженим діячем мистецтв України Лідією Іванівною Іваницькою (м. Миколаїв), гобелени якої прикрашають театри та інші установи культури Криму й численні приватні колекції. Оскільки все це відбувалося в процесі проведення фестивальних заходів, чимало учасників і всіх бажаючих, відпочиваючих на узбережжі, могли побачити на власні очі стиль роботи майстрині, нові її художні техніки тощо, а також ознайомитися з окремими творчими роботами, спеціально привезеними на фестиваль. Та й сам факт спілкування з відомими людьми, майстрами своєї справи, був надзвичайно корисним для дітей. Традиційно в рамках фестивалю відбувся конкурс хореографічних колективів на кубок Григорія Чапкіса та конкурс вокалістів на спеціальний приз відомого київського музичного продюсера Володимира Бебешка (безкоштовний запис твору у його студії), що надає певної конкурентоздатності серед учасників переважно у старших вікових категоріях. Звісно, що подібний захід не залишився поза увагою педагогічної громадськості України і країн СНД. Тож у рамках фестивалю проведено спільні конференції з Миколаївським обласним інститутом післядипломної освіти (Друга Міжнародна школа 286


та Сьома Всеукраїнська школа методичного досвіду «Розвиток творчого потенціалу учнів загальноосвітніх навчальних закладів у системі полі художнього виховання»). Серед учасників Школи від України брали участь Старова А. М. – кандидат педагогічних наук, доцент, директор Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, Масол Л. М. – кандидат педагогічних наук, провідний науковий співробітник лабораторії естетичного виховання Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук України, редактор журналу «Мистецтво і освіта»; Гайдамака О. В. – начальник відділу науково-методичного забезпечення змісту дошкільної та початкової освіти Інституту інноваційних технологій та змісту освіти МОН України; Локарева Г. В. – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри театральної творчості Запорізького національного університету; Аристова Л. С. – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри мовно-літературної та художньо-естетичної освіти Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, Кібалова Т. В. – методист лабораторії методики художньо-естетичної освіти зазначеного вище закладу. Серед представників Російської Федерації: Алексеева Л. Л. – доктор педагогічних наук, доцент, вчений секретар Федеральної державної наукової установи «Інститут художньої освіти Російської академічної освіти» (Москва), Мухаметзянова Р. С. – директор Автономної некомерційної організації «Центр розвитку та освіти» (Росія, республіка Татарстан), Новікова Г. П. – доктор педагогічних та доктор психологічних наук, професор, ректор Інституту розвитку освітніх систем, головний науковий спеціаліст Федеральної державної наукової установи «Інститут інноваційної діяльності в освіті» РАО, м. Москва, академік МАНПО (Москва). Республіку Білорусь представляла Гуляєва О. Г. – кандидат педагогічних наук, начальник відділу установ освіти і роботи з творчою молоддю Міністерства культури республіки Білорусь. І хоча особливих дебатів з приводу сутності заявленої для обговорення теми, ефективності фестивальних заходів чи проблематики цього явища загалом, як і виявлення ролі Миколаївської спеціалізованої школи у цьому процесі, не відмічалося, адже на це суттєво впливало літо, море, потужна фестивальна культурна програма, неформальне спілкування тощо, сам факт такого представницького зібрання, спілкування науковців з учасниками, викликає повагу і дає всі підстави сподіватися, що все побачене і почуте буде належним чином трансформоване, успадковане і стане надбанням і зразком для наслідування у проведенні тотожних форм. Адже саме науковці не лише спробують узагальнити цей досвід, але й стануть певними його ретрансляторами, передадуть атмосферу фестивалю у художні колективи своїх країн, теоретично обґрунтують доцільність заходу і сприятимуть збільшенню кількості його учасників наступного року. Стосовно змістовної частини цього фестивалю, слід наголосити на наступному. На відміну від жорсткої регламентації фестивальних заходів для такої категорії, притаманних, приміром, фестивалю гончарів, проведеного в Опішні [4] на початку літа 2013 року (конкурсна програма, що виконувалася у спеціальних майстернях зі всім необхідним начинням, передбачала виконання саме «опішнянського» культурного зразка; на його виконання відводилося 10 днів, учасникам надавалися консультанти, витратні матеріали тощо), тут панувала зовсім інша атмосфера, оскільки метою заходу був відпочинок, насичений художнім елементом. (До речі, опішнянські вироби готуються з специфічної сірої глини з домішками відходів металургійних комбінатів Запоріжжя. В цьому полягає й специфіка цієї кераміки і бажання учасників опанувати подібні техніки та секрети майстерності). Тоді як «Золотий лелека», враховуючи дитячий вік, давав широкі можливості для творчого самовиявлення усіх учасників (чи в 287


обов’язковій конкурсній програмі, чи у будівництві фігур на піску, чи у святі Нептуна, чи у Балі-маскараді). Адже, приміром, у різних видах образотворчого і декоративноужиткового мистецтва на виставці демонструвалася одна робота, виконана в домашніх умовах, за якою можна відслідкувати стиль митця, перевірити його технічні можливості, рівень технологічної та й духовної культури загалом тощо, і робота, що виконувалася упродовж трьох конкурсних днів фестивалю. А загалом усі ці культурно-мистецькі заходи спрямовувалися на набуття навичок щодо збереження етнонаціональних ознак, формування поваги до власної етнокультурної практики, розширення міжкультурної комунікації тощо. Адже в багатьох художніх роботах, приміром, з образотворчого чи декоративно-ужиткового мистецтва відтворено виключно національні (регіональні) семантичні чи символічні складові, що засвідчують факт того, що місцеві художні школи чи мережа початкової художньої освіти загалом повною мірою виконує своє високе призначення – підвищувати духовність підростаючого покоління, заземлену на регіональний культурний грунт. Нагадаємо ще раз вже класичний вислів російського радянського піаніста і педагога Г. Г. Нейгауза про те, що таланти створювати неможливо. Утім, цілком реально, продовжував він далі свою думку, формувати культуру, тобто грунт, на якому зростають і визрівають таланти. І чим ширше, чим більш демократична культура, – підкреслював педагог, – тим реальніше поява таланту чи генія [3]. На це і розрахований був комплекс фестивальних заходів, який проходив під гаслом «Розкриємо свої таланти світу». І в цьому контексті він дійсно приніс черговий планований результат, засвідчую це як член журі одного з його художніх напрямів. Загальним зауваженням до цих фестивальних (як і їм подібних в Україні) заходів є те, що діти (за пропозицією вчителів) використовують явно не дитячий репертуар, який зі зрозумілих причин не можуть належним чином відтворити: якщо, приміром, у пісенній творчості (молодша група), то це пісні про невдале кохання, зраду та ін.; якщо у художньому читанні (молодша група), то це соціально загострена творчість Т. Шевченка чи Л. Костенко. І в цьому зв’язку представники декоративно-ужиткового мистецтва явно випереджали усіх учасників саме за тематичним змістом виконаних чи обраних для конкурсу творів. Їх роботи вирізнялися справді дитячим поглядом на світ, життєстверджуючою проблематикою, яскравою кольоровою гамою тощо. Адже, як наголошував голова журі, Народний артист України Г. М. Чапкіс, «творчість – це радість. І саме з цього потрібно виходити в організації художньої роботи з дітьми…» [2]. Позитивним було те, що враховуючи досвід минулих років, проведені напередодні майстер-класи з хореографії, сценічної мови, інших фахових дисциплін значно вплинули на подальшу якість виступів конкурсантів, зробили їх виступи довершеними. Ще однією характерною рисою цього фестивалю є запрошення іменитих гостей. Гостями фестивалю 2013 року були учасниця «Нової хвилі-2009» та музичного проекту «Голос країни – 1» Міла Нітіч, суперфіналіст музичного проекту «Голос країни – 3» Тарас Мельник, переможець музичного проекту «Голос країни – діти» Анна Ткач, а також постійний учасник цих фестивальних заходів, заслужений артист України Андрій Князь (А. Фурдичко) та ін., які й викликали чи не найбільше захоплення у дітей, стимулювали численні фотосесії їх з учасниками. Цілком природно, що багаторічне проведення подібних міжнародних заходів сприяє накопиченню відповідних культурних конкурсних зразків, які стимулюють формування музейних колекцій і в Миколаєві, і в Опішні, і на Волині. Саме за ними можна відслідкувати еволюцію художнього смаку, систему організації художньої освіти, модус 288


художньої культури як учасників, так і педагогів, та й рівень піклування про духовне формування підростаючого покоління також досить помітний за цими художніми зразками. Кожен із цих заходів має відповідну організаційно-фінансову підтримку, без якої неможливим би був призовий фонд (в Опішні, приміром, Гран-прі складає 3.000 грн., є чимало заохочувальних призів із дещо меншою сумою; подібні заохочувальні нюанси є й на Миколаївщині та Волині), залучення професіоналів для проведення майстеркласів, організації виставкової діяльності, екскурсійних поїздок тощо. Так, фестиваль гончарів в Опішні частково підтримує Фонд колишнього Президента України Л. Д. Кучми, партія «Батьківщина» та інші, менш впливові партійно-громадські структури; «Золотого лелеку» чимало часу організаційно-фінансово забезпечувала НДП України на чолі з її головою В. П. Пустовойтенком. Волинські ж фестивальні заходи проводяться за часткового фінансового відшкодування Міністерства культури України, спонсорів і меценатів та місцевих органів державної влади. Вітчизняний класик української педагогіки В. О. Сухомлинський свого часу наголошував на тому, що якби нам (педагогам – авт.) вдалося в ідеалі виховати одне покоління батьків, ми б на багато років вперед вирішили б проблему виховання дітей… І ці фестивалі, здається, й покликані виховати на національно-культурних підвалинах покоління майбутніх батьків, які б згодом продукували покоління собі подібних. Список використаних джерел і літератури 1. Архів міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека» // Поточний архів Миколаївської спеціалізованої школи «Академія дитячої творчості» за 1997–2013 рр. 2. З інтерв’ю з народним артистом України Г. М. Чапкісом, проведеним С. В. Виткаловим 29.06.2013 р. // Приватний архів автора.

3. Нейгауз Г. Г. Об искусстве фортепианной игры. Заметки педагога / Г. Г. Нейгауз. – М.: Музгиз, 1958. – 317 с.

4. План-проспект і Програма ХVІ міжнародного фестивалю дитячої творчості «Золотий лелека», проведеного 24.06–1.07.2013 року на базі відпочинку «Космос». – Миколаїв, 2013. – 6 с. 5. Поточний архів Миколаївської спеціалізованої школи «Академія дитячої творчості» за 2013 рік.

6. Програма міжнародного Фестивалю гончарів, присвяченого пам’яті родини Кричевських. – Опішня, 2013. – 10 с.

Резюме

Здійснено порівняльну характеристику міжнародних фестивальних заходів, що організуються на Миколаївщині, Волині та Полтавщині. Ключові слова: фестивальний рух, дитяча художня творчість, регіональна культурна практика, національна спадщина.

Summary

Festival practice of Ukraine in child’s measuring: to the results of realization of ХVІ of the International festival of child’s work «Gold stork» (Ribakovka-Mykolaiv) Comparative description of international festival measures, which are organized on Mykolaiv, Volyn and Poltava region, is given. Key words: festival motion, child’s artistic work, regional cultural practice, national inheritance.

289


8.4. «Art Jazz Cooperation» у м. Рівне в контексті нових організаційно-мистецьких засобів творчого виявлення митця УДК 791.66 (477.81) Сучасне життя повертає у сферу людського побутування чимало оригінальних мистецьких практик, що через певні, переважно ідеологічні обставини, були вилучені з культурного контексту ХХ століття, значно його збіднивши. Однак час, втрачений вітчизняними митцями, дається взнаки. І сьогодні вони лише починають співставляти свої здобутки з творчістю митців зарубіжних країн, що досягли значних успіхів як у розробці стильової палітри, засобів музичної виразності, акустичних прийомів тощо, так і в сфері теоретичного його вивчення, надолужуючи даремно втрачений час. Тим більше, що навчатися джазовому мистецтву в Україні в організованих формах почали лише наприкінці ХХ століття. Історія вітчизняного джазового мистецтва на теренах колишніх республік СРСР достатньо складна і строката, беручи до прикладу, приміром, досвід прибалтійських республік і центральної частини України. Адже цей вид музичної практики чимало років зазнавав гонінь, переслідувань, утім завжди викликав підвищений інтерес значної кількості шанувальників та звичайних громадян своїми оригінальними звуковими сполученнями, ритмом, манерою виконання й специфічним антуражем, який неодмінно супроводжував кожен виступ будь-якого джазового колективу. Цікавим він був і вокальним контекстом, оскільки за допомогою цього надзвичайно потужного та оригінального «інструмента» – людського голосу – можна було передати безліч відтінків і глибину мистецької думки композитора й виконавця. Маючи у своїй основі народну культурну інтонацію та латиноамериканське підґрунтя, зазначають деякі науковці, джаз викликав інтерес як вияв художньої думки чи загалом культури, протилежної радянській політичній системі, виступав специфічною контркультурою, яка негласно функціонувала у радянській політичній системі та викликала значний інтерес (подібне було, приміром, і з творчістю Володимира Висоцького, касетні записи якого залюбки слухали навіть ті, що публічно забороняли цю творчість) і продовжує існувати сьогодні, маючи вже інше теоретико-методологічне, матеріально-технічне та мистецьке підґрунтя [9]. З історичної точки зору джаз – вид професіонального виконавського мистецтва, що виник на півдні США, а точніше в бідних кварталах Нового Орлеану на межі XIX–XX ст. унаслідок синтезу культури нащадків африканських рабів, яких насильно завозили в західну півкулю планети протягом ХVII–ХVIII століть, з європейською музичною культурою білого населення цього регіону планети. Характерними рисами джазу, як відомо, є його імпровізаційний початок, специфічне звуковидобування, відмінне від академічної музики фразування, а також складна багатопланова ритмічна структура та інтонаційний лад, що допускає відхилення від темперації. Інакше кажучи, формування джазу тісно пов’язане з розвитком фольклору американських негрів, що поступово склався в процесі взаємодії художніх традицій нащадків рабів, вивезених з Африки, з культурою білого населення США, що знайшло своє відображення в таких вокальних формах афроамериканської музики, як трудові пісні, балади, спірічуелс і блюзи. Джаз, як і будь-яка усна культура, може існувати лише в прямих контактах. Завдяки імпровізації він відтворює ігрове начало, яке завжди є в людині. «Людина 290


Фестиваль світового джазу у Рівному (серпень, 2012 р., фото А.Матвіїва) імпровізуюча» – це людина зі спонтанною, важко передбачуваною поведінкою, що тонко реагує на будь-які зміни в музичній ситуації. У цьому сенсі джазове мистецтво є близьким до фольклорного типу музикування. Свого часу відомий економіст К. Маркс стверджував, що «Предмет мистецтва, щось подібне відбувається з будь-яким іншим художнім продуктом, створює публіку, яка розуміє цей вид мистецтва та вміє насолоджуватися красою» [11]. Для джазу, як для жодного іншого вигляду музичного мистецтва, також важливим є значення публіки. Публіка, слухач визначає практику суспільного побутування музичного «продукту», подібного до джазу. У сучасному мистецтвознавстві проблема публіки стала предметом самостійного вивчення в роботах О. Баумгартена, який увів до науки поняття «естетика» і враховував публіку як складову нової науки поряд із творами мистецтва художника та його предметом. У ХІХ ст. ці питання увійшли до поля дослідницьких інтересів німецького композитора, публіциста – Р. Шумана та австрійського музичного критика Е. Гансліка. У XX столітті проблема публіки стала актуальною для соціологів, що обумовлено народженням такого феномену, як «масове» мистецтво. Отже, публіка – основний поціновувач в усіх типах музики. Як відомо, у джазі, чи у будь-якому його стилі, слухацька аудиторія завжди є співучасником виконання. Вона не лише оцінює, але й безпосереднім чином реагує на гру музикантів, підбадьорюючи вигуками виконавця, аплодуючи посеред виконання або після вдалої імпровізації соліста і таким чином стимулюючи і його віддаватися цій музиці повністю. Одним словом джаз, – це ще й видовищний вид мистецтва. Адже в кожному, приміром, симфонічному чи камерному оркестрі є група ударних, саксофоністи, тромбоністи, трубачі та інші 291


музиканти, без яких виконання твору неможливе. Утім, у джазовому складі ці виконавці перетворюються на культурний феномен, який електризує публіку, правда, за умови, що вони відповідають найвищому рівню продукування того чи іншого твору, а публіка – підготовлена до сприйняття цього виду мистецтва. І чи не найбільша кількість існуючих фото з музичної сфери відбиває саме процес виконання чи слухання цієї музики. І це є чи не найкращим предметом дослідження у галузі психології сприйняття. Тож доречно розгорнути більш детально цей аспект аналізу проблеми. У різних видах музики категорія публіки виявляється по-різному. Так, у фольклорі, наприклад, неможливим є розрив між «автором» і публікою. Тут відсутній той специфічний естрадний бар’єр – сцена та естетична рамка, яка різко відгороджує в професійному мистецтві виконавців, – а через них, авторів – від публіки. У своєму дослідженні П. Богатирьов уважав функцію публіки основною мірою відмінності професійного мистецтва від фольклору, адже народну пісню співають усі, її «виконавець» не відокремлений від публіки. «Будь-який слухач – «потенційний майбутній виконавець». Фольклор адресований не стороннім, а самому собі й усім відразу» [1; с. 375]. Склад твору кожного разу залежить від конкретного складу учасників. Естрадний бар’єр є відсутнім не лише в колективному, але й у сольному виконанні. Склад аудиторії та її реакція – репліки, жести, міміка – помітно впливає на те, у якому вигляді твір буде виконано. У своїй філософській розвідці «Миттєвість свята: джаз і семіотика» американський дослідник цього виду культури Шон Сінгер вказує на те, що: «виконання джазу – процес комунікативний та контекстуальний. Слухачі джазу, які є основною складовою цього виду мистецтва, пізнають його, знаходячись на різних рівнях компетенції» [12; с. 20]. Далі автор підкреслює: «Джазове виконання налаштовує тісний зв’язок між музикантами та слухачами. Як і в усному мовленні, тут існують вербальні та візуальні ключові моменти. Виконавець соло повідомляє їх музикантам, які, у свою чергу, доносять їх аудиторії» [12; с. 21]. Шон Сінгер вказує на зв’язок, що існує між задоволенням, яке відчувають слухачі, і творчим зусиллям музикантів. Він зазначає: «Почуття є спонтанними, і слухач зазнає їх автоматично й інстинктивно. Вони народжуються з багатьох зв’язків з того, що виражається» [12; с. 21]. Продовжуючи цю думку, інші американські вчені, Алан Перлман і Денієл Грінблатт, застосовують поняття компетентності до тих, хто слухає джаз і розподіляють слухацьку аудиторію на «внутрішню» та «зовнішню» публіку. Дослідники наголошують на великому значенні «внутрішньої» публіки для повноцінного сприйняття джазу: ««Внутрішня» – це, зазвичай, музиканти. Їх компетентність у даному випадку передбачає те, що вони чують або розуміють гру імпровізуючого джазмена. Вони володіють структурною компетенцією, що означає: ці слухачі здатні розпізнати головні елементи того, що виконується, – гами, арпеджіо, блюзові структури і т. п. «Внутрішня» аудиторія може складатися не тільки з музикантів, а й із «просунутих» шанувальників» [12; с. 23]. Цей вид культури, як і кожен її мистецький підвид, має свої стилі (свінг, бібоп, кул, фрі-джаз тощо), специфічні інструментальні склади, надзвичайно соковиту гармонічну основу, різноманітні електроакустичні ефекти і ще безліч такого, що й вкладається у досить ємне та притягальне поняття – Джаз, що, на відміну від усіх інших видів сучасної популярної музики, потребує певної фахової підготовки слухачів. Одним словом, джаз завжди викликав підвищений інтерес як тих, хто його знав, виконував, цінував, так і тих, хто наглядав за його розвитком у порядку ідеологічної чи мистецтвознавчої критики. Сьогодні цей вид художньої культурної практики починає активно вивчатися [4] і навіть започатковано (ще у 1980 р.) централізоване його навчання у ВНЗ – поки що 292


на рівні Київського державного інституту музики ім. Р. Глієра, який виступає організатором відомих мистецьких фестивалів («Голосієво – 88», «Джазові вечори пам’яті В. Симоненка», «Київські літні музичні вечори», «Міжнародна літня музична академія» тощо), де не лише можна почути справжній професіональний рівень та манеру виконання цього виду мистецтва, але й поспілкуватися чи, принаймні, послухати музичних критиків, які також поступово формуються як новий склад музичної критики в Україні [2, с.148–154]. Є відповідні здобутки у цьому напрямі і по багатьох інститутах мистецтв чи художніх факультетах у Рівному, Вінниці та ін. До речі, Володимир Симоненко був першим дослідником, пропагандистом і засновником професійної джазової освіти в Україні, автором-укладачем першої для радянського культурного простору нотної збірки «Мелодії джазу». Він же став засновником і першого в столиці нашої теперішньої держави джаз-клубу з символічною назвою «Мрія», автором циклу передач «Абетка джазу» на Українському радіо. Саме за ініціативою В. Симоненка було створено відділ «Музичне мистецтво естради» у колишньому Київському вищому музичному училищі ім. Р. Глієра та Джазову асоціацію України. Та й знамениті сьогодні «Літні школи виконавської майстерності», перетворені згодом у «Міжнародну літню музичну академію» – своєрідну систему майстер-класів видатних музикантів-майстрів виконавського мистецтва – це також його ідея, реалізована вже після смерті цього видатного музиканта та громадського діяча. У сучасній Україні це явище беззаперечно визнане як елітарне і достатньо не чисельне за кількістю як учасників, так і виконавців і помітно виявляється у таких його фестивальних проектах, як «Коктебель» (Крим), «Дой Дж» (Донецьк), «Дніпрогастроль», «Єдність», «Атлант-М» (Київ), «Джаз без..» (Львів), «Джаз-Карнавал» (Одеса), «New Cooperation» – Art Jazz Cooperation» (Луцьк – Рівне) та ін. Повертаючись до витоків цього явища, слід згадати, що стимулятором розвитку цього руху в Україні можна вважати фестиваль «Донецький джаз», що виник у 1969 році, і після якого з цього напівлегального середовища вийшло чимало популярних музикантів, які згодом стали законодавцями джазового стилю загалом: Ігор Бугмат, Олег Лундстрем, Георгій Гаранян, Анатолій Кролл, Енвер Ізмайлов та ін. У 2001 році, після років забуття та заборон, «До Дж» відродився зусиллями численних ентузіастів, перетворившись у сучасне елітарне мистецтво, втілене в творчій діяльності багатьох яскравих джаз-бендів. У країні розпочалася низка фестивальних заходів [2, с. 148–154.]. Однак повернемося до розгляду окресленого вище питання. Залишаючись, перш за все, феноменом афро-американської культури, система музичної мови джазу поступово стає інтернаціональною, тобто формує своїх знавців і її поціновувачів у різних регіонах планети і спонукає до ґрунтовного його вивчення. На Рівненщині ця музика також має своїх шанувальників, адже її звукова та ритмічна система поступово закладалася у свідомість місцевого слухача багатолітньою творчою працею знаних у краї музикантів – О. Гайдабури, В. Пасічника, І. Данилюка, О. Заходякіна, В. Ворон та ін., які й спонукали місцевих жителів обережно відходити від сприйняття лише мажоро-мінорної класичної музичної системи. Цьому сприяла також й поява згодом книги О. Гайдабури та Б. Столярчука «Ритми Рівненського джазу», у якій здійснено спробу синтезування подібного досвіду та зберегти імена перших виконавців і їх колективи та репертуар. Мета цієї розвідки – проаналізувати етапи становлення джазового фестивального руху на Волині. Фестиваль «Art Jazz Cooperation» був заснований у м. Луцьку 2007 року з ініціативи Олега Баковського, Олександра Трофимчука та Сергія Гемберга і став продовженням 293


іншої музичної імпрези – «New Cooperation», що розпочав свої перші кроки 2005 року. Тоді ж до цього дійства приєдналися й митці Рівненщини. «Аrt Jazz Cooperation» об’єднує в собі не лише широку концертну програму, але й безліч інших цікавих моментів. Йдеться про майстер-класи представників провідних музичних гуртів і виконавців, метою яких є неформальне спілкування, презентація своїх здобутків. Це також й фотоЗірка світового джазу Ніно Катамадзе конкурс «Джазові емоції» – і автор цієї книги оригінальна всеукраїнська (м. Рівне, серпень, 2012 р.) фотозбірка конкурсних робіт із джазовою тематикою, у якій змагаються професіонали та аматори – імпровізаційний малюнок «Квік Пік» або «Лінія джазу» – художнє бачення та візуальне відтворення «почуттів» під час звучання певної музичної композиції художником. І це була одна з найбільш пам’ятних ознак фестивалю. Фоторяд із цього фестивалю дійсно вражає своїм психологічним баченням даного виду мистецтва і специфічним баченням самого митця в процесі творення ним музичної композиції. Вражає він і високою майстерністю художника, здатного все це побачити та оперативно відтворити на аркуші паперу. Одним словом, ці замальовки є візуальною історією специфічної музики. Мета фотоконкурсу – популяризація джазової музики через візуальне висвітлення джазових концертів, вечірок, музикантів, музичних інструментів, що різними засобами передають неповторну атмосферу цього мистецтва. До речі, автори фотографій (понад 100), надісланих на цей конкурс, є справді шанувальниками і знавцями даної музики, що помітно по обраному ракурсу, загальній зацікавленості музикою, ставленням до творчого процесу тощо. У той же час ці фото демонструють зовсім інший мистецький світ виконавців. Адже їх вираз облич, поз, зафіксований через фотооб’єктив майстра, помножений на широкі можливості сучасної техніки, засвідчує надзвичайно високу напругу, глибину думки, перебування у стані екстазу і ще багато чого, що не можна побачити на концертах класичної музики. Іншими є й фото слухачів цього специфічного музичного мистецтва. До речі, під час виступів самобутніх та обдарованих музикантів глядач може не лише слухати музику, але й візуально споглядати, як з-під пензля Художника прямо на очах, за час звучання музичної композиції, народжується Живописна картина – матеріалізована музика. Тож музика, глядач, незабутня атмосфера живого спілкування спонукають цікавих художників на справжні твори мистецтва, що користуються неабияким попитом як у публіки, так і музикантів. 294


Нагадаю, що активна – в одному випадку й опосередковано-пасивна, – в другому, – участь публіки – це те, що розмежовує джаз і класичну музику. Джазовий слухач залучений до процесу імпровізації; він активно впливає на виконавців. Відомий джазовий піаніст Річмонд Браун підтверджує це, описуючи складнощі в спілкуванні з публікою: «Слухач увесь час попереджає: відбуваються нескінченно малі передбачення, чи буде наступна подія повторенням будь-чого, або це буде чимось іншим. Виконавець постійно або підтверджує, або спростовує ці передбачення в уявленні слухача. Так, якщо виконавець починає повторювати що-небудь, увага слухача знижується з моменту, коли успішно передбачається те, що відбувається. Потім, якщо повтори продовжуються, інтерес знову підвищується, і слухач зацікавлюється» [13; с. 74]. Навмисний розрахунок на слухача – розрахунок, характерний саме для мистецтва джазу: тут авторський задум реалізується через активну співтворчість із слухачем. Виконавець орієнтується на використання не лише демонстрації своїх творчих потенцій, але й потенцій слухача, на асоціативність його музичного мислення. Знаючи засоби дії на публіку, джазмен певним чином стандартизує музично-виразні засоби, «шліфує» відповідні прийоми, добре усвідомлюючи, що той або інший відомий йому прийом викличе в слухача вигуки схвалення. «Слухач і поціновувач джазу чекає від імпровізатора автоцитат, імпровізатор, у свою чергу, йдучи назустріч цим чеканням, свідомо повторює колись вдало знайдене, а в процесі підготовки до імпровізації може й свідомо готувати «про запас» ті або інші елементи імпровізації», – відзначає С. Мальцев [10; с.10]. Утім, повернемося до подальшого аналізу рівненських мистецьких імпрез, що відбулися останнім часом. «Хореографія. Джаз-денс» – минулорічний захід, що відбувся з хореографічною підтримкою першого в Західній Україні професійного колективу «Light Dance Company», що набув яскравої репрезентації та спонукав широке обговорення в середовищі музикантів і загалом людей, причетних до мистецтва. Він («Light Dance Company» – С.В.), до речі, мав широке обговорення і після виконання не менш оригінальної програми за підтримки симфонічного оркестру Рівненської обласної філармонії, що засвідчує факт широкої експериментальної діяльності саме в музичному мистецтві. «Art Jazz Cooperation» за свою п’ятирічну історію представив жителям волинського краю чималу кількість не лише кращих колективів світу (Польщі, Німеччини, Чехії, Росії, Ізраїлю, Сполучених Штатів Америки та багатьох регіонів України), але й дав можливість показати своє вміння виконувати джаз місцевим художнім колективам. Серед учасників фестивальних заходів завжди було чимало іноземних гостей, які своїми виступами здобули прихильність українських шанувальників мистецтва. Тож нагадаємо коротку історію цього дійства в краї в особах. У 2008 році на наших теренах виступало чимало відомих джазових дуетів: Джазтріо під орудою О. Баковського (м. Луцьк) та Валерій Колесніков (м. Донецьк); «Z-band» Ігоря Закуса (м. Київ); В’ячеслав Полянський та джаз-дует «Ольга Войченко і Сергій Капелюшок» (м. Київ); «Жан-Пьєр Фрьолі та Олексій Боголюбов» – джаз-дует (Німеччина – Україна); Пікардійська терція (м. Львів); Jazzband – «Art Time» (смт. Клевань); «Тетяна Балакирська та Олексій Наджаров»; джаз-дует (м. Москва); Monorail Quartet (США – республіка Польща). 2009 рік приніс також низку яскравих музичних вражень. І це помітно не стільки по колективах-учасниках, але й репертуару, що поступово набував філософського змісту: – Енвер Ізмайлов; Джаз-тріо Юрія George Виноградова (Україна); Лешєк Драніцкі (Польща); Брас-ансамбль «Каприз», солісти Большого театру (Росія); Олег Скрипка та Джаз-кабаре «Забава» (Україна); JT FRESH (Україна); Н. Шацька (Росія); Пікардійська 295


терція (м. Львів); Monorai lQuartet (США – Польща); «Z-band» Ігоря Закуса (м. Київ); згадані вже Жан-Пьєр Фрьолі та Олексій Боголюбов – джаз-дует (Німеччина – Україна); Тетяна Балакирська та Олексій Наджаров – джаз-дует (м. Москва); В’ячеслав Полянський та джаз-дует «Ольга Войченко та Сергей Капелюшок» (м. Київ); «Art-Time» (смт. Клевань); Джаз-тріо О. Баковського (м. Луцьк) та Валерій Колесников (м. Донецьк). У 2010 році представницький ряд виконавців не лише розширився кількісно, але й зріс якісно: «Біг-бенд ПДМ» (Україна, Рівне); Sound Plus (Україна); Ukrapol (ПольщаУкраїна); Джаз-тріо Б. Гуменюка (Україна); Lela Brasil Project (Україна); Luchesk Band (Україна); Lela Brasil Project (Україна); – Free Spoken Band & Т. Балакірська (Росія); Peter Lipa Bend (Словаччина); «Mansound»; «Резус Блюз»; Дует «Рукомойніков та Давидов»; JT Fresh (всі – Україна); Н. Шацька (Росія); Олег Скрипка та Джаз-кабаре «Забава» (Україна). До речі, рівненський «Біг-Бенд ПДМ» (кер. – В. Пасічник) має достатньо оригінальний склад учасників, сформованого з 5 саксофонів, 4 тромбонів, 5 труб, фортепіано, басгітари та барабана. А позаминулорічні (2011 р.) мистецькі здобутки фестивалю слухачі ще добре сьогодні пам’ятають. У 2012 ж році рівненчани мали змогу почути інших представників цієї культури й співставити авторські манери, технічну сторону виконання, мистецьку практику джазових груп Polar Expedition Jazz Quartet (Україна – Польща – Норвегія – Швеція), Dislocados (м. Київ), Banderas Blues Band (м. Харків), джаз-квінтет із м. Луцька, тріо Беати Главенкової (Чехія) – всесвітньо відомого чеського композитора і джазової піаністки та згаданий вже Діксіленд Інституту мистецтв РДГУ «Бен-Джокер» (м. Рівне). Цікаво також, що любителі цього виду мистецтва могли й продовжити спілкування вже у перший день проведення заходу з учасниками дійства у нещодавно збудованому барі «Blues & Jazz», розташованому по вул. 16 Липня, 7 під час Джем-сейшн, де відомі джазові музиканти та вокалісти безкоштовно проводили низку майстер-класів для місцевих музикантів. Узагалі, треба відзначити, що організатори цих фестивальних заходів намагаються щорічно запрошувати зірок джазового мистецтва, оригінально урізноманітнити програму заходів, щоб інші учасники мали перед собою певний культурний стандарт, відчували тенденції розвитку цього специфічного виду художньої культурної практики. Підвищену увагу викликала й участь у фестивалі відомої грузинської співачки та громадського діяча Ніно Катамадзе – випускниці вокального факультету Батумського державного музичного інституту і її групи INSIGHT (художній керівник – Гоча Качейшвілі), що виконує достатньо складну, філософську музику і спонукає, як зазначено в її прес-релізі, – «… до роздумів над проблемами вічності життя людини, змушує її співпереживати, співчувати та сподіватися…» [6]. Інструментальна група «Insight» складається також із досить відомих музикантів достатньо широкого обдарування: Гоча Качейшвілі (гітара; грав свого часу у скандально відомих групах «Арбалет», «Бедлам», квартеті «Vin Sait». Виконував обов’язки дизайнера у фільмі «Missing» (1994–1995 рр.) у режисера Т. Цикаридзе; він – автор музики до вистави «Enchorial» (1993 р.). Давід Абуладзе (ударні інструменти; музичну кар’єру розпочав у групі «Контрабанда» (1993 р.; учасник інструментальних груп «Outsider» (2000 р.), «Гість» (2002 р.), «Guliko Janturia Jazz Quintet» (2002 р.), «Tatuza Kurashvili Jazz Quartet» (2003 р.; з 2003 року учасник групи «Insight». Уча Гутунава (бас-гітара; засновник, спільно з Г. Качейшвілі, групи «Insight»). Відзначена у численних та престижних номінаціях мистецької Росії, Вірменії і Грузії («Краща співачка року» – 2002–2003; «Краща оригінальна музика», «За видатний вне296


сок у розвиток грузинської музики», 2004; XVII премія клубу «16 тонн» Золота Горгулья. Номінація World music, Росія та ін.), маючи з десяток яскравих альбомів («Ordinary Day» (2003), «Nino Katamadze & Insight» (2004), «Black» и «White» (2006), «Blue» (2008), «Red» (2010), «Green» (2011) тощо, а також DVD «… Start New Peaceful Day…» (2005), «Red. Line» (2011) та записи саундтреків до фільмів: («Vashli» («Яблуко»), режисер – Ірина Креселідзе, Грузія, 2000; «Дорога к Спасителю», режисер – Михайло Борашвіли, Грузія, 2004; «Оранжевое небо», режисер – Олександр Кириєнко, Україна, 2006; «Жара», режисер – Резо Гігінейшвіли, Росія, 2006; «Інді», режисер – Олександр Кириєнко, Україна, 2007; «Домовий», режисер – Карен Оганесян, Росія, 2008; «Трасса М-8», режисер – Олександр Грабарь, Росія, 2008; «Убити Короля», режисер – Олександр Атанесян, Росія 2008), учасниця поважних міжнародних джазових фестивалів, організованих у різних мистецьких форматах, в Единбурзі, Лондоні, Брістолі, Скарборо (Великобританія), Москві, Санкт-Петербурзі, Калінінграді, Архангельському (Росія), Давосі (Швейцарія), Ніцці (Франція), Тбілісі (Грузія), Анталії (Туреччина), Києві, Донецьку, Коктебелі (Україна) та багатьох інших містах світового джазового мистецтва [4], Ніно Катамадзе продемонструвала місцевим слухачам та гостям заходу, що вона є справді однією з кращих співачок сучасності і цей вид художньої культури з кожним таким виступом лише збільшує число прихильників та шанувальників нового, «старого» мистецтва на ім’я Джаз! При сприйманні джазу існують, як відомо, певні норми слухацької поведінки, не характерні концерту класичної музики, чи навіть будь-якому музичному дійству. Так, приміром, прийнято оплесками зустрічати початкові такти знайомої мелодії джазового стандарту або якійсь цитати чи кліше відомих виконавців. У такий спосіб публіка співпереживає разом із музикантом, стаючи співвиконавцем. Відомий у світі джазовий піаніст і композитор Дейв Брубек із цього приводу стверджував: «Публіка – п’ятий член нашого квартету» [8; с. 297]. Зазвичай джазові концерти відвідує підготовлений, обізнаний слухач. Він знає, як поводитися, у яких випадках плескати та коли свистіти або сидіти тихо. Якщо більша частина аудиторії представлена саме такими співучасниками концерту, то на її тлі різко виділяється слухач академічних концертів, так само, як і навпаки. По-європейському вихований слухач теж емоційно не віддалений від твору, але ця співучасть має інший характер. У музиці академічної традиції неможливо собі уявити, щоб виконання переривалося аплодисментами, вигуками, тим більше свистом після найбільш вдалих соло. За класичними канонами музичної естетики аплодисменти є прийнятними лише після виконання всіх частин твору. Не можна аплодувати навіть у паузах між частинами симфонії або сонати. У джазовій етиці емоційна чутливість на виконування – норма. Слухач може підтоптувати в такт, розгойдуватися, неголосно підспівувати або, навпаки, відкрито виражати своє незадоволення. Джазовий слухач не піде на концерт джазової музики «із пристойності». Він – активний співучасник музичного дійства. Активна й опосередковано-пасивна участь публіки – це те, що, як уже наголошувалося, розмежовує джаз і класичну музику. Джазовий слухач залучений до процесу імпровізації, він активно впливає на виконавців. Навмисний розрахунок на слухача – розрахунок, характерний саме для джазу: тут авторський задум реалізується через активну співтворчість із слухачем. Виконавець орієнтується на використання не лише демонстрації своїх творчих потенцій, але й потенцій слухача, на асоціативність його музичного мислення. Знаючи засоби дії на публіку, джазмен стандартизує музичновиразні засоби, «шліфує» певні прийоми, добре усвідомлюючи, що той або інший відомий йому прийом викличе в слухача вигуки схвалення. 297


Тож рівненська публіка, що була присутня на концерті, повною мірою демонструвала, що вона є справді і «джазовою», любить цей вид мистецтва і завжди з радістю сприймає черговий сюрприз від організаторів. Як і належить це робити у подібних випадках музично освіченій публіці. А знайомство зі ще одним видом художньої культури лише розширює межі духовного світу наших краян. І місто Рівне у цьому процесі посідає далеко не останнє місце, принаймні ще один обласний фестиваль джазового мистецтва («Рівненський джаз-марафон») за участі провідних джазових колективів Волині), проведений вже у березні 2013 року на базі місцевого Національного університету водного господарства і природокористування, це у черговий раз підтвердив. Не менш насиченою й оригінальною була програма фестивалю, одночасно проведена у м. Луцьку, де крім традиційних конкурсних програм, відбулося відкриття конкурсу флористичного мистецтва «Квітковий джаз» (створення об’єкту з рослинного матеріалу), в якому взяла участь Катерина Федончук, Академія флористики та ГО «Суцвіття», майстер-клас для журналістів та культурних оглядачів, майстер-клас для музикантів від норвезького барабанщика Девіда Сандбі (Луцький замок), майстеркласи для музикантів та дорослих із сучасної травомотанки (створення музичних інструментів) від згаданої вже К. Федончук. На жаль, через певні обставини (скоріше за все – фінансові) наприкінці серпня 2013 року фестиваль хоча й відбувся, утім лише в дводенному форматі (30–31 серпня), одночасно у містах Рівному та Луцьку (Замку Любарта), однак не з меншим розголосом, адже мистецькі заходи розпочалися ще 25 серпня і створили у місті відповідне інформаційно-культурне поле для сприйняття такої музики. До речі, у цьому фестивалі кількість місцевих музикантів була досить обмеженою; взяли участь лише рівненські групи «Mystery» та «Jade Street», виступ яких відбувся 25 серпня під час святкування Дня міста у форматі «Джаз під відкритим небом». Тоді ж відбулося й відкриття традиційної вже фотовиставки «Джазові емоції», в якій чимало було представлено художніх замальовок із цих фестивальних антрепрез у виконанні керівника рівненської рокгрупи «От вінта» Юрія Журавля, достатньо різнобічно обдарованого митця. Ця виставка залишила по собі надзвичайно сильні емоційні враження ще й тому, що низка робіт була виконана безпосередньо під час звучання музичного твору, тобто стала миттєвою реакцією одного митця на творчість іншого. Залишаючи осторонь характеристику Ю. Журавля як керівника згаданої вище рок-групи, нагадаємо, що в його активі є й багато вартісних образотворчих робіт, зокрема саме він ілюстрував відомі книги сучасних українських письменників – братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», публіцистичну збірку «Мальована історія Незалежної України» (2013 р.), «Мазепа. Крок до правди» (книга для дітей) та ін. [7]. Тому ця виставка лише додавала емоцій до вже прослуханої музики. Вона стала своєрідним її емоційно-візуальним продовженням. А оскільки процес творення відбувався безпосередньо біля сцени, то слухачі та глядачі мали широкі можливості споглядання народження художнього (графічного) твору, обумовленого звучанням музики. Подібна форма транскрипції джазового мистецтва засвідчила постійний пошук організаторів дійства. Із найбільш помітних учасників останнього фестивалю – італійський вокаліствіртуоз Борис Саволделлі, який часто виконує свої твори без інструментального супроводу і за допомогою лише власного голосу імітує всі інструментальні партії – скрипки, труби, ударних, бас-гітари, віолончелі, використовуючи при цьому значний арсенал електронних засобів для живої обробки звуку; Це і естонський квінтет Танела 298


Рубена – композитора, Голови Естонської джазової асоціації, лідера квінтету (ударні), за участі Крістіана Рандалу (клавішні), Кадрі Вууранд (вокал), Тааво Реммеле (контрабас) і Райво Тафенау (саксофон), а також українських «Crystal Quartet» О. Боголюбова (клавішні), у складі якого Олексій Герман (труба), Валентин Корнієнко (контрабас), Сергій Табунщик (ударні). Не можна не згадати серед гостей і визнаного барабанщика з Чикаго Френка Паркера, який виступав разом із молодими українськими джазовими виконавцями А. Арнаутовим (контрабас), А. Литвинюк (фортепіано), Т. Баковським (саксофон) та вокалісткою з Польщі Анною Анджієвською, відомих українській публіці за концертами у Дніпропетровську та Києві. Нагадаю, що Ф. Паркер є членом Міжнародної Асоціації викладачів традиційного джазу і викладає курси ударних інструментів не лише в університетах та коледжах США, – зазначається у його прес-релізі, – але й в Україні [3]. Це можна сказати і про деяких інших музикантів-учасників заходу, які саме цим, тобто педагогічною діяльністю, також справили відповідне враження на українських любителів і професіоналів цього виду мистецтва. До новинок серпня 2013 року – чи не вперше в Рівному проведено кілька публічних лекцій та майстер-класів Олексія Когана під загальною назвою «Слухаємо музику разом» («Blues&Jazz») та традиційне «Джазове Кіно», де було продемонстровано фільм «Наша Гостинність» (1923 р.) за участі відомого піаніста О. Боголюбова, випускника першого ВНЗ в Україні, де джазове мистецтво вивчається як окрема спеціальність на рівні освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» – Київського державного Інституту музики ім. Р. Глієра, що відбулося у кінотеатрі «Ера», там же презентувала свою творчість і група «Babooshki» (Польща – Україна). Тобто представники джазового мистецтва повною мірою розуміють, що для власного успіху їм потрібна професійно підготовлена публіка. І її вихованням займаються повною мірою. Якщо порівняти минулорічні фестивальні заходи з тими, що відбулися у серпні 2013 року, то вони хоча й поступаються за кількістю представників, утім є не менш яскравими і емоційними. І в цьому велика заслуга організаторів та спонсорів фестивалю – С. Гемберга та О. Каштана (м. Рівне), Б. Климчука, О. Баковського (м. Луцьк), які постійно намагаються розширювати ракурс подання джазових композицій і підтримувати емоційне поле сприйняття цієї музики, створюючи справжнє свято для слухачів. Крім уже відомих і надзвичайно емоційних та популярних у рівненської публіки фото експонувань «Джазові емоції», які подають і залишають в історії виконавства найбільш яскраві моменти концертних виступів музикантів, на яких схоплено стан творення музичної композиції, відбулося, як зазначалося у прес-релізі фестивалю, й представлення інших видів мистецтва, органічно вплетених у тему джазу, які були представлені як виставка хенд-мейд майстрів та імпровізаційний малюнок «Квік Пік», а також особлива джазова арт-інсталяція за участі фотографа. Одним словом, цей фестиваль у черговий раз виступив специфічним струсом духовного поля Волині, засвідчив широкий експериментальний пошук західноукраїнських організаторів дійства і залишив по собі надзвичайно високе емоційне враження. Він також зайвий раз засвідчив, що в країні наявна вже значна частина культурноактивного й художньо освіченого населення, яка стимулює й митців у наданні її високоякісного культурного продукту і за цей якісний продукт вона здатна платити.

299


Список використаної літератури та джерел 1. Богатырев П. Г. Фольклор как особая форма творчества: моногр. / П. Г. Богатырев, Р. О. Якобсон // Вопросы народного творчества. – М.: Искусство, 1997. – С. 369–383.

2. Давидовський К. Ю. Мистецькі проекти – Міжнародний фестиваль «Київські літні музичні вечори» та «Міжнародна літня музична академія» – у культурно-мистецькому середовищі Києва 2000–2010 рр. / К. Ю. Давидовський // Актуальні питання культурології: альманах наук. т-ва «Афіна» кафедри культурології Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. Вип. 10: у 2-х тт., т. 2. – Рівне: РДГУ, 2010. – С. 148–154. 3. Програми фестивалю, репрезентовані у містах Рівному та Луцьку 31 серпня – 1 вересня 2013 р. // Приватний архів автора.

4. Див., приміром, регіональні публікації: Білевич О. Ми слухали джаз / О. Білевич // Волинська газета. – 2008. – 28 верес.; Булда М. Естрадно-джазова музика в акордеонно-баянному мистецтві України другої половини ХХ – початку ХХІ століття: композиторська творчість і виконавство / Марина Булді. – Х., 2007; http: // visitlutsk.com / institution / ua / mizhnarodni jfestival – art – jazz – cooperation; http: // www. unicordis. Org / culture / news / 7 та ін., зокрема й наші публікації з цієї проблематики. 5. Див.: http: // www. usadba-jazz.ru/content / view / 19 / 31 /; http: // www. art-mania. ru / content / view / 81 / 41 /.

6. Див.: http: // www. antalyajazzfestival. com / Jazz Festivaling/index.html).

7. З інтерв’ю С. Виткалова з Ю. Журавлем, проведеним під час фестивалю 30.08.2013 року // Приватний архів автора.

8. Коллиер Дж. Л. Становление джаза: популярно-исторический очерк / Дж. Л. Коллиер; предисл. и общ. ред. А. Медведева; пер. с англ. – М.: Радуга, 1984. – 389 с.: ил.

9. Коллиер Дж. Становление джаза: популярный очерк / Дж. Коллиер; Пер. с англ.; ред. А. Медведева. – М.: Радуга, 1984; Симоненко В. Українська енциклопедія джазу / В. Симоненко. – К.: Центрмузінформ, 2004. – 232 с.; Тракало О. М. Європейський джаз другої половини ХХ століття / О. М. Тракало // Актуальні питання культурології: альманах наук. т-ва «Афіна» кафедри культурології Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. Вип. 11. – Рівне: РДГУ, 2011. – С.41–45.

10. Мальцев С. М. О психологии музыкальной импровизации: исслед. / С. М. Мальцев. – М.: Музыка, 1991. – 88 с.: нот. 11. Маркс К. Из ранних произведений / Маркс К., Энгельс Ф. – М., 1956.

12. Сингер Ш. Мимолетность праздника: джаз и семиотика / Ш. Сингер // Jazz квадрат. – 1998. – № 7 (9). – С.19–23. 13. Там само.

14. Sargent W. Jazz. Hot and Hybrid / Sargent W. – New York: Da Capo Press, 3rd edn, 1975. – 198 p.

Резюме

Розглядається сутність джазового мистецтва та специфіка проведення cучасних джазових фестивалів на Волині. Ключові слова: фестивальний рух, джазова агенція, мистецьке життя, конкурси, особистість, художня творчість, культурна діяльність.

Summary

«Art Jazz Cooperation» in Rivne: to history of becoming of jazz festival on Volyn The jazz art essence and specific of modern jazz festival organization in Volyn are examined here. Key words: festival movement, jazz agency, art life, competitions, personality, artistic creativity, cultural activity.

300


8.5. Міжнародний фестиваль студентської української естрадної пісні «На хвилях Світязю» як форма активізації молодіжної мистецької творчості у сучасних умовах УДК 044.88.56 Змагальність, як характерна риса молоді, як відомо, завжди використовувалася для стимулювання різних видів соціальної активності особи. Тож і цьогорічне (2012 р.) літо для української молоді традиційно принесло ще один вид змагальності – ІV міжнародний фестиваль студентської естрадної пісні «На хвилях Світязю», в черговий раз організований Волинським національним університетом ім. Лесі Українки. Утім, фестивальний рух, враховуючи відносно небагате його історичне минуле, не є новим явищем в українському соціумі, позаяк людині завжди було притаманне бажання змагальності, спроба ствердити себе у будь-якій сфері та будь-якими засобами. І в світовій практиці подібних прикладів є безліч. Тож і фестиваль (змагання, конкурс) із різним сальдо розголосу побутував у дозвіллєвій практиці усіх народів та часів й українців зокрема, мабуть, завжди. Науковці пов’язують активізацію фестивального руху на початку 90-х років ХХ століття зубожінням концертного сезону та процесами регіоналізації й децентралізації культурної сфери [6]. З іншого боку, зменшення фінансування сфери культури в Україні доби державної незалежності, що призвело до майже повного припинення функціонування гастрольної системи, супроводжувалося, як відомо, дією певної «культурної інерції». Цей злам у середовищі організаторів культурного життя відзначився пошуками нових шляхів розвитку, у тому числі й «оптимальних» форм існування мистецтва. І в цьому сенсі саме фестиваль, як уже наголошувалося, став альтернативою концертному сезону та резонансним засобом демонстрації культурної значущості певного просторового локусу. Тож проведення фестивалю в подальшому стає важливим фактором залучення міста (селища), як повноцінного культурного суб’єкта, до світового культурного простору, а сам фестиваль відтак набуває значення обов’язкового атрибуту культурного центру [1]. Серед помітних фестивальних заходів у молодіжному середовищі ВНЗ України та окремих країн Європи є й традиційний фестиваль української естрадної пісні «На хвилях Світязю», що проводиться на базі відпочинку Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки у смт. Шацьк або на мальовничому озері Світязь. Цей захід чималу кількість раз змінював свій формат, утім залишився надзвичайно затребуваним у молодіжному середовищі, а надто серед студентів мистецьких спеціальностей не мистецьких ВНЗ України, тобто тих спеціальностей, навчальні плани підготовки фахівців яких передбачають дотримання ліцензійних умов Міністерства освіти і науки України (а не Міністерства культури і туризму) і культурне середовище яких значно відрізняється від музичних академій чи художніх ВНЗ загалом у плані формування духовності молоді. Це і є його характерною особливістю. Акцентуємо увагу лише на одному із таких заходів, проведеному влітку 2012 року. Відмінністю, приміром, фестивального заходу «На хвилях Світязю» 2012 року, було те, що його відкриття відбулося не, власне, на озері Світязь, як це було традиційно декілька років, а у м. Луцьку, в замку Любарта і вилилось у яскраву феєрію під назвою «Ніч у Луцькому замку», де учасники мали добру нагоду познайомитися з волинськими етнокультурними традиціями, особливостями ментальності місцевих мешканців, переглянути численні пам’ятки архітектури, іконопису, ткацтва, друкарства, музичної творчості в її розмаїтті виявів, відчути духовно атмосферу Волині тощо. 301


Міжнародний фестиваль «На хвилях Світязю», 2012 р., члени журі: зліва направо: директор інституту мистецтв СНУ ім. Лесі Українки, проф. А.Гордійчук, народний артист України Б. Бенюк, доц. РДГУ С. Виткалов, народний артист України, проф. СНУ ім. Лесі Українки В.Чепелюк, учасниця фестивалю, ректор СНУ ім. Лесі Українки, проф. І.Коцан, завідувач кафедри культурології РДГУ, проф. В.Виткалов А надто – з’ясувати ставлення волинян до системи організації дозвілля в краї, побачити і почути його організаторів, відчути культурний потенціал Волинського краю загалом. Та й ближче познайомитися з системою культурно-дозвіллєвої діяльності в Національному університеті ім. Лесі Українки, який був організатором цього заходу. Подальші ж конкурсні змагання традиційно відбувалися на турбазі згаданого вже університету, що являє собою сьогодні сучасний спортивно-оздоровчий комплекс, розташований на березі мальовничого озера Світязь, збудований за канадськими технологіями з урахуванням місцевих природних умов. Подібної бази відпочинку такого рівня оснащеності (простора конференц-зала і «шведський стіл», Інтернет і супутникове телебачення, спортивний комплекс і сучасна сцена, повний комплекс побутових зручностей і оригінальне нічне освітлення тощо), як і наукової бібліотеки закладу, спеціально сформованої саме як бібліотека ВНЗ, мабуть, не має жоден український університет. Це певною мірою зобов’язувало й учасників конкурсних змагань до максимального творчого самовиявлення. Специфічною ознакою аналізованого заходу вкотре було те, що переважна більшість його учасників представляли не мистецькі вищі навчальні заклади, а саме: Національний університет «Одеська юридична академія», Тернопільський національний технічний університет ім. І. Пулюя, Київський університет ім. Б. Грінченка, Полтавський національний технічний університет, Прикарпатський – ім. В. Стефаника та Чернівецький – ім. Ю. Федьковича Національні університети, Волинський національний університет ім. Лесі України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв тощо, де питання мистецького розвитку молоді також знаходять благодатний грунт 302


і підтримку. Тож створення інститутів мистецтв чи, принаймні, художніх факультетів при мережі ВНЗ України не лише підвищила статус цих закладів, але й стимулювала прихід до них художньо обдарованої молоді. А в містах, де вони розташовані, значно змінилася культурна аура, оскільки мистецтво, помножено на молодіжну ініціативу, дає чимало цікавих і неочікуваних речей. Утім, усі ці студенти мають вже певну мистецьку підготовку та концертну практику, що засвідчує сталу тенденцію: сучасна молодь зростає більш прагматичною і досить прагматично ставиться до життя та не планує (принаймні, паралельно з навчанням) пов’язувати своє майбутнє, професійну кар’єру лише з мистецтвом. Однак, саме за допомогою мистецтва, маючи численні приклади використання його у політиці, намагається розширити межі власної самореалізації, розуміючи потенційні можливості мистецтва у сучасному українському соціумі. Тому ці учасники, вирізняючись достатньо яскравими вокальними даними, все ж значно поступалися рівню виконавської, сценічної культури, вмінням створити на сцені художній образ тим, хто цим займається майже професійно. Наскільки це можливо в умовах інститутів мистецтв, що функціонують у структурі гуманітарних, педагогічних чи технічних ВНЗ, підпорядкованих Міністерству освіти і науки України, змушених дотримуватися ліцензійних чи акредитаційних вимог. Тому, представники Інститутів мистецтв, володіючи навіть дещо слабшими вокальними даними, у той же час явно випереджали конкурентів саме за цими показниками, підтверджуючи стару тезу про те, що кожен вид мистецтва складається, принаймні, з двох частин – технікомеханічної і, власне, естетичної. І не оволодівши першою, не можна досягнути творчих висот, маючи навіть унікальні здібності. Тобто цілеспрямована робота в мистецтві під керівництвом професіонала-педагога, помножена на потужну самоосвіту, – понад усе. Адже сьогодні молодь має змогу обирати будь-який репертуар, що постійно звучить із теле – та радіоефіру. Є його вдосталь і в Інтернеті і саме на його підставі, не маючи змоги професійно займатися музикою, вона продовжує копіювати той зразок. Тоді як в інститутах мистецтв, незважаючи на достатньо критичні зауваження до їх існування в українському суспільстві з боку професіональних музикантів, може дещо нижче (зважаючи на якісний рівень абітурієнтів, а згодом і студентів), ніж це здійснюється в національних музичних академіях, все ж організовано цілеспрямований комплексний мистецький вплив на вихованця. І це було помітно відразу. І це – ще одна відмінність аналізованого заходу. Артистизм, вокальна культура, як неодмінна складова митця, як відомо, включає в себе не лише вміння добре «триматися» на сцені, але й вміння створити відповідний художній образ за надзвичайно короткий час звучання того чи іншого твору, враховуючи при цьому низку побічних факторів: атмосферу відпочинку, різний культурний рівень публіки, а отже – її реакцію на той чи інший твір, підвищений емоційний стан, що триває в середовищі конкурсантів, наявність (або відсутність) професійного звукорежисера, від вміння якого може бути значно покращена, або погіршена якість звуку тощо. І від врахування навіть цих складових кожним учасником й формується успіх, в якому б амплуа вони не виступали б. Це – ще одна відмінність. Значній частині конкурсантів із не мистецьких ВНЗ бракувало фахової роботи над інтонуванням, сценічним образом, манерою виконання, розшифровкою того символічного змісту, що вкладався автором у виконуваний твір тощо. Адже музика у справжньому її вимірі – це не лише точно відтворені за допомогою голосу ноти. Однак, попри згадані недоречності, прорахунки, технічні можливості студій, де робилися «мінусовки», цей фестиваль все ж стане добрим стартом для багатьох його 303


учасників, змусить їх задуматися над подальшою кар’єрою співака, або, принаймні, сподіваємося, стимулюватиме замислитися над мистецькою практикою загалом. А це вже становитиме інший вимір духовного зростання сучасної молодої людини. Та й взагалі будь-яка справжня творчість, це – надзвичайно великий позитив, адже творити здатна лише людина мисляча. Другий тур конкурсу передбачав виконання довільної програми, що давало добру нагоду учасникам максимально виявити себе, свої потенційні можливості не лише вокального рівня, але й рівня загально-мистецького чи, сказати б ширше, загальнокультурного. Тому репертуар конкурсантів був надзвичайно строкатим: сучасна зарубіжна музика, обробки українських народних пісень, твори місцевих композиторів тощо, одним словом – експеримент. Це було згодом перенесено і в виступи на гала-концерті, що відбувся в смт. Шацьк [3], що відбувалися при потужній підтримці публіки. А загалом в основі репертуару двох конкурсних днів переважала інтимна лірика, що й зрозуміло, адже конкурсанти є переважно студентами 2–4 курсів українських та білоруських ВНЗ і ці проблеми є для них чи не найактуальнішими, зважаючи, звісно, і на процес навчання. І це характерно фестивальним заходам, проведеним і в 2011, і в 2013 роках. І хоча у виступах було явно відчутно, як молодь копіює класиків (Мірей Матьє, Василя Зінкевича тощо), утім журі цим особливо не переймалося, адже усі колись починали з копіювання кращих зразків, поступово торуючи власний шлях у мистецтві. Стосовно аналізу якісних характеристик проведеного заходу – то вони наступні. Стабільно високий професійний рівень уже декілька років поспіль демонструють представники Інституту мистецтв Волинського (тепер – Східноєвропейського – авт.) національного університету ім. Лесі Українки, Білоруського університету культури і мистецтв (м. Мінськ) та Інституту мистецтв Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, в яких зазначені вище зауваження найменшою мірою виявлялися під час виступів конкурсантів. Це заклади, де сформовані міцні і поважні за часом мистецькі школи. І перша премія цьогоріч (2012 р.), цілком логічно, дісталася студентці СНУ ім. Лесі Українки Вікторії Федорчук (відзначену також спеціальним призом радника посла Росії в Україні – путівкою до Російської Федерації – м. Санкт-Петербург), яку вона розділила з Франків Олесею – студенткою Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, якій, у якості спеціального призу, також дісталася туристична путівка до Румунії. Тож порівнюючи здобутки переможців двох останніх років (а білоруська студентка була відзначена Гран-прі, у 2011 році та другою премією – у 2012 р.) слід наголосити, що наші сусіди-білоруси більше уваги приділяють під час організації навчального процесу саме формуванню загальної культури студента, його культури виконання, детально працюючи над сценічною розробкою образу, спираючись на вже наявні данні, ніж це роблять вітчизняні педагоги. Принаймні ті, що репрезентували свої мистецькі школи на фестивалі. Це засвідчив і перегляд згодом відеозаписів концертів навчальних художніх колективів сусідньої країни – Білорусі. Це відмічали й почесні гості фестивалю – заслужені артисти України Анатолій Говорадло і Марина Недельська, заслужений діяч мистецтв України Степан Галябарда – у 2011 році і народний артист України Богдан Бенюк – у 2012 році. Цієї ж думки дотримувалися і всі члени журі упродовж останніх років проведення цього фестивального заходу. 2013 рік не приніс особливих відкриттів у мистецькій інтерпретації творів та формі проведення заходу, утім засвідчив сталий інтерес студентської молоді до мистецтва, до участі у конкурсних заходах, до розширення форм спілкування тощо. 304


Взагалі це один із небагатьох фестивальних заходів професіонального мистецького спрямування на теренах Волині, який акцентує увагу на народознавчому (фольклорному аспекті). Шкода, що цього річ представники рівненського Інституту мистецтв РДГУ та й взагалі місцевих рівненських ВНЗ не брали участі у цьому заході, адже мистецтво потребує постійної роботи над собою і так само постійної демонстрації свого бачення мистецтва, власної творчості на сцені. І втрачати зайвий шанс змагальності для митця – це, беззаперечно, втрата. Сподіваємося, що у наступному фестивалі наші майбутні вокалісти візьмуть участь. Тим більше, що, за словами голови оргкомітету – ректора СНУ ім. Лесі Українки, професора Ігоря Ярославовича Коцана, надзвичайно зацікавленого у проведенні цього заходу і зусиллями якого створено чудову спортивно-оздоровчу базу, найближчим часом цей фестиваль докорінно змінить свій формат і буде розгортатися як фінальний захід рівня «Євро-бачення», в якому планують взяти участь переможці подібних відбіркових заходів у своїх країнах. З його слів (такої ж думки дотримувалися і члени журі), – було б доречно розширити «презентабельний ряд», залучивши до участі у заходах представників ВНЗ професійного мистецького спрямування – музичних академій, початківців із мистецьких ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, художні колективи тощо, сформувавши їх у відповідні номінації і таким чином розширивши як культурно-мистецькі можливості заходу, так і зробивши його більш яскравим для слухачів та повчальним для майбутніх учасників. Адже контакт і взаємодія – це ті провідні чинники, що зробили свого часу культуру європейських країн справді Європейською, у значенні високовартісною. Іншого шляху духовного зростання людська цивілізація не винайшла. Подібна практика використовується вже чимало років під час проведення, приміром, міжнародних фестивалів дитячої творчості «Золотий лелека» (м. Миколаїв) та фестивалі гончарів в Опішні. Є вона і в інших тотожних заходах, проведених в інших регіонах України. Насамкінець, серед позитивного вектора аналізу цього фестивалю треба відзначити, що переважна більшість учасників добирає достатньо вдало репертуар, враховуючи власні вокальні дані та рівень виконавської культури. Цей репертуар ілюструє також і певний рівень духовності молоді, є свідченням того, що сучасні ВНЗ також значною мірою переймаються і духовною культурою своїх студентів. Адже відвертого кічу від часу проведення цього й фестивальних заходів в інші роки, не було, як і не було відверто слабких конкурсантів [5]. Досить вдалою, на нашу думку, під час проведення фестивалю виявилася й практика проведення, в різні роки, Круглих столів із розгляду проблем подальшого розвитку народної культури волинського етно-регіону з демонстрацією виступів художніх колективів традиційного волинського фольклору (2011 р.) та майстер-класів стосовно виготовлення традиційної української ляльки-мотанки, українських символічних дитячих іграшок, виготовлених із природних матеріалів, цього річ проведеного старшим викладачем кафедри образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва Інституту мистецтв СНУ ім. Лесі Українки – Галиною Вахрамеєвою. Принаймні, для студентів київських, одеських та й білоруських університетів вони виявилися досить неочікуваним і цікавим дійством. Триденна фестивальна аура, що панувала на турбазі «Гарт» та й під час гала-концертів у м. Луцьку й смт. Шацьк, у процесі екскурсій по м. Луцьку, зокрема й до музею Волинської ікони (м. Луцьк) та село Колодяжне (родинному маєтку Косачів), майстер305


класи заслужених та народних артистів і діячів мистецтв України Степана Галябарди, Анатолія Говорадла, Богдана Бенюка та Василя Чепелюка, а також чудова погода, природа, стародавній Світязь, оповитий легендами, безліч зустрічей із цікавими людьми тощо – сподіваємося, назавжди залишаться у спогадах студентської молоді. Принаймні, до цього приклали чимало зусиль згадуваний вже Ігор Ярославович Коцан, заступник Голови Волинської обласної державної адміністрації О. І. Курилюк, заступник Луцького міського голови С. Є. Кравчук, Голова Наглядової ради СНУ ім. Лесі Українки І. Палиця, проректор із навчально-виховної роботи університету І. М. Констанкевич, директор фестивалю, директор Центру культури та дозвілля університету С. М. Кравчук і ще чимало небайдужих людей, зокрема співробітників цього чудового волинського спортивно-оздоровчого комплексу «Гарт», селищного голови Шацька, що допомагали й постійно допомагають становленню цього потужного різновекторного волинського ВНЗ. Отже, лише у такий спосіб, постійно залучаючи до конкурсних виступів та постійно підвищуючи критерії якості, й потрібно стимулювати активність сучасної молоді, адже саме молоді належить майбутнє і від того, на якій духовній базі вона формується, залежить майбутнє нашої держави. Список використаної літератури та джерел 1. Бітаєв В. А. До питання взаємоадаптації соціокультурного середовища і людини / В. А. Бітаєв // Науковий Вісник ДАКККіМ. – К., 2000. – № 1.

2. Виткалов В. Г. Кафедра культурології в структурі Рівненського державного гуманітарного університету: наук. – довідн. вид. / Виткалов В. Г., Виткалов С. В. – Рівне: РДГУ, 2009. – С. 3–57 [239 с.]. 3. Див.: звітну документацію міжнародних фестивалів студентської естрадної пісні «На хвилях Світязя» за 2011–2013 роки // Приватний архів автора.

4. Жигульский К. Праздник и культура / К. Жигульский: пер. с польск. – М.: Прогресс, 1985. – 382 с.; Виткалов С. В. Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл. 5. З інтерв’ю з учасниками, слухачами та членами журі заходу, проведених С. Виткаловим у 2011–2012 роках // Приватний архів автора.

6. Красільников В. Фестивалі світу / В. Красільников // Український туризм. – 2006. – № 5. – С. 28–33; З «КРАЇНИ МРІЙ» до України / [Електрон. ресурс] / Режим доступу http: // www. Kraina mriy.com / news.php?category=33.

7. Юдкін І. М. Формування художньої культури в Україні: історія, естетика, семіотика, напрями, перспективи: моногр. / Юдкін І. М., Безклубенко С. Д. – К.: Ін-т культурології НАМ України, 2012.

Резюме Аналізуються підсумки проведених на турбазі Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки міжнародних фестивалів студентської естрадної пісні «На хвилях Світязю». Ключові слова: фестиваль, студентська творчість, естрадне мистецтво, Волинь.

Summary

Leisure artistic practice in the conditions of modern Institutes of higher: forms of exposure (on results realization of festival) The results of conducted are analysed on the tourist center of the east Europe national university the name of Lesia Ukrainian international festivals of student vaudeville song «On the waves of Svityaza». Key words: festival, student work, vaudeville art, Volyn.

306


8.6. Митець у регіональному культурному соціумі: проблеми його буття (за матеріалами соціологічного опитування) УДК 7: 3166 Культурний простір сучасної України являє достатньо складну художню палітру: у центрі країни майже вирує розмаїття концертної, виставкової діяльності, функціонує специфічне мистецьке середовище, яке стимулює й попит на художню продукцію широкого загалу. І хоча справжні художні відкриття майже не трапляються, або трапляються украй рідко, все ж вести мову про «культурний спокій» не коректно. Натомість у регіонах ця ситуація виглядає дещо інакше: у потужних регіональних центрах рівня Львова чи Харкова ситуація майже тотожна і там мистецька інтелігенція зосереджується навколо художніх навчальних закладів, концертних зал, галерей, де постійно експонуються як твори місцевих класиків, так і численні виставки чималої кількості її колишніх випускників, або інших знаних у сфері майстрів пензля чи різця, які у таких центрах намагаються здобути прихильність художньо освіченої публіки та професіональних мистецтвознавців-критиків і у такий спосіб не лише само реалізовуватися у мистецькому середовищі республіки, але й мати достатньо потужне мистецьке реноме у вигляді персональних виставок чи участі у збірних імпрезах [2]. Там відбуваються й численні іноземні експонування, часто достатньо скандального характеру, однак не полишених значних художніх вартостей, насичуючи культурний простір цих міст потужним духовним розмаїттям. Тоді як у містах культурним рангом нижчих, художнє життя або фактично завмерло (за браком відповідної фінансової підтримки або відсутності елементарних експонентських площ, або й осіб, здатних щось продемонструвати широкому загалу), час від часу спалахуючи появою експонувань учнів місцевої художньої школи. В інших подібних містах воно концентрується навколо яскравих особистостей, здатних стимулювати місцеву художню ініціативу і активно заповнювати художній простір, викликаючи достатньо резонансні обговорення у місцевих засобах масової інформації, художніх майстернях чи у специфічних картинних галереях, як це, приміром, час від часу з певною періодичністю відбувається у м. Рівне, в галереї європейського живопису «Євро-Арт», або виставковій залі обласної організації Національної Спілки художників України. Кожен період у суспільстві, як відомо, характеризується паралельним існуванням декількох форм мистецтва. Естетично вони майже ніколи не бувають рівноцінними, але необхідність у них існує завжди. Адже поруч з естетично розвиненою публікою постійно буде публіка, естетичний розвиток якої з різних причин залишатиметься нижчим. Особливо великий інтерес являє питання взаємодії елітарного і масового мистецтва в епоху постмодернізму. Прикметною для цієї епохи, за визначенням І. Чернової, є «поворот до масової слухацької аудиторії та її смаків, апологія кітчу, формування гедоністичної естетики дозвілля, виростання ролі естетичних симулякрів, що нейтралізують смакові уподобання, – свідчать, з одного боку, про демократизацію культури, а з другого – про девальвацію, що її переживає мистецтво в умовах арт-ринку і шоу-бізнесу, менеджменту і маркетингу, нівелюючи специфіку естетичного та художнього» [7; с. 13]. Взаємоінспіруючий розвиток технічних засобів розповсюдження інформації та масового мистецтва є також важливим аспектом домінування цього виду мистецтва. Серед найважливіших чинників, які призводять до цього – процес глобалізації, що 307


стимулюють до всезростаючої уніфікації суспільства, сприяючи при цьому заволодінню новими ринками для просування продукції масового мистецтва в сучасному культурному просторі. Утім і питання функціонування митця в сучасному соціумі й надалі залишаються вкрай актуальними, незважаючи на місто, де він проживає чи експонується. Тим більше, що сучасний регіональний митець відчуває на собі дію усіх тих негативних чинників, що й інші члени суспільства, однак стосовно регіонального митця, його творчі проблеми загострюються значною мірою ще й низкою інших факторів: високою політичною напругою в краї, що час від часу змінюється на соціальну апатію, невисоким художнім рівнем публіки, різноаспектними фінансовими проблемами, що впливають і на митця, і публіку, яка потенційно виступає споживачем його творчості як у візуальному, так і фізичному вимірі (купуючи його твори – авт.). Звісно, що все це обумовлюється низкою дії специфічних обставин. І досить часто детермінованих, власне, не самим митцем. Мета розвідки – проаналізувати результати соціологічного опитування «Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині», проведеного в м. Рівному у 2005–2007 рр. і виявити на його підставі проблеми функціонування сучасного регіонального образотворчого мистецтва та його уособлення – регіонального митця. Зазначена проблема має достатньо обмежену фахову літературу, адже регіональний культурний простір лише починає розроблятися сучасними науковцями і його матеріали зосереджені в основному у дисертаційних дослідженнях, непоодиноких публіцистичних та наукових розвідках місцевих краєзнавців і науковців, що не мають широкого розголосу. Тож який він, сучасний регіональний художник першого 15-річчя ХХІ століття? І в чому полягають основні причини зниження ролі художньої творчості та ролі цього митця у сучасному українському суспільстві? Відправною точкою у цьому нам буде правити відповідний статистичний матеріал. Отже, за даними опитування «Художнє життя Рівненщини», проведеного в середовищі рівненських митців, мистецтвознавців та організаторів культурного процесу молодим дослідником із НАКККіМ Л. І. Чуріковою [8] за методикою соціологічного дослідження «Художнє життя в Україні» за авторською розробкою і під керівництвом професора Олександра Семашка упродовж 2005–2007 років, було отримано чимало оригінальної інформації стосовно стану художнього життя Рівненщини. Спробуємо інтерпретувати окремі дані. Цікавими видаються такі показники, як фахова освіта і віковий ценз, адже їх кореляція теж дає відповідну інформацію для подальшої інтерпретації одержаних даних. Професійну художню освіту, за матеріалами опитування, мають 68,6% респондентів, а віковий ценз рівненських митців наступний: 15,6% (8 осіб) є особами молодого покоління у віці до 35 років, – інакше кажучи, людей, чий вік і творчий досвід ще не дає можливостей активно виявити себе, ігноруючи дію низки соціальних, зокрема й організаційно-фінансових факторів. Однак переважна більшість респондентів – 49% (25 осіб) підпадає під категорію «середнє покоління» (35–50 років), тобто тих, хто має відповідний творчий досвід, участь у різнопланових експонуваннях тощо, тобто в них повинно бути наявним все те, що дає змогу сьогодні активно художньо діяти в певному культурному просторі. І лише 31,3% (16 осіб) опитаних є людьми старшого покоління, що мають вік понад 50 років, тобто є такими, у яких спеціальна освіта, помножена на творчий досвід, повинна б сприяти власній творчій самореалізації повною мірою. Тобто фактично 80,3% опитаних рівненських художників, або 41 (із 51) митець мають усі підстави для успішної реалізації в культурному середовищі краю. 308


Показовою може бути й кореляція інших показників: майже 51% місцевих художників знаходяться на «творчих хлібах» і 49% мають посаду в різних організаціях (переважно у навчальних закладах), тобто понад половину членів обласного відділення НСХУ самостійно обрала художню працю, як важливий чинник власної самореалізації. Отже, понад 20 членів місцевої Спілки НСХУ (з 51 наявних) працюють переважно на власний художній результат, не переобтяжуючи себе зайвою (не творчою, на їх думку) роботою. У той же час у 13 позиціях анкети відображені причини, що заважають їх подальшій творчій самореалізації, серед яких: – «погана оплата праці» – 72,5%, «недостатнє матеріальне становище» – 67,7%, «завантаженість не творчою роботою» – 52,9%, «недостатній рівень менеджменту у мистецтві» – 47,0%, «ускладнення суспільної ситуації, в якій непросто виявити себе творчо» – 43,1% і т. д. [8]. Хоча ці відповіді є, на нашу думку, не зовсім коректними. Адже самі ж митці обирали свій шлях у житті. І для тих, хто має поважний вік і досвід у мистецтві – ці труднощі не нові і цілком прогнозовані; а для молоді вони теж знайомі, адже вона формувалася вже в іншому суспільно-культурному середовищі, часі зародження так званих ринкових відносин. І приклади з представниками, приміром, фотомистецтва краю засвідчують дещо іншу ситуацію, в якій лише власна активність, бажання щось зробити самому, й дає згодом відчутний результат. Йдеться, приміром, про творчість О. Харвата, О. Купчинського, О. Потянка, О. Майструка чи будь-кого іншого з цієї категорії митців, які так само чимало часу зайняті «не творчою», стосовно мистецтва, роботою (бізнесом, викладацькою чи журналістською діяльністю). Це можна сказати і про музичні колективи, приміром – «Срібну терцію», які основний час віддають педагогічній роботі у навчальних закладах. Звісно, що «будь-яке порівняння – кульгає», але ж і в інших видах мистецтва є проблеми з публікою, рівнем її художніх уподобань та смаків, системою менеджменту мистецтва загалом тощо. Серед інших причин, що заважають образотворчому мистецтву належним чином розвиватися, майже 53% опитаних відзначили, що «сучасне образотворче мистецтво надто тяжіє до традицій, недостатньо оновлює свої художні засоби». Такий високий відсоток відповідей зовсім незрозумілий, адже факт існування художніх традицій обумовлюється тією чи іншою кількістю тих, хто їх сповідує чи дотримується, так само, як і необхідність оновлення художніх засобів цілком залежить від особистості митця. Лише він визначає, оновлювати йому свою символічну, семантичну, формотворчу систему чи ні. І яким чином він це робить, повною мірою відбивається й на реакції глядача; і певною мірою впливає на факт придбання (чи не придбання) того чи іншого твору. А взагалі видається, що матеріальний чинник стосовно мистецтва сьогодні дещо перебільшений, адже квитки на футбольні матчі, регулярне вживання спиртного та інше розмаїття сучасних витрат коштують значно дорожче, ніж середньостатистичний твір мистецтва регіонального рівня. Звісно, що і тут можна зробити закид стосовно духовних потреб публіки. Утім, митець і покликаний суспільством для того, щоб ці потреби формувати у певному, потрібному цьому суспільству, руслі. Для нього ж вони й обернуться згодом належним благом у вигляді духовного рівня публіки, частотою відвідування виставок, купівлі художніх творів тощо. Достатньо високий рейтинг значень у згаданому опитуванні посідає, серед причин труднощів розвитку мистецтва в Україні, зокрема й Рівненщині, позиція «обмеженість можливостей виставляти, експонувати свої твори» – 41,2% (21 особа), а 52,9% стверджують, що основними труднощами сучасного розвитку мистецтва є факт комерціалізації художньої практики. 309


Ці дані, на нашу думку, можуть свідчити лише про пасивність самих митців. Адже країна вже давно живе за новими матеріальними і культурними «стандартами», як би ми до цього факту не ставилися, де будь-який товар, у тому числі й інтелектуальний, потрібно не лише створити, але й реалізувати. І цією реалізацією повинен займатися, досить часто (і це вже інша справа!), на жаль, сам митець. І бізнесові структури, метою діяльності яких будуть піар-акції стосовно тих чи інших мистецьких творів, жодним чином не змінять ситуацію, оскільки вони намагатимуться пропагувати твори, виходячи виключно з вже наявних смаків аудиторії та самих «бізнесменів», не сподіваючись на вирішення питань гуманітарних – підвищення художнього смаку, формування духовності глядачів тощо. Ринок чи так званий ринок – є все ж таки ринком і він диктуватиме свої правила, а питаннями духовності повинні займатися зовсім інші структури, зокрема й самі митці. Такими вони завжди були у суспільстві упродовж усієї його історії існування. Тим більше, що у м. Рівному, знову ж таки, є достатньо майданчиків для такого експонування, починаючи від мистецьких зал обласної Спілки художників НСХ України, обласної універсальної наукової бібліотеки, краєзнавчого музею, достатньо затишних у культурному контексті приміщень наших театрально-концертних установ – Академічних театрів й Органної зали (де концентрується сформована багаторічною експонентською та концертною діяльністю і вже відібрана за художніми смаками публіка, здатна об’єктивно оцінити творчу думку митця), врешті-решт, аудиторій рівненських художніх ВНЗ та шкіл мистецтв, до спеціалізованої структури, якою є сьогодні Галерея європейського живопису «Євро-Арт». І це можна здійснити абсолютно безкоштовно, одержуючи у відповідь при цьому хоча й незначну, може й не зовсім глибоку, утім у переважній більшості позитивну, реакцію у засобах масової інформації й обговорення вдячної публіки під час експонування. Крім цього, названі структури мають достатній досвід влаштування подібних акцій і також так само ними ж сформовану, тобто підготовлену до художнього сприйняття, публіку [3]. До речі, достатньо якісний культурний продукт на регіональному рівні (вартість квитка на театральні вистави, кіноконцертні установи тощо, а відвідання виставок, презентацій в регіонах є взагалі безкоштовним) має зовсім незначну, на жаль, як для митця, ціну. Тобто він (культурний продукт – авт.) є абсолютно доступним для переважної більшості місцевого населення в регіонах. Тому будь-які розмови про недоступність культурних послуг для пересічного глядача чи слухача, принаймні на Рівненщині, є явно надуманими і такими, шо не відповідають дійсності. Так само дивним, аналізуючи результати соціологічного опитування, є й обрання місцевими митцями альтернативи про те, що «образотворче мистецтво нездатне відобразити й осмислити динамізм суспільних змін» [8], яку відзначило 41,1% респондентів, що викликає цілком логічне запитання про роль митця у сучасному суспільстві, який і повинен формувати не лише смаки пересічного глядача, але й його очільників на всіх ієрархічних рівнях. Адже такою бачилася роль митця ще в античному суспільстві і з більшою чи меншою мірою вартості і важливості цієї ролі дійшла до наших днів. Хоча знайомлячись із творчістю, приміром, місцевих скульпторів Миколи Сівака, В. Шолудька, Михайла Йориша чи Петра Подольця, цього взагалі не можна стверджувати. Вони й надалі посідають провідні сходинки як у рейтингу популярності у середовищі своїх колег, так і є лідерами за участю в облаштуванні культурного середовища краю і, відповідно, – власній самореалізації. Вони є й найбільш затребуваними у сучасному культурному середовищі регіону. Тим самим демонструючи достатньо широке, як за формою виявлення, володіння виразовими мистецькими засобами. І уявити сучасне 310


м. Рівне без, приміром, Муз, розміщених на приміщенні Зали органної та камерної музики М. Сівака, Майдану Незалежності без постаті Т. Шевченка Е. Миська і П. Подольця, корпусів Гідротехнічного факультету НУВГіП без постаменту Гулі Корольовій чи Палацу культури «Текстильник» без пам’ятника рівненській ткалі М. Йориша або низки скульптурних погрудь та пам’ятників видатним діячам України й Рівненщини у тому числі, споруджених В. Шолудьком, вже не можливо. Відповідаючи на запитання анкети стосовно труднощів, з якими стикається вітчизняне мистецтво в своєму розвитку, місцевими художниками було вказано і на «нерозвиненість художнього ринку, менеджменту» – 68,6%, що є цілком слушним зауваженням. Однак ця ситуація в країні і регіоні, звісно, не зміниться сама собою. Натомість, у зв’язку з цим доречно навести досвід м. Одеси, яка наприкінці ХІХ століття у цьому контексті також нічим яскравим не вирізнялася і мала зовсім не розвинений арт-ринок, а небажання пересічного глядача цікавитися мистецтвом взагалі не сприяли створенню належного культурного середовища. Однак саме за допомогою Товариства південноросійських художників, створеного в м. Одесі наприкінці століття під впливом соціально активної діяльності Товариства пересувних художніх виставок (С. – Петербург), його активного втручання в культурне середовище міста, ситуація була докорінно змінена, перетворивши швидко м. Одесу в одне з яскравих у культурно-мистецькому контексті міст російської імперії [6; с. 135–167]. Подібним шляхом сьогодні у питаннях підвищення рівня освіченості населення, прищеплення та поглиблення його інтересу до книги й читання загалом, йде Російська Федерація чи Великобританія, не кажучи вже про Швецію та навіть прибалтійські республіки, які завжди вирізнялися ідеологічною принциповістю та рівнем духовних потреб. Про відірваність рівненських художників, діячів мистецтва від загальносвітового мистецького процесу свідчить той факт, що на запитання «Назвіть найбільш близьких, цікавих Вам митців зарубіжного образотворчого мистецтва?», не надали відповідь 92,16% (47 осіб із 50) респондентів [8], що може тлумачитися як незнання сучасних митців зарубіжжя місцевими художниками, небажання перейматися актуальними проблемами розвитку інокультурного середовища, а зосереджуватися виключно на власних, далеких від мистецтва, проблемах. Хоча за межами України досить часто буває чимало місцевих художників у широкому сенсі цього слова. Важливо також, відзначає інтерв’юер, що 70,59% респондентів не спромоглися назвати художніх критиків, або вважали, що таких на сьогоднішній день в Україні немає. Це ще один показник того, що місцеві митці мало цікавляться теоретичними аспектами образотворення, не концентруючи увагу на теоретичних проблемах розвитку сучасного мистецтва або не зовсім розуміють, що таке художня критика. Інакше кажучи, такий розподіл відповідей свідчить про те, що сьогодні у вітчизняному регіональному мистецтві не сформувалася стала структура художнього життя, наявний низький рівень взаємовідносин таких суб’єктів художньої діяльності, як митець і критик мистецтва. Означена тенденція найбільш виразно проявляється, наголошує інтерв’юер, саме у регіональному розрізі, відбиваючи низький рівень духовних запитів та професійних навичок місцевих митців і мистецтвознавців. Поза сумнівом, що до теперішнього стану функціонування розмаїття форм і розмитості критеріїв щодо сутності мистецтва у суспільстві і ролі в цьому процесі митця, складно, а для багатьох – майже не можливо, пристосуватися. Однак – такий закон руху у цьому світі. Залишається сьогодні в духовному просторі лише адаптоване, або настільки потужне культурне явище (й не обов’язково класичних форм), що здатне змінити напрям руху, стати в опозицію до існуючих форм. 311


Звісно, що після проведення згаданого вище опитування пройшов час і ситуація в краї та країні дещо змінилася. Утім не так кардинально, щоб виявлені вище зауваження можна було б вважати не адекватними його результатам. Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що причина сучасного негативного стану (чи краще б сказати – інтелектуальної напруги) у сфері духовності в молодій республіці і ставлення до культурної практики загалом, як це видається чималій частині і пересічних громадян, і митців, криється, на нашу думку, мабуть, у тому, що переважна більшість регіональних художників (та й не лише регіональних), мистецтвознавців або інших осіб, причетних до функціонування культурної сфери, яка, власне, й визначає чимало орієнтирів на шляхах розвитку сучасного мистецтва, є людьми старшого віку, особами з іншою шкалою ціннісних орієнтацій і бачення цього руху і часто – людей, не бажаючих та й вже не здатних, мабуть, змінити вектор руху. Тож надалі у своїй культурній практиці вона орієнтується в основному на соціалістичні, а в даному випадку, – споживацькі (достатньо пасивні стосовно особистої участі у культурному процесі – авт.), орієнтири. І їх приклад (мало помітного втручання у культурний простір) лише шкодить цьому мистецтву загалом. Адже країна об’єктивно обрала не соціалістичний шлях розвитку, на якому діють вже зовсім інші закони і формується нова система культурних координат. І незнання або незважання на них лише шкодитиме і митцю, і самому мистецтву. Подібне, до речі, відбувається сьогодні у багатьох сферах культурної діяльності України загалом, а надто – управлінській, що і є причиною багатьох непорозумінь та відсутності помітного руху вперед. Ще Михайло Горбачов, будучи останнім очільником радянської соціалістичної системи, намагався побудувати соціалізм із «людським обличчям» (треба думати, – у ставленні до пересічних громадян, зокрема й митців? – С. В.). Тоді що вже говорити про нинішній суспільно-політичний устрій країни, який заперечує соціалізм у принципі!? Список використаної літератури та джерел: 1. Безклубенко С. Д. Мистецтво: терміни та поняття: енциклопедичне видання у 2-х т. Т. 1 (А-Л) / С. Безклубенко. – К.: Ін-т культурології Академії мистецтв України, 2008. – 240 с., іл.; Безклубенко С. Д. Мистецтво: терміни та поняття: енциклопедичне видання, у 2-х т. Т. 2 (М-Я) / С. Д. Безклубенко. – К.: НАМУ, 2011. – 255 с. 2. Гриценко О. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі / О. Гриценко. – К.: Центр культурних досліджень, 2000.

3. З інтер’ю С. Виткалова, проведеного з керівниками обласної бібліотеки, зали НСХУ, галереї європейського живопису «Євро-Арт», «ЗУЗИ», арт-кафе «Сальвадор Далі» та ін. у серпні-вересні 2013 року з питань активізації виставкової діяльності в краї // Приватний архів автора.

4. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: антологія. У 2-х ч. / упор. Р. М. Яців. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2012. – Ч. І. 5. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: антологія. У 2-х ч., ч. ІІ / упор. Р. М. Яців. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2012.

6. Крупеніна Л. В. Творча спілка як культуро утворюючий чинник міського середовища (на матеріалі діяльності Товариства південноросійських художників в Одесі на межі ХІХ–ХХ століть) / Таврійський нац. ун-т ім. В. Вернадського / Л. В. Крупеніна: дис… канд. культурології: спец. 26.00.01 – «Теорія та історія культури». – Сімферополь, 2009. – 189 с.

7. Чернова І. В. Музичне виконавство в ситуації постмодернізму / І. В. Чернова; автореф. дис. … канд. миств.: спец. 17.00.01 – «Теорія та історія культури». – Львів, 2007. – 20 с.

312

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення 8. Чурікова Л. І. Проблеми розвитку образотворчого мистецтва на Рівненщині: результати соціологічного дослідження сфери художнього життя регіону / Л. І. Чурікова. – // www. nbuv. gov.ua / portal / soc_gum / kis / 2009_2/5. pdf.

Резюме

Розглядаються (інтерпретуються) матеріали соціологічного дослідження стосовно стану образотворчого мистецтва на Рівненщині і ролі в цьому процесі місцевого митця. Ключові слова: образотворче мистецтво, митець, Рівненська область, сучасність, регіональна культурна практика.

Summary

Artist in regional cultural соціумі: problems of his life (after materials of the sociological questioning) The social research materials about the fine arts state in Rivne region and local artist roles in this process are examined (interpreted) here. Key words: the fine arts, artist, Rivne region, contemporaneity, regional cultural practice.

8.7. «Золоте кільце» Західної України: потенційні можливості регіональних музейних колекцій УДК 7 (477.8) З плином часу все більш показовим у нашому суспільному житті стає факт відсутності патріотизму у представників сучасної молоді. І незалежно від того, як до цього поняття ставиться більшість теперішнього населення, цей факт не додає оптимізму. Адже патріотизм, як і більшість інших складових духовної культури людини, є важливим чинником формування особистості, а відтак – знаковою складовою й у реалізації суспільно-економічних планів і програм. І сьогодні чимало навчальних закладів, розуміючи важливість виховної роботи в загальному процесі спеціальної підготовки фахівця, ставлять особливий акцент у своїй позакласній (позанавчальній) діяльності на формуванні саме цієї складової громадянина. Надто успішно (наскільки це можна сказати про західноукраїнську школу) це реалізується у сучасній загальноосвітній школі, де народознавчі заходи покликані виконувати саме цю роль. Існує подібна практика й в системі ВНЗ, зокрема й Харківській державній академії культури, коли студенти І курсу спеціальностей «Музейна справа» та «Культурологія» у вересні, під час проходження ознайомчої практики, вирушають у мандрівку по Україні і упродовж двох тижнів знайомляться з культурним потенціалом Слобожанщини, Полтавщини, Київщини, Волинського Полісся загалом і широкого культурного простору Західної України. Переглядаючи архітектуру, музейні скарби Опішні чи мережу художніх музеїв Києва, відвідуючи Святогорську, Києво-Печерську чи Почаївську Лаври, зупиняючись у національних історико-культурних заповідниках Острога, Дубна, Берестечка чи архітектурному комплексі «Замки Тернопілля», не кажучи вже про надзвичайно потужну і культурно насичену мережу музейних комплексів Львова, Ужгорода чи Івано-Франківська, Чернівців та Поділля, спілкуючись із місцевим населенням, ці молоді люди зовсім інакше починають дивитися не лише на систему організації навчання 313


в обраному ними ВНЗ, свою спеціальність, співставляти набуті знання з можливою сферою їх майбутнього застосування. Вони починають інакше дивитися й на свою країну, розуміючи її майбутні потенційні можливості. Згодом вони починають розуміти, що перед тим, як намагатися поїхати хоча б в Анталію, набагато цікавіше і корисніше було б побачити свою державу. Інакше кажучи, стара теза про те, що ми повинні сформувати спочатку громадян своєї країни, а вже потім якісних математиків чи фізиків, не втрачає своєї актуальності у будьякому суспільстві, а надто суспільствах перехідних та тих, що функціонують у межах дії глобалізаційних факторів, спрямованих на культурну уніфікацію країн. Адже ця уніфікація зробить згодом мало цікавою будь-яку країну, негативно впливатиме на її й економічні показники, оскільки туризм, зокрема й культурний, сьогодні стає все більш визначальною складовою поповнення національних бюджетів. І для Західної України, приміром, це також є надзвичайно актуальним. Є певні здобутки в організації подібних видів роботи зі студентством і в Рівненському державному гуманітарному університеті. Окреслимо лише частинку цього досвіду. Щороку у рамках діяльності студентського клубу «Мандри» студенти кафедри культурології і музеєзнавства розширюють обрії свого пізнання за допомогою екскурсій. Їх географія досить широка – від столиці нашої держави до детального ознайомлення з національно-культурним надбанням Західної України та близького зарубіжжя. Серед таких маршрутів – старовинні українські міста Дубно, у тому числі й Тараканівський форт, Клевань, Дорогобуж, Корець, Пересопниця, замкові та монастирські споруди Олеська, Підгірців, Золочева, тобто «Золоте кільце» Західної України. Свідомо уникаючи характеристики музейного фонду Львівщини, як не типового для загалом невеликих за кількістю населення областей, наголошу, що лише в нашій області, за даними обласного управління культури і туризму, на молодих і небайдужих до вітчизняної культурної спадщини людей, чекають 11 державних музейних закладів, у структурі яких 8 музеїв, 2 Національних історико-культурних заповідники міст Дубна та Острога, Національний історико-меморіальний комплекс «Поле Берестецької битви 1651 року» (с. Пляшева), культурно-археологічнний комплекс «Пересопниця», а також Костопільський (5.622 одиниць основного фонду), Березнівський (5.639 од. осн. ф.), Млинівський (5.998 од. осн. ф.), Радивилівський (1.045 од. осн. ф.), Зарічненський (525 од. осн. ф.) районні краєзнавчі та Корецький історичний (2.677 од. осн. ф.) і Дубровицький історико-етнографічний (85 од. осн. ф.) музеї та декілька їх філій, які щороку поповнюють свої фонди, відкриваючись населенню як яскраві зібрання матеріальної культури. Натхненням і творчою працею своїх керівників – В. Сидоренка, Е. Антоненка, Ю. Нікольченка, В. Мушировського, О. Булиги, як і численних співробітників – Т. Пономарьової, Р. Тишкевич, Г. Бухала, А. Українець, В. Луца та багатьох інших, ці музейні установи Рівненщини перетворилися на потужні культурно-мистецькі центри, що концентрують національні надбання, формують політичну культуру і зберігають історичну пам’ять нашого народу. Крім цього, майже в кожному районі області та й у самому місті Рівне є свої, достатньо специфічні зібрання, як от: музей 13 армійського корпусу, музей розвідника М. Кузнєцова, музей Миру (Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. С. Дем’янчука), музей першого Президента України (в Економіко-правовому коледжі міста), військовий міні-музей першої приватної повстанської криївки (зі зразками зброї, елементів побуту тощо, вояків УПА, відтворених на підставі архівних документів із спецфондів КДБ – СБУ), що розташувалася в готельному комплексі «Оазис» 314


Культурно-археологічний центр «Пересопниця» (фото О. Харвата) (Гощанського району) та ін. (подібну форму збереження історичної пам’яті започатковує обласний краєзнавчий музей та мешканці с. Базальтове Костопільського району. В останньому – на базі збереженої криївки в урочищі Вирійки. Формується специфічний культурно-історичний центр національно-визвольного руху і в урочищі Гурби Здолбунівського району на місці останнього бою вояків УПА. Не кажучи вже про фахові структури Рівненщини – музей обласної лікарні, музеї народного одягу, музеї окремих навчальних закладів, зокрема історії Рівненської української гімназії, Палацу дітей та молоді, фольклорно-етнографічного ансамблю «Горина», що функціонує при Інституті мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, розташованих в обласному центрі [6; с.193]. У 2010 році утворено ще 2 нових музеї: виставкову залу «Музей бурштину» обласного краєзнавчого музею та Володимирецький районний історичний музей з двома відділами (Поліській літературний музей в с. Городець; музей історії вузькоколійної залізниці та Поліського краю в с. Антонівка) і процес цей стосовно створення нових центрів концентрації пам’яток історії та культури продовжується. А загалом у самому місті Рівне функціонує ще й 179 шкільних музеїв, 36 з яких мають статус «зразкових» і 22 – «народних». Серед них і так звані «живі» музеї, чию базу використовують ентузіасти та гурти, які займаються етнографічними дослідженнями [6; с. 194–195]. Тоді як, приміром, на Волині станом на 2011 рік функціонує 20 комунальних (державних) музеїв, 75 музеїв, що діють на громадських засадах, 4 з яких мають звання «народний» (Горохівський, Берестечківський історичні музеї, Музей історії органів внутрішніх справ Волині, Устилузький музей видатного композитора Ігоря Стравінського), 149 музейних закладів установ освіти, з яких 18 мають почесне звання «зразковий», де зберігається понад 260 тис. пам’яток матеріальної та духовної культури волинського краю лише з основного фонду [11; с. 150]. І інтерес до них постійно зростає. Тільки у 2010 році музеї Волині відвідали понад 300 тис. осіб [12; арк. 21–24]. 315


Порівняльна статистика стосовно музейного потенціалу у наших сусідів також достатньо красномовна і демонструє широку зацікавленість громадян історією та культурою Волині: у 2010 році в краї нараховувалося 13 державних музеїв, 51 музейний заклад на громадських засадах, з яких 10 відзначені почесним званням «народний», 148 музеїв закладів системи освіти, 18 з яких також мають почесне звання «зразковий». Ці установи зберігали в окреслений вище період понад 200 тисяч одиниць пам’яток матеріальної і духовної спадщини. Ну а тенденція з відвідуванням музейних установ та можливостями і кількістю поповнення їх фондів і на Волині, і на Рівненщині, як і в Україні загалом – тотожна [3]. Продовжуючи характеристику музейного потенціалу Рівненщини, відзначимо, що ще чимало подібних установ є й за межами міста – музей поетеси у скульптурі Теодозії Бриж у с. Бережниці (Дубровицького р-ну) (автора понад 200 творів, зокрема й надгробка Соломії Крушельницької, численної садової скульптури), історичний музей у Радивилові, музей фотокамер у м. Кузнецовську; історії села Бистричі Березнівського району, етнографічний музей села – в Корецькому, музей Теодора Штейнгеля – в Рівненському, дерев’яної хати та мистецтва вулиці – в Гощанському, музей «Олесі» О. Куприна – в Сарненському районах області; є у нас навіть музей лісу тощо [6; с.196]. Узагалі в області, за даними управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації, нараховується ще 447 музеїв (не юридичних осіб), що перебувають у віданні підприємств, організацій та навчальних закладів. Із них лише тих, де зберігаються музейні предмети й колекції з державної частини Музейного фонду України, налічується 18. Вони зосереджують у своїх зібраннях понад 43.000 одиниць музейних предметів, що також складає достатньо потужний культурний потенціал [1; с. 4]. А загалом в області станом на 1.01.2010 року знаходиться на обліку 3.258 пам’яток історії і культури, з яких 1.761 – пам’ятка історії, 1.088 – археології, 84 – монументального мистецтва, 325 – архітектури [1]. Тоді як, приміром, на Сумщині, що має не менш славну історію, таких пам’яток нараховується значно менше; при цьому пам’яток історії та культури там 1.500, археології лише 700, монументального мистецтва – 100 (для порівняння: музейний фонд України та її заповідників нараховує майже 12 млн. пам’яток, 96% з яких зосереджено в основному фонді) [7]. До цього (наявного фонду – С. В.) слід додати ще 72 пам’ятки, споруджених або ново виявлених на Рівненщині лише у 2008 році, найбільше з яких зосереджується у Демидівському (18 одиниць), Костопільському (28), Острозькому (7), Рівненському (5), Сарненському, Здолбунівському, Гощанському (по 3 у кожному) та інших районах області. Щороку ці фонди поповнюються за рахунок реставрації, пошуку та передачі від окремих осіб, організацій чи країн пам’яток культури [5]. До речі, уже декілька раз поспіль Управління СБУ по Рівненській області передає до обласного краєзнавчого музею чимало конфіскованих на кордонах краю пам’яток матеріальної та духовної культури. А загалом лише за 2009 рік в Україну з-за кордону повернуто 722 одиниці мистецьких творів та інших рухомих пам’яток національної спадщини, а також 2.455 одиниць архівних матеріалів (у 2008 році повернуто 221 одиницю творів та інших рухомих пам’яток і 418 одиниць архівних документів) [13; с. 3]. Найпотужнішою структурою за наявністю пам’яток є обласний краєзнавчий музей (РОКМ) (заснований, за різними даними, 1906 року професором римського права В. Океаницьким), що зберігає 142.209 одиниць основного фонду, розташованих на площі у 21.396 кв. м, зокрема й унікальні твори волинського іконопису (починаючи від ХІІІ ст., сформованих в окремий відділ), портретного живопису ХІХ століття (картини Я. Матейка, Ю. Коссака, В. Короленка та ін.), Острозьку Біблію, предмети козацької доби, 316


колекції стародруків, книгописання, мистецького оформлення книг, грамплатівок 40–50х років ХХ ст., періодику (іноземну та вітчизняну) ХVІІІ – ХХ століть, художні зразки з білого мармуру в стилі академічного неокласицизму уродженця Рівненщини, відомого скульптора європейського рівня Томаша-Оскара Сосновського (інформаційно насичену книгу про якого підготовлено до друку у приватному видавництві ППДМ у 2014 році місцевим художником В. Войтовичем), фарфору, різноманітні приватні зібрання та ін. Зберігається тут й чимала колекція матеріалів, пов’язаних із дослідженням соціокультурних та економічних проблем поліського краю (від ХVІІІ ст.) і переданих до РОКМ Інститутом дослідів Волині (штат Індіана, США) (фонд М. Бойка) та ін. [4]. Зазначимо, що під музейною колекцією розуміється частина предметів основного фонду, що являє собою групу музейних предметів, сформовану за однією чи кількома ознаками (типом предметів, походженням, функціональним призначенням тощо). Достатньо рідкісними, відмічають співробітники музею, як для регіональних зібрань, є Палеонтологічна (7.144 од. зб.), Геологічна (1.737 од. зб.), започаткована дарчою колекцією кафедри біології Київського державного університету (1974 р.) і Зоологічна (836 од. зб.) колекції музею, частина зразків останньої сформована із занесених до Червоної Книги України чучел тварин: пугач, горностай, чорний лелека, сірий журавель, орлан-білохвіст тощо. Музей має й досить рідкісну ентомологічну колекцію (3.354 од. зб.) та колекцію періодики, друкованої представниками національно-визвольних змагань (ОУН-УПА) за період 1943–1956 рр., яка також чекає на відповідне наукове опрацювання і введення її до культурного обігу. Археологічний фонд музею також становить окрему сторінку в історії культури Рівненщини і нараховує 53.179 од. зб. Саме тут зосереджені (серед інших й мистецькі) зразки, привезені з археологічних експедицій, проведених у літописних містах Рівненщини – Муравиці, Торговиці, Пересопниці, Дорогобужі та ін., а також численні археологічні зразки з поля Берестецької битви 1651 року, зібрані під час археологічних розкопок 1970–1990 рр., здійснених під керівництвом професора Свєшнікова І. К. Тож цей фонд є потужним фаховим навчальним полігоном для студентів історичних та культурологічних спеціальностей вищих навчальних закладів Рівненщини. Документальний фонд РОКМ нараховує також понад 26.860 одиниць зберігання основного фонду. Це переважно рукописні та друковані книги, інші документи ХVІІ – ХVІІІ ст., виконані на пергаменті і папері. Найдавнішими з них є грамоти, виконані на пергаменті ХVІ-ХVІІ ст., а також три книги ХVІ століття, що походять із друкарень Альда Мануція і Ельзевірів (лат. мова) [10; с. 45]. У РОКМ зберігається велика колекція (150 од.) волинських ікон ХІІІ-ХІХ ст., зокрема й найстаріша «Богородиця Одигітрія» з села Дорогобуж (Рівненщина) та декілька іконописних пам’яток, датованих ХV століттям, до формування якої чимало зусиль доклав теперішній завідувач відділу волинської ікони, активний пропагандист національної спадщини Віктор Данилович Луц. Найбільш цікаві ікони розміщені у двох залах музею: «Наша духовна спадщина» – професійний іконопис ХІІІ-ХVІІІ століть та «Народна ікона Волині ХVІІ-ХVІІІ століть», що зберігає кращі зразки народного малярства й Рівненщини, виконані народними майстрами. Окрасою музейної збірки є згадана вже ікона «Богородиця Одигітрія з Дорогобужа» кінця ХІІІ століття. Це одна з найдавніших пам’яток сакрального малярства в Україні. У залі також представлені ікони «Христос Пантократор» (XV ст.), «Богородиця Покрова» (XV ст.), «Старозавітна Трійця» (XVI ст.) тощо. 317


Наші мистецькі пам’ятки все частіше забирають для експонування на більш яскравих та представницьких виставках, що організуються у картинних галереях Львова, Донецька, а також провідних культурних центрів Європи – Дрездена, Парижа тощо. А ще скільки цікавого і вартого уваги зберігають фонди лише цього музею! Взагалі фонди західноукраїнських музеїв, архівів та бібліотек – це окрема сторінка як для бібліофіла, так і усіх тих, хто цікавиться національною культурою. І сайт обласної наукової універсальної бібліотеки «Історична Волинь» тому підтвердження [15]. Важливим і виваженим кроком у збереженні автентичної культури краю стало рішення обласного управління культури про створення у кожному селі краю власного музею – музею села, де б концентрувалися усі пам’ятки матеріальної і духовної культури, пов’язані з його життєдіяльністю. Це надзвичайно актуально для Полісся та й для всієї Західної України, адже через відомі демографічні та міграційні проблеми чимало наших сіл зникає зовсім і такі музеї будуть оберегами, в першу чергу, етнографічної пам’яті населення краю. Адже цікавитися історією і сьогоденням, власною духовною практикою повинні не лише професійні історики, а й пересічні громадяни. Це не лише громадський обов’язок, але й норма культури, чи, сказати б ширше, – духовний покажчик кожної цивілізованої людини, тим більше – керівника. Утім, подорожуючи «Золотим кільцем» республіки студенти побачили не тільки унікальні пам’ятки культури. Вони відзначили також і шанобливе ставлення до пам’яті видатного організатора музейної справи на Західній Україні, колишнього радника усіх Президентів країни з питань охорони національної історико-культурною спадщини, Генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Львівська картинна галерея», основу фонду якого й становить це «Золоте кільце», нашого земляка, Героя України Бориса Григоровича Возницького, організаційно-творчими зусиллями якого й була відроджена згадана вище унікальна мережа замкової культури західних теренів республіки і збережена значна частина пам’яток матеріальної спадщини, зокрема й твори видатного майстра доби пізнього бароко Г. Й. Пінзеля, спогляданням творчості якого в черговий раз захоплювалася Європа навесні 2013 року. Художні зразки цього майстра повною мірою відповідали рівню одного з найпотужніших центрів світової культури – французького Лувра. До речі, презентація книги «Володар кам’яного персня», підготовлена шевченківськими лауреатами – В. Пилип’юком та Р. Лубківським 15.04.2013 року в Рівненському обласному краєзнавчому музеї мала значний громадський розголос, що засвідчило факт не лише знання цієї постаті (Б. Возницького – авт.) в історії культури України, але й значної мірою підтвердило повагу до тих осіб, що опікуються культурною спадщиною нашої держави. Нагадаємо, що Борис Григорович був ініціатором створення музею Івана Федорова, музею-садиби «Русалки Дністрової» у Львові та й, власне, туристичний маршрут «Золота підкова Західної України», до якого входять Олеський, Підгорецький, Золочівський замки, Олеський монастир із потужним зібранням пам’яток барокової дерев’яної скульптури та інші пам’ятки національної культурної спадщини, як уже наголошувалося, це також його ще одна матеріалізована ідея. І присвоєння його імені Львівській національній картинній галереї є цілком вмотивованим і логічним кроком українського Уряду у цьому зв’язку. А нещодавно (навесні 2013 року) студенти кафедри здійснили подорож і до Санкт-Петербургу, де мали добру нагоду ознайомитися з численними пам’ятками архітектури, садово-паркового, образотворчого і ювелірного мистецтва, скульптури та містобудування. Адже ця мистецька «північна Пальміра» розбудовувалася і культурно насичувалася переважно починаючи з ХVІІІ століття, коли по землях Європи 318


Екскурсія до Підгорецького палацу (осінь, 2012 року) розпочала свою впевнену ходу доба Просвітництва, вже в назві якої акцентувалася увага на освіті, розумі, здібностях та інших складових, притаманних мислячій людині. І в мистецькому контексті ХVІІІ століття – це поступове завершення доби Бароко і Рококо, що залишила по собі безліч мистецьких пам’яток, які засвідчили невичерпні можливості людського розуму і художнього смаку. Тоді ж, у ХVІІІ столітті, розпочиналася й доба Класицизму, найбільш довершено втілившись у мистецтві містобудування і залишивши по собі численні проспекти, просторово-осьову композицію забудови, унікальні зразки садово-паркового мистецтва, запозичені з Франції та трансформовані згодом під національний мистецький грунт тощо, у формуванні якого брали найактивнішу участь і українці. Інакше кажучи, той час докорінно змінив уяву людини як про її можливості, так і про творчі можливості митця. А загалом для нашого студентства є корисною інформація, що постійно оновлюється на порталах Волинської і Рівненської областей стосовно змістовної частини їх музейних фондів [9], що й стимулює пошук відповідних форм роботи з молоддю. Однією з яких і стало відкриття нової спеціальності при кафедрі культурології і музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету – «Музейна справа. Охорона пам’яток історії та культури» – призначення якої – підготовка фахівців для розлогої музейної мережі, у першу чергу, Рівненщини. Сподіваючись на те, що лише фахівці і небайдужі до цієї справи люди зможуть зберегти усе те культурне розмаїття, що існує сьогодні в Поліському краї і донести його до населення. Західній Україні є чим пишатися! Та й історичну пам’ять студентів також потрібно цілеспрямовано формувати! Адже це одна з важливих складових патріотизму. У листопаді 2013 року студенти брали участь у ІХ всеукраїнській науково-практичній конференції «Культурна динаміка України в розмаїтті виявів», проведення якої відбулося на кафедрі, де працювала навіть окрема секція з регіональної культурної практики і ці питання також обговорювалися широкою науковою громадськістю країни. До речі, на цей захід було заявлено 298 учасників із 53 ВНЗ України та науково-дослідних установ республіки [8], що переконливо засвідчує справді підвищення інтересу до проблем національно-культурного розвитку. 319


І бажання укладання угод про творчу співпрацю між кафедрою культурології та музеєзнавства РДГУ і, приміром, Донецьким чи Східноєвропейським національними університетами засвідчує факт того, що Україна є культурно різноманітною і бажання її молодих людей розширити творчі контакти на предмет розробки спільних наукових програм повинно бути всіляко підтримано і, беззаперечно, принесе згодом свої позитивні результати. Отже лише у такий спосіб, тобто паралельно з навчанням у традиційних його аудиторних формах та бібліотеках, широкому використанні всесвітніх глобальних мереж, важливо продовжувати навчання й через безпосереднє споглядання пам’яток культури, широке спілкування на цьому ґрунті. Адже вже у ХVІІ столітті на українських теренах освіченою вважалася людина, що не лише завершила здобувати знання у будь-якому навчальному закладі, але й вивчала культурну спадщину безпосередньо, перебуваючи в оточенні тих чи інших пам’яток культури, природи, людського середовища, споглядаючи історико – етнографічні, книжкові, мистецькі колекції багатьох музеїв інших країн, приватних осіб, переймаючись вивченням питань ментальності місцевого населення, його ціннісних орієнтацій, звичаїв, обрядів тощо. Про це свідчить й популярність як першого зразка паломницької прози Київської Русі – «Житіє і хожденіє Данііла, руской земли ігумена», так і наступних пам’яток цієї ж літератури, приміром, фундаментальної праці «Странствования» В. Г. Барського, який понад 25 років мандрував святими місцями світу і залишив по собі унікальну наукову працю, стимулювавши розвиток вітчизняної етнографії, краєзнавства, музеєзнавства та мистецтвознавства загалом. І цей інтерес значною мірою розгорнувся у справжнє зацікавлення етнічним, кулінарним чи релігійним туризмом вже на початку ХХІ століття. І Рівненщина поступово, утім, упевнено опановує й цю не звичну поки що для себе сферу життєдіяльності. Українець – переважно художня натура. Тому він сприймає, приміром, релігію не стільки через систему її заідеологізованих богословських догм, скільки через змістовно оформлену систему образів-символів. І живопис, стінопис, архітектура співтворять тут свою гармонійну цілісність. «… Мандрівки вчать патріотизму, – наголошував свого часу видатний український історик Іван Крип’якевич. – І тільки той, хто власними ногами пройшов частину свого краю, на власні очі побачив його природу, оселі мешканців, відчуває сердечно близький зв’язок із рідною землею, її минулим і сучасним, він зрозуміє, що таке Вітчизна». Список використаної літератури та джерел 1. Аналіз діяльності державних музейних установ (статистичний звіт) // Поточний архів управління культури та туризму Рівненської обласної державної адміністрації за 2008 рік.

2. Анотований каталог видань «Книга Рівненщини» (1999–2013 рр.). – Рівне: РОУНБ, 2000–2014. 3. В обласній раді (м. Луцьк) відбулися громадські слухання про стан музейної справи [електр. ресурс] / офіційний сайт Волинської обласної ради. – Режим доступу: volynrada.gov. – ua / news / v oblasnii-radi-vidbuisya gromadski slukhannya-pro-stan-muzeinoyi spravi.

4. Виткалов С. В. Зазнач. праця.

5. Виткалов С. В. Згадана праця.

6. Виткалов С. В. Рівненщина: Культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності: моногр. / Сергій Виткалов. – Рівне: ППДМ, 2012. – 416 с., іл.

7. Кифяк В. Ф. Організація туристичної діяльності в Україні: навч. посіб. / В. Ф. Кифяк. – Чернівці: Книга ХХІ, 2003. – 300 с., іл.

320

Розділ VІІІ. Культурно-освітня діяльність в умовах сьогодення 8. Культурна динаміка України у розмаїтті виявів: ІХ всеукр. наук. – практ. конф., 12–13 лист., 2013 року: програма. – Рівне: РДГУ, 2013. – 25 с.

9. Музейний простір Волині [електр. ресурс]. – режим доступу: http // volyn-museum.аt.ua /.

10. Мушировський В. Раритети музею / В. М. Мушировський // Наук. зап. Рівненського обл. краєзнавчого музею. Вип. 2. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 210 с. 11. Надольська В. Удосконалення мережі музейних закладів у Волинській області (1991–2011 рр.) / Валентина Надольська // Наук. зап. Рівненського обл. краєзнавчого музею. Вип. 10. – Рівне: О. Зень, 2012. – С. 148–151. 12. Поточний архів Волинського обласного краєзнавчого музею. Комунальні та громадські музеї Волинської області в 2010 році (порівняльно-довідковий матеріал). – 27 арк.

13. Статистичний аналіз діяльності у сфері охорони історико-культурної спадщини // Поточний архів управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації за 2008 рік. – Рівне, 2009. – 27 с. 14. Там само.

15. «Історична Волинь» http: // istvolyn.info/index.php? option = com_content &task = category §ionid = 3&id = 29&Itemid = 25&limit = 50&limitstart = 50.

Резюме

Аналізуються потенційні можливості музейних мистецьких колекцій Рівненської області (на прикладі музеїв і Національних історико-культурних заповідників краю). Ключові слова: музейна колекція, фонди, мистецтво, історична пам’ятка, Волинь, регіональна культура.

Summary

«Gold ring» of Western Ukraine: potential possibilities of local museum collections and their organizers The museum artistic collections potential possibilities of Rivne region (on the example of the museums and National historical cultural reserves og the region) are analyzed here. Key words: museum collection, funds, art, historical sights, Volyn, regional culture.

321

РОЗДІЛ ІХ. КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКІ ПРОЦЕСИ В РЕГІОНІ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

9.1. Культурна практика країни в регіональних вимірах: її проблеми і тенденції функціонування на межі тисячоліть УДК 008

Х

арактерною ознакою сьогодення країни, як уже неодноразово згадувалося навіть у цій книзі, є активізація культурно-мистецького життя в усіх його вимірах та формах. Причини цього загальновідомі. Провідна з них, на нашу думку, полягає в тому, що після десятиріч домінування фактично «одного кольору» народ дістав можливість «кольорового розмаїття». І, здається, активно надолужує даремно згаяний час. З іншого боку, якщо відкинути суто політичні міркування і маніпуляції, причиною цього є той факт, що західноукраїнське населення завжди вбачало у культурно-мистецькій діяльності певну духовну розраду, релаксацію, за допомогою якою повною мірою відтворювало своє культурне єство. І сьогоднішній час це певною мірою лише підтвердив і стимулював. Оскільки незаслужено слабка увага держави до культурного чинника обернулася тим, що саме населення почало відновлювати свої культурні форми так, як це воно робило завжди, незважаючи на підтримку чи заборону розмаїтих форм свого культурного самовиявлення. Найбільш яскраво це можна зробити чи себе самореалізувати, звісно, у сфері культурної творчості, як діяльності, найбільш придатній і доступній для власного самовиявлення. І наводячи низку «творчих портретів» окремих митців, художніх колективів та їх організаторів у цій книзі, ми спробували показати важливість саме художньої творчості у житті кожного, адже остання виступає не лише засобом формування цікавої, різнобічної особистості, що облаштовує власне життя за законами краси, але й є потужним релаксуючим чинником, дає змогу сучасній людині полегшувати прес глобалізаційного чи інформаційного тиску на неї. Усе вище наведене сприяє, зі свого боку, й розширенню досліджень у сфері регіональної політики держави в усіх її формах виявлення. Причин такого стану чимало. Адже культура, як відомо, є стратегічним інструментом творення майбутнього. Тому одним із фундаментальних завдань державного апарату республіки сьогодні є акцентування уваги на регіональній культурній політиці, пріоритетними завданнями розвитку якої залишаються й надалі державна підтримка розвитку культури регіонів, 322

Розділ ІХ. Культурно-мистецькі процеси в регіоні як відображення загальних тенденцій розвитку...

усебічне сприяння збереженню місцевих культурних традицій, аматорського мистецтва, традиційної культурної практики, реалізація спільних для регіонів міжнародних і всеукраїнських культурологічних проектів, як важливих чинників формування цілісного культурного простору тощо, – зазначається в Аналітичному звіті Міністерства культури і туризму України [11; с. 62]. Стимулювання регіонального вектора сприяє тому, що фактично усі області країни сьогодні значно розширили сферу впливу дозвілля на населення, сприяють розгортанню багатьох культурних ініціатив на місцях. Свідченням чого є, приміром, уперше (16–18.09.2009 р.) проведений Всеукраїнський семінар директорів обласних центрів народної творчості на тему «Сучасні тенденції культури та державна і регіональна культурна політика» (м. Харків) за участю окремих центрів народної творчості Російської федерації, де одним із важливим питань було не лише обговорення результатів упровадження відповідної культурної діяльності на місцях, але й налагодження певних координаційних дій у цьому напрямі. І згодом ця практика була продовжена у 2013 році. Це підтверджує і тенденція розширення мистецьких спеціальностей у багатьох ВНЗ країни періоду її сучасного існування. Тоді, як на початку 90-х років минулого століття на Колегією Міністерства культури і мистецтв України пропонувалося винести питання на обговорення про доцільність існування інститутів культури як ВНЗ художнього спрямування в республіці. І подібні питання виникали й щодо доцільності утримання в кожній області училищ (коледжів) культури (і мистецтв). Та й повернення сьогодні до практики проведення культурно-мистецьких звітів областей республіки у кіно-палаці «Україна» (м. Київ), незважаючи на фінансову скруту, політичну нестабільність тощо є також наочним підтвердженням уваги держави до регіонів та їх культурно-мистецького розвитку. З іншого боку, саме дозвіллєва практика при певній її матеріально-організаційній підтримці і спрямуванні допомагає уникати багатьох негативних явищ, особливо серед молоді, яка вже втомилася нічого не робити, а отже повинна залишитися важливим напрямом розробки відповідної культурної політики держави. Оскільки культурнодозвіллєва діяльність є провідним показником культури особистості, що підтверджує міру контакт з нею. Дослідник західноукраїнської народно-культурної проблематики Ю. Лащук [6], аналізуючи культурно-мистецькі традиції нашого краю, наголошував (дещо розширюючи етнографічні межі), що оцінюючи стан народного мистецтва та художніх промислів українського Полісся, треба мати на увазі й той факт, що вони сформувалися в специфічних умовах натурального господарства і досі зберігають живий контакт між виробником і споживачем та певну стильову чистоту. Тому сьогодні саме на регіональному рівні значно розширюється жанрова розмаїтість заходів, яким надається належна державна організаційно-матеріальна підтримка. Це особливо помітно на прикладі Рівненщини, де чимало районних адміністрацій в особі відділів культури та туризму (за координаційного втручання обласних структур) виділяють кошти не лише на стимулювання творчої ініціативи митців, але й для поглиблення вивчення культурної спадщини, сприяння місцевому книговиданню, пошуку та підтримці обдарованих дітей, виникненню нових форм культурно-мистецьких ініціатив, про що свідчать численні регіональні програми («Забезпечення населення українською книгою», «Державна підтримка обдарованої молоді» й ін. та галузеві відзнаки: «Премія ім. Г. Леончик», «Премія ім. І. К. Свєшнікова», «Премія ім. Світочів», Премія ім. Г. Косміаді та ін., щорічні Стипендії Голів Рівненської обласної державної адміністрації та обласної Ради визначним місцевим митцям, почесні відзнаки Обласної ради тощо). 323


Значно розширено й кількість самих заходів, спрямованих на покращення культурного обслуговування населення та збереження народної культури. Все це відбувається за активної підтримки цих ініціатив колишніми випускниками місцевого інституту культури, багаторічного начальника управління культури та туризму обласної державної адміністрації Я. Мельника та Голови профспілки працівників культури області П. Давидюка. Так, лише упродовж 2009 року в Рівненській області проведено 102 культурномистецькі акції міжнародного, всеукраїнського та регіонального рівнів (що на 29 більше, ніж у 2008 році). Серед них згадані вже: міжнародний фестиваль органної музики «Дивовижний світ органа»; VШ Всеукраїнський фестиваль-конкурс молодих виконавців української народної музики «З народного джерела»; ІV Всеукраїнський відкритий конкурс молодих виконавців на духових та ударних інструментах ім. В. Старченка; мистецький фестиваль «Шоу Західний регіон-2009»; ХІІ Слов’янський фольклорний фестиваль «Коляда»; ІV обласний фестиваль пісенно-музичного мистецтва «Різдвяні пісне співи»; міжнародний молодіжний фестиваль традиційної народної культури «Древлянські джерела»; обласне фольклорно-етнографічне свято «Музейні гостини»; міжнародний фестиваль дитячого фольклору «Котилася торба…»; міжнародне свято дитячої хореографії «Стежками Мавки»; ХІ хореографічний фестиваль – конкурс дитячих і молодіжних хорових колективів «Весняні дзвіночки-2010»; міжнародний живописний пленер «Історичні та природні перлини Рівненщини»; регіональний відбірковий тур Всеукраїнського фестивалю мистецтв України тощо. І в наступний період всі ці заходи були збережені і організатори лише підвищили вимоги до їх проведення. Ще у 2009 році започатковано конкурс дитячого малюнку на тему «Проблеми України очима дітей», що має відчутний духовний резонанс у краї. Став традиційним обласний конкурс літературної творчості для школярів «Перло многоцінне…». І якщо у 2009 році до оргкомітету надіслали свої поетичні, прозові та публіцистичні твори лише 198 осіб, звісно, що найбільше – з міст Рівного, Кузнецовська та Дубенського, Дубровицького, Острозького, Сарненського районів; майже 30 із них, за результатами конкурсу були відзначені преміями, цінними подарунками та іншими відзнаками [3; с. 14], то вже у 2012 році кількість переможців і проблематика творів зайвий раз засвідчила, що питання національної мови, та й культурний чинник загалом, є справді провідним у формуванні молодого покоління українців. Подібна тенденція і зацікавленість цим заходом відмічалася і в 2013 році. Проведено низку міжнародних салонів фотовиставки «На Покрову», що традиційно збирають у м. Рівному найвідоміших фахівців фотомистецтва [2; с. 73], в експонуванні якої взяли участь представники понад 40 країн. Її експонування демонструвалися в обласному краєзнавчому музеї, Академічному театрі, під час проведення Днів міста, інших громадських заходів; вийшли друком спеціальні художні альбоми. А в грудні проведено фінальну виставку ІІ міжнародного фото-бієнале «Рівне-2009» за участю членів журі із Швейцарії та Німеччини (Даніель Брендлі, Йорг Мюллер і Рудольф Моуслі), що традиційно пройшла під патронатом Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP), Фотографічної асоціації Америки (PSA) та Європейського фотографічного союзу (ISF). До оргкомітету заходу вже надіслали свої роботи вже майже 300 митців [7; с. 16]. Однак ця цифра була значно перевершена у 2012 році із розширенням практики майстер-класів, виїздів на фотопленер тощо. Та й сам фестиваль було перенесено до історичного м. Дубна, де фотомайстри мали широкі можливості для накопичення вражень стосовно вітчизняної історії. Це певною мірою покращило духовну атмосферу і самого міста, якому хоча і не бракує художніх заходів 324


через активну діяльність коледжу культури і мистецтв РДГУ, утім подібні форм тут ще не було. Значно вплинуло все це й на діяльність місцевих фотоклубів. Паралельно в місті Рівному відбулося експонування (декількох із понад 20 найдорожчих фото-зібрань Росії з фонду Т. Рождественської) – «Знаменитості у фото-проектах» та «Чоловік і жінка» [8], що демонструють дещо не звичний ракурс не лише зірок шоу-бізнесу, але й представників театру, кіно і політики. На пропозицію журналу «Караван історій», художниця перевтілює знаменитих людей в образи, відомі нам із класичних полотен світових майстрів пензля різних епох. Взагалі фотовиставки з найрізноманітнішим тематичним сальдо сьогодні є типовою ознакою нашого міста [5]. Треба відзначити, що невеличка частина з названих вище народознавчих заходів передбачає обов’язкове проведення науково-практичних конференцій, на яких місцевим фахівцям випадає добра нагода професійного спілкування. А опубліковані згодом матеріали залишаються ще однією сходинкою для створення відповідних фондів зі зразками вивчення традиційної народної культури. І подібні тенденції мають місце у різних ділянках культурної творчості. До прикладу підкреслимо, що у вересні 2010 року обласною універсальною бібліотекою спільно з кафедрою культурології Рівненського державного гуманітарного університету проведено Першу Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Історична Волинь і проблеми духовного відродження України», в результаті якої зібрані унікальні матеріали з минулого та сьогодення волинського краю, адже до заходу залучалися співробітники бібліотек, музейних, архівних установ, історико-культурних заповідників, вищих навчальних закладів, а також чимало краєзнавців та ентузіастів цієї справи. Це стало важливим кроком у справі розширення регіональної культурно-мистецької проблематики, бажання побачити наш край очима фахівців різних науково-творчих уподобань з інших областей України та країн СНД. Крім цього, з метою посилення ролі органів місцевого самоврядування в розвитку та стимулюванні діяльності сільських закладів культури Рівненщини (у рамках започаткованого декількома роками раніше експерименту в культурно-дозвіллєвій сфері українського села), лише у 2008–2010 роках проведено: районні огляди-конкурси серед культурно-дозвіллєвих комплексів у Здолбунівському, Дубнівському, Сарненському районах; обласний конкурс «Аматорський театр – сільському глядачеві», під час якого відбулися виступи народних аматорських театрів Дубенського районного Будинку культури і Рівненського міського Палацу культури в селах Здолбунівського району; обласний конкурс «Кращий за професією» серед працівників сільських закладів культури клубного типу. І проведення у 2012 році всеукраїнського конкурсу обласних центрів народної творчості зайвий раз стимулювало їх керівництво, як і керівників обласних управлінь культури, ще прискіпливіше подивитися на свої структурні підрозділи. Подібні кроки допомагають успішній реалізації експерименту на селі, спрямованому на пошук нових форм культурної взаємодії різних державних (культурних) структур, що діють в умовах села, адже акцентують увагу на проблемах галузі, спонукають ініціативність місцевого населення тощо. І в цьому контексті наша область значно випереджає своїх сусідів – Житомирську та Волинську. І сьогодні, вже вийшовши за межі експерименту, культурно-дозвіллєва сфера краю продовжує успішно виконувати покладені на неї державою функції художнього розвитку населення, звісно, не розв’язавши усіх проблем, значна частина яких виникла вже в процесі проведення експерименту. Приміром, у Волинській області, яка має фактично тотожний культурний потенціал, подібних заходів, за даними опублікованої статистики, проведено на порядок 325


менше 12 [8; с. 111–112], а саме: лише два міжнародних фестивалі і одна всеукраїнська творча лабораторія; а кадровий склад культурної сфери Житомирщини хоча й перевищує подібні показники Рівненщини на 1.338 осіб, проте всеукраїнського та міжнародного рівня заходів там також організовано значно менше. Це, зокрема, ІІІ обласний фестиваль кобзарського мистецтва ім. І. Кривенчука, літературно-мистецькі свята «Романівська весна» та «Лесені джерела», ІІІ міжнародний пленер «Моє рідне Полісся» і загальнодержавну акцію «Барвиста Україна» та ін. 12 [8; с. 119]. Хоча останнім часом налагоджені спільні культурні контакти двох областей у культурному плані (навіть літній перелік культурно-мистецьких заходів м. Луцька оприлюднюється у м. Рівному), від чого духовний їх стан лише покращився. І хоча тільки кількісні показники не розкривають окреслену проблему у повному обсязі, статистика теж є достатнім аргументом на користь активізації культурно-мистецького життя саме на Рівненщині. Певні порівняльні методи можна застосувати і розглядаючи потенціал, приміром, Херсонської області, яка за багатьма своїми ознаками, ментальністю населення та іншими чинниками суттєво відрізняється від Волинського Полісся. Так, приміром, на Херсонщині, на відміну від Рівненщини, актуальною (за даними поточних архівів управління культури і туризму Херсонської ОДА) виявляється організація позашкільної освіти. Свідченням цьому є затвердження спеціальної обласної Програми розвитку позашкільної освіти на період до 2014 року [10], тоді як на Рівненщині ці питання є достатньою мірою вирішеними і не потребують додаткового стимулювання на обласному рівні. Адже мережа культурно – освітніх закладів, експерименти з культурно – дозвіллєвими комплексами, Палац дітей та молоді в місті та подібні структури у райцентрах області, низка оригінальних мистецьких агенцій рівня «Едельвейс», «Смига», «Олександрія» та ін., широкий та різноаспектний фестивальний рух своєю діяльністю значно урізноманітнили позашкільну діяльність та загалом дозвілля сучасної рівненської молоді. Це можна сказати й про ухвалену спеціальну Програму розвитку культури і духовності Херсонської області на 2013–2017 роки 4 [10]. І хоча щодо Рівненщини не можна вважати остаточно вирішеним питання духовного розвитку власного населення в умовах сьогодення, все ж такої гостроти, як на Херсонщині, це питання у нас не має. Інакше кажучи, в культурній сфері сучасна криза обумовлюється зовсім не фінансовими (принаймні вони не є абсолютними) показниками. Тож пошук того генератора, який допоможе стимулювати саморозвиток населення, залишається важливим завданням осіб, причетних до функціонування сфери культури. Ще одним важливим кроком Рівненської обласної влади стосовно підтримки народної ініціативи є те, що фактично усі мистецькі заходи (свята, конкурси, фестивалі тощо) перенесено на районний рівень та село, що дає змогу значно активізувати таку діяльність на місцях, а з іншого боку, подібні кроки допомагають відродити культурно-мистецьке життя на низовому рівні, допомогти, власне, урізноманітнити важке життя сучасного сільського населення, повернути в українське село його багаті духовні витоки, сприяє ознайомленню сільського населення із високоякісним мистецьким продуктом і таким чином покращує якість його культурного обслуговування, напрям, занедбаний в останні 20 років. У підтвердження наведемо декілька переконливих фактів: обласне свято народного мистецтва «Пісні рідного краю» (райони області), обласне літературномистецьке свято «Дерманський світильник» у селі Дермань Здолбунівського району, регіональний фестиваль-конкурс козацької пісні «Встань, козацька славо! Засвіти знамена!» – у с. Пляшева Радивилівського району, Всеукраїнський фестиваль гумору 326


«Лауреати Нобельської премії» в с. Нобель Зарічнянського району та свято українського слова в с. Городок Володимирецького району, обласне свято української писемності та Першокниги у селі Пересопниця, молодіжний арт-фестиваль «Майдан» (у смт. Володимирці) тощо. Останній, до речі, як уже згадувалося, ставить за мету формування свідомого екологічного ставлення до довкілля, створення умов для творчого розвитку учасників заходу, залучення молоді до вивчення фольклорних традицій волинського Полісся, а також пошук нетрадиційних соціально-привабливих форм пропаганди «ідеї екосвідомості» за допомогою нових видів культурно-мистецьких заходів через «зелений туризм», вивчення ландшафту у польових умовах тощо (І проведення подібних заходів є значно ефективнішим кроком, ніж запровадження до навчальних планів ВНЗ дисципліни «Екологічна етика», обмаль часу на вивчення якої робить її зовсім недоречною і лише перевантажує навчальний процес). За формами організації цей захід є синкретичним дійством, оскільки передбачає мистецькі акції, екологічні експедиції, еко-семінари, фольклорно-краєзнавчі розвідки, сплав на плотах з одночасними береговими, кінними переходами, психологічні тренінги, зйомки відеофільмів тощо. Це, у свою чергу, дає змогу не лише виявляти і підтримувати народні таланти серед сільського населення, а й долучати до сільського способу життя чималу громадськість. До цього треба додати й практику проведення виїзних концертів художніх колективів – учасників міжнародних конкурсів та фестивалів і їх виступів перед сільським глядачем у дні проведення таких фестивалів, що покращує рівень культурного обслуговування сільського населення і знайомить його з кращими зразками народної творчості, станом виконавської культури тощо. Учасники ж заходів, що прибули із-за меж СНД, мають добру нагоду побачити не лише рівень життя місцевого населення, а й нові форми організації, приміром, «зеленого туризму» у краї, прилучитися до інокультурних чинників, взяти участь в окремих формах спільної культурної діяльності. Важливу роль у культурному розвиткові Рівненщини, налагодженні співпраці між регіонами у сфері культури, підвищенні ролі української мови й україномовних культурних практик у повсякденному житті відіграє розвиток аматорства, збереження і популяризація народних традицій. Виконанню цих завдань певною мірою сприяють культурно-мистецькі заходи, проведені в м. Рівному у рамках згаданого вже міжнародного фестивалю «Древлянські джерела», дитячого фольклорного фестивалю «Котилася торба…», а також всеукраїнський молодіжний еколого-мистецький фестиваль «Біле озеро», міжнародний фестиваль студентських театрів естрадних мініатюр «Шалантух», міжнародний студентський фестиваль акустичної музики «Я і гітара», міжнародний фестиваль рок – та етномузики «Тарас Бульба» (м. Дубно, з 1991 р.), Всеукраїнський рок-фестиваль «А чому б і не зробити» за участю майже 100 художніх колективів із Харкова, Севастополя, Львова, Києва тощо. Лише Рівненщина була представлена на ньому 42 художніми колективами [7; с. 16]. Фактично усі вищеперераховані заходи відвідують відомі митці з Австрії, Польщі, Бельгії, Франції, Молдови, Словаччини, Канади, Росії та ін. Це є доброю нагодою для популяризації української молодіжної культури та естетики. Концертні виступи сприяють піднесенню національної свідомості серед молодих творчих сил і публіки, зростанню професійного рівня української естради (виконавців, продюсерів, менеджерів тощо) та пропаганді вітчизняних товаровиробників. А створення спеціального порталу Rock-in-Rivne com значно розширило можливості одержання інформації для молодіжної аудиторії про своїх кумирів із сфери популярної музики. А загалом презентації нових видань із самих різних ділянок людських уподобань сьогодні вже стали нормою місцевого культурного життя, їх місцем є не лише обласна 327


універсальна бібліотека, краєзнавчий музей, але й згадана неодноразово галерея європейського живопису «Євро-Арт», студентські аудиторії місцевих університетів, загальноосвітні школи та ще низка установ і організацій, які ще декілька років тому навіть не мріяли про проведення подібних експонувань та зустрічей. Як і традиційними стали конкурси, організовані обласною універсальною бібліотекою, на кращу книгу місцевого автора, які засвідчують значне пожвавлення видавничої діяльності та читацького інтересу у молодіжному середовищі. Традиційно упродовж січня місяця в м. Рівному спільно з творчим об’єднанням «Коляда» проводиться згаданий вже Міжнародний слов’янський фестиваль «Коляда» (ХІІІ – у 2008 році). Вже понад 10 років у ньому беруть участь фольклорні колективи щедрувальників із Польщі, Білорусі, Росії та окремих областей України. У 2007 році це, приміром, фольклорний гурт «Дон» із Луганська, «Вертеп» із с. Бондарів Калуського району та «Маланка» с. Мединя Галицького району Івано-Франківської області, фольклорні гурти «Краяни», «Горина» (м. Рівне). Подібні заходи завжди супроводжуються проведенням науково-практичних конференцій, на яких народознавча проблематика є предметом особливої уваги, та мистецькими дійствами із залученням широких верств населення. Про це свідчить навіть місцева періодична преса, яка жваво реагує на будь-які кроки у цьому напрямі. У 2012 році було здійснено спробу перенесення цих заходів до Культурно-археологічного центру «Пересопниця», де гості мали добру нагоду долучитися до цієї пам’ятки національної культури, краще зрозуміти витоки українського народу, його глибоке культурне коріння та писемну культуру. А місцеве населення вперше побачило усе розмаїття народної культурної практики в її фестивальному еквіваленті. Окремі науковці кафедр культурології, українознавства, музичного фольклору, пісенно-хорового мистецтва РДГУ та представники наукових кіл Луцька, Львова, Києва й інших міст на підставі цих заходів розробляють тематичні збірки, готують дисертаційні дослідження, публікують численні наукові розвідки. Подібні заходи мають достатній резонанс у центральних засобах масової інформації та серед населення краю, адже проводяться упродовж декількох днів із розрахунком на широкий глядацький загал. Та й факт проведення 12 років поспіль такої акції із залученням сузір’я мистецьких колективів Європи також свідчить про глибокі корені української культури, увагу до неї громадськості та художньої інтелігенції багатьох країн, а з іншого боку – висвітлює й рівень зацікавлення місцевих управлінських структур, їх намагання зберегти наявне в поліському краї. До речі, інформаційний портал «Історична Волинь» [13], створений в обласній універсальній бібліотеці у 2008 р., метою якого є переведення в цифровий формат усієї унікальної історико-культурологічної інформації, що знаходиться в архівах, музеях, бібліотеках, національних історико-культурних та меморіальних заповідниках Великої Волині (Рівненської, Волинської, Житомирської, Тернопільської, частково Хмельницької обл.), відвідують найбільше саме представники країн далекого зарубіжжя – Непалу, Мозамбіку, Конго, Шрі Ланки, Бразилії, Єгипту та ін. Незважаючи на сталу тенденцію до згортання усіх сфер побутування народної культури у світі, на Рівненщині постійно розширюється практика залучення творчих одиниць районів області для проведення спільних мистецьких заходів, що зайвий раз стимулює увагу громадськості до проблем аматорів, форм побутування окремих жанрів народного мистецтва і саме таким чином допомагає зберігати вітчизняну традиційну культурно-мистецьку спадщину. Лише упродовж, приміром, 2007 року обласним центром народної творчості (ОЦНТ) спільно із відділом культури Володимирецької РДА проведено обласне свято «Стрітення», у якому взяли участь народні 328


художні колективи Володимирецького, Рівненського, Здолбунівського, Млинівського, Рокитнівського районів. 14 жовтня у цьому ж районі проведено обласний родинний фестиваль «Завітайте у Володимирець на святковий млинець», за участю родинних ансамблів Дубровицького, Рокитнівського та Гощанського районів. До речі, родинним колективам різних жанрів народного мистецтва приділяється особлива увага з боку ОЦНТ, управління культури та туризму ОДА. Вони – постійні учасники численних фестивалів і свят, що проводяться в області та творчих звітів мистецьких колективів області перед громадськістю столиці. Багаторічна картотека цих творчих одиниць у КЗ «РОЦНТ» РОР (яка постійно поповнюється) є яскравим прикладом належного ставлення та творчого використання сімейного мистецького потенціалу у пропаганді української культури, духовності, ролі сім’ї у вихованні молодого покоління. У 2012 році організатори змінили форму звіту. Тож «Таланти твої, Рівненщино!» є результатом проведеного фестивалю, мета якого – демонстрація здібностей нововиявлених митців у багатьох сферах культурної творчості упродовж поточного року. У результаті проведення цього заходу до лав аматорів краю влилося ще майже 80 народних умільців й виконавців, художня діяльність яких була помічена під час проведення відбіркових турів у районах області. Сюди слід додати ще й майже 40 аматорських колективів та окремих виконавців з області, у тому числі й такому специфічному жанрі, як художня гімнастика. І гала-концерт, що відбувся в Академічному театрі 2 грудня та виставка зразків декоративно-ужиткового мистецтва, стали для присутніх справжнім святом, засвідчили не лише високий мистецький рівень щойно виявлених митців та художніх колективів й окремих виконавців Рівненщини, серед яких чимало дітей з оригінальним мисленням, яскравими творчими і сценічними даними. Він засвідчив також і стан культурно-освітньої галузі в краї загалом, організаційно-методичні та матеріально-технічні проблеми функціонування сфери культури, яка, як відомо, є важливим чинником підтримки духовності на селі. Адже аматорство сьогодні у переважній більшості є єдиною формою художньої самореалізації місцевого (сільського) населення. Цей захід продемонстрував також ще одну важливу закономірність: фінансова складова не завжди є визначальною в художній діяльності, що розгортається у сфері вільного часу. Адже декоративно-ужиткове мистецтво, у порівнянні, приміром, із хоровим жанром, є більш фінансово затратним. Утім, якщо є інтерес, певна організаційнометодична підтримка у формі хоча б експонувань – з’являються і носії цієї традиції, фактично припиненої у Європі. І відзначення лауреатів обласної премії в галузі народної творчості ім. Г. Леончук, регіонального етапу Всеукраїнського огляду-конкурсу сільських закладів клубного типу та обласного конкурсу «Кращий за професією» серед працівників клубних установ на селі – тому підтвердження. Переглядаючи справді оригінальні твори народних умільців (плетіння з голок кримської хвої, репрезентоване Березнівським чи яскраві вишиванки і ткацтво з Дубровицького та Корецького, вироби з металу – Гощанського районів області тощо), мабуть, глядачі задумувались над тим, що як добре, що саме Рівненщина є потужним центром збереження національної культурної практики. І жодні глобалізаційні вітри на неї впливають мало. Виходячи з настанов управління культури і туризму Рівненської ОДА та його структури в особі КЗ «Обласний Центр народної творчості» Рівненської обласної ради, сотень присутніх на цьому дійстві, фестиваль і всю попередньо проведену роботу можна вважати вдалими, адже галузь поповнило чимало різнобічно обдарованих осіб, яким подібні заходи надали добру нагоду само реалізувати себе, засвідчили, що навіть 329


сьогодні людина живе не лише пошуком «хліба насущного». Поліському селу, у свою чергу, це дало змогу привернути увагу до проблем функціонування галузі та й самого села. Рівненчанам – звернути увагу на явище, що має назву «аматорство». А Центру народної творчості – зайвий раз нагадало про подальший пошук ефективних форм роботи з сільським жителем, переобтяженим включно фінансово-економічними, демографічними та ще безліччю інших проблем, які можна вирішити лише спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін, зокрема й органів державної влади на місцях та професіоналів своєї справи. Стосовно регіонального чинника у проведенні народознавчих мистецьких заходів, то відзначимо наступне. У Сарнах стало вже традицією проведення обласного народного свята «Купальська ніч». Народне гуляння розпочинають, як правило, народні гурти Сарненського району, які завжди демонстрували високу традиційну манеру виконання обрядового дійства. І взагалі співробітники управління культури та туризму Рівненської ОДА, КЗ «РОЦНТ», РБК намагаються урізноманітнити культурно-мистецьке життя своїх теренів за допомогою згаданих вище акцій. Такі кроки повертають минулу славу області, як краю високої художньої культури, глибоких мистецьких традицій, що поступово втрачаються у глобалізаційному, перенасиченому зразками масової культури, суспільстві. Провідним напрямом державної культурної політики є, як уже акцентувалося, проголошення національної культури як провідної ланки в системі загальнолюдських цінностей. У той же час сьогодні відбувається активізація західно-орієнтованих, споживацьких культурно-дозвіллєвих установок населення, значною мірою спрямованих на освоєння комерціалізованої, добре розрекламованої західної масової культури, що стає на заваді становленню, власне, національних основ сучасної української культури, призводить до її денаціоналізації, складає основу суперечливої, конфліктної ситуації в структурі культурно-дозвіллєвої діяльності. Тому в області вживаються відповідні кроки у цьому напрямі. Із метою збереження та популяризації народної творчості у серпні 2008 року відбувся черговий і найбільш резонансний Міжнародний фольклорний молодіжний фестиваль традиційної народної культури «Древлянські джерела», що спонукав до приїзду на Рівненщину фольклорних колективів із Росії, Грузії, Туреччини, Іспанії, Литви (Для Рівненщини цей захід став своєрідною мистецькою візиткою). На фестивалі, крім гостей, виступили фольклорні колективи й з різних районів області, зокрема із сіл Омит, Комори Зарічненського, народний аматорський фольклорний ансамбль села Залужжя та родинний ансамбль Чудиновичів із села Сварицевичі Дубровицького, народний аматорський фольклорний гурт с. Бортівка Костопільського, народні аматорські фольклорні гурти «Криниченька» с. Велике Вербче, «Горлиця» с. Кричильськ Сарненського, народний аматорський фольклорний колектив с. Хиночі Володимирецького районів та ін. А вже ІХ міжнародний фестиваль молодіжної традиційної культури «Древлянські джерела» (22–25 серпня 2010 р.) зібрав під свої прапори не лише вище згадані колективи, але й мистецькі гурти з прибалтійських країн, Сенегалу, Венесуели, Єгипту та ін., що мають іншу культурну практику і вкотре акцентував увагу на збереженні автентичної національної спадщини. Відзначимо, що під подібні народознавчі заходи місцева влада намагається підвести певне теоретичне підґрунтя, свідченням чого є фінансування друку оригінальних збірників – «Етнокультура Рівненського Полісся» (грудень 2009 р.), колективної монографії «Декоративно-ужиткове мистецтво Рівненщини: стан, тенденції, постаті» (лютий, 2011 р.) (у додатках до яких вперше подано «творчі портрети» майстрів народ330


ної творчості), одноосібної монографії «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності» (2012 р.), друк високоякісних фотоальбомів (2007–2012 рр.), тематичних каталогів, пристендових проспектів тощо. Та й книга, що знаходиться у руках у читача, теж є свідченням зацікавленості цією проблематикою та творчим потенціалом краю її населення. Під час проведення щорічного обласного свята «Творче жниво-2013» (13 грудня) (а цьогоріч воно відбувалося як підсумок на виконання Указу Президента України про пріоритетний розвиток дитячої творчості), з метою популяризації образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, підготовлено обласну виставку в Палаці культури «Хімік», де подібні наукові збірники також є предметом демонстрації. Такі форми пропаганди кращих зразків народної творчості практикуються в місті постійно. І в результаті – Рівненщина залишається краєм високорозвиненої та збереженої художньої традиції. І це тоді, коли, як уже неодноразово наголошувалося, світова практика демонструє сталу тенденцію до згортання традиційної народної культури. У той же час розмаїття культурно-мистецьких заходів, що проводяться не лише на Рівненщині, але й у державі загалом, потребує й належного нормативного підґрунтя та організаційного впорядкування. Важливим чинником, що забезпечить певну організаційно-технічну уніфікацію проведення заходів, допоможе покращенню їх впливу на систему культурного обслуговування населення, є кроки Міністерства культури і туризму України стосовно розробки відповідної нормативної документації, зокрема «Порядку проведення в державі Всеукраїнських фестивалів народного мистецтва» й «Порядку організації і проведення Фестивалю мистецтв в Україні» та ін., що сприятиме виробленню необхідного стандарту вимог як до численних заходів подібного спрямування, унормуванню статистичної звітності тощо, так і уникненню не цільового використання коштів [12; с. 27]. Як зазначається в Аналітичному звіті Міністерства культури і туризму України за 2008 рік «Реалізація державної політики в галузі культури», стратегічними завданнями МКіТ є, серед інших, стимулювання розвитку культурно-мистецької освіти, збереження і розвиток наявної багаторівневої мережі навчальних закладів культури і мистецтв; збереження і розвиток творчих, педагогічних, наукових шкіл; задоволення потреб особистості в отриманні якісної культурно-мистецької освіти; задоволення потреб вітчизняної культури і мистецтва в кваліфікованих кадрах тощо [11; с. 88]. І треба відзначити, що ця думка залишається актуальною і в кроках профільного Міністерства у наступний період. Та й сучасна нормативно-правова база галузі не дозволяє ґрунтовно зміцнювати та модернізувати матеріально-технічну базу культури, стимулювати творчу ініціативу співробітників, не маючи чіткого визначення ролі культури в сучасному українському соціумі. Хоча місцева ініціатива все ж розширює межі цього і поступово змінює ситуацію на краще. Таким чином, як свідчить проведений нами аналіз спеціальної літератури та культурно-мистецьких заходів, широкоаспектної джерельної бази (статистичних звітів, картотек експонувань, художніх альбомів, репертуару художніх колективів, сценарних планів тощо), важливим завданням культурної політики держави є посилена увага до регіонів, які, в свою чергу, активізували організаційно-фінансову підтримку культурних ініціатив на місцях, розширили форми впливу на митців за допомогою різноманітних іменних стипендій, грандів, запровадження цільових програм, інших форм заохочення культурної творчості. В результаті реалізації такої цілеспрямованої регіональної культурної політики значно активізувався фестивальний рух, що сприяв відродженню широкого кола забутих форм культурно-мистецької діяльності, особливо 331


фольклорних, покращенню культурного обслуговування (не лише міського, але й сільського населення), що поступово змінює культурний клімат краю. Розширення практики «зеленого туризму» дало змогу залучити в регіони не лише певні фінансові ресурси, а й стимулювати широкі культурні ініціативи, обміни різних соціально-демографічних груп населення, забезпечити їм знайомство з культурною спадщиною краю, ментальністю мешканців, що лише покращило культурну взаємодію і духовний клімат у нашій області. Подібна діяльність значно активізувала й музейну мережу, яка не тільки зросла кількісно, але й урізноманітнила форми впливу на широкий загал, особливо молодь (взявши, приміром, до прикладу діяльність Музею бурштину чи діяльність Інституту дослідів Волині, або музею Уласа Самчука); розпочалася широка пам’яткоохоронна діяльність, до культурного обігу повернуто чималу кількість занедбаних зразків архітектури, іконопису, живопису, форм проведення вільного часу тощо, продовжено організацію різнопланових археологічних досліджень (особливо на території Культурно-археологічного комплексу в с. «Пересопниця»), активізувало видавничу діяльність її членів. Принаймні, на Рівненщині це помітно достатньо переконливо [10]. Та й ліцензування МОН України нової спеціальності «Музейна справа. Охорона пам’яток історії та культури», запровадженої фахівцями кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету, – зайве свідчення намагання педагогічного складу, керівних структур галузі і науковців краю і перш за все керівництва РДГУ поставити цю справу на належний науково-методичний рівень. Зростання ролі церкви в середовищі західноукраїнського населення, яка все більше входить у життя народу, не руйнуючи його традицій, поступово усуває прояви асоціальної поведінки в суспільстві, виступає важливим чинником багатьох культурних ініціатив (приміром, фестивалі духовної музики). І Рівненщина у цьому плані посідає достатньо високе місце. Перелік цих позитивних кроків можна легко продовжувати. Тож, підсумовуючи вищенаведене, відзначимо, що провідними тенденціями в сучасному культурно-мистецькому процесі краю, на нашу думку, є: –– ––

––

––

–– ––

––

332

посилення ролі регіонів у культурно-мистецькому поступі молодої держави;

індустріалізація культури, тобто сучасна форма суспільної організації праці в застосованому на новітніх (у т. ч. інформаційно-комп’ютерних) технологіях виробництва предметів культурного споживання, ієрархічно рядоположна з такими історично відомими інституціями, як кооперація, мануфактура, фабрика;

звернення уваги органів державної влади і поступове розширення форм підтримки розвитку дозвіллєвої практики, здатної забезпечити розв’язання багатьох виховних проблем сьогодення стосовно різних соціально-демографічних груп населення; розширення друку спеціальних видань культурно-мистецької проблематики (літературно-художніх журналів «Проріст», «Погорина» («Волинь»), регіональний журнал із питань мистецтва «Мистецькі грані», або «Рівняни», альманахи творчих спілок) тощо, поглиблення тематичного розмаїття матеріалу, що публікується і поширення цього впливу на західноукраїнську спільноту; жанрова розмаїтість культурно-мистецьких заходів, що проводяться в регіонах, зокрема й Рівненщині;

акцентування уваги і різнобічна підтримка духовних форм хорової практики, свідченням чого є низка фестивалів в області, що стимулюють приїзд на Рівненщину художніх колективів з інших європейських держав («Різдвяні пісне співи», «Коляда», «Великодні пісне співи», «Весняні дзвіночки», «Блага вість Пересопниці» та ін.) (Польща, Болгарія, Сербія, Росія та ін.); розширення практики впровадження різноманітних регіональних програм («Забезпечення населення українською книгою», «Підтримка діяльності творчих спілок», «Програма розви-


––

––

––

––

––

––

––

––

––

–– ––

тку культури Рівненщини на 2008–2012 роки, Програма підтримки та розвитку культури села Рівненської області на період до 2015 року», «Зелений туризм» із широким залученням до цієї діяльності майстрів декоративно-прикладного мистецтва краю тощо), спрямованих на покращення духовного життя населення і поширення інформації про культурну діяльність в області;

посилення ролі методичних структур в організації культурно-дозвіллєвої діяльності, зокрема розширення участі співробітників ОЦНТ в спробі консолідації творчої праці усіх районних методичних служб, спроба налагодження постійних зворотних контактів у вирішенні питання мистецьких звітів; підвищення ролі всеукраїнської Ради директорів обласних центрів народної творчості в питаннях контактів методичних служб із галузевим Міністерством, що знаходить свій вияв у різноманітних міжобласних семінарах директорів районних, міських закладів клубного типу, розширення видавничої діяльності Центрів;

постійна практика проведення навчання керівників художніх колективів на базі кращих мистецьких структур України (під час проходження підвищення кваліфікації та з ініціативи КЗ «РОЦНТ» РОР); зростання кількості та посилення активності фахових товариств, об’єднань, асоціацій в краї (краєзнавців, композиторів, графіків, художників та ін.), що переймаються питаннями організації пошукової діяльності, вивчення, збереження та пропаганди національно культурної спадщини в її регіональному контексті;

підведення відповідної наукової бази під культурно-мистецьку сферу, що, як підтвердив наш аналіз, знаходить свій вияв у проведенні численних науково-практичних та краєзнавчих конференцій (РДГУ, НаУ «Острозька академія», НУВГіП, РОКМ та його відокремлених структур), друці різноманітної краєзнавчої, народознавчої та мистецтвознавчої літератури, що допомагає краще зрозуміти сутність культурно-мистецьких проблем, їх тематичну спрямованість тощо, знайти шляхи виходу із кризи;

широка культурна взаємодія мистецьких гуртів із художніми колективами не лише з інших регіонів республіки, але й західноєвропейських країн у справі розробки спільних фольклорно-етнографічних та культурно-мистецьких проектів («Art Jazz Cooperation», «Котилася торба…», «Срібна терція», участь низки фольклорних колективів Інституту мистецтв РДГУ, музичного училища, Дубенського коледжу культури і мистецтв РДГУ у зарубіжних культурно-мистецьких заходах тощо); перенесення центру ваги в культурно-мистецькій практиці республіки, зокрема й Рівненщини, на сільське населення, що певною мірою вирішує питання культурного обслуговування останнього, суттєво впливає на підвищення рівня його художньої культури, залучає до участі у культурній діяльності;

стимулювання численних культурних ініціатив у краї (розширення практики організаційної діяльності бібліотек, спрямованої на пошук інноваційних форм роботи з читачами; запровадження нових програм культурного обслуговування: «Окуляр» (нові форми роботи з читачами з вадами зору), «Консорціум «Історична Волинь», «Реконструкція танцювального майданчика 50–60-х років ХХ століття»; «Нове кіно», «Західна брама», Он-лайн конференції тощо);

розширення практики проведення спільних мистецьких конкурсів між містами краю (фестиваль пісенних міст «Рівне-Луцьк, 2010», джазові конкурси (2011–2013 рр.) із запрошенням відомих виконавців світу, обмінні вистави Академічних лялькових та музичнодраматичного театрів, подібні заходи краєзнавчого музею тощо); постійні рекламні інформаційні повідомлення про «Святковий мистецький календар» у містах Рівному та Луцьку;

створення нових музейних комплексів (Інститут Дослідів Волині, ДЗ «Культурно-археологічний центр «Пересопниця», Музей бурштину та ін.);

333

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю ––

––

––

––

––

––

––

––

––

––

334

зародження нових форм збереження й пропаганди мистецьких пам’яток, що знайшло свій вияв у заснуванні нових організаційних форм – галерея європейського живопису «ЄвроАрт», мистецькі галереї «Сальвадор Далі», «Золота ЗУЗА», арт-галерея О. Купчинського. Розширення практики їх діяльності, спрямованої на залучення молоді до відвідування художніх експонувань та обговорення мистецьких проблем;

урізноманітнення культурного простору краю за допомогою створення численних пам’ятників діячам культури і мистецтв, відкриття нових пам’ятних дощок тощо, що стимулює інтерес до регіональної культурно-мистецької проблематики, підвищує духовну культуру місцевого населення;

активізація друку спеціальної мистецької літератури (фотоальбомів, мистецьких, репертуарних збірок, монографічної та публіцистичної літератури тощо, що здійснюється виключно за кошти авторів чи спонсорів, однак засвідчують щире бажання авторів донести цей матеріал до широкого загалу) і у той же час поява на цій хвилі графоманів, що намагаються свої перші літературні спроби друкувати будь-якою ціною виключно за державні кошти, ігноруючи думку фахівців чи фінансовий стан галузі; розширення практики проведення художніх презентацій, що організуються в залах мистецтв обласної універсальної бібліотеки, краєзнавчому музеї, мистецьких галереях, виставковій залі НСХ України, навчальних закладах тощо; відродження практики меценатства, спонсорства, інших видів організаційно-фінансової підтримки культурно-мистецького процесу в краї, які сприяють кращому мистецькому виявленню населення чи, принаймні, його окремих творчих представників;

запровадження численних грантів та інших форм для творчого становлення культурної сфери в області («Забезпечення населення Рівненщини українською книгою», «Творчий проект», «Конкурс сценаріїв», «Українське кіно», «Державна підтримка обдарованої молоді») та галузеві відзнаки: «Премія ім. Г. Леончук», «Премія ім. І. К. Свєшнікова», «Премія ім. Світочів», «Премія ім. Г. Косміаді» тощо;

заохочення творчої діяльності майстрів мистецтв за допомогою різноманітних організаційних форм: «Алеї майстрів», «Музейних гостин», «Мистецьких міжнародних «Осінніх салонів – «Золота ЗУЗА-2010»», стипендій Голів обласної державної адміністрації, обласної ради, міського голови та інших подібних їм заходах, проведених у наступний період, іменних стипендій кращим митцям від керівних структур області, присвоєння почесних державних звань, місцевої реклами, участі у конкурсах, фестивалях, проведення упродовж понад десяти років поспіль відкритих рейтингів популярності «Гордість міста», в яких беруть участь й місцеві митці та організатори культурно-мистецького життя тощо;

організація пошуку обдарованої молоді з середовища аматорів за допомогою конкурсу «Таланти твої, Рівненщино!», «Творче жниво» та ін. і проведення цих підсумкових звітів в Академічному музично-драматичному театрі, МБК, інших місцях іх широким залученням публіки, що засвідчує зміну ставлення органів державної влади до художньої діяльності та народної ініціативи загалом;

розширення практики проведення так званих меморіальних мистецьких конкурсів серед окремих виконавців та художніх колективів (ім. А. Грицая – для виконавців на класичній бандурі; ім. В. Старченка – для виконавців на духових і ударних інструментах; ім. О. Степанова – для виконавців на народних інструментах тощо), які поступово переростають регіональний рівень і перетворюються на мистецькі змагання міжнародного спрямування;

заснування спеціалізованого періодичного культурологічного часопису «Народна творчість Рівненщини» при КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради, де питання культурно-мистецького розвитку переважно західноукраїнського села є предметом особливої уваги. Саме він й може стати першим теоретичним чи теоретико – методичним журналом, з якого й повинно початися якщо не мистецтвознавство у строгому сенсі цього слова (розгляд теоретичних питань культурної діяльності, фахових


––

––

––

–– ––

––

––

––

рецензій тощо), то, принаймні, професійний розгляд теоретичних питань розвитку культури на регіональному рівні;

підвищення ролі дитячої творчості в суспільстві за допомогою не лише підтримки практики роботи мережі шкіл естетичного виховання, художніх чи музичних шкіл, залучення молоді до творчих засідань Спілки письменників, інших творчих спілок тощо, але й розширення концертної діяльності цих колективів за допомогою мистецьких конкурсів типу «Висока муза», «Перло многоцінне», «Весняні дзвіночки», «Вітамінчики» тощо, що повною мірою виправдало себе у краї, поглибило увагу до національної культурної спадщини. Це можна сказати й про різноманітні гастрольні турне, спільні міждержавні культурні проекти і т. ін.;

започаткування діяльності «Школи універсального журналіста» та інших подібних оригінальних організаційних форм, учасників яких набирають із числа місцевої молоді, добре обізнаної з соціально-політичною і культурно-мистецькою ситуацією в краї, яка знає митців, організаторів культурного життя та художні колективи тощо, а отже здатна оперативно і якісно висвітлювати ці події на шпальтах періодичних видань і загалом у сучасних засобах масової інформації. Саме ці люди є добре адаптованими у культурний простір краю і являють цінність для держави як новий кадровий потенціал;

розширення практики пошуку талановитої молоді в краї для її подальшої участі у роботі органів державної влади через започаткування різноманітних стажувань студентів рівненських ВНЗ на відповідних посадах в обласній державній адміністрації та інших органах державної законодавчої і виконавчої влади; створення нових виставкових зал для художніх експонувань творів місцевих митців (останнім часом – МБК);

стимулювання наукового пошуку усіх зацікавлених у дослідженні цієї проблематики стосовно розробки теоретико-методологічних проблем культури, мета яких – забезпечення подальшого культурного поступу регіону і держави загалом тощо;

розширення практики подальшого вивчення регіонального культурного простору, свідченням чого є нові тематичні розділи у відповідних теле – та радіопередачах, народознавчих і мистецтвознавчих секціях МАН України, наукових збірниках і т. і., що друкуються на Рівненщині та поява нових інформаційних джерел у місцевих ВНЗ;

формування перших наукових регіональних шкіл і захисти перших дисертаційних досліджень та публікація наукових монографій про культурно-мистецький розвиток регіону другої половини ХХ – початку ХХІ століття; друк різноманітної публіцистичної, краєзнавчої, довідникової літератури, яка розширює інформацію про культурний потенціал краю і формує іншу (позитивну) думку в очах європейської спільноти про Рівненщину.

Однак, попри це, у сфері вільного часу відбуваються чи матеріалізується чимало непередбачуваних тенденцій, не врахування в культурній діяльності яких буде нівелювати духовний ефект проведеної роботи, зокрема: ––

––

комерціалізація фестивального руху, широка практика застосування під час проведення культурно-мистецьких акцій різноманітних торгівельних чи розважальних заходів не профільного спрямування, що зменшує чи дискредитує, власне, саму ідею організації того чи іншого фестивалю;

нормативна невизначеність ролі і місця клубного закладу в суспільстві з боку держави у системі культурного обслуговування населення, а відтак – і належного його фінансування та вирішення низки інших організаційно-методичних, технічних чи технологічних проблем, що призводить до падіння авторитету, престижу його в очах тих, хто знаходиться в межах його впливу. І якщо у межах міста це не зовсім помітно через функціонування в ньому низки інших культурно-розважальних структур, установ професіонального мистецтва, рівень добробуту мешканців тощо і невисокої ролі клубу як установи культури загалом,

335


––

––

––

––

––

––

то на селі це помітно повною мірою, адже клуб там залишається чи не єдиним центром, навколо якого концентрується культурне життя;

певна пасивність регіональних керівних структур у питанні розробки відповідної нормативно-правової бази, що забезпечувала б більш ефективне функціонування місцевої сфери культури (ініціювання внесення змін до Закону України про місцеве самоврядування (або розробку місцевої нормативно-правової документації) стосовно призначення голів КДК, пошук ефективної моделі підготовки кадрів для сфери дозвілля, виділення коштів на соціокультурну сферу загалом тощо); збереження на регіональному рівні високих цін за оплату оренди художніх майстерень, відсутність пільг на придбання витратних матеріалів художникам тощо, що не дає змоги сьогодні митцям повноцінно самореалізуватися і розширити практику продажу власних художніх творів;

відсутність централізованих закупок творів мистецтва місцевих майстрів (за винятком зразків декоративно-ужиткового мистецтва) органами державної влади для поповнення місцевих музеїв, бібліотек тощо, що призводить як до вивезення художніх пам’яток за межі України, надходження їх у приватні колекції, так і не сприяє ознайомленню з регіональною культурно-мистецькою спадщиною місцевого населення та широкого загалу українського глядача і мистецтвознавців. А це знижує потенційні можливості відтворення у майбутньому культурної карти художнього поступу регіонів України кінця ХХ – початку ХХІ століття;

відсутність вмотивованої статистики стосовно потреби фахівців не лише художнього спрямування, але й загалом випускників усієї вищої та середньої спеціальної школи, що не сприяє ефективному розподілу коштів на справді цікаві освітні проекти і таким чином зменшує культурну вартість багатьох починань;

унаслідок відсутності ефективної моделі спеціальних культурологічних ВНЗ у країні і у регіоні зокрема, професіограми підготовки фахівця культурно-мистецької сфери, відбувається необґрунтоване та невмотивоване зменшення у регіональних ВНЗ різних рівнів акредитації мистецького спрямування спеціальних дисциплін (або кількості годин на вивчення фахових предметів), що забезпечують якісну підготовку фахівця культурно-мистецького спрямування, що призводить до поступового зниження ефективності діяльності закладів культури та малоефективного їх впливу на місцеве населення;

часто однобока і невмотивована практика (за відсутності критеріїв оцінювання) оцінки спадщини регіональних митців керівниками галузі, ігнорування почасти їх творчості, що призводить до того, що фактично жоден із професіональних художників, фотохудожників, краєзнавців, скульпторів чи графіків Рівненщини, будучи членом відповідної творчої Спілки, маючи достатньо переконливі художні здобутки і культурний резонанс в області й республіці, так і не відзначений достойними державними почесними відзнаками.

І все ж провідна роль у стимулюванні культурно-мистецької діяльності в краї, належить як органам державного управління, місцевого самоврядування, їх методичним службам, так і місцевій інтелігенції, сформованій вищенаведеною системою організації культурного життя, освіти, ментальністю та тими процесами, що виникли в час соціально-економічних перетворень, у зв’язку з проголошенням республіки незалежною. Цим, звісно, не вичерпується перелік усіх наявних проблем та тенденцій культурно-мистецького розвитку держави і їх яскравого виявлення на регіональному рівні. У той же час, хотілося б сподіватися, що все це буде справді усвідомлено, збережено і підтримано, перш за все, й на республіканському (державному) рівні. Позаяк лише такі та їм подібні виважені кроки забезпечать молодій державі її справжнє національно-культурне відродження і входження у світовий культурний простір рівноправною сучасною країною, що опікується й духовною складовою своїх громадян і має власне оригінальне культурно-мистецьке обличчя. І лише час буде цьому свідком і суддею. 336


Список використаної літератури та джерел 1. Безгін І. Д. Інтегративні процеси як перспектива культурного розвитку України: методологічні, семіотичні, комунікативні, інтерактивні, регіональні аспекти / Безгін І. Д., Юдкін І. М., Волков С. М. – К.: Ін-т культурології Національної Академії мистецтв України, 2012.

2. Виткалов С. В. Кіномистецтво та художнє фото сучасної Рівненщини: погляд на проблему крізь призму періодичної преси / С. В. Виткалов // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: наук. зап. Рівненського держ. гуманіт. ун-ту. Вип. 14. – Рівне: РДГУ, 2008. – С. 70–75.

3. Гузенкова Д. Серед молодих літераторів знайшли «перли» / Д. Гузенкова // Рівне вечірнє, 2009. – 19 лист.

4. Див.: http: // www. оblrada. кs.ua /? id=12648: де подано перелік регіональних цільових програм, що діють у Херсонській області на період до 2017 року.

5. Достатньо згадати проект О. Купчинського «Фотоклуби України», що традиційно реалізується у приватній фотогалереї «Сальвадор Далі» з постійною презентацією фотоклубів українських міст; або фотовиставки, експоновані у фото клубі «Час» (остання, найбільш помітна – «З любов’ю до життя» – О. Жиліна) та мистецькій галереї «Зуза», які збирають досить широку аудиторію та схвальні відгуки у періодичній пресі. З найбліьш помітних – міжнародний «Осінній салон» у вересні 2010 року та його ж антрепризи, що відбулися наприкінці 2012 – початку 2013 року.

6. Лашук Ю. П. Народне мистецтво. Українське Полісся / Ю. П. Лашук. – Львів: Каменяр, 1992. Подібної точки зору дотримувалися й інші дослідники, зокрема й: Стражный А. Украинский менталитет: иллюзии, мифы, реальность / А. Стражний. – К., 2008 та Бандурка А. М. Этнопсихология / А. М. Бандурка, В. О. Друзь. – Х., 2000.

7. Матвіїв А. Бієнале: прийом закінчується / А. Матвіїв // Рівне вечірнє. – 2009. – № 37 (1569). – 12 лист. 8. Матвіїв А. Найдорожчий фото-проект Росії привезе в м. Рівне… торговельний центр / А. Матвіїв // Рівне вечірнє. – 2009. – № 41 (1575). – 3 груд.

9. Олійник О. С. Індустріалізація культури: моногр. / О. С. Олійник. – К.: ДАКККіМ, 2008. – 174 с.

10. Основні статистичні показники діяльності галузі культури і туризму Рівненської області за 2008 рік. – Рівне, 2009. – 25 c. та тотожний Статистичний звіт про роботу галузі культури за 2012 рік // Поточний архів управлінння культури Рівненської обласної державної адміністрації. – Рівне, 2013. – 31 с. 11. Реалізація державної політики в галузі культури. Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму за 2008 рік. – К.: ДАКККіМ, 2009. – 255 с. 12. Реалізація державної політики в галузі культури. Аналітичний звіт Міністерства культури та туризму України за 2009 рік. – К.: НАКККіМ, 2010. – 223 с.

13. «Історична Волинь»: http: // istvolyn.info/index.php? option = com_content &task = category §ionid = 3&id = 29&Itemid = 25&limit = 50&limitstart = 50.

Резюме Розглянуто, на підставі аналізу творчих здобутків відомих митців та організаторів культурного життя, провідні тенденції, що намітилися у культурному просторі сучасної Волині. Ключові слова: культурний простір, мистецтво, Волинь, художня діяльність, тенденції. Summary Progress of cultural and art process trends are in a region It is considered, on the basis of analysis of creative achievements of the known artists and organizers of cultural life, leading tendencies which were set in cultural space of Volyn. Key words: cultural space, art, Volyn, artistic activity, tendencies.

337


ВИСНОВКИ

З

авершуючи розмову про особливості культурної діяльності в сучасних умовах на регіональному рівні, виявлені крізь призму творчої праці оригінальних особистостей, слід наголосити на тому, що аналіз художнього простору Рівненщини й частково культурного середовища її далеких і близьких сусідів та творчої діяльності митців й організаторів культурного процесу і їх співставлення з іншими областями республіки у цій книзі засвідчив високий культурний потенціал українського населення і дав змогу дійти наступних висновків: ––

––

––

––

338

національно-державні зрушення, що розпочалися в країні наприкінці 80-х років ХХ століття у зв’язку з розпадом радянської політичної системи, стимулювали відродження інтересу як широкого загалу, так і професіональних дослідників-мистецтвознавців, культурологів, істориків, краєзнавців до національно-культурної проблематики й носіїв цього процесу, вважаючи що лише у такий спосіб й можливе відтворення повноцінного культурного поступу нашого народу, незважаючи на упереджене ставлення до того чи іншого митця чи організатора цього простору з боку окремих науковців чи владних структур. Саме цей інтерес і стимулював згодом численні культурологічні ініціативи в регіоні;

спеціальної літератури стосовно дослідження стану регіональної культурно-мистецької проблематики (діяльності – авт.), підготовленої на державному рівні, у якій би простежувався культурний поступ держави в контексті регіональних зрушень, тенденцій розвитку дозвіллєвої сфери, поглиблений аналіз організаційно-фінансової підтримки чи навіть фестивального руху тощо фактично немає, хоча видрукувано останнім часом низку оригінальних праць, автори яких (І. Безгін, С. Безклубенко, О. Безгін, С. Волков, О. Гриценко, І. Юдкін та ін.) намагаються прослідкувати дію організаційно-фінансових чинників на творчий поступ республіки. Утім, саме представники регіонального краєзнавства, широкий загал викладацького корпусу регіональних ВНЗ, окремі ентузіасти тощо найбільш активно розробляють сьогодні ці питання, оскільки саме там, у регіонах, зосереджені не лише яскраві творчі постаті, чий художній доробок вартує бути розглянутим, проаналізованим і введеним до культурного обігу, але й фактично усі дослідники, яким добре знайоме те чи інше культурне явище, постать тощо. І саме вони можуть дати найбільш об’єктивну характеристику цьому процесу, явищу чи постаті митця;

на жаль, саме в регіонах бракує професіональних видавців, редакторів та інших фахівців, здатних таку інформацію належним чином обробити і довести до широкого загалу читачів, утім, зі змістовної, тобто фактологічної точки зору, ці дослідження та їх актуальність сьогодні не викликають заперечень. Інакше кажучи, сподіваємося, що сконцентрована і опублікована невеликими накладами інформація про культурний розвиток регіонів, стане згодом добрим підґрунтям для підготовки справді фундаментальних культурологічних праць, у яких би відбилося складне і суперечливе сьогодення та історія національнокультурного руху країни;

регіональний культурний простір можна вивчати сьогодні за чималою кількістю інформації, вміщеній у періодичній пресі та спеціалізованих мистецьких виданнях, літературно-художніх виданнях найбльш активних у цьому плані членів обласних Спілок письменників та

Висновки

––

––

––

––

––

––

інших творчих організацій, спеціальних каталогах, які друкуються майже в кожній області і подають відповідний зріз культурного поступу держави в її історичній ретроспективі;

чимало цінної інформації, що складає наш професійний інтерес, концентрується сьогодні у значній кількості краєзнавчої літератури, у збірниках численних науково-практичних конференцій, що організуються обласними краєзнавчими товариствами, музеями, національними історико-культурними та історико-меморіальними заповідниками й, беззаперечно, багатьма регіональними ВНЗ різних рівнів акредитації, які часто й виступають ініціаторами проведення того чи іншого подібного заходу. Не всі з них дотримуються належного стандарту стосовно друку чи інших форм оприлюднення творчих результатів, однак щире бажання вивчати власну історію і доносити цю інформацію до читача, їм притаманне повною мірою;

джерельна база наукового пошуку достатньо потужна і різноманітна, про що йшлося у відповідному розділі вступної частини нашого дослідження. Її загальною характеристикою може слугувати те, що це достатньо нові матеріали як за змістом, так і за формою їх подачі (сценарії, спогади учасників, тематичний репертуар художніх колективів, матеріали фондів Центру вивчення серпанкового ткацтва, культурно-археологічного центру «Пересопниця», установ культури і мистецтва, пам’ятки культури і мистецтва, створені вже у новітню добу і на новій теоретико-методологічній базі тощо), в яких сконцентроване складне сьогодення та вітчизняна історія;

ще однією характерною її рисою, яка стимулювала проведення безлічі культурно-мистецьких заходів і, відповідно, наявності чималої кількості сценаріїв, репертуарних планів, творчих звітів тощо, стало те, що відсутність цензури дала змогу як широкому загалу, так і його мистецьким представникам, справді повірити у те, що все, що відомо окремим особистостям, справді потрібно для пересічного читача чи глядача. Цим і обумовлюється такий сплеск публікацій найрізноманітнішого спрямування та художньої чи наукової у даному випадку вартості. Утім відсутність цензури (контролю) якості, а також професіональних фахівців (редакторів, коректорів тощо) у переважній більшості друкарень, літературних частинах театрів та інших установ культури залишається значним гальмуючим чинником у професіоналізації цієї культурної продукції, що з’являється останнім часом; фундаментальних чи, принаймні грунтовних наукових праць про регіональний культурний простір фактично, як уже відзначалося, немає. Однак розробка цієї ділянки продовжується, незважаючи на будь-які ідеологічні чи політичні катаклізми, брак коштів, інші організаційно-фінансові проблеми тощо і виливається у багаточисельну низку тематичних статей з регіонального краєзнавства, де питання культурно-мистецького поступу набувають усе більш виразного значення;

розглянуті в роботі постаті (митці, організатори культурного життя загалом, частково – меценати) своєю щоденною діяльністю поступово змінюють культурне середовище краю, намагаються урізноманітнити дозвіллєвий простір краян і саме цим вже помітно вирізняються на культурному видноколі країни. Однак детальний аналіз їх організаційно-творчої діяльності, характеристика внеску у культурну спадщину України ще чекає на своє грунтовне дослідження. Адже лише у такий спосіб і можливо створити повноцінну історію культури нашої держави;

в сучасній культурній практиці регіону сьогодні помітні значні зрушення як у самому змісті діяльності, систематичності її проведення, так і формах її організації. Свідченням чого є, приміром, широко розгорнутий на Рівненщині «зелений туризм», створення агро (етно) садиб, що не лише покращує фінансовий стан його власників, але й значною мірою підвищує інтерес до національно-культурного надбання регіону як самих його жителів, так і численних відвідувачів тих агросадиб, що існують у краї, адже функціонування цих садиб, їх культурно – дозвіллєвий чинник, значною мірою базується на традиційних культурних промислах, ремеслах, регіональній кухні, звичаях тощо.

Це виявляється і у широкому фестивальному русі різновекторного спрямування. Йдеться по фестивальні заходи, спрямовані на конкурсне змагання у професійних 339


видах творчості («Дивовижний світ органа», «Блага вість Пересопниці», шоу «Західний регіон», «Весняні дзвіночки» тощо) чи аматорського видів мистецтва фольклорного забарвлення («Древлянські джерела», «Коляда», «Таланти твої, Рівненщино!» та ін.). Подібна практика культурної діяльності притаманна й Україні загалом: «Мельпомена Таврії» (Херсон) чи «Золотий лелека» (Миколаївщина), Фестивалі гончарів (смт. Опішня) чи джазові фестивалі Вінничини і Волині тощо. І хоча всі вони проводяться за різної організаційно-фінансової підтримки держави, з різним рівнем розголосу та залучення до їх проведення місцевого населення, все це лише засвідчує той факт, що національно-культурні зрушення в республіці, викликані історичним Актом проголошення державної незалежності України, стимулювали народну ініціативу у багатьох ділянках культурної діяльності загалом; ––

––

––

–– ––

340

важливим видається й та експериментальна творча діяльність, що організується на Рівненщині через запровадження культурно-дозвіллєвих комплексів, які не лише частково зміцнили кадровий склад фахівців галузі в регіоні, але й покращили стан культурно-дозвіллєвої діяльності місцевого населення. Значного розголосу набула експериментальна діяльність і в бібліотечній мережі, в результаті якої не лише зміцнилася її матеріально-технічна база (адже одержані гранти від міжнародних фондів покращили матеріально-технічну й організаційну базу бібліотек. Вона вплинула й на свідомість фахівців, стимулювала розширення їх подальшого пошуку у згаданому напрямі і таким чином сприяла підвищенню їх професіонального рівня), але й були запроваджені різноманітні інформаційні форми типу «Окуляр» (для осіб з особливими потребами), консорціум «Історична Волинь», в результаті впровадження яких не лише покращився доступ до наявної інформації, що зберігається у фондах музеїв, архівів, мережі національних історико-культурних заповідників, але й зроблено значні кроки на шляху до збереження існуючих культурних раритетів через переведення їх у цифровий формат; сучасна доба активізувала увагу до дитячої творчості в усіх її вимірах, свідченням чого є відповідна нормативна база, поява як нових форм роботи з дітьми в установах культури, мережі освіти тощо (проведення нових літературних та інших конкурсів чи фестивалів за участі виключно дитячої аудиторії), так і розширення практики роботи з дитячою аудиторією професійних установ (філармонії, музично-драматичного театру) культури;

переконливим фактом нового стану розвитку культурної сфери є формування нового типу митця, який поєднує власну творчість з іншими видами культурної діяльності: викладацькою, менеджерською, культурно-просвітницькою, бізнесовою тощо, яка дозволяє йому брати більш активну участь у виставковій діяльності, бути незалежним від творчої Спілки. При цьому інтерес до мистецької діяльності як в Україні, так і Рівненщині не спадає, свідченням чого є розширення практики художніх експонувань, друку мистецьких каталогів та альбомів, постійно зростаючі конкурси на мистецькі спеціальності у ВНЗ різних рівнів акредитації, зокрема й декоративно-ужиткового спрямування, формування загального напряму дизайнерських спеціальностей у ВНЗ та попит на таких фахівців у регіоні тощо; у результаті проведення нашого дослідження було уточнено фахову наукову термінологію, наголошено на розширенні можливостей її використання і на необхідності її подальшого застосування в культурній практиці України. Адже саме ця термінологія відбиває практичний зміст тієї діяльності, що організується в установах культури і мистецтв регіону;

проаналізовано культурний потенціал музейної мережі краю, акцентовано увагу на окремих приватних художніх колекціях і доведено, що при умілому їх використанні буде значно змінено духовний клімат західноукраїнського села і населення загалом. Адже наявні музейні фонди, мистецькі колекції окремих громадян значно розширюють наше уявлення як про культурну спадщину України, так і про необхідність її використання у щоденній практичній виховній чи науково-дослідній діяльності, а також акцентують увагу на культурних пріоритетах у системі духовних потреб інтелігенції;

Висновки

––

–– ––

––

––

розкрито творчий потенціал окремих, найбільш помітних митців та художніх колективів краю, проаналізовано їх репертуар, гастрольно-концертну та громадську діяльність, її культурно-мистецький ефект, роль у пропагуванні як культурної спадщини, так і можливостей кожного конкретного колективу чи виконавця, митця. Доведено, що національно-культурні зрушення, започатковані історичним Актом проголошення державної незалежності України у 1991 році виступили значним стимулятором цього процесу;

переконливо підтверджено, що доба державної незалежності країни сформувала чималий пласт нових художніх пам’яток, спроможних залишитися в народній пам’яті і культурній спадщині України, подальше вивчення і введення до культурного обігу яких значно розширює поняття «вітчизняної культурної практики»;

з метою виявлення культурного ефекту від художньої діяльності, що організується в краї, залучено й матеріали стосовно культурного розвитку інших областей України (Волинської, Херсонської, Полтавської, Миколаївської, Івано-Франківської та ін.) і на цій підставі доведено важливу стимулюючу роль національно-державних зрушень в Україні, попри численні непорозуміння ідеологічного, фінансово-економічного, організаційно-політичного та інших чинників, що наявні у сучасній українській державі і найбільш виразно які виявляються саме на регіональному рівні; євро-інтеграційні чинники, що останнім часом стають предметом особливого зацікавлення широкого загалу і викликають неоднозначне ставлення до них різних прошарків населення, зайвий раз підтверджують, що Україні ближчий європейський культурний простір, хоча й в разі здійснення цієї інтеграції на країну очікує не менше організаційно-фінансових проблем, утім уже іншого порядку. Адже жодного продуманого реформування у сфері, приміром, культури країни практично не відбулося, окремі зміни на державному рівні мали або безсистемний, або стихійний, неконтрольований характер. Попри гучні декларації, реальні цілі, які переслідують нинішні владні структури, зводяться до виховання національно-свідомого і лояльного до своєї незалежної держави обивателя та збереження існуючої культурної інфраструктури і зайнятості в ній;

у результаті проведеного нами дослідження виявлено також типові проблеми та провідні тенденції, помітні в культурній діяльності Рівненщини й України загалом, які характеризують зміну ставлення як до культурної діяльності широкого загалу до тих процесів, що розгортаються у сучасній українській державі під впливом дії державотворчих та глобалізаційних чинників, так і зміну ставлення місцевих органів влади до культурної творчості загалом і митця зокрема. Їх характерною рисою є зростання широкої народної ініціативи в культурній сфері, результатом якої є все те, що розкрито, або хоча б окреслено в даній книзі або її попередниці.

Підсумовуючи результати розробки комплексної наукової теми «Культурно-мистецький потенціал Рівненщини», втіленої у двох наших книгах, наголосимо, що під час її реалізації було досягнуто певних наукових результатів, а саме: встановлено витоки художнього життя краю, періодизацію розвитку регіональної культурологічної освіти, найбільш ефективні форми роботи культурно-мистецьких навчальних закладів в їх історичній ретроспективі (культурно-освітнього факультету Київського державного інституту культури, Рівненського державного інституту культури, інституту мистецтв, коледжу культури, музичного училища РДГУ). Висвітлено культурний потенціал краю, втілений в архітектурній спадщині сьогодення, подано дані про ці споруди й тематикоекспозиційний коментар окремих наявних пам’яток регіону. На підставі вивчення джерельної бази виявлено найбільш популярні форми розвитку аматорства (вокально-хорові, інструментальні та хореографічні види творчості), характерні для масового художнього життя другої половини ХХ столітті; виявлено і введено до наукового обігу поширені у 60–70 роки (час активного розвитку аматорства) форми кінодокументалістики та публіцистичного аматорського кіно і їх авторів, здійснено спробу порівняти творчі здобутки рівненських та волинських 341


кінодокументалістів, принаймні її найбільш відомих представників і оприлюднити тематичний ряд фільмів, розкрити їх творче підґрунтя, прослідкувати еволюцію цього жанру загалом. Досліджено географію, форми самореалізації, творчий потенціал найбільш яскравих випускників культурно-мистецьких закладів Рівненщини, розкрито спроби формування відповідних мистецьких шкіл у цих закладах, здійснено аналіз причин саме такого розвитку культурно-мистецької освіти, тенденцій її подальшого розгортання в краї. Висвітлено стан, тенденції функціонування сучасного інформаційного простору Рівненщини у розмаїтті його виявів, проаналізовано найбільш яскраві культурномистецькі програми; виявлено особливості розвитку музейної і бібліотечної мережі; досліджено рівень пам’ятко охоронної діяльності, відображеній в програмах роботи органів місцевої державної влади, представлено найбільш поширені форми культурно-мистецької діяльності національних меншин, що проживають на цій території, і на даній підставі введено до наукового обігу чимало імен незаслужено забутих діячів культурно-мистецької й культурно-освітньої сфер. Здійснено спробу класифікації майстрів художньої фотографії за їх ставленням до цього виду культурної творчості, проаналізовано форми їх участі у виставковій діяльності, творчі здобутки окремих із них. Подібну роботу проведено і стосовно аналізу експонентської (образотворчої) роботи. У цьому зв’язку розкрито специфіку галерейної діяльності на Рівненщині, виявлено найбільш яскраві художні полотна, якими цікавилося місцеве населення та їх авторів, введено в обіг чимало нової інформації про рівненських митців художньої фотографії, образотворчого і декоративно-ужиткового вектора, вперше підготовлено їх достатньо об’ємні творчі портрети, досліджено їх форми художньої праці, організації персональних виставок тощо (К. Литвин, Ф. Бобрик, В. Гвоздинський, М. Йориш, П. Подолець, В. Шолудько, М. Ліханов, Т. Лукашевич, І. Жилка, М. Пашковський та ін.); вперше оприлюднено повний каталог художніх творів К. Литвина, виявлено і оприлюднено чимало назв творів місцевих художників, описано їх технічні характеристики та подано їхній незначний мистецтвознавчий аналіз (А. Мартиненка, Л. Гринбокого, О. Литвина, Ф. Бобрика, І. Зайцевої, В. Степанюк, О. Рябунець, В. Нестерук, І. Токар, А. Рудницької, Н. Дребот, О. Купчинського, О. Харвата, О. Потянка та ін.). Уперше докладно розглянуто діяльність відомих організаторів культурно-дозвіллєвої сфери краю (Р. Алексіюка, Ф. Васечка, В. Виткалова, С. Гірака, Я. Мельника та ін.) і проаналізовано специфіку їх управлінської праці та її результат. Уперше у такому форматі оприлюднено форми гастрольної діяльності відомих місцевих художніх колективів («Срібна терція», «Едельвейс», «Смига» та ін.), а також творчі доробки представників альтернативної музики в особі рок-гурту «От вінта», помітних учасників міжнародних мистецьких фестивалів «Тарас Бульба», «Art Jazz Cooperation» та ін.; проаналізовано еволюцію фестивалів джазового мистецтва та розкрито творчість найбільш відомих представників місцевих джазових колективів), висвітлено специфіку їх організаційно-концертної практики, нові засоби активізації аудиторії, форми репетиційної та виховної роботи тощо. У процесі проведеного комплексного дослідження було також проаналізовано тематичний репертуар окремих художніх аматорських колективів та виявлено принципи його добору під час міжнародних та всеукраїнських імпрез, учасником окремих з яких довелося бути, зокрема й у якості члена журі; виявлено тенденції у репертуарній 342

Висновки

політиці, зміни, що відбуваються під впливом творчих контактів із професійними колективами та митцями далекого і близького зарубіжжя, масової культури. У результаті вивчення культурного простору краю виявлено специфіку зародження і функціонування нових форм художньої діяльності, що організується в арт-галереях «Сальвадор Далі», «Євро-Арт», «Зуза», мистецьких залах обласної універсальної бібліотеки, краєзнавчого музею, обласної філармонії, міських Палаців культури і спорту тощо; розкрито специфіку організаційно-виставкової та виховної роботи рівненських фотоклубів «Простір фото», «Білий кролик», «Час» та фото школи Е. Хитрого і доведено, що ці організаційні форми змогли з’явитися лише у новітній для України час. Здійснено спробу дослідити специфіку творчості відомих акторів театру і кіно краю – народних артистів України Г. Морозюка, В. Петріва, Н. Ніколаєвої, а також талановитого організатора аматорської театральної діяльності А. Гаврюшенко та інших митців, у результаті чого виявлено специфіку їх впливу на аудиторію, принципи добору репертуару, форми організації репетиційного процесу, їх соціальнопсихологічні характеристики. Проведено частковий аналіз археологічної науково-дослідної діяльності краєзнавчого характеру, здійснену свого часу Б. Возницьким, І. Свєшніковим, Б. Прищепою, Ю. Нікольченком, Т. Пономарьовою та ін., що організовувалася в регіоні і на цій підставі виявлено тенденції наукового пошуку у даній царині. Проаналізовано одну з помітних наукових праць, підготовлених за результатами проведених експедицій на підставі приватного архіву І. К. Свєшнікова сучасними місцевими науковцями. Розкрито культурний потенціал регіонального «зеленого туризму», досліджено його особливості саме на Рівненщині, подано адреси усіх агросадиб та наголошено на специфічних формах послуг, що ними надаються. Акцентовано увагу на нових формах співпраці органів державної влади і митців у питаннях розробки національно-культурної проблематики, стимулювання художньої діяльності населення загалом. Здійснено аналіз діяльності установ культури, з’ясовано ефективність і прорахунки в організації культурно-дозвіллєвих комплексів Рівненщини, специфіку організації фестивального руху, зокрема найбільш помітних міжнародних фестивальних заходів, що проводяться чимало років поспіль у Рівненській, Вінницькій, Житомирській, Волинській, Миколаївській, Херсонській областях, а також підсумкові культурно-дозвіллєві заходи місцевого значення, в результаті чого виявлено тенденції розвитку культурного процесу сучасного регіонального рівня. У процесі дослідницької роботи з’ясовано потенційні можливості регіональних мистецьких колекцій, наявних в установах культури та у приватних осіб краю. Уперше здійснено спробу виявити і створити узагальнений образ регіонального митця (художника) і на підставі залучення відповідної соціологічної інформації, спробувати дати рекомендації стосовно організації мистецької діяльності в краї. Проведена дослідницька робота знайшла своє відображення у значній кількості наукових праць (понад 110, опублікованих упродовж 2004–2014 рр.), захищеній дисертацій (2011 р.), монографії «Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності» (2012 р.) та монографії, що знаходиться в руках у читача.

343


ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

О

тже, завершуючи аналіз діяльності творчих постатей Рівненщини, а також аналіз стану та тенденцій розгортання культурної діяльності в краї крізь особистісну призму, наголосимо, що подані у запропонованій читачеві книзі «творчі портрети» митців, організаторів культурно-мистецького життя та художніх колективів Рівненщини, розглянуті у місцевій монографічній та публіцистичній літературі та на тлі фестивального руху чи інших культурно-мистецьких заходів, дають, на нашу думку, достатню уяву про культурний потенціал волинського краю й ті позитивні зміни, що відбулися в системі її загальної і спеціальної художньої освіти, мережі культурно-освітніх закладів, виникненні їх нових типів, системі методичного керівництва народною ініціативою тощо доби державної незалежності України. Вони свідчать й про суттєві зрушення в системі ціннісних орієнтацій, духовних потреб та запитів сучасної молоді, які потрібно враховувати у роботі з цієї категорією населення. За ними можна відстежити також й тенденції подальшого розвитку культурного процесу і простору, все яскравіше виявлені в культурній діяльності населення поліського краю. Вони дають також значною мірою й той інформаційний матеріал, що спонукає до подальших роздумів над шляхами розвитку західноукраїнського мистецтва і культурної практики України загалом та її аматорського чинника зокрема, оскільки виявляють достатньо потужний потенціал як самої галузі культури, так і окремих її представників у час, коли докорінно змінюється і сама галузь, і підходи до управління нею, а відтак – і система її фінансування та виявлення ролі у сучасному суспільстві. Цей матеріал, у той же час, значною мірою демонструє й певні організаційнотехнічні, економіко-правові проблеми галузі, адже інтелект митців та організаторів культурного життя, напрацьовані ними програми збереження культурної спадщини, методики стосовно розвитку окремих видів мистецтва тощо, нових форм культурної діяльності та її адекватної оцінки, а також творчий потенціал низки Національних історико-культурних заповідників та меморіальних комплексів у краї достатні для того, щоб організувати й запровадити й нові форми підтримки народної ініціативи в регіоні, стимулювати перерозподіл коштів у галузі, залучити до її активної підтримки та розширення впливу на населення і, врешті-решт, допомогти цій сфері значною мірою змінити духовний клімат західноукраїнської (у даному випадку – поліської) спільноти, оскільки навіть та фестивальна й культурно-дозвіллєва практика, що активізувалася упродовж останніх років, засвідчує про ті позитивні зміни, що відбулися в північних районах області, які тривалий час залишалися поза межами впливу художньої культури та професіональної гастрольної діяльності загалом, фактично не брали участі у творчих звітах чи будь-яких інших формах виявлення культурної ініціативи тощо. З іншого ж боку, аналіз творчої діяльності обраних нами для розгляду митців, організаторів культурного життя чи художніх колективів, повною мірою засвідчив, що при відповідній системі організації культурного життя в краї та країні, пропагуванні 344

Замість післямови

їх творчості, науковому опрацюванні їх творчого досвіду та його поширення, навіть незначній фінансовій та організаційно-методичній підтримці тощо вони здатні значною мірою не лише акумулювати свій досвід та спрямовувати його на подальше розв’язання багатьох організаційно-фінансових й мистецьких чи духовних проблем загалом у суспільстві, але й зайнятися пошуком нових форм та культурних ініціатив, які б стимулювали заняття розглянутими у даній книзі формами діяльності сучасну західноукраїнську молодь і не лише зберегли б національну культурну спадщину, але й значною мірою її примножили. Адже їх потенційні можливості надзвичайно великі. А відтак питання національно-культурного відродження України, що є програмними у сучасному соціумі як напрям державної політики, набули б справді реального змісту. Однією з провідних тенденцій культурного поступу країни (і це достатньо переконливо виявлено нами на регіональному рівні) є незворотність тих суспільно-політичних реформ, що проводяться сьогодні в республіці. Адже навіть ті, що проводяться, переконують у незворотності обраного шляху держави і в культурній сфері зокрема. Хотілося б лише належного ставлення з боку держави до особистості митця, забезпечення достатнього фінансування творчої праці, покращення його іміджу тощо. Адже незважаючи на всі соціально-економічні та політичні негаразди в сучасній країні, кількість людей, здатних займатися художньою діяльністю на дозвіллі, беззаперечно, збільшилася. Інакше кажучи, матеріал, зосереджений у цій книзі та її згаданій вище попередниці, дає всі підстави й для перегляду системи методичної діяльності в галузі, виявлення нових її форм, пошук нових ідей щодо організації системи методичного керівництва в сучасних, значно змінених умовах суспільного життя, стимулює розробку необхідного науково-теоретичного підґрунтя для подальшого функціонування галузі культури і її культурно -дозвіллєвого чинника, виявлення її ролі у сучасному житті країни чи регіону, розробку нових критеріїв вартості творчості митця, а не лише його оцінки, посилаючись на так звані ринкові відносини, а отже передбачає пошук нових форм взаємодії з відповідними фахівцями художніх кафедр Інституту мистецтв РДГУ, Центру культурних досліджень, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (Київ), музичного училища та коледжу культури і мистецтв, інших навчальних закладів та наукових установ України, а також залучення до цієї діяльності творчого потенціалу мережі всієї художньої освіти в краї, розширення практики обміну творчим досвідом організації культурно-дозвіллєвої та й професіональної мистецької діяльності. Тим більше, що відповідні ініціативи обласної державної адміністрації щодо підготовки нового кадрового корпусу в регіоні на підставі стажування на посадах, певні пошуки в системі вищої освіти тощо поступово дають свій давно очікуваний результат. І лише у такий спосіб можна буде досягти справді високого культурного результату і зробити галузь культури ефективною і потрібною сучасним громадянам та українській державі. І цей тандем багато чого може зробити на користь молодій українській республіці у справі духовного зростання її громадян та культурного відродження країни зокрема, повернення їй власного культурного обличчя. І насамкінець, зауважимо наступне. Переглядаючи чималу кількість видань самого різного спрямування і призначення (що друкуються в регіонах низкою приватних друкарень, ВНЗ різних рівнів акредитації, музейними установами та приватними особами) під час підготовки цієї книги до оприлюднення, слід наголосити на декількох моментах: ці видання засвідчують факт того, що новітня доба в історії України справді сприяла формуванню позитивних зрушень у соціально-політичній сфері, культурній площині країни, 345


зокрема й зростанню соціальної активності місцевого населення у питаннях пошуку та оприлюдненні забутих або замовчуваних сторінок національної історії та культури, покращенню національної поліграфії: світові надбання сучасного друку повною мірою стали доступними і місцевим друкарям, наблизивши, принаймні, ззовні вітчизняну книгу до твору мистецтва. Особливо, коли йдеться про мистецтвознавчі праці, художні альбоми, каталоги та… наявність достатніх коштів у замовника. У той же час відсутність при регіональних друкарнях фахових редакторів, коректорів, літературних редакторів, ілюстраторів, дизайнерів та інших фахівців, що доводять книгу до належної якості, спонукає багатьох видавців друкувати цю пам’ятку людської думки в авторській редакції, яка, як правило, часто буває далека від не те, щоб досконалості, а навіть елементарної грамотності і технологічних ознак професійного друку. До того ж, чимало приватних друкарень сьогодні уособлюють у собі лише людину, або невеличку групу осіб, що мають тільки професійне поліграфічне мобільне обладнання. Відтак книга сьогодні у певному сенсі перестає бути справді джерелом знань, інформації у класичному значенні цього слова, зразком літературної (наукової чи публіцистичної) мови, наукової компетентності тощо. Переважна їх більшість друкується взагалі без посилань на використані джерела, а якщо такі і наявні, то в багатьох випадках ці посилання далекі від першоджерела, невірно оформлені, що унеможливлює наступні посилання на ці видання і суттєво впливає на якість і сприйняття книги. Утім чимало друкарень намагаються в ринкових умовах стати справді співтворцем автора і доводять книгу до належного рівня, що помітно на багатьох її складових, а надто ілюстративності та згаданому вже поліграфічному оформленні. Тому і в нашому виданні є, непевне, чимало подібних хиб, які ми намагалися усунути у міру своїх можливостей. Що з цього вийшло – оцінюватиме читач. Отже, завершуючи розмову про культурний простір сучасної України в її регіональних вимірах зокрема, будемо сподіватися, що той багатий культурний досвід, накопичений і трансформований роками на наших землях, певною мірою критично оцінений і успадкований, сприятиме подальшому розширенню меж його практичного використання в усіх аспектах, допоможе у формуванні нових поколінь українських митців, діячів національної культури та керівників сфери культури, орієнтованих на національний культурний продукт, збагатить творчі контакти регіональних художників у широкому сенсі цього слова з представниками художньої творчості як інших регіонів країни, так і інших держав, збереже і примножить культурно-мистецький потенціал молодої української республіки, яка може бути сильною і духовно розмаїтою лише потужною культурною практикою своїх регіонів. У цьому й бачиться запорука її подальшого духовно-культурного зростання і зацікавлення нею світової спільноти! Стара мудрість свідчить, що безсмертя людини закладено в одному-єдиному: у безсмерті її справ, тобто того доброго, що вона сама залишає по собі людям, відходячи від них назавжди в інший світ. Тож, автор хоче вірити у те, що творчість людей, чиї характеристики подано в тексті (та й ті, що з різних причин не внесені до нього), також залишиться в пам’яті нащадків і лише розширять культурну палітру сучасної України, якій є ким пишатися. Адже тільки результати творчості й здатні залишитися у людській пам’яті назавжди.

346

Покажчики

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК А Абуладзе Д. 296 Аванесов Г. 164 Авдієвський А. 123 Алейхем Ш. 176 Алексеева Л. 287 Алексідзе Д. 175 Алексіюк Р. 21, 254, 255, 256, 257, 258, 259, 342 Альошин С. 172 Анджієвська А. 299 Андрощук В. 130 Андрухов А. 55 Андрущенко В. 16, 31, 61, 254, 259 Антоненко Е. 314 Антонович Є. 99, 122 Антонюк С. 172, 173 Апостоли П. і Д. 163 Арбузов М. 172 Аристова Л. 287 Аріарський М. 18 Арнаутов А. 299 Архипенко О. 85, 87 Атанесян О. 297 Афанасьєв Ю. 21, 225 Афонін О. 180 Афонченко М. 38, 220 Ахматова А. 163 Б

Бабак А. 156, 191 Бабій С. 55 Багряний І. 66 Базик Л. 99, 100 Байбурин А. 114 Байда Ю. 174 Байков Ф. 184 Баканурський А. 21 Баковський О. 21, 293, 295, 296, 299 Бакст 183 Балакирська Т. 295, 296 Бальзак О., де 175, 176 Баль Н. 174 Бандурко А. 18, 337 Бантиш-Каменський Д. 238 Барабанов Є. 188 Баранова О. 130 Барський В. 320

Бартошевич Ю. 238 Басалига Т. 93 Басараба В. 37 Бастіан А. Т. Дж. 184 Бастіен А. Дж. 186 Баумгартен О. 291 Бахарєв П. 75 Бахтін М. 114, 192 Бебешко В. 21, 286 Безгін І. 30, 79, 121, 179, 337, 338 Безгін О. 338 Безклубенко С. 18, 19, 29, 67, 212, 222, 306, 312, 338 Безніско Є. 59, 185, 186 Безнісок Є. 21 Безсалов О. 249 Безюк О. 21, 58 Белинский В. 29 Беляков Т. 77 Бендюк М. 18, 120, 150, 278 Бенедюк Т. 191 Бенуа А. 30, 163, 183 Бенюк Б. 178, 302, 304, 306 Бердяєв М. 15, 71, 72 Бернусконі Ф. 159 Бєдний Д. 46 Бєлий А. 15, 163 Бєсєдін С. 68 Бізюк О. 183 Білевич О. 300 Білик І. 21, 93 Білозір О. 140, 141, 143 Білоус Г. 222 Бінде Г. 164 Бітаєв В. 306 Блінський Є. 38 Блок О. 163 Бобрик Ф. 21, 53, 54, 55, 56, 59, 60, 61, 69, 78, 84, 342 Богатирев П. 300 Богатирьов П. 292 Богданова І. 224 Боголюбов О. 295, 296, 299 Богуцький Ю. 16, 79, 108 Боже-Гарн’є А. 271 Бойко М. 317 Бокшай Й. 59, 184, 185 Большинская А. 99 Бон Г. 183 Бондарева М. 77

Бондарев Ю. 172 Бондарчук Я. 18, 22, 222 Бондарь Л. 38 Борашвіли М. 297 Борейко Г. 18, 221, 280 Борецький А. 184 Бородін О. 34, 157 Бортніков М. 183 Бортновський В. 21 Ботан В. 58 Браун Р. 295 Бреднева О. 286 Брендлі Д. 324 Брехт Б. 171 Брижаль О. 243 Бриж Т. 186, 316 Брилін Е. 221 Бровко М. 29, 67, 212 Брояко Н. 21 Брубек Д. 297 Бугай С. 31, 120 Бугмат І. 293 Буланов І. 220 Булгаков М. 20, 172 Булда М. 300 Булига В. 21, 141, 144, 225 Булига О. 17, 21, 22, 135, 141, 144, 225, 244, 314 Бульба-Боровець Т. 157 Бульба Т. 23, 58, 278, 327, 342 Бурачек М. 69 Бурггардт В. 161 Бурдель Е.-А. 118 Бусленко С. 21, 22, 161 Бухало Г. 314 В

Вавренчук А. 191 Вазоллер Е. 166 Вакулін В. 203 Вакулюк Т. 152 Ванакен С. 186 Вантух М. 123 Васечко Т. 21 Васечко Ф. 6, 21, 127, 244, 248, 249, 250, 251, 252, 253, 254, 342 Васильківський С. 69 Вахрамеєва Г. 21, 305 Вацик О. 21 Ващук В. 21, 244

347

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю Величковський М. 22 Вельтен В. 184 Вербицький М. 271 Вернадський В. 150, 189, 224, 312 Верхова І. 172 Верьовка Г. 123 Веселовська Є. 239 Вєжбовський Ст. 237 Вєтров І. 21 Вєщилов К. 184 Винниченко В. 172 Виноградов А. 18, 173, 268, 295 Висоцький В. 290 Виткалов В. 2, 16, 17, 21, 22, 31, 43, 61, 65, 66, 108, 114, 128, 137, 138, 220, 221, 222, 223, 224, 225, 226, 227, 228, 241, 278, 302, 306, 342, 362 Виткалов С. 2, 16, 21, 22, 29, 30, 31, 43, 61, 66, 67, 72, 79, 87, 99, 108, 109, 114, 115, 121, 122, 128, 137, 138, 139, 140, 141, 144, 153, 161, 168, 171, 179, 188, 189, 195, 212, 219, 220, 223, 224, 225, 226, 227, 228, 241, 247, 253, 268, 278, 280, 282, 283, 300, 302, 306, 312, 320, 337, 342, 362 Вихованець А. 196 Віктюк Р. 119 Вільд А. 173 Вірославов С. 32 Вірський П. 123 Владімиров І. 184 Власик І. 21 Возницький Б. 32, 318, 343 Возняк С. 225 Войтович В. 17, 18, 22, 86, 114, 137, 278, 317 Войченко О. 295, 296 Волинець М. 21 Волков С. 30, 337, 338 Воловенко В. 220 Волосик О. 152 Волошина О. 226 Волошун А. 22, 188 Волошуни А. і Л. 21 Волощук Н. 21, 244 Ворон В. 293

348

Врубель 183 Вууранд К. 299 Г

Гавриленко С. 21 Гаврилова С. 244 Гаврилюк І. 178 Гаврилюк О. 211, 212 Гаврош О. 226 Гаврюшенко А. 21, 169, 170, 171, 173, 174, 175, 176, 343 Гаврюшенко Ан. 21, 32, 171, 172, 176 Гайдабура О. 17, 229, 278, 293 Гайдайчук В. 21, 198, 200 Гайдамака О. 287 Галаган Г. 284 Галагани, брати 163 Галан Я. 176 Галін О. 171 Галябарда С. 304, 306 Ганслік Е. 291 Гапончук О. 208, 209 Гаранян Г. 293 Гауптман Г. 172 Гвоздинський В. 21, 22, 23, 54, 68, 69, 70, 71, 72, 156, 342 Гегель Г. 15, 24, 29 Гемберг С. 21, 293, 299 Гендель Г. 34 Генкін Д. 18, 220 Герасимчук Л. 224 Геринович О. 38 Герладжі Ф. 77 Герман О. 299 Герус Б. 183 Герц Ю. 184 Гете 30 Гігінейшвіли Р. 297 Гіппіус З. 163 Главенкова Б. 296 Гладкий М. 103 Глеба Ю. 226 Глієр Р. 292, 293, 299 Глінка М. 163 Глущенко М. 27, 59, 183, 185 Глущук О. 225 Глюк Г. 186 Говдя П. 17, 72 Говорадло А. 304, 306

Гоголь М. 163, 172, 175, 176, 284 Годовський В. 21, 195, 209, 212 Годун М. 21 Голик Г. 93 Голинський М. 237 Голобуцький В. 238 Гомонець К. 138 Гондіус В. 238 Гончаренко М. 16 Гончаренко Н. 29, 219 Гончар І. 98, 284, 285 Горбачов М. 34, 35, 243, 312 Гордійчук А. 21, 172, 302 Горін Г. 172, 176 Горський К. 238 Горький М. 103 Гоцалюк А. 222 Гошко Ю. 11 Грабарь О. 297 Граб О. 221 Граб’янка Г. 237 Гребінка Є. 163 Гречанюк С. 58 Гривківська С. 167 Гринбокий Л. 21, 22, 23, 38, 54, 83, 93, 99, 101, 102, 103, 104, 105, 106, 107, 108, 118, 342 Грицай А. 194, 334 Гриценко О. 19, 30, 188, 312, 338 Грінблатт Д. 292 Грінченко Б. 241, 302 Грушевський М. 238 Губанова І. 106 Губанов О. 21, 164 Губа О. 221 Губерський Л. 16, 31, 61, 254, 259 Губський І. 183 Гужва П. 38 Гузенкова Д. 337 Гузуни М. та Т. 21 Гуляєва О. 287 Гуменчук А. 221 Гуменюк Б. 296 Гуменюк І. 58 Гура Л. 99 Гутунава У. 296 Д

Давидовський К. 300

Покажчики

Давидюк В. 2, 17, 21, 114 Давидюк П. 244, 324 Далі С. 22, 27, 162, 163, 164, 166, 167, 168, 181, 186, 312, 334, 337, 343 Данилюк В. 21, 244, 293 Дацик М. 21, 221 Дацков А. 17, 156, 161, 190, 194, 195 Дворецький В. 237 Деег П. 173 Дезіре Т. Р. 184 Демуцький П. 220 Демченко М. 165 Дем’янова Н. 118 Дем’янчук Г. 76, 156, 174 Дем’янчук Н. 93 Дем’янчук О. 21 Дем’янчук С. 84, 158, 256, 314 Денисюк Н. 93, 161 Депо Б. 38 Дерев’янко Б. 38, 123, 249 Джигарханян А. 178 Дзекуна О. 119 Дзержинський Ф. 50 Дзюба І. 180 Дзюба О. 168 Димченко С. 195 Добужинський 183 Довгалюк Ю. 118 Довганич М. 249 Довженко О. 177 Доманська Є. 235 Дорошенко В. 21 Достоєвський Ф. 172 Драгоманов М. 224 Драніцкі Л. 295 Дребот Н. 21, 93, 97, 109, 111, 112, 113, 114, 342 Дрогобич Ю. 175 Дрожжина С. 15, 144 Друзь В. 18, 337 Дрюмонд Д. 186 Дубас В. 164 Дударев О. 176 Дудар О. 11 Дужук М. 97 Дутчак М. 225 Дьомушкіна Л. 191 Дягілев С. 163, 182 Д’яков В. 21 Дяков В. 179 Дятлик М. 17, 28, 362

Дячук С. 220 Е

Ейнштейн А. 144, 184 Ейслер Р. 108 Екзюпері Е. 62, 164 Еко У. 15, 29, 153 Еліас Г. 141 Ельзевіри 317 Енгель Й. 238 Енгельс Ф. 15 Енгстром В. 184 Ерб Е. 184 Ерделі А. 59, 185 Є

Ємельянов В. 56 Єміоловський М. 237 Єрлич Я. 237 Єсенін С. 163 Єсипенко Р. 175 Ж

Жаборюк А. 17, 189 Жигульський К. 18, 271, 280, 306 Жилін О. 164, 337 Жилінський І. 17, 174, 230 Жилінський П. 172, 179 Жилка І. 21, 22, 58, 342 Жилюк А. 22 Жовтинь, с. 273 Жук В. 22 Жуковський Г. 194, 232 Жуковський Є. 81 Жуковський С. 184 Журавель Ю. 298, 300 Жуховицький Л. 176 З

Забута Б. 20, 21, 36, 40, 46, 51, 190, 191, 195, 196 Забута Т. 227 Задорнов М. 256 Задорожний В. 48, 177 Зайцева І. 21, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 121, 342 Зайцев М. 225 Закус І. 295, 296 Закшевер Ю. 169 Заньковецька М. 58 Запаско Я. 99

Зарецький В. 184 Засс Р. 75 Захарова В. 21, 22, 168, 184 Захарченко В. 274 Заходякін О. 293 Зацепіна З. 183 Збирун О. 172 Звягінцев Р. 56, 58, 76, 83 Зень А. 152 Зень О. 67, 87, 120, 138, 168, 179, 195, 321 Зінкевич В. 304 І

Іваненко А. 183, 185 Іваненкова С. 16, 79, 108 Іваницька Л. 21, 286 Іваницький А. 2, 21 Іванник Н. 21 Іванова-Георгіївська Н. 281 Іванов В. 222 Іванов І. 75 Іванов О. 229 Іванов С. 103, 222 Івашкевич Я. 176 Ігас О. 21 Ігнатьєва О. 224 Ізмайлов Е. 293, 295 Іконнікова С. 173, 266 Іллєнко Ю. 178 Іляшевич А. 278 Іслам-Гірей ІІІ 236 Істоміна Г. 278 Й

Йоасаф, митр. 236 Йориш М. 21, 22, 23, 38, 42, 54, 58, 73, 74, 75, 77, 78, 79, 83, 108, 118, 310, 311, 342 К

Каганов М. 249 Казначеєва Л. 225, 227 Калініна Л. 221 Калітинський Ю. 21 Каліш А. 103 Каманін І. 238 Камзолкін Є. 184 Камінський В. 38 Кандзюба М. 18 Каневська Г. 65 Канішина Н. 225

349

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю Капелюшок С. 295, 296 Капранови, брати 298 Кара-Васильєва Т. 99, 122 Карась Г. 222 Каргін А. 18, 169, 173, 174, 268 Кароль, королевич 236 Карпенко А. 171, 191, 255 Карпенко-Карий І. 171, 255 Карпова Л. 18 Катаєва М. 281 Катамадзе Н. 21, 296, 297 Качейшвілі Г. 296 Кашперський А. 21 Каштан Ж. 152 Каштан О. 299 Кашшай А. 183 Квітка-Основ’яненка Г. 172, 175, 176 Кириєнко О. 297 Кириченко М. 99 Кисіль І. 184 Китова С. 17, 114, 122, 278 Китриш М. 285 Кифяк В. 320 Кияновський Г. 32 Кібалова Т. 287 Кібіта А. 196 Кіерпал А. 184 Кім Ю. 103 Кіналь М. 91, 99 Кірсанов В. 18 Князь (Фурдичок) А. 21 Кобилянська О. 171 Коваленко Т. 99 Коваль Р. 21 Ковальчук В. 22, 278 Ковальчук В., арх 84 Ковальчук Г. 21, 244 Ковтуненко В. 179 Коган О. 299 Кожан Н. 233 Кожушко Н. 22 Козлова Л. 103 Козляков В. 21 Козоровицький П. 196 Колесников В. 296 Колесніков В. 295 Коллиер Дж. 19 Коломиєць А. 232 Колупаєва Т. 225 Комарів Є. 164 Коник О. 118 Конович О. 18

350

Конраді К.-О. 15, 30 Констанкевич І. 306 Константинопольський А. 68 Контратович Е. 184 Кордуба М. 15, 89, 99 Корецький В. 8, 149, 184, 329 Корнеєва А. 152 Корнієнко І. 99, 299 Корнішева Т. 221 Коровін 183 Коро Ж. 184 Короленко В. 156, 316 Король М. 84, 172 Корольова Г. 75, 77, 311 Корсюк І. 249 Косачі, родина 305 Косміаді Г. 39, 41, 59, 172, 185, 186, 188, 323, 334 Косович В. 81 Коссак Ю. 316 Костенко Л. 119, 176, 288 Костецький В. 33 Костка-Наперський О.-Л. 235 Костомаров М. 225, 231, 238 Костюк Л. 21, 22, 41, 183, 184, 225, 226, 227 Котельник В. 202 Котляревський І. 77, 248 Кот У. 20, 126, 130, 156 Кохан Г. 178 Коховський В. 237 Коцан І. 302, 305, 306 Коцка А. 184, 186 Коцюбинський М. 176, 225 Кочарян І. 79, 121 Кочубей 284 Кравцова О. 18 Кравченко О. 222 Кравчук В. 172, 173 Кравчук Л. 107 Кравчук П. 175 Кравчук С. Є. 306 Кравчук С. М. 306 Крайлюк Л. 22, 222 Крайнєв В. 178 Кралюк П. 22, 225 Красильников Ю. 18 Красільников В. 18, 306 Красова О. 56 Крвавич Д. 74, 103 Креселідзе І. 297 Крет З. 21, 22, 176, 177 Крет М. 21 Кречко М. 123

Кривенчука І. 326 Кривенчук О. 21 Крим А. 176 Крип’якевич І. 238, 320 Кричевський Ф. 285 Кричевські, родина 20, 289 Кролл А. 293 Кропивницький М. 172 Крупеніна Л. 18, 189, 312 Крупська Н. 261 Крушельницька М. 21 Крушельницька С. 270, 316 Крючкова В. 16, 87 Кубаль Л. 238 Кубицька Н. 21 Кузнєцов М. 75, 77, 314 Куйдач П. 75 Кулаковська І. 18, 221 Кулішенко П. 21, 286 Кульчинська Г. 21, 107, 109, 144 Кульчинський С. 21 Куприн О. 316 Купчинський О. 20, 21, 22, 156, 161, 162, 163, 164, 165, 166, 168, 181, 309, 334, 337, 342, 362 Курач Ю. 21 Курилюк О. 306 Курочкін О. 18 Кустодієв 183 Кухарець Є. 244, 250 Кучина Н. 221 Кучма Л. 289 Кюї Ц. 157 Л

Лавріненко Ю. 65 Лагнюк В. 211 Лагнюк І. 21, 208, 212 Лагнюк Т. 208, 209 Ладо М. 176 Лазарук Т. 21, 22 Лайош К. 184 Ланглуа А. 178 Лапсюк В. 44 Ластівка О. 99 Лаццарі А. 86 Лашук Ю. 17, 32, 108, 337 Лащук Ю. 74, 100, 323 Лебединська Г. 239 Левенець М. 221 Левченко П. 69

Покажчики

Левчук К. 168 Легкун О. 18 Ленін В. 37, 44, 49, 50, 51, 261, 268 Леонтович М. 27, 30 Леончук Г. 126, 128, 323, 329, 334 Леся Українка 2, 27, 30, 77, 156, 166, 172, 176, 223, 224, 225, 226, 227, 256, 301, 302, 304, 305, 306 Лизогуба Я. 237 Лисенко-Дністровський М. 38 Лисенко М. 38, 190, 195, 220, 271 Литвин В. 47 Литвиненко Н. 21 Литвин К. 23, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 41, 42, 43, 44, 49, 52, 56, 59, 60, 61, 63, 66, 68, 185 Литвин О. 21, 22, 23, 33, 34, 36, 38, 41, 42, 43, 44, 52, 56, 58, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 83, 118, 187, 188, 241, 255, 342 Литвинюк А. 299 Лихварь С. 163 Личковах В. 18, 114, 195 Лінаж де Восієнна П. 237 Лі О. 48 Ліханов М. 21, 22, 56, 342 Лобановський Б. 17, 72 Лобас П. 77 Локарева Г. 21, 287 Лорка Г. 172 Лотоцький В. 21 Лубківський Р. 318 Лук А. 30 Лукашевич Т. 21, 23, 56, 59, 83, 342 Луначарський А. 228 Лундстрем О. 293 Лупій Т. 93 Лупулл В. 236 Луц В. 18, 21, 22, 150, 219, 225, 314, 317, 362 Луценко Н. 18 Любомирські, кн. 10, 149 Ляшкевич Н. 85 М

Мазурок Л. 224

Майер І. 237 Майовецький М. 196 Майструк О. 20, 21, 22, 309 Макаренко А. 201, 224 Макаров Н. 268 Маковей С. 202 Максименко Т. 21 Малеєв Я. 184 Мальцев С. 16, 295, 300 Малютін С. 186 Манайло Ф. 184 Мануцій А. 317 Маричевський М. 48 Маркевич М. 238 Маркс К. 15, 77, 164, 168, 247, 291, 300 Мартиненко А. 19, 21, 118, 151, 213, 214, 216, 217, 218, 219, 342 Мартиненко Р. 21 Мартинець О. 68 Мартинюк Т. 21 Марцинковський С. 222 Марченко В. 21, 255 Масол Л. 21, 287 Матвеєва Г. 21, 205, 206, 282, 283 Матвіїв А. 174, 291 Матвіїв В. 153, 173, 179, 337, 362 Матейко Я. 316 Матчук В. 107 Матьє М. 304 Мацишина І. 202 Мацюк-Заставський Т. 93 Машлай А. 21 Мащенко Мик. 178 Маяковський В. 163, 164, 232 Мельник М. 202 Мельник Т. 21, 208, 209, 288 Мельник Я. 21, 242, 243, 244, 245, 247, 324, 342 Мельничук Г. 84, 212 Мельничук С. 17, 21, 22, 77, 211 Мережковський О. 163 Меренкова Л. 188 Меріме П. 238 Мечніков І. 227 Микита В. 183 Миколайчук І. 178 Мисько Е. 37, 74, 81, 84, 103, 311 Митровка М. 221

Михайлов К. 77, 85 Михайлов О. 198 Михальченко М. 16, 31, 61, 259 Михальчук В. 18 Мицик Ю. 240, 241 Мідріган П. 156 Мізерний А. 20, 21, 22, 170, 174, 175, 197, 362 Мілясевич І. 22 Міненко Т. 22 Мірошниченко-Гусак Л. 100 Мозговий В. 21 Мойсіюк В. 21 Мольєр 175 Морозова Т. 225, 226, 227 Морозов М. 75 Морозюка Г. 22, 23, 177, 179, 343 Морозюк Г. 21, 174, 175, 176, 177, 178, 179 Москалець О. 172 Моуслі Р. 324 Мохнюк Р. 21, 225, 244 Мохнюк С. 244 Мрожек С. 256 Музичук О. 217 Мур Г. 76 Мухаметзянова Р. 287 Мучак О. 93 Мушировський В. 314, 321 Мюллер Й 324 М’якота О. 130 М’ясковський А. 237 Н

Наджаров О. 295, 296 Надольська В. 321 Назаренко С. 159 Наумова М. 15, 30, 196, 212 Недельська М. 304 Нежданова А. 227, 228 Нейгауз Г. 18, 247, 288, 289 Несвицька М. 58, 65 Нестеров 183 Нестерук В. 21, 83, 118, 121, 128, 129, 130, 131, 133, 137, 138, 342 Нестерчук М. 173 Никитюк С. 281 Никорак О. 122 Нікітенко В. 164 Нікітіна Н. 118, 233

351

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю Нікітін С. 38 Ніколаєва Н. 21, 176, 179, 225, 343 Нікольченко Ю. 221, 225, 314, 343 Нітіч М. 21, 288 Новальська Т. 18, 108 Новікова Г. 287 Нордау М. 72 Носалі М. та І. 76 Носов Л. 281 О

Обарчук А. 17, 22, 226, 278 Овсійчук В. 81 Овчинников В. 54 Оганесян К. 297 Огоновський О. 176 Огонь О. 118 Огородник М. 97 Океаницький В. 316 Олексій Михайлович 235 Олендарьов В. 38 Олійник М. 58 Олійник О. 16, 21, 30, 38, 189, 337 Олялін М. 178 Омельчук І. 114, 174 Омеляненко В. 285 Оніщенко О. 15, 31 Орловський В. 184 Орловський М. 21 Ортега-і-Гассет Х. 15, 161 Освєнцім С. 237 Осипов К. 238 Островский Г. 37 Островський М. 46, 76, 77 Острозький К. 7, 36, 37, 46, 84 Охманюк В. 21, 221 П

Павлік В. 140 Павлюк А. 184 Павлюк В. 249 Пакистан 91 Палиця І. 306 Пандус Б. 100 Паркер Ф. 299 Парфеній, патріарх 236 Пархоменко Т. 17, 22, 122, 132, 135, 138, 278 Пасічник В. 293, 296

352

Пасторій Й. 237, 238 Пауельс Г. 184, 185 Пауер Р. 191 Пахльовська О. 193, 196 Пашковський М. 21, 22, 23, 58, 183, 185, 342 Пащук І. 17, 18, 21, 22 Пекар В. 38, 123 Пелешок О. 208, 209 Первушевська І. 21, 207 Перковська Т. 204 Перлман А. 292 Перунін В. 18, 120 Петлюра С. 58, 71, 84 Петрів В. 21, 22, 23, 119, 179, 244, 255, 343 Петрова І. 18 Петрова О. 70 Петров-Водкін 183 Петров Г. 70, 183 Петросюк П. 21 Пєтухов В. 56 Пилев А. 81 Пилипчук Р. 175 Пилип’юк В. 318 Підцерковна Я. 17 Підцерковний В. 243 Піналов С. 18, 169, 173, 268 Пінзель Г. Й. 318 Пінчук М. 65 Пірус П. 123 Плитус О. 222 Плютинський В. 35, 46, 51, 76 Подкопаєва Т. 168 Подолець І. 54 Подолець П. 21, 22, 23, 38, 55, 58, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 108, 118, 310, 311, 342 Познік В. 21, 130 Полагутіна Л. 221 Поліщук В. 75 Поліщук Я. 22, 76, 174 Полянський В. 295, 296 Помпа О. 18 Пономарьова Т. 21, 22, 31, 66, 225, 241, 314, 343 Поплавський М. 21 Попов А. 37 Попова А. 202 Попов Л. 37, 243 Пославський П. 76 Постнікова Л. 38

Потянок О. 21, 22, 154, 156, 158, 159, 161, 168, 309, 342, 362 Пошивайло М. 285 Пригода Л. 225 Придністров’я 193 Приймачук К. 21 Присяжненко О. 21, 208 Прищепа Б. 343 Прищепа О. 278 Прозоровський С. 235 Прокопович В. 221, 225 Прокопович Т. 17, 221 Прокопчук К. 35, 45 Прокофьев Ф. 18, 169, 173 Протанська С. 222 Прохоров М. 196 Проців В. 99, 100 Прудченко О. 221 Псафас Дж. 172 Пулюй І. 302 Пустовойтенко В. 282, 289 Пушкін О. 163, 286 Пясковський І. 38 Р

Рабчевська Н. 126, 130 Радзивілл А. 237 Радзивілл Б. 237 Радзієвський В. 222 Рамазанов Б. 186 Рандал К. 299 Рачинський Г. 271 Рашрагович Б. 21, 220 Ребров С. 107 Реммеле Т. 299 Рерберг Ф. 186 Реріх 183 Рєпнін Г. 235 Рибак Ю. 22, 278 Рибалко А. 173 Рибачинська Н. 222 Рибенко Л. 17, 22, 37, 87 Рильський М. 2, 100, 345 Римський-Корсаков М. 157 Рігельман А. 237 Рігер А. 184 Родрігес Х. 239 Рождественська Т. 325 Рожко В. 22 Розумовські К. і А. 163 Рокош В. 144 Ролло М. 138

Покажчики

Романішин С. 173 Ромащук З. 93 Росоловська І. 93 Ростовський Димитрій 58 Рубен Т. 299 Рубльов А. 183 Руднєв С. 58, 59 Рудницька А. 21, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 342 Рунчак В. 139, 144 Руссо Т. 184 Рутковський О. 29 Рябунець В. 20, 21, 156, 157, 161 Рябунець О. 20, 21, 118, 121, 123, 126, 127, 128, 130, 133, 137, 342

С

Сабадаш Ю. 18 Савін В. 54 Саволделлі Б. 298 Савур К. 58 Савченко Б. 178 Савчин Л. 175, 179, 195 Савчук П. 22 Савчук Т. 172, 278 Сазонкін В. 38, 221 Саймонса Я. Ф. 184 Самаченко О. 285 Самовидець 237 Самчук В. 21, 244 Самчук О. 56 Самчук У. 58, 156, 175, 176, 243, 332 Сандбі Д. 298 Саннов-Косміаді Н. 39, 41, 172, 185, 186 Сапатюк М. 183 Сасихов О. 18, 169, 173, 265 Саудек Я. 164 Саух П. 65 Сафонович Ф. 237 Сахно В. 161 Сачева А. 185 Свєшніков І. 23, 31, 66, 222, 234, 235, 237, 238, 239, 240, 241, 317, 323, 334, 343 Свид С. 100 Сеид С. 99 Семашко О. 16, 30, 61, 179, 308

Семірадський Г. 186 Сенека 15 Сениця П. 65, 222 Сенченко М. 180 Сербін Г. 174 Сергєєв Л. 167 Серов 183 Сєров В. 186 Сидоренко В. 314 Сидоров В. 75, 77 Симоненко В. 19, 293 Симоненко С. 196, 293, 300 Симоновський П. 237 Синельников І. 21 Синяков В. 58 Сирота І. 17, 61 Ситай І. 226 Сиченко П. 58 Сівак М. 21, 22, 23, 310, 311 Сінгер Ш. 292, 300 Сітовський Л. 21 Січкарук (Гапон) Л. 22 Склодовська-Кюрі М. 226 Сковорода Г. 70 Скрипка О. 295, 296 Скуратівський В. 136, 249, 274 Слободніченко Д. 221 Смик О. 85, 149, 174 Смирна Л. 138 Смирнова Є. 18, 169 Смирнова Т. 18, 173, 221, 268 Смолін П. 21, 278 Смотрицький М. 32, 232 Сніжний В. 32, 176 Сокіл Т. 174 Соколенко С. 138 Соколовський Ю. 18, 169 Соліньяк 238 Соловйов С. 238 Соломко Н. 224 Соломченко О. 17, 89, 100 Сомов 183 Сопільняк М. 221 Сосновський Т.-О. 85, 86, 317 Спесивцев В. 172 Станіславський К. 177 Станішевський Ю. 205 Старицький М. 172 Старова Л. 17, 89, 100, 287 Старченко В. 23, 38, 196, 245, 277, 324, 334 Стасюк В. 84 Стахевич П. 184, 186

Стаховський В. 184 Сташук О. 21, 22, 23, 58, 61, 79 Стельмах Я. 172 Степанков К. 178 Степанов О. 23, 245, 277, 334 Степанюк В. 97, 98, 99, 342 Стефаника В. 97, 302 Стеценко К. 271 Стецюк О. 203 Стоколос Н. 225 Столярчук Б. 18, 22, 37, 132, 153, 168, 174, 179, 228, 230, 231, 232, 233, 278, 293 Сторожук Н. 21 Стравінський І. 27, 30, 315 Стражний А. 17, 337 Стрельніков В. 183 Стрельцов Ю. 18 Стремський О. 183 Студнєв В. 44, 50 Султанмуратов С. 103 Сумцов М. 15, 89, 100 Супонькіна Л. 21, 208, 209 Супонькіна-Лагнюк В. 21, 208, 209 Супрун-Яремко Н. 2, 249 Сухомлинський В. 289 Суша Я. 237, 239 Т

Табінський І. 204 Табунщик С. 299 Таранушенко С. 15, 89, 95, 100 Тарасенко О. 21, 66, 244 Татаренко С. 153 Тафенау Р. 299 Телеман Г. Ф. 34 Тен Б. (Хомичевський) 32, 38, 75, 232 Теодорович М. 238 Терлецький М. 196 Тимошик М. 180 Тинкалюк М. 164 Тирак З. 233 Тишкевич Р. 17, 21, 22, 132, 138, 314 Тищенко О. 17, 100, 138 Тібо Ж. 239 Ткач А. 288 Ткаченко В. 100

353

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю Ткач М. 191 Ткачук В. 191 Ткачук І. 21, 56 Товстенко Ю. 161 Токар І. 21, 23, 38, 58, 83, 104, 342 Токар М. 21, 23, 38, 83, 104, 342 Торрес Дж., де 236 Тракало О. 300 Трейбош М. 184 Третьяков П. 182 Тріодін В. 18, 169 Трофимчук О. 293 Трофимюк Б. 157 Трофімчук О. 18, 21 Трофімюк Б. 156 Трохименко К. 183 Турчик Я. 224 Тюска В. 226 У

Українець А. 17, 22, 122, 132, 135, 138, 144, 278, 314 Ульяновська Л. 38 Усачов Г. 221 Устенко К. 221 Ф

Фарина Н.-М. 21 Федас С. 174 Федончук К. 298 Федоришина М. 222 Федоришин М. 21, 226, 277 Федоров І. 54, 318 Федорчук В. 304 Федькович Ю. 302, 304 Фенглер М. 249 Філімонов В. 152 Фіськов Г. 210 Фозенкош І. 85 Франк І. 103 Франків О. 304 Франко І. 77, 172, 175, 176, 177 Фрьолі Ж.-П. 295, 296 Фурас, м. 192 Фурдичко А. 18, 288 Фурман А. 79, 138 Фурс І. 45 Х

Хабермас Ю. 138

354

Хансен Х. 184 Харват О. 19, 21, 22, 121, 145, 146, 147, 148, 149, 150, 151, 153, 154, 156, 160, 212, 309, 342, 362 Харківська Л. 93 Харламов О. 186 Харченко В. 183 Харчук Г. 244 Хасевич Н. 222 Хижинський В. 93 Хитрий Е. 22, 161, 173, 174, 190, 343 Хмелько М. 33 Хмельницький Б. 125, 226, 234, 235, 236, 237, 238 Хоменюк Р. 56 Хомко В. 107, 160, 171 Хом’як А. 85 Хом’як С. 21, 244 Хоровець С. 21 Хренов М. 17 Хренов Н. 30, 161, 168, 179, 269 Хромова А. 144 Хшановська Л. 118 Ц

Царліно Д. 231 Цвєтаєва М. 163 Цвєткова В. 184 Цибульська О. 118 Цикаридзе Т. 296 Цимбалюк Н. 18, 269, 278 Цукерман В. 18 Цюлюпа С. 21 Ч

Чайковський П. 157, 201, 224 Чапек К. 171 Чапкіс Г. 21, 283, 286, 288, 289 Чегодар В. 184 Чекмарьов О. 185 Чепелев В. 266 Чепелюк В. 21, 302, 306 Черепуха В. 21, 168, 244 Черніговець Т. 225, 226, 227 Чернієнко В. 58 Чернова І. 18, 312 Чернявский Г. 173, 268 Чернявський Г. 18 Черуха А. 21

Чехов М. 179 Чигирин О. 221 Чорна Н. 21, 178 Чубай Г. 86, 232 Чубинський П. 231 Чудиновичі, родина 330 Чумаков Ф. 186 Чуперчук Я. 123 Чуприна А. 97 Чурбанов В. 44 Чурікова Л. 57, 61, 79, 87, 108, 308, 313 Ш

Шабо Ж. 271 Шагинян М. 121 Шатрова М. 22 Шатров М. 171, 172 Шахрайчук Т. 172 Шацька Н. 295, 296 Шварцапель О. 229 Шевальє П. 237 Шевцов Д. 176 Шевченко Н. 221 Шевченко Т. 35, 37, 45, 46, 58, 74, 75, 77, 78, 84, 116, 141, 143, 156, 172, 185, 186, 225, 233, 245, 288, 311 Шевченко Ф. 238 Шевчук І. 209 Шевчук С. 17, 21, 22, 138, 278 Шейко В. 18 Шекспір В. 172, 176 Шенес Ф. 184, 186 Шерер Ж. 238 Шеретюк Р. 225 Шишко С. 183 Шкрібляк Ю. 110 Шкурко А. 184 Шледер Й. 237 Шморгун Є. 17, 22, 37, 44, 47, 174 Шовковський О. 107 Шовкуненко О. 183 Шолтес З. 183 Шолудько В. 58, 84, 310, 311, 342 Шолудько Н. 21, 225, 226, 227 Шподарунок Н. 100 Штейнгель Ф. 316 Штинько В. 92

Покажчики

Штихалюк П. 196 Штільман І. 33 Шуман І. 90 Шуман Р. 291 Шумейко В. 38 Шуріна Ю. 93 Шухевич В. 15, 89, 100, 114 Щ

Щегловатих С. 148 Щедрін М. 130 Щепанський Е. 31, 120 Щепкін М. 35, 37, 45 Щербина В. 15, 30, 196, 212 Э

Эккерман И.-П. 15, 30 Энгельс Ф. 168, 247, 300

Ю

Юдкін І. 30, 31, 306, 337, 338 Юдкін-Ріпун І. 15 Юзефович Я. 237 Юфа В. 38 Юхвід Л. 175, 176 Юхимчук Н. 93 Ющенко В. 75, 107 Я

Яворський 151 Якобсон Р. 300 Яковенко Н. 11 Якунін І. 74 Ян І. 18, 121, 221 Ян Казимир 235, 236, 238, 239 Янсен Дж. 184 Янукович В. 107

Янчерин Баклаш-ага 236 Янчук О.. 178 Яремче, м. 142, 200 Яровий А. 103 Ярошевский М. 30 Ярошенко М. 141 Ярош М. 179, 233 Ярощук В. 21 Ясипольський О. 202 Ясінський М. 221 Яськів Б. 225 Яців Р. 21, 59, 186, 312 A Аleksiuk R. 259 Archipenko А. 87 B

Bobruk F. 61 D

Drebot N. 114 E

Eco U. 31, 153

L Lytvyn К. 52 Lytvyn О. 67 M

Melnyk Y. 247 Morozuk Н. 179 N

Nesteruk V. 138 P

Podolets Р. 87 Potyanok О. 161 R

Rudnic'kа А. 144 Ryabunets О. 128 S

G

Stolyarchuk В. 233

Gaydaychuk V. 204 Grinbokiy L. 108 Gvozdinskiy V. 72

Vitkalov V. 228

H

Havryushenko А. 174 K

Kharvat О. 153 Kupchynskyy О. 168

V

Y

Yorish М. 79 Z

Zabuta В. 196 Zaytseva І. 121

355


ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК А Австралія 72, 113, 127, 151, 159, 184, 215 Австрія 72, 159, 269, 271, 327 Австро-Угорщина 63 Азербайджан 151 Азія 88, 151, 260 Алушта, м. 200 Англія 119, 135 Анталія 314 Анталія, м. 297 Антонівка, с. 315 Аргентина 58, 151, 159, 215 Артемівськ, м. 77 Архангельськ, м. 297 Аттіксалт, м. 58 Афганістан 157, 242 Афіни, м. 152 Африка 151, 290 Ашгабат, м. 105 Б

Бабин, с. 39, 46 Баварія 173, 192, 193 Бад Кіссінген, м. 173 Базальтове, с. 315 Баку, м. 69 Бардейов, м. 152 Барнаул, м. 222 Батумі, м. 21 Белградчик, м. 198 Белосток, м. 199 Бельгія 141, 159, 270, 327 Бендери, м. 193 Бережниця, с. 316 Березнівський р-н 131, 273, 316 Березно, м. 8, 84, 130, 262 Берестечко, смт 13, 119, 126, 176, 234, 236, 238, 239, 241, 244, 313 Берестя, с. 273 Берлін, м. 58, 149 Бєлгород, м. 152 Бєлосток, м. 98 Бистричі, с. 316 Білий Камінь, с. 122 Білівські хутори, с. 56 Білка, с. 273 Білорусь 7, 21, 49, 55, 59, 88, 98, 99, 107, 112, 125,

356

136, 193, 206, 209, 226, 274, 283, 287, 304, 328 Білосток, м. 256, 257 Більськ-Підляський, м. 125, 126, 192, 256 Бітов, м. 215 Богуславщина 70 Болгарія 34, 141, 147, 149, 151, 198, 206, 210, 215, 283, 332 Бондари, с. 328 Боремель, с. 275 Борисковичі, с. 93 Борове, с. 93 Бортівка, с. 330 Бразилія 328 Брест, м. 98, 112, 125, 136, 152, 200 Брестська обл. 7 Брістоль, м. 297 Броди, м. 199 Брюсель, м. 141 Брянськ, м. 256 Бугрин, с. 74 Будапешт, м. 141 Буенос-Айрес, м. 58, 159 Буковель 70 Бухара, м. 147 Бухарест, м. 141 В

Вараш, с. 106, 112, 125, 251 Варегем, м. 159 Варшава, м. 126, 141, 235 Ватикан 120, 236 Вежбиця, м. 55, 70 Вежбіца, м. 85 Велика Британія 58, 59 Велике Вербче, с. 273, 330 Великі Сорочинці 284 Великобританія 159, 269, 297, 311 Венгрув, м. 141 Венесуела 273, 330 Венеція, м. 192 Вербень, с. 275 В’єтнам 151, 206, 283 Вирійка, ур. 315 Вишневець, с. 71 Відень, м. 149 Відін, м. 34

Вільнюс, м. 96, 98, 112, 125, 126, 136, 222 Вінницька обл. 26, 91, 343 Вінниця, м. 70, 111, 113, 142, 224, 226, 278, 293 Вірменія 296 Вітебськ, м. 209 Вовковичі, с. 275 Волинська обл. 7, 19, 23, 24, 26, 68, 95, 96, 124, 126, 149, 275, 282, 319, 321, 325, 328, 341, 343 Волинське Полісся 95, 249 Волинь 12, 20, 22, 23, 27, 30, 39, 47, 70, 74, 78, 79, 86, 88, 89, 91, 93, 94, 95, 96, 99, 100, 101, 107, 114, 117, 120, 124, 130, 131, 135, 147, 148, 149, 150, 153, 156, 161, 193, 196, 204, 224, 226, 227, 229, 232, 238, 239, 243, 245, 278, 284, 288, 289, 293, 298, 299, 300, 301, 305, 306, 315, 316, 317, 318, 321, 325, 328, 332, 333, 337, 340 Володимир-Волинський, м. 68, 93 Володимир-Волинський р-н 93 Володимирецький р-н 273, 327, 329, 330 Володимирець, смт 8, 20, 279, 327, 329 Ворохта, м. 200 Вроцлав, м. 75, 199, 235

Г

Гаага, м. 141 Гадяч, м. 226 Галицький р-н 328 Галичина 89, 120, 222 Гамбург, м. 39 Гданськ, м. 235 Гіжицько, м. 193 Глинне, с. 7, 152 Глостешир, м. 58 Гомельська обл. 7 Горинь, р. 47, 70, 98, 112, 136 Городець, с. 315 Городок, с. 69, 248, 327

Покажчики

Горохівський р-н 93 Гоща, м. 20, 126, 244 Гощанський р-н 39, 112, 132, 136, 138, 157, 228, 262, 265, 315, 316, 329 Гоща, смт 8, 23, 71, 137, 138, 251 Грузія 21, 141, 283, 296, 297, 330 Гуандонг, м. 58 Гурби, с. 157, 315 Гуцульщина 89, 91, 100, 114 Д

Давос, м. 297 Данія 78 Даугавпілс, м. 141 Демидівка, смт 23, 199, 275 Демидівський р-н 316 Дермань, с. 56, 75, 127, 326 Джоушан, м. 58 Дінхай, м. 58 Дмитрівка, с. 228 Дніпропетровськ, м. 125, 278, 299 Донецьк, м. 15, 107, 138, 144, 180, 293, 295, 296, 297, 318 Донецька обл. 214 Дорогобуж, с. 278, 314, 317 Дрезден, м. 318 Дрогобич, м. 110, 171, 203 Дружківка, с. 214 Дубенський р-н 265, 324 Дубенщина 21 Дубнівський р-н 195, 204, 325 Дубно, м. 8, 10, 13, 20, 22, 23, 58, 75, 76, 84, 111, 125, 136, 149, 151, 199, 204, 224, 226, 232, 243, 245, 251, 274, 278, 282, 313, 314, 324, 327 Дубровицький р-н 20, 127, 129, 131, 273, 316, 324, 329, 330 Дубровиця, м. 8, 20, 23, 244, 250 Дубровник, м. 270 Дядьковичі, с. 81 Е

Единбург, м. 58, 159, 297 Ельзас 270

Естонія 141

Зоря, с. 35, 47, 51, 199

Євпаторія, м. 172 Європа 7, 12, 39, 63, 74, 86, 88, 90, 96, 112, 119, 120, 141, 143, 149, 151, 152, 168, 182, 183, 184, 191, 193, 196, 199, 206, 209, 234, 237, 240, 244, 250, 257, 269, 270, 272, 277, 301, 318, 328, 329 Єгипет 41, 328, 330 Єлгави, м. 141 Єсенік, м. 70

Іванківці, с. 54 Івано-Франківська обл. 24, 123, 274, 275, 282, 328, 341 Івано-Франківськ, м. 59, 70, 90, 110, 123, 125, 142, 159, 166, 177, 313 Івано-Франківщина 70, 131, 283 Ізраїль 107, 227, 295 Іква, р. 156, 251 Іллічівськ, м. 274 Індіана, штат 317 Індія 91, 147, 148, 151, 215 Іршава, м. 274 Іспанія 58, 120, 167, 192, 330 Італія 39, 58, 72, 86, 99, 107, 113, 120, 147, 149, 151, 152, 165, 192

Є

Ж

Жаврів, с. 132 Жейжджянг, м. 58 Жешув, м. 141, 159 Живець, м. 274 Житомир, м. 20, 21, 203, 207, 250 Житомирська обл. 7, 23, 24, 26, 136, 149, 275, 282, 325, 328, 343 Житомирщина 326 Жовтинь, с. 273 З

Забже, м. 107, 125, 126, 137, 192, 215, 252 Забужжя, с. 93 Загреб, м. 141 Закавказзя 206, 260 Закарпатська обл. 274 Закарпаття 111, 122, 131 Залізний Порт, м. 199 Запоріжжя, м. 21, 37, 69, 113, 122, 287 Зарічненський р-н 273, 330 Зарічненщина 120 Зарічнянський р-н 327 Заслав’я, с. 273 Зволен, м. 176, 192 Здовбиця, с. 19, 35, 48, 273, 274 Здолбунів, м. 46, 199, 244 Здолбунівський р-н 175, 273, 315, 316, 325, 326, 329 Зелена Гура, м. 192, 194 Зимне, с. 93 Золочев, м. 314

І

Й

Йоганнесбург, м. 152 Йосу, м. 141 К

Казань, м. 152 Казахстан 271 Калінінград, м. 192, 193, 194, 297 Калінінградська обл. 165, 192 Каліфорнія 39 Калуга, м. 198 Калуський р-н 328 Калуш, м. 224, 226, 274 Калькутта, м. 147 Кам’янець-Подільський, м. 70, 111, 199, 200 Канада 59, 91, 107, 127, 191, 193, 194, 227, 327 Карпати 71, 100, 200 Кентшин, м. 126, 257 Київ, м. 21, 34, 37, 38, 39, 44, 46, 49, 50, 51, 52, 58, 61, 65, 67, 69, 73, 75, 77, 78, 81, 89, 96, 98, 106, 107, 111, 112, 119, 122, 123, 125, 126, 136, 140, 141, 143, 144, 152, 160, 166, 183, 192, 198, 199, 200, 201, 209, 210, 218, 222, 223, 224, 225,

357

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 226, 245, 251, 270, 271, 277, 281, 282, 286, 293, 295, 296, 297, 299, 300, 313, 323, 327, 328, 345 Київська обл. 66, 126, 149 Київщина 33, 58, 111, 282, 313 Китай 58, 147, 151, 165, 285 Кіпр, о. 165 Кіровоградська обл. 91 Клайпеда , м. 141 Клевань, смт 8, 23, 74, 275, 295, 296, 314 Княгинино, с. 275 Коблево, с. 27, 283, 284 Ковель, м. 58, 84 Ковельський р-н 93, 95, 96 Коктебель, м. 297 Колодяжне, с. 305 Коломия, м. 89, 90, 96, 122, 125, 126, 171 Комори, с. 330 Конго 328 Копіївка, с. 33 Кора, м. 192 Корецький р-н 265, 316 Корець, м. 8, 10, 35, 75, 84, 125, 156, 199, 244, 279, 314 Кореччина 279 Корея 141, 143 Косів, м. 110, 122, 123, 131, 141, 223 Коста-Бланка 167 Костопіль, смт 168, 193, 199 Костопільський р-н 131, 315, 316, 330 Кострома, м. 75 Краків, м. 80, 149, 222, 235 Кранево, м. 210 Краснодар, м. 274 Красносілля, с. 112, 136 Красноярськ, м. 226 Кременець, м. 70, 85, 148, 150, 199, 200 Крим 293 Крит, о. 165, 166 Кричильськ, с. 330 Крупове, с. 20, 127, 129 Кузнецовськ, м. 23, 106, 111, 112, 125, 126, 135, 136, 137, 244, 251, 316, 324

Л

Латвія 141, 147, 198, 273

358

Лейпциг, м. 149 Ленінград, м. 63, 222, 261 Литва 126, 141, 274, 330 Лієпая, м. 141 Лінц, м. 159 Літояно, м. 192 Лозки, с. 75 Лондон, м. 269, 297 Луганськ, м. 27, 107, 142, 252, 282, 328 Луцький р-н 58, 95, 96 Луцьк, м. 20, 21, 23, 27, 30, 34, 37, 38, 39, 51, 52, 55, 58, 59, 70, 75, 78, 93, 100, 106, 114, 124, 126, 161, 166, 192, 199, 210, 222, 223, 225, 226, 229, 250, 274, 293, 295, 296, 298, 299, 300, 301, 305, 320, 326, 328, 333 Львів, м. 17, 21, 27, 34, 35, 37, 51, 54, 58, 61, 69, 70, 73, 75, 76, 79, 81, 89, 90, 99, 100, 106, 107, 108, 110, 114, 121, 122, 123, 166, 175, 180, 187, 199, 200, 207, 209, 210, 222, 223, 224, 233, 234, 235, 241, 250, 257, 277, 293, 295, 296, 307, 312, 313, 318, 327, 328, 337 Львівська обл. 7, 77, 85, 86, 91, 104, 149, 224 Люблін, м. 112, 126, 137, 235, 252 Любомирка, с. 203, 285 Любомль, м. 93 Любомльський р-н 93 Люксембург, м. 159, 270 М

Магнітогорськ, м. 66 Мадрід, м. 58 Мажейкяй, м. 274 Майнц, м. 226 Макарів, смт 58 Макарівський р-н 33 Македонія 141, 215 Малеве, с. 275 Малий Шпаків, с. 97 Маріуполь, м. 222 Мединя, с. 328 Межиричі 71

Межиріч-Корецький, с. 278 Мессіна, м. 192 Миколаїв, м. 21, 27, 166, 205, 207, 222, 223, 282, 283, 286, 288, 289, 305 Миколаївська обл. 20, 23, 24, 26, 281, 282, 289, 341, 343 Миколаївщина 120, 212, 282, 289, 340 Миляновичі, с. 93 Миргородський пов. 284 Мізоч, смт 8 Мілан, м. 39 Мінськ, м. 21, 27, 37, 49, 55, 59, 69, 70, 152, 222, 226, 227, 274, 304 Млинів, смт 8, 20, 75, 199, 278 Млинівський р-н 54, 329 Мозамбік 328 Молдова 120, 193, 283, 285, 327 Монтеварна, м. 152 Моршин, м. 199, 200 Москва, м. 21, 34, 37, 49, 69, 75, 149, 151, 152, 172, 198, 209, 222, 235, 239, 261, 270, 286, 287, 295, 296, 297 Мост, м. 69, 70 Мочулки, с. 194 Муравиця, с. 317 Мюнхен, м. 80, 193, 226 Н

Надвірна, м. 125, 222 Надвірнянський р-н 123 Начанг, м. 58 Нейлсворс, м. 58 Немовичі, с. 251 Непал 328 Нетішин, м. 98 Нідерланди 141 Німеччина 39, 58, 59, 63, 80, 88, 99, 107, 120, 127, 135, 137, 172, 173, 192, 193, 205, 226, 270, 271, 283, 295, 296, 324 Ніцца, м. 297 Нобель, с. 327 Новара, м. 58 Новий Орлеан, м. 290 Новоград-Волинський, м.

Покажчики

124, 126, 136, 137 Новомосковськ, м. 256 Новосибірськ, м. 66 Норвегія 296 Нью-Йорк, м. 58, 119, 227

О

Оберфіхт, м. 192, 193 Одеса, м. 21, 73, 108, 138, 166, 180, 183, 189, 196, 199, 200, 222, 227, 293, 311, 312 Одеська обл. 91, 274, 282 Окопи, с. 96 Олесько, смт 314 Ольштин, м. 55, 70, 96, 98, 112, 125, 126, 136, 192 Омеляна, с. 97 Омит, с. 330 Опішня, смт 20, 110, 122, 126, 131, 142, 283, 284, 285, 287, 288, 289, 305, 313, 340 Ополеб, м. 58 Острог, м. 8, 10, 13, 20, 23, 27, 35, 36, 39, 40, 45, 46, 50, 70, 74, 84, 124, 125, 126, 136, 148, 150, 222, 225, 226, 244, 245, 278, 313, 314 Острожчина 70, 120 Острозький р-н 316, 324 Охтирка, м. 171 Очаків, м. 172 П

Пакистан 91 Париж, м. 80, 141, 147, 149, 151, 182, 318 Пересопниця, с. 7, 13, 17, 20, 23, 35, 49, 65, 67, 70, 106, 112, 119, 123, 124, 125, 136, 151, 156, 181, 223, 226, 244, 277, 314, 317, 327, 332, 339 Переяславський пов. 284 Перм, м. 222 Пйотркув-Трибунальський, м. 55, 59, 70, 85, 192 Пирогово, м. 96, 112, 122, 125, 126 Північна Кароліна, м. 58 Підгірці, с. 314

Підляшшя 192 Плужне, с. 74 Пляшева, с. 10, 23, 126, 130, 136, 314, 326 Погориння 125, 136, 138 Поділля 74, 95, 313 Познань, с. 7, 152 Покуття 91 Полісся 11, 17, 35, 36, 40, 44, 45, 46, 47, 53, 66, 70, 75, 78, 89, 92, 93, 94, 95, 96, 100, 101, 102, 108, 118, 120, 127, 131, 136, 138, 152, 156, 165, 168, 217, 229, 249, 273, 278, 279, 313, 318, 323, 326, 327, 330, 337 Поло, м. 192 Полтава, м. 99, 122, 141, 226 Полтавська обл. 20, 24, 26, 282, 341 Полтавщина 89, 111, 120, 283, 284, 289, 313 Польща 55, 58, 59, 63, 70, 72, 75, 78, 80, 84, 85, 86, 91, 96, 98, 99, 107, 112, 113, 119, 120, 125, 126, 127, 128, 135, 136, 137, 141, 151, 159, 165, 167, 192, 193, 194, 199, 215, 226, 235, 237, 238, 239, 252, 256, 257, 271, 273, 274, 282, 295, 296, 299, 327, 328, 332 Поніки, м. 192 Прага, м. 69, 70, 80 Придністров’я 193 Прикарпаття 37, 72, 111 Прилуки, м. 172, 274 Примор’є 45 Пряшев, м. 70 Псков, м. 149 Р

Радивилів, м. 8, 20, 23, 84, 127, 129, 130, 199, 316 Радивилівський р-н 49, 131, 326 Радивиловщина 130 Рибаковка, с. 27, 223, 282, 283, 284 Рига, м. 141 Рим, м. 192

Рівне, м. 2, 5, 8, 10, 11, 13, 16, 17, 20, 22, 23, 27, 29, 30, 31, 33, 35, 37, 38, 39, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 51, 52, 54, 55, 56, 58, 59, 60, 61, 63, 64, 65, 66, 67, 70, 71, 72, 74, 75, 76, 77, 78, 80, 84, 85, 87, 89, 96, 98, 99, 102, 106, 107, 108, 112, 113, 114, 120, 121, 124, 125, 126, 128, 130, 135, 136, 137, 138, 140, 144, 148, 149, 151, 152, 153, 158, 159, 160, 161, 165, 168, 171, 172, 173, 174, 178, 179, 181, 185, 186, 188, 189, 191, 193, 195, 199, 208, 209, 211, 212, 216, 218, 219, 222, 224, 225, 226, 227, 229, 232, 233, 239, 241, 243, 244, 247, 253, 256, 257, 258, 268, 272, 275, 276, 277, 278, 280, 281, 285, 289, 293, 296, 298, 299, 300, 306, 307, 308, 310, 311, 314, 315, 320, 321, 324, 325, 326, 327, 328, 333, 337, 362 Рівненська обл. 9, 11, 21, 26, 35, 39, 49, 54, 58, 59, 65, 67, 75, 81, 84, 87, 96, 98, 102, 126, 128, 129, 132, 136, 137, 149, 160, 173, 175, 179, 199, 218, 219, 222, 224, 228, 233, 241, 244, 245, 247, 252, 254, 257, 264, 270, 274, 280, 282, 313, 315, 316, 319, 321, 324, 328, 333, 337, 343, 362 Рівненський р-н 11, 13, 19, 26, 27, 30, 34, 35, 43, 64, 66, 73, 76, 81, 97, 118, 127, 131, 138, 144, 148, 153, 173, 174, 175, 179, 194, 195, 227, 228, 233, 253, 265, 280, 300, 306, 316, 321, 329, 337, 341 Рівненщина 2, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 17, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28,

359

Культурно-мистецька Україна в регіональних вимірах: митці, художні колективи та організатори культурно-мистецького життя краю 29, 30, 32, 33, 34, 35, 37, 38, 39, 40, 43, 44, 48, 49, 51, 52, 55, 59, 60, 61, 65, 66, 67, 70, 72, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 87, 93, 97, 98, 99, 101, 102, 104, 106, 107, 108, 109, 112, 113, 114, 115, 116, 118, 119, 120, 121, 123, 124, 125, 126, 127, 128, 129, 130, 131, 132, 133, 135, 136, 137, 138, 143, 144, 145, 147, 148, 149, 150, 151, 153, 154, 156, 160, 161, 162, 165, 166, 167, 168, 170, 172, 174, 175, 176, 179, 180, 181, 182, 186, 187, 188, 189, 190, 191, 193, 194, 195, 196, 198, 199, 202, 204, 208, 209, 210, 212, 214, 217, 219, 220, 221, 222, 223, 224, 228, 229, 230, 231, 241, 244, 245, 246, 247, 248, 249, 250, 251, 252, 253, 256, 259, 260, 262, 265, 268, 270, 272, 273, 274, 276, 277, 278, 279, 280, 281, 282, 283, 284, 285, 293, 294, 306, 308, 309, 310, 311, 313, 314, 315, 316, 317, 319, 320, 323, 324, 325, 326, 327, 328, 329, 330, 331, 332, 333, 334, 335, 336, 337, 338, 339, 340, 341, 342, 343, 344 Рокинь, смт 58 Рокитниця, с. 93 Рокитнівський р-н 7, 9, 152, 273, 329 Роккамона, м. 192 Ромни, м. 284 Російська імперія 32, 63, 73, 83 Російська Федерація 17, 66, 152, 194, 201, 226, 287, 304, 311 Росія 72, 88, 107, 120, 135, 147, 151, 157, 159, 174, 182, 192, 193, 194, 198, 206, 215, 222, 227, 228, 235, 237, 238, 256, 260, 270, 274, 282, 283, 285, 287,

360

295, 296, 297, 304, 325, 327, 328, 330, 332, 337 Ружещинський р-н 96 Ружищенський р-н 95 Ружомберок, м. 152 Румунія 141, 147, 151, 282, 285, 304 Русе, м. 141 Русивель, с. 157 С

Салацгріва, м. 198 Самбір, м. 123, 141, 224 Сан-Жан, м. 192 Сан-Розен, м. 199 Сарненський р-н 39, 127, 131, 195, 273, 316, 324, 325, 330 Сарненщина 231 Сарни, смт 13, 20, 23, 47, 84, 126, 130, 137, 138, 199, 244, 273, 274, 330 Світязь, оз. 26, 301, 302, 306 Світязь, смт 20, 223, 301 Севастополь, м. 152, 200, 327 Сейни, м. 70, 85 Сенегал 273, 330 Сенкевичівка, с. 93 Сербія 282, 332 Сеул, м. 141 Сицилія 147 Сіверський Донець, р. 70 Сідней, м. 147, 151 Сімферополь, м. 282 Скалат, м. 74, 77 Скарборо, м. 297 Скоп’є, м. 141 Славута, м. 274 Слобожанщина 271, 313 Словаччина 70, 147, 149, 151, 152, 165, 166, 176, 192, 273, 282, 296, 327 Смига, смт 19, 23, 198, 203, 285 СНД 12, 34, 37, 191, 271, 286, 325, 327 Софія, м. 141 Сочі, м. 209 С.-Петербург, м. 21, 35, 45, 58, 120, 137, 149, 152, 222, 297, 304, 311, 318 Сполучені Штати Америки 99, 120, 135, 137, 270, 295 СРСР 22, 35, 37, 49, 51, 63, 64,

77, 103, 105, 156, 165, 172, 175, 178, 179, 198, 221, 261, 270, 290 Стара Вижва, смт 156 Старі Коні, с. 273 Степань, смт 8, 10, 278 Столенські Смоляри, с. 93 Страсбург, м. 141 Стримба, с. 123 Ступне, с. 175 Судан 147 Суми, м. 171 Сумщина 70, 316 Сургут, м. 194, 227 США 40, 58, 72, 78, 91, 184, 227, 290, 295, 296, 299, 317 Т

Таврія 340 Тайвань 58 Таллін, м. 141 Тамбов, м. 21, 222 Татарстан 283, 287 Таурміна, м. 192 Ташкент, м. 105, 147, 159, 186 Тбілісі, м. 141, 152, 297 Теребовля, м. 224, 226 Терлецький М. 196 Тернопілля 70, 226, 313 Тернопіль, м. 59, 70, 75, 79, 100, 125, 138, 171, 209 Тернопільська обл. 7, 74, 91, 149, 328 Тернопільщина 55 Тессон, м. 192 Тетбері, м. 58 Томашгород, смт 9 Торговиця, с. 317 Торонто, м. 194 Трипілля 70 Тува 217 Туреччина 86, 297, 330 Турійський р-н 93 Турція 273 Тухов, м. 55, 84 Тщебіня, м. 85 У

Угорщина 59, 63, 141, 147, 149, 151, 159, 270 Ужгород, м. 100, 152, 200,

Покажчики

223, 224, 313 Узбекистан 103, 104, 105, 107, 151, 159 Україна 1, 2, 5, 6, 7, 8, 9, 11, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 79, 81, 84, 85, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 93, 94, 96, 98, 99, 100, 103, 104, 105, 106, 107, 108, 109, 110, 111, 112, 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 121, 122, 123, 124, 125, 126, 127, 128, 129, 130, 131, 133, 135, 136, 137, 138, 139, 140, 141, 143, 144, 146, 147, 149, 150, 151, 152, 153, 154, 155, 156, 157, 158, 159, 160, 162, 164, 165, 166, 168, 169, 170, 171, 172, 173, 174, 175, 176, 177, 178, 179, 181, 183, 185, 186, 187, 188, 190, 191, 192, 193, 194, 195, 196, 198, 199, 200, 202, 203, 205, 206, 207, 208, 209, 210, 211, 212, 214, 215, 216, 218, 219, 221, 222, 223, 224, 225, 226, 227, 228, 232, 233, 235, 238, 240, 241, 245, 247, 248, 249, 250, 251, 252, 253, 255, 256, 257, 262, 263, 264, 265, 266, 269, 270, 271, 273, 274, 275, 276, 277, 278, 279, 280, 281, 282, 283, 284, 285, 286, 287, 288, 289, 290, 293, 295, 296, 297, 298, 299, 300, 301, 302, 303, 304, 305, 306, 307, 308, 309, 310, 311, 312, 313, 314, 316, 317, 318, 319, 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 328, 331, 332, 333, 334, 335, 336, 337, 339, 340, 341, 343, 344,

345, 346, 362 Умань, м. 200, 223, 278 УРСР 33, 34, 44, 49, 50, 51, 56, 99, 198, 252 Ф

Філадельфія, м. 58 Флоренція, м. 192 Флоріда, м. 58 Франція 59, 80, 86, 88, 99, 113, 120, 127, 137, 141, 166, 178, 192, 199, 270, 297, 319, 327 Фурас, м. 192 Х

Ханчжоу, м. 58 Харків, м. 30, 68, 69, 73, 100, 116, 121, 166, 183, 207, 222, 224, 226, 252, 296, 307, 323, 327 Харківська обл. 149 Хелм, м. 70 Херсон, м. 222, 340 Херсонська обл. 23, 24, 26, 199, 326, 337, 341, 343 Херсонщина 20, 282, 283, 326 Хіночі, с. 279, 330 Хмельницька обл. 7, 98, 149, 274, 275, 328 Хмельницький, м. 31, 96, 112, 120, 122, 125, 126, 135, 137, 142, 177, 226, 238 Хмельниччина 74 Хорватія 141, 273, 283 Хотин 70 Хрінники, смт. 23 Ч

Чаповичі, с. 96 Челябінська обл. 66 Челябінськ, м. 222 Ченстохов, м. 239 Червоноград, м. 84 Черкаси, м. 58, 114 Черкаська обл. 91 Чернівці, м. 70, 75, 142, 175, 224, 313, 320 Чернігів, м. 114, 141, 142, 195, 210 Чернігівська обл. 274 Черняховськ, м. 165 Чехія 70, 72, 80, 91, 149, 151,

271, 273, 295, 296 Чикаго, м. 66, 299 Чорне море 200, 206, 283 Ш

Шанкара, м. 215 Шацьк, смт 20, 301, 304, 305, 306 Швейцарія 271, 297, 324 Швеція 91, 296, 311 Шотландія 58, 159 Шрі Ланка 328 Шумперк, м. 69, 70 Шунде, м. 58 Щ

Щецин, м. 141 Ю

Югославія 59, 217 Я

Ялта, м. 166, 200, 226 Яремче, м. 142, 200 M

Mykolaiv 289 P

Polissya 100, 128 Poltava 289 R

Rivne 2, 52, 67, 79, 108, 114, 121, 138, 153, 161, 168, 174, 179, 189, 212, 219, 228, 233, 241, 247, 259, 281, 300, 327 S

Svityaz 306 U

Ukraine 2, 52, 61, 79, 179, 289, 321 V

Volyn 61, 79, 100, 114, 161, 196, 204, 289, 300, 306, 321, 337

361

Наукове видання

Виткалов Сергій Володимирович


монографія. Науковий редактор В. Виткалов Комп’ютерна верстка та дизайн В. Луц, О. Морозова Світлини С. Виткалов. О. Купчинський, В. Луц, А. Матвіїв, А. Мізерний, О. Потянок, О. Харват, Коректор Л.Панасюк Здано до набору – 20.01.2014 р. Підписано до друку – Формат – Папір офсетний Друк. арк. – др.а. Обл. – вид. арк. – Наклад – 300 прим. Зам. № 

Рівненський державний гуманітарний університет 33000, м. Рівне, вул. С. Бандери, 12. Виготовлювач: ПП Дятлик М. С. 35304, Рівненська область, Рівненський район с. Корнин, вул. Центральна, 58 свідоцтво суб’єкта видавничої справи

Рівненщина: культурно-мистецький потенціал в парадигмах сучасності

Recommend Documents